Ігор Лубківський

Безкоштовні поради українським Інтернет-політтехнологам...

09 Oct 09 09:24:24 GMT

Стаття була опублікована на УП (http://www.pravda.com.ua/news/2009/10/8/102962.htm), але мені, як і любому автору, напевно, чомусь здається що без редакційної правки вона була кращою. Тому наводжу тут її повністю, в такому варіанті, в якому був написав

Нічого не можна сказати настільки правильно, щоб сказане не можна було спотворити дурним тлумаченням.
Бенедикт Спіноза. Теологічно-політичний трактат.

Життя, як сукупність цілей, має право піти всупереч абстрактному праву.
Ґеорг Вільгельм Фрідріх Геґель. Основи філософії права, або природне право і державознавство.

Ситуація на УП (та й на інших сайтах, здається, також), переходить уже всі можливі межі. В коментарях до статей постійно звучать образи й хамство, опоненти переходять на особистості –замість того, щоб обговорювати позиції інших дописувачів чи тези опублікованої статті, перекручують і спотворюють ніки один одного, зафлуджують та заговорюють теми. А на додачу до цього намагаються ще й так витлумачити слова іншого, щоб це давало їм право віднести його до якоїсь наперед означеної принизливої категорії („бидло”, „свідоміт”, „бандюган”, „яйцеголовий”, „юлезомбі”, інше...).

Звичайно це елементарна зневага до неписаних (а подекуди й писаних) правил поведінки в Інтернеті, по-суті – звичайна неввічливість. А проте здається ніхто давно вже не вірить в те, мовби все це відбувається цілком випадково. І найперше мова тут йде або про представників певних політичних сил (штатних коментаторів), які таким чином намагаються створити видимість масової підтримки своєї партії, або про тих користувачів Інтернету, які наслідуючи прихильних їм політиків, намагаються таким чином „допомогти” їм.

От тільки невідомо, для кого саме потрібне створення такої видимості підтримки – адже реальна аудиторія Інтернету в Україні все ще не така вже й велика. До того ж люди тут збираються переважно думаючі – таких просто так не візьмеш, а тому це швидше схоже на гру з самим собою, ніж на справжню війну – одні коментатори створюють видимість підтримки своєї політсили для себе самих і борються з іншими, які все так же створюють видимість підтримки в першу чергу для самих себе. Ну чи в крайньому разі – для своїх замовників.

Проте звичайно не все, що відбувається в Інтернеті, є явним прикладом політтехнологій – іноді навіть діючи аналогічним чином людина може просто повторювати те, що десь почула чи побачила. Так само не є політтехнологіями й те, що людина робить в силу якихось своїх, хай може навіть і не зовсім чесних, чи не настільки однозначно позитивно спрямованих, уявлень. Дуже часто така позиція людини є виявом іншої проблеми – прагненням відстояти якесь своє, здавалось би краще, вигідніше чи безпечніше для неї уявлення про майбутнє.

Але навіть це насправді може мати два своїх прямо протилежних прояви. Так уважний і вдумливий читач напевно вже встиг помітити, що дві вищенаведені цитати, винесені в епіграф даної статті, в контексті даної розмови до певної міри суперечать одна одній. Перша закликає до поваги до висловлювань і думок іншої людини, а друга навпаки – говорить про те, що життя володіє вищими цілями, заради яких, здається, можна й пожертвувати штучними умовностями – як-от вихованням, законодавством чи, тим більше, правилами сайту.

Так і в цьому разі – така поведінка, такий тип ведення дискусії теж є відображенням певної системи уявлень:

а) про те, що для того, щоб перемогти в дискусії, комусь треба „закрити рот” – наприклад, образивши чи принизивши його;
б) про те, що той, хто таким чином переміг в диспуті, й справді буде кращим чи розумнішим за опонента;
в) про те, що інші люди після того будуть наслідувати саме такого переможця, а тому всі його наступні слова видаватимуться тепер надзвичайно авторитетними і вагомими;
в) про те, що Інтернет щось вирішує в нашому житті саме таким чином, що від загальної кількості позитивних (чи негативних) повідомлень про когось конкретно залежить й його подальше сприйняття – так, ніби людина сприйматиме цю інформацію єдиним статистично узагальненим чином, без будь-якого наступного її аналізу чи власної емоційної оцінки;
г) про те, що заради перемоги „свого” кандидата, чи своєї системи цінностей допустимо все, а тому така схема поведінки в Інтернет-дискусії (і не тільки ) є єдиноправильною, а тому й істинною.

Все це можливо й справді не позбавленого певного сенсу – в усякому разі тоді, коли мова йде про відстоювання своєї позиції якимсь окремим громадянином. Тим більше, що важко вимагати від кожного повного аналізу власної поведінки і певні недоречності в ній завжди є до певної міри зрозумілими. Але спрацьовує таке лише тоді, коли одні громадяни залежні від інших – наприклад в якійсь обмеженій формальній групі: шкільному класі, робочому колективі, тюремному ув’язненні.

Тоді ж, коли мова йде саме про політтехнології, і особливо – в Інтернеті, де всі в принципі вільні і незалежні, це вже, як мінімум, нерозуміння суті проблеми. Так, людське мислення й справді побудоване на асоціативній основі – повторюваності певних подій і їхній емоційній насиченості. І саме на такому принципі, здається, і збудоване бажання заполонити весь Інтернет одними тільки позитивним відгуками, які б повторювалися почастіше і повсюди про „свого”, і негативними – про „чужого”.

Проте не все так просто – людина не судить про щось на основі одних тільки однотипних відгуків, здобутих з одного-єдиного джерела інформації. Я вже навіть не кажу про те, що далеко не завжди ми звертаємося до чужого досвіду, що частіше схильні довіряти таки власному. І тоді, коли ми потребуємо інформації чи поради, ми шукаємо її свідомо чи й несвідомо, але завжди активно, вибірково вибираючи потрібне саме собі.

Тоді нам більше потрібна експертна оцінка, потрібні висновки, а не сама „гола” інформація, потрібні різні умовиводи, отримані виходячи з різних точок зору. І ті з них, які видаються нам більш логічно обґрунтованими, ті, які в більшій мірі перегукуються з нашим власним досвідом, і видаються більш переконливими. Особливо тоді, коли в таких міркуваннях людина знаходить якусь схожість на власні роздуми або на власну особистість. Тому насправді:

а) Інтернет читає обмежена кількість людей. І в більшості своїй – достатньо добре підготовлених інтелектуально: тобто тих, хто здатний аналізувати і оцінювати інформацію;

б) Інтернет – це ще не весь світ, тому навіть сприймаючи інформацію з Інтернету, людина порівнює її з інформацією, отриманою з інших джерел, в т.ч. – і зі свого власного досвіду й життя;

в) Інтернет виконує функцію не стільки засобу масової інформації, як експертного центру. На відміну від інших джерел інформації – того ж телебачення, наприклад, чи вуличної реклами, тут люди мають можливість відкривати ту сторінку, яку самі бажають, і те джерело інформації, яке самі хочуть. А оскільки за твердженням соціальних психологів складну інформацію люди найкраще сприймають саме в друкованому вигляді, то, відповідно, і інтелектуальна цінність її має бути вищою, ніж скажімо, цінність телевізійної реклами чи рекламних плакатів, які сприймаються саме як цілісний візуальний образ;

г) непідготовлена чи незацікавлена аудиторія й справді сприймає інформацію комплексно й асоціативно, не настільки глибоко аналізуючи її з перших же хвилин. Можливо саме на неї і розраховані дані технології. Але навіть це – палиця з двома кінцями, бо саме тому применшення цінності джерела інформації, наприклад, відповідно зменшує і цінність тих повідомлень, які в ньому розміщуються. І якщо коментатори, ну скажімо БЮТу, пишуть в коментатарях до статей на УП про те, що цей Інтернет-ресурс ніякої цінності ні для кого не становить, але разом з тим самі звідси цілодобово не вилазять – то це принаймі дивно, якщо не сказати – просто по-дурному. Так само й хамство деяких коментаторів цілком логічно поєднується з іменем того, за кого саме вони агітують. А тому ще невідомо, чи приносить така „допомога” більше користі комусь (ну наприклад Юлії Володимирівні, Тягнибоку, Януковичу, чи ще там комусь), а чи навпаки – шкоди.

Тобто тим, хто своїми повідомленнями хоче підтримати якусь певну політичну силу, напевно треба було би діяти рівно навпаки до того, як вони чинять:

- наголошувати на значимості того сайту, на якому вони самі пишуть, а не навпаки;
- ставитися з повагою до опонентів, а не навпаки;
- аналізувати і пояснювати інформацію, а не навпаки;
- давати можливість опоненту самому робити остаточну оцінку почутого, а не навпаки;
- давати можливість опоненту відчути себе більш знаючим і думаючим після спілкування з ними, а не навпаки.

От тільки це вимагає й відповідного рівня професіоналізму. І тому вже просто образливо навіть не стільки через те, що нами намагаються маніпулювати, як через те, що роблять це настільки невдало і непрофесійно. Власне кажучи, як виборець я особисто теж відчуваю від цього певну образу – що мене вважають аж настільки погано інтелектуально розвинутим і підготовленим, щоб я піддавався аж на настільки дешеві і неякісні методи маніпуляції.

Тим більше що в свій час політика, ну скажімо нашого теперішнього прем’єра, як найбільш вірогідного кандидата на посаду майбутнього президента, була спрямована якраз на збільшення активності людей, а не на маніпулювання їхньою думкою. Ну чи принаймі саме так було в Інтернеті – працював форум на персональному сайті самої Тимошенко, проводилися Інтернет-конференції, в 2006-му запрацювала перша „Ідеальна країна” і БЮТ зайнявся пошуком нових і цікавих людей, ну чи хоча б – привселюдно задекларував тоді такі наміри („без тебе нічого не буде..!”).

А проте наші політики, прийшовши до влади, своє ставлення до цього питання завжди різко змінюють, і якщо ті, що знаходяться в опозиції, або й взагалі викинуті за борт політичного життя, завжди закликають народ до боротьби за свої права, то ті, хто вже володіють владою, навпаки – ніким з нею, в т.ч. і з самим народом, ділитися вже не збираються. Навіть і в такій примарній сфері, як Інтернет – і тут Юлія Володимирівна, на жаль, теж не стала ніяким винятком.

Хоча правда, справедливості заради, треба відмітити що це не проблема однієї тільки Тимошенко чи однієї тільки України, корені цієї проблеми мають більш тривалу історію. „Тому що послідовний” Янукович в 2004-му, будучи Прем’єром, он теж закликав до стабільності, а тепер, будучи відстороненим від влади, все так же „послідовно” закликає народ вже до боротьби з цією владою. Аналогічно й інші „претенденти на трон” – той, хто знаходиться в опозиції до влади, завжди потребує підтримки народу, а той, хто нею володіє – вже ні.

І завжди в історії нашої цивілізації за всі тисячоліття її існування було саме так – той, хто прагне до влади, закликав народ до революційної боротьби, а той, хто вже володів нею – до смиренності і покори. Хоча й образливо, що наша Україна (не плутати з однойменною партією) не стала в цьому винятком. Тому, мабуть, й нам не варто мати в цьому сенсі абсолютно ніяких ілюзій щодо нашої потрібності чи ні нашим же політикам.

Але навіть за таких умов хотілося би бачити, принаймі:

а) професійну команду, яка йде до влади, а не ватагу гопників, які витворяють те, про недопустимість чого знає кожен модератор з досвідом з будь-якого, і навіть не тільки політичного, сайту;

б) елементарну ввічливість і повагу: якщо вже неможливо достукатися до керівництва ідеологічної служби якоїсь конкретної партії хоча б заради того, щоб закликати її людей до порядку, то може варто спробувати переконати їх вести себе по-іншому хоча б заради їхніх власних інтересів;

в) елементарну повагу до власного народу – в тому, щоб наші політики не вважали його аж настільки тупим, нездатним відрізняти істину від брехні. І хотілося би бачити цю повагу, до речі, не тільки тоді, коли він перед виборами раптом стає їм таким потрібним;

г) системну державотворчу діяльність, а не боротьбу за те, „хто скільки відкусить” від електорального пирога – а там будь що буде!

А ми всі натомість отримаємо хоча б ту можливість висловлювати свою думку, яка колись так багато важила для Юлії Тимошенко і яка раптом стала їй настільки непотрібною зразу ж після того, як вона прийшла до влади, не кажучи вже й про інших політиків.

Ну і наостанок, власне кажучи, хотілося би сказати ще кілька слів про останній пункт цього переліку – системну державотворчу діяльність. Будь-яка система, навіть байдуже яка саме, повинна володіти хоча б наступними обов’язковими ознаками, володіти:

а) стратегічними цілями;
б) програмою власної діяльності для їх досягнення;
в) методами їх досягнення (ресурсами, в даному разі це люди, об’єднані цими цілями – члени партії та найняті нею спеціалісти);
г) володіти зворотніми зв’язками для:
- коригування власної діяльності (своєчасного внесення змін в програму діяльності);
- перевірки успішності досягнення цілей і наступного прийняття рішення про: продовження діяльності чи її припинення, можливу відмову від цілей як недосяжних, пошуку нових цілей (володіти налагодженим і зрозумілим механізм прийняття рішень);
- заміни ресурсів (тут – заміни кадрів, здійснення кадрової політики).

З цієї точки зору жоден з існуючих кандидатів у президенти, на жаль, навіть й близько не відповідає тому, що потрібне для України. Але хотілося б побачити принаймі хоч щось з цього списку – хоч якісь задекларовані державотворчі цілі, хоч якусь національну стратегію їх досягнення, хоч якусь програму власної діяльності. І це ще не кажучи про зворотні зв’язки, одним з яких є право народу на висловлення власної думки та власної оцінки ситуації.

Попри всі теперішні недоліки Ющенка, в 2004-му ми знали чого хотіли самі, знали всю його команду і знали те, які цілі він тоді декларував – але й це не врятувало нас від усіх наступних помилок і розчарувань, які принесли нам п’ять років його правління. Не хотілося би тепер, після виборів нового президента України, повернутися в ще гірші стартові умови, ніж це було тоді, в лютому 2005-го...

І ось саме про це, напевно, і варто було б говорити нашим політтехнологам, а не про те, хто там наскільки від кого кращий, симпатичніший чи розумніший; хто й де працює, чи ні; і як саме і на кого саме чи ради чого саме...

08 жовтня 2009 р.
м. Тернопіль

Ігор Лубківський,
екс-модератор
персонального сайту Тимошенко
2006-2008-го років.

ТУМАННІСТЬ ЯНУКОВИЧА

19 Jun 08 08:31:37 GMT

№ 25 (500) 26 червня — 2 липня 2004

Автор: Юлія МОСТОВА

У квітні 1997 року я запитала прем’єра Лазаренка: «Павле Івановичу, а хто в країні другий після вас?» — «За силою? — уточнив прем’єр. — Рінат». — «А хто це?» — наївно поцікавилася я. «Ти що, та він же весь Донецьк тримає!» Ім’я Ріната Ахметова на різних етапах значилося у верхівках кримінальних, футбольних, економічних і політичних рейтингів впливу України.

Але Павло Іванович, мабуть, раніше за інших неаборигенів Донеччини розгледів його зірку. У 1996—1997 Лазаренко вів жорстку й безуспішну війну за контроль над Донбасом і зрештою дійшов висновку: потрібно домовлятися з місцевими господарями і вже в союзі з ними намагатися контролювати індустріальну область. За домовленістю з Рінатом Ахметовим, Павло Лазаренко знімає вірного, але непотрібного губернатора Полякова й лобіює в Президента призначення на посаду, що звільнилася, Віктора Януковича. У такий спосіб Віктор Федорович стає двічі військовозобов’язаним. Проте віддати борги Павлу Івановичу він не встигає: Лазаренка відправляють у відставку за станом здоров’я. А ось із Рінатом Леонідовичем Янукович, за великим рахунком, розрахувався, розчистивши в області адміністративно-політичне поле для бізнесових, і передусім приватизаційних маневрів справжнього хазяїна Донецька. До речі, знавці переконують, що частку в підприємствах Янукович не брав. Задовольнявся звичайною подякою. Як свого часу Волков.

Відомості про стосунки Януковича й Ахметова дуже суперечливі. Одні експерти стверджують, що їх водою не розлити, інші — іронічно посміхаються, почувши таке визначення. Але більшість сходиться на думці, що основним питанням президентства Януковича є питання про місце Ріната Леонідовича в новому політико-економічному гуртожитку: чи стане він сірим кардиналом усієї політики президента Януковича? на чию власність замахнеться? чи отримає легальний політичний статус, що дозволятиме вершити економічні долі всіх великих власників країни, використовуючи Януковича як засіб? чи буде закупорений Віктором Федоровичем у Донецькій області, на кшталт джина в пляшці? Чи достатньою мірою Ахметов легалізував свій бізнес, щоб вести відносно незалежну лінію поведінки, чи він усе ще вразливий для влади, хоч би яке прізвище ця влада носила?

Є думка, що однією з цілей, якими керувався Президент, переводячи Януковича до Києва, було прагнення прибрати посередницьку ланку між ним і Рінатом Ахметовим: особистий контроль здавався Президенту безпечнішим і вигіднішим... До речі, ЛД не помилився: ігрища з Ющенком Ахметов припинив, а приватизацію «Криворіжсталі» — профінансував.

Після призначення Януковича прем’єром область справді перейшла практично під тотальний контроль Ахметова. У людей, близьких до Януковича, з’явився вибір: залишити позиції в Донецьку і кинутися на завоювання Києва — чи задовольнятися тим, що в них було на той час в області. Багато хто ризикнув, зірвавшись із насиджених місць і фінансових потоків. Чим це окошиться— запитання. У Києві вони ще не закріпилися, а Донецьк уже втратили, оскільки ключові посади в регіоні дісталися людям Ріната Ахметова.

Крім Донецької області, Рінат Леонідович за останні півтора року від Януковича не отримав нічого. Нині він з ентузіазмом виводить на світло наявні особисті ресурси, прагнучи пройти шлях Віктора Пінчука й бути визнаним відповідною кастою на Заході. Ахметов прагне набути цивілізованих форм, займаючись меценатством, навчаючись грати на піаніно й до самозабуття захоплюючись футболом. Однак, попри те, що він приростає приватизованими об’єктами, про якість менеджменту у фірмах Ахметова ходять легенди. Цю саму якість можна порівняти з ситуацією в команді «Шахтар»: шалені гроші, вкладені в дітище Ахметова, зробили команду лише другою після «Динамо» Київ. Рінат Леонідович старається, купує кращих менеджерів, але традиції його бізнес-команди, що кореняться в початку 90-х років, нівелюють знання і досвід будь-яких західно зорієнтованих професіоналів.

Одне з підтверджень — це стиль керівництва областю його людьми. Рідкісний перспективний бізнес має право на існування в регіоні без предметного втручання контролерів. В окремих випадках ідеться про викуп перспективного бізнесу, здебільшого — про частку в підприємстві. Найупертіші власники в результаті виявляються найбіднішими (але це якщо пощастить). У такий спосіб Ахметов, усвідомлюючи бажання поставити хрест на репутації, пов’язаній із минулим, роз’їжджається в шпагаті між прагненням стати членом світового золотого клубу і бажанням або своїм, або своїх найближчих соратників контролювати все і за будь-яку ціну.

Стосовно Віктора Януковича Ахметов визначився, давши своїм людям команду працювати на прем’єра як кандидата в президенти. По суті, сьогодні саме він контролює електоральний ресурс Донецька й фінансовий ресурс Донбасу. Його зв’язки у Москві, особливо в середовищі великого бізнесу, набагато тісніші й ефективніші, ніж у Януковича. Він може купити багато що й багатьох, але «за силою» він, як і раніше, не перший у країні й тому дуже прислухається до думки чинного Президента. На сьогодні про Ахметова можна говорити серйозно як про силову, фінансову та адміністративну одиницю виборчої кампанії. Але політичною постаттю він так і не став, що змушує його, попри колосальні можливості, залишатися у вітчизняній інвентаризації в розділі «ресурс».

Голова Донецької облради Борис Колесников — найближчий особистий друг Ахметова, людина жвавого розуму, яка навчилася з незнайомими людьми розмовляти без традиційної емоційної жестикуляції. Саме він сьогодні керує областю, її ідеологією та ввіреними фінансовими потоками. Близький до Віктора Януковича губернатор Анатолій Близнюк, залишений прем’єром виконувати наглядові функції, не втримав у руках ініціативу й на сьогодні, швидше, символізує присутність Януковича в області, ніж реально відстоює його інтереси. Колесников користується безмежною довірою Ахметова і, як вважає дехто, інколи зловживає цим. Принаймні саме йому донеччани приписують не лише вироблення ідеології як такої, а й генерування ідеології татаро-монгольського ставлення до місцевого бізнесу. Колесников енергійний, компетентний у місцевій паркетній інтризі. Зрозуміло, претендує на більше: мінімум на губернаторство. Йому вдалося, скориставшись помилками конкурентів, стати на недосяжну висоту в ахметовському табелі про ранги. Наприклад, ідея, якою переймався Рінат Леонідович півтора року тому — щодо призначення віце-губернатора Василя Джарти губернатором, більше Ахметова не навідає.

Віктор Федорович ініціативності Колесникова, який, зокрема, мав найбезпосередніший стосунок до листопадового прийому «Нашої України» в Донецьку, віддає належне, але особливої симпатії й довіри не відчуває. Давнього конкурента Бориса Колесникова на ідеологічній ниві Олександра Гурбича Янукович перевіз до Києва. Але й тут ворожнечі не був покладений край. Гурбич і Колесников, як і раніше, конкурують за право визначати ідеологію кампанії майбутнього президента, ділячи між собою убогі мас-медійні резерви донецького клану. Попри близькість до тіла, у віданні Гурбича лише регіональні пресові проекти. Область і ТРК «Україна» залишилися за людиною Ахметова. Ці війни «за сторожку лісника» бачаться досить наївними хоча б з тієї простої причини, що основний медійний ресурс «єдиного кандидата від влади» зосереджений у руках соціал-демократів (об’єднаних) та Пінчука, а там і без донеччан є кому рулювати й освоювати бюджети. Але й усвідомлення цього факту не послабляє одну з численних ліній протистояння в команді Януковича.

Ігор Гуменюк, дуже близький до Ріната Ахметова власник компанії «АРС», відомий тим, що його дочка робить перші помітні кроки на естраді під псевдонімом «Ассоль» і її розкруткою займається києво-московський продюсер. Та це для душі. А для великої спільної справи Ігор Гуменюк корисний тим, що жорстко контролює основний анклав донеччан у Луганську — «Краснодонвугілля». У політвиборі його людей можна не сумніватися — там без плюралізму: не Алчевськ який-небудь!

Ігор Крутий до Віктора Януковича стосунок має дуже відносний. Просто Ахметов — спонсор багатьох його проектів. Вочевидь, цей факт робить людину зі смаком терпимішою до кампанії. Можна припустити, що під час передвиборних жнив передовий ешелон російської естради скаже виборцям своє вагоме слово. А якщо йтиметься про втручання у внутрішньополітичні питання (що навряд чи), то й на це донеччани дадуть відповідь — Русланою Лижичко, Софією Ротару та Йосипом Давидовичем. До речі, до Кобзона в Януковича сантименти окремі й глибокі, як і у ветерана радянської естради — до індустріального Донецького регіону. Але останнім часом, попри встановлений Кобзону пам’ятник, зв’язки партнерів з низки особистих причин послабшали.

Раїсу Богатирьову, як і переважну більшість у фракції «Регіони України», вважають людиною, близькою до Ахметова. Водночас за Віктора Федоровича вона переживає щиро і як особисту образу сприймає кожен крок Банкової, що демонструє неповагу до прем’єра. Раїса Василівна — одна з найближчих подруг першої леді і в міру змоги намагається наводити мости між тими, чиї інтереси представляє, і тими, хто з цими інтересами не звик особливо рахуватися.

Від підорбіти висхідної політичної зірки перейдемо до дрібніших скупчень тіл. Рухаючись за годинниковою стрілкою, ми виявляємо «Сузір’я Льовочкіних» і поруч повислих — «Прутніка—Гурбича».

Спочатку був Володимир Анатолійович. Не можна сказати, що сьогодні шеф пенітенціарної системи України, який очолює департамент виконання покарань, близький до Віктора Федоровича. Льовочкін-старший просто дорогий для прем’єра, так приблизно, як для Кощея дороге яйце з голкою. Саме Володимир Льовочкін володіє найдетальнішими й найбільш достовірними знаннями не тільки про дві судимості Віктора Януковича, а й про особливості його поведінки в місцях не таких віддалених. Причому знає Льовочкін це не з розповідей космонавта Берегового, а у зв’язку з можливістю особисто спостерігати за тим, що відбувалося.

Льовочкін-старший породив Льовочкіна-молодшого. Сергій Володимирович енергійний і заповзятливий до неможливості. Свого часу Віктор Федорович відчував до нього людські сантименти і виводив його на орбіту як штучний супутник Президента в надії на вірну та тривалу службу. У принципі, Сергій Володимирович довіру виправдав. Просівши під медведчуківським тиском, перший помічник Кучми згодом відвоював власні маршрути до тіла, але паралельно він здобув друзів і партнерів, які трохи відволікли його увагу від потреб і сподівань українського прем’єра. Серед них пан Максим Курочкін, близький до холдингу ЦСКА, пан Могилевич, що має власний холдинг, пан Юрій Бойко, що має НАК «Нафтогаз України». Одне слово, супутник вийшов на власну орбіту, кінцевою метою якої є приземлення у приватизованому «Укртелекомі». Втім, про Віктора Федоровича Льовочкін, як і раніше, відгукується з підкресленою вдячністю. Іноді надто підкресленою.

Отож щодо «породив»... Дехто стверджує, що в команду прем’єра Едуард Прутнік прийшов із рекомендацією Сергія Льовочкіна. Інші наполягають на сьомоводокисільних родинних зв’язках Прутніка і Януковича. Так чи інакше, але Прутнік — прем’єрський мазунчик. Саме ця людина в оточенні Януковича покликана уособлювати собою просунутий сучасний напрям. Вона ніби курирує американський вектор, зустрічається з послом Хербстом і розмовляє з ним однією, у сенсі — англійською, мовою. Радник прем’єра є одним із центрів акумулювання різноманітних передвиборних коштів і веде запеклу боротьбу з Андрієм Клюєвим за їх, коштів, освоєння. Не здійснений губернатор Донецька переконаний у своєму славному і світлому майбутньому, переконаний, що воля прокладає лінії на долонях. Він добре обізнаний із правилами етикету, не плутає столові прибори, й ніхто з тих, хто мав трапезу з ним, ніколи не повірить лихим язикам, які стверджують, що в день народження він нібито стодоларовою банкнотою стимулював водія до подолання значної відстані в уклінному стані.

Олександр Гурбич, як уже згадувалося, претендує на роль мозкового центру кампанії. Ніби конкурент есдеківських Гельмана і Шувалова. Він пов’язаний із Прутніком тісними узами партнерства. Десь там на цій самій орбіті міг би опинитися видний політолог Дмитро Видрін, що займається написанням прем’єрських текстів і час від часу курирує окремі нитки, які зв’язують Януковича з Москвою. Та на сьогодні Дмитро Ігнатійович — усе ще особа наймана, а не довірена, у зв’язку з чим в орбіту наразі не потрапив. Деякі методи, до яких вдавалася команда Прутніка в налагодженні відносин із Москвою, принесли прем’єрові низку неприємностей, викликаних незадоволенням самого Володимира Володимировича. Надто вже безцеремонно лунали в Москві аргументи. Але своїм Янукович вибачає багато, у зв’язку з чим група Прутніка, як і раніше, має вплив на прем’єра, що дозволяє їй в окремих питаннях конкурувати з віце-прем’єром по ПЕКу Андрієм Клюєвим.

Пан Клюєв, вочевидь, усе-таки очолив донецьку частину штабу єдиного кандидата. Згідно із задумом, обличчя штабу — Сергій Тігіпко, — швидше за все, сидітиме в київському кінотеатрі «Зоряний», відремонтованому в рекордні терміни. Кіна в «Зоряному» більше не буде, а ось десяток камер спостереження біля входів штабісти встановили, перетворивши тим самим будівлю на будку гласності: тепер усі охочі можуть підійти до камер і розповісти все, що вони думають, про дії кандидата в президенти. Реальний же штаб, найімовірніше, засідатиме в апартаментах Толстоухова, що в «Укрресурсах» (Музейний провулок). Там само, де засідав штаб блоку «За Єдину Україну». Андрій Петрович у ньому представлятиме реальні інтереси донеччан, точніше — Віктора Федоровича.

Великих партнерів на орбітах прем’єра Клюєв не має. У стані ахметовців і тарутовців його вважають парвеню. Водночас відданість Клюєва, яку Янукович відчував неодноразово, дає все ще чинному віце-прем’єру шанси на серйозну довіру прем’єра. Як і багато хто, Клюєв має бізнес у Донецькій області, але сказати, що після відходу Януковича він, як і раніше, почувається в рідних пенатах упевнено — не можна, й не виключено, що під впливом ряду обставин частину своїх підприємств він продасть. Також варто зазначити, що в донецькому середовищі існує культ розмов про вірність слову. Клюєв про це говорить мало, він просто його дотримується, що вигідно вирізняє Андрія Петровича на тлі більшості прем’єрського оточення, породженого з бізнесу. До речі, згідно з деякою інформацією, практично весь час прем’єрствування структури Клюєва були основним спонсором політичних потреб кандидата. Тепер, вочевидь, якщо Віктор Федорович все-таки дійде до президентського старту, Клюєв поступиться видатковою першістю Рінату Ахметову.

Доведеться серйозно розщедритися й іншим. Зокрема «Індустріальному союзу Донбасу». Ця структура де-юре і де-факто розділила активи з Рінатом Ахметовим і з колись наймогутнішої корпорації перетворилася на міцний металургійний холдинг. Проте оформлене розлучення не означає зникнення психологічного дискомфорту у відносинах. На території області він сягнув дуже високого градуса. Фінанси ахметовської компанії СКМ і ІСД не однакові. Порівняємо лише інтелектуальний потенціал, та й кваліфікація менеджменту в бізнес-структурі Тарути, Гайдука і Мкртчана буде вищою на голову. Проте великого впливу на прем’єра після відставки Гайдука група ІСД не має, як і прем’єр — на власників «Союзу». Тривалий час люди з ІСД ставилися з увагою до прохань прем’єра, чітко виконували їх, та й тільки. Нині ж над ІСД висить підозра: а чи не вкладають вони яйця й до кошика Ющенка? Свого часу Віталій Гайдук виконував функцію зв’язкового між донецькими і «Нашою Україною», але активність переговорів канула в небуття практично відразу після того, як Янукович поставив перед собою високу мету. Проте до Гайдука в команді прем’єра ставляться насторожено: «надто розумний». Самі ж іесдешники, схоже, найбільше хочуть, щоб їм дали спокій, не бажають конфліктів із центральною владою і грати в подвійну гру явно бояться.

Не шукає пригод на політичних фронтах і стара донецька гвардія — екс-мер Донецька Володимир Рибак, хазяїн шахти ім.Засядька Юхим Звягільський і власник «Норда» Валентин Ландик. Усі три народних депутати свого часу мали дуже великий як регіональний, так і всеукраїнський вплив. Нині він звузився майже до сфери контрольованих ними підприємств. Від боротьби за мерську посаду Володимир Рибак, схоже, відмовився не з власної волі, поступившись дорогою нинішньому міському голові Лук’янченку. У результаті він став, по суті, міністром без портфеля і повноважень: отримавши почесне звання представника Кабміну в парламенті, Рибак поступився у фракції реальним лідерством Раїсі Богатирьовій, а методику й аргументацію вирішень принципових питань з іншими фракціями на себе в переважній більшості випадків узяв Андрій Клюєв.

Періодично представники старої гвардії бурчать і скаржаться на нешанобливе ставлення до них нових господарів регіону. Але палиці в колеса не вставляють, оскільки всі пам’ятають, якою трагедією для Юхима Леонідовича закінчилася його неправильна політична ставка під час виборів 1994 року. Останнім, кому про це довелося нагадувати, був Валентин Ландик, який дозволив на підконтрольному його братові TV-каналі крутити рекламні ролики Віктора Ющенка. Роз’яснювальну роботу було проведено. Більше це не повториться. Представники «трійки» облишили свої витівки 90-х років і відмовилися від ідеї боротися з Януковичем та Ахметовим на рівних. Тепер кожен просто дорожить тим, що має, і тими тисячами людей, які їм довіряють.

Безперечно, своїм місцем дорожить і генпрокурор Геннадій Васильєв. Та в цього політика своя велика гра. І ставки в ній робить аж ніяк не Віктор Федорович. Прокуратура чутлива до економічних інтересів Ріната Ахметова й у цій сфері діє максимально обачно. Що ж до сфери політичної, то в цьому питанні генпрокурор надзвичайно уважно прислухається до Президента і Віктора Медведчука. На сьогодні не податкова, не СБУ й навіть не МВС є основним засобом «мочилова» опозиції. В авангарді процесу — господар будинку на Різницькій. До прохань же Януковича генпрокурор часто буває глухий.

Найбільш довірені люди Віктора Федоровича — Микола Дем’янко і Станіслав Скубашевський. Перший із них у політичні процеси, судячи з усього, якщо й втручається, то мінімально. Цій людині Янукович вірить безмежно. Саме Дем’янко, який обіймає посаду заступника міністра Кабінету міністрів, контролює й забезпечує охорону прем’єра, привезену з Донецька, штат кухарів та офіціантів, залучений звідти ж, піклується про потреби апарату, організовує і проводить на належному рівні палко любимі Януковичем виїзди на полювання, створює умови для максимально закритих від стороннього ока переговорів, контролює привезення з Донецька перевірених продуктів, що використовуються для приготування прем’єрської їжі. Мабуть, ця людина — побутовий Санчо Панса кандидата в президенти.

Скубашевський же — вартовий воріт. Від нього залежить, хто, коли й наскільки потрапить до прем’єра. Він пропускає через себе потік документів, які подаються на підпис главі Кабміну, і найчастіше виловлює в них свідомі чи несвідомі підстави. Станіслав Валеріанович — досвідчений апаратник, і чимало випускників київської політичної школи віддають йому належне. Він не конфліктний, але жорсткий і, перебуваючи на посаді керівника служби прем’єра, займається координацією взаємовідносин Януковича з багатьма політиками та бізнесменами. Стверджують, що Скубашевський — один із небагатьох, у кого немає пунктика щодо обов’язкової донецької прописки в усіх, кого беруть на роботу. Він користується довірою прем’єра, але ні зайвої відповідальності, ні зайвих знань у делікатних сферах на себе брати не прагне.

Власне, на цьому перелік осіб, які мають право на звання членів команди Віктора Януковича, можна завершувати. Чим відрізняється оточення кандидата в президенти від оточення Президента нинішнього, та й від оточення Леоніда Кучми періоду виборів 1999 року?

По-перше, воно жорстко-монорегіональне. Навіть у далекому 94-му дніпропетровця Кучму до влади вели не лише земляки, а й представники Київської, Одеської, Харківської і Житомирської шкіл. Розсунути донецькі брили в оточенні Януковича не зміг ніхто. Найближче — на рівень останньої орбіти — до Віктора Федоровича підійшов Кулик. Але Зіновія Володимировича вже немає серед живих. Можна припустити, що не тільки сам Янукович має намір прийти до влади з перевіреною командою, а й сама команда, скута ланцюгом єдиного минулого, в основі якого лежать традиції дикого періоду первинного нагромадження капіталу, відштовхує чужаків.

По-друге. Команда прем’єра в основному ставиться до лідера з пієтетом, віддаючи належне крутій вдачі, напористості, що поєднується з інстинктивною обережністю. Але всі десять років Леонід Кучма був ексклюзивним лідером у своєму оточенні. Янукович же покликаний ділити п’єдестал із постійно присутньою на ньому тінню Ріната Ахметова. Ненав’язливе, але таке, яке мають на увазі й відчувають усі, двовладдя, необхідність озиратися применшують достоїнства Януковича як лідера.

По-третє, оточення кандидата Януковича й оточення кандидата Кучми зразка 99-го року різняться рівнем самостійності тіл, розташованих на орбітах. Фаворити Леоніда Даниловича багато в чому відбулися як бізнесмени завдяки йому й від нього у своєму бізнесі залежали доти, доки не взялися оформляти власність. Але не всі в цьому досягли успіху. Момент був пропущений Олександром Волковим, старшим і молодшим Деркачами, та й чудова київська сімка не особливо була успішною у приватизації: ряд обленерго, НВО ім.Фрунзе, Дніпроспецсталь, пара банків. Свій капітал оточення Кучми, за великим рахунком, напрацьовувало наявними повноваженнями і контролем над потоками імпорту, найчастіше просто контрабанди, переважно підакцизних товарів. Оточення Януковича, яке відбулося в бізнесі, зробило гроші не лише на експлуатації бюджетних коштів, спрямовуваних на вирішення соціальних проблем в області, але, оформивши власність, головним чином у металургійній галузі країни, зосередилося на потоках прибутку від експорту. І, за великим рахунком, Ахметову, Таруті, Клюєву, та й Льовочкіну потрібні не лише Росія, а в основному Захід. Як ринок збуту. У цій, можливо, ще не повною мірою усвідомленій меті вони єдині з Віктором Пінчуком, який також займається реальним виробництвом. Та річ навіть не в цьому: в оточенні прем’єра багато великих власників. А це робить людей менш залежними й керованими.

По-четверте, команда Леоніда Кучми не мала тривалої історії спостереження за взаємним зростанням. Майже всі в ній зустрілися і пересварилися вже якщо не князями, то князьками. Команда прем’єра з однієї пісочниці. Бійки за пасочки і совочки, в якій стали основою взаємовідносин, якої не позбутися. Саме звідси започатковуються численні лінії протистояння в команді. Найчастіше внутрішнім міжусобним війнам сил приділяється набагато більше, ніж боротьбі із противником зовнішнім.

Проте, у свою чергу, люди з інших команд, економічних і політичних, із великою настороженістю ставляться до чинника прив’язаності Януковича до донецької команди, до його впертого прагнення основну ставку робити на своїх. Саме тому не лише опозиція, а й багато представників влади, дивлячись на оточення прем’єра, відчувають не так захоплення від пізнання нового Всесвіту, як страх бути поглинутим чорною дірою.

http://www.dt.ua/1000/1030/46949/

Як нам реформувати Партію Регіонів, або чи потрібна нам опозиція?

14 May 08 02:23:13 GMT

Перш за все, щоб уникнути зайвих запитань, скажу що автор, я тобто, ні в якій мірі не являється прихильником Партії Регіонів і не бачить абсолютно нічого поганого навіть і в можливій повній її загибелі - і якщо одного дня ця партія й справді взагалі перестане існувати, як воно швидше за все й станеться, то особливо жаліти за цим я і не буду.

Питання ж полягає в іншому - в тому, що революційні події осені 2004-го з усією яскравістю висвітлили для нас - тих, хто вже давно усвідомив себе українцем, або тих, хто й взагалі нездатний мислити себе поза тим, - іншу проблему - в тому, що існує якась частина населення України, яку ми дуже часто просто зовсім не розуміємо, і яка за ці роки так фактично і не знайшла свого гідного представництва серед політичних еліт нашої держави, навіть незважаючи на те, що майже вся правляча українська верхівка за усі ці роки була родом саме звідти.

Що, вочевидь, може свідчити лише про одне - відсутність в цієї верхівки як і плану побудови суспільства, так і розуміння справжніх прагнень навіть тих, серед кого вони живуть чи жили, не кажучи вже навіть про якісь більш глобальні стратегічні завдання. Привчені бути хорошими управлінцями, вони фактично так ними й залишилися - всього лиш виконавцями, здатними бездоганно виконувати чужі накази, але абсолютно нездатними приймати самостійні рішення, що в умовах вже здобутої незалежності України принесло з собою просто катастрофічні наслідки для її громадян, які ми сповна переживаємо ще й досі...

1. Незалежна Україна.

Ці невдачі перших років незалежності звичайно могли би бути значно меншими, якби роль тих колишніх ідеологів і провідників комунізму, які раніше забезпечували хоч якийсь поступальний рух уперед, взяв би на себе хтось інший - наприклад національно-демократична еліта перших років незалежності. Але остання точно так же виявилася абсолютно неготовою до тих завдань, яких від неї вимагало життя, як і колишня пострадянська владна верхівка, тому що також залишилась в полоні своїх колишніх, хай там навіть і антикомуністичних, стереотипів мислення - будучи спроможною боротися лише «проти», але не «за».

За таких умов в Україні на початках незалежності склалася просто парадоксальна ситуація, за якої основними ідеологами національного розвитку стали саме ті комуністи, які ще не так давно були в перших рядах боротьби навіть з найменшими проявами націоналізму. Цілком очевидно, що пропагуючи тепер замість комунізму національні цінності - вони робили це все тими же недолугими методами, якими колись викладали ідеологію і історію комунізму, а тому в кінцевому результаті створили лише смішну пародію на завчені ними раніше ідеологічні розробки компартії.

Такий монстр комуно-націоналізму став викликати тепер відразу навіть до самого поняття «національне» чи «українське», а проте навіть такий розвиток подій ще був би цілком природнім і закономірним явищем, якби за цей час з'явилося нове покоління українсько-налаштованих лідерів, здатних тепер і до одного - самостійності мислення, і до другого - його українськості. На жаль такого так і сталося - і події Майдану, засвідчивши парадоксальну здатність народу до самоорганізації, разом з тим ще більше підкреслили все таку ж, як і раніше, відсутність як і ідеологічних установок, так і планів розвитку і побудови держави в його еліти.

І навіть більше того - тепер, вже майже після 17-ти років незалежності, і 4-х років post-помаранчевих подій, з усією очевидністю доведеться визнати ще декілька, просто крамольних для «справжнього» українця, речей:

1. Перше - політика українізації в її теперішньому вигляді так і не принесла нічого більш чи менш позитивного ні для жителів тих південно-східних регіонів, на які здається вона в першу чергу і була спрямована, ні для решти України - крім того хіба що, що розмовляти українською по всій Україні стало тепер вже не настільки соромно, як це дуже часто бувало раніше.

2. Друге - гірше. Ті, хто вважають себе «якнайправильнішими» українцями, на практиці дуже часто виявляються абсолютно непридатними до здійснення тих державотворчих завдань, які перед ними ставить життя - як і через відсутність достатнього життєвого і політичного досвіду, так і в силу свого національного характеру. І якщо раніше прикладом цього дуже часто служили перші роки незалежності, за яких українська національна еліта так і не змогла породити жодного справді гідного лідера, який би відповідав відведеній йому історичній ролі, точно так само, як в свій час це сталося і в період першої української незалежності 1918-го року, то тепер ілюстрацією цього стали служити вже нові, post-помаранчеві події, внаслідок яких ми здається втратили навіть тих лідерів, які з'явилися після Майдану.

3. Господарське освоєння більшої частини південно-східних територій нашої держави відбувалося вже в зовсім недавні, з історичної точки зору, часи - всього-лише 200-300 років тому, і до того ж - при такій ненависній багатьом «свідомим» українцям російській владі, навіть якщо комусь з них так і не хочеться визнавати тепер цього факту.
А це вже, з одного боку, каже про відносну молодість цих територій порівняно з іншою частиною нашої держави, а з іншого - про можливо й справді їхній дещо відмінніший від решти України етнічний склад. А якщо ще врахувати й пізніші кроки в цьому ж напрямку, які приймала радянська влада, і які все так же були спрямовані на змішування націй, але аж ніяк не на побудову єдиного і монолітного, і саме українського, суспільства, то ситуація вже не виглядає аж настільки простою і легко вирішуваною, як це могло би здатися на перший погляд поборникам одного тільки українства.

4. Промисловий характер більшості з цих регіонів, особливо Донецької і Луганської областей, дуже часто і справді ставить перед ними і не порівнювані по складності з іншими проблеми - наприклад елементарної невлаштованості побутових потреб, відсутності інших робочих місць, крім як на колишніх гігантах радянської індустрії, просто катастрофічних проблем екології аж навіть до самої елементарної нестачі питної води. А тому навіть якщо поки що усі ці регіони і не заявляють якимсь особливим чином про такі свої потреби, то рано чи пізно це все-одно може статися - можливо навіть таким просто катастрофічним способом, якими вже були події в Алчевську.

Все це, разом узяте, в будь-якому разі неминуче приводить нас до усвідомлення того факту, що ставлення і суспільства, і держави до жителів цих регіонів й справді дуже часто повинно бути відмінним від ставлення до решти України, з одного боку будучи спрямованим саме на вирішення проблем екології, житла і роботи, а з другого, в ідеологічному плані - бути таким, щоб запропонувати щось інше, більш глобальне в стратегічному плані, аніж політика однієї тільки бездумної українізації.

А тому, якщо ми тільки дійсно хочемо збудувати сильну і стабільну державу, безперечним для нас неодмінно повинен стати той факт, що інтереси жителів цих регіонів саме в такому вигляді, як про це вже сказано вище, обов'язково повинні бути представлені тим чи іншим чином - і якщо сучасна Партія Регіонів виявиться неспроможною справитися з цим завданням, то значить її місце неодмінно повинна зайняти якась інша політична сила, здатна врахувати усі її помилки і прорахунки, і здатна впливати на реальну українську політику навіть незалежно від того буде вона при владі, чи в опозиції. До того ж цілком очевидним є й те, що завдання, які стоять перед нею, на першому етапі насправді є достатньо чіткими і зрозумілими.

І навіть якщо ця політична сила на початках і не буде мати якоїсь яскраво вираженої і зрозумілої ідеології, то спершу це не буде ще аж настільки важливим - тому що вирішуючи такі нагальні проблеми людей, вона вже таким чином буде створювати й певну ідеологію розвитку своєї держави, йдучи до неї не «зверху» - від теоретичних ідеологічних побудов, а знизу - від того практичного результату, який вони приносять. А тому насправді, попри всю видиму складність такого завдання, проблема політичного життя цього регіону не видається аж настільки нездоланною, як про це дуже часто кажуть, і полягає найперше в підміні одного - практичного вирішення реальних проблем, іншим - колишніми чи новими комуністичними і посткомуністичними міфами.

2. Спадщина минулого

Звичайно до певної міри таке небажання розлучатися зі своїм комуністичним минулим для цієї частини України є цілком зрозумілим, бо стало наслідком тієї особливості людського мислення, внаслідок якої вона завжди запам'ятовує щось одне тільки в поєднанні з чимось іншим. І тому якщо теперішні проблеми даного регіону в значній мірі стали наслідком колишньої політики індустріалізації, здійснюваною радянською владою, то таке бажання подумки повернутися в ті часи саме задля того, щоб знайти і виправити усі допущені тоді помилки і прорахунки, є цілком закономірним.

Проблема ж тут полягає в іншому - в тому, що насправді, навіть незважаючи на її офіційно задекларовану назву, можна будувати два зовсім різних типи держави. Один - демократичного спрямування, коли народ сам вирішує свої основні проблеми, і сам приймає найважливіші для нього рішення, і другий - коли він повністю віддає право на це якійсь іншій силі - чи то одному правителю, чи то їхній групі - аристократичній еліті, які беручи на себе такі обов'язки по забезпеченню усіх потреб своїх підданих, одночасно отримують і право розпоряджатися усім - навіть їхнім майном і життям.

Така система державної влади поєднуючи в собі релігійно-патерналістські риси, вже не вимагає від своїх громадян ніякої власної волі та необхідності прийняття власних рішень, а тому дуже часто навіть незважаючи на усі ті обмеження, які вона приносить, стає привабливою для них саме цим - відчуттям звільнення від свободи і пов'язаної з нею відповідальності за власне життя, втечею від проблем і неприємностей, можливістю звільнення від страху прийняти неправильне рішення.

І тому іноді навіть маючи можливість самостійно створювати своє життя таким, як вона сама того хоче, людина може навіть свідомо відмовитися від цього тільки тому, що так до кінця і не буде впевненою, які саме цінності при цьому повинна переслідувати. Тому насправді навіть при самій демократичній системі державної влади, навіть володіючи усією її повнотою, народ все так же шукатиме або можливості повністю віддати себе в управління комусь іншому, що дуже часто ми й спостерігаємо в Україні, особливо саме в цій південно-східній її частині, яка й голосує за Партію Регіонів, або можливості створити якусь таку систему цінностей і критеріїв оцінки ситуації, яка би дозволяла йому робити вибір дотримуючись саме цих принципів і не аналізуючи і осмислюючи будь-яку, навіть найменшу, ситуацію кожного разу заново, боячись при цьому зробити якусь незначну на перший погляд, але можливо непоправну помилку.

І тоді, щоб уникнути цієї небезпеки, пов'язаною з надмірною свободою вибору, людина і починає шукати для себе такі цінності, які би тим чи іншим чином були пов'язаними з досвідом і поведінкою інших людей, або які були би наслідком попереднього досвіду того суспільства, в якому вона живе. А якщо ще врахувати й те, що ніколи жодна людина не зможе створити нічого нового, якщо не буде користуватися при цьому своїми попередніми знаннями і досвідом, то тим більше і весь народ не зможе створити для себе таку систему моральних принципів і правил поведінки, якщо не зможе сприйняти і зрозуміти весь свій попередній історичний досвід.

Конкретно ж для України це означає тільки одне - безглуздо вибудовувати будь-яку ідеологію чи стратегію розвитку для її південно-східної частини, якщо остання не буде враховувати життєвого досвіду тих людей, які в свій час на заклик радянської комуністичної влади приїхали на освоєння цього регіону, що й пояснює в значній мірі підтримку ними політики Партії Регіонів і несприйняття тих ідеологій, які повністю викреслюють колишній радянський досвід. Тому якщо в практичному плані, як програма досягнення, політика для цього регіону повинна бути спрямованою на вирішення повсякденних проблем людини, то в ідеологічному - в першу чергу на переосмислення колишнього комуністичного досвіду, на те, щоб використати краще, що в ньому було, а не на його перетворення в нові ідеологічні маніпулятивні концепції, чи, тим більше, на його повне відчуження.

А проте в практичному плані, враховуючи сучасний стан політичного життя в Україні, насправді таке просте, здавалось би, завдання цілком може виявитися й зовсім не таким легким - тому що якщо в цій ролі роз'яснювача колишнього комуністичного досвіду, хай і з трудом, але ще можна представити собі якогось з теперішніх опонентів Партії Регіонів, то для неї самої таке завдання виявляється вже практично нездоланним - бо вимагатиме від неї того, щоб своїми же руками знищувати ті ілюзії в своїх виборців, які раніше так добре допомагали їй маніпулювати ними в своїх інтересах, замінюючи вирішення обов'язкових і важливих для них проблем новими, а дуже часто і старими, і ні до чого не зобов'язуючими її, лозунгами.

До того ж такий стратегічний план розвитку цього регіону для самої партії обов'язково вимагатиме наявності у неї справжньої команди професіоналів, про що вже колись вона так гучно заявляла, і чого на практиці в неї теж абсолютно не виявилося, тим більше як і не виявилося такої системи оновлення кадрів, яка могла би породити їх хоча би у віддаленому майбутньому. А тому на сьогодні можливі варіанти розвитку ПР виглядають лише або як повне чи часткове збереження нею свого колишнього потенціалу за рахунок знаходження нових методів маніпуляції громадською думкою, або як поступова, але невідворотна, втрата нею свого електорального поля і наступного захоплення його БЮТом, і, набагато менше, оскільки слабо віриться в їхню здатність переосмислення, а не відкидання, колишнього комуністичного досвіду, національно спрямованими силами.

Такий розвиток подій швидше за все в кінцевому результаті призведе лише до значної втрати популярності партії, та, відповідно, і до того, що тепер вже зовсім ніхто не буде представляти інтереси жителів цього регіону, навіть в такому недолугому вигляді, як це робила вона. Тобто - фактично призведе до зростання аполітичності і байдужості в населення цієї частини країни. А тому навіть якщо б така неминуча втрата Партією Регіонів підтримки з боку її виборців, якщо тільки вона не придумає терміново якихось нових методів для їхнього обману, не містила би в собі для нас зовсім нічого особливо поганого, то сам факт такого розчарування значної частини жителів України в самій можливості відстоювання своїх інтересів і в задоволенні своїх потреб вже може нести достатньо значні приховані загрози.

І справа перш за все тут полягає в тому, що будь-яка система управління, в тім числі і партійна чи державна, для свого повноцінного функціонування і розвитку конче повинна мати кілька обов'язкових елементів, до яких серед іншого відносять і можливість коригування її діяльності в ту чи іншу, позитивну чи негативну, сторону - зворотній зв'язок, інакше вона може повністю втратити здатність до розвитку і самооновлення.

А для системи державної влади в країні таким зворотнім зв'язком завжди виступають саме прагнення її власного народу - і нехтуючи ними, особливо в такій значній кількості, ми ризикуємо або постати перед проблемою поступового накопичення його невдоволення - що в минулому вже не раз приводило до стихійних повстань, революцій і бунтів, або - перед проблемою поступового наростання депресії і втрати ним взагалі будь-якого інтересу до життя, тобто по-суті - перед проблемою поступового вимирання, що може поширитися (якщо й не поширилося ще) не тільки на цю частину України.

А тому, опинившись зараз в ситуації фактичного розчарування значної частини виборців (не менш як третини) в самій можливості відстоювання своїх інтересів, і втративши таким чином певну суспільну опозицію, ми вже постали перед загрозою нової стагнації в розвитку політичного життя України. Правда, з одним тільки зауваженням - у тому випадку, коли життя людини й справді є повністю залежним від життя її держави, коли вона не здатна самостійно вирішувати свої основні життєві завдання. Тому таке важливе завдання побудови держави і звільнення її від спадщини минулого цілком закономірно виявляється пов'язаним з можливостями і свободами кожного окремо взятого її громадянина...

3. Людина, життя і держава.

А тому, аналізуючи сучасний розвиток політичної системи в Україні, ми неодмінно підходимо і до наступного пункту - необхідності зрозуміти що саме і як може зробити людина в тому житті без допомоги держави, тим більше що на початках ми говорили саме про це - таку ідеологію розвитку для цього Південно-Східного регіону, яка би в першу чергу надавала людині можливість самостійно вирішувати свої основні прагнення, не задумуючись на разі ні над якими більш глобальними завданнями. А проте - насправді виявляється, що й це не так просто, бо навіть у повсякденному житті, щоб добитися хоч чогось для себе, ми завжди повинні володіти двома речами:

а) знати що саме ми хочемо;
б) знати як саме його можна досягнути.

Тобто вже навіть на цьому найпершому етапі нам одночасно необхідна як і ціль, так і методи її досягнення. І якщо таке настільки необхідно для вирішення якихось наших повсякденних завдань - то тим більше важливим воно стає і в такій значущій справі, якою є справа побудови держави. А так як будь-яка система державного управління - це лише механізм, завдяки якому ми хочемо чогось досягнути, то для дійсно повноцінного життя нам необхідне ще й перше - сама ціль, розуміння того, до чого саме ми прагнемо.

Проте насправді таке завдання є значно складнішим - бо коли ми від прагнень і бажань однієї людини переходимо до завдання управління всієї державою, то цілком природно стикаємося ще й з деякими додатковими проблемами. Перш за все - через те, що народ - маса в основі своїй далеко не однорідна, кожен зі своїми думками і прагненнями, які дуже часто просто неможливо буває вдовільнити одночасно і в однаковій мірі для всіх.

А тому таке завдання вирішення проблем одного регіону цілком закономірно тут же переходить в завдання створення такої національної мети, яка буде прийнятною вже для всіх, яка буде включати в себе не тільки його власний життєвий досвід, але й досвід інших регіонів України. І навіть якщо на перший погляд, особливо враховуючи досвід останніх років незалежності, та, особливо, постпомаранчевих подій, таке завдання й справді нам може видатися практично нездійсненним, то зовсім по-іншому воно виглядає, якщо неупередженим поглядом оцінити усю історію України за останніх кілька сторіч...

Незалежна і демократична аж до абсурду, вона ніколи не мала своєї державності саме через це - бо надмірний розвиток демократії завжди несе в собі саме таку приховану загрозу хаосу і нестабільності. А тому найкращі періоди розвитку України були пов'язані саме з поєднанням сильної централізованої влади (переважно чужої) та національно-демократичних устремлінь (власних), символом яких ставали саме українські національні традиції з їхньою навіть дещо надмірною, іноді навіть на межі хаосу і вседозволеності, демократичністю і свободою (більш детально див. «Республіка Україна»*).

Ця тенденція в найповнішій мірі відобразилася саме в історії розвитку Української РСР з її періодами найкращого розвитку на межі 1926-1931 років, в часи хрущовської відлиги, та на початках правління Генсека КПСС Леоніда Брежнєва. Тоді, при наявній сильній централізованій владі, яка всіляко присікала найменші прояви самодіяльності і отаманщини, і разом з тим - при відносній свободі на місцях, українська нація навіть в межах тоталітарної системи СРСР отримала достатньо значний імпульс для свого подальшого розвитку - виступаючи саме тим джерелом його оновлення, яке й допомагало йому такий значний час підтримувати свою силу і стабільність.

Крім того, саме таке поєднання значною мірою пояснює і практично майже повну одностайність голосування громадян України за її незалежність на грудневому референдумі 1991 року - бо тоді ще частково зберігалося одне (колишня сильна система влади), і вже починало відроджуватися друге (українські національні ідеї), що початково і дійсно давало саме такі позитивні можливості для подальшого розвитку країни, на які ми тоді так сильно сподівалися...

4. Практична ідеологія розвитку держави Україна.

Разом з тим, навіть незважаючи на усі ці позитивні фактори, СРСР так і не зміг уникнути загрози скочування до нових проявів тоталітаризму і відповідної наступної деградації, що в кінцевому результаті його і вбило - тому що така його тоталітарна система влади (знання що саме і як робити) повністю була позбавлена будь-яких реальних механізмів свого оновлення.

А оскільки таким фактором оновлення для будь-якої держави завжди виступає лише одне - прагнення її народу, його здатність самостійно вирішувати свої основні життєві завдання - то для того, щоб це дійсно відбувалося, йому необхідні такі механізми, які би справді дозволяли йому впливати на долю усієї держави:

а) можливість отримання інформації про справжній стан справ і розвиток подій;
б) наявність сил, здатних донести йому цю інформацію (наприклад вільна преса), проаналізувати її, та допомогти йому прийняти правильне рішення (політична опозиція, недержавна та неполітична інтелектуальна еліта - громадські діячі, письменники, незалежні політологи);
в) можливість якось впливати на ситуацію - і навіть не тільки за допомогою одних лише вільних виборів, але й за допомогою створення механізму відкликання в разі необхідності вже обраних депутатів, чи хоча би - механізму контролю за їхньою діяльністю.

Тому, за аналогією з сумною долею Радянського Союзку, по великому рахунку для нас може становити загрозу вже не тільки таке розчарування виборців само по собі, але й дійсно - відсутність опозиції до влади, ким саме не була би представленою одна (влада), та інша (опозиція). А якщо врахувати ще й те, що ще й досі ми так і не маємо ніякої незалежної суспільної еліти та можливості впливати на вже обраних депутатів, то таким чином ми фактично ризикуємо попасти тепер вже в нову пастку, створивши настільки пасивне і інертне суспільство, яке буде нездатним вже до будь-якого критичного аналізу подій, що відбуваються, а тому і до пошуку нових шляхів свого розвитку чи до вчасного коригування тих завдань, які стоять перед ним зараз.

І навіть якщо завдання створення нової партії-виразника інтересів сходу і півдня України, чи реформування самої Партії Регіонів нам, рядовим громадянам України, зараз недоступне, як і недоступне завдання реформування ідеології БЮТу відповідно до прагнень жителів цієї частини країни, не кажучи вже про механізм відкликання обраних народом депутатів (саме на вимогу виборців, а не керівників політичних партій, як це намагаються впровадити зараз), то зате цілком доступними для нас є інші важливі завдання, мова про які піде нижче:

1. Створення мети - національної ідеї, яка буде включати в себе не тільки плани розвитку держави, як системи влади, але й відповідні плани кожного її громадянина;

2. Створення сильної системи влади - такої, яка би не допускала хаосу і нестабільності;

3. Створення чи підтримка політичної та суспільної опозиції;

4. Забезпечення подальшого розвитку неполітичної і недержавної еліти;

5. Забезпечення свободи доступу до інформації, створення незалежних ЗМІ;

6. Гарантування вільного і справедливого волевиявлення народу - створення системи чесних виборів, проведення референдумів;

7. Створення механізму впливу на вже обраних депутатів, контролю за ними і їх відкликання в разі необхідності.

І оскільки в даній статті ми говорили головним чином саме про нашу теперішню політичну опозицію у вигляді Партії регіонів, то цілком логічним було би тепер задатися всього одним-єдиним запитанням - виконання яких саме завдань з цього списку може вона забезпечити? Хоча б одного? Створити національну ідею? Створити сильну систему державної (а не по «понятійної») системи влади, стати сильною опозицією, підтримати створення і розвиток неполітичної і недержавної еліти, забезпечити свободу доступу до інформації, посприяти створенню механізму контролю за депутатами і їхнього відкликання? Що саме?

Напевно відповідь на усі ці запитання ми навряд чи почуємо ближчим часом, а нові потуги цієї партії все так же будуть спрямованими лише або на панічне намагання зберегти вже існуючі рейтинги, або на пошук нових маніпулятивних технологій впливу на своїх виборців. А тому розвивати нашу державу, оскільки в кінцевому результаті нас цікавить саме вона, а не доля якоїсь однієї, хай навіть і найкращої, окремо взятої політичної партії, доведеться не розраховуючи на її допомогу, а саме тими шляхами без її існування, про які вже було сказано вище...самостійно будуючи таку країну, яка потрібна нам, а не їм...

Ігор Лубківський
28 березня 2008 р.
м. Тернопіль

* Республіка Україна - http://www.vox.com.ua/data/publ/2007/09/13...ka-uk...

Ви готові розплачуватися за чужий бізнес?

03 Apr 08 09:50:37 GMT

Стаття була опублікована в Інтернет-виданні "ДЕНЬ" - http://www.day.kiev.ua/159764/

Ігор ЛУБКІВСЬКИЙ, Тернопіль

Чергові українські вибори знову витягнули на світ Божий давно, здавалось би, забуте питання статусу російської мови. Для тих, хто не може запропонувати нічого іншого для розвитку країни, це стало справжньою «козирною картою», до того вже сотні разів перевіреною в умовах України. І тепер ця карта стала навіть ще «козирнішою» — бо 15 років українізації так і не дали бажаних наслідків. Це, звичайно, свідчить про те, що щось тут не так і щось таки треба змінювати в такому однобокому й не до кінця обґрунтованому підході. Проте це вже завдання для нової влади — тієї, що сформується після парламентських виборів, якщо тільки вона дійсно стане новою. Однак слід з’ясувати для себе, що стоїть за таким можливим упровадженням у життя державного статусу російської мови?

Безумовно, позитивними наслідками цього кроку стане відновлення юридичних прав тих російськомовних громадян, які вважають себе приниженими через неможливість звертатися до державних установ своєю рідною мовою та, можливо, визнання ними держави Україна як своєї, такої, що належить їм, громадянами якої вони дійсно є. А в міжнародному плані — більш позитивне сприйняття України з боку Росії, російської влади та її громадян, у першу чергу тих, хто пов’язаний з Україною родинними зв’язками. Проте це лише одна сторона проблеми, бо цей процес породить і цілу купу негативних наслідків. Українська мова почне витіснятися з ужитку в столиці України — у Києві, який і так ще й досі залишається здебільшого російськомовним. У результаті виникне загроза втрати української мови навіть на Галичині й Волині через те, що єдиною мовою діловодства стане російська як зрозуміла всім, тому весь документообіг із столицею доведеться здійснювати вже російською.

Відповідно, бажання місцевого населення цих західних земель зберегти свою мову викликатиме спротив русифікації, що може призвести до розколу держави вже по лінії Центр — Захід та до певної ізоляції західної України по її історичному кордону. Українська мова поступово почне витіснятися зі сфери міжнародних відносин, що призведе до втрати Україною авторитету на міжнародній арені, зменшить визнання її як дійсно незалежної держави та призведе до погіршення відносин з українською діаспорою, у першу чергу, США та Канади.

Відновлення російськомовних громадян України в правах одночасно буде означати ще більше приниження прав громадян усіх інших національностей, що може спровокувати прояви невдоволення з їхнього боку та, ймовірно, призвести до виникнення місцевих локальних конфліктів. Запровадження російської мови може підсилити відцентрові тенденції на сході країни, спрямовані на розкол держави, тому що якась частина громадян чи політичних сил стане вважати це лише першим кроком до об’єднання з Росією всієї України чи, принаймні, її окремих регіонів. Існує загроза того, що таке вирішення мовної проблеми в Україні з боку Росії чи її певних політичних кіл сприйматиметься лише як перший етап до здобуття наступних поступок — запровадження подвійного громадянства, спільного митного кордону, єдиного економічного простору, спільної валюти та утворення наднаціональних органів управління.

Можливо, це теж непогано й певна частина населення України не мала би нічого проти такого варіанту подальшого розвитку подій. Однак це надто сильно нагадує нам щось інше — те, що вже давно є всього лише якоюсь ностальгією за Радянським Союзом та безглуздим прагненням повернути такий стан речей. Безглуздим тому, що навіть рядові виборці з кожним роком усе краще й краще починають розуміти, що таке повернення до минулого неможливе.

І якщо для сил, які лобіюють свої інтереси, певне ослаблення позицій України в обмін на можливість повноцінного ведення бізнесу як в Європі, так і в Росії виглядає досить непогано, то чи потрібен нам чужий бізнес такою дорогою ціною? Навіть якщо нам усім при цьому обіцяють підвищення зарплати. А яка сьогодні вас особисто влаштувала би зарплата? 100, 200 доларів? Чи, може, 1000, 2000? Чи більше? Та що тепер навіть 2000 доларів зарплати, якщо вже давно, й не тільки в Києві, ціни на житло почали перевищувати планку в 100000 доларів? Скільки часу треба заробляти на квартиру, тим більше, жителю Донбасу, для якого якщо не сьогодні, то вже завтра стане актуальною проблема напівзруйнованих шахтарських містечок, у більшості з яких уже просто неможливо жити? І на скільки тоді треба щорічно підвищувати зарплату, щоби досягнути омріяного рівня хоча би тих нещасних 2000 доларів, доступних тепер середньостатистичному європейцю?

А справа в тому, що ця рекламна фраза «На першому місці все-таки економіка», така приваблива для багатьох, і справді має під собою глибоке психологічне чи, краще навіть сказати, ідеологічне обґрунтування. Бо дійсно відображає всі ті наші уявлення, які жили в нас після розпаду Радянського Союзу — тоді, коли ми всі так дружно, без поділу на Схід і Захід голосували на референдумі за незалежність України. Радянський Союз, яким би він не був, усе-таки мав щось позитивне у своєму розвитку. Звичайно, тепер можна довго дискутувати про те, чи там могли виконуватися такі права людини, як право на свободу слова, але ж на той момент основну масу наших громадян це не дуже-то й хвилювало.

Та й справді, хто знає, що є більшим порушенням прав людини — відсутність свободи слова чи залежність і обмеженість, яка виникає тоді, коли людина не може забезпечити себе й свою сім’ю хоча би найелементарнішими матеріальними благами — їжею й теплом? Це те, що, здавалось, треба було зробити тоді при загальному збереженні гуманістичного спрямування та тих здобутків у соціальній сфері, які вже були досягнуті, повернути людині ту втрачену можливість самій визначати свою долю, яку так наполегливо намагалася відібрати в неї тоталітарна держава, повернути належну їй часточку загальнодержавного майна й дозволити вільно, без обмежень розвиватися в економічній сфері. Це було би чимось схожим на те, чого ми всі так хотіли отримати для себе в ході приватизації за допомогою майнових сертифікатів.

От тільки тепер у це ніхто не вірить, ні в яку рівність можливостей та загальнонародну власність. І якщо для жителя Донбасу це, може й справді, — омріяний рай, то хитромудрий західняк давно вже встиг розчаруватися в такому раї, давно звик бачити в такому суспільстві свої недоліки. І знову ж таки — чи можливий для України саме цей шлях? Чи, може, краще все-таки подумати над тим, щоб використати щось із колишнього радянського досвіду й спробувати відтворити ту мрію, яку нам свого часу так і не вдалося реалізувати й поставити на зовсім іншу ідеологію? Ту ідеологію, яку нам усім разом ще тільки треба буде створити, хоч її перші паростки почали народжуватися вже зараз.

№49, субота, 25 березня 2006

Жива і вічна душа народу

20 Mar 08 09:09:45 GMT

Автор: Іван ШПИТАЛЬ
Джерело: Українське слово, www.vox.com.ua

На Донбасі (та й чи тільки!)... одна усна заява батьків —

і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків.

Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами?

Обов’язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної.

(Із листа Василя Стуса до Андрія Малишка,

депутата Верховної Ради УРСР, від 13 грудня 1962 р).

ЯК ЧАСТО вони повторюють: «так історічєскі сложілось«. Склалося, справді, історично. Але чи хіба само по собі? Хіба не з волі (свавілля) Олексіїв, Петрів, Єлизавет, Катерин? Найглибший і найоб'єктивніший наш аналітик Тарас Шевченко всі наступні лихоліття України, усі її найтяжчі національні катастрофи й трагедії пов'язує з переяславською поразкою 1654 року. Це першопричина тієї жахливої фізичної й духовної чорнобилізації, кажучи сучасною мовою, яка спіткає українців після Богдана.

Саме з ініціативи Богдана почалася в Україні московська присутність. Царським наказом від 20 січня 1654 року «по челобитию гетмана» було призначено в Києві воєводою князя Куракіна з трьохтисячним військом. Та вже через три роки воєводи з царськими військами були не тільки в Києві, а й у Чернігові, Переяславі та Ніжині (Див.: Олена Апанович. Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність. — К.: Ватра, 1994. — С. 80).

Оцінюючи становище, у якому опинилася пост-Богданівська Україна — велика фізична й духовна руїна, — Шевченко гірко докоряє Хмельницькому:

Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка.
Церков-домовину
Нема кому полагодить!!!
На тій Україні,
На тій самій, що з тобою
Ляха задавила!
Байстрюки Єкатерини
Сараною сіли.
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям,
А їм і байдуже…

Після полтавської трагедії 1709 року московська військова присутність в українських містах подесятерилася. Московська влада, грубо ламаючи одвічні українські традиції, почала відбирати від українців органи самоуправління, ненастанно насаджуючи свої кадри. Перебираючи до своїх рук промислове виробництво в Україні, Московщина запровадила практику примусового переселення українських спеціалістів на свої терени. Так, у ХVIII столітті в Московщину було вивезено силоміць найкращі ткальні разом з майстрами. У такий же спосіб було підірвано в Україні скляний та порцеляновий промисли, а також цукровий, виноградний, тютюновий тощо.

Практику білих асиміляторів непорівнянно удосконалили асимілятори рубіново-охрові. Тільки за сорок радянських років в Україну переселилося більше шести мільйонів росіян. Наприкінці 20-х — на початку 30-х років ЦК ухвалив постанову, якою передбачалася масова заміна керівних кадрів в Україні, — це постанова від 14 березня 1932 року. Її виконання було доручено П. Постишеву. Вже через десять місяців цей кремлівський опричник звітував: із 120 тисяч членів і кандидатів КПУ виключено 27,5 тисячі. Він привіз із собою 13 тисяч «московських кумів» — на посади парторгів, голів контрольних комісій, секретарів райпарткомів та інші ключові посади. У такий спосіб було «зміцнено» 643 політвідділи, 202 політвідділи радгоспів (Правда. — 1933. — 24 листопада).

Недремне око Кремля особливо пильно стежить за Україною в голодні роки: 1921—1922, 1932—1933, 1946—1947… Аякже, момент! Саме час заселяти вимерлі українські міста та села вихідцями з Росії! Наведу уривок із листа Й. Сталіна до Л. Кагановича від 11 серпня 1932 року — листа, мало кому відомого навіть з істориків, а не тільки широкому загалові.

«…Найголовніше тепер Україна. Справи на Україні геть кепські. Погано по партійній лінії. Кажуть, що в двох областях України (здається, у Київській та Дніпропетровській) близько 50-ти райкомів висловились проти плану хлібозаготівель, визнавши його нереальним. В інших районах справи, як стверджують, не кращі. На що це схоже? Це не партія, а парламент, карикатура на парламент. Замість того щоб керувати районами, Косіор весь час лавірував між директивами ЦК ВКП(б) і вимогами райкомів і ось долавірувався до ручки. Правильно говорив Ленін, що людина, яка не має мужности піти в потрібний момент проти течії, не може бути справжнім більшовицьким керівником. Погано по лінії радянській. Чубар — не керівник. Погано по лінії ДПУ. Реденсу не до снаги керувати боротьбою з контрреволюцією у такій великій і своєрідній республіці, як Україна.

Якщо не візьмемося тепер же за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити. Майте на увазі, що Пілсудський не дрімає і його агентура на Україні у кілька разів сильніша, аніж думає Реденс чи Косіор. Майте також на увазі, що в Українській компартії (500 тисяч членів, хе-хе) засіло немало (так, немало) гнилих елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців, нарешті — прямих агентів Пілсудського. Як тільки справи погіршаться, ці елементи не забаряться відкрити фронт всередині (і зовні) партії, проти партії. Найгірше ж те, що українська верхівка не бачить цих небезпек.

…Поставити собі метою перетворити Україну в найкоротший термін у справжню фортецю СРСР, у дійсно зразкову республіку. Грошей на це не шкодувати». (Цитований лист разом з іншими листами Сталіна до Кагановича (більше 800 листів) зберігається у Російському державному архіві соціально-політичної історії (РГАСПИ), у фонді Л. Кагановича (ф. 81, оп. 3). Додаток до «Независимой газеты». — 2000. — 1 грудня. Переклад мій. — І. Ш.)

Зрозуміло, що кремлівський Змій Горинич не проминув пожерти і С. Косіора, члена Політбюро ЦК ВКП(б) з 1930 року, генерального секретаря ЦК Компартії України у 1928—1938 роках, і В. Чубаря, голову Раднаркому України в 1924—1934 роках, члена Політбюро ЦК ВКП(б) з 1935 року, і С. Реденса, у 1931—1933 роках повноважного представника, голову Управління ОДПУ України.

Москва-Кремль, що й казати, таки «виправили» становище в Україні. Із трибуни ХІІІ пленуму Виконкому Комінтерну (відбувся в грудні 1933 р. під керівництвом секретаря Інтернаціоналу Йосипа Ароновича П'ятницького) звучало переможно й тріумфально:

«24 січня 1933 р. Центральний комітет ВКП(б) прийняв історичне рішення про зміцнення керівництва ЦК КП(б)У і вирішальних областей України. Це рішення, посилка на Україну секретаря ЦК ВКП(б) т. Постишева, посилка незадовго до цього одного із наших видатних (! — І. Ш.) працівників у галузі сільського господарства т. Хатаєвича, повернення на Україну у ролі голови ДПУ т. Балицького, який багато років спеціалізувався на боротьбі з українською контрреволюцією, бойова мобілізація більшовиків України і насамперед конкретне повсякденне керівництво ЦК ВКП(б) і т. Сталіна, велетенська допомога, надана Україні ЦК ВКП(б) і союзним урядом, привели до того, що протягом якихось 9-10 місяців становище на Україні істотно поліпшилось. План хлібоздачі в 1933 р. виконано достроково — 6 листопада. Так рано Україна його ще ніколи не виконувала) (ХІІІ пленум ЦККИ. Стенограф. отчет. — М., 1934. — С. 112).

Було б із нашого боку дуже великою несправедливістю, якби ми не звернули увагу на старання «видатного працівника сільського господарства» Менделя Хатаєвича. Ось як оцінив цей «видатний аграрій» хід та особливості хлібозаготівель в Україні: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба на смерть. Цей рік (1933-й. —І. Ш.) став випробуванням нашої сили і їхньої витривалости. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну" (Див.: Субтельний Орест. Україна. Історія. — К., 1991. — С. 360).

Та придивімося до постанови ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про хід хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західних областях» від 14 грудня 1932 року. Саме нею припинено українізацію, яка почалася було у двадцятих роках. Уже на другий день, 15 грудня 1932 року, цю імпер-шовіністичну постанову продублювали Сталін та Молотов у телеграмі ЦК республіканських компартій, крайкомів і обкомів, головам раднаркомів, край- та облвиконкомів. Телеграма вимагала терміново припинити «українізацію» не тільки в Україні, а й у районах СРСР, де компактно проживали українці: Кубань (І млн українців), Курська область (1,3 млн), Воронезька (1 млн), Схід, Сибір, Туркестан (по 600 тис.).

Московська влада зобов'язала партійне керівництво цих регіонів перевести всі україномовні газети, друк, видання на російську мову й до осени 1938 року підготувати перехід шкіл до викладання на російську мову. Жертвами цієї постанови стали не тільки школи українські, а й школи національних меншин: їх попереводили на російську мову викладання. Нагадаємо, що на 1930 рік в Україні працювала 21 тисяча національних шкіл, в тому числі російських — 1600, єврейських — 786, німецьких — 628, польських — 381, молдавських — 141, болгарських — 74, вірменських — 10, грецьких — 16, татарських — 10, австрійських — 3 і т. д. Вони ніскільки не заважали коренізації (українізації).

Ґвалтування неросіян у спосіб етно-психологічного розбою мало цілеспрямований і системний характер. Ось хронологія цього лінгвонасильства.

1938 рік. Постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про обов'язкове вивчення російської мови у школах національних республік і областей».

1938 рік. Постанова РНК УРСР і ЦК КП(б) України «Про обов'язкове вивчення російської мови у неросійських школах України».

1978 рік, жовтень. Постанова ЦК КПРС і РМ СРСР «Про заходи по дальшому вдосконаленню вивчення і викладання російської мови в союзних республіках».

1978 рік, листопад. Постанова Ради Міністрів УРСР «Про заходи по дальшому вдосконаленню вивчення і викладання російської мови в загальноосвітній школі УРСР». Колегія Міністерства освіти УРСР, на виконання постанови уряду, наказів Мінвузу СРСР, розробляє заходи, внаслідок здійснення яких з другого півріччя 1980/1981 навчального року почалося вивчення російської мови у перших класах загальноосвітніх шкіл з українською мовою навчання. При цьому класи, академічні групи з метою поглибленого вивчення російської мови почали ділити на дві групи. Згадали й про досвід білих русифікаторів. Як свідчить в автобіографії О. Довженко, їм, учителям, доплачували до зарплати, «здається, вісімнадцять карбованців — за обрусіння краю». Отож і радянським учителям, як визнала в інтерв'ю «Радянській освіті» (9 грудня 1988 р.) колишній член ЦК КП України, Голова Президії Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко, «ставки вчителям російської мови в сільській місцевості було підвищено на 15 відсотків».

1979 рік, 22—24 травня. Ташкент. Всесоюзна науково-практична конференція на тему «Російська мова — мова дружби і співробітництва народів СРСР». Повсюдно почалося розширене проведення російською мовою позакласних і позашкільних заходів — піонерських і комсомольських зборів, тематичних вечорів і вікторин, читацьких конференцій та обговорення російськомовних радіо- і телепередач, кінофільмів та спектаклів. Розгорнувся перехід на викладання мовою «старшого брата» усіх предметів у школах, профтехучилищах, технікумах, вищих навчальних закладах.

1983 рік, травень. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови у загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік».

І одразу ж — український дубляж: ЦК КП України і Рада Міністрів УРСР, Міністерство вищої і спеціальної освіти УРСР у своїх листах ректорам вищих навчальних закладів наполегливо вимагали від них «щорічно встановлювати перелік спеціальних дисциплін, які доцільно викладати російською мовою», систематично інформувати про заходи щодо виконання вищеназваних постанов партії та уряду, наказів Мінвузу СРСР та Мінвузу УРСР. Зірвалася ціла заметіль — полетіли з вищих навчальних закладів у Міністерство освіти доповідні з «переліком спеціальних дисциплін», що їх, виходячи з «доцільности», переведено було на російську мову викладання. Широко інформувалося також «Про організацію кабінетів російської мови та літератури». Так московський лінгвістичний примус став перетікати у малоросійсько-вірнопідданську «добровільність»…

...продовження:

Жива і вічна душа народу

Автор: Іван ШПИТАЛЬ
Джерело: Українське слово, www.vox.com.ua

Чим відрізняється влада московська від влади київської (учорашньої й сьогоднішньої також)?

Московська влада заявляє, що її «головні життєві інтереси» «зосереджені на всій території СНД», що «захист прав» росіян («русскіх») «становить основу національної безпеки» Російської держави. І не просто заявляє — вона послідовно обстоює права свого етносу! Навіть тоді і там, де тим правам ніхто й ніякою мірою не загрожує! Хоч би й в Україні.

Українська ж влада до подібного сентименталізму ніколи не опускалася й, схоже, навіть не помишляє опускатися. Мільйони, десятки мільйонів українців, навіть проживаючи компактними масами, скажімо, в Російській Федерації, не чують українського слова, української пісні, не знають Правди про свою етнічну Батьківщину. Діти російських українців виховуються на чужих морально-етичних цінностях, як правило, ворожих до України. Діаспорний генофонд українців гине у нас на очах, а наші солом’яні патріоти, ці великі народолюбці, дуже принципово прикидають (прицінюються), до кого вигідніше примкнути: до коаліції оранжевої чи до коаліції широкої. Наче олігархи оранжеві пряміші й святіші, та патріотичніші, аніж олігархи синьо-білі!

Не буде нічого дивного та несподіваного, якщо капітал оранжевий, злигавшись, даруйте, у Верховній Раді із капіталом синьо-білим, проголосує за… надання російській мові статусу другої державної! Адже серед десяти проектів, поданих у парламент різними силами, є також і проект, пропонований, вибачайте, нашоукраїнцями! Іншими словами, оранжеві москволюби, ці потерпателі за російську мову, цілком спроможні успішно зігратися в антиукраїнському оркестрі!

І не дурімо самі себе, не втішаймося видимістю перемоги на минулих виборах демократизму та національно-патріотичних сил! Загляньмо у списки партій і партійних блоків: цілковита перемога товстосумів, від яких ані Сходу й Заходу, ані Півночі й Півдню годі сподіватися на духовне оздоровлення!

І чи не забагато я хочу від урядових патріотів-мільйонерів, привертаючи їхню державницьку увагу до духовного голоду українців діаспорних, коли вони не бачать, а головне — не бажають бачити лінгвоінквізиції, яку великодержавні шовіністи чинять над українською мовою на одвічно українських землях, тобто під самісіньким, даруйте, носом тих-таки «щирих патріотів»?

Щоправда, їм сьогодні не до мовних проблем Слобожанщини, Сходу та Півдня! Вони відходять від шоку. Ну, справді! Так величалися, так вірили у переможну силу (кожен свого!) окремо взятого полковницького пернача — і раптом такий провал! «Непатріотів» із низів прикро, боляче вражало політичне розшарпанство, хуторянська амбітність партійних вождів і вождиків. За всі роки Незалежности ще не було такого суспільного розбрату та самоїдства, як перед минулими парламентськими виборами! І що найтяжче та найприкріше: здається, ніхто так злобно не в’їдав, не вилив стільки чорноти, як «любі друзі», дошкуляючи… ні, ні, не реваншистам, а тим, хто ще вчора підсаджував їх на владну драбину! І вистрибували, як заєць на галявинці, і в’їдали, як моська із дерези. Отож і одержали: народ не прощає зради. Не прощає зради Шевченкового заповідального: «Добро найкращеє на світі, // То братолюбіє».

Нині українську центральну владу щільно і густо, як омела вербу або осокорину, обсіли сиділки та гляділки: всілякі радники та порадники, нерідко із виразним запашком явного антиукраїнства. І зарубіжні громадяни — також. Неавторитетні вдома, ці «регенти» авторитетно радять українцям! І чого тільки не радять: і на «широку коаліцію» орієнтують, і на децентралізацію влади та посилення ролі місцевого самоврядування…

Посилення ролі місцевого самоврядування — річ, звісно, хороша. Але за єдиної умови: за наявности чіткого й усвідомленого розуміння необхідности державної єдности, єдности загальноукраїнських національних інтересів! Ослаблення ж ролі Києва за умов не подоланої ще примарної (антиконституційної!) ідеї сепаратизму означає не що інше, як потурання ініціаторам сіверськодонецького збіговиська розкольників, так зопалу амністованих Києвом!

«Президентські вибори розкололи Україну. Парламентські поглиблять цей розкол?» — запитала кореспондентка «Новой газеты» Віктора Януковича. Той відповів: «Ми повинні надати набагато більше прав регіонам не на словах, а на ділі. І треба почати роботу над прийняттям законів про федеративний устрій держави. Тоді кожний регіон буде розвивати ті напрями і в економіці, і в культурі, які дають йому переваги перед іншими регіонами».

Кореспондентка: «Ідея федералізму вперше була озвучена під час революції на з’їзді у Сєверодонецьку (так в оригіналі. — І. Ш.). Досі Генпрокуратура розслідує чотири так звані «справи про сепаратизм». Не боїтеся, що після таких ваших висловлювань з’явиться п’ята справа?».

В. Янукович: «Ні, не боюсь. Але у цієї ідеї багато противників, і її, швидше за все, доведеться виносити на референдум, як і питання про вступ до НАТО, подвійне громадянство і так далі».

Кореспондентка: «Ви продовжуєте виступати за надання російській мові статусу державної?»

В. Янукович: «Ми повинні розглянути це питання, щоб припинити знущання над людьми. Якщо зможемо в парламенті, значить, у парламенті. Якщо ні, винесемо на референдум. Є другий підхід — прийняття закону, який передбачатиме всі права для регіону, де компактно проживає той чи інший народ: діловодство, медицина, навчання і т. д. Але українська мова не може бути ізгоєм. Ми повинні вміти розмовляти по-українському. Головне, щоб не було насильницького впровадження. Щоб ми не робили ворогів із людей, які розмовляють іншою мовою. До речі, вирішення питання федерального устрою знімає всі ці проблеми» (Новая газета. — 2005. — 10–13 листопада).

Думай, Читачу, думай. Бо патріотам-мільйонерам нема коли думати про подібні «дрібниці». Та й нашу високородну еліту ці проблеми, схоже, не дуже турбують. Кожен, де притулився, там і дрімає: той у Верховній Раді по кілька каденцій додивляється патріотичні сни, той у владі виконавчій справно розписується у відомостях на зарплату, яку не в силі будуть відробити не тільки сини, а й внуки… Ой, хлібе, хлібе, невідроблений хлібе!..

Небезпечне регіональне протиправне самоврядне свавілля, що його заохотив відомий оранжево-синьо-білий меморандум — як всепрощення масового й грубого беззаконня, що творилося під час президентських виборів. Та й до цього всепрощення вимагателі «бо'льшіх прав для рєгіонов» не дрімали. Із превеликою втіхою шовіністична пліткарка писала: «…Розв’язати мовну проблему намагалися на регіональному рівні — відповідні постанови приймалися Верховною Радою Криму, Луганською обласною радою, Севастопольською, Запорізькою та Одеською міськими радами» («SOS». — 2002. — №1 (22). У цьому антиконституційному ділі не відстали й харківські «оранжеві патріоти».

Щоб з’ясувати конкретніше, де, ким і в який спосіб чиниться «іздєватєльство над людьмі», про яке оповістив Росію Янукович, пригляньмося, Читачу, пильніше до тих областей України, де політичне шахрайство збурює мовну проблему. Чи були ті області коли-небудь українськими, чи залишилася там на сьогоднішній день бодай одна українська душа, яка, між іншим, так само потребує свого, рідного, Слова-Звуку, як того потребує й душа російська?! Для цього скористаймося енциклопедичними відомостями (УРЕ) про низку східних та південних областей України. Отже, історико-статистичні дані про:

Ворошиловградську (з 1958 року — Луганську) область. Утворена 3 червня 1938 року. Площа 26,7 тис. кв. км. Населення 2 млн. 777 тис. чол. (1972 р.). Національний склад за переписом 1970 р.: 54,8% українців, 41,7% росіян, 1,3% білорусів, 2,2% інших національностей.

Протягом Х–ХIV ст. ці землі заселяли різні кочові племена. У 1223 р. — монголо-татари.

ХVII–XVIII ст. північна частина сучасної Луганщини (до р. Айдару) входила до Слобідської України, решта території належала Донському козацькому війську.

Дніпропетровська область. Утворена 27 лютого 1932 р. Розташована в середній і нижній течії Дніпра. Площа 31,9 тис. кв. км. Населення 3 млн. 344 тис. чол. (1970). Національний склад: 77,7% українців, 17,2% росіян, 2,7% євреїв, 1,3% білорусів, 1,1% — інших національностей.

У ХVI–XVIII ст. частина території входила до складу Запорожжя, яке поступово заселяли українські козаки. З 40-х років ХІІI ст. до 1593 р. на острові Томаківка (поблизу теперішнього міста Марганця) містилася Томаківська Січ. У 1648 р. в Чортомлицькій Січі (поблизу теперішнього с. Капулівка Нікопольського району) Богдан Хмельницький був обраний гетьманом Війська Запорозького. В урочищі Жовті Води (поблизу теперішнього м. Жовті Води) 19 квітня — 6 травня 1648 р. відбулася битва — Жовтоводська.

14 (25) травня 1709 р. Січ зруйновано. (Згадаймо Шевченка: «петровими собаками», які Україну «рвали, гризли».

У 1734 р. запорожці заснували Нову Січ на р. Підпільній, яку в 1775 р. було ліквідовано, а землі її увійшли до складу Азовської та Новоросійської губерній, об’єднаних у 1783 р. (рік загарбання Росією Криму) у Катеринославське намісництво. У 1797 р. ця територія увійшла до складу Новоросійської губернії (з 1802 р. — Катеринославської).

Запорізька область. Утворена 10 січня 1939 р. Площа 27,2 тис. кв. км. Населення 1 млн. 775 тис. чол. (1970). За переписом 1959 р., в області проживають: 68,2% українців, 26% росіян, 2,5% болгар, інші національності.

З XVI ст. на цих землях почали селитися українські селяни, які тікали від феодально-кріпосницького та національного гніту. У другій половині ХVI–XVIII ст. північна частина сучасної території Запорізької области належала Запорозькій Січі. Південна частина території сучасної Запорізької области у ХV–ХVIII ст. перебувала у володінні Кримського ханства і після російсько-турецької війни 1768–1774 рр. була приєднана (тобто загарбана. — І.Ш.) до Росії. У 1783–1797 рр. територія сучасної Запорізької области входила до складу Катеринославського намісництва.

Херсонська область. Утворена 30 березня 1944 р. Площа 28,3 тис. кв. км. Населення 1 млн. 45 тис. чол. (1971). Національний склад за переписом 1970 р.: 78,3% українців, 18,1% росіян, 1% білорусів, 1% євреїв, 1,6% інших національностей.

У перших століттях нової ери на територію Херсонщини почали переселятися слов’янські племена із Середнього Придніпров’я. В кінці Х ст. північна частина території сучасної Херсонської области ввійшла до складу Київської Руси. З другої половини ХVI ст. до 1775 р. (з перервами) північна частина межиріччя Дніпра та Інгульця входила до складу володінь Запорозької Січі. У 1778 р. засновано Херсон.

Одеська область. Утворена 27 лютого 1932 р. Площа 33,3 тис. кв. км. Населення 2 млн. 390 тис. чол. (1970). Національний склад (за переписом 1970 р.): 55% українців, 24,2% росіян, 7% болгар, 5,7% молдаван та ін.

З ІХ ст. тут жили східнослов’янські племена уличі й тиверці (як ми вже знаємо, українці. — І.Ш.). У Х–ХІІ ст. територія сучасної Одеської области входила до складу давньоруської держави — Київської Руси. У ХІІІ–ХVIII ст. — під владою татар, з кінця ХV ст. — й Туреччини.

Територію Північно-Західного Причорномор’я в кінці ХІV — на початку ХV ст. захопило Велике Литовське князівство. А ми ж пам’ятаємо академіка О. Шахматова: під охороною литовських князів південноруси (тобто українці) в ХІV ст. переходять через Дніпро, просуваються на Полтавщину. У ХV ст. Київське князівство простягається до Дінця і Чорного моря, а в ХVI ст. колонізаційний рух на схід стає на міцні рейки. Південноруси, за О. Шахматовим, стають українцями.

У ХVII–XVIII ст. на території сучасної Одеської области кочували підвладні Кримському ханству Білгородська Орда та Єдисанська Орда.

Кримська область. Утворена 30 червня 1945 р. Площа 27 тис. кв. км. Населення 1 млн 814 тис. чол. (1970). За переписом 1959 р., в області (нині — Автономна Республіка Крим) проживає: 71,4% росіян, 22,3% українців, інші національності.

Привертаю увагу Читача до відсотків українців, які мешкали у шести областях, на яких зупинилися. Найбільший відсоток — 78,3 — припадає на Херсонщину, найменший — на Крим: 22,3. Середній же відсоток українців, які проживали на обширах цих шести регіонів, становить 59,5.

Звичайно ж, за час, що минув від 1970 року, сталися певні демографічні зміни. Як відомо, чітко відпрацьована потужна машина зросійщення діяла бездоганно не тільки до 1991 року (рік здобуття Україною незалежности), а й після, як і по сьогодні. «Кубанізація» Сходу й Півдня України йшла повним ходом. (Кубанізація — термін, який характеризує методи шовіністичного насильства над кубанськими козаками — нащадками колишніх козаків запорозьких; в результаті русифікації нині, за офіційними московськими джерелами, на Кубані мешкає всього… 2 відсотки українців!!!).

Десь із середини 60-х років минулого століття Москва приділяє Україні особливу увагу. Зокрема, на Донбас рине ціла орда спеціалістів (і просто кар’єристів) з Росії, яким в Україні створюється режим щонайбільшого сприяння: їм уготовано керівні посади, для них вибудовуються цілі квартали житлових будинків, школи, дитячі садки тощо. Разом з тим провадиться потужна пропаганда переселення українців Сходу та Півдня України на Далекий Схід та в північні широти.

Якийсь А. Аланов (певно, з національних меншин; представники нацменшин нерідко були ого якими радниками та дорадниками московських шовіністів!) — так, кажу, якийсь Аланов писав: «Сучасна кількість людности південної господарської области (бач, для шовініста чиясь Батьківщина — то тільки «господарська область». — І. Ш.) дозволяє без шкоди «пересунути частину населення до азійської півночі на видобуток там копалин, бо тепер населення там — лише одна особа на 100 кв. кілометрів, отже, вимагає допомоги робочою силою ззовні» (Плановое хозяйство. — 1956. — Червень).

Ось так: у спосіб народозмішування, замовчування та фальсифікації справжньої історії України, приниження корінної нації — українців, посиленої пропаганди расової вищости «вєлікого русского народа» вивітрювали у козацьких степах дух запорозького лицарства, дух волі, дух високої людської гідности та шляхетности! Відступництво від українства, зречення свого роду й народу всіляко заохочувалося високими посадами, зарплатою та комфортністю життя, перспективою кар’єрного зростання. Через це багато хто з українців ставав «русскім», а рідну українську мову переназвав — російською.

Отож, «так історично склалося», що нині «в Луганську немає жодної української школи, а в Донецьку та Дніпропетровську влада закриває останні українські класи» (Див.: Сільські вісті. Відкритий лист Юрія Гнаткевича Олександрові Морозу з приводу 27-річчя самоспалення Олекси Гірника. — 2005. — 8 лютого).

Лідер Партії регіонів та його пособники ненадання російській мові статусу другої державної авантюрно називають «іздєватєльством над людьмі». Як же тоді назвати 350-річне безперервне, люте й нещадне нищення України в Україні?!! Ні для кого не секрет, що упродовж віків українця виховували не на козацькій звитязі, не на лицарській відданості рідній українській землі, а на подвигах та героїзмі «доблєстних россійскіх сіл». Уславляли загарбників та усмирителів Суворова та Потьомкіна, а не звитяжців останнього в Європі світського лицарського ордену — Війська Запорозького Низового з його Козацькою Державою!

І тепер, уже за умов нашої Незалежности, шовіністично налаштовані «патріоти» організовують помпезні «торжества» з приводу чергових календарних дат: загарбання Росією Криму, заснування Катеринослава, Херсона, взяття Очакова тощо. До речі, про Очаків. Археологічні дослідження виявляють там потужні пласти як української, так і турецької культури. Іноді ці культури мають змішаний характер. Що ж до російської присутности, то, крім ґудзиків від московських військових мундирів, інших ознак культури не виявлено.

За планами україножерства, знищенню підлягало все, що нагадувало про український демократизм, про український республіканський дух! Під постійним прицілом перебувала українська унікальність, українська самобутність: історико-культурна, морально-етична, ландшафтна, етно-психологічна, мовна і т. д. Пам’ять про Козацьку Вольницю, як берегиню одвічних українських традицій, було нищено особливо нещадно.

Її дискредитовано у псевдонаукових виданнях, у курсах лекцій з пропагандистських трибун та кафедр у вищих навчальних закладах, у брехливих засобах масової інформації, фальшивих кіновипусках тощо. Нарешті, широкомасштабних методів набуло фізичне нищення українських територій, пов’язаних зі славною історією нашого народу. «Рукотворні моря» позаливали особливо дорогі українському серцю історичні святині, пов’язані із запорозько-гайдамацькими подіями.

Іван ШПИТАЛЬ,
письменник

Козирна карта Віктора Януковича

07 Mar 08 08:40:52 GMT

Ще півтора роки тому, спостерігаючи за бездарно вибудованою виборчою стратегією Віктора Януковича, я дивувався тим грубим помилкам, яких допускалася його команда. Це здавалося дивним і незрозумілим, хоч і не могло не порадувати мене, оскільки його прихильником я ніколи не був. Можливо ці помилки стали наслідком поганого розуміння справжнього стану речей в Україні, а може ніхто і не ставив собі основною задачею саме публічне ведення кампанії.

Проте, як би воно не було – зараз я бачу щось зовсім інше. Вірніше – все те ж саме – але старі помилки вже виправлені, тому напевно все-таки прийдеться ще раз повернутися назад і нагадати, в чому саме вони полягали:

1. Помилка перша – оголошення Януковича наступником старої влади. Цього я не розумів тоді і не можу зрозуміти й зараз – як можна було оголосити про таке наслідництво в умовах, коли колишній президент України підтримкою населення зовсім не користувався? Відповідно воно мало і свої наслідки – все те негативне, що в уявленнях народу асоціювалося з ім’ям Кучми, автоматично перейшло і на його наступника.

2. Помилка друга
– розділ України. Зробивши ставку тільки на її південно-східну Україну, умовно кажучи, «більш зросійщену» частину, він штучно обмежив кількість своїх виборців. Можливо розрахунок тут був і непоганий – бо вибрав він для себе її більш населену половину, але таким чином він відрубав від себе всю іншу Україну, і навіть більше того – протиставив себе їй.

3. Помилка третя – оголошення курсу на стабільність. Навряд чи можна серйозно говорити про стабільність тоді, коли все стабільно погано. В таких умовах напевно все-таки більш логічно було боротися за зміни. Можна – в поєднанні з тією ж стабільністю, тобто еволюційним а не революційним шляхом, у вигляді реформ.

4. Помилка четверта – ставка тільки на Росію. Це ще більше підсилило всі попередні недоліки – поглибило розкол України, обмежило електоральне поле, законсервувало існуючий стан речей і позбавило перспектив щодо можливості наступного розвитку держави.

Але що ми бачимо тепер? – помилки враховані майже дослівно! Тепер Віктор Янукович позиціонує себе представником нової влади (1), навіть незважаючи на те, що цією самою владою вже встиг побувати, який може щось зробити ДЛЯ ВСІЄЇ УКРАЇНИ (2) і який обіцяє швидке впровадження реформ (3) в економічній та соціальній сферах, покращення відносин з Росією та співробітництво з Євросоюзом (4). До того ж – тепер невтомні соцопитування не перестають нагадувати нам про постійне зростання його рейтингу.

Але в основному, навіть якщо таке зростання дійсно є, то пов’язано воно в першу чергу з численними промахами нової влади, про які тепер вже не знає хіба що дитина і тому напевно особливо надіятися на нього не варто. Так може команда Януковича зробила все-таки якісь свої висновки з минулої поразки і тому тримає тепер про запас ще щось, якийсь прихований козир? Така «козирна карта», до того ж вже сотні раз перевірена в умовах України, дійсно є – статус російської мови.

І навіть може тепер вона стала ще «козирнішою» – бо 15 років українізації так і не дали бажаних наслідків. Це звичайно свідчить про те, що щось тут не так і щось тут треба змінювати в такому однобокому і не до кінця обґрунтованому підході. А проте – це вже завдання для нової влади – тієї, що сформується вже після парламентських виборів, якщо тільки вона дійсно ще стане новою. Ми ж поки що обмежимося одним – тим, що спробуємо проаналізувати те, що стоїть за таким можливим впровадженням в життя державного статусу російської мови.

Безумовно позитивними наслідками цього кроку стане відновлення юридичних прав тих російськомовних громадян, які вважають їх приниженими через неможливість звертатися в державні установи своєю рідною мовою та, можливо, визнання ними держави Україна як своєї, такої, що належить їм і громадянами якої вони дійсно являються. А в міжнародному плані - більш позитивне сприйняття України з боку Росії, російської влади та її громадян, в першу чергу – тих, хто пов’язаний з Україною родинними зв’язками. Проте це – лише одна сторона проблеми, бо цей процес породить і цілу купу негативних наслідків:

1. Українська мова почне витіснятися в Києві – столиці України, який і так ще й досі залишається здебільшого російськомовним, в результаті чого виникне загроза втрати української мови навіть на Галичині і Волині через те, що єдиною мовою діловодства стане російська як зрозуміла всім і весь документообіг зі столицею доведеться здійснювати вже російською. І, відповідно, бажання місцевого населення цих західних земель зберегти свою мову буде викликати спротив русифікації, що може призвести до розколу держави вже по лінії Центр-Захід та до певної ізоляції західної України по її історичному кордоні.

2. Українська мова поступово почне витіснятися зі сфери міжнародних відносин що приведе до втрати Україною авторитету на міжнародній арені, зменшить визнання її як справді незалежної держави та приведе до погіршення відносин з українською діаспорою, в першу чергу – США та Канади.

3. Відновлення російськомовних громадян України в правах одночасно буде означати ще більше приниження прав громадян усіх інших національностей, що може спровокувати прояви невдоволення з їхнього боку та ймовірно призвести до виникнення місцевих локальних конфліктів, вимог введення регіональних мов та до розвитку федералізму.

4. Впровадження російської мови може підсилити відцентрові тенденції на сході країни, спрямовані на розкол держави тому, що якась частина громадян чи політичних сил стане вважати це лише першим кроком до об’єднання з Росією всієї України, чи принаймі її окремих регіонів.

5. Існує загроза того, що таке вирішення мовної проблеми в Україні з боку всієї Росії чи її певних політичних кіл буде сприйматися лише як перший етап до здобуття наступних поступок – введення подвійного громадянства, спільного митного кордону, єдиного економічного простору, спільної валюти та утворення наднаціональних органів управління.

Тому навіть якщо введення російської другою державною мовою призведе до зняття конфліктів з Росією та російськомовними громадянами, то одночасно воно посилить протистояння з представниками всіх інших національностей, включно з українською, призведе до поступового витіснення української мови зі сфери державного будівництва та зі сфери міжнародних відносин та поступово перетворить Україну в федеративну державу зі слабкими зв’язками з центром та посиленою залежністю від Росії та її політики.

Можливо це теж непогано і якась частина населення України напевно не мала би нічого проти і такого варіанту подальшого розвитку подій. В усякому разі це надто сильно нагадує нам щось інше – те, що вже давно пропагують нам наші українські комуністи і що по-суті є всього-лише якоюсь ностальгією за Радянським Союзом та безглуздим прагненням повернути такий стан речей. Безглуздим – тому що навіть рядові виборці – і то з кожним роком все краще і краще починають розуміти, що неможливе таке повернення до минулого, про що беззаперечно свідчить безупинне і поступове падіння підтримки ними такої позиції українських комуністів з кожними наступними виборами.

А проте – останнє Януковичу і його команді ніби поки-що зовсім не загрожує, і навіть навпаки – як ми про це вже говорили, соцопитування свідчать навіть про зростання його популярності. В чому ж тут річ? Можливо тут є ще щось, вже справді приховане, другий потаємний козир? Він дійсно є – реформування економіки, захист приватної власності і тепер вже навіть – і певний курс на зближення з Європою – в т.ч. навіть і в плані підтримки демократичних та гуманістичних цінностей, про що свідчить хоча би факт включення в список партії Регіонів Ніни Карпачової.

Це здається новим і прогресивним, і таким, чого зовсім нема в ідеології комуністів і на перший погляд дійсно виводить команду Януковича в розряд нових прогресивних партій. І навіть дещо криміналізоване минуле деяких його соратників, та й його самого тут також здається не має зовсім ніякого значення – править же Італією Сільвіо Берлусконі, стосовно якого теж всіляке говорять – і що з того? А проте, цей феномен розкривається дуже просто – треба тільки з’єднати докупи ці дві «козирних карти», про які ми заговорили – і картина зразу ж стає на диво чіткою.

Отож – що буде при впровадженні російської мови в якості другої державної і при загальному спрямуванні на Європу і європейські цінності та на розвиток ринкової економіки? Покращаться відносини з Росією, але сама Україна ослабне і стане не настільки монолітною і незалежною, як зараз. Крім того, з боку Росії це може призвести до бажання отримати наступні поступки, за які, проте, можна буде цілком ще щось «сторгувати» для себе, наприклад знову ж таки в плані ведення бізнесу.

А раз так – то вся ця ідеологія і вся ця політика насправді має лише одне, чітке бізнесове спрямування. Можливо і справді для когось і зовсім непогане – наприклад для робітників чи менеджерів імперії Ахметова, хай навіть це і приведе до певного послаблення позицій України на міжнародній арені. Але напевно, якщо ми тільки дійсно хочемо збудувати сильну і справді незалежну державу, то розвиватися нам треба все-таки іншим чином. І якщо для Віктора Януковича і його команди такий варіант розвитку ситуації і дійсно досить непоганий – певне ослаблення позицій України в обмін на можливість повноцінного ведення бізнесу як в Європі, так і в Росії, то чи потрібно всім нам саме це – чужий бізнес такою дорогою ціною?

Але і це ще не все – можливо є і ще щось, ще якийсь, вже третій козир? Так, він теж є – видима сила характеру лідера Партії Регіонів та знання ним що і як робити далі, після повернення у владу. Це те твердження-лозунг, що на першому місці має стояти економіка, а не політика, що здається знову ж таки зовсім відповідає і напрямку розвитку в сторону європейських цінностей і якраз тому, що всіх нас так хвилювало після розпаду Радянського Союзу. А проте? Яка особисто Вас влаштувала би зарплата? 100, 200 доларів? Чи може 1000, 2000? Чи більше? Та й що тепер вже навіть і 2000 доларів зарплати, якщо вже давно, і навіть не в одному тільки Києві, ціни на житло почали перевищувати планку в 100 000 доларів?

Скільки часу заробляти треба тоді на квартиру, тим більше жителю Донбасу для якого якщо не сьогодні, то вже завтра стане актуальною проблема напівзруйнованих шахтарських містечок, в більшості з яких вже просто неможливо жити, де не завжди є навіть звичайна, не те що гаряча води і де населення однієї тільки Донецької області перевищує 5 млн.? І на скільки тоді треба щорічно підвищувати зарплату, щоб досягнути такого омріяного рівня хоча би в тих нещасних 2000 доларів доступних тепер середньостатистичному європейцю? Кожного року в два рази, чи більше? Чомусь важко уявити собі в ролі такого благодійника пана Ахметова, власника багатьох прибуткових підприємств, бо навіщо воно йому – добровільно позбавляти себе своїх же грошей? А проте і це ще не все.

Річ в тому, що ця рекламна фраза, яка російською звучить «на первом месте все-таки економика» і справді має під собою глибоке психологічне, чи краще навіть сказати ідеологічне обґрунтування. А вся справа в тому що вона і дійсно відображає всі ті наші уявлення, які жили в нас після розпаду Радянського Союзу – тоді, коли ми всі так дружно, без ніякого поділу на Схід і Захід, голосували на референдумі за незалежність України. Тільки справа тоді була не в матеріальних благах – все значно простіше і складніше одночасно. Просто Радянський Союз, яким би він не був, все-таки мав і щось позитивне в своєму розвитку, якусь гуманістичну складову.

Звичайно тепер можна довго дискутувати про те, наскільки там могли виконуватися такі права людини як право на свободу слова, наприклад, але ж на той момент основну масу наших громадян це не дуже-то й хвилювало. Та й справді, хто знає, а що є більшим порушенням прав людини – відсутність свободи слова, чи та залежність і обмеженість, яка виникає тоді, коли людина не може забезпечити себе і свою сім’ю хоча би самими елементарними матеріальними благами, хоча би їжею і теплом, як це було зі всіма нами в перші роки незалежності і як це все-ще багато в чому продовжується і досі?

Тому те єдине, що здавалось треба було зробити тоді – так це при загальному збереженні такого гуманістичного спрямування та тих здобутків в соціальній сфері, які вже були досягненні, повернути людині ту втрачену можливість самій визначати свою долю, яку так наполегливо намагалася відібрати в неї тоталітарна держава, повернути належну їй часточку загальнодержавного майна і дозволити вільно, без обмежень, розвиватися в економічній сфері – якщо в когось і справді виявляться для цього такі здібності. Це було би чимось схожим на те, чого ми всі так хотіли отримати для себе в ході приватизації з допомогою майнових сертифікатів. І це дуже схоже все-таки і на дальший розвиток гуманізму – на відновлення права людини на вільний, нічим необмежений, крім права інших людей, розвиток.

Правда про щось останнє вже не перший десяток років не втомлюється повторювати нам західна пропаганда, от тільки ніхто вже там в них тепер особливо і не вірить ні в яку рівність можливостей і ні в яку загальнонародну власність. І якщо для жителя Донбасу це може й справді омріяний рай, то хитромудрий західняк давно вже встиг розчаруватися в такому раю і давно звик бачити в такому суспільстві свої недоліки. І знову ж таки – чи можливо це для України, саме цей шлях і саме з цією командою, яка так наполегливо береться відстоювати саме ці ідеали?

Чи може краще все-таки подумати над тим, щоб використати щось з колишнього радянського досвіду і спробувати відтворити ту мрію, яку нам в свій час так і не вдалося реалізувати і поставити на зовсім інших людей і на зовсім іншу ідеологію? Не ідеологію українських комуністів, а ту ідеологію, яку нам всім разом ще тільки треба буде створити, хоч її перші паростки почали народжуватися вже зараз…

Ігор Лубківський.
2006 р.

Вибори в Україні (2004-го року) – аналіз і перспективи розвитку.

28 Feb 08 12:29:52 GMT

Вибори відбулися! Але ці вибори викликали дещо змішані почуття – незрозуміло, що робити дальше. Хоча, ніби ні - з однієї точки зору все цілком зрозуміло – треба перемагати у другому турі. Але саме тут і починається найцікавіше – саме це відчуття 100% впевненості в необхідності такої перемоги і самі результати виборів викликають якесь дивне відчуття внутрішнього конфлікту. До того ж, зауважте, - я поки що зовсім не говорю, про якого саме кандидата йдеться. Тому, щоб зрозуміти те, що вже сталося, і що ще тільки відбувається. треба говорити про якийсь системний конфлікт і про системні протиріччя. А для цього треба зробити якісь перші, хоча самі елементарні висновки. Отож – ВИСНОВКИ:

1. Безсумнівно – Ющенко переміг.

І переміг досить переконливо і сильно. Особливо, якщо врахувати кілька факторів:

По-перше – повну інформаційну блокаду, чого не зможе заперечити жоден представник діючої влади – навіть той же Нестор Шуфрич. Я думаю всім має бути безперечно зрозуміло, що якби в нього була хоч якась можливість появлятися частіше в випусках новин, чи в якихось інших нейтральних джерелах інформації, то це викликало би значно більшу довіру, ніж рекламні ролики- про це знає будь-який спеціаліст з реклами, чи любий, хто хоч трохи займався бізнесом. І до речі саме на цьому була побудована вся передвиборча компанія Віктора Януковича. Те ж, що основні телеканали рекламують продукцію фірми „Рошен”, як про це не втомлюється повторювати Вячеслав Піховшек, цілком очевидно не свідчить ні про свободу слова, ні про рівний доступ до ЗМІ, ні тим більше про можливість кандидата в Президенти України розказати про себе, про свою позицію, чи про те, як він збирається керувати державою.

По-друге – сам електорат Ющенка відзначається якоюсь певною специфічністю, на яку вже звертали увагу політологи – в усіх рейтингах з часів свого прем’єрства Віктор Андрійович стабільно набирає 25-30% голосів. З одного боку – це дуже вірний електорат, який буде завжди голосувати за нього за будь-яких умов. А з іншого боку – важко розраховувати на щось більше. Тому сама можливість вискочити з цих 25-30% вже означає багато. А мова тепер вже йде про 40 чи 50%. Безперечно це багато і це перемога.

По-третє

– вдалося створити боєздатну команду, що привела до цієї перемоги – і це теж немало. Бо з часу парламентських виборів „Наша Україна” могла похвалитися хіба тільки одними поразками – нествореною більшістю, втраченою можливістю обирати керівництво парламенту, втратою частини членів фракції. Частковим успіхом було тільки обрання голів комітетів. Тому якщо зараз вдалося досягнути успіху, то очевидно, що в першу чергу це заслуга людей, що не входять до „Нашої України” – Юлії Тимошенко, Олександра Зінченко, і можливо ще когось.

По-четверте – вдалося охопити більшість регіонів України, про що, проте, мова ще піде пізніше.

2. Несподіваною виявилася втрата соціалістами і комуністами своїх позицій.

І якщо стосовно комуністів це ще якось можна пояснити старінням їхнього електорату і загальною зміню суспільних цінностей в сторону більш європейських і ринкових та незрозумілою поведінкою їхнього лідера, який хоче і в опозиції побувати і владу підтримати, коли йому це вигідно, то відносно соціалістів це вже дещо дивно, незрозуміло, і навіть тривожно. Звичайно тут теж можна знайти безліч пояснень, але в кінці кінців щось не до кінця зрозуміле таким і залишиться. Через що і виникає відчуття тривоги.

3. Несподівано високий результат Віктора Януковича.

Можна без кінця говорити про порушення з боку влади і про нечесність даних виборів, але факт залишається фактом – ніякі фальсифікації не дали би такого результату, якщо би справді не було людей, які би за нього голосували. Хай навіть було 10 чи 20% підтасовок – все-одно залишається 15-20% тих, хто чесно голосували за діючого прем’єра – це вже багато. Безсумнівно це перемога.

Це те, що відбулося. Таким чином ми і отримали два Віктора – два переможця – в повній відповідності до їхніх імен. Віктора Ющенка з майже 50% голосів – принаймі у тому випадку, якби він мав можливість більше заявляти про себе. Переможця з якимось дивним відчуттям невпевненості, який не може пояснити, чому суперник взяв так багато. І Віктора Януковича, в якого все зрозуміло – навіть якби він взяв лише 15-20% голосів - це вже була би перемога. Українці ніколи не любили тих, хто при владі, навіть коли жили краще, ніж зараз. Якщо не вірите – то почитайте в історії України чим закінчували всі гетьмани, починаючи з часів Богдана Хмельницького. Тому при довірі населення до влади 2-3%, чи навіть 7-12% отримати більше 20-30% - велика перемога. Йому і справді є чим гордитися.

Що тепер?

Тепер завдання просте, але з точністю до навпаки. Переможець Янукович має ще десь добрати тих 10% голосів, яких вже йому шукати більше ніде. Навіть якщо його підтримають комуністи чи соціалісти, то це ще не гарантія того, що саме так проголосують рядові виборці. А переможець Ющенко має переконати всіх ще раз звірити списки виборців, повинен якось вмовити східні регіони голосувати за нього і не забути нагадати тим, хто вже проголосував за нього, зробити це ще раз. У нього теж свої проблеми – все ті ж південно-східні області. Ось тут, в усій цій історії і випливає ще один 4-й висновок з цьогорічних виборів.

4. Мова не йде про Східну чи Західну Україну.

Такий розподіл існував завжди, але в основному він завжди штучно створювався існуючою на той момент владою. Бо на практиці все дещо інакше – і північні райони Тернопільської області, Рівненська та Волинська області, вся Волинь, яка географічно належить до Західної України є ближчою по духу Східній Україні, ніж Вінницькій чи Київській областям, а січові стрільці і воїни УПА воювали не тільки на Галичині. Але історія з голосуванням за Віктора Януковича висвітила зовсім інший, більш природній розподіл – саме той, що склався історично, але який ще ніколи до цього часу не висвітлювався настільки яскраво і рельєфно. Показовою в цьому плані була дискусія на УТ-1 двох кандидатів в Президенти – Олександра Омельченка і Олександра Базилюка. Пан Базилюк заговорив про якийсь „Слов’янський Союз”, що нараховує вже більше ніж 100 чи 200 років – конкретна цифра не має значення, бо все одно це дуже мало. І ось в цей момент і сам ведучий теж зацікавився: „ А справді, звідки Ви взяли таку дату?” Виявилося – від якогось там з’їзду слов’ян. Звичайно це смішно. Смішно рахувати історію слов’янського руху 100 чи 200 років тому, якщо тільки Київ нараховує більше як 1500 років і коли само слов’янство існувало очевидно ще і до того. Це все одно, якби германський етнос, якому вже й взагалі більше 2000 років ні з того, ні з сього взявся би святкувати своє 300-річчя.

Але показовою в цій історії є не саме це питання, а реакція на нього різних учасників – кияни Омельченко і телеведучий не розуміли чому донеччанин Базилюк рахує лише останні 100 чи 200 років. А що ще він має рахувати, якщо історики ще й досі точно не знають чи вже існував Донецьк 200 років тому, чи ще ні? Коли Харкову – 300 років, а Миколаєву, Херсону і Одесі щось біля 200 ?

Всі ці міста були створені царською владою після того, як був знищений останній оплот української державності – зруйнована Запорізька Січ. І на ці – тоді вільні і безкраї, необжиті степи з родючою землею цілими селами і губерніями завозилися селяни, поміщики і чиновники з Росії. Я не хочу нікого образити і ми не повинні рахувати, що ті українці, які живуть в Південно-Східній Україні чимось гірші за нас усіх. В усякому разі з того часу пройшло вже досить часу, щоб все це вже знову всоте перемішалося. Але цілком очевидно і те, що це достатньо сильний соціальний і політичний фактор, який обов’язково потрібно враховувати, якщо ми хочемо жити спокійно і злагоджено і збудувати стабільну і сильну державу.

Що далі?

В основному все зрозуміло. Мова не йде конкретно про особу одного Віктора чи іншого, хоч і мені особисто, виходячи з моральних принципів, більше імпонує Віктор Ющенко. Але мова зараз йде про більш стратегічні цілі. Це так як сказав один з російських політтехнологів: „президентські вибори в Україні – це як фінальний акт боротьби добра і зла”. От тільки де тут добро і де тут зло розібратися зовсім непросто. В усякому разі коли він про це говорив, то напевне мав на увазі щось зовсім інше, ніж те, про що говоримо ми. І навіть якщо би наші уявлення в цьому плані співпадали, навіть тоді стратегічні інтереси будівництва і розвитку двох зовсім різних держав можуть виглядати зовсім різними. Хіба що тільки одна з них зовсім відмовиться від своєї державності – і напевно це мала бути зовсім не Росія.

Але що для нас Зло і що – Добро? Попробуємо тепер, після довгого-довгого вступу нарешті розібратися в цьому з точки зору системного підходу. Нагадаю для цього вихідні дані:

Ющенко переміг, вийшовши зі своїх 25-30% рейтингових показників до 40-50%

Янукович досягнув значного успіхупіднявшись з 0% до реальних 20-30% - конкретна цифра не так вже й важлива, все одно це багато.

З’явився новий фактор розподілу – Західно-Центральна-Північна Україна і Південно-Східна, фактор, що природньо виник історично, але який ще ніколи досі не проявляв себе настільки яскраво виражено.

Існує ще щось дивне і незрозуміле, до кінця не пояснене самими переможцями. Це те, чому при такому високому результаті в Ющенка так багато зміг отримати Янукович, те, чому так багато голосів втратили комуністи і соціалісти і те чому знову, хоч вже і не вперше, настільки активно голосувала Західна Україна. І ось саме цей останній, 4-й пункт і є ключом до розгадки того, що ж відбувається НАСПРАВДІ.

В цьому плані ми можемо говорити про складне поєднання соціології, психології, механіки складних саморегульованих систем і може навіть якоїсь метафізики – що в принципі і не дивно, бо мова йде про реальне життя. Мова йде про систему елементів, кожна з частинок якої може приймати самостійні рішення щоб забезпечити краще функціонування системи в цілому. І все те незрозуміле, що відбувається, пов’язане з нашим нерозумінням механізмів такої саморегуляції. Назвемо умовно північно-центрально-західну Україну -1, а південно-східну – 2. За що голосували виборці 1 – за зміну діючої влади,за національну (не путати з націоналістичною!) ідею, за розвиток української держави і культури. За що голосували 2 – за стабільність (відсутність змін?), за можливість вільно розмовляти російською мовою, за повільний поступовий розвиток – в надії на те, що колись буде краще.

Звичайно в таких уявленнях є певне протиріччя. І навіть більше – для кожної зі сторін позиція іншої сторони до певної міри і є символом Зла, в чому і полягає метафізична суть даних виборів, що і пояснює таку високу активність на цих виборах – що стало повною несподіванкою для кожного з кандидатів, коли мова йшла про активність іншої сторони. І тому, здавалось би, в подальшому необхідний певний компроміс, про що навіть вже в якійсь мірі і йде мова. Але ось саме в цьому і полягає небезпека. Тому що компроміс неможливий!

Тоді що? Значить війна? Чи це означає, що одна із сторін, яка виявиться мудрішою і поступливішою, має добровільно програти, щоб не допустити гіршого варіанту розвитку подій, що не так вже й нереально? Але найцікавішим в усій цій історії є сам такий хід думок. Компроміс неможливий – але це ще зовсім не обов’язково означає війни. І оскільки мова йде про такі складні речі, поясню детальніше:

По-суті, тут зовсім не має значення про саме ми говоримо. Мова йде лише про комплекс взаємозв’язаних протилежностей, про своєрідну бінарну систему. Це – як пара позитивно і негативно заряджених частинок. Це – саме те, про що говорив Гегель як про єдність і боротьбу протилежностей. Але те, чого він не знав, чи не сказав – це те, що за таких умов існує декілька комбінацій і відповідно стільки ж можливостей розвитку. Тому що кожне соціально-психологічне уявлення існує одночасно як в своєму прямому вигляді, так і у вигляді своєї протилежності, тому одна пара протилежних уявлень утворює вже чотири можливих комбінації. Хоч і компроміс теж можливий, але в такому випадку він буди означати знищення протилежностей і відсутність можливості розвитку. Це все одно, якби два заряджених тіла зіткнулися і втратили свій заряд і стали би нейтральними – „ніякими” – чого в українській політиці і так вже забагато.

Отож, які ми маємо можливі варіанти?

1. Зміна діючої влади, національна ідея, розвиток української державності і культури.

1а. Незміна влади,інтернаціональна або шовіністична ідея, втрата української державності і культури.
2. Стабільність (відсутність змін), можливість користуватися російською мовою і способом життя, повільний поступовий розвиток.
2а. Дестабілізація, заборона всього російського, відсутність розвитку взагалі або революційні зміни.

Що буде?

І. (1-2а) зміна діючої влади, впровадження національної ідеї, розвиток української державності і культури, дестабілізація, заборона всього російського, відсутність розвитку взагалі або революційні зміни.

ІІ. (1-2) зміна діючої влади, впровадження національної ідеї, розвиток української державності і культури, стабільність (відсутність змін), можливість користуватися російською мовою і способом життя, повільний поступовий розвиток.

ІІІ. (1а-2) Незміна влади,інтернаціональна або шовіністична ідея, втрата української державності і культури, стабільність (відсутність змін), можливість користуватися російською мовою і способом життя, повільний поступовий розвиток.

ІV. (1а-2а) Незміна влади, інтернаціональна або шовіністична ідея, втрата української державності і культури, дестабілізація, заборона всього російського, відсутність розвитку взагалі або революційні зміни.

Аналіз:

Варіант І – це те, що зараз пропагує команда Ющенка – і те, чим страшать їхні опоненти, проти чого голосувала південно-східна Україна, голосуючи за Януковича. Ось в чому секрет – вони голосували не за Януковича, а проти другої частини програми Ющенка.

Варіант ІІІ – те, за що агітував Янукович. Тут теж секрет. Багато хто і з Західної України і з Києва чи області хотів би бачити на місці Ющенка когось іншого, можливо більш впевненого чи рішучого, як Юлія Тимошенко, чи більш лівих поглядів, як Мороз, але голосуючи „ЗА” Ющенка вони в першу чергу голосували проти можливої загрози втрати української держави, не проти російської мови чи культури, а проти загрози знищення української культури. Ніхто ніколи би не виступав проти російської мови, якби українська культура і справді мала би можливість повноцінно розвиватися.

Варіант ІІ. Безперечно – це ідеальний варіант. Це саме та програма переможця, яку всі так безуспішно шукають. Той з кандидатів, який зможе забезпечити розвиток цих протиріч, який зможе за час, що залишився, розвинути ефективну програму в цьому напрямі і донести її до виборців, і буде переможцем з великим відривом в 20-30% голосів. Звичайно шанси Віктора Ющенка тут вищі, якщо він зможе виконати другу частину плану – забезпечити стабільність, можливість користування російською мовою, еволюційний розвиток. Або – в Віктора Януковича, якщо він зможе дистанціюватися від діючої влади, виступити за впровадження національних ідей (в що, проте віриться з трудом), і за розвиток української держави.

Варіант ІV. Це – найгірший варіант. Повний крах і загроза або повільного занепаду, або самознищуючої неконструктивної громадянської війни. Це саме та загроза, від якої втікають в компроміс, знищуючи частини себе. Це саме та загроза, яка викликала в нас відчуття тривожності і навіть страху на самому початку нашого аналізу. Це саме той варіант, коли програють всі – подивіться ще раз, бо там є і втрата української державності і заборона вільного використання російської мови і культури. А це означає не більше і не менше, як те, що Україна перестане існувати, і що на цій території будуть жити якісь вже зовсім інші люди. Це може бути хто-завгодно. Знову ж таки – не бажаючи нікого образити – пакистанці, індуси, араби, німці, негри, - в історії багато народів, які безслідно щезли, або безслідно розчинилися. До того ж це саме той четвертий варіант, який містить в собі щось містичне – це саме той психологічний тіньовий образ, про який говорив ще Юнг, в якому міститься все саме несподіване, страшне і незрозуміло, що вже теж не раз бувало в історії різних народів.

* * *

Ось такий приблизний аналіз, хоча заради справедливості і треба сказати, що все-це значно складніше, бо в реальному житті таких пар протилежностей може бути декілька, а відповідно зростає і кількість можливих комбінацій, а можливі варіанти розвитку можуть коригуватися самими людьми в процесі їх розвитку. Що ж до того, що цифри, які я використав в своєму аналізі, можуть не відповідати дійсності – то це теж не має принципового значення – бо якщо і були фальсифікації, то все-одно за ними стояли якісь конкретні люди, які чимось керувалися в своїй діяльності. Одна і таж психічна енергія може по-різному проявлятися в різних ситуаціях і через різних людей.

05.10.2004р. Ігор Л.

П.С. Статя написана в жотні 2004-го року, після першого туру президентських виборів в Україні, ще тоді, коли ні про яку "помаранчеву революцію" ніхто і не думав.