Рагулями чи рогулями на Галичині називають некультурних й неосвічених людей, тупуватих і хамовитих.
Рагулізм як основа української політики.
Рагулями чи рогулями на Галичині називають некультурних й неосвічених людей, тупуватих і хамовитих.
Кажуть, що так на межі ХІХ-ХХ століть називали жителів львівського передмістя, що приїжджали торгувати до Львова, які вже не були селянами, але так і не стали міщанами. Тому пихи й гонору їм вже вистачало, а ось культури й освіченості - ні.
Проте завдяки радянській владі познайомитися з цим явищем змогли вже не тільки львів'яни - голодомор і наступна індустріалізація спричинили цілий потік переселенців у міста.
І якщо деякі з них цілком освоїлися в новому статусі, віднайшовши себе у якості робітників чи інженерів, то інші, втративши своє селянське коріння і навчившись зневажати його, нової ідентичності так і не здобули.
Так характерною ознакою рагуля стала зневага до свого походження, презирство до колись рідної йому мови - байдуже, якої саме.
Але основною прикметою виявилася його патологічна жадібність (на Галичині кажуть - «за копійку вдавиться!») і таке ж патологічне небажання працювати.
Тому в радянські часи переважна більшість рагулів опинялася на зручних безвідповідальних посадах - дрібних партійних босів і комсомольських лідерів, заступників директорів і начальників відділів.
І майже всі ставали КГБ-істськими сексотами, вибираючи легкий шлях безпринципного кар'єриста, що зневажаючи все українське, легко підіймався кар'єрними сходами угору.
З розпадом СРСР ситуація не змінилася - майже всі ці люди легко змогли віднайти собі нове місце. А переживши буремні 90-ті, зуміли нав'язати власні моральні цінності й усьому суспільству, ставши таким чином його недо-елітою.
Так красти, байдикувати і зневажати своє походження стало модним. А особливо модним стало принижувати інших - той, хто з повагою ставиться до своїх громадян і намагається чесно працювати, став викликати або подив, або відверте презирство.
Верхом такого рагулізму стали слова одного з наших екс-Прем'єрів*, що прозвучали якось в програмі «After live» Першого Національного. На прохання ведучого сказати, скільки коштує хлібина, він гордо пояснив, що не знає навіть приблизно - бо вже майже 17-ть років не був в магазині.
А на наступне запитання журналіста, що ж він робив тоді, коли його дружина була вагітною, зверхньо заявив, що поважаючий себе чоловік взагалі не повинен ходити в магазин. Ще й наголосив - «поважаючий себе!» - такі в рагулів уявлення про чоловічу повагу до себе.
Проте не треба думати, ніби рагулізм не стосується жінок - жадоба одягатися виклично, дорого і без смаку у іншого нашого Прем'єра, родом з того ж Дніпропетровська, виглядала нітрохи не кращою.
І навіть розуміючи, як це могло зашкодити їй самій чи її іміджу, Юлія Володимирівна пересилити це своє прагнення тоді так і не змогла, навіть незважаючи на вочевидь досить сильне бажання стати президентом.
Не кращі справи і з жінками - її антиподами. Для Інни Богословської чи Олени Бондаренко уявлення про власний успіх зводяться, очевидно, не лише до того, щоб вразити когось своїми нарядами, але й щоб закрити комусь рота, чимкраще когось принизити.
Це теж типово для рагулів - подібні люди часто вважають ознакою виняткової доблесті вміння влучно обізвати когось іншого. Чим сильніше вони можуть «опустити» іншого, тим вище, здається, «підносяться» самі. Принаймі так їм здається.
Про те, щоб спілкуватися аргументовано і з повагою до іншого, говорити їм даремно. Так само як і про те, щоб мислити адекватно, відповідно до ситуації - навіть тоді, коли цього від них вимагають обставини чи посада.
Цікаво, що розвиток рагулізму обернено пропорційний розвитку національної свідомості. Нації виникають там, де руйнуються попередні патріархально-родові відносини, через що громадяни стають змушеними шукати нові підстави для єдності.
Тому в західному суспільстві національні рухи поширилися саме з розвитком капіталізму, який і виступив в ролі такого руйнівника попередньої системи відносин. Причому мова не про націоналізм, а лише про усвідомлення власної національної приналежності.
Ніхто не вважає поляка, чеха чи болгарина націоналістом тільки за те, що він усвідомлює себе поляком, чехом чи болгарином, а не німцем чи турком. Чи за те, що розмовляє польською, чеською чи болгарською мовами, а не англійською чи російською.
Але в нашій країні людину можуть назвати націоналістом (або й навіть обізвати «нациком») лише за використання рідної мови - просто за те, що вона любить свою країну і вірить в її майбутнє.
Склалося так тому, що у нас, особливо на сході, ці патріархальні відносини були зруйновані штучно, цілеспрямованою політикою комуністичної партії - шляхом колективізації, голодомору та індустріалізації.
І наостанок - остаточно добиті неспіврозмірно великими втратами Великої Вітчизняної. Саме тому у нас така руйнація попередньої системи відносин породила не прагнення до національної єдності, а зумовила виникнення зовсім іншого явища, незнаного досі в Європі - «рагулізму».
Проте сама по собі відданість національним цінностям хоч і є певною умовою захисту від нього, але на жаль не є для цього достатньою - як не стала вона такою для колишнього президента Ющенка.
* * *
Проте, на щастя, рагулями не народжуються - ними стають. Може, звичайно, передаватися певна спадкова схильність до рагулізму - особливо якщо людина народилася в сім'ї, що не має усталених моральних устоїв. Але навіть тоді рагульом дуже легко перестати бути.
Для цього достатньо тільки усвідомити своє походження, навчитися поважати інших, зрозуміти, що не все в житті визначається грошима і владою, що існують інші цінності - поваги, гідності й визнання свободи іншого громадянина.
А ще - усвідомити свою національну приналежність. Не обов'язково, до речі, саме українську - але обов'язкову таку, яка б дала змогу віднайти власну ідентичність, і яка б притому вчила з повагою ставитися до інших громадян.
А по великому рахунку - слід віднайти не тільки національну, але й професійну чи соціально-рольову ідентичність, створити власну життєву філософію, стати зрілою особистістю.
Отож, щоб стати НЕ-рагульом, треба перестати зневажати власний народ і власну державу, навчитися шанувати себе та інших, повірити в ідею якоїсь вищої сили, що керує нашим життям, і перестати служити Молоху жадоби і збагачення.
І аж тоді, нарешті, ми зможемо говорити про Україну як про державу вільних і заможних громадян, про повноцінне не-хворе суспільство, про сприятливу для усіх ідеологію його розвитку. А не про служіння якимось надуманим рагульським цінностям.
Ігор Лубківський
*Насправді це був Кінах. Але посилання в Інтернеті, яке б підтверджувало ці його слова, я не знайшов, тому в самій статті вирішив його прізвище про всяк випадок опустити.
Опубліковано на УП - http://www.pravda.com.ua/columns/2011/12/30/687453...
