Ігор Лубківський

Колт Бог не захистить тебе..

05 Nov 09 08:50:41 GMT

Пам’яті земляків…
Сумую за кожним…

За життя мені якось багато доводилося стикатися зі злом... Різним. Зі звичайним побутовим хамством, з неочікуваними підступами інших людей, з поганою долею і справжньою містикою. Але завжди в тому відшуковувалася хоч якась логіка. Ну чи там – принаймі в це вірилося. Навіть тоді, коли внаслідок бездумності нашого попереднього горе-президента на голови моїх земляків рухнув бойовий літак – на авіашоу у Львові. Правда тоді таки легше було – все ж-таки це було не у мене вдома, з Тернополя там постраждала тільки одна родина, хоч і теж по жахливому – сім’я виявилася розділеною навпіл – загинула дружина і син, а інший син з татом залишилися, дружина навіть встигла в останній момент переглянутися з чоловіком. Але тоді не було такого непередбачуваного і загрозливого горя – такого, що може не розбираючи зачепити кожного. Був просто випадок. Хай і нещасний.

Цього разу не так. Тепер – інакше. Коли смерть приходить до тебе у вигляді інфекційної хвороби, від якої в принципі немає захисту, ти вже не знаєш, де тобі шукати прихистку. Чи то – вдома, а чи то навпаки – йти до людей? Вдома безпечніше... А раптом не встигнеш покликати на допомогу? Серед людей спокійніше – а раптом від них підхопиш ще якесь ускладнення? Страшно все це.. Чимдуж бігти в лікарню? Там черги й черги, та лікарі й самі не знають, від чого мають лікувати. Кажуть: самолікування зашкодило – але чи це так? Що ж робити в таких умовах, як тільки не лікуватися самотужки? Хіба може завантажений лікар в поліклініці, якому на огляд пацієнта відводиться в середньому 10хв., ну чи там максимум – 30-ть, порадити щось більше від того, що ти сам зможеш десь почути чи взнати?

Справедливості заради правда треба відмітити, що саму хворобу лікарі розпізнали вчасно – ми ще навіть не знали, що сталося, як всі школи Тернополя перевели на карантин а в місті оголосили епідемію. Здається, це було ще 21 жовтня. Гірше інше – що так і не сказали, що ж робити. Не вина лікарів – вина нашої системи охорони здоров’я. Я і сам перехворів, навіть не встигнувши сходити в поліклініку, чи запитатися у когось поради. Зранку на роботі керівник служби сказав про епідемію в місті і сказав кожному, хто відчуває себе хворим, негайно йти додому. А десь біля обіду я й сам відчув, що зі мною щось не так. Ні, хворим себе не відчував – принаймі настільки, щоб йти додому. Тим більше, що буквально якийсь тиждень-другий перед тим вже перехворів грипом. Тоді все було просто й зрозуміло – підвищена температура. Багато чхав. Відчував себе мовби трохи як під кайфом – так завжди буває на початку захворювання. А що тоді ще було досить тепло, а вдома в батьків була якась робота, то й переніс хворобу легко, на ногах – благо, що тоді вона якраз на вихідні попала.

Цього разу було не так. Власне кажучи – я й хвороби-то ніби й не відчув. Просто щось змінилося. Тому спокійно відсидів до кінця робочого дня, потім вдома ввечері ще щось робив, навіть ще щось друкував на комп’ютері. І вже аж коли лягав спати – відчув що таки хворий. Але зранку як нічого й не бувало, спокійно пішов на роботу – температури, здається, не було, ні кашлю, ні нежиті, нічого, тільки слабість якась. А вже там, за годину-другу, подумав – ні, таки мабуть пора додому. Яка вже там поліклініка? Я би туди просто не дійшов. А якщо би й дійшов – то не висидів би 2-х годинну чергу. Ще й зібрався було спочатку пішки йти, але вже по дорозі відчув, що мабуть не дійду. Швидко сів на тролейбус, і вже нікуди не заходячи, ні в аптеку, ні в магазин, чимдуж побіг додому – скоріше в ліжечко. Проспав весь робочий день – до п’ятої вечора і тільки тоді зміг піднятися, щоб хоч якось дошкутильгати до аптеки і купити собі хоч якогось там Колдрексу. Так на ньому й протримався кілька днів. Хоча по-великому рахунку хворів ще тиждень – і кашель, і біль у горлі згодом таки прийшли, хоч і невчасно якось, вже після всього.

Мені, можна сказати, мабуть пощастило. Здається викарабкався, і здається з мінімальними втратами для себе – якщо не рахувати сотню-другу на таблетки. В поліклініку пізніше таки сходив – про всяк випадок. Лікарка послухала легені, виписала щось від горла – ото й уся допомога. Але й на цьому спасибі. А що більше вона може зробити, якщо в неї за дверима ще десяток людей чекає, а в мене вже ні температури, ні інших симптомів немає? Виздоровів – ото й слава Богу, а чим хворів – яке це вже має значення? І так ради того 5-ти хвилинного прийому мені довелося більш як дві години в черзі висидіти! І це я потрапив в результаті в кабінет лікаря вже фактично пів шостої, коли за графіком вона вже мала йти додому, а черга в коридорі все-ще немаленька залишалася. До якої години довелося сидіти їй – я вже навіть собі й не уявляю.

За ці дні хвороби в місто майже не виходив – тупо просидів на квартирі. Ото тільки хіба що в магазин за продуктами, в аптеку за „допінгом” і в поліклініку. Кажуть так і треба. Місто вразило незвичним спокоєм і пусткою. Студентів немає, маршрутки напівпорожні. Багато людей в масках – як не дивно, страх дуже швидко знімає усі можливі комплекси. Тільки дивно усе це – щось не віриться ні в який там свинячий грип – здається то просто знайшли цапа-відбувайла, щоб було на кого все списати – інакше й далі довелося б причину шукати, а лабораторій віросулогічних своїх практично немає. А людям щось сказати треба. Та й географія поширення хвороби якась дивна. Чому саме Тернопіль? Область не прикордонна, по кількості заробітчан напевно теж не перше місце посідає – на Львівщині чи Закарпатті їх мабуть таки побільше нашого буде. А ось для того, щоб штучно поширити якийсь штамп вірусної інфекції – якраз те, що треба – саме серце західної України, перехрестя всіх шляхів. Ні, не припущення навіть, просто думки вголос – надто вже великі гроші в усій цій історії прокрутилися, фармацевтичні компанії давно таких прибутків не отримували... Жаль, що в нас практично немає держави, що немає служби безпеки, немає слідчих органів, які могли б пропрацювати про всяк випадок такі версії. На майбутнє – все ж безпека держави. А то що будемо робити наступного разу, якщо якесь там чергове швейцарське „Тамі-Флю” невчасно надійде?

В загальному ж уся ця історія дуже явно висвітлила дві речі. По-перше – таки явну організованість органів влади всіх рівнів, навіть не чекав – все ж на мій погляд намагалися зробити все, що можливо. А по-друге – таку ж явну кризу вітчизняної системи охорони здоров’я – інформації ніякої немає, що робити – невідомо, в поліклініку пробитися неможливо, лікарів не вистачає, отримують вони мізерну зарплату, за яку їм і так пам’ятник ставити треба, а більше звернутися хворому зовсім немає до кого. Вже, як на мене, хоч би якісь приватні центри були, щоб там хоч якусь платну консультацію отримати, чи що? А так весь удар епідемії на себе фактично прийняли аптеки і фармацевти, на свій страх і ризик пропонуючи людям свої препарати. Звичайно заробили вони на тому непогано, але це була фактично єдина і реальна допомога в такій ситуації. Краще вже так, ніж ніяк – відсутність препаратів ще гірше.

Кажуть було й таке, але Тернопіль, здається, цього майже не відчув, принаймі на початках епідемії. А то зв’язувався зі знайомими з Червонограду – так в них навіть лимони розкупили. А тут ще й Турчинов пропонує перестати людям антивірусні препарати продавати. Молодець – нічого не скажеш! Гарна допомога. Він сам-то хоч раз в житті пробував цю чергу в поліклініці висидіти за тим рецептом? Ще й будучи хворим? Чи ні? В чергах не стоїть, пішки не ходить – все мерседесами їздить, куди ж там йому до життя свого народу? Я вже й не кажу про те, що антивірусні препарати ефективні на початку захворювання, або як засіб профілактики, а не на другий-третій день хвороби. Мені-от ще пощастило – я захворів ще на початку епідемії і амізон принаймі купив без проблем. Що би робив інакше – навіть і не знаю, навряд чи став би спеціально ради того ризикувати залишками свого здоров’я в поліклініці.

Ну і ще одну проблему висвітлила уся ця історія – нестачу елементарних медичних знань у нас з вами. Взнавали все заднім числом, від знайомих і з Інтернету, замість того, щоб бути наперед готовим до такого. Може варто основи медицини в школах і ВУЗ-ах викладати, може – якісь медичні вісники безкоштовні випускати чи роздавати? Може – роз’яснювальну роботу проводити? Звичайно лікарі в цьому не зацікавлені, їм зручніше вважати так, як це пише в підручнику клінічної психології – що ідеальний пацієнт абсолютно нічого не має тямити в медицині. Але чи дійсно це так? З точки зору цього самого пацієнта, а не з точки зору медичного чиновника? Враховуючи його право на важливу для нього інформацію, його право на життя?

І що ж тепер? Живемо в світі, в якому хочемо бачити хоч якусь логіку. Завжди віримо, що біда нас обійде. Когось може обійшла й цього разу, а когось – ні. І чим це пояснити – не знаю, тут вже ніяка віра в містику не допоможе. Тернопільська область – напевно найбільш віруюча в Україні. В кожному селі є своя церква, а то й дві-три. На кожному перехресті – каплички, присвячені Матері Божій. Не знаю, допомогло це цього разу, а чи ні? Раніше мені завжди здавалося, що Тернопільщина – найбезпечніше місце для життя в Україні. А то й в світі. Але що казати тепер – вже навіть й не знаю. Бо що робити тоді, коли й Бог не захистить тебе? В кого тоді ще просити допомоги? Не про чудо кажу, про знання і вміння жити...

Ігор Лубківський.

02 листопада 2009р.
м. Тернопіль

П.С. Дана стаття зовсім несподівано для мене отримала своє продовження – коли я щось подібне спробував розказати в коментах до статті на «Українській правді», мене раптом ні з того, ні з сього без усяких пояснень забанили. І це при умові, що всього лише кілька тижнів тому сайт опублікував одну з моїх статей, і щодо ідентичності моєї особи в них ніяких сумнівів бути не могло. Я спершу подумав – помилка, зареєстрував новий нік. Але той протримався ще менше – так, мовби мене вже чекали – я встиг закинути заледве чотири повідомлення, а те повідомлення, де я скаржився на те, що мене забанили, тут же витерли.

Вражаюча оперативність – і абсолютно незрозуміло з якого дива. А коли до мене написала з Харківщини жінка мого двоюрідного брата і в кінці листа запитала, чи це правда, що в нас в лісах війська стоять, які нікого з міст не випускають, то я взагалі був шокований. Коли на сході хтось розпускає дурні слухи, а в Інтернеті банять не пояснюючи людину з Тернополя тільки за те, що вона пробувала розказати, що насправді відбувається, тут вже не до жартів. Ну коротше, кому цікаво, можете самі поглянути. Це тут – http://www.pravda.com.ua/news_comments/2009/11/2/1... , ніки ExAngel і ЕксАнгел.

Безкоштовні поради українським Інтернет-політтехнологам...

09 Oct 09 09:24:24 GMT

Стаття була опублікована на УП (http://www.pravda.com.ua/news/2009/10/8/102962.htm), але мені, як і любому автору, напевно, чомусь здається що без редакційної правки вона була кращою. Тому наводжу тут її повністю, в такому варіанті, в якому був написав

Нічого не можна сказати настільки правильно, щоб сказане не можна було спотворити дурним тлумаченням.
Бенедикт Спіноза. Теологічно-політичний трактат.

Життя, як сукупність цілей, має право піти всупереч абстрактному праву.
Ґеорг Вільгельм Фрідріх Геґель. Основи філософії права, або природне право і державознавство.

Ситуація на УП (та й на інших сайтах, здається, також), переходить уже всі можливі межі. В коментарях до статей постійно звучать образи й хамство, опоненти переходять на особистості –замість того, щоб обговорювати позиції інших дописувачів чи тези опублікованої статті, перекручують і спотворюють ніки один одного, зафлуджують та заговорюють теми. А на додачу до цього намагаються ще й так витлумачити слова іншого, щоб це давало їм право віднести його до якоїсь наперед означеної принизливої категорії („бидло”, „свідоміт”, „бандюган”, „яйцеголовий”, „юлезомбі”, інше...).

Звичайно це елементарна зневага до неписаних (а подекуди й писаних) правил поведінки в Інтернеті, по-суті – звичайна неввічливість. А проте здається ніхто давно вже не вірить в те, мовби все це відбувається цілком випадково. І найперше мова тут йде або про представників певних політичних сил (штатних коментаторів), які таким чином намагаються створити видимість масової підтримки своєї партії, або про тих користувачів Інтернету, які наслідуючи прихильних їм політиків, намагаються таким чином „допомогти” їм.

От тільки невідомо, для кого саме потрібне створення такої видимості підтримки – адже реальна аудиторія Інтернету в Україні все ще не така вже й велика. До того ж люди тут збираються переважно думаючі – таких просто так не візьмеш, а тому це швидше схоже на гру з самим собою, ніж на справжню війну – одні коментатори створюють видимість підтримки своєї політсили для себе самих і борються з іншими, які все так же створюють видимість підтримки в першу чергу для самих себе. Ну чи в крайньому разі – для своїх замовників.

Проте звичайно не все, що відбувається в Інтернеті, є явним прикладом політтехнологій – іноді навіть діючи аналогічним чином людина може просто повторювати те, що десь почула чи побачила. Так само не є політтехнологіями й те, що людина робить в силу якихось своїх, хай може навіть і не зовсім чесних, чи не настільки однозначно позитивно спрямованих, уявлень. Дуже часто така позиція людини є виявом іншої проблеми – прагненням відстояти якесь своє, здавалось би краще, вигідніше чи безпечніше для неї уявлення про майбутнє.

Але навіть це насправді може мати два своїх прямо протилежних прояви. Так уважний і вдумливий читач напевно вже встиг помітити, що дві вищенаведені цитати, винесені в епіграф даної статті, в контексті даної розмови до певної міри суперечать одна одній. Перша закликає до поваги до висловлювань і думок іншої людини, а друга навпаки – говорить про те, що життя володіє вищими цілями, заради яких, здається, можна й пожертвувати штучними умовностями – як-от вихованням, законодавством чи, тим більше, правилами сайту.

Так і в цьому разі – така поведінка, такий тип ведення дискусії теж є відображенням певної системи уявлень:

а) про те, що для того, щоб перемогти в дискусії, комусь треба „закрити рот” – наприклад, образивши чи принизивши його;
б) про те, що той, хто таким чином переміг в диспуті, й справді буде кращим чи розумнішим за опонента;
в) про те, що інші люди після того будуть наслідувати саме такого переможця, а тому всі його наступні слова видаватимуться тепер надзвичайно авторитетними і вагомими;
в) про те, що Інтернет щось вирішує в нашому житті саме таким чином, що від загальної кількості позитивних (чи негативних) повідомлень про когось конкретно залежить й його подальше сприйняття – так, ніби людина сприйматиме цю інформацію єдиним статистично узагальненим чином, без будь-якого наступного її аналізу чи власної емоційної оцінки;
г) про те, що заради перемоги „свого” кандидата, чи своєї системи цінностей допустимо все, а тому така схема поведінки в Інтернет-дискусії (і не тільки ) є єдиноправильною, а тому й істинною.

Все це можливо й справді не позбавленого певного сенсу – в усякому разі тоді, коли мова йде про відстоювання своєї позиції якимсь окремим громадянином. Тим більше, що важко вимагати від кожного повного аналізу власної поведінки і певні недоречності в ній завжди є до певної міри зрозумілими. Але спрацьовує таке лише тоді, коли одні громадяни залежні від інших – наприклад в якійсь обмеженій формальній групі: шкільному класі, робочому колективі, тюремному ув’язненні.

Тоді ж, коли мова йде саме про політтехнології, і особливо – в Інтернеті, де всі в принципі вільні і незалежні, це вже, як мінімум, нерозуміння суті проблеми. Так, людське мислення й справді побудоване на асоціативній основі – повторюваності певних подій і їхній емоційній насиченості. І саме на такому принципі, здається, і збудоване бажання заполонити весь Інтернет одними тільки позитивним відгуками, які б повторювалися почастіше і повсюди про „свого”, і негативними – про „чужого”.

Проте не все так просто – людина не судить про щось на основі одних тільки однотипних відгуків, здобутих з одного-єдиного джерела інформації. Я вже навіть не кажу про те, що далеко не завжди ми звертаємося до чужого досвіду, що частіше схильні довіряти таки власному. І тоді, коли ми потребуємо інформації чи поради, ми шукаємо її свідомо чи й несвідомо, але завжди активно, вибірково вибираючи потрібне саме собі.

Тоді нам більше потрібна експертна оцінка, потрібні висновки, а не сама „гола” інформація, потрібні різні умовиводи, отримані виходячи з різних точок зору. І ті з них, які видаються нам більш логічно обґрунтованими, ті, які в більшій мірі перегукуються з нашим власним досвідом, і видаються більш переконливими. Особливо тоді, коли в таких міркуваннях людина знаходить якусь схожість на власні роздуми або на власну особистість. Тому насправді:

а) Інтернет читає обмежена кількість людей. І в більшості своїй – достатньо добре підготовлених інтелектуально: тобто тих, хто здатний аналізувати і оцінювати інформацію;

б) Інтернет – це ще не весь світ, тому навіть сприймаючи інформацію з Інтернету, людина порівнює її з інформацією, отриманою з інших джерел, в т.ч. – і зі свого власного досвіду й життя;

в) Інтернет виконує функцію не стільки засобу масової інформації, як експертного центру. На відміну від інших джерел інформації – того ж телебачення, наприклад, чи вуличної реклами, тут люди мають можливість відкривати ту сторінку, яку самі бажають, і те джерело інформації, яке самі хочуть. А оскільки за твердженням соціальних психологів складну інформацію люди найкраще сприймають саме в друкованому вигляді, то, відповідно, і інтелектуальна цінність її має бути вищою, ніж скажімо, цінність телевізійної реклами чи рекламних плакатів, які сприймаються саме як цілісний візуальний образ;

г) непідготовлена чи незацікавлена аудиторія й справді сприймає інформацію комплексно й асоціативно, не настільки глибоко аналізуючи її з перших же хвилин. Можливо саме на неї і розраховані дані технології. Але навіть це – палиця з двома кінцями, бо саме тому применшення цінності джерела інформації, наприклад, відповідно зменшує і цінність тих повідомлень, які в ньому розміщуються. І якщо коментатори, ну скажімо БЮТу, пишуть в коментатарях до статей на УП про те, що цей Інтернет-ресурс ніякої цінності ні для кого не становить, але разом з тим самі звідси цілодобово не вилазять – то це принаймі дивно, якщо не сказати – просто по-дурному. Так само й хамство деяких коментаторів цілком логічно поєднується з іменем того, за кого саме вони агітують. А тому ще невідомо, чи приносить така „допомога” більше користі комусь (ну наприклад Юлії Володимирівні, Тягнибоку, Януковичу, чи ще там комусь), а чи навпаки – шкоди.

Тобто тим, хто своїми повідомленнями хоче підтримати якусь певну політичну силу, напевно треба було би діяти рівно навпаки до того, як вони чинять:

- наголошувати на значимості того сайту, на якому вони самі пишуть, а не навпаки;
- ставитися з повагою до опонентів, а не навпаки;
- аналізувати і пояснювати інформацію, а не навпаки;
- давати можливість опоненту самому робити остаточну оцінку почутого, а не навпаки;
- давати можливість опоненту відчути себе більш знаючим і думаючим після спілкування з ними, а не навпаки.

От тільки це вимагає й відповідного рівня професіоналізму. І тому вже просто образливо навіть не стільки через те, що нами намагаються маніпулювати, як через те, що роблять це настільки невдало і непрофесійно. Власне кажучи, як виборець я особисто теж відчуваю від цього певну образу – що мене вважають аж настільки погано інтелектуально розвинутим і підготовленим, щоб я піддавався аж на настільки дешеві і неякісні методи маніпуляції.

Тим більше що в свій час політика, ну скажімо нашого теперішнього прем’єра, як найбільш вірогідного кандидата на посаду майбутнього президента, була спрямована якраз на збільшення активності людей, а не на маніпулювання їхньою думкою. Ну чи принаймі саме так було в Інтернеті – працював форум на персональному сайті самої Тимошенко, проводилися Інтернет-конференції, в 2006-му запрацювала перша „Ідеальна країна” і БЮТ зайнявся пошуком нових і цікавих людей, ну чи хоча б – привселюдно задекларував тоді такі наміри („без тебе нічого не буде..!”).

А проте наші політики, прийшовши до влади, своє ставлення до цього питання завжди різко змінюють, і якщо ті, що знаходяться в опозиції, або й взагалі викинуті за борт політичного життя, завжди закликають народ до боротьби за свої права, то ті, хто вже володіють владою, навпаки – ніким з нею, в т.ч. і з самим народом, ділитися вже не збираються. Навіть і в такій примарній сфері, як Інтернет – і тут Юлія Володимирівна, на жаль, теж не стала ніяким винятком.

Хоча правда, справедливості заради, треба відмітити що це не проблема однієї тільки Тимошенко чи однієї тільки України, корені цієї проблеми мають більш тривалу історію. „Тому що послідовний” Янукович в 2004-му, будучи Прем’єром, он теж закликав до стабільності, а тепер, будучи відстороненим від влади, все так же „послідовно” закликає народ вже до боротьби з цією владою. Аналогічно й інші „претенденти на трон” – той, хто знаходиться в опозиції до влади, завжди потребує підтримки народу, а той, хто нею володіє – вже ні.

І завжди в історії нашої цивілізації за всі тисячоліття її існування було саме так – той, хто прагне до влади, закликав народ до революційної боротьби, а той, хто вже володів нею – до смиренності і покори. Хоча й образливо, що наша Україна (не плутати з однойменною партією) не стала в цьому винятком. Тому, мабуть, й нам не варто мати в цьому сенсі абсолютно ніяких ілюзій щодо нашої потрібності чи ні нашим же політикам.

Але навіть за таких умов хотілося би бачити, принаймі:

а) професійну команду, яка йде до влади, а не ватагу гопників, які витворяють те, про недопустимість чого знає кожен модератор з досвідом з будь-якого, і навіть не тільки політичного, сайту;

б) елементарну ввічливість і повагу: якщо вже неможливо достукатися до керівництва ідеологічної служби якоїсь конкретної партії хоча б заради того, щоб закликати її людей до порядку, то може варто спробувати переконати їх вести себе по-іншому хоча б заради їхніх власних інтересів;

в) елементарну повагу до власного народу – в тому, щоб наші політики не вважали його аж настільки тупим, нездатним відрізняти істину від брехні. І хотілося би бачити цю повагу, до речі, не тільки тоді, коли він перед виборами раптом стає їм таким потрібним;

г) системну державотворчу діяльність, а не боротьбу за те, „хто скільки відкусить” від електорального пирога – а там будь що буде!

А ми всі натомість отримаємо хоча б ту можливість висловлювати свою думку, яка колись так багато важила для Юлії Тимошенко і яка раптом стала їй настільки непотрібною зразу ж після того, як вона прийшла до влади, не кажучи вже й про інших політиків.

Ну і наостанок, власне кажучи, хотілося би сказати ще кілька слів про останній пункт цього переліку – системну державотворчу діяльність. Будь-яка система, навіть байдуже яка саме, повинна володіти хоча б наступними обов’язковими ознаками, володіти:

а) стратегічними цілями;
б) програмою власної діяльності для їх досягнення;
в) методами їх досягнення (ресурсами, в даному разі це люди, об’єднані цими цілями – члени партії та найняті нею спеціалісти);
г) володіти зворотніми зв’язками для:
- коригування власної діяльності (своєчасного внесення змін в програму діяльності);
- перевірки успішності досягнення цілей і наступного прийняття рішення про: продовження діяльності чи її припинення, можливу відмову від цілей як недосяжних, пошуку нових цілей (володіти налагодженим і зрозумілим механізм прийняття рішень);
- заміни ресурсів (тут – заміни кадрів, здійснення кадрової політики).

З цієї точки зору жоден з існуючих кандидатів у президенти, на жаль, навіть й близько не відповідає тому, що потрібне для України. Але хотілося б побачити принаймі хоч щось з цього списку – хоч якісь задекларовані державотворчі цілі, хоч якусь національну стратегію їх досягнення, хоч якусь програму власної діяльності. І це ще не кажучи про зворотні зв’язки, одним з яких є право народу на висловлення власної думки та власної оцінки ситуації.

Попри всі теперішні недоліки Ющенка, в 2004-му ми знали чого хотіли самі, знали всю його команду і знали те, які цілі він тоді декларував – але й це не врятувало нас від усіх наступних помилок і розчарувань, які принесли нам п’ять років його правління. Не хотілося би тепер, після виборів нового президента України, повернутися в ще гірші стартові умови, ніж це було тоді, в лютому 2005-го...

І ось саме про це, напевно, і варто було б говорити нашим політтехнологам, а не про те, хто там наскільки від кого кращий, симпатичніший чи розумніший; хто й де працює, чи ні; і як саме і на кого саме чи ради чого саме...

08 жовтня 2009 р.
м. Тернопіль

Ігор Лубківський,
екс-модератор
персонального сайту Тимошенко
2006-2008-го років.

Дванадцять прийомів літературної полеміки, або посібник для газетних дискусій

08 Oct 09 11:17:49 GMT

Стаття написана в минулому столітті, ще перед другою світовою. А зовсім як про Інтернет..

http://www.ji.lviv.ua/n32texts/chapek.htm

Карел Чапек

Це коротке керівництво розраховане не на учасників полеміки, а на читачів, щоб вони могли хоча б приблизно орієнтуватися у прийомах полемічної боротьби. Я говорю про прийоми, але ніяк не про правила, бо у газетній полеміці, на відміну від всіх инших видів боротьби – двобоїв, дуелей, бійок, побоїщ, сутичок, матчів, турнірів і взагалі змагань чоловічої сили, немає ніяких правил – принаймні у нас. У класичній боротьбі, наприклад, не припустимо, щоб супротивники лаялися під час змагання. У боксі не можна зробити удар у повітря, а потім заявити, що супротивник нокаутований. При штиковій атаці не прийнято, щоб солдати обох сторін обмовляли один одного – це замість них роблять журналісти в тилу. Але все це, і навіть набагато більше – абсолютно нормальні явища у словесній полеміці, і важко було б відшукати що-небудь таке, що знавець журнальних суперечок визнав би недозволеним прийомом, незнанням бою, грубою грою, брехнею або нешляхетними хитрощами. Тому немає жодної можливости перелічити й описати усі прийоми полемічної боротьби; дванадцять прийомів, що я наведу, – це лише найбільш поширені, що зустрічаються у кожній, навіть у невибагливій боротьбі друкованих засобів. Охочі можуть доповнити їх дюжиною инших.

1. Despicere («дивитися згори» – з лат.) або прийом перший. Полягає у тому, що учасник диспуту повинен дати відчути супротивнику свою інтелектуальну і моральну перевагу, иншими словами, дати зрозуміти, що супротивник – людина обмежена, недоумкувата, графоман, базіка, абсолютний нуль, порожній звук, епіґон, безграмотний шахрай, матолок, полова покидьок і взагалі суб’єкт, не вартий того, щоб з ним розмовляли. Така апріорна установка дає вам потім право на той панський, зарозуміло-повчальний і самовпевнений тон, що невід’ємний від поняття «дискусія». Полемізувати, засуджувати когось, не погоджуватися і зберігати при цьому повагу до супротивника – усе це не входить у національні традиції.

2. Прийом другий або Termini (термінологія – лат.). Цей прийом полягає у використанні спеціальних полемічних зворотів. Якщо ви, наприклад, напишете, що пан Ікс, на вашу думку, у чомусь неправий, то пан Ікс відповість, що ви «віроломно накинулися на нього». Якщо ви вважаєте, що, на жаль, у чомусь бракує логіки, то ваш супротивник напише, що ви «ридаєте» за цим чи «проливаєте сльози». Аналогічно до цього говорять «розбризкує слину» замість «протестує», «обмовляє», замість «зазначає», «обливає брудом» замість «критикує» тощо. Якщо ви навіть людина на рідкість тиха і необразлива, немов ягня, за допомогою подібних висловів ви будете зображені як суб’єкт дратівливий, навіжений, безвідповідальний і почасти ненормальний. Це, до речі, саме собою пояснює, чому ваш шановний супротивник навалюється на вас так гарячково: він просто захищається від ваших віроломних нападів, лайки і сварки.

3. Прийом третій відомий за назвою «Caput canis» (тут: приписувати неґативні якості – лат.). він полягає у мистецтві вживати лише такі вирази, що можуть створити про супротивника лише неґативну думку. Якщо ви обачні, вас можна назвати боягузом; ви дотепні – скажуть, що ви претендуєте на дотепність; ви схильні до простих і конкретних доказів – можна сказати, що ви посередні і тривіальні; ви використовуєте абстрактні арґументи – вас вигідно представити зарозуміли схоластом тощо. Для спритного полеміста просто не існує характеристик, точок зору і щиросердечних станів, на які не можна було б приклеїти ярлик, що вже своєю назвою викриває разючу порожнечу, тупість і непотрібність переслідуваного супротивника.

4. Non habet (тут: констатувати відсутність – лат.) або прийом четвертий. Якщо ви серйозний учений, над вами легко здобути перемогу за допомогою третього прийому, заявивши, що ви тугодум, балакучий мораліст, абстрактний теоретик або щось подібного. Але вас можна знищити застосувавши прийом Non habet. Можна сказати, що вам не вистачає тонкої дотепности, безпосередности почуттів й інтуїтивної фантазії. Якщо ж ви виявитеся саме непересічною людиною, що володіє тонкою інтуїцією, вас можна вразити твердженням, що вам бракує твердих принципів, глибини переконань і взагалі моральної відповідальности. Якщо ви розсудливі, то ви ні на що не здатні, тому що позбавлені глибоких почуттів, якщо ви володієте ними, то ви просто ганчірка, тому що вам бракує більш високих раціональних принципів. Ваші справжні риси не мають значення – потрібно знайти те, чого вам не дано, і затоптати вас у багнюці, відштовхуючись саме від цього.

5. П'ятий прийом називається Negare (тут: заперечувати наявність – лат.) і полягає у простому запереченні усього вашого, усього, що вам притаманне. Якщо ви, до прикладу, освічена людина, то можна іґнорувати цей факт і сказати, що ви поверховий базіка, пустодзвін і дилетант. Якщо ви протягом десяти років завзято повторювали, що (припустимо), вірите в чортову бабцю або Едісона, то на одинадцятому році про вас можна в полеміці заявити, що ви ще ніколи не піднімалися до позитивної віри в існування чортової бабці або Томаса Альви Едісона. І це пройде, тому що невтаємничений читач нічого про вас не знає, а обізнаний зловтішатиметься, усвідомлюючи, що про вас заперечують очевидне.

6. Imago (тут: підміна – лат.) – шостий прийом. Полягає в тому, що читачу підсувається якесь вигадане опудало, що не має нічого спільного з реальним супротивником, після чого цей вигаданий супротивник знищується. Наприклад, спростовуються думки, що ніколи не приходили в голову супротивнику і які він, природно, ніколи не висловлював; йому показують, що він дурень і глибоко помиляється, наводячи для прикладу дійсно нерозумні і помилкові тези, що, однак, йому не належать.

7. Pugna (побиття – лат.) – прийом, що родичається з попереднім. Він заснований на тому, що супротивнику або концепції, котру він захищає, присвоюють неправдиву назву, після чого вся полеміка ведеться проти цього довільно взятого терміна. Цей прийом найчастіше використовують у так званих принципових полеміках. Супротивника звинувачують у якому-небудь непотрібному «ізмі» і потім розправляються з цим «ізмом».

8. Ulixes (Улісс (Одіссей) – символ хитрости – лат.) – прийом восьмий. Головне тут – відхилитися вбік і говорити не по суті. Завдяки цьому полеміка вигідно пожвавлюється, слабкі позиції маскуються і вся суперечка набуває нескінченного характер. Це також називається «вимотувати супротивника».

9. Testimonia (свідчення – лат.). Цей прийом будується на тому, що иноді зручно звертатися до авторитету (якого завгодно), наприклад, заявити – «ще Пантаґрюель говорив» або «як довів Трейчке». При певній начитаності на кожен випадок можна знайти яку-небудь цитату, що звалить супротивника наповал.

10. Quousque... (доки... – лат.) Прийом аналогічний до попереднього і відрізняється лише відсутністю прямого звернення до авторитету. Просто говорять: «Це вже давно відкинуто» або «Це вже пройдений етап», або «Навіть дитині відомо» тощо. Проти того, що спростовано таким чином, не потрібно наводити жодних нових арґументів. Читач вірить, а супротивник змушений захищати «давно спростоване», а це досить невдячна справа.

11. Impossibile (тут: не можна допускати – лат.). Не допускати, щоб супротивник хоч у чому-небудь виявився правим. Варто визнати за ним хоч дещицю розуму й істини – вважайте всю полеміку програною. Якщо якусь фразу не можна спростувати, завжди залишається можливість сказати: «Пан Ікс береться мене повчати...» або «Пан Ікс оперує такими плоскими і давно відомими істинами, як його «відкриття...», або «Дивуйся, увесь світ! Сліпа курка знайшла зерно і тепер куд-кудаче, що...». Словом, завжди що-небудь знайдеться, чи не так?

12. Jubilare (тріумфувати – лат.). Це один з найбільш важливих прийомів, і полягає він у тому, що поле бою завжди потрібно залишати з виглядом переможця. Вправний полеміст ніколи не буває переможений. Поразки завжди зазнає його супротивник, якого зуміли «переконати» і з яким «покінчено». Тим-то і відрізняється полеміка від будь-якого иншого виду спорту. Борець на килимі чесно визнає себе переможеним; але, здається, жодна ще полеміка не закінчувалася словами: «Вашу руку, ви мене переконали».

Існує багато инших прийомів, але позбавте мене від їхнього опису; нехай уже літературознавці збирають їх на ниві нашої журналістики.

Переклала Оксана Дащаківська

Голодомор: російський марксизм на практиці

24 Sep 09 11:37:27 GMT

...деякі статті не старіють, і навіть навпаки - з часом стають ще більш актуальними

24.11.2006 17:05 ___ Сергій Грабовський, для УП

Спершу мені здалося, що після ґрунтовних статей Олександра Палія та Володимира Звіглянича додати щось істотне в обговорення проблеми Голодомору в УП навряд чи можливо.

Проте, перебіг дискусії на форумі засвідчив, що це не так. Справа в тому, що загалові дискутантів просто невідомі деякі речі, які є самоочевидними для науковців.

Тому дозволю собі запропонувати "розшифровку" деяких тверджень Палія та Звіглянича, а також певне уточнення стосовно заявленої самою назвою статті тези "Голодомор як масове вбивство за етнічною ознакою".

Почнемо з ідей Маркса та марксизму, про що йшлося у статті Володимира Звіглянича.

Чи давно ви читали "Маніфест Комуністичної партії"? Взагалі не читали? Даремно.

Навіть якщо ви не дуже хочете вивчати всю брошуру, варто ознайомитися з тими революційними заходами, які Маркс та Енгельс вважають першочерговими і самі визначають як "деспотичне втручання у право власності і в буржуазні виробничі стосунки". Зупинимося на головних із них.

"Експропріація земельної власності й обернення земельної ренти на покриття державних витрат".

Що і зробив товариш Сталін під час колективізації, забравши у селян землю (у всіх інших її забрав ще Ленін), а разом із землею – і всі доходи, натомість залишивши колгоспникам "галочки"-трудодні.

"Конфіскація майна всіх емігрантів та заколотників".

Замістили слово "заколотники" на "вороги народу", а "еміграцію" різноманітних "куркулів" та "підкуркульників" проводили на "архіпелаг ҐУЛАҐ". Як там формулювалося у статті 58? "Десять років без права листування з конфіскацією майна", чи не так?

"Централізація кредиту в руках держави через національний банк із державним капіталом і з виключною монополією".

Коментувати не треба – саме це і було зроблено в СРСР, а відтак вільне селянське господарювання стало апріорі неможливим, навіть без насильницької колективізації.

"Централізація всього транспорту в руках держави".

Варто згадати, що за часів "Комуністичного маніфесту" більшість транспорту в Європі була на кінній тязі. Сталін було спробував реалізувати цю божевільну ідею за часів колективізації, як наслідок – коні, верблюди та віслюки передохли з голоду в колгоспах і радгоспах.

Довелося йти на поступки "приватному секторові", і залишити в ньому не тільки частину "чотириногих транспортників", а й легкові авто...

"Однакова обов‘язковість праці для всіх, запровадження промислових армій, особливо для землеробства".

Ленін із Троцьким спробували було запровадити 1920 року трудові армії, але з‘ясувалося, що вони ефективні тільки на дуже простих роботах і ненадовго. Тому в 1921 році трудармії були розпущені. Сталін їх відтворив у системі ҐУЛАҐу, але не в сільському господарстві, хоча, з іншого боку, на Далекому Сході в 1930-х роках цілий стрілецький корпус займався сільською працею...

"Поєднання землеробства з промисловістю, сприяння поступовому усуненню різниці між містом і селом".

Для цього студентів, науковців, інженерів посилали "на картоплю" чи "на кагати", починаючи з 1933 року, коли після Голодомору у селі не стало кому працювати.

Деякі цікаві деталі містяться у більш детально виписаних Енгельсом "Принципах комунізму", які стали основою для створення "Маніфесту..."

Там серед революційних заходів ми знаходимо ще й "примусові позики" (втілено Сталіним), "організацію праці в національних маєтках" (радгоспи), "закриття всіляких приватних банків і банківських контор" тощо.

Мета ж усіх цих акцій названа Енгельсом дуже чітко: "концентрувати в руках держави весь капітал, все сільське господарство, всю промисловість, весь транспорт і весь обмін".

А така концентрація і є тоталітаризм у його довершеному вигляді. Тому російські марксисти були у цьому плані вірними й послідовними учнями Маркса та Енгельса.

А тепер про інше. Чи вписується у теорію та практику марксизму терор не за соціальною, а за національною ознакою? Той, хто вважає, що ні, глибоко помиляється.

У тандемі "Маркс-Енгельс" головним фахівцем з національного питання вважався останній. Тому звернемося до статей Енгельса, опублікованих 1848-49 року у редагованій Марксом "Neue Rheinische Zeitung" ("Новій Рейнській газеті").

Скажімо, у статті "Демократичний панславізм" Енгельс пише, що хорвати як нація "за самою природою своєю контрреволюційна", що "крім поляків, росіян і найбільше – турецьких слов‘ян (себто болгар, сербів, босняків – С.Г.), жоден слов‘янський народ не має майбутнього".

А у статті "Боротьба в Угорщині" відверто зазначає, що чекає на австрійських слов‘ян: "Серед усіх великих і малих націй Австрії тільки три були носіями прогресу, активно впливали на історію і ще тепер зберегли життєздатність; це – німці, поляки і мадяри. Тому вони тепер революційні. Всім іншим великим і малим народностям і народам належить у ближчому майбутньому загинути у бурі світової революції. Тому вони тепер контрреволюційні".

І якщо хтось вважає, що сказане не стосується українців, що про них класики марксизму не знали чи нічого не говорили, той помиляється.

Енгельс прямо говорив, що "серби, хорвати, русини, словаки, чехи та інші рештки колишніх слов‘янських народів" в якості державотворчих начал – це вигадка зловмисного російського царату. Принагідно: в Російській державі писали – і досі пишуть – що українці як нація є "німецькою вигадкою"...

Може, Енгельс з часом змінив своє ставлення до проблеми визволення націй? 1866 року він писав про принцип національного самовизначення так: "Все це – повний абсурд, втілений у популярну форму для того, щоб замилити очі легковірам, зручна фраза, яку можна використати чи відкинути, якщо цього вимагають обставини".

Звичайно, у спадщині Маркса та Енгельса не тільки це.

Там є блискучі філософські роздуми, проникливі історичні дослідження, цікаві економічні студії; ба більше – чи не одночасно з продумуванням суто тоталітарних політико-економічних заходів Маркс написав дотепний і глибокий памфлет на захист свободи слова.

Саме ці речі, розуміння яких вимагає доброї інтелектуальної підготовки та демократичного контексту, в якому сприймаються ідеї, і були засвоєні західним лівим рухом; російський же марксизм, який формувався за умов деспотичної держави, де свобода слова і політичної дії до 1905 року були взагалі відсутні, і де переважна більшість лівих лідерів належала до недовчених студентів та семінаристів, узяв до свого арсеналу прості, примітивні, "самозрозумілі" марксистські ідеї та засоби їхнього втілення.

Але і тоді, коли в СРСР увійшли в науковий обіг так звані "гуманістичні" ідеї Маркса, це не надто вплинуло на політичний ландшафт: одночасно із цим входженням до таборів почали запроторювати шістдесятників...

Та повернімося до теми Голодомору. Як на мене, слід розрізняти голод 1931-32 років і наступний Голодомор.

Голод, який розпочався невдовзі після колективізації й особливо посилився узимку 1931-32 років, був "звичайним злочином" радянського тоталітаризму, якщо так можна сказати.

Влада просто вигрібала у селян практично все збіжжя, проте, майже не забирала ані інших харчових продуктів, ані реманенту, ані хатнього начиння. Такий голод лютував у різних регіонах Радянського Союзу, в Україні від нього у першій половині 1932 року загинули 144 тисяч осіб.

Ці смерті – на рахунку влади, на рахунку російського більшовизму як ідеології та політичної сили.

Адже всі кошти, одержані за рахунок експорту награбованого збіжжя, Кремль витрачав на закупівлю обладнання для ВПК, ліцензій на виробництво авіаційних та танкових двигунів, зразків нової військової техніки, які негайно копіювалися і ставилися на конвеєр і так далі.

Якби не випустили пару тисяч танків, яких Москва вже тоді мала більше, ніж в усьому світі, то, може, і смертей було б у кілька разів менше?

Іншими словами, влада не те що не дбала про своїх підданих – вона нехтувала ними, ставлячись байдуже до сотень тисяч смертей – "бабы новых нарожают".

А от з кінця 1932 року ситуація різко змінюється. Влада руками своїх активістів не лише "вичищає" збіжжя, а й конфіскує рештки домашньої худоби, забирає коси, вила й лопати, розвалює печі тощо.

Враження таке, що реалізується тактика "випаленої землі".

На рубежі Радянської України стають "продовольчі кордони", які не випускають нікого, хто самочинно намагається покинути республіку. І – дуже промовиста деталь! – величезну кількість голодних, напівмертвих дітей просто звозять у спеціально відведені приміщення й полишають помирати.

От це вже і є Голодомор.

Власне, в новітній європейській історії такої концентрації жахіть не було – скажімо, Голокост виявився розтягненим більш, аніж на п‘ять років, а етнічні "чистки" на Балканах наприкінці ХХ століття не дійшли межі антропологічної катастрофи, бо їх зупинили збройні сили країн НАТО.

Більшовики, між тим, ставили перед собою інше завдання, ніж німецькі чи сербські нацисти: не знищити "непевний" чи відверто ворожий етнос, а приборкати, укоськати, а потім використати його, як це слушно зауважив Олександр Палій.

Тому спершу сільське населення на повну силу відчуло повну безнадію пошуку порятунку – це коли у селян були відібрані буквально всі засоби до життя – потім пройшла чистка "ненадійних елементів" (тобто осіб з бодай частковими проблисками людяності) у низових владних – партійних та совєтських – структурах (йшлося про десятки тисяч репресованих партійців), а потім уже для найбільш слухняних і фізично бодай трохи витривалих селян (які сповна вже відчули на собі жах Великого Голоду) влада організувала харчувальні пункти у колгоспах.

Життя пропонувалося не просто в обмін на лояльність, а в обмін на схвалення політики партії, тобто того ж таки Голодомору, та на участь у боротьбі з "прихованими ворогами народу" й готовність виконати будь-який наказ "фельдмаршала світової революції" – був і такий титул у Сталіна.

Але в чому я не можу погодитися з Палієм – це в тому, що Голодомор був організований за етнічною ознакою.

Ні, все було складніше. В Радянській Україні Голодомор стосувався не лише власне українців, а і всіх етнічних груп – і приазовських греків, і німців, і молдован, і євреїв – щодо цього є величезна кількість свідоцтв, я не буду їх цитувати.

Справа в тому, що доба УНР та період українізації істотно змінили настанови значної частини етнічних неукраїнців, котрі жили в Україні, особливо молоді, призвели до того, що ця молодь почала ототожнювати свою Батьківщину саме з українськими теренами і володіти українською мовою.

Іншими словами, потенційно вся молодь Радянської України була заражена "буржуазно-націоналістичними" настроями, а особливо селянство та інтелігенція.

Відтак Голодомор був спрямований на упокорення всіх жителів України за громадянською ознакою, а також етнічних українців за межами Радянської України (на Кубані).

Тобто йдеться про ті акції, що в Конвенції ООН 1948 року про запобігання геноциду і покарання за нього позначені як "дії з наміром знищити, повністю чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу".

Під це означення українці потрапляють як національна (громадянська) група і як етнос, а відтак, згідно з принципами міжнародного права, хтось мусить нести відповідальність за Голодомор, і цим "хтосем" є Росія тією мірою, якою вона вважає себе і є насправді спадкоємцем СРСР.

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"

http://www.pravda.com.ua/news/2006/11/24/51339.htm

Релігія, психологія народів та становлення держав

19 Jun 09 06:31:11 GMT

Протистояння християнства та ісламу на заході та на сході Європи як привід намітити психологічні підходи для аналізу конфліктів між народами та державами.

Наразі мені невідомо, чи існують досвіди подібного аналізу. Не те, щоб конфлікти не розглядалися з психологічного боку, тут, звісно, існує безліч матеріалу, але напрацювання психологічного підходу до теорії війни, чи взагалі до теорії етносу - якщо і були спроби, як то теорія етногенезу Л.Гумільова, вони не витримують конкуренції в масовій науковій свідомості (це скоріше «масова ерудована свідомість»), з, так званим, «економічним» обґрунтуванням військових конфліктів.

Я наведу приклад такого «економічного» розуміння причин та цілей воєнних конфліктів в усі часи між всіма народами. Це цитата з роботи молодого вченого, аспіранта з його реферату, розміщеного в Інтернеті.

Хвилі експансії ісламу в Європу і християнства на Схід були значною мірою зумовлені економічними причинами. Араби, на протязі ста років після смерті Мухаммеда були одержимі релігійними ідеями, але головна причина їхньої експансії, як нам уявляється, була в тому, що в пустелі не вистачало на всіх оаз. Хрестоносці зі свого боку відправлялися в походи для звільнення "Гробу Господня", але їх головна мета полягала в пограбуванні мусульманських земель. Економічний характер хрестових походів особливо добре помітний на прикладі четвертого Христового походу (1202-1204 рр). Тоді "Воїнство Христове" навіть не ступило на землю ісламу, а обмежилось пограбуванням християнського міста Константинополя.
(Віталій Розумний, Іслам і християнство в третьому тисячолітті: протистояння чи діалог?)

Поширеність економічно спрямованих пояснень завдячує домінуванню позитивістських поглядів в науці, і не тільки на рідних теренах. Перемогти цю тенденцію просто необхідно, хоч як би ці приземлені погляди не вважалися «науково достовірними». Поява нових методологій наукового пошуку має з’явитися з визнанням права на інтуїтивний, а не тільки логічний шлях до обробки «емпіричних» даних.

Отже, протистояння християнства та ісламу на території сучасної Іспанії та України рідко коли розглядається в одному контексті. Начебто, для такого підходу бракує очевидності. Але я хочу довести, що у випадку конфліктів такого штибу треба бачити психологічне підґрунтя, яке і становить загальну базу для спільного аналізу взаємовідносин народів та їхніх державних утворень. Я не хочу торкатися наразі методологічних засад такого підходу, вони існують, і не тільки в інтуїції авторки. Це тема окремої розмови.

Для того, щоб продемонструвати можливість та еврістичність такого аналізу, виберу класичний приклад протистояння християнства та ісламу з двох боків Європи наприкінці Середньовіччя.

Звісно, це не є детальна картина, а тільки нарис. Я не стану зупинятися на характеристиках цих двох світоглядних систем, не буду детально розглядати внутрішню ситуацію, яка складалась на протязі століть в етносах, які згадуються, хоча все це є дуже цікавими темами для поширення цього дослідження. Я зупиняюсь коротко саме на психологічній суті конфлікту для того, щоб, окресливши проблематику, пригорнути увагу тих, хто виявиться небайдужим до можливостей методу.

Чому саме конфліктна ситуація слугує прикладом, адже війни становлять лише одну складову в розмаїтті взаємовідносин між народами та державами. Тому що війни є по-перше, беззаперечно найвідвертішим проявом всього культурного, цивілізаційного рівня, набутого етносом за своє передвоєнне існування, а по-друге, саме війни можуть слугувати демонстрацією вищих цілей, як то відчувається етносом на певному етапі його існування, в них виражає себе його тяга до якихось заповідних вершин існування, часто примарних, та взагалі катастрофічно хибних, як то з’ясовується по закінченні війни. Тому вони є такими важливими для розгляду.

Але розглядаються вони од давнини до сьогодення скоріше як значні віхи, які допомагають запам’ятати хід історичного процесу, та мало не зумовлюють цей процес, додаючи йому сенсу. Бо для наших позитивістських уявлень, сенс історії – то є досягнення все вищого рівня економіки та науково-технічного прогресу, чи не так?

Окрім війн, які ще є складові історичного процесу?

Взаємовідносини між народами відбуваються здебільшого шляхом торгівельного та культурного обміну, що супроводжується запозиченнями та взаємовпливами цивілізаційних здобутків; але ціль існування етносів на всіх рівнях їхнього розвитку – не стільки поступове цивілізаційне вдосконалювання себе через мирний взаємний обмін здобутками і досягненнями, скільки здобування переваги будь якою ціною, навіть коштом відкидання себе та людства далеко назад в цивілізаційному розвитку, заради вчинення такого тиску на середовище, де існують інші етноси, яке гарантує находження себе, попри все, при контрольних важелях, тобто ціль - стати лідируючим, а потім і пануючим етносом. А хто переміг, той і цивілізаційний герой, і модель для наслідування . І тоді вже, знаходячись при важелях та в безпеці (все то є найчастіше примарним), етнос витрачає сили на здобування усвідомлених цивілізаційних благ, але мрія є здобути ці блага найекономнішим шляхом. Тобто відібрати, якщо є можливість, бо все має бути використано для зростання тиску на інших, доведення своєї спроможності бути самими собою в несприятливому оточенні.

Щодо слабкіших, при умові тотального домінування одного етносу над іншим відбуваються асиміляційні процеси аж до зникнення якогось народу, його повного розчинення у стихії іншого народу, якщо ж тиск недостатній, він приводить до стану «не війни», але стійкого спротиву асиміляції.

Поруч із сталими формами існування етносів, та їхніми відносинами, також постійно відбуваються більш менш активні міграції різного числа населення, різними шляхами, з різними цілями, та з різних причин. Таким чином здійснюється і мирна і немирна колонізація просторів, з подальшою необхідністю співіснування колоністів та колонізаторів з тубільцями – інколи мирне, частіше в різній мірі войовничості.

Картина існування людства жвава і постійно в стані змін та конфліктів, постійно відбувається взаємовипробування народів на міцність через взаємний тиск. Пошук і впровадження заходів такого тиску і є, власне, політикою.

Всім відомий вислів Клаузевіца, який визначив війни як продовження політики, але іншими засобами. Якщо, згідно попередніх висновків, під політикою розуміти мистецтво впровадження тиску на протидіючу силу, чи то певну особистість, чи конкуруючий етнос, задля отримання влади над обставинами, контролю над подальшим розвитком ситуації, то війна є засобом політики «швидкого реагування», коли тиск треба запровадити якнайшвидше, бо ініціатива може перейти до конкурента.

До речі, можна сказати, перефразуючи Клаузевіца, що всі відомі форми владного державного устрою (монархія, демократія, диктатура) є продовженням війни але іншими засобами. Існує бо думка, що людство експериментувало з суспільним устроєм, аж поки не зупинилося на демократії, як на найкращому способі організації порядку в суспільстві, і начебто тільки розповсюдження демократії серед держав світу може забезпечити мир в середині країн та за їх межами.

Війн меншає не з впровадженням демократії або заходів колективного захисту, а з вирівнюванням сил конкурентів, коли тиск хоч і не припиняє чинитися, але ризик програти при вживанні засобів «швидкого реагування» є дуже високим, тому з’являються нові, більш приховані, вишукані форми того ж самого тиску.

Це виглядає так, що коли «клуб рівних» сформовано, вони впроваджують між собою будь які розкоші на кшталт «демократій західного розвинутого зразку» чи систем колективного захисту на кшталт НАТО і живуть начебто в мирі та злагоді між собою, що є певним досягненням історичного розвитку і дорослішання етносів. Було б іще більшим, якби так було не тільки зовні.

Тут треба відновити правильний зв'язок між причиною та наслідком. Йдеться про те, що всі народи шукають спроби чинити опір сильнішим, але які вони вибирають засоби – швидкі та ефективні, на їх погляд, методи війни, чи більш тривалі методи дипломатії та взаємних більш менш відвертих демонстрацій сили, який владний устрій, на їхню суспільну думку, дозволяє їм маніпулювати своїми виграшними позиціями найкраще, то залежить від багатьох чинників. Але завжди йдеться саме про тиск, про конфлікт, про стан войовничості, про постійне перебування в стані змагання, доведення своєї гідності, своєї спроможності перемагати і контролювати інших.

Тільки неможливість перемогти відвертою силою зупиняє нарешті примітивну агресивність і приводить народи в коло своїх вчорашніх суперників як рівних. І в межах більш-менш одного «клубу сильних», або «клубу переможців» опиняються західні і ісламські монархії (певна рівність позицій та взаєморозуміння існує між заможними країнами Близького Сходу та Європейського Заходу), західні демократії, та, скажімо, знову ж таки, в певній мірі, Росія, яка є не монархією, але і не демократією, а скажімо східною сатрапією з пост-радянською специфікою, і східні індустріальні гіганти, які теж далекі від західного типу «народовладдя».

А є і інші клуби, до яких входять ті народи, котрим визначення «troubled» - тобто обтяжені проблемами, скажімо так. І засоби вирішення своїх проблем у них не такі дорослі, не такі досконалі, як у членів «вищої ліги». Але цікавим є той факт, що вся ця досконалість і дорослість може зникнути при зміні чинників, які впливають на рівновагу сил. І тоді знову з’являється, не зна звідки, стан підлітковості, знову жбурляння камінням у ворогів з сусідньої вулиці, ювенальні прищі та невпевненість в собі, та юнацькі спроби самоствердитися.

Отже, коли ми намагаємося оцінити минуле, або зробити аналіз сьогодення, чи збудувати прогноз на майбутнє, перше, що потрібно зробити будь якому історику, чи аналітику, - це відтворити картину суперечливих інтересів, визначити поле, де саме точилося чи точиться чи буде точитися оте змагання за домінування певних інтересів.

І попри загальну думку, що ці інтереси є завжди суто економічними, коло інтересів може виявитися значно ширшим і різним на різних етапах існування етносу, в різні історичні періоди.

Іншими словами, я намагаюся довести, що історичний аналіз повинен бути психологічним аналізом, перш за все, а вже потім економічним, геополітичним і т.п. Всі економічні, геополітичні, ідеологічні, як то релігійні, в сенсі церковні, чинники є тільки формою, в яку ховаються спроби одного етносу отримати перевагу над іншим, який завдяки своїм певним властивостям виступає як конкурент. От і треба розібратися, в чому саме полягає конкуренція, та в чому етнос вбачив для себе порятунок, або шлях до успіху – от де коріння питання сучасної історії. Знання, наближене до суті, завжди дає … певну перевагу. Отакої. Може є ще якась причина, окрім пошуку переваг, навіщо нам потрібно шукати такої дослідницької методології, щоб вона наближала нас до реальності якомога більше?

Може ми просто любимо істину, або намагаємось бути вільними? Бо ще ніхто не відміняв того Ісусового «і пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить!» (Ів.8:32, пер. Івана Огієнка), хоча в тому вислові Він, звісно, говорив дещо в іншому контексті і про інше розуміння правди, але про ту саму свободу. Але я впевнена, що наближення до реальності є наближенням до свободи. І саме тому, а не для переваг над кимсь, ми шукаємо більш адекватних схем пізнання.

Тепер, звернемося заради прикладу до вузькішої теми, а саме до протистояння християнства та ісламу на сході та заході в приблизно однаковий час. Чи є підстави говорити про, скажімо, «духовну спорідненість» Іспанії та України? Про однаковість економічних інтересів, що кинула обидві країни у таке складне протистояння? Про велику геополітику, про войовничий характер молодих народів, що мали утвердити себе серед європейських сусідів?

Що виборювали насправді два етноси по обидві боки Європейського континенту в часи, коли Середньовіччя з його системою мислення вже відходило в минуле?

Вороги у іспанців та українців були спочатку етнічно різними, потім однаковими.

Отже, християнські королівства, що збереглися на півночі Піренейського півострова, мали з одного боку Піренейські гори та войовничих франків за ними, а з півдня войовничих мусульман з Магрібу. Починаючи від перемоги в 732 році християнського війська під керівництвом франка Карла Мартелла над ісламським військом, що рушило через Піренеї, християни мали справу з постійними спробами досконалого супротивника потиснути їх за гірські межі, або притиснувши до гір, не давати змоги передохнути. Чинився шалений тиск, в тому числі і воєнні напади, хоча слабка рівновага все ж була нарешті досягнута на початок 9 століття. Звісно, протистояння відбувалося і через демонстрацію культурної гегемонії і економічної вищості, що було не важко, бо об’єктивно вестготські королівства та франкська марка на сході не були спроможні перемагати маврів своїми цивілізаційними здобутками. Але незважаючи на серйозність викликів, реконкіста – поступове наполегливе відвоювання життєвого простору нетривалими воєнними кампаніями, що перемежались періодами співпраці та мирного співіснування, - все ж почалася.

Те, що гаслом війни була віра, духовний чинник – було випадковим? Просто час був такий, що релігія панувала думками і контекстами, і дискурсами? Чи ж будемо наполягати на тому, що всі війни є «релігійними», тобто війнами за духовне панування? Треба придивитися ближче.

Відвоювання Піренейського півострова тривало до кінця 15 століття, як відомо, і завершилося падінням Гранадського халіфату, останнього оплоту ісламу на території сучасної Іспанії. Одразу потому почалися війни з християнськими сусідами та з Туреччиною, яка набула неабиякої сили при Сулеймані Пишному в середині 16 століття і загрожувала всій Європі. Дуже слушно для цілей молодої Іспанської держави було встати на чолі європейської спільноти проти загального ворога. Тиск чинився іспанцями не тільки на іновірців, а й на одновірців. Бо то є завжди ціль етносу – здобуття панівного положення між іншими етносами. Це так і буде, доки етнос не прийде до інших цілей.
Що то є за інша ціль, та чи можливо досягти її на рівні етносу – то є завдання іншого дослідження.

Предки українців в ті віки, коли європейці стинали голови сарацинам, а сарацини європейцям, намагалися спинити монголів, а потім мали справу з татарами, сусідами з південного сходу та згодом з тими ж турками, які намагалися розповсюдитись під своїми знаменами на північ, на південь, на схід та захід.

В 16-17 столітті коло замкнулося, турки знайшли собі останні кордони, як до них то було з арабами, котрі зупинилися, дійшовши до певної межі на сході, на півночі, та на заході. На сході арабів зупинили китайці на території нинішньої Киргизії, на заході – франки, на півночі візантійці. Візантійська імперія – владне та цивілізаційне утворення, кероване греками, або тими, що виглядали, як нащадки саме римсько-грецької владної парадигми, це утворення ніколи не було суто етнічним, воно не витримало тиску на себе, виконавши свою роль в історії, воно розчинилося в іншому зверх-етнічному утворенні, - Оттоманській імперії, яка проковтнула і арабські і монгольські здобутки в регіоні, поставивши тюркський етнос в етнічні лідери на довгий час. Але і їхня експансіоністська енергія наштовхнулася на півночі на українців, на заході на зверх-етнічну імперію Габсбургів, якою володів нащадок Ізабелли Кастильської та Фердинанда Арагонського – Карл V, а на сході їх підпирали такі ж важкі суперники перси шиїти. Цікаво, що завойовувати Африку, чи Індію з Китаєм не спало на думку заповзятливим туркам, на відміну від македонця Олександра Великого. Вони пройшлися по місцях бойової слави римсько-грецької спадщини, та зупинилися. Чому? Як саме народи та держави обирають собі супротивників? Що впливає на вибір? Як визначають гідного ворога? Це теми, які мають бути розглянуті іншим разом.

Майбутнє України вирішувалося в надзвичайно небезпечних та несприятливих умовах. Багато етносів не витримали брутального тиску, не мали в собі духу протистояти переконливості нових імперіалістів і – прийняли покровительство і владу сильніших, поступившись частиною своєї автентичності в обмін на фізичне виживання, або позбувшись і самого існування. Український етнос мав декілька варіантів, як і іспанські королівства, що об’єднувалися заради спільного виживання перед загальною загрозою, як і московіти, які в умовах тиску з Заходу та Сходу вибрали підкоритися Сходу, інтуїтивно вбачаючи, що асиміляція з Заходом настане скоріше, аніж зі Сходом, тому треба обрати Схід і уникнути зникнення.

В таких справах завжди виграє більш інтуїтивний, котрий правильно розуміє, яке об’єднання не дасть повної асиміляції. Хто не до кінця прорахував, той зник, отже етнічна інтуїція це є показник внутрішньої сили народу, його здатності до виживання. Чинники, що впливають на вибір: треба обрати той бік, котрий забезпечить фізичне виживання, та не помітить наявності іншого духу і не почне викорінювати ту інакшість одразу, коли сил захиститися ще недостає. Тобто на поверхні має бути певна переконлива однаковість, котра прикриє розбіжності на деякий час.

Для каталонців на заході треба було обирати – чи об’єднатися з франкськими королівствами чи графствами з півночі, чи прийняти панування мусульман, чи об’єднатися з вестготами – християнськими королівствами, які етнічно були інші, та потенційно небезпечні в плані майбутнього перерозподілу влади. Обрана була непевна ситуація боротьби з мусульманським ворогом та шукання долі в союзі з вестготськими володарями.

Чим це обернулося для Каталонії - франкської марки у минулому – відомо. Неприємна ситуація для етносу, нескореного, не асимільованого в психологічнім плані, але такого, що втратив свої лідируючі позиції, не став першим за рангом при владі.

Як Московське князівство вирішило свою долю, також відомо. Монголи відчули близькість до них московітів не через спорідненість у побуті чи віруваннях, а через взаємну ненависть до сильного і психологічно тиранічного Заходу. Монголи і московіти знайшли одне в одному певну психологічну підтримку та були потрібні одні одному в протистоянні, що обіцяло прибутки, а які збитки? Для монголів ніяких, вони не вбачали небезпеки для свого духу з боку московітів, бо були войовничим племенем, яке просто погоджувалося надати свій захист покірному етносу. Великих психологічних розбіжностей хани тоді не вбачали.

Чи вбачав Олександр Ярославич (Невський) загрозу в єднанні слов’янського духу з монгольським, проти західної неминучої, як здавалося, тиранії, чи інтуїтивно вже відмовився від пріоритету етнічного, вибираючи шлях імперіалістичний, над-етнічний, якщо пощастить вижити? Схоже на друге. Отже, майбутня Росія вибрала собі долю, вибираючи в 13 столітті союзника. Загубили в якості етносу, та здобули в силі імперіалістичного поштовху.

Про здобутки та поразки можна, звісно, сперечатися, як і про пошук виходу до майбутніх союзників, але то було б цікаве та корисне дослідження, особливо за нинішніх часів, коли знов треба обирати собі долю, знов мова йдеться про те, з ким будуть найбільші здобутки та найбільші збитки для етносу.

Український етнос – Галицько-Волинське князівство, Новгород-Сіверщина, та люди з інших земель, теж мали обирати долю на певному витку своєї історії. Доля та була обрана на користь етносу, а не імперського майбутнього в складі потужного завойовника. Обрані були не гості зі Сходу, а християни з Заходу.

Чи обернувся цей вибір поразкою? Чи було то національною катастрофою? Ні, так само як і для московітів їхній вибір не став поразкою, за підсумками національних історіографів цей вибір вважається повною та славною перемогою, та чи став він виграшем? Для оцінки того треба визначитись з критерієм, з тою системою духовних координат, в якій щось визначаться як зло, а щось як добро.

От саме вибір критерію і є тою справою, що так роз’єднує народи і розводить їх в зовсім різні сторони, часто-густо по різні сторони конфліктів. Розуміння добра і зла – як в особистім бутті, так і в суспільному бутті є вирішальним фактором для обрання і союзників, і долі.

Решта чинників – тільки для того, щоб допомогти людині або етносу визначитись, ким він чи вона має бути в історії, в чому бути переможцем, а в чому безповоротно програти. Отже з цього дещо метафізичного боку, доля народів вирішується перед Богом – ким стане народ – лишиться самим собою, зникне взагалі, чи перейме на себе задачу бути над-народом, супер-етносом? Яку роль обере етнос для себе – придушувати інших, чи відмовиться від спокуси? Настільки це є його власний вибір, а наскільки це невблаганна доля? І що, власне, є доля? Як окремій людині треба розпорядитися своєю психічною силою перед Богом та іншими, поруч із ким їй треба визначати свою міру закону та беззаконня, свою міру спокутування та набору провин, так само треба визначитися і етносам.

І ця історія людства ще чекає на свого дослідника, як і цей підхід чекає на доведення свого права на існування в сучасному дослідницькому дискурсі.

Сісана Мухаметшина, м. Одеса

Минуле, виклики теперішнього та майбутнє України

03 Jun 09 06:42:01 GMT

Події помаранчевої революції і того, що за ними відбувалося, змусило мене написати цикл статей, які купно і хронологічно зібрані ось тут - http://newua.org.ua/index.php?nma=catalog&fla=..., стосовно який ця стаття буде завершальною, підсумовуючою, і якихось продовжень циклу статей у цьому напрямку наразі не планується. Всьому своє місце і час і все, що має початок – має також і закінчення, доля невідворотно відносить мене в сфери, нецікаві до політичного життя світу у цілому та України зокрема, і в мене немає жодного бажання чи потреби щось у цьому змінювати. Однак те, що колись почалось, повинно бути завершеним, тому напишу деякі свої роздуми з приводу того, що вже відбулось і чому ще належить відбутись, в якості завершального акорду до всього раніше сказаного і написаного.

По-перше зараз вже можна констатувати як факт, що події Помаранчевої Революції не пройшли даремно і життя країни невідворотно змінилось і ніколи не увійде у заїжджені набридлі колії минулого, абсолютно без будь-якого значення чи сприймає хтось події 2004 року як прорив на ствердження народного духу, як шабаш на користь іноземних країні чи як «помаранчевий катаклізм». Старі форми державного керівництва, які до цього моменту тим чи іншим чином наслідували чи мавпували різні варіанти життєздатного та нежиттєздатного у російській імперії стають надбанням минулого. 2004 рік був роком метафізичного кінця СРСР як такого і рубіконом, який позначив абсолютну неможливість для Путіна створити на теренах бувшого СРСР симулякр у минулому великої держави, тільки без її душі, мрій та ідеалів найкращих її представників. Некромансерські потуги по оживленню трупа закінчились тріскучим провалом, і вже не мають жодного значення «газові війни», ультиматуми, погрози чи імітації «слов’янської єдності». Факт є фактом – навіть хаос та балансування над прірвою постпомаранчевої доби не схилив народ України до прийняття «стабільності» Путінського ґатунку, купленої продажем невосповнимих природних ресурсів країни та удушенням політичних свобод та прав громадян як таких на користь невеличкої купки власть імущих. Неможливість включити Україну саме з огляду на настрої її населення у Путінську концепцію відбудови псевдоімперії стала яскраво зрозумілою навіть у Кремлі, у зв’язку з чим від політики позірних пряників на подобу до дешевого газу за рахунок підкилимного спільного попилу українських активів на користь російської бізнес та політеліти перейшли до політики батога та залякування, що в сухому підсумку просто свідчить про те, що Україну як державу, хай ворожу до себе і непотрібну, але державу, російська еліта де-факто визнала. І навіть намагається її розчленити руками своїх українських сателітів. Не можна намагатись розчленити те, чого не існує, отже українська держава де-факто російською елітою зі скрипом але визнана і це може бути основою до подальших вже реальних переговорів, визначення балансу інтересів та такому іншому, що раніше (та й багато у чому й дотепер) тільки імітувалось але жодним чином не робилось. Це перше.

По-друге не менш тріскучим провалом завершилась спроба оточенням Ющенка побудувати в Україні державу «етнографічну вивіску» з реальним наповненням жадібністю та безпринципністю олігархічно-компрадорського капіталізму, який природні вади олігархічної моделі поглиблював відсутністю власного базового фінансового та ідейного стрижня, орієнтуючись в першу чергу на шароварщину в царині ідей та потугу іноземного капіталу у царині економіки. Свідомо пишу тут «плани оточення Ющенка», тому як самого Ющенка ще з 2005 року вважаю «живим мерцем», людиною, що померла душею за життя, а про мертвих або добре, або нічого. В живій форумній полеміці не завжди вдавалось дотримуватись цього правила, але в друкованих роздумах уникну цієї своєї слабкості. Так от, президентство Ющенка дало всій країні наочний приклад того, що «патріоти» на кшталт Івченка можуть їздити в Москву з перекладачем і тим не менше без проблем продавати тій самій Москві державні інтереси України, а «непатріотичні» специ «Нафтогазу» вміють в разі потреби зірвати плани друзів з сусідньої газової імперії залишити півукраїни без тепла, пускаючи транзитний газ базово непридатним для того маршрутом. І відсутність перекладача при спілкуванні з Москвою не була на заваді. Коротше, недовгий період царювання Ющенка став гарним щепленням від позірного «патріотизму», етнографічного націоналізму та пошуків у минулому як панацеї для свого майбутнього. Стало зрозумілим, що на цьому ґрунті країну не побудуєш і треба шукати якихось зовсім інших, цікавіших та революційніших шляхів у майбутнє. Світова фінансова криза поставила на бажаннях цього шляху розвитку остаточну крапку підірвавши його економічне підґрунтя – можливість тимчасово використовувати на свою користь потужність світових фінансових корпорацій. Власних внутрішніх резерві цей шлях немає, він анемічний, рахітичний у самому корені, і без зовнішньої підтримки приречений навіть у найближчій історичній перспективі.

По-третє, завдяки діяльності Юлії Тимошенко у країни буде декілька років для того, щоби осмислити пройдений шлях та намалювати реальні, а не уявні шляхи у майбутнє. Зупинюся на цьому пункті детальніше щоби пояснити, що конкретно і чому я маю на увазі і які з цього можуть бути висновки для життя країни і всіх нас в ній.

Якщо казати про загальну канву уявлення мною історичного та політичного процесу, то вона виглядає загалом таким чином. По-перше – існує первинний субстрат історичного та політичного процесу – сумарний конгломерат людських бажань, думок, воль та прагнень зі всіма своїми консонансами, дисонансами та відвертими конфліктами. Цей конгломерат, в якому подібне притягує подібне, структурується відповідно ієрархічного принципу, тобто менш сильне та потужне подібне притягується до більш сильного та потужного подібного і утворюють разом з ним спільний конгломерат (егрегор), який потенціює ефективність кожного. „Паливо” для цих конгломератів йде з двох боків: „із землі”, тобто з основи піраміди цього конгломерату (наприклад „комуністи вбили мою родину і тому вони сволота, фюрер проти комуністів значить я допоможу фюреру а жидам так і треба” – і егрегор фюрера підсилився за рахунок чужої ненависті, що спричинена особистим болем поєднаної з байдужістю до іншого чужого особистого горя, оскільки горе „не моє”, тобто за рахунок найбільш примітивних та тваринних людських інстинктів) або „з неба”, тобто до підтримки того чи іншого світового егрегору людина доходить з ідейних міркувань, на підставах своїх ідеальних уявлень про добре і зле. Поміж цими двома „чистими полюсами” існують різні перехідні етапи світлотіні, а їхня сума та дифузія обумовлює загальну цінність/нецінність/зіпсованість егрегора-когломерату в цілому. Однак не втілено жодного егрегору, який був побудований би виключно на „землі” – тваринній частині людської природи або на „небі” – ідеальній. Кожен стійкий егрегор має в собі як одне, так і інше. І трансформація егрегору у щось відмінне від нього теперішнього відбувається шляхом переходу кількості малих „підпорогових” змін з обидвох боків егрегору у якість, яка робить неможливим подальше існування певного егрегору у стабільному агрегатному стані. Зауважую – подібна зміна агрегатного стану можлива лише тоді, коли в одному часі та просторі сумується критична зміна структури егрегору як на рівні ідей, так і на рівні найпримітивніших шкурних людських інтересів. Поясню на прикладі – розвал СРСР. Допоки в країні існував романтичний інтелектуальний прошарок мрійників та фантастів майбутнього, допоки ідея нового світлого майбутнього комунізму не залишала умів мислячої частина радянського суспільства а широкий народний загал вірив у те, що сьогодні зле але завтра буде краще – СРСР жило не дивлячись на жодні „зловорожі підступи”. Однак коли з плином історичного часу накопичилась певна „критична межа” втоми інтелектуалів, які зрозуміли, що окрім мрій у радянському устрої існує безліч протиріч, які не в силах здолати теорія та практика, покладена в основу СРСР а широкий загал народу вирішив позбутись мрій про світле майбутнє задля побудови світлого теперішнього для себе особисто, система впала не дивлячись на всю свою військово-промислову потугу. Просто в критичний момент в критичному часі 1991-го не знайшлось жодного силовика, який побажав би взяти на себе відповідальність за відновлення основ тієї системи за будь-яку ціну і існувала критична межа настроїв народних мас яким було байдуже, залишиться чи ні історичне утворення СРСР на мапі землі. І критична кількість людей, яка агресивно життя цього утворення не хотіла. Оця суміш байдужості, втоми та ідейного антагонізму і народили події 1991 року та все з ними пов’язане. І всі історичні особистості тих часів – добрі чи злі – були лише свідомими чи несвідомими провідниками та концентраторами тієї чи іншої суми існуючих суспільних воль-егрегорів. І ця сума воль-прагнень не була виключно „економічною” чи виключно ідейною. Вона була сумою того та іншого, що і привело:

а) до старечого маразму старої державної машини
б) зламу цієї машини порівняно невеличкою купкою протестувальників у Білого Дому в Москві, які старечому маразму та безсиллю всього іншого змогли протиставити яку не яку віру у краще та достойніше ніж було до того
в) заміни її на деякий час невеличкою купкою "романтиків капіталізму", які при всій мало життєвості своєї ідеології єдині на той час змогли дати критичну ідейно-політичну масу, яка дала поштовх подальшому розвитку на теренах бувшого СРСР ідеології та практики державно-олігархічного капіталізму, поєднаного з шоковою соціальною моделлю, характерною для найбільш крайніх форм ліберального фундаменталізму.

Питання того хто кого фінансував і хто кому заплатив/недоплатив в цьому розрізі мене в принципі не цікавить, оскільки фінансами володіють люди з думками та емоціями, частинки тих чи інших ідейно-емоційних егрегорів, і згідно цим ідеям-емоціям-намірам і пускають свої фінанси у ход, кидаючи їх на палітру світової політичної „гри престолів”, але ніколи і ніде справу якихось глобальних та системних змін тих чи інших егрегорів не вирішували лише та виключно фінанси. Мене цікавлять думки-причини які змушують тим чи іншим чином пускати фінанси у хід, а не цей суто утилітарний інструмент світової політики. Гроші-влада-секс лише частина людської природи, яка реально і продукує ствердження та зникнення держав, і в жодному разі не єдиною та самодостатньою зникнення та ствердження держав причиною.

Отож спробуємо в цьому контексті проаналізувати те, що відбулося в країні з 2004-го та далі по ньому і в зв’язку з цим спробуємо передбачити деякі ланки нашого найближчого та трохи віддаленішого майбутнього.

2004-го року відбувся злам шляхів старого державно-метаісторичного егрегора старої Русі. Це означало два можливих варіанти розвитку: або зникнення наслідків діяльності старого егрегора та його нащадків з політичної та культурної карти планети, або утворення на його ґрунті нових типів історичних спільнот цієї території, які в більш чи менш віддаленому майбутньому дадуть новий імпульс генерації метаісторичних та історичних сенсів країнами та народами, які доторкнуться до глибинної, сокровенної душі цієї землі та її історичного призначення. На жаль, діяльність Віктора Андрійовича Ющенка практично повністю відповідала першому варіанту наслідків Помаранчевої Революції (за деякими виключеннями, які в загальному підсумку не вплинули би на результат як такий). Він почав проводити крізь себе енергію дії, яка практично цілком має стосунок до повернення у минуле і практично ніяк не реагував на виклики, які ставило перед ним та його оточенням теперішнє та майбутнє. Ще в перший рік свого президентства він втратив із своїх прихильників 100% пасіонарного субстрату Майдану, залишившись симпатичним невеличкому прошарку любителів українськості задля українськості. Причому навіть така „українськість” чим далі тим більш ставала позірною українськістю, всмоктуючи з минулого в основному найгірші прояви української душі, як то продажність, зрадливість і спадкову хитрожопість, поєднану з політично-соціальним слабоумством. Прошу пробачення за деякі абсолютно непарламентські вирази, однак відро все ж таки варто називати саме відром, і не придумувати для нього додаткових означень. За обставин панівного впливу саме цього варіанту розвитку подій в Україні до 2008 року навряд чи в Україні залишилась би хоч якась, крім трафаретної, державність, що означало би втрату будь-яких надій отримати для землі минулої Русі спосіб розвитку, відмінний від безпорадного пострадянського сировинно-інерційного тупіка, а цей сировинно-інерційний тупік череватий ідейно-ментальними катаклізмами, оскільки ця земля жива лише тоді, коли в її серці живе мрія, а безальтернативне ствердження на мріях про газову монополію та зростання ВВП і ВПК нічим крім душевної смерті цілої землі зі всіма відповідними тому наслідками закінчитись не могло. Крім того українцям після 2004-го року і неможливо було ствердитись на такій мрії, тому що для більшості з них важливість величі москвоцентрічної держави хоч би у вигляді такого недорозвиненого варіанту, як газова монополія, є порожнім звуком, а якоїсь альтернативи за таких обставин не передбачалось, їх могло чекати лише занурення у безодню нігілізму та цинізму, що інакше ніж душевної гангреною назвати важко. А гангрена як правило приводить до смерті тіла в цілому, з неї немає виходу крім ампутації (якщо є на те час) уражених частин.

З огляду на все вище написане значення в постпомаранчевій історії Юлії Володимирівни Тимошенко важко переоцінити. Саме завдяки її зусиллям пасіонарний субстрат Майдану 2004 року був збережений та законсервований у вигляді сподівань людей, пасіонаріїв на діяльність, політичну та ідейну, цієї людини. Саме завдяки її зусиллям цей пасіонарний субстрат не обернувся самознищенням та руйнуванням що обов’язково сталось би якби він, цей субстрат, не отримав точку для фокусу своїх мисленевих прагнень та сподівань. Цю думку у різних формах я виказував вже давно, отож в цій статті додатково розгортати її не буду, особливо цікаві можуть звернутись до моїх попередніх роздумів на ці теми. На чому я зупинюсь детальніше – це на тих відступах, які Юлія Володимирівна зробила від планки, піднятої сподіваннями 2004-го, найімовірнішим наслідкам цих відступів , викликам та неуникним енергетичним відправним точкам найближчого майбутнього Русі-України.

У фізиці існують такі поняття, як «підпорогові» та «надпорогові» явища. До 2006 року з боку Юлії Володимирівни я значних відступів від належного не бачив, хоча у «підпороговому» стані вони, звичайно, були присутні. Однак лише з часів літа 2006-го року ці тенденції сформувались у дещо самостійне і їх можна аналізувати як цілком самостійну окреслену лінію. Політика навряд чи є найчистішою справою у світі, однак завжди є певні базові «гилляки», на яких сидять ті чи інші політики та політичні сили, «гилляки», навіть не завжди залежні від їхніх особистих властивостей та моральних якостей. За жорстокістю Йосип Сталін нічим в кращий бік не відрізнявся від Адольфа Гітлера. Однак він був керівником країни з базово слов’янським населенням, тому він не міг, навіть якби захотів, взяти за програму своїх дій депопуляцію з наступним зникненням слов’ян як раси. Тому в історичній перспективі режим, який створив Сталін для слов’ян був кращим ніж режим, який міг би створити Гітлер – оскільки «гілляка» на який сидів Гітлер цілком припускала можливість зникнення слов’ян як раси і від відсутності слов’ян на земній кулі не переломилася б. Тоді як Сталіну це було фізично неможливо. «Гиллякою» Ющенка є етнічно національна українська самосвідомість та уявлення про нього як компромісну слабку фігуру, яка нездатна без сторонньої допомоги піти на будь-яке радикальне загострення ситуації. «Гиллякою» Тимошенко було і є її вміння входити у прямий емпатичний контакт з душевними прагненнями активної, пасіонарної частини народу та вербалізація цих прагнень, сукупно з певними мінімальними діями задля реалізації цих прагнень. Влітку 2006-го року цій «гілляці» був нанесений перший відчутний удар. Так, після кульбіту Мороза політична ситуація складалась таким чином, що реально щось змінити було неможливо, будь яке загострення, реальний вихід прибічників БЮТ на вулиці та т.п. міг спричинити лише загострення громадянського конфлікту та давав карти у руки Ющенку для офіційно оформленої коаліції з регіоналами «в ім’я стабільності країни». Так, необхідно було з одного боку щось робити а з іншого було ясно, що без повторних виборів ситуацію в парламенті змінити неможливо, а повторні вибори могли і не стати потрібним виходом. Так, треба було робити багато часом взаємозаперечуючих рухів в різні боки, для того, щоби залишитись на плаву. Але ніщо з того не робило обов’язковим

1. Імітацію «народного протесту» від БЮТ, коли офіційно оголошувалось про «протести», реально звозилось на «протести» наполовину бомжів на зарплату в намети, наполовину хто-прийде-з-районних-осередків-батьківщини-якщо подзвонять. Сама Тимошенко не брала і судячи зі всього і не збиралась брати участь у тих акціях, люди, які на Майдані складали актив, реально не бачили своєї точки докладання сил і відчували себе як непришийкобиліхвіст. Да, таким чином були забезпечені в’ялотекучі акції за принципом «не живе і не мертве», які не мали жодної іншої мети окрім показати видимість вуличної боротьби проти спотворення результатів виборів. Ситуацію на вулиці такими «протестами» загострити було неможливо (найімовірніше, для того і було зроблено – щоб ситуація не вийшла з-під контролю), однак ціна такої поведінки була гіршою. Люди, які в перші дні сприйняли ідею тих протестів за чисту монету підходили під Верховну Раду, в місцеві осередки БЮТ і на конкретні питання отримували відповіді «а ми не знаємо» або бачили під тією самою Верховною Радою абсолютну відсутність внятної, продуманої програми дій і почали розуміти, що реально Тимошенко вони не потрібні. Потрібна «масовка» якою легко керувати: заплатили – сидить, перестали платити – пішов. По суті Юлія Володимирівна такою постановкою питання тоді плюнула у душу своїм найбільш відданим послідовникам, ідеалістам (і від цього ідеалізму активістам) Майдану. Цього було дуже легко уникнути – просто зібрати пару мітингів у тому самому Києві (або вийти на телебачення) і сказати: я вважаю, що ініціювати масові протести не на часі, одак всім, хто обурений розвитком подій у країні кажу: я не здамся і ті, хто схоче мені допомогти – може дізнатись чим саме у своїй районній «Батківщині» або ще кимось чином. І по своїх організаційних структурах «спустити» такі інструкції по взаємодії зі своїми добровільними помічниками. Чи призначити за цей відділ роботи відповідального зі свого ближнього оточення. Однак те, що вона цього не зробила, означає тільки одне – це не видавалось їй пріоритетним. І велика кількість активних людей, тих, на яких і втримався Майдан 2004-го, просто перейшли у режим самоусунення від політичного процесу як такого: якщо ви вважаєте, що наші можливості вам не потрібні, то ви не сильно потрібні нам. І пасіонарна енергія цих людей перейшла з режиму активної підтримки Юлії Тимошенко у режим підтримки пасивної та ситуативної, проти ще гірших і до того часу, як не з’явиться реальна можливість самим безпосередньо тим чи іншим чином впливати на політичний процес. Це перша на мій погляд значна помилка Тимошенко. Друга – що з цієї першої витікає – чим далі тим більш активний дрейф у побудові своїх дій до концентрації навколо себе та відповідно використання командно-адміністративно-судово-силового ресурсу. Цей ресурс політику необхідний, і без нього нікуди не підеш. Однак дрейфом у бік відрізання себе від активної підтримки своїх пасіонарних прихильників та опору на командно-адміністративний ресурс Тимошенко неминуче еволюціонує до ситуації, коли в певному майбутньому її по суті пасіонарні задуми та мрії не будуть знаходити реальної підтримки у її найближчому оточенні (вони не будуть їх розуміти), а появі нових лиць у її найближчому оточенні буде заважати сам усталений бюрократично-адміністративний порядок речей, який за таких обставин неминуче буде для її поточного політичного життя усталеним та визначальним. Особливо чітко вади такого розвитку проявилися на Київських (і, можливо, Тернопільських, але тут не володію матеріалом, цілком може бути що там – цілковито інша ситуація) виборах. По ідеї на київські вибори був кинутий весь „цвіт” БЮТ, за кожен виборчий округ відповідав спеціально призначений депутат Верховної Ради, за фінансуванням Київські вибори перевершили всі троє минулих до них загальнонаціональних виборів ледь не разом взятих. Логічно було припустити, що це будуть найбільш організовані та пасіонарні вибори (оскільки саме пасіонарії і складають ядро виборців Юлії Володимирівни). Однак реальність була зовсім іншою. Це були найбільш дорогі, жлобські, бездарні вибори за історію БЮТ. Вибори, на яких про якийсь „живий зв’язок з народом” чи бодай власними прихильниками не йшлося у принципі. Вибори, на яких 10% живих людей, які хотіли щось доброго на виборах зробити були просто „затерті” натовпом випадкового народу, який злетівся на „попил” виділених під вибори фондів, і на додаток до того з'явилися абсолютно нехарактерні до цього для БЮТа намагання „кинути на бабки” тих, хто на той самий БЮТ і працював. За фіктивну роботу отримували дві-три „зарплати”, а за реальну намагались недоплатити. Як людина, волею випадку досить глибоко втягнута в той виборчий процес, бачив те все власними очима, навіть написав відповідні листи з описом баченого і це було передано на досить високий рівень БЮТу – у службу Турчинова та безпосередньо у фракцію БЮТ у ВР. Чи зроблені з того хоч якісь позитивні висновки мені невідомо, наразі зі мною як з автором листів жодних спроб зворотнього зв’язку не було, хоча була надана цілком конкретна інформація. Але можливо мої листи нічого нового їм не відкрили, то ж будемо бачити по подальших реальних діях. Менше з тим це був і є цілком характерний і небезпечний симптом – поступова втрата зв’язку з живим пульсом української пасіонарності, на ґрунті чого і розцвіла зоря Тимошенко, і заміна її системою важелів та противаг у командно-адміністративних впливах. Ще раз підкреслюю – жоден політик не в силах обійтись без командно-адміністративного ресурсу. Біда Тимошенко не в тому, що вона почала активно ним користатись а в тому, що вона почала забувати корені тієї енергії, яка винесла її на ті вершини, де вона зараз є. І, що найстрашніше, не бачить у тому поважної проблеми. А раз так, то з часом неминуча генерація помилок, не коригованих „зворотнім зв’язком”, помилок, які адміністративно-бюрократична система спробує звести у ранг політики. Якби Юлія Володимирівна реально у свій час попіклувалась про систему підбору кадрів для себе (хай не у все „партійне тіло”, а хоча би селекція людей у внутрішні структури для роботи у виключно її проектах), то цих майбутніх бід можна було би уникнути. А так всі благі наміри на подобу до "Ідеальної Країни" та такого іншого лишилися в основному піаром та благими намірами за великі гроші.

На цьому місці я хочу ще зупинитись на такому моменті, який для себе називаю „дифузією дії”. Що мається на увазі. Позитивний аспект Жовтневої Революції був той, що країна, у якій діяв закон про „кухаркіних дітей”, перетворилась у країну, в який худо-бідно, але цим „кухаркіним дітям” був доступ до освіти, інтелектуального самовдосконалення та такого іншого. Як наслідок – 80% генералів та маршалів Великої Вітчизняної були саме з таких „кухаркіних дітей”, покоління фізиків та будівників змогли розщепити атом та полетіти у Космос. В країні, в якій „кухаркіни діти” залишились би „кухаркіними дітьми” таке було би неможливим. Аналогії про те, що "в Америці все було зовсім по іншому а в Космос полетіли" не має глибокого сенсу, тому що Америка 17-го та Росія 17-го це зовсім неоднакові країни з різним багажем минулого, тому те, що було можливим у Америці абсолютно необов’язково було б можливим у Росії та навпаки. Без огляду на жорстокість та антилюдскість режиму, що виник у СРСР, певних ідей, що лежали біля його основи, неможливо було уникнути, і ДИФУЗІЄЮ вони діяли у суспільному тілі тієї країни, без огляду на те, яким чином перебігали якісь інші процеси. Так само Тимошенко не може уникнути ДИФУЗІЇ у власні структури людей, які стали активним суспільним елементом саме під час Майдану і були народжені його енергетикою, хоча в силу вибраного нею шляху питома вага цих людей з часом може тільки зменшуватись і вони практично завжди будуть знаходитись у глибинному конфлікті з „адміністративно-бізнесовою” складовою її ж власних структур. Свідома політика Тимошенко могла би допомогти уникнути цього, і замінити ідеологію конфлікту, який базово закладений у блоці її імени, зібраному за таким принципом, на ідеологію солідарності. Але це лише в тому випадку, якби кожен шар партійної структури був задіяний у своєму власному сегменті роботи, який би не пересікався на ґрунті конфлікту з іншими шарами. А так цей конфлікт перейде з теренів партійних структур у тіло державно-адміністративного механізму, що народжується і буде народжуватись навколо Тимошенко. І це в майбутньому народить процес „внутрішнього дисидентства” у самому БЮТі, „дисидентства” не купленого за гроші, а з ідейно-світоглядних позицій. І саме таке дисидентство потім і зможе стати ядром нового руху до здійснення тих ідей, які Юлія Володимирівна проголошувала, але реалізацію яких в якості жорсткої тенденції постійно відкладає у „довгий ящик” порівняно з більш важливим та нагальними для неї теперішніми справами боротьби з сіюмінутними політичними ворогами.

Відразу ж хочу зазначити, що я не маю ні найменшого сумніву що у боротьбі, які Юлія Володимирівна веде зі всіма українськими „політичними монстрами” сучасності, вона отримає перемогу. Оскільки які б відступи від належного вона не робила, у порівняні з цими пародіями на людей у 80% випадків виглядає майже що ангелом. Історично та метаісторично поміж повною деградацією та можливістю якого-ніякого розвитку вибиралось завжди друге, так буде і на цей раз. І не маю ні найменшого сумніву у тому що певні найнеобхідніші кроки, вкрай важливі для майбутнього України. Таки будуть зроблено, а саме:

1. Кроки у напрямку енергонезалежності держави
2. Кроки у напрямку інвестицій та модернізації аграрного сектору
3. Кроки у напрямку побудови в Україні стабільної схеми ротації та функціонування владних еліт (тобто кроки у напрямку збереження, наявності держави як такої, безвідносно до її конкретного наповнення).
4. Зміцнення України на міжнародній арені та формування нею внятної та сформованої зовнішньої політики.

Але я не маю жодних ілюзій стосовно того, що ці кроки якимось чином будуть стосуватись ротації владних еліт на ґрунті живого взаємозв’язку з розвитком та становленням народної свідомості. Народ та владу знову спробують розділити як такі. Скоріш за все буде спроба налагодити систему ротації за типом американського типу демократії, в якій постійно „стравлюють пару” з парового котла, дозволяючи вибирати між професійними управлінцями позірно різної партійної орієнтації, які однак, в суті своїй, мало чим відрізняються концептуально. І це і буде основою конфлікту майбутніх реальних дисидентів з БЮТу та адміністративно фінансового його крила, який стане достатньо явним не пізніше ніж за 2-3 роки після того, як БЮТ в повній мірі прийде до влади.

Яким же чином повз владні структури можливий розвиток ідей Майдану в середовищі тих, кого зачепив пасіонарний вибух тих часів. Виходячи з того що єдине, що по суті не буде робитись в напрямку ідей Майдану командою, що прийде до влади разом з Юлією Володимирівною, це ідея живого взаємозв'язку та взаємоперетікання народу та влади, врівноважуючим цю ваду фактором може і буде лише одне – широка мережа громадських самодопомогових організацій, що будуть побудовані на ґрунті довіри одне до одного. Це можуть бути місцеві, територіальні утворення, що об'єднаються навколо опору засиллю чиновників, задля покращення своєї вулиці, будинку, школи та таке інше. Час, який Тимошенко буде при владі, дозволить країні дещо стабілізуватись і восповнити недоліки горизонтальних зв’язків суспільства, які явно проявились у постпомаранчеву добу, цих горизонтальних зв’язків розвитком. В умовах засилля професійних політичних протестувальників, проплаченої „джинси” у масмедіа (що буде значно и серйозно перекрито під час влади Тимошенко, так що її в значній мірі можуть навіть оголосити „ворогом свободи слова”) єдиною живою ячейкою протидії „втрачанням орієнтирів” владою можуть бути лише такі взаємодопомогові організації – потім мережа таких організацій, оскільки в них буде присутнім те, що буде відсутнім у будь-якій з сучасних політичних партій, включно з БЮТ – довіра людей одне до одного. Саме такі взаємодопомогові організації зможуть в наступному скласти підґрунття тієї країни самокерованих громад, обриси якої так несподівано та незвичайно промайнули на Майдані і знайшли свій найяскравіший вираз в неймовірній організації та інтелігентності того Майдану. Ці взаємодопомогові організації зможуть спочатку вирости в умовах, які складе БЮТівська влада, а потім і виступити проти неминуче накопичуваних нею недоліків, але вже не на грунті інтересів ФПГ чи хворобливих амбіцій тих чи інших лідерів, а на ґрунті конкретних інтересів людей, які складуть кістяк керівництва цими громадами і які будуть у безпосередньому контакті з настроями та потребами своїх громад. Це – свого роду тест на дозрілість української спільноти. Постмайданний час не виявив таких дієвих організацій на українських теренах. Час відносної стабілізації під владою Тимошенко дасть додаткові можливості такі організації народити, розвинути та укріпити. І країна таким чином зможе скласти тест на дозрілість своєї душі і заявити на право мати якусь іншу владу, окрім вертикальноорієнтованої.

Чим же хотілось би підсумувати? Країна завжди варта тих керівників, яких має на конкретний момент. Для того, щоби в майбутньому керівники були якимось іншими, необхідно перш за все змінити народну свідомість на найглибшому рівні. На цю мить країна, яка поки що не спромоглась на самостійне народження горизонтальних мережених зв’язків «громадянського суспільства» приречена на те, щоби необхідність саме такого перебігу речей була нею усвідомлена як не миттям, так катанням. Влада, яку принесе з собою Юлія Володимирівна, створить передумови до того, щоби за цими стінами зміг вирости врожай, який потім ці стіни зруйнує. Але це станеться не раніше, ніж критична маса країни усвідомить, чого саме від неї вимагали виклики Майдану і що кожен повинен змінити особисто в собі і через це у суспільній свідомості для того, щоби країна зуміла дотягнути до височезної планки, поставленої тим майданом 2004 року. І якщо це станеться – все неможливе стане можливим. А поки що кожен лишається наодинці зі своїм життям, своєю долею та своїм власним, маленьким чи великим, призначенням – від Тимошенко Юлії Володимирівни до найменшого двірника Донецька. І дай Боже кожному з нас відповідати призначенням та викликам своєї долі гідно, це і буде нашим квитком у майбутнє.

Київ 2009. Чистяков Олександр.

Наша відповідь Чемберлену, або неспішна розмова з українським націоналістом...

10 Apr 09 07:53:28 GMT

(навіяно тернопільськими виборами)

Які парадокси все-таки іноді бувають в нашому житті. Всього лише якихось кілька місяців тому я сам на всіляких Інтернет-форумах завзято доводив, що розмовляти українською і вважати себе українцем – це нормально. Настільки нормально, що не є ознакою націоналізму, і вже тим більше – нацизму.

Ба, більше того, я доводив й те, що й націоналізм сам по собі не становить ніякої загроза і навіть якщо людина й зветься націоналістом це ще ніяким чином не свідчить про якусь її ненормальність, небезпечним націоналізм стає тільки тоді, коли починає сповідувати ідею розвитку однієї нації за рахунок ущемлення чи знищення інших... Ну правда в цьому сенсі нічого так і не змінилося – я й зараз так думаю. Змінилося інше – те, що якщо раніше таку ідею ущербності мені, як українцю, пробували нав'язати або наші північні сусіди, або деякі наші південно-східні співгромадяни, то тепер вже неповноцінним мене пробують обізвати інші – ті, кого я ще так недавно й так завзято захищав – наші новітні націоналісти. Нео-націоналісти з нової генерації імені Олега Тягнибока, чи принаймі імені ідей, споріднених його уявленням. Тепер мене обзивають за те, що я не підтримую ідеї ущемлення в правах євреїв і росіян, що я не визнаю ідею зверхності української нації над іншими націями, що не погоджуюся з тим, що введення 80% цензу етнічних українців в кожній політичній партії хоч якось зарадить ситуації. Дійшло вже навіть до того, що одного разу мене звинуватили в тому, що відстоюючи право тернопільчан на те, щоб самим обирати свою обласну раду (хто не знає, Головою Тернопільської обласної ради з якогось дива став львів'янин – так, ніби тут своїх гідних кандидатур немає), я таким чином відстоюю найстрашнішу, яка тільки може бути для поспомаранчевого українця, ідею – ідею федералізму. Хоча раніше, відстоюючи право воїнів УПА захищати свою землю, я аргументував його саме таким чином – що в своєму домі кожен має право сам бути хазяїном – і ніякого обурення тоді це ні в кого з націоналістів не викликало. Дивно все це...

Наступне ж буде просто дещо пом'якшеним переказом моєї розмови на одному Інтернет-форумі з одним з таких націоналістів у відповідь на його пропозицію ввести національний ценз в владних структурах для етнічних українців на рівні не менш 80% та віддати всю повноту влади послідовникам Тягнибока тільки тому що той послідовно відстоює про українську позицію. А заодно – й знищити усі паростки ліберальної демократії, хоч я так і не зрозумів, що пропонується створити замість неї...

* * *

Чесно кажучи, на таку пропозицію не хочеться навіть відповідати – настільки нерозумною вона здається. Або сказати щось дурне – наприклад, що я не люблю Тягнибока тому, що він дурак. Тим більше, що це буде й недалеко від істини. Чому – поясню далі. Не завжди має значення, ким людина є, іноді має значення й те, що вона робить. І одне не завжди відповідає іншому. Тягнибок може бути й якнайкращою людиною і притому поганим політиком чи керівником – так що може йому варто медаль дати, але в політику не пускати, щоб він там не нашкодив. А може бути й навпаки – він може послідовно відстоювати проукраїнську політику, але бути для того недостатньо сильною чи розумною людиною. Ну як Ющенко, скажімо. Хоча чесно кажучи, ні одного випадку, коли б він (Тягнибок) відстоював саме проукраїнську політику, я досі так і не знаю.

Далі – не має аж настільки великого значення те, чи людина українець, чи ні. Найперше має значення те, що вона робить для України і українців. Український президент Ющенко для Росії і США, разом узятих, зробив більше, ніж для власної країни. Проросійський президент Кучма крейсер "Україна" добудовував, а проукраїнський Ющенко – ні. Як це символічно, все-таки! Так і стоїть "Україна" недобудованою! І як держава, і як крейсер. Українська історія взагалі рясніє масою прикладів, коли самі ж українці своїх же українців знищували. Коли воювали один з одним, замість того, щоб державу будувати. Про Тараса Бульбу я думаю переповідати не треба. Про Сірка також. Чи про рід Вишневецьких – хоч тут я вже й не знаю, за кого їх рахувати – за українців, чи за поляків? Але якщо за поляків – то тоді напевно доведеться визнати, що Запорізьку Січ таки не ми, а вони заснували. Так що особливо гордитися нам нічим. Українську Академію Наук теж створив не тодішній український герой Петлюра, який до речі західну Україну полякам здав, а німецький ставленик Скоропадський. І чомусь ні великі українці Грушевський з Винниченком, ні українець Коцюбинський (Юрій) з його більшовиками до того так і не додумалися. Замість того вони воювали один з другим, аж поки той же Петлюра, піднявши повстання проти Скоропадського, спокійно не здав Київ одній зі сторін – більшовикам. Так що вірити в те, що досить всюди на всіх постах розставити одних тільки українців – і все зразу стане добре, це як мінімум смішно.

Друге.Єврейське питання для України зараз таки вже не настільки актуальне, як колись. Все-таки Гітлер тут непогано "попрацював" – хай простять мені родичі загиблих – для України в цьому напрямку. В Тернополі, наприклад, до війни було 30 синагог. Зараз – немає ні однієї. В Рівному до війни жило щось там біля 15 тис. євреїв. Зараз їх там теж практично немає. Так що лякати нас зараз євреями – це теж, як мінімум, трохи смішно. Ну може для Львова це ще й має певний сенс, їх там трохи більше зараз, як в Тернополі, але тільки певний сенс – не більше того. А були б львів'яни дійсно, а не на словах, патріотами, то напевно хоча б до футбольного чемпіонату нормально підготувалися б, або хоча би кондукторів з трамваїв не знімали б, щоб не ганьбитися тепер з цим на всю Україну. І ніякі євреї їм цього зробити й не завадили б. Інша річ, коли говорити про глобальний світовий вплив – там це дійсно може мати якесь своє значення. Але й там ситуація дещо змінилася. З часів написання "Протоколів сіонських мудреців" – пройшло дві світових війни, в Європі, Польщі і на заході України було винищено значну кількість євреїв, виник Ізраїль і збільшилася кількість євреїв в США – так як якась частина з них встигла емігрувати туди зразу після приходу Гітлера до влади, а самі США стали відігравати значно більшу роль на світовій арені, ніж до Другої Світової. Але навіть якби й не це, то не розумію, як те, що ми переб'ємо в своїй країні останніх жидів і москалів, допоможе нам ствердитися на міжнародній арені? Щоб бути серйозним світовим гравцем, треба робити щось зовсім інше – треба мати могутню і згуртовану державу, треба мати свої напрацювання щодо її розвитку і розвитку всього світу – щоб мати що запропонувати іншим, треба вміти заявляти по свою позицію і відстоювати свої інтереси. А на ділі виходить – ми ненавидимо лібералізм, ми хочемо перебити жидів і москалів, чи принаймі хоч якось ущемити їх в правах, хоча би в виборчих, але хочемо... дружити з США? Ну не парадокс? Та там євреїв при владі ще більше, як у нас! Вже якщо проводити антиєврейську політику – то тоді напевно треба дружити якраз з росіянами – там зараз це, здається, модно, принаймі в плані протистояння зі США. А якщо й це не підходить – ну то тоді треба говорити про відносини з Іраном, наприклад, – йому потрібні наші літаки і ракети. А якщо й цього боїмося – то тоді в напрямку Причорноморського та Балтійсько-Чорноморського співтовариства, а не в напрямку Європи і НАТО. Чи в сторону арабського світу. Чи кавказького. Вже якось визначіться тоді, друзі-націоналісти, чи що?

Далі. В Україні, з її історією, взагалі зараз важко знайти хоч одного етнічного українця. В кращому разі таких може виявитися раптом тільки десь третина нашої держави. Ще 13 процентів етнічних росіян, і ще біля 20 процентів представників інших народностей. Всього – теж біля третини. Ну і ще третина тих, що тим чи іншим чином вважає себе українцями. От і скажіть мені тепер – яким чином ви надієтеся керувати державою, якщо будете робити ставку тільки на етнічних українців, і якщо їх – всього третина? Та й навіть більше того – навіть з цієї третини і то важко знайти хоч одного чистокровного. В Львові до 1939 року українці становили тільки 40% населення. Решту були поляки і євреї. Так що і в того ж Тягнибока при бажанні теж дуже легко знайти або єврейську, або польську, як мінімум, кров.

Ще дальше. Не уявляю собі, як Ви на практиці уявляєте собі це процес – 80% українців в партіях? А якщо вони на рядові пости наберуть українців, а на керівні посади поставлять всього два єврея, вас це влаштує? Чи може забороните їм взагалі якісь посади займати? Таке теж бувало в українській історії, і для націоналіста іноді буває корисним крім Сціборського ще когось читати. Для загального розвитку – щоб не повторювати тих помилок, які людство давно вже пережило. Так от – така процедура заборони займати певні посади в Польщі носила назву політики пацифікації. До чого вона призвела, нагадати? До виникнення українських, а не польських, націоналістичних організацій. На одному молодіжному націоналістичному сайті, в цілому досить непоганому, до речі, я нещодавно в їхній програмі прочитав – "заборонити публічне вживання російської мови". Це взагалі супер! Такого навіть в царській імперії стосовно української – і то не було. І, наскільки я це розумію, російським туристам це буде дозволено, а ось своїм співгромадянам – напевно ні! Але світовий історичний аналог цього теж є – в Великій Британії було заборонено використання ірландської мови. До чого це призвело тепер, надіюся, теж не треба нагадувати. Те ж буде і в Україні – будь-яка спроба побудувати націю не за суспільно-історичним, а за етнічним принципом, тут же призведе до того ж результату – що ті 30%, які посередині, тут же перестануть себе українцями вважати і примкнуть до іншої сторони – як тільки їх поставлять на рівень людей другого сорту за етнічною, чи будь-якою іншою ознакою.

Наступне. Припустимо, що це таки вдасться. Припустимо, що це дійсно позитивно для держави. За яким принципом тоді і хто саме чию етнічну приналежність буде визначати? За штампом в паспорті? Будете вимагати запис з метрики діда-прадіда? Ще щось? Але в будь якому разі, що би це не було, в кінцевому результаті на виході такого процесу буде тільки одне – той чиновник, який видаватиме довідку і вирішуватиме хто є хто. Чиновник, за визначенням, завжди тупий. Ну як мінімум – це посередність, і до того ж така, яка в першу чергу про себе думає, а не про державу – всі ці казки про чиновників-патріотів і цвіт нації можна залишити для когось іншого. А раз так, раз людина посередня одним розчерком пера буде визначати кого куди направляти згідно до його національності, то цілком закономірно, що рано чи пізно вона захоче показати свою владу над кимось розумнішим чи кращим за себе. Тому що це особливо прикольно. І тому, щоб той знав своє місце. Ну як в тюрмі це іноді буває, коли найбільше знущаються саме з когось найбільш обдарованого чи й просто розумнішого. Тобто система в принципі порочною получиться – люди гірші будуть визначати долю людей кращих. За таких умов деградація суспільства – це питання всього кількох років. Таке теж вже було в історії. В Німеччині, наприклад, де одних євреїв чиновник міг в концтабір заслати, а інших – в СС служити, залежно від того, хто йому як сподобався, чи хто яку взятку дав. Або в сталінському СРСР – там теж таку сегрегацію робили, від якої ми ще й досі, який вже рік, оклигатися не можемо, так як усіх кращих просто винищили. Залишилися одні тільки пристосуванці, або, в кращому разі, люди може й чесні, але такі, в яких досвіду ніякого немає і яким так нікуди пробитися і не вдалося...

Тому, щоб не було нічого подібного, треба щоб були зрозумілі й чіткі принципи, однакові для всіх. Щоб розвиток суспільства визначався його морально-етичними нормами і його законодавством, а не його чиновниками. Якщо є проблема з національностями – значить має бути Рада національностей, але тоді треба офіційно визнати той факт, що Україна є багатонаціональною державою. І будувати національну політику хоча би за зразком національної політики СРСР, а не за прикладом політики повальної українізації. Якщо ж є проблема з федеральним управлінням – то треба робити Раду федерації. Якщо ж проблема з представництвом від регіонів – то треба робити Палату представників в парламенті. Особисто я прихильник саме третього варіанту. При умові, правда, що в цій Палаті дійсно будуть представлені люди, які реально живуть в даному районі. Ну хоча би років з п'ять. Тоді й проблема в основному знімається – людей, яких добре знають інші люди, можна й не контролювати аж настільки строго хто є хто, люди самі будуть вибирати таких представників, які найповніше їхні права представляють. Тільки таке представництво треба обмежити 2-річним, наприклад, терміном і не більш як на два терміни поспіль – щоб всякі олігархи не лізли. Заодно з цих "відставних депутатів" отримаємо резерв для обласних і районних рад – особливо якщо при вступі на посаду депутата Палати представників запровадити курси з обов'язковими "випускними" екзаменами, щоб вони хоча б саме елементарне вивчали, а не так, як зараз. При умові, звичайно, ліквідації інституту представників Президента, створення виконкомів обласних рад, прямих виборів голів облрад і формування їх за мажоритарним, а не пропорційним, принципом. Що ж стосується федерального устрою, то я в принципі "за", але навряд чи зараз це реально. І вже тим більше – небезпечно, бо скільки я не думав над цим питанням, але так ніякого вдалого критерію для такого поділу і не придумав. І, основне, однакового для всієї країни – ні історичного, ні географічного, ні економічного, ні соціального, ні етнічного. Тому з моєї точки зору Палата представників – саме те, що треба. Тим більше, що під неї й конституційне обґрунтування вже не треба підшуковувати, бо вже є готове рішення ще Кучмівського референдуму. (Писалося ще до ініціативи нашого дорогого Президента, який в черговий раз поставив все з ніг на голову, замість Палати представників запропонувавши впровадити палату "обраних" – палату сенаторів. І таким чином замість того, щоб наблизити владу до людей, він запропонував її ще більше від них віддалити).

Далі – якщо ж ми все-таки захочемо будувати Україну на основі принципу українізації, то тоді значить ми маємо проводити таку національну політику, яка була би привабливою для представників усіх національностей, а не для одних тільки етнічних українців. Тобто має бути так, щоб українцем було бути більш вигідно і престижніше, ніж не-українцем. Тобто не ущемляти когось в правах треба, як при проведенні політики пацифікації, а навпаки – додатково заохочувати. А для цього українці мають бути не тими, хто збирається оцінювати інших як людей другого сорту, і всіляко відсіювати їх від суспільних справ, а навпаки – мають додатково залучати їх до справи побудови своєї держави. Так росіяни роблять. Там ти можеш бути хоч казахом – але назвися росіянином – і будь ним! Тобто з цієї точки зору українську націю треба будувати в першу чергу не на етнічній основі, а на основі інших критеріїв – спільності мови, території проживання, культури, сприйняття історії і, основне, – спільності цілей. А ми що маємо? Відкриваю комп'ютер – в мене є в програмі перевірки правопису "молдавська російська". А "української російської" ще й досі немає! Ми самі привчаємо людей, які живуть на території України до думки, що вони розмовляють мовою іншої держави – а потім дивуємося, чому вони нас ненавидять. А треба створити правопис і граматику української російської – і викладати її як українську мову, як мову української держави, а не навпаки. Треба привчати до думки, що Гоголь найперше був українським письменником, а не російським, що Пушкін творив й на Україні – в Одесі наприклад – і т.д.

Так от – знову про Тягнибока. Або він всього цього не розуміє, а тому й не досить розумний, або спеціально робить рівно навпаки, як це треба було би робити для того, щоб дійсно збудувати Україну, а отже ніяких українських інтересів і близько не відстоює. Або-або! Або дурень, або антиукраїнець. Хоч може й справді він просто не усвідомлює, що робить, може його просто всліпу використовує хтось інший в своїх цілях. Ті ж євреї, наприклад, в рамках проекту Катерини ІІ (Ющенкової) "зроби Яценюка Президентом". Хоча, цілком можливо, що це ще й не найгірший для України варіант.

Ну і про ліберальну демократію Не треба самого себе лякати неіснуючим ворогом. Демократія, в прямому значенні цього слова – це влада народу. І це – найближче до української ментальності. Інша річ, що демократія завжди скочується або до хаосу, або до тиранії – тоді, коли її сприймають лише як владу більшості. Розумних людей завжди мало – менше половини, тому більшість завжди тупа, тому нею завжди легко маніпулювати. Спочатку кидаєш найпростіший лозунг, який підходить 55% населення. Потім завдяки цьому здобуваєш владу і позбавляєш частину з позосталих 45% усіляких прав. В результаті з загальних 100% тепер залишається, ну скажімо 60-70%, які ще хоч щось вирішують. Тоді кидаєш новий лозунг, який би підійшов тепер би всього 40 % з цих 70-ти – і відсуваєш від влади ще частину з тих, що залишилося. Потім ще раз так, і ще раз – аж поки кучка маніяків не буде правити усією багатомільйонною країною. Ну як більшовики за Сталіна. Тому з одного боку, щоб демократія дійсно існувала, народ повинен дійсно мати реальні механізми впливу на владу, а з іншого – навіть така демократія не повинна бути владою більшості, чи вірніше – така влада більшості не повинна ущемляти прав окремого громадянина. Це і є одна складова ліберальної демократії – захист прав меншості і відстоювання прав людини. Інша річ, що насправді дуже часто за такою декларацією прав громадянина й дійсно приховується щось зовсім інше – влада міжнародних фінансово-олігархічних кругів, які цю приманку захисту прав людини просто вдало використовують в своїх цілях.

А щоб краще зрозуміти саму суть цього процесу, повернемося до того моменту, як виникнула сучасна система демократії. Якихось там 100-200, максимум 500 років тому в Європі, наприклад часів Макіавелі, практично вся влада була релігійно-монархічною і передавалася у спадок. Створену ним Флорентійську республіку можна й не рахувати – по перше вона й так недовго проіснувала, а по друге це був швидше виняток з правила, ніж саме правило. Тому на цьому етапі розвитку нашої цивілізації прагнення народу і новонародженої буржуазії збіглися – вони прагнули усе зруйнувати. Зруйнувати: а) союз монархічної і релігійної влади; б) право її успадковування – запровадити вибори. І так лозунги "Свобода, Рівність, Братерство" йшли разом. Тільки буржуазія право рівності зразу ж розуміла по-своєму – рівність для усіх, але її рівність буде рівніша через більшу в неї кількість грошей. І так про "Братерство" десь трохи призабули. Саме тому тепер ліберальна демократія для нас – це найперше влада фінансова і влада без кордонів, позанаціональна й імперіалістична. І так ми й отримуємо три основних різновидності демократії:

- тоталітарна демократія влади більшості;

- ліберальна демократія як влада грошей – фінансово-ліберальна демократія;

- ліберальна демократія в своєму первісному вигляді - від слова "ліберті" – свобода, тобто така, якою вона мала би бути в момент свого створення; така, яка гарантує свободу кожного громадянина, а отже поважає його права, тобто ставить права громадянина вище прав більшості. А очевидно – і вище права грошей.

Але це ще тільки пів-справи, бо коли новонароджений індустріальний капіталізм зруйнував села і знищив разом з ними патріархальний устрій суспільства, народ, відповідно, став шукати нових орієнтирів в житті і нових критеріїв до об'єднання. Так виникли нації – як відчуття спільності перед новою загрозою. І так виник четвертий різновид демократії – національна демократія, яка визнає нації на противагу космополітичним утворенням лібералізованого світу. А така, національна, демократія може бути знову ж або:

- демократією тоталітарною, про що я вже казав;

- або ліберальною – в тому вигляді, яка визнає пріоритет прав громадянина, але не прав фінансового світу. За такою логікою права громадянина мають бути вищими як і за права фінансових корпорацій, так і за права більшості.

Перше, я так розумію той варіант, до якого тяжіють сучасні українські нео-націоналісти. Їм здається, що тоталітаризм, якщо він тільки буде українським, не такий вже й страшний. Друге – те, про що говорю я.

Хоча, справедливості ради, треба відмітити, що можливі ще два варіанти державного національного устрою – або монархія, або аристократія. Ну чи нехай там в її більш сучасному вигляді – елітократія, як такий різновид аристократії, який не вимагає обов'язкового спадкового наслідування влади. Ідея звичайно хороша, мені вона теж подобається, але чесно кажучи я в неї не сильно вірю Просто тому, що в Україні немає еліти, і хто може взяти на себе цю роль – зовсім невідомо. А монархія? Такий варіант теж є. Західна Україна до Першої Світової війни і більшовистської революції входила до складу Австро-Угорської імперії – імперії Габсбургів. Нащадок імператора є, живий, працює в німецькому, здається, парламенті. Предки його від трону не зрікалися. Так що теоретично він є цілком законним спадкоємцем українського престолу, як держави, що виникла з осколків колишньої Австро-Угорщини. Отож варіантів в нас в кінцевому результаті не так вже й багато. Або – національна демократія, або – монархія, або – елітократія, або... тоталітаризм? Мені по духу найбільше подобається все-таки найперший варіант. А Вам?

Ігор Лубківський

08 квітня 2009 року.

Тернопіль. Як воно було.

23 Mar 09 12:45:11 GMT

Неприємно мені, як жителю Тернополя, слухати усю ту муть, яку підняли зараз в пресі, по телебаченню і в Інтернеті навколо мого міста. Тому розкажу як воно було насправді – з точки зору рядового жителя, а не з точку зору тих заумних політтехнологів і недовчених аналітиків, які нас усілякою гидотою напихають.

Тож проблема назрівала давно. Очевидно – ще десь у 2000-му або й 2001-му році. Саме тоді Юлія Тимошенко й завоювала серця тернопільчан, хоч трішки навівши порядок в енергетиці – так що область перестали масово відключати від електроспоживання, і більш чи менш розібравшись з пенсіями. В усякому разі останнє більше асоціювалося саме з її діяльністю, а не з діяльністю Віктора Андрійовича. Щодо якого, якщо чесно, ніяких особливих ілюзій і не було. Ну правда злодієм його тоді ще ніхто не вважав, вважали чесним і інтелігентним чоловіком, але не таким, щоб був надто відданий національній ідеї, чи таким, щоб мав достатньо силу характеру для того, щоб відстоювати українські інтереси. Особливо після його сумнозвісного кроку 2001-го року – коли Юлія Володимирівна в тюрмі сиділа, а він з Плющем (знову той же Плющ, який нам ще й досі спокою не дає!) підписував відозви, в яких нас усіх фашистами обзивав.

Як зараз пам’ятаю той період. Зима 2002-го року. Тернопіль, Палац культури „Березіль”. П’ятниця, здається. Ледве втекли з роботи пошвидше, щоб встигнути на зустріч. Ю.В. десь затримується в дорозі – здається їде автомобілем з Чернівців. Довго виступає хтось інший. Здається хтось з Горинів. Аж раптом вона – задихана, дзвінкий голос, швидкий політ думки. Абсолютна протилежність підстаркуватому патріоту. В березні на виборах голосували зважено, ділячи голоси між нею і Ющенком, щоб обох вберегти від Кучми. В результаті щось там біля 6-7 % в неї і в Мороза – як на той час просто фантастичний результат, і майже 22% – в Ющенка. Кажу по пам’яті, до відсотка не пам’ятаю. Ющенко після того на радостях їде в Карпати відпочивати, а Литвин (так, той самий Литвин, який тепер стверджує, що він тут ні до чого, і що то не він згодом робив ту кляту політреформу, від якої країна ще й досі вже четвертий рік поспіль стогне) тим часом спокійнісінько переманює депутатів і створює свою більшість. Нашими зусиллями вибори виграно. Зусиллями Віктора Андрійовича – знову програно. Особисто я йому того так і не простив – і більше ніколи на нього ніяких особливих надій і не покладав. І навіть якщо й були потім, в 2004-му моменти його просвітління, коли він говорив чітко і натхненно, то сприймав я це швидше як якийсь дивний феномен, ніж закономірність

Потім була революція. Пам’ятаю тернопільський Майдан перед виборами, в якусь неділю – такого зібрання людей на площі перед театром я ще в житті не бачив – ні до того, ні після. Кликала (знову ж Юлія Володимирівна) їхати в Київ в разі чого. Поїхали, перевернули там все з ніг на голову. Потім дуже довго тягнулися всі ці додаткові вибори-перевибори, суди, весь час переносилася інавгурація. І як тільки стало відомою її дата – мене тут же скосила хвороба. Звичайна простуда – але більш ніж символічна. Так на фронті колись, кажуть, було – не хворіли ні грипом, ні простудою, бо організм боровся з важливішим. На інавгурацію в результаті я вже не поїхав – хоч і звали. Але інші тернопільчани поїхали. Хто не знає, чи забув – нагадаю: то вони стояли на Майдані з плакатами „Юля – Прем’єр!”, що й заставило тоді Віктора Андрійовича таки призначити її, а не зразу ж почати вимахуватися. Правда до останнього довго чекати не довелося – всього лише кілька місяців, бо в ніяких планах він її й далі коло себе не бачив. Він же месія, а вона хто?

І ось тоді і почалися проблеми. Правда це не про Юлію Володимирівну і про її перше протистояння з Віктором Андрійовичем. Таке теж було, але мова про інше. Про те, що до влади в 2005-му треба було би прийти вже маючи готову програму дій. Такого не було, було тільки одне бажання – все відібрати і поділити. Тільки тепер вже по чесному. По-справедливому, а не так, як в часи Кучми. Отож нормальної програми не було. Це одне. А друге полягає в тому, що реально просто не було людей під виконання й будь-якої іншої програми, а не тільки цієї, недолугої. Був звичайно потенціал Майдану і людей, які намагалися щось змінити в своїй державі – але їх використовувати, здається, так ніхто і не збирався. Хоч і, до честі нашого Президента, він спочатку таку спробу ще зробив – намагався сформувати нову партію. Я й сам був делегатом її установчого з’їзду в Києві. 6000 делегатів, орендовано весь Палац спорту – той самий, в якому згодом Євробачення проводитимуть. І вже там стало зрозуміло, що щось пішло не так – делегаціям з областей слова не дали, в Президію запхали людей ні з ким не радячись, партію почали формувати звідти, звідки вона згодом почали й гнити. З голови тобто. Потім так само було зруйновано і тернопільську обласну організацію „Нашої України” – директор хлібозаводу №2 п. Гуменюк (запам’ятайте це прізвище – це буде мати значення далі!) пригнав цілу зміну своїх робочих тільки для того, щоб себе її керівником обрати, хоч ті робочі ніякими делегатами установчого з’їзду і близько не були. Ну в усякому разі – я їх там точно не бачив. Але біда в тому, що навіть якщо Віктор Андрійович і спромігся створити і знищити власну партію, то Юлія Володимирівна виявилася нездатною навіть на це – вона просто прийняла під своє крило всіх, хто туди просився, кого не взяли ні в ПР, ні до Ющенка. Може на той момент це було і виправдано – задля створення більшості в ВР. Але ж час йшов, але ж були регіони – і ніщо не заважало якщо й не зразу, то хоча би згодом вже в регіонах і областях створити такі осередки партії, як треба. Замість того – проблеми в Вінниці і в Черкасах.

Ну нехай. Може там і дійсно стояло щось на заваді. Але що ж заважало створити повноцінний осередок БЮТу в Тернополі? В тому Тернополі, де Юлію Володимирівну всі підтримували? Бо коли довелося йти на вибори в 2006-му році – то туди одних пацанів тільки позаписували. Ну одну причину я назву – і вона й дійсно не залежала безпосередньо від Ю.В. Галичина – дуже своєрідний регіон. Напівгірський. 700 років під різними неукраїнськими владами. Моя бабка он, наприклад, жила при 7-х владах – австро-угорській, російській, українській, польській, радянській, німецькій, знову радянській. А тому тут в сім’ях в основному завжди керують жінки – як це часто буває в гірських і сильних народів. Особливо в тих, які своєї державності не мали – бо це єдина умова їхнього виживання і самозбереження. А тому, відповідно, мужчини постійно теж хочуть якось самоствердитися, і тому в усіх сферах життя, традиційно більш чоловічих, не дуже сприймають жінок. Тому й в БЮТ, попри всю тодішню повагу до Ю.В, і навіть попри все захоплення нею ніхто й не спішив записуватися. Я й сам туди не пішов. Пішов в „Нашу Україну”. Здавалося, що політика – це чоловіче. Тим більше що Тернопільський БЮТ зразу ж якимись бабськими сварками відзначився – між його керівником Деревляним і колишнім лідером руху „Україна без Кучми” і Головою Комітету захисту греко-католицької церкви (був в нас колись такий) п. Демидасем. Деревляний переміг – як людина, що була вірною Ю.В. в тяжкі часи протистояння з Кучмою. Але з того часу в Тернопільському БЮТі одні тільки „деревляні” і запанували. Нормальним людям робити там було більше нічого. І які проблеми були тоді, як і на рівні обласного БЮТу, так і на рівні республіканського, такі вони, по-суті, залишилися й зараз. Якщо коротко:

а) немає мети
б) немає плану її досягнення
в) немає кадрової політики
г) відсутні зворотні зв’язки – коригування мети, методів її досягнення, відбору/заміни людей, що не справилися з виконанням поставлених на них завдань
д) незрозуміла процедура прийняття рішень в БЮТі на загальноукраїнському рівні – так що ні рядовим виборцям, ні самим членам «Батьківщини» зовсім неможливо спрогнозувати їхню поведінку.

За таких умов те що сталося, рано чи пізно мало би статися. Хоча, звичайно, навіть тоді напевно не варто було аж так сильно ганьбитися з цими виборами. Самі їх призначили – самі їх і відмінили. Раз вже призначили – то й не треба було вже відміняти. А раз вже відмінили – то треба було хоч якусь причину поважну для того придумати. А раз вже хтось оскаржив відміну виборів – то вже треба було йти на них, а не метатися до останнього дня. Мене, як виборця, наприклад, це ображало – я не хочу, щоб хтось за мене вирішував маю я йти на вибори, чи ні. В мене як би й своя голова є. Підозрюю навіть – нічуть не гірша ніж в Деревляного. А вже якщо не могли ні піти на вибори, ні не піти – то хоч би не ганьбилися зі спробою знятися з реєстрації в останній день. А то я, наприклад, по доброті своїй душевній хотів було все-таки піти їх підтримати. Сиджу в неділю на квартирі, вмикаю місцеве телебачення – аж чую: намагалися знятись. От і думаю – ну раз їм то непотрібно – то чого ж я маю за них переживати? І не пішов. Може би ще й пішов, але так вже така непослідовність дістала було, що чесно кажучи, хотілося вже хоч трохи покарати місцевий та й центральний БЮТ за неї – щоб не були такими розумними. А заодно – і Ю.В. А то вона губки закатала – „А, в Тернополі за мене й так проголосують, можна і не переживати!”. Так, Тернопіль місто – що найбільше її підтримувало. Зимою 2005-го на інавгурації Ющенка тернопільчани стояли на Майдані з плакатами „Юля-Прем’єр!”, що тільки й заставило „месію” таки виконати свою обіцянку. Тому, відповідно, тернопільчани розраховували й на якесь відповідне, чи то вдячне, чи то рівноправне ставлення до себе. Але аж ніяк не на зневажливе чи зверхнє. Ну що ж – ні то й ні, раз ми їй непотрібні, то сильно гордитися не будемо... Зате тепер показали, що ми не ті люди, яких можна сліпо використовувати. Не пішли, не проголосували, бо це був:

а) протест проти непослідовності БЮТу;
б) протест проти їхніх спроб позбавити виборців права голосу;
в) протест проти невизначеності до останнього дня.

От тільки здається чомусь, що від того тепер не тільки виборці, але й сама Ю.В. програла – і як вона тепер буде вибиратися з тієї ситуації – я навіть й не знаю. Я би на її місці розігнав увесь місцевий БЮТ, на чолі з Деревляним. Виключив би його з депутатів ВР і в перспективі зайнявся би створенням нормальної повноцінної партії з чіткою і зрозумілою структурою управління в ній замість того, що є зараз. Які ж висновки зробить вона – не знаю. Швидше за все, за своєю звичкою – ніяких.

Що ж стосується самих виборів – то як на мене особливо радіти тут й нічому. А то бачу одного, вибачте на слові, дурнуватого, який бігає тепер по форумах і радіє:
– Тепер Тягнибок попаде в ВР!
– І що? – запитую.
– Отримає не менш як 6% голосів!
– І що це дасть Україні? – мовчить, пацана зациклило, треба перезавантажувати мозок, так далеко він ще не думав, якщо взагалі думати здатний.
Бачу інших двох на іншому форумі, які носяться один за одним і хвалять один одного. За принципом – байдуже, чи комусь з того добре буде, але добре мені, що комусь погано! Бо я, як українець, можу з того тільки порадіти. Чомусь пригадалася приказка „Ой женився дурний та й взяв дурнувату. Та й не мали що робити – і спалили хату” Ну правда тут мова про двох мужиків була, але все-одно схоже. Ну а говорити про те, що хтось там переміг БЮТ – просто смішно. Ось список їхніх конкурентів – „цвіт” нашої політики. По пам’яті, звичайно – в якійсь дрібничці можу й помилитися..

Конкуренти БЮТ на виборах в Тернопільську облраду:

ПР, Орест Муц – пияк і бандюган. Ну може й не зовсім пияк, не буду наговорювати на бідного чоловіка. Але на місцеве телебачення ТВ-4 одного разу п’яним таки був приперся. Як на мене – напевно політик все-таки не мав би такого робити. І в ПР – один строк побув, а тепер вже й вони його не взяли чомусь. На рахунок бандюгана теж звичайно точно не скажу. Але в Тернополі говорять, щоб був членом „Юмакса” – таке угрупування рекетирське 90-х років. Потім когось там кинув і кілька років через це відсиджувався в Польщі. Аж коли ПР став потрібний свій представник в Тернополі, то вони, через відсутність кращого, й мусіли його взяти.

ЄЦ: Чижмар – невідомо де ділися гроші, отримані областю на ліквідацію наслідків повені. Ну в усякому разі уся ця історія з перевиборами саме з цього почалася – депутати зробили якийсь там запит щодо тих грошей. А крім того, що прийшло з Києва, в нас на роботі теж збирали, з мене самого одноденний заробіток зняли, і я ще й досі так і не знаю, куди ці гроші подівалися. Самий прикол в тому, що Тернопільську область фактично й не топило – основний удар стихії прийшовся на Карпати. В нас Карпат немає. Так, затопило кілька сіл вздовж Дністра, і то не сильно. В усякому разі хатів нікому не зруйнувало. Але оскільки моя робота пов’язана з поїздками по області, то був якось в Коропці, зайшли в магазин купити щось поїсти, от і запитую людей – що там і як там? Кажуть:
– Та яка там допомога? Так, привезли кілька одіял – і то їх голова сільради забрав і родичам пороздавав. От і вся допомога!
Зате той же Чижмар поставив пам’ятник Бандері. Навпроти облдержадмінстрації, хоч планувалося на Східному масиві. Непогано. Грошей немає, зате є пам’ятник.

ЄЦ, зам Чижмара по списку Щепановський – якийсь там будівельний бос, прямо перед виборами кинув будівельний кран на приватний житловий будинок. Нечаянно, звичайно ж. Все ж не такий дурень, щоб себе самого перед виборами так підставляти. А потім в місцевій пресі розказував, що той будинок і так був не житловим. Ніби-то. Так ніби на не житлове приміщення на чужому подвір’ї кидати щось вже можна

ЄЦ, Тарашевський – директор „Ровексу”. Ну це ще куди там не йшло – якась там продуктова гуртівня, що починала з продажу продукції «Світочу» ще в 90-х, а тепер половину тернопільських гастрономів скупила. Ну але в усякому разі говорити про те, що це мовби сильний господарник – напевно смішно. Торговець сильний – це ще так, але ж не господарник!

УНП: Ярослав Джоджик – зять колишнього директора ДБК, беззмінний керівник УНП на протязі вже багатьох років, як і незмінний депутат ВР. За весь цей час перебування в Раді не відзначився ні жодним словом, ні піднятою рукою. Чи вірніше – відзначився двічі: один раз показали по телевізору як він комусь там водою в обличчя плеснув, а другий вже тепер, при створенні останньої коаліції – його голос був вирішальним. За те його нарекли „святим”, а в ВР святкували „День Святого Джоджика” В 2004 році відзначився тим, що разом з Костенком вирішили з’єднати УНП з якоюсь там демократичною партією, очільником тернопільського відділку якої був директор швидкої Джус. І щоб його проштовхнути на роль лідера об’єднаної партії – швидкі весь вечір по всьому Тернополю гасали, лікарів і санітарок звозячи. В результаті в знак протесту 80 чоловік з УНП вийшло. І то старі перевірені кадри, ще з перших рухівців – тих, що пам’ятник Леніну знімали. Як на мене, на масштаби Тернополя – це дуже багато. Зараз же за нього проголосували просто тому.. що більше немає за кого. Ну і ще трохи – через ідеологію – не націоналістичну, а демократичну і таку, яка би визнавала права людини, з чим в Тягнибока, здається, явні проблеми.

Наша Україна: Це цікаво. Вже не знаю, хто там в них в списку був, але головою Тернопільського осередку «Їхньої України» є пан Гуменюк. І його же людина, працівниця хлібзаводу №2, ТВК очолювала. Може співпадіння, але дивне дещо, чи не так? Особливо якщо врахувати, що тих ТВК дві було, і тільки одну з них визнали „правильною”. Відгадайте, яку саме – не помилитесь. Звичайно ж – очолювану «потрібною» людиною.

Блок Литвина: Навіть не знаю, хто там на чолі блоку – його 4% – це ще й так багато. Тернопільчани все пам’ятають і тому йому все ще не довіряють. Хоч сам він, здається, вже й забув, що уся політреформа, від якої ми так страждаємо зараз, його руками і робилася. Так само як забув і те, як в 2002 році „За ЄдУ” створював і як потім депутатів в Ющенка перекуповував, поки той на лижах катався.

Пролетіла Пора і КУН. Ніби й більш чи менш нормальні партії, але просто надто малі. Тернопільчани не обирають тих, в кого немає шансів. Так і за Тягнибока раніше теж не голосували. Зараз про „Свободу” сказати нічого не можу. Поки що. Поживемо – побачимо. Ну але в усякому разі те, що вони нам чужих людей понадавали – то з Криму, то зі Львова, честі їй мабуть не робить.

Ну ось так, як що коротко. Так що говорити про якийсь там хороший результат тих, що пройшли в Тернопільську облраду, за винятком хіба що „Свободи”, насправді досить важко. Особливо якщо врахувати й низьку явку виборців – бо особисто я щось дуже сумніваюся в тому, що вона була навіть такою, про яку нам тепер говорять. В мене на роботі ходила на вибори ледве третина – і це при умові, що раніше на вибори в Тернополі ходили усі. І так в результаті Юлія Володимирівна сама себе й обманула. Які висновки вона з того зробить і чи зробить взагалі – невідомо.

Ігор Лубківський.
23 березня 2009р
м. Тернопіль

Що робити? Найнагальніше.

19 Mar 09 10:26:36 GMT

Надокучили мені уже усі оті дурні розмови на УП зі скигленнями постійними і плачем. Репетують: „Що робити? Що робити?" І самі ж собі відповідають - „А фіг його знає!" Вже он і Конституцію знову хочуть по кругу пустити - так ніби це щось змінить, і так, ніби усі теперішні проблеми виникли не через попереднє її зґвалтування. Довелося взяти ручку і за один вечір накидати хоча б саме елементарне і першочергове. Велику статтю писати не захотілося, тільки тезисно. Правда ще на два дні її притримав - і кілька пунктів додав. За остаточність варіанту правда все-одно не ручаюся, але це принаймі хоч щось - те, що необхідно і реально створити:

Вивести з-під управління Президента МЗС, СБУ, МО та Національний банк.
Залишити йому право розпуску ВР і право вето.
Залишити прямі всенародні вибори Президента.
Ліквідувати інститут Представників Президента.
Створити виконкоми обласних рад.
Закріпити прямі вибори голів облрад.
Розділити повноваження виконкомів обласних рад і Кабміну в частині, що стосуються місцевого і загальнодержавного підпорядкування.
Підпорядкування загальнодержавних органів - СБУ, МВД, КРУ, податкової - передати чи залишити в віданні Кабміну.
Створити двопалатний парламент. Верхня палата - законодавча, за пропорційною системою по відкритих списках - визначає шлях розвитку держави, формує уряд і несе за нього відповідальність, не більше як 50-70, до 100 чоловік. Нижня - палата представників - наділена контрольними функціями - слідкує за використанням коштів, формуванням бюджету в частині утримання органів влади і розподілу коштів по регіонах, створює слідчі комісії, призначає зарплату наступному складу парламенту. Обирається на термін не більш як 2 роки з обмеженням права бути депутатом більше як два терміни підряд. За час депутатства зберігається попереднє місце роботи, на зразок декретної відпустки у жінок. Обирається за мажоритарним принципом по кілька чоловік від області + ще кілька чоловік для областей з більшим населенням (Харківська, Донецька, Дніпропетровська) + 1 чоловік від кожного міста-мільйонника.. Депутат-мажоритарщик має реально проживати у даному регіоні не менш як 5 років (мабуть не просто в області, а й в відповідному її ТВО) - і не має бути в даний момент депутатом інших рівнів - ні законодавчої палати, ні обласної ради. Кількість депутатів, приблизно, по 4 (5) від області + 1 за кожен мільйон в області, + 1 за місто-мільйонник. Тобто в середньому вийде по 4-5 депутатів від області, 6-7 від Київської і Харківської, і 7-8, чи трохи більше, від Донецька і Дніпропетровська. Точніше можна буде уточнити - так, щоб були представлені і інтереси області як окремої адміністративної одиниці, і враховувалися інтереси більших областей. Криму, як автономній республіці, напевно теж можна дещо збільшити квоту + 1-2 депутати від Севастополя.
Заборонити депутатам балотуватися одночасно в кілька різних рад чи бути депутатом кількох різних рівнів.
Встановити залежність чиновників усіх рівнів від стану справ в державі. Зарплата - середня зарплата по галузі (регіону), помножена на коефіцієнт його зростання чи спаду. На кожних виборах палати представників ВР (тобто раз в 2 роки) оцінюється діяльність усіх органів влади по 10 бальній системі від -5 до +5. Відповідно до цього нараховується коефіцієнт преміювання/відшкодування в діяльності усіх чиновників. Повторне, третій раз підряд, отримання негативних оцінок якомусь з чиновників на рівні нижче як -3 веде до заборони займати керівні посади в державі на певний строк. Для більш об'єктивної оцінки діяльності влади заодно ввести оцінювання важкості завдань, що стояли перед владою. При більшій важкості допускаються більші промахи, при меншій важкості - зменшується рівень преміювання (попередня оцінка помножується на певний коефіцієнт і заноситься в трудову книжку).
Вивести юридичну систему країни з підпорядкування Кабміну (Мінюст) та Президента (прокуратура). Для цього ввести пряму виборну посаду державного Канцлера, як в Естонії, наділеного контрольними, але не управлінськими функціями.
Вивести фінансову систему з-підпорядкування чиновників, ввівши пряму виборну посаду Державного Казначея. Кабмін розподіляє і використовує кошти, але отримує їх по своїй законодавчо обґрунтованій заявці в Казначействі, якому підпорядковується податкова і митниця (в частині збору коштів, а не створення нормативних документів, що є віданням Кабміну), і фонд Держмайна (в частині надходження коштів від приватизації). Тобто для управління державними ресурсами Кабмін змушений працювати в парі з законодавчою палатою парламенту та з Національним банком. Казначейство має право контролювати палата представників парламенту і Президент. Казначейство не має права відмовляти Кабміну в наданні коштів, якщо його вимога не є прямим порушенням закону.
Скоротити право вето Президента, залишивши його тільки стосовно тих законів, що стосуються прав і свобод громадян та безпеки і функціонування держави. Економічний блок має право заветувати лише палата представників, але конституційною, а не звичайною більшістю. Долається вето конституційною більшістю обох палат. Палаті представників, як і Президенту, додатково делегується право розпуску парламенту і право звернення в Конституційний суд від імені громадян. Одночасне подання і Президента, і Палати представників про розпуск парламенту автоматично веде до повторних виборів обох палат.
Підпорядкувати Кабміну СБУ, МО, МЗС, фонд Держмайна (в частині управління державним майном, або створити новий орган для цього), ДУСю, Національний банк (можливо, чи передати його в Казначейство), Пенсійний фонд. Кабмін утворює коаліція. При відсутності коаліції, яка би утворила більшість протягом місця після проведення виборів, до її формування приступає політична сила, яка набрала найбільшу кількість голосів, навіть якщо вона й не має 50% (уряд меншості). Якщо вона теж не може сформувати уряд протягом місяця (1/2 місяця) - наступна сила. Якщо й та не може - знову перевибори. Програма уряду затверджується в Палаті представників, а не в законодавчій палаті (мабуть) простою більшістю голосів (або на спільному засіданні обох палат).
Розібратися з пенсійною системою. Заборонити пенсії вищі 20 (10?) тис. грн., та скоротити пенсії працюючим пенсіонерам 40-річного віку - виплачувати їм лише якийсь процент від пенсії аж до досягнення ними 55-річного віку (крім інвалідів, звичайно). Заборонити різницю в зарплатах більш як в 20 (30?) разів на підприємствах усіх форм власності. Більші виплати повинні оформлятися вже не як зарплата, а як одноразова чи багаторазова винагорода і оподатковуватися зовсім по-іншому - а не 15%, як зараз.
Прийняти закон про природоохоронну зону річок і про заборону зменшення території вже існуючих державних заповідників на наступних 20 років. Терміново визначити їхні межі в натурі, поки це можливо і поки дещо призупинилося хаотичне будівництво.
Дозволити безкоштовну і без рішення міськрад приватизацію усіх тих житлових приміщень і земельних ділянок під ними, в яких люди живуть вже не менш як останні 10 (20?) років незалежно від к-сті землі на ділянці (принаймі до 50-80 соток)
Заборонити переведення землі с/г призначення в не с/г фонд навіть за рішенням сільських чи міських рад. Тільки - на основі генпланів розвитку міст чи сіл, затверджених двічі - і радою відповідного рівня, і - вищестоящого. За поданням депутатів місцевого рівня в разі необхідності таке питання може бути винесене й на розгляд Палати представників.
Гарантувати право громадян на звернення до органів влади (в т.ч. судових) рідною мовою (не плутати з обов'язковим знанням чиновниками державної мови), створити граматику і гарантувати вивчення бажаючим в відповідних регіонах українського варіанту російської мови та літератури замість російської як іноземної. Одночасно ввести 5 (10?)- річний мораторій на розгляд інших конфліктних питань - вступ в НАТО, введення двомовності, зміну назви країни, вступ в будь-які Союзи, зміну територіально-адміністративного устрою чи меж держави.
Створити (відновити) діяльність інституту стратегічних досліджень з обов'язковою регулярною публікацією результатів його прогнозів в пресі та Інтернеті - в т.ч. і стосовно розвитку світової економіки та курсів валют різних країн.
Гарантувати право громадян на доступ до відкритої інформації, аж до права прийти в органи влади і вимагати звіту (в стандартній формі, наприклад за квартал) про їхню діяльність без будь-яких додаткових обґрунтувань для того - в т.ч. і органів судової влади чи прокуратури.
Створити інститут (і як заклад, і як систему) державного управління. Нові парламентарі обох палат перед тим, як приступити до виконання своїх обов'язків, мають пройти обов'язкові двотижневі (місячні?) курси його викладачами хоча б по чотирьох основних предметах - економіка, основи юриспруденції, психологія управління, політологія. Хто не пройде, не здасть найпримітивніших тестів, або буде пропускати заняття - до виконання своїх обов'язків не допускатиметься і за весь цей час ні зарплата, ні трудовий стаж йому не буде нараховуватися. Цей же інститут надає управлінця (з повноваженнями адміністратора чи модератора) для керування Палатою Представників на перших порах - до вибору нею свого Голови. Відкрити звичайним громадянам вільний доступ в палату представників - принаймі в той час, коли там не проводитимуться засідання. Засідання Палати представників і спільні засідання обох палат проводити в існуючому приміщенні ВР, для законодавчої Палати виділити приміщення в Комітетах ВР, і далі - з обов'язковою трансляцією по телебаченню.
Відмінити інститут прописки громадян і створити електронний реєстр виборців (а згодом - і електронну с-му виборів з можливістю контролю виборця за своїм власним голосом). Надати право громадянам голосувати на будь-якій заявленій ними раніше виборчій дільниці при умові подання ними такої заявки не менш як за місяць до початку виборів.

Необхідні застереження. Чому пропонується саме таке:

- Інститут Президентства обов'язково повинен бути збережений. Колегіальна система, позбавлена зовнішнього контролю, завжди тільки деградує. Ніде в світі немає тільки парламентської республіки в чистому вигляді - завжди є або Президент, або Монарх. В СРСР був Генеральний секретар. Це гарантує те, що в кризовій ситуації завжди існує людина, готова звернутися до народу і взяти на себе всю повноту влади - наприклад у випадку недієздатності інших органів влади.
- Президент зараз виконує ф-ції і Гаранта Конституції, і Представника Народу, і Керівника Виконавчої влади. Для розподілу влад повинно бути збережено тільки перших дві перших ф-ції. Щоб зберегти за собою якийсь вплив на владу, він координуватиме (і не більше того) роботу Палати представників.
- Парламент виконує ф-ції законодавчі (вибір напрямку розвитку країни, цілі) і представницькі - представників народу. Ці функції теж треба розділити. Стратегію розвитку держави повинні писати підготовлені люди, еліта нації. В ідеалі - саме їх і повинні хоча би задля власного самозбереження, відшукувати і підтримувати політичні партії. Народ же повинен визначати інше - те, як саме досягати цю ціль, контролювати методи її досягнення, щоб заради хорошої цілі його же і не знищували, як це вже було колись. Тому необхідно розділити ці два завдання - для чого й пропонується створити другу палату, яка наділяється контрольними функціями і яка гарантує забезпечення прав меншості та прав громадянина. Для цього палата представників додатково отримує право звернення до Конституційного суду, право контролювати роботу судів, право призначати позачергові вибори, та бере на себе обов'язки працювати зі зверненнями громадян.
- Термін повноважень верхньої палати можна збільшити до 6-7 років. Враховуючи наявність права розпуску парламенту і в Президента, і в палати представників - це не так багато. Тоді ефективний парламент залишатиметься працювати довше, а неефективний можна буде розпустити і швидше. Фінансування додаткових витрат на розподіл палат - за рахунок скорочення загальної кількості народних депутатів - при вказаній системі їх там буде щось біля 300. Економія від скорочення 150-ти й забезпечить необхідні кошти.
- Уряд - найнятий народом менеджмент. Його зарплата, як і любого менеджменту, повинна обов'язково залежати від результатів діяльності - інакше толку не буде. Навіть - аж до серйозного преміювання чи покарання (фінансового, мабуть) головних його керівників. Для управління державними підприємствами і взагалі треба створити інститут менеджменту чи школу держуправління - наприклад за зразком Франції.
- Менеджер не повинен сам собі призначати зарплату - це повинен робити той, хто його наймає на роботу. В даному випадку - народ. Тому зарплату призначає палата представників, а остаточну оцінку виносить весь народ, на кожних чергових виборах Палати Представників, тобто раз в два роки. При терміні обрання верхньої палати 6-7 років - це цілком нормально, кожних два роки робота уряду і виборних органів влади буде контролюватися.
- Менеджмент не повинен мати права бездумно і неконтрольовано витрачати кошти. Тому пропонується посада Держказначея. Що зібрали - те і зберегли, а не так, як зараз - ще не зібрали, а вже витратили чи вкрали.
- Демократія можлива тільки при народному представництві, наявності опозиції, гарантуванні прав громадянина та вільному доступі до інформації (не плутати зі свободою слова) - і всі пропоновані зміни виписані саме під це.
- Юридична система має бути незалежною гілкою влади, а не так, як зараз, коли прокурор фактично підпорядковується залежно від ситуації то парламенту, то президенту, а міністр юстиції - Кабміну. Виходить що в кожного є по своїй юридичній гілці влади. Має бути одне підпорядкування - контрольне (в даному разі - не управлінське) і незалежне.
- Основне: Палата представників - додатковий об'єднуючий фактор для усієї країни. Чому вона пропонується саме в такому вигляді? Зараз основною проблемою політичної с-ми в Україні є проблема недопущення до політичної влади кращої частини суспільства і навіть більше того - практично повна відсутність будь-якого механізму оновлення політичної еліти. Звичайна мажоритарна с-ма проблеми не вирішить - буде все те ж засилля представників все тих же фінансово-олігархічних партій, як і не вирішать її ніякі відкриті чи закриті списки - все-одно місця в них будуть куплятися. Прив'язка ж до регіону, не просто до обласного центру, а до окремих районів області, вже як мінімум дає нам присутність в парламенті нових облич, і до того ж - повертає громадянам раніше порушене право кожного бути депутатом ВР тоді, коли він не є членом жодної політичної партії. До того ж саме така схема (4-5 чоловік +1 за кожен мільйон) дає змогу, по-перше - дещо компенсувати представлення різних регіонів, по-друге - сформувати відчуття єдності між представниками одного регіону, по-третє - дещо маніпулювати, в разі необхідності (в хорошому сенсі цього слова, визначивши і обговоривши це попередньо на законодавчому рівні) представництвом від окремих регіонів. Наприклад Донбас і Київ в нас і без того половиною країни керують, а Кіровоградська, Черкаська і Херсонська області практично зовсім не представлені в загальноукраїнському масштабі. Їм квоту представництва можна й збільшити.
- Обмеження права перебування на посаді депутатом Палати представників не більше як 2 терміни підряд - 4 роки, по-перше зразу ж відсіє значну кількість бажаючих потрапити заради теплого містечка, а по-друге - створить потужний кадровий резерв для усіх галузей народної економіки і державної с-ми управління. Люди з регіонів проходитимуть навчання при вступі на посаду народного депутата, а через рік законотворчої діяльності 2-х тижневі курси можна й повторити, і проходитимуть реальну школу управління в парламенті. Вони ставатимуть базою для наступного депутатського корпусу обласних і районних чи й навіть селищних рівнів, для банківських і управлінських структур, менеджменту держпідприємств. А необхідні „вступні екзамени" при вступі на посаду, після закінчення курсів, зразу ж відсіють явних дурнів - може тоді й не доведеться нікому робити ніякої психіатричної експертизи, як це вже пропонується зараз.
- Звичайно дещо можна було би виписати і по-іншому. Під президентську модель, наприклад, але навряд чи це тепер для України вже є реально...А може навіть й небезпечно - в народу немає єдиної мети, існують різні погляди на розвиток держави - і т.д. А так питання визначення стратегічної мети виноситься в окрему законодавчу палату - нехай там і б'ються скільки схочуть, вся ж інша країна тим часом просто житиме і розвиватиметься.
- Про всяк випадок треба передбачити можливість одноосібного управління державою на випадок війни чи кризи. Колегіальне управління ефективне тільки тоді, коли не треба брати на себе безпосередню відповідальність за прийняті рішення. Інакше відбувається або зсув в сторону ризику, або навпаки - виникає нездатність прийняти будь-яке рішення.
- Саме основне - всі ці зміни не так вже й важко ввести законодавчо, тому що існує цілком легітимне рішення референдуму ще часів Кучми щодо створення двопалатного парламенту.

Обговорення, якщо комусь це цікаво і є що сказати,

буде тут, на незалежному ресурсі - http://nad.org.ua/ua/conceptions/

Ігор Лубківський

м. Тернопіль

Що таке система?

11 Feb 09 08:40:18 GMT

У відповідь на статтю Ігоря Каганця "Тиранія чи Гетьманат" - http://observer.sd.org.ua/news.php?id=13845 т... на його наступну дискусію з Олександром Шморгуном - http://observer.sd.org.ua/news.php?id=14067

Не беруся в усьому дискутувати з вельмишановними панами Ігорем Каганцем та Олександром Шморгуном, а проте висловлю хоча б деякі свої зауваження.

Перш за все, щоб зрозуміти сутність системи державної влади і те, як саме вона працює, напевно варто спочатку розібратися з самим поняттям «системи», тим більше що мені, як фізику за першою освітою, легше говорити саме в такій (знову ж!) системі координат. Так от, популярний Інтернет-довідник Вікіпедія дає наступне визначення системи:

Система (system) - сукупність об`єктів і відношень між ними, що утворюють єдине ціле в процесі системогенезу.

Ну Вікіпедія звичайно не найдостовірніше джерело інформації, але принаймі це хоч щось, для початку. Більш чи менш правильно будь-яку систему можна охарактеризувати саме так - «сукупність елементів, пов'язаних між собою таким чином, що в результаті вони утворюють єдине ціле». Але значно цікавішим для нас в даному випадку є інше - те, що фізики поділяють усі системи на закриті - відокремлені від впливів зовнішнього світу, та відкриті - ті, які можуть з ним взаємодіяти. І вводять спеціальне поняття «ентропії» - міри невпорядкованості таких систем. Так от - згідно з другим законом термодинаміки, невпорядкованість закритих систем може або залишатися сталою, або тільки зростати, а відкритих - в принципі бути якою завгодно. Тобто теоретично відкриті системи можуть навіть зменшувати рівень ентропії всередині себе, правда одночасно збільшуючи його поза своїми межами. Творець квантової фізики Нобелівський лауреат Ервін Шредінгер в праці «Що таке життя з точку зору фізика?» вважав це найпершою ознакою для визначення поняття «життя». Ну правда з цим його визначенням звичайно можна було би й дещо поспорити, бо тоді напевно до живих організмів слід було би віднести тепер й сучасні теплові насоси, але все ж...

Ну і нарешті саме головне - для того, щоб відкрита система зберігала ступінь своєї організованості, або й підвищувала його, вона повинна володіти здатністю до саморегуляції. А це вже може забезпечуватися лише одним-єдиним чином - наявністю в неї зворотніх зв'язків: як і позитивних, так і негативних; та наявністю «центру прийняття рішень» - регулюючого органу. Тоді інформаційний сигнал, який повертається з виходу такої системи на ті її елементи, які виконують регулятивну функцію може змінювати її внутрішні характеристики таким чином, щоб вона зберігала свою стабільність або виконувала свої функції незалежно від впливів зовнішнього світу, або й навіть більше того - активно використовуючи такі зміни зовнішнього середовища в своїй діяльності.

Але ще цікавішим в даному випадку є інше - те, що й системи, складені з окремих живих організмів, теж дуже часто підкоряються таким же, описаним вище, закономірностям. Так підручних з соціальної психології (наука про взаємодію людини і соціального середовища) Орбан-Лембрик дає наступний опис розвитку закритих систем:

«Стабільність замкнутої системи (стосовно, наприклад, держави - авторитарно-тоталітарний режим, стосовно міжособистісних стосунків у групі - авторитарний стиль взаємин) зорієнтована на формування «соціально-однорідних гвинтиків». Досягається вона здебільшого за рахунок суб'єкт-об'єктних відносин, повчання, залякування тощо і призводить до стагнації (застою). Надто високий рівень соціально-психологічної стабільності може ослабити життєздатність соціальної спільності, спричинити її нездатність адаптуватися до змін у соціальному середовищі.»

Тобто знову ж-таки - замкнута система може або тільки зберігати свою стабільність, або - деградувати. А проте такі системи, складені з живих організмів, і дійсно володіють іще однією особливістю, яка не притаманна неживій природі - процеси старіння окремих їхніх складових (організмів, що входять в їхній склад) підлягають своїм законам, які залежні вже не стільки від тієї ентропії, яка проявляється в неорганічному світі, але й від їхньої генетичної структури (будови). І до того ж - для різних організмів цей процес може бути різним за тривалістю і особливостями його перебігу. А тому така жива система, ну скажімо - кораловий риф, може загинути не тільки внаслідок того, що змінилися зовнішні умови її існування - наприклад температура моря чи поживність морської води, але й тому, що її складові елементи, в даному разі - коралові поліпи, або зовсім втратили здатність до розмноження, або розмножуються повільніше, ніж відмирають. Тоді уся система поступово втрачає здатність до оновлення своїх складових частин і фактично просто самознищується - втрачає свою організаційну структуру.

Так от - таке ж явище може спостерігатися і в соціальних системах, створених людьми. Така соціальна система - наприклад система державної влади - може загинути не просто тому, що є занадто закритою, чи тому, що організована за недостатньо вдало підібраними принципами, але й тому, що вже втратила свою природну здатність до самооновлення. Ми, в своїй українській історії, подібне переживали вже як мінімум двічі. Перший раз - ще в радянські часи, з його старіючим і нездатним до самооновлення Політбюро ЦК КПРС, а вдруге - вже в Україні часів Леоніда Кучми. Правда ним тоді таки була здійснена спроба хоча б часткового оновлення тієї системи відносно новим, «донецьким», чинником, але й це не сильно їй тоді допомогло.

Тепер по суті. Пан Каганець звичайно хороший ідеолог - і деякі з його статей дійсно надзвичайно цікаво читати. От тільки він, здається, хороший ідеолог, трохи гірший політолог, і напевно - вже зовсім нікудишній практик. Система влади, запропонована ним, звичайно могла би функціонувати - але хіба що тільки в якомусь нереальному, кимсь видуманому світі. В світі ж, де діють реальні фізичні і соціальні закони, аналізуючи будь-яку політичну чи владну систему, ми перш за все повинні задатися двома основними запитаннями:

- як саме буде здійснюватися саморегуляція в такій системі влади?
- як саме і якими саме людьми вона буде оновлюватися?

В даному ж випадку ми бачимо, що пропонується лише один метод її саморегуляції - наявність в громадян невеликої короткоствольної зброї, і лише один метод оновлення - вибори верховного Гетьмана. Тобто:

1. Незрозуміло як саме наявність короткоствольної зброї, призначеної тільки для того, щоб в одиночку захиститися від можливого нападника (і то це ще більш як спірно), може якось вплинути на Президента (упс.., Гетьмана), якому народ довіряє танки, ракети і літаки? Та й навіть більше того - який керує спепідрозділами міліції і внутрішніми війська, спеціально навченими тому, як придушувати усіляких там розумників, хай навіть і наділених короткоствольною зброєю? Тим більше, що озброєння в цих спецпідрозділів для цього мабуть таки трошки кращим буде - водомети і сльозогінний газ, кулемети, автомати і БТР-и.

2. Що заважає такому Президенту встановити своє довічне Правління, як це зробив в свій час Сапармурат Ніязов - мотивуючи це, наприклад, інтересами держави або зовнішніми загрозами?

3. Що заважає йому підпорядкувати собі той орган, який і визначатиме ефективність його правління? Тобто що заважатиме йому навіть при самому неефективному правлінні приписати собі такий «індекс щастя», як йому того й треба?

4. Як реагуватиме така система на впливи зовнішнього світу? Чи не буде вона аж настільки закритою, що в кінці-кінці рухне під тягарем власної суперунікальності? Що саме пропонується збудувати - повністю закриту від зовнішнього світу економічну систему, як в СРСР? Бо чим це закінчилося в свій час, ми вже знаємо - повним відставанням в цілому ряді галузей народного господарства: в кібернетиці, автомобілебудуванні, виробництві напівпровідників, навіть в медицині і освіті.

5. Якщо система буде таки відкритою до зовнішнього світу - то за яким саме принципом будуть враховуватися його впливи? Тим більше, що враховуватися вони повинні хоча б задля того, щоб її не зруйнувати остаточно. Тобто, якщо вже зовсім конкретно - то як саме в діяльності Президента (Гетьмана) буде враховуватися, ну скажімо або та несприятлива для України зовнішньополітична чи економічна ситуація, яка існує зараз; або та сприятлива кон'юнктура цін на метал і продукцію хімічної промисловості, яка існувала раніше, до того? Щось має додаватися, а щось - навпаки? Ну в економічній сфері таке ще в принципі зробити можна - оцінюючи зовнішньоторговельний баланс країни, наприклад, як плюс чи мінус до рівня ВВП. Але що тоді робити з зовнішньополітичною ситуацією - наприклад з витратами на оборону? Як саме їх рахувати? Що вважати успіхом в міжнародній політиці, а що - ні? І що тоді заважатиме Президенту в разі чого або приписати собі неіснуючі заслуги, або послатися на несприятливі зовнішньоекономічні чи й навіть політичні чинники? Адже зробити це не так складно - особливо якщо узалежнити від себе якимсь чином ЗМІ та експертні центри. Народ не завжди спроможний самостійно оцінити те, що відбувається - в кожного свої проблеми, а тому для цього йому й потрібні люди, здатні це зробити і здатні до нього це вчасно донести - журналісти і політологи, міжнародні експерти і просто економісти. Якщо ж зробити залежними від себе і одних, і інших, або й взагалі знищити їх фізично - то це стає вже цілком реально. Так робили більшовики - створюючи власну пропагандистську систему взамін старої, вони одночасно з тим вбивали інтелігенцію - перш за все письменників, вчителів і священників, які тоді й відігравали першочергову роль в формуванні суспільної думки.

6. Основне. Як саме буде оновлюватися така система? Тобто:

а) хто зможе вперше стати Президентом за такою системою? Цілком очевидно, що раз йому доведеться відповідати за можливі прорахунки своїм власним майном, то воно, майно, в нього ще повинно бути. Тобто людина порядна, але недостатньо багата, ним вже апріорі бути не може. А в реальних умовах України ця вимога звучатиме ще більш конкретно - «Ти спочатку накради, скільки зможеш, а вже потім на Президента лізь!»

б) хто зможе змінити на посаді в разі чого такого Президента? Навіть якщо не зважати на зауваження, викладені в попередньому пункті, і на те, що стати ним може тільки вже заздалегідь багата людина, яка вже й до того володіла достатніми засобами для того, щоб підпорядкувати собі будь-кого, то все-одно будь-яка можливість зміни попереднього Гетьмана-Президента виглядає більш ніж сумнівною. Ніщо не заважає раніше обраному Президенту вжити всіх заходів для того, щоб не допустити наступника до влади на будь-якій підставі. Наприклад і просто на тій, що в того недостатньо майна для відшкодування можливих збитків народу в разі чого.

7. Ну і нарешті ще одне - хто саме буде центром управління такої системи? Системи, складені з живих організмів, особливо соціальні системи, мають іще одну характерну особливість - яка полягає в тому, що будь-яка складова такої системи сама в принципі може стати органом її керування, перетворюючись з об'єкта управління на його суб'єкт. Звичайно теоретично це може проявитися й у такому безумовно позитивному вигляді, яким був колись київський Майдан. Тоді український народ відкрито заявив про своє бажання бути не просто пасивним об'єктом управління, але й стати одним з центрів влади - як це і мало би бути при справжній, а не ілюзорній, демократії. Але в реальних умовах української політики потім це перетворилося... ну самі знаєте на що... Самопроголошена нова/стара псевдо-еліта цілком успішно знову відсторонила його від влади, натомість поділивши кілька різних центрів влади поміж собою - РНБО, уряд, секретаріат президента, СБУ, цілу низку парламентських комітетів. Ніяких механізмів, які би завадили повторенню цього в запропонованій системі влади.. на жаль немає. Ну не буде РНБО і уряду - так буде дружина гетьмана, його родичі і сім'я, фаворити і ті, хто потрапив в опалу. Одні багатії будуть боротися за свій вплив на правителя, а інші - за те, щоб його відсторонити від влади, закликаючи до чергової революції

Тому й здається мені, що є в тій системі щось дуже близьке і знайоме для нас, тепер вже майже рідне. І не покидає мене відчуття, що десь таке я вже бачив, чи що до такого ми вже й без того котимося. Ага, точно, є вже в нас такий Гетьман з великої букви - справжній Месія і бліда копія колишнього Директора. Його привів до влади народ і він тепер вже має достатньо майна, щоб відповідати усім вимогам запропонованої моделі влади. І до того ж - він вже підпорядкував собі СБУ - залишилося ще тільки розігнати уряд і парламент, і видати людям короткоствольну зброю - щоб створити в них ілюзію того, що вони ще хоч на щось впливають. Перший крок до цього вже здійснено - з нового року пан Луценко люб'язно дозволили продавати нам короткоствольну зброю з резиновими, правда поки що, кулями. Тепер залишилося ще тільки ввести надзвичайний стан... і відмінити наступні вибори президента, мотивуючи це несприятливою і, прямо скажемо, загрозливою для України зовнішньоекономічною і зовнішньополітичною ситуацією...

Отож, як висновок:

1. Запропонована система влади може й красиво виглядає, але існувати вона зможе лише в якомусь ілюзорному видуманому світі - в тому світі, в якому вочевидь і живуть ті українці, які вірять в те, що Ісус Христос був таким же українцем, як і вони - навіть не зважаючи на те, що сам отой термін «українець» - придумали трішки, десь так на кілька тисяч років, пізніше...
2. Більше того - в реальному, особливо українському житті, ця система як мінімум просто небезпечна, бо рано чи пізно призведе до узурпації влади однією людиною. І це при умові, що вона взагалі ще зможе існувати, що всі не перестріляють один одного ще до того. Наприклад - так, як це вже було колись в Україні, в далекому 1918-му році.

Але наостанок - про хороше... Разом з тим, незважаючи на усю цю критику, проблема, піднята в статті, надзвичайно важлива - безперечно, що систему влади конче необхідно змінювати. І найперше - саме в плані оплати праці обраному Президенту, народним депутатам і звичайним чиновникам. Бо при наявній зараз в Україні системі влади виходить щось вже просто парадоксальне - народ обирає собі правителя (за словами Ігоря Каганця - управлінця-менеджера), а потім ... не призначає йому ніякої зарплати. Не те, що залежної від результатів його діяльності, як це мало би бути в ідеалі - але фактично й зовсім ніякої. Ну в кращому разі - лише дає йому можливість самому встановити собі таку зарплату, яку тому хочеться. Але зате - безоглядно надає право розпоряджатися усім своїм, народним, майном. Депутати і чиновники в нас скромні - навіщо ж їм велика зарплата? Їм цілком вистачить і того, другого - майна!

От сиджу - і так і бачу в уяві картину, як якийсь поважний і заможний український господар наймає собі управителя, показує йому обійстя, дає ключі від комори. Але - не призначає зарплати. Каже: «Сам собі призначиш, скільки захочеш». Управитель в нас скромний - йому багато не треба. Та й перед господарем негарно. От і призначає собі по мінімуму. Тим більше що господар в свою комору давно вже не заглядає, і навіть й приблизно не уявляє собі, що там насправді робиться. І що тоді станеться з залишками тієї комори та й з усім його господарством далі - пояснювати треба? Фантастика, скажете? Скажете ніхто з нас такої дурниці в житті би не зробив? Скажете - ми не такі дурні? Дійсно - не зробив би! А от на рахунок «не дурні» - не впевнений. Бо як інакше пояснити те, що будучи такими знаючими господарями в своєму приватному житті, ми допускаємо таку дурість в справі побудови своєї держави? І ще й сліпо віримо притому в те, що той, кого ми привели до влади, виявиться аж настільки незграбним, що не побачить усіх тих можливостей вкрасти, які ми самі йому так люб'язно запропонували...

Ігор Лубківський.
м. Тернопіль.
03 лютого 2009 року.

Ідеологічна необхідність перегляду власної історії

13 Jan 09 14:10:35 GMT

Знайшов цікаву статю на Народній Правді...Майже те ж саме, про що я давно говорю...

Борис Рудь | 7.12.2007 08:00

Джерело:

http://narodna.pravda.com.ua/politics/4758e1914639...

Чим загрозливе забуття позитивних аспектів історії не незалежної України?

Проблема, яку б авторові бажалося висвітлити є проблема державної ідеології в Україні, а саме той її аспект, що стосується висвітлення історії України під час перебування в СРСР. Проблема ця не є надуманою, адже сьогодні ми можемо спостерігати тенденцію до сприйняття цього історичного відрізку суто у негативному сенсі. Цей односторонній погляд не тільки суперечить історичній науці, однією з головних вимог до якої є об'єктивність. Це накладає і специфічний відбиток на ментальність молодих українців, що вчаться саме такому сприйняттю історії. Перед тим, як продовжувати розвивати тему, автор не хоче, щоб його роботу було сприйнято, борони Боже, як спробу виправдати ті страшні злочини, що їх скоїла радянська влада на теренах України. Метою цієї статті є інше – показати, що цей період української історії може бути сприйнятий не тільки як період гноблення української культури, а й як період перемог українського народу в науці, культурній діяльності, тощо.

Коли сьогодні в ЗМІ або підручниках для школи висвітлюють радянський період української історії, в переважній більшості перед нами постає образ українця, як людини гнобленої. Водночас про всі ті успіхи СРСР як в галузі науки і техніки, так і інших галузях інформація надається дещо відсторонено, в нейтральному, набагато рідше – негативному аспекті. Безумовно, це є свідченням дещо механіцистського підходу до СРСР взагалі. Сутність його полягає в тому, що СРСР вважається лише союзом радянських республік. Тобто чимось єдиним, створеним з дрібних частин. Причому це єдине – це лише сума цих частинок і нічого більше, що є вже великою помилкою. Наслідком цієї помилки як раз і є те, що сьогодні всі досягнення СРСР спокійно використовує, в тому числі і у якості розбудови власної державницької ідеології лише одна – країна – Росія. Всі інші лише відмежувалися. Хоча, якщо придивитися уважніше, кожна країна, що входила колись у СРСР має повне право говорити про досягнення цієї держави, як про власні досягнення.

Чому? А тому, що СРСР був не лише сумою частиночок, а дечим більшим – це була єдина система, яка була б неможлива, бодай без якоїсь з цих країн – часточок.

Доведемо це на прикладі космонавтики. Чомусь святкування Дня космонавтики і відповідну пропагандистську роботу ми бачимо тільки в Росії. Інші країни реагують не так уважно, зазвичай віддаючи перевагу в цей день іншим новинам, як то політичним, або розважальним. Однак давайте поставимо собі запитання, хіба була в СРСР якась республіка, яка б немала прямого чи не прямого відношення до здійснення цього наукового прориву в історії людства? Відповідь буде негативною – такої республіки в СРСР не було. Як вже було сказано, СРСР – то була велика і складна система. Відтак і економіка цієї країни залежала від стану економік всіх без виключення республік, і промисловість, і наука – список можна продовжувати. Чи зміг би СРСР витримати космічні перегони, якби співпраця всіх НДІ і КБ різних республік, в тому числі і УРСР; якби туркменський газ не постачався до підприємств на усіх теренах СРСР; якби золото, що видобувається в Киргизії в Киргизії і залишалося, або якби врешті – решт, торгівля із іноземними державами велась виключно товарами виготовленими, скажімо в РРФСР, і ресурсами добутими також там? Щось я маю великі сумніви, що в космос вдалося б направити людину, якби це робилося силами лише однієї радянської республіки. І економіка, і промисловість, наука і освіта СРСР були побудовані таким чином, що вони просто не могли існувати без своїх складових частин – економік, промисловостей, науково-освітніх закладів радянських республік. Відтак славу першопрохідця в космосі може з повним правом мати як Росія, так Україна, Казахстан, або будь-яка інша республіка колишнього СРСР.

Якщо ж повернутися з небес на землю, то і тут така ж сама картина. Зокрема мова йде про культуру – фільм "Тіні забутих предків" показав світові, що СРСР може робити якісне, не "лубкове" агітаційне кіно. До того ж не варто забувати, що переважна більшість всіх радянських фільмів було знято на плівку "Свема", виготовлення якої велось в українському місті Шостка, а українська школа акторів також дала як чудових учнів, так і педагогів радянській акторській школі. Подорожі численних пісенних і танцювальних колективів, як Росії, так України чи Грузії, чи будь-якої іншої країни створювали позитивний імідж СРСР, яким, нажаль, скористалася лише Росія. Бо як тоді, так, нажаль, подекуди і сьогодні для пересічного (тобто не того, що цікавиться історією СРСР) європейця здебільшого всі вихідці з СНД сприймаються як "руські". Крім того, Росія майже монополізувала в ідеологічному плані за собою права на успіхи СРСР. Доходить навіть до парадоксального – відомий російський фантаст-українофоб використовує юзерпіком для свого мережевого щоденника (ЖЖ) мультиплікаційний персонаж, намальований на студії Киевнаучфильм! Хоча зараз, не зважаючи на наведений приклад ситуація потрохи покращується, однак треба для цього докладати більше зусиль.

Тут однак може постати така дилема? Чи не виправдовує автор всі звірства радянського режиму проти українців, говорячи про ці успіхи радянської влади? Адже радянська промисловість будувалася не тільки завдяки праці, як кваліфікованих робітників, так і "комсомольців – добровольців", а й на кістках тих, хто помер від Голодоморів, важкою працею в'язнів, більшість з яких аж ніяк не були кримінальними елементами. Ні, автор намагається як раз показати всю силу українського народу, який не тільки зміг пережити ці події, вижити і перемогти нацизм, водночас гинучи у братовбивчій війні на теренах Західної України, а й підвестися на ноги і довести всю міць українського генія.

Тут можуть виникнути наступні контраргументи, особливо у палких прибічників радянського режиму – за кошти, отримані від проданого награбованого зерна в селян було побудовано Дніпрогес, ХТЗ та інші підприємства на території УРСР, отже Голодомор – це плата українців за власну українську індустріалізацію. Це є хиба, відповість автор. Більш того, цей хибний умовивід межує зі злочинним, адже ставить людське життя в положення засобу для досягнення мети, з чим категорично не можна погодитись. До того ж, як вже зазначалось, радянська промисловість була тісно взаємопов'язана, відтак ті, скажімо, вузли для установок або інше обладнання йшло на інші радянські підприємства, не розташовані в Україні. Розбудова промисловості в УРСР автоматично означала розвиток промисловості в усьому СРСР.

Другим контраргументом може бути те, що у другій світовій війні українці воювали як в складі Червоної Армії, так і в складі німецьких військ, і в складі УПА, а отже треба визнати лише одних героїв (скажімо – воїнів УПА), в той час як всі інші автоматично повинні бути визнані ворогами. Однак це можна заперечити наступним чином – по перше, характеристики всіх воюючих сторін стосовно українських вояків дуже високі – ми можемо пересвідчитися в цьому як в німецьких, так і в радянських джерелах. По-друге, так вже склалося, що України тоді як окремої держави не було, а ті українці, які виросли на українських землях виховувалися в державах, до складу яких ці землі входили – відтак не можна ніяким чином засуджувати, скажімо, радянських солдат, бо вони не мали альтернативи у виборі збройних сил. Більше того, їх виховували у певному ідеологічному середовищі, де тою силою, що представляє українські інтереси був лише СРСР. Подвиг цих солдатів безсмертний. Стосовно солдат, що воювали у складі німецьких сил – треба провести ґрунтовне історичне дослідження і не робити поспішні висновки. Необхідне зазначення – автор ні в якому разі не виправдовує тих представників українського народу, які брали участь у каральних операцій, зокрема і проти мирного населення, до лав якої б зі сторін-супротивників вони не входили.

Однак визнання успіхів українського народу не варто проводити за російським сценарієм. Під російським сценарієм мається на увазі приклад історичного ревізіонізму, що ми можемо спостерігати в російських мас-медіа і наукових виданнях протягом останнього десятиліття, особливо після 2000 року. Там вибудовується досі парадоксальна схема – весь період російської історії до революції висвітлюється як прогресивний, причому влада набуває подекуди майже святого характеру, як у прикладі з останнім царем – Миколою ІІ. Простіше кажучи, відбувається міфологізація цього періоду. Потім – після жовтневої революції історія починає розглядатися як "Смутний час", аж до сталінських часів. З останніми – випадок особливий. Якщо в 90-х вони сприймалися негативно і проводилася відповідна інформаційна політика, то після 2000 року починається зворотній процес – Сталін вважається вже відновлювачем "Імперії", а репресії починають вважатися такими, що були необхідними. Доходить до парадоксального визначення репресій в підручниках як засобу зміни управлінського складу країни і підвищення ефективності керування СРСР. Водночас все більш позитивно починають згадувати таких постатей, як Брежнєв і Андропов. Випускають серіали, науково-популярні програми про них. Всі прорахунки радянської системи списують на Хрущова, і на Горбачова. Такий ревізіонізм є дуже шкідливим, особливо для України, яка дуже постраждала від носіїв комуністичної ідеології. Відтак варто підходити до власної історії зважено, допускаючи проміж двох полярних думок (добре-погане) і третю, що враховує всі доводи. Таким чином може бути завдано удару в ідеологічному плані прихильникам "імперськості" або радянського минулого, адже тепер не будуть заперечуватися позитивні явища в історії України за часів СРСР, але вони будуть сприйматися невідривно від негативних явищ. Варто знати, що, наприклад видатний логік і методолог науки Павло Копнін перед тим, як стати директором Інституту філософії АН СРСР тривалий час був директором Інституту філософії АН УРСР. Однак це водночас не означає, що тогочасна радянська філософія була вищою формою розвитку філософії.

Наприкінці хотілося б зазначити, що радянський період – це лише невеличка частка історії, ставлення до якої слід переглянути. Це, безумовно, стосується і української історії доби Російської імперії. Останнім часом шукаючи інформацію про Дмитра Чижевського – видатного українського філософа і славіста, автор натрапив на статтю, де останній представлений в якості тютчевоведа. Безумовно, Дмитро Чижевський зробив великий внесок у дослідження творчості Федора Тютчева, однак читаючи цю статтю, складається враження, що Дмитро Чижевський – чи не виключно представник тієї російської інтелігенції, що емігрувала з Росії після жовтневих подій 1917 року або в 20-х роках, який за збігом обставин чомусь викладав в Українському Вільному Університеті і чомусь одна з його доповідей мала назву "Завдання історії української філософії". Бо втрачаючи пам'ять про українців, в якій країні б вони не були, ми можемо докотитися і до того, що Тарас Шевченко буде сприйматися виключно як непоганий російський художник першої половини 19 століття, представник школи Петербурзької академії, що в перервах між малюванням балувався поезією на "наречиях некоторых губерний".

http://narodna.pravda.com.ua/politics/4758e1914639...

Про Добро і Зло, або як змінити світ. Ненаписана стаття.

30 Dec 08 08:58:53 GMT

Знайшов деякі свої філософські думки більш як двохрічної давності на одному форумі і вирішив зберегти їх, зібравши докупи у вигляді такої собі ненаписаної статі. Звичайно багато що я висловив би тепер вже зовсім по-іншому, а якби писав це у вигляді справжньої статті – то й взагалі напевно розповідав би про все за зовсім іншим планом.. Але може саме в тому й цінність цих думок – що сказані вони були тоді, коли були сказані, і в такій формі, в якій були – я ж тепер тільки незначно відкоригував їхній хід, щоб отримати щось зв’язане поміж собою єдиною сюжетною лінією..

Коли говорять про смисл життя людини і про подальший розвиток світу, то часто говорять про те, що для цього необхідно розвивати в собі якісь надзвичайні, надприродні здібності. І особливо часто говорять про це ті, хто каже про необхідність якогось особливого духовного розвитку людини. Але щоб розвинути в себе такі чи схожі здібності – ну скажемо навіть не стільки надприродні, а трохи більш розвинуті, ніж в інших людей, людина перш за все має бути більш відкритою і чутливішою за них. Це в принципі відомий факт – але стосується він навіть не обов’язково якихось там екстрасенсорних, в нашому теперішньому розумінні значення цього слова, здібностей, хоча фактично це слово і означає саме над-чутливість – але й просто людей, художньо обдарованих, які теж часто бувають надмірно вразливими, часто страждають тим же – підвищеною чутливістю до повсякденних речей.

Такими людьми можуть бути не тільки справжні містики чи люди віруючі, але й просто письменники, поети чи художники. Звичайно вони теж якимсь чином змінюють світ, але вже не стільки через власний розвиток, як через свої творіння. Але коли ми говоримо про те, щоб не просто якось розвиватися самому, і не про те, щоб просто творити що-небудь задля власного задоволення, але й щоб разом з тим дійсно змінити в кращу сторону й увесь світ, то для цього нам перш за все потрібні уявлення про те, яким має бути цей, кращий світ. Тобто перш за все ми повинні створити для себе такий образ кращого майбутнього. Але й крім самих цих уявлень про щось позитивне і близьке, нам необхідно як мінімум ще дві речі:

1. Відкритість вже до реального світу – тобто чутливість не тільки до уявних видуманих образів, як в людей художньо обдарованих, але й до реального життя інших людей – щоб знати що і як відбувається, і що і як можна змінити. Проте враховуючи стан життя інших людей і стан усього світу, це здебільшого приносить тільки біль.

2. Мінімальна здатність хоч щось зробити. Щоб щось змінити, треба мати можливість хоч щось зробити. А оскільки 95% людей лише пасивно реагують на зміни світу і далеко не кожен з них здатний активно щось робити – щось своє, а не те, що вимагає від нього ситуація, то й виходить, що здебільшого такі зміни майже неможливі...

Тому в загальному для того, щоб змінити щось в тому світі, необхідно поєднання двох характеристик – відкритості до майбутнього (здатність до створення та відчуття уявних образів) та відкритість до повсякденного (теперішнього) реального життя інших людей. А поєднати це вже буває досить важко – тому що людина з підвищеною чутливістю і чужий біль теж переживає важче за інших. Саме тому дуже часто люди з розвинутими духовними здібностями, або й навіть просто митці, не можуть довго знаходитися серед простих людей і просто прагнуть пошвидше усамітнитися. І саме тому, що ці дві характеристики так важко поєднати – й так важко насправді змінити світ. Хоча напевно в принципі це все-таки можливо – поєднати ці дві таких несумісних речі – але тоді такі люди дійсно повинні відчувати весь біль людства – не зійшовши при цьому з розуму (не втративши зв’язку з реальним життям) і не втрачаючи разом з тим контакту з чимось вищим (Богом, Красою, Істиною?). Можливо саме в цьому й були справжні страждання Христа, а не в тому фізичному болю від самого розп’яття, як про це здебільшого кажуть...

Але й це ще не все, бо крім цього ота здатність щось зробити містить в собі іще одну приховану загрозу. Так от, як ми це вже казали – насправді дуже незначна кількість людей здатна на те, щоб думати самостійно – абсолютна же більшість – десь так процентів 95-98, просто користується чужими, десь раніше, іноді навіть зовсім випадково, почутими думками – просто пасивно існуючи в цьому "полі думок" і вибираючи з нього те, що їй підходить. Але навіть і такий вибір переважно здійснює цілком автоматично, а тому й зовсім непомітно – за якимись критеріями, успадкованими чи перейнятими нами ще в дитинстві: від батьків чи інших людей. І так більшість з нас просто пасивно пливе по життю, по великому рахунку не дуже-то й відрізняючись від тварин. Чи вірніше – відрізняючись тільки одним – тим, що ми наділені свідомістю і пам’яттю, а тому можемо хоча би спробувати запам’ятати те, що з нами відбувається, можемо спостерігати його збоку, аналізувати і думати. Але загроза саме в тому і полягає, що здебільшого ми навіть цього не робимо – спершу вибираємо неусвідомлено, а потім навіть не намагаємося аналізувати що саме і як саме з нами відбувається.

Люди, які же все-таки здатні на самостійне мислення, бувають двох типів: ті, які здатні згенерувати (чи відчути) нові образи, невідомі іншим – тобто люди наділені фантазією, уявою і творчими здібностями, і люди, які здатні аналізувати хід подій, співставляти різні факти і робити з них висновки – це люди, наділені аналітичним складом розуму, люди, здатні робити відкриття. Тобто одне – це митці, інше – вчені, якщо спрощено. Одні – створюють уявні образи, мету, інші – аналізують ці образи, шукають шляхи реалізації мети. Але навіть поєднання цих двох характеристик ще не гарантує успішного результату. Тому якщо ми дійсно хочемо змінити світ, то для цього нам насправді необхідний поетапний розвиток вже кількох механізмів:

1. По-перше, як ми це вже казали – нам необхідно згенерувати образ того уявного майбутнього, якого ми хочемо досягнути – тобто уявити собі чого саме ми прагнемо і як саме все це можна зробити і організувати.

2. По друге – такий образ повинен бути достатньо доступним і привабливим й для інших людей, бо неможливо досягнути всього одними тільки власними зусиллями.

3. Третє: люди повинні зробити свій вибір – тобто не просто поговорити про те, що їм подобається, але й вирішити, що вони дійсно цього хочуть. Правда такий вибір не обов’язково повинен бути свідомим, іноді їх можна й просто привабити чи спокусити – саме так і спрацювала в свій час сталінська та гітлерівська ідеї. Але тоді такий несвідомий вибір завжди несе в собі якісь додаткові приховані загрози, що якраз чудово і продемонстрував досвід цих двох державних систем.

4. Така енергія повинна знайти хоч якийсь свій вихід через реальні вчинки. А тому недостатньо просто привабити людину образом хорошого майбутнього і переконати її зробити правильний вибір, але бажано ще й сказати чи показати їй, що саме і як саме робити далі. Тому такий образ майбутнього повинен бути достатньо реальним, прив’язаним до реального життя і можливостей людини – інакше може нести в собі ще й інші небезпеки – від незнання і невміння.

Тоді люди замість того, щоб почати робити щось нове, дуже часто навпаки – повертаються до старого і вже давно, здавалось би, забутого – того, чого хотіли позбутися. Так люди, які виходять з церкви з просвітленими почуттями і чистим розумом, дуже часто тут же починають знову творити всі ті ж погані вчинки, що і раніше – просто тому, що по-іншому й не вміють*. Саме тому, наприклад, в діяльності Ісуса Христа стільки місця приділялося притчам – як найшвидшому і найповнішому (образному) методу передачі комплексного механізму поведінки людини.

5. Проте навіть за виконання усіх вищеперерахованих умов все-одно необхідний ще й механізм контролю і вчинків людини; і того, як розвивається ситуація в цілому – своєрідний зворотній зв’язок, який би дозволяв перевіряти наслідки власних вчинків, співставляти їх з певним еталоном, і в разі потреби коригувати чи виправляти їх. Такий еталон правильності вчинків, в принципі, давно вже відомий – це мораль.

В загальному ж весь той шлях, яка проходить ідея від її народження до реалізації в реальному житті, повністю відповідає, за одним, правда, винятком, і шляху розвитку уявлень якоїсь однієї, цілком конкретної людини. Так кожному з нас для того, щоб отримати щось бажане для себе, недостатньо бути просто наділеним фантазією чи уявою, хоч і це теж важливо, – такі уявні образи повинні знаходити своє втілення і у реальному житті, інакше вони так ними, уявними, і залишаться. Саме через відсутність такого вміння, до речі, дуже багато творчих людей і здаються нам дещо, скажімо так, "відірваними від реальності". А механізмом такої "прив’язки" до реальності є лише одне – розум. Чи навіть ще точніше сказати – не стільки розум сам по собі, як свідомість – тому що різниця між одним і другим є, і суттєва.

Розум – це просто механізм, а свідомість – це здатність співставляти свої знання, свої вміння і свій спосіб мислення з зовнішнім світом (в українському написання значення слова "свідомість" можливо зовсім не випадково звучить співзвучно значенню слова "світ") та з мисленням інших людей (в російському написанні – "со-знание", тобто спільне знання). Свідомість – це не тільки розум, це ще й досвід і вміння, а тому по-великому рахунку річ дуже часто полягає навіть не стільки в самих цих вищеописаних механізмах отриманого бажаного, як в тій різниці між свідомим вибором, та тим, що дуже часто можна віднести більше до спокуси і що можна отримати разом з чимось, що вибираєш насправді не цілком усвідомлено. А тому, щоб створити щось насправді нове в цьому житті, необхідно мати не тільки творчі здібності, не тільки бути наділеним фантазією та уявою, але й вміти користуватися своїм розумом та вміти співставляти свої знання та здібності з розвитком всього світу та розвитком інших людей, вміти спілкуватися з ними і вміти щось робити самому. А це вже справді важко – на таке здатні тільки справді геніальні люди. Але зате коли таке дійсно стається – тоді напевно це справді стає тим процесом розширення свідомості, на який вказували різні мислителі як на єдиноправильний напрям розвитку світу.

Проте трохи все не так, на жаль, відбувається в реальному житті – бо навіть геніальній людині, для того щоб змінити світ, недостатньо просто співставити свої знання зі знаннями інших людей і створити для себе просто ідеальну систему уявлень – крім того їй для цього доведеться повести за собою й інших людей (див. п.2,3). Для прикладу, щоб зрозуміти усі особливості цього процесу, давайте поглянемо на основні відмінності між двома ідеологічними системами, які ставили перед собою саме таку ціль – між християнством і комунізмом.

Християнство створило свій достатньо привабливий образ майбутнього – "Царство Боже", багато уваги приділило притчам (механізму поведінки) і моральним цінностям (критеріям перевірки її правильності). Але на жаль:

а) люди свідомо зробили інший вибір – засудивши Ісуса Христа до страти, вони фактично відмовилися від того шляху розвитку, який запропонував він.

б) внаслідок своєї передчасної смерті він таки не зміг створити повноцінний механізм поведінки в реальному житті – показати на власному досвіді як саме треба прожити все своє життя, щоб "увійти в Царство Боже"

в)... ще щось?

Комунізм:

а) привабливий образ майбутнього фактично спокусив людей – так що на відміну від раннього християнства ніякого вибору їм робити вже й не довелося. І якщо в першому випадку вони далеко не всі зробили свій вибір, то в іншому навпаки – зробили вибір неусвідомлений, можливо насправді навіть й не знаючи, що саме обирають.

б) механізму поведінки не було взагалі. Вірніше був лише один – "грабуй награбоване"! Тобто – дозволялося робити фактично все, навіть те, що раніше було обмежене моральними принципами. Особливо – щодо тих, хто попадав в вороги цієї ідеї, ставав класовим ворогом.

в) механізму контролю вчинків не було ніякого – тому що була засуджена і зруйнована стара «буржуазна» мораль, через що і виникла знаменита більшовистська вседозволеність – аж до масових вбивств та репресій.

Таким чином тут ми бачимо деякі цікаві співпадіння між цими двома світоглядними системами – християнство не змогло запропонувати людині реального шляху розвитку на протязі її земного життя, говорячи тільки про життя потойбічне, а комунізм, пообіцявши усі райські блага вже тепер і зараз, натомість не навчив її як задля цього жити, що можна робити, що ні. І навіть більше того – приніс з собою спокусу вседозволеності. Але тоді, коли людина піддається спокусі, вона замість якогось розвитку по суті навпаки – стає тільки ще більш залежною. І тоді її здатність робити власні, усвідомлені вчинки – зменшується. Це – зло. І це, здається цілковито було підтверджено подальшими подіями – сталінізмом, вбивствами і репресіями. І тут ми вже підбираємося до найцікавішого питання – а що ж все-таки таке добро і зло? І якщо в абстрактному плані ще можна говорити про якесь відірване від реального життя поняття, як-от «розширення свідомості», то на практиці для кожної конкретної людини існують лише два критерії оцінки того, що вона отримує – біль та насолода. Те що приносить нам насолоду – сприймається як добро, що приносить біль – як зло. І ця очевидна й проста, здавалось би, істина, насправді має велике значення. Перш за все – в тому, що ні одне, ні друге (ні Біль, ні Насолода) насправді не є кінцевою ціллю, а тільки критерієм перевірки того, чого насправді хочеш досягнути. Так, наприклад, для справжнього художника кінцевою ціллю стає саме не насолода, а намальована ним картина. Після того ж, як він її закінчує, вона дуже часто може почати викликати в нього вже навіть і негативні почуття – як пройдений етап, до якого вже не варто повертатися. Коли ж людина зациклюється саме на насолоді і та сама стає ціллю, а не критерієм, то вона перетворюється на... наркомана**. І так, насправді, як це часто і буває в нашому житті, різниця між справжньою творчістю і спотворенням розвитку людини виявляється іноді зовсім незначною. І це напевно пояснює те, чому люди творчі дуже часто й справді до наркотиків доходять...

Проте й це ще не все. Справа в тому, що людина живе в реальному часі – і навіть намагаючись щось зробити, насправді ніколи не отримує насолоду від чогось зробленого нею тут же зразу й миттєво. Іноді ця насолода приходить досить пізно, так само як і біль, який прийшов до нас зараз, може виявитися насправді наслідком якогось вже достатньо давно зробленого, або й зовсім забутого вчинку. Коли в людини гармонійно розвинута структура особистості – тоді вона більш чи менш правильно орієнтується в житті і тому може правильно зрозуміти те, що відбувається. Тобто тоді вона більш чи менш правильно поєднує вчинки та їхні наслідки (вчинок – співвідношення біль/насолода). Але в кількох випадках цей механізм може давати збій. І по великому рахунку таких випадків виявляється всього три:

1) нерозуміння того, що відбувається;

2) біль чи насолода є "завеликими", неспіврозмірними для даної людини – перевершують її здатність їх витримувати;

3) людина занадто чутлива – так, що навіть щось зовсім повсякденне сприймає як щось надзвичайно сильне.

Так от, яка прихована загроза існує в цьому прагненні розвивати в собі якісь екстрасенсорні здібності, про яке ми говорили ще на самому початку – в усіх цих випадках в пам’яті людини відчуття болю чи насолоди може поєднатися не з тим, що його насправді зумовило, а з чимось абсолютно іншим. І тоді людина починає неправильно орієнтуватися в навколишньому світі, тоді вона починає жити неправильними уявними образами, які вже не відповідатимуть дійсності. Це звичайно в якійсь мірі стосується й усіх нас – бо всього знати все-одно неможливо, і ми все-одно користуємося якимись знаннями, що є лише певною моделлю наближення до реальності, але добре було би хоча би вміти відділити те, чого ми не знаємо, від того, в чому орієнтуємося достатньо добре, і хоча би не ускладнювати собі надмірно сам цей процес своїми ж власними зусиллями – тому що навіть такий, до певної міри не зовсім справжній світ, в якому ми всі живемо, ілюзорне наближення до реальності – і то ще не найгірше, що може бути.

Набагато гірше, коли людина попадає під дію двох інших факторів – або "завеликий" біль чи насолода, або навіть й нормальної сили відчуття – але коли вона занадто чутлива, так що страждає навіть від дії звичайних подразників. Випадки, коли людина переживає біль більший, ніж вона його може винести, достатньо добре описані в класичній художній та й спеціальній психологічній літературі. Тоді цей біль в уявленнях людини може поєднатися не тільки з тим, що його насправді спричинило, але і з будь-якими іншими, навіть побутовими речами. І тому дуже часто люди, що пережили якусь травму, починають боятися звичайних речей і уникати інших людей. Вони бояться виходити надвір, а предмети, які нагадують про те, що сталося, дуже часто причиняють їм просто фізичний біль… Якщо ж, з другого боку, людина отримує насолоду більшу, ніж може винести – це теж приносить погані результати, тільки тепер вона не уникає певних речей чи певної манери поведінки, а навпаки – починає здійснювати зовсім незрозумілі для інших вчинки і дії – через те, що вони могли стати для неї надзвичайно важливими і привабливими..

Але якщо мова йде про якусь реально пережиту травмуючу чи надмірно радісну ситуацію чи подію, то краще чи гірше це ще є достатньо зрозумілим для нас. А от коли людина самостійно розвиває в себе надчутливість (екстрасенсорні здібності), то тоді в якості такого надмірного подразника може виступити вже будь-що, і тоді навіть звичайні побутові речі можуть викликати в неї такий біль чи таку насолоду, які перевершують її можливості. Тоді, наприклад, один навіть тільки погляд на ніж, яким хтось порізався, і то може виявитися надмірно сильним, невимовно болючим для неї. І результат тоді може виявитися просто жахливим – людина або починає боятися і уникати зовсім звичайних повсякденних речей, або навпаки – починає робити щось зовсім дивне і незрозуміле, орієнтуючись на якісь абсолютно незначні для інших ознаки, починає жити в якомусь своєму видуманому світі, який вже зовсім не має ніякого зв’язку з реальністю.... Тобто – потихенько сходить з розуму... Ось чому так небезпечно самостійно пробувати займатися якимись схожими практиками чи розвивати в собі якісь схожі здібності....з чого ми і починали ще на самому початку розмови... не кажучи вже навіть про інші, містичні небезпеки цього процесу...

І так, якщо ми говорили, що для людини насправді існує тільки два органи почуттів: Біль і Насолода, правда в різних часових проявах, то основне їх призначення полягає в тому, що таким чином дуже легко визначається напрямок розвитку людини – вона уникає болю і прагне до насолоди. Найпростіший і найдосконаліший механізм, щоб заставити її розвиватися, але збій в роботі якого може кардинально змінити її життя. І що би не робила людина в своєму житті – вона відповідно завжди буде перевіряти результат такої діяльності саме чином: наскільки збільшилася її здатність отримувати щось хороше для себе і наскільки покращилося її вміння уникати чогось поганого. Але таке-от просте і цілком зрозуміле, здавалось би, бажання зразу ж породжує цілу кучу наслідків:

1. Наслідок перший: людині необхідний негативний досвід – щоб навчитися уникати того, що може становити їй загрозу чи що може виявитися неприємним. Тому іноді таке дивне прагнення людини до чогось поганого, до того щоб пройти через щось неприємне для себе, може бути цілком логічним і справедливим. Тоді воно вже породжує й інші, дрібніші наслідки:

1.1 Людина іноді свідомо може прагнути і до чогось досить поганого чи небезпечного – не тільки тому, що не може правильно оцінити ситуацію, але й тому, що в тій ситуації є щось надзвичайно важливе чи привабливе для неї.

1.2 Прагнення до чогось поганого цілком може перерости в спотворення розвитку – коли вона тільки його (поганого) весь час і буде шукати – коли це само по собі вже стане для неї самоціллю.

2. Наслідок другий – людина прагне до всього хорошого. Але й він теж може принести свої загрози:

2.1 Людина починає прагнути тільки всього найкращого – і стає залежною від цього: поїсти, поспати, зайнятися сексом, знайти хоч щось приємне для себе. Так, як ми це вже говорили, насолода заради насолоди в кінцевому результаті завжди породжує наркоманію в якому-би то не було її вигляді.

2.2 Людина все більше й більше починає уникати всього хоч трохи небезпечного чи поганого – і стає все більш залежною від цієї своєї поведінки, по суті – від страху. Ні про ніякий досвід і вміння тоді вже, зрозуміло, й не йдеться.

2.3 Не уникаючи чогось поганого, людина проте починає панічно боятися будь-якого болю – так що при його появі зразу ж, не позбувшись його і не усунувши його причину, хоче заповнити його хоч чимось приємним. Наприклад просто щось з’їсти чи з кимсь поспілкуватися. Таким чином біль в неї запам’ятовується одночасно з чимось приємним – і надалі вже може так таким і залишитися в її пам’яті у вигляді якогось комплексу взаємовиключних відчуттів – іноді навіть аж до того, що наступного разу вже навпаки – для того, щоб отримати насолоду, одночасно доведеться викликати і біль. А це вже – прямий шлях до якогось садомазохізму чи ще чогось схожого.

3. Наслідок третій – коли людина отримує якийсь біль (страждання), який виявляється занадто великим для того, щоб його осмислити – і тоді вона починає шукати можливості якось його позбутися, чи хоча б уникнути в майбутньому. Але оскільки осмислити те, що сталося насправді, не вдається – то так вона починає уникати всього, що його могло викликати, навіть найменш небезпечного. І так можна або зійти з розуму, почавши боятися усього без винятку, або відкрити в себе якісь надприродні здібності: надчутливість, вміння передбачати ситуацію – залежно від того, що саме в кого приховується всередині, в підсвідомості. Це, до речі, про те, чому так часто надприродні здібності відкриваються після якоїсь травми або втрати.

А тому, якщо ми говоримо про розвиток якихось екстрасенсорних здібностей, то мусимо сказати, що таким може займатися далеко не кожен – для цього треба бути як мінімум достатньо "чистим" всередині – перш за все, щоб не існувало якихось можливо раніше сформованих небезпечних каналів: пошуку задоволення ради того, щоб замінити біль, пошуку насолоди ради насолоди, прагнення до неконтрольованого болю.

Якщо ж говорити про надприродні здібності, які з’явилися не як наслідок власних цілеспрямованих зусиль, а як дар Божий – то тут існує ще кілька додаткових моментів, пов’язаних з необхідністю страждань. Це про те, чому так часто такі здібності відкриваються після того, як людина пережила якусь травму чи втрату, якісь іноді навіть надлюдські страждання. В такому разі ці її власні страждання виступають:

а) критерієм (еталоном, як 1 кг в Паризькому музеї) оцінки страждання інших;

б) захистом від небезпеки неправильного власного розвитку – саме тим, про який ми раніше говорили як про негативний досвід.

Ну і так ніби й все. Залишилося ще сказати хіба що про те, що людина, яка прагне щось змінити, завжди, як правило, викликає лише негативні почуття в оточуючих – і через інерційність їхнього мислення (хто придумав лозунг «залишайся таким, як є»!?), і просто тому, що хтось прагне причинити їй біль тільки задля того, щоб хоч таким чином долучитися до її процесу творення, щоб хоч так сказати щось своє – хай навіть погане і неприємне для неї. Ну ось – здається інакше все це хотів було написати – але вийшло так, як вийшло...

Ігор Лубківський.

м. Тернопіль

Паралелі історії. Чому Україна не Прибалтика?

23 Dec 08 07:07:06 GMT

Автор: Олександр Крамар

Джерело: Портал українця - http://www.vox.com.ua/data/2008/03/22/paraleli-ist...

Однією з основних причин, що зумовили поразку української державності 1917-1921 років традиційно вважаються несприятливі міжнародні обставини, відсутність визнання та підтримки провідних держав світу. Безперечно, міжнародна ізольованість України відіграла свою роль у поразці її державності, проте абсолютизація цього фактору видається не зовсім правомірною, більше того міжнародна ізольованість у значній мірі була обумовлена проблемами внутрішнього самоствердження молодої держави. Саме на таку думку наводить порівняння визвольних змагань поневолених Росією народів: України та держав Балтії.

У 1916 році, у розпал Першої світової війни, за підтримки зацікавленої у поразці Російської імперії Німеччини, була створена «Спілка поневолених Росією народів», до якої поряд із українцями увійшли представники поляків, фінів, литовців, естонців, грузинів та мусульманських народів Російської імперії. Їх доля у подальшому складалась по-різному, проте серед них лише Україна, Грузія та мусульманські народи зазнали поразки у визвольних змаганнях. До прикладу порівняємо перебіг подій в двох прибалтійських країнах (Фінляндії та Естонії) протягом 1918-1920 років із ситуацією в тогочасній Україні.

4 січня 1918 російський уряд Леніна хоч декларативно і “визнав” незалежність Фінляндії (так само, як і кілька тижнів перед цим, право українського народу на самовизначення), проте, як і щодо України, обрав курс на підтримку внутрішнього перевороту розташованими там російськими частинами та загонами “добровольців-інтернаціоналістів”. 27 січня (до речі, початок бою під Крутами на українсько-російському фронті) у Фінляндії розпочалася спровокована зовні громадянська війна. При підтримці російських військових частин, “червона гвардія” захопила владу у столиці та на півдні країни. Національний уряд зберігав владу лише на малозаселеному півночі.

Як і в Україні, у Фінляндії російське втручання було подолане з допомогою військ Німеччини, котрі 3 квітня висадились на території країни та 12 квітня звільнили Хельсінкі (для порівняння, звільнення території України від російських військ розпочалось ще в березні). Становище обох держав виявилось дзеркальним. Країни навіть очолили давні друзі: Карл Манергейм та Павло Скоропадський. Проте надалі ситуація в них розвивалась по-різному: після поразки Німеччини у Першій світовій війні фінському керівництву вдалося стабілізувати ситуацію та 2-3 березня 1919 провести вибори до парламенту. Останній сформував республіканські органи влади та зміцнив підвалини державної незалежності.

На жаль, в Україні через внутрішнє протистояння Директорії та Гетьманату ситуація виявилась складнішою. Листопадовий переворот, війна між Директорією та Гетьманатом полегшила нову інтервенцію російських більшовиків. В умовах внутрішньої нестабільності новий національний уряд виявився нездатним організувати відсіч інтервентам. У розпал збройної боротьби між військами Директорії УНР та російських більшовиків в лютому 1919 року керівник фінської дипломатичної місії в Києві Г.Гумерус оптимістично писав: “Якщо Україна зможе вистояти у боротьбі з більшовиками протягом декількох місяців, вона матиме шанс зберегти свою незалежність”. Проте саме цього українській владі і не вдалося зробити.

У 1919 році, порівняно з попередніми роками зовнішня підтримка з боку Антанти вже не відігравала серйозного значення. Ті державні утворення, котрі змогли сформувати надійні внутрішні механізми захисту (опирались на чітку соціальну базу та мали достатньо військової сили) від інтервентів у 1919 році вистояли і у міжвоєнній Європі зберігали свою незалежність.

Фінляндія дійсно мала низку переваг перед Україною: увесь час свого перебування у складі Російської імперії вона зберігала значну автономію та чітко визначені кордони, тому більш показовим стане порівняння тогочасної ситуації в Україні та Естонії. Як і Україна, Естонія була поділена між окремими губерніями російської імперії, чітких кордонів потенційної національної держави не існувало, соціальною опорою державного проекту, як і в Україні могло бути лише селянство та частина інтелігенції (“еліта” була або росіянами або балтійськими німцями). На відміну від України ця маленька балтійська країна не мала державницького досвіду у минулому (навіть на кшталт української автономної Гетьманщини), а проголошену 24 лютого 1918 року незалежність Естонії не визнали навіть німці (на відміну від України) та окупували її територію. Проте, коли після революції в Німеччині російські більшовики захопили дві третини її території (як і в Україні), то саме опора на внутрішні сили забезпечила збереження державної незалежності.

Звичайно, Естонія отримала підтримку британського флоту, 3000 білогвардійців та 4000 фінських і скандинавських добровольців. Проте основою стали національні війська. Весною 1919 року чисельність естонської армії на чолі з генералом Йоханом Лайдонером сягнула 86 тисяч вояків. Для маленької держави з мільйонним населенням (в 30 разів менше тогочасної України) це було величезним досягненням і свідченням річушості та згуртованості народу в боротьбі за свою незалежність. Рішучості та послідовності вистачило й в ухваленні цивільних рішень молодої селянської держави. У квітні 1919 в Естонії було скликано Установчі збори які ухвалили Декларацію незалежності, Конституцію та Закон про землю. Рішучості та послідовності вистачило й в ухваленні цивільних рішень молодої селянської держави. Для порівняння зазначимо, що у той же час Директорія УНР намагалась сформувати у 30-ти мільйонній Україні… 150 тисячне військо. Та навіть цього їй не вдалося. У критичний момент боротьби з інтервентами у липні 1919 року чисельність армії УНР становила 30 тисяч вояків. (навіть в армії ЗУНР тоді було 50 тисяч).

Україні дійсно доводилось воювати на 2-3 фронти, проте Естонія також вимушена була вести війну і з більшовицькою Росією, і з ландвером прибалтійських німців. Проте в цих боях естонцям на відміну від українців вдалося перенести бойові дії на територію супротивника. Спочатку 23 червня 1919 року в північній Латвії вони розгромили ландвер прибалтійських німців, а потім відбили наступ більшовиків. Вже 2 лютого 1920 року в Тарту було укладено мир із Росією, за яким територія країни була визнана навіть більшою, аніж у сучасної Естонії.

Все це відбувалось в умовах, коли як і у питанні України, великі держави розглядали територію Естонії частиною єдиної Російської імперії. Лише після того як естонцям вдалося утвердити власну державність де-факто, в січні 1921 року її визнала Антанта. Нагадаємо, білогвардійський режим Врангеля (що мав ексклюзивну підтримку західних держав) визнав незалежність України на два місяці раніше – 8 листопада 1920 року. Проте для України тоді уже було надто пізно, її керівництво не контролювало території країни.

Мабуть, варто погодитись із констатацією одного із ідеологів українського консерватизму, тогочасного посла України у Відні, В’ячеслава Липинського. В травні 1919 року він у розпачі писав: ”Визнати Україну незалежною Захід не зможе, бо нас як реальної сили тепер не існує… Ми показали себе повними внутрішніми банкрутами”. А Естонія – ні. І не тільки вона, а й інші балтійські держави, визнання яких зовсім не входило в плани великих держав на початку доленосного 1919 року. Можливо далеко не все залежало від зовнішніх обставин?

Юлія Тимошенко: Демократія чи авторитаризм?

16 Dec 08 08:19:12 GMT

Автори статті свідомо вибрали саме таку назву, уявляючи собі яку радість і захоплення викличе вона в опонентів Юлії Володимирівни, мовляв – „А ми ж казали! Ми говорили, що вона – це такий собі маленький диктатор, лідер невеличкої групки фанатично налаштованих людей –новітнього „Білого братства”!” Свідомо – тому що саме такої реакції і очікують. А тому провокуючи таким чином противників БЮТу вони якраз навпаки – хочуть показати як мало насправді смислять наші політики та їхні політтехнологи в тих речах, які повсякчас намагаються в своїх корисних інтересах нав’язати нам з вами – навіть не задумуючись над тим, що в результаті навпаки – тільки погіршують своє ж власне, не кажучи вже про наше з вами, життя. А проте – це в повній мірі стосується і самого БЮТу... Як то кажуть, не ображаючи нікого конкретно: „яке їхало – таке й здибало”!

Передня частина.

Літом 2005-го року країна жила постпомаранчевими подіями і здебільшого цікавилася не стільки політикою, як якимсь фантасмагоричним і тепер вже здається зовсім нереальним шоу – штурмом бронетехнікою офісу Рината Ахметова, багатосерійним мильним серіалом з переслідування „ворогів народу” (упс... помаранчевої революції), слідкувала за долею безвинно ув’язненого „героя” південно-східних – Вадима Колеснікова та захоплюючим трилером з розгону ДАІ. А проте, як казав геніальний Ломоносов – „ніщо з нічого не виникає і ніщо нікуди безслідно не щезає!” – а тому для людини думаючої вже тоді було зрозуміло, що щось йде не так, як слід. А фактично навіть – можливо ще й набагато раніше, можливо ще після бездарно відданої Віктором Ющенком перемоги парламентських виборів 2002-го року.

От тільки знову, вже вкотре, в 2004 році вибору в нас, здається, ніякого і не було. Що Симоненко/Кучма в 2000-му році, що Ющенко/Янукович в 2004 – «обоє рябоє». А тому як і в 2004-му, так і в 2005-му треба було думати, що робити далі – і оскільки усі зміни в державі здійснюють інтелектуали і романтики – то як і в умовах кучмівського тотального контролю за ЗМІ, так і в умовах наступного хаосу пост-помаранчевих подій існувало лише одне-єдине місце, яке могло зібрати їх докупи – дітище нового тисячоліття – Інтернет. Місце – легке і доступне для всіх бажаючих, і для всіх небайдужих до долі власної країни – треба було тільки знати адресу, за якою йти. І ось саме щодо останнього якраз все було цілком зрозуміло: адреса могла бути тільки одна – форум Персонального сайту Юлії Тимошенко – революціонера і романтика, основного двигуна помаранчевої революції, і людини тоді ще небайдужої до Інтернету – як до єдиного раніш доступного їй засобу комунікації – тому саме тут поступово і зібралися ті люди, деякі з яких представлені тепер тут перед вами у вигляді авторів цієї статті...

Не претендуючи на абсолютну істину в останній інстанції, висловимо лише те, що вдалося зрозуміти і осмислити за цей час щодо розвитку нашої держави і подій, що відбуваються. Звичайно це лише один погляд на проблему, який зовсім не претендує на абсолютну істину – але й це вже немало…І до того ж навіть поза претензіями на абсолютну чи неабсолютну істину цей погляд цікавий хоча би як погляд людей, що в значній мірі були "всередині" подій становлення, розвитку та занепаду постпомаранчевої "інтернетної мрії", яка полягала у вірі в можливість "зняття" суто фізичних обмежень для спілкування широкої суспільної спільноти як і поміж собою, так і з політикумом, його найкращими і найгіршими представниками...

1. Необхідна передмова.

В минулі часи політика зводилася переважно лише до боротьби за владний трон і за виняткове право на те, щоб гнобити свій власний, чи завойований народ. Пізніше в цей процес внесла свої корективи промислова революція – так як фінансовий світ, значно зміцнівши за її рахунок, став диктувати вже свої правила і умови політичної боротьби, втручаючись в віковічне протистояння державної влади та народу, та намагаючись всіляко переманити останній на свій бік. І так народ, що раніше був повністю залежним лише від свого володаря, тепер включили в політичні ігрища «сильних світу цього», зробивши залежним тепер вже не тільки від безпосередніх умов життя, але й від новітнього монстра політтехнологій.

Однак постіндустріальний інформаційний період розвитку світу знову вніс свої корективи і в цей процес, з одного боку породивши нові, ще більш досконалі, ніж раніше, політтехнології, а з іншого – створивши принципово інші можливості взаємовпливів суспільства і політикуму, даючи набагато простішу систему циркуляції та обміну інформаційних та мисленевих полів всередині суспільного організму, ніж було дотепер – так що тепер владі набагато складніше відокремлюватись від зримих наслідків своїх дій, ніж це було раніше, тому що інформаційне суспільство не передбачає "недоторканих каст", які занурені самі у себе у своєму власному інформаційному котлі, зовні будь-яких зв'язків з оточуючим світом. Юлія Володимирівна була першою в Україні, хто серйозно намагався використати ці особливості новітнього часу. Іноді навіть кажуть, що й помаранчева революція була першою революцією новітніх технологій – так як і Інтернет, і мобільний зв’язок відігравали далеко не останню роль в організації людей в тих умовах Кучмівського контролю за інформацією як і перед-, так і післявиборчого періоду 2004-го року. Однак в загальному та цілому з такими намаганнями Юлії Володимирівни зараз вийшло як і з її власною партією, стан в інтернет-господарстві практично повністю повторює ситуацію всередині "Батьківщини" – в результаті чого болючі поразки БЮТу, на зразок до Київських виборів, і просто таки катастрофічний антипіар власної політичної сили в середовищі звичайних користувачів Інтернету є дуже спорідненими явищами.

Після Київських виборів, в яких один з авторів статті приймав активну участь, народився аналіз загальної ситуації у БЮТі, як дуже печальна еволюція в напрямку бажання закидати „електорат” мішками доларів на виборах замість постійної і наполегливої праці місцевих депутатів з виборцями. В самому ж БЮТі з’явилось те, що не було, здається, присутнім раніше – бажання „кинути” тих, хто на БЮТ працював і ставлення до рядового БЮТівця як до плебсу, який за самим означенням багато чого винен „ясновельможним” з вищої ланки. Програш на виборах при такому підході до справи був дуже логічним і практично неминучим. Стосовно інформаційних технологій вибудовується абсолютно та сама схема: відсутність системної та ґрунтовної роботи з пересічними людьми чи бодай власними щирими прихильниками намагаються компенсувати політтехнологічним "дресуванням" депутатів на різні ток-шоу та зустрічі з пресою. Відсутність селекції за зрозумілими критеріями у лави власної політичної сили – окозамилюванням різного роду "листів у підтримку прем'єра" та таким іншим. За таких обставин не виглядає нічим дивним, що проект "Ідеальна Країна" практично поховано, і до того ж вже вдруге, а люди, які з самих початків брали там участь абсолютно не задіяні в жодних суспільно-корисних сферах діяльності, і з самого початку цього проекту ніхто не запропонував жодної зрозумілої схеми для того, щоби цей потенціал задіяти, все лишалось на рівні оголошень та форумних суперечок.

Персональний сайт Юлії Володимирівни наразі скоріше жевріє, ніж живе, форум персонального сайту РІК(!) взагалі не підтримувався адміністративно, і врешті-решт помер (не внаслідок відсутності користувачів, а внаслідок банального хаку бази даних), без огляду на багаточисленні сигнали від громадських модераторів (що діяли на суспільних засадах, офіційно абсолютно ні за що не відповідаючи, і діючи лише на свій страх і ризик) на вищі щаблі БЮТу про вкрай незадовільний стан його техпідтримки. В результаті в один прекрасний день злетіла вся форумна датабаза і її ніхто не відновив. На головній сторінці форуму вже місяць висить оголошення „дирекція вирішує подальшу долю форуму” і має шанс провисіти ще хоч рік, оскільки реально дирекція долею форуму взагалі не цікавиться. Це абсолютно звичайно для структур, які основним своїм завданням починають бачити замість блага країни чи хоча би досягнення якоїсь спільної мети особисту вигоду тих, хто ці структури складає і чию філософію можна висловити в одному реченні: якнайменше зробити, якнайбільше отримати. Люди, які мають якісь мрії та ідеали в таких структурах просто НЕ ПОТРІБНІ – на них дивляться як на не дуже безпечних ідіотів від яких невідомо чого чекати, оскільки мотиви таких людей переважній масі "працівників" просто незрозумілі. Ця ситуація є тим більш прикрою, що сама Юлія Володимирівна є тією людиною, яка вміє мріяти і дивитись в майбутнє.

Але загальна картина тих, хто її оточує, чим далі тим більш стає просто безперспективною. І питання, на наш погляд, зовсім не у тому, що вона чогось не хоче чи хоче недостатньо чітко. Головна проблема у тому, що при відсутності чіткої ідейно-цінністної структури будь-якого колективу, структури, яка мала би характер внутрішнього „кодексу честі” для її представників, структури, яка народжується усвідомленням спільних цілей та спільних цінностей жодного іншого результату чекати вкрай важко, тому що на перший план в такому разі виходять суто шкурні, глибоко приватні інтереси на зразок того, щоб забезпечити за рахунок партії себе та свою сім’ю, влаштувати свого родича на тепле місце, а наскільки цей родич розбирається чи не розбирається у тому, за що взявся – це вже зовсім інше питання. У наступній статті ми спробуємо проаналізувати не стільки те, чому воно так сталося як те, якими категоріями, в ідеалі, повинні би Були мислити майбутні та теперішні українські політики та їхні послідовники, щоби найкращі наміри кращих з них не переходили у «паровозний свисток» та й по тому.

Юлії Володимирівні, наприклад, подібний стан її «робочого оточення» в найближчому майбутньому загрожує дуже сильним відривом від розуміння реального настрою інтернетного середовища, яке складається далеко з ненайдурніших представників нації – а тому до певної міри може бути індикатором майбутніх настроїв суспільства – того, що буде вже завтра. Якщо ж вона вважає, що такий розрив їй нічим суттєвим не загрожує то, думається нам, робить прикру помилку. Подальші роздуми не вважаються нами істиною в останній інстанції, однак це спроба подумати над тим, на основі чого міг би скластись ІДЕЙНИЙ КОЛЕКТИВ в сучасній українській політиці, тому як колективи випадкові, якими зараз є 90% сучасних політичних партій, навряд чи зможуть в довготривалій перспективі чимось реальним прислужитись побудові Нової України замість того хаосу та руїни, що маємо на цю мить.

2. Все народжується з Хаосу...

Разом з тим ми свідомі того, що усі ці проблеми не стосуються діяльності лише одного-єдиного політика, чи лише однієї-єдиної партії – і насправді мають в основі своїй системні причини. Тому щоб осмислити весь цей комплекс проблем, які стоять перед Україною і її політичним середовищем зараз, ми, як мінімум, повинні хоча би приблизно уявляти собі те, з чого виросли, яка спадщина минулого стоїть за усіма нами, що ми можемо використати зараз з вигодою для себе, а що несе нам додаткові загрози – тим більше що по великому рахунку таких уявлень і загроз виявляється не так вже й багато. Проте на жаль формат даної статті не дозволяє провести аж настільки детальний аналіз, а тому можемо послатися до статті, опублікованої раніше – „Політичні перспективи України” – http://narodna.pravda.com.ua/politics/48ea109683e9..., обмежившись тут лише скороченим викладом її основних положень. Базисом для розуміння цих процесів стає те, що Україна, так повністю і не звільнившись від свого комуністичного минулого, спробувала увібрати в себе й цінності сучасного західного ліберал-демократичного суспільства.

Власне кажучи, нічого поганого в такому поєднанні може би ще й не було, якби від нашого минулого нам залишилася його позитивна складова – та, яка для усіх нас асоціювалася з демократичними принципами побудови Радянської держави, демократичними в прямому сенсі того слова – демократії, як влади народу: принципу Рад, виборності суддів, народного контролю за якістю вироблених товарів – а не так, як воно було насправді, коли фактично керувала компартійна номенклатура; і якби з західної моделі влади ми увібрали все ті ж демократичні, хай і ліберально-демократичні, принципи, а не те, що їх тепер зазвичай супроводжує – новітні маніпулятивні технології, покликані якраз навпаки – на те, щоб зробити народ ще більш залежним. З цієї точки зору помаранчева революція, та й сам Майдан стали для нас якраз символами відновлення справедливості, намаганням народу повернути собі втрачене право на те, щоб самостійно визначати долю своєї держави – і аж ніяк не були боротьбою за якогось, байдуже якого саме, одного-єдиного кандидата, чи боротьбою за прозахідний чи проросійський напрямок розвитку – як це дуже часто намагаються нам представити зараз.

3. Народження нації...

Проте для того, щоб повністю зрозуміти те, що відбувається в Україні за усі роки незалежності, і, особливо, в пост-помаранчеві часи, необхідно врахувати ще кілька діючих факторів, які є найбільш визначальними для України, і про які проте й близько не говорять нам наші політики чи їхні політтехнологи. Перший з них полягає в тому, що незалежність Україна отримала в свій час не всупереч колишній комуністичній владі, а саме завдяки їй – коли українські комуністи, злякавшись подій в тогочасній Ельцинській Росії, намагалися таким чином зберегти своє подальше безхмарне існування. Тому якщо для усього українського народу грудневе голосування на референдумі 1991 року було намаганням створити нове і більш досконале суспільство, то для комуністичної більшості парламенту воно навпаки – було проявом прагнення зберегти якраз те своє номенклатурне минуле, яке аж ніяким чином не було пов’язано ні з демократією, ні тим більше з українською незалежністю, ворогами якої вони по суті як і були, так і залишилися.

Інших два суттєвих фактора стосуються процесу формування української нації – і тут проявляється одна дуже цікава закономірність. По-перше – третина України фактично дуже молода – їй всього по 200-300 років, в історичному масштабі це надзвичайно мало – коли в США уже приймали Конституцію, в нас тільки починали освоювати дикі степові простори. З іншого боку – цей феномен «пустелі в центрі Європи» поєднався з віковічним існуванням українського народу, який свої корені відраховує від Київської Руси, якщо вже й не від держави Антів, і який попри те, навіть незважаючи на свою тисячолітню історію, фактично так ніколи і не мав своєї державності в повному сенсі цього слова – а тому й зістарівся, так її й не дочекавшись. Тому тепер таке поєднання цих двох абсолютно різних частин України в кордонах однієї держави є якраз достатньо позитивним фактором, здатним внести те необхідне прагнення до пошуку нових шляхів розвитку, якого нам усім, здається, так не вистачає зараз. Ну і нарешті слід звернути увагу й на сам механізм формування нації – нація не може існувати там, де ще зберігся старий патріархальний устрій суспільства, де ще існують окремі родові чи сімейні клани.

А проте руйнування патріархального устрою є хоч і необхідною, але не є достатньою передумовою для такого її формування – іншою обов’язковою умовою цього стає виникнення відчуття спільності історичної долі – знання і розуміння власної історії, наявність спільних інтересів і прагнень. Саме тому Київська Русь хоч і існувала на теренах сучасної України, а проте навряд чи може вважатися прототипом сучасної української держави – ні за першою ознакою, ні за другою. Марксисти цю роль могильника старих патріархальних відносин приписували капіталісту, промисловій революції та грошовим відносинам, але те, що було вірно для Німеччини часів Маркса, не було таким для України – тому що переживши монгольську навалу, вона, за рідким виключенням гірських районів Західної України, втратила свій колишній устрій і без того. От тільки самої цієї втрати, як і слід було того чекати, було ще явно недостатньо для виникнення нації – і якщо перші її паростки проросли ще в ХVII ст. – після реформ митрополита Петра Могили, які запровадили в Україні загальну грамотність населення, то в загальному цей процес не завершився ще й досі, особливо якщо згадати той посильний вклад, який внесла в його розвиток, чи вірніше в знищення його розвитку, комуністична влада з її колективізацією, голодоморами і масовими депортаціями народів...

Якщо ж тепер до цієї історичної спадщини України додати ще й фактор наявності власних олігархічних кланів та фактор безпринципності і зрадливості теперішньої політичної псевдо-еліти – то ми й отримаємо весь той спектр сучасного політичного життя нашої країни, який так яскраво маємо змогу зараз спостерігати. Разом з тим, як це не парадоксально звучить, враховуючи усі особливості національної і історичної долі України, достатньо достовірно можна стверджувати, що саме завдяки їм вона мабуть має таки деякі унікальні можливості для свого подальшого розвитку – за рахунок завершення процесу формування нації та за рахунок переосмислення колишніх стереотипів і міфів комуністичної доби.

Що ж стосується долі існуючих політичних партій, то тут ми бачимо фактично всього дві можливості для них – або вони так і будуть перетасовуватися на існуючих електоральних полях посткомунізму, націоналізму і лібералізму, що для всієї країни означатиме фактичну фіксацію існуючого політичного процесу на багато років вперед, або таки спробують використати цей унікальний шанс для здійснення нового прориву. Але для цього тим партіям, які готові будуть взяти на себе відповідальність за подальший розвиток України, доведеться рухатися саме в напрямку поєднання національних і радянсько-демократичних (не плутати з комуністичними) цінностей – приблизно так, як ми всі це собі і уявляли ще на грудневому референдумі 1991-го року…

4. Політичні партії та майбутнє.

За такого стану справ та політична партія, яка би дійсно хотіла здійснити таке амбітне завдання, повинна би як мінімум віддавати собі звіт про усі ці проблеми, і якщо вже й не намагатися хоч якось вирішити їх, то хоча би знати про їхнє існування – замість того, щоб тупо в черговий раз намагатися обдурити свого виборця нічого насправді не значущими для нього обіцянками. А по-великому рахунку – мала би бути ще й якимсь стимулом розвитку суспільства, а не паразитувати на ньому – і без того ослабленому... Але для цього її діяльність повинна відповідати хоча би певним мінімальним критеріям:

4.1. Ідеологія  Програмні комплекси поведінки
Більшість політичних партій України на сьогодні є деідеологізованими – це стало наслідком комуністичної доби, яка і привила усім нам на довгі роки наперед відразу до самого слова „Ідеологія”. Певні зародки ідеології правда є в Партії Регіонів – якщо розглядати її саме як консервативно-ліберальну партію, чи в „Нашої України” – якщо сприймати її як націонал-лібералів, ким вони по суті і є, а не ким себе намагаються представити. Проте по великому рахунку сама наявність чи відсутність ідеології ще не є аж настільки важливою – якщо усвідомлювати для чого саме вона повинна служити і як саме вона має проявлятися в житті кожної окремої людини. Тому в тому випадку, коли якась окрема партія не може чітко сформулювати для себе свої власні ідеологічні уподобання, вона: а) повинна діяти в руслі тих інтересів, які є важливими для її виборців – так як це представлено вище; б) повинна володіти такими механізмами зворотного зв’язку, які би дозволяли їй вчасно коригувати її цілі, визнавати і виправляти власні помилки. На жаль ні першого, ні, тим більше, другого – вміння і бажання визнавати і виправляти власні помилки і прорахунки – в більшості політичних партій і близько немає

4.2. Взаємодія з виборцями
За таких умов фактичної відсутності національної ідеї, несформованості нації та відсутності в політичних партій навіть найменших уявлень про те, яку саме вони сповідують ідеологію, надзвичайно важливими стають механізми їхньої взаємодії з виборцями. Тобто все просто – не знаєш, що і як створити, але хочеш отримати голоси виборців – так запитай у них поради: що саме і як треба робити, що для них є більш важливим, а що – менш. Це мало би бути звичною практикою політичних партій – починаючи від інтернет-опитувань і закінчуючи своєрідними референдумами, але натомість ми бачимо навпаки – тільки ще більше їхнє відсторонення від своїх виборців. Про щось подібне, правда, Юлія Володимирівна раніше вже заявляла, а проте, на жаль, тепер ця ідея, здається, вже остаточно забута…

4.3. Система оновлення кадрів
Інше, не менш важливе, завдання при любій структурі управління партією – система відбору і оновлення кадрів – інакше остання рано чи пізно ризикує просто виродитися. На жаль як і в БЮТі, так і в інших політичних партіях, воно теж практично не вирішено, а „Наша Україна” і взагалі, як виявляється, практично зовсім не має рядових членів – тільки працівники тих підприємств, власниками яких є люди, що входять до керівних органів партії. На що за таких умов розраховує ця партія – просто незрозуміло. Як і незрозуміло й те, на яких підставах вона взагалі мала право двічі приймати участь у виборах народних депутатів Верховної Ради України – якщо формування її первинних організацій так фактично і не було завершеним.

4.4. Генератори ідей?
Проте не все і не завжди полягає в одних тільки політтехнологіях чи в одних тільки виборах – завжди можуть виникати і просто непередбачувані ситуації. До того ж людина далеко не завжди може абсолютно все спрогнозувати наперед – і тому, що не владна повністю над усім світом, і тому, що дещо здатна створити самостійно, ціною власних зусиль і незважаючи на зовнішні обставини – щось настільки нове, що вона й сама може не до кінця уявляти його собі в процесі творення. А тому в будь-якій системі завжди потрібний цей „механізм непередбачуваного” – механізм генерування нових ідей, здатність до творчості. А цього вже неможливо досягнути зусиллями одного тільки керівництва партій чи їхніх, хай навіть і найпросунутіших, політтехнологів – це можливо тільки тоді, коли і рядові члени партії, і прості громадяни матимуть легку і доступну можливість висловлювати свої думки – через листи, публікації, спілкування, Інтернет–форуми. Партія ж, яка позбавляє себе усього цього, по-суті просто прирікає себе на смерть, яка за таких умов стає вже лише питанням часу...

4. 5. Внутрішня структура самої партії – демократія чи централізм?
Ну і наостанок – партія, яка би всерйоз взялася нарешті за справу побудови нашої держави, повинна бути, як мінімум, чітко організованою. Що ж тоді вибрати – демократизм чи централізм? Взагалі-то – це вже не настільки принципово – і якщо для суспільства впровадження авторитаризму чи тоталітаризму дійсно може бути достатньо небезпечним, то політична партія в принципі може бути побудованою за будь-якими ознаками – за умови, що вони не порушуватимуть природних прав громадян, що входять до її складу.

Але в будь-якому разі основною умовою повинно бути одне – наявність зворотнього зв’язку між керівництвом партії та її рядовими членами – хоча би заради того, щоб це керівництво знало, що відбувається в їхній партії і наскільки кому можна довіряти. І оскільки цей наш аналіз в основному стосується саме з БЮТу і саме йому на даному етапі відводимо головну роль в справі подальшої розбудови нашої держави, то саме стосовно нього і доведеться визнати, що ситуація більш ніж загрозлива – так що керівництво блоку практично зовсім не володіє інформацією щодо того, що робиться на місцях – не знає ні своїх людей, ні їхніх прагнень і бажань, а іноді не може проконтролювати навіть і депутатів Верховної Ради чи членів керівництва блоку...

Те ж, в якій саме мірі будь-яка політична партія повинна бути демократично, а в якій – авторитарною – повинно визначатися індивідуально, залежно від тих цілей і завдань, які вона ставить перед собою, пам’ятаючи притому про всі загрози як і надмірного авторитаризму, який у випадку слабості керівника (відсутності в нього реального авторитету, який і дозволяє утримуватися при владі) загрожує перерости в диктатуру, так і про небезпеки демократії у вигляді тотальної влади більшості і нездатності нею оцінити реальні загрози, або навпаки – повної некерованості, а в українській традиції – „гетьманства”.

5. Демократія, Лібералізм, Елітаризм чи Авторитаризм?

І таким чином питання, винесене в заголовок статті, набуває тепер дещо ширшого вигляду – бо до нього добавляється ще як мінімум дві складових. Хоча власне кажучи, можна було би виділити і більше особливостей державних устроїв – але саме ці чотири є найбільш показовими для України. Два з них – тому, що стали символом нової доби ліберально-демократичної епохи, а ще два – тому, що навпаки – в силу особливостей історичного розвитку України (практично повної відсутності еліти та несформованого національного характеру) – стали її прокляттям. А проте по великому рахунку тепер вже жоден з них не видається ані достатньо поганим, ані достатньо хорошим самим по собі – треба тільки знати особливості, переваги і недоліки кожного з них. Демократія є позитивним політичним устроєм тоді, коли не скочується ні до хаосу і вседозволеності, ні до диктатури і тоталітаризму, лібералізм має право на існування тільки тоді, коли не пропагує таку свободу, яка буде призводити до покращення становища одних за рахунок погіршення становища інших, елітаризм потрібний там, де ця еліта справді існує і де вона своєчасно оновлюється, а авторитаризм позитивний тоді, коли заснований на справжньому авторитеті лідера...

Післяслово...

Що ж стосується безпосередньо БЮТу на даному етапі нашого політичного життя, то перш за все – в даному разі ситуативне об’єднання з Януковичським крилом Партії Регіоном цілком відповідає логіці моменту – про необхідність такого кроку один з авторів говорив ще рік тому. Але згодом, потрапивши через це в нову і непередбачувану для себе внаслідок власної недолугості (пропаганди того, що таке ніколи не станеться) ситуацію, БЮТ опинився на роздоріжжі – або й далі піти шляхом такого об’єднання, втративши усі свої особливості і поступово перетворюючись в звичайну партію українського штибу, яких вже багато перейшло небосхилом нашого політичного життя так і не залишивши на ньому відчутних слідів, або залишитися таким, як є – з усіма його недоліками, або таки спробувати систематизувати і узагальнити усе те, що раніше приваблювало до нього небайдужих і неординарних людей. Вибрати між соціал-лібералізмом – підтримкою непродуктивних мас населення і ідеологією, покликаною розвивати саме активну частину суспільства – освічену, працездатну, здатну самостійно заробляти гроші, не чекаючи подачок від держави – саме ту частину українського суспільства, яка своїми зусиллями і творила революцію 2004-го року у Києві.

А що ж ми маємо натомість зараз? Перестали проводитися Інтернет-конференції, зупинено діяльність першої „Ідеальної країни” і практично знищено другу, фактично відсутня технічна підтримка на персональному сайті Юлії Тимошенко, так як вона умудрилася угробити весь архів форуму за останні чотири роки, забута ідея щодо регулярного проведення всенародних референдумів, замість підтримки продуктивних мас населення (за винятком хіба що перерахунку пенсій відповідно до вислуги років) тепер пропагується ідея соціального лібералізму, вся передвиборча стратегія зводиться не до підвищення ефективності управління народом своїм власним життям, а до надання йому подачок „з барського плеча”, відкладена в довгий ящик ідеологія солідаризму, практично не здійснюється кадрова політика, немає „генератора ідей”, немає реальних пропозицій щодо реформування виборчої системи, не реформована внутрішня структура партії – так що не тільки рядові члени партії не мають ніякого впливу на керівництво, але й керівництво партії просто не володіє інформацією про діяльність своїх низових організацій – не кажучи вже про явно невдалу, якщо не сказати прямо програшну, політику ідеологічного відділу БЮТу, який за усі роки крім „фішки” з косою і порівняння свого лідера з „Муму” (...ну чи там з Герасимом) більш нічого вдалого придумати й не зміг, ну і наостанок – не існує механізму визнання своїх помилок, аналізу і коригування невдач.

Всі ці недоліки далеко не випадкові – вони стали наслідком тих системних прорахунків в організації політичного процесу, про які ми розказали. Якщо коротко, ще раз:
- немає мети – уявлення про те, ідею якої саме держави намагається відстоювати партія;
- немає уявлення як саме здобувати цю мету – що робити після приходу до влади;
- відсутня чітка структура партії;
- немає кадрової політики – системи оновлення і відбору кадрів;
- не здійснюються заходи щодо залучення звичайних громадян до політичної діяльності.

За таких умов подальша перспектива БЮТу, на жаль, виглядає достатньо туманною – швидше за все він, зберігши наразі своє існування, все-одно рано чи пізно повторить шлях тих великих партій і блоків, про які ми тепер вже навіть і не згадуємо – як-от тієї ж «ЗаЄдУ», НДП, а тепер вже й «Нашої України». Ті ж користувачі Інтернету, які стільки років підтримували Юлію Володимирівну, звичайно не загинуть – вже тепер, не дочекавшись хоч якоїсь осмисленої реакції БЮТу чи й самої Юлії Володимирівни на знищення форуму її сайту, частина з них створила свій сайт, де й далі обмінюється думками ( http://fsbu.com.ua/ ), інші – розробляють свої власні проекти.

Хто знає, може так і треба – адже якщо ми дійсно хочемо жити в громадянському суспільстві, то маємо прагнути до того, щоб воно, суспільство, жило поза політичними партіями і блоками, самостійно відстоюючи свою думку і самостійно аналізуючи події, що відбуваються. От тільки часу жаль – бо якби ми мали при владі партію, яка дає собі звіт хоча б про частину сказаного, не кажучи вже про те, щоб розвивати якісь свої і кращі ідеї, то напевно могли би уникнути багатьох невдач і небезпек, і можливо давно вже мали би нормальну і повноцінну державу, а не те, що маємо зараз... 17 років незалежності, з яких вже 4 роки пост-помаранчевої влади – а що далі? Та й чи збереже Україна взагалі своє подальше існування – а чи буде таки роздерта на шматки незалежними від неї геополітичними процесами!!?..

* * *

Зимою 2004-го року один з авторів цієї статті під час прямої інтернет-конференції, які тоді ще проводилися на сайті Юлії Тимошенко, запитав наступне – „Чи не вважає Юлія Володимирівна після свого приходу до влади, який неодмінно станеться, за необхідне створити своєрідну раду з науковців, суспільних діячів, чи навіть – релігійних лідерів – для вирішення фундаментальних проблем як і розвитку нашого суспільства та держави, так і тих проблем, що хвилюють людство?” Визнаю, що питання було сформульовано, можливо, занадто туманно і невизначено – тоді я ще не володів таким вмінням чітко висловлювати свої думки, як зараз. Юлія Володимирівна тоді відповіла, що це, мовляв, зараз не на часі, що нам би Кучму скинути – а тоді вже як Бог дасть. Скинули. І прийшла Тимошенко до влади. І вже навіть двічі – а це, здається, і далі не на часі. Так коли, Юліє Володимирівно? Чи не пора? Бо щоб не було таки запізно – і для Вас, і для держави... Хотілося би таки пошвидше... Час-бо не жде…

07 жовтня 2008-го року.

Ігор Лубківський, Олександр Чистяков,
– колишні громадські
модератори персонального сайту
Юлії Тимошенко

м. Київ – Тернопіль

П.С. Поки стаття готувалася до друку, в Україні назріли «чергові позачергові» парламентські вибори – і тепер, можливо, в керівництва БЮТу знову проснеться інтерес до забутих ним раніше справ: до розробки нових Інтернет-проектів, до пошуку ідеології. От тільки хотілося би, щоб це був не короткочасний імпульс, а саме ті системні зміни, про необхідність яких ми й говоримо – хоча би стосовно кадрової політики і стосовно створення механізмів повноцінної, а не епізодичної, взаємодії з суспільством…

Політичні перспективи України

31 Oct 08 09:41:38 GMT

Напевно не варто зараз розпочинати аналізувати весь той хаос, що твориться останнім часом в сучасній українській політиці і виясняти хто з цих політиків що саме кому і коли сказав, і хто в чому винен. Тим більше, що кожна з наявних зараз в Україні політичних сил всі свої невдачі чи поразки вже не перший рік неодмінно списує або на зрадливих партнерів, або на непрогнозованих виборців, а перемоги вже звично приписує лише власним політтехнологам. А раз так – то весь цей хаос і усі ці події здаються більш ніж закономірним результатом такої їхньої недолугої діяльності. Мова про інше – про спробу зрозуміти те, що насправді стоїть за усіма цими процесами...

1. Те, що маємо

Те, про що ми зараз говоримо як про політику, є дітищем сучасного капіталізованого світу – бо до того часу, поки не існувало вільного обігу коштів, уся політика тогочасного світу зводилася лише до одного – фізичного насилля одних над іншими та наступного релігійного обґрунтування його необхідності та справедливості. Боротьба ж ішла тільки між різними представниками владних родів та кланів – за те, хто саме з них і яким саме чином матиме виняткове право на те, щоб гнобити свій власний чи загарбаний ним народ, який, проте, час від часу намагався відстоювати свої права шляхом бунтів, повстань та революцій.

Але подальший розвиток грошових відносин дозволив накопичуватися матеріальним благам і поза цими двома інституціями – влади і народу, породивши таким чином третю силу – спочатку торговців і купців, а згодом і фінансистів чи промисловців, які задля зміцнення свого становища стали тепер добиватися й підтримки народу. І так політична боротьба стала розгортатися тепер вже не тільки за право фізичного насилля, доступу до державної влади чи впливу на священників-жерців, але й задля одержання для своїх цілей підтримки з боку пригнобленого народу – таким чином останній і був включений в політичні ігрища «сильних світу цього».

А що насправді людина може діяти всього-навсього двома шляхами – або щось робити, або – ні, то і вплив теж був відповідний – за те, чи можна підняти народ на боротьбу за ідеали, вигідні тобі – і тоді, коли тобі це конче необхідно, чи за те, чи можна й далі тримати його в покорі і смиренності – так щоб він не приймав ніяких заходів і не робив ніяких дій в тому разі, коли це тобі абсолютно не потрібно. І навіть якщо тепер і змінилися методи підкупу чи переманювання на свій бік політичної еліти чи наділених владою можновладців, які могли би забезпечити претенденту на владний трон інтелектуальну, фінансову чи владну підтримку, чи незначно змінилися методи боротьби за крісло верховного правителя – крім звичних вбивств і отруєнь до них додалися ще й механізми виборів, то методи впливу на народ залишилися поділеними на тих же дві категорії – той, хто вже наділений владою, все так же намагається тримати його в покорі і залежності, а той, хто нею обділений – закликає народ до революційної боротьби...

* * *
А проте, щоб зрозуміти те, що насправді відбувається в Україні за останніх кілька років, ми перш за все повинні хоча би частково оцінити те, яку саме спадщину отримали разом з її незалежністю, і які саме політичні процеси визначають долю світу в глобальному масштабі – що неодмінно тим чи іншим чином відбивається і на нас з вами. Тим більше, що по великому рахунку таких уявлень існує не так вже й багато:

1.1. Тоталітарна демократія
Парадокс перший полягає в тому, що попри загальноприйняту думку демократія у „чистому” вигляді – як влада більшості, не є достатньо довершеною формою правління – особливо тоді, коли ситуація вимагає або детального аналізу ситуації, або навпаки – негайного прийняття рішення. Або й навіть гірше того – іноді ця більшість може виявитися навіть і далеко не найкращою частиною суспільства – недаремно ж Аристотель вважав демократію шкідливою і навіть небезпечною формою правління. Основна ж її небезпека полягає в тому, що така більшість може не задумуючись пожертвувати тими, хто хоч трохи намагатиметься порушити безтурботність її існування – навіть незважаючи на те, чи це будуть відверті розбійники, а чи навпаки – кращі і досконаліші представники її народу. Історичним доказом даного твердження стали приклади демократично, голосуванням, засуджених до страти спершу Сократа, а згодом і Христа.

Але й це ще не все – така демократія, як необмежена влада більшості, може призвести не тільки до знищення нею окремих представників суспільства, але й до повного винищення нею меншої його частини, перероджуючись таким чином у диктатуру і тоталітаризм, в пригноблення і знищення меншості більшістю. Такою необмеженою владою більшості, якою вона і планувалася творцями тієї системи, в нашій історії стала тоталітарна демократія Леніна-Сталіна – диктатура пролетаріату. Для України, з її неорганізованим минулим, козаччиною і постійними повстаннями та бунтами, в принципі це був хоч і вкрай важкий, але до певної міри й необхідний урок, який забравши з собою мільйони життів, приніс разом з тим, надіємося, гірке усвідомлення й того, що демократія не повинна бути владою необмеженої сили натовпу, що вона повинна мати і якісь свої певні обмеження – хоча би в тому, що навіть задля майбутнього розвитку своєї держави, більшість суспільства все-одно не повинна руйнувати життя тих, хто до неї не увійшов, хто не поділяє її погляди.

Крім того, сталінська демократія володіла іще однією, дуже важливою для нашого подальшого розуміння державотворчих процесів, рисою – в наявності того „тотального контролю”, який супроводжував цю диктатуру. Не говорячи про моральну чи етичну сторону такого механізму контролю усіх за усіма, відмітимо лише що будь-яка система управління, в тім числі і державна, для свого повноцінного існування повинна отримувати повноцінну і своєчасну інформацію як і про стан зовнішнього світу, так і про перебіг підконтрольних їй процесів та наслідки свого власного впливу на них – що саме і в яку саме сторону змінює її власна діяльність.

1.2.Західна ліберальна демократія
Виникнення тоталітарної демократії Сталіна стало цілком закономірним результатом феодального, по суті, устрою царської Росії та релігійних уявлень її російського народу з його общинним устроєм та віковічною вірою в „доброго царя”. Проте Європа зуміла уникнути більшовистської, в прямому і в переносному значенні цього слова, влади, а тому її розвиток визначали ті фактори, які сформувалися раніше – ще тоді, коли вона потерпала від державно-релігійного тоталітаризму монархів і римських пап. А тому для неї ця ідея свободи – звільнення від державної та релігійної влади, цілком логічно поєдналася з ідеєю влади народної – Республіки, навіть незважаючи на усі ті можливі небезпеки демократії, про які ми писали вище.

Таке поєднання стало предтечею сучасної ліберальної демократії – об’єднаної ідеї і свободи, і народного правління. Але й тут все виявилося далеко не безхмарно – тому що така однакова на словах для всіх свобода, на ділі проявилася у вигляді більшої свободи для тих, хто володіє більшими фінансовими чи матеріальними ресурсами, попросту кажучи – має більше грошей, і меншою свободою для тих, хто їх позбавлений. А тому навіть при ліберальній моделі влади, будучи ніби-то більш чи менш убезпеченою від небезпеки переродження в тоталітаризм і формально володіючи одинаковою для всіх свободою, людина знову стає залежною, але тепер вже від новітніх фінансово-інформаційних технологій, покликаних впливати на її спосіб мислення і на її здатність обирати тих чи інших представників влади.

І так здавалось би початково вільна система демократії поступово перетворюється на систему маніпуляції суспільною думкою, чи в усякому разі – перетворюється на неї в усіх тих випадках, коли суспільство не має повного доступу до усієї інформації, коли воно позбавлене своїх, незалежних від політичних партій і фінансових кругів аналітиків, коли воно не має ніяких реальних механізмів впливу на ситуацію – крім тих же, що й колись – бунтів і революцій.

1.3. Радянський соціалізм – від демократії до геронтократії
Але якщо система західної демократії більш чи менш гармонійно злилася в єдину цілісну структуру, то такого не сталося з радянсько-комуністичною системою влади – бо якщо сама ідея комунізму була такою ж ідеєю маніпуляції масами, як і ідея маніпуляції суспільною думкою на Заході, то система Рад стала символом самостійного управління народом своїм життям. Певною ілюстрацією цього протиріччя стали два періоди – 1922-1929-х років, та періоду 1960-х – початку 70-х років, які ознаменувалися певним послабленням національного тиску, розвитком культури і науки, навіть певною лібералізацією суспільних відносин. І разом з тим – наявність сильної тоді ще комуністичної влади дозволила вберегтися від того хаосу і невизначеності, який так часто переслідує демократію. В свій час про щось подібне писав ще Костомарів більш як 150 років тому – говорячи про позитивне поєднання російських тоталітарних та українських демократичних рис в історії Росії. А отже – сильна демократія для свого існування потребує, як мінімум, й сильної централізованої влади.

А проте й це ще не все – бо навіть звільнившись від тоталітарного сталінського правління, і навіть з цим позитивним фактором поєднання національних характерів двох народів, що його творили, Радянський Союз все-одно не зміг вберегти свого власного існування. Перша причина цього лежить прямо на поверхні – нездатність владної еліти Союзу до самооновлення, відсутність системи підбору та оновлення керівних кадрів – в результаті чого радянський соціалізм поступово перетворився на владу застарілих правителів – геронтократію. Інша причина – сама ідеологія комунізму. Комунізм як община (так як слово „комуна” і означає общину), і до того ж, відірвана від Бога (позбавлена релігійної віри), може існувати лише в обмеженому, відділеному від решти світу, вигляді.

А раз так – то й розвиватися ця община теж буде інакше, ніж весь світ – і якщо вона й здатна створити щось своє, то в будь-якому разі вже не здатна сприйняти нічого чужого. І тоді вже, за таких умов, питання краху такої общини – це лише питання часу, бо рано чи пізно, за теорією ймовірності, в зовнішньому щодо такої общини світі виникне хоч щось, що буде більш прогресивним і кращим, і що вона, в силу своїх обмежених уявлень, сприйняти вже просто не зможе. А що саме – це вже не принципово...

1.4. Незалежна Україна
Усі ці недоліки як і комуністичної системи, так і неоліберального західного світу, в повній мірі успадкувала й незалежна Україна, що виникла на руїнах СРСР влітку 1991-го року. І до того ж успадкувала їх ще й дещо специфічними, до певної міри взаємовиключними шляхами, увібравши в себе не тільки ті цінності, які були характерними для цих двох систем, але й усе те, що тепер прямо суперечило колишнім комуністичним уявленням. Таке часто буває тоді, коли в силу якихось життєвих обставин якісь свідомі уявлення людини тим чи іншим чином зазнають краху. Тоді ті уявлення, які раніше були найбільш характерними для неї, починають асоціюються з відчуттям болю, а тому й щезають глибоко в підсвідомості, а замість них на перше місце виходить усе, що там приховувалося раніше, що досі було подавленим.

І так після краху СРСР і в Україні чільне місце зайняло усе те, що раніше, за колишньої комуністичної влади, були повністю або частково забороненим – що асоціювалися з національними устремлінням, символізувало релігійну віру чи й навіть якісь містичні уявлення, відстоювало право приватної власності. Разом з тим особливістю України стало й те, що таке „інверсне” наповнення відбулося далеко не в усіх сферах, а в деяких зовсім навпаки – зберегло своє пряме спрямування. Щоб зрозуміти цю особливість саме України, треба пригадати сам процес прийняття нею Акту проголошення незалежності – в серпні 1991 року, під час ГКЧП-істського путчу та наступних подій в Москві. Тоді, дружно проголосувавши за українську незалежність, комуністична більшість в парламенті насправді зовсім навпаки – голосувала в першу чергу саме за те, щоб зберегти своє існування, щоб створити такий собі „заповідник комунізму” в одній окремо взятій країні, уникнувши таким чином можливих непередбачуваних для неї загроз.

І тому в результаті суспільне і політичне життя України й утворило собою таку дивну суміш як і колишніх комуністичних уявлень, так і уявлень, прямо протилежних до них – так що новітня історія України ознаменувалася одночасно як і розвитком національних устремлінь та впровадженням неоліберальних цінностей сучасного капіталістичного світу, так і подальшим розвитком цілої низки все тих же, що й колись, комуністичних міфів радянської доби – аж до відрази до всього національного, ненависті до української мови та культури.

1.5. Уроки Майдану
Усі, описані вище проблеми, і зумовили подальший розвиток України, зробивши з неї полігон, що може проілюструвати практично майже усі, за винятком хіба що елітаризму, особливості систем державного устрою та управління. Вихідними пунктами для розуміння цього факту є декілька речей – наявність достатнього демократичного досвіду (козаччини) з його крайніми проявами безконтрольності і хаосу, та відсутність національної еліти – а тому й відсутність плану побудови суспільства чи уявлень щодо того, що саме, як і навіщо потрібно створити.

Разом з тим народне голосування на референдумі 1 грудня для самого народу означало прагнення самостійно визначати своє життя, чого він, здається, зовсім був позбавлений в радянські часи, і прагнення зберегти все краще, що в ці радянські часи вже існувало. І голосуючи за незалежність України її громадяни намагалися зберегти принцип Рад – можливість впливати на місцеву владу (як би там не було, в СРСР навіть посада судді була виборною – хай і формально), можливість звернутися до місцевого начальника у своїх справах і отримати від нього хоч якусь аргументовану відповідь, можливість звернутися з листом в газету чи скаргою до органів влади.

Єдине, чого здавалося не вистачало тоді – так це лише того, щоб поширити цей принцип місцевого самоуправління і на масштаби усієї країни – отримати право на те, щоб вибирати і загальнодержавні органи влади, та на те, щоб самостійно, не прислухаючись до ідеологічних установок „керівної і спрямовуючої” партії, визначати долю і напрямок розвитку своєї держави. А проте в результаті ми втратили навіть ті демократичні механізми, які вже існували тоді, а замість загального виборчого права отримали цілий комплекс новітніх маніпулятивних виборчих технологій, покликаних якраз зовсім не на те, щоб надати людям важелі для управління державою, а навпаки – на те, щоб зробити їх ще більш залежними...

І тому, зрозумівши з часом те, що насправді відбулося, український народ вийшов на Майдан саме задля того, щоб відновити втрачену справедливість, щоб відстояти своє право на чесні, без маніпулятивних технологій, вибори напрямку розвитку держави та вибору її керівників, право на те, щоб вимагати повернення людям можливості впливати на своє життя на місцевому рівні, відстояти право на отримання інформації та на вільну пресу, пропагувати відкритість і чесність. Що сталося з усіма цими ідеалами і вимогами народу зараз, через 4 роки, нагадувати, напевно вже не варто...

2. Майбутнє України.

Якщо ж ми тепер спробуємо сконструювати майбутнє України, то для цього будемо змушені поетапно зупинитися на кількох основних моментах:

2.1. Ідея
Важко побудувати державу, не розуміючи кому і навіщо це потрібно. Звичайно в 1991 році, як ми це вже казали, деякі уявлення з цього приводу існували – в певній мірі інтуїтивно відчуваючи їх, Юлія Тимошенко в свій час говорила про національну ідею як про справу побудови держави з найбільш справедливим державним устроєм. Це звичайно відповідає тим прагненням, які панували в нас усіх тоді, але в світлі останніх подій, тепер вже видається більш ніж сміхотворним. А тому наразі доводиться визнати, що єдиної, достатньо проробленої і сприйнятної для всіх громадян, національної ідеї в нас немає. Це, можливо, не так вже й трагічно, але це говорить про необхідність введення відповідних коректив, які можуть компенсувати цей недолік, в наші плани побудови держави на наступних етапах її розвитку.

2.2. Механізм її реалізації
Проте ні одна, навіть найкраща, ідея нічого не варта тоді, якщо немає механізму її реалізації. Тому навіть уявивши собі якнайкраще майбутнє, можна або попасти в одну залежність – утопізму і нереальності, або в іншу – коли позитивна по-суті ідея досягатиметься неприйнятними методами – як це сталося з тією ж ідеєю комунізму. А тому справа побудови держави вимагатиме виконання цілого ряду допоміжних, але від того не менш важливих, завдань: і створення повноцінної виборчої системи, і розвитку політичних партій, і гарантування розвитку недержавних і неполітичних організацій – та ін.

2.3. Програмні комплекси поведінки
Проте по великому рахунку для кожного з нас не має абсолютно ніякого значення те, що саме і як планує наша політична чи інтелектуальна еліта – і чи планує взагалі. Сфера основних життєвих інтересів кожного громадянина лежить переважно за межами політики, набагато важливішими для нього є його власні проблеми, яких по великому рахунку виявляється не так вже й багато – збудувати чи купити житло, знайти гідну роботу, здобути освіту та реалізувати себе в тій сфері, яка тобі подобається, підтримувати свої сили і здоров’я. Тому будь-яка ідеологія і будь-яке завдання побудови справедливої держави вимагатиме перш за все саме цього – створення цілого комплексу таких програмних комплексів поведінки для кожної людини, з яких вона вже зможе вибрати щось підходяще саме для неї – таке, що могло би забезпечити задоволення усіх її основних потреб.

Те ж, про що нам так часто говорять політичні партії – питання мови, НАТО чи вступу в Євросоюз насправді є лише передвиборчими технологіями, і не більше того – бо ніяк безпосередньо не впливають на життя рядових громадян. І тим більше смішно вірити в те, що розвинуті європейські країни захочуть вирішувати проблеми країни, що перевищує їх за площею (Україна – найбільша країна Європи) і яка займає не останнє (четверте, якщо бути точним) місце в ній за кількістю населення.

2.4. Структура державного управління
І тоді, визначившись з цілями, які ми збираємося переслідувати в справі побудови своєї держави та визначивши ті пріоритети, виконання яких є найбільш важливим для рядових громадян, ми повинні будемо створити і ефективну систему державного управління. Але будь-яка достатньо складна система управління може повноцінно існувати лише тоді, коли наділена зворотнім зв’язком – механізмом, що:

а) забезпечує її інформацією:
- про стан зовнішнього світу;
- про стан самої системи;
- про зміни системи і світу після здійснення чи виконання нею певних дій і реалізації певних рішень;
б) дозволяє коригувати чи виправляти раніше прийняті нею рішення відповідно до отриманої інформації про їхні наслідки.

Звичайно такі механізми можуть бути реалізовані яким завгодно чином – наприклад і сталінська, і гітлерівська системи забезпечували собі цей зворотній зв’язок за рахунок розвинутої мережі інформаторів і за рахунок наявності каральних органів. Але якщо ми тепер хочемо побудувати достатньо вільне і справедливе суспільство, то напевно повинні прагнути до того, щоб цей зворотній зв’язок забезпечувався не каральними методами, а за рахунок вільного доступу громадян до інформації, і за рахунок того, що не тільки держава контролюватиме своїх громадян, але й вони будуть контролювати діяльність своїх владних органів.

2.5. Влада – народ:
І таким чином проблема створення ефективної системи державного управління поступово переходить в проблему відносин влади та народу. Найбільш показовим індикатором цього для України є проблема корупції – і корені її слід шукати зовсім не там, де це зазвичай роблять. Попри всю свою сучасну політтехнологічну зазомбованість, українські депутати таки іноді говорять правду – тоді, коли самі не задумуються над тим, що кажуть. Пригадується в цьому сенсі один дещо давніший виступ депутата-нашоукраїнця Володимира Стретовича на „Свободі слова” Савіка Шустера: „Нам основне добитися, щоб наш народ взятки не давав! А нас тут скільки є, на верхах? – Десь тисяч з п’ять, не більше – ми тут між собою вже якось самі розберемося.” Ось так! – і не більше і не менше – вони, виявляються, між собою й самі розберуться. Без ніякого надокучливого народу!

Оце і є істинна причина корупції – в тому, що доти, доки вона існує – доти народ ще хоч якось зрівняний в правах з „обраними” – бо назбиравши певну кількість грошей кожен, в принципі, може якось вирішити усі свої проблеми. Тоді ж, коли того не буде – залишаться тільки обрані й недоторкані – як каста компартійних начальників, що розподіляла поміж собою блага комуністичної доби.

2.5.1. Суспільний договір.
І так, в радянські часи говорячи про владу як про „слуг народу”, насправді ми отримували щось зовсім інше, і навіть – прямо протилежне – те, що ці „слуги” жили набагато краще за тих, кого буцім-то називали „господарями”. Це – цілком закономірно, бо будь-яке поділене, дихотомічне уявлення завжди існує одночасно в обох своїх проявах, абсолютно незалежно від того, який з них ми вважаємо хорошим і прийнятним для себе, а який – ні. Єдиним методом уникнення такої небезпеки є лише одне – те, щоб взагалі вийти за межі такого поділу, тобто в даному разі – казати про те, що ніхто нікому не повинен служити взагалі.

А тому відносини влади і народу краще сприймати не як відносини слуги і господаря, незалежно від того, хто ким буде, а як певний суспільний договір рівноправних між собою суб’єктів – в повній відповідності до основних ідей творців цього поняття – Джона Локка та Томаса Гобса. Народ обирає собі правителів, які зобов’язуються виконувати для нього певні завдання, а він за те обіцяє служити їм і дотримуватися прийнятого ними законодавства.

2.5.2. Диктатура - тоталітарна демократія
Проте говорячи про відносини влади і народу не можна ще раз не повернутися до основної проблеми демократії – загрози скочування її до некерованості і хаосу, і як наслідок – приходу до влади тих, хто в своїх інтересах краще вміє маніпулювати суспільною думкою. Так безкарність і надмірна свобода насправді рано чи пізно породжують свою пряму протилежність –тоталітаризм і диктатуру. А тому демократія в чистому вигляді практично зовсім неможлива, а те, про що ми говоримо зараз як про сучасну демократію, може існувати лише при чіткій централізованій системі влади, при законодавчому гарантуванні прав меншості та прав кожного громадянина, що мало би вберегти їх від свавілля більшості, та при повноцінному доступі до інформації та можливості її аналізу усіма громадянами – що би убезпечувало від можливості спотворення інформації кимсь одним, наділеним владними, інформаційними чи фінансовими ресурсами задля наступного маніпулювання суспільною думкою.

2.5.3. Теорія біологічного еволюціонізму
Проте не завжди до влади приходять тільки в результатів виборів – хай навіть і за рахунок маніпулювання суспільною думкою, і не завжди відносини в державі визначаються наявністю чи відсутністю явного чи неявного суспільного договору. Значно частіше, в усякому разі ще не в такі давні часи, до влади приходив той, хто сильніший фізично, і хто більш безпринципний і більш нестримний, простіше кажучи – нагліший. Дуже часто це пояснюють теорією саме еволюційного відбору – мовляв в стаді владу завжди бере найсильніший, найагресивніший чи й навіть найбільш сексуально-привабливий вожак, але аж ніяк не той, хто є кращим за інтелектуальними чи моральними якостями.

Власне кажучи, і така теорія мала би право на існування, якби не кілька зауважень. Перше – якби не те, що дуже часто агресивність людини перевищує усі необхідні природні потреби – хоча б у тому, що навіть найлютіші хижаки в дикій природі ніколи не убивають собі подібних. А по-друге – у тому, що такий природний механізм завоювання вожаком влади разом з тим передбачає і механізм його заміни іншими, молодшими і сильнішими тоді, коли він почне втрачати свої виняткові природні якості. В людському суспільстві все відбувається якраз навпаки – до влади дуже часто приходять якраз найбільш боягузливі, і змістити їх потім виявляється зовсім непросто. Саме це, власне кажучи, і визначає різницю між справжнім авторитаризмом – системою, побудованій на реальному авторитеті лідера, який і дозволяє йому утримуватися при владі навіть тоді, коли реальні механізми його зміщення існують, від диктатури – влади слабких, які відсутність власного авторитету намагаються замінити повсякчасним збільшенням своїх власних владних повноважень. Приклад останніх двох президентів України з їхнім 5-7% рейтингом і одночасним з його падінням наростанням бажання прихопити собі побільше повноважень, в цьому плані напевно більш ніж показовий.

2.5.4. Теорія еліт.
А тому наступним етапом в розвитку уявлень про становлення держави стає теорія еліт. Нічого нового в ній немає – ще в Древній Греції, виділяли серед державних устроїв монархії, республіки та аристократії. Будь-яке ж уявлення про владу аристократії це в кінцевому результаті і є уявлення про владу обраної – не в результаті виборів, а за якимись іншими критеріями, частини суспільства – еліти. Тільки якщо в давні часи ця „обраність” визначалася за правом народження, приналежністю до якогось роду, що дуже часто позиціонував себе нащадком богів, то тепер вона визначається за наявністю тих чи інших інтелектуальних чи морально-вольових якостей. В поєднанні з системою демократії це означає те, що та частина суспільства, яка може запропонувати якийсь новий шлях розвитку держави, яка є більш інтелектуально розвинутою чи володіє більш повноцінною інформацією про стан справ, повинна довести такі свої переваги переконавши інших за допомогою процедури виборів в своїй винятковості чи унікальності, в привабливості саме її шляху розвитку держави.

Разом з тим, оскільки навіть найблагородніші ідеї та цілі можуть становити небезпеку тоді, коли будуть досягатися нечесними чи суспільно-небезпечними методами, іншим призначенням демократичних виборів стає вибір тих представників народу, які би виходячи з його уявлень і моральних цінностей, контролювали діяльність такої еліти. І таким чином насправді процедура демократичних виборів включає в себе вже два взаємовиключних завдання – вибір еліти, і вибір тих представників народу, які цю еліту і повинні контролювати. Як це можна сумістити, вибираючи для виконання цих двох абсолютно несумісних і повністю суперечних одне одному завдань одних і тих же людей – невідомо. Що ми і бачимо в результаті під час і після кожних парламентських виборів в Україні – повністю безконтрольну владу, яка навіть приблизно не уявляє собі, що саме і як вона повинна робити задля своєї держави.

Тому єдиним розумним виходом в цій ситуації здається є необхідність розділення цих двох завдань і цих двох категорій обраних депутатів: палату, що визначатиме курс розвитку країни, яка цілком може формуватися з представників політичних партій, як зараз, і палату, яка буде складатися винятково з представників народу за територіальним, і можливо навіть – майновим чи національним цензом. Можливо, як експеримент, з часом тут варто було би подумати навіть і про висунення цих представників за принципом жеребкування, як обов’язок громадянина, а не його право – і звичайно ж, на менший термін, ніж зараз – не більш як на рік-два, і не більш як на один строк підряд – щоб уникнути можливої корупції чи зловживань. Власне кажучи, щось схоже вже існує в США, де Палата представників обирається на термін до двох років.

2.6. Політика та суспільство
Проте якщо ми стверджуємо, що для кожного громадянина сфера його основних життєвих інтересів лежить поза межами політики, то щось схоже повинно спостерігатися і стосовно всього суспільства – тим більше, що тільки в тоталітарних суспільствах держава повністю контролює геть усе. Суспільство ж достатньо вільне бачить завдання держави не стільки в тому, щоб все контролювати і все регламентувати, як в тому, щоб створювати позитивні умови розвитку для своїх громадян, якими вони вже можуть користуватися повністю на власний розсуд. До того ж повноцінне функціонування такої демократії, яка не скочується ні до хаосу, ні до тоталітаризму, неможливе без існування цілого ряду громадських інститутів, здатних як і отримувати та розповсюджувати інформацію, так і її аналізувати, чи й навіть – генерувати на її основі якісь свої власні ідеї чи здійснювати якісь свої власні дії.

2.7. Духовний розвиток України та її місце в сучасному світі.
І таким чином політичний розвиток України виявляється, як того і слід було в принципі очікувати, напряму пов’язаним з системою уявлень, думок і вчинків її громадян. Враховуючи ж її історичний досвід, геополітичне положення та посткомуністичне минуле – усі необхідні дані для того, щоб створити щось своє і запропонувати світу дійсно нову систему державного та суспільного устрою, прийнятну для більшості країн світу, ми справді маємо. Проблема полягає тільки в одному – саме в тому, що й стоїть на нашому шляху вже протягом багатьох сторіч – в фактичній відсутності державотворчої еліти. І за таких умов проблема відсутності як і в політичних партій, так і в державних структур ефективної системи виховання і підбору кадрів виглядає більш ніж загрозливою. З цієї точки зору навіть політика Кучмівської адміністрації і то виглядала значно кращою за кадрову політику, чи вірніше повну відсутність такої, останніх адміністрацій і урядів Ющенка-Тимошенко-Януковича. А якщо ще й пригадати рівень сучасної освіти та фактичну відсутність національної ідеї, яка б могла спрямовувати молодь в руслі інтересу до справи побудови своєї держави, то...

3. Політичні партії та майбутнє.

Що ж ми маємо в результаті? На сьогодні усе електоральне поле України цілком закономірно, враховуючи її суспільно-історичний досвід, виявляється розподіленим поміж трьома політичним силами так, що в основному цей розподіл буде зберігатися й надалі, незалежно від того, ким саме конкретно він буде представлений. Щоб зрозуміти це більш детально – чому саме і як саме це відбувається – необхідно врахувати два основних діючих фактори, які є найбільш визначальними для України, і про які проте й близько не говорять наші політики:

1. Фактор перший – фактично третина України, уся її південно-східна частина, є надзвичайно молодою, не старшою 200-300 років. Тільки Харкову щось трохи більше як 300 років, вік же усіх інших міст цієї частини України заледве перевищує 200-ті. В історичному масштабі – це дуже мало. Європа пам’ятає свою історію за останніх 1000-2000 років, навіть США і Росія мають вже не менш як 500-літню історію – і це притому, що 200 років тому в США вже існувала конституція, а в нас ще тільки починалася колонізація цих безлюдних степових просторів. До того ж цей історично-географічний феномен „пустелі в центрі Європи” додатково посилюється наступним історичний розвитком нашої країни вже в радянські часи – масовими переселеннями і депортаціями народів, ударними комсомольськими будовами, післяінститутською роботою за направленням – так що більша частина жителів цих регіонів, а по-великому рахунку – і значно більшої частини України, фактично втратила свої родові корені і іноді буває відірваною навіть від своїх безпосередніх предків – батьків та дідів.

Це зумовлює те, що в політичному плані вони більш схильні віддавати свою прихильність тій партії, яка в якійсь мірі буде виконувати для них роль батька, представляючи собою таку ідеологію патерналістського типу, яка буде турбуватися не тільки про їхні політичні інтереси, але й про усе їхнє життя. Типовим прикладом такої партії звичайно є партія комуністична, яка й отримувала усі роки незалежності своїх законних 20-30% електорального урожаю. А проте, більш ніж переконливо продемонструвавши з часом свою повну неспроможність зробити хоч щось чи досягнути хоч чогось, вона втратили цю свою перевагу, в повному складі віддавши весь свій попередній електоральний пояс новим і більш амбіційним політикам з Партії Регіонів. За аналогією з США, більшість жителів яких в свій час переселившись на новий континент теж втратила свої родові зв’язки, ця партія представляє тепер ліберально-консервативну ідеологію і є в цьому сенсі певним аналогом консервативної партії США.

2. Фактор другий – особливості процесу формування нації. Нація виникає тоді, коли в усіх її представників виникає відчуття спільності своєї історичної долі. А це неможливо доти, доки окремі її представники розподілені по окремих родових групах, доки зберігається патріархальний устрій суспільства. Комуністи цю роль руйнівника патріархального устрою, як передумови виникнення націй, приписували капіталізму, а проте це не завжди і в усьому вірно. В усякому разі для України це не так, бо її патріархальний устрій, за невеликим винятком гірських районів Західної України, був зруйнований ще татарською навалою, що майже повністю винищила її центральну частину. Однак саме по собі руйнування патріархального устрою хоч і є передумовою формування нації, але не є достатньою для цього причиною – тому що для того, щоб виникло це відчуття усвідомлення спільності своєї історичної долі, народ, як мінімум, цю свою історію, повинен знати і розуміти, бути достатньо розумним і освіченим. І тому вперше про українську націю заговорили не після тієї монгольської навали, яка знищила колишній патріархальний устрій, а набагато пізніше – більш як 300 років потому – після реформ Петра Могили, внаслідок яких в Україні запанувала загальна грамотність населення, що і стало передумовою виникнення державотворчих устремлінь Богдана Хмельницького.

Цей, другий, фактор формування нації для України породжує ще два наслідки. Перший з них – в тому, що найбільш сприятливі умови для утворення якогось нового національного формування утворилися в її центральній частині, і в тому, що ті частини західної України, які не зазнавали аж настільки руйнівних впливів, хоч і зберегли свою національну самоідентифікацію, але зате виявилися неспроможними до розширення свого розуміння поняття „нації” до загальнодержавних масштабів, так по суті і залишившись на своїх вузькородових, патріархальних позиціях. З цієї точки зору львів’янин, який хоче збудувати для всієї України тільки „львівську Україну”, абсолютно не враховуючи інтереси навіть своїх найближчих сусідів, такий же противник нації, як і донеччанин чи кримчанин, який цього поняття не розуміє взагалі. В політичному ж сенсі цей фактор породжує кілька наслідків:

- обмеженість електорального поля тих партій, які на перше місце ставлять відстоювання лише національно-культурних цінностей;
- виникнення на цій основі двох діаметрально протилежних партій – „Нашої України”, та Блоку Юлії Тимошенко. Одна з них спрямована на захист ліберал-національних цінностей, за зразком національно-ліберальних партії Західної Європи, інша – стала партією, що безуспішно намагається відстоювати соціал-демократичні принципи побудови держави за зразком тих же західноєвропейських партій, але в умовах не до кінця сформованої, на відміну від них, нації. Це і зумовило в кінцевому результаті безперервні коливання цього блоку від одного полюса (вступу в Соцінтерн і орієнтації на виборців східної частини нашої держави) до іншого – захисту націонал-ліберальних цінностей.

Якщо ж до цих двох суспільно-історичних факторів додати ще й третю силу – наявності в Україні власного великого капіталу та можливого впливу капіталу світового, та четверту – безпринципності і зрадливості теперішньої політичної псевдо-еліти – то ми й отримаємо весь спектр сучасного політичного життя нашої країни. Очевидно, ці три основних електоральних поля в найближчому майбутньому так такими і залишаться, але які саме партії, де саме і в якій саме пропорції опиняться в майбутньому – невідомо. Разом з тим, враховуючи усі особливості національно-історичного розвитку України, доводиться визнати що попри те, чи може навіть – саме завдяки їм, вона має деякі унікальні можливості для свого подальшого розвитку – за рахунок дальшого розвитку процесу формування нації та за рахунок переосмислення колишніх комплексів уявлень комуністичної доби.

Що ж стосується долі існуючих політичних партій, то тут ми бачимо фактично всього дві можливості розвитку – або вони так і будуть перетасовуватися на існуючих електоральних полях, що для всієї країни означатиме фактичну фіксацію існуючого політичного процесу на багато років вперед, або таки спробують використати цей унікальний шанс для здійснення нового прориву. Але для цього, по перше, тим партіям, які вже існують „на краях” – „Нашій Україні” та Партії Регіонів – треба звільнитися від аж настільки яскраво вираженої залежності від великого капіталу, яка є в них зараз, а тим партіям, які існуватимуть в центральному поясі (БЮТу, чи іншій амбіційній партії, яка ризикне піти на це) взяти на себе відповідальність за подальший розвиток України саме в описаному напрямку поєднання національних і радянсько-демократичних (не плутати з комуністичними) цінностей...

Але чи дійсно це можливо і реально? Шляхи виходу з такої ситуації є лише два – і до того ж таких, що до певної міри є взаємовиключними. А проте – це якраз той випадок, коли протилежності повинні взаємодіяти і доповнювати одна одну, породжуючи новий стан розвитку суспільства, а не знищувати одна одну. Можливість перша – розвиток самоусвідомлення народу, його цілей і прагнень. Можливість друга – наявність такої партії, яка могла би взяти на себе відповідальність за долю держави – і не стільки відповідальність політичну і владну – таких бажаючих в нас і без того більш ніж треба, як відповідальність саме за розвиток в народу його самоідентифікації, відповідальність за переосмислення колишнього досвіду і намагання створити щось нове і краще. А такого, на жаль, на даний момент зовсім немає. А проте – й тут теж є в перспективі дві можливості.
Одна з них полягає у реформуванні БЮТу – якщо тільки той буде поставлений в такі умови, що без цього реформування просто не зможе вижити – інакше навряд чи можна чекати від його керівництва хоч якоїсь осмисленої діяльності саме в цьому напрямку. Враховуючи ж його досвід політичної роботи саме на центральному електоральному полі це для нього більш як реально – треба тільки відкрито заявити про свою підтримку національних цінностей, і, разом з тим, – про намагання відтворити усе те позитивне, що вже існувало в радянську епоху – але без комуністичних маніпулятивних технологій. В цьому плані така його ідеологія повинна бути близькою до ідеології першого Руху – того, який був ще громадським об’єднанням, а не партією, пізніше створеною фактично лише під одного-єдиного конкретного лідера.

Або, можливість інша – створення нової націонал-демократичної сили, яка буде розуміти поняття «нація» не в вузькому сенсі цього слова, визначаючи приналежність до неї лише за спадково належною людині національністю когось з предків, а як об’єднання суспільно-історичне, яке першою ознакою приналежності до нації визнає відчуття спільності історичної долі і бажання працювати задля своєї держави в майбутньому. Про щось подібне говорив ще Грушевський 1918 року в статті «Вільна Україна»:

«Ми думаємо якраз, що Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе в Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не обирати, не експлуатувати для себе. Всякий, хто годиться з такими поглядами, дорогий співгромадянин для нас, незалежно від того, хто б він не був – великорос, єврей, поляк, чех. А хто хоче тільки живитися з праці народної, бути паразитом, подателем солодких кусків – той нам не потрібен без ріжниці, чи він не українець, чи українець.»

4. Що робити?

За таких умов фактичної відсутності національної ідеї, несформованості нації та відсутності в політичних партій навіть найменших уявлень про те, яку саме вони сповідують ідеологію, надзвичайно важливими стають механізми не стільки партійного будівництва, як розвитку суспільних уявлень. В цьому плані основним для розуміння цього процесу стає те, що в будь-якому разі механізм поведінки людини, як в принципі і будь-якої достатньо складної системи, повинен включати в себе декілька надзвичайно важливих пунктів – за одним, правда, винятком – що людина, на відміну від технічних і кібернетичних систем, сама здатна ставити перед собою завдання і сама здатна генерувати ідеї (див. далі п.2,3), та сама спроможна приймати рішення (п.7).

А тому в загальному, для досягнення бажаного для неї результату, вона повинна послідовно здійснювати такі дії, які містили би в собі:
1. прогноз розвитку світу чи окремої ситуації;
2. ідею про те, як можна цей прогноз використати з користю для себе;
3. програму досягнення бажаного результату – «що робити?»;
4. методи досягнення бажаного результату – «як саме робити?»;
5. критерії оцінки досягнутого рівня (в нашому випадку, в політиці – рівень життя, зарплат, зростання ВВП, можливість забезпечення освітою, медобслуговуванням – і т.д.);
6. порівняння отриманого і бажаного результату – почуття задоволення чи ні;
7. залежний від результату такого порівняння підсумок поведінки – запам’ятовування її на майбутнє як усталеного механізму досягнення своїх цілей і вдоволення своїх потреб, чи, у випадку невдачі, її аналіз і наступне коригування.

В реальному політичному житті ця схема повинна бути застосовна у двох своїх крайніх проявах. З одного боку – як механізм діяльності самої партії, яка не просто повинна володіти досконалим зворотнім зв’язком, але й повинна генерувати нові ідеї і повинна відповідати за прийняті нею рішення. А з іншого – як можливість і розуміння того, що й для виборця його прагнення влаштувати основні життєві потреби теж буде підкорятися цим же законам – а тому ніяка діяльність нікого з політиків для нього ніколи не буде важливішою його власних проблем. І таким чином вже на цьому етапі відносини партії та громадянина повинні будуватися за тим прототипом суспільного договору, за яким мали би бути побудовані і відносини суспільства та державної влади. От тільки для цього потрібно щоб це суспільство дійсно було організованим, щоб воно мало свої, незалежні від держави, громадські інституції, щоб воно володіло здатністю самостійно здобувати і аналізувати інформацію, щоб могло як і продукувати нові уявлення, так і переосмислювати вже здобутий ним раніше досвід.

А тоді вже, самостійно продукуючи ті ідеї, які й визначатимуть його майбутнє, в кінцевому результаті вже мабуть не воно виявиться залежним від новітніх маніпулятивних розробок нечистоплотних політиків, як зараз, а навпаки – вони будуть боротися за право взяти собі на озброєння якусь з його ідей. Боротимуться за право стати його повновладними представниками, а не за те, щоб одноосібно ним маніпулювати. І навіть якщо ми й стверджуємо, що проблема відсутності еліти в сучасній Україні насьогодні є чи не першочерговою, то все ж враховуючи її суспільний і історичний досвід, її демократичне минуле – таке завдання створення системи самодостатніх суспільних уявлень не видається тепер аж настільки нездійсненим. Чи в усякому разі – вибору-то в нас все-одно немає – або й далі борсатися в тому багні, в якому ми перебуваємо вже другий десяток років, або таки взяти свою долю в свої руки. Іншого не дано – тільки думати, осмислювати і творити – і немає на то ніякої ради...

Ігор Лубківський

м. Тернопіль

Вільна Україна

30 Sep 08 09:53:38 GMT

М. Грушевський,
(збережено мову оригіналу)

З ріжних сторін до мене звертаються з тривожними запитаннями чи се за нашою згодою і відомістю виголошуються по ріжних місцях такі слова, що Україна тільки для українців, а русскийам звідси треба забиратися, що всякі посади на Україні повинні тепер займати тільки українці, а іншим людям робить тут нічого. Сі розмови дуже неприємно вражають навіть дуже прихильних для українства людей, а деякі люди поступові, ідейні з неукраїнців, які по-своєму старалися для краю, беруть собі такі розмови до серця і справді збираються з України перебиратися до інших сторін, не маючи змоги окремо відповідати на такі запитання і заспокоювати затривожених, я ще раз беруся за перо, щоб сею дорогою вілповісти з усією рішучісю – Ні!

Ні я, ні мої товариші, організовані українці, не згоджувалися з такими поглядами, не мали ніяких гадок, навпаки – завсігди проти них виступали і виступатимуть, бо вони не згідні ні з нашими принципами, ні з інтересами України.

Ми думаємо якраз, що Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе в Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не обирати, не експлуатувати для себе.

Всякий, хто годиться з такими поглядами, дорогий співгромадянин для нас, незалежно від того, хто б він не був – великорос, еврей, поляк, чех. А хто хоче тільки живитися з праці народної, бути паразитом, подателем солодких кусків – той нам не потрібен без ріжниці, чи він не українець, чи українець.

ТУМАННІСТЬ ЯНУКОВИЧА

19 Jun 08 08:31:37 GMT

№ 25 (500) 26 червня — 2 липня 2004

Автор: Юлія МОСТОВА

У квітні 1997 року я запитала прем’єра Лазаренка: «Павле Івановичу, а хто в країні другий після вас?» — «За силою? — уточнив прем’єр. — Рінат». — «А хто це?» — наївно поцікавилася я. «Ти що, та він же весь Донецьк тримає!» Ім’я Ріната Ахметова на різних етапах значилося у верхівках кримінальних, футбольних, економічних і політичних рейтингів впливу України.

Але Павло Іванович, мабуть, раніше за інших неаборигенів Донеччини розгледів його зірку. У 1996—1997 Лазаренко вів жорстку й безуспішну війну за контроль над Донбасом і зрештою дійшов висновку: потрібно домовлятися з місцевими господарями і вже в союзі з ними намагатися контролювати індустріальну область. За домовленістю з Рінатом Ахметовим, Павло Лазаренко знімає вірного, але непотрібного губернатора Полякова й лобіює в Президента призначення на посаду, що звільнилася, Віктора Януковича. У такий спосіб Віктор Федорович стає двічі військовозобов’язаним. Проте віддати борги Павлу Івановичу він не встигає: Лазаренка відправляють у відставку за станом здоров’я. А ось із Рінатом Леонідовичем Янукович, за великим рахунком, розрахувався, розчистивши в області адміністративно-політичне поле для бізнесових, і передусім приватизаційних маневрів справжнього хазяїна Донецька. До речі, знавці переконують, що частку в підприємствах Янукович не брав. Задовольнявся звичайною подякою. Як свого часу Волков.

Відомості про стосунки Януковича й Ахметова дуже суперечливі. Одні експерти стверджують, що їх водою не розлити, інші — іронічно посміхаються, почувши таке визначення. Але більшість сходиться на думці, що основним питанням президентства Януковича є питання про місце Ріната Леонідовича в новому політико-економічному гуртожитку: чи стане він сірим кардиналом усієї політики президента Януковича? на чию власність замахнеться? чи отримає легальний політичний статус, що дозволятиме вершити економічні долі всіх великих власників країни, використовуючи Януковича як засіб? чи буде закупорений Віктором Федоровичем у Донецькій області, на кшталт джина в пляшці? Чи достатньою мірою Ахметов легалізував свій бізнес, щоб вести відносно незалежну лінію поведінки, чи він усе ще вразливий для влади, хоч би яке прізвище ця влада носила?

Є думка, що однією з цілей, якими керувався Президент, переводячи Януковича до Києва, було прагнення прибрати посередницьку ланку між ним і Рінатом Ахметовим: особистий контроль здавався Президенту безпечнішим і вигіднішим... До речі, ЛД не помилився: ігрища з Ющенком Ахметов припинив, а приватизацію «Криворіжсталі» — профінансував.

Після призначення Януковича прем’єром область справді перейшла практично під тотальний контроль Ахметова. У людей, близьких до Януковича, з’явився вибір: залишити позиції в Донецьку і кинутися на завоювання Києва — чи задовольнятися тим, що в них було на той час в області. Багато хто ризикнув, зірвавшись із насиджених місць і фінансових потоків. Чим це окошиться— запитання. У Києві вони ще не закріпилися, а Донецьк уже втратили, оскільки ключові посади в регіоні дісталися людям Ріната Ахметова.

Крім Донецької області, Рінат Леонідович за останні півтора року від Януковича не отримав нічого. Нині він з ентузіазмом виводить на світло наявні особисті ресурси, прагнучи пройти шлях Віктора Пінчука й бути визнаним відповідною кастою на Заході. Ахметов прагне набути цивілізованих форм, займаючись меценатством, навчаючись грати на піаніно й до самозабуття захоплюючись футболом. Однак, попри те, що він приростає приватизованими об’єктами, про якість менеджменту у фірмах Ахметова ходять легенди. Цю саму якість можна порівняти з ситуацією в команді «Шахтар»: шалені гроші, вкладені в дітище Ахметова, зробили команду лише другою після «Динамо» Київ. Рінат Леонідович старається, купує кращих менеджерів, але традиції його бізнес-команди, що кореняться в початку 90-х років, нівелюють знання і досвід будь-яких західно зорієнтованих професіоналів.

Одне з підтверджень — це стиль керівництва областю його людьми. Рідкісний перспективний бізнес має право на існування в регіоні без предметного втручання контролерів. В окремих випадках ідеться про викуп перспективного бізнесу, здебільшого — про частку в підприємстві. Найупертіші власники в результаті виявляються найбіднішими (але це якщо пощастить). У такий спосіб Ахметов, усвідомлюючи бажання поставити хрест на репутації, пов’язаній із минулим, роз’їжджається в шпагаті між прагненням стати членом світового золотого клубу і бажанням або своїм, або своїх найближчих соратників контролювати все і за будь-яку ціну.

Стосовно Віктора Януковича Ахметов визначився, давши своїм людям команду працювати на прем’єра як кандидата в президенти. По суті, сьогодні саме він контролює електоральний ресурс Донецька й фінансовий ресурс Донбасу. Його зв’язки у Москві, особливо в середовищі великого бізнесу, набагато тісніші й ефективніші, ніж у Януковича. Він може купити багато що й багатьох, але «за силою» він, як і раніше, не перший у країні й тому дуже прислухається до думки чинного Президента. На сьогодні про Ахметова можна говорити серйозно як про силову, фінансову та адміністративну одиницю виборчої кампанії. Але політичною постаттю він так і не став, що змушує його, попри колосальні можливості, залишатися у вітчизняній інвентаризації в розділі «ресурс».

Голова Донецької облради Борис Колесников — найближчий особистий друг Ахметова, людина жвавого розуму, яка навчилася з незнайомими людьми розмовляти без традиційної емоційної жестикуляції. Саме він сьогодні керує областю, її ідеологією та ввіреними фінансовими потоками. Близький до Віктора Януковича губернатор Анатолій Близнюк, залишений прем’єром виконувати наглядові функції, не втримав у руках ініціативу й на сьогодні, швидше, символізує присутність Януковича в області, ніж реально відстоює його інтереси. Колесников користується безмежною довірою Ахметова і, як вважає дехто, інколи зловживає цим. Принаймні саме йому донеччани приписують не лише вироблення ідеології як такої, а й генерування ідеології татаро-монгольського ставлення до місцевого бізнесу. Колесников енергійний, компетентний у місцевій паркетній інтризі. Зрозуміло, претендує на більше: мінімум на губернаторство. Йому вдалося, скориставшись помилками конкурентів, стати на недосяжну висоту в ахметовському табелі про ранги. Наприклад, ідея, якою переймався Рінат Леонідович півтора року тому — щодо призначення віце-губернатора Василя Джарти губернатором, більше Ахметова не навідає.

Віктор Федорович ініціативності Колесникова, який, зокрема, мав найбезпосередніший стосунок до листопадового прийому «Нашої України» в Донецьку, віддає належне, але особливої симпатії й довіри не відчуває. Давнього конкурента Бориса Колесникова на ідеологічній ниві Олександра Гурбича Янукович перевіз до Києва. Але й тут ворожнечі не був покладений край. Гурбич і Колесников, як і раніше, конкурують за право визначати ідеологію кампанії майбутнього президента, ділячи між собою убогі мас-медійні резерви донецького клану. Попри близькість до тіла, у віданні Гурбича лише регіональні пресові проекти. Область і ТРК «Україна» залишилися за людиною Ахметова. Ці війни «за сторожку лісника» бачаться досить наївними хоча б з тієї простої причини, що основний медійний ресурс «єдиного кандидата від влади» зосереджений у руках соціал-демократів (об’єднаних) та Пінчука, а там і без донеччан є кому рулювати й освоювати бюджети. Але й усвідомлення цього факту не послабляє одну з численних ліній протистояння в команді Януковича.

Ігор Гуменюк, дуже близький до Ріната Ахметова власник компанії «АРС», відомий тим, що його дочка робить перші помітні кроки на естраді під псевдонімом «Ассоль» і її розкруткою займається києво-московський продюсер. Та це для душі. А для великої спільної справи Ігор Гуменюк корисний тим, що жорстко контролює основний анклав донеччан у Луганську — «Краснодонвугілля». У політвиборі його людей можна не сумніватися — там без плюралізму: не Алчевськ який-небудь!

Ігор Крутий до Віктора Януковича стосунок має дуже відносний. Просто Ахметов — спонсор багатьох його проектів. Вочевидь, цей факт робить людину зі смаком терпимішою до кампанії. Можна припустити, що під час передвиборних жнив передовий ешелон російської естради скаже виборцям своє вагоме слово. А якщо йтиметься про втручання у внутрішньополітичні питання (що навряд чи), то й на це донеччани дадуть відповідь — Русланою Лижичко, Софією Ротару та Йосипом Давидовичем. До речі, до Кобзона в Януковича сантименти окремі й глибокі, як і у ветерана радянської естради — до індустріального Донецького регіону. Але останнім часом, попри встановлений Кобзону пам’ятник, зв’язки партнерів з низки особистих причин послабшали.

Раїсу Богатирьову, як і переважну більшість у фракції «Регіони України», вважають людиною, близькою до Ахметова. Водночас за Віктора Федоровича вона переживає щиро і як особисту образу сприймає кожен крок Банкової, що демонструє неповагу до прем’єра. Раїса Василівна — одна з найближчих подруг першої леді і в міру змоги намагається наводити мости між тими, чиї інтереси представляє, і тими, хто з цими інтересами не звик особливо рахуватися.

Від підорбіти висхідної політичної зірки перейдемо до дрібніших скупчень тіл. Рухаючись за годинниковою стрілкою, ми виявляємо «Сузір’я Льовочкіних» і поруч повислих — «Прутніка—Гурбича».

Спочатку був Володимир Анатолійович. Не можна сказати, що сьогодні шеф пенітенціарної системи України, який очолює департамент виконання покарань, близький до Віктора Федоровича. Льовочкін-старший просто дорогий для прем’єра, так приблизно, як для Кощея дороге яйце з голкою. Саме Володимир Льовочкін володіє найдетальнішими й найбільш достовірними знаннями не тільки про дві судимості Віктора Януковича, а й про особливості його поведінки в місцях не таких віддалених. Причому знає Льовочкін це не з розповідей космонавта Берегового, а у зв’язку з можливістю особисто спостерігати за тим, що відбувалося.

Льовочкін-старший породив Льовочкіна-молодшого. Сергій Володимирович енергійний і заповзятливий до неможливості. Свого часу Віктор Федорович відчував до нього людські сантименти і виводив його на орбіту як штучний супутник Президента в надії на вірну та тривалу службу. У принципі, Сергій Володимирович довіру виправдав. Просівши під медведчуківським тиском, перший помічник Кучми згодом відвоював власні маршрути до тіла, але паралельно він здобув друзів і партнерів, які трохи відволікли його увагу від потреб і сподівань українського прем’єра. Серед них пан Максим Курочкін, близький до холдингу ЦСКА, пан Могилевич, що має власний холдинг, пан Юрій Бойко, що має НАК «Нафтогаз України». Одне слово, супутник вийшов на власну орбіту, кінцевою метою якої є приземлення у приватизованому «Укртелекомі». Втім, про Віктора Федоровича Льовочкін, як і раніше, відгукується з підкресленою вдячністю. Іноді надто підкресленою.

Отож щодо «породив»... Дехто стверджує, що в команду прем’єра Едуард Прутнік прийшов із рекомендацією Сергія Льовочкіна. Інші наполягають на сьомоводокисільних родинних зв’язках Прутніка і Януковича. Так чи інакше, але Прутнік — прем’єрський мазунчик. Саме ця людина в оточенні Януковича покликана уособлювати собою просунутий сучасний напрям. Вона ніби курирує американський вектор, зустрічається з послом Хербстом і розмовляє з ним однією, у сенсі — англійською, мовою. Радник прем’єра є одним із центрів акумулювання різноманітних передвиборних коштів і веде запеклу боротьбу з Андрієм Клюєвим за їх, коштів, освоєння. Не здійснений губернатор Донецька переконаний у своєму славному і світлому майбутньому, переконаний, що воля прокладає лінії на долонях. Він добре обізнаний із правилами етикету, не плутає столові прибори, й ніхто з тих, хто мав трапезу з ним, ніколи не повірить лихим язикам, які стверджують, що в день народження він нібито стодоларовою банкнотою стимулював водія до подолання значної відстані в уклінному стані.

Олександр Гурбич, як уже згадувалося, претендує на роль мозкового центру кампанії. Ніби конкурент есдеківських Гельмана і Шувалова. Він пов’язаний із Прутніком тісними узами партнерства. Десь там на цій самій орбіті міг би опинитися видний політолог Дмитро Видрін, що займається написанням прем’єрських текстів і час від часу курирує окремі нитки, які зв’язують Януковича з Москвою. Та на сьогодні Дмитро Ігнатійович — усе ще особа наймана, а не довірена, у зв’язку з чим в орбіту наразі не потрапив. Деякі методи, до яких вдавалася команда Прутніка в налагодженні відносин із Москвою, принесли прем’єрові низку неприємностей, викликаних незадоволенням самого Володимира Володимировича. Надто вже безцеремонно лунали в Москві аргументи. Але своїм Янукович вибачає багато, у зв’язку з чим група Прутніка, як і раніше, має вплив на прем’єра, що дозволяє їй в окремих питаннях конкурувати з віце-прем’єром по ПЕКу Андрієм Клюєвим.

Пан Клюєв, вочевидь, усе-таки очолив донецьку частину штабу єдиного кандидата. Згідно із задумом, обличчя штабу — Сергій Тігіпко, — швидше за все, сидітиме в київському кінотеатрі «Зоряний», відремонтованому в рекордні терміни. Кіна в «Зоряному» більше не буде, а ось десяток камер спостереження біля входів штабісти встановили, перетворивши тим самим будівлю на будку гласності: тепер усі охочі можуть підійти до камер і розповісти все, що вони думають, про дії кандидата в президенти. Реальний же штаб, найімовірніше, засідатиме в апартаментах Толстоухова, що в «Укрресурсах» (Музейний провулок). Там само, де засідав штаб блоку «За Єдину Україну». Андрій Петрович у ньому представлятиме реальні інтереси донеччан, точніше — Віктора Федоровича.

Великих партнерів на орбітах прем’єра Клюєв не має. У стані ахметовців і тарутовців його вважають парвеню. Водночас відданість Клюєва, яку Янукович відчував неодноразово, дає все ще чинному віце-прем’єру шанси на серйозну довіру прем’єра. Як і багато хто, Клюєв має бізнес у Донецькій області, але сказати, що після відходу Януковича він, як і раніше, почувається в рідних пенатах упевнено — не можна, й не виключено, що під впливом ряду обставин частину своїх підприємств він продасть. Також варто зазначити, що в донецькому середовищі існує культ розмов про вірність слову. Клюєв про це говорить мало, він просто його дотримується, що вигідно вирізняє Андрія Петровича на тлі більшості прем’єрського оточення, породженого з бізнесу. До речі, згідно з деякою інформацією, практично весь час прем’єрствування структури Клюєва були основним спонсором політичних потреб кандидата. Тепер, вочевидь, якщо Віктор Федорович все-таки дійде до президентського старту, Клюєв поступиться видатковою першістю Рінату Ахметову.

Доведеться серйозно розщедритися й іншим. Зокрема «Індустріальному союзу Донбасу». Ця структура де-юре і де-факто розділила активи з Рінатом Ахметовим і з колись наймогутнішої корпорації перетворилася на міцний металургійний холдинг. Проте оформлене розлучення не означає зникнення психологічного дискомфорту у відносинах. На території області він сягнув дуже високого градуса. Фінанси ахметовської компанії СКМ і ІСД не однакові. Порівняємо лише інтелектуальний потенціал, та й кваліфікація менеджменту в бізнес-структурі Тарути, Гайдука і Мкртчана буде вищою на голову. Проте великого впливу на прем’єра після відставки Гайдука група ІСД не має, як і прем’єр — на власників «Союзу». Тривалий час люди з ІСД ставилися з увагою до прохань прем’єра, чітко виконували їх, та й тільки. Нині ж над ІСД висить підозра: а чи не вкладають вони яйця й до кошика Ющенка? Свого часу Віталій Гайдук виконував функцію зв’язкового між донецькими і «Нашою Україною», але активність переговорів канула в небуття практично відразу після того, як Янукович поставив перед собою високу мету. Проте до Гайдука в команді прем’єра ставляться насторожено: «надто розумний». Самі ж іесдешники, схоже, найбільше хочуть, щоб їм дали спокій, не бажають конфліктів із центральною владою і грати в подвійну гру явно бояться.

Не шукає пригод на політичних фронтах і стара донецька гвардія — екс-мер Донецька Володимир Рибак, хазяїн шахти ім.Засядька Юхим Звягільський і власник «Норда» Валентин Ландик. Усі три народних депутати свого часу мали дуже великий як регіональний, так і всеукраїнський вплив. Нині він звузився майже до сфери контрольованих ними підприємств. Від боротьби за мерську посаду Володимир Рибак, схоже, відмовився не з власної волі, поступившись дорогою нинішньому міському голові Лук’янченку. У результаті він став, по суті, міністром без портфеля і повноважень: отримавши почесне звання представника Кабміну в парламенті, Рибак поступився у фракції реальним лідерством Раїсі Богатирьовій, а методику й аргументацію вирішень принципових питань з іншими фракціями на себе в переважній більшості випадків узяв Андрій Клюєв.

Періодично представники старої гвардії бурчать і скаржаться на нешанобливе ставлення до них нових господарів регіону. Але палиці в колеса не вставляють, оскільки всі пам’ятають, якою трагедією для Юхима Леонідовича закінчилася його неправильна політична ставка під час виборів 1994 року. Останнім, кому про це довелося нагадувати, був Валентин Ландик, який дозволив на підконтрольному його братові TV-каналі крутити рекламні ролики Віктора Ющенка. Роз’яснювальну роботу було проведено. Більше це не повториться. Представники «трійки» облишили свої витівки 90-х років і відмовилися від ідеї боротися з Януковичем та Ахметовим на рівних. Тепер кожен просто дорожить тим, що має, і тими тисячами людей, які їм довіряють.

Безперечно, своїм місцем дорожить і генпрокурор Геннадій Васильєв. Та в цього політика своя велика гра. І ставки в ній робить аж ніяк не Віктор Федорович. Прокуратура чутлива до економічних інтересів Ріната Ахметова й у цій сфері діє максимально обачно. Що ж до сфери політичної, то в цьому питанні генпрокурор надзвичайно уважно прислухається до Президента і Віктора Медведчука. На сьогодні не податкова, не СБУ й навіть не МВС є основним засобом «мочилова» опозиції. В авангарді процесу — господар будинку на Різницькій. До прохань же Януковича генпрокурор часто буває глухий.

Найбільш довірені люди Віктора Федоровича — Микола Дем’янко і Станіслав Скубашевський. Перший із них у політичні процеси, судячи з усього, якщо й втручається, то мінімально. Цій людині Янукович вірить безмежно. Саме Дем’янко, який обіймає посаду заступника міністра Кабінету міністрів, контролює й забезпечує охорону прем’єра, привезену з Донецька, штат кухарів та офіціантів, залучений звідти ж, піклується про потреби апарату, організовує і проводить на належному рівні палко любимі Януковичем виїзди на полювання, створює умови для максимально закритих від стороннього ока переговорів, контролює привезення з Донецька перевірених продуктів, що використовуються для приготування прем’єрської їжі. Мабуть, ця людина — побутовий Санчо Панса кандидата в президенти.

Скубашевський же — вартовий воріт. Від нього залежить, хто, коли й наскільки потрапить до прем’єра. Він пропускає через себе потік документів, які подаються на підпис главі Кабміну, і найчастіше виловлює в них свідомі чи несвідомі підстави. Станіслав Валеріанович — досвідчений апаратник, і чимало випускників київської політичної школи віддають йому належне. Він не конфліктний, але жорсткий і, перебуваючи на посаді керівника служби прем’єра, займається координацією взаємовідносин Януковича з багатьма політиками та бізнесменами. Стверджують, що Скубашевський — один із небагатьох, у кого немає пунктика щодо обов’язкової донецької прописки в усіх, кого беруть на роботу. Він користується довірою прем’єра, але ні зайвої відповідальності, ні зайвих знань у делікатних сферах на себе брати не прагне.

Власне, на цьому перелік осіб, які мають право на звання членів команди Віктора Януковича, можна завершувати. Чим відрізняється оточення кандидата в президенти від оточення Президента нинішнього, та й від оточення Леоніда Кучми періоду виборів 1999 року?

По-перше, воно жорстко-монорегіональне. Навіть у далекому 94-му дніпропетровця Кучму до влади вели не лише земляки, а й представники Київської, Одеської, Харківської і Житомирської шкіл. Розсунути донецькі брили в оточенні Януковича не зміг ніхто. Найближче — на рівень останньої орбіти — до Віктора Федоровича підійшов Кулик. Але Зіновія Володимировича вже немає серед живих. Можна припустити, що не тільки сам Янукович має намір прийти до влади з перевіреною командою, а й сама команда, скута ланцюгом єдиного минулого, в основі якого лежать традиції дикого періоду первинного нагромадження капіталу, відштовхує чужаків.

По-друге. Команда прем’єра в основному ставиться до лідера з пієтетом, віддаючи належне крутій вдачі, напористості, що поєднується з інстинктивною обережністю. Але всі десять років Леонід Кучма був ексклюзивним лідером у своєму оточенні. Янукович же покликаний ділити п’єдестал із постійно присутньою на ньому тінню Ріната Ахметова. Ненав’язливе, але таке, яке мають на увазі й відчувають усі, двовладдя, необхідність озиратися применшують достоїнства Януковича як лідера.

По-третє, оточення кандидата Януковича й оточення кандидата Кучми зразка 99-го року різняться рівнем самостійності тіл, розташованих на орбітах. Фаворити Леоніда Даниловича багато в чому відбулися як бізнесмени завдяки йому й від нього у своєму бізнесі залежали доти, доки не взялися оформляти власність. Але не всі в цьому досягли успіху. Момент був пропущений Олександром Волковим, старшим і молодшим Деркачами, та й чудова київська сімка не особливо була успішною у приватизації: ряд обленерго, НВО ім.Фрунзе, Дніпроспецсталь, пара банків. Свій капітал оточення Кучми, за великим рахунком, напрацьовувало наявними повноваженнями і контролем над потоками імпорту, найчастіше просто контрабанди, переважно підакцизних товарів. Оточення Януковича, яке відбулося в бізнесі, зробило гроші не лише на експлуатації бюджетних коштів, спрямовуваних на вирішення соціальних проблем в області, але, оформивши власність, головним чином у металургійній галузі країни, зосередилося на потоках прибутку від експорту. І, за великим рахунком, Ахметову, Таруті, Клюєву, та й Льовочкіну потрібні не лише Росія, а в основному Захід. Як ринок збуту. У цій, можливо, ще не повною мірою усвідомленій меті вони єдині з Віктором Пінчуком, який також займається реальним виробництвом. Та річ навіть не в цьому: в оточенні прем’єра багато великих власників. А це робить людей менш залежними й керованими.

По-четверте, команда Леоніда Кучми не мала тривалої історії спостереження за взаємним зростанням. Майже всі в ній зустрілися і пересварилися вже якщо не князями, то князьками. Команда прем’єра з однієї пісочниці. Бійки за пасочки і совочки, в якій стали основою взаємовідносин, якої не позбутися. Саме звідси започатковуються численні лінії протистояння в команді. Найчастіше внутрішнім міжусобним війнам сил приділяється набагато більше, ніж боротьбі із противником зовнішнім.

Проте, у свою чергу, люди з інших команд, економічних і політичних, із великою настороженістю ставляться до чинника прив’язаності Януковича до донецької команди, до його впертого прагнення основну ставку робити на своїх. Саме тому не лише опозиція, а й багато представників влади, дивлячись на оточення прем’єра, відчувають не так захоплення від пізнання нового Всесвіту, як страх бути поглинутим чорною дірою.

http://www.dt.ua/1000/1030/46949/

Центр Рейтингових Досліджень «Еліт-Профі» про Ю.Тимошенко

19 Jun 08 08:20:27 GMT

27 листопада 2001

Кар'єра «газової принцеси» дійсно подібна до казки про Попелюшку. Юлія Тимошенко стала чудовою ілюстрацією до «української мрії» - вона показала, як можна за короткий час завдяки наполегливій праці і добре обдуманим ходам, а у першу чергу - завдяки вдало створеній і підібраній команді - досягти надзвичайних висот у політиці і бізнесі.

Нині ім'я Юлії Тимошенко відоме кожному українцеві, а також далеко за межами України. Вона стала символом українських реформ, не будучи реформатором за духом. Вона чудово вписується в уряд Віктора Ющенка і закликає вести нещадну боротьба з олігархами, сама будучи за своєю суттю жінкою-олігархом. Її природна краса обеззброює опонентів. Її тактовність і витримка дають підстави для того, аби нею захоплювалися. Народ ладен пробачити Юлії Володимирівні все - навіть якщо виявиться, що її зарахують до числа «ворогів народу», як свого часу її колишнього соратника Павла Лазаренка.

Юлія Володимирівна Тимошенко народилася 27 листопада 1960 року у Дніпропетровську і належить до представників третього покоління «дніпропетровського клану» - таких, як, скажімо, Віктор Пінчук, Олександр Турчинов, Геннадій Балашов чи Сергій Тигипко. У дитинстві Юля виховувалася лише мамою - батько залишив сім'ю, коли Юля була ще зовсім малою. Тому про надзвичайні статки чи добробут сім'ї говорити не доводилося. Юля мусила пізнати у своєму житті все і пройти всіма сходинками суспільного буття. Вона неохоче (зі зрозумілих причин) згадує своє дитинство, і навіть для того, аби дізнатися про її дівоче прізвище, мені довелося докласти чимало зусиль.

Після закінчення школи Юлія поступила на економічний факультет Дніпропетровського державного університету. Під час навчання у вузі стався випадок, який згодом змінив усе її життя. Як згадувала сама Юлія Володимирівна, якось увечері задзвенів телефонний дзвінок. Якийсь юнак випадково помилився номером. Але між двома молодими людьми зав'язалася телефонна розмова, юнак запропонував побачення. Так Юля познайомилася з Сашею Тимошенком. Невдовзі 18-річний Сашко і 19-річна Юля поставили батьків перед фактом: вони одружуються. Наступного року (у 1980 році) у подружжя народилася донька Євгенія, яка нині навчається у Великобританії.

Батьки Саші належали до дніпропетровської еліти. Геннадій Панасович Тимошенко свого часу закінчив Львівський державний університет ім.І.Франка, захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук, спеціалізувався на нацистських злочинах в Україні у роки війни. Згодом його запросили на партійно-ідеологічну роботу (зокрема у його розпорядженні перебувала мережа кінопрокату Дніпропетровської області, яка наприкінці 80-х років почала приносити чималі прибутки - завдяки відкриттю відеосалонів), а відтак - на роботу у радах. На початку 90-х років він очолював Кіровський райвиконком міста Дніпропетровська.

Після закінчення університету Юлія Тимошенко протягом п'яти років працювала інженером-економістом на Дніпропетровському машинобудівному заводі ім.В.І.Леніна. Можливо, вона б так і продовжувала виробничу кар'єру, живучи з чоловіком у кооперативній квартирі загальною площею 32,1 кв.м по вулиці Карла Маркса, 26 міста Дніпропетровська. Але настала перебудова. Настали зміни. Поступово почала завойовувати нові позиції ринкова економіка. У 1988 році Юлія і Олександр Тимошенки беруть у знайомих позику і створюють кооператив, який займався наданням послуг населенню. Наступного року Юлія Тимошенко очолила молодіжний центр «Термінал», створений не без підтримки місцевих органів комсомолу (подейкують, що одним з ініціаторів створення подібного центру був давній приятель сім'ї Тимошенків, 25-річний завідувач відділу пропаганди і агітації при Дніпропетровському обкомі комсомолу Олександр Турчинов). «Термінал» став одним із перших великих проектів Юлії Тимошенко, адже на розвиток молодіжних ініціатив у той час виділялися значні кошти.

У травні 1991 року було формально об'єднано капітал двох сімей - Тимошенків-старших і Тимошенків-молодших. Оскільки Юлія виявляла більш активну діяльність у бізнесовій сфері і мала більш міцну «хватку», то основним рушієм сімейного бізнесу стала саме вона. Геннадій Тимошенко став своєрідним «мозком клану». Функції Олександра Тимошенка наразі нез'ясовані - принаймні він перебуває у постійній тіні і про нього згадують переважно тоді, коли мова заходить про сімейний стан Юлії Володимирівни. Відомо, що він - першокласний спортсмен, людина романтичної натури, у вільний час любить малювати. Також відомо, що він очолює корпорацію «Транспорт», яка входить до складу «Єдиних енергетичних систем України». «З чоловіком і донькою «бачимося» в основному по телефону», - говорила Юлія Тимошенко в інтерв'ю журналу «Money Maker». Цікаво, що своїм основним «іміджмейкером» Юлія Володимирівна вважає свою маму («Це іміджмейкер, який постійно плаче, бо переживає за мене»).

Об'єднана фірма вирішила зайнятися продуктами нафтопереробки і таким чином утворилася корпорація «Український бензин» (КУБ), в якій Юлія Тимошенко виконувала роль спочатку комерційного директора, а згодом - генерального директора. Цікаво, що КУБ було зареєстровано як українсько-кіпрське спільне підприємство. 85% акцій КУБ належали фірмі «Somolli Enterprises Ltd.», у особі О.Гравця - довголітнього партнера і фінансового «вчителя» Юлії Тимошенко. Нині О.Гравець, за деякими даними, мешкає в Ізраїлі. Юлія Тимошенко у КУБі мала 5% акцій. Стільки ж мав і її чоловік. У 1992 році корпорація перетворюється на монополіста у забезпеченні агропромислового комплексу Дніпропетровщини нафтопродуктами.

Паралельно утворюється ще одна структура - міжнародний концерн «Сіаль», генеральним директором якого став Геннадій Тимошенко. «Сіаль» мав свої філії у Донецьку та Черкасах і спеціалізувався на видобутку природного каменю. Враховуючи потребу загалу в облицювальних плитах, мармурових та гранітних блоках, меморіальних пам'ятниках, варто погодитися, що дана справа була також досить прибутковою. За деякими даними, «Сіаль» приватизував кілька кар'єрів. Зокрема сім'я Тимошенків, за інформацією газети «Свобода», володіє 25% акцій Токовського родовища червоного граніту - єдиного у світі. Продуктивність цього кар'єру - 12 тис. кубометрів щорічно. Вартість одного кубометра граніту сягає 7 тис. дол.

Вахтанг Кіпіані у «Киевских ведомостях» пише, що «в середині 90-х років у Тимошенко і Пінчука (Віктора Михайловича, нині - народного депутата України. - Авт.) був «роман». Службовий - можна сказати, виробничий. В якийсь момент зусилля керівників компаній Тимошенко і Пінчука (група «Інтерпайа») були об'єднані. Дитя назвали корпорацією «Співдружність». Віктор Михайлович - майстер у винаході нових газових (і не лише) схем і людина, що має високу ділову репутацію. Кажуть, він мусив піти на «взаємовигідну» співпрацю на «прохання» Павла Івановича Лазаренка. Так це чи ні - невідомо. Поінформовані дніпропетровці кажуть, що в ході нетривалої спільної виробничої діяльності Юлія Володимирівна просто вивчила напрацювання Пінчука. Після цього відмовилася від його компанії. В цьому розумінні вона - достойна учениця Лазаренка». Цю ж версію повторює газета «Свобода».

У листопаді 1995 року на базі КУБу утворюється закрите акціонерне товариство промислово-фінансова корпорація «Єдині енергетичні системи України». Щоправда, за місяць до утворення ЄЕСУ, 18 жовтня 1995 року, Тверська філія Московської реєстраційної палати реєструє закрите акціонерне товариство «Об'єднана енергія», директором якого значиться Тимошенко Ю.В. Не варто забувати, що у Росії саме ставала на ноги компанія «Єдині енергетичні системи Росії», очолювана А.Чубайсом. Дивним чином піки активності Ю.Тимошенко співпадають з посиленням становища А.Чубайса у Росії. Хоча, цілком можливо, це - лише збіг обставин.

При створенні ЄЕСУ ми бачимо тих же осіб, які творили КУБ. Тобто директора ТОВ «Хімнафт» О.Гравця та директора ЗАТ «Об'єднана енергія» Юлію Тимошенко. А ось закордонний партнер змінюється - тепер вже фігурує нова структура - «United Energy International Ltd.» в особі директора А.Еркюмент. Саме останній структурі належить 85% акцій ЄЕСУ.

Основним напрямом діяльності ЄЕСУ у 1996 - 1997 роках було постачання газу в Донецьку, Дніпропетровську, Черкаську, Сумську, Полтавську, Кіровоградську та Миколаївську області, а також співпраця з РАТ «Газпром» і АТ «Укргазпром» у питаннях здійснення взаєморозрахунків за транспортування газу іноземним споживачам через територію України.

До складу ЄЕСУ увійшли (як говорилося у рекламному буклеті) 20 промислових і комерційних структур, науково-дослідні інститути, венчурні фірми, авіакомпанія «ЄЕС-авіа», два банки - «Південкомбанк» та «Слов'янський». У корпорації працювали близько тисячі співробітників, середній вік яких становив 45 років. Геннадій Тимошенко зі сторінок того ж рекламного буклету заявляв: «Ідеологія ЄЕСУ - це ідеологія прагматиків-патріотів, переконаних прибічників ринкових реформ, що намагаються створити в Україні суспільство забезпечених людей за нормами, прийнятими в усьому цивілізованому світі, що на ділі реалізують головне гасло корпорації - «З енергією і вірою відродимо Україну!» генеральним директором ЄЕСУ стала 36-річна Юлія Тимошенко.

«Хресним батьком» нової компанії став Павло Лазаренко - людина, яка у час створення КУБу була секретарем Дніпропетровського обкому партії з питань АПК, а згодом - представником президента України в області. Перейшовши на роботу до Києва, Лазаренко не забув про Юлію Тимошенко і надав новоствореній компанії ЄЕСУ режим найбільшого сприяння. До початку 1997 року (пік владних можливостей Лазаренка) компанія контролювала 25% української економіки. Газета «Известия» вважає ЄЕСУ своєрідною «державою в державі».

Основні ролі в корпорації відігравали двоє людей - Геннадій Тимошенко та Олександр Гравець. Юлія Тимошенко стала своєрідною «фішкою», обличчям, символом компанії. Проте дуже скоро тим, хто бажав бачити її у такій ролі, стало зрозуміло: ця жінка далеко піде і на роль «англійської королеви» не погодиться. Природні розум і краса, поєднані з міцною хваткою та з задатками блискучого політика і бізнес-вумен, показували: в Україні з'явився не аналог Єлизавети ІІ, а радше аналог Маргарет Тетчер (якщо вже повністю слідувати англійським паралелям).

Цікавим моментом є те, що до створення ЄЕСУ долучився також і тодішній прем'єр-міністр України Євген Марчук. «До Лазаренка мене підтримував Марчук», - зізнається згодом Юлія Володимирівна у інтерв'ю газеті «Сегодня». «Марчук, тоді прем'єр-міністр, таку позицію (щодо регіональних поставок газу. - К.Б.) прийняв і схвалив. Прем'єри повинні робити ставки на тих, хто працює чесно і не провалює державну справу». Більше того, Лазаренко (судячи зі слів Юлії Тимошенко) відігравав у становленні компанії вторинну роль. Мовляв, спочатку компанія зародилася (очевидно, з відома і благословення Євгена Кириловича Марчука), а вже потім інтерес у ній побачив Павло Лазаренко. З цих слів випливає, що ЄЕСУ створювалася і розвивалася у середині 90-х років як проурядова енергетична структура, яка була потрібна будь-якому уряду. І якби не ЄЕСУ, то цю нішу зайняла б будь-яка інша компанія. Тим більше, що вже були прецеденти: попередницею ЄЕСУ у даній економічній ніші була корпорація «Республіка», очолювана І.Бакаєм та І.Шаровим. ЄЕСУ різко потіснила «Республіку» з ринку газу. Наступна п'ятирічка в енергетичній сфері України пройде під знаком протистояння цих двох кланів - згрубша клану Бакая та клану Тимошенко. Ці дві фігури блокуватимуться у якісь блоки, створюватимуть партії і фракції, відкрито випадатимуть один проти одного. За їхніми спинами стоятимуть впливові політики - часто з-поза меж України. Але про Тимошенко вже не забуватимуть. Вона стане однією з найпопулярніших жінок в Україні.

Виникає запитання: якщо ЄЕСУ розвивалася під теплим крильцем уряду, то чи міг не знати про її існування президент? Тим більше, що справа йшла про зростання і зміцнення «дніпропетровського клану», до якого на той час належали і прем'єр-міністр, і президент, і міністр Кабінету міністрів, і секретар Ради національної безпеки і оборони, і голова Служби безпеки України, і ще десятки інших чиновників. У бізнесі ж найуспішнішими представниками клану стали Лазаренко, Тимошенко та Тигипко. Нехай третій стояв дещо осторонь основних процесів, але ж Тимошенко і Лазаренко (з «примкнувшим к ним» Турчиновим) - це була неабияка фінансова сила.

Почалася справжня слава Юлії Тимошенко. З'являється злива статей і відеоматеріалів. З'являється книга, присвячена Юлії Володимирівні. Їй присвячують колекцію одягу «Королева газу». Бобринецька спортивна команда «Новатор» перейменовується на «Юлія-Новатор». Водночас Юлія Тимошенко займається благодійною діяльністю та меценатством. Вона виділяє значні кошти на реставрацію храмів (причому не лише православних, а й, скажімо, монастиря василіан у Галичині). Вона підтримує ансамбль молодих скрипалів «Віоліно» (дійсно чудовий колектив!), спонсорує видання компакт-диску «Ми маємо шанс», вкладає гроші в проведення фестивалю «Крок назустріч»… Все це сприяє її популярності. Поступово Юлію Володимирівну розрізняють серед числа українських політиків не лише фахівці, а й звичайні бабусі у глухих українських селах. Юлія Тимошенко поступово перетворюється на секс-символ української політики та українського бізнесу. І справжнім апогеєм її слави у цей період стає вручення Юлії Володимирівні ордена Святої Великомучениці Варвари - високої нагороди Української православної церкви. З цим орденом Юлія Тимошенко з'являється на всіх офіційних заходах і на всіх офіційних портретах. Справедливості ради варто зазначити, що УПЦ МП нині штампує ордени і роздає їх надто активно, майже як Брежнєв у пам'ятні всім часи. Нещодавно у Дніпропетровську було нагороджено високими церковними нагородами не лише мера і губернатора, а й, наприклад, директора центрального ринку. Так що нагорода Юлії Володимирівни є радше символічною, хоч її заслуги у справі благодійних акцій на користь Церкви неможливо не помітити.

Наприкінці 1996 року Юлія Тимошенко висуває свою кандидатуру на довиборах по Бобринецькому виборчому округу №229 Кіровоградської області. Попереднім депутатом у цьому окрузі був Василь Васильович Дурдинець - фігура доволі вагома в українському істеблішменті. У 1996 році він перейшов на роботу у виконавчі структури влади. Скористатися вільним округом вирішила «газова принцеса». Результат виборів виявився більш ніж успішним - Юлія Володимирівна показала один з найкращих результатів і у січні 1997 року отримала депутатський мандат.

Цікавим моментом було те, що Юлія Володимирівна у парламенті увійшла не в пролазаренківську фракцію «Єдність», а у пропрезидентський «Конституційний центр». А.Сек у газеті «Україна молода» вважає, що «там її сприйняли як чужу. Не прийняли. Так посилилися паростки нелюбові до всього, на що розповсюджується вплив президента».

Навряд чи саме у цьому криється причина опозиційності Юлії Володимирівни до президента, що активно проявлялася у 1997 - 1999 роках. Очевидно, що Юлія Тимошенко намагалася закріпитися на загальноукраїнському ринку, але у невигідний час: Леонід Кучма саме вирішив провести розлучення зі своєю дніпропетровською «сім'єю» - на догоду представникам інших регіональних еліт. Поява у Києві ще однієї представниці Дніпропетровська була сприйнята вороже оточенням президента. Тим більше, що у стосунках із російськими газопостачальниками намітилися також досить цікаві моменти: Леонід Кучма і його оточення були схильними домовлятися радше з «Газпромом», аніж з тими компаніями, з якими співпрацювала Юлія Тимошенко. Ще один момент: газовий ринок стояв на порозі укрупнення і окремі газотрейдери розгорнули боротьбу між собою за право проковтнути весь пиріг. І у цій боротьбі сили Юлії Володимирівни були не надто вагомими, незважаючи на потужну імперію за спиною. В українській політиці не діють традиційні правила, згідно з якими той, хто має більше сил, той має більше прав. В українській політиці більше прав має той, хто ближче стоїть до президента. А майно - це справа наживна. Сьогодні його більше, скажімо, у Лазаренка; завтра значно більше стане у, припустимо, Волкова.

Варто поглянути на те, з яким захопленням писала преса про ЄЕСУ. Для прикладу, «Киевские ведомости», 7 липня 1997 року: «Можна сварити, ненавидіти, заздрити подібним компаніям, але не можна не визнати, що у їх господарів вистачило розуму, компетентності, успіху, зв'язків і зухвальства створити форми і мислення, абсолютно пристосовані до нашої агресивного податкового, фінансового, соціального середовища». «Рабочая газета», 30 липня 1997 року: «Корпорація ЄЕСУ, напевне, єдина в українській промисловості структура, яка не на словах, а на ділі не дає стати на коліна вітчизняному товаровиробникові і допомагає йому». Впливова англомовна «The Wall Street Journal Europe» у той же час писала: «Менш як за 7 років пані Тимошенко збудувала $11-мільярдну імперію на операціях, які обплутали 13 часових зон. Єдині енергетичні системи України… перетворилися на колоса, що контролює одну п'яту української економіки».

У квітні 1997 року Тимошенко приїздить до США, де виступає у Школі міжнародних відносин при Університеті Джона Гопкінса. «Я буду наполягати на прийнятті законодавства, яке спрямоване на ринкові реформи, в тому числі і ті, які стосуються приватної власності і залучення інвестицій, які могли б зменшити вплив бюрократії та тіньової економіки на бізнес», - говорила Юлія Володимирівна під оплески розчулених американців. Захід, переконаний у суцільній корумпованості та у ретроградстві українського істеблішменту, ладен був побачити у цій стрункій, тендітній жінці українську Маргарет Тетчер і Беназір Бхутто у одній особі. 8 квітня 1997 року у газеті «Washington Times» з'являється стаття Юлії Тимошенко, у якій вона намагається прослідкувати плюси і мінуси розвитку України як незалежної держави, її стосунків із Заходом. Стаття засвідчила, що Юлія Тимошенко стоїть на державницьких позиціях і у своєму світобаченні наближається до українських правих. Це вже згодом Тимошенко показала себе блискучим гравцем і довела, що заради стратегічних завдань можна йти на ситуативний блок як з правими, так і з лівими.

Саме після статті Юлії Володимирівни в американському виданні до неї ще більше почали приглядатися політики різного рангу: адже не так і часто українські громадяни мають змогу публікуватися у впливових американських виданнях.

Цікавим є і наступний факт. 31 березня 1997 року журнал «Time» повідомив, що Білл Клінтон напередодні зустрічі з президентом Росії Борисом Єльциним у Гельсінкі, отримав листа від Юлії Тимошенко. У листі Юлія Володимирівна настійливо рекомендувала президентові США у розмові зі своїм російським колегою порушити питання щодо обмеження влади російської компанії «Газпром» - однієї з найбільших у світі енергетичних монополій. Юлія Тимошенко навела чимало аргументів на користь того, що «розукрупнення російської енергетичної монополії є саме матеріалом для саміту». Газета «День», коментуючи подію, писала: «Певно, що ділові інтереси компанії «Єдині енергетичні системи України», котра постачає на ринок України природний газ саме з Росії, перебувають у певній залежності від доброї чи злої волі РАТ «Газпром», яке не має конкурентів у своїй країні і монопольно встановлює ціни на газ. Відомо також, що питання, котре ставить Юлія Тимошенко, непокоїть вище керівництво України. Не можна виключати, що український комерсант Ю.Тимошенко звернулася за допомогою до Клінтона за власної ініціативи, захищаючи ділові інтереси компанії. Можна, однак, припустити, що лист отримав санкцію вищих посадових осіб держави. А це, в свою чергу, може бути свідченням того, що перманентні переговори України з керівництвом «Газпрому» розвиваються в украй неприємному для України контексті, що ускладнюється відсутністю особистого контакту між впливовими покровителями двох газових компаній. Лист також можна розцінити як приховане прохання України про втручання третьої сторони - могутніх США - у діалог із «Газпромом».

Між тим конфлікт із РАТ «Газпром» виявився не по зубам українській «газовій принцесі». Рем Вяхірєв, голова «Газпрому», пообіцяв розібратися і вжити заходів (справедливості ради варто відмітити дипломатичний хист Юлії Тимошенко - вона зуміла полагодити конфлікт з всемогутнім Вяхірєвим і навіть, за інформацією «Независимой газеты», зберегти з ним у подальшому дружні стосунки). Очевидно, що тиск на Юлію Тимошенко розпочався через керівництво України. У часі цей тиск співпав з черговою хвилею чисток у президентському оточенні. Цього разу у немилість до президента потрапив увесь «дніпропетровський клан». Один за одним дніпропетровці позбувалися своїх крісел. Відомий анекдот про те, що історія ділиться на «допетровську, петровську і дніпропетровську», переставав бути актуальним. Саме у цей час наближений до сімейства Тимошенків народний депутат Олександр Турчинов активізує діяльність створеної ще у 1993 році невеликої і мало кому відомої партії «Громада». У 1994 році «Громада», що налічувала трохи більше однієї тис. чоловік, активно підтримала кандидата у президенти Леоніда Кучму. Згодом партія «залягла на дно», і про її існування було відомо лише фахівцям-політологам. Юлія Тимошенко у середині 1997 року оформлює членство в «Громаді», чим суттєво підвищує рейтинг цієї партії. Невдовзі осередки «Громади» з'являються у всіх областях України. На Юлію Тимошенко починають дивитися як на людину, що невдовзі може очолити партію. Привабливий імідж Юлії Володимирівни автоматично переноситься і на її партію.

Для того, аби зрозуміти - навіщо Юлії Тимошенко була «Громада», варто згадати і події, що склалися довкола корпорації ЄЕСУ. Отже, з коротким проміжком у часі відбуваються гучні відставки патрона Юлії Володимирівни, прем'єр-міністра України Павла Лазаренка, генерального прокурора Геннадія Ворсінова, міністра енергетики та електрифікації Юрія Бочкарьова. На колишнього першого зама Павла Лазаренко по Дніпропетровській області Едуарда Дубініна заводять кримінальну справу. «Єдиним енергетичним системам України» повертають заставу за пакет акцій Харцизького трубного заводу. Розглядалося питання про позбавлення корпорації прав на приватизовані на пільгових умовах підприємства - численні заводи і фабрики планувалося розпродати, і на отримані гроші провести розрахунки з Росією за газ по контрактах, підписаних ЄЕСУ. На довершення всього проти Юлії Тимошенко було порушено кримінальну справу - за фактом приховування великої суми валюти під час перетину кордону (нібито Юлія Володимирівна, проходячи митний догляд у аеропорту, «забула» вказати у декларації $23 тис.).

Цілком зрозуміло, що в таких умовах Юлія Тимошенко вирішила діяти не лише в економічній, а й у політичній площині. Як слушно зауважив тодішній голова адміністрації президента України Євген Кушнарьов, корпорація зайнялася створенням політичного «даху» і під ним мали об'єднатися не лише ті, хто мав відношення до цієї бізнес-структури, а й ті, хто співчували Павлові Лазаренку.

«Громада» була побудована на трьох складових - популізмі, значних фінансових вливаннях та опозиційній риториці. Своїми моральними попередниками партія вважала численні дореволюційні «Громади», біля витоків яких стояли Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Михайло Старицький. Головну мету своєї діяльності оновлена «Громада» вбачала у тому, аби стати «на заваді тоталітарній політиці президента Кучми, запобігти розвиткові подій в Україні за білоруським сценарієм». Партія заявляла, що активно співпрацюватиме з усіма колишніми прем'єрами України (насправді тісні стосунки склалися лише з П.Лазаренком). Деякий час «Громада» входила до передвиборчого блоку «Вперед, Україно!».

Юлія Тимошенко вирішила взяти на озброєння наступальну тактику. Саме тому невдовзі об'єктами її критики стали і президент (для якого вона вимагала імпічменту), і прем'єр-міністр Валерій Пустовойтенко (Тимошенко вважала, що відправляти Пустовойтенка у відставку лише на підставі справи про палац «Україна» - надто дрібно; необхідно було акцентувати на значно більших гріхах), і «партія влади» НДП (якій «газова принцеса» обіцяла «шизофренію у гострій формі») і навіть політиків-чоловіків (у інтерв'ю «Киевским ведомостям» Ю.В. заявила: «Проблема не в тому, що у нас мало жінок політиків, а у тому, що немає політиків-чоловіків»). Юлія Володимирівна намагалася епатувати загал, причарувати його «наївним» популізмом. Загалу це подобалося.

Проте всупереч загальному переконанню, Юлія Тимошенко на з'їзді партії у жовтні 1997 року не очолила «Громаду» - вона поступилася місцем голови партії Павлові Лазаренку. Лазаренко, навіть втративши владу в державі, мав абсолютний авторитет на Дніпропетровщині - базовій області для «Громади». У нього був стійкий імідж господарника. Тим більше, він його намагався підкріплювати конкретними справами, нехай також з популістським присмаком. Скажімо, він виплатив коштом «Громади» пенсії пенсіонерам Дніпропетровської області, а також пообіцяв підвищити пенсії, стипендії і зарплати у рідній області. Міф про «доброго Лазаренка», який намагався протистояти «поганому Кучмі», мав відгук у серцях тисяч знедолених.

Юлія Тимошенко очолила тіньовий Кабінет міністрів, створений за ініціативою «Громади». У цьому Кабінеті працювало чимало яскравих політиків, таких, як Лариса Скорик, Олег Білорус, Леонід Косаківський, Іван Салій та інші. Реально тіньовий Кабмін мав нульову віддачу. Проте його діяльність мала величезне пропагандистське значення. «Ми працюватимемо так, аби кожного тижня у парламенті з'являвся резонансний законопроект, поданий тіньовим Кабінетом міністрів», - заявляв у Львові один із лідерів «Громади» Сергій Лилик.

Під час виборів 1998 року Юлія Тимошенко висунула свою кандидатуру по 99-у виборчому округу у Кіровоградській області. Тут їй протистояли такі серйозні суперники, як член КПУ, голова правління ВАТ «Новоукраїнка-агротехсервіс» В.Круценко; член НДП, директор Кіровоградського представництва банку «Аваль» О.Спінко та один із лідерів Руху А.Ніцой. Водночас Юлія Тимошенко обіймала шосту сходинку у виборчому списку партії «Громада». Результат виборів показав, що Юлія Володимирівна користується авторитетом: за неї віддали 38,5% голосів (за її найближчого конкурента - Круценка - 24,6%). Цей результат був результатом саме Юлії Володимирівни, а не партії: за «Громаду» у цьому окрузі віддала свої голоси вдвічі менша кількість виборців, аніж за Юлію Тимошенко (19,4%).

Юлія Тимошенко на виборах-98 апробувала свій маневр, який згодом стане її коронним ударом. Вона з легкістю поступилася місцем лідера Павлові Лазаренкові, аби дозволити йому виснажитися у боротьбі - виснажитися політично, морально, фінансово. Сама ж Юлія Володимирівна зберегла сили і, завдяки перемозі у одномандатному окрузі, навіть дещо унезалежнилася від «Громади».

У новому парламенті вона очолила Комітет з питань бюджету. У своєрідному звіті про зроблену роботу на сторінках газети «Днепровская правда» у вересні 1998 року Юлія Тимошенко писала: «Аналізуючи документи, можна побачити в концентрованому фінансовому вигляді все життя нашої країни. Я можу зробити висновок, що за відсутності програми дій уряду в кінцевому підсумку в Україні все-таки втілюється конкретна програма. Це програма переродження нашої держави в поліцейську. Із перших днів перебування Леоніда Даниловича Кучми біля влади у нас стали змінюватися статті видатків на соціальні сфери, охорону здоров'я, освіту, культуру. У нас незмінно скорочуються видатки на виробництво інвестиційних проектів. Але у нас з якоюсь впертістю збільшуються витрати на утримання всіх силових структур, зокрема Міністерства внутрішніх справ… Документи Кабміну і Міністерства фінансів, подані в Комітет з питань бюджету, вимагали від Верховної Ради скоротити практично всі життєво важливі статті бюджету-98. Я відхилила ці проекти. Але, доки Верховна Рада перебувала на канікулах, президент своїм указом все-таки прийняв секвестр бюджету. По суті справи, він затвердив новий бюджет держави, порушивши при цьому 6 статей Конституції України».

Поступово в оточенні Юлії Володимирівни з'являлися нові люди. Скажімо, молодий банкір Олександр Єльяшкевич, депутат Верховної Ради України та член «Громади» або підприємець Микола Сивульський. Водночас Юлія Володимирівна не відштовхувала від себе старих друзів, зокрема Олександра Турчинова (останній, маючи тісні контакти з протестантськими колами, зробив шалену рекламу Юлії Тимошенко на Заході).

Вистачало і ворогів. Опозиційність Юлії Володимирівни не могла пройти повз увагу президента. І ось у тому-таки 1998 році Леонід Данилович вирішує провести перерозподіл газового ринку в Україні. В результаті утворюється потужна структура «Нафтогаз України», яка усунула від посередницьких функцій на ринку газу такі комерційні структури, як, скажімо, ЄЕСУ чи «ОЛГаз». Юлія Тимошенко опинилася, здавалося б, біля розбитого корита, оскільки, за словами голови «Нафтогазу» Ігора Бакая, «всі заможні люди в Україні зробили свій капітал на російському газі». У інтерв'ю російській «Независимой газете» Юлія Тимошенко плакалася, що ЄЕСУ усунули від прибуткового бізнесу у той час, як корпорація змогла «створити нетривку рівновагу у взаємних інтересах Росії та України по взаємозаліках за газ». На довершення всього Податкова адміністрація висунула позов щодо ЄЕСУ на суму 1,4 млрд. грн. (Юлія Володимирівна, щоправда, заявила, що виплатить суму, яку вимагала ДПА). Антипрезидентська риторика не могла зарадити у цій справі. Як кажуть араби, «якби за допомогою крику можна було б збудувати будинок, то осел побудував би ціле місто». Тому Юлія Тимошенко вирішує піти на примирення з Кучмою. Зроблено це було восени 1998 року. На початку листопада Юлія Володимирівна дала зрозуміти, що у ряді питань вона може піти на поступки нині діючій владі. Влада миттєво відреагувала, і президент запросив Юлію Тимошенко на горнятко чаю. Бесіда закінчилася несподіванкою: Юлія Тимошенко увійшла у кабінет Кучми ворогом, вийшла з нього - союзником. Як там у Редьярда Кіплінга? «Я за ворогом гнався сьогодні всю ніч - повернувся із другом назад». Важливо, що у Леоніда Кучми у цей час був надзвичайно низький рейтинг. Суспільно-політична та економічна ситуація в державі призвели до того, що народ озлобився стосовно нинішнього режиму. Багато хто покинув табір друзів Кучми, вважаючи, що при рейтингу в менш, аніж 8% сподіватися на перемогу неможливо. Юлія Тимошенко прийшла до Кучми у ту хвилину, коли йому були потрібні друзі. І у такий час можна пробачити навіть найбільш лютого ворога.

Саме у цей час, 10 листопада 1998 року, Юлія Володимирівна виступила на прес-конференції (широко трансльованій офіційними ЗМІ), де заявила, що, оскільки не вдається провести питання імпічменту президента і відставки уряду, то потрібно цю владу використовувати, йти з нею на зближення і на співпрацю. «Юля спеклася» - з різними інтонаціями, які віддзеркалюють різне ставлення до факту, оцінили парламентські кулуари метаморфозу яскравої опозиціонерки, котра спочатку кинула рукавичку президенту, а згодом заявила, що «тільки Леонід Кучма може сьогодні зіграти вирішальну роль у подоланні кризових явищ», - писала на сторінках газети «День» відома журналістка Тетяна Коробова. «Не братимемо до уваги колись нищівну критику Юлією Тимошенко уряду і президента - ця нелюбов завжди була ситуативною, а не ідеологічною, тим більше - класовою», - відверто заявляв «ПіК».

Цілком можливо, що посередником у справі примирення Юлії Тимошенко з президентом став відомий політолог Дмитро Видрін. Свого часу Дмитро Гнатович досить тісно співпрацював із президентом (був радником із питань внутрішньої політики). Згодом через конфлікт із Дмитром Табачником покинув президентську адміністрацію і гучно грюкнув дверима (разом із Олександром Разумковим). Тоді ж почали говорити про те, ніби Видрін і Разумков себе ще покажуть і що нібито обидва готуються до запуску нових «надпроектів» у сфері політики. Петро Василів у журналі «ПіК» припустив, що Дмитро Видрін координує діяльність групи іміджмейкерів Юлії Тимошенко (журналіста Віталія Чепиноги, соціолога Віктора Небоженка, психолога Олега Покальчука та поліграфіста Петра Якобчука). Тимошенко і Видрін часто разом з'являлися на прийомах і банкетах, скажімо, на урочистостях з нагоди ювілею газети «Зеркало недели» (тоді це викликало справжній фурор і купу пліток). В'ячеслав Піховшек був куди відвертішим, заявивши, що Видрін настільки захоплений Юлією Володимирівною, що «готовий пити з її черевичка - вино? горілку? віскі? боржомі?» Тимошенко пішла й далі - практично, завдяки чітко розіграному спектаклю у стінах парламенту було прийнято той проект Держбюджету, який був вигідний саме президенту і Пустовойтенку. Окремі депутати потім у своїх коментарях висловлювали впевненість, що без Юлії Тимошенко цей проект бюджету не пройшов би. Як результат - Кучма мав усі підстави заявити, що «опозиції в Україні немає». Основна опозиційна сила - «Громада» - через дії Юлії Тимошенко виявилася розбалансованою.

Така ситуація призводить до конфлікту всередині «Громади». Було зрозуміло, що карта Павла Лазаренка - бита. Його було заарештовано в Швейцарії. Цьому передував замах на його життя - другий за рахунком - на самий Новий рік (коли автомобіль екс-прем'єра перевернувся на рівній дорозі). Потім розголосу набула історія з панамським паспортом та дачею Лазаренка… І все ж Лазаренко на січневій конференції «Громади» у Дніпропетровську заявив про необхідність розпуску опозиційного Кабінету міністрів. Політрада «Громади» вважала, що опозиційний Кабмін ставить під удар цілу партію: «Весь репресивний апарат влади був кинутий проти партії «Громада», а керівники опозиційного уряду використовували ситуацію для сепаратних переговорів з владою». На знак протесту Юлія Тимошенко подала заяву про звільнення з поста першого заступника голови партії. Олександр Турчинов також вийшов із керівництва партії. Хоча ще пару місяців перед цими подіями в інтерв'ю Ю.Тимошенко заявляла: «Мені здається, що «Громада» буде жити і розвиватися. Вона мені дуже дорога. Я ніколи її не покину, але не відмовлюся від боротьби за нормальний демократичний розвиток партії, навіть якщо з цього приводу виникнуть суперечності з лідером партії».

У іншому інтерв'ю, вже після виходу з керівних структур «Громади», Юлія Тимошенко знову наголосила: «Я ніколи не буду виступати в ролі розкольника партії. Якби я ставила перед собою таке завдання, то діяла б сьогодні за іншим сценарієм. Ініціювала б створення паралельних первинних організацій, організовувала б паралельні з'їзди… А я цього не роблю і робити не буду».

Водночас Юлія Тимошенко робить заяву, яка охолодила тих, хто бачив у цій жінці кандидата на пост президента України. На самому початку 1999 року Юлія Володимирівна заявила, що не збирається балотуватися на найвищу державну посаду в Україні. Майже одночасно з нею подібні заяви роблять ще двоє людей - Віктор Ющенко та Олександр Ткаченко. Проте перед самими виборами останній зрадить своїй обіцянці. Тимошенко ж і Ющенко продемонструють, що вони можуть дотримуватися взятих на себе обіцянок. Газета «Україна молода» з приводу заяви Тимошенко зітхнула, що, на жаль, розвіюється значна частина ореолу інтриги. «Принцеса з претензіями стала простішою, скромнішою бізнес-леді», - констатувала газета.

Проте у березні 1999 року Юлія Тимошенко продемонструвала справедливість тези про те, що коли жінка каже «ні», це означає «може бути». Всі розмови про те, що вона ніколи не покине «Громаду», закінчилися виходом Юлії Володимирівни з фракції «Громади» у Верховній Раді. Натомість було заявлено про створення нової фракції під гучною назвою «Батьківщина». Разом із Тимошенко в нову фракцію пішли близько 20 старих «громадівців», серед них - Олександр Турчинов, Олег Білорус, Олег Блохін, Олександр Пухкал, Микола Габер та інші. До нової фракції приєдналася також доволі потужна фінансова група Валерія Бабича, що досі займала нейтралітет і не підтримувала у парламенті жодну політичну силу (очевидно, Валерію Георгійовичу була також потрібна підтримка і на виборах мера столиці, у яких він вирішив взяти участь). Поговорювали і про можливість подальшого блокування з костенківським Рухом. Нова фракція нараховувала 23 депутати і в парламенті Юлія Володимирівна вміло розіграла правило «золотої акції», дістаючи найбільше вигоди при голосуванні. Без «Батьківщини» і її голосів, як правило, будь-яке питання могло бути приречене на провал у сесійній залі. «В «Батьківщину» прийшли реалісти, а романтики залишилися у «Громаді», сказала згодом Юлія Тимошенко в інтерв'ю газеті «Сегодня». Серед «романтиків» залишився і давній соратник Юлії Тимошенко Олександр Єльяшкевич («Напевне, Олександрові Сергійовичу приємно безрезультатно доводити те, в що сам він мало вірить», - стверджувала Тимошенко).

У розпалі політичних баталій Юлія Тимошенко не забувала і про наукову роботу. Зокрема, вона у 1999 році захистила кандидатську дисертацію на тему «Державне керівництво податковою системою». «Це в той же час, і концепція Податкового кодексу, який ми збираємося внести на розгляд Верховної Ради», - хвалилася Юлія Володимирівна. Податкова реформа, на думку Ю.Тимошенко, мала стати основним елементом запропонованої нею ж системи «семи економічних кроків», що мали лягти в основу «українського економічного дива». Поруч з іміджем політика, бізнесмена, державника, за Юлією Тимошенко стійко закріпився імідж реформатора. А з легкої руки журналіста Ореста Сохара («ПіК») за нею закріпилося нове прізвисько - «Леді Ю.» (за аналогією з принцесою Діаною - «Леді Ді»).

У розпал президентської кампанії раптом виникли припущення, що оточення Юлії Володимирівни причетне до фінансування виборів Олександра Мороза. Тим більше, що й сама Тимошенко давала приводи для таких чуток: всупереч офіційній пропаганді, яка намагалася переконати загал у надзвичайно низькому рейтингу Мороза, Тимошенко дозволяла собі заявляти, ніби Мороз поруч із Кучмою є одним з найвірогідніших кандидатів на пост президента. Наслідки не забарилися. Леді Ю. натякнули, що, незважаючи на зміну історичних епох і держав, у нас і надалі «Родина слышит, Родина видит». Під час поїздки в Хмельницьку область влітку 1999 року Леонід Кучма заявив, що про прем'єрство Юлії Тимошенко не може бути і мови, адже її руками проводив усі свої операції Павло Лазаренко (який на цей час вже перебував під арештом у США). Для підсилення слів свого патрона люди, що дуже близько стоять до Леоніда Кучми, почали кампанію переслідувань керівника секретаріату фракції «Батьківщина», відомого фінансиста з оточення Юлії Тимошенко Микола Сивульського та вжили санкції до контрольованого Юлією Тимошенко банку «Слов'янський».

Але Юлія Володимирівна відреагувала спокійно: мовляв, надходять тривожні чутки про похолодання наших з президентом стосунків. Але це не завадить нам сформувати стійкий коаліційний уряд. Тобто, напрям вектора амбіцій Юлії Тимошенко став чітким і зрозумілим - уряд. При цьому навіть, якщо не на пост прем'єр-міністра, то вже точно не нижче міністра палива і енергетики. Хоча ще у квітні того ж року Юлія Володимирівна в інтерв'ю «Україні молодій» на запитання головного редактора Михайла Дорошенка «Якщо б Вам запропонували увійти до уряду, звичайно, на певних умовах, ви б погодилися?», відповіла: «Зовсім безперспективна справа. Як я вже говорила, треба ставити цілі, яких можна досягати. Цілі, які ми ставимо, переходячи від одного складу уряду до іншого, досягати не можна».

Але факт залишається фактом: коли у грудні 1999 року новопризначений прем'єр-міністр Віктор Ющенко запропонував Юлії Тимошенко посаду віце-прем'єра з паливно-енергетичних питань, то до цього кроку були готові і Юлія Володимирівна, і весь український народ. Політологи говорили про те, що Юлія Тимошенко - це чи не найцінніше надбання уряду. Хоча у цей же час пророкували: вороги Тимошенко (а їх було надто багато) автоматично стануть ворогами Ющенка (майже за середньовічним принципом - «Ворог мого друга - мій ворог»).

Початок урядової діяльності Юлії Тимошенко почався з її візиту до Москви на початку 2000 року. «Независимая газета» повідомляла у дні візиту, що «у нового вице-прем'єра добрі особисті стосунки з багатьма першими особами «Газпрому», з мером Москви Юрієм Лужковим». (Варто зауважити, що у 1997 році Юлія Тимошенко надіслала у Москву шість мармурових панно, які нині прикрашають входи в метро станцій «Пушкинская», «Тверская», «Чеховская» з написами «К 850-летию Москвы от ЕЭС Украины». З цього широкого жесту, нібито почалася дружба Юлії Тимошенко з московським мером). І хоча до складу урядової делегації, окрім Ю.Тимошенко, входили міністр палива і енергетики Сергій Тулуб та заступник голови правління «Нафтогазу України» Ігор Діденко, переговори з Ремом Вяхірєвим велися тет-а-тет. Як наслідок - Юлія Тимошенко визнала незаконний відбір російського газу українськими споживачами, рівно ж як і визнала борг українських споживачів за газ перед Росією у розмірі $ 2,8 млрд. Російська преса у ті дні зі злою іронією писала, що таким чином «Юлія Тимошенко не лише метафорично висікла себе і свою державу, але й отримала можливість нарешті розрахуватися і за борги ЄЕСУ перед Міністерством оборони РФ, які становлять 235 млн. дол.»

В Україні піднялася хвиля невдоволення. Виправдовуватися почав голова «Нафтогазу» Ігор Бакай. Олександр Волков звинуватив Юлію Тимошенко у непатріотизмі. Вкрай вороже сприйняли інформацію, що надійшла з Москви, у СДПУ(о). Однак Юлія Тимошенко заявила, що борг за газ - це не борг держави, а борг «Нафтогазу України». В умовах, коли президент Росії Володимир Путін у особистому листі на ім'я Леоніда Кучми пригрозив, що розвалить український ринок газу, а міністр енергетики Росії Віктор Калюжний заявляв про припинення надходжень російського газу в Україну, Юлія Тимошенко вирішила пожертвувати «Нафтогазом» - однією структурою. Тим більше, що у неї були свої порахунки з Ігорем Бакаєм, який свого часу витіснив «клан» Тимошенків з газового ринку України.

Більше того, свій візит в Москву Юлія Тимошенко вважала перемогою української дипломатії. На прес-конференції за результатами візиту вона заявила: «Досі діяла міжурядова угода між Україною і Росією від 1994 року, у відповідності до якої ціна газу на кордоні становить 80 дол. за 1000 куб.м. Я вважаю, що моя поїздка в Росію дала можливість Україні отримати газ за принципово новою ціною - 40 дол. за 1000 куб. м.». На запитання ж, що Україна має дати за це Росії (оскільки журналісти розуміли, що за «гарні очі» ціна вдвічі не зменшується), тим більше таким прагматичним партнером, як Росія), Юлія Тимошенко відповіла: «Взамін - гроші. Нормальні, чисто грошові стосунки». І осяяла всіх присутніх чарівною посмішкою - тією посмішкою, яка обеззброювала найбільших ворогів.

Після повернення з Москви Юлія Тимошенко запропонувала президентові дві програми виходу з енергетичної кризи. Перша з них стосувалася боротьби з корупцією на енергоринку і називалася «Чиста енергія». Вона покликана перенаправити фінансові потоки від посередників до виробників і постачальників енергоресурсів. Друга передбачала запровадження в Україні на 3 місяці «надзвичайного стану в галузі електроенергетики».

Забігаючи наперед, варто зауважити, що обидві програми залишилися далекими від втілення. Однак проект «Чиста енергія» і його схвалення прем'єр-міністром та президентом розв'язав руки Юлії Тимошенко у боротьбі з її колишніми кривдниками.

Першим не втримав Ігор Бакай. У протистоянні з тендітною жінкою він програв і у березні 2000 року добровільно подав у відставку з поста голови «Нафтогазу України». Наступним став міністр палива і енергетики Сергій Тулуб, який розглядався як особа, наближена до Григорія Суркіса - запеклого опонента Юлії Тимошенко. У травні 2000 він також іде у відставку. Так само йде у відставку, залишаючи пост міністра економіки, Сергій Тигипко - людина, що на початку розглядалася як союзник Юлії Тимошенко по «блоку реформаторів». Однак згодом Сергій Тигипко висловив невдоволення пропонованими віце-прем'єром схемами виходу з енергетичної кризи. Нарешті, у червні 2000 року з посади голови НАК «Нафтогаз України» йде Ігор Діденко), згідно з розповсюдженою думкою, «людина Бакая».

У результаті, перефразовуючи Маркса і Енгельса, «всі сили старого світу повстали проти неї». Секретар Ради національної безпеки і оборони України Євген Марчук написав доповідну на ім'я Леоніда Кучми, з якої випливає, ніби перебування Юлії Тимошенко на посту віце-прем'єра шкодить національним інтересам України. Продовжували критикувати енергетичну політику уряду Волков, Суркіс, Медведчук. Зрештою, й сам президент демонстрував, що він - не в захваті від Юлії Тимошенко.

Відчуваючи слабкість своїх позицій, Юлія Володимирівна спробувала здійснити хитрий маневр і розпустила чутки про бажання повторно балотуватися у своєму ж 99-у окрузі на Кіровоградщині. Як результат - на округ було кинуто масу «чорного піару». Скажімо, у окрузі було зареєстровано двох кандидаток з прізвищем Тимошенко - заступника начальника управління статистики м.Кіровограда Аллу Тимошенко та бригадира будівельної бригади «Акме-плюс» Галину Тимошенко. Очевидно, такі «витончені» технології вимагали від недоброзичливців Юлії Володимирівни додаткових матеріальних та інтелектуальних вливань. Але Юлія Тимошенко врешті-решт заявила, що балотуватися не буде.

Очевидно, їй самій стала зрозумілою та роль, яку вона зайняла у оточенні Леоніда Кучми. «Зеркало недели» так охарактеризувало цю роль: «Глава держави свідомо тягне зі звільненням Тимошенко, щоб якомога довше протримати в напрузі лідерів фінансово-політичних угруповань, які для нього сьогодні становлять значно більшу небезпеку, ніж, по суті, загнана в «прострілюваний простір» екс-голова ЄЕСУ. Активність і амбіційність Віктора Медведчука, альянс Григорія Суркіса і Євгена Марчука, що намітився, повільне, але впевнене зростання чисельності (і відповідно зростання впливів) фракції «трударів» імені Віктора Пінчука, Ігора Шарова і Андрія Деркача - все це, безумовно, не залишається поза увагою гаранта реформ. Єдина реальна противага могутнім центрам кулуарних впливів - Тимошенко». І далі наводяться слова одного з «сильних світу цього»: «Я не боюся перспективи мати у ворогах п'ятьох Ющенків - за умови, що поруч не буде Тимошенко».

18 червня 2000 року сталася подія, яка не залишила байдужим жодного громадянина України. У популярній програмі «Епіцентр» на каналі «1+1» журналіст В'ячеслав Піховшек ризикнув у прямому ефірі зіштовхнути лоб в лоб Юлію Тимошенко та Григорія Суркіса - двох давніх опонентів. Гостра і запекла дискусія, у якій обидва учасники вдалися до взаємних звинувачень у незаконних діях, як не дивно, принесла чимало додаткових плюсів саме Юліїї Тимошенко (хоча існує думка, скажімо, озвучена екс-президентом Леонідом Кравчуком, що «краще на екрані виглядав Григорій Михайлович»). Георгій Гонгадзе пояснював перемогу Юлії Тимошенко тим, що «багатомісячне цькування Тимошенко через ЗМІ зробило свою справу. Перед ошалілим Піховшеком сиділа не дівчинка для биття, яку йому довелося на одному з «Епіцентрів» «монтувати» і вирізати наші неприємні запитання, а загартований боєць, якому вже нічого губити, окрім власної посади. Стримуючи острах і сльози, вона не дала втягнути себе в «бабську» свару і своєю поведінкою нічого, окрім поваги, не викликала».

Одразу ж після перемоги на публічних теледебатах Юлія Тимошенко робить ще один крок - і проводить через парламент закон, що регулює процеси в енергетичній галузі, насамперед в галузі обленерго. Найбільш боляче цей закон бив по людях, які тримали у своїх руках акції обленерго. Згодом один із народних депутатів - власників пакета акцій одного з обленерго, бідкався у кулуарах Верховної Ради, що «Юля нас взула на нашому ж полі, зробивши наш бізнес невигідним».

Протягом перших семи місяців роботи Юлії Тимошенко на посту віце-прем'єра мінімум 17 разів (!) з'являлася інформація про можливість її близької відставки. «Ходи по лінії найбільшого опору - і ти пізнаєш світ», - писав Іван Багряний. Юлія Володимирівна вирішала ходити саме по лінії найбільшого опору. І навіть у день, коли вона мала відзначати семиріччя свого перебування у Кабміні, газета «Киевские ведомости» написала, що «деякі експерти прогнозують, що Віктор Ющенко в найближчому майбутньому для зменшення системного ризику всього проекту цілком може відмовитися від послуг ультра-амбітної Юлії Тимошенко, бо має їй достойну заміну в особі голови Мінпаливенерго Сергія Єрмілова».

Свого часу Юлія Тимошенко запропонувала використовувати як символ партії «Громада» птаха Фенікса, що постає з попелу і продовжує жити. Очевидно, Юлія Тимошенко стане живим уособленням Фенікса, якого неможливо вбити. Як сказав один мій знайомий: «Навіть якби мені завтра на суді довели, що ця жінка пограбувала мене, мою сім'ю і пів-України, я б їй пробачив».

Ось такий феномен української жінки-політика Юлії Тимошенко. Ось такий феномен українського суспільства.

http://www.tymoshenko.com.ua/ukr/news/first/62/&nb...

Глобалізації та нації. Ернст Заграва.

13 Jun 08 03:46:46 GMT

Глобалізація і нації. Перша частина.

13:15 12.02.2003

Повний текст книги про те, як Україна може стати конкурентоздатною у світі глобалізації і ТНК

Закордонний член Київського читацького клубу "Перехід-IV" Ернст Заграва (Канада)

ГЛАВА І: ВІДПОВІДІ НА ВИКЛИКИ ДОБИ

I. Як держави ламали ціле

Колись світ був влаштований просто й нехитро - людство ділилось на племена та роди. І все було ясним всередині родів і племен: був голова роду, і всі корилися йому - «бо так було завжди». Були серед роду волхви, і всі поважали їх - бо їхньою справою було спілкуватися з богами. Решта вся працювала, хто як міг, на користь роду. Хоча було ще й молоде парубоцтво, що час від часу знаходило вихід своїй бурхливій енергії в нападах на сусідів. Як набіг вдавався, то додому повертались з трофеями. Та на тих трофеях довго не протягнеш і життя не проживеш, що там у них хапнеш? Кілька горшків та тарілок глиняних? Все то була, знай, справа молодеча. То ж кожне покоління обирало собі нового ватажка: він ними верховодив, він їх і на сусідів водив. Звичайно, що на голову роду на той час він навіть і у думках не мітив - відчував, настане тая година, коли, можливо, його теперішня братія й обере старійшиною. Здавалося, що так було завжди і так завжди буде.

Але час минав, знаряддя праці вдосконалювались, кожен робітник все більше й більше додавав до спільної купи, а рід багатів. А що файно - парубоцтво зі своїми ватажками з більшою здобиччю з походів почало повертатись. Сусідні роди теж заможнішали, отож багатшими ставали й трофеї. Хлопці почали зазнаватися - ми стільки добра для роду нанесли, що ви й за місяць не впоралися б змайструвати, тепер ми місяць відпочиватимемо. Минали роки, змінювались покоління, зростав достаток, зростали й претенсії парубоцтва на вільний від виробничої діяльності час, їх все більше й більше приманювали походи та пограбування навколишніх земель. Не всім це подобалося навіть в середовищі самого парубоцтва. Більш лагідні дома зоставались, горшки ліпили, а більш войовничі залишались вірними своїм парубоцьким забавам, - за те одне одного й зневажали. У багатьох народів (насамперед аріїв) виділяється декілька різнорідних прошарків: волхви, трударі та воїни, - які і формують систему роду чи племені. Над усіма ними вивищувався старійшина, що надавало цілісності такій системі.

Та чим далі, тим більших переваг давав грабунок. Ватаги молодців з декількох родів об'єднувались для спільних нападів на сильних сусідів (як, скажімо, германські молодці єдналися, щоб грабувати простори Західної Римської Імперії, а наші предки - для глибоких рейдів у глибини Візантії). Це ламало старий порядок. Адже частина роду вливалася тепер в іншу єдність вже під орудою чужого спільного ватажка.

В якомусь із наступних поколінь народжується особливо рішучий ватажок, який відчуває, що він вже вийшов, і діяльністю і почуттями, за межі свого роду. Він не вважав більше за доречне для себе підкорятися старійшині. Зіткнення влади роду (старійшини з оточенням), та елементами роду - верствою воїнів, стає невідворотним. Так само як і його наслідок.

Здобувши владу над ближніми племенами, ватажок-переможець, тепер уже князь, починає поширювати свою владу на дальні племена та інші народи.

Сталася дуже цікава й значна подія в історії людства. Частина цілого, вийшовши із цього цілого, з»єдналась з іншими подібними складовими інших цілих - і всі вони разом утворили нове ціле. А те, що було раніше цілим, стало тепер його часткою. Частини племен, касти воїнів, які вилонились з різних племен, утворили нову цілісність - державу. Колишні «ціле» стали частками цієї цілісності. Колишній член одного з племен став головою над всіма племенами, його дружинники - посадниками в різних частинах країни, що зароджувалася, а колишні старійшини, залишилися місцевими старостами, підтримуючи порядок в окремих селах та містечках, - осідках колишніх родів. Всі гуртом вони сформували апарат управління і підтримки порядку в новоствореній країні - себто, державу.

За роди і племена ніхто вже й не згадує. Сучасний світ належить не їм, а поділений між країнами. І ворогують між собою вже не роди, а країни (точніше, ворогують виразники інтересів країн - держави).

II. Як ціле ламає держави

Ми є свідками того, як на наших очах відбувається стабілізація державного устрою світу. У старіючих держав відпадає охота воювати. Світ поділений. Останні спроби його перекроїти обійшлись надто дорогою ціною. Навряд чи щось подібне повториться.

Світ знову став простим і ясним. Він є поділеним на країни, країни мають свій народ, що її замешкує. В решті решт кожна країна має свою державу, що контролює цю територію, що підтримує порядок у цій країні, що служить виразником інтересів нації, яка населяє цю країну. Країни мають внутрішню структуру, територіальну, національну, економічну - фірми, що складають її цілу економіку.

Приблизно така картина була характерною для нашого світу досить тривалий період. Аж допоки у перший половині 19-го століття не почала особливо ясно заявляти про себе характерна риса виробництва - зростання. Підприємство дає прибуток. Він вкладається у розширення виробництва. Виробництва зростають, стають сильнішими й витісняють та поглинають слабших конкурентів. Цьому явищу була дана назва - концентрація капіталу й виробництва. Компанії невблаганно зростають і не менш напруженішою стає і їх боротьба між собою. Одна справа, коли конкурують дві слюсарні майстерні на розі перетину двох вулиць, а інша справа, коли конкурують компанії, що об»єдують під єдиним дахом сотні, а то й тисячі таких майстерень.

Економічні взаємостосунки країн, що існували завжди у вигляді торгівлі, набувають інших рис. В добу колоніальних завоювань європейські компанії почали вивозити на впідпорядковані собі території не лише товари, а й капітал. Іншими словами, почали вкладати гроші у розбудову виробництва в наново здобутих землях. Цей процес посилювався, і вже на початку 20-го століття вивіз капіталу став переважати над вивозом товарів. Така тенденція подальшого економічного розвитку стала прикметою нової епохи. З того часу вона ніколи не зупинялася.

Рано чи пізно держави мали відчути небезпеку, яка виходила від нової сили, що народжувалася в надрах їхніх країн. Все більш величезні сектори економік країн підпадали під контроль поодиноких гігантів, що, як ті спрути, добувались своїми могутніми щупальцями до всіх закутків національного господарства. Скажімо, у 1950 році 130 компаній контролювали половину! економіки США. [1].[Mason, Edward S. Introduction to «The Corporation in Modern Society», 1-24. Cambridge, Mass.:Harvard University Press,1959]. Ця молода й завзята сила ще наприкінці 19-го століття стала намагатися накидати державам свої умови. Усвідомивши для себе в цьому небезпеку, держави вдалися до оборончих заходів - повсюди були прийняті Антимонопольні Акти, що стали головною заповіддю всіх держав. Більше того, якщо якимсь корпораціям все ж таки вдавалося нишком розростися до велетенських розмірів, держави рішуче брались до їх примусового поділу. «Вони зосередили занадто багато сили»- такий суворий вердикт надавав державі всі підстави, щоб убити успішну компанію.

Зустрівши перешкоди на шляху зростання, гігантські корпорації пішли в обхід - за кордон. Саме це і стало причиною переважання вивозу капіталу над вивозом товарів на кінець 19-го, початок 20-го століття. На цей же час припадає впровадження Антимонопольних Актів у всіх розвинутих країнах. Втративши можливіть зростати вдома, корпорації намагаються зростати за його межами. Це одразу надало нових рис у стосунках держава-корпорації. Обійшовши Антимонопольний Акт і продовжуючи могутнішати за межами країни, деякі корпорації у своїй потузі вже обігнали економічну потугу багатьох країн світу. Безумовно, це робить їх все менш охочими танцювати, як держава каже. Все частіше вони дозволяють собі чубитися з ними. Але зазнавши тиску від сильнішого суперника, намагаються сховатися під пелену держави. Чи не найяскравіший тому приклад - вторгнення японських автомобільних корпорацій на американський ринок у 70-х роках. Американські, заплилі жирком, гіганти-бики почали програвати боротьбу молодим завзятим японським бугаям. Куди й ділась їхня ліберальна риторика? Всі дружно кинулися до держави слізно прохаючи і гнівно вимагаючи державної протекції. Наших б'ють! Держава мусить сказати своє вагоме слово! Не дамо вітчизняної економіки на поталу зайдам! Але варто було навалі видихнутися, і корпорації знов згадали за свої ліберальні переконання.

Світ ще не перевернувся, але він вже не той. Нова сила зародилася в надрах країн і рветься назовні, з-під контролю держав. Старі гравці світової арени - держави, що сотні років кроїли і перекроювали Землю поміж себе, сходять з арени. Не вони вже гравці. Сьогодні інша, молода і завзята сила ділить світ поміж себе - корпорації. Вони нападають і захищаються, вони завойовують нові простори й приносять додому здобич.

Частки країн - корпорації, що були елементами більшої єдності - країн, вириваються з цього цілого. Що утворять вони?

Колишнє ціле - структура племен включала в себе як свою частину - прошарок воїнів. Ці прошарки вилонились із структури племен і утворили нову цілісність - структуру військової організації, яка лежала у позаплемінній площині. Ця структура, в кінцевому підсумку сформувала під себе структури новопосталих держав. Структура держав включила структури колишніх племен у себе як свою частину.

Нині ми спостерігаємо подібний процес. Частини держав - компанії, вириваються із цілого (із держав) і утворюють нові цілісності - транснаціональні корпорації, що вже лежать у позадержавній площині. Цей процес триває. Якою буде цілісність яку він утворить, і яка включить у себе держави як свою частину?

III. Корпорації ламають межі на шляху зростання.

Потреби економічного зростання вже зламали декілька перешкод, що політичний устрій виставляв на його шляху. Феод мав сільське господарство, достатнє щоб прогодувати всіх його мешканців. Він мав майстрів, що виготовляли увесь потрібний феоду інструментарій. Всім цим володів феодал (пан), член князівської дружини. Феод, у той же час відігравав роль адміністративно-політичною одиниці, а феодал виступав головою цієї мікродержави та головним суддею. Достатньо тривалий час розвиток техніки відбувався саме в таких рамках. Їх простору вистачало для економічних одиниць того часу. Концентрація виробництва відбувалася за такими напрямками - наділи селян урізалися до «присадибних ділянок», ці ж селяни обробляли великі панські лани, себто одне велике сільськогосподарське підприємство. З іншого боку ремесло окремих ремісників концентрувалося у цехи, потім у різного роду майстерні, мануфактури і пізніше у фабрики та заводи. Розвиток техніки, як наслідок концентрації виробництва, потребує все більших масштабів. Зростаюче виробництво вимагає більшої кількості працівників. Ці люди мусили мати достатньо свободи для вільного пересування до тих місць, де потреби успішного виробництва мали потребу в додаткових робочих руках, полишаючи місця, де виробництво занепадало. Потрібно було усунути перешкоди в торгівлі з віддаленими землями для збільшення можливостей збуту продукції. Але феодальна система намагалася зберегти все у рамках феодів, яки вже були явно затісними для масштабів концентрації нового виробництва.. Феодали не воліли відпускати своїх селян в інші феоди, де господарство вимагало додаткової робочої сили навіть у випадку, коли їхнє власне господарство занепадало і вивільняло зайві руки. Феодал стягував податки за ввіз і вивіз продукції: щоб проїхати, скажімо, від Леону до Марселю, купець, минаючи з десяток феодів, мусив заплатити з десяток мит. Капітал, що зростав, заходився здійснювати експансію в нові землі, скуповуючи тамтешні підприємства та організовуючи нові. Та феодали не збиралися безперешкодно сприяти скуповуванню виробництва у своїх феодах чужим підданим (або ставай моїм підданим!)

Виробництво рвало пути феодального устрою. Цей факт мусив відбитися у свідомості людей. І він відбився виникненням і поширенням ідеології лібералізму. Одночасно стара еліта висуває ідеологію консервації існуючого ладу - консерватизм. Почалася боротьба. Але це не була боротьба між ідеями і людьми. Феодальна форма організації суспільства прийшла у зіткнення з потребами концентрації виробництва. Хтось мусив програти. Оскільки концентрація виробництва є законом виробництва, то мусило отримати перемогу чи поразку виробництво. Як відомо, переможцем стало виробництво. Десь у мирний спосіб, десь шляхом революцій, але стара шкаралупа була розчавлена. Лібералізм тріумфував.

Минув час, і ми пересвідчились, як новий лад, опанувавши майже всією Землею, дав волю концентрації виробництва, і та за своїми масштабами зуміла досягти нечуваних розмірів. Кілька сотень різного роду господарчих елементів (концерни, корпорації, конгломерати тощо) у великих сильних країнах контролюють 2/3 всього виробництва.[1]. Але корпорації відчувають потребу в подальшому зростанні. Внутрішній тиск до зростання викинув корпорації на світову арену. Але міжнародні комерційні операції зустрічають десятки перешкод. Державні кордони, догляди, мита, санконтроль, обмеження на ввіз, обмеження на вивіз, заборони на ввіз і вивіз тощо. Потреби економічного розвитку вимагають додаткових робочих рук у економічно розвинених центрах. У держав, що відстають, часто спостерігається велике безробіття. Та й економічний підйом не завжди співпадає у всіх країн, а як і співпадає, то не є однаковим. Все це призводить до того, що в одних країнах відчувається нестача робочих рук, а в інших процвіта безробіття. Але останні хоча і раді позбутися зайвих ротів, та роблять це не зовсім охоче, бо втрачають своїх громадян, а отже стають слабішими назавжди (навіть потенційно). Інші, в свою чергу, хоча й раді додатковим робочим рукам, та бояться завеликого напливу іноземців, бо адаптація великої їх може виявитись державам не під силу, а це загрожує національній стабільності країн. Завеликі потоки імігрантів однієї національності не воліють розчинятися в національному морі господарів: зберігають свою мову, не переймають звичок і традицій, залишаючись чужорідним тілом, що в любий несприятливий момент може повернутись не на користь державній безпеці в цілому, тобто цей факт містить потенційну загрозу національній політиці цієї держави. І держави пильнують цього.

У тисячах випадків, з тисячі причин інтереси держави і великих корпорацій розбігаються. І чим далі, тим помітніше. Чим більшими стають корпорації, тим менш вони воліють виструнчуватись за кожною примхою держави. Чим далі вони розростаються, тим некомфортніше їм почувається у володіннях власної держави. Простір всього світу більше не завеликий для них. Як колись вони рвалися за межі феодів, у простір всієї країни, так тепер вони рвуться за межи країн, у простір всього світу. Тому й зовсім не дивує, що нової популярності знову набув затертий було лібералізм. Він повертається під злегка підновленим ім'ям - неолібералізму.

Державний лад планети виявляється перешкодою на шляху до зростання корпорацій, стримує вільний розвиток виробничих сил і чим далі, тим більше виступає для сьогодення безприбутковим спадком минулих епох.

Глобалізація - це лише наслідок концентрації виробництва. Зростання - є головною властивістю виробництва. Будь-які межи рано чи пізно стають затісними за для нього.

Властивість виробництва зростати - зруйнувала свого часу феодальний політичний устрій. Тепер ця властивість прийшла у зіткнення з державним ладом планети. Як зіткнення виробництва з обмеженнями феодального ладу породила лібералізм, так його новітнє зіткнення з державним ладом планети відродило цю ідеологію у вигляді неолібералізму.

IV. Якісно інший випадок.

Щоправда і самим державам не є вперше відстоювати свою цілісність і зверхність. Колись вже економічні одиниці розривали їх на шматки.

Держави, що були утворені в результаті вибуху завзяття племен, і очолювалися ватажками воїнів, не мали під собою економічного грунту. Доба середньовіччя довела це з усією переконливістю. Колишні великі держави, утворені першими князями, майже повсюдно розпалися на дрібні шматки - на феоди. Економічна доцільність не диктувала більшого. Феоди були економічними одиницями країн. І спочатку була гармонія. Чим багатшими і сильнішими ставали феодали та економіка їхніх феодів, тим сильнішою ставала вся країна і її король. Перші феодали, що приймали феоди, як нагороду від короля за заслуги, відчували обов»язок відслужити їх королю. Але феоди були економічно самодостатніми одиницями. Тому з часом, добре окублившись у своїх феодах, феодали почали розглядати владу короля як зайву. Вони замикаються в своїх феодах, воліючи обмежити владу короля, і бажають залишити його лише як об»єднавчий символ на випадок іноземної навали, або віддають йому права верховного арбітражу в суперечках між феодалами.

У боротьбі з власними феодалами королям доводилося маневрувати: використовувати боротьбу феодалів між собою. Бувало, що вони ставали на бік буржуазно-ремісничого населення міст, яке боролося проти влади феодалів. Не гребували й вони виступати в ролі прибічників полегшення долі кріпаків.

Королі уособлювали держави, в той час як феоди були уособленням економічних одиниць, що протиставлялися державі. На той час держави перемогли, бо економічні одиниці-феоди, ломаючи цілісність держав, просто кришили їх на дрібніші державки. Феоди не ламали цілісність держав, утворюючи нові позадержавні цілісності.

Тепер перед державами виникла якісно нова загроза. Адже їхніми економічними одиницями в першу чергу виступають вже не сільськогосподарські, а промислові підприємства, які, на відміну від феодів, мають властивість нескінченного зростання.

Тут теж спочатку панувала цілковита гармонія: компанії ширшали, нарощували виробництво всередині країни, вкладали свій капітал за кордоном і привозили прибутки додому. Разом з ними міцніли і держави за рахунок зтягування податків зі зростаючих прибутків компаній. Компанії багатіли, і держави раділи тому, як батьки радіють дітям, що пнуться в ріст і міцніють в силі. Але для змужнілих компаній державна опіка поступово перетворюється на надлишковий тягар. Почуваючи себе зручно і безпечно, вони починають розглядати державні податки і регулюючу функцію держави як кайдани, що сковують їхні рухи. Держава в якості верховного нейтрального арбітра ставала на перешкоді переросткам-здорованям, що бажали й надалі поїдати увесь планктон дрібних компаній. Планктон (дрібний бізнес) не в змозі протистояти власними силами новітнім гігантам і шукає захисту в держави, вимагаючи від неї державного втручання, вітаючи регулюючу функцію держави. Та й крім того інтерес корпорацій далеко не завжди співпадає з інтересом суспільства, пильнувати який призначена держава. Інтерес корпорації простий - прибуток. Його збільшення досягається 1) зменшенням собівартості виробництва, 2) збільшенням ціни на вироблений товар, 3) захопленням більш широкого ринку збуту для своїх товарів. По всім цим трьом пунктам зіткнення корпорацій-гігантів та держави ставало неминучим. Дбаючи за суспільний інтерес, держави вимагають більш двайливого відношення до природи, тобто застосування в процесі виробництва запобіжних заходів: фільтрів, очисних споруд, - а значить, нових більш вартісних технологій, які зменшували б забруднення. Крім того держави вимагають від корпорацій забезпечення своїх робітників соціальним захистом: виплатами по безробіттю, пенсіями, вкладанням грошей в охорону праці тощо. Все це суттєво збільшувало капіталовкладення корпорацій і драматично зменшувало їхній прибуток. Це був удар по першому пункту.

Але на цьому не закінчилось, держави починають втручатися в процес ціноутворення, прискіпуючись наскільки обгрунтованими є певні ціни, а почасти просто безцеремонно диктують максимально допустиму ціну. І таким чином зменшують потенційний прибуток корпорацій. Що було ударом по другому пункту.

І врешті решт, стаючи на захист дрібного бізнесу, держави починають урізати апетити корпорацій-гігантів, перешкоджаючи їм на шляху цілковитого захоплення ринку. Що в свою чергу вдарило по третьому пункту.

На додаток до всіх вищезгаданих обмежень держави вдалися обкладати корпорації й найбагатших акціонерів збільшеними податками з метою надання за їх рахунок допомоги біднішим прошаркам населення.

Як закономірний наслідок, зрослі в розмірах і силі корпорації, почали вимагати від держави не втручатися у справи корпорацій. Підпираний ними лібералізм популяризує точку зору, що за державою мусять залишитися виключно поліцейські та оборонні функції, а також арбітраж у міжкорпоративних суперечках. Чим далі зростала сила корпорацій, тим упертішим ставало їхнє прагнення обмежити владу держави. Та потрапивши в загрозливе становище, держави вдалися до вже випробуваного засобу: вороги моїх ворогів - мої друзі. Чим більша небезпека загрожувала державам, тим більшими союзниками трударів та дрібного бізнесу вони ставали. Перші Антимонопольні Акти були впроваджені як захід, спрямований проти цінової монополії - на захист трудящих, та на захист інших немонопольних фірм - на користь дрібного бізнесу. Хоча пізніші були вже відверто спрямовані на обмеження завеликої потуги корпорацій у суспільстві. Держави мусили спертися на альтернативну лібералізму ідеологію, і цією ідеологією невідворотно став соціал-демократизм, цілі якого великою мірою співпадали з задачами держави - зменшення нерівності, і процвітання для всіх, тобто для всієї нації, що з точки зору держави є зменшенням напруги в суспільстві. Більше того, соціал-демократизм на практиці шукав вирішення своїх завдань у загальносуспільній власності та загальносуспільному контролі, які, за відсутністю інших механізмів, ставали державною власністю і державним контролем.

Боротьба "держави-економічні одиниці", не є чимось новим. Феоди (як економічна одиниця) та корпорації - лежать в іншій площині ніж держава. Оперуючи у своїй стихії - економіці, корпорації бачать державу, як явище соціально-політичне, явище іншої стихії. Втручання держав сприймають, як втручання "з іншого світу". Звідси бажання повернути державу назад у "її світ" - підтримувати соціальний порядок та пильнувати політичну незалежність. Та оскільки при функціонуванні нерегульованого вільного ринку годі відвернути соціальні проблеми, то держави не могли залишатися осторонь цих процесів.

Держави закономірно мусили вдатися до соціал-демократизму, як до природної реакції на зростаючу силу корпорацій. Саме це і стало причиною приходу до влади соціал-демократії у більшості розвинутих країн світу та різким ухилом вліво правлячих лібералів в інших країнах до 60-х років 20-го століття.

V. Сильні нації втрачають свої корпорації.

Але намальована картина поступово відживає своє. З розпадом комуністичного блоку, що свідомо підбурював відсталі держави до протистояння передовим, до протистояння напливу транснаціональних корпорацій з одного боку, і всіляко підігрівав незадоволення корпораціями у розвинутих країнах з іншого, зв'язка держава - її корпорації, починає остаточно виснажуватись. Тепер вже немає тієї небезпеки, якою виступали соціалістичний табір з її комуністичною ідеологією, підпираною та поширюваною ним.

Остання доба об'єднань гігантів між собою внесла нові нюанси. Тепер, коли перевиваються один з одним давно прославлені гіганти, місце штаб квартири стає проблематичним. Скажімо, коли зливалися Даймер-Бенц та Крайслер, місце штаб-квартири з однаковим успіхом могло бути вибраним і в США і в ФРН. І те, що врешті решт обрали ФРН зовсім не значить, що за певних обставин її не можна буде перенести в США.

Раніше, коли гіганти підминали всіх удома і виривалися на оперативний простір світового ринку, ці гіганти були виразно національним явищем. За кордоном вони відкривали чи скуповували виробництво, що розцінювалося як допоміжне для основної активності, яка продовжувала реалізуватися «вдома». Тепер, коли злучаються компанії, жодну з яких складно назвати філією іншої, то приналежність такої компанії стає непевною, розмитою. Перенести таку штаб-квартиру з Сіетла у Франкфурт-на-Майні не є неуявлюваним (принаймні, це не те ж саме, що перенести її у Браззавіль чи у Київ).

Більш того. Все сильніш помітною тенденцією стає купівля і продаж іноземних акцій. Особливого розкрилля ця тенденція набуває по мірі того, як Інтернет стає звичайною річчю для все більшого кола людей. Надалі більше акцій народних компаній потрапляють у володіння закордонних власників.

Виникає цілковито нова ситуація, якої не існувало раніше. Маючи філії по всьому світу, велика частина з яких нічим не поступається головному виробництву, постійно збільшуючи відсоток закордонних власників, корпорації втрачають колишні дитячі сентименти до прабатьківщин. Приміром зовсім недавно віце-президент Nortel - одного з гігантів Канади, заявив, що його компанія "не винна ніяких вірностей Канаді ... Те, що ми були народжені тут, зовсім не значить, що ми будемо залишатися тут. Канадійці не повинні відчувати, що ми належимо їм. Місце повинно залишатися привабливим, щоб ми були зацікавлені зоставатися в ньому» - додав віце-президент Nortel. [Торонто Стар 29 апр-99] Кореспондент зі смутком підсумував: «В практичному світі міжнародної конкуренції, де націоналізм рівнозначний сентименталізму, канадійці мають призвичаїтися до того, що їхні корпорації повертаються до своїх виробничих обов'язків». (Тобто до свого головного обов'язку - давати прибуток інвесторам). Отже злука держава - концерни рветься. Рветься на наших очах.

Таким чином ліберальний підхід до справи призводить до послаблення націй та держав, що втрачають своє економічне підгрунтя - корпорації, а корпорації позбуваються останніх сентиментів до «своєї» держави і нації та до їх інтересів.

Особливо сумною бачиться така зміна сюжетної лінії для націоналістів Східноєвропейських країн. Вони рвалися з комунізму, від його інтернаціоналізму у вільний світ. Лібералізм був їхнім знаменом надії. Від комунізму, що вже давно забув за свою інтернаціоналістську риторику й будував цілком національні країни (Польща, Албанія, Китай...), вони потрапляють у світ консерватизму-лібералізму, у світ безликої конкуренції, національно безликих корпорацій; у світ, що у своєму практицизмі не бачить для себе користі від націй і не розуміє, нащо йому бути корисним націям. Цей світ значно гірший для патріотів будь-яких націй, бо у ньому немає винних, немає проти кого влаштовувати демонстрації чи йти у партизанські загони. Чи ви візьметесь воювати проти поступу вперед?

Нажаль східноєвропейські націоналісти не помічають протиріччя між лібералізмом та націоналізмом, і це може дорого коштувати і їм, і їхнім націям, і всьому звичному ладу планети.

Держава-нація-економіка завжди були триєдиним поняттям, де одну складову не можна було відірвати від іншої. Тепер же великі корпорації (основа економіки), вириваючись з цього триєдиного сполучення, полишають нації і їхні держави. Таким чином нації втрачають основу для свого існування, бо яка національна культура може існувати без національної економіки, що дає цій культурі матеріальне підгрунтя для її життя?

VI. Чи вічно першим бути першими?

Майбутнє глобалізації не виглядає безхмарним. Скажімо США вже сьогодні намагаються вести себе як світовий гегемон. Є також поза сумнівом, що вони зустрінуть гідного конкурента з того боку, з якого ще 10 років тому ніхто його не сподівався.

20 років тому ВНП Китаю складав 16.93% від американського. У 2000 році - вже 59.26%. Темпи росту Китаю у 1997 році - 8.8% на рік проти 3.8% американських. Для порівняння Індія, що має майже теж саме населення, що і Китай (зараз 1014 млн проти китайських 1261 млн), скоротила своє відставання з 12.32% до 22.28% за той самий час. І Китай обіцяє подвоїти свій ВНП протягом наступних 10 років.

Як Китаю вдалося досягнути цього дива, котре, як маємо змогу пересвідчитися, набагато перевершує диво японське? Денаціоналізувавши дрібні підприємства (створивши дрібний бізнес), вони надали можливість вибору, утворили сприятливе середовище для народжування майбутніх національних Фордів та Біл Гейтсів. З іншого боку такі дії забезпечили основу для конкуренції всередині країни. Китай почав заохочувати іноземні приватні інвестиції й сміливо зустрівся зі світовою конкуренцією. Словом, він відмовився від всього ідеологічного мотлоху комунізму. Але при цьому держава не випустила зі своїх рук командні висоти економіки. Якщо порівнювати з США (де 500 компаній із загальної кількості в близько 3 млн. дають 2/3 всієї продукції), то можна сказати, що Китай утворив мільйони приватних компаній, залишивши у власності за собою лише найбільші 500. Що з цього випливає? Дві надзвичайно суттєві речі.

Перша - якщо б Китай приватизував би все, він увійшов би в світову конкуренцію як блюдо для бенкету іноземних корпорацій, бо дрібненькі компанії не спромоглися б протистояти іноземним гігантам. Він би безславно впав і перетворився б на безліч філіалів Тойот та Сіменсів. Або він чекав би, коли його дрібний бізнес поступово б розрісся до потрібних гігантських розмірів. Але до цього часу довелося тримати країну в ізоляції від іноземних конкурентів, а отже безнадійно плестися в хвості, бо нема іноземних конкурентів - немає й розвитку. Та й взагалі, навіщо руйнувати готову велику корпорацію, щоб потім чекати, коли природним шляхом виростуть такі самі інші? Чи це не безглуздя? (На жаль саме цей шлях обрала Україна).

(Не забуваймо, що мова тут йдеться не про комуністичну державну економіку, а про комерційну корпорацію, котра бере участь у конкурентній боротьбі, і яка нічим взагалі не відрізняється від жодної іншої корпорації, окрім того, що її засновником і утримувачем контрольного пакету акцій виступає держава.)

Друга - в найрозвиненіших країнах світу відбувається процес втрати націями своїх корпорацій. Саме це є тією проблемою, з якою все невідворотніше зіштовхуватимуться США. Економічна могутність корпорацій - основа могутності цієї держави. Втрачаючи свої корпорації, вони втрачатимуть і свою вагомість.

Китай пропонує іншу модель розвитку. Державна корпорація утримує злуку держава-корпорація, не даючи економіці перейти в іншу позадержавну, позанаціональну площину. Така корпорація матиме підтримку держави (що посилюватиме її), й така держава і така нація не втрачатимуть свого економічного підгрунтя. Тому в довгостроковій перспективі можна не сумніватися, що Китай перевищить за своїм впливом США.

Ті нації мають шанс на майбутнє, чиї держави зберігають певну єдність з економікою. Держави, що втрачають таку злуку, залишаться без надійної підпори й балансуватимуть, немов циркач на дроті, між життям і смертю. Така єдність може бути досягнута лише за рахунок сильних корпорацій, де державі належить контрольний пакет акцій, за рахунок наявності в національній економіці сильного державного сектору.

Єдність держава-корпорації вмирає й разом з нею відмирає звичний нам світ. Тепер, коли сходяться в сутичці американсько-європейсько-японські компанії, загалом компанії багатонаціональні, їхня боротьба виходить з національної площини, й це паралізує здібність держав втручатися в такі конфлікти. Нації втрачають економіки, як свої атрибути, і втрачають національні держави, як знаряддя взаємодії з іншими націями.

Китай є прикладом нації, що спромоглася надибати інший шлях. Цей шлях не лише прискорює економічний прогрес нації. Він ще й виступає запорукою безсмертя нації. Нація житиме, допоки житиме її національна економіка.

VIІ. Західна і Східна Європи - біг у протилежних напрямках.

Сьогодні ми є свідками нового етапу глобалізації - доба мегаоб'єднань. Величезні, гігантські корпорації злучаються чи зкуповують одна одну, утворюючи ще більш велетенські економічні об'єднання. Вони відчувають: сьогодні, як і раніше, розміри вирішують майже все. Або ти гігант і душиш інших, або ти жертва гігантів. Ця хвиля мегаоб'єднань спростувала висновок для «нової економіки», який передчасно був проголосив:»Стара ідея «чим більше, тим краще» дедалі старішає.» [Alvin and Heidi Toffler. Creating a New Civilization. The Politics of the Third Wave. Turner Publishing, Inc. Atlanta, 1995] Він замінений нині на більш обережний: «Розміри - це ще не все» (втім, звичайно, вони ніколи й не були всим).

Цей процес набув особливих обертів у Західній Європі, що об'єднується. Оскільки державні перешкоди там зняті остаточно, то хвиля мегаоб'єднань гігантських економічних імперій у ще більші набула там особливого розмаху. Дисонансом на всьому цьому тлі виглядає лише Східна Європа, де процес пішов у протилежному напрямку. Їхні монолітні економічні утворення (державні економіки) дезинтегруються на безліч приватних фірмочок. З точки зору глобалізації гігантські економічні імперії західних країн зустрічали в державних економіках соцкраїн подібних собі гігантів, лише дещо детренованих через відсутність конкуренції. Після хвилі приватизації західні економічні імперії у пошуках нових «територій для завоювань» вже знайдуть у східноєвропейських сусідів багато натренованих новоутвореним вільним ринком ліліпутів.

Таким чином, з точки зору глобалізації, Східна Європа, відмовившись від комуністичної самоізоляції, виплюскується на глобальну світову арену не драгліючими, одутими старими касатками, відгодованими в закритому економічному басейні, а у вигляді готових для частування смачних блюд з повненьких соковитих креветок. Лише ось чи цей шлях є кращим для самої Східної Європи?

Набагато привабливішим виглядає шлях, що був обраний Китаєм. Залишитися гігантом, поступово відростити детреновані комуністичною економікою м'язи і в такому вигляді міцно ступити на світову арену. У наслідках такої політики можна переконатися чи не на кожному кроці: майже 2/3 речей, що виставлені на продаж на ринках розвинутих країн, є китайськими.

Темпи зростання ВНП 1991-1999

	1991-98	1991	1992	1993	1994	1995	1996	1997	1998	1999
Японія	1.3	3.8	1.0	0.3	0.6	1.5	5.1	1.4	-2.9	-1.5
Китай	10.8	14.2	9.2	13.5	12.6	10.5	9.6	8.8	7.8	7.5
Південна Корея	5.4	9.1	5.1	5.8	8.6	8.9	7.1	5.5	-5.8	4.5
Чехія				0.5	3.3	6.4	3.9	1.0	-2.7	-1
Угорщина				-0.6	3.1	1.4	1.4	4.5	5.1	3.5
Польща				3.8	5.1	7.1	6.0	6.9	4.8	3.5
Україна				-14.2	-23.0	-12.2	-10.0	-3.0	-1.7	-3

Джерело: Організація Об"єднанних Націй, The World Economy in 1999

В той час, коли економіка найуспішніших східноєвропейців то підстрибувала вгору то падала додолу, економіка Китаю вже 20 років дає в середньому 10% річного приросту. Більше того, щоб продемонструвати свої непевні успіхи, Польща, Угорщина та Чехія нахапалися боргів так, що їх можливо вистачить і на наступні покоління внуків, відповідно 44,0 мільярди доларів, 27 та 24, що складає 15,91; 34 та 20,11% від ВНП. Китайські ж борги є швидше символічними - 3,45%ВНП. Та й навіщо Китаю борги, якщо його експорт у США складав 65,8 млрд $US, а імпорт 12,8? Різниця у 53 млрд вкладається у розвиток науки та у модернізацію застарілого виробництва. Додайте позитивний баланс від торгівлі практично з усіма іншими країнами:

Експорт у Китай Імпорт з Китаю (Млн US$) 1998 р.

Японія .............................21692........................41827

Німеччина ........................6113........................12362

Канада..............................1710..........................4983

Франція.............................3428.........................6563

Британія...........................1508..........................4090

Італія................................2541..........................4429

Джерело: CIA, Directorate of Intelligence, Handbook of International Economic Statistics for 1998

Чи може Східна Європа розраховувати на щось подібне на тому шляху, який вона собі обрала? Просте питання, бути сильним чи кволим, викликає дискусії у Східній Європі. Це сліпота чи ознака виродження? Китайська нація є набагато старішою за них. Якщо вона має сили на ривок, то де ж її поділи східноєвропейці? Теоретична та інстинктивна сліпота жене їх у стан навічно відстаючих.

Наче як у насмішку поки Східна Європа «дарує» своїх комп'ютерних спеціалістів, що масово переселяються в країни Заходу, корпорації останнього приносять роботу китайськім програмістам до дому. Hewlett-Packard Co оголосила про бажання створити 1500 програмістських робочих місць в Шанхаї, а Microsoft Corp. збирається відкрити там Глобальний Інженерний Центр.

Шлях сильних - творити власну економіку.

Відомо, що індустріалізація, що відбулася сама по собі з причин внутрішнього характеру, була лише у Західній Європі та (частково як наслідок європейської) у Північній Америці з середини 18-го по кінець 19-го століття. Індустріалізація інших частин світу відбувалась в результаті вивозу капіталів із Європи, а пізніше і з Північної Америки. Ця друга хвиля індустріалізації завжди залишалась частковою, ніколи не утворювала внутрішнього замкненого циклу.

Економіки передових країн, по мірі збільшення світової торгівлі і вивозу капіталу, теж перестали утворювати закінчені внутрішні цикли. Але залишилася системність. Зв'язки виробництв, що колись вирвалися з тісних рамок феодів на оперативний простір країн, переплелися у мережу, що дала з часом систему. Система завжди є чимось більшим ніж проста сума її скаладових. Комп'ютер є чимось більшим ніж набір його частин, викладених поряд. Окремі органи тіла не здатні нести життя. Телевізор являє собою замкнену систему. Але цю замкненість можна розірвати. Якщо з телевізора видалити трансформатор, але залишити його дротяні з'єднання з телевізором, то він не перестане бути системою. З будь-якого телевізора можна випатрошити якийсь конденсатор чи резистор. Але якщо їхні дротяні з'єднання з телевізором не зачіпати, то кожен телевізор залишиться системою. Але якщо ви складете всі ці витягнуті елементи у одну коробку, то ця коробка не дасть вам нічого більше ніж набір елементів, кожен з яких зв»язаний зі своєю власною системою. Марно чекати від них властивостей вищої системи, вони не створять нового ефекту, який дають елементи, що з'єднані в працюючу систему, якою є телевізор. Так виробничі одиниці та зв'язки між ними в країнах, що розвиваються, не складають системи, що перешкоджає появі внутрішніх рушійних сил, які могли б штовхати самостійний розвиток цих економік. Окремі заводи західних фірм на їхній території - це ті самі трансформатори та конденсатори, що витягнуті з систем західних економік.

Економіки Західної Європи та Північної Америки розвивалися природним чином, коли розвиток кожного елементу економічної системи країни підштовхував до розвитку всі інші елементи. В інших частинах світу розвивалися окремі елементи систем передових країн. Ці елементи були включені у системи тих самих передових країн, і ніколи не утворювали внутрішніх систем на території перебування. Таким чином у відсталих країнах ніколи не з'являлося ефекту системності, що породжує внутрішні сили, які могли б підстьобнути внутрішній розвиток економіки. Без цього економіки цих країн були приречені бути завжди «на буксирі» у передових економік, а отже бути завжди у рядах відстаючих.

Але наприкінці 19-го століття і протягом 20-го в деяких інших країнах здійснилися пробої. Ці країни стали наздоганяти передові й навіть кидати їм виклик. Країни, які тяглися «на буксирі» передових економік не були здатні на це. Це свідчило про те, що в цих країнах з'явилися самостійні внутрішні сили, що штовхали їх у перед. А також і про те, що вони самі спромоглися збудували свої внутрішні економічні системності. Як це сталося?

У всіх подібних випадках саме держави цих країн, стежачи за відставанням своїх економік, вирішили активно втрутитися в перебіг подій.

Японська держава засновувала потрібні компанії і розвивала необхідні галузі економіки, вона вливала капітали у благенькі приватні компанії, що народжувалися. Штучно зароджена і підтримана державою індустріалізація дала дивовижні результати. «З 1890 по 1938 роки японський ВНП зростав 3,3 % в рік, на багато швидше ніж Сполучені Штати чи країни Західної Європи на подібному етапі розвитку.» [Encyclopedia Erata]. З ростом приватних корпорацій держава відмовлялася від державних, бо приватні вже були здатні заступити їх. З часом приватний бізнес породив справжніх монстрів, які тепер відомі всьому світові. В результаті вже дванадцятка приватних компаній визначила собою систему японської економіки. Але державний контроль за корпораціями зберігся і по нині і навіть дещо посилився після руйнівної кризи 1997-го року. Вплив держави як раніше, так і тепер спрямований на заохочення компаній завойовувати чужі ринки та на утруднення для просування чужих компаній на японський ринок. Схожі процеси відбувалися у Південній Кореї та в деяких інших країнах. Так чинили нації, які не хотіли плентатися у хвості передових країн, а хотіли бути передовими націями самі і самім вести за собою інших.

Комунізм - шлях сильних?

Щось схоже продемонстрував Радянський Союз та інші держави комуністичного блоку, які штучним шляхом ініціювали індустріалізації у своїх країнах і будували систему з своїх економік. Результати теж були вражаючими. Царська Росія з «самої слабкої ланки капіталізму» перетворилася на країну, що за ВНП поступалася лише США, залишивши плестися далеко позаду всі найсильніші країни Європи. Подібні результати спостерігалися і в інших країнах комуністичного блоку. При цім індустріалізація супроводжувалася різким зростанням рівня життя, запровадженням 100% писемності населення, безкоштовного медичного обслуговування тощо. Шлях, що був пройдений передовими країнами за 150 років, здолався останніми за 2-3 десятиліття.

Але на відміну від, скажімо, Японії, що відмовлялася від державних компаній по мірі зростання приватних, вони навпаки націоналізовували навіть ті приватні компанії, що вже існували. Результатом в більшості випадків, було створення однієї гігантської компанії, що не лише визначала всю економіку, а просто її цілком поглинула. Цей рух в повній мірі узгоджувався з загальним рухом світової економіки - це був рух до концентрації капіталів і виробництва, до більших розмірів, до системності. Але натомість, ні щоб атакувати чужі ринки, як зробила це Японія, той самий Радянський Союз вважав за краще ізолюватися від всього світу. В наслідок чого він досить швидко розгубив свої переваги і опинився позаду тієї ж Японії. Причина ясна - відсутність конкуренції як всередині країни, так і з закордонними фірмами.

З того моменту, як націоналізація охоплює всі економічні одиниці країни, економіка виступає у двох іпостасях: як ціла економічна система країни, та як одна величезна компанія. З точки зору економічної системи країни, комуністична економіка була позбавлена внутрішніх життєвих імпульсів. Якщо раніше в економічній системі передових країн якась частина (галузь чи навіть просто підприємство) просувалася вперед, то це породжувало відцентрові хвилі, що поширювали імпульс розвитку - від суміжних виробництв до суміжних виробництв, аж поки не поглинали всієї економіки в цілому. Конкуренція в кожній галузі породжувала ці імпульси, система переплетених зв'язків розносила їх по економіці назустріч один одному.

Відсутність системності перешкоджає розвитку країн, що розвиваються, перешкоджає злиттю окремих імпульсів, породжених конкуренцією, у єдиний синергетичний вузол, в одну симфонію розвитку. Але в комуністичних країнах розвиткові економіки, зібраної у систему, перешкоджала відсутність конкуренції всередині галузей. В їхній економіці імпульси розвитку подавались вольовими рішеннями керівництва: саме це керівництво вирішувало, яким елементам розвиватися спершу. А розвиток цих елементів не призводив до вільного поширення поштовхів розвитку крізь економічні зв'язки, бо «центр» приймав рішення коли, кому і як розвиватися.

Будь-яка компанія ринкової економіки, якою б величезною вона не була, залишається у стані конкуренції. Економіка комуністичних країн була позбавлена зовнішньої конкуренції. Тобто, розглянута як компанія, вона перебувала у стані цілковитої тривалої монополії. Кожна, будь-якої величини компанія не комуністичної економіки є елементом системи, є елементом економіки феода, країни, світу. Її зв'язки з іншими компаніями складають частину структури загальної економічної системи. Наявність конкурентів примушує компанію бути кращою, бути більшою, бути успішнішою. Комунізм створивши єдину компанію на всю країну, заізолював її від світу. Таким чином економіка комуністичних країн була представлена великою компанією, що була позбавлена життєдайної конкуренції. А звідси не забарився і неминучий безрух - «застой».

Відсутність великих компаній не дає можливості націям країн, що розвиваються, виступити в ролі самостійної одиниці, що завойовує чужі ринки і боронить свої. Нації комуністичних країн, хоч і мали велетенські компанії, але ізолювавшись від світу, вбили у них дух звитяги, здорової конкуренції та професійного ражу, що кличуть сильного до перемог і спонукають його бути ще сильнішим. Вони виростили могутніх Касіусів Клеїв та Майків Тайсонів, але заборонили їм брати участь у двобоях.

Вони нагадували Тайсонів після довгих років лежання на пляжах Багамів, розніжених на теплому пісочку або в м'якому ліжку, після довгих років обжирання та млості.

Таких Тайсонів не варто було пускати на ринг з боксерами-професіоналами західних країн. Спроба вивести одразу ці компанії у світ зазнала б поразки. Не мало б значного успіху і рішення продовжувати подальшу ізоляцію від світу, що невблаганно глобалізується. Зростання компаній цього глобального світу набирає все більше і більше обертів. Компанії ж заперті у клітках своїх країн детренеруються і стають слабішими. Нерівність сил лиш збільшувалася б з часом.

Ринок капіталістичних країн зі своєю конкурентною природою не перестає вилонювати все більш гігантські компанії. Комуністична теорія і практика виростила в свою чергу з інших причин та на інших засадах, гігантські компанії величиною у всю економіку країни. Час постання цих компаній був зоряним часом для комуністичних країн. Тоді вони ще не втратили своєї наступальної відваги. Їм би булоі кинутись тоді у світову атаку на «буржуазних конкурентів», котрі в ті часи ще добряче програвали в розмірах. Але комуністична теорія і практика, що породили ті компанії стали й їхніми трунарями. Перспективних гігантів, спраглих до бою з супротивниками, сховали за безпечними фортечними мурами країн, де їм судилося жиріти, трухлявіти, страждати на синдром корупції, від нетравлення шлунку та закупорки судин.

Зоряний час для цих націй було проґавлено.

Шлях комуністичних націй був важким: він встелений кістками мільойонів безвинних жертв, на його здолання в ім'я безглуздих цілей було викинуто титанічні зусилля цих націй. Комунізм протиставлявся капіталістичному світу, для боротьби з останнім комунізм мусив спиратися на міцні країни, на міцні економіки. І комунізм будував їх. Пізній комунізм, забувши про свій юнацький інтернаціоналізм, об'єднував нації на цю боротьбу. Він пропагував і закладав у свідомість образ поведінки борця як норми. Тобто він хотів штучно надихнути вибух завзяття націй. Якоюсь мірою йому це вдавалося. Вдавалося, поки були успіхи, здобуті в процесі концентрації виробництва та побудови власної економічної системності, що ясно і наочно гарантували незалежність від сильних та скорочували відставання. Комунізм став слабнути з того моменту, як зусилля, об'єднаних ним націй (частково породжені насиллям, частково ентузіазмом), перестали приносити успіхи. Натомість знову почало посилюватися відставання.

Антикомуністичні революції - втеча від сили?

На момент початку руйнації комуністичної системи штучно створені гіганти страждали на хронічний синдром дефіциту та від інших багаточисельних хвороб. На той час їм справді було не до конкуренції. За цих умов вибір подальших дій для націй справді був не з легких: або залишатися в комуністичній ізоляції й невблаганно, але все ж досить щадними темпами економічно відставати від решти світу; або сміливо й самовпевнено вийти на герць з ринковими компаніями і невідверненно їм програти, що спричинило б банкрутство цілої державної компанії з його логічними наслідками: масові звільнення, закриття багатьох підприємств, стихійні народні протести та заворушення, - і все це у масштабах цілої країни. Окрім цих двох шляхів існувало ще два інших, подібних на старті: попаювати свої величезні компанії-конгломерати на безліч окремих приватних підприємств і знову ж таки або ізолюватись або вийти на герць. Останній варіант нагадував собою процес розчленування великої касатки-хижака на безліч безпомічних мальків, опісля викинутих безжалісно на поїд ненажерливим гігантським акулам. Більшість європейських посткомуністичних націй обрали саме цей останній, четвертий варіант, тим самим втративши для себе будь-які шанси вийти коли-небудь в лідери: їхня доля тепер - тягтися у хвості, аж допоки нації існуватимуть.

Країни колишнього Радянського Союзу теж стали цей шлях, але ймовірнішим виглядає те, що більшості з них судилося піти в третьому напрямку, а саме, розпаювати свої гігантські компанії на безліч окремих приватних підприємств та ізолюватися. Причина бачиться в тому, що колишня комуністична еліта, і раніше не взірець, втративши країну, якій служила, втративши ідеали, в які вірила чи вдавала, що вірить, перетворилася на збіговисько цинічних, жадущих лише власної користі, бюрократів. Ця знавісніло егоїстична бюрократія, очоливши приватизацію, перетворила її на великомасштабне привласнення-розкрадання всього майна цих націй. Але незабаром по мірі приватизації усвідомила уразливість своїх "нахапаних" підприємств перед гігантами ринку, що глобалізується. Усвідомивши це, вона спрямувала свій курс до «м'якої», неофіційної ізоляції. Якщо ці новоспечені олігархи пустять свої залатані на скору руку шаланди-компанії у відкритий океан ринку, що глобалізується, то будуть одразу ж потоплені при прямому зіткненні зі слонуватими та більш загартованими штормами глобального ринку компаніями-ліхтеровозами. А в разі спроби ізолюватися від економічних процесів глобалізації вже ніколи не наздоженуть західних компаній. Нації комуністичних країн після всіх потрясінь, ціною неймовірного падіння рівня життя знову повернулись бумерангом на те саме роздоріжжя - чи вийти на герць і програти, чи ізолюватися і пасти задніх. Те саме роздоріжжя, але опинились на ньому вже зі значно нижчим економічним рівнем, вже зі значно меншими економічними можливостями.

Важка промисловість, збережена в руках держав, зберегла б силу держав, і вони мали б змогу підтримувати малий бізнес, поки він не розів'ється у великий. У цьому випадку їх економікам не загрожувала б руйнація, спричинена розпадом системності їхніх економік. Не мали б спалаху злочинності, викликаного крайнім зубожінням населення та втратою робочих місць. Врешті решт вони не отримали б олігархів. І у них би збереглося верховенство держави. Натомість приватизація надала можливість ненажерній, виродженій старій комуністичній еліті привласнити майно, яким вона раніше лише управляла. Приватизація дала засіб ненажерній, виродженій старій комуністичній еліті привласнити майно, яким вона лише управляла раніше. Приватизація породила олігархів, які захопили величезні ділянки економіки у свої руки. Приватизація спричинює подальше ослаблення цих держав, які, прямо на очах, переходять під контроль олігархів. Олігархи душать потенційних конкурентів, що вилонюються з малого бізнесу. Кримінальний бізнес, як ті бур'яни, що глушать пророслі юні паростки корисних злаків справжнього вільного підприємництва, що виткнулись на весні до сонця й тепла. Лише сильна держава в руках розумного уряду, спираючись на сильний державний сектор, могла б свідомо й охоче ростити малий бізнес та захищати його як від навали західних гігантів, так і від панських зазіхань внутрішніх олігархів та дикого рекету.

Голодним вовком на волі чи відгодованим собакою у нашийнику.

Віками існували сильні нації, що мали сильні держави, і нації, чиї держави були слабшими. Коли держава сильнішої нації нападала на слабшу, то остання завжди опинялась перед вибором: чи вести надзвичайно виснажливу боротьбу, що призведе до багатьох страждань і втрат і обіцяє мізер шансів на перемогу, чи здатися і користати з переваг, що обіцяли надати переможці. Перед таким вибором, скажімо, опинялись гали, іберійці чи германці античного світу, коли до них приходили римські легіони. Чи не спокусливішим здавалось рішення здатися і скористатися всіма благами більш передової римської культури, аніж вести важку боротьбу проти володарів півсвіту? Ті, хто здавався переймали писемність, прийоми будівництва кам'яних споруд, їхній рівень життя відчутно зростав. Крім того римська влада припиняла місцевий міжплемінний розбрат, а римські прикордонні застави ставали на перешкоді вторгненням сусідів, що залишилися дикунами. Все було наче й нічого для кожного окремого представника підкореної нації. Але це той дивний випадок, коли ціле не користує від задоволення окремих своїх елементів. Навпаки, ціле переставало існувати, бо його елементи ставали елементами іншого цілого. Ніхто вже не згадає ні про лікійців, ні про ілірійців, бо з часу підкорення їх Римом їхні представники працювали і воювали на славу Риму. Тому про Рим ми пам'ятаємо, а про десятки народів, підкорених ним, ні. Вони розчинилися й перестали існувати. Для всіх інших вони ставали «римлянами».

Але візьмемо долю германців, що відмовилися розділити долю інших «дикунів». Вони знали, що багато інших відважних народів чинили опір Риму і програли, але це не зупинило їх спробувати власної удачі. Вони відмовилися від всіх принад передової римської культури, вищого рівня життя, мирного існування. Вони залишалися у своїй «дикості», вони боронилися і нападали. Вони були народом, який не хотів слідувати за чужим лідером, вони хотіли залишатись в лідерах самі. І врешті решт германській світ таки дочекався свого часу і подолав Рим!

Це і є те роздоріжжя, на якому опинились зараз народи, що не мають власних могутніх компаній: здатися і мати вищий рівень життя, але зійти з історичної сцени, втратити свою перспективу як нація, чи ступити на хресну дорогу та прийняти тривалий виснажливий бій, що обіцяє незначний шанс не піти за лідерами нинішнього світу, а самім стати лідерами світу завтрашнього дня .

Це і є вибір представників націй сьогодення: чи прийняти у себе чужі компанії-гіганти, працювати на їхню славу і силу, перейняти мову, якою написана їхня документація, і якою говорять «пани» - керівництво фірми, дивитися їхні добротні фільми і запопадливо наслідувати їхні моди та звички, і стати врешті решт частиною інших націй, чи, натомість, вступити у довготривалу боротьбу, ростити свої рідні компанії-гіганти, боронити свої ринки і атакувати чужі та не згубити свій невеликий, але шанс для власної нації і стати в голові майбутньої епохи.

Та теперішня ситуація країн, що розвиваються, є досить складною. Ростити свої власні корпорації справа не легка, вони не спроможні пустити свої корені та випнутися на поверхню посеред технологічної пустелі в умовах безводдя - відсутності економічної системності. Країни Східної Європи, що входили до комуністичного табору, мали свою перевагу в цьому відношенні перед країнами, що розвиваються: в їх розпорядженні були компанії- гіганти, вони мали економічну системність. Недосконалі, з відсталою технологією, без вміння діяти у ринковому середовищі. Але наскільки попереду вони крокували від країн, що розвиваються, які не мають подібних компаній зовсім!

Започатковані процеси приватизації важкої індустрії, були актом самовбивства для цих націй. Вони власними руками вбивають свій шанс. Чин приватизації пересуває їх у розряд країн, що розвиваються, бо вони втрачають свої великі компанії, втрачають свою внутрішню систему економіки, втрачають свою єдину, такою працею та жертвами вистраждану компанію. Горделива спонука бути лідерами самим (наздогнати й перегнати) ганебно тікає від них. Вони перетворюються на навічно задніх, з невідворотною перспективою втрати самих себе, розчинившись в історичному небутті.

VIII. "Тиранія держави чи воля людини?" Ні - влада суспільства чи влада корпорацій.

Вся історія цивілізованого людства - це боротьба суспільного та приватного інтересів. Суспільний інтерес представлений державою. Але приватний представлений не окремими індивідами, як твердить лібералізм, а тою потугою, що за деякими з них стоїть - потугою приватних господарств. Власне історія цивілізації є історією боротьби держав за незалежність. Незалежність від певних прошарків і кланів суспільства, що контролюють головні центри економічної потуги в країні. Демократична держава не та, де хтось в якійсь момент може щось сказати. Це та, яка виступає від імені загальносуспільного інтересу і захищає цей загальносуспільний інтерес від приватних інтересів окремих прошарків і кланів. Але для цього держава мусить бути сильнішою від всіх цих прошарків і кланів. Вона мусить бути найпотужнішою потугою країни.

Чому західні магнати кінця 19-го століття, чи українські нинішні олігархи мали і мають можливість провадити свій інтерес? Тому що держава безсила перед ними. Олігарх купує всіх державних посадовців, він організує "народну думку" через підконтрольні ЗМІ, він допомогає "потрібним" депутатам зайняти місце в парламенті. Щоб держава була самостійною від магнатів сила магнатів мусить бути обмежена, а сила держави мусить підтримуватися завжди достатньо високою. Вона мусить бути здатна платити своїм службовцям так, щоб тим не потрібно було продаватися. Вона мусить мати свої ЗМІ, щоб протистояти пропаганді ЗМІ кланів. Вона мусить бути достатньо сильною і авторитетною щоб пропагандувати в народі вищість загальносуспільного інтересу над будь яким приватним, і інтересом виробництва зокрема, як лише однім з багатьох інтересів суспільства.

Здавалося б комунізм мусить бути ідеальним рішенням - лад в якому немає альтернативних державі центрів потуги. Але досвід показав, що необмежене всевладдя держави не є сослодшим. Таким чином життя не дає легких рішень - комунізм веде до узурпації влади державною бюрократією, лібералізм, в кінцевому підсумку, призводить до слабкої держави, яка не може не потрапити під вплив "сильних світу цього", і не стати інструментом в їхніх руках.

Завдання - мати альтернативні центри потуги в державі, але залишити державу як найсильнішу потугу. Нейтральну потугу, яка не належить нікому, лише нації. А тому пильнує інтерес не приватний, а національний.

Страждання людей від всесилля держави призвело на території України до відновлення популярності ліберальної ідеології, до прагнення "вільної від держави людини". Звідси пошуки послаблення держави.

Нажаль забувається, що слабка держава обв"язково потрапить під владу магнатів і знову розпочне репресії, лише вже не під гаслом загальносуспільного інетерсу, а на користь інтересу магнатського, який буде поданий як загальносуспільний.

Отже вибору між владою держави і вільною людиною не існує. Спроби послабити державу, щоб дати волю людині, ведуть до підминання держави олігархією і підминання цією невільною державою "вільної людини".

Що ми бачимо в Україні - є поступовий перехід суспільної та економичної сили, а отже влади від держави до магнатів (олігархів). Бачимо і закономірний наслідjк - нове посилення державних репресій. Лише тепер це репресії держави-невільниці, держави, що працює на олігархію.

Україна перебуває на півдорозі від всевладдя держави до влади магнатів. Держава ще сильна, магнати вже сильні. Приватизація перехиляє ваги на бік магнатів. З кожним актом приватизації сила держави тане, сила магнатів зростає.

Ми мусимо зупинитися і спитати себе, що ми хочемо? Чи хочемо ми коритися незалежній державі, що відстоює загальносуспільний інтерес, чи залежній державі, що відстоює приватні інтереси магнатів?

Глобалізація поглиблює це питання так: що нам треба - влада суспільства чи влада корпорацій. Держава це орган, який контролюється суспільством. Нація може на виборах міняти керівництво держави, а отже коректувати дії держави. Корпорації не підвладні суспільству. Нація не обирає їхнє керівніцтво.

Вільний ринок породжує величезні економичні потуги (корпорації), які підмінають під себе державу і обмежують демократію. Щоб демократія могла існувати, держава мусить підмінати корпорації під себе, обмежувати вільний ринок. Питання стоїть так - або вільні держави і обмежений ринок, або вільні корпорації і обмежена демократія.

І загальносвітова ситуація (глобалізація) і внутрішньоукраїнська ситуація (посилення олігархів за рахунок держави) закликають нас мати сильну державу.

Приватизація прибуткових підприємств мусить бути припинена, бізнес мусить вільно розвиватися під захистом сильної держави - це нова ідеологія. Ідеологія влади нації і захисту вітчизняного виробника (як національного так і приватного).

Останнє слово

У світі, що глобалізується, економічний тиск нівелює всі культурні відмінності, запроваджуючи уніфікацію у всьому. Колишні атрибути національної самобутності, які колись давали націям почуття своєї відмінності від інших: мода, техника, прийоми ведення господарства, ієрархія цінностей, все це стає інтернаціональним, всесвітнім. Тепер інтернаціоналізується і економіка. Вона стає всесвітнім морем. Лише острови національних економік, у цьому морі, здатні дати націям почуття спільних інтересів та почуття окремішності. Ніякі спроби утримати "нашу мову, наші пісні, наш одяг та традиції", не здатні протистояти безликому, незворушному економічному тиску. Економічному тиску може протиставитися лише економічний чинник. Лише національна частина економіки, серед атрибутів національної самобутності, грає з суперником на його ж полі.

Єдність Держава-Нація-Корпорації може врятувати і держави і нації: і передові і нині відсталі. Нації, що збережуть таку єдність зможуть уникнути небуття. Всім іншим - доля шумерів або й цілковите забуття.

Передові нації мають вибір - зупинити приватизацію, яку в першу чергу проштовхують їхні ж корпорації, та утримати національний зв'язок зі своєю економікою. Той зв'язок, проти якого в першу чергу спрямовані дії ВТО та виступають всі новітні міждержавні Вільні Ринки. Це і сильні державні корпорації, і державні пакети акцій у великих корпораціях, і державні субсидії та держзамовлення корпораціям, що не побажали ставати "інтернаціонально безликими". Це захист цих корпорацій державними митами та пільговими податками.

Для слабших націй вибір обмежений їхньою нездатністю побудувати сильний державний сектор, щоб протистояти західним корпораціям і при цьому не пригнічувати свій приватний бізнес.

Нація майбутнього людства формуватиметься тими націями, що збережуть зв'язок зі своїми провідними компаніями. Експансія цих націй буде підпираною національними компаніями цих націй, в той час коли корпорації нинішніх сильних націй зраджують їх!

Особливо важливою є тріада Держава-Нація-Корпорації для нановопосталих країн колишнього комуністичного блоку. В таких країнах, як Україна чи Білорусь, "де три фактори, що могли б мобілізувати націю для модернізації - держава, суспільство і національна ідентичність - всі є слабкими"[Taras Kuzio, "Ukrain's Post-Soviet Transition: A Theretical and Comparative Perspective" p.5], лише економічна єдність, досягнута за рахунок спільного для всіх елемента (елементів) господарства у вигляді сильної загальнонаціональної компанії (компаній), могла б дати цим націям почуття групованої єдності, почуття загального спільного інтересу і дати їм сенс їхньої окремішності та самоідентифікації. Цей третій елемент тріади Держава-Нація-Корпорації міг би стати об'єднавчим чинником для нації і джерелом сили для держави.

Легко здатися на ласку долі й дати захопити себе хвилям глобалізації. Безглуздо зізолюватися й залишитися в минулому. Є важкою, але славною й гідною справою влитися струменем у загальний потік глобалізації, але не змішатися з ним! Горде гасло "чи тягтися у хвості, чи вести за собою інших" є гаслом націоналізму сьогодення. "Піти поряд з іншими, але залишатися самими собою" - ось гасло націоналізму глобалізації, гасло націоналізму завтрашнього дня.

© Ернст ЗАГРАВА

Глобалізація і нації. Друга частина.

13:22 12.02.2003

Повний текст книги про те, як Україна може стати конкурентоздатною у світі глобалізації і ТНК (закінчення)

Закордонний член Київського читацького клубу "Перехід-IV" Ернст Заграва (Канада)

Початок

IX. До України.

Кінець 80-х був роками антибюрократичної романтики в Україні. Навіть самі лякливі пискарики вважали за потребу гучно обурюватися «гнилою бюрократією», яка лише бере хабарі й нездатна вести країну вперед. Бюрократія нервувала. Здавалося її час кінчається й вона буде викинута на звалище історії. Аж ні. Погляньмо - при владі все та сама стара еліта. Гірше за те, остаточно вироджена й зкорумпована еліта. Еліта, для якої важать лише гроші й яка у ніщо ставить і націю й державу, не здатна вивести країну з манівців. Її склад дещо змінився. В її лавах тепер колишні «пахани», що повилазили з «малин», та стали «поважними людьми суспільства»; частина колишніх демократів, що плавно влилася в «еліту» і гребе такі гроші, що колишні райкомівські дачі, мабуть здаються їм жалюгідними сарайчиками. Попередня еліта не нагромаджувала своїх прибутків. Теперішня нагромаджує. В її кишені нині течуть не благенькі цівки від розпродажу дефіцитів, а течуть ріки, що несуть заводи, рудники, нафтогони. В їхньому розпорядженні сьогодні - процес приватизації. Та частина еліти, що безпосередньо зайнялася бізнесом концентрує в своїх руках виробничі потужності й фінанси. Та частина, що залишилася державною, як і колись користає з тих струміньків, що їм «відстібає» виробнича частина. І якими б не були потужними ті струмені, але вони не йдуть ні у яке порівняння з фактом безпосереднього володіння економікою, яку все більш своєю почувають представники елітного «бізнесу». І те, що державні посадовці намагаються входити в долю теж, мало що важить. Командні висоти в економіці не за ними.

Сьогодні ще сильні традиції комуністичної доби. Державна бюрократія, ще вважає, що вона тримає всі важелі у своїх руках. Як треба, то будь-якого олігарха посадять, як треба будь-який завод конфіскують. Але то поверховий погляд. У всьому світі, як всім (крім українських вільнориночників) добре відомо, править саме капітал. Тому ця злочинна державна еліта, рано чи пізно буде куплена злочинною бізнесовою елітою. І держава (державний апарат) стане слухняним знаряддям на службі інтересів мафіозного капіталу.

Бо існує лише дві путі: чи держава сильніша чи капітал (тобто корпорації).
Сильна держава не та, що може когось заарештувати й розстріляти. Це під силу найслабішій державі, бо держава за визначенням має поліцію, військо тощо. Але якщо держава це робить на догоду капіталу, то вона слабка. Якщо не робить, більше того, якщо вона сам капітал ставить на місце й примушує коритися закону - то вона сильна.

Українська держава слабка. Вона не здатна примусити капітал слухатися закону. Більше того капітал примушує саму державу порушувати закон. А це значить, що держава хвора. Сьогодні є хворим обидві складові українського суспільства - і його держава і його економіка.

Як відомо, у всьому світі підприємства важкої індустрії у переважній більшості своїй є підприємствами народними (належать мільйонам людей у такій спосіб, що жоден не має контрольного пакунку акцій). Належність величезних компаній окремим приватним особам, навіть у сильних західних державах викликає занепокоєність. У якій же ситуації опиниться майбутній національний українській уряд, що нарешті поставить перед собою завдання наведення порядку?
Вся важка індустрія - становий хребет держави, буде цілком «законно» у руках нових власників, тих самих вироджених комуністичних управлінців, та нових пройдисвітів, яким потреби української держави не те, що далекі, а просто викликають гнилу, цинічну посмішку. Невже хтось справді вірить, що ці нові хазяї поведуть українську економіку, а отже країну Україна у щасливе майбутнє? Чи народ український не розуміє, що капітал у всьому світі перш за все думає за себе самого, а лише по-третє, якщо не по-десяте, за суспільство, за націю, за країну де оперує? Без приватного бізнесу економіка безнадійно загниває. Але віддана на відкуп приватному бізнесу економіка не служить народу. Приватна економіка, що не контролюється сильною державою - дає дику економіку.

Бізнес без вікових традицій і контролюючої ролі держави не є конструктивною суспільною силою. Тим більше корумповано-мафіозний бізнес. Чи мусить Україна жадати продовження приватизації? Чи не пора вже схаменутися?

Позитивна частина приватизації вже закінчена. Поряд із тим, що цей процес дав можливість збагатитися комуністичній номенклатурі й мафіозним паханам, він все ж таки мав той позитив, що зламав хребет комуністичному устрою держави. Зломів його в економіці й у психіці людей. Але що дає приватизація важкої індустрії? Командні висоти в економіці, життєво важливі економічні вузли, найбільші заводи, що колись давали величезний прибуток державі, й потенційно були спроможні давати його й далі, нафтопереробні заводи й нафтогони, пароплавства, телекомунікації, все чим живе і дихає країна переходить у руки колишньої комуністичної номенклатури, всілякого роду олігархам та підставним фірмам, що приховують російській капітал. Хто формує українську бізнесову еліту в наш час? Ті, хто нахабніші, ті хто не вважав «не зручним» платити за вбивства, підкупати посадових осіб, тероризувати тих, хто надумав обурюватися. Інші ж, ті, хто мали совість, хто вважав, що це «якось не зручно таке робити» безнадійно залишалися на обочині процесу.

За конкретних умов, що склалися, чи не краще Україні мати підприємства важкої індустрії в руках української держави? Якщо ці підприємства залишаться в руках держави, то майбутній українській патріотичний уряд одержить у свої патріотичні руки командні висоти економіки країни і зможе спрямувати їх на користь українського народу. Якщо ж вони будуть розхапані, то зовсім невідомо чи не впаде той уряд під тиском економічної обструкції, чи йому все ж таки вдасться провести свою політику не дивлячись на саботаж, кулі найманих убивць і розтліваючу спокусу казкових хабарів.

Привести до влади правдиво українській уряд буде непросто, але набагато важче буде порядкувати економікою, що є у ворожих руках.

Останнє слово.

У світі, що глобалізується, економічний тиск нівелює всі культурні відмінності, запроваджуючи уніфікацію у всьому. Колишні атрибути національної самобутності, які колись давали націям почуття своєї відмінності від інших: мода, техника, прийоми ведення господарства, ієрархія цінностей, все це стає інтернаціональним, всесвітнім. Тепер інтернаціоналізується і економіка. Вона стає всесвітнім морем. Лише острови національних економік, у цьому морі, здатні дати націям почуття спільних інтересів та почуття окремішності. Ніякі спроби утримати «нашу мову, наші пісні, наш одяг та традиції», не здатні протистояти безликому, незворушному економічному тиску. Економічному тиску може протиставитися лише економічний чинник. Лише національна частина економіки, серед атрибутів національної самобутності, грає з суперником на його ж полі.

Єдність Держава-Нація-Корпорації може врятувати і держави і нації: і передові і нині відсталі. Нації, що збережуть таку єдність зможуть уникнути небуття. Всім іншим - доля шумерів або й цілковите забуття.

Передові нації мають вибір - зупинити приватизацію, яку в першу чергу проштовхують їхні ж корпорації, та утримати національний зв'язок зі своєю економікою. Той зв'язок, проти якого в першу чергу спрямовані дії ВТО та виступають всі новітні міждержавні Вільні Ринки. Це і сильні державні корпорації, і державні пакети акцій у великих корпораціях, і державні субсидії та держзамовлення корпораціям, що не побажали ставати «інтернаціонально безликими». Це захист цих корпорацій державними митами та пільговими податками.

Для слабших націй вибір обмежений їхньою нездатністю побудувати сильний державний сектор, щоб протистояти західним корпораціям і при цьому не пригнічувати свій приватний бізнес.

Нація майбутнього людства формуватиметься тими націями, що збережуть зв'язок зі своїми провідними компаніями. Експансія цих націй буде підпираною національними компаніями цих націй, в той час коли корпорації нинішніх сильних націй зраджують їх!

Особливо важливою є тріада Держава-Нація-Корпорації для нановопосталих країн колишнього комуністичного блоку. В таких країнах, як Україна чи Білорусь, «де три фактори, що могли б мобілізувати націю для модернізації - держава, суспільство і національна ідентичність - всі є слабкими»[Taras Kuzio, «Ukrain's Post-Soviet Transition: A Theretical and Comparative Perspective» p.5], лише економічна єдність, досягнута за рахунок спільного для всіх елемента (елементів) господарства у вигляді сильної загальнонаціональної компанії (компаній), могла б дати цим націям почуття групованої єдності, почуття спільного інтересу і дати їм сенс їхньої окремішності та самоідентифікації. Цей третій елемент тріади Держава-Нація-Корпорації міг би стати об'єднавчим чинником для нації і джерелом сили для держави.

Легко здатися на ласку долі й дати захопити себе хвилям глобалізації. Безглуздо зізолюватися й залишитися в минулому. Є важкою, але славною й гідною справою влитися струменем у загальний потік глобалізації, але не змішатися з ним! Горде гасло «чи тягтися у хвості, чи вести за собою інших» є гаслом націоналізму сьогодення. «Піти поряд з іншими, але залишатися самими собою» - ось гасло націоналізму глобалізації, гасло націоналізму завтрашнього дня.

ГЛАВА ІІ: ЩЕ РАЗ ГЛИБШЕ ПРО СУТНІСТЬ ПРОЦЕСІВ, ЩО ВІДБУВАЮТЬСЯ.

I. Перший шлях у нове ціле.

Ми бачимо, як насувається новий невідомий світ, де організуючу і структуруючу роль держав заступають корпорації. Як буде влаштований цей світ? Можна лише говорити, що для колишніх вершителів доль-держав все виразніше проступає на обрії перспектива, відведена їм у майбутньому, - це роль місцевих старост. Подібне вже мало місце одного разу в історії людства. Історія повторюється знов.

На сьогодні можна стверджувати про два способи глобалізації світу: через міждержавні економічні союзи та Всесвітню Торгівельну Організацію (ВТО). Яскравим представником першого шляху є Європейський Союз. Він управляється Європарламентом, має урядові структури і навіть cуд. Всі повноваження, якими він наділений, надані йому державами й впроваджуються у життя від імені держав, їхніми законами і їхньою силою. Але це орган, що вже зараз несе в собі зародкові ознаки наддержави. Потреби концентрації та глобалізації (що є зворотньою стороною тієї ж концентрації) будуть крок за кроком підтштовхувати обставини таким чином, що все більше й більше функцій держав переходитиме до рук спільноєвропейських органів. Це є необхідною умовою, щоб ситуація була під контролем. Європа не встигне отямитись, а спільний загальноєвропейський уряд вже каратиме їхні національні уряди за непослух.

Оскільки транснаціональні корпорації маневрують і намагаються обходити державні законодавства й приписи у той спосіб, який дозволяє їм виносити заборонені види діяльності туди, де вони не заборонені, легалізуючи свої прибутки там, де вони обтяжені найменшим податком, збуваючи продукцію в зонах, де вона не заборонена й обкладається найнижчими податками, то є очевидною необхідність уніфікації законодавств, а отже - необхідність більш скоординованого прийняття рішень. Скажімо, варто лише було законодавцям США підняти питання про заборону азартних ігор в Інтернеті, як подібні компанії швидко перекинули свою діяльність на Багами, де вони без зайвих хвилювань продовжують свою діяльність, надаючи цей сервіс все тій же американський аудиторії, та ще й при цьому уникаючи податків. Поширте одне спільне законодавство на США й ці острови, й ця проблема неузгодженості відпаде. Але тоді хтось мусить контролювати дотримання державами цих загальноприйнятних законодавств, хтось мусить займатися щоденною роботою по втіленню в життя спільних доленосних рішень. Врешті решт "розподіл праці" буде здійснено наступним чином - всесвітня держава займатиметься світовою економікою, яку рухатимуть транснаціональні гіганти, місцеві ж "штати" порядкуватимуть малим бізнесом. Цей розподіл і визначить їхню значущість.

Колись гасконці, нормандці, брити, бургунди, франки та інші були об'єднані єдиною державою. За віки ми можемо спостерігати майже однорідну французьку націю. Колись незлічена кількість народів Малої Азії була об'єднана персами (з неминучим домішуванням персидської крові), далі греками, римлянами й нарешті турками у єдину державу. Чи хтось розрізнить сьогодні поміж правовірним населенням Туреччини колишніх фрігійців чи лікійців?

Єдина держава планети невблаганно поведе до утворення єдиної нації. Чи є у націй шанс зберегтися?

Єдина держава для усієї планети буде перемогою держав у боротьбі з корпораціями. Але це буде піррова перемога. Досвід 50-х років минулого століття свідчить, що у більшості галузей економіки три-чотири компанії розподіляють поміж себе ринок і мирно загнивають у ньому, майже так само як комуністичні заізольовані державні економіки. Тільки зовнішня конкуренція збудила напівсплячі гіганти передових капіталістичних країн. Єдина всесвітня держава не матиме зовнішньої конкуренції. Що виведе напівмонополістів майбутнього зі сплячки? У боротьбі примата сухого раціоналізму корпорацій, який все підпорядковує прибутку і боротьбою держав за суспільство, по можливості, більшої рівності, за чисте навколишнє середовище, за здоров'я тощо, переможе останнє за рахунок першого... І переможе державна бюрократія з усіма негативними наслідками цього.

Єдина держава врешті буде перемогою соціал-демократизму. Його споконвічний ворог лібералізм буде повалений. Чи перемога соціал-демократизму не віднесе його занадто далеко? Чи буде тоді альтернатива комунізму, який прагнув єдиної всесвітньої корпорації і на практиці сповідував всесилля держави? Адже єдина всесвітня корпорація мусить природньо бути найвищою точкою загальної концентрації виробництва, так би мовити, найвищою її стадією. Взагалі, комуністи мріяли про світову революцію. І для цього їм треба було підняти революції у більш ніж 200 країнах. Зробити це в одній країні легше. Але саме приклад інших країн, що розвивалися більш динамічно, і став головною причиною падіння комунізму. Єдина держава планети не матиме сторонніх прикладів. Що тоді зруйнує можливий майбутній комунізм?

Не будемо виключати й інші можливі варіанти: найбагатші клани підминають державу (олігархія), диктатура тощо. Вже не буде тиску із зовні, вже не буде думки "світової громадськості".

По сьогодні в десятках країн, вчора здавалося б спокійних, виникають заколоти, громадянські війни. Нині вони є локалізованими в межах своїх країн. Завтра вони обіцяють автоматично перетворитися у всесвітні заколоти та всесвітні громадянські війни. Сьогодні митниці ще стають перешкодами на шляху «облаштунків» мафій різних країн. Відсутність таких бар'єрів полегшить їм в реалізації їх брудної справи. Що робити з всесвітньою мафією? Чи можна передбачити, яку потугу вона може обійняти?

II. Інший шлях у тому ж напрямку.

Вищенаведений сценарій є одним із можливих. Інший варіант - ВТО. Це спільне дитятко більшості держав планети від самого початку не є лагідним. Хоча законність його існування надана йому державами, це не заважає йому приструнювати ті держави і нав'язувати їм свою волю. ВТО регулює світову торгівлю, й це задає кут зору, під яким вона сприймає світ. Цілком природнім виглядає те, що це є кут зору великих корпорацій. Адже саме вони виступають дійовими суб'єктами світової торгівлі, а не дрібний бізнес і не власне держави. Всесвітня Торгова Організація створювалася для регуляції світової торгівлі. Тож політика, яку вона запроваджує у життя, цілком концентрується на торгівлі й інтересах виробників. Національні справи, збереження навколишнього середовища, інтереси малого бізнесу та працівників цих корпорацій не є об'єктами уваги цієї організації. Якщо вони не виступають об'єктами її уваги, то й політика, яку вона провадить у життя, виглядає однобокою, є цілковито неоліберальною.

Створена на таких засадах, ВТО першим ділом почала трощити межі між державами, намагаючись одержати увесь світ як єдине поле для змагання корпорацій-гігантів. (Іншими словами, ВТО ставить собі на меті зробити у світовому масштабі те, що зробили буржуазні революції у масштабах своїх країн - знести перешкоди для торгівлі й перетіканню робочої сили та капіталів.) Держави значною мірою втрачають свій суверенітет, адже суверенітет - це незалежність держави у її зовнішніх та верховенство у її внутрішніх справах. Тепер же, коли хто завгодно може безборонно прийти на її територію і «задушити» місцевих виробників, а вона при цьому мусить мовчати, то чи це є насправді суверенітет? Раніше держава захищала своїх виробників, стимулювала їх діяльність до експансії на чужі території, обмежувала чужий імпорт заборонами чи митами і дозволяла чужинцям відкривати виробництва лише за певних умов та гарантій, то тепер все це оголошується протекціонізмом. Єдина роль, що залишається державам на власному терені - це роль почесних спостерігачів. Держави все більше і більше позбавляються свободи дій.

Євросоюз, що так обурюється українськім протекціонізмом національним металовиробникам та Деву-Заз, водночас активно субсидує своє сільське господарство, бо держави, що його складають, вважають, що в їхніх національних інтересах - не загубити свого власного сільгоспвиробника. За це Євросоюз вимушений, як школяр, одержувати прочуханку, бо субсидії "створюють штучно дешевий експорт, а ціни їхніх виробників є далекими від цін на світовому ринку." З іншого боку ВТО розглянула скаргу Канади на Євросоюз у тому, що останній перешкоджає ввозу її гормональнозміненої яловичини. Країнам ЄС, бачте, здається, що такі продукти несуть великий ризик для здоров'я людини, можуть призвести до генетичних змін у людському організмі. Та то, звичайно, дурниці, ВТО - торгівельна організація, їй не відомі такі категорії як здоров'я людей, бо таким товаром як «здоров'я» ще не торгують, вона не розуміє, нащо потрібний національний виробник, коли існує дешевший іноземний?

Держави є у відповіді за національного виробника, за національне здоров'я, за національний суверенітет врешті решт. Але ВТО, що утворена самими державами, як той демон, починає підноситися над державами. Держава Канада, що, здавалося б, покористала сама у випадку з ЄС від членства в ВТО, виявляється під пресом. "Протягом наступних кількох років на нас чекають важливі рішення, що визначать, чи зможе Канада провадити політику на захист своїх кіно-, телевізійної, книжної, журнальної, музичної та інших індустрій культури. Також будуть прийняті рішення, що визначать, чи зможемо ми й надалі наполягати на канадійському контролі над нашими банками, телефонними компаніями та авіалініями. Ну а тоді вже не буде гарячих дебатів стосовно майбутнього наших молочних та птахоферм. Все це буде частиною ширшого порядку денного 134 націй у Всесвітній Торговельній Організації...", - писав економічний редактор "Торонта Стар" Давід Крайн. (5-серп-99)- "Канада мусить бути добре підготовленою для участі в цих дискусіях, тому що інші країни, і особливо США, будуть наполегливо працювати над тим, щоб покінчити з нашою культурною політикою, з регулювальною політикою канадійської держави, спрямованою на утримання канадського контролю над ключовими індустріями і канадійською здатністю захищати інші домашні пріоритети".

Отже маємо картину, коли держави продовжують підписувати руками, що тремтять від страху й нерішучості, нові й нові договори, що раз у раз позбавляють їх все нових і нових елементів суверенітету, прав контролю за ситуацією у власному домі. Одного разу ставши на цей шлях, держави бачать, що він затягує й жене їх як невільників туди, куди вони й не припускали на самому початку потрапити.

Якщо перший шлях глобалізації є шляхом, на якому безлика позанаціональна держава знову заводить під свій контроль корпорації, то цей другий шлях є логічним завершенням процесу виходу корпорацій з-під контролю держав.

Останній варіант символізуватиме перемогу корпорацій у боротьбі з державами і перемогу лібералізму з усіма відповідними наслідками щодо природи, охорони здоров'я тощо.

В обох випадках нації приречені. Обидва варіанти несуть з собою зниження ролі локальних держав, незведення їх до рівня місцевих адміністрацій, що лиш пильнують порядок. Нації, чия культура, а отже і самобутність, не захищені власними державами, є приреченими на загибель.

Проблема вже не є непоміченою. Виступи антиглобалістів у Сіетлі і всіх чергових місцях засідань ВТО говорять самі за себе. Допоки це були виступи лише поодиноких ініціативних груп, та слід гадати, що це лише початок.

Але самі по собі ці окремішні виступи виглядають як нісенітниця та марна праця. Адже об'єктивний прогрес ентузіазмом не зупиниш. Треба запропонувати... Альтернативу. На що і спрямована ця робота.

ІІІ.Останні імпульси самозбереження?

В жодному іншому місці ідеологія корпорацій не проявляється так чітко і ясно як на американському континенті. Ніде лібералізм не є таким граничним як у США. І це не здається дивним. Масштаби США (територія і населення), а також імперська політика цієї країни, призвели до того, що її корпорації розрослися до найколосальніших у світі розмірів. Саме тому бажання корпорацій найбільш послідовно знаходять своє відбиття у політиці саме цієї країни. Саме з цієї причини Північно-Американська Зона Вільної Торгівлі (ПАЗВТ), що обіймає США, Канаду та Мексіку просунулась найдальше у напрямку підминання держав корпораціями. Глава 11 угоди про цю зону надає можливість корпораціям переслідувати судом держави, котрі, як вони вважають, своїми державними регуляціями і рішеннями завдають їм шкоди. Ідеологія корпорацій - лібералізм, проштовхнула цю главу. Не відомо, що думали держави в момент її підписання, але перші ж судові акти корпорацій проти держав викликали загальну стурбованість.

Одержавши зброю в свої руки, корпорації вдарили нею саме по тим питанням, де інтереси корпорацій і держав не збігаються перш за все. Американська S.D.Myers Inc., скажімо, судить державу Канаду за те, що вона забороняла експорт поліхлоридного біфеніла, токсичної речовини, що підозрюється як збудник раку. Клопотання канадійської держави про здоров'я людей мусить обійтися їй у 50 млн. Американська корпорація Ethyl Corp. примусила Канаду зняти заборону на шкідливий для навколишнього середовища бензиновий додаток ММТ. Канадійці демократичним шляхом обрали свій уряд, уповноважили його правами і обов'язками пильнувати інтереси нації. Цей уряд вважав неприпустимим для себе легковажити здоров'ям своїх громадян та середовищем, в якому вони мешкають, і заборонив отруєння території. Та канадійці все ж зі смутком вимушені були спостерігати, як чужа корпорація, що відстоювала доцільність лише «інтересів її власного виробництва та її власних акціонерів», примусила канадійську державу ганебно відмовитись від своєї попердньої. Канадійська держава не лише не зуміла відстояти своє природне середовище, а ще й вимушена була заплатити 17 млн. на судові видатки.

Ще не пізно, - і рефлекс самозбереження держав ще має реальний шанс нарешті прокинутися від гіпнотичного сну. Здавалося, що саме Канада зможе очолити цей рух опору і самозбереження. Вона, схоже, була найбільш стурбована можливими негативними наслідками від включення глави 11 в угоду про ПАЗВТ. Вона мала серйозний намір опікуватися про заходи для скасування цієї глави, і тим більше не включати її в договір про значно ширше утворення Вільноринкової Зони Америк (ВЗА). Міністр П'єр Пітегрю заявив, що Глава 11 має «наслідки, на які ми явно не розраховували». [The Globe and Mail 10-apr-01, «NAFTA members to talk reform»]. Коли американська корпорація Metalclad подала судовий позов на мексиканську державу, то ця справа розглядалася на території Канади. Корпорація судила несвою державу за те, що та набралася нахабності заборонити будівництво заводу цієї компанії через небезпеку відходів, які мусили б викидатися в навколишнє середовище. Що виглядало обнадійливим в цій справі, так це те, що канадійський суд став на бік держави.

Під час наради у Квебеку про створення ВЗА у квітні 2001 р. канадський прем'єр-міністр і міністр міжнародної торгівлі на весь голос заявляли, що не підпишуть угоду про нову зону, якщо вона міститиме щось подібне до Глави 11. Пружною, енергійною ходою увійшла делегація в зал засідань. Та зовсім іншою вийшла звідти, а пан прем'єр-міністр раптом дав усім роз'яснення, що в цілому ця глава зарекомендувала себе не погано.

Чи це була остання передсмертна конвульсія держав, чи все ж таки ознака пробудження інстинкту до їх самозбереження, покаже час. Але поки що канадійська держава, все ще сварячись на Главу 11 угоди про ПАЗВТ, на повним ходом прямує у ще масштабнішу ВЗА.

Схоже на те, що з падінням комуністичного блоку у корпорацій відкрилось друге дихання. Хвиля об'єднань забезпечує їх новою силою, падіння їхнього головного суперника комунізму дає їм моральну наснагу. Вони тиснуть і проштовхують свої принципи. Сьогодні правляча партія лібералів, що активно опиралася договору ПАЗВТ, приречено промовляє вустами свого лідера:»Глобалізація не є варіантом, який можна обрати з поміж інших. Це є реальність, яку ми зустрічаємо щодня» [The Toronto Star, 16-apr-01, Sarah Blackstock, Why I'm joining the Quebec protests].

Натомість у держави Австралії віднайшлося більше духу. У той же період часу вона рішуче заборонила нафтовому гіганту Royal Dutch/Shell Group's покупку найбільшої австралійської нафтової компанії Woodside Petroleum. Скарбник Петер Костело (консерватор!) сказав просто:»Я дійшов до висновку , що пропозиція Шелу суперечить національним інтересам». Чи стане цей приклад заразливим?

Договори на кшталт ВЗА - це однобічний шлях і цим вони небезпечні. Держави, нації все частіше відмовляються від суверенітету, і чим далі вони просуваються цим шляхом, тим менше можливостей вчасно дати задній хід.

Нації надто легковажать, крок за кроком вони поступаються своєю самостійністю і перестають бути господарями в своєму домі.

IV. Механізми першого шляху.

Для націоналістів, бо вони переймаються культурою.
Ми щойно бачили, як Глава 11 угоди ПАВЗ унеможливила держави запроваджувати в життя свої закони, примушуючи їх миритися з тим, що якісь зайди на її власній території забруднюють ріки і озера, та ставлять під загрозу здоров'я їхніх громадян. Але Глава 11 не є випадковою похибкою держав. Вона є закономірною вимогою глобалізації. Однією з перших її несолодких пігулок.

Держави стануть стільниками, чарунками для всесвітньої економіки, гігантською мережею посудин, що сполучаються, між якими перетікатимуть товари і капітали. В ті посудини, що опустяться нижче набіжить капіталів більше (тобто в ті країни, що погодяться знизити свої стандарти, знизити податки і вимоги до корпорацій), з тих, що спробують піднятися вище, капітали витечуть. Капітали тектимуть насамперед туди, де прибуток обіцятиме бути значнішим, і де він не буде почуватись у загрозі. Зазвичай, це стосується держав з приблизно однаковим рівнем розвитку. Капітали перетікатимуть в ті країни, де податки нижчі, де менші вимоги до захисту довкілля, де нижчі стандарти праці та заробітної платні. Ті країни, що просунуться далі за інших цим шляхом, матимуть переваги у принаджуванні перебірливого, непостійного капіталу. Глава 11, як підписаний вексель, дає корпорації можливість вдаватися до суду і притягнути до відповідальності державу, що не в міру розхвилювалася за здохлих риб у своїх водоймищах. Глава 11 додає впевненості корпораціям. Ті держави, що підписуватимуть все більше подібних глав, будуть приваблювати до себе більше капіталу.

Треба гадати, що різниця, у цьому відношенні, між країнами зменшиться до граничної. Швидше за все теж саме станеться з усіма іншими відмінами. Візьмемо, наприклад, культуру - головний атрибут і ознаку націй. Як сьогоднішні держави боронять і підтримують культури своїх націй? Вони часто утримують державні театри, консерваторії, відповідні навчальні заклади, які, в більшості випадків, не дають прибутку, а отже є витратними. Вони субсидують всілякі молодіжні творчі групи та самодіяльні ансамблі. Вони підтримують державні чи фінансують приватні телебачення, радіо, книговидавництва та періодику, яки несуть національний зміст, та виставляють перешкоди на шляху іноземних впливів. Організують і фінансують різні конкурси зі знання мови, кращих віршів, творів, пісень тощо. Чим багатшою є держава, тим успішніше вона запроваджує міри по підтриманню національної культури. Держави, що всіляко сприятимуть проникненню позанаціонального капіталу і матимуть на своїй території позанаціональну економіку, не матимуть можливостей для реалізації вищепереліченого. Щоб субсидіювати такі культурні заходи і підтримувати витратні заклади культури, держави муситимуть збільшувати податок. А від того капітал тікатиме у «більш дружні до капіталу» країни. За капіталами тікатиме і виробництво, бо позанаціональні корпорації почнуть переносити його у більш привабливі «райони» світової кулі". Таким чином, держави стануть не спроможними підтримувати й захищати культури своїх націй. У світі, що відходить на наших очах, великі корпорації часто підтримували національну культуру пожертвами та різними фундаціями. І це ясно чому. Не дивлячись на їхню транснаціональність, вони несли на собі характерний відбиток культури країни походження. Більше за те, їхніми власниками були люди певної країни. Корпорації майбутнього не стануть цього робити, бо стають все більш багатонаціональними за складом (є продуктом об'єднань давніх «заслужених» корпорацій різних країн) і за походженням своїх власників (адже акції будь-якої корпорації може придбати мешканець будь-якої іншої країни, що власне і є сутністісю і наслідком «залучення іноземних інвесторів»). Отже усе культурне, національне зависне у повітрі, без державної і корпораційної підтримки. Те ж саме стосується абсолютно будь-якої іншої сторони життя нації: пенсійних фондів для гідної старості, чистого середовища, забезпеченої медицини, гарантованої освіти і зменшення нерівності у суспільстві, - будь-який рух держави в подібних напрямках викликатиме незадоволення і втечу капіталу.

Нації, що збережуть національний зв'язок зі своїми корпораціями, матимуть джерело підтримки для своїх культур, свого середовища. Ці національні корпорації не тікатимуть від держави і нації.

Нація це не лише спільна мова, традиції, світосприйняття та історія. Є ще один чинник, чи не найважливіший. Саме той, що може не лише зберігати нації, а й творити нові. Це - почуття спільної долі. Національні компанії можуть бути тими островами у всесвітньому морі позанаціональної економіки, чиї злети й падіння можуть дати людям відчуття спільного інтересу і долі. У часи підйому національної компанії її прибуток може вкладатися у позанаціональну економіку для отримання ще більшого прибутку та з метою привнесення в неї своїх національних рис. В часи невдач капітал, що був кинутий на експансію, може бути повернутий, з метою реконструкції національних компаній. Спільна держава - це другий елемент, що дає відчуття спільного інтересу і долі. Тисячі солдат, розкиданих у полі, не є військом поки не мають спільного штабу, за яким вони всі визнають право і потребу віддавати накази. Але якщо цей штаб стане паралізованим і перестане віддавати накази, солдати знову розбредуться, хто куди у пошуках їжі і заняття. Держава, чиї закони і дії впливають на всіх її замешкувачів, надає їм почуття спільноти. Як сказав оглядач Торонта Стар: «Якщо ми захочемо розпотрошити свою охорону здоров'я і ввести приватну медицину, то це буде наша особиста справа. А робити це через належність до ПАВРЗ чи ВЗА, це вже є зовсім інша справа.» [The Toronto Star, 17-apr-01,Thomas Walkom, We pay high price for free trade] Зеленим завтрашнього дня вже не матиме сенсу збиратися під парламентами з вимогами захисту довкілля, і фермерам не буде потреби вимагати від уряду підтримати їх дотаціями та захистити від напливу чужої продукції. Всі ці та інші питання більше не будуть у відомстві держав. А якщо не має сенсу їхати у столицю, щоб донести свою думку в часи скрути, то навіщо та столиця взагалі? Навіщо ті партії і вибори? «...в світі, де корпорації володітимуть більшою потугою ніж уряди, неможлива демократія. Якщо вільнориночники таки проб'ють свій шлях, потреба в підтасовці виборів відпаде. Вони просто стануть не потрібні».[The Toronto Star,26-apr-01, Rachel Giese, Free trade, democracy don't mix].

Для всіх інших, бо вони не переймаються культурою.

Глобалізація атакується з багатьох сторін. Візьмемо за приклад конкретну угоду ВЗА. Тут крім питань довкілля та охорони здоров'я підіймаються й інші питання. Громадяни розвинутих країн незадоволені тим, що прості робочі місця на простих виробництвах тікають у менш розвинуті країни; тим, що корпорації, загрожуючи перенести виробництва у відсталі країни, де платня є значно меншою, знижують зарплати. «Економіст із США Robert Scottт заявляє, що ПАЗВТ знищила близько 766000 робочих місць, його канадійській колега Bruce Cambell вказує на втрату 276000 робочих місць, починаючи від угоди США-Канада у 1989. Водночас мексиканський економіст Carlos Salas подає іншу сторону рівняння, згідно з яким робітники працюють на звільнених від податків іноземних заводах або maquiladoras за кілька доларів в день і живуть у містах-хібарах, що розсипані вздовж американського кордону... Ці заводи все більше сягають на південь у глиб країни, зі все меншими платнями і з все більш розхитаними стандартами охорони здоров'я і довкілля....»[The Toronto star,11-apr-01, Linda Diebel, NAFTA largely a failure for workers, report say]. Глобалізація зазіхає й на державний сервіс. «Тривога була спричинена американським поштовим гігантом UPS, що подав у суд на канадійській уряд, вимагаючи 156 млн. дол. UPS стверджує, що був у не вигідному становищі через зв'язок між Canаda Post та державною монополією Purolator, що на 96% належить Canada Post. Критики кажуть, що рішення суду проти Отави, може відкрити дорогу для широкого спектру викликів, субсидованим державою сервісам - в медицині, освіті, транспорті, каналізаційному та водопостачальному сервісам, та державним корпораціям провінцій від приватних компаній, що хочуть увійти в цей бізнес» [The Toronto Star, 16-apr-01,Les Whittington, Trade deal impact profound for Canada].

Для лібералів-глобалізаторів - це все несуттєві сторонні ефекти, головне - глобалізація пришвидшує прогрес. А пришвидшений прогрес приносить вищий рівень життя та нові робочі висококваліфіковані місця.

Цьому заперечувати не можливо. Колись прорив перешкод на шляху зростання компаній, у вигляді меж феодів, породив надзвичайно швидкі темпи росту. Їхнім результатом була індустріалізація, було те, що Тофлери назвали цивілізацією другої хвилі. Тепер прорив перешкод, у вигляді кордонів країн, так само мусить призвести до подібного пришвидшення темпів розвитку. Що буде в результаті цього, ми не знаємо. Це буде щось, що називають постіндустріальним суспільством, «новою економікою», цивілізацією «третьої хвилі».

Але пришвидшений прогрес є пришвидшеним бігом у нікуди. Немає мети до якої ми біжимо, ми біжимо у нескінченність. І темпи бігу тут нічого не вирішують. Сьогодні вони просто роблять одні країни більш розвинутими в порівнянні з іншими, але коли буде єдина економіка, то нащо той пришвидшений біг?

Колись компанії пряжились й загнивали в рамках феодів. Лише злам бар'єрів між феодами надав корпораціям нове дихання, свіжу енергію. Вирвавшись на волю, вони штовхали «пришвидшений прогрес», аж поки не уперлися у межі країн. І знову схожа ситуація: тиха зацвіла заводь, де корпорації загнивали у напівмонополізмі. Тепер корпорації вустами неолібералів вимагають знищення кордонів між країнами, які стають на перешкоді прогресу. А що далі? Коли корпорації знову упруться в межі нашої Землі й знову почнуть трухнявіти в напівмонополізмі? Які бар'єри тоді зносити?

З точки зору націй це були два якісно різних випадки. Феоди розділяли націю. Їхній прорив дав можливість націям знову стати цілим. Теперішній прорив державних кордонів навпаки - зносить нації. Наскільки був позитивним перший процес, настільки ж є негативним другий.

Кожна нація є неповторною, як і кожна людина. Невже ми дамо загубити нації, щоб пробігтися трошки далі? Невже ми принесемо різноманітні культури Землі в жертву, лише для того, щоб зробити ще декілька кроків далі й знову опинитися в тій же ситуації, в якій ми є сьогодні? Втім ситуація стане «тією ж самою» для корпорацій. Для людства вона стане незрівняно гіршою! Вже не буде різноманітності культур, не буде конкуренції між різними націями, що примушує напружувати сили, щоб наздогнати і перегнати.

Лібералізм засуджував комунізм за те, що той ставив державу і суспільство вище індивіда. Лібералізм, разом з консерватизмом, вимагали не розчиняти людину в абстрактному чомусь - нації чи державі, бо кожна людина є самоцінною. Націоналізм сьогодення ставить вимогою не розчиняти кожну націю в абстрактному людстві. Бо кожна нація є самоцінною.

Життя на планеті Земля багато разів було під загрозою. Багато разів було під загрозою життя у певних районах Земної кулі. Лише різноманітність життя допомагала йому врятуватися. Гинули одні види, що були гегемонами, але виживали інші, що були нечисленними раніше, бо були гірше пристосованими до минулих умов. Але в результаті якихось катаклізмів виживали саме вони, бо вони виявлялися краще пристосованими саме до нових умов. Колишні ж гегемони, навпаки, перетворювалися на реліктові види, що збереглися у слабодоступних місцевостях, або зникали взагалі.

Кожна культура в світі - це спосіб пристосування певної нації до умов свого життя. Скільки націй, стільки культур і стільки способів пристосування. Глобалізація нівелює розбіжності в культурах, власне вона творить єдину культуру, єдиний спосіб пристосування. Якщо не залишиться маргінальних культур, то чи матиме людство шанс на виживання під час якогось чергового катаклізму?

V. Перший шлях проти другого

Існує певна тенденція в світі, що не укладається в ліберальну вільноринкову модель глобалізації. Ті держави, що слідуватимуть соціал-демократичним курсом і продовжуватимуть політику великих податків, регуляцій і державних підприємств, зможуть і надалі підтримувати широкі соціальні програми допомоги по безробіттю, бідним родинам та літнім людям, зможуть субсидіювати установи культури й платити добрі гроші їхнім працівникам, вирощувати «золоту молодь» художників, композиторів, режисерів тощо. Вони і надалі залишатимуться сильними державами, що владарюють у своєму домі, що не прогинаються в поклоні перед владою капіталу, що стоять над корпораціями, - а отже залишатимуться державами, де можлива демократія. Державами, що здатні підтримувати належний рівень медицини і навколишнього середовища в країні, що здатні диктувати корпораціям стандарти нешкідливого виробництва і ціни на ліки та будь-які послуги підвищеного попиту тощо. Все це сприяє створенню високих стандартів життя. Які в свою чергу приваблюють талановитих, освічених людей з інших частин світу, підвищують рівень їх щільністі у цій країні. А це у відповідь витворює високопрофесійне середовище, в яке прийдуть корпорації. Такі держави мають можливість підтримувати фундаментальну науку, що формує зону знань, до якої теж прагнуть корпорації, бо не мають своєї науки взагалі або підтримують відділи науки прикладної, яка користує зі знань науки фундаментальної. Врешті ці держави здатні вкладати великі кошти в освіту і виховувати власні високопрофесійні кадри. Все це створює привабливе для корпорацій середовище. Але... Але у довгостроковій перспективі. У порівнянні з нею короткострокові заходи по зниженню податків і зняття регуляцій починають діяти майже одразу. Якщо одна країна (наприклад, Канада) обирає перший шлях з довгостроковою перспективою, то інша країна (США), обираючи другий шлях, переманює з першої корпорації і робітників вже зараз, фактично не даючи в результаті сповнитися і довгостроковій перспективі в першій країні.

Канада вже п'ять років підряд визнається ООН найкращим місцем для життя у світі по всіх показниках. Але... Але капітал і розуми потихеньку вже полишають насиджені місця в пошуках на півдні ліберального «раю». Тому єдина путь, що обіцяє перемогу шляху «кращого життя» над шляхом «швидшого розвитку і більших зарплат» є путь ««гармонізації» податків, програм допомоги і регуляторних політик між різними країнами таким чином, щоб ніхто не мав змоги втекти від активних втручань урядів і їхніх зависоких податків» [National Post, 24-apr-01, John O'Sullivan, Which FTAA vision will prevail?] Це той шлях, що вимагатиме координуючих і перевіряючих наддержавних органів, які не даватимуть одним державам мати перевагу над іншими, за рахунок зниження податків тощо. Це той шлях, яким вже прямує Європейський Союз, шлях, що невблаганно приведе до єдиної держави.

Не треба гадати, що перемога єдиної надкраїни призведе до вирівнювання щабелів життя різних регіонів світу. Порівняємо південь і північ Італії, і ви побачите майже дві різні країни. У той час, як центральні провінції Канади дають левову частку всього ВНП країни, атлантичні і провінції прерій залишаються провінціями здебільшого рибальства та сільського господарства. Неначе зовсім різні країни. Та й хто реально очікує справжнього зтирання різниці між селом і містом? Ніколи село не привабить таку кількість обдарованих людей, таку кількість людей мистецтва, кількість компаній, зайнятих в індустрії розваг, як місто. А як так, то про яке зтирання різниць може йти мова? Якщо так вперто тримається різниця між осередками першої (сільськогосподарської) та другої (промислової) цивілізацій (по Тофлерам) всередині кожної країни, то як ми можемо сподіватися на природне зтирання кордонів між осередками третьої (інформаційної) цивілізації (тобто нинішніми розвинутими країнами) та осередками перших двох цивілізацій (тобто рештою світу) навіть у рамках єдиної країни?

VI. Державний зв'язок з економікою.

Світове тло.

Щоб бути спроможною чинити лад у суспільстві держава мусить бути найбільшою потугою у суспільстві. На п"яничку державі досить виставити поліцая, на натовп - ЗМОП, на повстанців - війсткові загони. Але танки та поліцейські кийки не придатні у стосунках з корпораціями. Держава може видавати закони, які щось забороняють чи обмежують, але корпорації завжди мають чим відповісти: вони мають гроші, щоб зорганізувати потрібну компанію у ЗМІ, оплатити передвиборчу компанію опозиційної партії, підкупити потрібних чиновників врешті решт. Щоб бути спроможною протистояти тиску корпорацій держава мусить сама бути достатньою економічною потугою в суспільстві. Вона мусить бути сама здатна організовувати громадську думку, платити досить чиновникам, щоб тим не мало сенсу брати хабарі, тримати держапарат достатній для контролю діяльності корпорацій та власних чиновників. Слабка держава не здатна осягнути цього. Та й поза тим держава мусить зорганізовувати соціальнопотрібні проекти, підтримувати охорону здоров"я та довкілля, безкоштовну освіту, порядок на вулицях та зовнішню безпеку.

До останнього часу держави для досягнення достатньої економічної потуги мали два засоби - державні регуляції та державний економічний сектор.
Обидва вони і застосовувалися у розвинутих країнах. Щоправда з часом практика комуністичних країн призвела до того, що другий спосіб став асоціюватися з комунізмом. Тому всі спроби націоналізації чи приватизації почали сприйматися як наближення чи віддалення від комунізму з відповідними емоціональними асоціаціями. Крім того і для корпорацій держпідприємства виглядали агентами суперника на їхній території. Тому з двох джерел державної сили держсектор піддавався найбільшому тиску. Але оскільки держави мали альтернативу в держрегуляціях то державний сектор не уявлявся вже таким необхідним. Падіння комуністичного блоку поглибило цей стан речей. (До речи, такий підхід до держсектору на Заході великою мірою відбився і на загальних настроях ура-приватизування в післякомуністичній Україні).

Глобалізація привносить свої корективи. Її удар якраз в першу чергу спрямований проти державних регуляцій. Вона все більше унеможливлює їх. Не можуть локальні сили - держави, регулювати світову силу - всесвітню економіку. Отєе державам залишається єдина альтернатива для підтримки своєї сили - національний сектор.

Таким чином збереження реформованого державного сектору є дуже важливим для будь-якої держави світу.

Україна.

Державні регуляції є необхідним, дійовим і дуже складним інструментом держав у протистоянні з корпораціями. Він налагоджувався протягом тривалого часу і пристосовувався до ситуації, що ускладнювалася поступово. Налагодити майже миттєво такий механізм в Україні не уявляється можливим. Його навіть скопіювати неможливо, бо в кожній державі він є іншим, адже пристосований до інших місцевих умов. Тим більше неможливо здійснити цю задачу в умовах загальної кризи, і тотальної корупції.

У такий ситуації, краще здати це поле без бою, бо цей бій неможливо виграти. Геть державні регуляції! (Добре, геть до розумної межи). Але держава і далі мусить мати джерело сили - і цим джерелом безальтернативно залишається національний сектор економіки!

В той же час глобалізація показує, що корпорації зростають до неймовірних розмірів, а керівництву вдається контролювати такі колосальні економічні утворення (ясно, що нові технології уможливлюють його все більше).
Таким чином в українських умовах, для держави є доцільніше залишити заплутане поле регуляцій, що нині породжує корупцію і сприяє зміцненню олігархів, та зосередити свої зусилля на наведенні порядку в держсекторі, полишивши решту економіки на ласку вільного ринку.

Звузивши сектор боротьби, матимем надію відстояти цей обмежений сектор. Навівши порядок у цитаделі, можна взятися і за всю фортецю.
Отже - відмова від регуляцій (максимальне їх зменшення) і посилення державної корпорації-когломерата. У такий спосіб зможемо подолати корупцію, зберегти верховенство держави і зберегти саму націю врешті решт.

VI. Реструктуризація та самопорятунок.

З настанням нового етапу сучасної ери глобалізації (приблизно з 70-х років 20-го століття) багато старих статечних компаній, що дійшли стану рівноваги на своїх вітчизняних ринках з іншими компаніями й існували у напівбезрусі, почали банкрутувати. Вони не змогли пристосуватися до нових динамічних умов, умов постійного тиску конкурентів, дуже швидкої зміни кон'юнктури та потреби все більш швидких нововведень. 80-ті роки - роки сходу з арени багатьох постарілих гігантів. Але значна кількість все ж встояли. Встояли ті, хто протягом 80-х зумів перебудуватися і не зупиняє цього процесу і дотепер.

Розроблено багато тактик таких перебудов - реструктуризація, реінженіринг, реорганізація, спрощення тощо. Кожну з них варто вивчати і намагатися пристосувати до умов України. Але зараз давайте лише приторком глянемо на загальну тактику фірм, що загнали себе у борги і потерпають від збитків. Тактика ця проста: компанія реінвентаризує свої підрозділи, філії, дочірні компанії тощо і починає позбуватися найбільш збиткових. Ці підрозділи продаються, щоб виручені гроші вкласти в інші підрозділи з метою їхньої подальшої модернізації. Чим важчий стан,в якому перебуває компанія, тим більше підрозділів доводиться їй продати, щоб врятувати хоч щось. Компанія бореться за самовиживання доки має хоча б два підрозділи, щоб продати один з них і врятувати останній.

Видається цілком природною тактикою для корпорації «Україна» розпродаж частини своїх підрозділів (може цілих галузей) з метою порятунку інших. Нажаль приватизація в Україні мала інші цілі, аніж порятунок збанкрутілої компанії «Україна». Її метою було ідеологічно спрямоване знищення цієї компанії. Оскільки приватизація була спочатку ідеологічною дією, а далі свідомою дією виродженої еліти з метою привласнення національного добра, то продавалися не самі гірші підприємства, щоб на виручені гроші врятувати кращі, а навпаки, «продавалися» самі прибуткові підприємства. Збиткові ж підприємства залишалися на шиї держави, з одного боку ускладнюючи її стан, з іншого боку даючи можливість сказати, що ті підприємства, що приватизовані, працюють добре, а ті, що залишилися у держави - погано. Виручені від приватизації кошти витрачалися на програми соціальної допомоги найбіднішим та пенсіонерам. Справа необхідна, кожна компанія намагається підтримувати своїх робітників, - але ж не за рахунок загибелі самої компанії. Клани спритних ділків сильнішали, бо одержували у свої руки добрі підприємства, держава, що залишалася з підприємствами збитковими, слабшала - з невідверненним наслідком, коли певні клани і люди вивщились над державою.

Як результат, держава не здатна захистити малий бізнес - справжній бізнес, що народжується, від рекету. Атмосфера існуючого правового безладдя відштовхує іноземні інвестиції. Ситуація подібна до тієї, що самопідтримується. Твердження, що «вони» колись вже накрадуться не справджується, "вони" лише у раж входять. Надія, що «вони» розкрадуть все і після цього почнуть творити здорове економічне середовище, виявилася ілюзорною. Сила обставин визначила все інакше. Перші дні вони крали «поки крадеться». Вони вивозили капітали за кордон і ховали їх, де можна. Але з часом це стало системою. Коли хтось сподівається, що вони з часом повернуть капітали в Україну, то мусить згадати, що капітал тече туди, де створені кращі умови. Своїм грабунком вони сплюндрували українську економіку, створили атмосферу насилля, кримінальної боротьби. Жоден капітал у світі не попхнеться у таку клоаку. Навіть їхній власний!

Щоб ситуація змінилася на краще, вони мали б перестати красти і гризтися поміж себе. В цьому випадку, з одного боку, якщо б вони перестали красти, вони втратили б джерело грошей для вкладань у налагоджений західний бізнес. З іншого боку, оскільки вони створили б в Україні дружню для капіталу атмосферу, до неї посунув би західний інвестор і... дуже швидко витіснив би їх з «власної» вотчини, бо сильніший і вправніший в своїй діях в умовах ринку. Таким чином такий крок був би для них самооскопленням. Куди безпечніше й надалі мати собі майже невичерпне і на дурняк джерело капіталів (Україну), які перекачувати в сприятливе та безпечне для бізнесу середовище західних країн.

Іншій шлях - держава збуває збиткові підприємства і модернізує за рахунок виручених грошей інші. Збиткові підприємства продаються закордонним фірмам. Вони приносять з собою нові технології і капітали. Але вони не можуть диктувати умови, тому що держава, що спирається на свої сильні підприємства, здатна говорити з ними на рівних. З іншого боку в державі не створюється антисила, що стає над державою, і має грошей більше ніж держава і безсоромно вдається до підкупу судів, міліції, СБУ й депутатів, бо платить їм кожному окремо більше, ніж вони отримують від держави за рік. Отже держава боронить легальний, чесний бізнес, що зароджується, і від закордонних гігантів і від внутрішнього рекету. Вона отримує достатньо прибутків зі своїх підприємств та податків від закордонних фірм, щоб не навалювати на зростаючий приватний сектор непосильні стягнення.

Таким чином така національна корпорація дає силу державі, самоповагу нації, забезпечує правові гарантії для іноземних інвестицій. Ця корпорація не повинна перетворюватись на дійну корову для підтримки хворих проектів хворого уряду. Такий здоровий стан речей повинен забезпечуватись наявністю демократії, партій, опозиції, свободи слова. Свідомий уряд ростить приватний бізнес - майбутніх національних «Дженерал Моторс» та «Майкрософт».

Якщо держава не поставить цього собі на меті, то, як бачимо з досвіду, це не станеться само по собі, за слабкої держави.

Сильна національна корпорація існуватиме в постійній боротьбі з західними гігантами і не матиме можливості «загнивати». В часи економічного підйому прибутки вкладаються в іноземні корпорації за кордоном і вдома, у часи спаду ці капітали видістаються назад для модернізації корпорації.

Було б найрозумнішим запросити західних фахівців, як доорадників, щоб вони провели українські підприємства крізь реструктуризацію.

На щастя ще значна частина національної компанії залишилась в руках нації. Ті підприємства, що були приватизовані особливо нахабним робом, мусять бути відкуплені державою за той же кошт, за який їх приватизатори придбали (якщо ж підприємство за той час розквітло, то цього, вірогідніше, робити не слід).

Втім найкращі рішення будуть надходити під час просування в конкретних умовах. На часі головне - визначитися з тим, який шлях обіцяє бути найбільш ефективним.

Ще зовсім не пізно, як дехто чомусь песимістично вважає. Якщо Україна спромоглась відмовитись від комунізму після 73 років його будівництва, якщо вона змогла вивільнитись з «братніх пут» Росії, і це після 300 років насильного співіснування в одній країні, то чи може бути вже так запізно через якихось 10 років?

Взято з сайту "Народний оглядач" - http://observer.sd.org.ua/news.php?id=517

Небанальні істини історії або Дещо з історії ОУН та УПА

13 Jun 08 03:08:39 GMT

15.10.2007 14:56 ___ Сергій Грабовський, для УП

На форумі одного харківського сайту недавно з'явилося приблизно таке: "Нехай УПА й присягала Гітлеру, але ж чим Сталін кращий за біснуватого фюрера? А Червона ж армія присягала кривавому Сталіну! Тому засуджувати УПА не можна - вона боролася, як могла, у тих страшних умовах між двома тоталітаризмами!"

Така логіка міркувань не впала з неба: вона породжується не лише незнанням, а й хибними знаннями, навіяними постійним користувачам Інтернету статтями про суто тоталітарну ідеологію лідерів ОУН та історичну випадковість, яка унеможливила створення в орбіті нацистів маріонеткової Української держави.

Отож справді, давайте спробуємо розібратися бодай у деяких речах.

...У квітні 1941 року в окупованому нацистами Кракові "крило Бандери" провело свій II Великий Збір ОУН. В ухваленій цим Збором програмі говорилося, що "тільки справедливий, націоналістичний суспільний лад буде основою сили Української Держави й основою вільного життя всього народу".

Цей лад мусив бути організований "на основах сильної влади, сильної національної армії й фльоти та одної політичної організації провідного національного активу"; основи ці мусили включати "плянову організацію цілого господарського й суспільного життя", "поділ на рівні заняття й фахи та відповідно до цього виробничі й професійні організації, побудовані на засаді продукційного солідаризму й рівноправності всіх працюючих", "обмежене приватне, кооперативне й спілкове право власності на господарювання землею й верстатами для тих, які в них працюють", натомість мали ствердитися "державна власність важкого промислу й транспорту; усунення всякої спекуляції та самоволі й недбальства в господарстві" і т.д.

А ще ОУН-Б виступала "за плянову організацію українською державною владою народного здоров'я, розросту й тугості української раси", "за усунення чужих розкладових впливів", "за новий героїчний зміст української культури", "за свободу сумління й релігійних культів не противних моральній силі нації й інтересам Української Держави".

Усе це мало поєднуватися з сильним та ефективним соціальним захистом усіх осіб, належних до "української раси", а водночас лояльних до влади і задіяних у боротьбі "проти всіх поглядів і струй, що несуть ослаблення животних сил народу". І, нарешті, у цих постановах міститься пункт про те, що "в Совєтському Союзі жиди - найнадійніша підтримка правлячого більшовицького режиму і авангард московського імперіалізму в Україні..."

Чи треба коментувати, до яких типів ідеологій належить ця програма?

Але одразу зауважмо, що спроби повністю солідаризувати ідеологію та практику ОУН з нацистською не вдалися через спротив двох груп в керівництві організації - Івана Мітринґи і Лева Ребета, відповідно, соціал-демократів та соціал-консерваторів, якщо позначити їх політичну позицію.

Ба більше: і Мітринґа, і Ребет виступали за багатопартійність, проти етнічного націоналізму, проти вождізму і лише надзвичайна воєнно-політична ситуація утримала їх від публічного виступу проти Степана Бандери.

Ба більше: була здійснена спроба висунути Романа Шухевича на посаду голови проводу ОУН - але той зрештою відмовився, вибачившись перед своїми прихильниками...

Іншими словами, розкол в ОУН-Б (який організаційно оформився 1948 року) існував уже тоді. Так само, як існував й ідейний розкол в ОУН під орудою полковника Мельника - адже Олег Ольжич та Олена Теліга вирушили до Києва готувати проти нацистів усеукраїнське повстання, тоді як сам Мельник та його однодумці співпрацювали з німецькою владою...

Відмова німецької влади визнати відновлення Української держави Бандерою та Стецьком тільки пришвидшила неминучі події, не більше.

Восени 1941 року німецька окупаційна влада віддає накази про арешти та знищення членів ОУН-Б. Німецький тоталітаризм виявився братом-близнюком радянського. А відтак цілком закономірно почалася ідеологічна переорієнтація націоналістів, спершу - на практиці, ще без фіксації в програмних документах.

Звернімося у цьому плані до такого дражливого (але і точного) ідеологічного показника, як антисемітизм. Вже у березні 1942 року, згідно з німецьким рапортом, "у Житомирі, Кременчуку і Сталіному було заарештовано кілька послідовників Бандери за те, що намагалися схилити населення до ідеї незалежності України.

Тоді ж було встановлено, що група Бандери постачала своїх членів та євреїв, які працювали на цей рух, фальшивими паспортами".

Як бачимо, поки що йдеться про "своїх", "правильних" євреїв, які "перекувалися" чи "прихильні до українців", на відміну від "неправильних", "промосковських" євреїв, "жидобільшовиків".

Але практика штовхає далі - з виникненням УПА в її лавах з'являються євреї-лікарі, санітари, чоботарі, обозники, а потім - і рядові стрільці та бойові командири. У лісах під охороною УПА з'являються єврейські табори. В одному з таких таборів біля Пориць, на Волині, перебувало 100 євреїв, а в іншому, в Кудрунках, - близько 400 людей. Є дані про напади боївок УПА на охоронців гетто і звільнення ними кількох сотень євреїв.

Це тільки один штрих щодо зміни практики ОУН-Б у 1942-43 роках. А вслід за змінами у практиці неодмінно мусять іти зміни в ідеології, щоб потім, у свою чергу, формувати практику нового типу.

І от 1942 року, коли Вермахт іде на Сталінград, Василь Кук, який очолює структури ОУН-Б на Дніпропетровщині (до речі, неабияка була організація! За свідченнями НКВД, понад 5 тисяч осіб! Так що не тільки Брежнєвим, Щербицьким та Кучмою славен цей край), організує роботу з переосмислення ідеології українського націоналізму.

Кінцевим результатом усього стає проведений після тривалої підготовки під орудою Романа Шухевича улітку 1943 року ІІІ Великий Збір ОУН. Без Бандери, Стецька, Ребета й ряду інших лідерів, які ув'язнені в нацистських концтаборах. Збір ухвалює нову програму ОУН.

"Знищення національного поневолення та експлуатації нації, система вільних народів у власних самостійних державах - це єдиний лад, який дасть справедливу розв'язку національного і соціального питання в цілому світі. ОУН бореться проти імперіялістів і імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно інші народи...

Тому ми проти російського комуно-большевизму і проти німецького націонал-соціалізму. ОУН проти того, щоб один народ, здійснював імперіялістпчні цілі, "визволяв", "брав під охорону", "під опіку" інші народи, бо за цими лукавими словами криється огидний зміст - поневолення, насильство, грабунок. Тому ОУН бореться проти російсько-большевицьких і німецьких загарбників, поки не очистить України від усіх "опікунів" і "визволителів", поки не здобуде Української Самостійної Соборної Держави (УССД), в якій селянин, робітник і інтелігент могтиме вільно, заможньо і культурно жити та розвиватися".

Ну, як, є різниця із тим, що було на початку 1941 року?

А ще у програмі конкретно сказано, за що бореться ОУН.

Зокрема, за "індивідуальне та колективне користування землею, в залежності від волі селян", "за вільну працю, вільний вибір професії, вільний вибір місця праці", "за свободу профспілок", "за вільний доступ до всіх наукових і культурних надбань людства", "за свободу друку, слова, думки, переконань, віри й світогляду.

Проти офіційного накидання суспільності світоглядних доктрин і догм", "за повне право національних меншостей плекати свою власну по формі й по змісту національну культуру", "за рівність всіх громадян України, незалежно від їх національности, в державних та громадських правах та обов'язках, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок"...

З програми, листівок та преси ОУН-Б у цей час зникає гасло "Україна для українців", зникають слова про "українську расу".

Щоб вповні оцінити вагу цього рішення, зауважу річ, мало відому у нас: саме в цей час німецькі відомства з управління "східними територіями" переводять українців зі статусу "унтерменшів" до статусу "одного з арійських народів Європи"...

"Наші цілі здобудемо, вийшовши поза межі України та зв'язавши нашу боротьбу за УССД з боротьбою інших поневолених або загрожених імперіялізмами народів, зокрема народів Сходу, Прибалтики й Балканів, пропагуючи й реалізуючи наше гасло волі народам і людині й права кожного народу на самостійницькі національні держави та протиставитись реакційним концепціям і планам імперіалістів".

Хтось, утім, скаже, що все це були тільки слова, а насправді ніякого повороту не відбувалося. Знову звернімося до практики.

Не тільки поява у складі УПА численних вояків іншого етнічного походження (у деяких регіонах, за свідченням керівників червоних партизан, число неукраїнців у складі УПА сягало 40%-50%!) показує зміну ідеологічних віх, а й стан господарства у контрольованих повстанцями районах Волині.

Як пише петербурзький історик Олександр Ґоґун, у цих районах господарство було організоване більш ефективно, а селяни жили заможніше, ніж у сусідніх, контрольованих нацистами чи червоними партизанами...

Далі - літо 1944 року, створення на багатопартійній основі Української Головної Визвольної Ради - передпарламенту Повсталої України. Президентом УГВР стає наддніпрянець Кирило Осьмак (у 1917-18 роках - член Центральної Ради), одним із його заступників - галицький ліберал Василь Мудрий, прем'єром та командувачем усіма збройними силами - Роман Шухевич.

Серед завдань, які ставить перед собою УГВР - "покликати до життя перший український державний уряд та скликати перше українське всенародне представництво".

В одному з номерів "Вісника УГВР", де міститься інтерв'ю з Шухевичем - "Чупринкою", читаємо такі його слова: "Гарантією справжньої демократичності майбутнього ладу в українській державі є, в першу чергу, широко народний характер українського руху, його безприкладна ідейність.

Український визвольно-ідейний рух зродився з надр українського народу, діяв в ім'я інтересів українського народу. Воля і щастя українського народу - його найбільша мета".

Один з провідних ідеологів ОУН-Б та УГВР - Петро Полтава (Федун) - у ті ж роки пише, що повстанці ведуть боротьбу, зокрема, "за справжню демократію, проти диктатури і тоталітаризму всіх мастей, за свободу слова, друку, зборів, світогляду, за забезпечення за національними меншостями в України всіх національних і громадських прав, проти всесилля поліції, за таку владу в державі, яка найвищим своїм обов'язком уважатиме служіння інтересам народу, а не своїм імперіялістичним плянам".

Боротьба триває, вона ставить нові завдання. У червні 1950 року конференцією ОУН на українських землях схвалені уточнення і доповнення програми ОУН-Б. Це відбулося вже після загибелі Романа Шухевича, але сформульовані ці зміни ще за його участі.

Тепер у програмі прямо сказано про "демократичний лад" (і не один раз), про "демократичний державний порядок та справедливий соціяльний лад", про "свободу політичних і громадських організацій".

Крапки над "і" розставлені, причому куди більш точно, ніж у тих сучасних партій та організацій, які люблять зображувати себе прямими спадкоємцями ОУН та УПА.

Іншими словами, "бандерівці" на українських землях пройшли тяжкий, але реальний шлях до визнання демократичних цінностей та боротьби за них. Отож будь-які твердження, що лідери УПА керувалися тоталітарною ідеологією, щонайменше, є некомпетентними.

...А парадокс ситуації полягав у тому, що сам Степан Бандера цього повороту не прийняв, і у 1948-54 роках ОУН-Б розкололася на тих, хто й далі сповідував вождизм та етнократизм, і на тих, хто раз і назавжди поставив на меті боротися не тільки за незалежну, а й демократичну Україну.

Скажімо, Лев Ребет у 1950-х роках головним лихом українського визвольного руху називав "злочинний шовінізм" та гасло "Україна для українців".

Абсолютна більшість вояків УПА та підпільників, яким вдалося пробитися на Захід, Бандеру не підтримала, хоча під час війни звалася "бандерівцями"...

І ще один штрих історії - і Ребета, і Бандеру з проміжком у два роки вбив один і той самий агент КҐБ - Богдан Сташинський - за особистим наказом "ліберала" та "антисталініста" Микити Сергійовича Хрущова...

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

http://www2.pravda.com.ua/news/2007/10/15/65391.ht...

А. Муратов: УПА дала людям то, что советская власть только пообещала

12 Jun 08 11:50:08 GMT

В одним за другим городах Украины началась кампания по презентации документального фильма о последнем главнокомандующем Украинской Повстанческой Армии Василии Куке. Об этой акции, истории создания ленты и проблемах, связанных с прокатом картины, RUpor попросил рассказать самого создателя фильма, известного украинского и советского кинорежиссера, который, как оказалось, являлся засекреченным сотрудником СБ УПА, Александра Муратова.

Александр Игоревич, почему Ваш фильм называют провокационным? Люди, к примеру, перед началом сеанса выходят на акции протеста. Рейтинговые телеканалы не берут ленту для показа.

Лично для меня в этой работе нет ничего провокационного. Хотя, когда мы приехали в Одессу, нас было всего четверо, а встретило нас больше ста человек со знаменами и криками «Позор!». Чему «позор!», - мне это совершенно непонятно.

Ну, очевидно, позор Вам за фильм о «гитлеровских маньяках» и «пособниках фашистов».

Вы знаете, после войны погибнуть от рук «бандеровцев», от рук УПА могли только войска КГБ. Они тогда назывались МГБ. Других воинских частей там не было. Значит, протестовали, судя по всему, наследники каких-то МГБстов. Иначе, чего им так близко к сердцу принимать все это дело. Непонятно, почему они так переживают. Ведь, если даже говорить о потерях, то ведь они совершенно несопоставимы. От рук МГБстов погибло 152 000 человек, так или иначе причастных к УПА. С той же стороны полегло не больше 40 000. Вы же еще учтите и то, что в СССР три специальные школы готовили псевдобойцов УПА. Одна из них находилась на Восточной Украине, вторая – в Западной Белоруссии и третья – возле Тулы.

Курсантов набирали из этнических украинцев?

Почему же. Для того, чтобы убивать, пытать и вешать, язык знать не обязательно. Частновладельческие интересы ведь очень сильны, а им, как и МГБстам, обещали «лучших девушек», «лучшие дома» и все остальное «самое лучше». Вот и вся пропаганда. Поэтому война велась очень жестким, циничным образом. Я знаю, что говорю, потому что видел все это изнутри, поскольку находился в УПА два года – с 1950 по 1952 гг.

Позвольте, Вы родились и провели свое детство в совершенно ином регионе Украины. Ваш отец, известный советский писатель и поет Александр Муратов, на то время был единственным в Харькове лауреатом Сталинской премии, и тут УПА. Неужели Ваши родители ничего не знали о том, что происходит с их сыном? И как все это время Вам удавалось скрывать свое сотрудничество с Движением Сопротивления?

Мне тогда было 15 лет, я учился в 9-ом классе. Волею судьбы отец и мать проживали отдельно от меня, отдав своего ребенка на попечение слепой бабушке. Я мог делать все, что угодно. Начиная с 1946 года, вместе с моим приятелем и соседом по писательскому дому, еврейским мальчиком Олегом Юхвидом, сыном Леонида Аароновича Юхвида, который написал «Свадьбу в Малиновке», мы приторговывали оставшимися после отступления Вермахта немецкими лекарствами. В нашем распоряжении оказался секретный склад на окраине Харькова, забитый ампулами с обезболивающим, и как только мы узнали о немалой цене этих препаратов на «черном» рынке, мы стали ездить по всей Украине и даже наладили оптовые поставки.

Во время одного из рейсов на меня напали мародеры неподалеку от условленного места встречи с заказчиком. Это был какой-то новый солидный покупатель, назначивший мне встречу неподалеку от Станислава (Ивано-Франковска - RUpor). Меня контузили и, учитывая мои незавидные физически данные, решили распять. Им не понравился мой комсомольский билет. Но, благодаря бдительности покупателя, я остался жив. Когда я очнулся, передо мной предстала картина застреленных налетчиков и незнакомцев в военной форме. Поскольку я стал случайным свидетелем совершенных ими убийств, мои новые знакомые отправили меня на побывку в партизанский схрон. Там меня взяли под домашний арест, и две недели я лежал почти парализованный по соседству с мокрицами, блохами и всякой дрянью.

Получается, что до этого Вы никоим образом не знали о том, для кого Вы поставляете медикаменты?

Абсолютно. Более того, когда я ехал в автобусе из Львова в Станислав, то пассажиры пугали друг друга рассказами о том, как вдоль этой дороги по ночам орудуют «бандеры». Я тогда и не подозревал, что, по сути, сам являюсь таким же «бандерой».

Как же Вы установили, к кому именно попали?

Там было очень много литературы ОУН(б), которую соседствующие со мною бойцы пускали на растопку и на самокрутки. Кроме меня, ее никто не читал. Вот тогда я только понял, что все это значит, и проникся духом освободительной борьбы. После того, как я прошел необходимую проверку, руководитель отряда - «зверхнык» по прозвищу «Беркут» - определил меня на мелкие диверсионные операции. Наше подразделение действовало в Рожнятовском районе Прикарпатья. Я научился минированию и взрывал горные мосты и железнодорожные составы. Легче всего мне давалось обращение с т. наз. «магнитными бомбами».

Позже мною занялась СБ. Я был выгоден ее руководству как курьер, который имеет налаженные каналы связи и контакты по всей Украине. Иногда поручали и конкретные разведзадания. Побывал везде, кроме Крыма и Одессы. Возил письма, лекарства, деньги. ОУНовское подполье действовало ведь не только на территории Западной Украины. Основу боевок, на самом деле, составляли дезертиры из Красной Армии, среди которых очень много было выходцев из центральных и восточных областей. Кроме того, учтите, что все песни УПА были переделками советских фронтовых хитов, например, песни «На опушке леса старый дуб стоит». Да и форма, форма-то была какая - советская, немецкая, польская. Светло-зеленые мундиры, в которых ветераны УПА щеголяют сегодня на парадах, никогда не были фронтовыми. Нил Хасевич успел их только разработать на уровне эскизов. Массовое же производство партизанской униформы так и не было налажено.

С формой понятно. А как насчет всей остальной атрибутики, известной нам из советских и современных украинских художественных фильмов?

Я никогда не видел черно-красных знамен. О них говорили, но они существовали как-то символически. Только сине-желтые и все. Портретов Степана Бандеры в схронах я тоже ни разу не видел, не говоря уже о Шухевиче. Были только портреты Тараса Шевченко.

Все остальное – это штампы советской пропаганды?

Вообще, УПА - я говорю об УПА, а не об ОУН в целом - это была крайне социалистическая организация. Еще больше, возможно, чем ВКП(б). Программа III-го Большого Собрания ОУН, принятая в сентябре 1943 года, которая стала официальным программным документом УПА, допускала частную собственность только для мелкого хозяйства, коллективную – для среднего, и исключительно государственную – для всех стратегических отраслей и предприятий. В ней прямым текстом провозглашалось образование профсоюзов, и устанавливался 8-часовой рабочий день. Для людей, населяющих Украину, гарантировались все права, особенно национальные. В подпунктах говорилось о строжайшем наказании, вплоть до смертной казни, за нарушение этих правил.

Почему большевики так «навалились» именно на «бандеровскую» ОУН и на УПА? Потому что это фактически была борьба на том же электоральном поле, на той же социальной основе и с теми же социально-экономическими лозунгами. УПА дала людям то, что советская власть только пообещала. Народ не мог понять, от чего же их освобождали. У нас все это уже есть. Зачем нам тогда нужен ваш коммунизм, и еще раз освобождать от чего-то?

С буржуазией из ОУН Андрея Мельника коммунистам не было смысла бороться. Лидеры этой фракции спокойно умерли в эмиграции, и они никогда серьезно не интересовали чекистов. В отличие от них Бандеру и Ярослава Стецько постигла участь публичной расправы. Таким же образом ушел из жизни и автор программы III-го Большого Собрания Лев Ребет. Бандера пережил его всего лишь на три дня. На Мельника же никто никогда не покушался. Ведь в таком случае нужно было бы и на американских президентов тоже устраивать покушения.

Что Вам больше всего запомнилось из романтики того времени?

Я не хочу геройствовать или начинать к чему-то примазываться. Я был в СБ всего лишь два года, с 1950-го по 1952-й, и не очень афишировал среди рядовых бойцов свое сотрудничество с ней. Ребята считали меня обычным курьером. СБ не любили за жестокость к единомышленникам, которая не всегда была оправдана, жесткие требования к морально-патриотическому духу соединений и далекую от жизни простых крестьян чопорность. Службу тогда возглавлял Николай Лебедь, деликатный человечек, который всегда боялся боев, бунтов и прочей шумихи. Я был всего лишь маленьким винтиком, от которого, правда, достаточно много зависело, особенно, если бы он вдруг сломался.

Один такой срыв, в первую очередь, нервного плана, больше всего врезался в мою память. Из Львова до предгорий меня однажды подвозили пара офицеров МГБ. Я ехал с ними на мотоцикле и держал в руках запечатанную коробку из-под фотобумаги «Агфа». В ней я вез магнитные бомбы, а антураж с фотобумагой помогал избегать ненужных расспросов и обыска. По пути эти молодые люди смаковали унизительную казнь одного из наших бойцов, над которым в последние минуты жизни измывался собственный пьяный брат-милиционер. Потом пошла речь об их любовных похождениях и групповом сексе со львовскими девушками. Я не выдержал и на прощанье прицепил к их багажнику одну «магнитку». Тогда мне казалось, что я отомстил за всех, у кого они отняли жизни в одночасье.

И еще один эпизод. Из тех, кто передавал мне почту «в лес», я никогда не забуду известного украинского советского писателя и сценариста Михаила Стельмаха. Я посетил его на квартире в Киеве, в том самом писательском доме на бывшей улице Ленина. Разговор был недолгим, но очень памятным. Позже, когда мы с ним снимали «Гуси-лебеди», я попытался напомнить о себе и вызвать на откровенный разговор. Но он сделал вид, что никогда со мною не встречался.

С Куком Вы тоже познакомились в начале 50-х гг.?

Нет, что вы! Я слышал только о том, что после гибели Чупрынки нами руководит Василь Коваль (псевдоним «Лемиш»). И больше ничего.

Наше знакомство состоялось лет за 5-6 до его смерти. Это был низенький, ростом в 162 см, толстенький старичок в здравом уме и с феноменальным интеллектом. Я даже шутил, что из него получился бы непревзойденный президент Украины. Он знал 12 языков, причем 7 (немецкий, польский, русский, украинский, латынь, древнегреческий и иврит) из них выучил еще в детстве. Написал множество книг, был прекрасным оратором и публицистом. После окончания боевых действий он так и остался главнокомандующим, только уже воевал печатным словом и тщательной работой с архивами.

Вы решили устраивать показы киноленты на выезде после того, как поняли, что ее не удастся показать по наиболее рейтинговым телеканалам?

Фильм показали только по «5 каналу». И все, к сожалению. Для того, чтобы попасть в прайм-тайм, требуют деньги, а таких сумм у меня нет. Во время одних таких переговоров у нас на руках было только $ 300 – мизер для платного размещения.

Последний раз Вы были в Одессе. Куда Вы поедете теперь?

Обязательно поеду в свой родной Харьков. А в Донецк? В Донецк ехать боюсь. Боюсь, потому что местные власти могут просто не разрешить показ ленты.

3.6.2008 16:01

Беседовал Дмытро Добрый

http://www.rupor.info/analitika/2008/06/03/muratov...