Автор: Олександр Крамар
Джерело: Портал українця - http://www.vox.com.ua/data/2008/03/22/paraleli-ist...
Однією з основних причин, що зумовили поразку української державності 1917-1921 років традиційно вважаються несприятливі міжнародні обставини, відсутність визнання та підтримки провідних держав світу. Безперечно, міжнародна ізольованість України відіграла свою роль у поразці її державності, проте абсолютизація цього фактору видається не зовсім правомірною, більше того міжнародна ізольованість у значній мірі була обумовлена проблемами внутрішнього самоствердження молодої держави. Саме на таку думку наводить порівняння визвольних змагань поневолених Росією народів: України та держав Балтії.
У 1916 році, у розпал Першої світової війни, за підтримки зацікавленої у поразці Російської імперії Німеччини, була створена «Спілка поневолених Росією народів», до якої поряд із українцями увійшли представники поляків, фінів, литовців, естонців, грузинів та мусульманських народів Російської імперії. Їх доля у подальшому складалась по-різному, проте серед них лише Україна, Грузія та мусульманські народи зазнали поразки у визвольних змаганнях. До прикладу порівняємо перебіг подій в двох прибалтійських країнах (Фінляндії та Естонії) протягом 1918-1920 років із ситуацією в тогочасній Україні.
4 січня 1918 російський уряд Леніна хоч декларативно і “визнав” незалежність Фінляндії (так само, як і кілька тижнів перед цим, право українського народу на самовизначення), проте, як і щодо України, обрав курс на підтримку внутрішнього перевороту розташованими там російськими частинами та загонами “добровольців-інтернаціоналістів”. 27 січня (до речі, початок бою під Крутами на українсько-російському фронті) у Фінляндії розпочалася спровокована зовні громадянська війна. При підтримці російських військових частин, “червона гвардія” захопила владу у столиці та на півдні країни. Національний уряд зберігав владу лише на малозаселеному півночі.
Як і в Україні, у Фінляндії російське втручання було подолане з допомогою військ Німеччини, котрі 3 квітня висадились на території країни та 12 квітня звільнили Хельсінкі (для порівняння, звільнення території України від російських військ розпочалось ще в березні). Становище обох держав виявилось дзеркальним. Країни навіть очолили давні друзі: Карл Манергейм та Павло Скоропадський. Проте надалі ситуація в них розвивалась по-різному: після поразки Німеччини у Першій світовій війні фінському керівництву вдалося стабілізувати ситуацію та 2-3 березня 1919 провести вибори до парламенту. Останній сформував республіканські органи влади та зміцнив підвалини державної незалежності.
На жаль, в Україні через внутрішнє протистояння Директорії та Гетьманату ситуація виявилась складнішою. Листопадовий переворот, війна між Директорією та Гетьманатом полегшила нову інтервенцію російських більшовиків. В умовах внутрішньої нестабільності новий національний уряд виявився нездатним організувати відсіч інтервентам. У розпал збройної боротьби між військами Директорії УНР та російських більшовиків в лютому 1919 року керівник фінської дипломатичної місії в Києві Г.Гумерус оптимістично писав: “Якщо Україна зможе вистояти у боротьбі з більшовиками протягом декількох місяців, вона матиме шанс зберегти свою незалежність”. Проте саме цього українській владі і не вдалося зробити.
У 1919 році, порівняно з попередніми роками зовнішня підтримка з боку Антанти вже не відігравала серйозного значення. Ті державні утворення, котрі змогли сформувати надійні внутрішні механізми захисту (опирались на чітку соціальну базу та мали достатньо військової сили) від інтервентів у 1919 році вистояли і у міжвоєнній Європі зберігали свою незалежність.
Фінляндія дійсно мала низку переваг перед Україною: увесь час свого перебування у складі Російської імперії вона зберігала значну автономію та чітко визначені кордони, тому більш показовим стане порівняння тогочасної ситуації в Україні та Естонії. Як і Україна, Естонія була поділена між окремими губерніями російської імперії, чітких кордонів потенційної національної держави не існувало, соціальною опорою державного проекту, як і в Україні могло бути лише селянство та частина інтелігенції (“еліта” була або росіянами або балтійськими німцями). На відміну від України ця маленька балтійська країна не мала державницького досвіду у минулому (навіть на кшталт української автономної Гетьманщини), а проголошену 24 лютого 1918 року незалежність Естонії не визнали навіть німці (на відміну від України) та окупували її територію. Проте, коли після революції в Німеччині російські більшовики захопили дві третини її території (як і в Україні), то саме опора на внутрішні сили забезпечила збереження державної незалежності.
Звичайно, Естонія отримала підтримку британського флоту, 3000 білогвардійців та 4000 фінських і скандинавських добровольців. Проте основою стали національні війська. Весною 1919 року чисельність естонської армії на чолі з генералом Йоханом Лайдонером сягнула 86 тисяч вояків. Для маленької держави з мільйонним населенням (в 30 разів менше тогочасної України) це було величезним досягненням і свідченням річушості та згуртованості народу в боротьбі за свою незалежність. Рішучості та послідовності вистачило й в ухваленні цивільних рішень молодої селянської держави. У квітні 1919 в Естонії було скликано Установчі збори які ухвалили Декларацію незалежності, Конституцію та Закон про землю. Рішучості та послідовності вистачило й в ухваленні цивільних рішень молодої селянської держави. Для порівняння зазначимо, що у той же час Директорія УНР намагалась сформувати у 30-ти мільйонній Україні… 150 тисячне військо. Та навіть цього їй не вдалося. У критичний момент боротьби з інтервентами у липні 1919 року чисельність армії УНР становила 30 тисяч вояків. (навіть в армії ЗУНР тоді було 50 тисяч).
Україні дійсно доводилось воювати на 2-3 фронти, проте Естонія також вимушена була вести війну і з більшовицькою Росією, і з ландвером прибалтійських німців. Проте в цих боях естонцям на відміну від українців вдалося перенести бойові дії на територію супротивника. Спочатку 23 червня 1919 року в північній Латвії вони розгромили ландвер прибалтійських німців, а потім відбили наступ більшовиків. Вже 2 лютого 1920 року в Тарту було укладено мир із Росією, за яким територія країни була визнана навіть більшою, аніж у сучасної Естонії.
Все це відбувалось в умовах, коли як і у питанні України, великі держави розглядали територію Естонії частиною єдиної Російської імперії. Лише після того як естонцям вдалося утвердити власну державність де-факто, в січні 1921 року її визнала Антанта. Нагадаємо, білогвардійський режим Врангеля (що мав ексклюзивну підтримку західних держав) визнав незалежність України на два місяці раніше – 8 листопада 1920 року. Проте для України тоді уже було надто пізно, її керівництво не контролювало території країни.
Мабуть, варто погодитись із констатацією одного із ідеологів українського консерватизму, тогочасного посла України у Відні, В’ячеслава Липинського. В травні 1919 року він у розпачі писав: ”Визнати Україну незалежною Захід не зможе, бо нас як реальної сили тепер не існує… Ми показали себе повними внутрішніми банкрутами”. А Естонія – ні. І не тільки вона, а й інші балтійські держави, визнання яких зовсім не входило в плани великих держав на початку доленосного 1919 року. Можливо далеко не все залежало від зовнішніх обставин?
