Цього літа виповнюється два роки з початку протистояння Південно-Східної та Центрально-Західної Україн – протистояння, від якого ще й досі лихоманить всю країну. Але як зрозуміти, в чому саме воно полягає і чому саме Донбас став його лідером? Можливо вся справа в тому, що одна Україна має тисячолітню історію але майже не мала своєї державності і тому постаріла так і не ставши дорослою, а інша, заселена вже зовсім в недавні часи, ще не навчилася цінити будь-що поза межами звичайного прагматизму і іноді не бачить розвитку навіть тих подій, які можуть відбутися вже завтра?
Колонізована „всього” лише якихось 200 чи трохи більше років тому і не одними тільки українцями, вона здається все-ще надто молодою щоб жити самостійно, без якоїсь верховної родової влади як це бувало в степових народів – і саме тому стала благодатним ґрунтом для проростання і розвитку комуністичної ідеї, яка зі своїми общинними цінностями замінила їй сім’ю. Але разом з тим комунізм приніс з собою і інше зло – ставши „матір’ю” для цих народів, він одночасно використав і підкорив їх методами обману і брехні, створивши нову комуністичну ідеологію яка замінила собою древні релігії і взяла на себе такі ж функції підкорення людей і послушного управління масами.
Але в загальному ця проблема ще складніша, тому що Радянський Союз не являвся повністю штучним утворенням створеним більшовиками, як це можна було би подумати – і що би не говорила теперішня російська влада, але царська монархія була зовсім не тим ідеалом держави наслідувати який треба було би прагнути і тому насправді революція в ній назрівала давно – і те що сталося багато в чому було справжнім вибухом, протистояти якому дуже часто і справді було просто неможливо. Тому якщо ми говоримо про релігійно-містичний вплив комуністичної ідеології – то тільки її половина, і то в кращому разі, являється штучно створеною, а інша частина стала наслідком „виверження” прадавніх уявлень, накопичених в підсвідомості багатьох попередніх поколінь – архетипів колективного безсвідомого, по термінології Юнга. Тому говорячи про комунізм, неможливо не говорити і про ті релігійні символи в їхніх найрізноманітніших проявах, які передували йому.
Але мова не про це – бо це тема для зовсім окремої історичної чи релігієзнавчої дискусії, нас же в цьому випадку цікавить психологічний аспект цієї проблеми – ті уявлення, які живуть в свідомості мас і які дуже часто стають реальною діючою історичною силою, як це в кінці кінців і проявилося в подіях російської революції. Власне кажучи ця ідея теж далеко не нова – свідок подій тієї епохи російський філософ Бердяєв саме в цьому – в віковічній релігійності російського народу - і вбачав витоки російської революції і основу виникнення російського комунізму. Тому навіть Бог нас цікавить не як щось містичне і відірване від реального життя, не як абстрактний релігійний символ, а як підсвідома але реальна діюча сила в уявленнях людей – і те яким він має бути і що саме людині дозволено насправді має першочергове значення в розвитку суспільства.
В колишній же царській імперії православне християнство було возведене в ранг державної релігії і практично було майже тотожним державній владі, тому в цьому плані російська революція 1917-го року була навіть вже не стільки революцією спрямованою на зміну цієї влади, як повстанням проти самого Бога - такого, який для багатьох тоді ставав уособленням всього найгіршого що тільки й може існувати, чи в усякому разі зовсім не уявлявся добрим і справедливим. Саме через це вона і спровокувала вбивства священників і руйнування церков, привела до страти імператора, який необачно оголосив себе наслідником Бога на Землі, а знищивши будь-які моральні устої чи заборони - породила звірства, вбивства та масові репресії.
Але якщо комунізм виник як наслідок виверження підсвідомих напіврелігійних уявлень російського народу які були вміло використані більшовистською верхівкою, що створила на їхній основі нову, ще більш тоталітарну і нещадну псевдорелігійну ідеологію для послушного управління масами, то не так було з принципом Рад, який виникав хоч і стихійно, але далеко не випадково – його створили в першу чергу солдати і матроси які поверталися з фронтів першої світової і таким чином самоорганізовувалися, захищаючись від анархії і безпорядків. Не зумівши придушити таку самоорганізацію більшовики очолили її, але парадокс полягає в тому, що в своїй основі вона мала зовсім інші корені і зовсім інше спрямування. Спрямування на самоуправління – а значить на звільнення від залежності від будь-якої влади, якими методами вона би не користувалася, а корені – здебільшого українські, бо саме українці тоді становили основну частину рядового складу царської армії і здатність до такого самоуправління генетично зберігалася в їхній пам’яті ще з давніх козацьких часів. Але доки існувала тоталітарна царська влада, яка починаючи з 1876-го року придушувала все українське – доти будь-які прояви такої демократії в прямому значенні цього слова були неможливими.
Лютнева революція 1917-го знищивши попередню владу разом з тим принесла і інше зло – загрозу виникнення такої влади, яка все так же зневажливо буде ставитися до власного народу придушуючи будь-які прояви його самостійності, або навіть створить нову ще більш тоталітарну державу. Тому на початках при всіх своїх негативних наслідках Жовтнева революція 17-го і дійсно мала на меті все-таки остаточне звільнення народу і розвиток ним здатності до управління своїм власним життям – з чого і виник цей принцип Рад, але потім він поступово почав витіснятися як невигідний новоутвореній бюрократичній еліті, яка повністю відкинувши християнську церкву була змушеною взяти за зразок методи побудови давніх дохристиянських держав. Так з’явилися вже зовсім інші символи - червоні полотнища, пам’ятники-ідоли, мавзолеї і п’ятикутні зорі. Новітні партійні ідеологи з готовністю взяли на себе функції древніх жреців, прирівнявши себе до богообраної вищої раси і створивши нову комуністичну систему влади, яка була спрямована на збільшення керованості і залежності власного народу як і методами силового примусу, так і через його обдурювання і дезинформацію, іноді навіть аж до якихось містичних напіврелігійних методів впливу.
І навіть більше того – вся ця система дезинформації і брехні була спрямована саме на його прогресивнішу мислячу частину, щоб не допустити будь-якого розвитку з її боку – так, щоб вона не змогла з часом почати становити загрозу цій „еліті” та її державній системі. Але такі давньоєгипетські, китайські чи давньоримські моделі побудови держави, при яких народ вважався нижчою інертною масою схильною до саморуйнації і насилля, яку тільки і треба вдовільняти і використовувати і якою треба керувати методами силового підкорення або обману і дезинформації – це лише одна сторона справи.
З іншого боку - саме слово «комунізм» означає общину, тому в більшій чи меншій мірі вся державна система того періоду була побудована саме за такими общинними принципами які нівелювали будь-який розвиток, крім того який відповідає за безпеку всієї общини (держави) і підтримували розвиток тільки тих, хто визнавав якусь встановлену загальноприйнятну систему цінностей. І тому в радянські часи і доводилося або підлаштовуватися під таку ж систему визнаючи ці ж цінності, або щоб хоч якось зберегти себе і свою здатність реально оцінювати життя - шукати якесь таке своє місце в ньому, в якому існувала би хоч якась свобода і впевненість в своєму становищі. Як не дивно, таких сфер існувало лише дві – промислова, так як робітники (пролетаріат) визнавалися єдиною свідомою верствою населення, через що ними і не треба було управляти такими методами, або – криміналітет, який за визначенням жив протиставивши себе системі, а отже – і користуючись своїми власними цінностями, а не тим що звучало з пропагандистських засобів масової інформації, тим більше що навіть тих, хто не визнавав тодішні політичні цінності, теж прирівнювали до кримінальних злочинців. І якщо ти не протиставляв себе системі, то міг віднайти хоч якийсь свій відносний прихисток і хоч якось влаштувати своє особисте життя.
Проте ситуація різко змінилася з розпадом Союзу, коли виявилося що значна частина тих хто виріс при тій комуністичній системі, яка забороняла будь-який індивідуальний розвиток, вже встиг втратити здатність до самостійного життя – і тому виявився просто неготовим до нових реалій. Тому багато хто з них просто панічно почав прагнути зберегти хоч щось з колишніх ідеалів, іноді не бажаючи визнавати навіть самого факту загибелі колишньої держави і колишньої системи. І саме тому якимось дивним чином промисловий Донбас, будучи породженням тієї системи і залишаючись довгі роки після розпаду СРСР заповідником комуністичної ідеології, одночасно поступово розвивався в єдину сторону, яка могла протистояти цій ідеології – в сторону поєднання промислового і кримінального потенціалу, що ми і бачимо зараз, в т.ч. і в багатьох ще й до сьогодні живучих міфологемах які поєднали і одне і друге – ненависть до розумніших, тому що дуже часто саме вони були провідниками ідеології обману і брехні, спотворене відчуття справедливості, уявлення про те що достатньо просто добре працювати і вже незалежно від того що саме ти робиш, життя чи влада має тебе чимось нагороджувати, ненависть чи недовіра до діючої влади, віра тільки в реальні матеріальні цінності. До того ж його особливістю стало ще й те, що в силу свого історичного розвитку він заселялася вже навіть не тільки і не стільки етнічними росіянами, як представниками багатьох націй, і до того ж здебільшого вже в останні часи, іноді навіть всього одне-два покоління тому.
Тому в результаті і утворилося щось дивне – такий собі конгломерат, „еволюційний казан”, який переплавляє цілі особистості, іноді навіть і просто знищуючи чи ламаючи їх. А іноді, можливо, і утворюючи щось нове. Звичайно що саме може утворитися за таких умов - важко сказати, можливо і щось не дуже хороше, як-от нове покоління кримінальних авторитетів. Але в усякому разі ця частина південно-східної України хоч таким чином змогла вийти з-під колишнього комуністичного впливу, дійсно ставши регіональним лідером і обігнавши навіть високоінтелектуальні, але все-ще безхарактерні і розрізнені Харків і Дніпропетровськ. І ось тут якраз і починаються основні проблеми, наслідки яких ми бачимо ще й досі, бо залишившись без колишньої комуністичної ідеї, тепер вони все-ще дещо дезорієнтовані і розгублені.
Але недаремно ми приділяли стільки уваги релігійній складовій комунізму і тому факту, що вся південно-східна Україна в історичному плані значно молодша від іншої її частини. Колись радянська комуністична влада переконувала нас в тому, що людину достатньо забезпечити основними матеріальними благами – і вона все життя проживе такою як є, незмінною і стабільною, але трохи не так воно є насправді. Життя змінюється і розвивається, і щоб вчасно реагувати на такі його зміни, людина має хоча би змінюватися разом з ним, якщо й не взагалі – розвиватися ще більш ефективно і швидко, щоб бути попереду і забезпечити хоч якийсь прогрес. А тому їй і потрібна якась модель поведінки – знання про те як вона має себе вести тоді, коли змінюються такі зовнішні умови або коли вона самостійно пробує зробити щось своє, нове. Таких моделей є всього три:
- перше – це коли людина достатньо розумна і знаюча, має свій власний життєвий досвід у вигляді механізму поведінки, який включає вміння орієнтуватися в складних ситуаціях чи навіть здатність створити щось нове і своє власне;
- друге – це родова енергія наших предків, їхній генетичний досвід і те що дійшло до нас у вигляді спогадів і переказів чи навіть спадкових здібностей, або минуле інших людей з якими ми можемо себе якось ототожнювати – переважно на основі своєї національної приналежності, досвід минулого;
- третє – це або релігійна віра яка встановлює правила, обмеження і норми поведінки щодо того як ми маємо себе вести, чого хотіти і добиватися, або більш приземлена реальна ідея – чи то національна, чи то – політична, чи то у вигляді образу майбутнього згенерованого митцями, письменниками і філософами, тобто енергія майбутнього – наші уявлення про те, як саме воно має розвиватися і чого саме в ньому ми хочемо для себе.
І ось проблема якраз в тому, що колишня комуністична общинна система зовсім не сприяла розвитку індивідуальних можливостей і здібностей, і необхідний життєвий досвід самостійного життя зовсім неможливо було здобути і якимось іншим шляхом в цій частині України, віддаленій від зовнішніх кордонів чи навіть від простого спілкування з тими, хто ще не так давно жив при іншій владі – як це було, наприклад, на кордоні західному. Тому в таких випадках людина звичайно шукає якийсь замінник відсутньому власному досвіду – або в минулому, або – в майбутньому. Але справа в тому, що саме ця частина України дуже часто штучно заселялася, іноді навіть – в зовсім недавні часи, а отже багато хто з цих людей переселившись сюди втратив зв’язок з попередніми поколіннями своїх предків і відчуває себе відірваним від своїх коренів, а комуністична ідея позбавила їх релігійної віри та власної національної ідеї. І саме тому зараз вона і намагається замінити і віру в комуністичні ідеали і віру в Бога якимось новим сучасним утворенням – вірою в права людини (хай навіть дуже часто і тільки на словах) і вірою в якісь інші цінності – не обов’язково в ті, які прописані в дуже часто зовсім недосконалих законах, а ті, які можливо не завжди правильні чи справедливі, але які в будь-якому разі завжди реальні, хай навіть іноді і можуть мати кримінальне походження, щоб хоч таким чином вирішити для себе таку проблему.
І тому об’єднавчими для цієї України стали вже навіть не стільки проросійські, як саме регіональні цінності, місцевий патріотизм і так вона стала вже навіть не стільки російською, як російськомовною – саме цим надавши можливість для самоідентифікації будь-кому хто тільки заговорить російською і хто вважає себе російськомовним патріотом, незалежно від його справжніх національних коренів, вирішивши хоч таким чином ту проблему якої так і не змогла розв’язати для неї за всі роки незалежності українська держава. Звичайно в цьому плані певна відсутність релігійної віри в донецькій частині України може стати навіть позитивним фактором саме для розвитку українського національного характеру – використовуючи в релігії той же прагматичний і навіть до певної міри корисливий підхід що і в реальному житті, вони зовсім нездатні повірити в того Бога (чи в ту ідею), віра в якого не приносить користі, чи навіть ще гірше – віра в якого може спровокувати розвиток бажання самознищення, чого було більш ніж достатньо в українській історії. Тому якщо зараз одна частина України звільнившись від колишніх комуністичних уявлень відновила свій національний розвиток а інша так і залишилася в певній мірі протилежною їй посткомуністичною, то таке їхнє поєднання в результаті мало би привести до виховання і розвитку таких людей, які би розвивалися повноцінно і сильно, поєднавши відданість ідеї (віру) та сьогоденний прагматизм, усвідомлюючи своє громадянство та національну приналежність і відчуваючи гордість за свою державу.
Але нас неспроста цікавив цілком конкретний психологічно-суспільний характер релігійної віри. Бог, який без пояснень карає людей, не потрібний нікому, крім самих жреців чи ідеологів правлячої державної машини – тільки для того, щоб тримати в покорі і примусі свій власний народ. Бог люблячий і терплячий, який може зрозуміти і навчити – буде сприяти розвитку людини і тому необхідний для повноцінного розвитку всього суспільства. Тому про яку релігійну віру чи про яку національну ідею не йшлося би, але по великому рахунку вона буде мати значення лише в тому випадку, коли надасть реальні можливості для розвитку людини на протязі її життя і для забезпечення її основних потреб. І тому важливим є не тільки розвиток характеру і сили, які можна було би забезпечити просто створивши нормальні конкурентні умови для виховання молоді, але й захист і підтримка тих своїх громадян, які вже живуть самостійним життям, без опіки держави – так, щоб вже доросла повноцінна людина могла забезпечити себе хоча би самими елементарними благами, хоча би тим мінімальним рівнем, який необхідний їй для виживання і розвитку, бо не існує розвитку суспільства там, де не існує розвитку і зміни його поколінь і де молодь не бачить в своєму житті реальної перспективи вже в найближчі роки.
Тому навіть якщо говорити про таке складне завдання як про те, щоб допомогти донецькій Україні зберегти її промисловий потенціал і позбутися при цьому криміналітету, то навіть це зовсім не обов’язково необхідно робити одними тільки силовими методами знищення - натомість треба створити таке нове суспільство і такі нові справедливі закони, які би сприяли розвитку сильніших і кращих в звичайному повсякденному житті, а не в кримінальній сфері і які змогли би стати повноцінною заміною кримінальним „понятіям” – так, щоб той «еволюційний казан» породжував справді яскравих і сильних особистостей, а не кримінальних авторитетів. Це завдання не таке вже й нереальне – саме так, з колишніх каторжан, повстала сучасна Австралія – далеко не найгірша за рівнем життя і законності держава, схожі проблеми переживала в свій час Канада. Цікаво також що і одна і друга країна ще й досі формально залишається під владою англійської корони - тому цілком логічно припустити що їх могло створити саме таке поєднання молодого і вільного, та старого і консервативного суспільства, яке ми спостерігаємо зараз і в Україні – так як це буває між поколіннями чи так як це вже одного разу було в українській історії, коли комуністична ідея замінивши собою верховну родову владу підкорила всю її південно-східну частину і хоч таким чином забезпечила її розвиток.
От тільки чи можливо тепер таке для всієї України? 15 років знадобилося Донбасу на те щоб звільнитися від колишніх комуністичних уявлень – скільки ще треба буде часу для того, щоб породити щось справді нове і гідне для наслідування, чого так наполегливо від нього вимагає життя - так, щоб він дійсно зміг стати тим регіональним лідером, на роль якого претендує? І чим тут зможе допомогти йому „метрополія”-Україна – яку нову ідею запропонувати замість колишніх втрачених ідеалів? А з іншого боку – чи вдасться нам створити таке нове суспільство, яке би забезпечувало конкуренцію і розвиток сильніших не знищуючи слабших, і такий захист слабших – інвалідів, дітей, молоді, який би не знищував конкуренції і сприяв би розвитку кращих і розвитку в кожної людини бажання хоч чогось досягнути в цьому житті?
Тому чи зможемо ми справитися з цим останнім завданням і спільно породити щось нове вже для всієї України все ще так і залишається під питанням ... чи може просто натомість має прийти якась нова сила, яка розв’яже існуюче протистояння і зможе завершити ту послідовність революцій, перша з яких розпочалася ще в лютому 1917-го року, а остання не завершилася ще й досі?
Ігор Лубківський.
17 липня 2006 року.
