Ігор Лубківський

Глобалізації та нації. Ернст Заграва.

13 Jun 08 03:46:46 GMT

Глобалізація і нації. Перша частина.

13:15 12.02.2003

Повний текст книги про те, як Україна може стати конкурентоздатною у світі глобалізації і ТНК

Закордонний член Київського читацького клубу "Перехід-IV" Ернст Заграва (Канада)

ГЛАВА І: ВІДПОВІДІ НА ВИКЛИКИ ДОБИ

I. Як держави ламали ціле

Колись світ був влаштований просто й нехитро - людство ділилось на племена та роди. І все було ясним всередині родів і племен: був голова роду, і всі корилися йому - «бо так було завжди». Були серед роду волхви, і всі поважали їх - бо їхньою справою було спілкуватися з богами. Решта вся працювала, хто як міг, на користь роду. Хоча було ще й молоде парубоцтво, що час від часу знаходило вихід своїй бурхливій енергії в нападах на сусідів. Як набіг вдавався, то додому повертались з трофеями. Та на тих трофеях довго не протягнеш і життя не проживеш, що там у них хапнеш? Кілька горшків та тарілок глиняних? Все то була, знай, справа молодеча. То ж кожне покоління обирало собі нового ватажка: він ними верховодив, він їх і на сусідів водив. Звичайно, що на голову роду на той час він навіть і у думках не мітив - відчував, настане тая година, коли, можливо, його теперішня братія й обере старійшиною. Здавалося, що так було завжди і так завжди буде.

Але час минав, знаряддя праці вдосконалювались, кожен робітник все більше й більше додавав до спільної купи, а рід багатів. А що файно - парубоцтво зі своїми ватажками з більшою здобиччю з походів почало повертатись. Сусідні роди теж заможнішали, отож багатшими ставали й трофеї. Хлопці почали зазнаватися - ми стільки добра для роду нанесли, що ви й за місяць не впоралися б змайструвати, тепер ми місяць відпочиватимемо. Минали роки, змінювались покоління, зростав достаток, зростали й претенсії парубоцтва на вільний від виробничої діяльності час, їх все більше й більше приманювали походи та пограбування навколишніх земель. Не всім це подобалося навіть в середовищі самого парубоцтва. Більш лагідні дома зоставались, горшки ліпили, а більш войовничі залишались вірними своїм парубоцьким забавам, - за те одне одного й зневажали. У багатьох народів (насамперед аріїв) виділяється декілька різнорідних прошарків: волхви, трударі та воїни, - які і формують систему роду чи племені. Над усіма ними вивищувався старійшина, що надавало цілісності такій системі.

Та чим далі, тим більших переваг давав грабунок. Ватаги молодців з декількох родів об'єднувались для спільних нападів на сильних сусідів (як, скажімо, германські молодці єдналися, щоб грабувати простори Західної Римської Імперії, а наші предки - для глибоких рейдів у глибини Візантії). Це ламало старий порядок. Адже частина роду вливалася тепер в іншу єдність вже під орудою чужого спільного ватажка.

В якомусь із наступних поколінь народжується особливо рішучий ватажок, який відчуває, що він вже вийшов, і діяльністю і почуттями, за межі свого роду. Він не вважав більше за доречне для себе підкорятися старійшині. Зіткнення влади роду (старійшини з оточенням), та елементами роду - верствою воїнів, стає невідворотним. Так само як і його наслідок.

Здобувши владу над ближніми племенами, ватажок-переможець, тепер уже князь, починає поширювати свою владу на дальні племена та інші народи.

Сталася дуже цікава й значна подія в історії людства. Частина цілого, вийшовши із цього цілого, з»єдналась з іншими подібними складовими інших цілих - і всі вони разом утворили нове ціле. А те, що було раніше цілим, стало тепер його часткою. Частини племен, касти воїнів, які вилонились з різних племен, утворили нову цілісність - державу. Колишні «ціле» стали частками цієї цілісності. Колишній член одного з племен став головою над всіма племенами, його дружинники - посадниками в різних частинах країни, що зароджувалася, а колишні старійшини, залишилися місцевими старостами, підтримуючи порядок в окремих селах та містечках, - осідках колишніх родів. Всі гуртом вони сформували апарат управління і підтримки порядку в новоствореній країні - себто, державу.

За роди і племена ніхто вже й не згадує. Сучасний світ належить не їм, а поділений між країнами. І ворогують між собою вже не роди, а країни (точніше, ворогують виразники інтересів країн - держави).

II. Як ціле ламає держави

Ми є свідками того, як на наших очах відбувається стабілізація державного устрою світу. У старіючих держав відпадає охота воювати. Світ поділений. Останні спроби його перекроїти обійшлись надто дорогою ціною. Навряд чи щось подібне повториться.

Світ знову став простим і ясним. Він є поділеним на країни, країни мають свій народ, що її замешкує. В решті решт кожна країна має свою державу, що контролює цю територію, що підтримує порядок у цій країні, що служить виразником інтересів нації, яка населяє цю країну. Країни мають внутрішню структуру, територіальну, національну, економічну - фірми, що складають її цілу економіку.

Приблизно така картина була характерною для нашого світу досить тривалий період. Аж допоки у перший половині 19-го століття не почала особливо ясно заявляти про себе характерна риса виробництва - зростання. Підприємство дає прибуток. Він вкладається у розширення виробництва. Виробництва зростають, стають сильнішими й витісняють та поглинають слабших конкурентів. Цьому явищу була дана назва - концентрація капіталу й виробництва. Компанії невблаганно зростають і не менш напруженішою стає і їх боротьба між собою. Одна справа, коли конкурують дві слюсарні майстерні на розі перетину двох вулиць, а інша справа, коли конкурують компанії, що об»єдують під єдиним дахом сотні, а то й тисячі таких майстерень.

Економічні взаємостосунки країн, що існували завжди у вигляді торгівлі, набувають інших рис. В добу колоніальних завоювань європейські компанії почали вивозити на впідпорядковані собі території не лише товари, а й капітал. Іншими словами, почали вкладати гроші у розбудову виробництва в наново здобутих землях. Цей процес посилювався, і вже на початку 20-го століття вивіз капіталу став переважати над вивозом товарів. Така тенденція подальшого економічного розвитку стала прикметою нової епохи. З того часу вона ніколи не зупинялася.

Рано чи пізно держави мали відчути небезпеку, яка виходила від нової сили, що народжувалася в надрах їхніх країн. Все більш величезні сектори економік країн підпадали під контроль поодиноких гігантів, що, як ті спрути, добувались своїми могутніми щупальцями до всіх закутків національного господарства. Скажімо, у 1950 році 130 компаній контролювали половину! економіки США. [1].[Mason, Edward S. Introduction to «The Corporation in Modern Society», 1-24. Cambridge, Mass.:Harvard University Press,1959]. Ця молода й завзята сила ще наприкінці 19-го століття стала намагатися накидати державам свої умови. Усвідомивши для себе в цьому небезпеку, держави вдалися до оборончих заходів - повсюди були прийняті Антимонопольні Акти, що стали головною заповіддю всіх держав. Більше того, якщо якимсь корпораціям все ж таки вдавалося нишком розростися до велетенських розмірів, держави рішуче брались до їх примусового поділу. «Вони зосередили занадто багато сили»- такий суворий вердикт надавав державі всі підстави, щоб убити успішну компанію.

Зустрівши перешкоди на шляху зростання, гігантські корпорації пішли в обхід - за кордон. Саме це і стало причиною переважання вивозу капіталу над вивозом товарів на кінець 19-го, початок 20-го століття. На цей же час припадає впровадження Антимонопольних Актів у всіх розвинутих країнах. Втративши можливіть зростати вдома, корпорації намагаються зростати за його межами. Це одразу надало нових рис у стосунках держава-корпорації. Обійшовши Антимонопольний Акт і продовжуючи могутнішати за межами країни, деякі корпорації у своїй потузі вже обігнали економічну потугу багатьох країн світу. Безумовно, це робить їх все менш охочими танцювати, як держава каже. Все частіше вони дозволяють собі чубитися з ними. Але зазнавши тиску від сильнішого суперника, намагаються сховатися під пелену держави. Чи не найяскравіший тому приклад - вторгнення японських автомобільних корпорацій на американський ринок у 70-х роках. Американські, заплилі жирком, гіганти-бики почали програвати боротьбу молодим завзятим японським бугаям. Куди й ділась їхня ліберальна риторика? Всі дружно кинулися до держави слізно прохаючи і гнівно вимагаючи державної протекції. Наших б'ють! Держава мусить сказати своє вагоме слово! Не дамо вітчизняної економіки на поталу зайдам! Але варто було навалі видихнутися, і корпорації знов згадали за свої ліберальні переконання.

Світ ще не перевернувся, але він вже не той. Нова сила зародилася в надрах країн і рветься назовні, з-під контролю держав. Старі гравці світової арени - держави, що сотні років кроїли і перекроювали Землю поміж себе, сходять з арени. Не вони вже гравці. Сьогодні інша, молода і завзята сила ділить світ поміж себе - корпорації. Вони нападають і захищаються, вони завойовують нові простори й приносять додому здобич.

Частки країн - корпорації, що були елементами більшої єдності - країн, вириваються з цього цілого. Що утворять вони?

Колишнє ціле - структура племен включала в себе як свою частину - прошарок воїнів. Ці прошарки вилонились із структури племен і утворили нову цілісність - структуру військової організації, яка лежала у позаплемінній площині. Ця структура, в кінцевому підсумку сформувала під себе структури новопосталих держав. Структура держав включила структури колишніх племен у себе як свою частину.

Нині ми спостерігаємо подібний процес. Частини держав - компанії, вириваються із цілого (із держав) і утворюють нові цілісності - транснаціональні корпорації, що вже лежать у позадержавній площині. Цей процес триває. Якою буде цілісність яку він утворить, і яка включить у себе держави як свою частину?

III. Корпорації ламають межі на шляху зростання.

Потреби економічного зростання вже зламали декілька перешкод, що політичний устрій виставляв на його шляху. Феод мав сільське господарство, достатнє щоб прогодувати всіх його мешканців. Він мав майстрів, що виготовляли увесь потрібний феоду інструментарій. Всім цим володів феодал (пан), член князівської дружини. Феод, у той же час відігравав роль адміністративно-політичною одиниці, а феодал виступав головою цієї мікродержави та головним суддею. Достатньо тривалий час розвиток техніки відбувався саме в таких рамках. Їх простору вистачало для економічних одиниць того часу. Концентрація виробництва відбувалася за такими напрямками - наділи селян урізалися до «присадибних ділянок», ці ж селяни обробляли великі панські лани, себто одне велике сільськогосподарське підприємство. З іншого боку ремесло окремих ремісників концентрувалося у цехи, потім у різного роду майстерні, мануфактури і пізніше у фабрики та заводи. Розвиток техніки, як наслідок концентрації виробництва, потребує все більших масштабів. Зростаюче виробництво вимагає більшої кількості працівників. Ці люди мусили мати достатньо свободи для вільного пересування до тих місць, де потреби успішного виробництва мали потребу в додаткових робочих руках, полишаючи місця, де виробництво занепадало. Потрібно було усунути перешкоди в торгівлі з віддаленими землями для збільшення можливостей збуту продукції. Але феодальна система намагалася зберегти все у рамках феодів, яки вже були явно затісними для масштабів концентрації нового виробництва.. Феодали не воліли відпускати своїх селян в інші феоди, де господарство вимагало додаткової робочої сили навіть у випадку, коли їхнє власне господарство занепадало і вивільняло зайві руки. Феодал стягував податки за ввіз і вивіз продукції: щоб проїхати, скажімо, від Леону до Марселю, купець, минаючи з десяток феодів, мусив заплатити з десяток мит. Капітал, що зростав, заходився здійснювати експансію в нові землі, скуповуючи тамтешні підприємства та організовуючи нові. Та феодали не збиралися безперешкодно сприяти скуповуванню виробництва у своїх феодах чужим підданим (або ставай моїм підданим!)

Виробництво рвало пути феодального устрою. Цей факт мусив відбитися у свідомості людей. І він відбився виникненням і поширенням ідеології лібералізму. Одночасно стара еліта висуває ідеологію консервації існуючого ладу - консерватизм. Почалася боротьба. Але це не була боротьба між ідеями і людьми. Феодальна форма організації суспільства прийшла у зіткнення з потребами концентрації виробництва. Хтось мусив програти. Оскільки концентрація виробництва є законом виробництва, то мусило отримати перемогу чи поразку виробництво. Як відомо, переможцем стало виробництво. Десь у мирний спосіб, десь шляхом революцій, але стара шкаралупа була розчавлена. Лібералізм тріумфував.

Минув час, і ми пересвідчились, як новий лад, опанувавши майже всією Землею, дав волю концентрації виробництва, і та за своїми масштабами зуміла досягти нечуваних розмірів. Кілька сотень різного роду господарчих елементів (концерни, корпорації, конгломерати тощо) у великих сильних країнах контролюють 2/3 всього виробництва.[1]. Але корпорації відчувають потребу в подальшому зростанні. Внутрішній тиск до зростання викинув корпорації на світову арену. Але міжнародні комерційні операції зустрічають десятки перешкод. Державні кордони, догляди, мита, санконтроль, обмеження на ввіз, обмеження на вивіз, заборони на ввіз і вивіз тощо. Потреби економічного розвитку вимагають додаткових робочих рук у економічно розвинених центрах. У держав, що відстають, часто спостерігається велике безробіття. Та й економічний підйом не завжди співпадає у всіх країн, а як і співпадає, то не є однаковим. Все це призводить до того, що в одних країнах відчувається нестача робочих рук, а в інших процвіта безробіття. Але останні хоча і раді позбутися зайвих ротів, та роблять це не зовсім охоче, бо втрачають своїх громадян, а отже стають слабішими назавжди (навіть потенційно). Інші, в свою чергу, хоча й раді додатковим робочим рукам, та бояться завеликого напливу іноземців, бо адаптація великої їх може виявитись державам не під силу, а це загрожує національній стабільності країн. Завеликі потоки імігрантів однієї національності не воліють розчинятися в національному морі господарів: зберігають свою мову, не переймають звичок і традицій, залишаючись чужорідним тілом, що в любий несприятливий момент може повернутись не на користь державній безпеці в цілому, тобто цей факт містить потенційну загрозу національній політиці цієї держави. І держави пильнують цього.

У тисячах випадків, з тисячі причин інтереси держави і великих корпорацій розбігаються. І чим далі, тим помітніше. Чим більшими стають корпорації, тим менш вони воліють виструнчуватись за кожною примхою держави. Чим далі вони розростаються, тим некомфортніше їм почувається у володіннях власної держави. Простір всього світу більше не завеликий для них. Як колись вони рвалися за межі феодів, у простір всієї країни, так тепер вони рвуться за межи країн, у простір всього світу. Тому й зовсім не дивує, що нової популярності знову набув затертий було лібералізм. Він повертається під злегка підновленим ім'ям - неолібералізму.

Державний лад планети виявляється перешкодою на шляху до зростання корпорацій, стримує вільний розвиток виробничих сил і чим далі, тим більше виступає для сьогодення безприбутковим спадком минулих епох.

Глобалізація - це лише наслідок концентрації виробництва. Зростання - є головною властивістю виробництва. Будь-які межи рано чи пізно стають затісними за для нього.

Властивість виробництва зростати - зруйнувала свого часу феодальний політичний устрій. Тепер ця властивість прийшла у зіткнення з державним ладом планети. Як зіткнення виробництва з обмеженнями феодального ладу породила лібералізм, так його новітнє зіткнення з державним ладом планети відродило цю ідеологію у вигляді неолібералізму.

IV. Якісно інший випадок.

Щоправда і самим державам не є вперше відстоювати свою цілісність і зверхність. Колись вже економічні одиниці розривали їх на шматки.

Держави, що були утворені в результаті вибуху завзяття племен, і очолювалися ватажками воїнів, не мали під собою економічного грунту. Доба середньовіччя довела це з усією переконливістю. Колишні великі держави, утворені першими князями, майже повсюдно розпалися на дрібні шматки - на феоди. Економічна доцільність не диктувала більшого. Феоди були економічними одиницями країн. І спочатку була гармонія. Чим багатшими і сильнішими ставали феодали та економіка їхніх феодів, тим сильнішою ставала вся країна і її король. Перші феодали, що приймали феоди, як нагороду від короля за заслуги, відчували обов»язок відслужити їх королю. Але феоди були економічно самодостатніми одиницями. Тому з часом, добре окублившись у своїх феодах, феодали почали розглядати владу короля як зайву. Вони замикаються в своїх феодах, воліючи обмежити владу короля, і бажають залишити його лише як об»єднавчий символ на випадок іноземної навали, або віддають йому права верховного арбітражу в суперечках між феодалами.

У боротьбі з власними феодалами королям доводилося маневрувати: використовувати боротьбу феодалів між собою. Бувало, що вони ставали на бік буржуазно-ремісничого населення міст, яке боролося проти влади феодалів. Не гребували й вони виступати в ролі прибічників полегшення долі кріпаків.

Королі уособлювали держави, в той час як феоди були уособленням економічних одиниць, що протиставлялися державі. На той час держави перемогли, бо економічні одиниці-феоди, ломаючи цілісність держав, просто кришили їх на дрібніші державки. Феоди не ламали цілісність держав, утворюючи нові позадержавні цілісності.

Тепер перед державами виникла якісно нова загроза. Адже їхніми економічними одиницями в першу чергу виступають вже не сільськогосподарські, а промислові підприємства, які, на відміну від феодів, мають властивість нескінченного зростання.

Тут теж спочатку панувала цілковита гармонія: компанії ширшали, нарощували виробництво всередині країни, вкладали свій капітал за кордоном і привозили прибутки додому. Разом з ними міцніли і держави за рахунок зтягування податків зі зростаючих прибутків компаній. Компанії багатіли, і держави раділи тому, як батьки радіють дітям, що пнуться в ріст і міцніють в силі. Але для змужнілих компаній державна опіка поступово перетворюється на надлишковий тягар. Почуваючи себе зручно і безпечно, вони починають розглядати державні податки і регулюючу функцію держави як кайдани, що сковують їхні рухи. Держава в якості верховного нейтрального арбітра ставала на перешкоді переросткам-здорованям, що бажали й надалі поїдати увесь планктон дрібних компаній. Планктон (дрібний бізнес) не в змозі протистояти власними силами новітнім гігантам і шукає захисту в держави, вимагаючи від неї державного втручання, вітаючи регулюючу функцію держави. Та й крім того інтерес корпорацій далеко не завжди співпадає з інтересом суспільства, пильнувати який призначена держава. Інтерес корпорації простий - прибуток. Його збільшення досягається 1) зменшенням собівартості виробництва, 2) збільшенням ціни на вироблений товар, 3) захопленням більш широкого ринку збуту для своїх товарів. По всім цим трьом пунктам зіткнення корпорацій-гігантів та держави ставало неминучим. Дбаючи за суспільний інтерес, держави вимагають більш двайливого відношення до природи, тобто застосування в процесі виробництва запобіжних заходів: фільтрів, очисних споруд, - а значить, нових більш вартісних технологій, які зменшували б забруднення. Крім того держави вимагають від корпорацій забезпечення своїх робітників соціальним захистом: виплатами по безробіттю, пенсіями, вкладанням грошей в охорону праці тощо. Все це суттєво збільшувало капіталовкладення корпорацій і драматично зменшувало їхній прибуток. Це був удар по першому пункту.

Але на цьому не закінчилось, держави починають втручатися в процес ціноутворення, прискіпуючись наскільки обгрунтованими є певні ціни, а почасти просто безцеремонно диктують максимально допустиму ціну. І таким чином зменшують потенційний прибуток корпорацій. Що було ударом по другому пункту.

І врешті решт, стаючи на захист дрібного бізнесу, держави починають урізати апетити корпорацій-гігантів, перешкоджаючи їм на шляху цілковитого захоплення ринку. Що в свою чергу вдарило по третьому пункту.

На додаток до всіх вищезгаданих обмежень держави вдалися обкладати корпорації й найбагатших акціонерів збільшеними податками з метою надання за їх рахунок допомоги біднішим прошаркам населення.

Як закономірний наслідок, зрослі в розмірах і силі корпорації, почали вимагати від держави не втручатися у справи корпорацій. Підпираний ними лібералізм популяризує точку зору, що за державою мусять залишитися виключно поліцейські та оборонні функції, а також арбітраж у міжкорпоративних суперечках. Чим далі зростала сила корпорацій, тим упертішим ставало їхнє прагнення обмежити владу держави. Та потрапивши в загрозливе становище, держави вдалися до вже випробуваного засобу: вороги моїх ворогів - мої друзі. Чим більша небезпека загрожувала державам, тим більшими союзниками трударів та дрібного бізнесу вони ставали. Перші Антимонопольні Акти були впроваджені як захід, спрямований проти цінової монополії - на захист трудящих, та на захист інших немонопольних фірм - на користь дрібного бізнесу. Хоча пізніші були вже відверто спрямовані на обмеження завеликої потуги корпорацій у суспільстві. Держави мусили спертися на альтернативну лібералізму ідеологію, і цією ідеологією невідворотно став соціал-демократизм, цілі якого великою мірою співпадали з задачами держави - зменшення нерівності, і процвітання для всіх, тобто для всієї нації, що з точки зору держави є зменшенням напруги в суспільстві. Більше того, соціал-демократизм на практиці шукав вирішення своїх завдань у загальносуспільній власності та загальносуспільному контролі, які, за відсутністю інших механізмів, ставали державною власністю і державним контролем.

Боротьба "держави-економічні одиниці", не є чимось новим. Феоди (як економічна одиниця) та корпорації - лежать в іншій площині ніж держава. Оперуючи у своїй стихії - економіці, корпорації бачать державу, як явище соціально-політичне, явище іншої стихії. Втручання держав сприймають, як втручання "з іншого світу". Звідси бажання повернути державу назад у "її світ" - підтримувати соціальний порядок та пильнувати політичну незалежність. Та оскільки при функціонуванні нерегульованого вільного ринку годі відвернути соціальні проблеми, то держави не могли залишатися осторонь цих процесів.

Держави закономірно мусили вдатися до соціал-демократизму, як до природної реакції на зростаючу силу корпорацій. Саме це і стало причиною приходу до влади соціал-демократії у більшості розвинутих країн світу та різким ухилом вліво правлячих лібералів в інших країнах до 60-х років 20-го століття.

V. Сильні нації втрачають свої корпорації.

Але намальована картина поступово відживає своє. З розпадом комуністичного блоку, що свідомо підбурював відсталі держави до протистояння передовим, до протистояння напливу транснаціональних корпорацій з одного боку, і всіляко підігрівав незадоволення корпораціями у розвинутих країнах з іншого, зв'язка держава - її корпорації, починає остаточно виснажуватись. Тепер вже немає тієї небезпеки, якою виступали соціалістичний табір з її комуністичною ідеологією, підпираною та поширюваною ним.

Остання доба об'єднань гігантів між собою внесла нові нюанси. Тепер, коли перевиваються один з одним давно прославлені гіганти, місце штаб квартири стає проблематичним. Скажімо, коли зливалися Даймер-Бенц та Крайслер, місце штаб-квартири з однаковим успіхом могло бути вибраним і в США і в ФРН. І те, що врешті решт обрали ФРН зовсім не значить, що за певних обставин її не можна буде перенести в США.

Раніше, коли гіганти підминали всіх удома і виривалися на оперативний простір світового ринку, ці гіганти були виразно національним явищем. За кордоном вони відкривали чи скуповували виробництво, що розцінювалося як допоміжне для основної активності, яка продовжувала реалізуватися «вдома». Тепер, коли злучаються компанії, жодну з яких складно назвати філією іншої, то приналежність такої компанії стає непевною, розмитою. Перенести таку штаб-квартиру з Сіетла у Франкфурт-на-Майні не є неуявлюваним (принаймні, це не те ж саме, що перенести її у Браззавіль чи у Київ).

Більш того. Все сильніш помітною тенденцією стає купівля і продаж іноземних акцій. Особливого розкрилля ця тенденція набуває по мірі того, як Інтернет стає звичайною річчю для все більшого кола людей. Надалі більше акцій народних компаній потрапляють у володіння закордонних власників.

Виникає цілковито нова ситуація, якої не існувало раніше. Маючи філії по всьому світу, велика частина з яких нічим не поступається головному виробництву, постійно збільшуючи відсоток закордонних власників, корпорації втрачають колишні дитячі сентименти до прабатьківщин. Приміром зовсім недавно віце-президент Nortel - одного з гігантів Канади, заявив, що його компанія "не винна ніяких вірностей Канаді ... Те, що ми були народжені тут, зовсім не значить, що ми будемо залишатися тут. Канадійці не повинні відчувати, що ми належимо їм. Місце повинно залишатися привабливим, щоб ми були зацікавлені зоставатися в ньому» - додав віце-президент Nortel. [Торонто Стар 29 апр-99] Кореспондент зі смутком підсумував: «В практичному світі міжнародної конкуренції, де націоналізм рівнозначний сентименталізму, канадійці мають призвичаїтися до того, що їхні корпорації повертаються до своїх виробничих обов'язків». (Тобто до свого головного обов'язку - давати прибуток інвесторам). Отже злука держава - концерни рветься. Рветься на наших очах.

Таким чином ліберальний підхід до справи призводить до послаблення націй та держав, що втрачають своє економічне підгрунтя - корпорації, а корпорації позбуваються останніх сентиментів до «своєї» держави і нації та до їх інтересів.

Особливо сумною бачиться така зміна сюжетної лінії для націоналістів Східноєвропейських країн. Вони рвалися з комунізму, від його інтернаціоналізму у вільний світ. Лібералізм був їхнім знаменом надії. Від комунізму, що вже давно забув за свою інтернаціоналістську риторику й будував цілком національні країни (Польща, Албанія, Китай...), вони потрапляють у світ консерватизму-лібералізму, у світ безликої конкуренції, національно безликих корпорацій; у світ, що у своєму практицизмі не бачить для себе користі від націй і не розуміє, нащо йому бути корисним націям. Цей світ значно гірший для патріотів будь-яких націй, бо у ньому немає винних, немає проти кого влаштовувати демонстрації чи йти у партизанські загони. Чи ви візьметесь воювати проти поступу вперед?

Нажаль східноєвропейські націоналісти не помічають протиріччя між лібералізмом та націоналізмом, і це може дорого коштувати і їм, і їхнім націям, і всьому звичному ладу планети.

Держава-нація-економіка завжди були триєдиним поняттям, де одну складову не можна було відірвати від іншої. Тепер же великі корпорації (основа економіки), вириваючись з цього триєдиного сполучення, полишають нації і їхні держави. Таким чином нації втрачають основу для свого існування, бо яка національна культура може існувати без національної економіки, що дає цій культурі матеріальне підгрунтя для її життя?

VI. Чи вічно першим бути першими?

Майбутнє глобалізації не виглядає безхмарним. Скажімо США вже сьогодні намагаються вести себе як світовий гегемон. Є також поза сумнівом, що вони зустрінуть гідного конкурента з того боку, з якого ще 10 років тому ніхто його не сподівався.

20 років тому ВНП Китаю складав 16.93% від американського. У 2000 році - вже 59.26%. Темпи росту Китаю у 1997 році - 8.8% на рік проти 3.8% американських. Для порівняння Індія, що має майже теж саме населення, що і Китай (зараз 1014 млн проти китайських 1261 млн), скоротила своє відставання з 12.32% до 22.28% за той самий час. І Китай обіцяє подвоїти свій ВНП протягом наступних 10 років.

Як Китаю вдалося досягнути цього дива, котре, як маємо змогу пересвідчитися, набагато перевершує диво японське? Денаціоналізувавши дрібні підприємства (створивши дрібний бізнес), вони надали можливість вибору, утворили сприятливе середовище для народжування майбутніх національних Фордів та Біл Гейтсів. З іншого боку такі дії забезпечили основу для конкуренції всередині країни. Китай почав заохочувати іноземні приватні інвестиції й сміливо зустрівся зі світовою конкуренцією. Словом, він відмовився від всього ідеологічного мотлоху комунізму. Але при цьому держава не випустила зі своїх рук командні висоти економіки. Якщо порівнювати з США (де 500 компаній із загальної кількості в близько 3 млн. дають 2/3 всієї продукції), то можна сказати, що Китай утворив мільйони приватних компаній, залишивши у власності за собою лише найбільші 500. Що з цього випливає? Дві надзвичайно суттєві речі.

Перша - якщо б Китай приватизував би все, він увійшов би в світову конкуренцію як блюдо для бенкету іноземних корпорацій, бо дрібненькі компанії не спромоглися б протистояти іноземним гігантам. Він би безславно впав і перетворився б на безліч філіалів Тойот та Сіменсів. Або він чекав би, коли його дрібний бізнес поступово б розрісся до потрібних гігантських розмірів. Але до цього часу довелося тримати країну в ізоляції від іноземних конкурентів, а отже безнадійно плестися в хвості, бо нема іноземних конкурентів - немає й розвитку. Та й взагалі, навіщо руйнувати готову велику корпорацію, щоб потім чекати, коли природним шляхом виростуть такі самі інші? Чи це не безглуздя? (На жаль саме цей шлях обрала Україна).

(Не забуваймо, що мова тут йдеться не про комуністичну державну економіку, а про комерційну корпорацію, котра бере участь у конкурентній боротьбі, і яка нічим взагалі не відрізняється від жодної іншої корпорації, окрім того, що її засновником і утримувачем контрольного пакету акцій виступає держава.)

Друга - в найрозвиненіших країнах світу відбувається процес втрати націями своїх корпорацій. Саме це є тією проблемою, з якою все невідворотніше зіштовхуватимуться США. Економічна могутність корпорацій - основа могутності цієї держави. Втрачаючи свої корпорації, вони втрачатимуть і свою вагомість.

Китай пропонує іншу модель розвитку. Державна корпорація утримує злуку держава-корпорація, не даючи економіці перейти в іншу позадержавну, позанаціональну площину. Така корпорація матиме підтримку держави (що посилюватиме її), й така держава і така нація не втрачатимуть свого економічного підгрунтя. Тому в довгостроковій перспективі можна не сумніватися, що Китай перевищить за своїм впливом США.

Ті нації мають шанс на майбутнє, чиї держави зберігають певну єдність з економікою. Держави, що втрачають таку злуку, залишаться без надійної підпори й балансуватимуть, немов циркач на дроті, між життям і смертю. Така єдність може бути досягнута лише за рахунок сильних корпорацій, де державі належить контрольний пакет акцій, за рахунок наявності в національній економіці сильного державного сектору.

Єдність держава-корпорації вмирає й разом з нею відмирає звичний нам світ. Тепер, коли сходяться в сутичці американсько-європейсько-японські компанії, загалом компанії багатонаціональні, їхня боротьба виходить з національної площини, й це паралізує здібність держав втручатися в такі конфлікти. Нації втрачають економіки, як свої атрибути, і втрачають національні держави, як знаряддя взаємодії з іншими націями.

Китай є прикладом нації, що спромоглася надибати інший шлях. Цей шлях не лише прискорює економічний прогрес нації. Він ще й виступає запорукою безсмертя нації. Нація житиме, допоки житиме її національна економіка.

VIІ. Західна і Східна Європи - біг у протилежних напрямках.

Сьогодні ми є свідками нового етапу глобалізації - доба мегаоб'єднань. Величезні, гігантські корпорації злучаються чи зкуповують одна одну, утворюючи ще більш велетенські економічні об'єднання. Вони відчувають: сьогодні, як і раніше, розміри вирішують майже все. Або ти гігант і душиш інших, або ти жертва гігантів. Ця хвиля мегаоб'єднань спростувала висновок для «нової економіки», який передчасно був проголосив:»Стара ідея «чим більше, тим краще» дедалі старішає.» [Alvin and Heidi Toffler. Creating a New Civilization. The Politics of the Third Wave. Turner Publishing, Inc. Atlanta, 1995] Він замінений нині на більш обережний: «Розміри - це ще не все» (втім, звичайно, вони ніколи й не були всим).

Цей процес набув особливих обертів у Західній Європі, що об'єднується. Оскільки державні перешкоди там зняті остаточно, то хвиля мегаоб'єднань гігантських економічних імперій у ще більші набула там особливого розмаху. Дисонансом на всьому цьому тлі виглядає лише Східна Європа, де процес пішов у протилежному напрямку. Їхні монолітні економічні утворення (державні економіки) дезинтегруються на безліч приватних фірмочок. З точки зору глобалізації гігантські економічні імперії західних країн зустрічали в державних економіках соцкраїн подібних собі гігантів, лише дещо детренованих через відсутність конкуренції. Після хвилі приватизації західні економічні імперії у пошуках нових «територій для завоювань» вже знайдуть у східноєвропейських сусідів багато натренованих новоутвореним вільним ринком ліліпутів.

Таким чином, з точки зору глобалізації, Східна Європа, відмовившись від комуністичної самоізоляції, виплюскується на глобальну світову арену не драгліючими, одутими старими касатками, відгодованими в закритому економічному басейні, а у вигляді готових для частування смачних блюд з повненьких соковитих креветок. Лише ось чи цей шлях є кращим для самої Східної Європи?

Набагато привабливішим виглядає шлях, що був обраний Китаєм. Залишитися гігантом, поступово відростити детреновані комуністичною економікою м'язи і в такому вигляді міцно ступити на світову арену. У наслідках такої політики можна переконатися чи не на кожному кроці: майже 2/3 речей, що виставлені на продаж на ринках розвинутих країн, є китайськими.

Темпи зростання ВНП 1991-1999

	1991-98	1991	1992	1993	1994	1995	1996	1997	1998	1999
Японія	1.3	3.8	1.0	0.3	0.6	1.5	5.1	1.4	-2.9	-1.5
Китай	10.8	14.2	9.2	13.5	12.6	10.5	9.6	8.8	7.8	7.5
Південна Корея	5.4	9.1	5.1	5.8	8.6	8.9	7.1	5.5	-5.8	4.5
Чехія				0.5	3.3	6.4	3.9	1.0	-2.7	-1
Угорщина				-0.6	3.1	1.4	1.4	4.5	5.1	3.5
Польща				3.8	5.1	7.1	6.0	6.9	4.8	3.5
Україна				-14.2	-23.0	-12.2	-10.0	-3.0	-1.7	-3

Джерело: Організація Об"єднанних Націй, The World Economy in 1999

В той час, коли економіка найуспішніших східноєвропейців то підстрибувала вгору то падала додолу, економіка Китаю вже 20 років дає в середньому 10% річного приросту. Більше того, щоб продемонструвати свої непевні успіхи, Польща, Угорщина та Чехія нахапалися боргів так, що їх можливо вистачить і на наступні покоління внуків, відповідно 44,0 мільярди доларів, 27 та 24, що складає 15,91; 34 та 20,11% від ВНП. Китайські ж борги є швидше символічними - 3,45%ВНП. Та й навіщо Китаю борги, якщо його експорт у США складав 65,8 млрд $US, а імпорт 12,8? Різниця у 53 млрд вкладається у розвиток науки та у модернізацію застарілого виробництва. Додайте позитивний баланс від торгівлі практично з усіма іншими країнами:

Експорт у Китай Імпорт з Китаю (Млн US$) 1998 р.

Японія .............................21692........................41827

Німеччина ........................6113........................12362

Канада..............................1710..........................4983

Франція.............................3428.........................6563

Британія...........................1508..........................4090

Італія................................2541..........................4429

Джерело: CIA, Directorate of Intelligence, Handbook of International Economic Statistics for 1998

Чи може Східна Європа розраховувати на щось подібне на тому шляху, який вона собі обрала? Просте питання, бути сильним чи кволим, викликає дискусії у Східній Європі. Це сліпота чи ознака виродження? Китайська нація є набагато старішою за них. Якщо вона має сили на ривок, то де ж її поділи східноєвропейці? Теоретична та інстинктивна сліпота жене їх у стан навічно відстаючих.

Наче як у насмішку поки Східна Європа «дарує» своїх комп'ютерних спеціалістів, що масово переселяються в країни Заходу, корпорації останнього приносять роботу китайськім програмістам до дому. Hewlett-Packard Co оголосила про бажання створити 1500 програмістських робочих місць в Шанхаї, а Microsoft Corp. збирається відкрити там Глобальний Інженерний Центр.

Шлях сильних - творити власну економіку.

Відомо, що індустріалізація, що відбулася сама по собі з причин внутрішнього характеру, була лише у Західній Європі та (частково як наслідок європейської) у Північній Америці з середини 18-го по кінець 19-го століття. Індустріалізація інших частин світу відбувалась в результаті вивозу капіталів із Європи, а пізніше і з Північної Америки. Ця друга хвиля індустріалізації завжди залишалась частковою, ніколи не утворювала внутрішнього замкненого циклу.

Економіки передових країн, по мірі збільшення світової торгівлі і вивозу капіталу, теж перестали утворювати закінчені внутрішні цикли. Але залишилася системність. Зв'язки виробництв, що колись вирвалися з тісних рамок феодів на оперативний простір країн, переплелися у мережу, що дала з часом систему. Система завжди є чимось більшим ніж проста сума її скаладових. Комп'ютер є чимось більшим ніж набір його частин, викладених поряд. Окремі органи тіла не здатні нести життя. Телевізор являє собою замкнену систему. Але цю замкненість можна розірвати. Якщо з телевізора видалити трансформатор, але залишити його дротяні з'єднання з телевізором, то він не перестане бути системою. З будь-якого телевізора можна випатрошити якийсь конденсатор чи резистор. Але якщо їхні дротяні з'єднання з телевізором не зачіпати, то кожен телевізор залишиться системою. Але якщо ви складете всі ці витягнуті елементи у одну коробку, то ця коробка не дасть вам нічого більше ніж набір елементів, кожен з яких зв»язаний зі своєю власною системою. Марно чекати від них властивостей вищої системи, вони не створять нового ефекту, який дають елементи, що з'єднані в працюючу систему, якою є телевізор. Так виробничі одиниці та зв'язки між ними в країнах, що розвиваються, не складають системи, що перешкоджає появі внутрішніх рушійних сил, які могли б штовхати самостійний розвиток цих економік. Окремі заводи західних фірм на їхній території - це ті самі трансформатори та конденсатори, що витягнуті з систем західних економік.

Економіки Західної Європи та Північної Америки розвивалися природним чином, коли розвиток кожного елементу економічної системи країни підштовхував до розвитку всі інші елементи. В інших частинах світу розвивалися окремі елементи систем передових країн. Ці елементи були включені у системи тих самих передових країн, і ніколи не утворювали внутрішніх систем на території перебування. Таким чином у відсталих країнах ніколи не з'являлося ефекту системності, що породжує внутрішні сили, які могли б підстьобнути внутрішній розвиток економіки. Без цього економіки цих країн були приречені бути завжди «на буксирі» у передових економік, а отже бути завжди у рядах відстаючих.

Але наприкінці 19-го століття і протягом 20-го в деяких інших країнах здійснилися пробої. Ці країни стали наздоганяти передові й навіть кидати їм виклик. Країни, які тяглися «на буксирі» передових економік не були здатні на це. Це свідчило про те, що в цих країнах з'явилися самостійні внутрішні сили, що штовхали їх у перед. А також і про те, що вони самі спромоглися збудували свої внутрішні економічні системності. Як це сталося?

У всіх подібних випадках саме держави цих країн, стежачи за відставанням своїх економік, вирішили активно втрутитися в перебіг подій.

Японська держава засновувала потрібні компанії і розвивала необхідні галузі економіки, вона вливала капітали у благенькі приватні компанії, що народжувалися. Штучно зароджена і підтримана державою індустріалізація дала дивовижні результати. «З 1890 по 1938 роки японський ВНП зростав 3,3 % в рік, на багато швидше ніж Сполучені Штати чи країни Західної Європи на подібному етапі розвитку.» [Encyclopedia Erata]. З ростом приватних корпорацій держава відмовлялася від державних, бо приватні вже були здатні заступити їх. З часом приватний бізнес породив справжніх монстрів, які тепер відомі всьому світові. В результаті вже дванадцятка приватних компаній визначила собою систему японської економіки. Але державний контроль за корпораціями зберігся і по нині і навіть дещо посилився після руйнівної кризи 1997-го року. Вплив держави як раніше, так і тепер спрямований на заохочення компаній завойовувати чужі ринки та на утруднення для просування чужих компаній на японський ринок. Схожі процеси відбувалися у Південній Кореї та в деяких інших країнах. Так чинили нації, які не хотіли плентатися у хвості передових країн, а хотіли бути передовими націями самі і самім вести за собою інших.

Комунізм - шлях сильних?

Щось схоже продемонстрував Радянський Союз та інші держави комуністичного блоку, які штучним шляхом ініціювали індустріалізації у своїх країнах і будували систему з своїх економік. Результати теж були вражаючими. Царська Росія з «самої слабкої ланки капіталізму» перетворилася на країну, що за ВНП поступалася лише США, залишивши плестися далеко позаду всі найсильніші країни Європи. Подібні результати спостерігалися і в інших країнах комуністичного блоку. При цім індустріалізація супроводжувалася різким зростанням рівня життя, запровадженням 100% писемності населення, безкоштовного медичного обслуговування тощо. Шлях, що був пройдений передовими країнами за 150 років, здолався останніми за 2-3 десятиліття.

Але на відміну від, скажімо, Японії, що відмовлялася від державних компаній по мірі зростання приватних, вони навпаки націоналізовували навіть ті приватні компанії, що вже існували. Результатом в більшості випадків, було створення однієї гігантської компанії, що не лише визначала всю економіку, а просто її цілком поглинула. Цей рух в повній мірі узгоджувався з загальним рухом світової економіки - це був рух до концентрації капіталів і виробництва, до більших розмірів, до системності. Але натомість, ні щоб атакувати чужі ринки, як зробила це Японія, той самий Радянський Союз вважав за краще ізолюватися від всього світу. В наслідок чого він досить швидко розгубив свої переваги і опинився позаду тієї ж Японії. Причина ясна - відсутність конкуренції як всередині країни, так і з закордонними фірмами.

З того моменту, як націоналізація охоплює всі економічні одиниці країни, економіка виступає у двох іпостасях: як ціла економічна система країни, та як одна величезна компанія. З точки зору економічної системи країни, комуністична економіка була позбавлена внутрішніх життєвих імпульсів. Якщо раніше в економічній системі передових країн якась частина (галузь чи навіть просто підприємство) просувалася вперед, то це породжувало відцентрові хвилі, що поширювали імпульс розвитку - від суміжних виробництв до суміжних виробництв, аж поки не поглинали всієї економіки в цілому. Конкуренція в кожній галузі породжувала ці імпульси, система переплетених зв'язків розносила їх по економіці назустріч один одному.

Відсутність системності перешкоджає розвитку країн, що розвиваються, перешкоджає злиттю окремих імпульсів, породжених конкуренцією, у єдиний синергетичний вузол, в одну симфонію розвитку. Але в комуністичних країнах розвиткові економіки, зібраної у систему, перешкоджала відсутність конкуренції всередині галузей. В їхній економіці імпульси розвитку подавались вольовими рішеннями керівництва: саме це керівництво вирішувало, яким елементам розвиватися спершу. А розвиток цих елементів не призводив до вільного поширення поштовхів розвитку крізь економічні зв'язки, бо «центр» приймав рішення коли, кому і як розвиватися.

Будь-яка компанія ринкової економіки, якою б величезною вона не була, залишається у стані конкуренції. Економіка комуністичних країн була позбавлена зовнішньої конкуренції. Тобто, розглянута як компанія, вона перебувала у стані цілковитої тривалої монополії. Кожна, будь-якої величини компанія не комуністичної економіки є елементом системи, є елементом економіки феода, країни, світу. Її зв'язки з іншими компаніями складають частину структури загальної економічної системи. Наявність конкурентів примушує компанію бути кращою, бути більшою, бути успішнішою. Комунізм створивши єдину компанію на всю країну, заізолював її від світу. Таким чином економіка комуністичних країн була представлена великою компанією, що була позбавлена життєдайної конкуренції. А звідси не забарився і неминучий безрух - «застой».

Відсутність великих компаній не дає можливості націям країн, що розвиваються, виступити в ролі самостійної одиниці, що завойовує чужі ринки і боронить свої. Нації комуністичних країн, хоч і мали велетенські компанії, але ізолювавшись від світу, вбили у них дух звитяги, здорової конкуренції та професійного ражу, що кличуть сильного до перемог і спонукають його бути ще сильнішим. Вони виростили могутніх Касіусів Клеїв та Майків Тайсонів, але заборонили їм брати участь у двобоях.

Вони нагадували Тайсонів після довгих років лежання на пляжах Багамів, розніжених на теплому пісочку або в м'якому ліжку, після довгих років обжирання та млості.

Таких Тайсонів не варто було пускати на ринг з боксерами-професіоналами західних країн. Спроба вивести одразу ці компанії у світ зазнала б поразки. Не мало б значного успіху і рішення продовжувати подальшу ізоляцію від світу, що невблаганно глобалізується. Зростання компаній цього глобального світу набирає все більше і більше обертів. Компанії ж заперті у клітках своїх країн детренеруються і стають слабішими. Нерівність сил лиш збільшувалася б з часом.

Ринок капіталістичних країн зі своєю конкурентною природою не перестає вилонювати все більш гігантські компанії. Комуністична теорія і практика виростила в свою чергу з інших причин та на інших засадах, гігантські компанії величиною у всю економіку країни. Час постання цих компаній був зоряним часом для комуністичних країн. Тоді вони ще не втратили своєї наступальної відваги. Їм би булоі кинутись тоді у світову атаку на «буржуазних конкурентів», котрі в ті часи ще добряче програвали в розмірах. Але комуністична теорія і практика, що породили ті компанії стали й їхніми трунарями. Перспективних гігантів, спраглих до бою з супротивниками, сховали за безпечними фортечними мурами країн, де їм судилося жиріти, трухлявіти, страждати на синдром корупції, від нетравлення шлунку та закупорки судин.

Зоряний час для цих націй було проґавлено.

Шлях комуністичних націй був важким: він встелений кістками мільойонів безвинних жертв, на його здолання в ім'я безглуздих цілей було викинуто титанічні зусилля цих націй. Комунізм протиставлявся капіталістичному світу, для боротьби з останнім комунізм мусив спиратися на міцні країни, на міцні економіки. І комунізм будував їх. Пізній комунізм, забувши про свій юнацький інтернаціоналізм, об'єднував нації на цю боротьбу. Він пропагував і закладав у свідомість образ поведінки борця як норми. Тобто він хотів штучно надихнути вибух завзяття націй. Якоюсь мірою йому це вдавалося. Вдавалося, поки були успіхи, здобуті в процесі концентрації виробництва та побудови власної економічної системності, що ясно і наочно гарантували незалежність від сильних та скорочували відставання. Комунізм став слабнути з того моменту, як зусилля, об'єднаних ним націй (частково породжені насиллям, частково ентузіазмом), перестали приносити успіхи. Натомість знову почало посилюватися відставання.

Антикомуністичні революції - втеча від сили?

На момент початку руйнації комуністичної системи штучно створені гіганти страждали на хронічний синдром дефіциту та від інших багаточисельних хвороб. На той час їм справді було не до конкуренції. За цих умов вибір подальших дій для націй справді був не з легких: або залишатися в комуністичній ізоляції й невблаганно, але все ж досить щадними темпами економічно відставати від решти світу; або сміливо й самовпевнено вийти на герць з ринковими компаніями і невідверненно їм програти, що спричинило б банкрутство цілої державної компанії з його логічними наслідками: масові звільнення, закриття багатьох підприємств, стихійні народні протести та заворушення, - і все це у масштабах цілої країни. Окрім цих двох шляхів існувало ще два інших, подібних на старті: попаювати свої величезні компанії-конгломерати на безліч окремих приватних підприємств і знову ж таки або ізолюватись або вийти на герць. Останній варіант нагадував собою процес розчленування великої касатки-хижака на безліч безпомічних мальків, опісля викинутих безжалісно на поїд ненажерливим гігантським акулам. Більшість європейських посткомуністичних націй обрали саме цей останній, четвертий варіант, тим самим втративши для себе будь-які шанси вийти коли-небудь в лідери: їхня доля тепер - тягтися у хвості, аж допоки нації існуватимуть.

Країни колишнього Радянського Союзу теж стали цей шлях, але ймовірнішим виглядає те, що більшості з них судилося піти в третьому напрямку, а саме, розпаювати свої гігантські компанії на безліч окремих приватних підприємств та ізолюватися. Причина бачиться в тому, що колишня комуністична еліта, і раніше не взірець, втративши країну, якій служила, втративши ідеали, в які вірила чи вдавала, що вірить, перетворилася на збіговисько цинічних, жадущих лише власної користі, бюрократів. Ця знавісніло егоїстична бюрократія, очоливши приватизацію, перетворила її на великомасштабне привласнення-розкрадання всього майна цих націй. Але незабаром по мірі приватизації усвідомила уразливість своїх "нахапаних" підприємств перед гігантами ринку, що глобалізується. Усвідомивши це, вона спрямувала свій курс до «м'якої», неофіційної ізоляції. Якщо ці новоспечені олігархи пустять свої залатані на скору руку шаланди-компанії у відкритий океан ринку, що глобалізується, то будуть одразу ж потоплені при прямому зіткненні зі слонуватими та більш загартованими штормами глобального ринку компаніями-ліхтеровозами. А в разі спроби ізолюватися від економічних процесів глобалізації вже ніколи не наздоженуть західних компаній. Нації комуністичних країн після всіх потрясінь, ціною неймовірного падіння рівня життя знову повернулись бумерангом на те саме роздоріжжя - чи вийти на герць і програти, чи ізолюватися і пасти задніх. Те саме роздоріжжя, але опинились на ньому вже зі значно нижчим економічним рівнем, вже зі значно меншими економічними можливостями.

Важка промисловість, збережена в руках держав, зберегла б силу держав, і вони мали б змогу підтримувати малий бізнес, поки він не розів'ється у великий. У цьому випадку їх економікам не загрожувала б руйнація, спричинена розпадом системності їхніх економік. Не мали б спалаху злочинності, викликаного крайнім зубожінням населення та втратою робочих місць. Врешті решт вони не отримали б олігархів. І у них би збереглося верховенство держави. Натомість приватизація надала можливість ненажерній, виродженій старій комуністичній еліті привласнити майно, яким вона раніше лише управляла. Приватизація дала засіб ненажерній, виродженій старій комуністичній еліті привласнити майно, яким вона лише управляла раніше. Приватизація породила олігархів, які захопили величезні ділянки економіки у свої руки. Приватизація спричинює подальше ослаблення цих держав, які, прямо на очах, переходять під контроль олігархів. Олігархи душать потенційних конкурентів, що вилонюються з малого бізнесу. Кримінальний бізнес, як ті бур'яни, що глушать пророслі юні паростки корисних злаків справжнього вільного підприємництва, що виткнулись на весні до сонця й тепла. Лише сильна держава в руках розумного уряду, спираючись на сильний державний сектор, могла б свідомо й охоче ростити малий бізнес та захищати його як від навали західних гігантів, так і від панських зазіхань внутрішніх олігархів та дикого рекету.

Голодним вовком на волі чи відгодованим собакою у нашийнику.

Віками існували сильні нації, що мали сильні держави, і нації, чиї держави були слабшими. Коли держава сильнішої нації нападала на слабшу, то остання завжди опинялась перед вибором: чи вести надзвичайно виснажливу боротьбу, що призведе до багатьох страждань і втрат і обіцяє мізер шансів на перемогу, чи здатися і користати з переваг, що обіцяли надати переможці. Перед таким вибором, скажімо, опинялись гали, іберійці чи германці античного світу, коли до них приходили римські легіони. Чи не спокусливішим здавалось рішення здатися і скористатися всіма благами більш передової римської культури, аніж вести важку боротьбу проти володарів півсвіту? Ті, хто здавався переймали писемність, прийоми будівництва кам'яних споруд, їхній рівень життя відчутно зростав. Крім того римська влада припиняла місцевий міжплемінний розбрат, а римські прикордонні застави ставали на перешкоді вторгненням сусідів, що залишилися дикунами. Все було наче й нічого для кожного окремого представника підкореної нації. Але це той дивний випадок, коли ціле не користує від задоволення окремих своїх елементів. Навпаки, ціле переставало існувати, бо його елементи ставали елементами іншого цілого. Ніхто вже не згадає ні про лікійців, ні про ілірійців, бо з часу підкорення їх Римом їхні представники працювали і воювали на славу Риму. Тому про Рим ми пам'ятаємо, а про десятки народів, підкорених ним, ні. Вони розчинилися й перестали існувати. Для всіх інших вони ставали «римлянами».

Але візьмемо долю германців, що відмовилися розділити долю інших «дикунів». Вони знали, що багато інших відважних народів чинили опір Риму і програли, але це не зупинило їх спробувати власної удачі. Вони відмовилися від всіх принад передової римської культури, вищого рівня життя, мирного існування. Вони залишалися у своїй «дикості», вони боронилися і нападали. Вони були народом, який не хотів слідувати за чужим лідером, вони хотіли залишатись в лідерах самі. І врешті решт германській світ таки дочекався свого часу і подолав Рим!

Це і є те роздоріжжя, на якому опинились зараз народи, що не мають власних могутніх компаній: здатися і мати вищий рівень життя, але зійти з історичної сцени, втратити свою перспективу як нація, чи ступити на хресну дорогу та прийняти тривалий виснажливий бій, що обіцяє незначний шанс не піти за лідерами нинішнього світу, а самім стати лідерами світу завтрашнього дня .

Це і є вибір представників націй сьогодення: чи прийняти у себе чужі компанії-гіганти, працювати на їхню славу і силу, перейняти мову, якою написана їхня документація, і якою говорять «пани» - керівництво фірми, дивитися їхні добротні фільми і запопадливо наслідувати їхні моди та звички, і стати врешті решт частиною інших націй, чи, натомість, вступити у довготривалу боротьбу, ростити свої рідні компанії-гіганти, боронити свої ринки і атакувати чужі та не згубити свій невеликий, але шанс для власної нації і стати в голові майбутньої епохи.

Та теперішня ситуація країн, що розвиваються, є досить складною. Ростити свої власні корпорації справа не легка, вони не спроможні пустити свої корені та випнутися на поверхню посеред технологічної пустелі в умовах безводдя - відсутності економічної системності. Країни Східної Європи, що входили до комуністичного табору, мали свою перевагу в цьому відношенні перед країнами, що розвиваються: в їх розпорядженні були компанії- гіганти, вони мали економічну системність. Недосконалі, з відсталою технологією, без вміння діяти у ринковому середовищі. Але наскільки попереду вони крокували від країн, що розвиваються, які не мають подібних компаній зовсім!

Започатковані процеси приватизації важкої індустрії, були актом самовбивства для цих націй. Вони власними руками вбивають свій шанс. Чин приватизації пересуває їх у розряд країн, що розвиваються, бо вони втрачають свої великі компанії, втрачають свою внутрішню систему економіки, втрачають свою єдину, такою працею та жертвами вистраждану компанію. Горделива спонука бути лідерами самим (наздогнати й перегнати) ганебно тікає від них. Вони перетворюються на навічно задніх, з невідворотною перспективою втрати самих себе, розчинившись в історичному небутті.

VIII. "Тиранія держави чи воля людини?" Ні - влада суспільства чи влада корпорацій.

Вся історія цивілізованого людства - це боротьба суспільного та приватного інтересів. Суспільний інтерес представлений державою. Але приватний представлений не окремими індивідами, як твердить лібералізм, а тою потугою, що за деякими з них стоїть - потугою приватних господарств. Власне історія цивілізації є історією боротьби держав за незалежність. Незалежність від певних прошарків і кланів суспільства, що контролюють головні центри економічної потуги в країні. Демократична держава не та, де хтось в якійсь момент може щось сказати. Це та, яка виступає від імені загальносуспільного інтересу і захищає цей загальносуспільний інтерес від приватних інтересів окремих прошарків і кланів. Але для цього держава мусить бути сильнішою від всіх цих прошарків і кланів. Вона мусить бути найпотужнішою потугою країни.

Чому західні магнати кінця 19-го століття, чи українські нинішні олігархи мали і мають можливість провадити свій інтерес? Тому що держава безсила перед ними. Олігарх купує всіх державних посадовців, він організує "народну думку" через підконтрольні ЗМІ, він допомогає "потрібним" депутатам зайняти місце в парламенті. Щоб держава була самостійною від магнатів сила магнатів мусить бути обмежена, а сила держави мусить підтримуватися завжди достатньо високою. Вона мусить бути здатна платити своїм службовцям так, щоб тим не потрібно було продаватися. Вона мусить мати свої ЗМІ, щоб протистояти пропаганді ЗМІ кланів. Вона мусить бути достатньо сильною і авторитетною щоб пропагандувати в народі вищість загальносуспільного інтересу над будь яким приватним, і інтересом виробництва зокрема, як лише однім з багатьох інтересів суспільства.

Здавалося б комунізм мусить бути ідеальним рішенням - лад в якому немає альтернативних державі центрів потуги. Але досвід показав, що необмежене всевладдя держави не є сослодшим. Таким чином життя не дає легких рішень - комунізм веде до узурпації влади державною бюрократією, лібералізм, в кінцевому підсумку, призводить до слабкої держави, яка не може не потрапити під вплив "сильних світу цього", і не стати інструментом в їхніх руках.

Завдання - мати альтернативні центри потуги в державі, але залишити державу як найсильнішу потугу. Нейтральну потугу, яка не належить нікому, лише нації. А тому пильнує інтерес не приватний, а національний.

Страждання людей від всесилля держави призвело на території України до відновлення популярності ліберальної ідеології, до прагнення "вільної від держави людини". Звідси пошуки послаблення держави.

Нажаль забувається, що слабка держава обв"язково потрапить під владу магнатів і знову розпочне репресії, лише вже не під гаслом загальносуспільного інетерсу, а на користь інтересу магнатського, який буде поданий як загальносуспільний.

Отже вибору між владою держави і вільною людиною не існує. Спроби послабити державу, щоб дати волю людині, ведуть до підминання держави олігархією і підминання цією невільною державою "вільної людини".

Що ми бачимо в Україні - є поступовий перехід суспільної та економичної сили, а отже влади від держави до магнатів (олігархів). Бачимо і закономірний наслідjк - нове посилення державних репресій. Лише тепер це репресії держави-невільниці, держави, що працює на олігархію.

Україна перебуває на півдорозі від всевладдя держави до влади магнатів. Держава ще сильна, магнати вже сильні. Приватизація перехиляє ваги на бік магнатів. З кожним актом приватизації сила держави тане, сила магнатів зростає.

Ми мусимо зупинитися і спитати себе, що ми хочемо? Чи хочемо ми коритися незалежній державі, що відстоює загальносуспільний інтерес, чи залежній державі, що відстоює приватні інтереси магнатів?

Глобалізація поглиблює це питання так: що нам треба - влада суспільства чи влада корпорацій. Держава це орган, який контролюється суспільством. Нація може на виборах міняти керівництво держави, а отже коректувати дії держави. Корпорації не підвладні суспільству. Нація не обирає їхнє керівніцтво.

Вільний ринок породжує величезні економичні потуги (корпорації), які підмінають під себе державу і обмежують демократію. Щоб демократія могла існувати, держава мусить підмінати корпорації під себе, обмежувати вільний ринок. Питання стоїть так - або вільні держави і обмежений ринок, або вільні корпорації і обмежена демократія.

І загальносвітова ситуація (глобалізація) і внутрішньоукраїнська ситуація (посилення олігархів за рахунок держави) закликають нас мати сильну державу.

Приватизація прибуткових підприємств мусить бути припинена, бізнес мусить вільно розвиватися під захистом сильної держави - це нова ідеологія. Ідеологія влади нації і захисту вітчизняного виробника (як національного так і приватного).

Останнє слово

У світі, що глобалізується, економічний тиск нівелює всі культурні відмінності, запроваджуючи уніфікацію у всьому. Колишні атрибути національної самобутності, які колись давали націям почуття своєї відмінності від інших: мода, техника, прийоми ведення господарства, ієрархія цінностей, все це стає інтернаціональним, всесвітнім. Тепер інтернаціоналізується і економіка. Вона стає всесвітнім морем. Лише острови національних економік, у цьому морі, здатні дати націям почуття спільних інтересів та почуття окремішності. Ніякі спроби утримати "нашу мову, наші пісні, наш одяг та традиції", не здатні протистояти безликому, незворушному економічному тиску. Економічному тиску може протиставитися лише економічний чинник. Лише національна частина економіки, серед атрибутів національної самобутності, грає з суперником на його ж полі.

Єдність Держава-Нація-Корпорації може врятувати і держави і нації: і передові і нині відсталі. Нації, що збережуть таку єдність зможуть уникнути небуття. Всім іншим - доля шумерів або й цілковите забуття.

Передові нації мають вибір - зупинити приватизацію, яку в першу чергу проштовхують їхні ж корпорації, та утримати національний зв'язок зі своєю економікою. Той зв'язок, проти якого в першу чергу спрямовані дії ВТО та виступають всі новітні міждержавні Вільні Ринки. Це і сильні державні корпорації, і державні пакети акцій у великих корпораціях, і державні субсидії та держзамовлення корпораціям, що не побажали ставати "інтернаціонально безликими". Це захист цих корпорацій державними митами та пільговими податками.

Для слабших націй вибір обмежений їхньою нездатністю побудувати сильний державний сектор, щоб протистояти західним корпораціям і при цьому не пригнічувати свій приватний бізнес.

Нація майбутнього людства формуватиметься тими націями, що збережуть зв'язок зі своїми провідними компаніями. Експансія цих націй буде підпираною національними компаніями цих націй, в той час коли корпорації нинішніх сильних націй зраджують їх!

Особливо важливою є тріада Держава-Нація-Корпорації для нановопосталих країн колишнього комуністичного блоку. В таких країнах, як Україна чи Білорусь, "де три фактори, що могли б мобілізувати націю для модернізації - держава, суспільство і національна ідентичність - всі є слабкими"[Taras Kuzio, "Ukrain's Post-Soviet Transition: A Theretical and Comparative Perspective" p.5], лише економічна єдність, досягнута за рахунок спільного для всіх елемента (елементів) господарства у вигляді сильної загальнонаціональної компанії (компаній), могла б дати цим націям почуття групованої єдності, почуття загального спільного інтересу і дати їм сенс їхньої окремішності та самоідентифікації. Цей третій елемент тріади Держава-Нація-Корпорації міг би стати об'єднавчим чинником для нації і джерелом сили для держави.

Легко здатися на ласку долі й дати захопити себе хвилям глобалізації. Безглуздо зізолюватися й залишитися в минулому. Є важкою, але славною й гідною справою влитися струменем у загальний потік глобалізації, але не змішатися з ним! Горде гасло "чи тягтися у хвості, чи вести за собою інших" є гаслом націоналізму сьогодення. "Піти поряд з іншими, але залишатися самими собою" - ось гасло націоналізму глобалізації, гасло націоналізму завтрашнього дня.

© Ернст ЗАГРАВА

Глобалізація і нації. Друга частина.

13:22 12.02.2003

Повний текст книги про те, як Україна може стати конкурентоздатною у світі глобалізації і ТНК (закінчення)

Закордонний член Київського читацького клубу "Перехід-IV" Ернст Заграва (Канада)

Початок

IX. До України.

Кінець 80-х був роками антибюрократичної романтики в Україні. Навіть самі лякливі пискарики вважали за потребу гучно обурюватися «гнилою бюрократією», яка лише бере хабарі й нездатна вести країну вперед. Бюрократія нервувала. Здавалося її час кінчається й вона буде викинута на звалище історії. Аж ні. Погляньмо - при владі все та сама стара еліта. Гірше за те, остаточно вироджена й зкорумпована еліта. Еліта, для якої важать лише гроші й яка у ніщо ставить і націю й державу, не здатна вивести країну з манівців. Її склад дещо змінився. В її лавах тепер колишні «пахани», що повилазили з «малин», та стали «поважними людьми суспільства»; частина колишніх демократів, що плавно влилася в «еліту» і гребе такі гроші, що колишні райкомівські дачі, мабуть здаються їм жалюгідними сарайчиками. Попередня еліта не нагромаджувала своїх прибутків. Теперішня нагромаджує. В її кишені нині течуть не благенькі цівки від розпродажу дефіцитів, а течуть ріки, що несуть заводи, рудники, нафтогони. В їхньому розпорядженні сьогодні - процес приватизації. Та частина еліти, що безпосередньо зайнялася бізнесом концентрує в своїх руках виробничі потужності й фінанси. Та частина, що залишилася державною, як і колись користає з тих струміньків, що їм «відстібає» виробнича частина. І якими б не були потужними ті струмені, але вони не йдуть ні у яке порівняння з фактом безпосереднього володіння економікою, яку все більш своєю почувають представники елітного «бізнесу». І те, що державні посадовці намагаються входити в долю теж, мало що важить. Командні висоти в економіці не за ними.

Сьогодні ще сильні традиції комуністичної доби. Державна бюрократія, ще вважає, що вона тримає всі важелі у своїх руках. Як треба, то будь-якого олігарха посадять, як треба будь-який завод конфіскують. Але то поверховий погляд. У всьому світі, як всім (крім українських вільнориночників) добре відомо, править саме капітал. Тому ця злочинна державна еліта, рано чи пізно буде куплена злочинною бізнесовою елітою. І держава (державний апарат) стане слухняним знаряддям на службі інтересів мафіозного капіталу.

Бо існує лише дві путі: чи держава сильніша чи капітал (тобто корпорації).
Сильна держава не та, що може когось заарештувати й розстріляти. Це під силу найслабішій державі, бо держава за визначенням має поліцію, військо тощо. Але якщо держава це робить на догоду капіталу, то вона слабка. Якщо не робить, більше того, якщо вона сам капітал ставить на місце й примушує коритися закону - то вона сильна.

Українська держава слабка. Вона не здатна примусити капітал слухатися закону. Більше того капітал примушує саму державу порушувати закон. А це значить, що держава хвора. Сьогодні є хворим обидві складові українського суспільства - і його держава і його економіка.

Як відомо, у всьому світі підприємства важкої індустрії у переважній більшості своїй є підприємствами народними (належать мільйонам людей у такій спосіб, що жоден не має контрольного пакунку акцій). Належність величезних компаній окремим приватним особам, навіть у сильних західних державах викликає занепокоєність. У якій же ситуації опиниться майбутній національний українській уряд, що нарешті поставить перед собою завдання наведення порядку?
Вся важка індустрія - становий хребет держави, буде цілком «законно» у руках нових власників, тих самих вироджених комуністичних управлінців, та нових пройдисвітів, яким потреби української держави не те, що далекі, а просто викликають гнилу, цинічну посмішку. Невже хтось справді вірить, що ці нові хазяї поведуть українську економіку, а отже країну Україна у щасливе майбутнє? Чи народ український не розуміє, що капітал у всьому світі перш за все думає за себе самого, а лише по-третє, якщо не по-десяте, за суспільство, за націю, за країну де оперує? Без приватного бізнесу економіка безнадійно загниває. Але віддана на відкуп приватному бізнесу економіка не служить народу. Приватна економіка, що не контролюється сильною державою - дає дику економіку.

Бізнес без вікових традицій і контролюючої ролі держави не є конструктивною суспільною силою. Тим більше корумповано-мафіозний бізнес. Чи мусить Україна жадати продовження приватизації? Чи не пора вже схаменутися?

Позитивна частина приватизації вже закінчена. Поряд із тим, що цей процес дав можливість збагатитися комуністичній номенклатурі й мафіозним паханам, він все ж таки мав той позитив, що зламав хребет комуністичному устрою держави. Зломів його в економіці й у психіці людей. Але що дає приватизація важкої індустрії? Командні висоти в економіці, життєво важливі економічні вузли, найбільші заводи, що колись давали величезний прибуток державі, й потенційно були спроможні давати його й далі, нафтопереробні заводи й нафтогони, пароплавства, телекомунікації, все чим живе і дихає країна переходить у руки колишньої комуністичної номенклатури, всілякого роду олігархам та підставним фірмам, що приховують російській капітал. Хто формує українську бізнесову еліту в наш час? Ті, хто нахабніші, ті хто не вважав «не зручним» платити за вбивства, підкупати посадових осіб, тероризувати тих, хто надумав обурюватися. Інші ж, ті, хто мали совість, хто вважав, що це «якось не зручно таке робити» безнадійно залишалися на обочині процесу.

За конкретних умов, що склалися, чи не краще Україні мати підприємства важкої індустрії в руках української держави? Якщо ці підприємства залишаться в руках держави, то майбутній українській патріотичний уряд одержить у свої патріотичні руки командні висоти економіки країни і зможе спрямувати їх на користь українського народу. Якщо ж вони будуть розхапані, то зовсім невідомо чи не впаде той уряд під тиском економічної обструкції, чи йому все ж таки вдасться провести свою політику не дивлячись на саботаж, кулі найманих убивць і розтліваючу спокусу казкових хабарів.

Привести до влади правдиво українській уряд буде непросто, але набагато важче буде порядкувати економікою, що є у ворожих руках.

Останнє слово.

У світі, що глобалізується, економічний тиск нівелює всі культурні відмінності, запроваджуючи уніфікацію у всьому. Колишні атрибути національної самобутності, які колись давали націям почуття своєї відмінності від інших: мода, техника, прийоми ведення господарства, ієрархія цінностей, все це стає інтернаціональним, всесвітнім. Тепер інтернаціоналізується і економіка. Вона стає всесвітнім морем. Лише острови національних економік, у цьому морі, здатні дати націям почуття спільних інтересів та почуття окремішності. Ніякі спроби утримати «нашу мову, наші пісні, наш одяг та традиції», не здатні протистояти безликому, незворушному економічному тиску. Економічному тиску може протиставитися лише економічний чинник. Лише національна частина економіки, серед атрибутів національної самобутності, грає з суперником на його ж полі.

Єдність Держава-Нація-Корпорації може врятувати і держави і нації: і передові і нині відсталі. Нації, що збережуть таку єдність зможуть уникнути небуття. Всім іншим - доля шумерів або й цілковите забуття.

Передові нації мають вибір - зупинити приватизацію, яку в першу чергу проштовхують їхні ж корпорації, та утримати національний зв'язок зі своєю економікою. Той зв'язок, проти якого в першу чергу спрямовані дії ВТО та виступають всі новітні міждержавні Вільні Ринки. Це і сильні державні корпорації, і державні пакети акцій у великих корпораціях, і державні субсидії та держзамовлення корпораціям, що не побажали ставати «інтернаціонально безликими». Це захист цих корпорацій державними митами та пільговими податками.

Для слабших націй вибір обмежений їхньою нездатністю побудувати сильний державний сектор, щоб протистояти західним корпораціям і при цьому не пригнічувати свій приватний бізнес.

Нація майбутнього людства формуватиметься тими націями, що збережуть зв'язок зі своїми провідними компаніями. Експансія цих націй буде підпираною національними компаніями цих націй, в той час коли корпорації нинішніх сильних націй зраджують їх!

Особливо важливою є тріада Держава-Нація-Корпорації для нановопосталих країн колишнього комуністичного блоку. В таких країнах, як Україна чи Білорусь, «де три фактори, що могли б мобілізувати націю для модернізації - держава, суспільство і національна ідентичність - всі є слабкими»[Taras Kuzio, «Ukrain's Post-Soviet Transition: A Theretical and Comparative Perspective» p.5], лише економічна єдність, досягнута за рахунок спільного для всіх елемента (елементів) господарства у вигляді сильної загальнонаціональної компанії (компаній), могла б дати цим націям почуття групованої єдності, почуття спільного інтересу і дати їм сенс їхньої окремішності та самоідентифікації. Цей третій елемент тріади Держава-Нація-Корпорації міг би стати об'єднавчим чинником для нації і джерелом сили для держави.

Легко здатися на ласку долі й дати захопити себе хвилям глобалізації. Безглуздо зізолюватися й залишитися в минулому. Є важкою, але славною й гідною справою влитися струменем у загальний потік глобалізації, але не змішатися з ним! Горде гасло «чи тягтися у хвості, чи вести за собою інших» є гаслом націоналізму сьогодення. «Піти поряд з іншими, але залишатися самими собою» - ось гасло націоналізму глобалізації, гасло націоналізму завтрашнього дня.

ГЛАВА ІІ: ЩЕ РАЗ ГЛИБШЕ ПРО СУТНІСТЬ ПРОЦЕСІВ, ЩО ВІДБУВАЮТЬСЯ.

I. Перший шлях у нове ціле.

Ми бачимо, як насувається новий невідомий світ, де організуючу і структуруючу роль держав заступають корпорації. Як буде влаштований цей світ? Можна лише говорити, що для колишніх вершителів доль-держав все виразніше проступає на обрії перспектива, відведена їм у майбутньому, - це роль місцевих старост. Подібне вже мало місце одного разу в історії людства. Історія повторюється знов.

На сьогодні можна стверджувати про два способи глобалізації світу: через міждержавні економічні союзи та Всесвітню Торгівельну Організацію (ВТО). Яскравим представником першого шляху є Європейський Союз. Він управляється Європарламентом, має урядові структури і навіть cуд. Всі повноваження, якими він наділений, надані йому державами й впроваджуються у життя від імені держав, їхніми законами і їхньою силою. Але це орган, що вже зараз несе в собі зародкові ознаки наддержави. Потреби концентрації та глобалізації (що є зворотньою стороною тієї ж концентрації) будуть крок за кроком підтштовхувати обставини таким чином, що все більше й більше функцій держав переходитиме до рук спільноєвропейських органів. Це є необхідною умовою, щоб ситуація була під контролем. Європа не встигне отямитись, а спільний загальноєвропейський уряд вже каратиме їхні національні уряди за непослух.

Оскільки транснаціональні корпорації маневрують і намагаються обходити державні законодавства й приписи у той спосіб, який дозволяє їм виносити заборонені види діяльності туди, де вони не заборонені, легалізуючи свої прибутки там, де вони обтяжені найменшим податком, збуваючи продукцію в зонах, де вона не заборонена й обкладається найнижчими податками, то є очевидною необхідність уніфікації законодавств, а отже - необхідність більш скоординованого прийняття рішень. Скажімо, варто лише було законодавцям США підняти питання про заборону азартних ігор в Інтернеті, як подібні компанії швидко перекинули свою діяльність на Багами, де вони без зайвих хвилювань продовжують свою діяльність, надаючи цей сервіс все тій же американський аудиторії, та ще й при цьому уникаючи податків. Поширте одне спільне законодавство на США й ці острови, й ця проблема неузгодженості відпаде. Але тоді хтось мусить контролювати дотримання державами цих загальноприйнятних законодавств, хтось мусить займатися щоденною роботою по втіленню в життя спільних доленосних рішень. Врешті решт "розподіл праці" буде здійснено наступним чином - всесвітня держава займатиметься світовою економікою, яку рухатимуть транснаціональні гіганти, місцеві ж "штати" порядкуватимуть малим бізнесом. Цей розподіл і визначить їхню значущість.

Колись гасконці, нормандці, брити, бургунди, франки та інші були об'єднані єдиною державою. За віки ми можемо спостерігати майже однорідну французьку націю. Колись незлічена кількість народів Малої Азії була об'єднана персами (з неминучим домішуванням персидської крові), далі греками, римлянами й нарешті турками у єдину державу. Чи хтось розрізнить сьогодні поміж правовірним населенням Туреччини колишніх фрігійців чи лікійців?

Єдина держава планети невблаганно поведе до утворення єдиної нації. Чи є у націй шанс зберегтися?

Єдина держава для усієї планети буде перемогою держав у боротьбі з корпораціями. Але це буде піррова перемога. Досвід 50-х років минулого століття свідчить, що у більшості галузей економіки три-чотири компанії розподіляють поміж себе ринок і мирно загнивають у ньому, майже так само як комуністичні заізольовані державні економіки. Тільки зовнішня конкуренція збудила напівсплячі гіганти передових капіталістичних країн. Єдина всесвітня держава не матиме зовнішньої конкуренції. Що виведе напівмонополістів майбутнього зі сплячки? У боротьбі примата сухого раціоналізму корпорацій, який все підпорядковує прибутку і боротьбою держав за суспільство, по можливості, більшої рівності, за чисте навколишнє середовище, за здоров'я тощо, переможе останнє за рахунок першого... І переможе державна бюрократія з усіма негативними наслідками цього.

Єдина держава врешті буде перемогою соціал-демократизму. Його споконвічний ворог лібералізм буде повалений. Чи перемога соціал-демократизму не віднесе його занадто далеко? Чи буде тоді альтернатива комунізму, який прагнув єдиної всесвітньої корпорації і на практиці сповідував всесилля держави? Адже єдина всесвітня корпорація мусить природньо бути найвищою точкою загальної концентрації виробництва, так би мовити, найвищою її стадією. Взагалі, комуністи мріяли про світову революцію. І для цього їм треба було підняти революції у більш ніж 200 країнах. Зробити це в одній країні легше. Але саме приклад інших країн, що розвивалися більш динамічно, і став головною причиною падіння комунізму. Єдина держава планети не матиме сторонніх прикладів. Що тоді зруйнує можливий майбутній комунізм?

Не будемо виключати й інші можливі варіанти: найбагатші клани підминають державу (олігархія), диктатура тощо. Вже не буде тиску із зовні, вже не буде думки "світової громадськості".

По сьогодні в десятках країн, вчора здавалося б спокійних, виникають заколоти, громадянські війни. Нині вони є локалізованими в межах своїх країн. Завтра вони обіцяють автоматично перетворитися у всесвітні заколоти та всесвітні громадянські війни. Сьогодні митниці ще стають перешкодами на шляху «облаштунків» мафій різних країн. Відсутність таких бар'єрів полегшить їм в реалізації їх брудної справи. Що робити з всесвітньою мафією? Чи можна передбачити, яку потугу вона може обійняти?

II. Інший шлях у тому ж напрямку.

Вищенаведений сценарій є одним із можливих. Інший варіант - ВТО. Це спільне дитятко більшості держав планети від самого початку не є лагідним. Хоча законність його існування надана йому державами, це не заважає йому приструнювати ті держави і нав'язувати їм свою волю. ВТО регулює світову торгівлю, й це задає кут зору, під яким вона сприймає світ. Цілком природнім виглядає те, що це є кут зору великих корпорацій. Адже саме вони виступають дійовими суб'єктами світової торгівлі, а не дрібний бізнес і не власне держави. Всесвітня Торгова Організація створювалася для регуляції світової торгівлі. Тож політика, яку вона запроваджує у життя, цілком концентрується на торгівлі й інтересах виробників. Національні справи, збереження навколишнього середовища, інтереси малого бізнесу та працівників цих корпорацій не є об'єктами уваги цієї організації. Якщо вони не виступають об'єктами її уваги, то й політика, яку вона провадить у життя, виглядає однобокою, є цілковито неоліберальною.

Створена на таких засадах, ВТО першим ділом почала трощити межі між державами, намагаючись одержати увесь світ як єдине поле для змагання корпорацій-гігантів. (Іншими словами, ВТО ставить собі на меті зробити у світовому масштабі те, що зробили буржуазні революції у масштабах своїх країн - знести перешкоди для торгівлі й перетіканню робочої сили та капіталів.) Держави значною мірою втрачають свій суверенітет, адже суверенітет - це незалежність держави у її зовнішніх та верховенство у її внутрішніх справах. Тепер же, коли хто завгодно може безборонно прийти на її територію і «задушити» місцевих виробників, а вона при цьому мусить мовчати, то чи це є насправді суверенітет? Раніше держава захищала своїх виробників, стимулювала їх діяльність до експансії на чужі території, обмежувала чужий імпорт заборонами чи митами і дозволяла чужинцям відкривати виробництва лише за певних умов та гарантій, то тепер все це оголошується протекціонізмом. Єдина роль, що залишається державам на власному терені - це роль почесних спостерігачів. Держави все більше і більше позбавляються свободи дій.

Євросоюз, що так обурюється українськім протекціонізмом національним металовиробникам та Деву-Заз, водночас активно субсидує своє сільське господарство, бо держави, що його складають, вважають, що в їхніх національних інтересах - не загубити свого власного сільгоспвиробника. За це Євросоюз вимушений, як школяр, одержувати прочуханку, бо субсидії "створюють штучно дешевий експорт, а ціни їхніх виробників є далекими від цін на світовому ринку." З іншого боку ВТО розглянула скаргу Канади на Євросоюз у тому, що останній перешкоджає ввозу її гормональнозміненої яловичини. Країнам ЄС, бачте, здається, що такі продукти несуть великий ризик для здоров'я людини, можуть призвести до генетичних змін у людському організмі. Та то, звичайно, дурниці, ВТО - торгівельна організація, їй не відомі такі категорії як здоров'я людей, бо таким товаром як «здоров'я» ще не торгують, вона не розуміє, нащо потрібний національний виробник, коли існує дешевший іноземний?

Держави є у відповіді за національного виробника, за національне здоров'я, за національний суверенітет врешті решт. Але ВТО, що утворена самими державами, як той демон, починає підноситися над державами. Держава Канада, що, здавалося б, покористала сама у випадку з ЄС від членства в ВТО, виявляється під пресом. "Протягом наступних кількох років на нас чекають важливі рішення, що визначать, чи зможе Канада провадити політику на захист своїх кіно-, телевізійної, книжної, журнальної, музичної та інших індустрій культури. Також будуть прийняті рішення, що визначать, чи зможемо ми й надалі наполягати на канадійському контролі над нашими банками, телефонними компаніями та авіалініями. Ну а тоді вже не буде гарячих дебатів стосовно майбутнього наших молочних та птахоферм. Все це буде частиною ширшого порядку денного 134 націй у Всесвітній Торговельній Організації...", - писав економічний редактор "Торонта Стар" Давід Крайн. (5-серп-99)- "Канада мусить бути добре підготовленою для участі в цих дискусіях, тому що інші країни, і особливо США, будуть наполегливо працювати над тим, щоб покінчити з нашою культурною політикою, з регулювальною політикою канадійської держави, спрямованою на утримання канадського контролю над ключовими індустріями і канадійською здатністю захищати інші домашні пріоритети".

Отже маємо картину, коли держави продовжують підписувати руками, що тремтять від страху й нерішучості, нові й нові договори, що раз у раз позбавляють їх все нових і нових елементів суверенітету, прав контролю за ситуацією у власному домі. Одного разу ставши на цей шлях, держави бачать, що він затягує й жене їх як невільників туди, куди вони й не припускали на самому початку потрапити.

Якщо перший шлях глобалізації є шляхом, на якому безлика позанаціональна держава знову заводить під свій контроль корпорації, то цей другий шлях є логічним завершенням процесу виходу корпорацій з-під контролю держав.

Останній варіант символізуватиме перемогу корпорацій у боротьбі з державами і перемогу лібералізму з усіма відповідними наслідками щодо природи, охорони здоров'я тощо.

В обох випадках нації приречені. Обидва варіанти несуть з собою зниження ролі локальних держав, незведення їх до рівня місцевих адміністрацій, що лиш пильнують порядок. Нації, чия культура, а отже і самобутність, не захищені власними державами, є приреченими на загибель.

Проблема вже не є непоміченою. Виступи антиглобалістів у Сіетлі і всіх чергових місцях засідань ВТО говорять самі за себе. Допоки це були виступи лише поодиноких ініціативних груп, та слід гадати, що це лише початок.

Але самі по собі ці окремішні виступи виглядають як нісенітниця та марна праця. Адже об'єктивний прогрес ентузіазмом не зупиниш. Треба запропонувати... Альтернативу. На що і спрямована ця робота.

ІІІ.Останні імпульси самозбереження?

В жодному іншому місці ідеологія корпорацій не проявляється так чітко і ясно як на американському континенті. Ніде лібералізм не є таким граничним як у США. І це не здається дивним. Масштаби США (територія і населення), а також імперська політика цієї країни, призвели до того, що її корпорації розрослися до найколосальніших у світі розмірів. Саме тому бажання корпорацій найбільш послідовно знаходять своє відбиття у політиці саме цієї країни. Саме з цієї причини Північно-Американська Зона Вільної Торгівлі (ПАЗВТ), що обіймає США, Канаду та Мексіку просунулась найдальше у напрямку підминання держав корпораціями. Глава 11 угоди про цю зону надає можливість корпораціям переслідувати судом держави, котрі, як вони вважають, своїми державними регуляціями і рішеннями завдають їм шкоди. Ідеологія корпорацій - лібералізм, проштовхнула цю главу. Не відомо, що думали держави в момент її підписання, але перші ж судові акти корпорацій проти держав викликали загальну стурбованість.

Одержавши зброю в свої руки, корпорації вдарили нею саме по тим питанням, де інтереси корпорацій і держав не збігаються перш за все. Американська S.D.Myers Inc., скажімо, судить державу Канаду за те, що вона забороняла експорт поліхлоридного біфеніла, токсичної речовини, що підозрюється як збудник раку. Клопотання канадійської держави про здоров'я людей мусить обійтися їй у 50 млн. Американська корпорація Ethyl Corp. примусила Канаду зняти заборону на шкідливий для навколишнього середовища бензиновий додаток ММТ. Канадійці демократичним шляхом обрали свій уряд, уповноважили його правами і обов'язками пильнувати інтереси нації. Цей уряд вважав неприпустимим для себе легковажити здоров'ям своїх громадян та середовищем, в якому вони мешкають, і заборонив отруєння території. Та канадійці все ж зі смутком вимушені були спостерігати, як чужа корпорація, що відстоювала доцільність лише «інтересів її власного виробництва та її власних акціонерів», примусила канадійську державу ганебно відмовитись від своєї попердньої. Канадійська держава не лише не зуміла відстояти своє природне середовище, а ще й вимушена була заплатити 17 млн. на судові видатки.

Ще не пізно, - і рефлекс самозбереження держав ще має реальний шанс нарешті прокинутися від гіпнотичного сну. Здавалося, що саме Канада зможе очолити цей рух опору і самозбереження. Вона, схоже, була найбільш стурбована можливими негативними наслідками від включення глави 11 в угоду про ПАЗВТ. Вона мала серйозний намір опікуватися про заходи для скасування цієї глави, і тим більше не включати її в договір про значно ширше утворення Вільноринкової Зони Америк (ВЗА). Міністр П'єр Пітегрю заявив, що Глава 11 має «наслідки, на які ми явно не розраховували». [The Globe and Mail 10-apr-01, «NAFTA members to talk reform»]. Коли американська корпорація Metalclad подала судовий позов на мексиканську державу, то ця справа розглядалася на території Канади. Корпорація судила несвою державу за те, що та набралася нахабності заборонити будівництво заводу цієї компанії через небезпеку відходів, які мусили б викидатися в навколишнє середовище. Що виглядало обнадійливим в цій справі, так це те, що канадійський суд став на бік держави.

Під час наради у Квебеку про створення ВЗА у квітні 2001 р. канадський прем'єр-міністр і міністр міжнародної торгівлі на весь голос заявляли, що не підпишуть угоду про нову зону, якщо вона міститиме щось подібне до Глави 11. Пружною, енергійною ходою увійшла делегація в зал засідань. Та зовсім іншою вийшла звідти, а пан прем'єр-міністр раптом дав усім роз'яснення, що в цілому ця глава зарекомендувала себе не погано.

Чи це була остання передсмертна конвульсія держав, чи все ж таки ознака пробудження інстинкту до їх самозбереження, покаже час. Але поки що канадійська держава, все ще сварячись на Главу 11 угоди про ПАЗВТ, на повним ходом прямує у ще масштабнішу ВЗА.

Схоже на те, що з падінням комуністичного блоку у корпорацій відкрилось друге дихання. Хвиля об'єднань забезпечує їх новою силою, падіння їхнього головного суперника комунізму дає їм моральну наснагу. Вони тиснуть і проштовхують свої принципи. Сьогодні правляча партія лібералів, що активно опиралася договору ПАЗВТ, приречено промовляє вустами свого лідера:»Глобалізація не є варіантом, який можна обрати з поміж інших. Це є реальність, яку ми зустрічаємо щодня» [The Toronto Star, 16-apr-01, Sarah Blackstock, Why I'm joining the Quebec protests].

Натомість у держави Австралії віднайшлося більше духу. У той же період часу вона рішуче заборонила нафтовому гіганту Royal Dutch/Shell Group's покупку найбільшої австралійської нафтової компанії Woodside Petroleum. Скарбник Петер Костело (консерватор!) сказав просто:»Я дійшов до висновку , що пропозиція Шелу суперечить національним інтересам». Чи стане цей приклад заразливим?

Договори на кшталт ВЗА - це однобічний шлях і цим вони небезпечні. Держави, нації все частіше відмовляються від суверенітету, і чим далі вони просуваються цим шляхом, тим менше можливостей вчасно дати задній хід.

Нації надто легковажать, крок за кроком вони поступаються своєю самостійністю і перестають бути господарями в своєму домі.

IV. Механізми першого шляху.

Для націоналістів, бо вони переймаються культурою.
Ми щойно бачили, як Глава 11 угоди ПАВЗ унеможливила держави запроваджувати в життя свої закони, примушуючи їх миритися з тим, що якісь зайди на її власній території забруднюють ріки і озера, та ставлять під загрозу здоров'я їхніх громадян. Але Глава 11 не є випадковою похибкою держав. Вона є закономірною вимогою глобалізації. Однією з перших її несолодких пігулок.

Держави стануть стільниками, чарунками для всесвітньої економіки, гігантською мережею посудин, що сполучаються, між якими перетікатимуть товари і капітали. В ті посудини, що опустяться нижче набіжить капіталів більше (тобто в ті країни, що погодяться знизити свої стандарти, знизити податки і вимоги до корпорацій), з тих, що спробують піднятися вище, капітали витечуть. Капітали тектимуть насамперед туди, де прибуток обіцятиме бути значнішим, і де він не буде почуватись у загрозі. Зазвичай, це стосується держав з приблизно однаковим рівнем розвитку. Капітали перетікатимуть в ті країни, де податки нижчі, де менші вимоги до захисту довкілля, де нижчі стандарти праці та заробітної платні. Ті країни, що просунуться далі за інших цим шляхом, матимуть переваги у принаджуванні перебірливого, непостійного капіталу. Глава 11, як підписаний вексель, дає корпорації можливість вдаватися до суду і притягнути до відповідальності державу, що не в міру розхвилювалася за здохлих риб у своїх водоймищах. Глава 11 додає впевненості корпораціям. Ті держави, що підписуватимуть все більше подібних глав, будуть приваблювати до себе більше капіталу.

Треба гадати, що різниця, у цьому відношенні, між країнами зменшиться до граничної. Швидше за все теж саме станеться з усіма іншими відмінами. Візьмемо, наприклад, культуру - головний атрибут і ознаку націй. Як сьогоднішні держави боронять і підтримують культури своїх націй? Вони часто утримують державні театри, консерваторії, відповідні навчальні заклади, які, в більшості випадків, не дають прибутку, а отже є витратними. Вони субсидують всілякі молодіжні творчі групи та самодіяльні ансамблі. Вони підтримують державні чи фінансують приватні телебачення, радіо, книговидавництва та періодику, яки несуть національний зміст, та виставляють перешкоди на шляху іноземних впливів. Організують і фінансують різні конкурси зі знання мови, кращих віршів, творів, пісень тощо. Чим багатшою є держава, тим успішніше вона запроваджує міри по підтриманню національної культури. Держави, що всіляко сприятимуть проникненню позанаціонального капіталу і матимуть на своїй території позанаціональну економіку, не матимуть можливостей для реалізації вищепереліченого. Щоб субсидіювати такі культурні заходи і підтримувати витратні заклади культури, держави муситимуть збільшувати податок. А від того капітал тікатиме у «більш дружні до капіталу» країни. За капіталами тікатиме і виробництво, бо позанаціональні корпорації почнуть переносити його у більш привабливі «райони» світової кулі". Таким чином, держави стануть не спроможними підтримувати й захищати культури своїх націй. У світі, що відходить на наших очах, великі корпорації часто підтримували національну культуру пожертвами та різними фундаціями. І це ясно чому. Не дивлячись на їхню транснаціональність, вони несли на собі характерний відбиток культури країни походження. Більше за те, їхніми власниками були люди певної країни. Корпорації майбутнього не стануть цього робити, бо стають все більш багатонаціональними за складом (є продуктом об'єднань давніх «заслужених» корпорацій різних країн) і за походженням своїх власників (адже акції будь-якої корпорації може придбати мешканець будь-якої іншої країни, що власне і є сутністісю і наслідком «залучення іноземних інвесторів»). Отже усе культурне, національне зависне у повітрі, без державної і корпораційної підтримки. Те ж саме стосується абсолютно будь-якої іншої сторони життя нації: пенсійних фондів для гідної старості, чистого середовища, забезпеченої медицини, гарантованої освіти і зменшення нерівності у суспільстві, - будь-який рух держави в подібних напрямках викликатиме незадоволення і втечу капіталу.

Нації, що збережуть національний зв'язок зі своїми корпораціями, матимуть джерело підтримки для своїх культур, свого середовища. Ці національні корпорації не тікатимуть від держави і нації.

Нація це не лише спільна мова, традиції, світосприйняття та історія. Є ще один чинник, чи не найважливіший. Саме той, що може не лише зберігати нації, а й творити нові. Це - почуття спільної долі. Національні компанії можуть бути тими островами у всесвітньому морі позанаціональної економіки, чиї злети й падіння можуть дати людям відчуття спільного інтересу і долі. У часи підйому національної компанії її прибуток може вкладатися у позанаціональну економіку для отримання ще більшого прибутку та з метою привнесення в неї своїх національних рис. В часи невдач капітал, що був кинутий на експансію, може бути повернутий, з метою реконструкції національних компаній. Спільна держава - це другий елемент, що дає відчуття спільного інтересу і долі. Тисячі солдат, розкиданих у полі, не є військом поки не мають спільного штабу, за яким вони всі визнають право і потребу віддавати накази. Але якщо цей штаб стане паралізованим і перестане віддавати накази, солдати знову розбредуться, хто куди у пошуках їжі і заняття. Держава, чиї закони і дії впливають на всіх її замешкувачів, надає їм почуття спільноти. Як сказав оглядач Торонта Стар: «Якщо ми захочемо розпотрошити свою охорону здоров'я і ввести приватну медицину, то це буде наша особиста справа. А робити це через належність до ПАВРЗ чи ВЗА, це вже є зовсім інша справа.» [The Toronto Star, 17-apr-01,Thomas Walkom, We pay high price for free trade] Зеленим завтрашнього дня вже не матиме сенсу збиратися під парламентами з вимогами захисту довкілля, і фермерам не буде потреби вимагати від уряду підтримати їх дотаціями та захистити від напливу чужої продукції. Всі ці та інші питання більше не будуть у відомстві держав. А якщо не має сенсу їхати у столицю, щоб донести свою думку в часи скрути, то навіщо та столиця взагалі? Навіщо ті партії і вибори? «...в світі, де корпорації володітимуть більшою потугою ніж уряди, неможлива демократія. Якщо вільнориночники таки проб'ють свій шлях, потреба в підтасовці виборів відпаде. Вони просто стануть не потрібні».[The Toronto Star,26-apr-01, Rachel Giese, Free trade, democracy don't mix].

Для всіх інших, бо вони не переймаються культурою.

Глобалізація атакується з багатьох сторін. Візьмемо за приклад конкретну угоду ВЗА. Тут крім питань довкілля та охорони здоров'я підіймаються й інші питання. Громадяни розвинутих країн незадоволені тим, що прості робочі місця на простих виробництвах тікають у менш розвинуті країни; тим, що корпорації, загрожуючи перенести виробництва у відсталі країни, де платня є значно меншою, знижують зарплати. «Економіст із США Robert Scottт заявляє, що ПАЗВТ знищила близько 766000 робочих місць, його канадійській колега Bruce Cambell вказує на втрату 276000 робочих місць, починаючи від угоди США-Канада у 1989. Водночас мексиканський економіст Carlos Salas подає іншу сторону рівняння, згідно з яким робітники працюють на звільнених від податків іноземних заводах або maquiladoras за кілька доларів в день і живуть у містах-хібарах, що розсипані вздовж американського кордону... Ці заводи все більше сягають на південь у глиб країни, зі все меншими платнями і з все більш розхитаними стандартами охорони здоров'я і довкілля....»[The Toronto star,11-apr-01, Linda Diebel, NAFTA largely a failure for workers, report say]. Глобалізація зазіхає й на державний сервіс. «Тривога була спричинена американським поштовим гігантом UPS, що подав у суд на канадійській уряд, вимагаючи 156 млн. дол. UPS стверджує, що був у не вигідному становищі через зв'язок між Canаda Post та державною монополією Purolator, що на 96% належить Canada Post. Критики кажуть, що рішення суду проти Отави, може відкрити дорогу для широкого спектру викликів, субсидованим державою сервісам - в медицині, освіті, транспорті, каналізаційному та водопостачальному сервісам, та державним корпораціям провінцій від приватних компаній, що хочуть увійти в цей бізнес» [The Toronto Star, 16-apr-01,Les Whittington, Trade deal impact profound for Canada].

Для лібералів-глобалізаторів - це все несуттєві сторонні ефекти, головне - глобалізація пришвидшує прогрес. А пришвидшений прогрес приносить вищий рівень життя та нові робочі висококваліфіковані місця.

Цьому заперечувати не можливо. Колись прорив перешкод на шляху зростання компаній, у вигляді меж феодів, породив надзвичайно швидкі темпи росту. Їхнім результатом була індустріалізація, було те, що Тофлери назвали цивілізацією другої хвилі. Тепер прорив перешкод, у вигляді кордонів країн, так само мусить призвести до подібного пришвидшення темпів розвитку. Що буде в результаті цього, ми не знаємо. Це буде щось, що називають постіндустріальним суспільством, «новою економікою», цивілізацією «третьої хвилі».

Але пришвидшений прогрес є пришвидшеним бігом у нікуди. Немає мети до якої ми біжимо, ми біжимо у нескінченність. І темпи бігу тут нічого не вирішують. Сьогодні вони просто роблять одні країни більш розвинутими в порівнянні з іншими, але коли буде єдина економіка, то нащо той пришвидшений біг?

Колись компанії пряжились й загнивали в рамках феодів. Лише злам бар'єрів між феодами надав корпораціям нове дихання, свіжу енергію. Вирвавшись на волю, вони штовхали «пришвидшений прогрес», аж поки не уперлися у межі країн. І знову схожа ситуація: тиха зацвіла заводь, де корпорації загнивали у напівмонополізмі. Тепер корпорації вустами неолібералів вимагають знищення кордонів між країнами, які стають на перешкоді прогресу. А що далі? Коли корпорації знову упруться в межі нашої Землі й знову почнуть трухнявіти в напівмонополізмі? Які бар'єри тоді зносити?

З точки зору націй це були два якісно різних випадки. Феоди розділяли націю. Їхній прорив дав можливість націям знову стати цілим. Теперішній прорив державних кордонів навпаки - зносить нації. Наскільки був позитивним перший процес, настільки ж є негативним другий.

Кожна нація є неповторною, як і кожна людина. Невже ми дамо загубити нації, щоб пробігтися трошки далі? Невже ми принесемо різноманітні культури Землі в жертву, лише для того, щоб зробити ще декілька кроків далі й знову опинитися в тій же ситуації, в якій ми є сьогодні? Втім ситуація стане «тією ж самою» для корпорацій. Для людства вона стане незрівняно гіршою! Вже не буде різноманітності культур, не буде конкуренції між різними націями, що примушує напружувати сили, щоб наздогнати і перегнати.

Лібералізм засуджував комунізм за те, що той ставив державу і суспільство вище індивіда. Лібералізм, разом з консерватизмом, вимагали не розчиняти людину в абстрактному чомусь - нації чи державі, бо кожна людина є самоцінною. Націоналізм сьогодення ставить вимогою не розчиняти кожну націю в абстрактному людстві. Бо кожна нація є самоцінною.

Життя на планеті Земля багато разів було під загрозою. Багато разів було під загрозою життя у певних районах Земної кулі. Лише різноманітність життя допомагала йому врятуватися. Гинули одні види, що були гегемонами, але виживали інші, що були нечисленними раніше, бо були гірше пристосованими до минулих умов. Але в результаті якихось катаклізмів виживали саме вони, бо вони виявлялися краще пристосованими саме до нових умов. Колишні ж гегемони, навпаки, перетворювалися на реліктові види, що збереглися у слабодоступних місцевостях, або зникали взагалі.

Кожна культура в світі - це спосіб пристосування певної нації до умов свого життя. Скільки націй, стільки культур і стільки способів пристосування. Глобалізація нівелює розбіжності в культурах, власне вона творить єдину культуру, єдиний спосіб пристосування. Якщо не залишиться маргінальних культур, то чи матиме людство шанс на виживання під час якогось чергового катаклізму?

V. Перший шлях проти другого

Існує певна тенденція в світі, що не укладається в ліберальну вільноринкову модель глобалізації. Ті держави, що слідуватимуть соціал-демократичним курсом і продовжуватимуть політику великих податків, регуляцій і державних підприємств, зможуть і надалі підтримувати широкі соціальні програми допомоги по безробіттю, бідним родинам та літнім людям, зможуть субсидіювати установи культури й платити добрі гроші їхнім працівникам, вирощувати «золоту молодь» художників, композиторів, режисерів тощо. Вони і надалі залишатимуться сильними державами, що владарюють у своєму домі, що не прогинаються в поклоні перед владою капіталу, що стоять над корпораціями, - а отже залишатимуться державами, де можлива демократія. Державами, що здатні підтримувати належний рівень медицини і навколишнього середовища в країні, що здатні диктувати корпораціям стандарти нешкідливого виробництва і ціни на ліки та будь-які послуги підвищеного попиту тощо. Все це сприяє створенню високих стандартів життя. Які в свою чергу приваблюють талановитих, освічених людей з інших частин світу, підвищують рівень їх щільністі у цій країні. А це у відповідь витворює високопрофесійне середовище, в яке прийдуть корпорації. Такі держави мають можливість підтримувати фундаментальну науку, що формує зону знань, до якої теж прагнуть корпорації, бо не мають своєї науки взагалі або підтримують відділи науки прикладної, яка користує зі знань науки фундаментальної. Врешті ці держави здатні вкладати великі кошти в освіту і виховувати власні високопрофесійні кадри. Все це створює привабливе для корпорацій середовище. Але... Але у довгостроковій перспективі. У порівнянні з нею короткострокові заходи по зниженню податків і зняття регуляцій починають діяти майже одразу. Якщо одна країна (наприклад, Канада) обирає перший шлях з довгостроковою перспективою, то інша країна (США), обираючи другий шлях, переманює з першої корпорації і робітників вже зараз, фактично не даючи в результаті сповнитися і довгостроковій перспективі в першій країні.

Канада вже п'ять років підряд визнається ООН найкращим місцем для життя у світі по всіх показниках. Але... Але капітал і розуми потихеньку вже полишають насиджені місця в пошуках на півдні ліберального «раю». Тому єдина путь, що обіцяє перемогу шляху «кращого життя» над шляхом «швидшого розвитку і більших зарплат» є путь ««гармонізації» податків, програм допомоги і регуляторних політик між різними країнами таким чином, щоб ніхто не мав змоги втекти від активних втручань урядів і їхніх зависоких податків» [National Post, 24-apr-01, John O'Sullivan, Which FTAA vision will prevail?] Це той шлях, що вимагатиме координуючих і перевіряючих наддержавних органів, які не даватимуть одним державам мати перевагу над іншими, за рахунок зниження податків тощо. Це той шлях, яким вже прямує Європейський Союз, шлях, що невблаганно приведе до єдиної держави.

Не треба гадати, що перемога єдиної надкраїни призведе до вирівнювання щабелів життя різних регіонів світу. Порівняємо південь і північ Італії, і ви побачите майже дві різні країни. У той час, як центральні провінції Канади дають левову частку всього ВНП країни, атлантичні і провінції прерій залишаються провінціями здебільшого рибальства та сільського господарства. Неначе зовсім різні країни. Та й хто реально очікує справжнього зтирання різниці між селом і містом? Ніколи село не привабить таку кількість обдарованих людей, таку кількість людей мистецтва, кількість компаній, зайнятих в індустрії розваг, як місто. А як так, то про яке зтирання різниць може йти мова? Якщо так вперто тримається різниця між осередками першої (сільськогосподарської) та другої (промислової) цивілізацій (по Тофлерам) всередині кожної країни, то як ми можемо сподіватися на природне зтирання кордонів між осередками третьої (інформаційної) цивілізації (тобто нинішніми розвинутими країнами) та осередками перших двох цивілізацій (тобто рештою світу) навіть у рамках єдиної країни?

VI. Державний зв'язок з економікою.

Світове тло.

Щоб бути спроможною чинити лад у суспільстві держава мусить бути найбільшою потугою у суспільстві. На п"яничку державі досить виставити поліцая, на натовп - ЗМОП, на повстанців - війсткові загони. Але танки та поліцейські кийки не придатні у стосунках з корпораціями. Держава може видавати закони, які щось забороняють чи обмежують, але корпорації завжди мають чим відповісти: вони мають гроші, щоб зорганізувати потрібну компанію у ЗМІ, оплатити передвиборчу компанію опозиційної партії, підкупити потрібних чиновників врешті решт. Щоб бути спроможною протистояти тиску корпорацій держава мусить сама бути достатньою економічною потугою в суспільстві. Вона мусить бути сама здатна організовувати громадську думку, платити досить чиновникам, щоб тим не мало сенсу брати хабарі, тримати держапарат достатній для контролю діяльності корпорацій та власних чиновників. Слабка держава не здатна осягнути цього. Та й поза тим держава мусить зорганізовувати соціальнопотрібні проекти, підтримувати охорону здоров"я та довкілля, безкоштовну освіту, порядок на вулицях та зовнішню безпеку.

До останнього часу держави для досягнення достатньої економічної потуги мали два засоби - державні регуляції та державний економічний сектор.
Обидва вони і застосовувалися у розвинутих країнах. Щоправда з часом практика комуністичних країн призвела до того, що другий спосіб став асоціюватися з комунізмом. Тому всі спроби націоналізації чи приватизації почали сприйматися як наближення чи віддалення від комунізму з відповідними емоціональними асоціаціями. Крім того і для корпорацій держпідприємства виглядали агентами суперника на їхній території. Тому з двох джерел державної сили держсектор піддавався найбільшому тиску. Але оскільки держави мали альтернативу в держрегуляціях то державний сектор не уявлявся вже таким необхідним. Падіння комуністичного блоку поглибило цей стан речей. (До речи, такий підхід до держсектору на Заході великою мірою відбився і на загальних настроях ура-приватизування в післякомуністичній Україні).

Глобалізація привносить свої корективи. Її удар якраз в першу чергу спрямований проти державних регуляцій. Вона все більше унеможливлює їх. Не можуть локальні сили - держави, регулювати світову силу - всесвітню економіку. Отєе державам залишається єдина альтернатива для підтримки своєї сили - національний сектор.

Таким чином збереження реформованого державного сектору є дуже важливим для будь-якої держави світу.

Україна.

Державні регуляції є необхідним, дійовим і дуже складним інструментом держав у протистоянні з корпораціями. Він налагоджувався протягом тривалого часу і пристосовувався до ситуації, що ускладнювалася поступово. Налагодити майже миттєво такий механізм в Україні не уявляється можливим. Його навіть скопіювати неможливо, бо в кожній державі він є іншим, адже пристосований до інших місцевих умов. Тим більше неможливо здійснити цю задачу в умовах загальної кризи, і тотальної корупції.

У такий ситуації, краще здати це поле без бою, бо цей бій неможливо виграти. Геть державні регуляції! (Добре, геть до розумної межи). Але держава і далі мусить мати джерело сили - і цим джерелом безальтернативно залишається національний сектор економіки!

В той же час глобалізація показує, що корпорації зростають до неймовірних розмірів, а керівництву вдається контролювати такі колосальні економічні утворення (ясно, що нові технології уможливлюють його все більше).
Таким чином в українських умовах, для держави є доцільніше залишити заплутане поле регуляцій, що нині породжує корупцію і сприяє зміцненню олігархів, та зосередити свої зусилля на наведенні порядку в держсекторі, полишивши решту економіки на ласку вільного ринку.

Звузивши сектор боротьби, матимем надію відстояти цей обмежений сектор. Навівши порядок у цитаделі, можна взятися і за всю фортецю.
Отже - відмова від регуляцій (максимальне їх зменшення) і посилення державної корпорації-когломерата. У такий спосіб зможемо подолати корупцію, зберегти верховенство держави і зберегти саму націю врешті решт.

VI. Реструктуризація та самопорятунок.

З настанням нового етапу сучасної ери глобалізації (приблизно з 70-х років 20-го століття) багато старих статечних компаній, що дійшли стану рівноваги на своїх вітчизняних ринках з іншими компаніями й існували у напівбезрусі, почали банкрутувати. Вони не змогли пристосуватися до нових динамічних умов, умов постійного тиску конкурентів, дуже швидкої зміни кон'юнктури та потреби все більш швидких нововведень. 80-ті роки - роки сходу з арени багатьох постарілих гігантів. Але значна кількість все ж встояли. Встояли ті, хто протягом 80-х зумів перебудуватися і не зупиняє цього процесу і дотепер.

Розроблено багато тактик таких перебудов - реструктуризація, реінженіринг, реорганізація, спрощення тощо. Кожну з них варто вивчати і намагатися пристосувати до умов України. Але зараз давайте лише приторком глянемо на загальну тактику фірм, що загнали себе у борги і потерпають від збитків. Тактика ця проста: компанія реінвентаризує свої підрозділи, філії, дочірні компанії тощо і починає позбуватися найбільш збиткових. Ці підрозділи продаються, щоб виручені гроші вкласти в інші підрозділи з метою їхньої подальшої модернізації. Чим важчий стан,в якому перебуває компанія, тим більше підрозділів доводиться їй продати, щоб врятувати хоч щось. Компанія бореться за самовиживання доки має хоча б два підрозділи, щоб продати один з них і врятувати останній.

Видається цілком природною тактикою для корпорації «Україна» розпродаж частини своїх підрозділів (може цілих галузей) з метою порятунку інших. Нажаль приватизація в Україні мала інші цілі, аніж порятунок збанкрутілої компанії «Україна». Її метою було ідеологічно спрямоване знищення цієї компанії. Оскільки приватизація була спочатку ідеологічною дією, а далі свідомою дією виродженої еліти з метою привласнення національного добра, то продавалися не самі гірші підприємства, щоб на виручені гроші врятувати кращі, а навпаки, «продавалися» самі прибуткові підприємства. Збиткові ж підприємства залишалися на шиї держави, з одного боку ускладнюючи її стан, з іншого боку даючи можливість сказати, що ті підприємства, що приватизовані, працюють добре, а ті, що залишилися у держави - погано. Виручені від приватизації кошти витрачалися на програми соціальної допомоги найбіднішим та пенсіонерам. Справа необхідна, кожна компанія намагається підтримувати своїх робітників, - але ж не за рахунок загибелі самої компанії. Клани спритних ділків сильнішали, бо одержували у свої руки добрі підприємства, держава, що залишалася з підприємствами збитковими, слабшала - з невідверненним наслідком, коли певні клани і люди вивщились над державою.

Як результат, держава не здатна захистити малий бізнес - справжній бізнес, що народжується, від рекету. Атмосфера існуючого правового безладдя відштовхує іноземні інвестиції. Ситуація подібна до тієї, що самопідтримується. Твердження, що «вони» колись вже накрадуться не справджується, "вони" лише у раж входять. Надія, що «вони» розкрадуть все і після цього почнуть творити здорове економічне середовище, виявилася ілюзорною. Сила обставин визначила все інакше. Перші дні вони крали «поки крадеться». Вони вивозили капітали за кордон і ховали їх, де можна. Але з часом це стало системою. Коли хтось сподівається, що вони з часом повернуть капітали в Україну, то мусить згадати, що капітал тече туди, де створені кращі умови. Своїм грабунком вони сплюндрували українську економіку, створили атмосферу насилля, кримінальної боротьби. Жоден капітал у світі не попхнеться у таку клоаку. Навіть їхній власний!

Щоб ситуація змінилася на краще, вони мали б перестати красти і гризтися поміж себе. В цьому випадку, з одного боку, якщо б вони перестали красти, вони втратили б джерело грошей для вкладань у налагоджений західний бізнес. З іншого боку, оскільки вони створили б в Україні дружню для капіталу атмосферу, до неї посунув би західний інвестор і... дуже швидко витіснив би їх з «власної» вотчини, бо сильніший і вправніший в своїй діях в умовах ринку. Таким чином такий крок був би для них самооскопленням. Куди безпечніше й надалі мати собі майже невичерпне і на дурняк джерело капіталів (Україну), які перекачувати в сприятливе та безпечне для бізнесу середовище західних країн.

Іншій шлях - держава збуває збиткові підприємства і модернізує за рахунок виручених грошей інші. Збиткові підприємства продаються закордонним фірмам. Вони приносять з собою нові технології і капітали. Але вони не можуть диктувати умови, тому що держава, що спирається на свої сильні підприємства, здатна говорити з ними на рівних. З іншого боку в державі не створюється антисила, що стає над державою, і має грошей більше ніж держава і безсоромно вдається до підкупу судів, міліції, СБУ й депутатів, бо платить їм кожному окремо більше, ніж вони отримують від держави за рік. Отже держава боронить легальний, чесний бізнес, що зароджується, і від закордонних гігантів і від внутрішнього рекету. Вона отримує достатньо прибутків зі своїх підприємств та податків від закордонних фірм, щоб не навалювати на зростаючий приватний сектор непосильні стягнення.

Таким чином така національна корпорація дає силу державі, самоповагу нації, забезпечує правові гарантії для іноземних інвестицій. Ця корпорація не повинна перетворюватись на дійну корову для підтримки хворих проектів хворого уряду. Такий здоровий стан речей повинен забезпечуватись наявністю демократії, партій, опозиції, свободи слова. Свідомий уряд ростить приватний бізнес - майбутніх національних «Дженерал Моторс» та «Майкрософт».

Якщо держава не поставить цього собі на меті, то, як бачимо з досвіду, це не станеться само по собі, за слабкої держави.

Сильна національна корпорація існуватиме в постійній боротьбі з західними гігантами і не матиме можливості «загнивати». В часи економічного підйому прибутки вкладаються в іноземні корпорації за кордоном і вдома, у часи спаду ці капітали видістаються назад для модернізації корпорації.

Було б найрозумнішим запросити західних фахівців, як доорадників, щоб вони провели українські підприємства крізь реструктуризацію.

На щастя ще значна частина національної компанії залишилась в руках нації. Ті підприємства, що були приватизовані особливо нахабним робом, мусять бути відкуплені державою за той же кошт, за який їх приватизатори придбали (якщо ж підприємство за той час розквітло, то цього, вірогідніше, робити не слід).

Втім найкращі рішення будуть надходити під час просування в конкретних умовах. На часі головне - визначитися з тим, який шлях обіцяє бути найбільш ефективним.

Ще зовсім не пізно, як дехто чомусь песимістично вважає. Якщо Україна спромоглась відмовитись від комунізму після 73 років його будівництва, якщо вона змогла вивільнитись з «братніх пут» Росії, і це після 300 років насильного співіснування в одній країні, то чи може бути вже так запізно через якихось 10 років?

Взято з сайту "Народний оглядач" - http://observer.sd.org.ua/news.php?id=517

Концепція українського „третього шляху”.

31 Mar 08 05:43:06 GMT

Анотація

Україна знаходиться на "розламі" цивілізацій і її призначення та мета у майбутньому - створити якісно іншу концепцію державного устрою та співжиття людей у світовому масштабі.

Концепція українського „третього шляху” полягає у тому, що існуючі на даний момент політичні та філософські системи сучасного світу довели або свою повну, або часткову нежиттєздатність з точки зору дотримання основних прав та свобод людини: права на життя, права на чесну, правдиву та неупереджену інформацію, права на вільний вибір.

Різні системи та устрої, кожен по-своєму, намагаються ці основні права порушити чи спотворити, викрививши у бік узаконення права більш розумних і сильних на владу не тільки над тілами, але й над помислами і душами їхніх слабших чи менш розумних братів. Тим чи іншим чином пошуки людства завжди йшли у напрямку пошуків свободи, рівності та братерства. Але й досі Схід потерпає від різного роду видозмін деспотичного устрою, останніми видозмінами якого дивним чином стали моделі західного механістичного суспільства – комунізм та націонал-социалізм.

З іншого боку Захід, не дивлячись зовні на значні переваги з точки зору дотримання прав особистості, не зміг уникнути пастки аморальності, цинізму та нігілізму, які зняли будь-які бар’єри у більш сильних стосовно того, щоби максимально можливо маніпулювати свідомістю менш сильних через спеціально сформовані потоки ідей-концепцій засобів масової інформації. Ці ідеї на даний час активно формують ідеологію та культ влади грошей та обмеженість свідомості „масової людини” виключно найпримітивнішими, тваринними, споживацькими бажаннями.

З політичної точки зору це робиться для того, щоби в умовах теперішнього типу демократії можна було легше спрямовувати та маніпулювати людськими „потоками” і завжди отримувати необхідний результат з точки зору стабільності та прогнозованості керування масами людей в ліберально-олігархічний спосіб. За умов такої системи виникає зовнішньо „влада народу” при внутрішньо і реально владі найбільш багатої та інтелектуально-безпринципної його верстви.

На протилежність цьому повинна з’явитись діяльна концепція суспільного розвитку, яка уникла би крайнощів обидвох шляхів при зберіганні найкращих здобутків кожного. На останньому з’їзді виборчого блоку БЮТ такого роду концепцію було названо „солідаризмом”, ми не маємо нічого проти такої назви, отож у подальшому, задля уникнення зайвої плутанини у термінах, концепцію нашого суспільства будемо позначати саме таким чином.

Ми вважаємо, що причиною крайнощів та тупиків сучасного політично-філософського розвитку є усунення з живого, державо та суспільнотворчого процесу такого поняття, як „духовний пошук”. Він або відсувається на маргінес суспільства, у якості „приватної справи кожного”, як це робиться у сучасному західно-глобалізованому світі, або ж заперечується з причини того, що шукати духовно нічого не потрібно, треба лише по максимуму уважно та пильно виконувати певні вказівки ідеологічних та духовних провідників „світу цього”.

У цьому була сутність нашого комунізму (що погіршувалось обов’язком вірити у відсутність Бога та божественного начала у світі), у цьому ж сутність сучасних систем ісламської автократії, які хоч зовні й намагаються протидіяти глобалізації західної механічної цивілізації, але за сутністю так само заперечують духовний пошук „масової людини” як і остання, тільки роблять це шляхом узалежнення людини від чітко окресленої ідеології, силоміць заперечивши її право на самостійне мислення.

Таким чином визначаються „розлам” та крайнощі як цинічно-зневіреного розуму, так і фанатично-некритичного ставлення до життя. На противагу цим двом „братам-противникам”, які у різних обличчях ведуть боротьбу та взаємопідтримують одне одного у сучасному світі, необхідна концепція глобального переосмислення цінностей, у якій був би взятий наріжним каменем духовний пошук та єдність найрізноманітніших гілок духовного пошуку у взаємовивченні та взаєморозумінні, які виникнуть внаслідок застосування у життя базової, ціннісної сутності, на якій мала би базуватись будь-яка цивілізація та спільнота людей: ЛЮБОВІ ДО ІСТИНИ, ПОШУК ПРАВДИ У ЦЬОМУ СВІТІ ТА ЛЮБОВІ ДО ЛЮДЕЙ, СВОЇХ БРАТІВ.

Ми вважаємо, що в Україні на даний час є все для того, щоби стати на шлях реалізації базових, сутнісних принципів цієї концепції у життя. На чому ґрунтується наша віра та наші бачення. Україна здавен-давен була географічно-культурним „казаном”, у якому змішувались найрізноманітніші етноси та релігійно-культурні традиції. Водночас на цих же територіях існував дуже міцний стрижневий, автохтонний етнос, який попри всі відозміни ще з часів Трипілля зберіг основи свого символізму, фольклорну обрядовість та інстинкт і характер землероба. Попри те з кожною новою хвилею „переселення народів” етнос природнім чином видозмінювався, набував більш властивих для кожної своєї сучасності рис. Таке поєднання сталості та постійного оновлення дає прекрасні можливості для сприйняття всього нового, передового, нестандартного і водночас дає достатньо вагомий історичний досвід для того, щоби зуміти відокремити зерна від полови.

Цей історичний досвід дуже часто був більш ніж болючим, у одному цікавому дослідженні, яке зробив Ігор Лубківський, навіть вважається, що надмірна болючість деяких історичних шляхів народила у глибині національної свідомості різного роду депресивні комплекси, посилання на цю працю я дам у додатках. Але враховуючи всю важкість цих шляхів все ж таки я змушений сказати, що тим більші можливості набути міцного імунітету проти всього того, що намагалося за часів нашої історії розшматувати та роздерти, знищити наш народ.

З іншого боку той самий історичний досвід показує, що як тільки прото- і праукраїнці відмовлялись від пошуків нових шляхів, намагались „закритись у своїй мушлі” або забували за все за братовбивством та розбратом, зразу ж приходила стороння сила, яка змушувала предків українців згадувати про необхідність оновлення взаємозв’язків зі світом та пошуків адекватних відгуків на виклики доби.

У посиланнях на аналітику будуть дані плоди праці останніх років у цьому напрямку, у тому числі на багатьох форумах, де ці концепції проходили „обкатку”. Крім того там буде велика кількість фактичного матеріалу, яким ми вважаємо зайвим перегружати дану ввідну декларацію концепції. Дані історичні та географічні умови „перетину всіх шляхів” також сприяли виробці специфічного характеру незлобивості та терпимості нашого народу, що і було єдиною можливістю примирювати часом навіть здавалось нездоланні протиріччя. На даний момент, у повній відповідності з нашими історичними традиціями, ми знову стоїмо перед необхідністю шукати спільний знаменник для зовні непримиренних речей, але ситуація полягає таким чином, що ми зобов’язані цей знаменник знайти і стати самостійним новітнім центром сили та розвитку в умовах викликів сучасної цивілізації. У чому би ми бачили ці виклики?

Я би розрізнив три основні виклики: виклик духовний, виклик культурний і виклик економіко-політичний.

Виклик духовний

полягає у тому, що треба знайти спосіб, не принизивши жодну з існуючих вір та конфесій, кожній людині забезпечити право на свободу совісті та дати всі умови для того, щоби вільно знайти свій власний, суверенний та незалежний шлях до Бога, який є Шлях, Істина, та Життя.

Виклик культурний

полягає у тому, щоби серед мішанини концепцій та поглядів на речі, властивої, наприклад, постмодернізму, не загубити ясність та чіткість бачення МЕТИ існування культури, як мосту та зв’язку з Красою, Гармонією та Доцільністю, що виникають у душі людини внаслідок пошуків Божественного Начала у світі. Пошуків досконалості духу, пошуків розуміння того, що поза всіма розділеннями інтелекту є дещо таке, у чому „немає ні еліна ні юдея”, що дає можливість знайти людям універсальну симпатію та братерство у серці, без наявності чого неможливий жодний пошук порозуміння між людьми.

Виклик економіко-політичний

полягає у тому, що треба знайти шлях поміж крайнощами суспільства споживання, який понад всі цілі поставило на п’єдестал прибуток та надприбуток, як живу згадку про єврейське Золоте Теля у пустелі; так і суспільства диктаторського, що давить приватну ініціативу людини задля тотального контролю касти державних службовців над всіма природними та державними ресурсами.

Іншими словами потрібно пройти поміж крайнощами фундаментального лібералізму та державно-монопольного способу виробництва, крайнім виразом якого був комунізм і трохи менше націонал-соціалізм (оскільки для німецької нації були збережені деякі базові економічні свободи людини, на роль рабів у даній концепції призначались переважно не-німці). Потрібно пройти поміж цими крайнощами задля побудови суспільства справедливості та гармонії. Попробуємо ж розглянути три ці виклики в українському контексті для того щоби зрозуміти, яким чином їх можна було би вирішувати і що такого нового ми могли би запропонувати світові, що не було би зроблено вже до нас.

Почнемо з виклику Духу.

З цього моменту я побудую виклад концепції на ґрунті аналізу маніфесту блоку Юлії Тимошенко на цих парламентських виборах, оскільки він найбільш близько і повно з існуючого відомого мені в Україні відображає те, що я бачив би основою та концептуальною сутністю „третього шляху” України.

Отже, що ж таке „солідаризм” з точки зору виклику Духу і яким чином можна було би цю концепцію втілити у життя. „Солідаризм”, якщо його розуміти за буквальним значенням слова – це філософія єдності. Тобто єдність, органічна єдність суспільства як основа. Його можна здійснити лише за тих умов, якщо суспільство буде знаходитись у стані ЦІЛІСНОЇ ЄДНОСТІ як своєї духовної, так і матеріальної природи. Іншими словами, здійснити ідеологію солідаризму неможливо без стрункої та послідовної системи допомоги людині бути у гармонійній єдності з її духовним „я”. Природно, що допомогти людині набути таку єдність можуть лише ті. хто таку органічну єдність вже реалізував у своєму власному житті. Це – меншість, але така меншість повинна бути вичленувана та культивована, як зразок. Історичні та футурологічні дослідження повинні мати за мету вичленовування та культивування подібного роду особистостей, які жили у минулому або житимуть у майбутньому.

Саме це повинне бути метою пошуків „нової людини” суспільства гармонії та любові, яке Юлія Володимирівна назвала солідарним. Побудові суспільства солідарності необхідна єдність матеріального та духовного. Але зразу же виникає запитання того, яким чином цього духовного досягнути і чим воно є. Для того, щоби людина насправді вільно вибирала свій шлях до Бога потрібно, щоби люди, що йдуть по духовних шляхах були не просто „терпимими” одне до одного, але і шукали шляхів взаєморозуміння, тому що насправді духовним є лише те, що у своїй сутності об’єднує людей, але не навпаки. Роз’єднує людей протилежний бік – бік інтелекту, але поєднання інтелекту та духовності може об’єднати не у насильстві, а у різноманітності.

Це можливо, якщо з дитинства людям будуть пояснювати різні типи життєвих шляхів духовних людей різних вір та конфесій, так само, як і історію атеїзму та інших антагоністів церковно-фундаментального типу керування суспільством, якщо буде якісна освіта у плані історії релігій і взаємозв'язків релігій та суспільства, щоби людина могла порівнювати та вибирати на основі знань, які освітлювали би питання з якнайбільшої кількості боків. На державному рівні не повинно бути сприяння жодній окремій конфесії та церкві, але у всіх конфесіях та церквах варто виносити на обговорення, сприяти та заохочувати людей та погляди, які би могли посприяти взаєморозумінню поміж різними типами духовних шляхів. Тобто треба культивувати ті способи мислення та світосприйняття людини, що об’єднуватимуть різні типи духовних шляхів у спільній роботі на ошляхетнення людської природи, на приборкуваня того звіра, що живе усередині людини.

Можливо на державному рівні треба буде заснувати інститут історії релігій та духовних пошуків людства, який зокрема готував би для шкіл викладачів з історії релігій. Це має бути протилежним як релігійному фанатизму, так і середньостатистичному сьогоднішньому західному атеїзму, який „єднає” сьогодні релігії у однаковій байдужості для всіх і поставлені на п’єдестал єдиного бога Мамони, тобто приватного зиску як основи і єдиного ідеалу життя.

Для мене ідеалом тут є давньогрецька Олександрія, у якому великі отці християнської церкви Клімент Олександрійський та Оріген були одночасно неоплатоніками та учнями неоплатоніків, що не належали до християнської церкви тодішніх часів. Таким чином в офіційне вчення Церкви увійшло багато з ідей грецької філософії, принаймні вони зуміли примиритись і це дало величезний поштовх для взаєморозуміння іудейської, грецької та власне кажучи церковно-християнської думки.

У цьому плані наприклад Маланюк, у роздумах про Україну, називав Україну „степовою Еладою” а Київ, „степовою Олександрією”. А інші називали Київ „другим Єрусалимом”. Окрім всього іншого на даний час треба би вводити в широкий обіг роздуми про ідеї та напрямки мислення того світогляду, який сьогодні дехто називає енергетичним. Що я маю на увазі. Богом вчених 19 століття стало механічне поєднання частинок матерії згідно сліпому закону, дещо розбавленому впливом його величності випадку. Сліпий закон та випадок, котрий тепер називають мутаціями чи флуктуаціями, законом випадкових чисел. У цьому є сутність того, що досі називають „науковим матеріалістичним світоглядом”.

Окрім того, наукове мислення сучасності (у середньому) й досі у якості основи бере тілесність речей, а зовсім не їхню сутнісну природу. У науковому плані це привело до того, що досі немає цілісної космології і коли речовина видимого світу зникає починаються абстрактні теоретизування, сутність яких самі вчені розуміють постільки поскільки. А теорії, які починають хоть щось пояснювати, мають яскраво метафізичний відтінок, як наприклад теорія Монад чи теорія суперструн. Але у цих теоріях вже відмовляються від „речовинно, тілесноцентричності” світу. А от у моральному плані ця апологетика сліпим силам та випадку привела до того, що виникла філософія «хробака» та «маленької людини». А на антитезу – „господаря світу”.

Згідно цих філософій треба, наскільки можливо, задовольняти свої тілесні пристрасті, користуючись у житті бажанням влади над тими, хто слабший і тваринним страхом перед тими, хто сильніший. Врешті-решт це еволюціонувало у сталінізм та гітлеризм, оскільки ці системи позбулись останніх „забобонів” совісті. Адже сумління не можна було пояснити з раціонально-механістичної точки зору, отже воно було зайвим. А у світі, де відсутнє сумління, перемагає найсильніша, нажорстокіша, найпідліша та найбрутальніша тварина, але зовсім не людина.

Але згідно енергетичного світогляду всі наші тіла у сутності своїй є електронами, позитронами і т.п, які є перш за все вібраціями у просторі або хвилями. Все це суть енергія, так що навіть і наші тіла – всього лише конденсована енергія. Але ця енергія структурується у просторі за схемами ще тоншої, ще вищої енергії, яка складає сутність наших намірів та думок. У такому світі абсолютно необхідно дбати за виправлення, чистоту своїх намірів і думок, тому що найтонша енергія, яка іде „не туди” потім і викликає у видимому світі всі його потворності та неспівмірності. Всі напрямки пошуку сучасної фізики, екології та т.п. йдуть зараз, врешті-решт, у напрямку такого енергетичного світогляду.

Не думаю, що нам вдасться відродити духовність, якщо від людей будуть вимагати лише сліпої віри не пояснюючи, чому добро це добро а зло це зло і ЧИМ вони одне від одного відрізняються. Зокрема історія та історіософія у такому контексті буде наукою про наміри та мрії націй, цивілізацій, країн, еволюцію цих намірів та мрій, наслідки тих чи інших типів намірів та мрій для втіленості тих чи інших цивілізацій, взаємопов’язаність та відмінність мрій та намірів різних націй у межах цілого людства так і мету існування людства у цілому. І якщо починати ЯК З АКСІОМИ з таких підвалин – можна дати світові зовсім нове бачення, якого досі він не мав. Коротко проаналізувавши аспект виклику Духу перейдемо до аспекту виклику культурного.

Україна здавна живе на пересіканні культур східного та західного християнства, а зараз вже й східної та західної культур, окрім того має всередині себе потужний прошарок кримських татар – людей чисто східної культури. За таких обставин вкрай необхідні деякі принципи, які би дозволили би культурним течіям, заснованим на втіленні тих чи інших варіантів цих напрямків думки, не взаємопоборювати одне одного, а шукати можливостей знаходити моменти єдності у власних світобаченнях задля того, щоби ілюзія непереборних кордонів поміж різними типами світобачень була подолана не шляхом нівелювання та знецінення кожного а шляхом визнання, що кожне світобачення особливо проявляє якісь свій, дуже потрібний у загальному підсумку аспект загальної п’єси життя, і цей аспект у іншому світобаченні поставлений на трохи інший план з трохи іншими вазємозв’язками з різними частинами загального дійства.

Окремо стоять системи поглядів, які як основу беруть самозвеличення за рахунок інших та виключність, але такого роду концепції є зі всіх боків і не є виключним пріоритетом жодного з діючих агентів сучасного світу. Якщо Україна зуміє дієво виявити та втілити необхідну синтетично-об'єднавчу концепцію життя, то вона стане каталізатором пошуків такого плану у загальносвітовому масштабі, ставши на шлях свого роду „культурницько-іноваційного імперіалізму”.

"Іноваційним", до речі, його названо тому, що згідно нашої концепції НЕОБХІДНІ ЛЮДИ З НОВИМ БАЧЕННЯМ ГОРІЗОНТІВ НАУКИ, роботи "на стику" наук, у тому числі дослідження глибинних можливостей психіки людини, душевних сил людини, свого роду "стик наукових розробок та релігійного світобачення". Крім того НЕОБХІДНА ВСЕБІЧНА ПІДТРИМКА НОВАТОРСЬКИХ РОЗРОБОК, ЗАОХОЧЕННЯ НОВАТОРІВ ТА РАЦИОНАЛІЗАТОРІВ. Детальніше це розшифровано у доданій статті "Українська національна ідея, метаісторично-цивілізаційний аспект: минуле, майбутнє, теперішнє.

Моменти історіософії помаранчево-постпомаранчевої доби". Особливість цього "імперіалізму" буде полягати у тому, що для його розповсюдження не буде необхідності нищити інші народи, культури та цивілізації, але кожний народ активувати до пошуків його місця у загальносвітовому дійстві духу та думки. Основа цієї концепції – не терпимість (ненавиджу, але терплю) та непримиренність (Захід є Захід, Схід є Схід), а взаємопроникнення та взаєморозуміння, базоване на любові та безкорисливої цікавості до „іншого я”, проявленого у інших народах та цивілізаціях. Це – засадничий момент і тільки найпотрібніші початки, але для того, щоби розгорнути цю тему більш широко – треба з чогось розпочинати.

І третій виклик – виклик економіко-політичний. Основним засадничим моментом подолання цього виклику повинно бути стирання непереборних кордонів поміж кастою власників (чи то державних у вигляді держбюрократії чи то приватних) та кастою найманих працівників, з метою перетворення цього всього у більш чи менш віддаленому майбутньому у „органічну єдність” народу з політичною та економічною владою замість поборювання, конкуренції та приниження слабих сильними. Основи цієї політики розглянуто у маніфесті БЮТ, маніфест за цим посиланням http://www.tymoshenko.com.ua/ukr/elections/manifes...

Детальніше економічний блок, з точки зору адекватності конкретних економічних дій, хай аналізують економісти, але основний засадничий принцип, що відрізняє даний підхід як від фундаментально-ліберального так і державно-монопольного типу влади я виклав і згідно нашої концепції він у будь-якому разі та при будь-яких перетвореннях повинен залишатись незмінним.

Концепція „органічної єдності” народу із владою політичною повинна проводитись на засадах підзвітності обраних народних делегатів своїм виборцям та найширшого залучення широких мас людей до процесів державо та законотворення, що і розпочинає свою роботу зокрема у проекті електронної демократії, а також у проектах рівного доступу до якісної освіти. Тому що без освіченого та мислячого народу проекти „органічної єдності” влади з народам будуть утопічними прожектами, позбавленими будь-якого реального наповнення.

Щодо економічного блоку прицільно зауважу лише стосовно сільського господарства. На даний момент необхідно розробити як тактику реанімації галузі через заохочення ефективних бізнес-проектів у сільськогосподарчій сфері, так і довготривалу стратегія заснована на тому, що чорноземи – наш національний скарб. Для цього треба по максимуму у засадничій стратегії використовувати надбання української школи фізичної економії, посилання на аналітику з цього приводу будуть дані у додатках.

Основу стратегії цієї школи складає необхідність узгоджувати господарчу діяльність людини з природними ритмами та циклами планети та Космосу, ігнорування чого призводить до численних екологічних та техногенних катастроф сучасного світу. Крім того ідеологічним моментом варто взяти рівність всіх форм власності – хоч приватної, хоч колективної. Власник повинен бути ефективним, а не приватним чи колективним у якості ідеологічної платформи. Власником має бути той, хто зможе грамотно використати і примножити, і на це повинна бути спрямована вся державна політика.

Даний текст містить у собі короткий виклад ключових пунктів, які можна розглядати засадами концепції „Третього шляху” України у світі. У аналітичних додатках будуть міститись деякі уточнення та деталі даної концепції, показані у процесі розвитку та удосконалення з плином подій та часу. Крім того, у цих додатках містяться обґрунтування підвалин наших уявлень з приводу того, чому саме ми вважаємо нашу націю придатною до якоїсь особливої місії у цьому світі. Так само там міститься аналіз деяких етнопсихологічних особливостей різних частин України, який багато у чому і привів нас до висновку неможливості механічного застосування європейських концепцій розвитку чи то націоналізму чи то громадянського суспільства в українських умовах і привів до думки необхідності спроб знайти та застосувати концепцію „органічної єдності”, яка механічно з двох вищезазначених напрямків європейської думки не складається і ними не обмежується. Зокрема ми вважаємо, і цьому дається обґрунтування у нижченаведених матеріалах, що:

1. Проблеми розколу в Україні, який проявився після минулих виборів, пов’язані з формуванням національного характеру: вся Україна мала тисячолітню історію і майже не мала своєї державності, через що і постаріла, так і не ставши дорослою, а вся південно-східна Україна має молоду кров і вміння жити «з нуля» на новому місці, але не знає що і як треба будувати далі. Тому їхнє поєднання в ідеалі мало би влити «молоду кров» в розвиток України і створити щось зовсім нове.

Тобто, фактично, в цьому плані, напевно, можна говорити навіть про процес народження нової нації , чи принаймі – про її переродження і оновлення (основа цього переродження, чи скоріше народження вдруге, була закладена на київському Майдані 2004 року), і в цьому плані Галичина вже виконала своє історичне призначення останніх століть, а "новий імпульс" для розвитку України та її майбутня доля, з цим пов'язана, тепер залежить від її «молодої» частини – України Катерини ІІ-ої.

2. Релігійний компонент тієї світоглядної моделі, яку ми вважаємо за необхідне шукати новій українській нації, має бути достатньо зрівноваженим у плані співвідношення чоловічого і жіночого начал між собою, що часто було порушене у церковних ідеологіях минулого. Також повинна бути дотримана сувора відповідність поміж ідеальними, світоглядними конструкціями такої моделі та земним відображенням їхнього втілення, тому що лише таким чином можливо досягнути такого стану, при якому ідеал та загальна надихаюча ідея не вступають у суперечність зі своєю практичною проявленістю.

3. Проблеми в Україні носять і світовий характер, пов’язаний з долею світу – тобто одночасно йде відтворення декількох явищ. Йдеться про завершення та вихід на новий оберт історичної спіралі як суто українських історичних циклів, так і загальносвітових. Тих циклів, чия дія мала місце у російській революції 1917-го року і навіть більш ранніх, як від початку нашої ери, від Різдва Христового , так ще і до її початку, часів становлення Трипілля та формування сонячного обрядового циклу в Україні (язичницького річного циклу сонця, Коляда – Веснянки – Купала), який ще й досі зберігся у річному циклі народного обряду.

Дані тези, обґрунтовані у доданих матеріалах, лише побіжно стосуються основного питання даної концепції: „що робити новій українській нації у сучасних історичних умовах” і тому не були виставлені на обговорення у основному тексті, але мають стосунок до тих підвалин, виходячи з яких автори розробляли цю концепцію, тому ми вирішили додатково висвітлити їхню наявність у цьому пояснювальному абзаці.

Основа аналітичної методики доданих матеріалів – інтуїтивний аналіз сутності речей, що бере на озброєння також засоби метафізичної та образно-символічної мови, свого роду „мову міфів та переказів”. Тому завчасно просимо пробачення у інтелектуалів, що звикли до більш технічних та інструментальних засобів вираження концепцій, за можливі незручності в читанні та осмисленні мови „Додатків”. Прошу всіх небайдужих приєднуватись до обговорення та вдосконалення концепції, вона відкрита до будь-яких змін у напрямку покращення її функційної здатності та креативного потенціалу. Дякую за увагу та з надією на співпрацю

Олександр Чистяков,

Київ-2005.

Додатки:

Підсумок обговорень концепції «третій шлях України». Узагальнюючий нарис.
"Глобальна місія України", споріднена концепція "Ідеальної Країни", деталізація теоретичного та практичного економічного аспекту, відмінного від "маніфесту" БЮТ.
Ірина Валявко. ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ — ФУНДАТОР ПОНЯТТЯ "ФІЛОСОФІЯ СЕРЦЯ".
Д-р Надія Кохан "Філософія серця" - парадигма українського менталітету.
Ігор Лубківський. Зраджена революція, або стратегічний розвиток України. Спроба політичного психоаналізу. Rar-файл.
„Українська наукова школа фізичної економії:світовий вимір та цивілізаційна перспектива.” Стаття доктора економічних наук, голови товариства їм. С. Подолинського В. Шевчука.
Размышления на тему постпомаранчевых времен. Время разбрасывать камни и время предавать. Статья времен выбора Ющенка в сентябре 2005 года.
Андрей Окара. Как архистратиг Михаил заступился за Украину. Попытка интуитивно-символического анализа.
Прорив Духу та можливі цивілізаційно-геополітичні перспективи України, зв'язані з Помаранчевою Революцією. Євген Сверстюк, Мирослав Маринович та інші.
Українська національна ідея, метаісторично-цивілізаційний аспект: минуле, майбутнє, теперішнє. Моменти історіософії помаранчево-постпомаранчевої доби. Стаття, написана за матеріалами роботи на форумі Юліі Тимошенко у червні-липні 2005 року.
Революция, Украина, Россия, Европа, Касты и братство народов. Размышления на тему Оранжевой Революции в Украине. Август 2004 - апрель 2005 гг. По материалам работы на нескольких форумах за указанный период времени.

http://www.kraina.org.ua/ua/module/national-idea/c...

Підсумок обговорень концепції «третій шлях України». Узагальнюючий нарис.

03 Mar 08 07:35:24 GMT

Ця моя стаття, в співавторстві з Олександром Чистяковим, виникла як підсумок обговорення майбутнього шляху України і спроб зрозуміти, яка доля всіх нас чекає в майбутньому…

Спробуємо у цьому узагальнюючому дописі підсумувати основні проблеми, які виникали при обговоренні даної концепції, давши відповіді на найбільш типові запитання та сумніви, що виникали в учасників обговорення (повний текст концепції знаходиться за посиланням -

http://igorlll.mylivepage.com/wiki/1113/270_Концеп...

Перше і найголовніше, що турбувало багатьох співрозмовників – це непроробленість багатьох технічних деталей концепції, її перш за все поетичність і тільки потім видима фізична застосуваність. На цей закид ми відповіли би таким чином. Зараз країна находиться на зламі поміж минулим та майбутнім, саме у часи таких зламів виникають нові вектори розвитку суспільної свідомості, які раніше дрімали у «непроявленості», вектори нових світобачень і нових типів розвитку. Тому не у завданнях даної концепції дати якийсь чітко обумовлений план дій на майбутнє, який необхідно було би втілювати зі всією потугою державного апарату, крок вправо-крок вліво розстріл. Основна мета цієї концепції – посіяти у суспільну свідомість сучасної України, яка знаходиться «на зламі» поміж старим та новим, зерно пошуку, мрію, «синього птаха», за яким варто йти, заради пошуку якого варто і жити, і вмирати. «На зламі» суспільної свідомості визначаються напрямку розвитку на століття вперед, і якщо стародавня Індія у свій час вибрала рухатись у напрямку думок про Вічне – то це і обумовило всі її подальші шляхи та пошуки, як і виникнення великого мистецтва та великої культури. Якщо Америка із самого початку вибрала рухатись у напрямку практицизму – то і народила технократичну цивілізацію, культурні пошуки якої є дуже обмеженими внаслідок КОНЦЕПТУАЛЬНОГО спрямування думок людей у напрямку найкращого облаштування світу цього особисто для себе. Вектор спрямування масової свідомості і визначає концептуальний тип та забарвлення розвитку цивілізації як такої, тому сьогодні, на зламі цивілізації та метаісторії старої та нової України, ми і спробували визначити той вектор спрямування думки, який буде визначати та відзначати всю подальшу історію цієї держави і цього народу.

Однак деякі деталізації, все ж таки, зробити варто, тому треба детальніше визначити деякі моменти, важливі для розуміння та осмислення даної концепції. Наша концепція не є такою, яку необхідно впроваджувати всією потугою бюрократичного апарату, у всякому разі це може бути необхідним лише у окремих її ділянках. Однак ця концепція виставлена на дане обговорення для того, щоби вона починала ПРАЦЮВАТИ у душах та думках людей. Тому ми сподіваємося на деякі "ефекти працюючої концепції", і у процесі обговорення довелось бачення таких наслідків виписати окремо та систематизувати. Отож, деякі наслідки ПРАЦЮЮЧОЇ концепції, як вони нам бачаться.

1. По-перше, люди задумаються над тим, що сучасна світова та внутрішньодержавна ситуація вимагає знайти вирішення тих протиріч, які роздирають сьогодні світ. Корінь цих протиріч лежить у площині ДУШІ ТА ПСИХОЛОГІЇ, і лише у другу чергу у площині економіки. Це стосується України зокрема, це стосується світу у цілому.

2. Українці задумаються над тим, що КОЖНА нація світу, і українська у тому числі, має своє певне особливе призначення у цьому світі, пов'язане з виявленням певного способу думки, певного "психологічного образу", і саме цей образ, як і успіх чи неуспіх його проявлення, і визначає долю нації у світі. Економічні чинники - вторинні.

3. Кожна людина захоче стати "трошечки вченим", оскільки аспекти наукового осмислення реальності на даний час почали впритул наближатись до найглибших таїн людської психіки, і без цих знань та вмінь (наукових знань стосовно гармонізації себе та наближення впритул у тому числі і точних наук до аспектів "психічної реальності") людина не буде цілком повноцінною у майбутньому світі.
4. У аспекті економіки: якщо людина знайде у глибині своєї душі, свого психічного "я" аспекти гармонії та рівноваги, значно оздоровиться ситуація у тому плані, що момент взаємопоборювання людей, як суб'єктів економічної діяльності, зміниться на взаємодопомогу та взаємопідтримку.

Грубо кажучи, людина повинна мати базові економічні свободи, але у той самий час треба культивувати психологію "єдиного державного організму", щоби людина відчувала і свою відповідальність перед іншими членами загальної спільноти. Наша концепція перш за все КУЛЬТУРНА і ПСИХОЛОГІЧНА, тому вона зможе працювати за будь-яких типів економіки. Але для повного свого втілення вимагатиме таких типів економіки, які по максимуму НЕ ЗАВАЖАЛИ БИ концентрації людей на ушляхетненні своїх душ.

Про економіку в умовах нашої концепції потрібно виписати окремо. Ми попробували описати вади існуючих та існувавших систем, як вони нам бачаться. І виходячи з цього сказали: потрібно культивувати такі типи економічної діяльності, які схиляли би людей до думок про взаємодопомогу та взаємопідтримку. У концептуально-ідеологічному плані ці пошуки знаходяться у руслі пошуків ідеології солдіаризму, дещо про філософсько-економічну концепцію солідаризму можна дізнатись за нижчим посиланням

http://ntsrs.nm.ru/solidarizm.htm

СОЛИДАРИЗМ

Солидаризм - это учение об обществе, утверждающее солидарность разных его частей. Солидаризм противостоит тоталитарным учениям классовой или расовой борьбы. В центре его стоит человеческая личность: она может быть только целью, никак не средством. Но, в противоположность индивидуализму и либерализму, солидаризм подчеркивает факт, что личность существует не сама по себе: своими знаниями, своей культурой, своей рукотворной средой человек обязан другим людям. Человеческое "я" нельзя отделить от "мы". Сознание общего "мы" - основа каждого сообщества. Неизбежные в нем конфликты надо решать не стремлением одной стороны подавить другую, а нахождением общих для обеих сторон ценностей и соподчинением столкнувшихся интересов этим ценностям. Солидаризм прежде всего образ действия: искать в людях то, что их объединяет, а не то, что их разъединяет.

Однак цим не вичерпується економічний блок нашої концепції, тобто напрямки у галузі економіки, на які ми радили би звернути найпильнішу увагу майбутній Україні. В Україні є потужні напрацьовки української школи фізичної економії, яка заснована та розвинута на засадах філософської школи українського антропокосмізму, визначними представниками якої були українці С.Подолинський, В.Вернадський та М.Руденко. Для глибшої деталізації принципів цієї школи дам уривок зі статті сучасного «метра» цієї школи, голови тов. ім. С.Подолинського, професора, пана Володимира Шевчука. Йдеться про відмінності поміж різними еволюційними типами ринкової економіки, починаючи з наявної тепер у більшості розвинутих країн соціально-орієнтованої ринкової економіки та закінчуючи необхідним для цього типу економіки вдосконаленням – перехід на стадію екологічно та соціальноорієнтованої ринкової економіки.

…Проте країни, що скористалися цією моделлю (соціальної ринкової економіки), швидко переконалися в обмеженості й соціальної ринкової економіки. Адже зовні привабливий високий рівень матеріального добробуту базується в кінцевому рахунку на інтенсивному індустріалізмі, який завдає все відчутнішої шкоди довкіллю.

Тому набуває актуальності модель екологічно та соціально орієнтованої ринкової економіки (ЕСОРЕ), запровадження якої демонструє реальну можливість «вписування» господарських систем у природне середовище.

Її екологічний компонент є обмежуючим параметром, який має об'єктивну пріоритетність і тому вимагає жорсткої субординації інших складових моделі, соціальний — цільовим орієнтиром, що спрямовує господарювання у гуманістичне русло, а ринковий описує механізм розвитку господарських систем…

…Прикладне використання моделі стає можливим завдяки обґрунтуванню сценаріїв «вписування» економічних систем у природну сферу. Відтак перехід до моделі ЕСОРЕ передбачає втілення низки стратегій, якими є:

— економізація господарських систем;
— маркетизація економізованих господарських систем;
— соціальна орієнтація ринкової економіки;
— екологізація соціально орієнтованої ринкової економіки
Визначальною серед названих стратегій є економізація господарських систем. Вона зачіпає глибинну складову моделі ЕСОРЕ і потребує:
— розмежування господарських систем на реальну та монетарну сфери, а саме — сферу створення та руху потоків товарів, робіт і послуг (реальна економіка) та сферу створення грошей і обігу грошових потоків (символічна або віртуальна економіка);
— модифікацію реальної та монетарної економіки шляхом структуризації на викладених концептуальних засадах і виокремлення в їх складі нових підрозділів суспільного відтворення та типів суспільно-господарських відносин.

«Вписування» економічних систем у природну сферу вимагає принципово нової інтерпретації структури суспільного відтворення. У найбільш загальному окресленні це потребує виокремлення нових підрозділів із складу існуючих та доповнення традиційної структури економіки новими підрозділами...

Переосмислення сутності виробництва дозволяє вести мову про кілька його типів, якими є:

— акумулювання поточної енергії, виробництво якої здійснюється завдяки космічному випромінюванню (зокрема нафта та газ виникають внаслідок дії сонця у процесі перегною рослин упродовж тисяч років, таким чином енергія Сонця трансформується у звичні для нас сьогодні енергетичні носії, якби ми зуміли виробляти нафту чи газ, а не тільки добувати – то це би стосувалось сфери виробництва. А так нафтогазова галузь стосується сфери видобутку та виготовлення, оскільки сама нічого не творить а лише використовує, є редуцентом) ;
— нагромадження живої речовини, виробництво якої є наслідком процесів фотосинтезу (будь-які продукти харчової промисловості не можна виготовляти, не маючи у первинному ланцюгу явища перетворення сонячної енергії у живу речовину внаслідок фотосинтезу);
— генерування інтелектуальних продуктів, здійснюване людьми як мислячими істотами (тобто окрема інтелектуально-іноваційна діяльність, частиною якої є «сфера високих технологій», примітки мої, О.Ч.)…

…господарські системи, діяльність яких полягає у видобуванні енергоносіїв та інших корисних копалин і їх перетворенні, а не акумулюванні енергії та нагромадженні речовини, належать до сфер видобутку та виготовлення, але не виробництва…

…Водночас антропогенні та техногенні фактори призводять до необхідності доповнення складу реального сектору економіки принципово новим підрозділом, який умовно може бути названий рисайклінгом. Він охоплює сукупність природо-, людино- та ресурсовідтворюючих процесів, а його запровадження пояснюється необхідністю інтерпретації господарських систем за аналогією до біосфери, яка самовідтворює себе і в якій відсутнє поняття відходів.

Відтак діяльність господарських систем доречно уподібнити природній діяльності, виокремлюючи у складі реального сектору економіки такі притаманні екології системоутворюючі поняття, як продуценти, консументи та редуценти . До продуцентів (їх доцільно вважати первинним рівнем реального сектора економіки) пропонується відносити сферу виробництва у викладеному її розумінні; до консументів (вторинний рівень) — сфери видобутку, виготовлення, обміну, розподілу та споживання; а до редуцентів (третинний рівень) — сферу рисайклінгу.

Пропонована стратегія «вписування» господарських систем у природне середовище дає змогу долати вади традиційних підходів до інтерпретації економіки та її структури, які призвели не лише національно-господарські системи багатьох країн, в тому числі й України, але і світогосподарську систему загалом до екологічної, соціальної та економічної кризи.

Потреби «вписування» економічних систем у природну сферу вимагають нового тлумачення відносин власності та споріднених з ними орендних і кредитних відносин між представниками колишніх, теперішніх та прийдешніх поколінь.

У структурі відносин власності слід виокремлювати загальнолюдську власність, що належить усім поколінням, а не окремим з них. Відтак об'єктами права загальнолюдської власності мають бути джерела відтворюваних і невідтворюваних ресурсів та досягнуті людством інтелектуальні надбання.

Об'єктами права власності теперішніх поколінь треба вважати відтворювані природні та інтелектуальні блага, самостійно здобуті цими поколіннями, та успадковані ними від попередників…

…Вкрай важливою стає ідентифікація об'єктів права власності прийдешніх поколінь. Такими об'єктами є обсяги загальнолюдської власності, збільшеної на частку власності теперішніх поколінь, що переходить у спадок нащадкам, за винятком спожитих невідтворюваних ресурсів та шкоди, заподіяної природі і людям.

Зменшення загальнолюдської власності варто розглядати як своєрідну позику, взяту минулими та сучасними поколіннями у майбутніх поколінь. Необхідність визнання цього специфічного кредиту стає дедалі нагальнішим у даний час, коли виявляються все помітнішими факти не лише зростання такої заборгованості, але й неприхованого пограбування нащадків.

Істотною передумовою нагальності відстежування цього типу економічних відносин стає те, що борг, взятий у прийдешніх поколінь їх попередниками, є незворотним. Торкаючись його відшкодування, доречно вести мову тільки про умовну компенсацію цього боргу: адже його можна повернути нащадкам лише у вигляді частки благ, здобутих їх попередниками. Тому стає безальтернативним захист загальнолюдської власності, обсяги якої мають бути примноженими чи принаймні збереженими заради виживання й розвитку прийдешніх поколінь.

http://www.kraina.org.ua/ua/material/401/ (повний текст статті)

Принциповим у даній концепції є те, що школа вводить у обіг поняття ЕНЕРГЕТИЧНОГО БАЛАНСУ ЛЮДСТВА, яким і належить з точки зору цієї школи керуватись націям та країнам у розробці своїх економічних програм з метою перевести економіку з екстенсивного редуцентного типу розвитку на рівень самовідтворюваної, збалансованої системи, як це властиво, наприклад, біосфері. Детальніше з цього приводу рекомендую подивитись у спорідненій концепції «ІК», що знаходиться за цим посиланням

http://www.kraina.org.ua/ua/module/national-idea/c...

Особливістю є те, що питання власності у даному економічному блоці не є ключовим у принципі. Для фізичної економії, важлива не форма власності, як така, а ЕНЕРГЕТИЧНИЙ БАЛАНС ЛЮДСТВА. Що мається на увазі. Як вище відмічено, економіка складається з трьох сегментів: продуцентів, редуцентів і консументів. Сучасна цивілізація перероздула другу частину з цих трьох сегментів економіки і утворила техносферу. Перший сегмент можна поставити у паралель із біосферою, третій – із ноосферою. І поки у виробництві буде переважати сфера видобутку, пов’язана з використанням НЕВІДНОВНИХ природних ресурсів, людська цивілізація, безвідносно до форм власності, буде котитись у прірву. Поясню на конкретних прикладах. Газовидобуток може бути у приватних руках, може бути у державних, може бути у колективних.

Але у незалежності від форми власності ніяк не змінюється та сутність справи, що надмірне викачування газу з земних надр врешті-решт веде до зсувів земної кори і провокує землетруси. Так само стосовно вирубки дощових лісів Амазонії. Це можуть робити приватні особи, можуть робити колективи, це може робитись навіть на цілком законних підставах, згідно патентів урядів. Але від того не міняється той факт, що на даний час почала пересихати Амазонка і міріади вірусів та бактерій, які раніше мирно існували у перегної дощових лісів, тепер мають шанс піти у широкий обіг, вкрай важко виліковна гарячка Ебола взялась саме звідси. І якщо міліони загинуть від епідемій, то загиблим не буде жодної різниці, вирубали дощові ліси приватні власники чи колективні. Тому фізична економія виходить саме з принципів енергетичного балансу людства, сутність якого детально роз’яснена за вищими посиланнями. Сутність підходу полягає у тому, що друга сфера людського виробництва, техносфера, повинна бути врівноваженою третьою, ноосферою і таким чином система набуде здатності самовідтворювання, властивої біосфері.

Механізми знову ж роз’яснювались за посиланням, зокрема таким сферам господарських зацікавлень людини, як гумус, нафта, газ треба надати статус загальнолюдської власності, а їхнє безвідшкодовне використання розглядати як обкрадання прийдешніх поколінь. Грубо кажучи викачав нафту – будь добрий, проінвестуй пошук альтернативних джерел енергії і цими здобутками людської ноосфери ВІДШКОДУЙ забране у прийдешніх поколінь. А не так як тепер, коли «Брітіш Петройл» скупає патенти на нетрадиційні джерела енергії по всьому світу і кладе їх під сукно, щоби не заважали її бізнесу. В Україні з такого роду загальнолюдського скарбу присутній гумус, саме у такому контексті його і треба розглядати. Всіма можливими способами, на рівні держави, необхідно ініціювати загальнопланетарні обговорення з цих питань, тому що коли, наприклад, по світу прийдуть смертельні епідемії від поруйнованої біосфери (біосфера мститься), то епідемія не буде розбирати, на якій території хто живе. Тому перше завдання держави у цьому плані, це сприяти такому напрямку розвитку ноосфери, щоби та перетворила техносферу з системи руйнівної до системи урівноваженої, тобто продуценти та консументи повинні врівноважити редуцентів. Якщо у подібного роду проекти будуть вкладати засоби і цим перейматись приватні власники – треба підтримувати ТАКИХ приватних власників. Якщо колективні – підтримувати ТАКИХ колективних. І у будь-якому разі зробити ДЕРЖАВНОЮ ПОЛІТИКОЮ.

У плані же власне кажучи форм власності світ на даний час, і це співпадає з базовими, концептуальними цінностями солідаризму, йде до розвитку та утвердження самокерованих громад, у тому числі як суб’єктів господарчої діяльності, але це не повинно, як було за часів СРСР, порушувати базові економічні свободи приватної ініціативи для тих, хто бажає ними користатись. Цікаво, що у концепції нашого типу неможливо уникнути того, щоби зробити вивчення законів людської душі та пошуки шляхів гармонізації психології людини активним суб’єктом суспільних стосунків, не обмежуючись лише законами механічного товарообігу та економічних свобод . У Гітлерівській Німеччині та Англії існував вільний ринок, у СРСР – ні, але психологією державного керівництва Рейх був набагато подібнішим до СРСР, ніж до Англії. Тому втілення наших ідей в умовах практичних держав вимагає особливого типу державного службовця, який би у своїй діяльності керувався би перш за все кодексом честі, а вже потім якимись своїми особистими вигодами та бажаннями. І ми вважаємо, що плин подій змусить більшість людей зробити особистий та свідомий вибір саме у цей бік. Тому що або людина добровільно та свідомо почне змінювати психологію егоїста у психологію альтруїста, або НІЩО не зупинить цивілізацію від загибелі. І це проблема ПСИХОЛОГІЇ людей, проблема тієї самої НООСФЕРИ, яку ми вважаємо не "надбудовою", а активним компонентом всіх відносин як усередині людського суспільства, так і взаємин людського суспільства з біосферою та таким іншим.

Тому ми у своїй концепції закликаємо, перш за все, ушляхетнювати ноосферу, сферу думки, і з цих підвалин думати про все інше. Безвідповідальні люди, які внаслідок особистих меркантильних інтересів діють за принципом «після нас хоч потоп» та «Васька слушает да ест» копають могилу собі і своїм дітям. По цілому світу повинні зорганізуватись групи людей, які керувались би ПРИНЦИПОВО ІНШОЮ ПСИХОЛОГІЄЮ, НІЖ ЛЮДСТВО КЕРУВАЛОСЬ ДОСІ, тоді хвора тканина суспільства врешті-решт почне замінюватись на здорову. Банальні «ігри» з тасуванням форм власності абсолютно ні до чого привести не можуть, тому що приватний, колективний чи монопольно-державний егоїзм все одно залишається егоїзмом і вступить у стосунки конкуренції та війни з іншими егоїзмами такого типу та оточуючим довкіллям, яке він, цей егоїзм, буде вважати просто об’єктом для своєї діяльності, тоді як насправді існує взаємозалежність та взаємозв’язок. Без комплексного ДУХОВНОГО перетворення людини, всі тасування форм власності у бік колективізму будуть просто неефективними, оскільки поміняє егоїзм індивідуума на егоїзм більш загального типу і на цьому все закінчиться.

Наприклад, якщо український колективний власник піде у ліси Амазонії, то буде займатись тим же, що й приватний. Тому що питання у тому, що він захоче отримати прибуток і буде керуватись егоїстичними бажаннями свого колективу. Щось зміниться на краще лише у тому випадку, якщо колективний власник проживатиме безпосередньо у лісах Амазонки, та й то не у тому випадку, якщо він захоче продати свої ліси, заробити гроші та переселитись кудись на Гавайї. Щоби було інакше потрібно, щоби колективом була вся нація. Але це вже загальнонаціональна власність. Те саме з нафтою та газом. Так що з точки зору енергетичного балансу людства нічого суттєво не зміниться.

Ну і щодо дуже важливого питання – мотивації людини на побудову, наприклад, тієї самої ефективної та потужної, екологічно та соціально збалансованої, економіки. Будь-яка економіка нормально розвивається лише тоді, коли ті, хто її творять, якось зацікавлені в її розвитку. Радянька економіка існувала доти, доки існувала комуністична ідея – щось там щодо побудови комунізму ще за життя теперішнього покоління. Ну і потім ще якийсь час - по інерції, за рахунок нафтодоларів, аж поки ті, хто ті долари котролював, не усвідомили в тому свого власного інтересу тільки для себе. Коли ніякої ідеї зовсім нема - то максимум на що здатна економіка такої держави - на рабську працю. І в якійсь мірі в Україні зараз так і живе, і ніхто особливо працювати і не хоче, бо нема заради чого, крім тієї відносно невиликої частини підприємців, які справді вкладають в справу свої зусилля і свою душу.

Тому мова якраз саме про це і йде - що треба об"єднати приватний інтерес з планом і з розвитком держави. Приблизно так, як ми всі це уявляли собі в 1991 році стосовно приватизації, коли кожен з нас хоч в якійсь частині мав стати власником і підприємцем. Тобто щоби абстрактна «загальнонародна власність» була не власністю державної бюрократії, а реально здійсненої спільною власністю багатьох людей, кожного на своєму місці, відповідального кожен за своє. Але все повинно бути налаштоване, як у оркестрі, за спільної гармонією і планами розвитку, визначеними загальнонаціонально. У плані НАПРЯМКІВ розвитку, звичайно, а не керуванні сороканіжкою на предмет, якою ногою услід за якої їй потрібно переступати.

Визначившись з цими питаннями, хотілось би ще додатково зазначити, чим саме для нас є розвиток держави, нації та людства. Цей розвиток для нас є розвитком ІДЕЙ. Зі своїм циклом весна, літо, осінь та зима. А всі владні структури та інші «органи» суспільного організму – лише певні канали для проведення через себе чи «відпрацювання» того чи іншого типу ідей та їхніх конгломератів, і гармонійність суспільного життя буде визначатись принциповою гармонійністю цього конгломерату ідей, і нічим іншим – всі конфлікти усередині «конгломерату» автоматично обернуться конфліктами у суспільстві та суспільних інститутах. Тому хотілось би детальніше зупинитись на схемах циркуляції та оновлення ідей усередині соціального організму, як це нам бачиться і малюється.

Почнемо зі структури влади. Структура влади, яким би чином не назвався той устрій, який присутній у кожній конкретній країні, „народоправство” чи якось ще, завжди буде мати природну ієрархічну структуру. Тобто будуть ті, хто визначає загальні напрямки думки, згідно яких буде мислити більшість людей у країні, прошарок професіоналів – керівників, економічний прошарок та прошарок робітників-виконавців. Навіть якщо „зруйнувати все до самих основ” (що часто виникає при болючих зламах на межі зима-весна), через деякий час на місці старого знову виникне структура зі всіма компонентами, змінені будуть лише персоналії, що може позначитись на зміні напрямків мислення загалом у країні. Зі змінами напрямків мислення той самий тип структури буде набувати інших порівняно з минулою структурою забарвлень та призначень.

Але через деякий час, коли структура, внаслідок природного консерватизму людської природи, почне набувати характеру скам’яніння, якщо провідники нових способів мислення „починуть на лаврах” а каста керівників перетвориться у замкнену структуру, яка зайнята само відтворенням себе, нові ідеї та напрямки, необхідні для подальшого зростання та перетворень країни, почнуть „бродити” у всіх прошарках суспільного механізму і шукати для себе нових брамінів (провідників думки), кшатріїв (виконавців-управлінців) та примкнулих до цих двох „лідерських” верств вайш’їв – „людей економіки” та шудр-виконавців. Якщо нова структура має достатньо сил для того, щоби м’яко, „зсередини”, перетворити стару – виникають еволюційні зміни, ні – революційні зміни.

Окремий випадок коли старе внаслідок тих чи інших причин консервує себе на необмежений час, тоді виникає спільнота за типом „консервної банки”, коли всі ідеї та практика старих циклів починає ходити по колу, недоліки системи (які будуть у будь-якої системи) починають домінувати, виникають важкі економічні неузгодженості та „водорозділ” суспільства за схемою „каста панів” (за означенням панів) та „каста рабів” (за означенням рабів). Врешті-решт або країна гине під тиском зовнішнього ворога (окремий випадок – катаклізми та стихійні лиха, подібні яким описані у Біблії у переказах про Содом та Гоморру та Великий Потоп), внаслідок старіння втративши здатність до самозахисту, втративши життєву силу, або ж виникають особливо криваві революції, бунти та т.п., що нищать країну зсередини та змушують починати все практично спочатку, але вже на новому оберті розвитку. Так сталося у 1789 році у Франції, так само сталось і у нас у 1917 році, частково відбувається і тепер.

Ті люди, які починають творити щось нове дуже часто свято переконані у тому, що „вони перед нас були погані тому, що погані, а ми будемо хороші тому, що хороші” і це є пастка номер один. Через деякий час найбільш активний „революційний” елемент стає тими самими керівниками і змушені дбати за сталість тієї структури, яку сотворили. А цей момент „підтримки структури” вже має свої власні внутрішні закони. Тому без постійного оновлення енергій, без постійного удосконалення розуміння того, чим живе і чим ПОВИННА ЖИТИ країна будь-яка, навіть найкраща, влада через деякий час приречена на стагнацію та опиниться на місці тих, кого перед тим нещодавно повалила („нещодавно” може бути через сто років, а може бути через десять – залежить від інтенсивності перебігу суспільно-ідейних процесів), і або вдосконалювати саму себе зсередини, або взяти курс на перетворення себе самої у за означенням „касту панів” зі всіма наслідками цього напрямку дії. Для того, щоби уникнути такого перебігу подій (а такий перебіг подій закладений у природі речей) необхідно спробувати зробити таким чином, щоби система постійно мала здатність до природного самооновлення.

Яким чином цього можна було би досягнути? Західна демократія пішла шляхом постійного оновлення структури через періодичну заміну керівної ланки та право людей на протест проти свавілля влади, що зафіксовано у профспілках та такому іншому. Своє це зробило, але на даний час структура цього типу знаходиться на межі своєї недосконалості та на шляху до переходу у стан „каста рабів” – „каста панів”. Це сталося тому, що структура була розрахована на оновлення у МЕХАНІЧНИЙ спосіб, вона у жодному разі не передбачала ушляхетнення та культуру думки широких народних мас. Тому виник прошарок управлінців, який задля збереження свого впливу на політичне життя країни, починає культивувати найбільш примітивні та маніпульовані людські якості, що мають свій корінь у найпримітивніших інстинктах, на аналізи яких побудував свій психоаналіз Фрейд. Внаслідок цього у найбільш розвинений демократіях сьогоднішнього світу, див. США, вибори зводяться переважно до ротації тих самих еліт, які не дають абсолютно жодного нового порівняно з попередньою елітою ідейно-психологічного наповнення країні, країна перейшла у фазу стагнації і при такому типі розвитку величезні економічні та соціальні проблеми справа всього лише часу, і не такого великого часу. Для американської демократії сьогоднішнього типу вкрай необхідний „середній американець&;amp;;rdquo; саме у тому вигляді, у якому він є тепер. Це потворно та образливо для людської природи, тому не має жодного позитивного майбутнього і потребуватиме значних, багато у чому кардинальних змін. Право на протести не змогло у даному разі допомогти Америці тому, що сам характер протесту був дуже обмежений і обумовлений лихварським, міщанським характером самої цієї цивілізації. Тому всі протести відбувались у певному зачарованому колі і „матриця” навчилась більш-менш адекватно на них реагувати і пускати у потрібне їй русло. З деякими поправками це ж саме стосується і Європи.

Схід йшов іншими шляхами, але теж не зміг уникнути своїх пасток і на сьогоднішній момент не видно тієї східної країни, яка могла би просто зсередини себе самої цих пасток уникнути. Схід більш ніж дбав за культуру думки, культуру мислення, АЛЕ ЦЕ ПЕРЕВАЖНО ОБМЕЖУВАЛОСЬ КОЛОМ ІДЕЙНИХ ПРОВІДНИКІВ ТА МОЖНОВЛАДЦІВ. Широкі народні маси за означенням вважались керованими реципієнтами, долею яких є якнайретельніше слухатись своїх провідників. Дещо до народних мас проникало „дифузією” – у вигляді казок, легенд, споглядання шедеврів архітектури та мистецтва, що були збудовані у багатьох країнах Сходу, переважно Індії. Але назагал тут вже давно дуже чітко встановився розподіл „каста панів – каста рабів”, і щось почало мінятись у кращий бік лише після приєднання у свій час Індії до англійської імперії. Країни Сходу були нездатні себе захистити унаслідок того старечого маразму, у якому перебувала їхня правляча верхівка. Це було або внаслідок системи спадкових каст (як в Індії) чи консервації незмінної системи влади, без огляду на її ефективність чи неефективність, як у Китаї. На той час західна цивілізація дала деякий поштовх у розвитку суспільних процесів великого Сходу, але й досі, при зовні демократичній формі правління, Індія перебуває у рабстві кастового звичаю, і негідник уроджений брамін чи кшатрій у внутрішньосуспільній ієрархії буде завжди вищим, ніж розумний та чесний вайш’я чи шудра, не кажучи вже про паріїв, навіть якщо останні вищі у ієрархії державної бюрократії, ніж перші. Механічне сприйняття західної моделі суспільства поєдналось з деякими внутрішніми атавізмами, і Індія як потерпала від внутрішньої немочі та безсилля. які призвели до завоювання її у свій час англійцями, так і потерпає. Це відбувається тому, що суспільство у цілому поки що не в силах переламати тисячоліттями затверділої системи спадкових каст, не знаходять для цього достатніх аргументів для широких народних верств. А багато хто цього не дуже і бажає. Це теж шлях, конфліктний у своїй природі, і поки ці конфлікти не будуть адекватним чином вирішенні – годі чекати з Індії якогось нового слова для людської цивілізації, якого вона не сказала би вже досі.

Китай розвивається зовні більш динамічно, але насправді стару імператорську касту управлінців просто поміняли нові комуністичні, участь народних мас у керівництві державою у тій системі не передбачена у принципі. Економіка багато у чому побудована на використанні дешевої робітничої сили, у тому числі невільничої у таборах. Для Китаю, можливо, це і не є дуже поганим шляхом, особливо якщо врахувати, що на початку 20 століття Китай практично повністю перетворився на країну опіумних деґрадантів, варто перечитати описи мандрівників, що спілкувались на той час з китайцями у Китаї. Але еволюція країни поки що все одно йде у межах побудови дуже чіткого водорозділу „верхи-низи”, і про те, що необхідно цей водорозділ долати задля здатності системи до постійного самооновлення ніхто навіть не замислюється. Тому Китай на даний час теж не показує людській цивілізації нічого такого, чого би в ній не було здійснено вже до цього моменту.

Ісламські країни Сходу стали на шлях у кращому вигляді відносно ліберального панування догми шаріату, і у цих пошуках панування догми забули про те, що велику культуру ісламського Сходу створили зовсім не догматики шаріату, а великі суфії та святі ісламу: Румі, Газалі, Сааді, Хафіз, Ібн Арабі та інші, для яких і християни – „люди книги” – і „язичники” могли бути братами, а не нечистими псами. Тому що, як казали вони, Аллах єдиний на всіх, але кожен знаходить його на своїх шляхах і може назвати по своєму. А Любов - це єдине вічне та незмінне, що єднає серця, бачення та народи. У результаті на ісламському сході виникає та сама „каста панів” (у фундаменталістів це мусульмани, а всередині мусульман „воїни Аллаха”) та „каста рабів” („невірні” та звичайні люди-мусульмани чиєю долею є – беззастережно коритись догмі). У більш людяних суспільствах, як у Ірані, створено свого роду „народну демократію”, але, по-перше, лише для мусульман, ніхто крім мусульман членами такої „демократії” бути не може а по-друге народу нав’язується зверху диктат ідеології, і будь-які пошуки вправо-вліво дуже суворо караються та пересікаються. Тобто система все одно взяла курс на самовідтворення і рано чи пізно стане перед невирішуваними у межах цієї системи суперечностями, які доведеться достатньо болюче долати.

По ходу дискусії довелось зануритись у роздуми над тим, на якому етапі виникають спотворення розвитку держави, у якому енергетичний цикл оновлення ідей «закривається» таким чином, що стають необхідними вибухи-революції для повернення природного енергетичного балансу, перетворення системи з системи закритого типу у систему самооновлювану і внаслідок цього природно самовідтворювану. Крім того довелось помислити про те, що це взагалі таке – держава, звідки вона береться і як розвивається. Таких поглядів щодо її генезису виявилося два.

Перший є примітивно-дарвіністським - при цьому держава розглядається як суспільне утворення, можливо тільки трохи більш складніше, ніж первіснообщинне чи навіть і тваринне стадо. Звичайно тепер такий підхід здається нам занадто примітивним і спрощеним, але давайте не будемо зовсім відкидати його і просто спробуємо зрозуміти, що саме в ньому не так, чи в чому саме там приховується та загроза, яка пізніше і приводить до неправильного розвитку.

Якщо виходити саме з цих позицій – то на чолі якогось первинного суспільного утворення завжди ставав найактивніший, найрозумніший чи найсильніший чоловік (людина). В той момент ніякого «узаконення» своїх прав він звичайно і не потребував, бо ставав цілковитим відображенням того стану речей, який виникав внаслідок дії принципу природного відбору. Але проблема виникає в іншому – в тому, що є дві складових такого добору: сам природний добір як наслідок боротьби за виживання і прагнення до розмноження та джерело, з якого він черпає для себе матеріал. Таким джерелом є мутації, відхилення від норми. Причому, зауважте, що в природному середовищі, наприклад в стаді диких тварин, самі тварини одного і того ж виду ніколи такі відхилення не знищують – відбір здійснюють переважно зовнішні чинники – або природне середовище проживання, або інші тварини – здебільшого хижаки. Тому тварини з такими відхиленнями від норми, внаслідок яких вони виявляються менш пристосованими – гинуть, а ті, в розвитку яких проявилося щось позитивне – виживають і дають нове, вже частково відмінне потомство та можливість нового розвитку для всього виду.

Але трохи не так воно відбувається в людському середовищі – тоді, коли користуючись своїми розумовими здібностями такий чоловік ( умовно кажучи – лідер чи може навіть вожак) починає направляти всі свої зусилля якраз на те, щоб знищувати саме ті мутації, які можуть здаватися і поганими відхиленнями, але які можуть призвести і до виникнення чогось кращого, але саме такого, що з часом почне становити загрозу чи конкуренцію вже йому. Тобто вже на цьому етапі виникає певне спотворення природного еволюційного процесу і мабуть не в кращу сторону.

Але й це ще не все – тому що до певного моменту такому лідеру, чи навіть групі лідерів якщо він, чи вони і дійсно – найкращі боятися все-таки зовсім нічого. Проблеми виникають пізніше – тоді, коли він в силу якихось обставин починає втрачати владу чи впевненість в собі. Наприклад – в силу старості, яка наближується, або внаслідок хвороби. От тоді він вже і сам починає виступати за впровадження такого механізму відносин, який би вже захищав його і все те, що ще вчора йому самому здавалося слабким, немічним і просто поганим і таким, проти чого ще вчора він сам всіляко боровся. В цьому звичайно вже проявляється позитивна складова – оскільки починає проявлятися той механізм природного добору, який досі придушувався, але зате з’являється і негативна – тому що сама інтенсивність добору знижується і тому що іноді таке «узаконення» може привести в результаті до створення таких нових законів – байдуже чи то юридичних, чи то просто суспільних, які будуть захищати не тільки того «слабкого», який мав би стати джерелом розвитку чогось нового, але й того, який все-ще залишається при владі і який цією владою не хоче поступатися навіть незважаючи на те, що вже давно не відповідає реальним вимогам життя. Тому в реальному, навіть в сучасному політичному житті все це завершується утворенням якогось певного компромісу між цими двома найгіршими варіантами розвитку – або повним знищенням всіх слабких і беззахисних, як це наприклад було в фашистській Німеччині або таким суспільством, де при владі залишаються ті, хто вже давно реально втратив всі свої найкращі якості і хто давно вже не являється ні найсильнішим ні найрозумнішим представником людського роду, що частково нагадує деякі африканські та південноамериканські владні режими і ще більше нагадує нам те, що ледь не було збудоване в Україні останнім часом.

Проте така точка зору лише частково відображає ситуацію, тому на противагу їй існує інша теорія походження держави - теорія про виникнення держави як наслідку певного суспільного договору. Така владна структура виникає тоді, коли певна група людей для вирішення своїх спільних проблем запрошує когось стороннього або вибирає серед себе когось такого, хто міг би це зробити краще за них. В основному це стосується двох речей – або того, щоб вирішувати внутрішні конфлікти і запобігати їхньому виникненню, особливо тоді, коли існування та розвиток таких внутрішніх конфліктів може призвести до загибелі суспільства, або того, щоб організовувати людей для захисту від якогось зовнішнього ворога, тобто це стосується того, що тепер називається внутрішньою та зовнішньою політикою. В цьому випадку люди мовби делегують такому владному утворенню якусь частину своїх прав, «довіряють» йому. Тоді цей керівник має бути вже не настільки сильним чи активним, як бути мудрим і вся його влада ґрунтується вже не стільки на застосуванні сили, як на довір’ї інших людей. Це нормально-регульований суспільний механізм, але і тут рано чи пізно виникає загроза його спотворення – тоді, коли цей володар починає зловживати владою, або:

а) використовуючи надану йому довіру не для розвитку всього суспільства, а для захисту власних інтересів і для збереження займаного становища – тоді він починає обманювати людей, переконуючи їх, що він якнайкраще справляється зі своїми обов’язками, або навіть якщо вони і розуміють, що це не так – то переконуючи їх в тому, що або вони все-одно ніяк не обійдуться без нього, або – що його все-одно зовсім нема ким замінити.
б) використовуючи надану йому владу і силу не для захисту від зовнішнього ворога чи для вирішення внутрішніх конфліктів, а для приниження людей і усунення навіть самої загрози виникнення будь-якої можливості свого усунення.

Так от – цікаво, що і такий підхід теж виявляється дуже знайомим для нас, особливо в світлі наших недавніх спогадів про епоху Кучми.

Але що ж тоді робити? Напевно враховуючи те, що в людині одночасно проявляється, умовно кажучи, і «божественна» і «тваринна» складова – обидва таких підходи до розвитку держави треба було би якось об’єднати. Тим більше, що все це виявляється надто близьким для України не тільки в світлі останніх подій, але й враховуючи її історичний розвиток. Так, на початку становлення Київської Русі були поєднані саме цих два підходи до розвитку держави – тоді існували розвинуті сильні племінні мікро-держави і дійсно були запрошені чужинці-варяги для об’єднання всього суспільства в єдину сильну державу, що врешті-решт таки і було зроблено. Та й сама назва одного з наступних князів «Мудрий» теж напевно багато про що говорить. Але все-це, разом взяте, чомусь все-ще так і не каже нам, як всі ці проблеми мають бути вирішені нами зараз – коли ми все-ще ніяк не можемо визначитися зі своїми шляхами побудови держави.

Зате тепер ми вже можемо напевно встановити інше – саме те, про що і говорили на самому початку цього невеликого дослідження і воно теж досить цікаве – те, що і в першому і в другому випадку цей елемент спотворення позитивного розвитку державного утворення завжди зміщується в один і той же бік – в бік узаконення права того, хто вже й так знаходиться при владі на те, щоб надалі самому вирішувати, кому залишатися при владі чи кого вибирати замість себе, замість того, щоб це здійснював якийсь зовнішній чинник – чи то природній добір і зовнішнє середовище – в першому випадку, чи то зібрання людей (або рішення наймудріших та найповажніших людей) – в другому. І ось саме це і є основним елементом спотворення розвитку державного механізму аж до виникнення загрози його повної деградації і знищення: чи то в наслідок внутрішніх конфліктів – революцій та бунтів, чи то внаслідок зовнішніх чинників – як втрати незалежності і завоювання іншими державами. Знову ж, корінь лежить у області людської психології, проблеми виникають при бажанні привласнити «під себе» те, що повинно за логікою речей працювати «від себе» задля інших людей та суспільства у цілому.

Беручи до розгляду конкретний випадок нашої української революції, то ми стали на заваді утворенню повністю закритої на собі „касти панів”, яка у своїх засадах і не намагалась би мислити про необхідність свого ідейного та функційного самооновлення, і нічого нового порівняно з минулим цієї країни з собою не несла У ПРИНЦИПІ. З „помаранчевими” справа була кращою, але на жаль вони не змогли знайти ефективну та дієву і потрібну для країни згоду та однорідність всередині самих себе. Однак не треба думати, що якби навіть у нову владу взяли нових людей повністю з майданів то наступило би Царство Боже, чи принаймні повністю щаслива та без проблемна Україна. По-перше, цих людей хтось повинен був вчити хоч чимось керувати, тому навіть після революції 17 року більшовикам довелось брати у нову владу „спеців” від царя, і не було тому іншої ради. По-друге у силу природної самоорганізації системи все одно суспільство розшарувалось би по чотирьох основних групах, це все справа часу. НАШИМ ЗАВДАННЯМ ЗАРАЗ Є СТВОРИТИ ТАКІ ПІДВАЛИНИ ДЕРЖАВОБУДІВНИЦТВА, ЩОБИ СИСТЕМА ПОСІЙНО БУЛА ЗДАТНА ДО ОНОВЛЕННЯ ЗСЕРЕДИНИ СЕБЕ САМОЇ. Початок цього, з моєї точки зору – система „електронної демократії”, яку ми бачимо як „казан ідей” та поле відбору нових майбутніх керівників, які могли би у майбутньому забезпечити ефективну ротацію кадрів.

На даний час система «Україна» знаходиться на «хвості» всіх минулих циклів та початку нового вибуху пасіонарності, яскравим вибухом та початком розвитку такого типу стала «помаранчева революція». У ході обговорення неодноразово виникало запитання, у який спосіб концепція «третього шляху», заснована на солідаризмі, зможе уникнути пасток фашистського типу розвитку суспільства. Справа у тому, що наріжним каменем нашої концепції є СВІТОГЛЯДНА ТА ДУХОВНА експансія, а зовсім не імперіалістична, відбір повинен відбуватись згідно більшої ефективності та адекватності світогляду та світобачення з точки зору подолання тих викликів, які стали перед людством внаслідок втілення у життя того шляху розвитку, на якому воно зараз стоїть, а не внаслідок примусу одних людей над іншими. Грубо кажучи нове світобачення українців повинно дати їм переваги перед іншими націями та народами у плані виживання у зв’язку з викликами майбутнього світу, і тільки після дієвої реалізації таких переваг можна буде говорити про подальшу ПРИРОДНЮ експансію ідей та бачень у ширший довколишній простір. В цьому плані це більше всього перегукується з тим «Третім шляхом», який колись приписувала собі Росії. Тоді в них це називалося «Третій Рим». На той історичний період така позиція Росії виконувала якесь своє певне призначення в світі – де в чому позитивне, де в чому негативне.

Та у сучасних умовах важко уявити собі хоч щось позитивне в спробах відновити колишню імперську політику, особливо якщо згадати, що немає жодного уявлення про те як має розвиватися їхня держава сама пособі, всередині країни зовсім немає – ні ідеології розвитку, ні повноцінної релігії, ні навіть хоча би спроб переосмислити колишній історичний досвід – як позитивний, так і негативний. Тому, можливо, і справді прийшов час України – в плані експансії вже не імперіалістичної, а духовної і світоглядної. Так що навіть якщо припустити, що у режимах Гітлера та Муссоліні уламки якихось подібних ідей мали місце, то це тільки зовнішня схожість. Можливо, частково такий напрямок думок там і був присутній, але там були допущено кілька надзвичайно важливих помилок, які в корені змінили стан справ так, що в кінці кінців така держава стала таким же антиприродним утворенням, як і держави інші, тільки в її найгіршому і страшному вигляді. Ось ці помилки:

1) Це те, що основою біологічного добору є мутації. Джерел таких мутацій для розвитку однієї нації може бути лише два – або кров інших народів, або природні відхилення в межах тієї ж нації – психічно хворі, каліки, хворі – і т.д. Гітлер знищував і представників інших націй і своїх власних, як він вважав, неповноцінних людей і таким чином знищував саму основу еволюції для німецької нації. Те, що геніальність, наприклад, дуже часто межує з безумством, напевно нагадувати не треба

2) Еволюція можлива тільки тоді, коли існує природній добір – а для цього життя всередині держави для її громадян має бути достатньо вільним і незалежним – таке неможливо в умовах тоталітарної держави. Тоді виникають люди слабкі і залежні, що ми можемо легко зараз побачити і на своєму власному прикладі тоді, коли ніяк не можемо позбутися колишньої комуністичної залежності і пристосуватися до більш вільного життя.

3) Природній добір на то він і має бути «природнім», що має відбуватися за законами природи, а не за тими уявленнями, які існують в того, хто хоче ту природу підчинити собі. Тобто тут путається причина і наслідок, в результаті чого фактором відбору виступає вже не природа, а держава, або й взагалі якийсь самий примітивний чиновник, який несподівано отримав право вершити долі чи навіть розпоряджатися життям інших людей. Що він може «відібрати, думаємо, пояснювати не треба. Як з цим боротися, думаємо, теж зрозуміло – саме тому ми і ведемо мову про необхідність віри в Бога, чи про необхідність наявності якоїсь достатньо відкритої до подальшого розвитку світоглядної моделі у вищому сенсі, як, умовно кажучи, «плану розвитку людства» та земних моделей розвитку таких уявлень.

А в загальному для України такий суто біологічний підхід означає одне – збереження своїх хворих, інвалідів, калік та інших нібито неповноцінних людей як у багатьох випадках цінного генетичного матеріалу для подальшого розвитку нації (це окрім абсолютно зрозумілих добродійства та благочинності) і, найголовніше – створення всіх умов для розвитку інших народів на території України. Тому з цієї точки зору те, що є найбільшим недоліком України з точки зору класичного державотворення – великий прошарок не-українців - виявляється надзвичайно цінним для дальшої перспективи і оновлення всієї нації. Про що ми і ведемо мову – що Україна, як перехрестя світів, дійсно може народити щось зовсім нове, тільки необхідно задати їй це напрям розвитку – вищу духовну еволюцію.

Також нам закидали необхідність більш адаптувати свою концепцію під схему природного відбору, засновану на позиціях біологічного дарвінізму, оскільки, як казали, сутність концепції йде всупереч принципу переживання найбільш пристосованих і тому не є зовсім для людини природною. Однак ми вважаємо, що крім тваринної природи людина ще має іншу, духовну, яка має прямо протилежні тваринній природи властивості та закони, внаслідок дії якої у світі людина може проявляти усвідомлену безкорисливість, навіть всупереч своїм інстинктивним потребам (наприклад, інстинкту самозбереження) та може керуватись у своїх діях такою доволі абстрактною для тварин ведучою зіркою, як моральний закон, закон совісті та честі. При цьому ми не відкидаємо самої концепції «природного добору», але вважаємо, що цей добір в умовах людського суспільства не може виключати з себе добір за якостями психології та думки (тобто виключати з себе закони душі та еволюції морального закону). Тому що за умов такого виключення «природний добір» стає протиприроднім, тому як людина, яка втратила природній ведучий інстинкт тварини а не набула ведучих якостей людини розумної та духовної стає гіршою за тварину. І ось обґрунтування. Вважають, що людина – найгірший хижах в природі. А проте це не зовсім так.

1) Жоден хижак в природі ніколи не знищує іншого хижака – тільки якщо це не пов’язано з захистом його території чи боротьбою за самок і продовження роду. Людина це робить постійно і повсякчас і звідки це могло взятися з т.зору еволюції, якщо в дикій природі такого нема – абсолютно незрозуміло.
2) Більше того – ще дивнішим є те, що людина може знищувати інших особин свого виду тільки заради задоволення чи насолоди – ні одна хижа тварина такого зовсім ніколи не робить, хіба що скажена. Тоді напевно треба було би прирівняти людину до якогось скаженого вовка - але таким чином і всю нашу цивілізацію прийдеться признати цивілізацією скажених хижаків – таке навряд чи це сподобається прихильникам біологічного дарвінізму.
3) Ну і нарешті третє, найголовніше: жоден хижак ніколи не знищує найкращих представників того виду, яким харчується і за рахунок якого живе, а вибирає в першу чергу слабих і хворих. Так працює еволюція і тільки тому взаємозв’язані пари видів хижаків та їхніх жертв взаємно еволюціонують і залишаються повноцінними і здоровими на протязі багатьох тисяч або й мільйонів років.

Зовсім іншу картину ми бачимо стосовно людського суспільства, стосовно тих фактів, про які говорять біологічні дарвіністи вказуючи на людину як на найгіршого хижака в природі – вона знищує свій вид навіть тоді, коли для цього немає біологічно обумовленої потреби, вона робить це заради задоволення або якихось взагалі абсурдних світоглядних принципів, вона постійно знищує найкращих представників свого виду – приклади епохи сталінізму та гітлеризму, напевно, наводити зайве. І тому якщо для земної флори і фауни еволюція є позитивним фактором, то діяльність людини стосовно себе ж самої швидше схожа на намагання протистояти такій еволюції. І якби розвиток нашої цивілізації дійсно йшов за законами еволюції – то результат напевно був би вже зараз набагато кращим від того, що ми маємо зараз.

***

А підсумувати хотілось би деталізацією деяких думок стосовно того, що можна було би вважати «стрижневою, вістовою лінією» нашої концепції – «духовного виміру» «третього шляху», який прагне попасти «у щілину» поміж світом непорушних догм різних релігій та вирослих з них церков та того типу «вільного розуму» людини, який, відмовившись від догм, не зумів знайти жодної опори натомість і пішов у нігілізм та холодний цинізм, «плаваючи у вільному просторі» стосовно морального кодексу та мети існування людини, як такої.

Ключовою тезою нашої концепції є необхідність добровільної духовної освіти для людини, освіти на рівні державних програм, у загальнонаціональному масштабі. Ми не пропонуємо у такій освіті вводити диктат жодної церкви, релігії чи конфесії.

Всього ще якихось 100-150 років тому будь-яка релігійна система була достатньо законсервованою і поганою. І тому саме на противагу таким релігійним уявленням, які тоді тільки обмежували всілякий розвиток людини і виник атеїзм і політика. Атеїзм – як протиставлення духовній залежності. Політика – як протиставлення владі церкви на державному рівні. Тому коли мова буде йти про якесь навчання в цьому напрямку, то і ці дві складових духовного пошуку людства теж повинні бути враховані. Таке вже було в нас – в період нашої радянської історії. Залишилося щось зовсім незначне – зуміти поєднати разом «тезу та антитезу», релігії та їхніх антагоністів. Яким чином це можна було би зробити? Безумовно, людина повинна бути ознайомленою з будь-якими напрямками людської думки, як і результатами їхнього втілення, це стосується і наукового атеїзму західного типу (буддійський та індуський атеїзм „настіка” має мало спільного із західним, більшість настіка не визнають богів у якості самостійної сили, не підкореної закону, але визнають сам Закон) і політики, що не намагалась просвітити себе моральним законом. Треба вивчати це також у зв’язку з наступними політичними тоталітарними системами, так само як і вадами науково-технічного прогресу.

Природно, що такий самий підхід треба застосувати і до історії релігій як таких, треба нещадно висвітлювати і всі негативні риси їхньої історичної проявленості, не забуваючи наголошувати і на всьому високому та великому що, не дивлячись ні на що, виникало унаслідок дій релігії у світі впродовж всієї багатотисячарічної історії людства. Результатом буде те, що розуміння релігій очиститься від фанатичних випарів а їхні антагоністи очистяться від небажання бачити далі свого носа і заперечувати абсолютно все, що не вкладається у основи віри у відсутність у світі розумних та керуючих начал (що і є сутністю атеїзму останніх століть, атеїзм є вірою у відсутність) крім біологічної людини. На основі таких аналізів та роздумів і можна буде дійти до основи того потрібного світогляду, який об’єднав би у собі здатності аналітичного, наукового мислення і поетичних натхнень та інтуїції, з’єднав би „фізику”, „лірику” та „релігійний інстинкт” людини у одне нерозривне ціле, де кожна частина взаємно підтримувала, а не взаємо поглинала та поборювала би іншу.

Ми вважаємо, що Україна знаходиться на початку цього шляху. Вже об’єктивно стала на нього та не має іншого вибору, як пройти до кінця. Але якими тернинами та байраками проведе її ця дорога знає, мабуть, лише Бог. А ця концепція і тема – спроба побачити хоча би дещо з долі майбутньої України, наскільки вистачає бачення та вмінь.

Звичайно хтось може зауважити, що таке поєднання буде занадто складним для шкільної освіти, але це не має принципового значення – можна зробити його максимально простим і доступним, основне – зберегти загальне співвідношення і задати вірний напрямок розвитку, а детально все це проробляти можна звичайно і на рівні інститутів і університетів.

Питання у тому, щоби люди зрозуміли нарізність та невідкладність не тільки пошуків влади та сили «світу цього», але й пошуків «духовного виміру» людини, як таких. Церкви далеко не завжди заохочують до духовного пошуку, часто якраз обмежують певним баченням догм і консервують людину у свого роду «гордині духовності», коли людина думає, що щось пізнала, але насправді зупинилась лише на початку духовних шляхів. Тому потім виникають всі «матеріальні зацікавленості», та невідповідність декларацій та дійсності, як прояв реальної невіри у власні ідеали, замість царства духу починають шукати царство світу сього. Вихід у тому, щоби люди припинили шукати, що їх хтось буде вчити вірити та хтось формувати, а почали шукати самостійно та свідомо, що ж насправді складає першооснову Всесвіту і у чому є сутність людського буття. Зараз таких людей з’являється чимдалі більше, потрібно, щоби держава на всіх напрямках давала «зелене світло» таким роздумам та пошукам, у культурному, релігійному та філософському планах. Це – питання ідеалу, про який говорять масам людей. Якщо держава буде сприяти постійним розмовам та бажанням матеріального збагачення та такого іншого, то буде культивувати найбільш приземлені бачення життя і вкрай буде звужувати людську свідомість. Держава не може лишатись у стороні від цих всіх процесів, своїми діями вона обов’язково займе якийсь бік, навіть якщо декларуватиме невтручання.

На даний час у широкі маси людей пішла велика кількість знань про психічні здібності людини та структуру людської психіки, можливості людської свідомості. Тільки питання часу, щоби люди розпочали широко використовувати ці знання на практиці. Це може найнесподіванішим чином змінювати будь-які суспільно-громадські ситуації. Тому і необхідне якнайширше, з раннього віку, ознайомлення людей з духовно-культурною спадщиною людства, оскільки тільки озброєнні багатобічним знанням люди зможуть набути ту духовно-психічну рівновагу, яку можуть втратити дуже незабаром, коли сьогодні ще рідкісні прояви людських здібностей стануть буденними та постійними.

Духовні шляхи самі по собі до економічної діяльності людини не мають стосунку, але варто пам’ятати лише одне: будь-яка діяльність, навіть економічна, яка у своїй основі заснована на егоїзмі, врешті-решт приведе до самознищення системи. Це просто питання часу. Класичний приклад – коли «дикий капіталізм» став на межу тотальної руйнації, особливо після «чорного четверга»у Сполучених Штатах, їхнім олігархам вистачило розуму почати ділитись з іншими людьми і стати на шлях побудови хоча б частково соціально-орієнтованої ринкової економіки. Це часткове, порівняно з попереднім, привнесення гуманізму у суспільну діяльність і дозволило світовій економічній системі пережити свою кризу тридцятих років. Їм допомогла Жовтнева Революція – дуже наочно побачили як воно може бути, якщо далі продовжуватимуть у тому ж дусі.

Хочемо ще сказати пару слів про історичні типи «подвижників-відлюдників», які у пошуках духовних істин відокремлювали себе від світу та суспільно-господарчої діяльності у ньому. У старій Індії існувало таке правило: до сорока років людина повинна бути сім’янином та виростити дітей. А вже потім, якщо захоче, може стати саніасіном-мандрівником. Шукати сутність Буття можна у будь-якому стані. Для цього не конче ставати відлюдником. Але якщо вже хтось бажає йти саме так – то це особистий вибір людини, держава не повинна мати до цього стосунку. Старі монастирі повністю забезпечували себе всім необхідним за рахунок постійної праці, не вимагаючи підтримки від держави, а коли отримали державну підтримку і стали «володарями цього світу» - стали розкладатись і будь-яка духовність з більшості з них пішла. А хто йшов у відлюдники, той взагалі не розраховував ні на кого і ні на що, крім Бога. Звичайно, що духовні пошуки пов’язані не тільки з досягненнями, але й з обманами, пастками та розчаруваннями. Багато людей, які стикнулись з небезпеками духовних шляхів, потребують і потребуватимуть психологічної допомоги. Це – особливість та природна дихотомія такого роду шляхів, людина починає викликати на себе такі небезпеки, які в іншому стані її до пори не чіпають і залишається з цими небезпеками у основному сам на сам, будуч змушеною відповідати на всі виклики найбільш адекватними зі всіх їй відомих засобів, по ходу справи вдоско алюючи і засоби, і своє світобачення до ступеню досягнення повної душевної рівноваги та гармонії з іншими людьми, собою і світом. Природно що є ті, хто не у всьому зумів бути успішним на таких шляхах. Але держава просто від себе, як держава, не може таким людям допомогти. Вона тільки може дати режим максимального сприяння тим людям, які займаються наукою про людську душу. І зробити одним зі своїх пріоритетів накопичення потенціалу таких людей, даючи можливість людям науково та методично долучатись до всіх знань про людську психіку та шляхи її гармонізації, накопичені у тому числі і різними релігіями впродовж тисячоліть.

Хай гордістю держави будуть не товсті гаманці негідників, а могутній потенціал людей знань, які зробили пошуки знань про світ та місце людини у світі основою та єдиною метою свого життя. А щоби люди не потрапляли на сумнівні шляхи, наприклад до сатаністів, то їм просто треба давати якнайбільш якісну та всебічну інформацію про те, що є що, при чому з раннього віку, у різні, для кожного віку найбільш гармонійні та адекватні, способи. Відмова мислити про такі речі не врятує від них. Врятує лише чітке знання, а знання такого роду треба культивувати, це як сад, який не росте за одну хвилину. Потрібен час і потрібні садівники.

Ми щиро дякуємо всім нашим співрозмовникам, і друзям, і противникам, бо без їхньої участі не було би можливо сформувати цей «додаток» у якості уточнення та роз’яснення до деяких пунктів нашої концепції. Маємо надію, що наша спільна праця не пропаде намарно.

Хай Світові буде добре. Хай буде у Небі мир та між людьми благовоління.

Чистяков Олександр,

Лубківський Ігор

Київ – Тернопіль 2006.