Ігор Лубківський

Юлія Тимошенко: Демократія чи авторитаризм?

16 Dec 08 08:19:12 GMT

Автори статті свідомо вибрали саме таку назву, уявляючи собі яку радість і захоплення викличе вона в опонентів Юлії Володимирівни, мовляв – „А ми ж казали! Ми говорили, що вона – це такий собі маленький диктатор, лідер невеличкої групки фанатично налаштованих людей –новітнього „Білого братства”!” Свідомо – тому що саме такої реакції і очікують. А тому провокуючи таким чином противників БЮТу вони якраз навпаки – хочуть показати як мало насправді смислять наші політики та їхні політтехнологи в тих речах, які повсякчас намагаються в своїх корисних інтересах нав’язати нам з вами – навіть не задумуючись над тим, що в результаті навпаки – тільки погіршують своє ж власне, не кажучи вже про наше з вами, життя. А проте – це в повній мірі стосується і самого БЮТу... Як то кажуть, не ображаючи нікого конкретно: „яке їхало – таке й здибало”!

Передня частина.

Літом 2005-го року країна жила постпомаранчевими подіями і здебільшого цікавилася не стільки політикою, як якимсь фантасмагоричним і тепер вже здається зовсім нереальним шоу – штурмом бронетехнікою офісу Рината Ахметова, багатосерійним мильним серіалом з переслідування „ворогів народу” (упс... помаранчевої революції), слідкувала за долею безвинно ув’язненого „героя” південно-східних – Вадима Колеснікова та захоплюючим трилером з розгону ДАІ. А проте, як казав геніальний Ломоносов – „ніщо з нічого не виникає і ніщо нікуди безслідно не щезає!” – а тому для людини думаючої вже тоді було зрозуміло, що щось йде не так, як слід. А фактично навіть – можливо ще й набагато раніше, можливо ще після бездарно відданої Віктором Ющенком перемоги парламентських виборів 2002-го року.

От тільки знову, вже вкотре, в 2004 році вибору в нас, здається, ніякого і не було. Що Симоненко/Кучма в 2000-му році, що Ющенко/Янукович в 2004 – «обоє рябоє». А тому як і в 2004-му, так і в 2005-му треба було думати, що робити далі – і оскільки усі зміни в державі здійснюють інтелектуали і романтики – то як і в умовах кучмівського тотального контролю за ЗМІ, так і в умовах наступного хаосу пост-помаранчевих подій існувало лише одне-єдине місце, яке могло зібрати їх докупи – дітище нового тисячоліття – Інтернет. Місце – легке і доступне для всіх бажаючих, і для всіх небайдужих до долі власної країни – треба було тільки знати адресу, за якою йти. І ось саме щодо останнього якраз все було цілком зрозуміло: адреса могла бути тільки одна – форум Персонального сайту Юлії Тимошенко – революціонера і романтика, основного двигуна помаранчевої революції, і людини тоді ще небайдужої до Інтернету – як до єдиного раніш доступного їй засобу комунікації – тому саме тут поступово і зібралися ті люди, деякі з яких представлені тепер тут перед вами у вигляді авторів цієї статті...

Не претендуючи на абсолютну істину в останній інстанції, висловимо лише те, що вдалося зрозуміти і осмислити за цей час щодо розвитку нашої держави і подій, що відбуваються. Звичайно це лише один погляд на проблему, який зовсім не претендує на абсолютну істину – але й це вже немало…І до того ж навіть поза претензіями на абсолютну чи неабсолютну істину цей погляд цікавий хоча би як погляд людей, що в значній мірі були "всередині" подій становлення, розвитку та занепаду постпомаранчевої "інтернетної мрії", яка полягала у вірі в можливість "зняття" суто фізичних обмежень для спілкування широкої суспільної спільноти як і поміж собою, так і з політикумом, його найкращими і найгіршими представниками...

1. Необхідна передмова.

В минулі часи політика зводилася переважно лише до боротьби за владний трон і за виняткове право на те, щоб гнобити свій власний, чи завойований народ. Пізніше в цей процес внесла свої корективи промислова революція – так як фінансовий світ, значно зміцнівши за її рахунок, став диктувати вже свої правила і умови політичної боротьби, втручаючись в віковічне протистояння державної влади та народу, та намагаючись всіляко переманити останній на свій бік. І так народ, що раніше був повністю залежним лише від свого володаря, тепер включили в політичні ігрища «сильних світу цього», зробивши залежним тепер вже не тільки від безпосередніх умов життя, але й від новітнього монстра політтехнологій.

Однак постіндустріальний інформаційний період розвитку світу знову вніс свої корективи і в цей процес, з одного боку породивши нові, ще більш досконалі, ніж раніше, політтехнології, а з іншого – створивши принципово інші можливості взаємовпливів суспільства і політикуму, даючи набагато простішу систему циркуляції та обміну інформаційних та мисленевих полів всередині суспільного організму, ніж було дотепер – так що тепер владі набагато складніше відокремлюватись від зримих наслідків своїх дій, ніж це було раніше, тому що інформаційне суспільство не передбачає "недоторканих каст", які занурені самі у себе у своєму власному інформаційному котлі, зовні будь-яких зв'язків з оточуючим світом. Юлія Володимирівна була першою в Україні, хто серйозно намагався використати ці особливості новітнього часу. Іноді навіть кажуть, що й помаранчева революція була першою революцією новітніх технологій – так як і Інтернет, і мобільний зв’язок відігравали далеко не останню роль в організації людей в тих умовах Кучмівського контролю за інформацією як і перед-, так і післявиборчого періоду 2004-го року. Однак в загальному та цілому з такими намаганнями Юлії Володимирівни зараз вийшло як і з її власною партією, стан в інтернет-господарстві практично повністю повторює ситуацію всередині "Батьківщини" – в результаті чого болючі поразки БЮТу, на зразок до Київських виборів, і просто таки катастрофічний антипіар власної політичної сили в середовищі звичайних користувачів Інтернету є дуже спорідненими явищами.

Після Київських виборів, в яких один з авторів статті приймав активну участь, народився аналіз загальної ситуації у БЮТі, як дуже печальна еволюція в напрямку бажання закидати „електорат” мішками доларів на виборах замість постійної і наполегливої праці місцевих депутатів з виборцями. В самому ж БЮТі з’явилось те, що не було, здається, присутнім раніше – бажання „кинути” тих, хто на БЮТ працював і ставлення до рядового БЮТівця як до плебсу, який за самим означенням багато чого винен „ясновельможним” з вищої ланки. Програш на виборах при такому підході до справи був дуже логічним і практично неминучим. Стосовно інформаційних технологій вибудовується абсолютно та сама схема: відсутність системної та ґрунтовної роботи з пересічними людьми чи бодай власними щирими прихильниками намагаються компенсувати політтехнологічним "дресуванням" депутатів на різні ток-шоу та зустрічі з пресою. Відсутність селекції за зрозумілими критеріями у лави власної політичної сили – окозамилюванням різного роду "листів у підтримку прем'єра" та таким іншим. За таких обставин не виглядає нічим дивним, що проект "Ідеальна Країна" практично поховано, і до того ж вже вдруге, а люди, які з самих початків брали там участь абсолютно не задіяні в жодних суспільно-корисних сферах діяльності, і з самого початку цього проекту ніхто не запропонував жодної зрозумілої схеми для того, щоби цей потенціал задіяти, все лишалось на рівні оголошень та форумних суперечок.

Персональний сайт Юлії Володимирівни наразі скоріше жевріє, ніж живе, форум персонального сайту РІК(!) взагалі не підтримувався адміністративно, і врешті-решт помер (не внаслідок відсутності користувачів, а внаслідок банального хаку бази даних), без огляду на багаточисленні сигнали від громадських модераторів (що діяли на суспільних засадах, офіційно абсолютно ні за що не відповідаючи, і діючи лише на свій страх і ризик) на вищі щаблі БЮТу про вкрай незадовільний стан його техпідтримки. В результаті в один прекрасний день злетіла вся форумна датабаза і її ніхто не відновив. На головній сторінці форуму вже місяць висить оголошення „дирекція вирішує подальшу долю форуму” і має шанс провисіти ще хоч рік, оскільки реально дирекція долею форуму взагалі не цікавиться. Це абсолютно звичайно для структур, які основним своїм завданням починають бачити замість блага країни чи хоча би досягнення якоїсь спільної мети особисту вигоду тих, хто ці структури складає і чию філософію можна висловити в одному реченні: якнайменше зробити, якнайбільше отримати. Люди, які мають якісь мрії та ідеали в таких структурах просто НЕ ПОТРІБНІ – на них дивляться як на не дуже безпечних ідіотів від яких невідомо чого чекати, оскільки мотиви таких людей переважній масі "працівників" просто незрозумілі. Ця ситуація є тим більш прикрою, що сама Юлія Володимирівна є тією людиною, яка вміє мріяти і дивитись в майбутнє.

Але загальна картина тих, хто її оточує, чим далі тим більш стає просто безперспективною. І питання, на наш погляд, зовсім не у тому, що вона чогось не хоче чи хоче недостатньо чітко. Головна проблема у тому, що при відсутності чіткої ідейно-цінністної структури будь-якого колективу, структури, яка мала би характер внутрішнього „кодексу честі” для її представників, структури, яка народжується усвідомленням спільних цілей та спільних цінностей жодного іншого результату чекати вкрай важко, тому що на перший план в такому разі виходять суто шкурні, глибоко приватні інтереси на зразок того, щоб забезпечити за рахунок партії себе та свою сім’ю, влаштувати свого родича на тепле місце, а наскільки цей родич розбирається чи не розбирається у тому, за що взявся – це вже зовсім інше питання. У наступній статті ми спробуємо проаналізувати не стільки те, чому воно так сталося як те, якими категоріями, в ідеалі, повинні би Були мислити майбутні та теперішні українські політики та їхні послідовники, щоби найкращі наміри кращих з них не переходили у «паровозний свисток» та й по тому.

Юлії Володимирівні, наприклад, подібний стан її «робочого оточення» в найближчому майбутньому загрожує дуже сильним відривом від розуміння реального настрою інтернетного середовища, яке складається далеко з ненайдурніших представників нації – а тому до певної міри може бути індикатором майбутніх настроїв суспільства – того, що буде вже завтра. Якщо ж вона вважає, що такий розрив їй нічим суттєвим не загрожує то, думається нам, робить прикру помилку. Подальші роздуми не вважаються нами істиною в останній інстанції, однак це спроба подумати над тим, на основі чого міг би скластись ІДЕЙНИЙ КОЛЕКТИВ в сучасній українській політиці, тому як колективи випадкові, якими зараз є 90% сучасних політичних партій, навряд чи зможуть в довготривалій перспективі чимось реальним прислужитись побудові Нової України замість того хаосу та руїни, що маємо на цю мить.

2. Все народжується з Хаосу...

Разом з тим ми свідомі того, що усі ці проблеми не стосуються діяльності лише одного-єдиного політика, чи лише однієї-єдиної партії – і насправді мають в основі своїй системні причини. Тому щоб осмислити весь цей комплекс проблем, які стоять перед Україною і її політичним середовищем зараз, ми, як мінімум, повинні хоча би приблизно уявляти собі те, з чого виросли, яка спадщина минулого стоїть за усіма нами, що ми можемо використати зараз з вигодою для себе, а що несе нам додаткові загрози – тим більше що по великому рахунку таких уявлень і загроз виявляється не так вже й багато. Проте на жаль формат даної статті не дозволяє провести аж настільки детальний аналіз, а тому можемо послатися до статті, опублікованої раніше – „Політичні перспективи України” – http://narodna.pravda.com.ua/politics/48ea109683e9..., обмежившись тут лише скороченим викладом її основних положень. Базисом для розуміння цих процесів стає те, що Україна, так повністю і не звільнившись від свого комуністичного минулого, спробувала увібрати в себе й цінності сучасного західного ліберал-демократичного суспільства.

Власне кажучи, нічого поганого в такому поєднанні може би ще й не було, якби від нашого минулого нам залишилася його позитивна складова – та, яка для усіх нас асоціювалася з демократичними принципами побудови Радянської держави, демократичними в прямому сенсі того слова – демократії, як влади народу: принципу Рад, виборності суддів, народного контролю за якістю вироблених товарів – а не так, як воно було насправді, коли фактично керувала компартійна номенклатура; і якби з західної моделі влади ми увібрали все ті ж демократичні, хай і ліберально-демократичні, принципи, а не те, що їх тепер зазвичай супроводжує – новітні маніпулятивні технології, покликані якраз навпаки – на те, щоб зробити народ ще більш залежним. З цієї точки зору помаранчева революція, та й сам Майдан стали для нас якраз символами відновлення справедливості, намаганням народу повернути собі втрачене право на те, щоб самостійно визначати долю своєї держави – і аж ніяк не були боротьбою за якогось, байдуже якого саме, одного-єдиного кандидата, чи боротьбою за прозахідний чи проросійський напрямок розвитку – як це дуже часто намагаються нам представити зараз.

3. Народження нації...

Проте для того, щоб повністю зрозуміти те, що відбувається в Україні за усі роки незалежності, і, особливо, в пост-помаранчеві часи, необхідно врахувати ще кілька діючих факторів, які є найбільш визначальними для України, і про які проте й близько не говорять нам наші політики чи їхні політтехнологи. Перший з них полягає в тому, що незалежність Україна отримала в свій час не всупереч колишній комуністичній владі, а саме завдяки їй – коли українські комуністи, злякавшись подій в тогочасній Ельцинській Росії, намагалися таким чином зберегти своє подальше безхмарне існування. Тому якщо для усього українського народу грудневе голосування на референдумі 1991 року було намаганням створити нове і більш досконале суспільство, то для комуністичної більшості парламенту воно навпаки – було проявом прагнення зберегти якраз те своє номенклатурне минуле, яке аж ніяким чином не було пов’язано ні з демократією, ні тим більше з українською незалежністю, ворогами якої вони по суті як і були, так і залишилися.

Інших два суттєвих фактора стосуються процесу формування української нації – і тут проявляється одна дуже цікава закономірність. По-перше – третина України фактично дуже молода – їй всього по 200-300 років, в історичному масштабі це надзвичайно мало – коли в США уже приймали Конституцію, в нас тільки починали освоювати дикі степові простори. З іншого боку – цей феномен «пустелі в центрі Європи» поєднався з віковічним існуванням українського народу, який свої корені відраховує від Київської Руси, якщо вже й не від держави Антів, і який попри те, навіть незважаючи на свою тисячолітню історію, фактично так ніколи і не мав своєї державності в повному сенсі цього слова – а тому й зістарівся, так її й не дочекавшись. Тому тепер таке поєднання цих двох абсолютно різних частин України в кордонах однієї держави є якраз достатньо позитивним фактором, здатним внести те необхідне прагнення до пошуку нових шляхів розвитку, якого нам усім, здається, так не вистачає зараз. Ну і нарешті слід звернути увагу й на сам механізм формування нації – нація не може існувати там, де ще зберігся старий патріархальний устрій суспільства, де ще існують окремі родові чи сімейні клани.

А проте руйнування патріархального устрою є хоч і необхідною, але не є достатньою передумовою для такого її формування – іншою обов’язковою умовою цього стає виникнення відчуття спільності історичної долі – знання і розуміння власної історії, наявність спільних інтересів і прагнень. Саме тому Київська Русь хоч і існувала на теренах сучасної України, а проте навряд чи може вважатися прототипом сучасної української держави – ні за першою ознакою, ні за другою. Марксисти цю роль могильника старих патріархальних відносин приписували капіталісту, промисловій революції та грошовим відносинам, але те, що було вірно для Німеччини часів Маркса, не було таким для України – тому що переживши монгольську навалу, вона, за рідким виключенням гірських районів Західної України, втратила свій колишній устрій і без того. От тільки самої цієї втрати, як і слід було того чекати, було ще явно недостатньо для виникнення нації – і якщо перші її паростки проросли ще в ХVII ст. – після реформ митрополита Петра Могили, які запровадили в Україні загальну грамотність населення, то в загальному цей процес не завершився ще й досі, особливо якщо згадати той посильний вклад, який внесла в його розвиток, чи вірніше в знищення його розвитку, комуністична влада з її колективізацією, голодоморами і масовими депортаціями народів...

Якщо ж тепер до цієї історичної спадщини України додати ще й фактор наявності власних олігархічних кланів та фактор безпринципності і зрадливості теперішньої політичної псевдо-еліти – то ми й отримаємо весь той спектр сучасного політичного життя нашої країни, який так яскраво маємо змогу зараз спостерігати. Разом з тим, як це не парадоксально звучить, враховуючи усі особливості національної і історичної долі України, достатньо достовірно можна стверджувати, що саме завдяки їм вона мабуть має таки деякі унікальні можливості для свого подальшого розвитку – за рахунок завершення процесу формування нації та за рахунок переосмислення колишніх стереотипів і міфів комуністичної доби.

Що ж стосується долі існуючих політичних партій, то тут ми бачимо фактично всього дві можливості для них – або вони так і будуть перетасовуватися на існуючих електоральних полях посткомунізму, націоналізму і лібералізму, що для всієї країни означатиме фактичну фіксацію існуючого політичного процесу на багато років вперед, або таки спробують використати цей унікальний шанс для здійснення нового прориву. Але для цього тим партіям, які готові будуть взяти на себе відповідальність за подальший розвиток України, доведеться рухатися саме в напрямку поєднання національних і радянсько-демократичних (не плутати з комуністичними) цінностей – приблизно так, як ми всі це собі і уявляли ще на грудневому референдумі 1991-го року…

4. Політичні партії та майбутнє.

За такого стану справ та політична партія, яка би дійсно хотіла здійснити таке амбітне завдання, повинна би як мінімум віддавати собі звіт про усі ці проблеми, і якщо вже й не намагатися хоч якось вирішити їх, то хоча би знати про їхнє існування – замість того, щоб тупо в черговий раз намагатися обдурити свого виборця нічого насправді не значущими для нього обіцянками. А по-великому рахунку – мала би бути ще й якимсь стимулом розвитку суспільства, а не паразитувати на ньому – і без того ослабленому... Але для цього її діяльність повинна відповідати хоча би певним мінімальним критеріям:

4.1. Ідеологія  Програмні комплекси поведінки
Більшість політичних партій України на сьогодні є деідеологізованими – це стало наслідком комуністичної доби, яка і привила усім нам на довгі роки наперед відразу до самого слова „Ідеологія”. Певні зародки ідеології правда є в Партії Регіонів – якщо розглядати її саме як консервативно-ліберальну партію, чи в „Нашої України” – якщо сприймати її як націонал-лібералів, ким вони по суті і є, а не ким себе намагаються представити. Проте по великому рахунку сама наявність чи відсутність ідеології ще не є аж настільки важливою – якщо усвідомлювати для чого саме вона повинна служити і як саме вона має проявлятися в житті кожної окремої людини. Тому в тому випадку, коли якась окрема партія не може чітко сформулювати для себе свої власні ідеологічні уподобання, вона: а) повинна діяти в руслі тих інтересів, які є важливими для її виборців – так як це представлено вище; б) повинна володіти такими механізмами зворотного зв’язку, які би дозволяли їй вчасно коригувати її цілі, визнавати і виправляти власні помилки. На жаль ні першого, ні, тим більше, другого – вміння і бажання визнавати і виправляти власні помилки і прорахунки – в більшості політичних партій і близько немає

4.2. Взаємодія з виборцями
За таких умов фактичної відсутності національної ідеї, несформованості нації та відсутності в політичних партій навіть найменших уявлень про те, яку саме вони сповідують ідеологію, надзвичайно важливими стають механізми їхньої взаємодії з виборцями. Тобто все просто – не знаєш, що і як створити, але хочеш отримати голоси виборців – так запитай у них поради: що саме і як треба робити, що для них є більш важливим, а що – менш. Це мало би бути звичною практикою політичних партій – починаючи від інтернет-опитувань і закінчуючи своєрідними референдумами, але натомість ми бачимо навпаки – тільки ще більше їхнє відсторонення від своїх виборців. Про щось подібне, правда, Юлія Володимирівна раніше вже заявляла, а проте, на жаль, тепер ця ідея, здається, вже остаточно забута…

4.3. Система оновлення кадрів
Інше, не менш важливе, завдання при любій структурі управління партією – система відбору і оновлення кадрів – інакше остання рано чи пізно ризикує просто виродитися. На жаль як і в БЮТі, так і в інших політичних партіях, воно теж практично не вирішено, а „Наша Україна” і взагалі, як виявляється, практично зовсім не має рядових членів – тільки працівники тих підприємств, власниками яких є люди, що входять до керівних органів партії. На що за таких умов розраховує ця партія – просто незрозуміло. Як і незрозуміло й те, на яких підставах вона взагалі мала право двічі приймати участь у виборах народних депутатів Верховної Ради України – якщо формування її первинних організацій так фактично і не було завершеним.

4.4. Генератори ідей?
Проте не все і не завжди полягає в одних тільки політтехнологіях чи в одних тільки виборах – завжди можуть виникати і просто непередбачувані ситуації. До того ж людина далеко не завжди може абсолютно все спрогнозувати наперед – і тому, що не владна повністю над усім світом, і тому, що дещо здатна створити самостійно, ціною власних зусиль і незважаючи на зовнішні обставини – щось настільки нове, що вона й сама може не до кінця уявляти його собі в процесі творення. А тому в будь-якій системі завжди потрібний цей „механізм непередбачуваного” – механізм генерування нових ідей, здатність до творчості. А цього вже неможливо досягнути зусиллями одного тільки керівництва партій чи їхніх, хай навіть і найпросунутіших, політтехнологів – це можливо тільки тоді, коли і рядові члени партії, і прості громадяни матимуть легку і доступну можливість висловлювати свої думки – через листи, публікації, спілкування, Інтернет–форуми. Партія ж, яка позбавляє себе усього цього, по-суті просто прирікає себе на смерть, яка за таких умов стає вже лише питанням часу...

4. 5. Внутрішня структура самої партії – демократія чи централізм?
Ну і наостанок – партія, яка би всерйоз взялася нарешті за справу побудови нашої держави, повинна бути, як мінімум, чітко організованою. Що ж тоді вибрати – демократизм чи централізм? Взагалі-то – це вже не настільки принципово – і якщо для суспільства впровадження авторитаризму чи тоталітаризму дійсно може бути достатньо небезпечним, то політична партія в принципі може бути побудованою за будь-якими ознаками – за умови, що вони не порушуватимуть природних прав громадян, що входять до її складу.

Але в будь-якому разі основною умовою повинно бути одне – наявність зворотнього зв’язку між керівництвом партії та її рядовими членами – хоча би заради того, щоб це керівництво знало, що відбувається в їхній партії і наскільки кому можна довіряти. І оскільки цей наш аналіз в основному стосується саме з БЮТу і саме йому на даному етапі відводимо головну роль в справі подальшої розбудови нашої держави, то саме стосовно нього і доведеться визнати, що ситуація більш ніж загрозлива – так що керівництво блоку практично зовсім не володіє інформацією щодо того, що робиться на місцях – не знає ні своїх людей, ні їхніх прагнень і бажань, а іноді не може проконтролювати навіть і депутатів Верховної Ради чи членів керівництва блоку...

Те ж, в якій саме мірі будь-яка політична партія повинна бути демократично, а в якій – авторитарною – повинно визначатися індивідуально, залежно від тих цілей і завдань, які вона ставить перед собою, пам’ятаючи притому про всі загрози як і надмірного авторитаризму, який у випадку слабості керівника (відсутності в нього реального авторитету, який і дозволяє утримуватися при владі) загрожує перерости в диктатуру, так і про небезпеки демократії у вигляді тотальної влади більшості і нездатності нею оцінити реальні загрози, або навпаки – повної некерованості, а в українській традиції – „гетьманства”.

5. Демократія, Лібералізм, Елітаризм чи Авторитаризм?

І таким чином питання, винесене в заголовок статті, набуває тепер дещо ширшого вигляду – бо до нього добавляється ще як мінімум дві складових. Хоча власне кажучи, можна було би виділити і більше особливостей державних устроїв – але саме ці чотири є найбільш показовими для України. Два з них – тому, що стали символом нової доби ліберально-демократичної епохи, а ще два – тому, що навпаки – в силу особливостей історичного розвитку України (практично повної відсутності еліти та несформованого національного характеру) – стали її прокляттям. А проте по великому рахунку тепер вже жоден з них не видається ані достатньо поганим, ані достатньо хорошим самим по собі – треба тільки знати особливості, переваги і недоліки кожного з них. Демократія є позитивним політичним устроєм тоді, коли не скочується ні до хаосу і вседозволеності, ні до диктатури і тоталітаризму, лібералізм має право на існування тільки тоді, коли не пропагує таку свободу, яка буде призводити до покращення становища одних за рахунок погіршення становища інших, елітаризм потрібний там, де ця еліта справді існує і де вона своєчасно оновлюється, а авторитаризм позитивний тоді, коли заснований на справжньому авторитеті лідера...

Післяслово...

Що ж стосується безпосередньо БЮТу на даному етапі нашого політичного життя, то перш за все – в даному разі ситуативне об’єднання з Януковичським крилом Партії Регіоном цілком відповідає логіці моменту – про необхідність такого кроку один з авторів говорив ще рік тому. Але згодом, потрапивши через це в нову і непередбачувану для себе внаслідок власної недолугості (пропаганди того, що таке ніколи не станеться) ситуацію, БЮТ опинився на роздоріжжі – або й далі піти шляхом такого об’єднання, втративши усі свої особливості і поступово перетворюючись в звичайну партію українського штибу, яких вже багато перейшло небосхилом нашого політичного життя так і не залишивши на ньому відчутних слідів, або залишитися таким, як є – з усіма його недоліками, або таки спробувати систематизувати і узагальнити усе те, що раніше приваблювало до нього небайдужих і неординарних людей. Вибрати між соціал-лібералізмом – підтримкою непродуктивних мас населення і ідеологією, покликаною розвивати саме активну частину суспільства – освічену, працездатну, здатну самостійно заробляти гроші, не чекаючи подачок від держави – саме ту частину українського суспільства, яка своїми зусиллями і творила революцію 2004-го року у Києві.

А що ж ми маємо натомість зараз? Перестали проводитися Інтернет-конференції, зупинено діяльність першої „Ідеальної країни” і практично знищено другу, фактично відсутня технічна підтримка на персональному сайті Юлії Тимошенко, так як вона умудрилася угробити весь архів форуму за останні чотири роки, забута ідея щодо регулярного проведення всенародних референдумів, замість підтримки продуктивних мас населення (за винятком хіба що перерахунку пенсій відповідно до вислуги років) тепер пропагується ідея соціального лібералізму, вся передвиборча стратегія зводиться не до підвищення ефективності управління народом своїм власним життям, а до надання йому подачок „з барського плеча”, відкладена в довгий ящик ідеологія солідаризму, практично не здійснюється кадрова політика, немає „генератора ідей”, немає реальних пропозицій щодо реформування виборчої системи, не реформована внутрішня структура партії – так що не тільки рядові члени партії не мають ніякого впливу на керівництво, але й керівництво партії просто не володіє інформацією про діяльність своїх низових організацій – не кажучи вже про явно невдалу, якщо не сказати прямо програшну, політику ідеологічного відділу БЮТу, який за усі роки крім „фішки” з косою і порівняння свого лідера з „Муму” (...ну чи там з Герасимом) більш нічого вдалого придумати й не зміг, ну і наостанок – не існує механізму визнання своїх помилок, аналізу і коригування невдач.

Всі ці недоліки далеко не випадкові – вони стали наслідком тих системних прорахунків в організації політичного процесу, про які ми розказали. Якщо коротко, ще раз:
- немає мети – уявлення про те, ідею якої саме держави намагається відстоювати партія;
- немає уявлення як саме здобувати цю мету – що робити після приходу до влади;
- відсутня чітка структура партії;
- немає кадрової політики – системи оновлення і відбору кадрів;
- не здійснюються заходи щодо залучення звичайних громадян до політичної діяльності.

За таких умов подальша перспектива БЮТу, на жаль, виглядає достатньо туманною – швидше за все він, зберігши наразі своє існування, все-одно рано чи пізно повторить шлях тих великих партій і блоків, про які ми тепер вже навіть і не згадуємо – як-от тієї ж «ЗаЄдУ», НДП, а тепер вже й «Нашої України». Ті ж користувачі Інтернету, які стільки років підтримували Юлію Володимирівну, звичайно не загинуть – вже тепер, не дочекавшись хоч якоїсь осмисленої реакції БЮТу чи й самої Юлії Володимирівни на знищення форуму її сайту, частина з них створила свій сайт, де й далі обмінюється думками ( http://fsbu.com.ua/ ), інші – розробляють свої власні проекти.

Хто знає, може так і треба – адже якщо ми дійсно хочемо жити в громадянському суспільстві, то маємо прагнути до того, щоб воно, суспільство, жило поза політичними партіями і блоками, самостійно відстоюючи свою думку і самостійно аналізуючи події, що відбуваються. От тільки часу жаль – бо якби ми мали при владі партію, яка дає собі звіт хоча б про частину сказаного, не кажучи вже про те, щоб розвивати якісь свої і кращі ідеї, то напевно могли би уникнути багатьох невдач і небезпек, і можливо давно вже мали би нормальну і повноцінну державу, а не те, що маємо зараз... 17 років незалежності, з яких вже 4 роки пост-помаранчевої влади – а що далі? Та й чи збереже Україна взагалі своє подальше існування – а чи буде таки роздерта на шматки незалежними від неї геополітичними процесами!!?..

* * *

Зимою 2004-го року один з авторів цієї статті під час прямої інтернет-конференції, які тоді ще проводилися на сайті Юлії Тимошенко, запитав наступне – „Чи не вважає Юлія Володимирівна після свого приходу до влади, який неодмінно станеться, за необхідне створити своєрідну раду з науковців, суспільних діячів, чи навіть – релігійних лідерів – для вирішення фундаментальних проблем як і розвитку нашого суспільства та держави, так і тих проблем, що хвилюють людство?” Визнаю, що питання було сформульовано, можливо, занадто туманно і невизначено – тоді я ще не володів таким вмінням чітко висловлювати свої думки, як зараз. Юлія Володимирівна тоді відповіла, що це, мовляв, зараз не на часі, що нам би Кучму скинути – а тоді вже як Бог дасть. Скинули. І прийшла Тимошенко до влади. І вже навіть двічі – а це, здається, і далі не на часі. Так коли, Юліє Володимирівно? Чи не пора? Бо щоб не було таки запізно – і для Вас, і для держави... Хотілося би таки пошвидше... Час-бо не жде…

07 жовтня 2008-го року.

Ігор Лубківський, Олександр Чистяков,
– колишні громадські
модератори персонального сайту
Юлії Тимошенко

м. Київ – Тернопіль

П.С. Поки стаття готувалася до друку, в Україні назріли «чергові позачергові» парламентські вибори – і тепер, можливо, в керівництва БЮТу знову проснеться інтерес до забутих ним раніше справ: до розробки нових Інтернет-проектів, до пошуку ідеології. От тільки хотілося би, щоб це був не короткочасний імпульс, а саме ті системні зміни, про необхідність яких ми й говоримо – хоча би стосовно кадрової політики і стосовно створення механізмів повноцінної, а не епізодичної, взаємодії з суспільством…

Кто у кого кто? или Чего стоит бояться Виктору Балоге?

11 Jun 08 05:40:43 GMT

09.06.2008 г.

Честного человека оклеветать легко. Труднее добиться, чтобы в эту клевету кто-то поверил. Мы же попробуем рассказать о том, в чем уверены на все сто процентов. И будем исходить из того, что к честному человеку грязь не пристает. Хотя тут – целое болото. Поверят ли люди в рассказанное, зависит от того, насколько прочный положительный авторитет у «героев» нашего рассказа. И на сколько люди верят украинской власти. Откровенно говоря, располагая подобной информацией, мы могли бы утверждать, что нынешняя власть преступна. Но, как известно, приговор выносит суд. Мы не судьи. Во всяком случае, я. Может скоро так и случиться, что эти люди предстанут перед судом. К тому все идет. Но сегодня мы говорим о моральности нынешней власти. И имеем право. В эти минуты, когда вы читаете эти строки, люди, а точнее – субъекты, о которых идет речь, воображаемо находятся перед нами. И мы их судим. Пока что – морально.

В принципе, действующих лиц в нашей истории много. О каждом можно писать отдельную печальную повесть. Печальную потому, что не все из них дожили до сегодняшнего дня. Но основных фигурантов у нас несколько. А главных и вовсе только два: глава секретариата президента Украины Виктор Иванович Балога и его непосредственный начальник Виктор Андреевич Ющенко. Начнем с тех времен, когда два Виктора еще друг друга не знали. Ющенко учился в своей ныне бесславной сумской Хоружевке, Балога бегал в школу по горным тропам славного Закарпатья. С кем тогда дружил Ющенко, широкой общественности малоизвестно, а вот у друзьях у Балоги тогда, как и сейчас, ходили такие известные личности, как ныне действующий народный депутат Василий Васильевич Петевка – троянский конь парламентской коалиции, а также Иван Юрьевич Данкани, пользующийся на Закарпатье «авторитетом» как среди членов организованных преступных группировок, так и среди местной ментовской братии.

Сначала о Петевке. Двоюродный брат Балоги Василий Петевка, не без помощи родственника и друга став народным депутатом, написал заявление о сложении с себя полномочий мэра г.Мукачево, которое до сих пор не рассмотрено мукачевским городским советом. Таким образом Петевка фактически является и народным депутатом, и мэром. Можно еще много добавлять, кем является господин Петевка, но мы его обидим, если не признаем склонность к бизнесовым операциям, которые он успешно осуществляет вместе со своим протеже и братом Виктором Ивановичем Балогой.

Но о бизнесе чуть ниже. Кроме политических реверансов депутата Петевки, выполняющего роль марионетки Балоги в украинском парламенте, в Закарпатье известны и иные, тоже не очень богоугодные деяния Василия Васильевича. Еще в конце 90-х мукачевцы частенько видели «на людях» Василия Петевку в обществе красивой молодой блондинки. Характер их отношений у обывателя не вызывал никаких двойственных ассоциаций. И вдруг эта девушка пропала. Ее тело, изгрызенное до неузнаваемости крысами, нашли через три месяца в подвале одного из домов. Далее начинается мистика. Добросовестный инспектор милиции, нашедший труп и осуществлявший расследование уголовного дела, возбужденного по факту смерти девушки, неожиданно умирает. Уголовное дело испаряется, а новое не возбуждается. Несчастная мать покойной тоже исчезает без вести.

Теперь еще об одном друге детства Виктора Балоги, с которым руководитель секретариата президента и ныне поддерживает тесные контакты – Иване Данкани. Хотя Иван Юрьевич до сих пор прописан в своем родном селе Загатье Иршавского района Закарпатской области, большую часть своей жизни он проводит в Москве и в Будапеште. Данкани оказался в списках одной из самых мощных криминальных группировок России «Солнцевской», к которой имеет отношение известный во всем мире криминальный «авторитет» Сева Могилевич. Иван Данкани в Будапеште, где у Могилевича имеется нехилый особняк, часто контактировал с известным махинатором, и фактически является его бизнесовым (и не только) представителем в Закарпатье. Коль зашла речь о криминальной братии, не грех вспомнить еще одного приятеля Балоги – Василия Ивановича Чепу.

Этот господин – очень «уважаемый» человек в Закарпатье. Правда его больше знают под кликухами «Вася Ресторан» или просто «Чепа». Отсидев по глупости пару лет по чисто бандитской статье, «Вася Ресторан» влился в организованную преступную группировку Сергея Андрийканича (кстати, двоюродного брата Нестора Шуфрича), которая занималась вымогательством, сутенерством и поставкой украинских сексрабынь за границу. В 1996 году «Вася Ресторан» расстрелял из автомата в ресторане «Армянская кухня» криминального «авторитета» Михаила Бряника из той же группировки Андрийканыча. Но на этот раз всё замяли на местном уровне, и по факту убийства не было даже возбуждено уголовное дело. В 2005 году «Вася Ресторан», (извините, Василий Иванович Чепа) был назначен советником Виктора Ивановича Балоги по вопросам… культуры. И сегодня этого культурного советника можно часто видеть посещающим Секретариат президента Украины.

И еще о некоторых приятелях Виктора Ивановича Балоги. В 1998 году один из авторитетных бандитов Мукачева по кличке «Кози», (в миру Иван Винер), посадив в свой автомобиль «Mitsubishi Galant» нынешнего депутата Закарпатского областного совета Михаила Ивановича Ланьо (в криминальном мире отзывается на кликуху «Блюк»), уехал с ним по своим бандитским делам. В тот же день Ивана Винера нашли застреленным в своем автомобиле. По подозрению в убийстве был задержан Михаил Ланьо, но по истечению трех месяцев его выпустили. К освобождению реального подозреваемого приложили руки начальник Мукачевского городского отделения милиции Виктор Иванович Чепак, ныне начальник УМВД в Закарпатской области, генерал-майор, кум Виктора Балоги, и сам нынешний глава Секретариата президента Украины, в то время занимавший должность мэра Мукачева. Сегодня «отмазанный» Балогой депутат Закарпатского облсовета Михаил Иванович Ланьо, ранее судимый за изнасилование, является послушной марионеткой руководителя Секретариата президента Ющенко.

Сейчас Михаил Ланьо возглавляет самую мощную организованную преступную группировку на Закарпатье, которая занимается незаконной переброской за границу нелегальных мигрантов, контрабандой наркотиков, спиртных напитков и т.д. Процветающая в этом благодатном крае наркоиндустрия также находится под твердой рукой М.И.Ланьо. Именно его группировка производит «дурь» под названием «первитин» и «амфетамин». А «крышуют» этот преступный бизнес уже известные читателю народный депутат Василий Петевка и начальник закарпатской милиции Виктор Чепак. Первый и сам не отказывает себе в употреблении наркотиков, (поговаривают, что вместе с Виктором Ивановичем Балогой), а эмведешник «курирует» сбыт.

Есть и другие, но более мелкие «компаньоны» секретаря украинского президента Виктора Андреевича Ющенко. Из-за ограниченности печатной площади просто назовем имена некоторых из них и, естественно, как принято в мире «балог», их клички: Ланьо И.И., заместитель председателя Свалявской райгосадминистрации, в криминальном мире имеет соответствующую кличку «Осел», родной брат Михаила Ланьо; Суворин А.В. по кличке «Москаль», ранее судимый по ст. 140 УК Украины; Фирцак О.В., ранее судимый по ст.206 УК Украины; Скуба В.И., ранее судимый по ст.ст. 117, 101, 206 УК Украины, недавно убит в криминальных разборках; Медвидь С.С., ранее судимый по ст. 215 УК Украины; Козуб И.О., ранее судимый по ст. 143 УК Украины; Васильев В.В. ранее судимый по ст. 101 УК Украины; Орбан В.В., ранее судимый по ст. 117 ч.2 УК Украины; Юрак В.И., ранее судимый по ст. 206 УК Украины и другие. Все эти «сливки» закарпатского общества занимаются (некоторые занимались, вечный им покой!) «бизнесом», часть прибыли от которого отстегивают Виктору Ивановичу Балоге. Регулярно платят определенную сумму секретарю президента Украины и депутаты Закарпатского областного совета Андрей Евстахьевич Андреев и Антон Франтишкович Зелинский, которые «держат» самый крупный вещевой рынок в г.Мукачево.

Потихоньку приближаемся к историческому моменту, когда встретились один из тех, кто изложенным выше образом фактически на протяжении последних лет руководят Закарпатьем, и бывший талантливый бухгалтер, выдающийся банкир, номинальный лидер и флаг «помаранчевой революции», а ныне известный культуролог, собиратель старины, пчеловод-любитель и по совместительству президент Украины. Но и в этой части нашего рассказа тоже не обошлось без трупов. Уж такая трудная дорога к власти. В конце 90-х годов прошлого века один из самых влиятельных криминальных «авторитетов» западной Украины Михаил Иванович Токарь, по кличке «Геша», унаследовавший алкогольный бизнес от убитого отца мукачевской мафии Виктора Кирча, стремительно увеличивал свой капитал, занимаясь полулегальным импортом из Чехии и Венгрии в Украину спиртных напитков. Помощником и кассиром Михаила Токаря был в то время уже известный нам Михаил Иванович Ланьо. Именно тогда Виктор Иванович Балога, Михаил Иванович Ланьо и родной брат «Геши» – Илья Токарь, стали учредителями ныне скандально знаменитой на всю Украину (и не только) фирмы «Барва». Денюжку на открытие общества с очень ограниченной ответственностью нынешней правой руке украинского президента Виктору Балоге дал именно бандит «Геша».

Невзирая на должность Виктора Балоги, который в то время был мэром г.Мукачева, его отношения с «Гешей» строились по принципу хозяин-слуга, где хозяином был бандит, а слугой – мэр. Были свидетели того, как «Геша» иногда «воспитывал» несмышленого слугу, используя простой народный способ – битье по морде. Тогда Виктор Иванович терпел. До удобного случая. В декабре 1998 года у Балоги появляется реальная возможность стать губернатором области. В этом же месяце был убит тогдашний хозяин Виктора Ивановича – Михаил Иванович Токарь. Как мы увидим из дальнейших событий, Балога сам выбирает себе хозяина, и сам решает, когда его сменить на другого. После смерти «Геши» ООО «Барва» не только не прекратила свое существование, но живет и процветает. Иначе и быть не могло. На пышных похоронах бандита Михаила Токаря присутствовал сам Вахтанг Уберия по кличке «Ваха» – представитель Севы Могилевича в Киеве. Официально «Ваха» являлся заместителем начальника центра транспортного обслуживания «Укрзалізниці», выдвигал свою кандидатуру в депутаты Верховной Рады Украины. Присутствие представителя Могилевича на похоронах фактического отца-родителя «Барвы» свидетельствует о прямом отношении криминального «авторитета» «Севы» к фирме «Барва», и, следовательно, к Виктору Ивановичу Балоге.

Интересный факт: в то же время, в конце 90-х, Семен Могилевич, признанный спецслужбами США «самым опасным преступником современности», и клан итальянской мафии в Соединенных Штатах Америки Дженовезе планировали создание в Украине ядерного могильника и переработку радиоактивных отходов. Тогда этот план осуществить не удалось. Но на то она и мафия, чтобы добиваться своего любыми путями. И такой путь был найден. В период пребывания Балоги на должности министра по чрезвычайным ситуациям, Виктор Иванович организовал посещение зоны Чернобыля президентом Украины Виктором Андреевичем Ющенко, во время которой и было принято решение о создании там ядерного могильника. Похоже, планы настоящего хозяина нынешнего руководителя Секретариата президента Украины Семена Могилевича и клана Дженовезе сбываются. В 1999 году Закарпатье после сильного наводнения было объявлено зоной стихийного бедствия. Чтобы хоть как-то помочь пострадавшим жителям региона, государством была выделена сумма в несколько миллионов гривен. Руководителем созданного управления по ликвидации последствий стихии и распорядителем миллионов был назначен бывший мэр Мукачево Василий Ильтьо. Что было дальше, мы знаем: Василий Ильтьо вскоре был найден повешенным в лесу, а денежки исчезли. Или, наверное, точнее было так: сначала исчезли миллионы, а затем нашли повешенным их распорядителя. Поговаривают, что и тут не обошлось без участия набиравшей в то время силы фирмы «Барва».

И вот мы приближаемся к кульминации нашего рассказа. До этого момента все излагаемое в статье – достоверные данные, предоставленные автору осведомленными людьми и некоторыми коллегами-журналистами из Мукачева а также других городов Закарпатья. Далее информация будет излагаться с одной оговоркой: решать верить или не верить в ее достоверность будете вы сами в зависимости от того, насколько, по вашему мнению, герой того или иного эпизода морален и честен, способен или не способен на тот или иной поступок. Я же постараюсь от себя ничего не добавлять, а излагать лишь факты, ставшие мне известными от достоверных источников. С 1999 по 2001 годы Виктор Иванович Балога занимал пост губернатора Закарпатской области. В этот же период Виктор Андреевич Ющенко был премьер-министром Украины. Отдыхать от зело трудных государственных дел Виктор Андреевич частенько ездил в Морозовское лесничество Мукачевского гослесхоза, входящего в зону отдыха санатория «Синяк». Для создания настоящего праздника души и тела гостю из Киева доставляли молодую девушку, студентку медицинского вуза столицы, якобы для обеспечения медицинского обслуживания. Вскоре выяснилось, что молодая особа понесла. Рожать девушку привезли в Мукачевскую районную больницу, главврачом которой тогда был и остается им до сегодняшнего дня Василий Васильевич Васюта. Организовывал помещение в больницу и роды Виктор Иванович Балога.

Далее происходят чудеса в решете. Родившуюся девочку сначала определяют в Закарпатский областной детский дом ребенка в г.Свалява, поскольку ее мама… пропала без вести и найти ее не могут до сих пор. Опекался «ничейным» ребенком сам руководитель Закарпатского областного управления образования Олег Аладарович Гаваши, ныне «перепрофилировавшийся» в председателя Закарпатской областной государственной администрации. А через некоторое время девочку удочерил… сам Виктор. Нет, не Ющенко, а ставший на то время его близким другом и корешом Виктор Иванович Балога. Назвали девочку Софийкой. Крестил приемную дочку Балоги… – Виктор Андреевич Ющенко. Злые языки треплются о якобы имевшем место случае, когда в 2003 году главврач упоминавшейся больницы В.В.Васюта, немного перебрав зеленого змия и набравшись храбрости (или наглости), имел неосторожность напомнить Викторе Балоге о родившейся Софийке и подозрительном исчезновении ее матери, за что тут же был избит до полусмерти нынешним секретарем президента Украины и его охранниками. Василию Васюте рот закрыли. Но народ продолжает обсасывать новые детали и подробности отношений нынешнего гаранта Конституции и его кума Виктора Балоги.

Говорят, что Виктор Андреевич продолжает, как в былые времена своего премьерства, посещать Морозовское лесничество, и что молодые сотрудницы из фирмы «Барва» оказывают гостю различные приятные услуги. При этом, судачит народ, девушкам завязывают глаза, чтобы они не видели, кому делают хорошо. Дотошные люди также утверждают, что Виктор Иванович Балога организовывал тайные видеосъемки обоюдно приятных контактов своего кума. Но… снова о трупах. Молодой человек – оператор телевизионной «Студии М», которому Балога поручал снимать и монтировать компру на Виктора Ющенка, вскоре погиб. Несчастный случай: шел, упал, ударился головой об лестницу, и умер. Где находятся видеоматериалы, компрометирующие нынешнего главу державы, и как они работают, можно лишь догадываться. Во всяком случае, подобная информация объясняет многое у взаимоотношениях между Балогой и Ющенко. Был бы у власти другой президент – от держателей компромата уже не осталось бы и следа. А может только мокрое место. При нынешнем импотентном (не в прямом смысле: там-то как раз все в порядке) гаранте, кажется, можно ничего не бояться.

Но, это небольшая ремарка, только и всего. Я обещал не отвлекаться. Во время нашумевшего так называемого «отравления» именно Виктор Балога порекомендовал Виктору Ющенко своего давнего приятеля и земляка, доктора австрийской клиники «Рудольфинерхаус» Николая Корпана, который со всей «научной» точностью и достоверностью установил: кандидата в президенты Украины Виктора Андреевича Ющенко отравили. И даже определил чем. Учитывая недавние признания другого кума нашего президента – Давида Жвании, о том, что никакого отравления Ющенко не было, стоит обратить внимание на интересную деталь. Родившийся в Мукачево американский меценат Алекс Ровт (Алексей Семенович Ровт), основатель и президент химической компании «IBE Trade», близкий знакомый Виктора Балоги, поставляет в Украину активно используемые в косметологии препараты, называемые в народе «инъекциями молодости». Можно и дальше рассказывать о связях Балоги, которыми он опутал весь государственный аппарат нашей страны, расставив на ключевые «силовые» и хлебные места своих протеже, которые занимаются, мягко говоря, не очень законными делами, а иногда совершают и преступления.

Известно, например, что часть здания фирмы «Барва» арендует внутренняя таможня, через которую Виктор Балога осуществляет контрабандные поставки товаров и продуктов. Да и сама «Барва», кроме осуществления оптовой и розничной торговли, занимается незаконной реализацией контрабандного конфиската, контрабандой автомобилей, табачных и ликероводочных напитков. Стоит обратить внимание на такую деталь. Один из ключевых «силовиков» Балоги – Владимир Владимирович Гелетей, используя свои возможности в Закарпатье, занимается контрабандой и пытается от имени Балоги подмять под себя всех местных бизнесменов. Кроме того, имеются данные, что В.Гелетей сам занимается наркобизнесом. В СБУ на него имелись оперативные материалы, но в прошлом году были уничтожены марионеткой Балоги, руководителем Главного управления по борьбе с коррупцией и организованной преступностью СБУ Тиберием Дурдинцом. В.Гелетей поддерживает дружеские связи с активными членами и лидерами преступных группировок г.Киева и Киевской области. И еще: Владимир Владимирович Гелетей – родной брат начальника управления государственной охраны Украины Валерия Владимировича Гелетея. То есть, нашего президента охраняет брат проходимца, имеющего обширные криминальные связи.

Даже этой, далеко не полной, информации достаточно для того, чтобы сделать неутешительный вывод: президент Украины Виктор Андреевич Ющенко пребывает в зависимости от не очень честных и нечистых на руку людей. Фактически – наш президент в опасности. Более того, его дальнейшее пребывание на этом посту опасно для Украины. Для нас с вами. Однако! Держатели компромата живут в постоянном страхе. Они каждую минуту рискуют, так как тот, на кого они держат компрометирующие материалы, спит и видит, как от них избавиться. От материалов и от тех, кто их прячет. Так что это еще вопрос – кто кого должен больше бояться. Мы смотрим по телевизору на лощеных, выбритых-постриженных-ухоженных политиков и чиновников от власти, слушаем «правильные» речи об их титанических усилиях, предпринимаемых во благо народа и державы, и сердце сжимается от боли, а душа возмущается и негодует. От бессилия. Потому что мы знаем цену этим высоким словам и обещаниям. Цена им – ломаный грош. О народе «хлопочут» моральные уроды и неосудные преступники и бандиты. И так будет еще долго. Будет до тех пор, пока судить мы будем их только морально. Ведь у них – своя мораль. Владимир Гаврош, специально для "ГПУ"

http://ord-ua.com/categ_1/article_52811.html

Демонічна Тимошенко

17 Apr 08 18:18:39 GMT

(неполітичний памфлет)

Історія перша. Гроші.

Тимошенко вкрала. Гроші. Колись. Давно. Так кажуть. Правда це було так давно, що тепер вже ніхто й не пам’ятає, у кого саме – чи то у Лазаренка, чи то – в російської армії, чи то ще в когось зовсім невідомого – в когось, кому вона чи то продавала газ, чи то в кого купляла. Але це й не важливо, в кого саме – важливо що вкрала! Вкрала – і все тут! Моя бабуся, переконана прихильниця Януковича, яка живе на Харківщині і якій вже 93 роки, так і каже – «А ещё там женщина есть, которая деньги украла!» Ну вкрала – то й що з того – що тут дивного для українця? Всі ми в кінці кінців такі – і тому завжди готові простити іншого за те, що цілком можливо зробили б і самі, якби тільки мали для цього таку можливість.

Але от стосовно Тимошенко чомусь зрозуміти не можемо. І простити не можемо. Ба, навіть більше того – іноді кажемо ще дивніше – сам підслухав в коридорі поїзда Хмельницький-Дебальцево – «И так деньги спрятала, что теперь никто их найти не может!» Я аж навіть чуть було не поперхнувся від такого одкровення – бо до цього й справді не сумнівався, що гроші є, чи принаймі – були. А тепер, після таких слів? – а може й справді так «спрятала», що й сама тепер їх знайти не може? Засумнівався, бо надто добре знаю, що гроші просто неможливо від себе сховати – їх завжди хочеться знайти і потратити, скільки б їх не було... А тут, через стільки років? І не знайшла за цей час, і не потратила? І жінка? Та ні, Станіславський відпочиває – не вірю, і все тут!

Проте це ще не найгірша вада Тимошенко. Є на її совісті й гірша провина – вона зрадила Ющенка. Правда ніхто тепер не може сказати коли саме і як саме – але це теж не важливо, основне, що зрадила. Так, ніби вона йому хоч колись на вірність в церкві присягала – бо щось мені пам’ятається що до неї ніхто ніколи нічого в українській політиці і взагалі не обіцяв, не те щоб ще й присягати. Але вона зрадила. Це ж Тимошенко – вона все може!

Але й це ще не все – навіть після того, навіть після своєї відставки, Тимошенко якимсь дивним чином завадила Ющенкові заключити прийнятний для країни договір на поставку газу – хоча вже до того часу, до січня 2006 року майже чотири повних місяці Прем’єр-міністром не була... І не була навіть депутатом ВР! Але завадила – бо хотіла втиснути посередником свою компанію «Ітера». Правда компанія не її власна, та й взагалі – навіть і не українська, а російська – але хотіла. І тоді, щоб тільки врятуватися від цього, навіть незалежно від того, чи це добре було би для держави чи погано, він просто змушений був терміново піти на ще гірші умови від «Росукренерго». Що завгодно – тільки не те, що каже Тимошенко, хай навіть нам від того буде ще гірше! Саме так і треба робити – це Віктор Андрійович запам’ятав добре.

Саме смішне, що це абсолютно не жарт – знаю багато людей, які його в цьому підтримують, які думають саме так. Без ніяких пояснень. Та й не треба їх, насправді, цих пояснень, бо для них це вже просто як заклинання, як віра в щось незбагненне і містичне – що би не робити, тільки щоб не те, що каже Тимошенко. Бо як переконував нас колись дідуган Фрейд – якщо афект існує – то він просто існує, і це треба прийняти як факт, а не шукати докази того, що його немає. Так і тут – розумному поясненню це не піддається, а тому треба шукати нерозумне.

Це не так страшно. Нерозумне – значить ірраціональне. Ірраціональне – значить несвідоме, а там з часів Фрейда тепер вже не все настільки й безнадійно виглядає. От завадила Тимошенко Ющенкові підписати вигідний договір на поставку газу навіть не будучи Прем’єром чи депутатом – значить так і є, значить це треба визнати як факт. Значить змогла. А що не мала на той момент зовсім ніякої реальної влади – то виходить, що мала нереальну, що вона має на нього якийсь неймовірний, безпосередній вплив. Демонічний вплив. Правда незрозуміло, чому цей демонічний вплив завадив їй на посаді залишитись... Хоча ні – теж знаю – в той момент Ющенко відчув небезпеку для своєї країни від її подальшого керівництва і тому зібрав свої останні сили. І переміг – ціною надлюдських зусиль. А потім – більше не зміг. Не залишилося в нього більше сил. Ну і що тут сказати? – дійсно демонічна Тимошенко, не інакше. Тому що ні один мужчина ніколи не зможе протистояти жінці. Тим більше такій…Мабуть...

І тут до мене прийшли перші сумніви… Засумнівався я в Юлії Володимирівні. От засумнівався – і все тут, і нічого не можу з собою зробити. А що, не маю я права їй не довіряти? От всі їй не вірять – і мені теж хочеться – от не вірю я в її демонічність, і що тут поробиш? Просто маю одну серйозну, як для українського мужчини, ваду – таку, яка на фоні всіх інших українських чоловіків практично ставить мене майже на межу каліцтва – маю дурну звичку добре ставитися до жінок. Особливо в бізнесі – скільки доводилося спілкуватися з діловими жінки – завжди легше було мати з ними справу, ніж з чоловіками. І навіть більше того – вони мені здавалися навіть надійнішими і чеснішими партнерами, ніж чоловіки. Та й не такими підлими, чесно кажучи…

Тому і спілкуюся завжди нормально з усіма жінками і не боюся їх. І не вважаю їх ні гіршими за чоловіків, ні навпаки – сильнішими, незрозумілою і демонічною силою... Але може ... це щось моє власне – і насправді все зовсім не так, як я собі думаю? Може все таки Віктор Андрійович правий? Адже такий мужчина – високий, статний, красивим був колись – такий просто не може помилятися! Але як такий мужчина може бути настільки слабким? Та Бігме не може! Отже вибору таки немає – і я дійсно помилився, і Тимошенко й справді володіє якоюсь неймовірною демонічною силою – так що їй підвладні стихії, вона знає долю світу і розмовляє з душами померлих, в неї бувають видіння з майбутнього і перед нею розкрита доля кожного з нас, як на долоні…

…і повірив би я в це, але…

…надто багато помилок вона наробила в свій час, помилок собі же на шкоду…

…надто часто вірила іншим політикам – наївно і безпосередньо, майже по-дитячому…

…надто сильно захищала нашого бідного і нещасного президента – так що іноді навіть мене це починало тільки дратувати …

… і якби я сам в цьому зовсім нічого не розбирався…

… і якби не бачив деякі цікаві випадки вже зі свого, зовсім реального і такого матеріалістичного, життя…

А випадки надзвичайно прості і зрозумілі – тут навіть Фрейда згадувати не треба – Ющенка завжди люблять слабкі чоловіки і саме вони якраз завжди і ненавидять Тимошенко як можливу загрозу для себе. Із тих, які звикли плакатися на жіночих грудях, яким потрібний великий і слабкий татко, який би прощав їм їхні невдачі і переконував би їх самих, що насправді в них, в невдачах, винен хтось зовсім інший. Москаль, американець, гуцул – але ні в якому разі не вони самі, вони ж такі добрі і хороші!

А жінка? – жінка просто завжди повинна знати своє місце – і не вмішуватися в розмови справжніх чоловіків. А якщо випадково і підслухає щось не теє, щось погане – то все одно повинна просто прощати їх. Прощати за все, що б то не було. І в усякому разі чого вона точно ніколи не повинна робити – так це заставляти їх хоч чимось займатися – вони мають цілими днями плакати і жалітися на долю – а вона має їх за це любити – і все! Без ніяких пояснень! А вони тоді вже самі якось поміж собою розберуться… А Тимошенко не така, вона їх не розуміє, вона їм їхні невдачі прощати не вміє, вона їх навіть працювати заставляє! Ну як таке можна зрозуміти, чи тим більше простити, скажіть мені? Ніяк не можна!

Але це лише половина правди. Можливо навіть менша. Інша половина ще жахливіша – Тимошенко не люблять жінки. Саме ті – які мають таких чоловіків і синів. А раптом її дорогому синочку ось така дружина попадеться – яка буде заставляти його хоч щось робити, замість того щоб пити горілку, закушувати її салом і співати тужливих пісень? Такого ні в якому разі просто не можна допустити – а тому навіть дивитися на Юлію Володимирівну не можна, щоб вона не подавала поганого прикладу молодим дівчаткам! Заборонити і не пускати! І навіть по телевізору не показувати! А то раптом її рідному чоловікові якесь таке ж стерво, хай простить мені Володимирівна, дорогу в кар’єрі перейде?!

А як все було добре – сидів собі Леонід Данилович, пив горілочку, закушував соленим огірочком, знічев’я іноді, розваги задля, керував державою – і спокійнісінько збирався собі на безхмарний передпенсійний третій термін Президентства. Саме так – з Великої Букви – безхмарного, почесного, прогнозованого, коли все вже було схвачено і поділено. А тут на тобі! З’явилася якась з косою і перейшла дорогу в останній момент! А ж таке з кожним може трапитися, навіть з твоїм рідним чоловіком! А як ти тоді без нього?

Ось який парадокс в українській політиці буває – 60% виборців – жінки, а в парламенті одні чоловіки! Не голосують українські жінки за жінок, ой не голосують. Ревність замучила. Не любить українська жінка іншу жінку – і що тут поробиш? Ну ще можна зрозуміти, що в тебе самої не все так в житті склалося, як ти того хотіла, але щоб самій, своїми руками зробити кар’єру іншій жінці? Та ніколи! Українці ми ж все таки, чи ні? Нехай вже мені самій гірше буде, але тільки щоб іншій краще за мене не було!!! І голосують українські жінки за тупих і примітивних, абсолютно невихованих і просто хамовитих українських чоловіків-політиків в надії на те, що може й їхнє одоробло теж хоч колись, хоч кудись проб’ється! І тішать себе думкою про те, що іншим жінкам, можливо, живеться ще гірше ніж їм…

Історія друга. Політика.

Тимошенко була поганим Прем’єром.Так кажуть. Кажуть так, ніби за роки незалежності в Україні був хоч колись, хоч один хороший Прем’єр. До того ж її прем’єрство було так давно, що тепер вже ніхто і не пам’ятає, коли саме. Проте про інших чомусь не згадують взагалі, а Тимошенко – ще й досі погана. Це тому, що в політиці розуміються всі – навіть краще, ніж в футболі. Хоча насправді що таке політика не знає ніхто. Слухають новини, роблять прогнози, але не знають. Навіть визначення не знають, що воно таке. Зате розбираються. Попри все – це непогано, бо людина повинна знати, від чого залежить її життя.

Погано інше – те, що тоді вона надто сильно починає вірити політикам, особливо тоді, коли ті переконують, нібито від неї хоч щось залежить. Бо насправді не залежить нічого. Крім того, щоб мовчки йти на вибори і сліпо голосувати за того, за кого їй скажуть. Незрозуміло правда, навіщо ці вибори взагалі потрібні – ото домовились би між собою самі, відстріляли би чи отруїли зайвих – і не чіпали би народ! А проте – треба, бо інакше, чого диви, той народ може і повстати. А так ходить на вибори – і час від часу вірить, ніби й справді щось вирішує. А тому і не протестує, і не захищає себе – …«німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». Не змінилося нічого…

В лютому 2005-го Юлія Тимошенко стала Прем’єром. Стала якимсь дивом – бо як виявилося пізніше – Ющенко і близько не збирався її призначати, навіть незважаючи на якісь там підписані ним зобов’язання. А йому що – він же мужчина, ще й український – йому це зовсім необов’язково – пам’ятати що там і кому здуру наобіцяв! Але цього разу довелося – надто вже сильно цього хотіли люди. Ці самі – німі і непрогнозовані, які з якогось дива іноді можуть повстати на захист своїх вимог.

А з другого боку – що в тому було поганого для нього? Так і Кучма робив колись – поставить когось на якусь посаду – а потім сам же його і вижене. Або й посадити спробує. Так і тут розрахунок був точно такий же – ми їй дамо покерувати, а там видно буде – якось та викрутимося, не вперше. Проте народ тоді цього не знав і сліпо вірив своєму Народному Президенту. Вірив настільки, що той здається і сам собі повірив. А Тимошенко часу не втрачала. Збільшила надходження в бюджет більш як на 63%, повернула комусь там борги ЄЕСУ, організувала кілька криз. Так кажуть.

Збільшення бюджету я не побачив – бо не тільки самостійно на себе заробляю гроші, не чекаючи нічиєї допомоги, але ще й сам їх туди сплачую. Більше, ніж завжди, з мене чомусь вимагати не стали. Про гроші ЄЕСУ тим більше нічого не чув – не знаю, який смисл було повертати комусь там борги десятилітньої давнини, навіть якщо такі колись і існували. Кризу цукрову, правда, пам’ятаю – але мене вона абсолютно і не здивувала – бо особисто я чекав ще гіршого. В країні, де частина псевдо-«еліти» своєю тупою поведінкою сама себе загнала в опозицію до власного народу, зберігши при цьому в своєму володінні ті підприємства, які ще не так давно були його, народу, власністю, можна було й справді чекати й набагато гіршого – страйків і спровокованих нею масових заворушень, свідомої блокади і створення перешкод роботі нового уряду – аж до його повного бойкоту.

Такого не сталося. В усякому разі – явно. Значить вони, оця голота, що за якийсь там десяток років стала мільйонерами і мільярдерами – таки українці, хоч і кажуть тепер, що це не так. Українці, бо як завжди ліниві і перелякані – адже не спромоглися навіть на відкритий і чесний протест, і як завжди зуміли тільки скиглити і шукати винних. Винною виявилася Тимошенко. За те, що не встигла їх вчасно приструнити, наскільки я розумію…

Що там далі? Ага, згадав – м’ясна криза. Так, а ось чого-чого, а м’ясної кризи при Тимошенко точно не було – це вже я добре пам’ятаю. Була криза «нереалізованої надії» – бо вона пообіцяла знизити ціни – і їй це не вдалося. А піднялися ці ціни ще в червні 2004-го року, ще при такому «стабільному» Януковичі. Як зараз пам’ятаю той момент. 18 червня в мене іменини – і ось чи то десь в ці дні, чи то трохи пізніше, зібрався я в честь свята зробити для друзів шашлики. Я тоді ще бізнесом займався – мав невеликий офіс в приватному будинку майже в центрі Тернополя. Там було і невелике подвір’я – а виготовити мангал вже не було проблемою. М’ясо тоді коштувало по 12 грн. за кілограм – так що цілком можна було собі дозволити. Але коли в неділю, напередодні визначеного дня, я зібрався на базар за цим самим м’ясом – то застав там вже зовсім іншу ціну, рівно в два рази вищу – 24 грн.

Так от – точно такою ж вона була і за прем’єрства Тимошенко, тільки й того, що їй тоді так і не вдалося її знизити, як вона про це необачно поспішила пообіцяти. Інший бік цієї ж проблеми я теж добре пам’ятаю – це те, що колись я сам, разом зі своїм татом, вільно продавали в райцентрі на базарі м’ясо зі своєї власноруч вирощеної свині – а тепер вже, навіть якби захотіли, то не змогли би цього зробити. Не змогли би, бо тепер вже такого місця для звичайного селянина просто не існує – весь м’ясний відділ поділили на кабінки для підприємців і тепер м’ясо можна продавати тільки через них, через посередника тобто. Не було цього місця для торгівлі вже за Тимошенко, хоч як вона й не намагалася його відновити, і тим більше немає зараз. Це називається «навести порядок на ринках». Навели, значить...

Але не про це. Мова про Україну. І про політику. Ось як зараз бачу – сидять в телевізорі рядочком кравчуки, грачі, симоненки і кажуть, що за 15 років Україна втратила все, що отримала після розпаду СРСР – кажуть так, ніби вони самі до того не мали зовсім ніякого відношення. Ніби це й справді винен хтось зовсім інший. Ніби це не вони були тоді при владі, ніби не вони розкрадали і руйнували цю державу. Ніби не були вони депутатами і не мали своєї більшості в парламенті. Ніби не бігали один до одного і не носили туди-сюди гроші в мішках. Логіка мені їхня подобається – звалити все на когось іншого, а самим так і залишитися уявними авторитетами, мудрецями і оракулами, майже богами і безумовно вищою расою, для якої народ не має зовсім ніякого значення. Так, тільки німа підстилка у їхніх ніг для благоговійної ловлі кожного їхнього слова, всього, що вони проречуть.

А особливо сподобалося мені, коли друг їхній, Кінах, перечислював усі ті загрози, які зараз очікують Україну – і тут же, в наступній фразі гордо заявляв, що працював уже в трьох (чи навіть й в чотирьох?) урядах – один раз Прем’єром, і двічі (чи й тричі?) віце-прем’єром. І при тому, навіть незважаючи на всю силу свого недюжинного ума напівбога, не зміг навіть співставити одну половину свого же власного твердження з іншою – що насправді все це може означати тільки одне – те, що пора йому вже давно, тихесенько попросивши вибачення і низько опустивши голову, піти геть з політики, бо якщо він і не є винуватцем цих криз, то в усякому разі – явно з ними не справлявся, на якій би посаді не перебував...

Далеко їм всім ще до свого народу, ой як далеко, їм би в ноги йому вклонитися, що терпів їх стільки років, що не вийшов раніше на майдани, що не змів поганою мітлою їх усіх, разом взятих. Так що краще мабуть і справді тихенько і непомітно піти, поки ще не запізно, поки ще народ не спам’ятався і не зрозумів, чия то насправді вина в його тяжкому житті…Тільки щоб не забув цей «шановний» пан Кінах і всіх інших, хто вже за останні 16 років вволю накерувався разом з ним і дружбаном його Кучмою, теж прихопити слідом за собою. Туди, в небуття, на смітник історії, де їм всім і місце, де їх всіх давно вже чекають такі ж п’яниці і нездари, як і вони самі...

От і думаю тепер – і до чого усього того Тимошенко? Вона в політиці не так давно і все в опозиції та по тюрмах, крісла не ділила, до Кучми не бігала з кожного приводу, в групу 239 не входила і з Кравчуком не пила. Хоча ні – знаю, знаю в чому її вина! Саме в цьому – бо не така, бо не хоче ділитися, бо за Україну боліє, бо не розуміє як взяти, і кому, коли і що слід дати, але найгірше – що інших заставляє важко працювати задля досягнення мети. Боже ж ти мій – це ж якщо так далі піде, то скоро всім доведеться працювати, а не просто відлежуватися – і до чого ж котиться моя країна, моя люба, знедолена Україна?!!

Історія третя. Справжня містика.

Знову про те ж. Тимошенко володіє якоюсь особливою магічною силою. Так кажуть. Бо як інакше пояснити те, що попри все, вона все ще в політиці? І навіть більше того – що її популярність тільки росте? Значить – справжня відьма, бо логічно зрозуміти це таки неможливо. Коли Ахметов купує виборця – це зрозуміло і просто, тут магії нема, лише гроші. А коли Тимошенко несподівано отримує все більшу і більшу підтримку, то… напевно з нею щось таки не так. Напевно вона взагалі не людина, а незрозуміла і містична некерована сила. Так часто думають про неї – бо як інакше пояснити те, що одна половина чоловіків її панічно боїться, а інша половина жінок просто ненавидить. Вона знає, вона вміє, вона така!

І де вона тільки могла цьому навчитися? Цього не знає ніхто – а тому придумують самі. Договорилися вже навіть до того, що зробили її наступницею сумнозвісного «Білого Братства». Переконано стверджують це, хоч і не можуть знайти жодного, хто би потвердив наявність в неї хоч якихось схожих здібностей. Але це й не важливо – основне самому повірити в свої слова, щоб тільки відчути цю надзвичайну насолоду від того, який ти розумний і здогадливий. А насправді кажуть так якраз переконані матеріалісти – ті, хто не може зрозуміти навіть найпростішого – того, як саме, і коли саме може відбуватися такий вплив. І на кого саме. І чи може відбуватися взагалі. Черговий парадокс української сучасності – ті, хто за визначенням, як-от матеріалісти, взагалі не мали би вірити ні в яку містичну силу, насправді виявляються найбільш забобонними і переляканими.

Хоча може – й не парадокс, бо відкидаючи цю частину свого життя, вони цілком закономірно тільки ще більше наділяють її своїми страхами і забороненими прагненнями. Проте магія – не настільки складна річ, як часто вважають, бо насправді її основою є лише одне. Те, що людина нічого не зможе зробити, якщо перед тим про нього не подумає. Ну хіба що вроджені інстинктивні реакції можуть випадати з цього правила – але на те вони і вроджені. До того ж вони завжди виступають тільки як пасивна реакція на зовнішній подразник – а тому ніякою ознакою власної волі не є. Все ж інше, що людина робить самостійно, підкоряється саме такому закону – вона може зробити щось тільки тоді, коли сама того захоче, коли буде уявляти собі, що і як робити.

В іншому випадку – навіть з місця зрухатися не зможе – як не може сам себе включити ваш комп’ютер. Ну хіба що в нього для цього вже буде готова, написана кимсь раніше програма, яка скаже йому коли саме і як це зробити, як увімкнутися самостійно. Так і з людиною – мусимо або самі щось думати, або в когось іншого запитувати – користатися або своїми власними, або створеними іншими людьми знаннями про те, що і як робити – програмами поведінки. А вони, ці передані нам іншими людьми програми, можуть містити в собі разом з тим і ще щось додаткове, потрібне їм, щось приховане від нашого погляду. Ну наприклад таку маленьку-маленьку вставку – «от я скажу тобі те, що тобі потрібно, але зате…»

Це – особливість нашої планети, ми всі інфіковані цим вірусом – бажанням максимально використати іншу людину, як тільки для цього з’явиться хоч найменша можливість. От тільки до політики все це не має зовсім ніякого відношення, бо стосується лише людей, пов’язаних між собою якимись достатньо близькими відносинами. Чи вірніше стосується – але лише тоді, коли керівник чи політичний лідер повністю управляє бажаннями і нахилами своїх підлеглих, коли вони залежні від нього в усьому, що найбільш характерно для тоталітарних режимів, але не для країни, яка все ще ніяк з хаосу не вийде. Правда одне часто виростає з іншого – як це було в нацистській Німеччині чи в сталінській Росії, але там була створена і відповідна напівмістична* основа для їхніх ідеологій, і структура повної фізичної залежності, аж до страху поплатися за будь-що своїм життям, партійної верхівки від свого лідера.

А Тимошенко? Щось не виходить в неї все так, як треба, не завжди вона може керувати навіть своїм найближчим оточенням, а не те, щоб іншими людьми – інакше не бігли би від неї депутати-перебіжчики, не мала би вона проблем зі своїми людьми. Значить щось тут таки не так. Значить не все вона знає і не все вміє. Або й взагалі не знає нічого ні про яку містику. Дійсно не знає, бо пробує вмовляти і переконувати, замість того щоб вміло маніпулювати ними, як це колись робили комуністи, які на тому добре розумілися. Вони добре знали, що такі «програмки», які і керують людьми, насправді бувають двох типів – ті, які створені штучно і які ми отримали від інших разом з чимось необхідним для себе, і ті, які існували здається завжди, які притаманні великій групі людей і навіть до певної міри є її визначальною ознакою, які може і не є вродженими, як інстинкти, але які все-одно дуже часто не менш древні.

Але навіть незважаючи на це, вони не настільки складні, як про це можна було би подумати, не настільки вже й різноманітні. Їх не так вже й багато і їх цілком можна систематизувати. Карл Юнг, учень все того ж Фрейда, називав їх архетипами колективного безсвідомого. Це ті уявлення, які віками живуть в значної маси людей, іноді навіть в цілого народу чи народів. Це, навіть не знаючи Юнга, більшовики добре розуміли, бо кількома простими лозунгами – ну там «грабуй награбоване!» – і тому подібне, легко підіймали за собою мільйони людей. Такими же можливостями дуже часто користується в своїх інтересах і будь-яка релігія, закликаючи своїх вірних до здійснення тих чи інших вчинків, ведучи їх за собою чи лякаючи їх неприємними наслідками з разі відмови від виконання тих чи інших зобов’язань.

І точно так же як це відбувається в релігії, ці колективні уявлення завжди можуть бути як і позитивними – такими, що несуть в собі щось приємне, так і негативними, наслідком раніше пережитого суспільством неприємного чи й просто небезпечного досвіду. Так і в українців, як і в будь-якого іншого народу, теж є свої давні уявлення – віки неволі привчили їх або до того, щоб самим зовсім нічого не робити і пасивно на когось надіятись, або щоб постійно когось винити в своїх невдачах. Або навіть й більше того – насправді прикриватися такою своєю видуманою недолугістю тільки задля того, щоб при же першій нагоді тут же подорожче продати і себе, і свою батьківщину. Нічого незвичного в тому немає – просто саме такі люди здебільшого і виявлялися найбільш пристосованими до будь-яких умов, найкраще виживали і розвивалися.

Проте, як не дивно, не всі такі. Якась частина українців, навіть незважаючи на всі зради і поразки минулих епох, завжди була достатньо розумною і незалежною. Саме вона і могла би стати основою для формування нової нації, от тільки біда в тому, що природнім чином нація формується досить довго – десь так років з триста. Америку відкрили більш як п’ятсот років тому, а конституції США – всього 200-і. І якщо за Богдана Хмельницького (чи може й швидше – може ще за Петра Могили і впровадженої ним реформи освіти, завдяки чому Києво-Могилянська Академія стала найбільшим і найвизначнішим учбовим закладом східної Європи, а всі поголовно, навіть прості селяни, стали освіченими і грамотними) українці вперше усвідомили себе саме українцями – нащадками давнього і славетного роду, то десь так років за 300-та після того, десь так біля 1930-го року, це відчуття єдності своєї нації вже мало би об’єднати всіх, дійти до кожного з них.

Не дійшло... Це тому, що незважаючи на те, що би там не говорили розумні психоаналітики на зразок Фрейда чи Юнга, в Сталіна була своя, правильна, теорія. Марксистська. А по ній все вирішувало матеріальне буття. І якщо його, буття, людину позбавити, то… Ну коротше – скільки він зміг, стільки їх і винищив, стількох українців і позбувся – а на більше вже не вистачало ні сил, ні можливостей. І так, завдяки його зусиллям, зусиллям цього й справді демонічного «отця народів», процес формування української нації знову був відкинутий далеко назад. Років ще так на 100, не менше. Або й навіть і значно більше. Може тепер десь аж році в 2030-му або й пізніше знову згадаємо про них. Якщо згадаємо. Якщо тільки до того часу залишиться ще хоч хтось, хто буде себе ним, українцем, рахувати…І якщо буде кому про них згадувати взагалі…

Аж тут… звідкілясь взялася Тимошенко. Непосидюча, вперта. Ніяк не заспокоїться. Ніяк не хоче дозволити українцям мовчки вимирати – і глибокодумно насолоджуватися цим процесом. От зараза – знову, як колись Богдан, їздить країною, будить їх, провокує, переконує… Намагається врятувати, свідомо прискорити цей процес формування нації. Не хоче чекати ще 30-ть чи й більше років, бо вважає, що цього разу може бути вже й остаточно запізно – до того часу можуть щезнути усі. Чогось може й добилася – бо на минулих виборах 2006-го року за неї проголосувала рівно та частина України, яка колись і належала Богдану Хмельницькому. Один до одного – без Закарпаття, Львівщини і Франківщини, де той майже не бував. І без південно-східних, тоді ще зовсім необжитих, просторів, на яких тепер цей процес доведеться починати заново, спільними зусиллями. Спільність історичної долі – так це і називається – те, що і формує націю… Бо насправді вижили не одні тільки пристосуванці і скиглики, але й ті, хто був достатньо сильним, щоб не зрадити свою віру і ідеали, і достатньо розумним, щоб не загинути через це. На них і їхніх нащадків наша надія…Можливо – остання…

А що ж Тимошенко? Що ми тепер зможемо сказати щодо неї, такої загадкової і, здавалось би, зовсім непередбачуваної? Звідкіля вона? Хто вона? Може це просто її призначення – йти трішки попереду інших? Вести їх за собою? Невідомо…проте в будь-якому разі, напевно, таки доведеться всіх розчарувати – ніяка вона не демонічна. Хоч і політик, хоч і популярна, але звичайна людина, але проста жінка, переконана українка і просто лідер. А жаль, що й справді ні, що не демонічна – бо я, зі своєю нелюбов’ю саме до цієї частини українців (перепрошую, не до всіх), які звикли тільки плакатися і жалітися на долю, але які попри те тільки й чекають нагоди, кому би подорожче продатися, і які самостійно нічого вже 16-й рік вирішити не можуть, тільки й шкодую за тим, що це неправда!

Інакше давно вже вона прикликала би вищі сили собі на підмогу, давно вже призвала би до справедливої пімсти з неба і давно вже порядок в країні навела би …– хай вже навіть не силою своєї політичної влади, так своїми магічними здібностями, може навіть силою стихій, силою вітру, вогню і землі! А так … – знову вибори, знову чергові зради з боку … чорт, навіть і не знаю тепер, з чийого ото боку їх отепер чекати, ... знову нерозуміння і сварки слабких і заздрісних мужчин (прости Господи, навіть язик не повертається так їх назвати) та їхніх дружин, які вміло і вчасно під’юджують їх своїми зауваженнями, тільки щоб добитися такого бажаного, як їм це здається, самоствердження для себе…

* * *

…минали роки, десятиліття і століття… Нічого не змінювалося в долі українського народу. Нічого не змінюється і зараз. Нічого і не зміниться – якщо тільки ми самі того не захочемо. Бо ніколи не прийде ніхто чужий, щоб навести такий порядок в нашому власному домі, який буде потрібний нам, а не йому. Ніколи чужинець не буде зацікавлений в тому, щоб виховувати нас сильними і мудрими, а не такими, якими ми є зараз – слабкими і залежними. Де ви, мої українці? З ким ви? Хто ви? Чому так важко намагаєтеся стати на ноги вже стільки років поспіль? Але чи намагаєтесь?.. Чи просто вдаєте? Надто довго, надто повільно, а час же не жде – світ не стоїть на місці і вже давно гучно насміхається над нами. А може просто все-ще роздумує над тим, як йому краще скористати з наших невдач? Поки що роздумує, бо коли він почне діяти по-справжньому – нам вже ніщо не допоможе. Ми слабкі, а він сильний. Тоді вже буде запізно щось робити…

Так що ж ми тим часом? Так і будемо чекати цього моменту своєї остаточної поразки? Чи може таки, чоловіки, хоч колись нарешті станемо справжніми…мужчинами – не слабодухими і плаксивими, але рішучими і сильними? Чи може й наші дружини нарешті стануть справжніми жінками – такими, якими вони і мають бути по своїй природі – відкритими і чесними, але не заздрісними і приниженими? І може таки пора вже відродити ту Україну часів Ярослава Мудрого та Петра Могили, перед якою в пошані схиляла голову вся тогочасна Європа? Як було сказано в одній чудовій статті** – «Ми були великою нацією. Нам треба лише повернутися!» Пора, давно пора!.. Час бо не жде, шановне панство!

Ігор Лубківський.

23 вересня 2007-го року
м.Тернопіль

* Ігор Лубківський. Відлуння Майдану, або наслідки української революції -

http://www.vox.com.ua/data/publ/2006/04/21/vidlunn...

** Ернст Заграва. Сучасність і солідаризм. -
http://exlibris.org.ua/zahrava/solidarizm.html

Вибори в Україні (2004-го року) – аналіз і перспективи розвитку.

28 Feb 08 12:29:52 GMT

Вибори відбулися! Але ці вибори викликали дещо змішані почуття – незрозуміло, що робити дальше. Хоча, ніби ні - з однієї точки зору все цілком зрозуміло – треба перемагати у другому турі. Але саме тут і починається найцікавіше – саме це відчуття 100% впевненості в необхідності такої перемоги і самі результати виборів викликають якесь дивне відчуття внутрішнього конфлікту. До того ж, зауважте, - я поки що зовсім не говорю, про якого саме кандидата йдеться. Тому, щоб зрозуміти те, що вже сталося, і що ще тільки відбувається. треба говорити про якийсь системний конфлікт і про системні протиріччя. А для цього треба зробити якісь перші, хоча самі елементарні висновки. Отож – ВИСНОВКИ:

1. Безсумнівно – Ющенко переміг.

І переміг досить переконливо і сильно. Особливо, якщо врахувати кілька факторів:

По-перше – повну інформаційну блокаду, чого не зможе заперечити жоден представник діючої влади – навіть той же Нестор Шуфрич. Я думаю всім має бути безперечно зрозуміло, що якби в нього була хоч якась можливість появлятися частіше в випусках новин, чи в якихось інших нейтральних джерелах інформації, то це викликало би значно більшу довіру, ніж рекламні ролики- про це знає будь-який спеціаліст з реклами, чи любий, хто хоч трохи займався бізнесом. І до речі саме на цьому була побудована вся передвиборча компанія Віктора Януковича. Те ж, що основні телеканали рекламують продукцію фірми „Рошен”, як про це не втомлюється повторювати Вячеслав Піховшек, цілком очевидно не свідчить ні про свободу слова, ні про рівний доступ до ЗМІ, ні тим більше про можливість кандидата в Президенти України розказати про себе, про свою позицію, чи про те, як він збирається керувати державою.

По-друге – сам електорат Ющенка відзначається якоюсь певною специфічністю, на яку вже звертали увагу політологи – в усіх рейтингах з часів свого прем’єрства Віктор Андрійович стабільно набирає 25-30% голосів. З одного боку – це дуже вірний електорат, який буде завжди голосувати за нього за будь-яких умов. А з іншого боку – важко розраховувати на щось більше. Тому сама можливість вискочити з цих 25-30% вже означає багато. А мова тепер вже йде про 40 чи 50%. Безперечно це багато і це перемога.

По-третє

– вдалося створити боєздатну команду, що привела до цієї перемоги – і це теж немало. Бо з часу парламентських виборів „Наша Україна” могла похвалитися хіба тільки одними поразками – нествореною більшістю, втраченою можливістю обирати керівництво парламенту, втратою частини членів фракції. Частковим успіхом було тільки обрання голів комітетів. Тому якщо зараз вдалося досягнути успіху, то очевидно, що в першу чергу це заслуга людей, що не входять до „Нашої України” – Юлії Тимошенко, Олександра Зінченко, і можливо ще когось.

По-четверте – вдалося охопити більшість регіонів України, про що, проте, мова ще піде пізніше.

2. Несподіваною виявилася втрата соціалістами і комуністами своїх позицій.

І якщо стосовно комуністів це ще якось можна пояснити старінням їхнього електорату і загальною зміню суспільних цінностей в сторону більш європейських і ринкових та незрозумілою поведінкою їхнього лідера, який хоче і в опозиції побувати і владу підтримати, коли йому це вигідно, то відносно соціалістів це вже дещо дивно, незрозуміло, і навіть тривожно. Звичайно тут теж можна знайти безліч пояснень, але в кінці кінців щось не до кінця зрозуміле таким і залишиться. Через що і виникає відчуття тривоги.

3. Несподівано високий результат Віктора Януковича.

Можна без кінця говорити про порушення з боку влади і про нечесність даних виборів, але факт залишається фактом – ніякі фальсифікації не дали би такого результату, якщо би справді не було людей, які би за нього голосували. Хай навіть було 10 чи 20% підтасовок – все-одно залишається 15-20% тих, хто чесно голосували за діючого прем’єра – це вже багато. Безсумнівно це перемога.

Це те, що відбулося. Таким чином ми і отримали два Віктора – два переможця – в повній відповідності до їхніх імен. Віктора Ющенка з майже 50% голосів – принаймі у тому випадку, якби він мав можливість більше заявляти про себе. Переможця з якимось дивним відчуттям невпевненості, який не може пояснити, чому суперник взяв так багато. І Віктора Януковича, в якого все зрозуміло – навіть якби він взяв лише 15-20% голосів - це вже була би перемога. Українці ніколи не любили тих, хто при владі, навіть коли жили краще, ніж зараз. Якщо не вірите – то почитайте в історії України чим закінчували всі гетьмани, починаючи з часів Богдана Хмельницького. Тому при довірі населення до влади 2-3%, чи навіть 7-12% отримати більше 20-30% - велика перемога. Йому і справді є чим гордитися.

Що тепер?

Тепер завдання просте, але з точністю до навпаки. Переможець Янукович має ще десь добрати тих 10% голосів, яких вже йому шукати більше ніде. Навіть якщо його підтримають комуністи чи соціалісти, то це ще не гарантія того, що саме так проголосують рядові виборці. А переможець Ющенко має переконати всіх ще раз звірити списки виборців, повинен якось вмовити східні регіони голосувати за нього і не забути нагадати тим, хто вже проголосував за нього, зробити це ще раз. У нього теж свої проблеми – все ті ж південно-східні області. Ось тут, в усій цій історії і випливає ще один 4-й висновок з цьогорічних виборів.

4. Мова не йде про Східну чи Західну Україну.

Такий розподіл існував завжди, але в основному він завжди штучно створювався існуючою на той момент владою. Бо на практиці все дещо інакше – і північні райони Тернопільської області, Рівненська та Волинська області, вся Волинь, яка географічно належить до Західної України є ближчою по духу Східній Україні, ніж Вінницькій чи Київській областям, а січові стрільці і воїни УПА воювали не тільки на Галичині. Але історія з голосуванням за Віктора Януковича висвітила зовсім інший, більш природній розподіл – саме той, що склався історично, але який ще ніколи до цього часу не висвітлювався настільки яскраво і рельєфно. Показовою в цьому плані була дискусія на УТ-1 двох кандидатів в Президенти – Олександра Омельченка і Олександра Базилюка. Пан Базилюк заговорив про якийсь „Слов’янський Союз”, що нараховує вже більше ніж 100 чи 200 років – конкретна цифра не має значення, бо все одно це дуже мало. І ось в цей момент і сам ведучий теж зацікавився: „ А справді, звідки Ви взяли таку дату?” Виявилося – від якогось там з’їзду слов’ян. Звичайно це смішно. Смішно рахувати історію слов’янського руху 100 чи 200 років тому, якщо тільки Київ нараховує більше як 1500 років і коли само слов’янство існувало очевидно ще і до того. Це все одно, якби германський етнос, якому вже й взагалі більше 2000 років ні з того, ні з сього взявся би святкувати своє 300-річчя.

Але показовою в цій історії є не саме це питання, а реакція на нього різних учасників – кияни Омельченко і телеведучий не розуміли чому донеччанин Базилюк рахує лише останні 100 чи 200 років. А що ще він має рахувати, якщо історики ще й досі точно не знають чи вже існував Донецьк 200 років тому, чи ще ні? Коли Харкову – 300 років, а Миколаєву, Херсону і Одесі щось біля 200 ?

Всі ці міста були створені царською владою після того, як був знищений останній оплот української державності – зруйнована Запорізька Січ. І на ці – тоді вільні і безкраї, необжиті степи з родючою землею цілими селами і губерніями завозилися селяни, поміщики і чиновники з Росії. Я не хочу нікого образити і ми не повинні рахувати, що ті українці, які живуть в Південно-Східній Україні чимось гірші за нас усіх. В усякому разі з того часу пройшло вже досить часу, щоб все це вже знову всоте перемішалося. Але цілком очевидно і те, що це достатньо сильний соціальний і політичний фактор, який обов’язково потрібно враховувати, якщо ми хочемо жити спокійно і злагоджено і збудувати стабільну і сильну державу.

Що далі?

В основному все зрозуміло. Мова не йде конкретно про особу одного Віктора чи іншого, хоч і мені особисто, виходячи з моральних принципів, більше імпонує Віктор Ющенко. Але мова зараз йде про більш стратегічні цілі. Це так як сказав один з російських політтехнологів: „президентські вибори в Україні – це як фінальний акт боротьби добра і зла”. От тільки де тут добро і де тут зло розібратися зовсім непросто. В усякому разі коли він про це говорив, то напевне мав на увазі щось зовсім інше, ніж те, про що говоримо ми. І навіть якщо би наші уявлення в цьому плані співпадали, навіть тоді стратегічні інтереси будівництва і розвитку двох зовсім різних держав можуть виглядати зовсім різними. Хіба що тільки одна з них зовсім відмовиться від своєї державності – і напевно це мала бути зовсім не Росія.

Але що для нас Зло і що – Добро? Попробуємо тепер, після довгого-довгого вступу нарешті розібратися в цьому з точки зору системного підходу. Нагадаю для цього вихідні дані:

Ющенко переміг, вийшовши зі своїх 25-30% рейтингових показників до 40-50%

Янукович досягнув значного успіхупіднявшись з 0% до реальних 20-30% - конкретна цифра не так вже й важлива, все одно це багато.

З’явився новий фактор розподілу – Західно-Центральна-Північна Україна і Південно-Східна, фактор, що природньо виник історично, але який ще ніколи досі не проявляв себе настільки яскраво виражено.

Існує ще щось дивне і незрозуміле, до кінця не пояснене самими переможцями. Це те, чому при такому високому результаті в Ющенка так багато зміг отримати Янукович, те, чому так багато голосів втратили комуністи і соціалісти і те чому знову, хоч вже і не вперше, настільки активно голосувала Західна Україна. І ось саме цей останній, 4-й пункт і є ключом до розгадки того, що ж відбувається НАСПРАВДІ.

В цьому плані ми можемо говорити про складне поєднання соціології, психології, механіки складних саморегульованих систем і може навіть якоїсь метафізики – що в принципі і не дивно, бо мова йде про реальне життя. Мова йде про систему елементів, кожна з частинок якої може приймати самостійні рішення щоб забезпечити краще функціонування системи в цілому. І все те незрозуміле, що відбувається, пов’язане з нашим нерозумінням механізмів такої саморегуляції. Назвемо умовно північно-центрально-західну Україну -1, а південно-східну – 2. За що голосували виборці 1 – за зміну діючої влади,за національну (не путати з націоналістичною!) ідею, за розвиток української держави і культури. За що голосували 2 – за стабільність (відсутність змін?), за можливість вільно розмовляти російською мовою, за повільний поступовий розвиток – в надії на те, що колись буде краще.

Звичайно в таких уявленнях є певне протиріччя. І навіть більше – для кожної зі сторін позиція іншої сторони до певної міри і є символом Зла, в чому і полягає метафізична суть даних виборів, що і пояснює таку високу активність на цих виборах – що стало повною несподіванкою для кожного з кандидатів, коли мова йшла про активність іншої сторони. І тому, здавалось би, в подальшому необхідний певний компроміс, про що навіть вже в якійсь мірі і йде мова. Але ось саме в цьому і полягає небезпека. Тому що компроміс неможливий!

Тоді що? Значить війна? Чи це означає, що одна із сторін, яка виявиться мудрішою і поступливішою, має добровільно програти, щоб не допустити гіршого варіанту розвитку подій, що не так вже й нереально? Але найцікавішим в усій цій історії є сам такий хід думок. Компроміс неможливий – але це ще зовсім не обов’язково означає війни. І оскільки мова йде про такі складні речі, поясню детальніше:

По-суті, тут зовсім не має значення про саме ми говоримо. Мова йде лише про комплекс взаємозв’язаних протилежностей, про своєрідну бінарну систему. Це – як пара позитивно і негативно заряджених частинок. Це – саме те, про що говорив Гегель як про єдність і боротьбу протилежностей. Але те, чого він не знав, чи не сказав – це те, що за таких умов існує декілька комбінацій і відповідно стільки ж можливостей розвитку. Тому що кожне соціально-психологічне уявлення існує одночасно як в своєму прямому вигляді, так і у вигляді своєї протилежності, тому одна пара протилежних уявлень утворює вже чотири можливих комбінації. Хоч і компроміс теж можливий, але в такому випадку він буди означати знищення протилежностей і відсутність можливості розвитку. Це все одно, якби два заряджених тіла зіткнулися і втратили свій заряд і стали би нейтральними – „ніякими” – чого в українській політиці і так вже забагато.

Отож, які ми маємо можливі варіанти?

1. Зміна діючої влади, національна ідея, розвиток української державності і культури.

1а. Незміна влади,інтернаціональна або шовіністична ідея, втрата української державності і культури.
2. Стабільність (відсутність змін), можливість користуватися російською мовою і способом життя, повільний поступовий розвиток.
2а. Дестабілізація, заборона всього російського, відсутність розвитку взагалі або революційні зміни.

Що буде?

І. (1-2а) зміна діючої влади, впровадження національної ідеї, розвиток української державності і культури, дестабілізація, заборона всього російського, відсутність розвитку взагалі або революційні зміни.

ІІ. (1-2) зміна діючої влади, впровадження національної ідеї, розвиток української державності і культури, стабільність (відсутність змін), можливість користуватися російською мовою і способом життя, повільний поступовий розвиток.

ІІІ. (1а-2) Незміна влади,інтернаціональна або шовіністична ідея, втрата української державності і культури, стабільність (відсутність змін), можливість користуватися російською мовою і способом життя, повільний поступовий розвиток.

ІV. (1а-2а) Незміна влади, інтернаціональна або шовіністична ідея, втрата української державності і культури, дестабілізація, заборона всього російського, відсутність розвитку взагалі або революційні зміни.

Аналіз:

Варіант І – це те, що зараз пропагує команда Ющенка – і те, чим страшать їхні опоненти, проти чого голосувала південно-східна Україна, голосуючи за Януковича. Ось в чому секрет – вони голосували не за Януковича, а проти другої частини програми Ющенка.

Варіант ІІІ – те, за що агітував Янукович. Тут теж секрет. Багато хто і з Західної України і з Києва чи області хотів би бачити на місці Ющенка когось іншого, можливо більш впевненого чи рішучого, як Юлія Тимошенко, чи більш лівих поглядів, як Мороз, але голосуючи „ЗА” Ющенка вони в першу чергу голосували проти можливої загрози втрати української держави, не проти російської мови чи культури, а проти загрози знищення української культури. Ніхто ніколи би не виступав проти російської мови, якби українська культура і справді мала би можливість повноцінно розвиватися.

Варіант ІІ. Безперечно – це ідеальний варіант. Це саме та програма переможця, яку всі так безуспішно шукають. Той з кандидатів, який зможе забезпечити розвиток цих протиріч, який зможе за час, що залишився, розвинути ефективну програму в цьому напрямі і донести її до виборців, і буде переможцем з великим відривом в 20-30% голосів. Звичайно шанси Віктора Ющенка тут вищі, якщо він зможе виконати другу частину плану – забезпечити стабільність, можливість користування російською мовою, еволюційний розвиток. Або – в Віктора Януковича, якщо він зможе дистанціюватися від діючої влади, виступити за впровадження національних ідей (в що, проте віриться з трудом), і за розвиток української держави.

Варіант ІV. Це – найгірший варіант. Повний крах і загроза або повільного занепаду, або самознищуючої неконструктивної громадянської війни. Це саме та загроза, від якої втікають в компроміс, знищуючи частини себе. Це саме та загроза, яка викликала в нас відчуття тривожності і навіть страху на самому початку нашого аналізу. Це саме той варіант, коли програють всі – подивіться ще раз, бо там є і втрата української державності і заборона вільного використання російської мови і культури. А це означає не більше і не менше, як те, що Україна перестане існувати, і що на цій території будуть жити якісь вже зовсім інші люди. Це може бути хто-завгодно. Знову ж таки – не бажаючи нікого образити – пакистанці, індуси, араби, німці, негри, - в історії багато народів, які безслідно щезли, або безслідно розчинилися. До того ж це саме той четвертий варіант, який містить в собі щось містичне – це саме той психологічний тіньовий образ, про який говорив ще Юнг, в якому міститься все саме несподіване, страшне і незрозуміло, що вже теж не раз бувало в історії різних народів.

* * *

Ось такий приблизний аналіз, хоча заради справедливості і треба сказати, що все-це значно складніше, бо в реальному житті таких пар протилежностей може бути декілька, а відповідно зростає і кількість можливих комбінацій, а можливі варіанти розвитку можуть коригуватися самими людьми в процесі їх розвитку. Що ж до того, що цифри, які я використав в своєму аналізі, можуть не відповідати дійсності – то це теж не має принципового значення – бо якщо і були фальсифікації, то все-одно за ними стояли якісь конкретні люди, які чимось керувалися в своїй діяльності. Одна і таж психічна енергія може по-різному проявлятися в різних ситуаціях і через різних людей.

05.10.2004р. Ігор Л.

П.С. Статя написана в жотні 2004-го року, після першого туру президентських виборів в Україні, ще тоді, коли ні про яку "помаранчеву революцію" ніхто і не думав.