Ідеологічна необхідність перегляду власної історії

Чим загрозливе забуття позитивних аспектів історії не незалежної України?

Проблема, яку б авторові бажалося висвітлити є проблема державної ідеології в Україні, а саме той її аспект, що стосується висвітлення історії України під час перебування в СРСР. Проблема ця не є надуманою, адже сьогодні ми можемо спостерігати тенденцію до сприйняття цього історичного відрізку суто у негативному сенсі. Цей односторонній погляд не тільки суперечить історичній науці, однією з головних вимог до якої є об'єктивність. Це накладає і специфічний відбиток на ментальність молодих українців, що вчаться саме такому сприйняттю історії. Перед тим, як продовжувати розвивати тему, автор не хоче, щоб його роботу було сприйнято, борони Боже, як спробу виправдати ті страшні злочини, що їх скоїла радянська влада на теренах України. Метою цієї статті є інше – показати, що цей період української історії може бути сприйнятий не тільки як період гноблення української культури, а й як період перемог українського народу в науці, культурній діяльності, тощо.

Коли сьогодні в ЗМІ або підручниках для школи висвітлюють радянський період української історії, в переважній більшості перед нами постає образ українця, як людини гнобленої. Водночас про всі ті успіхи СРСР як в галузі науки і техніки, так і інших галузях інформація надається дещо відсторонено, в нейтральному, набагато рідше – негативному аспекті. Безумовно, це є свідченням дещо механіцистського підходу до СРСР взагалі. Сутність його полягає в тому, що СРСР вважається лише союзом радянських республік. Тобто чимось єдиним, створеним з дрібних частин. Причому це єдине – це лише сума цих частинок і нічого більше, що є вже великою помилкою. Наслідком цієї помилки як раз і є те, що сьогодні всі досягнення СРСР спокійно використовує, в тому числі і у якості розбудови власної державницької ідеології лише одна – країна – Росія. Всі інші лише відмежувалися. Хоча, якщо придивитися уважніше, кожна країна, що входила колись у СРСР має повне право говорити про досягнення цієї держави, як про власні досягнення.

Чому? А тому, що СРСР був не лише сумою частиночок, а дечим більшим – це була єдина система, яка була б неможлива, бодай без якоїсь з цих країн – часточок.

 Доведемо це на прикладі космонавтики. Чомусь святкування Дня космонавтики і відповідну пропагандистську роботу ми бачимо тільки в Росії. Інші країни реагують не так уважно, зазвичай віддаючи перевагу в цей день іншим новинам, як то політичним, або розважальним. Однак давайте поставимо собі запитання, хіба була в СРСР якась республіка, яка б немала прямого чи не прямого відношення до здійснення цього наукового прориву в історії людства? Відповідь буде негативною – такої республіки в СРСР не було. Як вже було сказано, СРСР – то була велика і складна система. Відтак і економіка цієї країни залежала від стану економік всіх без виключення республік, і промисловість, і наука – список можна продовжувати. Чи зміг би СРСР витримати космічні перегони, якби співпраця всіх НДІ і КБ різних республік, в тому числі і УРСР; якби туркменський газ не постачався до підприємств на усіх теренах СРСР; якби золото, що видобувається в Киргизії в Киргизії і залишалося, або якби врешті – решт, торгівля із іноземними державами велась виключно товарами виготовленими, скажімо в РРФСР, і ресурсами добутими також там? Щось я маю великі сумніви, що в космос вдалося б направити людину, якби це робилося силами лише однієї радянської республіки. І економіка, і промисловість, наука і освіта СРСР були побудовані таким чином, що вони просто не могли існувати без своїх складових частин – економік, промисловостей, науково-освітніх закладів радянських республік. Відтак славу першопрохідця в космосі може з повним правом мати як Росія, так Україна, Казахстан, або будь-яка інша республіка колишнього СРСР.

Якщо ж повернутися з небес на землю, то і тут така ж сама картина. Зокрема мова йде про культуру – фільм "Тіні забутих предків" показав світові, що СРСР може робити якісне, не "лубкове" агітаційне кіно. До того ж не варто забувати, що переважна більшість всіх радянських фільмів було знято на плівку "Свема", виготовлення якої велось в українському місті Шостка, а українська школа акторів також дала як чудових учнів, так і педагогів радянській акторській школі. Подорожі численних пісенних і танцювальних колективів, як Росії, так України чи Грузії, чи будь-якої іншої країни створювали позитивний імідж СРСР, яким, нажаль, скористалася лише Росія. Бо як тоді, так, нажаль, подекуди і сьогодні для пересічного (тобто не того, що цікавиться історією СРСР) європейця здебільшого всі вихідці з СНД сприймаються як "руські". Крім того, Росія майже монополізувала в ідеологічному плані за собою права на успіхи СРСР. Доходить навіть до парадоксального – відомий російський фантаст-українофоб використовує юзерпіком для свого мережевого щоденника (ЖЖ) мультиплікаційний персонаж, намальований на студії Киевнаучфильм! Хоча зараз, не зважаючи на наведений приклад ситуація потрохи покращується, однак треба для цього докладати більше зусиль.

Тут однак може постати така дилема? Чи не виправдовує автор всі звірства радянського режиму проти українців, говорячи про ці успіхи радянської влади? Адже радянська промисловість будувалася не тільки завдяки праці, як кваліфікованих робітників, так і "комсомольців – добровольців", а й на кістках тих, хто помер від Голодоморів, важкою працею в'язнів, більшість з яких аж ніяк не були кримінальними елементами. Ні, автор намагається як раз показати всю силу українського народу, який не тільки зміг пережити ці події, вижити і перемогти нацизм, водночас гинучи у братовбивчій війні на теренах Західної України, а й підвестися на ноги і довести всю міць українського генія.

Тут можуть виникнути наступні контраргументи, особливо у палких прибічників радянського режиму – за кошти, отримані від проданого награбованого зерна в селян було побудовано Дніпрогес, ХТЗ та інші підприємства на території УРСР, отже Голодомор – це плата українців за власну українську індустріалізацію. Це є хиба, відповість автор. Більш того, цей хибний умовивід межує зі злочинним, адже ставить людське життя в положення засобу для досягнення мети, з чим категорично не можна погодитись. До того ж, як вже зазначалось, радянська промисловість була тісно взаємопов'язана, відтак ті, скажімо, вузли для установок або інше обладнання йшло на інші радянські підприємства, не розташовані в Україні. Розбудова промисловості в УРСР автоматично означала розвиток промисловості в усьому СРСР.

Другим контраргументом може бути те, що у другій світовій війні українці воювали як в складі Червоної Армії, так і в складі німецьких військ, і в складі УПА, а отже треба визнати лише одних героїв (скажімо – воїнів УПА), в той час як всі інші автоматично повинні бути визнані ворогами. Однак це можна заперечити наступним чином – по перше, характеристики всіх воюючих сторін стосовно українських вояків дуже високі – ми можемо пересвідчитися в цьому як в німецьких, так і в радянських джерелах. По-друге, так вже склалося, що України тоді як окремої держави не було, а ті українці, які виросли на українських землях виховувалися в державах, до складу яких ці землі входили – відтак не можна ніяким чином засуджувати, скажімо, радянських солдат, бо вони не мали альтернативи у виборі збройних сил. Більше того, їх виховували у певному ідеологічному середовищі, де тою силою, що представляє українські інтереси був лише СРСР. Подвиг цих солдатів безсмертний. Стосовно солдат, що воювали у складі німецьких сил – треба провести ґрунтовне історичне дослідження і не робити поспішні висновки. Необхідне зазначення – автор ні в якому разі не виправдовує тих представників українського народу, які брали участь у каральних операцій, зокрема і проти мирного населення, до лав якої б зі сторін-супротивників вони не входили.

Однак визнання успіхів українського народу не варто проводити за російським сценарієм. Під російським сценарієм мається на увазі приклад історичного ревізіонізму, що ми можемо спостерігати в російських мас-медіа і наукових виданнях протягом останнього десятиліття, особливо після 2000 року. Там вибудовується досі парадоксальна схема – весь період російської історії до революції висвітлюється як прогресивний, причому влада набуває подекуди майже святого характеру, як у прикладі з останнім царем – Миколою ІІ. Простіше кажучи, відбувається міфологізація цього періоду. Потім – після жовтневої революції історія починає розглядатися як "Смутний час", аж до сталінських часів. З останніми – випадок особливий. Якщо в 90-х вони сприймалися негативно і проводилася відповідна інформаційна політика, то після 2000 року починається зворотній процес – Сталін вважається вже відновлювачем "Імперії", а репресії починають вважатися такими, що були необхідними. Доходить до парадоксального визначення репресій в підручниках як засобу зміни управлінського складу країни і підвищення ефективності керування СРСР. Водночас все більш позитивно починають згадувати таких постатей, як Брежнєв і Андропов. Випускають серіали, науково-популярні програми про них. Всі прорахунки радянської системи списують на Хрущова, і на Горбачова. Такий ревізіонізм є дуже шкідливим, особливо для України, яка дуже постраждала від носіїв комуністичної ідеології. Відтак варто підходити до власної історії зважено, допускаючи проміж двох полярних думок (добре-погане) і третю, що враховує всі доводи. Таким чином може бути завдано удару в ідеологічному плані прихильникам "імперськості" або радянського минулого, адже тепер не будуть заперечуватися позитивні явища в історії України за часів СРСР, але вони будуть сприйматися невідривно від негативних явищ. Варто знати, що, наприклад видатний логік і методолог науки Павло Копнін перед тим, як стати директором Інституту філософії АН СРСР тривалий час був директором Інституту філософії АН УРСР. Однак це водночас не означає, що тогочасна радянська філософія була вищою формою розвитку філософії.

Наприкінці хотілося б зазначити, що радянський період – це лише невеличка частка історії, ставлення до якої слід переглянути. Це, безумовно, стосується і української історії доби Російської імперії. Останнім часом шукаючи інформацію про Дмитра Чижевського – видатного українського філософа і славіста, автор натрапив на статтю, де останній представлений в якості тютчевоведа. Безумовно, Дмитро Чижевський зробив великий внесок у дослідження творчості Федора Тютчева, однак читаючи цю статтю, складається враження, що Дмитро Чижевський – чи не виключно представник тієї російської інтелігенції, що емігрувала з Росії після жовтневих подій 1917 року або в 20-х роках, який за збігом обставин чомусь викладав в Українському Вільному Університеті і чомусь одна з його доповідей мала назву "Завдання історії української філософії". Бо втрачаючи пам'ять про українців, в якій країні б вони не були, ми можемо докотитися і до того, що Тарас Шевченко буде сприйматися виключно як непоганий російський художник першої половини 19 століття, представник школи Петербурзької академії, що в перервах між малюванням балувався поезією на "наречиях некоторых губерний".