Ігор Лубківський

Колт Бог не захистить тебе..

05 Nov 09 08:50:41 GMT

Пам’яті земляків…
Сумую за кожним…

За життя мені якось багато доводилося стикатися зі злом... Різним. Зі звичайним побутовим хамством, з неочікуваними підступами інших людей, з поганою долею і справжньою містикою. Але завжди в тому відшуковувалася хоч якась логіка. Ну чи там – принаймі в це вірилося. Навіть тоді, коли внаслідок бездумності нашого попереднього горе-президента на голови моїх земляків рухнув бойовий літак – на авіашоу у Львові. Правда тоді таки легше було – все ж-таки це було не у мене вдома, з Тернополя там постраждала тільки одна родина, хоч і теж по жахливому – сім’я виявилася розділеною навпіл – загинула дружина і син, а інший син з татом залишилися, дружина навіть встигла в останній момент переглянутися з чоловіком. Але тоді не було такого непередбачуваного і загрозливого горя – такого, що може не розбираючи зачепити кожного. Був просто випадок. Хай і нещасний.

Цього разу не так. Тепер – інакше. Коли смерть приходить до тебе у вигляді інфекційної хвороби, від якої в принципі немає захисту, ти вже не знаєш, де тобі шукати прихистку. Чи то – вдома, а чи то навпаки – йти до людей? Вдома безпечніше... А раптом не встигнеш покликати на допомогу? Серед людей спокійніше – а раптом від них підхопиш ще якесь ускладнення? Страшно все це.. Чимдуж бігти в лікарню? Там черги й черги, та лікарі й самі не знають, від чого мають лікувати. Кажуть: самолікування зашкодило – але чи це так? Що ж робити в таких умовах, як тільки не лікуватися самотужки? Хіба може завантажений лікар в поліклініці, якому на огляд пацієнта відводиться в середньому 10хв., ну чи там максимум – 30-ть, порадити щось більше від того, що ти сам зможеш десь почути чи взнати?

Справедливості заради правда треба відмітити, що саму хворобу лікарі розпізнали вчасно – ми ще навіть не знали, що сталося, як всі школи Тернополя перевели на карантин а в місті оголосили епідемію. Здається, це було ще 21 жовтня. Гірше інше – що так і не сказали, що ж робити. Не вина лікарів – вина нашої системи охорони здоров’я. Я і сам перехворів, навіть не встигнувши сходити в поліклініку, чи запитатися у когось поради. Зранку на роботі керівник служби сказав про епідемію в місті і сказав кожному, хто відчуває себе хворим, негайно йти додому. А десь біля обіду я й сам відчув, що зі мною щось не так. Ні, хворим себе не відчував – принаймі настільки, щоб йти додому. Тим більше, що буквально якийсь тиждень-другий перед тим вже перехворів грипом. Тоді все було просто й зрозуміло – підвищена температура. Багато чхав. Відчував себе мовби трохи як під кайфом – так завжди буває на початку захворювання. А що тоді ще було досить тепло, а вдома в батьків була якась робота, то й переніс хворобу легко, на ногах – благо, що тоді вона якраз на вихідні попала.

Цього разу було не так. Власне кажучи – я й хвороби-то ніби й не відчув. Просто щось змінилося. Тому спокійно відсидів до кінця робочого дня, потім вдома ввечері ще щось робив, навіть ще щось друкував на комп’ютері. І вже аж коли лягав спати – відчув що таки хворий. Але зранку як нічого й не бувало, спокійно пішов на роботу – температури, здається, не було, ні кашлю, ні нежиті, нічого, тільки слабість якась. А вже там, за годину-другу, подумав – ні, таки мабуть пора додому. Яка вже там поліклініка? Я би туди просто не дійшов. А якщо би й дійшов – то не висидів би 2-х годинну чергу. Ще й зібрався було спочатку пішки йти, але вже по дорозі відчув, що мабуть не дійду. Швидко сів на тролейбус, і вже нікуди не заходячи, ні в аптеку, ні в магазин, чимдуж побіг додому – скоріше в ліжечко. Проспав весь робочий день – до п’ятої вечора і тільки тоді зміг піднятися, щоб хоч якось дошкутильгати до аптеки і купити собі хоч якогось там Колдрексу. Так на ньому й протримався кілька днів. Хоча по-великому рахунку хворів ще тиждень – і кашель, і біль у горлі згодом таки прийшли, хоч і невчасно якось, вже після всього.

Мені, можна сказати, мабуть пощастило. Здається викарабкався, і здається з мінімальними втратами для себе – якщо не рахувати сотню-другу на таблетки. В поліклініку пізніше таки сходив – про всяк випадок. Лікарка послухала легені, виписала щось від горла – ото й уся допомога. Але й на цьому спасибі. А що більше вона може зробити, якщо в неї за дверима ще десяток людей чекає, а в мене вже ні температури, ні інших симптомів немає? Виздоровів – ото й слава Богу, а чим хворів – яке це вже має значення? І так ради того 5-ти хвилинного прийому мені довелося більш як дві години в черзі висидіти! І це я потрапив в результаті в кабінет лікаря вже фактично пів шостої, коли за графіком вона вже мала йти додому, а черга в коридорі все-ще немаленька залишалася. До якої години довелося сидіти їй – я вже навіть собі й не уявляю.

За ці дні хвороби в місто майже не виходив – тупо просидів на квартирі. Ото тільки хіба що в магазин за продуктами, в аптеку за „допінгом” і в поліклініку. Кажуть так і треба. Місто вразило незвичним спокоєм і пусткою. Студентів немає, маршрутки напівпорожні. Багато людей в масках – як не дивно, страх дуже швидко знімає усі можливі комплекси. Тільки дивно усе це – щось не віриться ні в який там свинячий грип – здається то просто знайшли цапа-відбувайла, щоб було на кого все списати – інакше й далі довелося б причину шукати, а лабораторій віросулогічних своїх практично немає. А людям щось сказати треба. Та й географія поширення хвороби якась дивна. Чому саме Тернопіль? Область не прикордонна, по кількості заробітчан напевно теж не перше місце посідає – на Львівщині чи Закарпатті їх мабуть таки побільше нашого буде. А ось для того, щоб штучно поширити якийсь штамп вірусної інфекції – якраз те, що треба – саме серце західної України, перехрестя всіх шляхів. Ні, не припущення навіть, просто думки вголос – надто вже великі гроші в усій цій історії прокрутилися, фармацевтичні компанії давно таких прибутків не отримували... Жаль, що в нас практично немає держави, що немає служби безпеки, немає слідчих органів, які могли б пропрацювати про всяк випадок такі версії. На майбутнє – все ж безпека держави. А то що будемо робити наступного разу, якщо якесь там чергове швейцарське „Тамі-Флю” невчасно надійде?

В загальному ж уся ця історія дуже явно висвітлила дві речі. По-перше – таки явну організованість органів влади всіх рівнів, навіть не чекав – все ж на мій погляд намагалися зробити все, що можливо. А по-друге – таку ж явну кризу вітчизняної системи охорони здоров’я – інформації ніякої немає, що робити – невідомо, в поліклініку пробитися неможливо, лікарів не вистачає, отримують вони мізерну зарплату, за яку їм і так пам’ятник ставити треба, а більше звернутися хворому зовсім немає до кого. Вже, як на мене, хоч би якісь приватні центри були, щоб там хоч якусь платну консультацію отримати, чи що? А так весь удар епідемії на себе фактично прийняли аптеки і фармацевти, на свій страх і ризик пропонуючи людям свої препарати. Звичайно заробили вони на тому непогано, але це була фактично єдина і реальна допомога в такій ситуації. Краще вже так, ніж ніяк – відсутність препаратів ще гірше.

Кажуть було й таке, але Тернопіль, здається, цього майже не відчув, принаймі на початках епідемії. А то зв’язувався зі знайомими з Червонограду – так в них навіть лимони розкупили. А тут ще й Турчинов пропонує перестати людям антивірусні препарати продавати. Молодець – нічого не скажеш! Гарна допомога. Він сам-то хоч раз в житті пробував цю чергу в поліклініці висидіти за тим рецептом? Ще й будучи хворим? Чи ні? В чергах не стоїть, пішки не ходить – все мерседесами їздить, куди ж там йому до життя свого народу? Я вже й не кажу про те, що антивірусні препарати ефективні на початку захворювання, або як засіб профілактики, а не на другий-третій день хвороби. Мені-от ще пощастило – я захворів ще на початку епідемії і амізон принаймі купив без проблем. Що би робив інакше – навіть і не знаю, навряд чи став би спеціально ради того ризикувати залишками свого здоров’я в поліклініці.

Ну і ще одну проблему висвітлила уся ця історія – нестачу елементарних медичних знань у нас з вами. Взнавали все заднім числом, від знайомих і з Інтернету, замість того, щоб бути наперед готовим до такого. Може варто основи медицини в школах і ВУЗ-ах викладати, може – якісь медичні вісники безкоштовні випускати чи роздавати? Може – роз’яснювальну роботу проводити? Звичайно лікарі в цьому не зацікавлені, їм зручніше вважати так, як це пише в підручнику клінічної психології – що ідеальний пацієнт абсолютно нічого не має тямити в медицині. Але чи дійсно це так? З точки зору цього самого пацієнта, а не з точки зору медичного чиновника? Враховуючи його право на важливу для нього інформацію, його право на життя?

І що ж тепер? Живемо в світі, в якому хочемо бачити хоч якусь логіку. Завжди віримо, що біда нас обійде. Когось може обійшла й цього разу, а когось – ні. І чим це пояснити – не знаю, тут вже ніяка віра в містику не допоможе. Тернопільська область – напевно найбільш віруюча в Україні. В кожному селі є своя церква, а то й дві-три. На кожному перехресті – каплички, присвячені Матері Божій. Не знаю, допомогло це цього разу, а чи ні? Раніше мені завжди здавалося, що Тернопільщина – найбезпечніше місце для життя в Україні. А то й в світі. Але що казати тепер – вже навіть й не знаю. Бо що робити тоді, коли й Бог не захистить тебе? В кого тоді ще просити допомоги? Не про чудо кажу, про знання і вміння жити...

Ігор Лубківський.

02 листопада 2009р.
м. Тернопіль

П.С. Дана стаття зовсім несподівано для мене отримала своє продовження – коли я щось подібне спробував розказати в коментах до статті на «Українській правді», мене раптом ні з того, ні з сього без усяких пояснень забанили. І це при умові, що всього лише кілька тижнів тому сайт опублікував одну з моїх статей, і щодо ідентичності моєї особи в них ніяких сумнівів бути не могло. Я спершу подумав – помилка, зареєстрував новий нік. Але той протримався ще менше – так, мовби мене вже чекали – я встиг закинути заледве чотири повідомлення, а те повідомлення, де я скаржився на те, що мене забанили, тут же витерли.

Вражаюча оперативність – і абсолютно незрозуміло з якого дива. А коли до мене написала з Харківщини жінка мого двоюрідного брата і в кінці листа запитала, чи це правда, що в нас в лісах війська стоять, які нікого з міст не випускають, то я взагалі був шокований. Коли на сході хтось розпускає дурні слухи, а в Інтернеті банять не пояснюючи людину з Тернополя тільки за те, що вона пробувала розказати, що насправді відбувається, тут вже не до жартів. Ну коротше, кому цікаво, можете самі поглянути. Це тут – http://www.pravda.com.ua/news_comments/2009/11/2/1... , ніки ExAngel і ЕксАнгел.

Жах! Мене забанили на УП!

04 Nov 09 14:08:29 GMT

З листа другу:

Прикинь, мені знову всюди ввижається змова - мене без ніяких пояснень забанили на Українській правді! Просто тому, що в коментах до цієї статті http://www.pravda.com.ua/news/2009/11/2/104502.htm розказував про ситуацію в Тернополі. Нікого не матюкав, не обзивав, тільки доводив, що автор неправий в тому, що стверджує, що грип цього року такий, як звичайно, і що якщо люди мруть - то в тому немає нічого страшного, бо вони кожного року мруть.

Чорт, і це вони ж всього якийсь місяць назад мою статтю публікували! Круто - забанили одно зі своїх авторів. Вчора думав випадок. Пишу на
е-мейл редакції, кажу так і так нік ExAngel мій, розбаніть будь-ласка. Реакції - нуль. Сьогодні створив новий нік ЕксАнгел, в першому
повідомленні вибачився перед тими, кому не міг відповісти вчора, бо мене забанили. Встиг написати раптом ще десь три чи чотири абсолютно невинних повідомлення - і тут знову капець. Нові ніки вже не допомагають, а те повідомлення, де я скаржився, що мене забанили ні за що - видалили. Ющенка не обзивав, за Юлю не агітував - тільки й того, що очевидно мішав здійснювати ту провокацію, на яку й спрямована ця стаття. Написав ще один лист Олені Притулі, кричу: "Що сталося? Вам що, копію паспорта вислати, щоб довести,
що то я? Вже ж навіть фотку мою маєте!" - реакції знову нуль. Во блін! Коли їм треба було опублікувати мою статтю, тому що та була проти
Тимошенівських людей - тоді вони мене знали. А тепер - ні. За що голову Гонгадзе поклав - навіть не знаю? За те, щоб УП під Ющенка лягла замість Кучми, чи що?

Знову про УПА

10 Sep 09 12:49:58 GMT

На зауваження: "Що сталося із УПА? Їх же не розбили, а дали колгоспам матдопомогу та перевели на госпрозрахунок, чого не було ніде по Україні, а воякам УПА оголосили амністію. Вони, в більшості, й пішли із лісу, від не визначеного майбутнього, до радянської реальності. Тому радянська влада виходила із ментальності народу."

Це було вже не за Сталіна. СРСР часів Сталіна і СРСР після нього - дві великі різниці.. Коли вже життя в СРСР стало більш чи менш нормальним, тоді і смисл воювати щез/ А в 1946 році УПА ще воювало по повній силі і колективізація була швидше фактором, що сприяв тцій війні, а не навпаки. Добровільно йти в колгосп ніхто не хотів, тим більше свою землю віддавати.

В нас же тоді ще була приватна власність на землю. Мій дід он теж шмат землі мав.
Заробити з неї нічого не можна було, бідували, чесно кажачи, але той, хто мав землю, вважався господарем і в колгосп не рвавс, щоб там не обійцяли. На Західній Україні звикли не довіряти владі - тут їх стільки перемінялось, що довіри немає ні до кого.

А боротба УПА пішла на спад набагато пізніше - десь в 1953-54 роках, хоча по великому рахунку тривала ще до 1956. Сталіна тоді вже не було, УПА переміг Хрущов

А голоду на Західній Україні в 1946 році було не завдяки колгоспам, а якраз завдяки тому. що їх тоді тут ще не було, всі були селянами, кожен щось завжди мав на чорний день - який би неурожай не траплявся. Вистачало і на сім"ю, і на підтримку УПА, і на допомогу мішочникам. Так що боюся що тут Ви трохи помиляєтесь.

- Знаєте, то що мав Ваш дід то було за кваліфікацією радянської влади одноосібне господарство.

Знову не так. Одноосібне господарство було те, що було при хаті. Реально там було не так багато - 17 соток. А жили з того, що мали в полі. Поле було поділене на частини, і не відібравши їх, колгосп просто не було би на чому створювати - вільної землію як на степових просторах Харківщини, в нас не було. Так що почалося все саме з відбирання поля.

- Я не заперечую активності УПА, але ряди їх почали рядіти ще від 1947 року

Ну взагалі-то їхні ряди почали рядіти ще й через те, що їх просто вбивали. А по-друге - і через те, що повивозили цілі українські села - залишили армію, скажемо так, без тилового забезпечення. І через те, що ті ж поля позабирали в колгоспи - з того, що залиилося при хаті сплачувати продподаток на утримання УПА було вже не так легко

На ЗУ різні люди живуть, не одні тільки українці. І не всі УПА підтримували, наприклад польські чи змішані сім"ї. Мій дід он теж наполовину поляк - то ніде й не воював - ні на польській ні на українській стороні. Були такі села. де всі підтрмиувлаи УПА, а були такі, що ні. В реальності ж ніхто особливо тій війні не радів, просто сталінська влада - це було ще гірше. А так народ воювати не хотів взагалі-то, воювали від безвиході фактично. Що робити, коли в тебе відбирають землю, сім"ю, дитину? Були й такі, які в ястребки записувалися - і їх теж зрозуміти можна - не можна ж все життя воювати, шукали якоїсь можливості закінчити ту війну. І як тільки життя стало більш чи менш нормальним - так опір і зійшов на ніц. Хоча окремі випадки ще навіть в 60-х були.

- Це було за "лінією Керзона" на території теперішньої Польщі.

Ні! Вивозили цілі села з Галичини в Сибір. Я сам не одну таку сім"ю знаю. Навіть мій швагро (чоловік сестри) з такої родини З Польщі вивозили села і переселяли їх на Україну, переважно десь на Миколаївщину. Але там, в степах ті жити не змогли і за кілька років всіма правдами верталися назад, на Галичину, щоб хоч так бути хоч трохи ближче до Батьківщини. Це лемки, а я про західних українців. Дивні в Вас якісь погляди.

- Чому дивні? Прагну розібратися. Про УПА маємо звідки інформацію?

Ну особисто я її маю в основному з власного дитинства, з того, що напівголоса говорилося тоді, іщо вже тепер можна було розпитати детальніше. В мене в службі наприклад ще й досі працює один дядько, вже пенсіонер, якого ще дитиною з сім"єю в Сибір вивезли. Повернулися аж за Хрушова.

Батько мого швагра просидів невідомо скільки в тюрмі, працював на мідних рудниках, потім ще довший час був на засланні. Повернувся, коли вже було далеко за 40, з підірваним здоров"ям і без права жити вТернополі (була тоді така фігня, виявляється. колишнім учасникам УПА чи членам їх сімей забороняли жити там, звідки їх вивезли). Мусів фіктивно одружуватися тільки заради прописки, потім розводитися, женився пізно, помер скоро.

На роботі в мене працював один дядько, на пенсії вже давно - Онищук його прізвище, тепер директор (здається ще) Тернпоільського музею репресованих, який зробили в підвалах КДБ. Його арештували в 12-ть років і випустили, коли йому було вже 40. Вся молодість в тюрмі і засланні пройшла.

Ще одну родину знаю з Бережанщини - там була потужна армія УПА, повернулися в 60-х без права повернення в рідне село. Жили в Тернополі, їхній син ще живе, теж вже пенсіонер.

Знаю тепер місіце в лісі, під Копиченцями, де трупи вбитих упівців скидали - просто в рів, без ніякої могили, собаки потім руки-ноги їхні таксали. Там тепер меморіал зробили. Все були молоді хлопці. по 17-20 років, такі, що дуже часто ще й дівчини не встигали спробувати. Вони вірили в ту ідею.

Але бувало й таке, що вирізали цілі польські села. Хто знає тепер, хто саме? Так що в принципі нічого особливо доброго в тій війні не було, війна завжди зло, от тільки й інакше теж не получалося

Бувало навіть таке, що в одній сім"ї один син міг бути в бандерівцях, а другий... в ястребках.

Ну ось єдине, що однозначно позитивного принесла радянська влада на західну Україну, так це можливість навчання. Університети і інститути і за Польщі існували, але пробитися селянському хлопцю та ще й українцю туди було практично не можливо. Після війни поляків винищили чи вивезли, інтелігенцію винищили, і поступити вчити можна вже було в принципі без проблем. Так і Сташевського купили...

- Мені цікаві мотиви селян іти в УПА і перебування там на різних етапах. Від створення зрозуміло. Села в Галичині в 1942 р. грабували хто хотіли, як німці так і їх адміністрація, так і радянські партизани, просто бандити і загони УПА були формою самооборони. А от як реагували рядові члени УПА на угоду із Рейхом керівництва ОУН(б) 1944 р.? Чи інформувалися вони про політичну ситуацію та плани політкерівництва?

Там була іще одна фігня. Білшовики в 1941 році так драпали, що нікого в армію забрати не встигли. Відповідно в 1944 році в них на заході України (не тільки на Галичині чи Волині, але й скажімо в Хмельницькій, Житомирській чи Вінницькій областях) получився великий резерв потенційних призовників. Просто приходяла Радянська армія, оточувала село, і всіх поголовно мужчин забирала служити. А що тим, хто проживав на окупованій території, Сталін не довіряв, то їх першими икдали в бій, на вірну смерть.

Мого діда так забрали, хоч йому на той момент було вже 52 роки. Але він пройшов першу світову і виявився хитрішим - десь там прилаштувався при штабі і якось вижив.

Тернопіль звільнили (вдруге) 15 квітня 1944 року, війна після того тривала ще більше року - так що загинути були всі шанси. Тому в 1944 році йшли в УПа щоб не йти в Червону армії - на томй момент шанси вижити там були куди як ібльші. Та й воювати упрівцям все-таки дводилося на своїй території, а не десь, невідомо де, все ж легше

На рахунок угоди 1944 - щось я такої не знаю. Мабуть Ви маєте на увазі створення дивізії СС Галичина? Ну якщощодо цього - то мені це важко зроузміти, який був смисл воювати на стороні армії, яке вже явно програвалі. Можливо надіялися, що Європа з Німеччиною розпочне війну проти СРСР, може просто сподівалися таким чином набратися бойового вишколу, щоб вміти потім воювати за Україну - не знаю. Але факт є в тому, що Галичина і вся Україна тоді входили до різних зон німецької окупації...

Тобто по-суті були різним державами. В нас не було таких звірств німців, як на всій іншій Україні, і в цілому народ непогано до німців ставився. Навели порядок, навіть дали роботу, школи працювали. Мій тато он ходив вдо школи в роки війни, польської, правда, не української. Теж парадокс - виявляється за німців були польські школи. Я навіть в радянські часи, коли таке небезпечно було казати, і то нерідко міг почути від якогось дядька старшого : "німців треба, був би порядок"

Манштейн це навіть в своїх спогадах згадує - про те, що політика гауляйтера Еріха Коха на Україні виявилася згубною для Німеччині, чого не було на Галичині.

Ну євреїв вони правда дійсно всх понищили - що правда, то правда. В Тернополі до війни було 30 синагог, після німців і досі не залишилося жодної. Народ звичайно по-різному до цього ставився, іноді когось там трохи рятували, але що особливо й не підставлялися ради них - теж факт, своїх проблем вистачало.

Тим більше що ті самі такий народ, який собою жертвувати ради представника іншої нації точно не буде. От і залишилися сам на сам зі своїми проблемами. В кого були друзі чи родичі неєвреї - той вижив, в кого ні - ні. Я так думаю, що десь глибоко в душі, якщо зневажити загальнолюдські цінності, народ з того може й радів трохи - надто вже їх багато тоді тут було. І до того ж - далеко не на найгірших місцях. В усякому разі селянами вони, як українці, точно не були.

Складний то був період. А якісь там переговори? То й що з того? В України тоді не було союзників (хоч по-суті й досі немає), доводилося лавірувати між ворогами. Он в 1944-му (в листопаді 1944-лютому 1945 Шухевич переговори зі Сталіним проводив щось 4 місяці - і що з того? Сталіну треба було показати союзникам, що в нього все спокійно і все під котролем і що ніякої війни на заході немає, а Шухевичу був потрібний час, щоб перейти до партизанської війни, набудувати криївок, підготувати людей.

Про дивізію СС "Галичина"

04 Aug 09 06:07:44 GMT

Стосовно ж дивізії Галичина. На її рахунку зате є один цілком успішний бій – визволення Тернополя. Радянська армія Тернопіль визволяла двічі. Спогади Манштейна, наприклад, закінчуються першим визволенням – це десь березень 1944 року. А ось офіційно святкують визволення 15 квітня – є навіть така вулиця в Тернополі, біля об"їздної, як їхати на Збараж. А знаєте чому двічі? Тому що відступаючи німці залишили на залізничному вокзалі дві цистерни спирту і доблесні радянські війська, взявши Тернопіль першого разу, тут же напилися, як свині. І дивізія Галичина після того легко їх вибила з міста.

Можна звичайно вважати, що невелика честь перемогти п"яних вояків, але тоді це напевно гарно свідчить про бойовий дух Червоної армії – голодної і обірваної. А можна вважати, що такого не було, і що радянські бійці завжди тверезюсінькими були – але тоды напевно доведеться визнати, що СС "Галичина" воювала не так вже й погано. Або-або – це якраз той випадок, коли третього не дано.

Тернопіль. Як воно було.

23 Mar 09 12:45:11 GMT

Неприємно мені, як жителю Тернополя, слухати усю ту муть, яку підняли зараз в пресі, по телебаченню і в Інтернеті навколо мого міста. Тому розкажу як воно було насправді – з точки зору рядового жителя, а не з точку зору тих заумних політтехнологів і недовчених аналітиків, які нас усілякою гидотою напихають.

Тож проблема назрівала давно. Очевидно – ще десь у 2000-му або й 2001-му році. Саме тоді Юлія Тимошенко й завоювала серця тернопільчан, хоч трішки навівши порядок в енергетиці – так що область перестали масово відключати від електроспоживання, і більш чи менш розібравшись з пенсіями. В усякому разі останнє більше асоціювалося саме з її діяльністю, а не з діяльністю Віктора Андрійовича. Щодо якого, якщо чесно, ніяких особливих ілюзій і не було. Ну правда злодієм його тоді ще ніхто не вважав, вважали чесним і інтелігентним чоловіком, але не таким, щоб був надто відданий національній ідеї, чи таким, щоб мав достатньо силу характеру для того, щоб відстоювати українські інтереси. Особливо після його сумнозвісного кроку 2001-го року – коли Юлія Володимирівна в тюрмі сиділа, а він з Плющем (знову той же Плющ, який нам ще й досі спокою не дає!) підписував відозви, в яких нас усіх фашистами обзивав.

Як зараз пам’ятаю той період. Зима 2002-го року. Тернопіль, Палац культури „Березіль”. П’ятниця, здається. Ледве втекли з роботи пошвидше, щоб встигнути на зустріч. Ю.В. десь затримується в дорозі – здається їде автомобілем з Чернівців. Довго виступає хтось інший. Здається хтось з Горинів. Аж раптом вона – задихана, дзвінкий голос, швидкий політ думки. Абсолютна протилежність підстаркуватому патріоту. В березні на виборах голосували зважено, ділячи голоси між нею і Ющенком, щоб обох вберегти від Кучми. В результаті щось там біля 6-7 % в неї і в Мороза – як на той час просто фантастичний результат, і майже 22% – в Ющенка. Кажу по пам’яті, до відсотка не пам’ятаю. Ющенко після того на радостях їде в Карпати відпочивати, а Литвин (так, той самий Литвин, який тепер стверджує, що він тут ні до чого, і що то не він згодом робив ту кляту політреформу, від якої країна ще й досі вже четвертий рік поспіль стогне) тим часом спокійнісінько переманює депутатів і створює свою більшість. Нашими зусиллями вибори виграно. Зусиллями Віктора Андрійовича – знову програно. Особисто я йому того так і не простив – і більше ніколи на нього ніяких особливих надій і не покладав. І навіть якщо й були потім, в 2004-му моменти його просвітління, коли він говорив чітко і натхненно, то сприймав я це швидше як якийсь дивний феномен, ніж закономірність

Потім була революція. Пам’ятаю тернопільський Майдан перед виборами, в якусь неділю – такого зібрання людей на площі перед театром я ще в житті не бачив – ні до того, ні після. Кликала (знову ж Юлія Володимирівна) їхати в Київ в разі чого. Поїхали, перевернули там все з ніг на голову. Потім дуже довго тягнулися всі ці додаткові вибори-перевибори, суди, весь час переносилася інавгурація. І як тільки стало відомою її дата – мене тут же скосила хвороба. Звичайна простуда – але більш ніж символічна. Так на фронті колись, кажуть, було – не хворіли ні грипом, ні простудою, бо організм боровся з важливішим. На інавгурацію в результаті я вже не поїхав – хоч і звали. Але інші тернопільчани поїхали. Хто не знає, чи забув – нагадаю: то вони стояли на Майдані з плакатами „Юля – Прем’єр!”, що й заставило тоді Віктора Андрійовича таки призначити її, а не зразу ж почати вимахуватися. Правда до останнього довго чекати не довелося – всього лише кілька місяців, бо в ніяких планах він її й далі коло себе не бачив. Він же месія, а вона хто?

І ось тоді і почалися проблеми. Правда це не про Юлію Володимирівну і про її перше протистояння з Віктором Андрійовичем. Таке теж було, але мова про інше. Про те, що до влади в 2005-му треба було би прийти вже маючи готову програму дій. Такого не було, було тільки одне бажання – все відібрати і поділити. Тільки тепер вже по чесному. По-справедливому, а не так, як в часи Кучми. Отож нормальної програми не було. Це одне. А друге полягає в тому, що реально просто не було людей під виконання й будь-якої іншої програми, а не тільки цієї, недолугої. Був звичайно потенціал Майдану і людей, які намагалися щось змінити в своїй державі – але їх використовувати, здається, так ніхто і не збирався. Хоч і, до честі нашого Президента, він спочатку таку спробу ще зробив – намагався сформувати нову партію. Я й сам був делегатом її установчого з’їзду в Києві. 6000 делегатів, орендовано весь Палац спорту – той самий, в якому згодом Євробачення проводитимуть. І вже там стало зрозуміло, що щось пішло не так – делегаціям з областей слова не дали, в Президію запхали людей ні з ким не радячись, партію почали формувати звідти, звідки вона згодом почали й гнити. З голови тобто. Потім так само було зруйновано і тернопільську обласну організацію „Нашої України” – директор хлібозаводу №2 п. Гуменюк (запам’ятайте це прізвище – це буде мати значення далі!) пригнав цілу зміну своїх робочих тільки для того, щоб себе її керівником обрати, хоч ті робочі ніякими делегатами установчого з’їзду і близько не були. Ну в усякому разі – я їх там точно не бачив. Але біда в тому, що навіть якщо Віктор Андрійович і спромігся створити і знищити власну партію, то Юлія Володимирівна виявилася нездатною навіть на це – вона просто прийняла під своє крило всіх, хто туди просився, кого не взяли ні в ПР, ні до Ющенка. Може на той момент це було і виправдано – задля створення більшості в ВР. Але ж час йшов, але ж були регіони – і ніщо не заважало якщо й не зразу, то хоча би згодом вже в регіонах і областях створити такі осередки партії, як треба. Замість того – проблеми в Вінниці і в Черкасах.

Ну нехай. Може там і дійсно стояло щось на заваді. Але що ж заважало створити повноцінний осередок БЮТу в Тернополі? В тому Тернополі, де Юлію Володимирівну всі підтримували? Бо коли довелося йти на вибори в 2006-му році – то туди одних пацанів тільки позаписували. Ну одну причину я назву – і вона й дійсно не залежала безпосередньо від Ю.В. Галичина – дуже своєрідний регіон. Напівгірський. 700 років під різними неукраїнськими владами. Моя бабка он, наприклад, жила при 7-х владах – австро-угорській, російській, українській, польській, радянській, німецькій, знову радянській. А тому тут в сім’ях в основному завжди керують жінки – як це часто буває в гірських і сильних народів. Особливо в тих, які своєї державності не мали – бо це єдина умова їхнього виживання і самозбереження. А тому, відповідно, мужчини постійно теж хочуть якось самоствердитися, і тому в усіх сферах життя, традиційно більш чоловічих, не дуже сприймають жінок. Тому й в БЮТ, попри всю тодішню повагу до Ю.В, і навіть попри все захоплення нею ніхто й не спішив записуватися. Я й сам туди не пішов. Пішов в „Нашу Україну”. Здавалося, що політика – це чоловіче. Тим більше що Тернопільський БЮТ зразу ж якимись бабськими сварками відзначився – між його керівником Деревляним і колишнім лідером руху „Україна без Кучми” і Головою Комітету захисту греко-католицької церкви (був в нас колись такий) п. Демидасем. Деревляний переміг – як людина, що була вірною Ю.В. в тяжкі часи протистояння з Кучмою. Але з того часу в Тернопільському БЮТі одні тільки „деревляні” і запанували. Нормальним людям робити там було більше нічого. І які проблеми були тоді, як і на рівні обласного БЮТу, так і на рівні республіканського, такі вони, по-суті, залишилися й зараз. Якщо коротко:

а) немає мети
б) немає плану її досягнення
в) немає кадрової політики
г) відсутні зворотні зв’язки – коригування мети, методів її досягнення, відбору/заміни людей, що не справилися з виконанням поставлених на них завдань
д) незрозуміла процедура прийняття рішень в БЮТі на загальноукраїнському рівні – так що ні рядовим виборцям, ні самим членам «Батьківщини» зовсім неможливо спрогнозувати їхню поведінку.

За таких умов те що сталося, рано чи пізно мало би статися. Хоча, звичайно, навіть тоді напевно не варто було аж так сильно ганьбитися з цими виборами. Самі їх призначили – самі їх і відмінили. Раз вже призначили – то й не треба було вже відміняти. А раз вже відмінили – то треба було хоч якусь причину поважну для того придумати. А раз вже хтось оскаржив відміну виборів – то вже треба було йти на них, а не метатися до останнього дня. Мене, як виборця, наприклад, це ображало – я не хочу, щоб хтось за мене вирішував маю я йти на вибори, чи ні. В мене як би й своя голова є. Підозрюю навіть – нічуть не гірша ніж в Деревляного. А вже якщо не могли ні піти на вибори, ні не піти – то хоч би не ганьбилися зі спробою знятися з реєстрації в останній день. А то я, наприклад, по доброті своїй душевній хотів було все-таки піти їх підтримати. Сиджу в неділю на квартирі, вмикаю місцеве телебачення – аж чую: намагалися знятись. От і думаю – ну раз їм то непотрібно – то чого ж я маю за них переживати? І не пішов. Може би ще й пішов, але так вже така непослідовність дістала було, що чесно кажучи, хотілося вже хоч трохи покарати місцевий та й центральний БЮТ за неї – щоб не були такими розумними. А заодно – і Ю.В. А то вона губки закатала – „А, в Тернополі за мене й так проголосують, можна і не переживати!”. Так, Тернопіль місто – що найбільше її підтримувало. Зимою 2005-го на інавгурації Ющенка тернопільчани стояли на Майдані з плакатами „Юля-Прем’єр!”, що тільки й заставило „месію” таки виконати свою обіцянку. Тому, відповідно, тернопільчани розраховували й на якесь відповідне, чи то вдячне, чи то рівноправне ставлення до себе. Але аж ніяк не на зневажливе чи зверхнє. Ну що ж – ні то й ні, раз ми їй непотрібні, то сильно гордитися не будемо... Зате тепер показали, що ми не ті люди, яких можна сліпо використовувати. Не пішли, не проголосували, бо це був:

а) протест проти непослідовності БЮТу;
б) протест проти їхніх спроб позбавити виборців права голосу;
в) протест проти невизначеності до останнього дня.

От тільки здається чомусь, що від того тепер не тільки виборці, але й сама Ю.В. програла – і як вона тепер буде вибиратися з тієї ситуації – я навіть й не знаю. Я би на її місці розігнав увесь місцевий БЮТ, на чолі з Деревляним. Виключив би його з депутатів ВР і в перспективі зайнявся би створенням нормальної повноцінної партії з чіткою і зрозумілою структурою управління в ній замість того, що є зараз. Які ж висновки зробить вона – не знаю. Швидше за все, за своєю звичкою – ніяких.

Що ж стосується самих виборів – то як на мене особливо радіти тут й нічому. А то бачу одного, вибачте на слові, дурнуватого, який бігає тепер по форумах і радіє:
– Тепер Тягнибок попаде в ВР!
– І що? – запитую.
– Отримає не менш як 6% голосів!
– І що це дасть Україні? – мовчить, пацана зациклило, треба перезавантажувати мозок, так далеко він ще не думав, якщо взагалі думати здатний.
Бачу інших двох на іншому форумі, які носяться один за одним і хвалять один одного. За принципом – байдуже, чи комусь з того добре буде, але добре мені, що комусь погано! Бо я, як українець, можу з того тільки порадіти. Чомусь пригадалася приказка „Ой женився дурний та й взяв дурнувату. Та й не мали що робити – і спалили хату” Ну правда тут мова про двох мужиків була, але все-одно схоже. Ну а говорити про те, що хтось там переміг БЮТ – просто смішно. Ось список їхніх конкурентів – „цвіт” нашої політики. По пам’яті, звичайно – в якійсь дрібничці можу й помилитися..

Конкуренти БЮТ на виборах в Тернопільську облраду:

ПР, Орест Муц – пияк і бандюган. Ну може й не зовсім пияк, не буду наговорювати на бідного чоловіка. Але на місцеве телебачення ТВ-4 одного разу п’яним таки був приперся. Як на мене – напевно політик все-таки не мав би такого робити. І в ПР – один строк побув, а тепер вже й вони його не взяли чомусь. На рахунок бандюгана теж звичайно точно не скажу. Але в Тернополі говорять, щоб був членом „Юмакса” – таке угрупування рекетирське 90-х років. Потім когось там кинув і кілька років через це відсиджувався в Польщі. Аж коли ПР став потрібний свій представник в Тернополі, то вони, через відсутність кращого, й мусіли його взяти.

ЄЦ: Чижмар – невідомо де ділися гроші, отримані областю на ліквідацію наслідків повені. Ну в усякому разі уся ця історія з перевиборами саме з цього почалася – депутати зробили якийсь там запит щодо тих грошей. А крім того, що прийшло з Києва, в нас на роботі теж збирали, з мене самого одноденний заробіток зняли, і я ще й досі так і не знаю, куди ці гроші подівалися. Самий прикол в тому, що Тернопільську область фактично й не топило – основний удар стихії прийшовся на Карпати. В нас Карпат немає. Так, затопило кілька сіл вздовж Дністра, і то не сильно. В усякому разі хатів нікому не зруйнувало. Але оскільки моя робота пов’язана з поїздками по області, то був якось в Коропці, зайшли в магазин купити щось поїсти, от і запитую людей – що там і як там? Кажуть:
– Та яка там допомога? Так, привезли кілька одіял – і то їх голова сільради забрав і родичам пороздавав. От і вся допомога!
Зате той же Чижмар поставив пам’ятник Бандері. Навпроти облдержадмінстрації, хоч планувалося на Східному масиві. Непогано. Грошей немає, зате є пам’ятник.

ЄЦ, зам Чижмара по списку Щепановський – якийсь там будівельний бос, прямо перед виборами кинув будівельний кран на приватний житловий будинок. Нечаянно, звичайно ж. Все ж не такий дурень, щоб себе самого перед виборами так підставляти. А потім в місцевій пресі розказував, що той будинок і так був не житловим. Ніби-то. Так ніби на не житлове приміщення на чужому подвір’ї кидати щось вже можна

ЄЦ, Тарашевський – директор „Ровексу”. Ну це ще куди там не йшло – якась там продуктова гуртівня, що починала з продажу продукції «Світочу» ще в 90-х, а тепер половину тернопільських гастрономів скупила. Ну але в усякому разі говорити про те, що це мовби сильний господарник – напевно смішно. Торговець сильний – це ще так, але ж не господарник!

УНП: Ярослав Джоджик – зять колишнього директора ДБК, беззмінний керівник УНП на протязі вже багатьох років, як і незмінний депутат ВР. За весь цей час перебування в Раді не відзначився ні жодним словом, ні піднятою рукою. Чи вірніше – відзначився двічі: один раз показали по телевізору як він комусь там водою в обличчя плеснув, а другий вже тепер, при створенні останньої коаліції – його голос був вирішальним. За те його нарекли „святим”, а в ВР святкували „День Святого Джоджика” В 2004 році відзначився тим, що разом з Костенком вирішили з’єднати УНП з якоюсь там демократичною партією, очільником тернопільського відділку якої був директор швидкої Джус. І щоб його проштовхнути на роль лідера об’єднаної партії – швидкі весь вечір по всьому Тернополю гасали, лікарів і санітарок звозячи. В результаті в знак протесту 80 чоловік з УНП вийшло. І то старі перевірені кадри, ще з перших рухівців – тих, що пам’ятник Леніну знімали. Як на мене, на масштаби Тернополя – це дуже багато. Зараз же за нього проголосували просто тому.. що більше немає за кого. Ну і ще трохи – через ідеологію – не націоналістичну, а демократичну і таку, яка би визнавала права людини, з чим в Тягнибока, здається, явні проблеми.

Наша Україна: Це цікаво. Вже не знаю, хто там в них в списку був, але головою Тернопільського осередку «Їхньої України» є пан Гуменюк. І його же людина, працівниця хлібзаводу №2, ТВК очолювала. Може співпадіння, але дивне дещо, чи не так? Особливо якщо врахувати, що тих ТВК дві було, і тільки одну з них визнали „правильною”. Відгадайте, яку саме – не помилитесь. Звичайно ж – очолювану «потрібною» людиною.

Блок Литвина: Навіть не знаю, хто там на чолі блоку – його 4% – це ще й так багато. Тернопільчани все пам’ятають і тому йому все ще не довіряють. Хоч сам він, здається, вже й забув, що уся політреформа, від якої ми так страждаємо зараз, його руками і робилася. Так само як забув і те, як в 2002 році „За ЄдУ” створював і як потім депутатів в Ющенка перекуповував, поки той на лижах катався.

Пролетіла Пора і КУН. Ніби й більш чи менш нормальні партії, але просто надто малі. Тернопільчани не обирають тих, в кого немає шансів. Так і за Тягнибока раніше теж не голосували. Зараз про „Свободу” сказати нічого не можу. Поки що. Поживемо – побачимо. Ну але в усякому разі те, що вони нам чужих людей понадавали – то з Криму, то зі Львова, честі їй мабуть не робить.

Ну ось так, як що коротко. Так що говорити про якийсь там хороший результат тих, що пройшли в Тернопільську облраду, за винятком хіба що „Свободи”, насправді досить важко. Особливо якщо врахувати й низьку явку виборців – бо особисто я щось дуже сумніваюся в тому, що вона була навіть такою, про яку нам тепер говорять. В мене на роботі ходила на вибори ледве третина – і це при умові, що раніше на вибори в Тернополі ходили усі. І так в результаті Юлія Володимирівна сама себе й обманула. Які висновки вона з того зробить і чи зробить взагалі – невідомо.

Ігор Лубківський.
23 березня 2009р
м. Тернопіль