Ігор Лубківський

Безкоштовні поради українським Інтернет-політтехнологам...

09 Oct 09 09:24:24 GMT

Стаття була опублікована на УП (http://www.pravda.com.ua/news/2009/10/8/102962.htm), але мені, як і любому автору, напевно, чомусь здається що без редакційної правки вона була кращою. Тому наводжу тут її повністю, в такому варіанті, в якому був написав

Нічого не можна сказати настільки правильно, щоб сказане не можна було спотворити дурним тлумаченням.
Бенедикт Спіноза. Теологічно-політичний трактат.

Життя, як сукупність цілей, має право піти всупереч абстрактному праву.
Ґеорг Вільгельм Фрідріх Геґель. Основи філософії права, або природне право і державознавство.

Ситуація на УП (та й на інших сайтах, здається, також), переходить уже всі можливі межі. В коментарях до статей постійно звучать образи й хамство, опоненти переходять на особистості –замість того, щоб обговорювати позиції інших дописувачів чи тези опублікованої статті, перекручують і спотворюють ніки один одного, зафлуджують та заговорюють теми. А на додачу до цього намагаються ще й так витлумачити слова іншого, щоб це давало їм право віднести його до якоїсь наперед означеної принизливої категорії („бидло”, „свідоміт”, „бандюган”, „яйцеголовий”, „юлезомбі”, інше...).

Звичайно це елементарна зневага до неписаних (а подекуди й писаних) правил поведінки в Інтернеті, по-суті – звичайна неввічливість. А проте здається ніхто давно вже не вірить в те, мовби все це відбувається цілком випадково. І найперше мова тут йде або про представників певних політичних сил (штатних коментаторів), які таким чином намагаються створити видимість масової підтримки своєї партії, або про тих користувачів Інтернету, які наслідуючи прихильних їм політиків, намагаються таким чином „допомогти” їм.

От тільки невідомо, для кого саме потрібне створення такої видимості підтримки – адже реальна аудиторія Інтернету в Україні все ще не така вже й велика. До того ж люди тут збираються переважно думаючі – таких просто так не візьмеш, а тому це швидше схоже на гру з самим собою, ніж на справжню війну – одні коментатори створюють видимість підтримки своєї політсили для себе самих і борються з іншими, які все так же створюють видимість підтримки в першу чергу для самих себе. Ну чи в крайньому разі – для своїх замовників.

Проте звичайно не все, що відбувається в Інтернеті, є явним прикладом політтехнологій – іноді навіть діючи аналогічним чином людина може просто повторювати те, що десь почула чи побачила. Так само не є політтехнологіями й те, що людина робить в силу якихось своїх, хай може навіть і не зовсім чесних, чи не настільки однозначно позитивно спрямованих, уявлень. Дуже часто така позиція людини є виявом іншої проблеми – прагненням відстояти якесь своє, здавалось би краще, вигідніше чи безпечніше для неї уявлення про майбутнє.

Але навіть це насправді може мати два своїх прямо протилежних прояви. Так уважний і вдумливий читач напевно вже встиг помітити, що дві вищенаведені цитати, винесені в епіграф даної статті, в контексті даної розмови до певної міри суперечать одна одній. Перша закликає до поваги до висловлювань і думок іншої людини, а друга навпаки – говорить про те, що життя володіє вищими цілями, заради яких, здається, можна й пожертвувати штучними умовностями – як-от вихованням, законодавством чи, тим більше, правилами сайту.

Так і в цьому разі – така поведінка, такий тип ведення дискусії теж є відображенням певної системи уявлень:

а) про те, що для того, щоб перемогти в дискусії, комусь треба „закрити рот” – наприклад, образивши чи принизивши його;
б) про те, що той, хто таким чином переміг в диспуті, й справді буде кращим чи розумнішим за опонента;
в) про те, що інші люди після того будуть наслідувати саме такого переможця, а тому всі його наступні слова видаватимуться тепер надзвичайно авторитетними і вагомими;
в) про те, що Інтернет щось вирішує в нашому житті саме таким чином, що від загальної кількості позитивних (чи негативних) повідомлень про когось конкретно залежить й його подальше сприйняття – так, ніби людина сприйматиме цю інформацію єдиним статистично узагальненим чином, без будь-якого наступного її аналізу чи власної емоційної оцінки;
г) про те, що заради перемоги „свого” кандидата, чи своєї системи цінностей допустимо все, а тому така схема поведінки в Інтернет-дискусії (і не тільки ) є єдиноправильною, а тому й істинною.

Все це можливо й справді не позбавленого певного сенсу – в усякому разі тоді, коли мова йде про відстоювання своєї позиції якимсь окремим громадянином. Тим більше, що важко вимагати від кожного повного аналізу власної поведінки і певні недоречності в ній завжди є до певної міри зрозумілими. Але спрацьовує таке лише тоді, коли одні громадяни залежні від інших – наприклад в якійсь обмеженій формальній групі: шкільному класі, робочому колективі, тюремному ув’язненні.

Тоді ж, коли мова йде саме про політтехнології, і особливо – в Інтернеті, де всі в принципі вільні і незалежні, це вже, як мінімум, нерозуміння суті проблеми. Так, людське мислення й справді побудоване на асоціативній основі – повторюваності певних подій і їхній емоційній насиченості. І саме на такому принципі, здається, і збудоване бажання заполонити весь Інтернет одними тільки позитивним відгуками, які б повторювалися почастіше і повсюди про „свого”, і негативними – про „чужого”.

Проте не все так просто – людина не судить про щось на основі одних тільки однотипних відгуків, здобутих з одного-єдиного джерела інформації. Я вже навіть не кажу про те, що далеко не завжди ми звертаємося до чужого досвіду, що частіше схильні довіряти таки власному. І тоді, коли ми потребуємо інформації чи поради, ми шукаємо її свідомо чи й несвідомо, але завжди активно, вибірково вибираючи потрібне саме собі.

Тоді нам більше потрібна експертна оцінка, потрібні висновки, а не сама „гола” інформація, потрібні різні умовиводи, отримані виходячи з різних точок зору. І ті з них, які видаються нам більш логічно обґрунтованими, ті, які в більшій мірі перегукуються з нашим власним досвідом, і видаються більш переконливими. Особливо тоді, коли в таких міркуваннях людина знаходить якусь схожість на власні роздуми або на власну особистість. Тому насправді:

а) Інтернет читає обмежена кількість людей. І в більшості своїй – достатньо добре підготовлених інтелектуально: тобто тих, хто здатний аналізувати і оцінювати інформацію;

б) Інтернет – це ще не весь світ, тому навіть сприймаючи інформацію з Інтернету, людина порівнює її з інформацією, отриманою з інших джерел, в т.ч. – і зі свого власного досвіду й життя;

в) Інтернет виконує функцію не стільки засобу масової інформації, як експертного центру. На відміну від інших джерел інформації – того ж телебачення, наприклад, чи вуличної реклами, тут люди мають можливість відкривати ту сторінку, яку самі бажають, і те джерело інформації, яке самі хочуть. А оскільки за твердженням соціальних психологів складну інформацію люди найкраще сприймають саме в друкованому вигляді, то, відповідно, і інтелектуальна цінність її має бути вищою, ніж скажімо, цінність телевізійної реклами чи рекламних плакатів, які сприймаються саме як цілісний візуальний образ;

г) непідготовлена чи незацікавлена аудиторія й справді сприймає інформацію комплексно й асоціативно, не настільки глибоко аналізуючи її з перших же хвилин. Можливо саме на неї і розраховані дані технології. Але навіть це – палиця з двома кінцями, бо саме тому применшення цінності джерела інформації, наприклад, відповідно зменшує і цінність тих повідомлень, які в ньому розміщуються. І якщо коментатори, ну скажімо БЮТу, пишуть в коментатарях до статей на УП про те, що цей Інтернет-ресурс ніякої цінності ні для кого не становить, але разом з тим самі звідси цілодобово не вилазять – то це принаймі дивно, якщо не сказати – просто по-дурному. Так само й хамство деяких коментаторів цілком логічно поєднується з іменем того, за кого саме вони агітують. А тому ще невідомо, чи приносить така „допомога” більше користі комусь (ну наприклад Юлії Володимирівні, Тягнибоку, Януковичу, чи ще там комусь), а чи навпаки – шкоди.

Тобто тим, хто своїми повідомленнями хоче підтримати якусь певну політичну силу, напевно треба було би діяти рівно навпаки до того, як вони чинять:

- наголошувати на значимості того сайту, на якому вони самі пишуть, а не навпаки;
- ставитися з повагою до опонентів, а не навпаки;
- аналізувати і пояснювати інформацію, а не навпаки;
- давати можливість опоненту самому робити остаточну оцінку почутого, а не навпаки;
- давати можливість опоненту відчути себе більш знаючим і думаючим після спілкування з ними, а не навпаки.

От тільки це вимагає й відповідного рівня професіоналізму. І тому вже просто образливо навіть не стільки через те, що нами намагаються маніпулювати, як через те, що роблять це настільки невдало і непрофесійно. Власне кажучи, як виборець я особисто теж відчуваю від цього певну образу – що мене вважають аж настільки погано інтелектуально розвинутим і підготовленим, щоб я піддавався аж на настільки дешеві і неякісні методи маніпуляції.

Тим більше що в свій час політика, ну скажімо нашого теперішнього прем’єра, як найбільш вірогідного кандидата на посаду майбутнього президента, була спрямована якраз на збільшення активності людей, а не на маніпулювання їхньою думкою. Ну чи принаймі саме так було в Інтернеті – працював форум на персональному сайті самої Тимошенко, проводилися Інтернет-конференції, в 2006-му запрацювала перша „Ідеальна країна” і БЮТ зайнявся пошуком нових і цікавих людей, ну чи хоча б – привселюдно задекларував тоді такі наміри („без тебе нічого не буде..!”).

А проте наші політики, прийшовши до влади, своє ставлення до цього питання завжди різко змінюють, і якщо ті, що знаходяться в опозиції, або й взагалі викинуті за борт політичного життя, завжди закликають народ до боротьби за свої права, то ті, хто вже володіють владою, навпаки – ніким з нею, в т.ч. і з самим народом, ділитися вже не збираються. Навіть і в такій примарній сфері, як Інтернет – і тут Юлія Володимирівна, на жаль, теж не стала ніяким винятком.

Хоча правда, справедливості заради, треба відмітити що це не проблема однієї тільки Тимошенко чи однієї тільки України, корені цієї проблеми мають більш тривалу історію. „Тому що послідовний” Янукович в 2004-му, будучи Прем’єром, он теж закликав до стабільності, а тепер, будучи відстороненим від влади, все так же „послідовно” закликає народ вже до боротьби з цією владою. Аналогічно й інші „претенденти на трон” – той, хто знаходиться в опозиції до влади, завжди потребує підтримки народу, а той, хто нею володіє – вже ні.

І завжди в історії нашої цивілізації за всі тисячоліття її існування було саме так – той, хто прагне до влади, закликав народ до революційної боротьби, а той, хто вже володів нею – до смиренності і покори. Хоча й образливо, що наша Україна (не плутати з однойменною партією) не стала в цьому винятком. Тому, мабуть, й нам не варто мати в цьому сенсі абсолютно ніяких ілюзій щодо нашої потрібності чи ні нашим же політикам.

Але навіть за таких умов хотілося би бачити, принаймі:

а) професійну команду, яка йде до влади, а не ватагу гопників, які витворяють те, про недопустимість чого знає кожен модератор з досвідом з будь-якого, і навіть не тільки політичного, сайту;

б) елементарну ввічливість і повагу: якщо вже неможливо достукатися до керівництва ідеологічної служби якоїсь конкретної партії хоча б заради того, щоб закликати її людей до порядку, то може варто спробувати переконати їх вести себе по-іншому хоча б заради їхніх власних інтересів;

в) елементарну повагу до власного народу – в тому, щоб наші політики не вважали його аж настільки тупим, нездатним відрізняти істину від брехні. І хотілося би бачити цю повагу, до речі, не тільки тоді, коли він перед виборами раптом стає їм таким потрібним;

г) системну державотворчу діяльність, а не боротьбу за те, „хто скільки відкусить” від електорального пирога – а там будь що буде!

А ми всі натомість отримаємо хоча б ту можливість висловлювати свою думку, яка колись так багато важила для Юлії Тимошенко і яка раптом стала їй настільки непотрібною зразу ж після того, як вона прийшла до влади, не кажучи вже й про інших політиків.

Ну і наостанок, власне кажучи, хотілося би сказати ще кілька слів про останній пункт цього переліку – системну державотворчу діяльність. Будь-яка система, навіть байдуже яка саме, повинна володіти хоча б наступними обов’язковими ознаками, володіти:

а) стратегічними цілями;
б) програмою власної діяльності для їх досягнення;
в) методами їх досягнення (ресурсами, в даному разі це люди, об’єднані цими цілями – члени партії та найняті нею спеціалісти);
г) володіти зворотніми зв’язками для:
- коригування власної діяльності (своєчасного внесення змін в програму діяльності);
- перевірки успішності досягнення цілей і наступного прийняття рішення про: продовження діяльності чи її припинення, можливу відмову від цілей як недосяжних, пошуку нових цілей (володіти налагодженим і зрозумілим механізм прийняття рішень);
- заміни ресурсів (тут – заміни кадрів, здійснення кадрової політики).

З цієї точки зору жоден з існуючих кандидатів у президенти, на жаль, навіть й близько не відповідає тому, що потрібне для України. Але хотілося б побачити принаймі хоч щось з цього списку – хоч якісь задекларовані державотворчі цілі, хоч якусь національну стратегію їх досягнення, хоч якусь програму власної діяльності. І це ще не кажучи про зворотні зв’язки, одним з яких є право народу на висловлення власної думки та власної оцінки ситуації.

Попри всі теперішні недоліки Ющенка, в 2004-му ми знали чого хотіли самі, знали всю його команду і знали те, які цілі він тоді декларував – але й це не врятувало нас від усіх наступних помилок і розчарувань, які принесли нам п’ять років його правління. Не хотілося би тепер, після виборів нового президента України, повернутися в ще гірші стартові умови, ніж це було тоді, в лютому 2005-го...

І ось саме про це, напевно, і варто було б говорити нашим політтехнологам, а не про те, хто там наскільки від кого кращий, симпатичніший чи розумніший; хто й де працює, чи ні; і як саме і на кого саме чи ради чого саме...

08 жовтня 2009 р.
м. Тернопіль

Ігор Лубківський,
екс-модератор
персонального сайту Тимошенко
2006-2008-го років.

Про Тимошенко

24 Sep 09 12:00:01 GMT

Я незгідний з тим, ніби все вже завершилося, на мою думку воно все ще два-три роки тягнутися буде.

Україна звичайно не пропаде, а ось якою вона буде - побачимо. На мою думку Тимошенко, якби створила нормальну систему влади і нормальну систему оновлення партії/влади, могла вивести країну на принципово новий рівень, в перспективі - відмінний від усього існуючого зараз в світі. А так вся її діяльність зараз спрямовується тільки на те, щоб весь час когось доганяти. То Ющенка, то ПР, то Європу, то Захід. А це не є гуд - така політика ніколи до добра не призводить. Догнати звичайно може трохи і доженемо завдяки їй, але так позаду і залишимося.

Тому казав і кажу, вже 5-й, фактично, рік, ще з лютого 2004-го - треба було робити все-по-іншому, більш стратегічно і планово. І якщо вона цього так і не зрозуміє, то за цих самих 2-3 роки революція поглине і її, слідом за Ющенком - революція завжди поглинає своїх творців.

Ага, ще одне - не згідний, що це взагалі було можливо - створити якусь копію СРСР на просторах СНД, мені здається, що така спроба заздалегідь була приречена на провал. Логіка історичного процесу, так би мовити...

А ще - не сильно вірю в усілякі там "егрегори", як на мене краще оперувати поняттями психологічних уявлень, масової свідомості, колективного безсвідомого тощо... Мені це трохи більш зрозуміло

А щодо Тернополя - то я вважаю, щоо прямі прорахунки Ю.В. там таки були. Або -як організатора (не назначила відповідних людей за вибори, не створила команди), або як лідера, (неправильно прийняла рішення блокувати вибори)

Минуле, виклики теперішнього та майбутнє України

03 Jun 09 06:42:01 GMT

Події помаранчевої революції і того, що за ними відбувалося, змусило мене написати цикл статей, які купно і хронологічно зібрані ось тут - http://newua.org.ua/index.php?nma=catalog&fla=..., стосовно який ця стаття буде завершальною, підсумовуючою, і якихось продовжень циклу статей у цьому напрямку наразі не планується. Всьому своє місце і час і все, що має початок – має також і закінчення, доля невідворотно відносить мене в сфери, нецікаві до політичного життя світу у цілому та України зокрема, і в мене немає жодного бажання чи потреби щось у цьому змінювати. Однак те, що колись почалось, повинно бути завершеним, тому напишу деякі свої роздуми з приводу того, що вже відбулось і чому ще належить відбутись, в якості завершального акорду до всього раніше сказаного і написаного.

По-перше зараз вже можна констатувати як факт, що події Помаранчевої Революції не пройшли даремно і життя країни невідворотно змінилось і ніколи не увійде у заїжджені набридлі колії минулого, абсолютно без будь-якого значення чи сприймає хтось події 2004 року як прорив на ствердження народного духу, як шабаш на користь іноземних країні чи як «помаранчевий катаклізм». Старі форми державного керівництва, які до цього моменту тим чи іншим чином наслідували чи мавпували різні варіанти життєздатного та нежиттєздатного у російській імперії стають надбанням минулого. 2004 рік був роком метафізичного кінця СРСР як такого і рубіконом, який позначив абсолютну неможливість для Путіна створити на теренах бувшого СРСР симулякр у минулому великої держави, тільки без її душі, мрій та ідеалів найкращих її представників. Некромансерські потуги по оживленню трупа закінчились тріскучим провалом, і вже не мають жодного значення «газові війни», ультиматуми, погрози чи імітації «слов’янської єдності». Факт є фактом – навіть хаос та балансування над прірвою постпомаранчевої доби не схилив народ України до прийняття «стабільності» Путінського ґатунку, купленої продажем невосповнимих природних ресурсів країни та удушенням політичних свобод та прав громадян як таких на користь невеличкої купки власть імущих. Неможливість включити Україну саме з огляду на настрої її населення у Путінську концепцію відбудови псевдоімперії стала яскраво зрозумілою навіть у Кремлі, у зв’язку з чим від політики позірних пряників на подобу до дешевого газу за рахунок підкилимного спільного попилу українських активів на користь російської бізнес та політеліти перейшли до політики батога та залякування, що в сухому підсумку просто свідчить про те, що Україну як державу, хай ворожу до себе і непотрібну, але державу, російська еліта де-факто визнала. І навіть намагається її розчленити руками своїх українських сателітів. Не можна намагатись розчленити те, чого не існує, отже українська держава де-факто російською елітою зі скрипом але визнана і це може бути основою до подальших вже реальних переговорів, визначення балансу інтересів та такому іншому, що раніше (та й багато у чому й дотепер) тільки імітувалось але жодним чином не робилось. Це перше.

По-друге не менш тріскучим провалом завершилась спроба оточенням Ющенка побудувати в Україні державу «етнографічну вивіску» з реальним наповненням жадібністю та безпринципністю олігархічно-компрадорського капіталізму, який природні вади олігархічної моделі поглиблював відсутністю власного базового фінансового та ідейного стрижня, орієнтуючись в першу чергу на шароварщину в царині ідей та потугу іноземного капіталу у царині економіки. Свідомо пишу тут «плани оточення Ющенка», тому як самого Ющенка ще з 2005 року вважаю «живим мерцем», людиною, що померла душею за життя, а про мертвих або добре, або нічого. В живій форумній полеміці не завжди вдавалось дотримуватись цього правила, але в друкованих роздумах уникну цієї своєї слабкості. Так от, президентство Ющенка дало всій країні наочний приклад того, що «патріоти» на кшталт Івченка можуть їздити в Москву з перекладачем і тим не менше без проблем продавати тій самій Москві державні інтереси України, а «непатріотичні» специ «Нафтогазу» вміють в разі потреби зірвати плани друзів з сусідньої газової імперії залишити півукраїни без тепла, пускаючи транзитний газ базово непридатним для того маршрутом. І відсутність перекладача при спілкуванні з Москвою не була на заваді. Коротше, недовгий період царювання Ющенка став гарним щепленням від позірного «патріотизму», етнографічного націоналізму та пошуків у минулому як панацеї для свого майбутнього. Стало зрозумілим, що на цьому ґрунті країну не побудуєш і треба шукати якихось зовсім інших, цікавіших та революційніших шляхів у майбутнє. Світова фінансова криза поставила на бажаннях цього шляху розвитку остаточну крапку підірвавши його економічне підґрунтя – можливість тимчасово використовувати на свою користь потужність світових фінансових корпорацій. Власних внутрішніх резерві цей шлях немає, він анемічний, рахітичний у самому корені, і без зовнішньої підтримки приречений навіть у найближчій історичній перспективі.

По-третє, завдяки діяльності Юлії Тимошенко у країни буде декілька років для того, щоби осмислити пройдений шлях та намалювати реальні, а не уявні шляхи у майбутнє. Зупинюся на цьому пункті детальніше щоби пояснити, що конкретно і чому я маю на увазі і які з цього можуть бути висновки для життя країни і всіх нас в ній.

Якщо казати про загальну канву уявлення мною історичного та політичного процесу, то вона виглядає загалом таким чином. По-перше – існує первинний субстрат історичного та політичного процесу – сумарний конгломерат людських бажань, думок, воль та прагнень зі всіма своїми консонансами, дисонансами та відвертими конфліктами. Цей конгломерат, в якому подібне притягує подібне, структурується відповідно ієрархічного принципу, тобто менш сильне та потужне подібне притягується до більш сильного та потужного подібного і утворюють разом з ним спільний конгломерат (егрегор), який потенціює ефективність кожного. „Паливо” для цих конгломератів йде з двох боків: „із землі”, тобто з основи піраміди цього конгломерату (наприклад „комуністи вбили мою родину і тому вони сволота, фюрер проти комуністів значить я допоможу фюреру а жидам так і треба” – і егрегор фюрера підсилився за рахунок чужої ненависті, що спричинена особистим болем поєднаної з байдужістю до іншого чужого особистого горя, оскільки горе „не моє”, тобто за рахунок найбільш примітивних та тваринних людських інстинктів) або „з неба”, тобто до підтримки того чи іншого світового егрегору людина доходить з ідейних міркувань, на підставах своїх ідеальних уявлень про добре і зле. Поміж цими двома „чистими полюсами” існують різні перехідні етапи світлотіні, а їхня сума та дифузія обумовлює загальну цінність/нецінність/зіпсованість егрегора-когломерату в цілому. Однак не втілено жодного егрегору, який був побудований би виключно на „землі” – тваринній частині людської природи або на „небі” – ідеальній. Кожен стійкий егрегор має в собі як одне, так і інше. І трансформація егрегору у щось відмінне від нього теперішнього відбувається шляхом переходу кількості малих „підпорогових” змін з обидвох боків егрегору у якість, яка робить неможливим подальше існування певного егрегору у стабільному агрегатному стані. Зауважую – подібна зміна агрегатного стану можлива лише тоді, коли в одному часі та просторі сумується критична зміна структури егрегору як на рівні ідей, так і на рівні найпримітивніших шкурних людських інтересів. Поясню на прикладі – розвал СРСР. Допоки в країні існував романтичний інтелектуальний прошарок мрійників та фантастів майбутнього, допоки ідея нового світлого майбутнього комунізму не залишала умів мислячої частина радянського суспільства а широкий народний загал вірив у те, що сьогодні зле але завтра буде краще – СРСР жило не дивлячись на жодні „зловорожі підступи”. Однак коли з плином історичного часу накопичилась певна „критична межа” втоми інтелектуалів, які зрозуміли, що окрім мрій у радянському устрої існує безліч протиріч, які не в силах здолати теорія та практика, покладена в основу СРСР а широкий загал народу вирішив позбутись мрій про світле майбутнє задля побудови світлого теперішнього для себе особисто, система впала не дивлячись на всю свою військово-промислову потугу. Просто в критичний момент в критичному часі 1991-го не знайшлось жодного силовика, який побажав би взяти на себе відповідальність за відновлення основ тієї системи за будь-яку ціну і існувала критична межа настроїв народних мас яким було байдуже, залишиться чи ні історичне утворення СРСР на мапі землі. І критична кількість людей, яка агресивно життя цього утворення не хотіла. Оця суміш байдужості, втоми та ідейного антагонізму і народили події 1991 року та все з ними пов’язане. І всі історичні особистості тих часів – добрі чи злі – були лише свідомими чи несвідомими провідниками та концентраторами тієї чи іншої суми існуючих суспільних воль-егрегорів. І ця сума воль-прагнень не була виключно „економічною” чи виключно ідейною. Вона була сумою того та іншого, що і привело:

а) до старечого маразму старої державної машини
б) зламу цієї машини порівняно невеличкою купкою протестувальників у Білого Дому в Москві, які старечому маразму та безсиллю всього іншого змогли протиставити яку не яку віру у краще та достойніше ніж було до того
в) заміни її на деякий час невеличкою купкою "романтиків капіталізму", які при всій мало життєвості своєї ідеології єдині на той час змогли дати критичну ідейно-політичну масу, яка дала поштовх подальшому розвитку на теренах бувшого СРСР ідеології та практики державно-олігархічного капіталізму, поєднаного з шоковою соціальною моделлю, характерною для найбільш крайніх форм ліберального фундаменталізму.

Питання того хто кого фінансував і хто кому заплатив/недоплатив в цьому розрізі мене в принципі не цікавить, оскільки фінансами володіють люди з думками та емоціями, частинки тих чи інших ідейно-емоційних егрегорів, і згідно цим ідеям-емоціям-намірам і пускають свої фінанси у ход, кидаючи їх на палітру світової політичної „гри престолів”, але ніколи і ніде справу якихось глобальних та системних змін тих чи інших егрегорів не вирішували лише та виключно фінанси. Мене цікавлять думки-причини які змушують тим чи іншим чином пускати фінанси у хід, а не цей суто утилітарний інструмент світової політики. Гроші-влада-секс лише частина людської природи, яка реально і продукує ствердження та зникнення держав, і в жодному разі не єдиною та самодостатньою зникнення та ствердження держав причиною.

Отож спробуємо в цьому контексті проаналізувати те, що відбулося в країні з 2004-го та далі по ньому і в зв’язку з цим спробуємо передбачити деякі ланки нашого найближчого та трохи віддаленішого майбутнього.

2004-го року відбувся злам шляхів старого державно-метаісторичного егрегора старої Русі. Це означало два можливих варіанти розвитку: або зникнення наслідків діяльності старого егрегора та його нащадків з політичної та культурної карти планети, або утворення на його ґрунті нових типів історичних спільнот цієї території, які в більш чи менш віддаленому майбутньому дадуть новий імпульс генерації метаісторичних та історичних сенсів країнами та народами, які доторкнуться до глибинної, сокровенної душі цієї землі та її історичного призначення. На жаль, діяльність Віктора Андрійовича Ющенка практично повністю відповідала першому варіанту наслідків Помаранчевої Революції (за деякими виключеннями, які в загальному підсумку не вплинули би на результат як такий). Він почав проводити крізь себе енергію дії, яка практично цілком має стосунок до повернення у минуле і практично ніяк не реагував на виклики, які ставило перед ним та його оточенням теперішнє та майбутнє. Ще в перший рік свого президентства він втратив із своїх прихильників 100% пасіонарного субстрату Майдану, залишившись симпатичним невеличкому прошарку любителів українськості задля українськості. Причому навіть така „українськість” чим далі тим більш ставала позірною українськістю, всмоктуючи з минулого в основному найгірші прояви української душі, як то продажність, зрадливість і спадкову хитрожопість, поєднану з політично-соціальним слабоумством. Прошу пробачення за деякі абсолютно непарламентські вирази, однак відро все ж таки варто називати саме відром, і не придумувати для нього додаткових означень. За обставин панівного впливу саме цього варіанту розвитку подій в Україні до 2008 року навряд чи в Україні залишилась би хоч якась, крім трафаретної, державність, що означало би втрату будь-яких надій отримати для землі минулої Русі спосіб розвитку, відмінний від безпорадного пострадянського сировинно-інерційного тупіка, а цей сировинно-інерційний тупік череватий ідейно-ментальними катаклізмами, оскільки ця земля жива лише тоді, коли в її серці живе мрія, а безальтернативне ствердження на мріях про газову монополію та зростання ВВП і ВПК нічим крім душевної смерті цілої землі зі всіма відповідними тому наслідками закінчитись не могло. Крім того українцям після 2004-го року і неможливо було ствердитись на такій мрії, тому що для більшості з них важливість величі москвоцентрічної держави хоч би у вигляді такого недорозвиненого варіанту, як газова монополія, є порожнім звуком, а якоїсь альтернативи за таких обставин не передбачалось, їх могло чекати лише занурення у безодню нігілізму та цинізму, що інакше ніж душевної гангреною назвати важко. А гангрена як правило приводить до смерті тіла в цілому, з неї немає виходу крім ампутації (якщо є на те час) уражених частин.

З огляду на все вище написане значення в постпомаранчевій історії Юлії Володимирівни Тимошенко важко переоцінити. Саме завдяки її зусиллям пасіонарний субстрат Майдану 2004 року був збережений та законсервований у вигляді сподівань людей, пасіонаріїв на діяльність, політичну та ідейну, цієї людини. Саме завдяки її зусиллям цей пасіонарний субстрат не обернувся самознищенням та руйнуванням що обов’язково сталось би якби він, цей субстрат, не отримав точку для фокусу своїх мисленевих прагнень та сподівань. Цю думку у різних формах я виказував вже давно, отож в цій статті додатково розгортати її не буду, особливо цікаві можуть звернутись до моїх попередніх роздумів на ці теми. На чому я зупинюсь детальніше – це на тих відступах, які Юлія Володимирівна зробила від планки, піднятої сподіваннями 2004-го, найімовірнішим наслідкам цих відступів , викликам та неуникним енергетичним відправним точкам найближчого майбутнього Русі-України.

У фізиці існують такі поняття, як «підпорогові» та «надпорогові» явища. До 2006 року з боку Юлії Володимирівни я значних відступів від належного не бачив, хоча у «підпороговому» стані вони, звичайно, були присутні. Однак лише з часів літа 2006-го року ці тенденції сформувались у дещо самостійне і їх можна аналізувати як цілком самостійну окреслену лінію. Політика навряд чи є найчистішою справою у світі, однак завжди є певні базові «гилляки», на яких сидять ті чи інші політики та політичні сили, «гилляки», навіть не завжди залежні від їхніх особистих властивостей та моральних якостей. За жорстокістю Йосип Сталін нічим в кращий бік не відрізнявся від Адольфа Гітлера. Однак він був керівником країни з базово слов’янським населенням, тому він не міг, навіть якби захотів, взяти за програму своїх дій депопуляцію з наступним зникненням слов’ян як раси. Тому в історичній перспективі режим, який створив Сталін для слов’ян був кращим ніж режим, який міг би створити Гітлер – оскільки «гілляка» на який сидів Гітлер цілком припускала можливість зникнення слов’ян як раси і від відсутності слов’ян на земній кулі не переломилася б. Тоді як Сталіну це було фізично неможливо. «Гиллякою» Ющенка є етнічно національна українська самосвідомість та уявлення про нього як компромісну слабку фігуру, яка нездатна без сторонньої допомоги піти на будь-яке радикальне загострення ситуації. «Гиллякою» Тимошенко було і є її вміння входити у прямий емпатичний контакт з душевними прагненнями активної, пасіонарної частини народу та вербалізація цих прагнень, сукупно з певними мінімальними діями задля реалізації цих прагнень. Влітку 2006-го року цій «гілляці» був нанесений перший відчутний удар. Так, після кульбіту Мороза політична ситуація складалась таким чином, що реально щось змінити було неможливо, будь яке загострення, реальний вихід прибічників БЮТ на вулиці та т.п. міг спричинити лише загострення громадянського конфлікту та давав карти у руки Ющенку для офіційно оформленої коаліції з регіоналами «в ім’я стабільності країни». Так, необхідно було з одного боку щось робити а з іншого було ясно, що без повторних виборів ситуацію в парламенті змінити неможливо, а повторні вибори могли і не стати потрібним виходом. Так, треба було робити багато часом взаємозаперечуючих рухів в різні боки, для того, щоби залишитись на плаву. Але ніщо з того не робило обов’язковим

1. Імітацію «народного протесту» від БЮТ, коли офіційно оголошувалось про «протести», реально звозилось на «протести» наполовину бомжів на зарплату в намети, наполовину хто-прийде-з-районних-осередків-батьківщини-якщо подзвонять. Сама Тимошенко не брала і судячи зі всього і не збиралась брати участь у тих акціях, люди, які на Майдані складали актив, реально не бачили своєї точки докладання сил і відчували себе як непришийкобиліхвіст. Да, таким чином були забезпечені в’ялотекучі акції за принципом «не живе і не мертве», які не мали жодної іншої мети окрім показати видимість вуличної боротьби проти спотворення результатів виборів. Ситуацію на вулиці такими «протестами» загострити було неможливо (найімовірніше, для того і було зроблено – щоб ситуація не вийшла з-під контролю), однак ціна такої поведінки була гіршою. Люди, які в перші дні сприйняли ідею тих протестів за чисту монету підходили під Верховну Раду, в місцеві осередки БЮТ і на конкретні питання отримували відповіді «а ми не знаємо» або бачили під тією самою Верховною Радою абсолютну відсутність внятної, продуманої програми дій і почали розуміти, що реально Тимошенко вони не потрібні. Потрібна «масовка» якою легко керувати: заплатили – сидить, перестали платити – пішов. По суті Юлія Володимирівна такою постановкою питання тоді плюнула у душу своїм найбільш відданим послідовникам, ідеалістам (і від цього ідеалізму активістам) Майдану. Цього було дуже легко уникнути – просто зібрати пару мітингів у тому самому Києві (або вийти на телебачення) і сказати: я вважаю, що ініціювати масові протести не на часі, одак всім, хто обурений розвитком подій у країні кажу: я не здамся і ті, хто схоче мені допомогти – може дізнатись чим саме у своїй районній «Батківщині» або ще кимось чином. І по своїх організаційних структурах «спустити» такі інструкції по взаємодії зі своїми добровільними помічниками. Чи призначити за цей відділ роботи відповідального зі свого ближнього оточення. Однак те, що вона цього не зробила, означає тільки одне – це не видавалось їй пріоритетним. І велика кількість активних людей, тих, на яких і втримався Майдан 2004-го, просто перейшли у режим самоусунення від політичного процесу як такого: якщо ви вважаєте, що наші можливості вам не потрібні, то ви не сильно потрібні нам. І пасіонарна енергія цих людей перейшла з режиму активної підтримки Юлії Тимошенко у режим підтримки пасивної та ситуативної, проти ще гірших і до того часу, як не з’явиться реальна можливість самим безпосередньо тим чи іншим чином впливати на політичний процес. Це перша на мій погляд значна помилка Тимошенко. Друга – що з цієї першої витікає – чим далі тим більш активний дрейф у побудові своїх дій до концентрації навколо себе та відповідно використання командно-адміністративно-судово-силового ресурсу. Цей ресурс політику необхідний, і без нього нікуди не підеш. Однак дрейфом у бік відрізання себе від активної підтримки своїх пасіонарних прихильників та опору на командно-адміністративний ресурс Тимошенко неминуче еволюціонує до ситуації, коли в певному майбутньому її по суті пасіонарні задуми та мрії не будуть знаходити реальної підтримки у її найближчому оточенні (вони не будуть їх розуміти), а появі нових лиць у її найближчому оточенні буде заважати сам усталений бюрократично-адміністративний порядок речей, який за таких обставин неминуче буде для її поточного політичного життя усталеним та визначальним. Особливо чітко вади такого розвитку проявилися на Київських (і, можливо, Тернопільських, але тут не володію матеріалом, цілком може бути що там – цілковито інша ситуація) виборах. По ідеї на київські вибори був кинутий весь „цвіт” БЮТ, за кожен виборчий округ відповідав спеціально призначений депутат Верховної Ради, за фінансуванням Київські вибори перевершили всі троє минулих до них загальнонаціональних виборів ледь не разом взятих. Логічно було припустити, що це будуть найбільш організовані та пасіонарні вибори (оскільки саме пасіонарії і складають ядро виборців Юлії Володимирівни). Однак реальність була зовсім іншою. Це були найбільш дорогі, жлобські, бездарні вибори за історію БЮТ. Вибори, на яких про якийсь „живий зв’язок з народом” чи бодай власними прихильниками не йшлося у принципі. Вибори, на яких 10% живих людей, які хотіли щось доброго на виборах зробити були просто „затерті” натовпом випадкового народу, який злетівся на „попил” виділених під вибори фондів, і на додаток до того з'явилися абсолютно нехарактерні до цього для БЮТа намагання „кинути на бабки” тих, хто на той самий БЮТ і працював. За фіктивну роботу отримували дві-три „зарплати”, а за реальну намагались недоплатити. Як людина, волею випадку досить глибоко втягнута в той виборчий процес, бачив те все власними очима, навіть написав відповідні листи з описом баченого і це було передано на досить високий рівень БЮТу – у службу Турчинова та безпосередньо у фракцію БЮТ у ВР. Чи зроблені з того хоч якісь позитивні висновки мені невідомо, наразі зі мною як з автором листів жодних спроб зворотнього зв’язку не було, хоча була надана цілком конкретна інформація. Але можливо мої листи нічого нового їм не відкрили, то ж будемо бачити по подальших реальних діях. Менше з тим це був і є цілком характерний і небезпечний симптом – поступова втрата зв’язку з живим пульсом української пасіонарності, на ґрунті чого і розцвіла зоря Тимошенко, і заміна її системою важелів та противаг у командно-адміністративних впливах. Ще раз підкреслюю – жоден політик не в силах обійтись без командно-адміністративного ресурсу. Біда Тимошенко не в тому, що вона почала активно ним користатись а в тому, що вона почала забувати корені тієї енергії, яка винесла її на ті вершини, де вона зараз є. І, що найстрашніше, не бачить у тому поважної проблеми. А раз так, то з часом неминуча генерація помилок, не коригованих „зворотнім зв’язком”, помилок, які адміністративно-бюрократична система спробує звести у ранг політики. Якби Юлія Володимирівна реально у свій час попіклувалась про систему підбору кадрів для себе (хай не у все „партійне тіло”, а хоча би селекція людей у внутрішні структури для роботи у виключно її проектах), то цих майбутніх бід можна було би уникнути. А так всі благі наміри на подобу до "Ідеальної Країни" та такого іншого лишилися в основному піаром та благими намірами за великі гроші.

На цьому місці я хочу ще зупинитись на такому моменті, який для себе називаю „дифузією дії”. Що мається на увазі. Позитивний аспект Жовтневої Революції був той, що країна, у якій діяв закон про „кухаркіних дітей”, перетворилась у країну, в який худо-бідно, але цим „кухаркіним дітям” був доступ до освіти, інтелектуального самовдосконалення та такого іншого. Як наслідок – 80% генералів та маршалів Великої Вітчизняної були саме з таких „кухаркіних дітей”, покоління фізиків та будівників змогли розщепити атом та полетіти у Космос. В країні, в якій „кухаркіни діти” залишились би „кухаркіними дітьми” таке було би неможливим. Аналогії про те, що "в Америці все було зовсім по іншому а в Космос полетіли" не має глибокого сенсу, тому що Америка 17-го та Росія 17-го це зовсім неоднакові країни з різним багажем минулого, тому те, що було можливим у Америці абсолютно необов’язково було б можливим у Росії та навпаки. Без огляду на жорстокість та антилюдскість режиму, що виник у СРСР, певних ідей, що лежали біля його основи, неможливо було уникнути, і ДИФУЗІЄЮ вони діяли у суспільному тілі тієї країни, без огляду на те, яким чином перебігали якісь інші процеси. Так само Тимошенко не може уникнути ДИФУЗІЇ у власні структури людей, які стали активним суспільним елементом саме під час Майдану і були народжені його енергетикою, хоча в силу вибраного нею шляху питома вага цих людей з часом може тільки зменшуватись і вони практично завжди будуть знаходитись у глибинному конфлікті з „адміністративно-бізнесовою” складовою її ж власних структур. Свідома політика Тимошенко могла би допомогти уникнути цього, і замінити ідеологію конфлікту, який базово закладений у блоці її імени, зібраному за таким принципом, на ідеологію солідарності. Але це лише в тому випадку, якби кожен шар партійної структури був задіяний у своєму власному сегменті роботи, який би не пересікався на ґрунті конфлікту з іншими шарами. А так цей конфлікт перейде з теренів партійних структур у тіло державно-адміністративного механізму, що народжується і буде народжуватись навколо Тимошенко. І це в майбутньому народить процес „внутрішнього дисидентства” у самому БЮТі, „дисидентства” не купленого за гроші, а з ідейно-світоглядних позицій. І саме таке дисидентство потім і зможе стати ядром нового руху до здійснення тих ідей, які Юлія Володимирівна проголошувала, але реалізацію яких в якості жорсткої тенденції постійно відкладає у „довгий ящик” порівняно з більш важливим та нагальними для неї теперішніми справами боротьби з сіюмінутними політичними ворогами.

Відразу ж хочу зазначити, що я не маю ні найменшого сумніву що у боротьбі, які Юлія Володимирівна веде зі всіма українськими „політичними монстрами” сучасності, вона отримає перемогу. Оскільки які б відступи від належного вона не робила, у порівняні з цими пародіями на людей у 80% випадків виглядає майже що ангелом. Історично та метаісторично поміж повною деградацією та можливістю якого-ніякого розвитку вибиралось завжди друге, так буде і на цей раз. І не маю ні найменшого сумніву у тому що певні найнеобхідніші кроки, вкрай важливі для майбутнього України. Таки будуть зроблено, а саме:

1. Кроки у напрямку енергонезалежності держави
2. Кроки у напрямку інвестицій та модернізації аграрного сектору
3. Кроки у напрямку побудови в Україні стабільної схеми ротації та функціонування владних еліт (тобто кроки у напрямку збереження, наявності держави як такої, безвідносно до її конкретного наповнення).
4. Зміцнення України на міжнародній арені та формування нею внятної та сформованої зовнішньої політики.

Але я не маю жодних ілюзій стосовно того, що ці кроки якимось чином будуть стосуватись ротації владних еліт на ґрунті живого взаємозв’язку з розвитком та становленням народної свідомості. Народ та владу знову спробують розділити як такі. Скоріш за все буде спроба налагодити систему ротації за типом американського типу демократії, в якій постійно „стравлюють пару” з парового котла, дозволяючи вибирати між професійними управлінцями позірно різної партійної орієнтації, які однак, в суті своїй, мало чим відрізняються концептуально. І це і буде основою конфлікту майбутніх реальних дисидентів з БЮТу та адміністративно фінансового його крила, який стане достатньо явним не пізніше ніж за 2-3 роки після того, як БЮТ в повній мірі прийде до влади.

Яким же чином повз владні структури можливий розвиток ідей Майдану в середовищі тих, кого зачепив пасіонарний вибух тих часів. Виходячи з того що єдине, що по суті не буде робитись в напрямку ідей Майдану командою, що прийде до влади разом з Юлією Володимирівною, це ідея живого взаємозв'язку та взаємоперетікання народу та влади, врівноважуючим цю ваду фактором може і буде лише одне – широка мережа громадських самодопомогових організацій, що будуть побудовані на ґрунті довіри одне до одного. Це можуть бути місцеві, територіальні утворення, що об'єднаються навколо опору засиллю чиновників, задля покращення своєї вулиці, будинку, школи та таке інше. Час, який Тимошенко буде при владі, дозволить країні дещо стабілізуватись і восповнити недоліки горизонтальних зв’язків суспільства, які явно проявились у постпомаранчеву добу, цих горизонтальних зв’язків розвитком. В умовах засилля професійних політичних протестувальників, проплаченої „джинси” у масмедіа (що буде значно и серйозно перекрито під час влади Тимошенко, так що її в значній мірі можуть навіть оголосити „ворогом свободи слова”) єдиною живою ячейкою протидії „втрачанням орієнтирів” владою можуть бути лише такі взаємодопомогові організації – потім мережа таких організацій, оскільки в них буде присутнім те, що буде відсутнім у будь-якій з сучасних політичних партій, включно з БЮТ – довіра людей одне до одного. Саме такі взаємодопомогові організації зможуть в наступному скласти підґрунття тієї країни самокерованих громад, обриси якої так несподівано та незвичайно промайнули на Майдані і знайшли свій найяскравіший вираз в неймовірній організації та інтелігентності того Майдану. Ці взаємодопомогові організації зможуть спочатку вирости в умовах, які складе БЮТівська влада, а потім і виступити проти неминуче накопичуваних нею недоліків, але вже не на грунті інтересів ФПГ чи хворобливих амбіцій тих чи інших лідерів, а на ґрунті конкретних інтересів людей, які складуть кістяк керівництва цими громадами і які будуть у безпосередньому контакті з настроями та потребами своїх громад. Це – свого роду тест на дозрілість української спільноти. Постмайданний час не виявив таких дієвих організацій на українських теренах. Час відносної стабілізації під владою Тимошенко дасть додаткові можливості такі організації народити, розвинути та укріпити. І країна таким чином зможе скласти тест на дозрілість своєї душі і заявити на право мати якусь іншу владу, окрім вертикальноорієнтованої.

Чим же хотілось би підсумувати? Країна завжди варта тих керівників, яких має на конкретний момент. Для того, щоби в майбутньому керівники були якимось іншими, необхідно перш за все змінити народну свідомість на найглибшому рівні. На цю мить країна, яка поки що не спромоглась на самостійне народження горизонтальних мережених зв’язків «громадянського суспільства» приречена на те, щоби необхідність саме такого перебігу речей була нею усвідомлена як не миттям, так катанням. Влада, яку принесе з собою Юлія Володимирівна, створить передумови до того, щоби за цими стінами зміг вирости врожай, який потім ці стіни зруйнує. Але це станеться не раніше, ніж критична маса країни усвідомить, чого саме від неї вимагали виклики Майдану і що кожен повинен змінити особисто в собі і через це у суспільній свідомості для того, щоби країна зуміла дотягнути до височезної планки, поставленої тим майданом 2004 року. І якщо це станеться – все неможливе стане можливим. А поки що кожен лишається наодинці зі своїм життям, своєю долею та своїм власним, маленьким чи великим, призначенням – від Тимошенко Юлії Володимирівни до найменшого двірника Донецька. І дай Боже кожному з нас відповідати призначенням та викликам своєї долі гідно, це і буде нашим квитком у майбутнє.

Київ 2009. Чистяков Олександр.

Юлія Тимошенко: Демократія чи авторитаризм?

16 Dec 08 08:19:12 GMT

Автори статті свідомо вибрали саме таку назву, уявляючи собі яку радість і захоплення викличе вона в опонентів Юлії Володимирівни, мовляв – „А ми ж казали! Ми говорили, що вона – це такий собі маленький диктатор, лідер невеличкої групки фанатично налаштованих людей –новітнього „Білого братства”!” Свідомо – тому що саме такої реакції і очікують. А тому провокуючи таким чином противників БЮТу вони якраз навпаки – хочуть показати як мало насправді смислять наші політики та їхні політтехнологи в тих речах, які повсякчас намагаються в своїх корисних інтересах нав’язати нам з вами – навіть не задумуючись над тим, що в результаті навпаки – тільки погіршують своє ж власне, не кажучи вже про наше з вами, життя. А проте – це в повній мірі стосується і самого БЮТу... Як то кажуть, не ображаючи нікого конкретно: „яке їхало – таке й здибало”!

Передня частина.

Літом 2005-го року країна жила постпомаранчевими подіями і здебільшого цікавилася не стільки політикою, як якимсь фантасмагоричним і тепер вже здається зовсім нереальним шоу – штурмом бронетехнікою офісу Рината Ахметова, багатосерійним мильним серіалом з переслідування „ворогів народу” (упс... помаранчевої революції), слідкувала за долею безвинно ув’язненого „героя” південно-східних – Вадима Колеснікова та захоплюючим трилером з розгону ДАІ. А проте, як казав геніальний Ломоносов – „ніщо з нічого не виникає і ніщо нікуди безслідно не щезає!” – а тому для людини думаючої вже тоді було зрозуміло, що щось йде не так, як слід. А фактично навіть – можливо ще й набагато раніше, можливо ще після бездарно відданої Віктором Ющенком перемоги парламентських виборів 2002-го року.

От тільки знову, вже вкотре, в 2004 році вибору в нас, здається, ніякого і не було. Що Симоненко/Кучма в 2000-му році, що Ющенко/Янукович в 2004 – «обоє рябоє». А тому як і в 2004-му, так і в 2005-му треба було думати, що робити далі – і оскільки усі зміни в державі здійснюють інтелектуали і романтики – то як і в умовах кучмівського тотального контролю за ЗМІ, так і в умовах наступного хаосу пост-помаранчевих подій існувало лише одне-єдине місце, яке могло зібрати їх докупи – дітище нового тисячоліття – Інтернет. Місце – легке і доступне для всіх бажаючих, і для всіх небайдужих до долі власної країни – треба було тільки знати адресу, за якою йти. І ось саме щодо останнього якраз все було цілком зрозуміло: адреса могла бути тільки одна – форум Персонального сайту Юлії Тимошенко – революціонера і романтика, основного двигуна помаранчевої революції, і людини тоді ще небайдужої до Інтернету – як до єдиного раніш доступного їй засобу комунікації – тому саме тут поступово і зібралися ті люди, деякі з яких представлені тепер тут перед вами у вигляді авторів цієї статті...

Не претендуючи на абсолютну істину в останній інстанції, висловимо лише те, що вдалося зрозуміти і осмислити за цей час щодо розвитку нашої держави і подій, що відбуваються. Звичайно це лише один погляд на проблему, який зовсім не претендує на абсолютну істину – але й це вже немало…І до того ж навіть поза претензіями на абсолютну чи неабсолютну істину цей погляд цікавий хоча би як погляд людей, що в значній мірі були "всередині" подій становлення, розвитку та занепаду постпомаранчевої "інтернетної мрії", яка полягала у вірі в можливість "зняття" суто фізичних обмежень для спілкування широкої суспільної спільноти як і поміж собою, так і з політикумом, його найкращими і найгіршими представниками...

1. Необхідна передмова.

В минулі часи політика зводилася переважно лише до боротьби за владний трон і за виняткове право на те, щоб гнобити свій власний, чи завойований народ. Пізніше в цей процес внесла свої корективи промислова революція – так як фінансовий світ, значно зміцнівши за її рахунок, став диктувати вже свої правила і умови політичної боротьби, втручаючись в віковічне протистояння державної влади та народу, та намагаючись всіляко переманити останній на свій бік. І так народ, що раніше був повністю залежним лише від свого володаря, тепер включили в політичні ігрища «сильних світу цього», зробивши залежним тепер вже не тільки від безпосередніх умов життя, але й від новітнього монстра політтехнологій.

Однак постіндустріальний інформаційний період розвитку світу знову вніс свої корективи і в цей процес, з одного боку породивши нові, ще більш досконалі, ніж раніше, політтехнології, а з іншого – створивши принципово інші можливості взаємовпливів суспільства і політикуму, даючи набагато простішу систему циркуляції та обміну інформаційних та мисленевих полів всередині суспільного організму, ніж було дотепер – так що тепер владі набагато складніше відокремлюватись від зримих наслідків своїх дій, ніж це було раніше, тому що інформаційне суспільство не передбачає "недоторканих каст", які занурені самі у себе у своєму власному інформаційному котлі, зовні будь-яких зв'язків з оточуючим світом. Юлія Володимирівна була першою в Україні, хто серйозно намагався використати ці особливості новітнього часу. Іноді навіть кажуть, що й помаранчева революція була першою революцією новітніх технологій – так як і Інтернет, і мобільний зв’язок відігравали далеко не останню роль в організації людей в тих умовах Кучмівського контролю за інформацією як і перед-, так і післявиборчого періоду 2004-го року. Однак в загальному та цілому з такими намаганнями Юлії Володимирівни зараз вийшло як і з її власною партією, стан в інтернет-господарстві практично повністю повторює ситуацію всередині "Батьківщини" – в результаті чого болючі поразки БЮТу, на зразок до Київських виборів, і просто таки катастрофічний антипіар власної політичної сили в середовищі звичайних користувачів Інтернету є дуже спорідненими явищами.

Після Київських виборів, в яких один з авторів статті приймав активну участь, народився аналіз загальної ситуації у БЮТі, як дуже печальна еволюція в напрямку бажання закидати „електорат” мішками доларів на виборах замість постійної і наполегливої праці місцевих депутатів з виборцями. В самому ж БЮТі з’явилось те, що не було, здається, присутнім раніше – бажання „кинути” тих, хто на БЮТ працював і ставлення до рядового БЮТівця як до плебсу, який за самим означенням багато чого винен „ясновельможним” з вищої ланки. Програш на виборах при такому підході до справи був дуже логічним і практично неминучим. Стосовно інформаційних технологій вибудовується абсолютно та сама схема: відсутність системної та ґрунтовної роботи з пересічними людьми чи бодай власними щирими прихильниками намагаються компенсувати політтехнологічним "дресуванням" депутатів на різні ток-шоу та зустрічі з пресою. Відсутність селекції за зрозумілими критеріями у лави власної політичної сили – окозамилюванням різного роду "листів у підтримку прем'єра" та таким іншим. За таких обставин не виглядає нічим дивним, що проект "Ідеальна Країна" практично поховано, і до того ж вже вдруге, а люди, які з самих початків брали там участь абсолютно не задіяні в жодних суспільно-корисних сферах діяльності, і з самого початку цього проекту ніхто не запропонував жодної зрозумілої схеми для того, щоби цей потенціал задіяти, все лишалось на рівні оголошень та форумних суперечок.

Персональний сайт Юлії Володимирівни наразі скоріше жевріє, ніж живе, форум персонального сайту РІК(!) взагалі не підтримувався адміністративно, і врешті-решт помер (не внаслідок відсутності користувачів, а внаслідок банального хаку бази даних), без огляду на багаточисленні сигнали від громадських модераторів (що діяли на суспільних засадах, офіційно абсолютно ні за що не відповідаючи, і діючи лише на свій страх і ризик) на вищі щаблі БЮТу про вкрай незадовільний стан його техпідтримки. В результаті в один прекрасний день злетіла вся форумна датабаза і її ніхто не відновив. На головній сторінці форуму вже місяць висить оголошення „дирекція вирішує подальшу долю форуму” і має шанс провисіти ще хоч рік, оскільки реально дирекція долею форуму взагалі не цікавиться. Це абсолютно звичайно для структур, які основним своїм завданням починають бачити замість блага країни чи хоча би досягнення якоїсь спільної мети особисту вигоду тих, хто ці структури складає і чию філософію можна висловити в одному реченні: якнайменше зробити, якнайбільше отримати. Люди, які мають якісь мрії та ідеали в таких структурах просто НЕ ПОТРІБНІ – на них дивляться як на не дуже безпечних ідіотів від яких невідомо чого чекати, оскільки мотиви таких людей переважній масі "працівників" просто незрозумілі. Ця ситуація є тим більш прикрою, що сама Юлія Володимирівна є тією людиною, яка вміє мріяти і дивитись в майбутнє.

Але загальна картина тих, хто її оточує, чим далі тим більш стає просто безперспективною. І питання, на наш погляд, зовсім не у тому, що вона чогось не хоче чи хоче недостатньо чітко. Головна проблема у тому, що при відсутності чіткої ідейно-цінністної структури будь-якого колективу, структури, яка мала би характер внутрішнього „кодексу честі” для її представників, структури, яка народжується усвідомленням спільних цілей та спільних цінностей жодного іншого результату чекати вкрай важко, тому що на перший план в такому разі виходять суто шкурні, глибоко приватні інтереси на зразок того, щоб забезпечити за рахунок партії себе та свою сім’ю, влаштувати свого родича на тепле місце, а наскільки цей родич розбирається чи не розбирається у тому, за що взявся – це вже зовсім інше питання. У наступній статті ми спробуємо проаналізувати не стільки те, чому воно так сталося як те, якими категоріями, в ідеалі, повинні би Були мислити майбутні та теперішні українські політики та їхні послідовники, щоби найкращі наміри кращих з них не переходили у «паровозний свисток» та й по тому.

Юлії Володимирівні, наприклад, подібний стан її «робочого оточення» в найближчому майбутньому загрожує дуже сильним відривом від розуміння реального настрою інтернетного середовища, яке складається далеко з ненайдурніших представників нації – а тому до певної міри може бути індикатором майбутніх настроїв суспільства – того, що буде вже завтра. Якщо ж вона вважає, що такий розрив їй нічим суттєвим не загрожує то, думається нам, робить прикру помилку. Подальші роздуми не вважаються нами істиною в останній інстанції, однак це спроба подумати над тим, на основі чого міг би скластись ІДЕЙНИЙ КОЛЕКТИВ в сучасній українській політиці, тому як колективи випадкові, якими зараз є 90% сучасних політичних партій, навряд чи зможуть в довготривалій перспективі чимось реальним прислужитись побудові Нової України замість того хаосу та руїни, що маємо на цю мить.

2. Все народжується з Хаосу...

Разом з тим ми свідомі того, що усі ці проблеми не стосуються діяльності лише одного-єдиного політика, чи лише однієї-єдиної партії – і насправді мають в основі своїй системні причини. Тому щоб осмислити весь цей комплекс проблем, які стоять перед Україною і її політичним середовищем зараз, ми, як мінімум, повинні хоча би приблизно уявляти собі те, з чого виросли, яка спадщина минулого стоїть за усіма нами, що ми можемо використати зараз з вигодою для себе, а що несе нам додаткові загрози – тим більше що по великому рахунку таких уявлень і загроз виявляється не так вже й багато. Проте на жаль формат даної статті не дозволяє провести аж настільки детальний аналіз, а тому можемо послатися до статті, опублікованої раніше – „Політичні перспективи України” – http://narodna.pravda.com.ua/politics/48ea109683e9..., обмежившись тут лише скороченим викладом її основних положень. Базисом для розуміння цих процесів стає те, що Україна, так повністю і не звільнившись від свого комуністичного минулого, спробувала увібрати в себе й цінності сучасного західного ліберал-демократичного суспільства.

Власне кажучи, нічого поганого в такому поєднанні може би ще й не було, якби від нашого минулого нам залишилася його позитивна складова – та, яка для усіх нас асоціювалася з демократичними принципами побудови Радянської держави, демократичними в прямому сенсі того слова – демократії, як влади народу: принципу Рад, виборності суддів, народного контролю за якістю вироблених товарів – а не так, як воно було насправді, коли фактично керувала компартійна номенклатура; і якби з західної моделі влади ми увібрали все ті ж демократичні, хай і ліберально-демократичні, принципи, а не те, що їх тепер зазвичай супроводжує – новітні маніпулятивні технології, покликані якраз навпаки – на те, щоб зробити народ ще більш залежним. З цієї точки зору помаранчева революція, та й сам Майдан стали для нас якраз символами відновлення справедливості, намаганням народу повернути собі втрачене право на те, щоб самостійно визначати долю своєї держави – і аж ніяк не були боротьбою за якогось, байдуже якого саме, одного-єдиного кандидата, чи боротьбою за прозахідний чи проросійський напрямок розвитку – як це дуже часто намагаються нам представити зараз.

3. Народження нації...

Проте для того, щоб повністю зрозуміти те, що відбувається в Україні за усі роки незалежності, і, особливо, в пост-помаранчеві часи, необхідно врахувати ще кілька діючих факторів, які є найбільш визначальними для України, і про які проте й близько не говорять нам наші політики чи їхні політтехнологи. Перший з них полягає в тому, що незалежність Україна отримала в свій час не всупереч колишній комуністичній владі, а саме завдяки їй – коли українські комуністи, злякавшись подій в тогочасній Ельцинській Росії, намагалися таким чином зберегти своє подальше безхмарне існування. Тому якщо для усього українського народу грудневе голосування на референдумі 1991 року було намаганням створити нове і більш досконале суспільство, то для комуністичної більшості парламенту воно навпаки – було проявом прагнення зберегти якраз те своє номенклатурне минуле, яке аж ніяким чином не було пов’язано ні з демократією, ні тим більше з українською незалежністю, ворогами якої вони по суті як і були, так і залишилися.

Інших два суттєвих фактора стосуються процесу формування української нації – і тут проявляється одна дуже цікава закономірність. По-перше – третина України фактично дуже молода – їй всього по 200-300 років, в історичному масштабі це надзвичайно мало – коли в США уже приймали Конституцію, в нас тільки починали освоювати дикі степові простори. З іншого боку – цей феномен «пустелі в центрі Європи» поєднався з віковічним існуванням українського народу, який свої корені відраховує від Київської Руси, якщо вже й не від держави Антів, і який попри те, навіть незважаючи на свою тисячолітню історію, фактично так ніколи і не мав своєї державності в повному сенсі цього слова – а тому й зістарівся, так її й не дочекавшись. Тому тепер таке поєднання цих двох абсолютно різних частин України в кордонах однієї держави є якраз достатньо позитивним фактором, здатним внести те необхідне прагнення до пошуку нових шляхів розвитку, якого нам усім, здається, так не вистачає зараз. Ну і нарешті слід звернути увагу й на сам механізм формування нації – нація не може існувати там, де ще зберігся старий патріархальний устрій суспільства, де ще існують окремі родові чи сімейні клани.

А проте руйнування патріархального устрою є хоч і необхідною, але не є достатньою передумовою для такого її формування – іншою обов’язковою умовою цього стає виникнення відчуття спільності історичної долі – знання і розуміння власної історії, наявність спільних інтересів і прагнень. Саме тому Київська Русь хоч і існувала на теренах сучасної України, а проте навряд чи може вважатися прототипом сучасної української держави – ні за першою ознакою, ні за другою. Марксисти цю роль могильника старих патріархальних відносин приписували капіталісту, промисловій революції та грошовим відносинам, але те, що було вірно для Німеччини часів Маркса, не було таким для України – тому що переживши монгольську навалу, вона, за рідким виключенням гірських районів Західної України, втратила свій колишній устрій і без того. От тільки самої цієї втрати, як і слід було того чекати, було ще явно недостатньо для виникнення нації – і якщо перші її паростки проросли ще в ХVII ст. – після реформ митрополита Петра Могили, які запровадили в Україні загальну грамотність населення, то в загальному цей процес не завершився ще й досі, особливо якщо згадати той посильний вклад, який внесла в його розвиток, чи вірніше в знищення його розвитку, комуністична влада з її колективізацією, голодоморами і масовими депортаціями народів...

Якщо ж тепер до цієї історичної спадщини України додати ще й фактор наявності власних олігархічних кланів та фактор безпринципності і зрадливості теперішньої політичної псевдо-еліти – то ми й отримаємо весь той спектр сучасного політичного життя нашої країни, який так яскраво маємо змогу зараз спостерігати. Разом з тим, як це не парадоксально звучить, враховуючи усі особливості національної і історичної долі України, достатньо достовірно можна стверджувати, що саме завдяки їм вона мабуть має таки деякі унікальні можливості для свого подальшого розвитку – за рахунок завершення процесу формування нації та за рахунок переосмислення колишніх стереотипів і міфів комуністичної доби.

Що ж стосується долі існуючих політичних партій, то тут ми бачимо фактично всього дві можливості для них – або вони так і будуть перетасовуватися на існуючих електоральних полях посткомунізму, націоналізму і лібералізму, що для всієї країни означатиме фактичну фіксацію існуючого політичного процесу на багато років вперед, або таки спробують використати цей унікальний шанс для здійснення нового прориву. Але для цього тим партіям, які готові будуть взяти на себе відповідальність за подальший розвиток України, доведеться рухатися саме в напрямку поєднання національних і радянсько-демократичних (не плутати з комуністичними) цінностей – приблизно так, як ми всі це собі і уявляли ще на грудневому референдумі 1991-го року…

4. Політичні партії та майбутнє.

За такого стану справ та політична партія, яка би дійсно хотіла здійснити таке амбітне завдання, повинна би як мінімум віддавати собі звіт про усі ці проблеми, і якщо вже й не намагатися хоч якось вирішити їх, то хоча би знати про їхнє існування – замість того, щоб тупо в черговий раз намагатися обдурити свого виборця нічого насправді не значущими для нього обіцянками. А по-великому рахунку – мала би бути ще й якимсь стимулом розвитку суспільства, а не паразитувати на ньому – і без того ослабленому... Але для цього її діяльність повинна відповідати хоча би певним мінімальним критеріям:

4.1. Ідеологія  Програмні комплекси поведінки
Більшість політичних партій України на сьогодні є деідеологізованими – це стало наслідком комуністичної доби, яка і привила усім нам на довгі роки наперед відразу до самого слова „Ідеологія”. Певні зародки ідеології правда є в Партії Регіонів – якщо розглядати її саме як консервативно-ліберальну партію, чи в „Нашої України” – якщо сприймати її як націонал-лібералів, ким вони по суті і є, а не ким себе намагаються представити. Проте по великому рахунку сама наявність чи відсутність ідеології ще не є аж настільки важливою – якщо усвідомлювати для чого саме вона повинна служити і як саме вона має проявлятися в житті кожної окремої людини. Тому в тому випадку, коли якась окрема партія не може чітко сформулювати для себе свої власні ідеологічні уподобання, вона: а) повинна діяти в руслі тих інтересів, які є важливими для її виборців – так як це представлено вище; б) повинна володіти такими механізмами зворотного зв’язку, які би дозволяли їй вчасно коригувати її цілі, визнавати і виправляти власні помилки. На жаль ні першого, ні, тим більше, другого – вміння і бажання визнавати і виправляти власні помилки і прорахунки – в більшості політичних партій і близько немає

4.2. Взаємодія з виборцями
За таких умов фактичної відсутності національної ідеї, несформованості нації та відсутності в політичних партій навіть найменших уявлень про те, яку саме вони сповідують ідеологію, надзвичайно важливими стають механізми їхньої взаємодії з виборцями. Тобто все просто – не знаєш, що і як створити, але хочеш отримати голоси виборців – так запитай у них поради: що саме і як треба робити, що для них є більш важливим, а що – менш. Це мало би бути звичною практикою політичних партій – починаючи від інтернет-опитувань і закінчуючи своєрідними референдумами, але натомість ми бачимо навпаки – тільки ще більше їхнє відсторонення від своїх виборців. Про щось подібне, правда, Юлія Володимирівна раніше вже заявляла, а проте, на жаль, тепер ця ідея, здається, вже остаточно забута…

4.3. Система оновлення кадрів
Інше, не менш важливе, завдання при любій структурі управління партією – система відбору і оновлення кадрів – інакше остання рано чи пізно ризикує просто виродитися. На жаль як і в БЮТі, так і в інших політичних партіях, воно теж практично не вирішено, а „Наша Україна” і взагалі, як виявляється, практично зовсім не має рядових членів – тільки працівники тих підприємств, власниками яких є люди, що входять до керівних органів партії. На що за таких умов розраховує ця партія – просто незрозуміло. Як і незрозуміло й те, на яких підставах вона взагалі мала право двічі приймати участь у виборах народних депутатів Верховної Ради України – якщо формування її первинних організацій так фактично і не було завершеним.

4.4. Генератори ідей?
Проте не все і не завжди полягає в одних тільки політтехнологіях чи в одних тільки виборах – завжди можуть виникати і просто непередбачувані ситуації. До того ж людина далеко не завжди може абсолютно все спрогнозувати наперед – і тому, що не владна повністю над усім світом, і тому, що дещо здатна створити самостійно, ціною власних зусиль і незважаючи на зовнішні обставини – щось настільки нове, що вона й сама може не до кінця уявляти його собі в процесі творення. А тому в будь-якій системі завжди потрібний цей „механізм непередбачуваного” – механізм генерування нових ідей, здатність до творчості. А цього вже неможливо досягнути зусиллями одного тільки керівництва партій чи їхніх, хай навіть і найпросунутіших, політтехнологів – це можливо тільки тоді, коли і рядові члени партії, і прості громадяни матимуть легку і доступну можливість висловлювати свої думки – через листи, публікації, спілкування, Інтернет–форуми. Партія ж, яка позбавляє себе усього цього, по-суті просто прирікає себе на смерть, яка за таких умов стає вже лише питанням часу...

4. 5. Внутрішня структура самої партії – демократія чи централізм?
Ну і наостанок – партія, яка би всерйоз взялася нарешті за справу побудови нашої держави, повинна бути, як мінімум, чітко організованою. Що ж тоді вибрати – демократизм чи централізм? Взагалі-то – це вже не настільки принципово – і якщо для суспільства впровадження авторитаризму чи тоталітаризму дійсно може бути достатньо небезпечним, то політична партія в принципі може бути побудованою за будь-якими ознаками – за умови, що вони не порушуватимуть природних прав громадян, що входять до її складу.

Але в будь-якому разі основною умовою повинно бути одне – наявність зворотнього зв’язку між керівництвом партії та її рядовими членами – хоча би заради того, щоб це керівництво знало, що відбувається в їхній партії і наскільки кому можна довіряти. І оскільки цей наш аналіз в основному стосується саме з БЮТу і саме йому на даному етапі відводимо головну роль в справі подальшої розбудови нашої держави, то саме стосовно нього і доведеться визнати, що ситуація більш ніж загрозлива – так що керівництво блоку практично зовсім не володіє інформацією щодо того, що робиться на місцях – не знає ні своїх людей, ні їхніх прагнень і бажань, а іноді не може проконтролювати навіть і депутатів Верховної Ради чи членів керівництва блоку...

Те ж, в якій саме мірі будь-яка політична партія повинна бути демократично, а в якій – авторитарною – повинно визначатися індивідуально, залежно від тих цілей і завдань, які вона ставить перед собою, пам’ятаючи притому про всі загрози як і надмірного авторитаризму, який у випадку слабості керівника (відсутності в нього реального авторитету, який і дозволяє утримуватися при владі) загрожує перерости в диктатуру, так і про небезпеки демократії у вигляді тотальної влади більшості і нездатності нею оцінити реальні загрози, або навпаки – повної некерованості, а в українській традиції – „гетьманства”.

5. Демократія, Лібералізм, Елітаризм чи Авторитаризм?

І таким чином питання, винесене в заголовок статті, набуває тепер дещо ширшого вигляду – бо до нього добавляється ще як мінімум дві складових. Хоча власне кажучи, можна було би виділити і більше особливостей державних устроїв – але саме ці чотири є найбільш показовими для України. Два з них – тому, що стали символом нової доби ліберально-демократичної епохи, а ще два – тому, що навпаки – в силу особливостей історичного розвитку України (практично повної відсутності еліти та несформованого національного характеру) – стали її прокляттям. А проте по великому рахунку тепер вже жоден з них не видається ані достатньо поганим, ані достатньо хорошим самим по собі – треба тільки знати особливості, переваги і недоліки кожного з них. Демократія є позитивним політичним устроєм тоді, коли не скочується ні до хаосу і вседозволеності, ні до диктатури і тоталітаризму, лібералізм має право на існування тільки тоді, коли не пропагує таку свободу, яка буде призводити до покращення становища одних за рахунок погіршення становища інших, елітаризм потрібний там, де ця еліта справді існує і де вона своєчасно оновлюється, а авторитаризм позитивний тоді, коли заснований на справжньому авторитеті лідера...

Післяслово...

Що ж стосується безпосередньо БЮТу на даному етапі нашого політичного життя, то перш за все – в даному разі ситуативне об’єднання з Януковичським крилом Партії Регіоном цілком відповідає логіці моменту – про необхідність такого кроку один з авторів говорив ще рік тому. Але згодом, потрапивши через це в нову і непередбачувану для себе внаслідок власної недолугості (пропаганди того, що таке ніколи не станеться) ситуацію, БЮТ опинився на роздоріжжі – або й далі піти шляхом такого об’єднання, втративши усі свої особливості і поступово перетворюючись в звичайну партію українського штибу, яких вже багато перейшло небосхилом нашого політичного життя так і не залишивши на ньому відчутних слідів, або залишитися таким, як є – з усіма його недоліками, або таки спробувати систематизувати і узагальнити усе те, що раніше приваблювало до нього небайдужих і неординарних людей. Вибрати між соціал-лібералізмом – підтримкою непродуктивних мас населення і ідеологією, покликаною розвивати саме активну частину суспільства – освічену, працездатну, здатну самостійно заробляти гроші, не чекаючи подачок від держави – саме ту частину українського суспільства, яка своїми зусиллями і творила революцію 2004-го року у Києві.

А що ж ми маємо натомість зараз? Перестали проводитися Інтернет-конференції, зупинено діяльність першої „Ідеальної країни” і практично знищено другу, фактично відсутня технічна підтримка на персональному сайті Юлії Тимошенко, так як вона умудрилася угробити весь архів форуму за останні чотири роки, забута ідея щодо регулярного проведення всенародних референдумів, замість підтримки продуктивних мас населення (за винятком хіба що перерахунку пенсій відповідно до вислуги років) тепер пропагується ідея соціального лібералізму, вся передвиборча стратегія зводиться не до підвищення ефективності управління народом своїм власним життям, а до надання йому подачок „з барського плеча”, відкладена в довгий ящик ідеологія солідаризму, практично не здійснюється кадрова політика, немає „генератора ідей”, немає реальних пропозицій щодо реформування виборчої системи, не реформована внутрішня структура партії – так що не тільки рядові члени партії не мають ніякого впливу на керівництво, але й керівництво партії просто не володіє інформацією про діяльність своїх низових організацій – не кажучи вже про явно невдалу, якщо не сказати прямо програшну, політику ідеологічного відділу БЮТу, який за усі роки крім „фішки” з косою і порівняння свого лідера з „Муму” (...ну чи там з Герасимом) більш нічого вдалого придумати й не зміг, ну і наостанок – не існує механізму визнання своїх помилок, аналізу і коригування невдач.

Всі ці недоліки далеко не випадкові – вони стали наслідком тих системних прорахунків в організації політичного процесу, про які ми розказали. Якщо коротко, ще раз:
- немає мети – уявлення про те, ідею якої саме держави намагається відстоювати партія;
- немає уявлення як саме здобувати цю мету – що робити після приходу до влади;
- відсутня чітка структура партії;
- немає кадрової політики – системи оновлення і відбору кадрів;
- не здійснюються заходи щодо залучення звичайних громадян до політичної діяльності.

За таких умов подальша перспектива БЮТу, на жаль, виглядає достатньо туманною – швидше за все він, зберігши наразі своє існування, все-одно рано чи пізно повторить шлях тих великих партій і блоків, про які ми тепер вже навіть і не згадуємо – як-от тієї ж «ЗаЄдУ», НДП, а тепер вже й «Нашої України». Ті ж користувачі Інтернету, які стільки років підтримували Юлію Володимирівну, звичайно не загинуть – вже тепер, не дочекавшись хоч якоїсь осмисленої реакції БЮТу чи й самої Юлії Володимирівни на знищення форуму її сайту, частина з них створила свій сайт, де й далі обмінюється думками ( http://fsbu.com.ua/ ), інші – розробляють свої власні проекти.

Хто знає, може так і треба – адже якщо ми дійсно хочемо жити в громадянському суспільстві, то маємо прагнути до того, щоб воно, суспільство, жило поза політичними партіями і блоками, самостійно відстоюючи свою думку і самостійно аналізуючи події, що відбуваються. От тільки часу жаль – бо якби ми мали при владі партію, яка дає собі звіт хоча б про частину сказаного, не кажучи вже про те, щоб розвивати якісь свої і кращі ідеї, то напевно могли би уникнути багатьох невдач і небезпек, і можливо давно вже мали би нормальну і повноцінну державу, а не те, що маємо зараз... 17 років незалежності, з яких вже 4 роки пост-помаранчевої влади – а що далі? Та й чи збереже Україна взагалі своє подальше існування – а чи буде таки роздерта на шматки незалежними від неї геополітичними процесами!!?..

* * *

Зимою 2004-го року один з авторів цієї статті під час прямої інтернет-конференції, які тоді ще проводилися на сайті Юлії Тимошенко, запитав наступне – „Чи не вважає Юлія Володимирівна після свого приходу до влади, який неодмінно станеться, за необхідне створити своєрідну раду з науковців, суспільних діячів, чи навіть – релігійних лідерів – для вирішення фундаментальних проблем як і розвитку нашого суспільства та держави, так і тих проблем, що хвилюють людство?” Визнаю, що питання було сформульовано, можливо, занадто туманно і невизначено – тоді я ще не володів таким вмінням чітко висловлювати свої думки, як зараз. Юлія Володимирівна тоді відповіла, що це, мовляв, зараз не на часі, що нам би Кучму скинути – а тоді вже як Бог дасть. Скинули. І прийшла Тимошенко до влади. І вже навіть двічі – а це, здається, і далі не на часі. Так коли, Юліє Володимирівно? Чи не пора? Бо щоб не було таки запізно – і для Вас, і для держави... Хотілося би таки пошвидше... Час-бо не жде…

07 жовтня 2008-го року.

Ігор Лубківський, Олександр Чистяков,
– колишні громадські
модератори персонального сайту
Юлії Тимошенко

м. Київ – Тернопіль

П.С. Поки стаття готувалася до друку, в Україні назріли «чергові позачергові» парламентські вибори – і тепер, можливо, в керівництва БЮТу знову проснеться інтерес до забутих ним раніше справ: до розробки нових Інтернет-проектів, до пошуку ідеології. От тільки хотілося би, щоб це був не короткочасний імпульс, а саме ті системні зміни, про необхідність яких ми й говоримо – хоча би стосовно кадрової політики і стосовно створення механізмів повноцінної, а не епізодичної, взаємодії з суспільством…

Центр Рейтингових Досліджень «Еліт-Профі» про Ю.Тимошенко

19 Jun 08 08:20:27 GMT

27 листопада 2001

Кар'єра «газової принцеси» дійсно подібна до казки про Попелюшку. Юлія Тимошенко стала чудовою ілюстрацією до «української мрії» - вона показала, як можна за короткий час завдяки наполегливій праці і добре обдуманим ходам, а у першу чергу - завдяки вдало створеній і підібраній команді - досягти надзвичайних висот у політиці і бізнесі.

Нині ім'я Юлії Тимошенко відоме кожному українцеві, а також далеко за межами України. Вона стала символом українських реформ, не будучи реформатором за духом. Вона чудово вписується в уряд Віктора Ющенка і закликає вести нещадну боротьба з олігархами, сама будучи за своєю суттю жінкою-олігархом. Її природна краса обеззброює опонентів. Її тактовність і витримка дають підстави для того, аби нею захоплювалися. Народ ладен пробачити Юлії Володимирівні все - навіть якщо виявиться, що її зарахують до числа «ворогів народу», як свого часу її колишнього соратника Павла Лазаренка.

Юлія Володимирівна Тимошенко народилася 27 листопада 1960 року у Дніпропетровську і належить до представників третього покоління «дніпропетровського клану» - таких, як, скажімо, Віктор Пінчук, Олександр Турчинов, Геннадій Балашов чи Сергій Тигипко. У дитинстві Юля виховувалася лише мамою - батько залишив сім'ю, коли Юля була ще зовсім малою. Тому про надзвичайні статки чи добробут сім'ї говорити не доводилося. Юля мусила пізнати у своєму житті все і пройти всіма сходинками суспільного буття. Вона неохоче (зі зрозумілих причин) згадує своє дитинство, і навіть для того, аби дізнатися про її дівоче прізвище, мені довелося докласти чимало зусиль.

Після закінчення школи Юлія поступила на економічний факультет Дніпропетровського державного університету. Під час навчання у вузі стався випадок, який згодом змінив усе її життя. Як згадувала сама Юлія Володимирівна, якось увечері задзвенів телефонний дзвінок. Якийсь юнак випадково помилився номером. Але між двома молодими людьми зав'язалася телефонна розмова, юнак запропонував побачення. Так Юля познайомилася з Сашею Тимошенком. Невдовзі 18-річний Сашко і 19-річна Юля поставили батьків перед фактом: вони одружуються. Наступного року (у 1980 році) у подружжя народилася донька Євгенія, яка нині навчається у Великобританії.

Батьки Саші належали до дніпропетровської еліти. Геннадій Панасович Тимошенко свого часу закінчив Львівський державний університет ім.І.Франка, захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук, спеціалізувався на нацистських злочинах в Україні у роки війни. Згодом його запросили на партійно-ідеологічну роботу (зокрема у його розпорядженні перебувала мережа кінопрокату Дніпропетровської області, яка наприкінці 80-х років почала приносити чималі прибутки - завдяки відкриттю відеосалонів), а відтак - на роботу у радах. На початку 90-х років він очолював Кіровський райвиконком міста Дніпропетровська.

Після закінчення університету Юлія Тимошенко протягом п'яти років працювала інженером-економістом на Дніпропетровському машинобудівному заводі ім.В.І.Леніна. Можливо, вона б так і продовжувала виробничу кар'єру, живучи з чоловіком у кооперативній квартирі загальною площею 32,1 кв.м по вулиці Карла Маркса, 26 міста Дніпропетровська. Але настала перебудова. Настали зміни. Поступово почала завойовувати нові позиції ринкова економіка. У 1988 році Юлія і Олександр Тимошенки беруть у знайомих позику і створюють кооператив, який займався наданням послуг населенню. Наступного року Юлія Тимошенко очолила молодіжний центр «Термінал», створений не без підтримки місцевих органів комсомолу (подейкують, що одним з ініціаторів створення подібного центру був давній приятель сім'ї Тимошенків, 25-річний завідувач відділу пропаганди і агітації при Дніпропетровському обкомі комсомолу Олександр Турчинов). «Термінал» став одним із перших великих проектів Юлії Тимошенко, адже на розвиток молодіжних ініціатив у той час виділялися значні кошти.

У травні 1991 року було формально об'єднано капітал двох сімей - Тимошенків-старших і Тимошенків-молодших. Оскільки Юлія виявляла більш активну діяльність у бізнесовій сфері і мала більш міцну «хватку», то основним рушієм сімейного бізнесу стала саме вона. Геннадій Тимошенко став своєрідним «мозком клану». Функції Олександра Тимошенка наразі нез'ясовані - принаймні він перебуває у постійній тіні і про нього згадують переважно тоді, коли мова заходить про сімейний стан Юлії Володимирівни. Відомо, що він - першокласний спортсмен, людина романтичної натури, у вільний час любить малювати. Також відомо, що він очолює корпорацію «Транспорт», яка входить до складу «Єдиних енергетичних систем України». «З чоловіком і донькою «бачимося» в основному по телефону», - говорила Юлія Тимошенко в інтерв'ю журналу «Money Maker». Цікаво, що своїм основним «іміджмейкером» Юлія Володимирівна вважає свою маму («Це іміджмейкер, який постійно плаче, бо переживає за мене»).

Об'єднана фірма вирішила зайнятися продуктами нафтопереробки і таким чином утворилася корпорація «Український бензин» (КУБ), в якій Юлія Тимошенко виконувала роль спочатку комерційного директора, а згодом - генерального директора. Цікаво, що КУБ було зареєстровано як українсько-кіпрське спільне підприємство. 85% акцій КУБ належали фірмі «Somolli Enterprises Ltd.», у особі О.Гравця - довголітнього партнера і фінансового «вчителя» Юлії Тимошенко. Нині О.Гравець, за деякими даними, мешкає в Ізраїлі. Юлія Тимошенко у КУБі мала 5% акцій. Стільки ж мав і її чоловік. У 1992 році корпорація перетворюється на монополіста у забезпеченні агропромислового комплексу Дніпропетровщини нафтопродуктами.

Паралельно утворюється ще одна структура - міжнародний концерн «Сіаль», генеральним директором якого став Геннадій Тимошенко. «Сіаль» мав свої філії у Донецьку та Черкасах і спеціалізувався на видобутку природного каменю. Враховуючи потребу загалу в облицювальних плитах, мармурових та гранітних блоках, меморіальних пам'ятниках, варто погодитися, що дана справа була також досить прибутковою. За деякими даними, «Сіаль» приватизував кілька кар'єрів. Зокрема сім'я Тимошенків, за інформацією газети «Свобода», володіє 25% акцій Токовського родовища червоного граніту - єдиного у світі. Продуктивність цього кар'єру - 12 тис. кубометрів щорічно. Вартість одного кубометра граніту сягає 7 тис. дол.

Вахтанг Кіпіані у «Киевских ведомостях» пише, що «в середині 90-х років у Тимошенко і Пінчука (Віктора Михайловича, нині - народного депутата України. - Авт.) був «роман». Службовий - можна сказати, виробничий. В якийсь момент зусилля керівників компаній Тимошенко і Пінчука (група «Інтерпайа») були об'єднані. Дитя назвали корпорацією «Співдружність». Віктор Михайлович - майстер у винаході нових газових (і не лише) схем і людина, що має високу ділову репутацію. Кажуть, він мусив піти на «взаємовигідну» співпрацю на «прохання» Павла Івановича Лазаренка. Так це чи ні - невідомо. Поінформовані дніпропетровці кажуть, що в ході нетривалої спільної виробничої діяльності Юлія Володимирівна просто вивчила напрацювання Пінчука. Після цього відмовилася від його компанії. В цьому розумінні вона - достойна учениця Лазаренка». Цю ж версію повторює газета «Свобода».

У листопаді 1995 року на базі КУБу утворюється закрите акціонерне товариство промислово-фінансова корпорація «Єдині енергетичні системи України». Щоправда, за місяць до утворення ЄЕСУ, 18 жовтня 1995 року, Тверська філія Московської реєстраційної палати реєструє закрите акціонерне товариство «Об'єднана енергія», директором якого значиться Тимошенко Ю.В. Не варто забувати, що у Росії саме ставала на ноги компанія «Єдині енергетичні системи Росії», очолювана А.Чубайсом. Дивним чином піки активності Ю.Тимошенко співпадають з посиленням становища А.Чубайса у Росії. Хоча, цілком можливо, це - лише збіг обставин.

При створенні ЄЕСУ ми бачимо тих же осіб, які творили КУБ. Тобто директора ТОВ «Хімнафт» О.Гравця та директора ЗАТ «Об'єднана енергія» Юлію Тимошенко. А ось закордонний партнер змінюється - тепер вже фігурує нова структура - «United Energy International Ltd.» в особі директора А.Еркюмент. Саме останній структурі належить 85% акцій ЄЕСУ.

Основним напрямом діяльності ЄЕСУ у 1996 - 1997 роках було постачання газу в Донецьку, Дніпропетровську, Черкаську, Сумську, Полтавську, Кіровоградську та Миколаївську області, а також співпраця з РАТ «Газпром» і АТ «Укргазпром» у питаннях здійснення взаєморозрахунків за транспортування газу іноземним споживачам через територію України.

До складу ЄЕСУ увійшли (як говорилося у рекламному буклеті) 20 промислових і комерційних структур, науково-дослідні інститути, венчурні фірми, авіакомпанія «ЄЕС-авіа», два банки - «Південкомбанк» та «Слов'янський». У корпорації працювали близько тисячі співробітників, середній вік яких становив 45 років. Геннадій Тимошенко зі сторінок того ж рекламного буклету заявляв: «Ідеологія ЄЕСУ - це ідеологія прагматиків-патріотів, переконаних прибічників ринкових реформ, що намагаються створити в Україні суспільство забезпечених людей за нормами, прийнятими в усьому цивілізованому світі, що на ділі реалізують головне гасло корпорації - «З енергією і вірою відродимо Україну!» генеральним директором ЄЕСУ стала 36-річна Юлія Тимошенко.

«Хресним батьком» нової компанії став Павло Лазаренко - людина, яка у час створення КУБу була секретарем Дніпропетровського обкому партії з питань АПК, а згодом - представником президента України в області. Перейшовши на роботу до Києва, Лазаренко не забув про Юлію Тимошенко і надав новоствореній компанії ЄЕСУ режим найбільшого сприяння. До початку 1997 року (пік владних можливостей Лазаренка) компанія контролювала 25% української економіки. Газета «Известия» вважає ЄЕСУ своєрідною «державою в державі».

Основні ролі в корпорації відігравали двоє людей - Геннадій Тимошенко та Олександр Гравець. Юлія Тимошенко стала своєрідною «фішкою», обличчям, символом компанії. Проте дуже скоро тим, хто бажав бачити її у такій ролі, стало зрозуміло: ця жінка далеко піде і на роль «англійської королеви» не погодиться. Природні розум і краса, поєднані з міцною хваткою та з задатками блискучого політика і бізнес-вумен, показували: в Україні з'явився не аналог Єлизавети ІІ, а радше аналог Маргарет Тетчер (якщо вже повністю слідувати англійським паралелям).

Цікавим моментом є те, що до створення ЄЕСУ долучився також і тодішній прем'єр-міністр України Євген Марчук. «До Лазаренка мене підтримував Марчук», - зізнається згодом Юлія Володимирівна у інтерв'ю газеті «Сегодня». «Марчук, тоді прем'єр-міністр, таку позицію (щодо регіональних поставок газу. - К.Б.) прийняв і схвалив. Прем'єри повинні робити ставки на тих, хто працює чесно і не провалює державну справу». Більше того, Лазаренко (судячи зі слів Юлії Тимошенко) відігравав у становленні компанії вторинну роль. Мовляв, спочатку компанія зародилася (очевидно, з відома і благословення Євгена Кириловича Марчука), а вже потім інтерес у ній побачив Павло Лазаренко. З цих слів випливає, що ЄЕСУ створювалася і розвивалася у середині 90-х років як проурядова енергетична структура, яка була потрібна будь-якому уряду. І якби не ЄЕСУ, то цю нішу зайняла б будь-яка інша компанія. Тим більше, що вже були прецеденти: попередницею ЄЕСУ у даній економічній ніші була корпорація «Республіка», очолювана І.Бакаєм та І.Шаровим. ЄЕСУ різко потіснила «Республіку» з ринку газу. Наступна п'ятирічка в енергетичній сфері України пройде під знаком протистояння цих двох кланів - згрубша клану Бакая та клану Тимошенко. Ці дві фігури блокуватимуться у якісь блоки, створюватимуть партії і фракції, відкрито випадатимуть один проти одного. За їхніми спинами стоятимуть впливові політики - часто з-поза меж України. Але про Тимошенко вже не забуватимуть. Вона стане однією з найпопулярніших жінок в Україні.

Виникає запитання: якщо ЄЕСУ розвивалася під теплим крильцем уряду, то чи міг не знати про її існування президент? Тим більше, що справа йшла про зростання і зміцнення «дніпропетровського клану», до якого на той час належали і прем'єр-міністр, і президент, і міністр Кабінету міністрів, і секретар Ради національної безпеки і оборони, і голова Служби безпеки України, і ще десятки інших чиновників. У бізнесі ж найуспішнішими представниками клану стали Лазаренко, Тимошенко та Тигипко. Нехай третій стояв дещо осторонь основних процесів, але ж Тимошенко і Лазаренко (з «примкнувшим к ним» Турчиновим) - це була неабияка фінансова сила.

Почалася справжня слава Юлії Тимошенко. З'являється злива статей і відеоматеріалів. З'являється книга, присвячена Юлії Володимирівні. Їй присвячують колекцію одягу «Королева газу». Бобринецька спортивна команда «Новатор» перейменовується на «Юлія-Новатор». Водночас Юлія Тимошенко займається благодійною діяльністю та меценатством. Вона виділяє значні кошти на реставрацію храмів (причому не лише православних, а й, скажімо, монастиря василіан у Галичині). Вона підтримує ансамбль молодих скрипалів «Віоліно» (дійсно чудовий колектив!), спонсорує видання компакт-диску «Ми маємо шанс», вкладає гроші в проведення фестивалю «Крок назустріч»… Все це сприяє її популярності. Поступово Юлію Володимирівну розрізняють серед числа українських політиків не лише фахівці, а й звичайні бабусі у глухих українських селах. Юлія Тимошенко поступово перетворюється на секс-символ української політики та українського бізнесу. І справжнім апогеєм її слави у цей період стає вручення Юлії Володимирівні ордена Святої Великомучениці Варвари - високої нагороди Української православної церкви. З цим орденом Юлія Тимошенко з'являється на всіх офіційних заходах і на всіх офіційних портретах. Справедливості ради варто зазначити, що УПЦ МП нині штампує ордени і роздає їх надто активно, майже як Брежнєв у пам'ятні всім часи. Нещодавно у Дніпропетровську було нагороджено високими церковними нагородами не лише мера і губернатора, а й, наприклад, директора центрального ринку. Так що нагорода Юлії Володимирівни є радше символічною, хоч її заслуги у справі благодійних акцій на користь Церкви неможливо не помітити.

Наприкінці 1996 року Юлія Тимошенко висуває свою кандидатуру на довиборах по Бобринецькому виборчому округу №229 Кіровоградської області. Попереднім депутатом у цьому окрузі був Василь Васильович Дурдинець - фігура доволі вагома в українському істеблішменті. У 1996 році він перейшов на роботу у виконавчі структури влади. Скористатися вільним округом вирішила «газова принцеса». Результат виборів виявився більш ніж успішним - Юлія Володимирівна показала один з найкращих результатів і у січні 1997 року отримала депутатський мандат.

Цікавим моментом було те, що Юлія Володимирівна у парламенті увійшла не в пролазаренківську фракцію «Єдність», а у пропрезидентський «Конституційний центр». А.Сек у газеті «Україна молода» вважає, що «там її сприйняли як чужу. Не прийняли. Так посилилися паростки нелюбові до всього, на що розповсюджується вплив президента».

Навряд чи саме у цьому криється причина опозиційності Юлії Володимирівни до президента, що активно проявлялася у 1997 - 1999 роках. Очевидно, що Юлія Тимошенко намагалася закріпитися на загальноукраїнському ринку, але у невигідний час: Леонід Кучма саме вирішив провести розлучення зі своєю дніпропетровською «сім'єю» - на догоду представникам інших регіональних еліт. Поява у Києві ще однієї представниці Дніпропетровська була сприйнята вороже оточенням президента. Тим більше, що у стосунках із російськими газопостачальниками намітилися також досить цікаві моменти: Леонід Кучма і його оточення були схильними домовлятися радше з «Газпромом», аніж з тими компаніями, з якими співпрацювала Юлія Тимошенко. Ще один момент: газовий ринок стояв на порозі укрупнення і окремі газотрейдери розгорнули боротьбу між собою за право проковтнути весь пиріг. І у цій боротьбі сили Юлії Володимирівни були не надто вагомими, незважаючи на потужну імперію за спиною. В українській політиці не діють традиційні правила, згідно з якими той, хто має більше сил, той має більше прав. В українській політиці більше прав має той, хто ближче стоїть до президента. А майно - це справа наживна. Сьогодні його більше, скажімо, у Лазаренка; завтра значно більше стане у, припустимо, Волкова.

Варто поглянути на те, з яким захопленням писала преса про ЄЕСУ. Для прикладу, «Киевские ведомости», 7 липня 1997 року: «Можна сварити, ненавидіти, заздрити подібним компаніям, але не можна не визнати, що у їх господарів вистачило розуму, компетентності, успіху, зв'язків і зухвальства створити форми і мислення, абсолютно пристосовані до нашої агресивного податкового, фінансового, соціального середовища». «Рабочая газета», 30 липня 1997 року: «Корпорація ЄЕСУ, напевне, єдина в українській промисловості структура, яка не на словах, а на ділі не дає стати на коліна вітчизняному товаровиробникові і допомагає йому». Впливова англомовна «The Wall Street Journal Europe» у той же час писала: «Менш як за 7 років пані Тимошенко збудувала $11-мільярдну імперію на операціях, які обплутали 13 часових зон. Єдині енергетичні системи України… перетворилися на колоса, що контролює одну п'яту української економіки».

У квітні 1997 року Тимошенко приїздить до США, де виступає у Школі міжнародних відносин при Університеті Джона Гопкінса. «Я буду наполягати на прийнятті законодавства, яке спрямоване на ринкові реформи, в тому числі і ті, які стосуються приватної власності і залучення інвестицій, які могли б зменшити вплив бюрократії та тіньової економіки на бізнес», - говорила Юлія Володимирівна під оплески розчулених американців. Захід, переконаний у суцільній корумпованості та у ретроградстві українського істеблішменту, ладен був побачити у цій стрункій, тендітній жінці українську Маргарет Тетчер і Беназір Бхутто у одній особі. 8 квітня 1997 року у газеті «Washington Times» з'являється стаття Юлії Тимошенко, у якій вона намагається прослідкувати плюси і мінуси розвитку України як незалежної держави, її стосунків із Заходом. Стаття засвідчила, що Юлія Тимошенко стоїть на державницьких позиціях і у своєму світобаченні наближається до українських правих. Це вже згодом Тимошенко показала себе блискучим гравцем і довела, що заради стратегічних завдань можна йти на ситуативний блок як з правими, так і з лівими.

Саме після статті Юлії Володимирівни в американському виданні до неї ще більше почали приглядатися політики різного рангу: адже не так і часто українські громадяни мають змогу публікуватися у впливових американських виданнях.

Цікавим є і наступний факт. 31 березня 1997 року журнал «Time» повідомив, що Білл Клінтон напередодні зустрічі з президентом Росії Борисом Єльциним у Гельсінкі, отримав листа від Юлії Тимошенко. У листі Юлія Володимирівна настійливо рекомендувала президентові США у розмові зі своїм російським колегою порушити питання щодо обмеження влади російської компанії «Газпром» - однієї з найбільших у світі енергетичних монополій. Юлія Тимошенко навела чимало аргументів на користь того, що «розукрупнення російської енергетичної монополії є саме матеріалом для саміту». Газета «День», коментуючи подію, писала: «Певно, що ділові інтереси компанії «Єдині енергетичні системи України», котра постачає на ринок України природний газ саме з Росії, перебувають у певній залежності від доброї чи злої волі РАТ «Газпром», яке не має конкурентів у своїй країні і монопольно встановлює ціни на газ. Відомо також, що питання, котре ставить Юлія Тимошенко, непокоїть вище керівництво України. Не можна виключати, що український комерсант Ю.Тимошенко звернулася за допомогою до Клінтона за власної ініціативи, захищаючи ділові інтереси компанії. Можна, однак, припустити, що лист отримав санкцію вищих посадових осіб держави. А це, в свою чергу, може бути свідченням того, що перманентні переговори України з керівництвом «Газпрому» розвиваються в украй неприємному для України контексті, що ускладнюється відсутністю особистого контакту між впливовими покровителями двох газових компаній. Лист також можна розцінити як приховане прохання України про втручання третьої сторони - могутніх США - у діалог із «Газпромом».

Між тим конфлікт із РАТ «Газпром» виявився не по зубам українській «газовій принцесі». Рем Вяхірєв, голова «Газпрому», пообіцяв розібратися і вжити заходів (справедливості ради варто відмітити дипломатичний хист Юлії Тимошенко - вона зуміла полагодити конфлікт з всемогутнім Вяхірєвим і навіть, за інформацією «Независимой газеты», зберегти з ним у подальшому дружні стосунки). Очевидно, що тиск на Юлію Тимошенко розпочався через керівництво України. У часі цей тиск співпав з черговою хвилею чисток у президентському оточенні. Цього разу у немилість до президента потрапив увесь «дніпропетровський клан». Один за одним дніпропетровці позбувалися своїх крісел. Відомий анекдот про те, що історія ділиться на «допетровську, петровську і дніпропетровську», переставав бути актуальним. Саме у цей час наближений до сімейства Тимошенків народний депутат Олександр Турчинов активізує діяльність створеної ще у 1993 році невеликої і мало кому відомої партії «Громада». У 1994 році «Громада», що налічувала трохи більше однієї тис. чоловік, активно підтримала кандидата у президенти Леоніда Кучму. Згодом партія «залягла на дно», і про її існування було відомо лише фахівцям-політологам. Юлія Тимошенко у середині 1997 року оформлює членство в «Громаді», чим суттєво підвищує рейтинг цієї партії. Невдовзі осередки «Громади» з'являються у всіх областях України. На Юлію Тимошенко починають дивитися як на людину, що невдовзі може очолити партію. Привабливий імідж Юлії Володимирівни автоматично переноситься і на її партію.

Для того, аби зрозуміти - навіщо Юлії Тимошенко була «Громада», варто згадати і події, що склалися довкола корпорації ЄЕСУ. Отже, з коротким проміжком у часі відбуваються гучні відставки патрона Юлії Володимирівни, прем'єр-міністра України Павла Лазаренка, генерального прокурора Геннадія Ворсінова, міністра енергетики та електрифікації Юрія Бочкарьова. На колишнього першого зама Павла Лазаренко по Дніпропетровській області Едуарда Дубініна заводять кримінальну справу. «Єдиним енергетичним системам України» повертають заставу за пакет акцій Харцизького трубного заводу. Розглядалося питання про позбавлення корпорації прав на приватизовані на пільгових умовах підприємства - численні заводи і фабрики планувалося розпродати, і на отримані гроші провести розрахунки з Росією за газ по контрактах, підписаних ЄЕСУ. На довершення всього проти Юлії Тимошенко було порушено кримінальну справу - за фактом приховування великої суми валюти під час перетину кордону (нібито Юлія Володимирівна, проходячи митний догляд у аеропорту, «забула» вказати у декларації $23 тис.).

Цілком зрозуміло, що в таких умовах Юлія Тимошенко вирішила діяти не лише в економічній, а й у політичній площині. Як слушно зауважив тодішній голова адміністрації президента України Євген Кушнарьов, корпорація зайнялася створенням політичного «даху» і під ним мали об'єднатися не лише ті, хто мав відношення до цієї бізнес-структури, а й ті, хто співчували Павлові Лазаренку.

«Громада» була побудована на трьох складових - популізмі, значних фінансових вливаннях та опозиційній риториці. Своїми моральними попередниками партія вважала численні дореволюційні «Громади», біля витоків яких стояли Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Михайло Драгоманов, Михайло Старицький. Головну мету своєї діяльності оновлена «Громада» вбачала у тому, аби стати «на заваді тоталітарній політиці президента Кучми, запобігти розвиткові подій в Україні за білоруським сценарієм». Партія заявляла, що активно співпрацюватиме з усіма колишніми прем'єрами України (насправді тісні стосунки склалися лише з П.Лазаренком). Деякий час «Громада» входила до передвиборчого блоку «Вперед, Україно!».

Юлія Тимошенко вирішила взяти на озброєння наступальну тактику. Саме тому невдовзі об'єктами її критики стали і президент (для якого вона вимагала імпічменту), і прем'єр-міністр Валерій Пустовойтенко (Тимошенко вважала, що відправляти Пустовойтенка у відставку лише на підставі справи про палац «Україна» - надто дрібно; необхідно було акцентувати на значно більших гріхах), і «партія влади» НДП (якій «газова принцеса» обіцяла «шизофренію у гострій формі») і навіть політиків-чоловіків (у інтерв'ю «Киевским ведомостям» Ю.В. заявила: «Проблема не в тому, що у нас мало жінок політиків, а у тому, що немає політиків-чоловіків»). Юлія Володимирівна намагалася епатувати загал, причарувати його «наївним» популізмом. Загалу це подобалося.

Проте всупереч загальному переконанню, Юлія Тимошенко на з'їзді партії у жовтні 1997 року не очолила «Громаду» - вона поступилася місцем голови партії Павлові Лазаренку. Лазаренко, навіть втративши владу в державі, мав абсолютний авторитет на Дніпропетровщині - базовій області для «Громади». У нього був стійкий імідж господарника. Тим більше, він його намагався підкріплювати конкретними справами, нехай також з популістським присмаком. Скажімо, він виплатив коштом «Громади» пенсії пенсіонерам Дніпропетровської області, а також пообіцяв підвищити пенсії, стипендії і зарплати у рідній області. Міф про «доброго Лазаренка», який намагався протистояти «поганому Кучмі», мав відгук у серцях тисяч знедолених.

Юлія Тимошенко очолила тіньовий Кабінет міністрів, створений за ініціативою «Громади». У цьому Кабінеті працювало чимало яскравих політиків, таких, як Лариса Скорик, Олег Білорус, Леонід Косаківський, Іван Салій та інші. Реально тіньовий Кабмін мав нульову віддачу. Проте його діяльність мала величезне пропагандистське значення. «Ми працюватимемо так, аби кожного тижня у парламенті з'являвся резонансний законопроект, поданий тіньовим Кабінетом міністрів», - заявляв у Львові один із лідерів «Громади» Сергій Лилик.

Під час виборів 1998 року Юлія Тимошенко висунула свою кандидатуру по 99-у виборчому округу у Кіровоградській області. Тут їй протистояли такі серйозні суперники, як член КПУ, голова правління ВАТ «Новоукраїнка-агротехсервіс» В.Круценко; член НДП, директор Кіровоградського представництва банку «Аваль» О.Спінко та один із лідерів Руху А.Ніцой. Водночас Юлія Тимошенко обіймала шосту сходинку у виборчому списку партії «Громада». Результат виборів показав, що Юлія Володимирівна користується авторитетом: за неї віддали 38,5% голосів (за її найближчого конкурента - Круценка - 24,6%). Цей результат був результатом саме Юлії Володимирівни, а не партії: за «Громаду» у цьому окрузі віддала свої голоси вдвічі менша кількість виборців, аніж за Юлію Тимошенко (19,4%).

Юлія Тимошенко на виборах-98 апробувала свій маневр, який згодом стане її коронним ударом. Вона з легкістю поступилася місцем лідера Павлові Лазаренкові, аби дозволити йому виснажитися у боротьбі - виснажитися політично, морально, фінансово. Сама ж Юлія Володимирівна зберегла сили і, завдяки перемозі у одномандатному окрузі, навіть дещо унезалежнилася від «Громади».

У новому парламенті вона очолила Комітет з питань бюджету. У своєрідному звіті про зроблену роботу на сторінках газети «Днепровская правда» у вересні 1998 року Юлія Тимошенко писала: «Аналізуючи документи, можна побачити в концентрованому фінансовому вигляді все життя нашої країни. Я можу зробити висновок, що за відсутності програми дій уряду в кінцевому підсумку в Україні все-таки втілюється конкретна програма. Це програма переродження нашої держави в поліцейську. Із перших днів перебування Леоніда Даниловича Кучми біля влади у нас стали змінюватися статті видатків на соціальні сфери, охорону здоров'я, освіту, культуру. У нас незмінно скорочуються видатки на виробництво інвестиційних проектів. Але у нас з якоюсь впертістю збільшуються витрати на утримання всіх силових структур, зокрема Міністерства внутрішніх справ… Документи Кабміну і Міністерства фінансів, подані в Комітет з питань бюджету, вимагали від Верховної Ради скоротити практично всі життєво важливі статті бюджету-98. Я відхилила ці проекти. Але, доки Верховна Рада перебувала на канікулах, президент своїм указом все-таки прийняв секвестр бюджету. По суті справи, він затвердив новий бюджет держави, порушивши при цьому 6 статей Конституції України».

Поступово в оточенні Юлії Володимирівни з'являлися нові люди. Скажімо, молодий банкір Олександр Єльяшкевич, депутат Верховної Ради України та член «Громади» або підприємець Микола Сивульський. Водночас Юлія Володимирівна не відштовхувала від себе старих друзів, зокрема Олександра Турчинова (останній, маючи тісні контакти з протестантськими колами, зробив шалену рекламу Юлії Тимошенко на Заході).

Вистачало і ворогів. Опозиційність Юлії Володимирівни не могла пройти повз увагу президента. І ось у тому-таки 1998 році Леонід Данилович вирішує провести перерозподіл газового ринку в Україні. В результаті утворюється потужна структура «Нафтогаз України», яка усунула від посередницьких функцій на ринку газу такі комерційні структури, як, скажімо, ЄЕСУ чи «ОЛГаз». Юлія Тимошенко опинилася, здавалося б, біля розбитого корита, оскільки, за словами голови «Нафтогазу» Ігора Бакая, «всі заможні люди в Україні зробили свій капітал на російському газі». У інтерв'ю російській «Независимой газете» Юлія Тимошенко плакалася, що ЄЕСУ усунули від прибуткового бізнесу у той час, як корпорація змогла «створити нетривку рівновагу у взаємних інтересах Росії та України по взаємозаліках за газ». На довершення всього Податкова адміністрація висунула позов щодо ЄЕСУ на суму 1,4 млрд. грн. (Юлія Володимирівна, щоправда, заявила, що виплатить суму, яку вимагала ДПА). Антипрезидентська риторика не могла зарадити у цій справі. Як кажуть араби, «якби за допомогою крику можна було б збудувати будинок, то осел побудував би ціле місто». Тому Юлія Тимошенко вирішує піти на примирення з Кучмою. Зроблено це було восени 1998 року. На початку листопада Юлія Володимирівна дала зрозуміти, що у ряді питань вона може піти на поступки нині діючій владі. Влада миттєво відреагувала, і президент запросив Юлію Тимошенко на горнятко чаю. Бесіда закінчилася несподіванкою: Юлія Тимошенко увійшла у кабінет Кучми ворогом, вийшла з нього - союзником. Як там у Редьярда Кіплінга? «Я за ворогом гнався сьогодні всю ніч - повернувся із другом назад». Важливо, що у Леоніда Кучми у цей час був надзвичайно низький рейтинг. Суспільно-політична та економічна ситуація в державі призвели до того, що народ озлобився стосовно нинішнього режиму. Багато хто покинув табір друзів Кучми, вважаючи, що при рейтингу в менш, аніж 8% сподіватися на перемогу неможливо. Юлія Тимошенко прийшла до Кучми у ту хвилину, коли йому були потрібні друзі. І у такий час можна пробачити навіть найбільш лютого ворога.

Саме у цей час, 10 листопада 1998 року, Юлія Володимирівна виступила на прес-конференції (широко трансльованій офіційними ЗМІ), де заявила, що, оскільки не вдається провести питання імпічменту президента і відставки уряду, то потрібно цю владу використовувати, йти з нею на зближення і на співпрацю. «Юля спеклася» - з різними інтонаціями, які віддзеркалюють різне ставлення до факту, оцінили парламентські кулуари метаморфозу яскравої опозиціонерки, котра спочатку кинула рукавичку президенту, а згодом заявила, що «тільки Леонід Кучма може сьогодні зіграти вирішальну роль у подоланні кризових явищ», - писала на сторінках газети «День» відома журналістка Тетяна Коробова. «Не братимемо до уваги колись нищівну критику Юлією Тимошенко уряду і президента - ця нелюбов завжди була ситуативною, а не ідеологічною, тим більше - класовою», - відверто заявляв «ПіК».

Цілком можливо, що посередником у справі примирення Юлії Тимошенко з президентом став відомий політолог Дмитро Видрін. Свого часу Дмитро Гнатович досить тісно співпрацював із президентом (був радником із питань внутрішньої політики). Згодом через конфлікт із Дмитром Табачником покинув президентську адміністрацію і гучно грюкнув дверима (разом із Олександром Разумковим). Тоді ж почали говорити про те, ніби Видрін і Разумков себе ще покажуть і що нібито обидва готуються до запуску нових «надпроектів» у сфері політики. Петро Василів у журналі «ПіК» припустив, що Дмитро Видрін координує діяльність групи іміджмейкерів Юлії Тимошенко (журналіста Віталія Чепиноги, соціолога Віктора Небоженка, психолога Олега Покальчука та поліграфіста Петра Якобчука). Тимошенко і Видрін часто разом з'являлися на прийомах і банкетах, скажімо, на урочистостях з нагоди ювілею газети «Зеркало недели» (тоді це викликало справжній фурор і купу пліток). В'ячеслав Піховшек був куди відвертішим, заявивши, що Видрін настільки захоплений Юлією Володимирівною, що «готовий пити з її черевичка - вино? горілку? віскі? боржомі?» Тимошенко пішла й далі - практично, завдяки чітко розіграному спектаклю у стінах парламенту було прийнято той проект Держбюджету, який був вигідний саме президенту і Пустовойтенку. Окремі депутати потім у своїх коментарях висловлювали впевненість, що без Юлії Тимошенко цей проект бюджету не пройшов би. Як результат - Кучма мав усі підстави заявити, що «опозиції в Україні немає». Основна опозиційна сила - «Громада» - через дії Юлії Тимошенко виявилася розбалансованою.

Така ситуація призводить до конфлікту всередині «Громади». Було зрозуміло, що карта Павла Лазаренка - бита. Його було заарештовано в Швейцарії. Цьому передував замах на його життя - другий за рахунком - на самий Новий рік (коли автомобіль екс-прем'єра перевернувся на рівній дорозі). Потім розголосу набула історія з панамським паспортом та дачею Лазаренка… І все ж Лазаренко на січневій конференції «Громади» у Дніпропетровську заявив про необхідність розпуску опозиційного Кабінету міністрів. Політрада «Громади» вважала, що опозиційний Кабмін ставить під удар цілу партію: «Весь репресивний апарат влади був кинутий проти партії «Громада», а керівники опозиційного уряду використовували ситуацію для сепаратних переговорів з владою». На знак протесту Юлія Тимошенко подала заяву про звільнення з поста першого заступника голови партії. Олександр Турчинов також вийшов із керівництва партії. Хоча ще пару місяців перед цими подіями в інтерв'ю Ю.Тимошенко заявляла: «Мені здається, що «Громада» буде жити і розвиватися. Вона мені дуже дорога. Я ніколи її не покину, але не відмовлюся від боротьби за нормальний демократичний розвиток партії, навіть якщо з цього приводу виникнуть суперечності з лідером партії».

У іншому інтерв'ю, вже після виходу з керівних структур «Громади», Юлія Тимошенко знову наголосила: «Я ніколи не буду виступати в ролі розкольника партії. Якби я ставила перед собою таке завдання, то діяла б сьогодні за іншим сценарієм. Ініціювала б створення паралельних первинних організацій, організовувала б паралельні з'їзди… А я цього не роблю і робити не буду».

Водночас Юлія Тимошенко робить заяву, яка охолодила тих, хто бачив у цій жінці кандидата на пост президента України. На самому початку 1999 року Юлія Володимирівна заявила, що не збирається балотуватися на найвищу державну посаду в Україні. Майже одночасно з нею подібні заяви роблять ще двоє людей - Віктор Ющенко та Олександр Ткаченко. Проте перед самими виборами останній зрадить своїй обіцянці. Тимошенко ж і Ющенко продемонструють, що вони можуть дотримуватися взятих на себе обіцянок. Газета «Україна молода» з приводу заяви Тимошенко зітхнула, що, на жаль, розвіюється значна частина ореолу інтриги. «Принцеса з претензіями стала простішою, скромнішою бізнес-леді», - констатувала газета.

Проте у березні 1999 року Юлія Тимошенко продемонструвала справедливість тези про те, що коли жінка каже «ні», це означає «може бути». Всі розмови про те, що вона ніколи не покине «Громаду», закінчилися виходом Юлії Володимирівни з фракції «Громади» у Верховній Раді. Натомість було заявлено про створення нової фракції під гучною назвою «Батьківщина». Разом із Тимошенко в нову фракцію пішли близько 20 старих «громадівців», серед них - Олександр Турчинов, Олег Білорус, Олег Блохін, Олександр Пухкал, Микола Габер та інші. До нової фракції приєдналася також доволі потужна фінансова група Валерія Бабича, що досі займала нейтралітет і не підтримувала у парламенті жодну політичну силу (очевидно, Валерію Георгійовичу була також потрібна підтримка і на виборах мера столиці, у яких він вирішив взяти участь). Поговорювали і про можливість подальшого блокування з костенківським Рухом. Нова фракція нараховувала 23 депутати і в парламенті Юлія Володимирівна вміло розіграла правило «золотої акції», дістаючи найбільше вигоди при голосуванні. Без «Батьківщини» і її голосів, як правило, будь-яке питання могло бути приречене на провал у сесійній залі. «В «Батьківщину» прийшли реалісти, а романтики залишилися у «Громаді», сказала згодом Юлія Тимошенко в інтерв'ю газеті «Сегодня». Серед «романтиків» залишився і давній соратник Юлії Тимошенко Олександр Єльяшкевич («Напевне, Олександрові Сергійовичу приємно безрезультатно доводити те, в що сам він мало вірить», - стверджувала Тимошенко).

У розпалі політичних баталій Юлія Тимошенко не забувала і про наукову роботу. Зокрема, вона у 1999 році захистила кандидатську дисертацію на тему «Державне керівництво податковою системою». «Це в той же час, і концепція Податкового кодексу, який ми збираємося внести на розгляд Верховної Ради», - хвалилася Юлія Володимирівна. Податкова реформа, на думку Ю.Тимошенко, мала стати основним елементом запропонованої нею ж системи «семи економічних кроків», що мали лягти в основу «українського економічного дива». Поруч з іміджем політика, бізнесмена, державника, за Юлією Тимошенко стійко закріпився імідж реформатора. А з легкої руки журналіста Ореста Сохара («ПіК») за нею закріпилося нове прізвисько - «Леді Ю.» (за аналогією з принцесою Діаною - «Леді Ді»).

У розпал президентської кампанії раптом виникли припущення, що оточення Юлії Володимирівни причетне до фінансування виборів Олександра Мороза. Тим більше, що й сама Тимошенко давала приводи для таких чуток: всупереч офіційній пропаганді, яка намагалася переконати загал у надзвичайно низькому рейтингу Мороза, Тимошенко дозволяла собі заявляти, ніби Мороз поруч із Кучмою є одним з найвірогідніших кандидатів на пост президента. Наслідки не забарилися. Леді Ю. натякнули, що, незважаючи на зміну історичних епох і держав, у нас і надалі «Родина слышит, Родина видит». Під час поїздки в Хмельницьку область влітку 1999 року Леонід Кучма заявив, що про прем'єрство Юлії Тимошенко не може бути і мови, адже її руками проводив усі свої операції Павло Лазаренко (який на цей час вже перебував під арештом у США). Для підсилення слів свого патрона люди, що дуже близько стоять до Леоніда Кучми, почали кампанію переслідувань керівника секретаріату фракції «Батьківщина», відомого фінансиста з оточення Юлії Тимошенко Микола Сивульського та вжили санкції до контрольованого Юлією Тимошенко банку «Слов'янський».

Але Юлія Володимирівна відреагувала спокійно: мовляв, надходять тривожні чутки про похолодання наших з президентом стосунків. Але це не завадить нам сформувати стійкий коаліційний уряд. Тобто, напрям вектора амбіцій Юлії Тимошенко став чітким і зрозумілим - уряд. При цьому навіть, якщо не на пост прем'єр-міністра, то вже точно не нижче міністра палива і енергетики. Хоча ще у квітні того ж року Юлія Володимирівна в інтерв'ю «Україні молодій» на запитання головного редактора Михайла Дорошенка «Якщо б Вам запропонували увійти до уряду, звичайно, на певних умовах, ви б погодилися?», відповіла: «Зовсім безперспективна справа. Як я вже говорила, треба ставити цілі, яких можна досягати. Цілі, які ми ставимо, переходячи від одного складу уряду до іншого, досягати не можна».

Але факт залишається фактом: коли у грудні 1999 року новопризначений прем'єр-міністр Віктор Ющенко запропонував Юлії Тимошенко посаду віце-прем'єра з паливно-енергетичних питань, то до цього кроку були готові і Юлія Володимирівна, і весь український народ. Політологи говорили про те, що Юлія Тимошенко - це чи не найцінніше надбання уряду. Хоча у цей же час пророкували: вороги Тимошенко (а їх було надто багато) автоматично стануть ворогами Ющенка (майже за середньовічним принципом - «Ворог мого друга - мій ворог»).

Початок урядової діяльності Юлії Тимошенко почався з її візиту до Москви на початку 2000 року. «Независимая газета» повідомляла у дні візиту, що «у нового вице-прем'єра добрі особисті стосунки з багатьма першими особами «Газпрому», з мером Москви Юрієм Лужковим». (Варто зауважити, що у 1997 році Юлія Тимошенко надіслала у Москву шість мармурових панно, які нині прикрашають входи в метро станцій «Пушкинская», «Тверская», «Чеховская» з написами «К 850-летию Москвы от ЕЭС Украины». З цього широкого жесту, нібито почалася дружба Юлії Тимошенко з московським мером). І хоча до складу урядової делегації, окрім Ю.Тимошенко, входили міністр палива і енергетики Сергій Тулуб та заступник голови правління «Нафтогазу України» Ігор Діденко, переговори з Ремом Вяхірєвим велися тет-а-тет. Як наслідок - Юлія Тимошенко визнала незаконний відбір російського газу українськими споживачами, рівно ж як і визнала борг українських споживачів за газ перед Росією у розмірі $ 2,8 млрд. Російська преса у ті дні зі злою іронією писала, що таким чином «Юлія Тимошенко не лише метафорично висікла себе і свою державу, але й отримала можливість нарешті розрахуватися і за борги ЄЕСУ перед Міністерством оборони РФ, які становлять 235 млн. дол.»

В Україні піднялася хвиля невдоволення. Виправдовуватися почав голова «Нафтогазу» Ігор Бакай. Олександр Волков звинуватив Юлію Тимошенко у непатріотизмі. Вкрай вороже сприйняли інформацію, що надійшла з Москви, у СДПУ(о). Однак Юлія Тимошенко заявила, що борг за газ - це не борг держави, а борг «Нафтогазу України». В умовах, коли президент Росії Володимир Путін у особистому листі на ім'я Леоніда Кучми пригрозив, що розвалить український ринок газу, а міністр енергетики Росії Віктор Калюжний заявляв про припинення надходжень російського газу в Україну, Юлія Тимошенко вирішила пожертвувати «Нафтогазом» - однією структурою. Тим більше, що у неї були свої порахунки з Ігорем Бакаєм, який свого часу витіснив «клан» Тимошенків з газового ринку України.

Більше того, свій візит в Москву Юлія Тимошенко вважала перемогою української дипломатії. На прес-конференції за результатами візиту вона заявила: «Досі діяла міжурядова угода між Україною і Росією від 1994 року, у відповідності до якої ціна газу на кордоні становить 80 дол. за 1000 куб.м. Я вважаю, що моя поїздка в Росію дала можливість Україні отримати газ за принципово новою ціною - 40 дол. за 1000 куб. м.». На запитання ж, що Україна має дати за це Росії (оскільки журналісти розуміли, що за «гарні очі» ціна вдвічі не зменшується), тим більше таким прагматичним партнером, як Росія), Юлія Тимошенко відповіла: «Взамін - гроші. Нормальні, чисто грошові стосунки». І осяяла всіх присутніх чарівною посмішкою - тією посмішкою, яка обеззброювала найбільших ворогів.

Після повернення з Москви Юлія Тимошенко запропонувала президентові дві програми виходу з енергетичної кризи. Перша з них стосувалася боротьби з корупцією на енергоринку і називалася «Чиста енергія». Вона покликана перенаправити фінансові потоки від посередників до виробників і постачальників енергоресурсів. Друга передбачала запровадження в Україні на 3 місяці «надзвичайного стану в галузі електроенергетики».

Забігаючи наперед, варто зауважити, що обидві програми залишилися далекими від втілення. Однак проект «Чиста енергія» і його схвалення прем'єр-міністром та президентом розв'язав руки Юлії Тимошенко у боротьбі з її колишніми кривдниками.

Першим не втримав Ігор Бакай. У протистоянні з тендітною жінкою він програв і у березні 2000 року добровільно подав у відставку з поста голови «Нафтогазу України». Наступним став міністр палива і енергетики Сергій Тулуб, який розглядався як особа, наближена до Григорія Суркіса - запеклого опонента Юлії Тимошенко. У травні 2000 він також іде у відставку. Так само йде у відставку, залишаючи пост міністра економіки, Сергій Тигипко - людина, що на початку розглядалася як союзник Юлії Тимошенко по «блоку реформаторів». Однак згодом Сергій Тигипко висловив невдоволення пропонованими віце-прем'єром схемами виходу з енергетичної кризи. Нарешті, у червні 2000 року з посади голови НАК «Нафтогаз України» йде Ігор Діденко), згідно з розповсюдженою думкою, «людина Бакая».

У результаті, перефразовуючи Маркса і Енгельса, «всі сили старого світу повстали проти неї». Секретар Ради національної безпеки і оборони України Євген Марчук написав доповідну на ім'я Леоніда Кучми, з якої випливає, ніби перебування Юлії Тимошенко на посту віце-прем'єра шкодить національним інтересам України. Продовжували критикувати енергетичну політику уряду Волков, Суркіс, Медведчук. Зрештою, й сам президент демонстрував, що він - не в захваті від Юлії Тимошенко.

Відчуваючи слабкість своїх позицій, Юлія Володимирівна спробувала здійснити хитрий маневр і розпустила чутки про бажання повторно балотуватися у своєму ж 99-у окрузі на Кіровоградщині. Як результат - на округ було кинуто масу «чорного піару». Скажімо, у окрузі було зареєстровано двох кандидаток з прізвищем Тимошенко - заступника начальника управління статистики м.Кіровограда Аллу Тимошенко та бригадира будівельної бригади «Акме-плюс» Галину Тимошенко. Очевидно, такі «витончені» технології вимагали від недоброзичливців Юлії Володимирівни додаткових матеріальних та інтелектуальних вливань. Але Юлія Тимошенко врешті-решт заявила, що балотуватися не буде.

Очевидно, їй самій стала зрозумілою та роль, яку вона зайняла у оточенні Леоніда Кучми. «Зеркало недели» так охарактеризувало цю роль: «Глава держави свідомо тягне зі звільненням Тимошенко, щоб якомога довше протримати в напрузі лідерів фінансово-політичних угруповань, які для нього сьогодні становлять значно більшу небезпеку, ніж, по суті, загнана в «прострілюваний простір» екс-голова ЄЕСУ. Активність і амбіційність Віктора Медведчука, альянс Григорія Суркіса і Євгена Марчука, що намітився, повільне, але впевнене зростання чисельності (і відповідно зростання впливів) фракції «трударів» імені Віктора Пінчука, Ігора Шарова і Андрія Деркача - все це, безумовно, не залишається поза увагою гаранта реформ. Єдина реальна противага могутнім центрам кулуарних впливів - Тимошенко». І далі наводяться слова одного з «сильних світу цього»: «Я не боюся перспективи мати у ворогах п'ятьох Ющенків - за умови, що поруч не буде Тимошенко».

18 червня 2000 року сталася подія, яка не залишила байдужим жодного громадянина України. У популярній програмі «Епіцентр» на каналі «1+1» журналіст В'ячеслав Піховшек ризикнув у прямому ефірі зіштовхнути лоб в лоб Юлію Тимошенко та Григорія Суркіса - двох давніх опонентів. Гостра і запекла дискусія, у якій обидва учасники вдалися до взаємних звинувачень у незаконних діях, як не дивно, принесла чимало додаткових плюсів саме Юліїї Тимошенко (хоча існує думка, скажімо, озвучена екс-президентом Леонідом Кравчуком, що «краще на екрані виглядав Григорій Михайлович»). Георгій Гонгадзе пояснював перемогу Юлії Тимошенко тим, що «багатомісячне цькування Тимошенко через ЗМІ зробило свою справу. Перед ошалілим Піховшеком сиділа не дівчинка для биття, яку йому довелося на одному з «Епіцентрів» «монтувати» і вирізати наші неприємні запитання, а загартований боєць, якому вже нічого губити, окрім власної посади. Стримуючи острах і сльози, вона не дала втягнути себе в «бабську» свару і своєю поведінкою нічого, окрім поваги, не викликала».

Одразу ж після перемоги на публічних теледебатах Юлія Тимошенко робить ще один крок - і проводить через парламент закон, що регулює процеси в енергетичній галузі, насамперед в галузі обленерго. Найбільш боляче цей закон бив по людях, які тримали у своїх руках акції обленерго. Згодом один із народних депутатів - власників пакета акцій одного з обленерго, бідкався у кулуарах Верховної Ради, що «Юля нас взула на нашому ж полі, зробивши наш бізнес невигідним».

Протягом перших семи місяців роботи Юлії Тимошенко на посту віце-прем'єра мінімум 17 разів (!) з'являлася інформація про можливість її близької відставки. «Ходи по лінії найбільшого опору - і ти пізнаєш світ», - писав Іван Багряний. Юлія Володимирівна вирішала ходити саме по лінії найбільшого опору. І навіть у день, коли вона мала відзначати семиріччя свого перебування у Кабміні, газета «Киевские ведомости» написала, що «деякі експерти прогнозують, що Віктор Ющенко в найближчому майбутньому для зменшення системного ризику всього проекту цілком може відмовитися від послуг ультра-амбітної Юлії Тимошенко, бо має їй достойну заміну в особі голови Мінпаливенерго Сергія Єрмілова».

Свого часу Юлія Тимошенко запропонувала використовувати як символ партії «Громада» птаха Фенікса, що постає з попелу і продовжує жити. Очевидно, Юлія Тимошенко стане живим уособленням Фенікса, якого неможливо вбити. Як сказав один мій знайомий: «Навіть якби мені завтра на суді довели, що ця жінка пограбувала мене, мою сім'ю і пів-України, я б їй пробачив».

Ось такий феномен української жінки-політика Юлії Тимошенко. Ось такий феномен українського суспільства.

http://www.tymoshenko.com.ua/ukr/news/first/62/&nb...

БЮТ на перехресті: соціал-лібералізм чи солідаризм?

10 May 08 23:09:41 GMT

Особливістю української політики за останні 15 років стало те, що всі партії, за винятком хіба що комуністів, так і не змогли представити загалу хоча б якоїсь мало-мальськи зрозумілої для всіх ідеології, не кажучи вже навіть про складніші, пов’язані з тим речі – як-от про стратегію розвитку країни, чи похідну від неї програму поведінки самої партії.

А якщо згадати ще й те, що й комуністична партія України за ці роки теж так і не спромоглася створити абсолютно нічого нового, вдовольняючись натомість лише поганим переказом старих і давно усім відомих міфів, і з кожним роком все більше втрачаючи підтримку з боку своїх виборців, то навіть цей її ніби-то виняток лише підтверджує загальну тенденцію такого політичного розвитку України, за якого її політична еліта починає все більше замикатися в колі видуманих нею ж, чи справжніх протиріч, стаючи практично зовсім нездатною вирішувати хоча б самі елементарні проблеми розвитку країни. І тим самим, здається, вона поступово починає втрачаючи право на те, щоб навіть претендувати на назву цієї самої еліти.

Звичайно до певної міри, чи краще навіть сказати – до певного часу, така тенденція розвитку саме безідейних партій ще була цілком зрозумілою – бо стала наслідком все того ж комуністичного, екс-тоталітарного минулого, за якого навіть саме слово «ідеологія» – і то вже сприймалося як щось неприємне і безумовно погане, майже матірне. А тому наступна деідеологізація суспільства призвела і до такої ж деідеологізації партій, по-суті дійшовши таким чином до її вкрай цинічної межі – того політичного болота, замішаного на вдоволенні власних потреб і зневазі до потреб інших, яке позбавлене будь-яких принципів і навіть позірного декларування хоча б якогось відстоювання інтересів країни, і в якому ми так глибоко, і здається зовсім безнадійно, застрягли зараз.

Певною позитивною відмінністю тут стала лише задекларована зимою 2006-го року, перед черговими виборами до парламенту, заява лідерки БЮТу про взяття за основу ідеології солідаризму, та наступне її намагання створити електронний банк ідей та їхніх носіїв – талановитих людей на Інтернет-проекті «Ідеальна країна. Але після того знову… тільки тиша, з короткочасним і тепер вже абсолютно неяскравим спалахом перед (поза)черговими виборами 2007-го року, так що тепер вже говорити хоч про якусь можливу ідеологію БЮТу все так-же вже не представляється зовсім можливим..

Разом з тим завдання, які стояли перед Україною зразу ж після здобуття нею незалежності, спочатку не видавалися аж настільки нездоланними – принаймі саме в плані розуміння того, що саме треба було першочергово зробити – інакше сама ідея української незалежності не отримала би аж настільки масової підтримки на українському референдумі 1991 року, як це фактично сталося. Можна навіть сказати, що практично навіть таких завдань було всього декілька:

- створення конкурентного середовища для розвитку політичних партій і для забезпечення такого різноманіття поглядів в суспільстві, яке би гарантувало його повноцінне оновлення і розвиток;

- покращення існуючої системи виборів чи створення/покращення інших додаткових механізмів, які були покликані забезпечити розвиток справжнього народовладдя, так щоб стати справді здатними впливати на реальне життя громадян;

- покращення системи управління держмайном та/або його приватизація в рівних межах і можливостях для всіх громадян;

- збереження найкращих досягнень попереднього радянського періоду та створення умов для функціонування законів ринкового капіталу.

І що ми ж маємо тепер в результаті? – різноманіття в суспільстві утворилося тільки серед рядових громадян, поділивши їх на різні верстви переважно за ознакою соціального стану, а всі політичні партії натомість тільки навпаки – стали ще більш схожими одна на одну, утворивши разом одне-єдине цілісне олігофренічне утворення. В той же час система виборів звелася до максимального маніпулювання думкою народу, втративши навіть ті демократичні інституції, які вже існували в Радянському Союзі, держмайно доведене до банкрутства або продано за копійчану вартість, сертифікатна приватизація в більшості випадків не принесла власникам сертифікатів взагалі зовсім нічого, за тепер вже 16 років незалежності все ще так і не створено фондового ринку та ринку цінних паперів, і накінець – втрачено не тільки колишній загальноосвітній рівень населення, але й майже повністю зруйновано й фундаментальну науку.

Але якщо на перший погляд такі невдачі і справді можуть видаватися наслідком нашого незнання чи невміння, хоч і дивним є таке незнання, яке триває вже більше 15-ти, якщо й не більше, років, то все стає значно зрозумілішим тоді, коли поглянути саме на ті цілі, які стоять і за одним, і за іншим. В першому випадку ми говоримо про можливість покращення системи влади і про надання народу можливостей для управління власним життям, в т.ч. – і через управління майном чи фінансовими ресурсами, а в другому – мова йде про максимальну маніпуляцію ним чи його прагненнями в інтересах когось іншого. А проте – не будемо знову говорити про ту різницю в цілях, яка відрізняє справжню демократію від тієї оманливої мішури, яку нам вже стільки часу намагаються навішати під виглядом її ліберальної моделі – про це я вже більш детально говорив в іншій статті – «Свобода слова чи демократія?»

В нас же зараз мова йде про ідеологію однієї, і цілком конкретної, партії. Правда оскільки вона, як і усі інші політичні партії України, так і не має достатньої кількості публікацій з цього приводу, не має стратегічних розробок і бачень розвитку України, то про цю її ідеологію можна судити лише опосередковано, по тому, що саме вона робить і які саме цілі сповідує. Правда це вже буде говорити не стільки про ті цілі, які вона переслідуватиме в майбутньому, що і мало би бути справжнім призначенням ідеології, як лише про те, що вона здатна зробити вже зараз.

Певні прояви такої «ідеології вчинку» виявлялися в різні роки в заявах лідера партії – Юлії Тимошенко – щодо неприватизації землі, щодо збереження в державній власності найбільш прибуткових підприємств, щодо надання громадянам права впливу на своє власне життя. Власне кажучи, саме всі ці мінімальні прояви ідеологічного спрямування і привели згодом до заяви про вибір ідеології солідаризму, яка, на жаль, на сьогодні все ще так і залишається лише теоретичною, і до того ж далеко не завершеною розробкою, цікавою для нас в першу чергу саме як спроба поєднати, умовно кажучи, капіталістичний і соціалістичний шляхи розвитку, що особливо важливим є саме для України з її багатим посткомуністичним досвідом.

На цьому етапі розвитку незавершеність такої ідеології можна було би розглядати навіть і як певний позитивний фактор, що свідчить про можливість пошуку нових шляхів, якби не одне «НЕ». Справа в тому, що таке ж бажання керувати власним життям, яке в принципі притаманне солідаризму, було і одним з основних рушіїв помаранчевої революції, яка і породила БЮТ в його сучасному вигляді, але ці досягнення помаранчевої революції, цей духовний підйом народу, так і не бути використані в повній мірі, якщо й не сказати більше – не були використані взагалі. Тому натомість тепер, замість збільшення реального впливу людей на політику, ми побачили щось зовсім інше – збільшення допомоги по народженню дітей, підвищення пенсій, виплату заощаджень колишнього Ощадбанку СРСР – і т.д..

Не будемо категорично стверджувати, що це аж настільки погано, але цілком очевидно, що це далеко не те, про що йшлося тоді – адже на Майдан їхали не за грошима, не за допомогою по народженню дитини, і не за виплатою заощаджень колишнього СРСР. І якщо в ідеалі ідеологія солідаризму мала би бути спрямованою на підтримку саме тієї версти населення, яка і є більш активною і життєздатною, і яка своєю працею і створює матеріальні блага держави, по-суті – блага не тільки для себе, але й для інших, то натомість тепер ми побачили зруйнованою основну суть такої підтримки – надавши допомогу якраз тим, хто звик вирішувати усі свої проблеми за рахунок держави, а не за допомогою власних зусиллями, не кажучи вже про те, щоб самому утримувати інших.

Тобто в цьому плані, по-суті, була кардинально змінена основна спрямованість такої ідеології, можна навіть сказати – змінено напрям еволюційного розвитку суспільства в бік підтримки найбільш пасивних і залежних, замість підтримки набільш активних і освіченіших. Разом з тим, якщо поглянути на ту ідеологію розвитку нашої держави, яку ми насправді отримали за останні роки незалежності, а не ту, до якої прагнули після розпаду СРСР, така зміна може видатися зовсім не випадковою, і навіть навпаки – цілком закономірною – тому що говорить все про таке ж намагання максимального управління масами, яке і привело до сучасного стану нашої держави.

В дещо спрощеному вигляді це можна розглядати як протистояння між ідеологією демократії, як системи управління держави народом, і ідеологією лібералізму, як системи управління держави тими, хто говорячи про рівну для усіх свободу, насправді тих свобод має побільше, тому що володіє більшими фінансовими чи інформаційними ресурсами. Така негативна тенденція, до речі, частково може бути підтверджено і тими кадровими змінами, які відбувалися в БЮТі, а тепер вже й в уряді, за останніх два роки, і які й привели до поповнення як і його лав, так і лав уряду Юлії Тимошенко новими потужними фінансовими гравцями.

В умовах все ще недостатньої підтримки з боку виборців та постійної війни на два фронти і з Партією Регіонів, і з секретаріатом Президента чи його політичними проектами, для досягнення сьогочасних тактичних цілей це напевно було більш ніж виправданим, і може навіть – єдиноможливим правильним рішенням. Але в ідеологічному плані це цілком чітко позначило поворот від ідеології солідаризму, про яку, до речі, тепер вже ніхто й не згадує, до ідеології соціал-лібералізму – тобто до такої ідеології, при якій і слід найбільше підтримувати саме найбільш слабку і пасивну частину населення, схиляючи таким чином її на свій бік, і нейтралізуючи її руками їхніх більш активних співгромадян, які самими своїм існуванням можуть нести певну загрозу існуючому режиму.

За таких умов в ідеології соціал-лібералізму, як і в солідаризмі, дійсно до певної міри перестають існувати протиріччя між владою і народом, між фінансовими хазяями і їхніми найманими робітниками. Тільки якщо в першому випадку це повинно відбуватися за рахунок справді еволюційного розвитку всього суспільства, то в другому – по-суті за рахунок купівлі голосів і прагнень основної, більшої частини виборців і за рахунок зневіри у дальших своїх можливостях меншої і кращої частини з них.

Враховуючи ж сучасну політичну ситуацію в Україні, треба сказати, що на даному етапі таке коливання від однієї до іншої ідеології дійсно може принести певну короткочасну тактичну перемогу над суперниками та зростання популярності партії, але потенційно в стратегічному плані несе в собі іншу, більшу загрозу – загрозу захоплення влади в партії новими фінансово-політичними гравцями, яка може проявитися вже в найближчих півроку-рік.

Можливо, правда, що це і не мало би для нас з вами аж такого великого значення, якби натомість ми мали хоча б якусь альтернативу – політичну силу, готову не просто в черговий раз щось пообіцяти виборцям, але й дійсно поділитися з ними частиною своїх повноважень, піти на створення дійсно демократичних, в прямому значенні того слова, інститутів влади, по суті таким чином відбираючи владу і в себе, і в своїх фінансових хазяїв, що натепер в умовах України здається вже й зовсім нереальним, або й просто фантастичним.

Тому іноді вже й справді починає здаватися, що змінити щось тепер може вже й справді хіба що тільки чудо – схоже на те, яке вже відбулося одного разу восени 2004-го року, хоч може схоже тепер вже і не стільки за самою формою його проведення, як хоча би за силою емоційного вибуху і усвідомлення народом того, що саме і як він може чи повинен зробити – усвідомлення ним своїх прав і можливостей, що і є насправді демократією в її чистому, неспотвореному зовнішніми впливами, вигляді.

Ігор Лубківський
02 березня 2008-го року.
м. Тернопіль

Біло-сердечний прорив" та візії теперішнього і майбутнього України.

24 Apr 08 01:41:16 GMT

Автор: Чистяков Олександр

2008-01-15 13:24:24

Взято з сайту Нова країна - http://newua.org.ua/index.php?nma=catalog&fla=...

Добрий день усім! Давно хотів написати нову порцію своїх думок з приводу того, що відбувається у нашій державі, особливо у світлі останніх політичних подій , але все руки не доходили. Але останній виступ Олега Тягнибока у його блозі на УП ось тут простимулював моє натхнення, оскільки я побачив, що далі спробу свого аналізу та передбачень на майбутнє відкладати не варто, інакше значна частина українського бунтарського культурницького медіа-простору ризикує повернутись на "круги своя" у спробах побудувати своє рідне національне українське гетто, етнічно та бізнесово чисте, якому заважали, по життю заважають і надалі теж будуть заважати злі вороги. Що за обставин сучасності було би остаточною та безповоротною, без можливості щось у подальшому виправити, профанацією та загибеллю української національної ідеї у найбільш глобальному розумінні цього слова.

Я досить давно намагався аналізувати події Помаранчевої Революції, підбірка моїх статей на загал доступна тут

Революция, Украина, Россия, Европа, Касты и братство народов

Деякі історіософічні особливості української ідеї: минуле, теперішнє та майбутнє

Размышления на тему постпомаранчевых времен. Время разбрасывать камни и время предавать

Концепція українського „третього шляху”.

Підсумок обговорень концепції «третій шлях України». Узагальнюючий нарис

Підсумки по завершальному акорду подій «помаранчевої революції»

тому зайвий раз повторювати вже сказане не буду. У цьому нарисі спробую змалювати лише те, чого реально досягнула на цей момент Юлія Тимошенко, як історична постать для України та її народу, і чого вона ще може досягнути, або у які пастки по дорозі до здійснення своєї мети може потрапити.

Ось у цій статті 2005 року я аналізував тодішні можливі розгортки подій і висловлював свою думку на тему того, яким напрямком варто було би рухатись. На цей момент пройшло достатньо часу щоби проаналізувати, що відбулось ТАК, що НЕ ТАК і яким чином у такому разі все рухатиметься далі.

Почнемо з того, що не відбулось так, як хотілось (можливо і не могло відбутись на той момент).

По-перше, Юлія Володимирівна не взяла курс на радикальне оновлення влади та владної машини, базуючись на першому і основному критерії – ступені безкорисливості людей та принципі від'єднання бізнесу від влади. Це мало як добрі, так і не дуже добрі наслідки. Добрі наслідки полягають у тому, що таким чином було уникнуто зайвої радикалізації суспільства і стало можливим значну частину "сильних світу цього" прихилити на свій бік і зробити союзником у боротьбі за право пошуку нових шляхів для країни та суспільства. Але негативні наслідки не менш серйозні, про них поговоримо пізніше.

По-друге ( і це логічним чином випливає з першого пункту), у команду Юлії Володимирівни прийшло набагато менше молодих, перспективних людей з незаплямованою репутацією, а особливо психологічно народжених "вибухом" 2004 року, аніж могло би бути за інших обставин, їм просто не вистачило місця на користь інших членів команди. Це знову мало як добрі, так і злі наслідки. Добрі полягають у тому, що сформувалась досить дозріла команда, команда ТЕПЕРІШНЬОГО, яка здатна вирішувати практичні та життєві завдання в межах тих життєво-політичних умов, які склались в Україні на цей момент. Але є у тому і негативні наслідки, про них теж пізніше.

По-третє, українська нація в цілому поки що не змогла виробити ефективних та дієвих механізмів впливу на владу зовні покладання своїх надій та допомоги у діях тому чи іншому політичному лідеру. У зв'язку з цим лідери, які не виправдали народної довіри, як, наприклад, Ющенко, не мають на цей момент достатньо ефективних механізмів для того, щоби коригувати їхню поведінку і впадають в неадекватність та манію величі. В цьому моменті складно виділяти добре і зле, тому що він об'єктивно скоріше говорить про ступінь психологічної дорослості нації, аніж про добро і зло як таке.

Водночас залишається незмінним те добре, що таки сталось за цей час, і що дає нам перспективи та надії на майбутнє

Не дивлячись ні на що вдалося зупинити занурення країни в болото тотальної та кошмарної морально-етичної деградації, коли брехня, підступ та аморальність вважались лише "аспектами політичної боротьби" і жодної кари для них не передбачалось у принципі. Принаймні дещо з уже зробленого наявно всім засвідчує: дозволено далеко не все, є речі, переступивши які прирікаєш себе на ганьбу та поразку. Досвід Мороза, та й самого Ющенка з його кволим теперішнім рейтингом краще тому підтвердження.

Вдалося зупинити країну на крок перед дефолтом її енергетичних активів, який якщо б відбувся – поставив би жирний і незаперечний хрест на наших претензіях бути хоч у чомусь самостійною та самодостатньою країною.

У людей зберіглась віра в найкраще та найсвітліше у тому числі в душах політиків, віра у реально краще майбутнє своєї країни. Що за умов доконаного пункту 1 було би неможливим, країну заполонили б цинізм, жорстока байдужість та холодний розрахунок. У цьому останньому, збереженні віри у краще та найчесніше, що не все продається чи купляється, не всі зраджують і продають, заслугу Юлії Володимирівни Тимошенко важко переоцінити.

Вичленувавши ці пункти тепер спробуємо зробити побіжний аналіз перспектив і наслідків, які з наявністю цих пунктів пов'язані. Почнемо з найголовнішого на мій погляд, аналізу психоматриць, які уособлювали собою ключові постаті помаранчевої та пост помаранчевої доби, тому що тільки після такого аналізу можливо вичленувати глибині причини дій і, відтак, найбільш неперехідні та значущі їхні наслідки.

Що відбувалося з діями та намірами Ющенка та Тимошенко впродовж останніх років, після Помаранчевої Революції? Як не бери, але Ющенко врешті-решт став уособлювати собою весь психотип стародавньої української Руїни з її підступами, зрадами, інтриганством та дрібним політиканством, неможливістю дійти до якоїсь загальноприйнятної корисної для всіх точки зору та невситимою зажерливістю всіх, хто хоч трошки побачив для себе можливість вирватись «із грязі в князі». Ющенко увібрав у себе всю психічну матрицю цього, до речі питомо українського і дуже традиційного, шляху розвитку, і за наявності лише його на чолі держави у добу після 2004 року нічого принципово нового Україні б не дала. Руїна пройшла би своїми шляхами і закінчилась би абсолютно тим самим, чим вже не раз закінчувалась у минулому. Але на противагу тому був психотип Тимошенко, яка показала принципово іншу для України якість політики, хоча досі ще далеко не ту якість, яка була окреслена ЯК МОЖЛИВІСТЬ основним потенціалом Помаранчевої Революції.

Психотипи Мороза Кінаха та інших різних такого типу нічого вельми цікавого собою не являють, це психотипи дрібних князьків та бояр епохи розбрату, які не в силах нічого робити глобально, але цілком здатні локально гадити та вставляти палки у колеса, принагідно, якщо дають таку можливість, встромляючи ножа у спину тим, хто їм повірив та відкриваючи ворогу вночі брами міст. Особлива тема – Янукович, але то не є власне кажучи український психотип, впродовж історії України місце, яке зайняв Янукович, завжди займав зовнішній ворог, особливість теперішнього моменту у тому, що психотип зовнішнього ворога діяв як-ніби зсередини, працюючи водночас каталізатором процесів та тим "поганим хлопцем", проти якого об'єднуються люди, які за інших обставин йшли би більш ніж відмінними одне від одного шляхами. Юлія Тимошенко привнесла елемент хаотичного несподіваного руху у цю всю налагоджену машину, руху, завдяки якому стало можливим цілковито інакше порівняно з минулим поєднання частин. Тимошенко - креативна, пасіонарна особистість «кочового» типу, яка привнесла в українську політику те, за допомогою чого раніше Україну завойовували її недруги, а саме:

1. Усвідомлення необхідності чіткої централізації та командних дій для тих, хто бажає бути дієвою владою цієї країни

2. Усвідомлення необхідності для державного будівництва ставити всезагальне над особистим, підкорюючи особисте всезагальному.

У останній українській історії подібного роду підхід був властивий хіба для ОУН, хоча там все було обтяжено впливом тоталітарної свідомості, але, однак, саме за часів ОУН і виникли чіткі та зрозумілі властиво українські структури, які були здатні вести ефективну боротьбу та де у чому і перемагати потужні тоталітарні машини того часу. Радянська Україна теж мала ці чіткі структури управління, однак вони не були властиво українським продуктом а, у чіткій український традиції, були «накинуті» як зовнішня канва дії черговими «варягами», роль яких на той момент грала ВКП(б). У випадку Юлії Володимирівни дієвість її шляхів підсилено генетичною «розірваністю» з історією багатовікових українських поразок та історичних тупиків, оскільки вона не вийшла базово з кола тих людей, які сучасний варіант історії України брали за основу свого світогляду. Вона привнесла з собою в українську політику психологію конквістадора, авантюриста і переможця, втіливши у собі багато у чому дух Східної, Лівобережної України, де, як у котлі, перемішувались найрізноманітніші генетичні та культурні впливи різних народів та племен. І цей життєдайний синтез дозволив їй надихнути нову хвилю на запліснявілі простори української політики. Її не у повній мірі етнічна українськість, яку їй часто закидають різні її недоброзичливці у цьому разі є лише благом, оскільки дає можливість свіжого та незаангажованого багатовіковою "кармою" поразок та зрад погляду на речі та дій відповідно цього погляду.

Однак вже наявна історична даність є такою, що ті шляхи, якими вона пішла, неминуче приведуть до двоїстих наслідків, сутність яких варто усвідомити перш, ніж вони стануть серйозною проблемою для подальшого розвитку української держави.

1. По-перше як практичний політик вона вибрала спиратись на найменш заплямоване з наявних на цей момент сил теперішніх українських «сильних світу цього» лише трохи розбавляючи це «новою кров'ю» культурної та політичної молодої еліти. Це дає їй досить потужну та ефективну команду, здатну звертати гори. Але ця команда має одну суттєву ваду: вона «намертво» зцементована навколо особистості Юлії Володимирівни Тимошенко, і якщо раптом цей «цемент» щезне, відразу розвалиться на декілька у чомусь навіть взаємозаперечуючих «векторів впливу».

2. По-друге, налаштованість цієї команди на суто практичну а часом короткочасно ефектну та у теперішньому часі ефективну політику «практичних справ» може суттєво утруднити усвідомлення Україною довготривалих стратегічних перспектив, які вимагають більш відстороненого та абстрактного мислення, ніж зацикленість на дії в «теперішньому часі» як основі всього. Крім того логіка практичної політичної боротьби того типу, у який вона втягнулась, неминуче змусила взяти її на себе багато таких зобов'язань перед членами своєї команди , що всі з цих зобов'язань легко буде поєднати з роботою на благо України.

Однак змушений констатувати, що це скоріше не вада і проблема самої Тимошенко, як стан та рівень свідомості нашого суспільства у цілому, коли не всі прекраснодушні романтики можуть бути ефективними практиками а більшість ефективних практиків є сухими, холодними людьми, яким чужі будь-які абстрактні мрії зовні мрій про "владу світу цього". Якби воно було інакше, то досі вже змогла би організуватись абсолютно незалежна та автономна від Тимошенко, Ющенко чи інших лідерів система громадського самоврядування, оскільки для такої системи необхідні лише чіткі усвідомлення людей стосовно своїх прав та прагнень ці права відстоювати, а оскільки така система поки що не виникла, то це означає, що розуміння прав та прагнень є розмитими і поки що не досить конкретними.

3. По-третє вимушена зв'язка у владному тандемі з «Нашою Україною» веде до того, що з боку БЮТ будуть забезпечуватись суто практичні та емпіричні речі, а якісь ідеологічно-стратегічні візії будуть виходити переважно з лав «Нашої України». Це не є дуже добре з огляду на доволі вузьку європо- та націо-етноцентричність цієї політичної сили, що приводить до суттєвого звуження глобальності мислення,необхідного для насправді нестандартних і творчих пошуків реальної місії країни у світі. Однак на цей момент це неминучий етап, який зазнає серйозної кризи відразу, як виникне нагальна необхідність усвідомити євразійський вектор українського розвитку, який до цього часу практично неусвідомлений та занехаяний. Чим користуються дуже часто ворожі для нашої держави сили. Намагаючись заповнити цей вакуум своїм розумінням євразійства, у якому місця для української держави немає взагалі.

Навіть побіжно оглянувши окреслені тенденції можна зробити деякі найбільш очевидні наслідки на найближче майбутнє. По-перше те, що стосується самої Тимошенко та її політичної сили, а по-друге те, що стосується суспільства у цілому. Що стосовно Тимошенко, то сувора централізація, необхідна та ефективна у випадку перманентних «військових дій» в державному управлінні ЗАВЖДИ обертається розростанням та підсиленням впливу державно-бюрократичного апарату. Зі всіма вадами адміністративно-бюрократичного способу керівництва. Природньо, що при такому способі керування найефективнішим буде концентрація влади у руках однієї пасіонарної особистості з добрими намірами. По аналогії з тим як літак, який втратив автопілот, треба перевести на ручне управління і довіритись пілоту. Але після виходу з піке ВКРАЙ НЕОБХІДНО цей автопілот відновити, і роззосередити владу від центру на периферію для максимального обмеження та підпорядкування «звортнім зв'язкам» влади державно-бюрокартичного аппарату. Це той етап, який поки що у світі В ПОВНІЙ МІРІ не пройшов взагалі ніхто.

В України є шанс бути першою. Але це буде можливо лише за тих обставин, якщо українське суспільство грамотно використає той час, який йому буде дадений, поки нова державно-бюрократична українська машина буде стверджувати себе та підсилюватись, перемелюючи у собі рештки старого постімперства, що зайшло у логічний та старечий маразм «влади парїїв». На цю боротьбу і це перемелювання потрібний час. Цим часом українське суспільство повинно скористатись, щоби вибудувати всередині себе горізонтальні мережеві взаємозв'язки. Які будуть використані для захисту своїх прав та свобод та дієвої протидії владній машині у тих випадках, коли вона вже буде мати достатньо сил щоби не тільки «перемолоти» своїх конкурентів, але і зазіхнути на повномасштабну владу над суспільством як таким.

Такі наміри - це природня властивість БУДЬ-ЯКИХ державно-бюрократичних машин, і чи вистачить у Юлії Володимирівни мужності і мудрості не тільки премогти за її допомогою чужого дракона, але і демонтувати після цієї перемоги - то покаже тільки час. Але за будь-яких обставин вона цього просто не зможе зробити, якщо не будуть вибудувані горизонтальні мережеві зв'язки нарівні живої тканини суспільства, якщо люди не зможуть об'єднатись одне з одним на основі ідей спільної дії для спільних досягнень і захисту своїх прав, як матеріальних так і духовних. Час після революції ми багато в чому використали просто на усвідомлення наявності проблем. Час, який Тимошенко буде у владі а державно-бюрократична машина буде основні свої зусилля витрачати не на захоплення влади над власним суспільством, а на боротьбу з іншими владно-олігархічними драконами, - це час для усвідомлення суспільством не лише наявності проблем наподобу до природньої дихотомії України, розподілу на Захід-Схід і т.п., але і шляхів цих проблем вирішення. Без цих живих об'єднавчих ідей жодні соціальні програми чи приріст ВВП нас не порятують, а будуть лише короткочасними «паліативами». Ми повинні будемо знайти ідейну єдність, тільки з цього зможе виникнути подальший розвиток.

Якщо брати по історичній аналогії, то часи Ющенка подібні на часи Гетьманщини і Руїни, часи Тимошенко будуть подібні на часи ствердження державної машини Катерини Другої, з тією відмінністю, що центр цієї машини буде знаходитись на цілком українських теренах. І парадокс полягає у тому, що Руїна Гетьманщини завела Україну у неволю кріпацтва, яким на той час користувались державні діячі для ствердження своєї держави, і тільки після ліквідації самоврядування часів Гетьманщини змогла виникнути потужна та ефективна на той час імперська державна машина. Але сучасна ефективна державна машина подібного типу в сухому рештку буде мати сенс лише тоді, КОЛИ ПРИСЛУЖИТЬСЯ ДО НАРОДЖЕННЯ ТА СТВЕРДЖЕННЯ ТОГО САМОВРЯДУВАННЯ, ЯКЕ МИ ІСТОРИЧНО ВТРАТИЛИ ЗА ЧАСІВ КАТЕРИНИ, АЛЕ ВЖЕ НА ПРИНЦИПОВО ІНШОМУ ІСТОРИЧНОМУ ОБЕРТІ ТА ЗОВСІМ ІНШІЙ ЯКОСТІ СВІДОМОСТІ.

І якщо так станеться то це буде означати що маятник, який три сторіччя тому хитнувся в один бік тепер повернувся на попереднє місце, але вже оновлений і озброєний новим досвідом та життєвим сприйняттям. Що дозволить іти уперед на принципово інші порівняно з минулим обрії. Проблеми часів правління Тимошенко можуть, до речі, бути абсолютно психологічно подібними проблемам часів Катерини Другої (за виключенням того, що під час "точок біфуркації" політичного простору вибори треба буде робити у психологічно та напрямковo протилежному руслі, ніж були зроблені тоді, і якщо так буде то це означатиме, що історичні уроки ми засвоїли добре), починаючи від втрати «державними сановниками» відчуття реальності і бажання перебрати і державу, і народ у свою вотчину, закінчуючи бажанням побудувати "потьомкінські селища" для цариці, щоби захистити тим себе і свої інтереси влади та земної могутності. Губський чи Хорошковський мало чим психологічно відрізнятимуться від Потьомкіна чи Орлова. І це - неминучий наслідок намагання Юлії Володимирівні у поточній жорсткій та безкомпромісній політичній боротьбі спертись на підтримку «сильних світу цього» Це - її вибір, можливо навіть на цьому етапі це неминуче зло, але наслідки цього нескладно передбачити. Ці люди допоможуть Україні звільнитись від сьогоднішнього рабства, але завтра спробують її взяти у рабство власне. Як казала Леся Українка "хто визволить – в неволю забере". Якщо Україна неправильно скористається даним їй історичним часом і дозволить їм це зробити.

І наостанок хочу сказати, що я не поділяю побоювань багатьох людей сьогодення на предмет того, що сучасні магнати, у тому числі від Тимошенко, в силах і змозі знищити та роздати на всі боки Україну. Це було би неминучим за тих обставин, якби крім дихотомії «Ющенко-Янукович», які відображають собою впливи взаємозаперечуючих різновекторних сил української метаісторії, нічого іншого не було. Оскільки ці різновекторні сили у взаємному поборюванні обов'язково звали би на допомогу антагоністичні зовнішні сили і розплачувались би за їхню допомогу країною та людьми цієї країни. За допомогою Тимошенко в України буде вихід з цієї дихотомії. Навіть вельможі та сановники, які неминуче почнуть стверджуватись за часів її правління, не будуть вельможами та сановниками інших держав. Вони будуть і порожденням, і у чомусь успіхом, а у чомусь проблемою цієї землі. Це зумовлено базовим типом енергетики, який несе у собі Тимошенко. Всі дії, які вона робить, підпорядковані дуже чіткій і конкретній меті: сконцентрувати у своїх руках достатній владний ресурс, щоби мати можливість спробувати здійснити ту ідею країни, ідеальної у аспекті побудови владної машини та взаємин цієї машини із суспільством, про яку вона мріє і яку хоче побудувати. І люди, яких вона підбирає, хочеш не хочеш будуть йти у руслі цього загального потоку, які би особливі амбіції чи особисті проблеми вони при цьому не мали. Все: соціальний бюджет чи інноваційні технології, виконання обіцянок чи боротьба з агресивними впливами інших владних груп, призначення чи зняття «антикризових менеджерів» - все це для неї лише інструменти, кроки на шляху до цієї головної, базової мети її життя: спроби побудови ідеальної, нової країни «з чистого листа».

Тому побоювання на предмет того, що задля бажання сподобатись чи на відпрацювання боргів комусь вона особисто віддасть в інші руки важелі впливу над країною та перекреслить тим для себе всі можливості здійснити свою власну мрію - вони просто беззмістовні. Вони викликані нерозумінням сутності мотивацій та життєвих потреб цієї людини. Її потреби - у спробах зробити велике. І нічого менше цього великого її не влаштує. Але цю основну ідею свого життя, у чому парадокс, вона просто не зможе здійснити, спираючись лише на власну політичну партію чи державно-бюрократичний апарат. Якісь початки цьому можуть бути закладені, лише якщо народиться жива мережево-об'єднана тканина суспільства, яке знайде об'єднавчі для себе ідеї і захоче їх здійснити та задля них жити, без огляду на що б там не було. Сходженням Юлії Тимошенко на владний Олімп нам, Україні, дадений для цього найголовніше і найважливіше на сьогоднішню мить – ЧАС. І народження такої живої тканини суспільства залежить від кожного окремо взятого громадянина України. Його думок, життєвих цілей, намірів та дій. І поки що в нас є можливість прожити життя так, щоби наші нащадки пишались і нами, і нашим часом і тією країною, яку ми після себе залишимо. Але може - це не означає буде. Попробуємо зробити так, щоби БУЛО.

Демонічна Тимошенко

17 Apr 08 18:18:39 GMT

(неполітичний памфлет)

Історія перша. Гроші.

Тимошенко вкрала. Гроші. Колись. Давно. Так кажуть. Правда це було так давно, що тепер вже ніхто й не пам’ятає, у кого саме – чи то у Лазаренка, чи то – в російської армії, чи то ще в когось зовсім невідомого – в когось, кому вона чи то продавала газ, чи то в кого купляла. Але це й не важливо, в кого саме – важливо що вкрала! Вкрала – і все тут! Моя бабуся, переконана прихильниця Януковича, яка живе на Харківщині і якій вже 93 роки, так і каже – «А ещё там женщина есть, которая деньги украла!» Ну вкрала – то й що з того – що тут дивного для українця? Всі ми в кінці кінців такі – і тому завжди готові простити іншого за те, що цілком можливо зробили б і самі, якби тільки мали для цього таку можливість.

Але от стосовно Тимошенко чомусь зрозуміти не можемо. І простити не можемо. Ба, навіть більше того – іноді кажемо ще дивніше – сам підслухав в коридорі поїзда Хмельницький-Дебальцево – «И так деньги спрятала, что теперь никто их найти не может!» Я аж навіть чуть було не поперхнувся від такого одкровення – бо до цього й справді не сумнівався, що гроші є, чи принаймі – були. А тепер, після таких слів? – а може й справді так «спрятала», що й сама тепер їх знайти не може? Засумнівався, бо надто добре знаю, що гроші просто неможливо від себе сховати – їх завжди хочеться знайти і потратити, скільки б їх не було... А тут, через стільки років? І не знайшла за цей час, і не потратила? І жінка? Та ні, Станіславський відпочиває – не вірю, і все тут!

Проте це ще не найгірша вада Тимошенко. Є на її совісті й гірша провина – вона зрадила Ющенка. Правда ніхто тепер не може сказати коли саме і як саме – але це теж не важливо, основне, що зрадила. Так, ніби вона йому хоч колись на вірність в церкві присягала – бо щось мені пам’ятається що до неї ніхто ніколи нічого в українській політиці і взагалі не обіцяв, не те щоб ще й присягати. Але вона зрадила. Це ж Тимошенко – вона все може!

Але й це ще не все – навіть після того, навіть після своєї відставки, Тимошенко якимсь дивним чином завадила Ющенкові заключити прийнятний для країни договір на поставку газу – хоча вже до того часу, до січня 2006 року майже чотири повних місяці Прем’єр-міністром не була... І не була навіть депутатом ВР! Але завадила – бо хотіла втиснути посередником свою компанію «Ітера». Правда компанія не її власна, та й взагалі – навіть і не українська, а російська – але хотіла. І тоді, щоб тільки врятуватися від цього, навіть незалежно від того, чи це добре було би для держави чи погано, він просто змушений був терміново піти на ще гірші умови від «Росукренерго». Що завгодно – тільки не те, що каже Тимошенко, хай навіть нам від того буде ще гірше! Саме так і треба робити – це Віктор Андрійович запам’ятав добре.

Саме смішне, що це абсолютно не жарт – знаю багато людей, які його в цьому підтримують, які думають саме так. Без ніяких пояснень. Та й не треба їх, насправді, цих пояснень, бо для них це вже просто як заклинання, як віра в щось незбагненне і містичне – що би не робити, тільки щоб не те, що каже Тимошенко. Бо як переконував нас колись дідуган Фрейд – якщо афект існує – то він просто існує, і це треба прийняти як факт, а не шукати докази того, що його немає. Так і тут – розумному поясненню це не піддається, а тому треба шукати нерозумне.

Це не так страшно. Нерозумне – значить ірраціональне. Ірраціональне – значить несвідоме, а там з часів Фрейда тепер вже не все настільки й безнадійно виглядає. От завадила Тимошенко Ющенкові підписати вигідний договір на поставку газу навіть не будучи Прем’єром чи депутатом – значить так і є, значить це треба визнати як факт. Значить змогла. А що не мала на той момент зовсім ніякої реальної влади – то виходить, що мала нереальну, що вона має на нього якийсь неймовірний, безпосередній вплив. Демонічний вплив. Правда незрозуміло, чому цей демонічний вплив завадив їй на посаді залишитись... Хоча ні – теж знаю – в той момент Ющенко відчув небезпеку для своєї країни від її подальшого керівництва і тому зібрав свої останні сили. І переміг – ціною надлюдських зусиль. А потім – більше не зміг. Не залишилося в нього більше сил. Ну і що тут сказати? – дійсно демонічна Тимошенко, не інакше. Тому що ні один мужчина ніколи не зможе протистояти жінці. Тим більше такій…Мабуть...

І тут до мене прийшли перші сумніви… Засумнівався я в Юлії Володимирівні. От засумнівався – і все тут, і нічого не можу з собою зробити. А що, не маю я права їй не довіряти? От всі їй не вірять – і мені теж хочеться – от не вірю я в її демонічність, і що тут поробиш? Просто маю одну серйозну, як для українського мужчини, ваду – таку, яка на фоні всіх інших українських чоловіків практично ставить мене майже на межу каліцтва – маю дурну звичку добре ставитися до жінок. Особливо в бізнесі – скільки доводилося спілкуватися з діловими жінки – завжди легше було мати з ними справу, ніж з чоловіками. І навіть більше того – вони мені здавалися навіть надійнішими і чеснішими партнерами, ніж чоловіки. Та й не такими підлими, чесно кажучи…

Тому і спілкуюся завжди нормально з усіма жінками і не боюся їх. І не вважаю їх ні гіршими за чоловіків, ні навпаки – сильнішими, незрозумілою і демонічною силою... Але може ... це щось моє власне – і насправді все зовсім не так, як я собі думаю? Може все таки Віктор Андрійович правий? Адже такий мужчина – високий, статний, красивим був колись – такий просто не може помилятися! Але як такий мужчина може бути настільки слабким? Та Бігме не може! Отже вибору таки немає – і я дійсно помилився, і Тимошенко й справді володіє якоюсь неймовірною демонічною силою – так що їй підвладні стихії, вона знає долю світу і розмовляє з душами померлих, в неї бувають видіння з майбутнього і перед нею розкрита доля кожного з нас, як на долоні…

…і повірив би я в це, але…

…надто багато помилок вона наробила в свій час, помилок собі же на шкоду…

…надто часто вірила іншим політикам – наївно і безпосередньо, майже по-дитячому…

…надто сильно захищала нашого бідного і нещасного президента – так що іноді навіть мене це починало тільки дратувати …

… і якби я сам в цьому зовсім нічого не розбирався…

… і якби не бачив деякі цікаві випадки вже зі свого, зовсім реального і такого матеріалістичного, життя…

А випадки надзвичайно прості і зрозумілі – тут навіть Фрейда згадувати не треба – Ющенка завжди люблять слабкі чоловіки і саме вони якраз завжди і ненавидять Тимошенко як можливу загрозу для себе. Із тих, які звикли плакатися на жіночих грудях, яким потрібний великий і слабкий татко, який би прощав їм їхні невдачі і переконував би їх самих, що насправді в них, в невдачах, винен хтось зовсім інший. Москаль, американець, гуцул – але ні в якому разі не вони самі, вони ж такі добрі і хороші!

А жінка? – жінка просто завжди повинна знати своє місце – і не вмішуватися в розмови справжніх чоловіків. А якщо випадково і підслухає щось не теє, щось погане – то все одно повинна просто прощати їх. Прощати за все, що б то не було. І в усякому разі чого вона точно ніколи не повинна робити – так це заставляти їх хоч чимось займатися – вони мають цілими днями плакати і жалітися на долю – а вона має їх за це любити – і все! Без ніяких пояснень! А вони тоді вже самі якось поміж собою розберуться… А Тимошенко не така, вона їх не розуміє, вона їм їхні невдачі прощати не вміє, вона їх навіть працювати заставляє! Ну як таке можна зрозуміти, чи тим більше простити, скажіть мені? Ніяк не можна!

Але це лише половина правди. Можливо навіть менша. Інша половина ще жахливіша – Тимошенко не люблять жінки. Саме ті – які мають таких чоловіків і синів. А раптом її дорогому синочку ось така дружина попадеться – яка буде заставляти його хоч щось робити, замість того щоб пити горілку, закушувати її салом і співати тужливих пісень? Такого ні в якому разі просто не можна допустити – а тому навіть дивитися на Юлію Володимирівну не можна, щоб вона не подавала поганого прикладу молодим дівчаткам! Заборонити і не пускати! І навіть по телевізору не показувати! А то раптом її рідному чоловікові якесь таке ж стерво, хай простить мені Володимирівна, дорогу в кар’єрі перейде?!

А як все було добре – сидів собі Леонід Данилович, пив горілочку, закушував соленим огірочком, знічев’я іноді, розваги задля, керував державою – і спокійнісінько збирався собі на безхмарний передпенсійний третій термін Президентства. Саме так – з Великої Букви – безхмарного, почесного, прогнозованого, коли все вже було схвачено і поділено. А тут на тобі! З’явилася якась з косою і перейшла дорогу в останній момент! А ж таке з кожним може трапитися, навіть з твоїм рідним чоловіком! А як ти тоді без нього?

Ось який парадокс в українській політиці буває – 60% виборців – жінки, а в парламенті одні чоловіки! Не голосують українські жінки за жінок, ой не голосують. Ревність замучила. Не любить українська жінка іншу жінку – і що тут поробиш? Ну ще можна зрозуміти, що в тебе самої не все так в житті склалося, як ти того хотіла, але щоб самій, своїми руками зробити кар’єру іншій жінці? Та ніколи! Українці ми ж все таки, чи ні? Нехай вже мені самій гірше буде, але тільки щоб іншій краще за мене не було!!! І голосують українські жінки за тупих і примітивних, абсолютно невихованих і просто хамовитих українських чоловіків-політиків в надії на те, що може й їхнє одоробло теж хоч колись, хоч кудись проб’ється! І тішать себе думкою про те, що іншим жінкам, можливо, живеться ще гірше ніж їм…

Історія друга. Політика.

Тимошенко була поганим Прем’єром.Так кажуть. Кажуть так, ніби за роки незалежності в Україні був хоч колись, хоч один хороший Прем’єр. До того ж її прем’єрство було так давно, що тепер вже ніхто і не пам’ятає, коли саме. Проте про інших чомусь не згадують взагалі, а Тимошенко – ще й досі погана. Це тому, що в політиці розуміються всі – навіть краще, ніж в футболі. Хоча насправді що таке політика не знає ніхто. Слухають новини, роблять прогнози, але не знають. Навіть визначення не знають, що воно таке. Зате розбираються. Попри все – це непогано, бо людина повинна знати, від чого залежить її життя.

Погано інше – те, що тоді вона надто сильно починає вірити політикам, особливо тоді, коли ті переконують, нібито від неї хоч щось залежить. Бо насправді не залежить нічого. Крім того, щоб мовчки йти на вибори і сліпо голосувати за того, за кого їй скажуть. Незрозуміло правда, навіщо ці вибори взагалі потрібні – ото домовились би між собою самі, відстріляли би чи отруїли зайвих – і не чіпали би народ! А проте – треба, бо інакше, чого диви, той народ може і повстати. А так ходить на вибори – і час від часу вірить, ніби й справді щось вирішує. А тому і не протестує, і не захищає себе – …«німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». Не змінилося нічого…

В лютому 2005-го Юлія Тимошенко стала Прем’єром. Стала якимсь дивом – бо як виявилося пізніше – Ющенко і близько не збирався її призначати, навіть незважаючи на якісь там підписані ним зобов’язання. А йому що – він же мужчина, ще й український – йому це зовсім необов’язково – пам’ятати що там і кому здуру наобіцяв! Але цього разу довелося – надто вже сильно цього хотіли люди. Ці самі – німі і непрогнозовані, які з якогось дива іноді можуть повстати на захист своїх вимог.

А з другого боку – що в тому було поганого для нього? Так і Кучма робив колись – поставить когось на якусь посаду – а потім сам же його і вижене. Або й посадити спробує. Так і тут розрахунок був точно такий же – ми їй дамо покерувати, а там видно буде – якось та викрутимося, не вперше. Проте народ тоді цього не знав і сліпо вірив своєму Народному Президенту. Вірив настільки, що той здається і сам собі повірив. А Тимошенко часу не втрачала. Збільшила надходження в бюджет більш як на 63%, повернула комусь там борги ЄЕСУ, організувала кілька криз. Так кажуть.

Збільшення бюджету я не побачив – бо не тільки самостійно на себе заробляю гроші, не чекаючи нічиєї допомоги, але ще й сам їх туди сплачую. Більше, ніж завжди, з мене чомусь вимагати не стали. Про гроші ЄЕСУ тим більше нічого не чув – не знаю, який смисл було повертати комусь там борги десятилітньої давнини, навіть якщо такі колись і існували. Кризу цукрову, правда, пам’ятаю – але мене вона абсолютно і не здивувала – бо особисто я чекав ще гіршого. В країні, де частина псевдо-«еліти» своєю тупою поведінкою сама себе загнала в опозицію до власного народу, зберігши при цьому в своєму володінні ті підприємства, які ще не так давно були його, народу, власністю, можна було й справді чекати й набагато гіршого – страйків і спровокованих нею масових заворушень, свідомої блокади і створення перешкод роботі нового уряду – аж до його повного бойкоту.

Такого не сталося. В усякому разі – явно. Значить вони, оця голота, що за якийсь там десяток років стала мільйонерами і мільярдерами – таки українці, хоч і кажуть тепер, що це не так. Українці, бо як завжди ліниві і перелякані – адже не спромоглися навіть на відкритий і чесний протест, і як завжди зуміли тільки скиглити і шукати винних. Винною виявилася Тимошенко. За те, що не встигла їх вчасно приструнити, наскільки я розумію…

Що там далі? Ага, згадав – м’ясна криза. Так, а ось чого-чого, а м’ясної кризи при Тимошенко точно не було – це вже я добре пам’ятаю. Була криза «нереалізованої надії» – бо вона пообіцяла знизити ціни – і їй це не вдалося. А піднялися ці ціни ще в червні 2004-го року, ще при такому «стабільному» Януковичі. Як зараз пам’ятаю той момент. 18 червня в мене іменини – і ось чи то десь в ці дні, чи то трохи пізніше, зібрався я в честь свята зробити для друзів шашлики. Я тоді ще бізнесом займався – мав невеликий офіс в приватному будинку майже в центрі Тернополя. Там було і невелике подвір’я – а виготовити мангал вже не було проблемою. М’ясо тоді коштувало по 12 грн. за кілограм – так що цілком можна було собі дозволити. Але коли в неділю, напередодні визначеного дня, я зібрався на базар за цим самим м’ясом – то застав там вже зовсім іншу ціну, рівно в два рази вищу – 24 грн.

Так от – точно такою ж вона була і за прем’єрства Тимошенко, тільки й того, що їй тоді так і не вдалося її знизити, як вона про це необачно поспішила пообіцяти. Інший бік цієї ж проблеми я теж добре пам’ятаю – це те, що колись я сам, разом зі своїм татом, вільно продавали в райцентрі на базарі м’ясо зі своєї власноруч вирощеної свині – а тепер вже, навіть якби захотіли, то не змогли би цього зробити. Не змогли би, бо тепер вже такого місця для звичайного селянина просто не існує – весь м’ясний відділ поділили на кабінки для підприємців і тепер м’ясо можна продавати тільки через них, через посередника тобто. Не було цього місця для торгівлі вже за Тимошенко, хоч як вона й не намагалася його відновити, і тим більше немає зараз. Це називається «навести порядок на ринках». Навели, значить...

Але не про це. Мова про Україну. І про політику. Ось як зараз бачу – сидять в телевізорі рядочком кравчуки, грачі, симоненки і кажуть, що за 15 років Україна втратила все, що отримала після розпаду СРСР – кажуть так, ніби вони самі до того не мали зовсім ніякого відношення. Ніби це й справді винен хтось зовсім інший. Ніби це не вони були тоді при владі, ніби не вони розкрадали і руйнували цю державу. Ніби не були вони депутатами і не мали своєї більшості в парламенті. Ніби не бігали один до одного і не носили туди-сюди гроші в мішках. Логіка мені їхня подобається – звалити все на когось іншого, а самим так і залишитися уявними авторитетами, мудрецями і оракулами, майже богами і безумовно вищою расою, для якої народ не має зовсім ніякого значення. Так, тільки німа підстилка у їхніх ніг для благоговійної ловлі кожного їхнього слова, всього, що вони проречуть.

А особливо сподобалося мені, коли друг їхній, Кінах, перечислював усі ті загрози, які зараз очікують Україну – і тут же, в наступній фразі гордо заявляв, що працював уже в трьох (чи навіть й в чотирьох?) урядах – один раз Прем’єром, і двічі (чи й тричі?) віце-прем’єром. І при тому, навіть незважаючи на всю силу свого недюжинного ума напівбога, не зміг навіть співставити одну половину свого же власного твердження з іншою – що насправді все це може означати тільки одне – те, що пора йому вже давно, тихесенько попросивши вибачення і низько опустивши голову, піти геть з політики, бо якщо він і не є винуватцем цих криз, то в усякому разі – явно з ними не справлявся, на якій би посаді не перебував...

Далеко їм всім ще до свого народу, ой як далеко, їм би в ноги йому вклонитися, що терпів їх стільки років, що не вийшов раніше на майдани, що не змів поганою мітлою їх усіх, разом взятих. Так що краще мабуть і справді тихенько і непомітно піти, поки ще не запізно, поки ще народ не спам’ятався і не зрозумів, чия то насправді вина в його тяжкому житті…Тільки щоб не забув цей «шановний» пан Кінах і всіх інших, хто вже за останні 16 років вволю накерувався разом з ним і дружбаном його Кучмою, теж прихопити слідом за собою. Туди, в небуття, на смітник історії, де їм всім і місце, де їх всіх давно вже чекають такі ж п’яниці і нездари, як і вони самі...

От і думаю тепер – і до чого усього того Тимошенко? Вона в політиці не так давно і все в опозиції та по тюрмах, крісла не ділила, до Кучми не бігала з кожного приводу, в групу 239 не входила і з Кравчуком не пила. Хоча ні – знаю, знаю в чому її вина! Саме в цьому – бо не така, бо не хоче ділитися, бо за Україну боліє, бо не розуміє як взяти, і кому, коли і що слід дати, але найгірше – що інших заставляє важко працювати задля досягнення мети. Боже ж ти мій – це ж якщо так далі піде, то скоро всім доведеться працювати, а не просто відлежуватися – і до чого ж котиться моя країна, моя люба, знедолена Україна?!!

Історія третя. Справжня містика.

Знову про те ж. Тимошенко володіє якоюсь особливою магічною силою. Так кажуть. Бо як інакше пояснити те, що попри все, вона все ще в політиці? І навіть більше того – що її популярність тільки росте? Значить – справжня відьма, бо логічно зрозуміти це таки неможливо. Коли Ахметов купує виборця – це зрозуміло і просто, тут магії нема, лише гроші. А коли Тимошенко несподівано отримує все більшу і більшу підтримку, то… напевно з нею щось таки не так. Напевно вона взагалі не людина, а незрозуміла і містична некерована сила. Так часто думають про неї – бо як інакше пояснити те, що одна половина чоловіків її панічно боїться, а інша половина жінок просто ненавидить. Вона знає, вона вміє, вона така!

І де вона тільки могла цьому навчитися? Цього не знає ніхто – а тому придумують самі. Договорилися вже навіть до того, що зробили її наступницею сумнозвісного «Білого Братства». Переконано стверджують це, хоч і не можуть знайти жодного, хто би потвердив наявність в неї хоч якихось схожих здібностей. Але це й не важливо – основне самому повірити в свої слова, щоб тільки відчути цю надзвичайну насолоду від того, який ти розумний і здогадливий. А насправді кажуть так якраз переконані матеріалісти – ті, хто не може зрозуміти навіть найпростішого – того, як саме, і коли саме може відбуватися такий вплив. І на кого саме. І чи може відбуватися взагалі. Черговий парадокс української сучасності – ті, хто за визначенням, як-от матеріалісти, взагалі не мали би вірити ні в яку містичну силу, насправді виявляються найбільш забобонними і переляканими.

Хоча може – й не парадокс, бо відкидаючи цю частину свого життя, вони цілком закономірно тільки ще більше наділяють її своїми страхами і забороненими прагненнями. Проте магія – не настільки складна річ, як часто вважають, бо насправді її основою є лише одне. Те, що людина нічого не зможе зробити, якщо перед тим про нього не подумає. Ну хіба що вроджені інстинктивні реакції можуть випадати з цього правила – але на те вони і вроджені. До того ж вони завжди виступають тільки як пасивна реакція на зовнішній подразник – а тому ніякою ознакою власної волі не є. Все ж інше, що людина робить самостійно, підкоряється саме такому закону – вона може зробити щось тільки тоді, коли сама того захоче, коли буде уявляти собі, що і як робити.

В іншому випадку – навіть з місця зрухатися не зможе – як не може сам себе включити ваш комп’ютер. Ну хіба що в нього для цього вже буде готова, написана кимсь раніше програма, яка скаже йому коли саме і як це зробити, як увімкнутися самостійно. Так і з людиною – мусимо або самі щось думати, або в когось іншого запитувати – користатися або своїми власними, або створеними іншими людьми знаннями про те, що і як робити – програмами поведінки. А вони, ці передані нам іншими людьми програми, можуть містити в собі разом з тим і ще щось додаткове, потрібне їм, щось приховане від нашого погляду. Ну наприклад таку маленьку-маленьку вставку – «от я скажу тобі те, що тобі потрібно, але зате…»

Це – особливість нашої планети, ми всі інфіковані цим вірусом – бажанням максимально використати іншу людину, як тільки для цього з’явиться хоч найменша можливість. От тільки до політики все це не має зовсім ніякого відношення, бо стосується лише людей, пов’язаних між собою якимись достатньо близькими відносинами. Чи вірніше стосується – але лише тоді, коли керівник чи політичний лідер повністю управляє бажаннями і нахилами своїх підлеглих, коли вони залежні від нього в усьому, що найбільш характерно для тоталітарних режимів, але не для країни, яка все ще ніяк з хаосу не вийде. Правда одне часто виростає з іншого – як це було в нацистській Німеччині чи в сталінській Росії, але там була створена і відповідна напівмістична* основа для їхніх ідеологій, і структура повної фізичної залежності, аж до страху поплатися за будь-що своїм життям, партійної верхівки від свого лідера.

А Тимошенко? Щось не виходить в неї все так, як треба, не завжди вона може керувати навіть своїм найближчим оточенням, а не те, щоб іншими людьми – інакше не бігли би від неї депутати-перебіжчики, не мала би вона проблем зі своїми людьми. Значить щось тут таки не так. Значить не все вона знає і не все вміє. Або й взагалі не знає нічого ні про яку містику. Дійсно не знає, бо пробує вмовляти і переконувати, замість того щоб вміло маніпулювати ними, як це колись робили комуністи, які на тому добре розумілися. Вони добре знали, що такі «програмки», які і керують людьми, насправді бувають двох типів – ті, які створені штучно і які ми отримали від інших разом з чимось необхідним для себе, і ті, які існували здається завжди, які притаманні великій групі людей і навіть до певної міри є її визначальною ознакою, які може і не є вродженими, як інстинкти, але які все-одно дуже часто не менш древні.

Але навіть незважаючи на це, вони не настільки складні, як про це можна було би подумати, не настільки вже й різноманітні. Їх не так вже й багато і їх цілком можна систематизувати. Карл Юнг, учень все того ж Фрейда, називав їх архетипами колективного безсвідомого. Це ті уявлення, які віками живуть в значної маси людей, іноді навіть в цілого народу чи народів. Це, навіть не знаючи Юнга, більшовики добре розуміли, бо кількома простими лозунгами – ну там «грабуй награбоване!» – і тому подібне, легко підіймали за собою мільйони людей. Такими же можливостями дуже часто користується в своїх інтересах і будь-яка релігія, закликаючи своїх вірних до здійснення тих чи інших вчинків, ведучи їх за собою чи лякаючи їх неприємними наслідками з разі відмови від виконання тих чи інших зобов’язань.

І точно так же як це відбувається в релігії, ці колективні уявлення завжди можуть бути як і позитивними – такими, що несуть в собі щось приємне, так і негативними, наслідком раніше пережитого суспільством неприємного чи й просто небезпечного досвіду. Так і в українців, як і в будь-якого іншого народу, теж є свої давні уявлення – віки неволі привчили їх або до того, щоб самим зовсім нічого не робити і пасивно на когось надіятись, або щоб постійно когось винити в своїх невдачах. Або навіть й більше того – насправді прикриватися такою своєю видуманою недолугістю тільки задля того, щоб при же першій нагоді тут же подорожче продати і себе, і свою батьківщину. Нічого незвичного в тому немає – просто саме такі люди здебільшого і виявлялися найбільш пристосованими до будь-яких умов, найкраще виживали і розвивалися.

Проте, як не дивно, не всі такі. Якась частина українців, навіть незважаючи на всі зради і поразки минулих епох, завжди була достатньо розумною і незалежною. Саме вона і могла би стати основою для формування нової нації, от тільки біда в тому, що природнім чином нація формується досить довго – десь так років з триста. Америку відкрили більш як п’ятсот років тому, а конституції США – всього 200-і. І якщо за Богдана Хмельницького (чи може й швидше – може ще за Петра Могили і впровадженої ним реформи освіти, завдяки чому Києво-Могилянська Академія стала найбільшим і найвизначнішим учбовим закладом східної Європи, а всі поголовно, навіть прості селяни, стали освіченими і грамотними) українці вперше усвідомили себе саме українцями – нащадками давнього і славетного роду, то десь так років за 300-та після того, десь так біля 1930-го року, це відчуття єдності своєї нації вже мало би об’єднати всіх, дійти до кожного з них.

Не дійшло... Це тому, що незважаючи на те, що би там не говорили розумні психоаналітики на зразок Фрейда чи Юнга, в Сталіна була своя, правильна, теорія. Марксистська. А по ній все вирішувало матеріальне буття. І якщо його, буття, людину позбавити, то… Ну коротше – скільки він зміг, стільки їх і винищив, стількох українців і позбувся – а на більше вже не вистачало ні сил, ні можливостей. І так, завдяки його зусиллям, зусиллям цього й справді демонічного «отця народів», процес формування української нації знову був відкинутий далеко назад. Років ще так на 100, не менше. Або й навіть і значно більше. Може тепер десь аж році в 2030-му або й пізніше знову згадаємо про них. Якщо згадаємо. Якщо тільки до того часу залишиться ще хоч хтось, хто буде себе ним, українцем, рахувати…І якщо буде кому про них згадувати взагалі…

Аж тут… звідкілясь взялася Тимошенко. Непосидюча, вперта. Ніяк не заспокоїться. Ніяк не хоче дозволити українцям мовчки вимирати – і глибокодумно насолоджуватися цим процесом. От зараза – знову, як колись Богдан, їздить країною, будить їх, провокує, переконує… Намагається врятувати, свідомо прискорити цей процес формування нації. Не хоче чекати ще 30-ть чи й більше років, бо вважає, що цього разу може бути вже й остаточно запізно – до того часу можуть щезнути усі. Чогось може й добилася – бо на минулих виборах 2006-го року за неї проголосувала рівно та частина України, яка колись і належала Богдану Хмельницькому. Один до одного – без Закарпаття, Львівщини і Франківщини, де той майже не бував. І без південно-східних, тоді ще зовсім необжитих, просторів, на яких тепер цей процес доведеться починати заново, спільними зусиллями. Спільність історичної долі – так це і називається – те, що і формує націю… Бо насправді вижили не одні тільки пристосуванці і скиглики, але й ті, хто був достатньо сильним, щоб не зрадити свою віру і ідеали, і достатньо розумним, щоб не загинути через це. На них і їхніх нащадків наша надія…Можливо – остання…

А що ж Тимошенко? Що ми тепер зможемо сказати щодо неї, такої загадкової і, здавалось би, зовсім непередбачуваної? Звідкіля вона? Хто вона? Може це просто її призначення – йти трішки попереду інших? Вести їх за собою? Невідомо…проте в будь-якому разі, напевно, таки доведеться всіх розчарувати – ніяка вона не демонічна. Хоч і політик, хоч і популярна, але звичайна людина, але проста жінка, переконана українка і просто лідер. А жаль, що й справді ні, що не демонічна – бо я, зі своєю нелюбов’ю саме до цієї частини українців (перепрошую, не до всіх), які звикли тільки плакатися і жалітися на долю, але які попри те тільки й чекають нагоди, кому би подорожче продатися, і які самостійно нічого вже 16-й рік вирішити не можуть, тільки й шкодую за тим, що це неправда!

Інакше давно вже вона прикликала би вищі сили собі на підмогу, давно вже призвала би до справедливої пімсти з неба і давно вже порядок в країні навела би …– хай вже навіть не силою своєї політичної влади, так своїми магічними здібностями, може навіть силою стихій, силою вітру, вогню і землі! А так … – знову вибори, знову чергові зради з боку … чорт, навіть і не знаю тепер, з чийого ото боку їх отепер чекати, ... знову нерозуміння і сварки слабких і заздрісних мужчин (прости Господи, навіть язик не повертається так їх назвати) та їхніх дружин, які вміло і вчасно під’юджують їх своїми зауваженнями, тільки щоб добитися такого бажаного, як їм це здається, самоствердження для себе…

* * *

…минали роки, десятиліття і століття… Нічого не змінювалося в долі українського народу. Нічого не змінюється і зараз. Нічого і не зміниться – якщо тільки ми самі того не захочемо. Бо ніколи не прийде ніхто чужий, щоб навести такий порядок в нашому власному домі, який буде потрібний нам, а не йому. Ніколи чужинець не буде зацікавлений в тому, щоб виховувати нас сильними і мудрими, а не такими, якими ми є зараз – слабкими і залежними. Де ви, мої українці? З ким ви? Хто ви? Чому так важко намагаєтеся стати на ноги вже стільки років поспіль? Але чи намагаєтесь?.. Чи просто вдаєте? Надто довго, надто повільно, а час же не жде – світ не стоїть на місці і вже давно гучно насміхається над нами. А може просто все-ще роздумує над тим, як йому краще скористати з наших невдач? Поки що роздумує, бо коли він почне діяти по-справжньому – нам вже ніщо не допоможе. Ми слабкі, а він сильний. Тоді вже буде запізно щось робити…

Так що ж ми тим часом? Так і будемо чекати цього моменту своєї остаточної поразки? Чи може таки, чоловіки, хоч колись нарешті станемо справжніми…мужчинами – не слабодухими і плаксивими, але рішучими і сильними? Чи може й наші дружини нарешті стануть справжніми жінками – такими, якими вони і мають бути по своїй природі – відкритими і чесними, але не заздрісними і приниженими? І може таки пора вже відродити ту Україну часів Ярослава Мудрого та Петра Могили, перед якою в пошані схиляла голову вся тогочасна Європа? Як було сказано в одній чудовій статті** – «Ми були великою нацією. Нам треба лише повернутися!» Пора, давно пора!.. Час бо не жде, шановне панство!

Ігор Лубківський.

23 вересня 2007-го року
м.Тернопіль

* Ігор Лубківський. Відлуння Майдану, або наслідки української революції -

http://www.vox.com.ua/data/publ/2006/04/21/vidlunn...

** Ернст Заграва. Сучасність і солідаризм. -
http://exlibris.org.ua/zahrava/solidarizm.html