Логіка дій теперішньої владної команди просто вражає. Краще було б сказати - відсутність логіки, якби наші урядники вперто не робили геть усе, що йде на шкоду і їм, і нашій Україні

Нестримний натиск ординців

«В Австралії існують первісні племена, які стверджують, що не можна присвоювати собі чужу землю, тому що на ній живуть чужі духи предків, які будуть вселятися в новонароджених. В цьому полягає велика психологічна істина. Чужа земля асимілює завойовника (...).

Безлюдна земля всюди містить в собі щось таке, що опускає принаймі несвідоме на рівень туземного жителя»

Карл Густав Юнг

Логіка дій теперішньої владної команди просто вражає. Краще було б сказати - відсутність логіки, якби наші урядники вперто не робили геть усе, що йде на шкоду і їм, і нашій Україні. А тому це таки логіка. От тільки спрямована вона не на користь, а проти неї.

Те, що чинить зараз Янукович і його команда не йде ні в яке порівняння з тим, що могла би зробити супротив нього навіть Юлія Тимошенко - якби була на волі, якби не розгубила свою команду і якби зберегла рівень своєї колишньої підтримки з боку народу.

Віктор Федорович робить все це набагато ефективніше за неї чи інших опозиціонерів - спраглий до багатства і зиску, гнаний жадобою помсти до своїх колишніх ворогів і ненавистю до всього, що видається йому «помаранчевим», він не втрачає жодного шансу підірвати свій і без того давно вже втрачений авторитет колись якби сильного лідера.

Помітили це навіть за кордоном - міністр закордонних справ Словаччини сказав, що Україна забиває голи у власні ворота. Це не про футбол, про політику. Щось там, правда, спробували виправити останнім часом - склали список «допущених до тіла» Тимошенко закордонних політиків.

Але й це навряд чи допоможе - однією рукою показово рятують Юлію Володимирівну, а іншою на світанку розривають могилу колишнього кримінального авторитета - щоб знову  відкрити на неї нову справу. Тепер вже за вбивство. Не дивно буде, якщо й Кравченка та Гонгадзе на неї теж «повісять».

От і дивуємося - а чи є там таки логіка? У Президента і його оточення, у команди Азарова, у хвалькуватих депутатиків на чолі з Єфремовим, у суддів і прокурорів? А чи вони й далі вперто будуть робити все на шкоду собі та іншим?

І якщо так - то звідкіля у них такий дивний мазохізм? Оця логіка потенційних самогубців?

Передісторія

 «Ментальність орди» - так називалася добірка статей Євгена Гуцала в газеті «Літературна Україна», вперше видана у вигляді книги в 1996-му році. Розповідав він в ній, як Росія увібрала в себе ментальні структури колишньої великої імперії монголів.

Бо хоча слово «орда» тюркською насправді означає всього лишень «армія», не більше того, але йшлося саме про оцю імперську войовничість. Вона увійшла в мислення росіян після того, як вони фактично поглинули в собі Золоту Орду.

Але цього разу - не про це. Не про братів наших менших (бо ж насправді меншими є саме вони), а про наші власні проблеми. Бо Україна - дивна держава. Ще дивніша, ніж Росія. Знаходячись практично в самому центрі Європи, вона ще й досі зберегла свої предковічні землі.

У нас знаходиться найбільша пустеля Європи - Олешківські піски, що на Херсонщині. Неподалік розмістився останній залишок землі, яка ніколи не знала плуга - заповідник Асканія-Нова. Тут же виросли міста, збудовані всього лишень 200 чи трохи більше років тому, що взагалі немислимо для решти Європи.

Таким є весь пояс Південно-східної України, за винятком хіба що Криму.

Цей пояс «дикого поля» для цивілізованої Європи й справді дивина - про таке вона забула вже майже 1000 років тому. Берлін, Відень, Варшава, Краків, Прага - усім цим містам не те що більш як 200-ті, їм біля 1000-чі або й більше років!

Та що для Європи - подібного немає і на схід від нас! Колись татарській, а тепер вже російській Казані - 1000 років, Грузія, Вірменія і Азербайджан і взагалі просто древні країни. Там теж тисячолітня історія. І тільки в нас - дике поле.

Хоча так, насправді воно не таким вже й «диким» було - якісь люди тут мешкали. Виникали козацькі застави, ще раніш туди-сюди снували інші степові народи - то половці, а то печеніги.

І що цікаво - російський історик Лев Гумильов вважав, що за часів Київської Руси співіснували ці цивілізації достатньо мирно, що насправді ніякої боротьби «лісу зі степом»  й не було.

А що згадують іноді половців в тих чи інших військових літописах недобрим словом - то напевно завдячувати цьому треба більше давньоруським князям, що використовували тих у своїй війні один проти одного, ніж самим половцям.

Ба, більше того! Хто пам'ятає, як розпочалося загарбання Руси монголами? З битви на річці Калці, що на території теперішньої Донеччини, в якій руські князі насправді виступили на стороні і на захист половців.

Ну так, політичний союз, але чи стали б виступати князі на захист свого відвертого ворога? Адже не погодилися на аналогічний союз з монголами вже проти половців!

Ординці на марші

Радянський Союз був дивним утворенням. Не могло вийти нічого хорошого з держави, в якій, перефразовуючи слова героїв Марії Матіос, солдати ще перед самою війною босі ходили. Але дивним було те, що в ньому таки існувала якась потужна позитивна складова.

Можливо вона виникла як результат вивільнення енергії колись пригнобленого народу. А може - стала наслідком примусового запровадження тотальної рівності. А чи постала вже пізніше - завдяки перемозі над нацизмом?

Але факт, що в ідеології і практиці реального життя СРСР уживалися іноді діаметрально протилежні речі. Принижувалося і знищувалося все національне, але жила українська книга,  знімалося українське кіно.

Творчий потенціал інженерно-технічних працівників розподілявся на користь робітників і чиновників, але йшла вперед фундаментальна наука, було престижно вчитися і знати. Зневажалися права і свободи громадянина, але гарантувалося його право на житло і мирне життя.

Хай на бідне життя, хай на кімнату в гуртожитку - але на смітниках ніхто не рився і на вулицях не ночував. Так забезпечувався певний баланс, що якийсь час гарантувало існування тієї держави, зрівноважуючи її плюси і мінуси.

Так завжди буває у житті - щоб щось отримати, треба щось віддати. Це ж стосується і держав - щоб експлуатувати своїх громадян, вони повинні хоч щось їм давати. Рівновага потрібна. А що ми бачимо тепер?

Нова-стара владна команда завзято прагне відтворити гіршу складову колишньої радянської системи - з її підконтрольними неповносправними прокурорами, легкокерованими суддями і приниженим, знищеним народом. З її зневагою до всього національного й українського.

Так не робив навіть Кучма - пройшовши в свій час партійну школу, він знав, що народу хоч щось треба дати. Хоча б для виду. У теперішнього Межигірського розпорядника цього уявлення немає. Авжеж, коли Кучма вчився в партійній школі, він був зовсім в іншому місці.

Логіка рівноваги йому не указ. Та й люди мовчать. А як кричали, як кричали! Так завзято захищали нинішніх ПР-івців, разом на мітинги їздили, чимдуж бігли за них голосувати. Гукали: «Это же наши!» Невже зразу не було видно, які вони «наші» і за кого вони насправді?!

Відповіді немає. Принаймі доти, доки мовчить Східна Україна. Доки в Донецьку і Миколаєві безборонно вбивають дівчат. Доки в Дніпропетровську підривають урни. Доки в Одесі джипами давлять перехожих.

Тому й згадалася оця давня надреальна гіпотеза Юнга. Здається що люди, які колись колонізували оці незалюднені степові простори дикого поля, тепер і справді підпали під дію важкого гіпнотичного сну, переживають чуже прокляття.

Але й тут є вибір. Історія цієї частини України знає два різних періоди. Період половецького ханства, яке більш чи менш мирно співіснувало з Київською Руссю і вільний дух якого, напевно, частково відродився у козаччині.

І період монголо-татарської навали.

Який шлях обере Південно-Східна Україна? Якій ментальності поклонятиметься? Чи поверне собі вільний дух колись незламного степового народу, а чи й далі схилятиме голову в рабській покорі монгольських вірнопідданих?

Їй ще тільки належить пройти через свою битву на Калці. От тільки цього разу її вже доведеться виграти. Іншого не дано. Степ не прощає слабкости...

Ігор Лубківський

Опубліковано на УП 15.05.2012 - http://www.pravda.com.ua/columns/2012/05/15/696449...

Коментарі: 0   Переглядів: 9   Група: Мої статті на "...

 Дивно, що на 21-му році незалежності ми вирішуємо все ті ж завдання, що й на самих початках.

Глобальний вибір України: міфи і реалії.

Дивно, що на 21-му році незалежності ми вирішуємо все ті ж завдання, що й на самих початках. Знову коливаємося між Сходом і Заходом, все так же розриваємося між дорогим, але конче нам необхідним, російським газом і такими ж привабливими, але все так же недоступними, ілюзіями Європейського Союзу.

Хоча здавалося би - так просто! Треба тільки навчитися нормально, повноцінно мислити - не одними тільки дуальними схемами.

І якщо вже не можемо вибрати чогось одного в протистоянні „Росія-Європа", то мали б шукати якийсь напрямок розвитку без них обох або співпрацювати з ними обома - хоча б у тих сферах, де в них немає суперечностей.

Але як мислили категоріями „або-або", так і мислимо. Хоча навіть в радіотехніці - й то використовують як мінімум не одну, а три логічних операцій: крім „або", ще й „ні" та „і". Не кажучи вже, що реальне життя має бути ще більш різноманітним та насиченим.

Але це неспроста - такими є міфи нашого життя. Ті, якими ми керуємося у своїй діяльності, в що віримо і що робимо.

І. Міфи

Всупереч усталеному переконанню, наявність міфів у нашому житті не є аж надто поганою ознакою - завдяки їм ми легше уникаємо неприємностей, знаходимо якусь простішу модель поведінки.

Та й неможливе повноцінне мислення без фантазії, без спрощення і символізму - це допомагає нам виділити основні тенденції власного розвитку, зрозуміти чому і для чого ми живемо.

До того ж, іще однією особливістю міфів є те, що містять вони в собі як ціль нашого розвитку, так і шлях її досягнення. А тому моделюють не тільки нашу поведінку, але й цілі фрагменти життя.

Погано тільки, що не всі міфи нам підходять. Бо як і символи, можуть замість того, щоб допомагати мисленню, ще більше його ускладнювати - тому що іноді бувають зовсім відірваними від реального життя.

До того ж прагнення керуватися одними тільки міфами здебільшого виникає тоді, коли в силу якихось причин, незнання чи емоційного шоку, людина нездатна ефективно жити своїми свідомими уявленнями.

Саме це й виявилося характерною ознакою української політики всього періоду її незалежності. На початках - як наслідок розпаду колись могутньої імперії, розчарування у власних силах і можливостях, незнання як жити без гарантованого забезпечення з боку держави.

Пізніше - як в період „до" Майдану, так і „після" нього - стало підсумком нереалізованих мрій і фантазій про вільне й заможне життя, страху покарання за власний вибір чи власну неспроможність.

І тоді, коли людина боїться свідомо зробити свій вибір, коли її свідомі зусилля призводять до не зовсім хороших результатів - вона зазвичай прагне повернутися до свого минулого,  знайти собі якогось покровителя, такого собі „батька".

Тому й живемо або:

·  інфантильними пост-совєтськими уявленнями;

·  новою надією знайти в особі Євросоюзу нового хазяїна, який би цяцькався з нами до скону;

·  міфами, утвореними з власних та набутих уявлень - почерпнутих з глибин світової політичної думки задля підтвердження правильності своєї поведінки.

От, наприклад, стали вірити в те, що Україна належить до розколених цивілізацій, по Хантінгтону. Здається, правильно - все те ж протистояння схід/захід.

Але забуваємо, що в реальній історичній долі України завжди була третя сила -  чи то ординське військо під Калкою, чи то Османська Імперія на півдні, чи то татарське ханство в Криму, чи то - Литовське князівство на Заході.

Але з цією третьою силою в наш час якось не складається - в силу наших уявлень і менталітету на роль нашого „батька-матері" вони нам тепер чомусь не підходять.

А визнати, що подібні проблеми переживала не тільки Україна, але й інші постколоніальні держави, захоплені якоюсь схожою до них цивілізацією - наприклад Корея, Ірландія чи Болгарія - не можемо.

Та й не такі ми вже й розколені - усі наші сусіди не менш розколені. Що можна сказати про слов'янську Польщу, змушену прийняти католицизм і латиницю, яка з імперії "від моря до моря" перетворилася на невеличку 40-ка мільйонну державу?

Так, зараз вона успішна й монолітна - але „дякувати" за це поляки мають не стільки собі, як Гітлеру зі Сталіним - один знищив євреїв, другий - депортував українців. В передвоєнній Польщі 1939-го року більше 30-ти % складали не-поляки - євреї, українці, чехи, росіяни, навіть ті ж німці.

Або що можна сказати про болгар - тюркський народ, який для того, щоб не втратити свою ідентичність і не розчинитися в Османській імперії, змушений був відстоювати свою слов'янську ідентичність? Хоча слов'янським за походженням точно не був.

Або про Грузію - православну державу, яка існуючи на межі християнської та ісламських цивілізацій, раптом виявила, що інший її православний „брат" - Росія - є найлютішим її ворогом?

Та й що можна сказати про саму Росію - державу, яка позиціонуючи себе слов'янсько-православною, фактично не є 100%-но ні тим, ні іншим?  Так що ми в цьому сенсі далеко не найгірші, далеко!

Але не менш цікавим міфом є уявлення про те, що одна частина України не зможе ужитися  з іншою, що нормально розвиваються лише моноетнічні держави.

Приклад сучасної Польщі, здається, лише підтверджує це, але з еволюційної точки зору для повноцінного розвитку завжди потрібне якесь змішування генів, бо „чистокровні"  породи, як правило, мають ослаблену здатність до виживання.

Та й в духовному сенсі найкращі надбання української нації часто творилися не-українцями - поляком Шептицьким, росіянами Грінченком і Донцовим, молдаванином Могилою.

ІІ. Реалії

Враження таке, ніби більшість України сприймає Європу як незайману дівчину, яка тільки й мріє, щоб нам віддатися. Ну або ми їй - яка різниця? І ось тут доведеться розпрощатися ще з одним поширеним міфом - нібито Галичина першою хоче на Захід.

Це не так. Галичина там вже була - і в складі Австро-Угорщини, і Польщі. Та й зараз - у вигляді працюючих там заробітчан. Тому хто-хто, але галичани щодо „незайманості" Європи точно ніяких ілюзій не мають.

Вони не хочуть приєднатися до Європи, вони хочуть, жити як в Європі - але на своїй землі. Бо розуміють, що ніхто України в ЄС взагалі не чекає.

Україна - найбільша за територією країна Європи, тому прийняти її (та й то теоретично) можуть лише тоді, коли за політичними і економічними параметрами вона стане такою ж, як основні країни Євросоюзу: Німеччина, Франція, Італія.

Але навіщо тоді нам Євросоюз, якщо ми й без того будемо жити як Німеччина чи Франція? Хіба що дійсно тільки як Союз, тобто як об'єднання рівноправних членів, а не так, як про це мріємо зараз - потрапити туди на правах молодшого брата, за якого будуть вирішувати усі його проблеми.

Особливо, якщо врахувати, що будь-яка держава - це відкрита система, яка переслідуючи власні цілі, разом з тим входить в склад більшої над-системи - європейської, пострадянської чи планетарної цивілізації.

Тож прагнення України приєднатися до якоїсь більшої системи здійсниме лише тоді, коли усвідомимо і приймемо ті цілі, які переслідують ці над-системи, візьмемо на себе виконання якоїсь частини з них.

І щоб отримати щось для себе відповідно до своїх цілей, ми повинні „дати" що-небудь цій над-системі відповідно до її цілей - інакше вона сама виділить нам те місце, яке вважає за потрібне.

Наприклад - місце відстійника для нелегальних мігрантів, сировинного додатку чи території для складування шкідливих відходів. Причому - без різниці, про кого саме йдеться - про Росію чи Європу.

Росія розглядає Україну рівно таким же чином, як і Європа - лише як додаток до себе і своїх інтересів. Тому або нарешті навчимося щось вирішувати власними зусиллями, або доб'ємося того, що від нас і нашого інфантилізму усі вже остаточно стомляться.

Ну а вибір? Насправді його два. Один - економічний, де цілком можливий „третій" південний напрямок - Іран, Туреччина, арабський світ, Болгарія і Азербайджан. Другий - ментально-духовний.

Тут ми мали б зробити вибір між захистом прав громадянина і повагою до нього, як у Європі, чи вірою в якісь інші умоглядні цілі, які майже завжди суперечать інтересам людини, як у Росії.

Ось у цьому й мав би полягати наш вибір - замість такого ж інфантильного прагнення „урвати" собі щось за рахунок кримінальної справи проти когось зі своїх конкурентів.

Ігор Лубківський.

Опубліковано на УП 26.04.2012 -http://www.pravda.com.ua/columns/2012/04/26/665996...

Коментарі: 0   Переглядів: 12   Група: Мої статті на "...

 ...свобода особливо потребує захисту тоді, коли уряд спрямовується до благочинних  цілей .

На захист Бога і Свободи

...свобода особливо потребує захисту тоді, коли уряд спрямовується до благочинних  цілей .

Мілтон Фрідман.  Свобода вибирати

Важко припустити, що наш уряд дбає про якісь там благочинні цілі. Але те, що саме ними прикривається - це точно! І якщо подібне писалося про уряди, що й справді прагнули кращого, то що вже казати про ті, які дбають лише за себе?

І ще - мова не про ту «Свободу», яка партія - вона нашого захисту не потребує. І не про того Бога, який сотворивши світ, спочиває тепер десь на хмарині міжзоряного пилу.

Мова про інше - недолугість нашого життя, яка здебільшого саме цим пояснюється - відсутністю одного (віри в Свободу) та іншого (віри в ідею Вищої Сили).

1. Часи лежання на дивані

Ми всі десь віримо, що наші проблеми - від незнання що і як будувати, від нерозуміння куди саме рухатися. Тобто - наслідок відсутності ідеології розвитку суспільства і держави. І власне кажучи, певний сенс у цьому є.

Так, дійсно, якби було знання що і як будувати, була б належна оцінка наших сил і можливостей, було б вміння щось робити і ресурси для цього - було б набагато легше. А проте... в повсякденному житті ми ж усього цього не маємо, правда?

Не знаємо чому і як народилися, не знаємо навіщо живемо і коли помремо - але це не заважає нам жити більш чи менш успішно. В усякому разі, в своєму особистому житті ми робимо це набагато успішніше, ніж в справі побудови своєї держави.

Чому так? В кожного з нас у цьому житті є всього два варіанти поведінки. Один - це коли ми щось заздалегідь плануємо, робимо цілий ряд послідовних дій заради його досягнення.

І другий, коли свої цілі ми не формулюємо аж настільки явно, коли живемо більше сьогоденними прагненнями і бажаннями, ніж свідомими рішеннями, прийнятими на основі якихось складних розрахунків. Переважно саме другий спосіб є для нас доступнішим і приємнішим.

Так ми живемо, так вирішуємо свої особисті проблеми. І тільки тоді, коли нам не вдається здобути щось просто і легко, за рахунок своїх вмінь і бажань - тільки тоді й беремося за те, щоб свідомо створювати собі ціль і наполегливо братися за її досягнення.

Отож якщо зараз, вже 21-ий рік, ми не можемо жити в своїй державі легко і в своє задоволення - то цілком природно починаємо шкодувати за відсутністю якоїсь чіткої цілі її розвитку, переживаємо з приводу відсутності у себе вмінь і знань, як саме її будувати.

Так і виникає ілюзія того, що можна знайти якусь одну правильну ціль і описати, як її досягати  - і все зразу ж стане добре. І можна більше нічого й не робити - тільки мріяти про неї, пасивно чекаючи такого ж інсайту («осяяння») в усього народу, який завдяки цьому як один підніметься на боротьбу в потрібний момент.

Певні історичні підстави для такого очікування є - такий міф описує нам російські події 1917-го року. Щось подібне, хоча й з іншими діючими силами, сталося на Майдані. Але й там, і там наслідки революції були більш ніж сумними - її результатом скористалися зовсім інші люди.

Тому насправді очікування нової революції цілком однозначно свідчить не про правильність нашого розуміння власного історичного досвіду, а навпаки - про те, що з реалізацією наших природних прагнень таки не все гаразд. Бо інакше б ми просто жили і нічого б не чекали.

До того ж, для реалізації подібної надії, потрібний ще й певний розвиток суспільства:

а)      когнітивний дисонанс між інформацією про реальний стан справ в державі та тим, як все мало б бути насправді;

б)      нагромадження тих нереалізованих бажань людей, які й мали б призвести до створення якоїсь нової ідеології;

в)      сам факт створення цієї ідеології;

г)       виникнення партії, здатної реалізувати цю ідеологію;

д)      в ідеалі - співпадіння інтересів цієї партії з інтересами всього народу, або хоча би - певна рівновага між цими інтересами, суспільний договір.

Тільки тоді нова ідеологія буде сприйматися як одкровення, як своєрідна нова Євангелія, а її провідники стануть лідерами, дійсно здатними повести за собою народ.

Але на жаль часи, коли можна було лежати на дивані, накопичуючи злобу і пасивно чекаючи, коли хтось створить ідеологію з твоїх нереалізованих мрій і бажань, за яку ти підеш на барикади, пройшли.

Тепер ці барикади проходять межею свідомого й несвідомого кожного з нас - там, де пролягають наші страхи і наші бажання, наші витіснені комплекси і наші спотворені мрії.

2. Хвороби суспільства

Останнім часом про це сказано немало. Категоричність, істерія, прагнення когось принизити. Невміння не те, що захищати свої інтереси, але й нездатність хоча би не роботи нічого на шкоду їм.

От вивозять масово чорнозем на Харківщині. І що, знайшовся хоч один водій, який би відмовився це робити? «Та я що, в мене сім'я!» - і не думає про те, що завтра оця сама сім'я не буде мати навіть де клаптик городу засадити.

Зате вміємо ненавидіти Fеmеn, можемо звинувати Машу Коршунову в тому, що не схотіла одноосібно боротися з усім злом світу (навіть якщо через їй довелося б потім лежати десь в яру з відрізаною головою), віримо в зрадливість і власну вигоду, прагнемо дати в морду мєнтові, нахваляємося демонстрацією непристойного акту у людному місці.

Хоча зневага до дівчат є характерною ознакою приниженого народу, по-суті символом його вимирання. Але замість того, щоб з цим боротися, єдиною можливістю довести свою значимість й далі вважаємо вміння когось принижувати. Мріємо стати начальником, щоб завше це робити.

Не маємо уявлення ні про гідність, ні про рівність, ні про презумпцію невинності, ні про чесний та об'єктивний суд, ні про право на доступ до інформації. Що вже там говорити про ідею якоїсь там свободи як вищої цінності людини?

Як ставимося до людей, позбавлених свободи - ув'язнених? Не в тому річ, що посадили не тих, кого треба. А в тому, що тюрма для усіх нас - це символ помсти і залякування, а не крайній спосіб убезпечення громадян від суспільно небезпечної людини. І, що вже точно, не можливість її виправлення.

Чому немає інших, не-тюремних способів покарання? - відшкодування збитків, опіки над тим, кому їх завдав (наприклад у вигляді своєрідних аліментів), домашній арешт чи примусові суспільні роботи? Чому займаємо перше місце за кількістю ув'язнених в Європі? Чому маємо лише 0,2% виправдовувальних вироків судів?

А ще сумніше - елементарне незнання законів економіки нашими керівниками: зневага до продуктивних верств населення, нерозуміння цінності свободи як неодмінного фактору розвитку ринку.

Нерозуміння, яке шкодить не тільки усім громадянам, але й самим цим очільникам. Бо навіть будучи олігархом, напевно краще було б жити в країні, що користується в світі повагою.

От тільки ще одне, останнє зауваження - говоримо про всі ці недоліки не для того, щоб ними насолоджуватися, а щоб їх зрозуміти і відпустити...

3. Ціна Свободи

Всі ці хвороби не випадкові. І для того, щоб їх позбутися, недостатньо їх просто зрозуміти. Ба, навіть більше того - не досить навіть того, щоб навчитися жити інакше. Справа в іншому - перш за все цього треба захотіти.

А ось це вже зовсім непросто. На жаль - наші бажання не завжди нам підвладні. Крайнім доказом цього є наркомани і алкоголіки - вони від своїх бажань залежні повністю. Хтось сумнівається, що й у вищих ешелонах влади без випивки жодне рішення не приймається?

Але не про це. Про алкоголізм ми згадали тільки тому, що він висвітлює одну важливу проблему - нездатність позбутися залежності, невміння уникати своїх деструктивних бажань.

В схожій ситуацій, зіткнувшись з потребою лікування узалежнених пацієнтів, великий  Юнг був змушений визнати свою поразку. Аж поки іншим терапевтом не було введено ще один принцип такої терапії - Ідею Вищої Сили.

Так виникла Асоціація Анонімних Алкоголіків, основними етапами лікування за програмою якої є:

-         визнання своїх недоліків, якими болючими вони б не були;

-         бажання їх позбутися;

-         прагнення робити практичні дії для того, щоб їх позбутися;

-         вручення своєї долі в руки Вищої сили.

Так і в нашому випадку - маємо визнати свої недоліки, маємо захотіти їх позбутися, маємо все зробити для того, щоб їх позбутися і маємо вірити в допомогу Вищих Сил.

З останнім, правда, у нас проблеми. Віра в Бога для нас теж вже стала залежністю. Тому, що асоціюється з патерналізмом, з вірою в Великого Батька, який вирішить за нас усі наші проблеми.

А ми, не напружуючись, й далі лежатимемо на дивані. Але звільнившись від однієї залежності, не краще замінити її іншою.

Така віра не допоможе. Нам потрібна інша ідея Вищої сили - яка б дала змогу віднайти в собі те слабке відчуття, що прагне до кращого. Відчуття, що асоціюється не з новою залежністю, а навпаки - зі звільненням від неї.

Так Свобода, не будучи протилежністю Бога, стає доповнюючим принципом до Віри в нього. Бо одне неможливе без іншого.

Свобода без віри в Ідею Вищої Сили неодмінно призводить до Хаосу і Розрухи, породжуючи Беззаконня. А Бог, що не визнає Свободи Людини, рано чи пізно стає предтечею фанатизму і тиранії.

І що характерно - говорячи про ідеологію, ніхто з нас не враховує цього. Ідеології в нашому розумінні це щось сугубо матеріальне (а отже й не Божественне) і таке, що має керувати масами, овиваючи їх новою залежністю. Але аж ніяк не те, що надає їм свободу.

Всі проблеми України - через нездатність поєднати ці поняття, зрозуміти цю істину єдності Бога і Свободи. Так просто. От тільки надії на те, що усвідомлення цінності такого поєднання все ж з'явиться, вже практично не зосталося...

Ігор Лубківський

Опубліковано на УП - http://www.pravda.com.ua/columns/2012/03/25/696009...

Коментарі: 0   Переглядів: 18   Мітки: свобода, бог, ідеологія, україна   Група: Мої статті на "...

Це не про депресію. І не про втрату сенсу життя. Про інше. Пригадалося мені, як кілька років тому, ще навчаючись у Львівському університеті, сперечався з другом.

Коли вже ніщо не має значення...

  «Радість - особлива мудрість»

Олена Реріх

«За свій вік я стрічав немало всяких серйозних людей. Я довго жив серед дорослих. Я бачив їх зовсім близько. І від того, зізнаюся, не став думати про них краще»

Антуан де Сент-Екзюпері

Це не про депресію. І не про втрату сенсу життя. Про інше. Пригадалося мені, як кілька років тому, ще навчаючись у Львівському університеті, сперечався з другом.

Він тоді відвідував зібрання якоїсь філософської школи і час від часу ділився зі мною своїми нововідкритими знаннями, захоплюючись переважно східною та окультною  філософією...

Передісторія...

Так от - якось ввечері після занять, сидячи за чашкою чаю десь у «Пузатій хаті» чи ще деінде, вже й не пам'ятаю де саме, мій друг переконував мене в шкідливості емоцій.

Треба ж бути як гуру - всезнаючим і незворушним! Що, як на мене, здавалося дещо дивним - навіть попри те, що в свій час теж пройшов через подібне захоплення східною філософією.

Легко бути незворушним, сидячи в позі лотоса десь під деревом у теплих тропіках, абстрагувавшись від реального життя з його стражданнями.

Але чи можливо і нормально це в активному світі, стурбованому проблемою власного виживання? Багато хто покинув мирське життя і пішов у ченці, але чи був з них хоч один, хто згодом повернувся назад?

Життя насичене й різноманітне. І емоції - його необхідна складова. Ними до нас говорять інстинкти, завдяки їм ми спілкуємося з власним досвідом. Емоції забезпечують нам здатність реагувати швидко й не задумуючись. А тому іноді вони - єдина наша можливість вижити.

Тому чути про їхню шкідливість було дивно. І тим більше від свого друга - майбутнього психолога. Адже вся сучасна психотерапія збудована саме на емоційному відреагуванні ситуації. Хоча й не без того, що надмірна емоційність може шкодити.

Але, що вже точно - так це те, що повна відсутність емоцій - ще гірше. Їх придушення веде до соматичних захворювань, а невміння їх проявляти - «алекситимія» - і взагалі справжній бич сучасного, й без того обтяженого надлишком  інформації, суспільства.

Хвороби серця, підвищений тиск, цукровий діабет, астма, хвороби шлунково-кишкового тракту - все це наслідки алекситимії. До того ж в психології ніколи не говорять про одні тільки емоції, лише в комплексі - про емоційно-вольову сферу діяльності людини.

Логіку вловлюєте? Немає емоцій - немає волі! Ми ніколи не робимо того, що не викликає в нас якоїсь емоційної реакції, не здається привабливим чи загрозливим, не збурює в нас інтересу чи відрази.

Ми завжди живемо лише власними бажаннями, які просто не бувають не-емоційними. Пам'ятаю, як аргументував тоді свої слова:

- Придивися наступного разу просто на вулиці, як буде йти компанія молодих дівчат, - а біля університету, самі розумієте, їх було чимало, - і просто зверни увагу, яка саме з них буде здаватися найбільш привабливою?

Гарантую - це буде та з них, яка найбільш емоційно, з захопленням буде щось розповідати своїм подругам, або, в свою чергу, якось емоційно реагуватиме на їхню розповідь!

Правда на чому тоді завершилася наша дискусія - не пам'ятаю. А пригадалося вона, бо подібне ставлення до життя, на жаль, зустрічається чимраз частіше. Особливо тепер, коли в країні невідомо що коїться. Так, емоції шкідливі! Так, треба жити своїм розумом!

Хто би спорив? Емоційний вибір за принципом першого-ліпшого й справді далеко не кращий. От тільки й інша протилежність - обирати голим розумом, теж не ліпша. Ну Сталін он, наприклад, був неемоційним. І притому - зовсім недурним. І що з того? Комусь від того стало краще?

...все ж про депресію...

Біда у тому, що всі ми фактично з перших років незалежності саме так і живемо - уникаємо друзів, намагаємося бути замкнутими та розважними. Але нічого доброго це нам таки не дало.

Типова поведінка людини в стані депресії, між іншим - тоді вона теж намагається бути неемоційною та замкнутою. Старається обдумувати все, що тільки можна. Відчуває свою вину навіть за те, що насправді від неї не залежало.

Так, депресію справді часто викликають наші власні прагнення і бажання. Але не завжди - лише тоді, коли приносять нам біль чи відчай, коли провокують щось загрозливе чи небезпечне.

З цієї точки зору така недуга - це спроба обмежити власні бажання і вберегтися від загрозливої для себе поведінки. НЕ реагувати емоційно, нічого НЕ робити, робити тільки щось ЗВИЧНЕ або ЗАГАЛЬНОПРИЙНЯТЕ, тобто вже собою чи кимось перевірене.

Інакше кажучи - панічно уникати всього нового і безустанно аналізувати все старе. Можливо й не кращий варіант реагування, але й він не позбавлений певного сенсу.

Події ми запам'ятовуємо разом з їхніми наслідками, добрими чи поганими. Тобто - з емоціями, що їх супроводжують. Тип емоцій визначає для нас значимість подій (їхню вагу, важливість), а їхній знак і сила - наскільки позитивними чи негативними ці події є.

І ось цей „знак" емоцій, це відчуття «добре/погано» й справді залежить від нас самих, від наших бажань і наших цілей. В природі не існує добра чи зла самого по собі - крім того, хіба, що сприяє розвитку життя чи його знищенню. Тобто - що пов'язано з інстинктом виживання чи з інстинктом продовження роду.

Все ж інше - функція наших власних уявлень і наших власних прагнень. В цьому сенсі людина, оцінюючи що саме для неї є добро і зло, й справді подібна Богу. Біблія каже: «..і станете немов Боги, знаючі добро і зло». Стали. Творити добро і зло навчилися, а от відрізняти одне від іншого - ні.

Просто робимо те, що відповідає нашим цілям і прагненням. А потім, коли щось викликає в нас якусь емоційну реакцію, тут же згадуємо усі ті свої надії й сподівання, які раніше цю емоцію сформували. А фактично - і свою тодішню модель поведінки, адже емоція - це завжди дія.

От і виходить, що боятися власних емоцій (тепер) ми починаємо лише тоді, коли щось зробили не так (колись) - не так діяли, не про те мріяли, не таку поведінку обрали.

Тоді й справді є сенс переосмислити те, що сталося - обмежити свої бажання та віднайти помилку в своїй поведінці. Або й просто ще раз пережити тогочасні емоції, як це й радять психологи...

...майбуття

...Але ж казав - не про депресію. Про інше. Подібне відчуття, що вже ніщо не має значення, можливе й тоді, коли людина просто усвідомлює непотрібність і марність своїх зусиль, коли для неї закінчується якась одна лінія поведінки. Що далеко не завжди пов'язано з депресією, з розчаруванням чи зневірою.

Таке відчуття може стати наслідком цілком логічного і правильного завершення певного життєвого циклу. Просто щось вже відбулося, а тому вже й не має значення. Можливо десь втратилась колишня пристрасність, кудись відійшло раніш важливе бажання.

І ось в цьому разі людина вже не боїться нового досвіду, як у стані депресії, а навпаки -  починає відкриватися до нього. Бо якщо вже ніщо не має значення, то й колишні страхи, напевно, - теж?

Тоді вже не треба бути неемоційним. Треба тільки усвідомити цей раніше прихований механізм творення добра і зла - щоб зрозуміти, що і як можна було зробити по-іншому. Щоб створити щось нове.

Так природною реакцією на відчуття втрати стає не депресія, а відчуття ...звільнення. І радість - адже тепер вже можна дозволити собі те, чого не міг дозволити раніше. Бо вже немає страху - бо й він теж лише функція наших бажань.

І ось тоді, коли вже ніщо не має значення, ми нарешті можемо позволити собі... стати такими, як діти. Почати творити своє майбутнє. Як пише Євангелія - «станете як діти».

Але й тоді ми можемо потрапити у нову залежність - якщо тут же радісно почнемо створювати собі нові моделі поведінки, які все-так же позбавлять нас вибору у майбутньому.

А щоб цього не сталося, наші емоції мають бути безумовними, судження не мають бути категоричними, а стосуватися одні й інші мають лише того моменту, в який проявляються. Не говоріть собі - «завжди», «ніколи», «нікому».

Не обмежуйте свою майбутню поведінку, дозвольте собі змінюватись. Наші думки і наші емоції мають бути насиченими та різноманітними. Це не так складно на словах, хоча іноді й справді складно на ділі.

Але ж маючи тепер, крім дитячої відкритості серця, ще й досвід дорослого життя, нарешті зможемо жити по-новому. Правда ж?

 Ігор Лубківський

Опубліковано на УП-життя - http://life.pravda.com.ua/columns/2012/03/2/97184/

Коментарі: 0   Переглядів: 22   Мітки: депресія, сенс життя, емоції, воля, психологія особистості, зрілість, вибір   Група: Мої статті на "...

Партія Регіонів не раз заявляла про те, що прийшла «всерйоз і надовго». І дійсно зробила для цього, здається, все можливе..

Чи проіснує ПР до 2013-го року?

Партія Регіонів не раз заявляла про те, що прийшла «всерйоз і надовго». І дійсно зробила для цього, здається, все можливе:

§         найбільш одіозні лідери опозиції в тюрмі;

§         з приводу найменшого протесту тут же відкривають кримінальні справи;

§         й без того маріонеткова судова система здається остаточно втратила навіть видимість свої незалежності.

Проте не все так просто - якщо врахувати, що ті її попередники, що претендували на таку ж ведучу роль, рано чи  пізно погано закінчували.

Ніхто вже тепер не пам'ятає Гриньова з його об'єднанням «СЛОН», хоча свого часу він фактично привів до влади Леоніда Кучму. Пішла в небуття „двічі народна" (Народно-Демократична) партія Валерія Пустовойтенка. Подібне нещастя спіткало СДПУ(о), а тепер вже остаточно додихає не-«Наша («їхня») Україна».

Тому, якщо говорити навіть про гіпотетичну можливість того, що ПР, на противагу усім, прийшла «всерйоз і надовго», то для цього, як мінімум, доведеться:

а) віднайти, що саме вирізняє її від попередників, що тепер могло б вберегти її від подібної долі;

б) або, якщо цього немає, спробувати відшукати те, що змінилося за цей час в суспільно-політичному житті країни, внаслідок чого тепер подібна втрата влади вже просто неможлива.

1.     Країна під ковпаком

На перший погляд здається, що відповідь на ці запитання більш ніж очевидна. На відміну від своїх попередників Партія Регіонів:

а)      має всю повноту влади;

б)      позбавлена внутрішніх протиріч;

в)      складається не з м'якотілих сумських, київських, вінницьких чи дніпропетровських політиків, а з міцних, як кремінь, донецьких;

г)       і, до того ж, народ нарешті втомився від усіх можливих протестів.

Певний резон в цих зауваженнях є. А проте - не треба забувати, що при Леоніді Кучмі подібна вертикаль влади вже існувала. І була вона тоді нітрохи не слабшою теперішньої.

Бо якщо навіть ті ж донецькі при ньому сиділи тихо, то слід припустити, що його вертикаль була куди як надійнішою. Що, проте, таки не вберегло її від руйнації.

І це - навіть незважаючи на те, що її існування додатково забезпечувалось ще й винятковим умінням Леоніди Кучми грати на протиріччях між кланами та угрупуваннями.

Вмінням, якого й близько немає ні у теперішнього президента, ні у його найближчого оточення - вони при першій же нагоді радо перегризли б один одному глотку.

І якщо й досі не зробили цього, то тільки тому, що поки що в них існує спільна ціль - виграти вибори і далі продовжувати оббирати власний народ; і спільний ворог - в лиці окремих опозиціонерів та, знову-ж таки, цього народу.

А спільна ціль і спільні інтереси завжди згуртовують людей. Принаймі  до пори, до часу. Певним фактором, здатним усунути такі внутрішні протиріччя, могла б стати стратегія розвитку держави або хоча б якась партійна ідеологія, якби вона існувала.

Проте ідеології немає, а вся стратегія зводиться лише до панічних намагань втримати владу. Ба, навіть  примара проффесіоналізму - й то тепер вже безслідно розвіялась.

Тому за останніх два роки ми бачимо лише нескінченну череду політиків, що йдуть у небуття. Фактично щез Тарас Чорновіл, майже не видно тепер відданого колись Шуфрича, «з'їли» Сивковича, посадили Волгу. Подібна доля - чи то забуття, чи то посадка, схоже тепер вже чекає Костусєва.

Все це оголошується «очищенням» лав і «боротьбою з корупцією». Але й це не ново - будь-яка група людей, яка згуртувалася для боротьби з зовнішнім ворогом, рано чи пізно починає шукати ворогів вже всередині себе.

Проте певний сенс в цих поясненнях все-таки є. Дійсно, позитивним наслідком приходу до влади Партії Регіонів стала часткова заміна еліт, «перетрахування», за словами Лукашенки, чиновників.

От тільки біда в тому, що таке «перетрахування» не стало наслідком цілеспрямованої і, головне, зрозумілої для усіх державної політики - воно стало підсумком лише постпрезидентської битви за посади і доступні завдяки їм ресурси.

Якби воно було наслідком закономірної цілеспрямованої політики, цьому й справді можна було б тільки поаплодувати. Тим більше, що інші фактори - так звана «сила донецьких» чи нездатність народу до протестів теж виявилися не настільки аж безсумнівними величинами.

2.     Шляхом «Єдиної Росії»

Напевно не буде відкриттям сказати, що свою теперішню політику ПР скопіювала у своїх «старших братів»-єдиноросів. Ще в липні 2005-го року Віктор Янукович уклав з «Єдиною Росією» угоду про співпрацю - тож просто не міг не надихнутися їхнім прикладом.

От тільки правління «Єдиної Росії», крім політичного чи фізичного знищення опонентів, забезпечувалося ще й іншими, значно важливішими факторами, яких немає у Януковича і його команди.

До них перш за все треба віднести достатньо високий інтелектуальний рівень самого Путіна, освячений ще й спецпідготовкою кадрового КГБ-іста, чим не може похвалитися ніхто з теперішнього оточення президента.

Це дало Володимиру Володимировичу додаткові навики маніпулювання людьми. Крім того, як це вже не раз відмічалося аналітиками, його правління гарантувалася ще й  звичною для росіян вірою в „доброго царя", який забезпечував їхнє існування за рахунок певного суспільного договору.

Ви, мовляв, робіть наверху все що заманеться, а ми (народ) будемо мовчати - при умові, що ви з нами трохи поділитеся нафтодоларами чи ще там чимось. В України цього резервного ресурсу немає.

Єдиний дармовий (та й то відносно) ресурс - торгівля металом - давно вже окупований олігархами і віддавати прибутки від нього на забезпечення якихось там соціальних пільг чи хоча б на підвищення зарплат навіть тим же металургам - ніхто не збирається.

А інших прибуткових ресурсів з того списку, яким володіє Росія, не маємо - ні золота, ні алмазів, ні безмежних лісових територій, ні нерозвіданих запасів газу. Тому одночасно наситити апетити і спонсорів ПР, і їхніх виборців - нереально.

До того, як це тепер вже стало очевидно, подібна політика навіть в набагато багатшій від нас Росії й то не допомогла правлячій партії отримати всю повноту влади.

Той результат, який вона здобула - 50% голосів при явці 60% виборців - навіть в кращому разі означає підтримку лише третини населення країни, не більше.

Тоді що? Єдина можливість зберегти владу - диктатура?

3.     Доля народу та логіка диктатури

Проте й тут непросто. Диктатура, звичайно, можлива в любій країні. Але для її встановлення необхідні певні передумови:

• хаос на початку приходу нової влади та прагнення народу хоч до якогось порядку;
• підтримка більшості населення;
• і аж тоді - придушення інакомислячих.

І хоч подібні очікування „сильної руки" й справді існували, але фактично так і не були реалізовані. Навіть вулична злочинність - й то зросла. Чого варті одні тільки пограбування банків з людським жертвами в самому серці батьківщини президента?

Таким чином ні однієї умови (наведення порядку), ні другої - підтримки більшості населення, що й дає змогу розправитися з опонентами та інакомислячими і зберегти владу, виконано не було.

Була мовчазна згода народу на репресії, але не їх схвалення і захоплення. Не було ні гнівних звинувачень на осуд ворогів народу, як в часи Сталіна, ні бурних овацій на підтримку рішень влади.

Ну і нарешті - можливість встановлення диктатури напряму пов'язана ще й з долею народу. Яка, в свою чергу, визначається його колективними уявленнями.

Для Росії, з її вірою в єдиного доброго царя, шанси її встановлення більші. Для України, з її розвинутим майже до хаосу вільнолюбством - менші.

Тому особливо надіятися на російський сценарій тут не доводиться. І навіть якщо не буде відвертих бунтів чи  протестів, цю диктатуру рано чи пізно з'їсть прихований мовчазний опір у вигляді блокування будь-яких її рішень.

Неможливо проконтролювати все і всіх, якщо тільки люди самі того не хочуть зробити, якщо не бачать в тому якогось свого сенсу.  Навіть якщо їх сильно залякати.

Навіть Велику Вітчизняну виграли не завдяки загранотрядам, а завдяки ентузіазму народу - тоді, коли основною ідеєю стала ідея визволення рідної землі, коли на службу партії стала пропаганда героїзму народу, а не його залякування.

Тому запитання лише в тому, як швидко і яким саме чином загине ідея диктатури: чи буде український народ чинити цьому відкритий спротив, а чи буде пасивно ігнорувати розпорядження чинної влади, логіку її буття і її моральні цінності.

4.     Промахи партійного будівництва

До наступних ризиків, що очікують ПР в наступному, слід вочевидь віднести і промахи партійного будівництва. Чи вірніше - повну відсутність такого.

Будь-яка система влади може існувати лише тоді, коли має механізми власного оновлення. Що тим більш важливо для ПР, бо два її основних лідери - Янукович і Азаров - вже пенсіонери.

А ніяких нових вливань у партію так і не відбулося - примусово-добровільний вступ в неї 2 роки тому директорів шкіл на Галичині таким механізмом рахувати не доводиться. Швидше навпаки - це такий собі троянський кінь, який ще невідомо як відгукнеться в майбутньому.

Відсутність такого механізму оновлення  можна було б компенсувати за рахунок часткового оновлення хоча б «нижніх» щаблів влади - залучення молоді, зваблення її всілякими пільгами і можливими перспективами.

Так робили комуністи. Щось подібне намагався зробити й Віктор Ющенко з його молодіжним крилом «Нашої України», подібні кроки робилися в Росії і навіть в сумнозвісній Норвегії - відомий терорист Брейвік розстріляв молодь саме на такому з'їзді молодіжного крила правлячої партії.

Але в політиці Партії Регіонів на цьому напрямку ми теж не бачимо ніяких успіхів, крім невдалої спроби спокусити молодь картками знижок на товари. Навіть інформаційне поле Інтернету - й то натепер вже безнадійно програне...

5.     Пастка мажоритарки

Отож в результаті реальна ціна здобутку ПР на наступних виборах може коливатися між 12-ма процентами (менше партія влади практично ніколи не отримує, частина громадян все-одно голосує за чинну владу, боячись що її заміна буде ще гіршою. «ЗаЄдУ в 2002-му теж 12% отримала) та 34-35% - максимальним результатом ПР та її лідера в кращі роки, який тепер вже точно не вдасться повторити, хіба що разом з її сателітами у вигляді КПУ та „Сильної України".

До того ж останній показник - це ще й певна психологічна межа, вище якої навряд чи можна показати якийсь результат навіть шляхом фальсифікацій - надто вже натягнуто це буде виглядати.

Хіба що - тільки шляхом новітніших, але й через це небезпечніших, політтехнологій - на зразок введення під якимсь приводом надзвичайного стану в окремих західних областях та відміни в них виборів, що проте теж не гарантує 100%-ного успіху.

Що ж стосується мажоритарних округів - так, звичайно, завдяки їм можливість „сколотити" провладну більшість існує. І досить реальна.

Але на практиці за „владний пиріг" боротимуться кілька кандидатів по одному округу, які навіть будучи підтримані владою, можуть представляти її різні гілки (наприклад Кабмін, АП чи облдержадміністрацію), або й взагалі бути самовисуванцями.

І які тому здобуватимуть крісло в нелегкій конкурентні боротьбі, через що навряд чи будуть легко керованими згодом. Тому те, чи можна буде так просто управляти такими депутатами, видається досить-таки проблематичним.

В усякому разі керованість такого парламенту явно буде на порядок нижчою за керованість депутатів, обраних за партійними списками - одним помахом Чечетовської руки тепер вже явно не обійдеться.

І ось саме в цьому, відродженому з минулого механізмі творення більшості, й приховується основна загроза для ПР. Некеровані в принципі мажоритарники легко будуть керуватися усіма центрами впливу, а не тільки структурами ПР.

За таких умов вплив АП на ВР може навіть посилитися, але та більшість, яка буде сколочена таким чином, повторюючи структуру колишньої «ЗаЄди», навряд чи буде партійною. Тому ПР, як партія, зразу ж після виникнення такої більшості, вже не відіграватиме, по-суті, ніякої значущої ролі.

Особливо, якщо врахувати ще один наслідок мажоритарки - виникнення в парламенті нових центрів впливу, що можуть сформуватися внаслідок появи там давно забутих старих чи нових впливових депутатів - Кучми, Пінчука, Медведчука чи Шуфрича, Фірташа чи Бахматюка - кожен з яких буде намагатися відновити свою колишню чи зберегти теперішню владу.

6.     Загроза зовнішнього управління

Проте й це ще не всі загрози, які очікують Україну і Партію Регіонів у майбутньому. Світом правлять гроші та колективні уявлення. Десь між цими двома полюсами й існує будь-яка державна система влади, яка проте володіє винятковим правом на застосування примусу: керує армією та міліцією.

Іноді дві з цих трьох сил можуть об'єднуватися проти третьої. Наприклад в Французькій революції 1789 року народ і гроші спільно виступили проти монархії.

Щось схоже сталося і в українській революції 2004-го року - народ і мільйонери спільно виступили проти державної влади і мільярдерів.

Так, зараз вже немає мільйонерів, готових фінансувати нові протести і немає людей, готових масово вийти на вулиці. І саме це й дає надію Партії Регіонів на продовження безхмарного існування державно-мільярдерського конгломерату.

А проте за цей час радикально змінилася ситуація в світі - і те, про що з таким жахом говорили в 2004-му, тепер вже цілком може стати новою реальністю.

Мова йде про загрозу зовнішнього управління. От тільки тепер це вже не буде зроблено у вигляді якогось міфічного фінансування протестних настроїв ЦРУ-шниками чи навпаки - вкидання грошей на вибори російським ФСБ.

Ці часи безповоротно минули, світова економіка вступила в нову фазу і глобальні світові проблеми вирішуються тепер глобальними же методами - перерозподілом фінансових потоків, спекулятивними цінами на нафту та інші ресурси, ескалацією військових конфліктів.

І хоча наявність „власних" олігархів уберегла нібито Україну від безпосереднього впливу політики західних компаній, але структура економіки, залежної від експорту металу та імпорту нафти, не залишає ніяких ілюзій.

Раніше в якійсь мірі ще рятувало те, що ці величини зазвичай обернено залежні - зростання виробництва в світі зазвичай веде до підвищення цін на нафту, але зате стимулює попит на метал. І навпаки.

Але що буде, якщо одночасно стануться обидві події - і зростання цін на нафту, і падіння попиту на метал?

Що цілком можливо, якщо зростання цін на нафту станеться не внаслідок зростання попиту на неї, а через її дефіцит - наприклад внаслідок військового конфлікту в Ірані.

Що тоді? Так і не маючи власного виробництва товарів першої необхідності - взуття, одягу, більшості продуктів харчування, м'яса і молока, повністю будучи залежною від експорту металу, добрив і зерна, як прореагує на все це українська економіка?

І що скаже основний електорат Партії Регіонів, що проживає у контрольованих нею регіонах і працює на контрольованих нею підприємствах? Ніякого незворотного цунамі, як це стверджують деякі автори, звичайно не буде. Але іноді, щоб впав велет, достатньо й подиху вітру.

Тож чи не стане можлива вимушена зупинка цих підприємств нехай навіть всього на кілька місяців та підвищення цін на товари першої необхідності останнім гвіздком в труну цієї партії?

Ігор Лубківський

Опубліковано на УП 23.01.2012 - http://www.pravda.com.ua/articles/2012/01/23/69269...

Коментарі: 0   Переглядів: 28   Мітки: пр, партія регіонів, майбутнє україни   Група: Мої статті на "...

Ці роздуми навіяні попередньою статтею іншого автора на цю тему. Ні, все в ній вірно і правильно, от тільки спрощено якось, видається...

Наші страхи і наше життя

Ці роздуми навіяні попередньою статтею іншого автора на цю тему. Ні, все в ній вірно і правильно, от тільки спрощено якось, видається.

Хоча можна звичайно скористатися і тими методами, які пропонуються там. Але навіть тоді бажано ще додатково «нагородити» себе чимсь, якось маленькою радістю за якийсь найменший успіх, за вчинок.

Крім того, треба розуміти, що дуже часто страхи мають під собою реальну основу - так страх висоти часто несе в собі охоронну, інстинктивну функцію, яку бажано розуміти.

Тоді, коли людині доводиться виконувати монтажні роботи на висоті, вона остерігається, що щось з обладнання може випадково потягти її за собою, що огорожа надто широка і ненавмисно зігнувшись, можна пролетіти поміж її прутами, що можна задивитися чи просто помилитися.

Також страх висоти може виникнути, якщо дно монтажної корзини зварене з окремих елементів, через що якийсь з інструментів може впасти, прослизнувши поміж ними. І мимовільно потягнувшись за ним, можеш несподівано втратити рівновагу.

Усі ці можливі небезпеки мозок прораховує автоматично і швидко, через що й продукує страх, покликаний заздалегідь уберегти від кожної з них. А якщо підйом на висоту здійснюється металевою драбиною, то найперше лякають вже цілком реальні фізіологічні речі.

Боїшся, що рука зісковзне, бо спітніє (зокрема від того ж страху), що втомляться ноги, що зісковзне носок. Все, що не має великого значення на землі, набуває надзвичайного сенсу тоді, коли від нього залежить усе твоє життя.

Значно зростає ціна помилки, а тому й зростає величина емоційного напруження, покликаного від неї уберегти - страху.

Але, для прикладу, страхувальний монтерський пояс з карабіном хоч і ускладнює пересування, але здебільшого цей фізіологічний страх висоти дещо знімає, убезпечуючи від значної частини цих ризиків.

Аналогічно й інші страхи людини у переважній більшості:

а) мають під собою реальну причину;

б) полягають в недовірі самому собі, своїй здатності передбачати небезпеку і адекватно й вчасно на неї реагувати.

Подібне може відбуватися зокрема і тоді, коли є страх польотів - людина не може бути впевненою в собі, бо не знає, як себе вести в літаку взагалі, і тим більше - в критичній ситуації.

Але іноді вона боїться не так в принципі небезпечної (для усіх) ситуації, як просто відчуває себе невезучою на фоні інших, боїться, що якщо щось станеться - то обов'язково саме з нею.

І як не дивно, іноді ці побоювання зовсім небезпідставні. Справа в тому, що крім вищезгаданої інстинктивної є ще дві глибинних складових страху.

Одна з них - це наша вроджена здатність передбачати майбутнє, яка проявляється в інтуїції і/або тривозі. Вона й справді часом допомагає нам уникнути смертельної небезпеки.

Інша складова - амбівалентно-таємнича. Це щось, що йде з нашого минулого (переважно з дитинства), що пов'язано з якоюсь раніше пережитою, але не осмисленою - а тому й витісненою (забутою) травмою.

Ці ранні дитячі травми, які могли бути у нашому минулому, ми переважно зовсім не пам'ятаємо. Але ситуації, що їх спровокували, маючи здатність повторюватися, все-одно нас тривожать.

Але найгірше, що через це ми не завжди в змозі відрізнити одне (голос інтуїції, що йде з майбутнього) від іншого - підсвідомої пам'яті про щось, вже пережите.

Нас несвідомо приваблює ця можливість повторення колись травматичної ситуації, ми прагнемо пере-жити її знову, щоб нарешті зрозуміти. Але це позитивне в принципі прагнення  часто призводить до нової травми, яка ще більше погіршує ситуацію.

Тому згодом, частково усвідомивши цей механізм «повторення невдач», («мені ніколи нічого не вдається», «зі мною завжди щось не так») людина заздалегідь починає уникати усіх тих ситуацій, які мовби «затягують» її - заново причиняють їй біль, несуть нову небезпеку.

Схоже може відбуватися і тоді, коли людина проходить через загрозливі для неї події вже в дорослому віці. І хоча тепер вона їх долає успішніше, ніж у дитинстві, але й вони можуть отримати тенденцію повторюватися.

Внаслідок цього людина теж може почати сумніватися у власній здатності передбачати майбутнє і уникати можливої небезпеки, її іноді навіть охоплює депресія. Це - своєрідний захист, призначений обмежити її фізичну та ментальну активність, звузити прояви її дій і бажань.

Здається, що це цілком логічно - таке самообмеження дає нам можливість більш реально оцінити ситуацію, обдумати те, що сталося. Але насправді цього ще дуже мало - і за незмінних умов депресивні стани здебільшого стають новою проблемою, що лише частково вирішує стару.

Натомість слід ще раз пережити цю ж ситуацію вже в більш безпечних умовах (новий успішний досвід нівелює попередній невдалий), або постаратися зрозуміти що саме і чому сталося (переосмислити і усвідомити - відділити голос інтуїції від такого спокусливого прагнення до невдачі).

Ну і, звичайно, можливий ще й третій вихід - змоделювати ситуацію в заздалегідь безпечних, клінічних умовах - проговорити, проаналізувати, відреагувати чи відтворити її. Наприклад прийняти участь в терапевтичній групі, відтворити її у вигляді якоїсь сценки чи драми.

Але для цього вже доведеться звернутися за допомогою до кваліфікованого психотерапевта. Якщо ж це неможливо чи ситуація ще не набула «настільки трагічних обрисів», можна спробувати скористатися якоюсь з наступних порад, що підсумовують сказане:

Можливі рекомендації:

-        осмислити ситуацію, спробувати зрозуміти, що саме реально в ній лякає (спітнілі руки, які можуть зісковзнути, незручне взуття, ще щось);

-        здобути максимум інформації про ситуацію - почитати, зрозуміти, сходити в кабіну пілота (якщо це можливо), просто поспілкуватися з кимось, тощо;

Ці два пункти, на жаль, можливі тільки тоді, коли ситуація не несе в собі загрози повторення чогось раніше вже пережитого, не пов'язана з якоюсь давньою травмою. Інакше обов'язково доведеться ще якось додатково захиститися.

Цей захист не має бути надмірним, адже це лише «захист від самого себе». Тому в більшості випадків для нього цілком достатньо лише сказати собі, що цей інтерес до ситуації не означає прагнення повторити колишню невдачу, що він лише необхідна умова власного виживання.

А далі слід:

-        зробити найменші вчинки на подолання страху і обов'язково нагородити себе за них, наприклад просто похвалити себе чи подякувати собі;

-        змиритися з найгіршим, що може статися  - якщо це можливо, якщо не зачіпає інших, дорогих нам, людей. Якщо неможливо - продумати усі можливі шляхи недопущення цього «найгіршого»;

Менший страх можна також подолати більшим. Наприклад якщо Ви боїтеся висоти чи боїтеся літати літаками, можна спробувати:

-        набути екстремального досвіду - стрибнути з мосту з джампінгом, здійснити стрибок з парашутом, тощо.

Та просто:

-        набратися «позитивних» програм, досвіду успішних людей - почитати, подивитися фільм, з кимсь познайомитися, просто поспілкуватися, тощо.

Якщо ж Ваші страхи мають глибинні корені, то бажано:

-        знайти причину страху, усвідомити його. Страх майже завжди пов'язаний з нашими прихованими прагненнями, які іноді бувають достатньо деструктивними, як-от потяг до самознищення. Він часто виникає або через ненависть до себе, або як наслідок прихованого бажання зманіпулювати іншими;

-        усвідомити, що деякі страхи і тривоги все-одно можуть мати незрозумілу причину і їх іноді все-одно треба собі дозволяти - здатність до передбачення майбутнього еволюційно притаманна людині і проявлятися вона може у наших власних, нам самим незрозумілих, вчинках;

-        якщо є можливість - «програти» страхи в якійсь безпечній ситуації - але обережно, щоб «звільнивши демона», не залякати себе ще більше. Краще це робити в присутності інших людей, наприклад в ході якоїсь вистави, хоча б аматорської чи шкільної. А ще краще - шляхом психотерапії (як-от психодрами), під наглядом спеціаліста.

-        знайти ресурси - власний позитивний досвід. Для початку можна пригадати приклади вже подоланого страху чи випадки успішного вирішення якихось схожих ситуацій. Або й просто пробудити всі ті спогади, які вже допомагали нам раніше вирішувати якісь наші проблеми.

Ну так ніби й все.))

Нічого не бійтеся, Ви сильні! Удачі всім!

Ігор Лубківський

Опубліковано на УП-життя під назвою "Наші страхи"- http://life.pravda.com.ua/columns/2011/12/8/90971/

Коментарі: 0   Переглядів: 38   Група: Мої статті на "...

...Сумно бачити, як радо кинулися українці шукати нову легку причину усіх своїх сьогоднішніх невдач - тепер у якомусь дурнуватому міфілогізмі. Зовсім не в такому, яким він мав би бути, якщо б дійсно відповідав їхнім предковічним уявленням.

Моїм браттям-українцям

...Сумно бачити, як радо кинулися українці шукати нову легку причину усіх своїх сьогоднішніх невдач - тепер у якомусь дурнуватому міфілогізмі. Зовсім не в такому, яким він мав би бути, якщо б дійсно відповідав їхнім предковічним уявленням.

Тоді він сповідував свободу і гідність людини, віру в Природу і в Силу Бога, визнавав жіноче і чоловіче начало як на небі, так і на землі. Бог і Софія на небі, сильний і розумний чоловік та ніжна й мудра дружина на землі.

А замість того бачимо тепер безглузду віру в силу одних лише символів, небажання думати й працювати, невміння аналізувати. Кажуть - треба тільки скинути з п'єдесталу християнського бога, роздати всім по револьверу та поміняти місцями кольори прапора - і все буде о'кей!

Ба, навіть поважні прес-конференції проводять з цього приводу! Слід розуміти, що все інше нас вже влаштовує. От переверне Янукович прапор догори дригом - і ніяких претензій до нього вже не буде!

Що, вже перевертав, кажете? Ще в 2007-му, на обкладинці своєї книги? Та невже? І що тоді сталося? Рай небесний настав? І тепер йому порядок навести знову тільки прапор заважає, так?

Знову про символи і мислення

А здається, так просто! Писалося ж уже: символи - вторинні, мислення первинне! Символ вбирає у себе всі ті думки, що накопичувалися у ньому протягом сторіч. Тобто як і ті задуми, що були вкладені в нього в момент його створення, так і те значення, яке надавали йому люди згодом.

Тому хрест - це давній дохристиянський символ, але тепер він доповнений усім, що внесло у нього християнство: як поганим, так і хорошим. І латинський (вертикальний несиметричний) хрест це не тільки символ християнської віри чи католицизму, але й інквізиції.

Тому сонячна Свастика - прадавній арійський, а згодом й християнський символ, ще й досі збережений в розписі Софії Київської і оздобленні Почаївської Лаври, стала для нас ще й символом німецького фашизму.

А віра в те, що існує якесь первинне й істинне значення символів виникає внаслідок віри в давні цивілізації, їхню мудрість і силу. Хто зна, може й так - що ми знаємо про них?

Але якби ці цивілізації існували й досі, то чи стояли б вони увесь цей час на місці, очікуючи нас? Якими були б тепер? Чи прагнули б повернутися до власного минулого, а чи шукали б нове?

Та чи й справді були вони кращими й досконалішими за нас, хоча б в морально-етичному плані? Чомусь же загинула і міфічна Атлантида, і така ж міфічна Лемурія? Може неспроста? Карма, розплата, Бог? Власна розпущеність чи недолугість? Що їх зруйнувало?

Невідомо, ми втратили записи навіть менш віддалених епох. Імператор Цинь ще до нашої ери знищив усі давньокитайські рукописи, двічі спалено Александрійську бібліотеку у Єгипті, а католицький єпископ Дієго де Ланда доклався до нищення писемних пам'яток індіанців майя вже й не так давно.

Така хронологія „боротьби зі знаннями". Хто зна, може дещо з них ще й досі зберігається десь у глибинах Ватикану? Але вже зовсім недавно, під час Іракської війни, „загубилися" й деякі ще донедавна доступні глиняні вавилонські таблички. Теж неспроста?

А проте певні підстави для знищення „диявольської літератури" ацтеків і майя конкістадори в свій час таки дійсно мали. Криваві масові людські жертвоприношення, здійснювані цими цивілізаціями (як і Вавилонською, до речі, теж) - факт доведений.

А структура держави інків і взагалі надто вже нагадує нам тепер сталінський комунізм.

Проте українці чомусь вірять, що їхні предки були не такими. Іншими, не кровожерними. Може й справді, хто зна? Але тоді, щоб вижити серед кривавих цивілізацій минувшини, вони мали б бути досить незначним, відокремленим народом.

І в будь-якому разі така віра в якісь кращі, досконаліші знання минувшини означає прагнення повернутися назад. Прагнення, протилежне християнському (Христовому) наміру зрушити світ вперед.

Тому й не дивно, що ті, що виступають за зміну кольорів прапору, разом з тим часто виявляються ще й язичниками-антихристиянами.

Проте й справді - існує ще й третій варіант подібних міркувань: символи як геном. Символи - як інформація. Яка, проте, існує лише тоді, коли є її:

§         передавач,

§         приймач,

§         матеріальний носій...

§         та здатність до її декодування.

Так ген людини спрацьовує при його передачі від батьків до дітей тільки в певному сприятливому середовищі, здатному сприймати й обробляти цю інформацію - в яйцеклітині утроби матері.

А спроби використати гени поза тим якимсь іншим чином здебільшого приречені на невдачу. І якщо символи сприймати як предковічний геном - то ми не знаємо ким вони були створені, навіщо і для кого.

І в якому середовищі мали працювати. Яким є спосіб декодування захованої в них інформації?

Віримо, правда, що створені вони Богом і що одного тільки нашого розуму достатньо для їх сприймання. А насправді змішуємо поняття - бо і приймач в нас розум, і декодер він же. Хоча останнім мали б бути ..знання?

Але які вони, ці знання? Чи можемо бути упевнені, наприклад, що дохристиянські ідоли могли бути дерев'яними, як в це вірять тепер рідновіри? Адже чи не єдиний відомий нам збережений ідол - Збручанський, кам'яний!

А раптом дерев'яних ідолів ніколи й не існувало? І служили вони зовсім іншим цілям, ніж поклоніння Богу? Наприклад були вежами цілком реальних приймально-передаючих пристроїв вищих цивілізацій, як це стверджує в своїй книзі пан Фурдуй?

А віра в їхню святість - це лише спосіб уберегти їх від знищення варварами-туземцями?

І чи не сподобляються сучасні язичники, що б'ють поклони дерев'яному ідолу, папуасу, що молиться на вежу мобільного зв'язку?

Чим гірше? - адже вона теж вирішує долю людини, служить любові і ненависті. Приносить горе і радість, сповіщає про смерть і народження.

Про Бога, Хаос і Розруху

Кажуть, що блакитно-жовтий прапор несе розруху. А ви ніколи не задумувалися над тим, чому зруйнувати щось легше, ніж створити? Чи Бог дурний, що задумав Світ саме таким?

А насправді ж-бо просто - якби творення було легшим, то світ давно вже був би завалений попередніми творіннями, в ньому не знайшлося б місця для нічого нового і кращого.

Тому Бог і поставив на перше місце Хаос, а не Творення, тому й дав Всесвіту ентропію, яка знищуючи все застаріле, спонукає його до розвитку.

Але навіть в цьому простенькому протистоянні творення й руйнування проявляється вже 4 варіанти розвитку:

§         зруйнувати щось погане;

§         зруйнувати щось хороше;

§         створити щось хороше;

§         створити щось погане.

Найкраще звичайно одночасно руйнувати погане і творити хороше, але для початку - чи не пора би:

а)      навчитися не творити поганого;

б)      не руйнувати хорошого?

І якщо за 20-ть років незалежності України було в ній хоч щось хороше, то його берегти треба, а не руйнувати!

Це до того, що наш прапор давно вже обріс новими значеннями. І якщо його тепер просто перевернути, а все інше залишити таким, як було, то навряд чи щось суттєво зміниться - хіба що в гіршу сторону.

Тим більше, що наш теперішній президент це вже робив - ще в часи свого попереднього Прем'єрства. І що? Комусь тоді це принесло щастя і благо?

Тому вихід з наших проблем є - але не в тому, щоб символам поклонятися. Він в наших вчинках і діях.

Не можеш зробити нічого доброго - то не роби хоча б поганого. Не можеш врятувати світ - то зроби хоча б те найменше, на що здатний.

Можеш не піддаватися на провокації - не піддавайся! Можеш думати вільно - думай! І не програмуйте себе ніколи - повірте, це робити і без вас є кому!

... і трішки про політику

Перевернути прапор, легалізувати носіння зброї, возродити язичество. Чому це вже не дивує? Може тому, що питання мови, федералізації і вступу в НАТО вже нікому не цікаві? І треба знайти їм гідну заміну?

Ба, більше того, ризикну припустити, що найближчим часом, не далі як за рік, побачимо й нові „суперактуальні" проблеми, які з такою ж радістю візьметься обговорювати „правильне" етно-українське середовище.

Що ж ви, мої браття-українці, такі легковірні і такі недолугі - раз так легко „ведетеся" на кожну дурницю, яку вам підсовують? Забули хто в нас при владі?

Пора вже жити за їхніми принципами - не вірити, не боятися і не просити. Але ще бажано - й думати при цьому... Ну хоч трішечччки!!!

Ігор Лубківський

           Портал українця - http://www.vox.com.ua/data/2011/11/15/moim-brattya...

 .

Коментарі: 0   Переглядів: 57   Мітки: україна, бог, софія, язичництво, християнство, символи, символіка, чоловіче і жіноче начало   Група: Статті

Ця казка писалася на конкурс для журналу „Лічності”. Не взяли. А всі мої знайомі були просто в захваті..)) Такі не зрозумів – варто мені писати казки, чи ні?

Промінчик сонця.. (Альберт Ейнштейн)

Якось, одного похмурого дня, хлопчик Петрик повертався зі школи. В школі у нього не ладилося, тому додому йти йому не хотілося. От він і присів, засмучений, на лавочці в парку… Аж тут раптом побачив чарівну фею, що вже знала про всі його біди. Адже феї завжди знають, що у кого на серці.

– Не плач, – сказала вона – в житті всяке буває! Хочеш, я розкажу тобі історію? Петрик любив історії, а тому легко погодився:

– В одній далекій північній країні – розпочала фея – такій же похмурій, як і сьогоднішній день, жив був хлопчик, в якого теж не ладилося у школі. Звали його Альберт. Друзів у нього не було і тому був він замкнутим і неговірким. І радів тільки тому, за чим міг спостерігати на самоті. Він вірив, що щось непомітно керує нашим життям. От наприклад компас. Ви бачили, як крутиться його стрілка, хоча ніхто її не торкається? Хіба це не чудо? А ще цей хлопчина з дивним іменем Альберт і ще більш чудернацьким прізвищем Ейнштейн вірив, що всі чудеса мають якусь причину, яку завжди можна знайти. І буде вона не менш чудесною, ніж саме чудо…

В своїй похмурій країні він дуже любив сонце, любив дивитися як воно пробивається крізь гілки дерев. Уявляв собі, як його світло летить до нас. Одного погожого дня він звично сидів під деревом поблизу школи і мружився, дивлячись на сонячне світло, що пробиралося крізь його гілля. Дорослі кажуть, що так не можна робити, бо можна зіпсувати собі зір. Але юний Ейнштейн цього ще не знав і в той момент уявляв собі, ніби цей сонячний промінь кудись його кличе – вдалину, за собою. Так вони й справді полетіли вдвох, в пустоту Космосу. Блукали серед зірок і планет, спостерігали за Сонцями і Світами, які народжувалися і вмирали.

– Скажи – запитав тоді Ейнштейна сонячний промінчик – чи є щось прекрасніше за світло?

– Ні, немає! – захоплено відповів той.

– А як думаєш, чи може бути щось швидшим за нього?

– Ні, звичайно не може! – радісно погодився Альберт.

– Розкажи це усім!

Коли Альберт Ейнштейн отямився, він тут же забув усі ті величні світи, які тільки-но бачив. Пам’ятав лишень, що йому показали щось незвичайне – щось, що він має розповісти людям. І хоча з роками він зовсім забув про цю свою подорож, але запам’ятав головне – немає у Космосі нічого, швидшого за світло. Тому ставши дорослим, він розповів людям про світ, який зазвичай вони зовсім не помічають. Це світ великих зірок, як наше Сонце і світ маленьких частинок, як його промінчики. Люди ніколи не дивляться на Сонце, а тому й не бачать його. Але ми з вами завдяки Ейнштейну тепер знаємо, що немає нічого швидшого за маленьку часточку світла!

На цьому чарівна фея закінчила свою розповідь, і просто розтанула у повітрі. А Петрик пішов додому, думаючи про хлопчика, який відкрив усім таємницю світла.

––––––––––––––––––––––––

Альберт Ейнштейн – видатний німецький фізик, один з найвидатніших вчених ХХ-го століття, лауреат Нобелівської премії 1921-го року. Творець теорії відносності, основою якої став постулат про те, що швидкість світла у вакуумі (300 000 км/сек) є максимально можливою швидкістю у Всесвіті та формула взаємозв’язку між масою тіла та його енергією: Е=мс². Ця теорія тепер використовується у макро- та мікро- Всесвіті: в астрономії та у ядерній фізиці. Походив з бідної єврейської родини, в школі погано навчався – мабуть через те, що був нездатним просто завчити заданий матеріал, як це робили інші учні. Тому з 12-ти років був змушений зайнятися самоосвітою. Ейнштейна можна вважати класичним прикладом генія, що не знаходив свого місця серед посередніх людей і тому з трудом відстоював свої здогадки. І хоча вчені до цього часу сперечаються, чи й справді швидкість світла є максимально можливою у Всесвіті і наскільки правильними є інші закономірності, виведені ним, але кращої теорії ще й досі не створено. Поворотним моментом у своїй долі сам Ейнштейн вважав те, як у 5 років вперше побачив компас. Це на все життя зумовило його подальший інтерес до науки і техніки, зокрема до теорії електромагнітного поля. Саме завдяки працям Ейнштейна тепер вважають, що промінь світла має корпускулярно-хвильову природу – тобто одночасно проявляє властивості як електромагнітної хвилі, так і як потоку частинок (фотонів). (Читати далі)

Коментарі: 0   Переглядів: 57   Мітки: ейнштейн, світло, сонце   Група: Статті

З чотирьох приватних будинків, незаконно збудованих в заповідній зоні Масандрівського національного парку, за словами місцевих жителів два належать прокурорам.

Зоряний час прокуратури

З чотирьох приватних будинків, незаконно збудованих в заповідній зоні Масандрівського національного парку, за словами місцевих жителів два належать прокурорам.

Вікна-Новини, телеканал СТБ, 21 вересня 2011 року.

Будівництво, яке цілодобово ведеться на території Генеральної прокуратори, перешкоджає жителям прилеглих будинків спокійно відпочивати. Представник Генпрокуратори факт ведення будівництва в нічний час, що заборонено існуючим законодавством, заперечив.

Вікна-Новини, телеканал СТБ, 26 вересня 2011 року.

Звичайно, невдячна справа вчити чомусь наших прокурорів. Ба! – навіть небезпечна, ці хлопці зазвичай жартів не розуміють. Про що можна говорити з людьми, які стверджують, що людина в стані шоку могла вдруге свідомо стріляти собі в голову та здатні в лісі серед тисяч дерев знайти те єдине, від якого нібито зрикошетила куля, що вбила Кушнарьова.

А ж кулі, зазвичай, від каменюк чи металевих конструкцій рикошетять, не від дерев! Але нехай – куля, що вбила Кеннеді, в американських прокурорів подорожувала не менш дивно. Так що може це всезагальна, не тільки наша, прокурорська хвороба.

Та й не вчили, мабуть, ці прокурори анатомії головного мозку, не знають законів фізики. Буває – цим тепер нікого не здивуєш. Але ж закони юридичні мали б знати?

Наприклад – розуміти, що склад злочину має передбачати або наявність важких наслідків, або – особистої вигоди. Яка вже точно не в покращенні власного іміджу полягає. Інакше першими за справою Тимошенко довелося би судити пана Киреєва і пані Фролову.

От хто-хто, а вони вже точно собі імідж небачений на цій справі зробили! Раніше про їхні прізвища  ніхто навіть віддалено не чув. А тепер – хоч у депутати!

1. Лікнеп для прокурора

Закони, в принципі, можна створити які завгодно і як завгодно. Але історично склалося так, що в світі існувало дві системи законодавства – римського і візантійського права.

І якщо система римського права ставила за мету неухильне виконання законів: „світ може загинути, але закон має торжествувати”, то система візантійського права на перше місце ставила не так безумовне дотримання букви закону, як його правильне трактування.

Кожна з систем має свої переваги і особливості. Не можна однозначно стверджувати, що римське право є кращим візантійського тільки тому, що в ньому вимагають неухильного дотримання законів.

Життя насичене і різноманітне – і не завжди вкладається у рамки законів. Тому дотримання норми ідіотського закону блага нікому точно не приносить. А іноді навіть навпаки – прямо перешкоджає життю.

Тому корупція й хабарі виникають не на пустому місці – навіть у послідовних германців за якусь досить незначну подачку можна було викупити єврея чи забрати червоноармійця з полону.

Не кажучи вже про те, що люди, наділені правом приймати й трактувати закони, завжди зацікавлені в тому, щоб усі ці закони просто неможливо було виконувати. Таким чином усі стають залежними від них, підкоряються їм.

Тому рано чи пізно це протиріччя між життям і законом мало вирішитися в якийсь інший, третій спосіб. Ним стала така система законодавства, яка б дотримуючись норми неухильного дотримання законів, робила б:

1. усіх перед ними рівними;
2. ставила б на перше місце не букву закону, а природні права громадянина;
3. гарантувала б право громадянина на вільний, відкритий і неупереджений суд.

Предтечею виникнення цієї системи права стали праці філософів-гуманістів епох Відродження та Просвітництва: Спінози, Локка, Гобса, Руссо.

Але законодавчо закріпилися ці норми лише внаслідок подій Великої Французької революції 1789 року – прийняття Декларації прав людини і громадянина та прийняття у 1804 році Кодексу Наполеона.

Але остаточно норми природного права запровадились в європейському законодавстві вже зовсім недавно – внаслідок жахіть, пережитих людством в ході Другої Світової війни. 10 грудня 1948 року було прийнято Загальну декларацію прав людини, а згодом – й Конвенцію про захист основних прав і свобод людини 1950-го року.

Обидва ці Акти ратифіковані українським парламентом. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, складені на основі Декларації прав громадянина, були ратифіковані ще радянською Україною 1973-го р.

А Конвенція про захист основних прав і свобод людини – вже після здобуття нею незалежності, 17 липня 1997-го року. І коли ми зараз говоримо про верховенство прав людини, то насправді маємо на увазі не якісь там абстрактні й нікому не відомі європейські цінності, а цілком конкретні норми законодавства.

Візьмемо для прикладу першу статтю Декларація прав людини – „всі люди рівні в гідності й правах”. А як же наші депутати, прокурори і судді? Де їхня гідність і де наша? Як пільги й недоторканість народних депутатів, суддів й прокурорів співвідносяться з цією статтею?

2. Пострадянська укр-візантійщина…

Важливим є те, що хоча Україна, як одна з держав-засновниць ООН, взяла на себе певні зобов’язання по приведенню свого законодавства до підписаних нею зобов’язань, але в часи СРСР повністю це зробити було неможливо – бо дотримувався він зовсім іншої правової концепції – не природного, а радянського права.

Так історично виникло вже не дві, а чотири правових системи – тут великий Юнг, схиляючись перед величчю числа 4, безперечно був правий!

Бо якщо норми візантійського і римського права, створюючи преференції для панівних чи аристократичних верств населення, фактично узаконювали нерівність людей перед законом, то система радянського права діяла рівно навпаки.

Але вона не вводила замість цієї нерівності всезагальну рівність, як це робить система природного права. А навпаки – надаючи преференції раніше пригнобленим верствам населення – наприклад робітникам і селянам, вводила нову нерівність.

Тепер кожного, хто міг бути віднесений до експлуататорських класів, навіть вчителя, лікаря чи інженера, можна було судити як ворога трудового люду.

Так основним в системі радянського права ставало не судочинство, а поділ громадян на трудові і паразитуючі (злочинні) елементи. Одні визнавалися в принципі непідсудними, хіба що за важкими кримінальними діяннями, інші – вважалися заздалегідь  винними. По-суті – щодо них застосовувалася презумпція винуватості.

І хоча на початках така система й дійсно, принаймі декларативно, заявляла про підтримку працюючих верств населення, але в кінці-кінців звелася до того ж, що й її предтечі у вигляді римського та візантійського прав – усі закони завжди вигідні тільки тим, хто їх складає і трактує.

Тому радянські прокурори, принаймі до підписання Україною Декларації 1948-го року, були одноосібними вершителями людських доль. Але тоді вони й самі, хоча б позірно, мусили дотримуватися складених ними ж, хай і під керівництвом ЦК, норм і законів.

В усякому разі будинків в заповідниках відкрито собі точно не будували. Але оскільки ми ще й досі так і не вийшли остаточно з-поза меж радянського права, по римському ніколи й не жили, а до природного так і не доросли, то й отримали в результаті гримучу суміш радянського та візантійського правоустрою.

І тепер наші прокурори хоча й не є вже такими всесильними деміургами, як в часи Вишинського, хоча тепер й мусять служити певній політичній кон’юнктурі, але й не підконтрольні зате тепер вже практично нікому. Контролюють самі себе.

Цікаво, заради інтересу, чи був в Україні хоча б один випадок, коли б прокурора притягнули до кримінальної відповідальності за зловживання службовим становищем – і не тоді, коли б він перейшов дорогу комусь з вищестоящих покровителів?

Чи працює в нашій прокуратурі хоча б на найменшій посаді хоча б одна людина на всю Україну, що б не мала знаного родича-покровителя – іншого прокурора, олігарха чи політика? Може якщо такий чоловік десь є – він зголоситься відгукнутися на цей заклик, зголоситься розповісти про себе?!

Суд над Тимошенко нарешті висвітлив найслабшу (з точки зору побудови української державності) і найсильнішу (з точки зору опору їй) ланку нашої держави, що тихенько „відсиджувалася в тіні” усі останні 20-ть років – прокуратору.

Що далі?

Ігор Лубківський

Опубліковано на УП – http://www.pravda.com.ua/columns/2011/09/28/662068...

Коментарі: 0   Переглядів: 35   Мітки: прокуратура, україна, тимошенко, демократія   Група: Мої статті на "...

 В продовження теми навчання наших політиків, журналістів і політологів базовим знанням щодо дії  механізмів, що управляють політичним життям країн світу…

Лікбез для неуків.

В продовження теми навчання наших політиків, журналістів і політологів базовим знанням щодо дії  механізмів, що управляють політичним життям країн світу…

Частина ІІ.

Особливості демократичного правління

та маніпулювання думкою народу.

Урок 3. Тема: Особливості демократії як системи народного правління.

Демократія, за визначенням – це влада всього народу. Але народ складається з великої кількості громадян, не всі з яких в повній мірі володіють інформацією про стан справ в державі і не всі цікавляться політикою.

Тому демократія можлива лише тоді, коли народ в разі першої ж потреби матиме можливість отримати необхідну йому інформацію про стан справ в державі, коли існуватимуть люди, здатні проаналізувати і донести до нього цю інформацію, коли він матиме вплив на обрання представників влади та засоби їхнього контролю під час і після цього.

Тобто демократія – це:

1. Свобода отримання інформації (Інтернет, довідки в держорганах);
2. Свобода преси (ЗМІ) – ті, що володіють інформацією, мають донести її до людей;
3. Свобода аналітики – об’єктивна аналітика, що представляє різні точки зору, має бути доступною кожному громадянину;
4. Вільні, демократичні й чесні вибори;
5. Громадський контроль за діяльністю обраних представників влади.

Важливо! Розповсюджена ПОМИЛКА! Демократія – це не свобода слова. Свобода слова може існувати і при тоталітарному устрої – говорити на кухні ніхто не заважав і при Сталіні. Свобода слова може бути маніпулятивною – як-от „випуск пари”, що, зокрема, характерно для фінансово-ліберальних устроїв.

Свобода слова може навіть суперечити демократії – наприклад на зборах громадян можна надати слово комусь тільки задля того, щоб не дати висловитися іншим і не прийняти якесь важливе рішення, „заговорити” проблему. Таким чином свобода слова може бути засобом, що навіть перешкоджає демократії.

Тому, попри загальноприйняту думку, іноді свобода слова повинна обмежуватися і при демократичному правлінні – тоді, коли дійсно заважає вирішувати якісь проблеми, що стоять перед громадянами.

Або тоді, коли свобода слова одного громадянина заважає правам інших громадян – наприклад заборона на публічне вживання непристойної лексики захищає право інших громадян її не слухати.

Урок 4. Тема: Основи політтехнологій як засобу маніпулювання (управління) масами.

Відповідно до вищеописаних особливостей демократії виділяють наступні засоби маніпулювання народом:

·       обмеження доступу до інформації та маніпулювання нею;

·       відсутність об’єктивної аналітики;

·       відсутність свободи преси (ЗМІ);

·       обмеження доступу аналітиків до ЗМІ;

·       підтримка надмірної свободи та активності громадян у тих сферах, що заважають їхньому самостійному розвитку і тому роблять їх більш залежними („заговорювання і відволікання від основних проблем”);

·       повна відсутність або обмеження вільних і чесних виборів;

·       відсутність методів громадського та журналістського контролю за владою до і після виборів.

Подібні політтехнології можуть бути явними чи прихованими. Явні – це обмеження доступу народу до потрібної йому інформації, відкрите маніпулювання нею, заміна однієї інформації іншою, вбивства і підкуп журналістів, відсутність повноцінного аналізу інформації – відсутність експертних груп або обмеження їх доступу до ЗМІ, відсутність або маніпуляції з виборчим процесом.

Приховані політтехнології здебільшого виявляються в спотворенні інформації та в обмеженні доступу до неї, в маніпулюванні логічними конструкціями – створенні в уявленнях людей неправильних причинно-наслідкових зв’язків та в додатковому насиченні їх позитивними чи негативними емоціями.

Також до подібних методів маніпулювання уявленнями громадян відносять або знецінення якихось їхніх переконань, або навпаки – додаткове надання ваги незначимим насправді подіям. Усіх ці технології, зокрема, не перший вже рік можна спостерігати в Інтернеті.

Основою для них стають наступні речі:

· асоціативна структура мислення людини – події і їхні наслідки запам’ятовуються нами разом з тим емоційним фоном, що їх супроводжує. Таким чином змінивши в уявленнях людей причинно-наслідкові зв’язки або той емоційний фон, що їх супроводжує, можна впливати на емоційно-вольову сферу діяльності людини.

· ієрархічна структура мислення – певним подіям чи їхнім наслідкам ми присвоюємо той чи інший ступінь їхньої значимості. Тому додатково підсилюючи значимість певних подій (мови, прапора, носіння зброї), або знецінюючи деякі з них (зневага до національних чи духовних цінностей), можна впливати на наступну поведінку людини.

· повторюваність інформації. Інформація чи твердження, що частіше повторюються, краще запам’ятовуються і вже тому впливають на поведінку людини. Через це теми, що насправді не є важливими для суспільного життя країни, переважно якнайчастіше повторюють. Крім того, внаслідок частого повторення ці твердження починають сприйматися як вже знайомі, а тому – й більш безпечні.

· людина схильна довіряти власним висновкам більше, ніж чужим. Тому якщо їй запропонувати заздалегідь підібраний масив інформації, що підводить її до певного висновку, але не нав’язувати сам висновок, це підвищує її відчуття власної значимості. А тому й закріплює в її переконаннях цей висновок як її власний, а тому й важливий для неї.

 Важливо! Розповсюджена ПОМИЛКА! Щоб добитися бажаного для себе результату від іншої людини, зовсім не обов’язково її принижувати, як це прийнято в українській політиці і як це особливо характерним стало останнім часом для представників ПР. Іноді навпаки – треба дати їй відчути власну значимість.

Історично відомі  приклади політтехнологій:

Найбільш наочним прикладом застосування політтехнологій стала історія „голосування” за страту Ісуса Христа. Цікавою вона є тим, що в ній легко можна виділити кілька основних складових:

1.  Первосвященики вплинули на рішення простого люду, підмовивши його (див. Євангелія від Матвія 27.20, Марка 15.11 і т.д.) і фактично заставивши його прийняти бажане для них самих рішення – розіп’яти порушника їхнього спокою Христа, а не Варавву.

2.  Свою власну вину (відповідальність) за це рішення вони переклали на простих людей – з того часу почали стверджувати, що це усі євреї розіп’яли Христа, а не єврейські первосвященики, як воно було насправді.

Подібне не раз пізніше повторювалася в історії людства. Наприклад у тих же євреїв за злочини своїх управителів, священнослужителів чи багатіїв не раз доводилося розплачуватися простому бідному єврею.

3.  Була використана технологія „заміщення” бажань і прагнень народу, переносу їх з недоступного об’єкту на доступний. Вирішити якісь нагальні проблеми життя простого єврея було важко, а ось розіп’яти Христа – просто. От і запропонували людям зробити те, що можливо – так, мовби це вирішить якісь їхні проблеми.

Подібні методи зустрічалося й раніше, ще у Давній Греції – схожою була, наприклад, історія страти Сократа. Тільки якщо в історії з Христом вбили, фактично, пропагандиста нового світу, то в історії з Сократом – мудреця. Говорячи сучасною мовою –інформаційного аналітика.

Але особливого поширення набули всі можливі форми подібних політтехнологій з початком широкого застосування виборчого права. Тоді почалися і вбивства журналістів, і відсутність об’єктивних аналітиків, і маніпуляції з виборчим процесом, і маніпулювання інформацією.

Іноді зустрічаються й деякі чисто українські „ноу-хау”. Ним, наприклад,  стала українська „традиція” змінювати систему обрання депутатів чи президентів перед кожними наступними виборами – щоб народ в силу своєї інертності не встигав підготуватися до нової системи виборів, а тому й не міг передбачити наслідки власного вибору.

Ігор Лубківський

Опубліковано на УП під назвою „Особливості демократичного правління та маніпулювання думкою народу” – http://www.pravda.com.ua/columns/2011/08/16/641856...

Коментарі: 0   Переглядів: 34   Мітки: україна, демократія   Група: Мої статті на "...

Арешт Тимошенко вніс зміни у внутрішньополітичну, та й зовнішньо – теж, ситуацію в країні. Власне кажучи, не так здивував сам факт арешту

Шляхи України

Арешт Тимошенко вніс зміни у внутрішньополітичну, та й зовнішньо – теж, ситуацію в країні. Власне кажучи, не так здивував сам факт арешту – до того йшлося. І в умовах, коли влада безперервно відкривала проти неї одну за одною все нові й нові справи, це було лише питанням часу.

Здивувало інше – те, в якій формі це було зроблено. Ні, з точки зору політиків ПР все ніби й бездоганно – у п’ятницю, після обіду. В серпні, коли всі по дачах і морях роз’їхалися.

Але дивно, що для цього не було знайдено хоч якогось логічного пояснення. Цю істину політики ПР, як послідовники СРСР, якими вони себе позиціонують, мали б добре знати – можна робити що завгодно і як завгодно, але народу це має бути представлено у вигляді бездоганно правильного логічного обґрунтування.

Правда в українців ніколи не було ніяких ілюзій ні щодо нашої міліції ні, тим більше, прокуратури. Досвід радянської, та й новітньої вже, доби вчить бездоганно – ні за яких умов не стикатися з ними зайвий раз.

І якщо прокуратура ще й досі не спростувала свого судження про те, що людина, в якої півголови пострілом знесло, може ще там щось свідомо робити – то більше, напевно, говорити й нема про що. На цьому фоні вже третя справа проти Тимошенко, в якій навіть натяку на склад злочину немає, нікого не дивує.

Про всяк випадок, лікбез для прокурорів – склад злочину передбачає або наявність мотиву (злого умислу), або важких наслідків. От кинули Ви комусь незграбно цеглу на голову, той чоловік, не дай Боже, помер – будете сидіти за ненавмисне вбивство!

Проте тяжкі наслідки можуть настати не тільки від вчинку, але й від бездіяльності. От якби Юлія Володимирівна той договір не підписала – і трапилося б щось на зразок Алчевська, але тепер вже в масштабах якого-небудь міста-мільйонника на Сході України!

От тоді б і кримінальна справа була б цілком законною, і склад злочину, і важкі наслідки – бездіяльність посадової особи, що призвела до важких наслідків.

Нічого цього немає. І це мала б знати пані Фролова – і по вечорам в діях підсудної той склад злочину шукати, а не бездумно мавпувати її зачіску. Ну може купила диплом, хто зна? –  в Україні й не таке буває.

Але навіть не знаючи цього, наші прокурори і політики мали б розуміти інше – ніде в світі, навіть там, де президентів в тюрму сажали, як-от в Південній Кореї, ніхто і ніколи не робив цього за підписання міждержавного договору.

Інакше доведеться визнавати співучасником злочину іншого його підписанта, п. Путіна – як це вірно підмітив п. Нємцов. Або хоча б визнати, що Росія свідомо й підло обманула Україну з вигодою для себе. Намахала, тобто. А як же тоді міф про вірного й доброго старшого брата?

Ось що дивує в цій ситуації – ПР всього цього не розуміє, раз руйнує власні міфи? Ті, які її в свій час і привели до влади? Дійсно готова стати ворогом Росії, розказуючи, яка та погана? Готова визнати Путіна якщо не співучасником, то хоча б свідком по справі?

І саме основне – яке послання цими своїми діями вона несе своєму народу? Ну може хто з її виборців – тих, хто й досі ненавидить „бандєровку Тимошенко”, це й оцінить. Ще хтось тільки зміцниться у своєму „противсіхстві”.

А що мають думати інші? З часів незалежності ніхто з нас ніколи своїм генетичним чуттям не довіряв ні міліції, ні, тим більше, прокуратурі. Але жила в нас нова надія, породжена новим (псевдо)капіталістичним ладом.

Надія на те, що можна кудись вибитись – і дивись вже міліціонери самі будуть подавати тобі руку, замість того, щоб ти їм вклонявся. К-р-а-с-а! Всі ми віримо, що таке можливо. Чи якщо точніше – досі вірили.

І тут раптом ПР своїм недолугим рішенням, за яким невідомо хто стоїть – але точно не суддя Кірєєв, цю віру вбиває. Може й останню з тих, які ще зоставалися нам після розпаду СРСР. Бо якщо вже й Тимошенко – зі всіма її мільйонами, депутатами і соратниками не може себе захистити – то що вже нам казати про рядового громадянина?

Так, звичайно, можна якийсь час тішити себе ілюзією власного противсіхства, відразою до політики, відданістю владі. Мене, мовляв, не чіпатимуть. От тільки рядових громадян міліція та прокуратура й раніше не жалувала, і захисту в такій спробі „повернутися назад”, відмовившись від останньої зі своїх ілюзій – точно не знайдеш.

Тому й відчули ми всі раптом себе аж настільки беззахисними. А беззахисна людина небезпечна – вона відважна, бо втрачає страх. Бо їй нічого більше боятися. Невідомо, правда, як це надалі проявиться і в чому, але те що ПР і особисто Янукович в результаті тільки програє – це факт.

Це перший висновок з ситуації, що склалася. Інший – невідомо, чи виграє від цього сама Тимошенко. Народ озлоблений, але на барикади за чиюсь шкуру точно не вийде. Вийти він може тільки під якусь конкретну мету, що стосується кожного.

В 2004-му керувалися чистим прагматизмом – була програма дій, була команда, яку тоді (хоч як виявилося згодом – недостатньо) знали, було зрозуміло за що боротися – за перемогу на виборах, за чесність їх проведення, за європейську Україну. Зараз цього немає.

Правда люди могли б вийти на вулиці і проти несправедливості. Але й тут невідомо що робити. Зруйнувати Лук’янівське СІЗО? Таке теж буває – так французи зруйнували Бастилію.

От тільки зруйнували вони її не заради якогось там багатія чи політика, а просто як символ. Зруйнували тоді, коли там сиділо всього кілька нікому не відомих рядових громадян.

В цьому сенсі кожному з нас теж не завадило б зруйнувати „свою Бастилію”. От тільки вона у нас не в СІЗО проходить, а в душі. Вона в тому, що ненавидячи міліціонера, політика чи багатія, насправді ми часом схиляємося перед ними, іноді самі хочемо бути такими ж.

Згадайте, чи хоч колись, хоч один – навіть самий віддалений родич голови адміністрації, щось мав проти влади? Українці люблять посади, і здобувши їх, дуже швидко забувають те, якими самі були раніше. Нагадати про Дарку Чепак і усіх її попередників?

Тому, якщо українці хочуть перемогти, вони перш за все повинні зрозуміти власну відповідальність за власний вибір і власну долю. Вірити і не боятися.

Якщо хоче перемогти опозиція – вона повинна говорити про право громадянина, а не про своє бажання стати владою.

Якщо хоче перемогти діюча влада, то...

Хоча ..хто зна, що їй ще може допомогти? Передвиборні обіцянки не виконано, стратегії розвитку держави немає, монолітної (вже) команди – теж. Вона загине або від власної деградації, або від неможливості протистояти зовнішнім викликам.

Першими з яких є світові економічні проблеми. Ще й досі вся українська економіка:

§       зав’язана на експорті металу, валютні надходження від якого можуть дуже скоро  закінчитися;

§       зберігає свою дистрофічну структуру, практично повністю позбавлену галузей, що гарантують її безпеку – немає виробництва круп, молока, м’яса, одягу і взуття, немає навіть елементарного розуміння законів розвитку сучасних моделей економіки.

За таких умов до чого може призвести подальша економічна діяльність теперішньої влади – навіть важко собі уявити. До цього часу ПР всіма силами намагалася зберігати подібну структуру економіки – їй було вигідно, щоб вся країна залежала від валютних надходжень підприємств, контрольованих її олігархами.

Але зараз це може спрацювати вже проти неї. А ніяких реформ як і не було, так і не немає. Що, до речі, є ще одним прихованим мотивом „справи Тимошенко” – чергова спроба відволікти народ від його убогого життя.

Дивіться на нове, влаштоване владою шоу – і вже не питайте, за скільки губернатори  нові дороги будують і скільки нафтові платформи коштують. От би де прокуратурі попрацювати – якби вона в нас була і якби хоч щось знала і вміла.

Ну що ж – вона свій вибір зробила. І коли, надіємося, в Україну прийде нова і нарешті справді українська влада, це буде перший інститут держави, що підлягатиме не простому реформуванню, а й фактично повному знищенню.

Легше піти шляхом Саакашвілі – і просто звільнити усіх цих людей, набравши нових – ніж намагатися їх переконати бути чесними, працювати на благо своєї країни, а не чиєїсь кишені чи чиїхось політичних уподобань.

Бастилія ж має бути зруйнована, чи не так?

Ігор Лубківський

Опубліковано на УП - http://www.pravda.com.ua/columns/2011/08/10/647509...

Коментарі: 0   Переглядів: 59   Мітки: тимошенко арешт, арешт тимошенко, україна, майбутнє україни   Група: Мої статті на "...

 …на жаль при публікації даної статті на „Економічній правді” втратилося два посилання на два відео, що чудово пояснюють те, що відбувається в світовій економіці. Тут, як і завжди на моєму сайті, наводиться авторський варіант статті – без правок і коректур, внесених в нього редакцією видання..

(Читати далі)

Коментарі: 0   Переглядів: 87   Мітки: світова криза, інфляція, дефляція, банки, кредити, інфляційна модель економіки, ресурсно-орієнтована економіка, україна, сша   Група: Мої статті на "...