Ігор Лубківський

Нова ідеологія.doc

10 Nov 09 08:39:37 GMT

Нарешті дописана книга по ідеології солідаризму. Три роки життя пішло на неї. Була колись така тема на форумі сайту Тимошенко - "Ідеологія в подарунок" - так ось, це вона. Правда тепер вже немає цього форуму, а самій Тимошенко цей подарунок і близько не виявився потрібним. Може й на краще?

Минуле, виклики теперішнього та майбутнє України

03 Jun 09 06:42:01 GMT

Події помаранчевої революції і того, що за ними відбувалося, змусило мене написати цикл статей, які купно і хронологічно зібрані ось тут - http://newua.org.ua/index.php?nma=catalog&fla=..., стосовно який ця стаття буде завершальною, підсумовуючою, і якихось продовжень циклу статей у цьому напрямку наразі не планується. Всьому своє місце і час і все, що має початок – має також і закінчення, доля невідворотно відносить мене в сфери, нецікаві до політичного життя світу у цілому та України зокрема, і в мене немає жодного бажання чи потреби щось у цьому змінювати. Однак те, що колись почалось, повинно бути завершеним, тому напишу деякі свої роздуми з приводу того, що вже відбулось і чому ще належить відбутись, в якості завершального акорду до всього раніше сказаного і написаного.

По-перше зараз вже можна констатувати як факт, що події Помаранчевої Революції не пройшли даремно і життя країни невідворотно змінилось і ніколи не увійде у заїжджені набридлі колії минулого, абсолютно без будь-якого значення чи сприймає хтось події 2004 року як прорив на ствердження народного духу, як шабаш на користь іноземних країні чи як «помаранчевий катаклізм». Старі форми державного керівництва, які до цього моменту тим чи іншим чином наслідували чи мавпували різні варіанти життєздатного та нежиттєздатного у російській імперії стають надбанням минулого. 2004 рік був роком метафізичного кінця СРСР як такого і рубіконом, який позначив абсолютну неможливість для Путіна створити на теренах бувшого СРСР симулякр у минулому великої держави, тільки без її душі, мрій та ідеалів найкращих її представників. Некромансерські потуги по оживленню трупа закінчились тріскучим провалом, і вже не мають жодного значення «газові війни», ультиматуми, погрози чи імітації «слов’янської єдності». Факт є фактом – навіть хаос та балансування над прірвою постпомаранчевої доби не схилив народ України до прийняття «стабільності» Путінського ґатунку, купленої продажем невосповнимих природних ресурсів країни та удушенням політичних свобод та прав громадян як таких на користь невеличкої купки власть імущих. Неможливість включити Україну саме з огляду на настрої її населення у Путінську концепцію відбудови псевдоімперії стала яскраво зрозумілою навіть у Кремлі, у зв’язку з чим від політики позірних пряників на подобу до дешевого газу за рахунок підкилимного спільного попилу українських активів на користь російської бізнес та політеліти перейшли до політики батога та залякування, що в сухому підсумку просто свідчить про те, що Україну як державу, хай ворожу до себе і непотрібну, але державу, російська еліта де-факто визнала. І навіть намагається її розчленити руками своїх українських сателітів. Не можна намагатись розчленити те, чого не існує, отже українська держава де-факто російською елітою зі скрипом але визнана і це може бути основою до подальших вже реальних переговорів, визначення балансу інтересів та такому іншому, що раніше (та й багато у чому й дотепер) тільки імітувалось але жодним чином не робилось. Це перше.

По-друге не менш тріскучим провалом завершилась спроба оточенням Ющенка побудувати в Україні державу «етнографічну вивіску» з реальним наповненням жадібністю та безпринципністю олігархічно-компрадорського капіталізму, який природні вади олігархічної моделі поглиблював відсутністю власного базового фінансового та ідейного стрижня, орієнтуючись в першу чергу на шароварщину в царині ідей та потугу іноземного капіталу у царині економіки. Свідомо пишу тут «плани оточення Ющенка», тому як самого Ющенка ще з 2005 року вважаю «живим мерцем», людиною, що померла душею за життя, а про мертвих або добре, або нічого. В живій форумній полеміці не завжди вдавалось дотримуватись цього правила, але в друкованих роздумах уникну цієї своєї слабкості. Так от, президентство Ющенка дало всій країні наочний приклад того, що «патріоти» на кшталт Івченка можуть їздити в Москву з перекладачем і тим не менше без проблем продавати тій самій Москві державні інтереси України, а «непатріотичні» специ «Нафтогазу» вміють в разі потреби зірвати плани друзів з сусідньої газової імперії залишити півукраїни без тепла, пускаючи транзитний газ базово непридатним для того маршрутом. І відсутність перекладача при спілкуванні з Москвою не була на заваді. Коротше, недовгий період царювання Ющенка став гарним щепленням від позірного «патріотизму», етнографічного націоналізму та пошуків у минулому як панацеї для свого майбутнього. Стало зрозумілим, що на цьому ґрунті країну не побудуєш і треба шукати якихось зовсім інших, цікавіших та революційніших шляхів у майбутнє. Світова фінансова криза поставила на бажаннях цього шляху розвитку остаточну крапку підірвавши його економічне підґрунтя – можливість тимчасово використовувати на свою користь потужність світових фінансових корпорацій. Власних внутрішніх резерві цей шлях немає, він анемічний, рахітичний у самому корені, і без зовнішньої підтримки приречений навіть у найближчій історичній перспективі.

По-третє, завдяки діяльності Юлії Тимошенко у країни буде декілька років для того, щоби осмислити пройдений шлях та намалювати реальні, а не уявні шляхи у майбутнє. Зупинюся на цьому пункті детальніше щоби пояснити, що конкретно і чому я маю на увазі і які з цього можуть бути висновки для життя країни і всіх нас в ній.

Якщо казати про загальну канву уявлення мною історичного та політичного процесу, то вона виглядає загалом таким чином. По-перше – існує первинний субстрат історичного та політичного процесу – сумарний конгломерат людських бажань, думок, воль та прагнень зі всіма своїми консонансами, дисонансами та відвертими конфліктами. Цей конгломерат, в якому подібне притягує подібне, структурується відповідно ієрархічного принципу, тобто менш сильне та потужне подібне притягується до більш сильного та потужного подібного і утворюють разом з ним спільний конгломерат (егрегор), який потенціює ефективність кожного. „Паливо” для цих конгломератів йде з двох боків: „із землі”, тобто з основи піраміди цього конгломерату (наприклад „комуністи вбили мою родину і тому вони сволота, фюрер проти комуністів значить я допоможу фюреру а жидам так і треба” – і егрегор фюрера підсилився за рахунок чужої ненависті, що спричинена особистим болем поєднаної з байдужістю до іншого чужого особистого горя, оскільки горе „не моє”, тобто за рахунок найбільш примітивних та тваринних людських інстинктів) або „з неба”, тобто до підтримки того чи іншого світового егрегору людина доходить з ідейних міркувань, на підставах своїх ідеальних уявлень про добре і зле. Поміж цими двома „чистими полюсами” існують різні перехідні етапи світлотіні, а їхня сума та дифузія обумовлює загальну цінність/нецінність/зіпсованість егрегора-когломерату в цілому. Однак не втілено жодного егрегору, який був побудований би виключно на „землі” – тваринній частині людської природи або на „небі” – ідеальній. Кожен стійкий егрегор має в собі як одне, так і інше. І трансформація егрегору у щось відмінне від нього теперішнього відбувається шляхом переходу кількості малих „підпорогових” змін з обидвох боків егрегору у якість, яка робить неможливим подальше існування певного егрегору у стабільному агрегатному стані. Зауважую – подібна зміна агрегатного стану можлива лише тоді, коли в одному часі та просторі сумується критична зміна структури егрегору як на рівні ідей, так і на рівні найпримітивніших шкурних людських інтересів. Поясню на прикладі – розвал СРСР. Допоки в країні існував романтичний інтелектуальний прошарок мрійників та фантастів майбутнього, допоки ідея нового світлого майбутнього комунізму не залишала умів мислячої частина радянського суспільства а широкий народний загал вірив у те, що сьогодні зле але завтра буде краще – СРСР жило не дивлячись на жодні „зловорожі підступи”. Однак коли з плином історичного часу накопичилась певна „критична межа” втоми інтелектуалів, які зрозуміли, що окрім мрій у радянському устрої існує безліч протиріч, які не в силах здолати теорія та практика, покладена в основу СРСР а широкий загал народу вирішив позбутись мрій про світле майбутнє задля побудови світлого теперішнього для себе особисто, система впала не дивлячись на всю свою військово-промислову потугу. Просто в критичний момент в критичному часі 1991-го не знайшлось жодного силовика, який побажав би взяти на себе відповідальність за відновлення основ тієї системи за будь-яку ціну і існувала критична межа настроїв народних мас яким було байдуже, залишиться чи ні історичне утворення СРСР на мапі землі. І критична кількість людей, яка агресивно життя цього утворення не хотіла. Оця суміш байдужості, втоми та ідейного антагонізму і народили події 1991 року та все з ними пов’язане. І всі історичні особистості тих часів – добрі чи злі – були лише свідомими чи несвідомими провідниками та концентраторами тієї чи іншої суми існуючих суспільних воль-егрегорів. І ця сума воль-прагнень не була виключно „економічною” чи виключно ідейною. Вона була сумою того та іншого, що і привело:

а) до старечого маразму старої державної машини
б) зламу цієї машини порівняно невеличкою купкою протестувальників у Білого Дому в Москві, які старечому маразму та безсиллю всього іншого змогли протиставити яку не яку віру у краще та достойніше ніж було до того
в) заміни її на деякий час невеличкою купкою "романтиків капіталізму", які при всій мало життєвості своєї ідеології єдині на той час змогли дати критичну ідейно-політичну масу, яка дала поштовх подальшому розвитку на теренах бувшого СРСР ідеології та практики державно-олігархічного капіталізму, поєднаного з шоковою соціальною моделлю, характерною для найбільш крайніх форм ліберального фундаменталізму.

Питання того хто кого фінансував і хто кому заплатив/недоплатив в цьому розрізі мене в принципі не цікавить, оскільки фінансами володіють люди з думками та емоціями, частинки тих чи інших ідейно-емоційних егрегорів, і згідно цим ідеям-емоціям-намірам і пускають свої фінанси у ход, кидаючи їх на палітру світової політичної „гри престолів”, але ніколи і ніде справу якихось глобальних та системних змін тих чи інших егрегорів не вирішували лише та виключно фінанси. Мене цікавлять думки-причини які змушують тим чи іншим чином пускати фінанси у хід, а не цей суто утилітарний інструмент світової політики. Гроші-влада-секс лише частина людської природи, яка реально і продукує ствердження та зникнення держав, і в жодному разі не єдиною та самодостатньою зникнення та ствердження держав причиною.

Отож спробуємо в цьому контексті проаналізувати те, що відбулося в країні з 2004-го та далі по ньому і в зв’язку з цим спробуємо передбачити деякі ланки нашого найближчого та трохи віддаленішого майбутнього.

2004-го року відбувся злам шляхів старого державно-метаісторичного егрегора старої Русі. Це означало два можливих варіанти розвитку: або зникнення наслідків діяльності старого егрегора та його нащадків з політичної та культурної карти планети, або утворення на його ґрунті нових типів історичних спільнот цієї території, які в більш чи менш віддаленому майбутньому дадуть новий імпульс генерації метаісторичних та історичних сенсів країнами та народами, які доторкнуться до глибинної, сокровенної душі цієї землі та її історичного призначення. На жаль, діяльність Віктора Андрійовича Ющенка практично повністю відповідала першому варіанту наслідків Помаранчевої Революції (за деякими виключеннями, які в загальному підсумку не вплинули би на результат як такий). Він почав проводити крізь себе енергію дії, яка практично цілком має стосунок до повернення у минуле і практично ніяк не реагував на виклики, які ставило перед ним та його оточенням теперішнє та майбутнє. Ще в перший рік свого президентства він втратив із своїх прихильників 100% пасіонарного субстрату Майдану, залишившись симпатичним невеличкому прошарку любителів українськості задля українськості. Причому навіть така „українськість” чим далі тим більш ставала позірною українськістю, всмоктуючи з минулого в основному найгірші прояви української душі, як то продажність, зрадливість і спадкову хитрожопість, поєднану з політично-соціальним слабоумством. Прошу пробачення за деякі абсолютно непарламентські вирази, однак відро все ж таки варто називати саме відром, і не придумувати для нього додаткових означень. За обставин панівного впливу саме цього варіанту розвитку подій в Україні до 2008 року навряд чи в Україні залишилась би хоч якась, крім трафаретної, державність, що означало би втрату будь-яких надій отримати для землі минулої Русі спосіб розвитку, відмінний від безпорадного пострадянського сировинно-інерційного тупіка, а цей сировинно-інерційний тупік череватий ідейно-ментальними катаклізмами, оскільки ця земля жива лише тоді, коли в її серці живе мрія, а безальтернативне ствердження на мріях про газову монополію та зростання ВВП і ВПК нічим крім душевної смерті цілої землі зі всіма відповідними тому наслідками закінчитись не могло. Крім того українцям після 2004-го року і неможливо було ствердитись на такій мрії, тому що для більшості з них важливість величі москвоцентрічної держави хоч би у вигляді такого недорозвиненого варіанту, як газова монополія, є порожнім звуком, а якоїсь альтернативи за таких обставин не передбачалось, їх могло чекати лише занурення у безодню нігілізму та цинізму, що інакше ніж душевної гангреною назвати важко. А гангрена як правило приводить до смерті тіла в цілому, з неї немає виходу крім ампутації (якщо є на те час) уражених частин.

З огляду на все вище написане значення в постпомаранчевій історії Юлії Володимирівни Тимошенко важко переоцінити. Саме завдяки її зусиллям пасіонарний субстрат Майдану 2004 року був збережений та законсервований у вигляді сподівань людей, пасіонаріїв на діяльність, політичну та ідейну, цієї людини. Саме завдяки її зусиллям цей пасіонарний субстрат не обернувся самознищенням та руйнуванням що обов’язково сталось би якби він, цей субстрат, не отримав точку для фокусу своїх мисленевих прагнень та сподівань. Цю думку у різних формах я виказував вже давно, отож в цій статті додатково розгортати її не буду, особливо цікаві можуть звернутись до моїх попередніх роздумів на ці теми. На чому я зупинюсь детальніше – це на тих відступах, які Юлія Володимирівна зробила від планки, піднятої сподіваннями 2004-го, найімовірнішим наслідкам цих відступів , викликам та неуникним енергетичним відправним точкам найближчого майбутнього Русі-України.

У фізиці існують такі поняття, як «підпорогові» та «надпорогові» явища. До 2006 року з боку Юлії Володимирівни я значних відступів від належного не бачив, хоча у «підпороговому» стані вони, звичайно, були присутні. Однак лише з часів літа 2006-го року ці тенденції сформувались у дещо самостійне і їх можна аналізувати як цілком самостійну окреслену лінію. Політика навряд чи є найчистішою справою у світі, однак завжди є певні базові «гилляки», на яких сидять ті чи інші політики та політичні сили, «гилляки», навіть не завжди залежні від їхніх особистих властивостей та моральних якостей. За жорстокістю Йосип Сталін нічим в кращий бік не відрізнявся від Адольфа Гітлера. Однак він був керівником країни з базово слов’янським населенням, тому він не міг, навіть якби захотів, взяти за програму своїх дій депопуляцію з наступним зникненням слов’ян як раси. Тому в історичній перспективі режим, який створив Сталін для слов’ян був кращим ніж режим, який міг би створити Гітлер – оскільки «гілляка» на який сидів Гітлер цілком припускала можливість зникнення слов’ян як раси і від відсутності слов’ян на земній кулі не переломилася б. Тоді як Сталіну це було фізично неможливо. «Гиллякою» Ющенка є етнічно національна українська самосвідомість та уявлення про нього як компромісну слабку фігуру, яка нездатна без сторонньої допомоги піти на будь-яке радикальне загострення ситуації. «Гиллякою» Тимошенко було і є її вміння входити у прямий емпатичний контакт з душевними прагненнями активної, пасіонарної частини народу та вербалізація цих прагнень, сукупно з певними мінімальними діями задля реалізації цих прагнень. Влітку 2006-го року цій «гілляці» був нанесений перший відчутний удар. Так, після кульбіту Мороза політична ситуація складалась таким чином, що реально щось змінити було неможливо, будь яке загострення, реальний вихід прибічників БЮТ на вулиці та т.п. міг спричинити лише загострення громадянського конфлікту та давав карти у руки Ющенку для офіційно оформленої коаліції з регіоналами «в ім’я стабільності країни». Так, необхідно було з одного боку щось робити а з іншого було ясно, що без повторних виборів ситуацію в парламенті змінити неможливо, а повторні вибори могли і не стати потрібним виходом. Так, треба було робити багато часом взаємозаперечуючих рухів в різні боки, для того, щоби залишитись на плаву. Але ніщо з того не робило обов’язковим

1. Імітацію «народного протесту» від БЮТ, коли офіційно оголошувалось про «протести», реально звозилось на «протести» наполовину бомжів на зарплату в намети, наполовину хто-прийде-з-районних-осередків-батьківщини-якщо подзвонять. Сама Тимошенко не брала і судячи зі всього і не збиралась брати участь у тих акціях, люди, які на Майдані складали актив, реально не бачили своєї точки докладання сил і відчували себе як непришийкобиліхвіст. Да, таким чином були забезпечені в’ялотекучі акції за принципом «не живе і не мертве», які не мали жодної іншої мети окрім показати видимість вуличної боротьби проти спотворення результатів виборів. Ситуацію на вулиці такими «протестами» загострити було неможливо (найімовірніше, для того і було зроблено – щоб ситуація не вийшла з-під контролю), однак ціна такої поведінки була гіршою. Люди, які в перші дні сприйняли ідею тих протестів за чисту монету підходили під Верховну Раду, в місцеві осередки БЮТ і на конкретні питання отримували відповіді «а ми не знаємо» або бачили під тією самою Верховною Радою абсолютну відсутність внятної, продуманої програми дій і почали розуміти, що реально Тимошенко вони не потрібні. Потрібна «масовка» якою легко керувати: заплатили – сидить, перестали платити – пішов. По суті Юлія Володимирівна такою постановкою питання тоді плюнула у душу своїм найбільш відданим послідовникам, ідеалістам (і від цього ідеалізму активістам) Майдану. Цього було дуже легко уникнути – просто зібрати пару мітингів у тому самому Києві (або вийти на телебачення) і сказати: я вважаю, що ініціювати масові протести не на часі, одак всім, хто обурений розвитком подій у країні кажу: я не здамся і ті, хто схоче мені допомогти – може дізнатись чим саме у своїй районній «Батківщині» або ще кимось чином. І по своїх організаційних структурах «спустити» такі інструкції по взаємодії зі своїми добровільними помічниками. Чи призначити за цей відділ роботи відповідального зі свого ближнього оточення. Однак те, що вона цього не зробила, означає тільки одне – це не видавалось їй пріоритетним. І велика кількість активних людей, тих, на яких і втримався Майдан 2004-го, просто перейшли у режим самоусунення від політичного процесу як такого: якщо ви вважаєте, що наші можливості вам не потрібні, то ви не сильно потрібні нам. І пасіонарна енергія цих людей перейшла з режиму активної підтримки Юлії Тимошенко у режим підтримки пасивної та ситуативної, проти ще гірших і до того часу, як не з’явиться реальна можливість самим безпосередньо тим чи іншим чином впливати на політичний процес. Це перша на мій погляд значна помилка Тимошенко. Друга – що з цієї першої витікає – чим далі тим більш активний дрейф у побудові своїх дій до концентрації навколо себе та відповідно використання командно-адміністративно-судово-силового ресурсу. Цей ресурс політику необхідний, і без нього нікуди не підеш. Однак дрейфом у бік відрізання себе від активної підтримки своїх пасіонарних прихильників та опору на командно-адміністративний ресурс Тимошенко неминуче еволюціонує до ситуації, коли в певному майбутньому її по суті пасіонарні задуми та мрії не будуть знаходити реальної підтримки у її найближчому оточенні (вони не будуть їх розуміти), а появі нових лиць у її найближчому оточенні буде заважати сам усталений бюрократично-адміністративний порядок речей, який за таких обставин неминуче буде для її поточного політичного життя усталеним та визначальним. Особливо чітко вади такого розвитку проявилися на Київських (і, можливо, Тернопільських, але тут не володію матеріалом, цілком може бути що там – цілковито інша ситуація) виборах. По ідеї на київські вибори був кинутий весь „цвіт” БЮТ, за кожен виборчий округ відповідав спеціально призначений депутат Верховної Ради, за фінансуванням Київські вибори перевершили всі троє минулих до них загальнонаціональних виборів ледь не разом взятих. Логічно було припустити, що це будуть найбільш організовані та пасіонарні вибори (оскільки саме пасіонарії і складають ядро виборців Юлії Володимирівни). Однак реальність була зовсім іншою. Це були найбільш дорогі, жлобські, бездарні вибори за історію БЮТ. Вибори, на яких про якийсь „живий зв’язок з народом” чи бодай власними прихильниками не йшлося у принципі. Вибори, на яких 10% живих людей, які хотіли щось доброго на виборах зробити були просто „затерті” натовпом випадкового народу, який злетівся на „попил” виділених під вибори фондів, і на додаток до того з'явилися абсолютно нехарактерні до цього для БЮТа намагання „кинути на бабки” тих, хто на той самий БЮТ і працював. За фіктивну роботу отримували дві-три „зарплати”, а за реальну намагались недоплатити. Як людина, волею випадку досить глибоко втягнута в той виборчий процес, бачив те все власними очима, навіть написав відповідні листи з описом баченого і це було передано на досить високий рівень БЮТу – у службу Турчинова та безпосередньо у фракцію БЮТ у ВР. Чи зроблені з того хоч якісь позитивні висновки мені невідомо, наразі зі мною як з автором листів жодних спроб зворотнього зв’язку не було, хоча була надана цілком конкретна інформація. Але можливо мої листи нічого нового їм не відкрили, то ж будемо бачити по подальших реальних діях. Менше з тим це був і є цілком характерний і небезпечний симптом – поступова втрата зв’язку з живим пульсом української пасіонарності, на ґрунті чого і розцвіла зоря Тимошенко, і заміна її системою важелів та противаг у командно-адміністративних впливах. Ще раз підкреслюю – жоден політик не в силах обійтись без командно-адміністративного ресурсу. Біда Тимошенко не в тому, що вона почала активно ним користатись а в тому, що вона почала забувати корені тієї енергії, яка винесла її на ті вершини, де вона зараз є. І, що найстрашніше, не бачить у тому поважної проблеми. А раз так, то з часом неминуча генерація помилок, не коригованих „зворотнім зв’язком”, помилок, які адміністративно-бюрократична система спробує звести у ранг політики. Якби Юлія Володимирівна реально у свій час попіклувалась про систему підбору кадрів для себе (хай не у все „партійне тіло”, а хоча би селекція людей у внутрішні структури для роботи у виключно її проектах), то цих майбутніх бід можна було би уникнути. А так всі благі наміри на подобу до "Ідеальної Країни" та такого іншого лишилися в основному піаром та благими намірами за великі гроші.

На цьому місці я хочу ще зупинитись на такому моменті, який для себе називаю „дифузією дії”. Що мається на увазі. Позитивний аспект Жовтневої Революції був той, що країна, у якій діяв закон про „кухаркіних дітей”, перетворилась у країну, в який худо-бідно, але цим „кухаркіним дітям” був доступ до освіти, інтелектуального самовдосконалення та такого іншого. Як наслідок – 80% генералів та маршалів Великої Вітчизняної були саме з таких „кухаркіних дітей”, покоління фізиків та будівників змогли розщепити атом та полетіти у Космос. В країні, в якій „кухаркіни діти” залишились би „кухаркіними дітьми” таке було би неможливим. Аналогії про те, що "в Америці все було зовсім по іншому а в Космос полетіли" не має глибокого сенсу, тому що Америка 17-го та Росія 17-го це зовсім неоднакові країни з різним багажем минулого, тому те, що було можливим у Америці абсолютно необов’язково було б можливим у Росії та навпаки. Без огляду на жорстокість та антилюдскість режиму, що виник у СРСР, певних ідей, що лежали біля його основи, неможливо було уникнути, і ДИФУЗІЄЮ вони діяли у суспільному тілі тієї країни, без огляду на те, яким чином перебігали якісь інші процеси. Так само Тимошенко не може уникнути ДИФУЗІЇ у власні структури людей, які стали активним суспільним елементом саме під час Майдану і були народжені його енергетикою, хоча в силу вибраного нею шляху питома вага цих людей з часом може тільки зменшуватись і вони практично завжди будуть знаходитись у глибинному конфлікті з „адміністративно-бізнесовою” складовою її ж власних структур. Свідома політика Тимошенко могла би допомогти уникнути цього, і замінити ідеологію конфлікту, який базово закладений у блоці її імени, зібраному за таким принципом, на ідеологію солідарності. Але це лише в тому випадку, якби кожен шар партійної структури був задіяний у своєму власному сегменті роботи, який би не пересікався на ґрунті конфлікту з іншими шарами. А так цей конфлікт перейде з теренів партійних структур у тіло державно-адміністративного механізму, що народжується і буде народжуватись навколо Тимошенко. І це в майбутньому народить процес „внутрішнього дисидентства” у самому БЮТі, „дисидентства” не купленого за гроші, а з ідейно-світоглядних позицій. І саме таке дисидентство потім і зможе стати ядром нового руху до здійснення тих ідей, які Юлія Володимирівна проголошувала, але реалізацію яких в якості жорсткої тенденції постійно відкладає у „довгий ящик” порівняно з більш важливим та нагальними для неї теперішніми справами боротьби з сіюмінутними політичними ворогами.

Відразу ж хочу зазначити, що я не маю ні найменшого сумніву що у боротьбі, які Юлія Володимирівна веде зі всіма українськими „політичними монстрами” сучасності, вона отримає перемогу. Оскільки які б відступи від належного вона не робила, у порівняні з цими пародіями на людей у 80% випадків виглядає майже що ангелом. Історично та метаісторично поміж повною деградацією та можливістю якого-ніякого розвитку вибиралось завжди друге, так буде і на цей раз. І не маю ні найменшого сумніву у тому що певні найнеобхідніші кроки, вкрай важливі для майбутнього України. Таки будуть зроблено, а саме:

1. Кроки у напрямку енергонезалежності держави
2. Кроки у напрямку інвестицій та модернізації аграрного сектору
3. Кроки у напрямку побудови в Україні стабільної схеми ротації та функціонування владних еліт (тобто кроки у напрямку збереження, наявності держави як такої, безвідносно до її конкретного наповнення).
4. Зміцнення України на міжнародній арені та формування нею внятної та сформованої зовнішньої політики.

Але я не маю жодних ілюзій стосовно того, що ці кроки якимось чином будуть стосуватись ротації владних еліт на ґрунті живого взаємозв’язку з розвитком та становленням народної свідомості. Народ та владу знову спробують розділити як такі. Скоріш за все буде спроба налагодити систему ротації за типом американського типу демократії, в якій постійно „стравлюють пару” з парового котла, дозволяючи вибирати між професійними управлінцями позірно різної партійної орієнтації, які однак, в суті своїй, мало чим відрізняються концептуально. І це і буде основою конфлікту майбутніх реальних дисидентів з БЮТу та адміністративно фінансового його крила, який стане достатньо явним не пізніше ніж за 2-3 роки після того, як БЮТ в повній мірі прийде до влади.

Яким же чином повз владні структури можливий розвиток ідей Майдану в середовищі тих, кого зачепив пасіонарний вибух тих часів. Виходячи з того що єдине, що по суті не буде робитись в напрямку ідей Майдану командою, що прийде до влади разом з Юлією Володимирівною, це ідея живого взаємозв'язку та взаємоперетікання народу та влади, врівноважуючим цю ваду фактором може і буде лише одне – широка мережа громадських самодопомогових організацій, що будуть побудовані на ґрунті довіри одне до одного. Це можуть бути місцеві, територіальні утворення, що об'єднаються навколо опору засиллю чиновників, задля покращення своєї вулиці, будинку, школи та таке інше. Час, який Тимошенко буде при владі, дозволить країні дещо стабілізуватись і восповнити недоліки горизонтальних зв’язків суспільства, які явно проявились у постпомаранчеву добу, цих горизонтальних зв’язків розвитком. В умовах засилля професійних політичних протестувальників, проплаченої „джинси” у масмедіа (що буде значно и серйозно перекрито під час влади Тимошенко, так що її в значній мірі можуть навіть оголосити „ворогом свободи слова”) єдиною живою ячейкою протидії „втрачанням орієнтирів” владою можуть бути лише такі взаємодопомогові організації – потім мережа таких організацій, оскільки в них буде присутнім те, що буде відсутнім у будь-якій з сучасних політичних партій, включно з БЮТ – довіра людей одне до одного. Саме такі взаємодопомогові організації зможуть в наступному скласти підґрунття тієї країни самокерованих громад, обриси якої так несподівано та незвичайно промайнули на Майдані і знайшли свій найяскравіший вираз в неймовірній організації та інтелігентності того Майдану. Ці взаємодопомогові організації зможуть спочатку вирости в умовах, які складе БЮТівська влада, а потім і виступити проти неминуче накопичуваних нею недоліків, але вже не на грунті інтересів ФПГ чи хворобливих амбіцій тих чи інших лідерів, а на ґрунті конкретних інтересів людей, які складуть кістяк керівництва цими громадами і які будуть у безпосередньому контакті з настроями та потребами своїх громад. Це – свого роду тест на дозрілість української спільноти. Постмайданний час не виявив таких дієвих організацій на українських теренах. Час відносної стабілізації під владою Тимошенко дасть додаткові можливості такі організації народити, розвинути та укріпити. І країна таким чином зможе скласти тест на дозрілість своєї душі і заявити на право мати якусь іншу владу, окрім вертикальноорієнтованої.

Чим же хотілось би підсумувати? Країна завжди варта тих керівників, яких має на конкретний момент. Для того, щоби в майбутньому керівники були якимось іншими, необхідно перш за все змінити народну свідомість на найглибшому рівні. На цю мить країна, яка поки що не спромоглась на самостійне народження горизонтальних мережених зв’язків «громадянського суспільства» приречена на те, щоби необхідність саме такого перебігу речей була нею усвідомлена як не миттям, так катанням. Влада, яку принесе з собою Юлія Володимирівна, створить передумови до того, щоби за цими стінами зміг вирости врожай, який потім ці стіни зруйнує. Але це станеться не раніше, ніж критична маса країни усвідомить, чого саме від неї вимагали виклики Майдану і що кожен повинен змінити особисто в собі і через це у суспільній свідомості для того, щоби країна зуміла дотягнути до височезної планки, поставленої тим майданом 2004 року. І якщо це станеться – все неможливе стане можливим. А поки що кожен лишається наодинці зі своїм життям, своєю долею та своїм власним, маленьким чи великим, призначенням – від Тимошенко Юлії Володимирівни до найменшого двірника Донецька. І дай Боже кожному з нас відповідати призначенням та викликам своєї долі гідно, це і буде нашим квитком у майбутнє.

Київ 2009. Чистяков Олександр.

Глобалізації та нації. Ернст Заграва.

13 Jun 08 03:46:46 GMT

Глобалізація і нації. Перша частина.

13:15 12.02.2003

Повний текст книги про те, як Україна може стати конкурентоздатною у світі глобалізації і ТНК

Закордонний член Київського читацького клубу "Перехід-IV" Ернст Заграва (Канада)

ГЛАВА І: ВІДПОВІДІ НА ВИКЛИКИ ДОБИ

I. Як держави ламали ціле

Колись світ був влаштований просто й нехитро - людство ділилось на племена та роди. І все було ясним всередині родів і племен: був голова роду, і всі корилися йому - «бо так було завжди». Були серед роду волхви, і всі поважали їх - бо їхньою справою було спілкуватися з богами. Решта вся працювала, хто як міг, на користь роду. Хоча було ще й молоде парубоцтво, що час від часу знаходило вихід своїй бурхливій енергії в нападах на сусідів. Як набіг вдавався, то додому повертались з трофеями. Та на тих трофеях довго не протягнеш і життя не проживеш, що там у них хапнеш? Кілька горшків та тарілок глиняних? Все то була, знай, справа молодеча. То ж кожне покоління обирало собі нового ватажка: він ними верховодив, він їх і на сусідів водив. Звичайно, що на голову роду на той час він навіть і у думках не мітив - відчував, настане тая година, коли, можливо, його теперішня братія й обере старійшиною. Здавалося, що так було завжди і так завжди буде.

Але час минав, знаряддя праці вдосконалювались, кожен робітник все більше й більше додавав до спільної купи, а рід багатів. А що файно - парубоцтво зі своїми ватажками з більшою здобиччю з походів почало повертатись. Сусідні роди теж заможнішали, отож багатшими ставали й трофеї. Хлопці почали зазнаватися - ми стільки добра для роду нанесли, що ви й за місяць не впоралися б змайструвати, тепер ми місяць відпочиватимемо. Минали роки, змінювались покоління, зростав достаток, зростали й претенсії парубоцтва на вільний від виробничої діяльності час, їх все більше й більше приманювали походи та пограбування навколишніх земель. Не всім це подобалося навіть в середовищі самого парубоцтва. Більш лагідні дома зоставались, горшки ліпили, а більш войовничі залишались вірними своїм парубоцьким забавам, - за те одне одного й зневажали. У багатьох народів (насамперед аріїв) виділяється декілька різнорідних прошарків: волхви, трударі та воїни, - які і формують систему роду чи племені. Над усіма ними вивищувався старійшина, що надавало цілісності такій системі.

Та чим далі, тим більших переваг давав грабунок. Ватаги молодців з декількох родів об'єднувались для спільних нападів на сильних сусідів (як, скажімо, германські молодці єдналися, щоб грабувати простори Західної Римської Імперії, а наші предки - для глибоких рейдів у глибини Візантії). Це ламало старий порядок. Адже частина роду вливалася тепер в іншу єдність вже під орудою чужого спільного ватажка.

В якомусь із наступних поколінь народжується особливо рішучий ватажок, який відчуває, що він вже вийшов, і діяльністю і почуттями, за межі свого роду. Він не вважав більше за доречне для себе підкорятися старійшині. Зіткнення влади роду (старійшини з оточенням), та елементами роду - верствою воїнів, стає невідворотним. Так само як і його наслідок.

Здобувши владу над ближніми племенами, ватажок-переможець, тепер уже князь, починає поширювати свою владу на дальні племена та інші народи.

Сталася дуже цікава й значна подія в історії людства. Частина цілого, вийшовши із цього цілого, з»єдналась з іншими подібними складовими інших цілих - і всі вони разом утворили нове ціле. А те, що було раніше цілим, стало тепер його часткою. Частини племен, касти воїнів, які вилонились з різних племен, утворили нову цілісність - державу. Колишні «ціле» стали частками цієї цілісності. Колишній член одного з племен став головою над всіма племенами, його дружинники - посадниками в різних частинах країни, що зароджувалася, а колишні старійшини, залишилися місцевими старостами, підтримуючи порядок в окремих селах та містечках, - осідках колишніх родів. Всі гуртом вони сформували апарат управління і підтримки порядку в новоствореній країні - себто, державу.

За роди і племена ніхто вже й не згадує. Сучасний світ належить не їм, а поділений між країнами. І ворогують між собою вже не роди, а країни (точніше, ворогують виразники інтересів країн - держави).

II. Як ціле ламає держави

Ми є свідками того, як на наших очах відбувається стабілізація державного устрою світу. У старіючих держав відпадає охота воювати. Світ поділений. Останні спроби його перекроїти обійшлись надто дорогою ціною. Навряд чи щось подібне повториться.

Світ знову став простим і ясним. Він є поділеним на країни, країни мають свій народ, що її замешкує. В решті решт кожна країна має свою державу, що контролює цю територію, що підтримує порядок у цій країні, що служить виразником інтересів нації, яка населяє цю країну. Країни мають внутрішню структуру, територіальну, національну, економічну - фірми, що складають її цілу економіку.

Приблизно така картина була характерною для нашого світу досить тривалий період. Аж допоки у перший половині 19-го століття не почала особливо ясно заявляти про себе характерна риса виробництва - зростання. Підприємство дає прибуток. Він вкладається у розширення виробництва. Виробництва зростають, стають сильнішими й витісняють та поглинають слабших конкурентів. Цьому явищу була дана назва - концентрація капіталу й виробництва. Компанії невблаганно зростають і не менш напруженішою стає і їх боротьба між собою. Одна справа, коли конкурують дві слюсарні майстерні на розі перетину двох вулиць, а інша справа, коли конкурують компанії, що об»єдують під єдиним дахом сотні, а то й тисячі таких майстерень.

Економічні взаємостосунки країн, що існували завжди у вигляді торгівлі, набувають інших рис. В добу колоніальних завоювань європейські компанії почали вивозити на впідпорядковані собі території не лише товари, а й капітал. Іншими словами, почали вкладати гроші у розбудову виробництва в наново здобутих землях. Цей процес посилювався, і вже на початку 20-го століття вивіз капіталу став переважати над вивозом товарів. Така тенденція подальшого економічного розвитку стала прикметою нової епохи. З того часу вона ніколи не зупинялася.

Рано чи пізно держави мали відчути небезпеку, яка виходила від нової сили, що народжувалася в надрах їхніх країн. Все більш величезні сектори економік країн підпадали під контроль поодиноких гігантів, що, як ті спрути, добувались своїми могутніми щупальцями до всіх закутків національного господарства. Скажімо, у 1950 році 130 компаній контролювали половину! економіки США. [1].[Mason, Edward S. Introduction to «The Corporation in Modern Society», 1-24. Cambridge, Mass.:Harvard University Press,1959]. Ця молода й завзята сила ще наприкінці 19-го століття стала намагатися накидати державам свої умови. Усвідомивши для себе в цьому небезпеку, держави вдалися до оборончих заходів - повсюди були прийняті Антимонопольні Акти, що стали головною заповіддю всіх держав. Більше того, якщо якимсь корпораціям все ж таки вдавалося нишком розростися до велетенських розмірів, держави рішуче брались до їх примусового поділу. «Вони зосередили занадто багато сили»- такий суворий вердикт надавав державі всі підстави, щоб убити успішну компанію.

Зустрівши перешкоди на шляху зростання, гігантські корпорації пішли в обхід - за кордон. Саме це і стало причиною переважання вивозу капіталу над вивозом товарів на кінець 19-го, початок 20-го століття. На цей же час припадає впровадження Антимонопольних Актів у всіх розвинутих країнах. Втративши можливіть зростати вдома, корпорації намагаються зростати за його межами. Це одразу надало нових рис у стосунках держава-корпорації. Обійшовши Антимонопольний Акт і продовжуючи могутнішати за межами країни, деякі корпорації у своїй потузі вже обігнали економічну потугу багатьох країн світу. Безумовно, це робить їх все менш охочими танцювати, як держава каже. Все частіше вони дозволяють собі чубитися з ними. Але зазнавши тиску від сильнішого суперника, намагаються сховатися під пелену держави. Чи не найяскравіший тому приклад - вторгнення японських автомобільних корпорацій на американський ринок у 70-х роках. Американські, заплилі жирком, гіганти-бики почали програвати боротьбу молодим завзятим японським бугаям. Куди й ділась їхня ліберальна риторика? Всі дружно кинулися до держави слізно прохаючи і гнівно вимагаючи державної протекції. Наших б'ють! Держава мусить сказати своє вагоме слово! Не дамо вітчизняної економіки на поталу зайдам! Але варто було навалі видихнутися, і корпорації знов згадали за свої ліберальні переконання.

Світ ще не перевернувся, але він вже не той. Нова сила зародилася в надрах країн і рветься назовні, з-під контролю держав. Старі гравці світової арени - держави, що сотні років кроїли і перекроювали Землю поміж себе, сходять з арени. Не вони вже гравці. Сьогодні інша, молода і завзята сила ділить світ поміж себе - корпорації. Вони нападають і захищаються, вони завойовують нові простори й приносять додому здобич.

Частки країн - корпорації, що були елементами більшої єдності - країн, вириваються з цього цілого. Що утворять вони?

Колишнє ціле - структура племен включала в себе як свою частину - прошарок воїнів. Ці прошарки вилонились із структури племен і утворили нову цілісність - структуру військової організації, яка лежала у позаплемінній площині. Ця структура, в кінцевому підсумку сформувала під себе структури новопосталих держав. Структура держав включила структури колишніх племен у себе як свою частину.

Нині ми спостерігаємо подібний процес. Частини держав - компанії, вириваються із цілого (із держав) і утворюють нові цілісності - транснаціональні корпорації, що вже лежать у позадержавній площині. Цей процес триває. Якою буде цілісність яку він утворить, і яка включить у себе держави як свою частину?

III. Корпорації ламають межі на шляху зростання.

Потреби економічного зростання вже зламали декілька перешкод, що політичний устрій виставляв на його шляху. Феод мав сільське господарство, достатнє щоб прогодувати всіх його мешканців. Він мав майстрів, що виготовляли увесь потрібний феоду інструментарій. Всім цим володів феодал (пан), член князівської дружини. Феод, у той же час відігравав роль адміністративно-політичною одиниці, а феодал виступав головою цієї мікродержави та головним суддею. Достатньо тривалий час розвиток техніки відбувався саме в таких рамках. Їх простору вистачало для економічних одиниць того часу. Концентрація виробництва відбувалася за такими напрямками - наділи селян урізалися до «присадибних ділянок», ці ж селяни обробляли великі панські лани, себто одне велике сільськогосподарське підприємство. З іншого боку ремесло окремих ремісників концентрувалося у цехи, потім у різного роду майстерні, мануфактури і пізніше у фабрики та заводи. Розвиток техніки, як наслідок концентрації виробництва, потребує все більших масштабів. Зростаюче виробництво вимагає більшої кількості працівників. Ці люди мусили мати достатньо свободи для вільного пересування до тих місць, де потреби успішного виробництва мали потребу в додаткових робочих руках, полишаючи місця, де виробництво занепадало. Потрібно було усунути перешкоди в торгівлі з віддаленими землями для збільшення можливостей збуту продукції. Але феодальна система намагалася зберегти все у рамках феодів, яки вже були явно затісними для масштабів концентрації нового виробництва.. Феодали не воліли відпускати своїх селян в інші феоди, де господарство вимагало додаткової робочої сили навіть у випадку, коли їхнє власне господарство занепадало і вивільняло зайві руки. Феодал стягував податки за ввіз і вивіз продукції: щоб проїхати, скажімо, від Леону до Марселю, купець, минаючи з десяток феодів, мусив заплатити з десяток мит. Капітал, що зростав, заходився здійснювати експансію в нові землі, скуповуючи тамтешні підприємства та організовуючи нові. Та феодали не збиралися безперешкодно сприяти скуповуванню виробництва у своїх феодах чужим підданим (або ставай моїм підданим!)

Виробництво рвало пути феодального устрою. Цей факт мусив відбитися у свідомості людей. І він відбився виникненням і поширенням ідеології лібералізму. Одночасно стара еліта висуває ідеологію консервації існуючого ладу - консерватизм. Почалася боротьба. Але це не була боротьба між ідеями і людьми. Феодальна форма організації суспільства прийшла у зіткнення з потребами концентрації виробництва. Хтось мусив програти. Оскільки концентрація виробництва є законом виробництва, то мусило отримати перемогу чи поразку виробництво. Як відомо, переможцем стало виробництво. Десь у мирний спосіб, десь шляхом революцій, але стара шкаралупа була розчавлена. Лібералізм тріумфував.

Минув час, і ми пересвідчились, як новий лад, опанувавши майже всією Землею, дав волю концентрації виробництва, і та за своїми масштабами зуміла досягти нечуваних розмірів. Кілька сотень різного роду господарчих елементів (концерни, корпорації, конгломерати тощо) у великих сильних країнах контролюють 2/3 всього виробництва.[1]. Але корпорації відчувають потребу в подальшому зростанні. Внутрішній тиск до зростання викинув корпорації на світову арену. Але міжнародні комерційні операції зустрічають десятки перешкод. Державні кордони, догляди, мита, санконтроль, обмеження на ввіз, обмеження на вивіз, заборони на ввіз і вивіз тощо. Потреби економічного розвитку вимагають додаткових робочих рук у економічно розвинених центрах. У держав, що відстають, часто спостерігається велике безробіття. Та й економічний підйом не завжди співпадає у всіх країн, а як і співпадає, то не є однаковим. Все це призводить до того, що в одних країнах відчувається нестача робочих рук, а в інших процвіта безробіття. Але останні хоча і раді позбутися зайвих ротів, та роблять це не зовсім охоче, бо втрачають своїх громадян, а отже стають слабішими назавжди (навіть потенційно). Інші, в свою чергу, хоча й раді додатковим робочим рукам, та бояться завеликого напливу іноземців, бо адаптація великої їх може виявитись державам не під силу, а це загрожує національній стабільності країн. Завеликі потоки імігрантів однієї національності не воліють розчинятися в національному морі господарів: зберігають свою мову, не переймають звичок і традицій, залишаючись чужорідним тілом, що в любий несприятливий момент може повернутись не на користь державній безпеці в цілому, тобто цей факт містить потенційну загрозу національній політиці цієї держави. І держави пильнують цього.

У тисячах випадків, з тисячі причин інтереси держави і великих корпорацій розбігаються. І чим далі, тим помітніше. Чим більшими стають корпорації, тим менш вони воліють виструнчуватись за кожною примхою держави. Чим далі вони розростаються, тим некомфортніше їм почувається у володіннях власної держави. Простір всього світу більше не завеликий для них. Як колись вони рвалися за межі феодів, у простір всієї країни, так тепер вони рвуться за межи країн, у простір всього світу. Тому й зовсім не дивує, що нової популярності знову набув затертий було лібералізм. Він повертається під злегка підновленим ім'ям - неолібералізму.

Державний лад планети виявляється перешкодою на шляху до зростання корпорацій, стримує вільний розвиток виробничих сил і чим далі, тим більше виступає для сьогодення безприбутковим спадком минулих епох.

Глобалізація - це лише наслідок концентрації виробництва. Зростання - є головною властивістю виробництва. Будь-які межи рано чи пізно стають затісними за для нього.

Властивість виробництва зростати - зруйнувала свого часу феодальний політичний устрій. Тепер ця властивість прийшла у зіткнення з державним ладом планети. Як зіткнення виробництва з обмеженнями феодального ладу породила лібералізм, так його новітнє зіткнення з державним ладом планети відродило цю ідеологію у вигляді неолібералізму.

IV. Якісно інший випадок.

Щоправда і самим державам не є вперше відстоювати свою цілісність і зверхність. Колись вже економічні одиниці розривали їх на шматки.

Держави, що були утворені в результаті вибуху завзяття племен, і очолювалися ватажками воїнів, не мали під собою економічного грунту. Доба середньовіччя довела це з усією переконливістю. Колишні великі держави, утворені першими князями, майже повсюдно розпалися на дрібні шматки - на феоди. Економічна доцільність не диктувала більшого. Феоди були економічними одиницями країн. І спочатку була гармонія. Чим багатшими і сильнішими ставали феодали та економіка їхніх феодів, тим сильнішою ставала вся країна і її король. Перші феодали, що приймали феоди, як нагороду від короля за заслуги, відчували обов»язок відслужити їх королю. Але феоди були економічно самодостатніми одиницями. Тому з часом, добре окублившись у своїх феодах, феодали почали розглядати владу короля як зайву. Вони замикаються в своїх феодах, воліючи обмежити владу короля, і бажають залишити його лише як об»єднавчий символ на випадок іноземної навали, або віддають йому права верховного арбітражу в суперечках між феодалами.

У боротьбі з власними феодалами королям доводилося маневрувати: використовувати боротьбу феодалів між собою. Бувало, що вони ставали на бік буржуазно-ремісничого населення міст, яке боролося проти влади феодалів. Не гребували й вони виступати в ролі прибічників полегшення долі кріпаків.

Королі уособлювали держави, в той час як феоди були уособленням економічних одиниць, що протиставлялися державі. На той час держави перемогли, бо економічні одиниці-феоди, ломаючи цілісність держав, просто кришили їх на дрібніші державки. Феоди не ламали цілісність держав, утворюючи нові позадержавні цілісності.

Тепер перед державами виникла якісно нова загроза. Адже їхніми економічними одиницями в першу чергу виступають вже не сільськогосподарські, а промислові підприємства, які, на відміну від феодів, мають властивість нескінченного зростання.

Тут теж спочатку панувала цілковита гармонія: компанії ширшали, нарощували виробництво всередині країни, вкладали свій капітал за кордоном і привозили прибутки додому. Разом з ними міцніли і держави за рахунок зтягування податків зі зростаючих прибутків компаній. Компанії багатіли, і держави раділи тому, як батьки радіють дітям, що пнуться в ріст і міцніють в силі. Але для змужнілих компаній державна опіка поступово перетворюється на надлишковий тягар. Почуваючи себе зручно і безпечно, вони починають розглядати державні податки і регулюючу функцію держави як кайдани, що сковують їхні рухи. Держава в якості верховного нейтрального арбітра ставала на перешкоді переросткам-здорованям, що бажали й надалі поїдати увесь планктон дрібних компаній. Планктон (дрібний бізнес) не в змозі протистояти власними силами новітнім гігантам і шукає захисту в держави, вимагаючи від неї державного втручання, вітаючи регулюючу функцію держави. Та й крім того інтерес корпорацій далеко не завжди співпадає з інтересом суспільства, пильнувати який призначена держава. Інтерес корпорації простий - прибуток. Його збільшення досягається 1) зменшенням собівартості виробництва, 2) збільшенням ціни на вироблений товар, 3) захопленням більш широкого ринку збуту для своїх товарів. По всім цим трьом пунктам зіткнення корпорацій-гігантів та держави ставало неминучим. Дбаючи за суспільний інтерес, держави вимагають більш двайливого відношення до природи, тобто застосування в процесі виробництва запобіжних заходів: фільтрів, очисних споруд, - а значить, нових більш вартісних технологій, які зменшували б забруднення. Крім того держави вимагають від корпорацій забезпечення своїх робітників соціальним захистом: виплатами по безробіттю, пенсіями, вкладанням грошей в охорону праці тощо. Все це суттєво збільшувало капіталовкладення корпорацій і драматично зменшувало їхній прибуток. Це був удар по першому пункту.

Але на цьому не закінчилось, держави починають втручатися в процес ціноутворення, прискіпуючись наскільки обгрунтованими є певні ціни, а почасти просто безцеремонно диктують максимально допустиму ціну. І таким чином зменшують потенційний прибуток корпорацій. Що було ударом по другому пункту.

І врешті решт, стаючи на захист дрібного бізнесу, держави починають урізати апетити корпорацій-гігантів, перешкоджаючи їм на шляху цілковитого захоплення ринку. Що в свою чергу вдарило по третьому пункту.

На додаток до всіх вищезгаданих обмежень держави вдалися обкладати корпорації й найбагатших акціонерів збільшеними податками з метою надання за їх рахунок допомоги біднішим прошаркам населення.

Як закономірний наслідок, зрослі в розмірах і силі корпорації, почали вимагати від держави не втручатися у справи корпорацій. Підпираний ними лібералізм популяризує точку зору, що за державою мусять залишитися виключно поліцейські та оборонні функції, а також арбітраж у міжкорпоративних суперечках. Чим далі зростала сила корпорацій, тим упертішим ставало їхнє прагнення обмежити владу держави. Та потрапивши в загрозливе становище, держави вдалися до вже випробуваного засобу: вороги моїх ворогів - мої друзі. Чим більша небезпека загрожувала державам, тим більшими союзниками трударів та дрібного бізнесу вони ставали. Перші Антимонопольні Акти були впроваджені як захід, спрямований проти цінової монополії - на захист трудящих, та на захист інших немонопольних фірм - на користь дрібного бізнесу. Хоча пізніші були вже відверто спрямовані на обмеження завеликої потуги корпорацій у суспільстві. Держави мусили спертися на альтернативну лібералізму ідеологію, і цією ідеологією невідворотно став соціал-демократизм, цілі якого великою мірою співпадали з задачами держави - зменшення нерівності, і процвітання для всіх, тобто для всієї нації, що з точки зору держави є зменшенням напруги в суспільстві. Більше того, соціал-демократизм на практиці шукав вирішення своїх завдань у загальносуспільній власності та загальносуспільному контролі, які, за відсутністю інших механізмів, ставали державною власністю і державним контролем.

Боротьба "держави-економічні одиниці", не є чимось новим. Феоди (як економічна одиниця) та корпорації - лежать в іншій площині ніж держава. Оперуючи у своїй стихії - економіці, корпорації бачать державу, як явище соціально-політичне, явище іншої стихії. Втручання держав сприймають, як втручання "з іншого світу". Звідси бажання повернути державу назад у "її світ" - підтримувати соціальний порядок та пильнувати політичну незалежність. Та оскільки при функціонуванні нерегульованого вільного ринку годі відвернути соціальні проблеми, то держави не могли залишатися осторонь цих процесів.

Держави закономірно мусили вдатися до соціал-демократизму, як до природної реакції на зростаючу силу корпорацій. Саме це і стало причиною приходу до влади соціал-демократії у більшості розвинутих країн світу та різким ухилом вліво правлячих лібералів в інших країнах до 60-х років 20-го століття.

V. Сильні нації втрачають свої корпорації.

Але намальована картина поступово відживає своє. З розпадом комуністичного блоку, що свідомо підбурював відсталі держави до протистояння передовим, до протистояння напливу транснаціональних корпорацій з одного боку, і всіляко підігрівав незадоволення корпораціями у розвинутих країнах з іншого, зв'язка держава - її корпорації, починає остаточно виснажуватись. Тепер вже немає тієї небезпеки, якою виступали соціалістичний табір з її комуністичною ідеологією, підпираною та поширюваною ним.

Остання доба об'єднань гігантів між собою внесла нові нюанси. Тепер, коли перевиваються один з одним давно прославлені гіганти, місце штаб квартири стає проблематичним. Скажімо, коли зливалися Даймер-Бенц та Крайслер, місце штаб-квартири з однаковим успіхом могло бути вибраним і в США і в ФРН. І те, що врешті решт обрали ФРН зовсім не значить, що за певних обставин її не можна буде перенести в США.

Раніше, коли гіганти підминали всіх удома і виривалися на оперативний простір світового ринку, ці гіганти були виразно національним явищем. За кордоном вони відкривали чи скуповували виробництво, що розцінювалося як допоміжне для основної активності, яка продовжувала реалізуватися «вдома». Тепер, коли злучаються компанії, жодну з яких складно назвати філією іншої, то приналежність такої компанії стає непевною, розмитою. Перенести таку штаб-квартиру з Сіетла у Франкфурт-на-Майні не є неуявлюваним (принаймні, це не те ж саме, що перенести її у Браззавіль чи у Київ).

Більш того. Все сильніш помітною тенденцією стає купівля і продаж іноземних акцій. Особливого розкрилля ця тенденція набуває по мірі того, як Інтернет стає звичайною річчю для все більшого кола людей. Надалі більше акцій народних компаній потрапляють у володіння закордонних власників.

Виникає цілковито нова ситуація, якої не існувало раніше. Маючи філії по всьому світу, велика частина з яких нічим не поступається головному виробництву, постійно збільшуючи відсоток закордонних власників, корпорації втрачають колишні дитячі сентименти до прабатьківщин. Приміром зовсім недавно віце-президент Nortel - одного з гігантів Канади, заявив, що його компанія "не винна ніяких вірностей Канаді ... Те, що ми були народжені тут, зовсім не значить, що ми будемо залишатися тут. Канадійці не повинні відчувати, що ми належимо їм. Місце повинно залишатися привабливим, щоб ми були зацікавлені зоставатися в ньому» - додав віце-президент Nortel. [Торонто Стар 29 апр-99] Кореспондент зі смутком підсумував: «В практичному світі міжнародної конкуренції, де націоналізм рівнозначний сентименталізму, канадійці мають призвичаїтися до того, що їхні корпорації повертаються до своїх виробничих обов'язків». (Тобто до свого головного обов'язку - давати прибуток інвесторам). Отже злука держава - концерни рветься. Рветься на наших очах.

Таким чином ліберальний підхід до справи призводить до послаблення націй та держав, що втрачають своє економічне підгрунтя - корпорації, а корпорації позбуваються останніх сентиментів до «своєї» держави і нації та до їх інтересів.

Особливо сумною бачиться така зміна сюжетної лінії для націоналістів Східноєвропейських країн. Вони рвалися з комунізму, від його інтернаціоналізму у вільний світ. Лібералізм був їхнім знаменом надії. Від комунізму, що вже давно забув за свою інтернаціоналістську риторику й будував цілком національні країни (Польща, Албанія, Китай...), вони потрапляють у світ консерватизму-лібералізму, у світ безликої конкуренції, національно безликих корпорацій; у світ, що у своєму практицизмі не бачить для себе користі від націй і не розуміє, нащо йому бути корисним націям. Цей світ значно гірший для патріотів будь-яких націй, бо у ньому немає винних, немає проти кого влаштовувати демонстрації чи йти у партизанські загони. Чи ви візьметесь воювати проти поступу вперед?

Нажаль східноєвропейські націоналісти не помічають протиріччя між лібералізмом та націоналізмом, і це може дорого коштувати і їм, і їхнім націям, і всьому звичному ладу планети.

Держава-нація-економіка завжди були триєдиним поняттям, де одну складову не можна було відірвати від іншої. Тепер же великі корпорації (основа економіки), вириваючись з цього триєдиного сполучення, полишають нації і їхні держави. Таким чином нації втрачають основу для свого існування, бо яка національна культура може існувати без національної економіки, що дає цій культурі матеріальне підгрунтя для її життя?

VI. Чи вічно першим бути першими?

Майбутнє глобалізації не виглядає безхмарним. Скажімо США вже сьогодні намагаються вести себе як світовий гегемон. Є також поза сумнівом, що вони зустрінуть гідного конкурента з того боку, з якого ще 10 років тому ніхто його не сподівався.

20 років тому ВНП Китаю складав 16.93% від американського. У 2000 році - вже 59.26%. Темпи росту Китаю у 1997 році - 8.8% на рік проти 3.8% американських. Для порівняння Індія, що має майже теж саме населення, що і Китай (зараз 1014 млн проти китайських 1261 млн), скоротила своє відставання з 12.32% до 22.28% за той самий час. І Китай обіцяє подвоїти свій ВНП протягом наступних 10 років.

Як Китаю вдалося досягнути цього дива, котре, як маємо змогу пересвідчитися, набагато перевершує диво японське? Денаціоналізувавши дрібні підприємства (створивши дрібний бізнес), вони надали можливість вибору, утворили сприятливе середовище для народжування майбутніх національних Фордів та Біл Гейтсів. З іншого боку такі дії забезпечили основу для конкуренції всередині країни. Китай почав заохочувати іноземні приватні інвестиції й сміливо зустрівся зі світовою конкуренцією. Словом, він відмовився від всього ідеологічного мотлоху комунізму. Але при цьому держава не випустила зі своїх рук командні висоти економіки. Якщо порівнювати з США (де 500 компаній із загальної кількості в близько 3 млн. дають 2/3 всієї продукції), то можна сказати, що Китай утворив мільйони приватних компаній, залишивши у власності за собою лише найбільші 500. Що з цього випливає? Дві надзвичайно суттєві речі.

Перша - якщо б Китай приватизував би все, він увійшов би в світову конкуренцію як блюдо для бенкету іноземних корпорацій, бо дрібненькі компанії не спромоглися б протистояти іноземним гігантам. Він би безславно впав і перетворився б на безліч філіалів Тойот та Сіменсів. Або він чекав би, коли його дрібний бізнес поступово б розрісся до потрібних гігантських розмірів. Але до цього часу довелося тримати країну в ізоляції від іноземних конкурентів, а отже безнадійно плестися в хвості, бо нема іноземних конкурентів - немає й розвитку. Та й взагалі, навіщо руйнувати готову велику корпорацію, щоб потім чекати, коли природним шляхом виростуть такі самі інші? Чи це не безглуздя? (На жаль саме цей шлях обрала Україна).

(Не забуваймо, що мова тут йдеться не про комуністичну державну економіку, а про комерційну корпорацію, котра бере участь у конкурентній боротьбі, і яка нічим взагалі не відрізняється від жодної іншої корпорації, окрім того, що її засновником і утримувачем контрольного пакету акцій виступає держава.)

Друга - в найрозвиненіших країнах світу відбувається процес втрати націями своїх корпорацій. Саме це є тією проблемою, з якою все невідворотніше зіштовхуватимуться США. Економічна могутність корпорацій - основа могутності цієї держави. Втрачаючи свої корпорації, вони втрачатимуть і свою вагомість.

Китай пропонує іншу модель розвитку. Державна корпорація утримує злуку держава-корпорація, не даючи економіці перейти в іншу позадержавну, позанаціональну площину. Така корпорація матиме підтримку держави (що посилюватиме її), й така держава і така нація не втрачатимуть свого економічного підгрунтя. Тому в довгостроковій перспективі можна не сумніватися, що Китай перевищить за своїм впливом США.

Ті нації мають шанс на майбутнє, чиї держави зберігають певну єдність з економікою. Держави, що втрачають таку злуку, залишаться без надійної підпори й балансуватимуть, немов циркач на дроті, між життям і смертю. Така єдність може бути досягнута лише за рахунок сильних корпорацій, де державі належить контрольний пакет акцій, за рахунок наявності в національній економіці сильного державного сектору.

Єдність держава-корпорації вмирає й разом з нею відмирає звичний нам світ. Тепер, коли сходяться в сутичці американсько-європейсько-японські компанії, загалом компанії багатонаціональні, їхня боротьба виходить з національної площини, й це паралізує здібність держав втручатися в такі конфлікти. Нації втрачають економіки, як свої атрибути, і втрачають національні держави, як знаряддя взаємодії з іншими націями.

Китай є прикладом нації, що спромоглася надибати інший шлях. Цей шлях не лише прискорює економічний прогрес нації. Він ще й виступає запорукою безсмертя нації. Нація житиме, допоки житиме її національна економіка.

VIІ. Західна і Східна Європи - біг у протилежних напрямках.

Сьогодні ми є свідками нового етапу глобалізації - доба мегаоб'єднань. Величезні, гігантські корпорації злучаються чи зкуповують одна одну, утворюючи ще більш велетенські економічні об'єднання. Вони відчувають: сьогодні, як і раніше, розміри вирішують майже все. Або ти гігант і душиш інших, або ти жертва гігантів. Ця хвиля мегаоб'єднань спростувала висновок для «нової економіки», який передчасно був проголосив:»Стара ідея «чим більше, тим краще» дедалі старішає.» [Alvin and Heidi Toffler. Creating a New Civilization. The Politics of the Third Wave. Turner Publishing, Inc. Atlanta, 1995] Він замінений нині на більш обережний: «Розміри - це ще не все» (втім, звичайно, вони ніколи й не були всим).

Цей процес набув особливих обертів у Західній Європі, що об'єднується. Оскільки державні перешкоди там зняті остаточно, то хвиля мегаоб'єднань гігантських економічних імперій у ще більші набула там особливого розмаху. Дисонансом на всьому цьому тлі виглядає лише Східна Європа, де процес пішов у протилежному напрямку. Їхні монолітні економічні утворення (державні економіки) дезинтегруються на безліч приватних фірмочок. З точки зору глобалізації гігантські економічні імперії західних країн зустрічали в державних економіках соцкраїн подібних собі гігантів, лише дещо детренованих через відсутність конкуренції. Після хвилі приватизації західні економічні імперії у пошуках нових «територій для завоювань» вже знайдуть у східноєвропейських сусідів багато натренованих новоутвореним вільним ринком ліліпутів.

Таким чином, з точки зору глобалізації, Східна Європа, відмовившись від комуністичної самоізоляції, виплюскується на глобальну світову арену не драгліючими, одутими старими касатками, відгодованими в закритому економічному басейні, а у вигляді готових для частування смачних блюд з повненьких соковитих креветок. Лише ось чи цей шлях є кращим для самої Східної Європи?

Набагато привабливішим виглядає шлях, що був обраний Китаєм. Залишитися гігантом, поступово відростити детреновані комуністичною економікою м'язи і в такому вигляді міцно ступити на світову арену. У наслідках такої політики можна переконатися чи не на кожному кроці: майже 2/3 речей, що виставлені на продаж на ринках розвинутих країн, є китайськими.

Темпи зростання ВНП 1991-1999

	1991-98	1991	1992	1993	1994	1995	1996	1997	1998	1999
Японія	1.3	3.8	1.0	0.3	0.6	1.5	5.1	1.4	-2.9	-1.5
Китай	10.8	14.2	9.2	13.5	12.6	10.5	9.6	8.8	7.8	7.5
Південна Корея	5.4	9.1	5.1	5.8	8.6	8.9	7.1	5.5	-5.8	4.5
Чехія				0.5	3.3	6.4	3.9	1.0	-2.7	-1
Угорщина				-0.6	3.1	1.4	1.4	4.5	5.1	3.5
Польща				3.8	5.1	7.1	6.0	6.9	4.8	3.5
Україна				-14.2	-23.0	-12.2	-10.0	-3.0	-1.7	-3

Джерело: Організація Об"єднанних Націй, The World Economy in 1999

В той час, коли економіка найуспішніших східноєвропейців то підстрибувала вгору то падала додолу, економіка Китаю вже 20 років дає в середньому 10% річного приросту. Більше того, щоб продемонструвати свої непевні успіхи, Польща, Угорщина та Чехія нахапалися боргів так, що їх можливо вистачить і на наступні покоління внуків, відповідно 44,0 мільярди доларів, 27 та 24, що складає 15,91; 34 та 20,11% від ВНП. Китайські ж борги є швидше символічними - 3,45%ВНП. Та й навіщо Китаю борги, якщо його експорт у США складав 65,8 млрд $US, а імпорт 12,8? Різниця у 53 млрд вкладається у розвиток науки та у модернізацію застарілого виробництва. Додайте позитивний баланс від торгівлі практично з усіма іншими країнами:

Експорт у Китай Імпорт з Китаю (Млн US$) 1998 р.

Японія .............................21692........................41827

Німеччина ........................6113........................12362

Канада..............................1710..........................4983

Франція.............................3428.........................6563

Британія...........................1508..........................4090

Італія................................2541..........................4429

Джерело: CIA, Directorate of Intelligence, Handbook of International Economic Statistics for 1998

Чи може Східна Європа розраховувати на щось подібне на тому шляху, який вона собі обрала? Просте питання, бути сильним чи кволим, викликає дискусії у Східній Європі. Це сліпота чи ознака виродження? Китайська нація є набагато старішою за них. Якщо вона має сили на ривок, то де ж її поділи східноєвропейці? Теоретична та інстинктивна сліпота жене їх у стан навічно відстаючих.

Наче як у насмішку поки Східна Європа «дарує» своїх комп'ютерних спеціалістів, що масово переселяються в країни Заходу, корпорації останнього приносять роботу китайськім програмістам до дому. Hewlett-Packard Co оголосила про бажання створити 1500 програмістських робочих місць в Шанхаї, а Microsoft Corp. збирається відкрити там Глобальний Інженерний Центр.

Шлях сильних - творити власну економіку.

Відомо, що індустріалізація, що відбулася сама по собі з причин внутрішнього характеру, була лише у Західній Європі та (частково як наслідок європейської) у Північній Америці з середини 18-го по кінець 19-го століття. Індустріалізація інших частин світу відбувалась в результаті вивозу капіталів із Європи, а пізніше і з Північної Америки. Ця друга хвиля індустріалізації завжди залишалась частковою, ніколи не утворювала внутрішнього замкненого циклу.

Економіки передових країн, по мірі збільшення світової торгівлі і вивозу капіталу, теж перестали утворювати закінчені внутрішні цикли. Але залишилася системність. Зв'язки виробництв, що колись вирвалися з тісних рамок феодів на оперативний простір країн, переплелися у мережу, що дала з часом систему. Система завжди є чимось більшим ніж проста сума її скаладових. Комп'ютер є чимось більшим ніж набір його частин, викладених поряд. Окремі органи тіла не здатні нести життя. Телевізор являє собою замкнену систему. Але цю замкненість можна розірвати. Якщо з телевізора видалити трансформатор, але залишити його дротяні з'єднання з телевізором, то він не перестане бути системою. З будь-якого телевізора можна випатрошити якийсь конденсатор чи резистор. Але якщо їхні дротяні з'єднання з телевізором не зачіпати, то кожен телевізор залишиться системою. Але якщо ви складете всі ці витягнуті елементи у одну коробку, то ця коробка не дасть вам нічого більше ніж набір елементів, кожен з яких зв»язаний зі своєю власною системою. Марно чекати від них властивостей вищої системи, вони не створять нового ефекту, який дають елементи, що з'єднані в працюючу систему, якою є телевізор. Так виробничі одиниці та зв'язки між ними в країнах, що розвиваються, не складають системи, що перешкоджає появі внутрішніх рушійних сил, які могли б штовхати самостійний розвиток цих економік. Окремі заводи західних фірм на їхній території - це ті самі трансформатори та конденсатори, що витягнуті з систем західних економік.

Економіки Західної Європи та Північної Америки розвивалися природним чином, коли розвиток кожного елементу економічної системи країни підштовхував до розвитку всі інші елементи. В інших частинах світу розвивалися окремі елементи систем передових країн. Ці елементи були включені у системи тих самих передових країн, і ніколи не утворювали внутрішніх систем на території перебування. Таким чином у відсталих країнах ніколи не з'являлося ефекту системності, що породжує внутрішні сили, які могли б підстьобнути внутрішній розвиток економіки. Без цього економіки цих країн були приречені бути завжди «на буксирі» у передових економік, а отже бути завжди у рядах відстаючих.

Але наприкінці 19-го століття і протягом 20-го в деяких інших країнах здійснилися пробої. Ці країни стали наздоганяти передові й навіть кидати їм виклик. Країни, які тяглися «на буксирі» передових економік не були здатні на це. Це свідчило про те, що в цих країнах з'явилися самостійні внутрішні сили, що штовхали їх у перед. А також і про те, що вони самі спромоглися збудували свої внутрішні економічні системності. Як це сталося?

У всіх подібних випадках саме держави цих країн, стежачи за відставанням своїх економік, вирішили активно втрутитися в перебіг подій.

Японська держава засновувала потрібні компанії і розвивала необхідні галузі економіки, вона вливала капітали у благенькі приватні компанії, що народжувалися. Штучно зароджена і підтримана державою індустріалізація дала дивовижні результати. «З 1890 по 1938 роки японський ВНП зростав 3,3 % в рік, на багато швидше ніж Сполучені Штати чи країни Західної Європи на подібному етапі розвитку.» [Encyclopedia Erata]. З ростом приватних корпорацій держава відмовлялася від державних, бо приватні вже були здатні заступити їх. З часом приватний бізнес породив справжніх монстрів, які тепер відомі всьому світові. В результаті вже дванадцятка приватних компаній визначила собою систему японської економіки. Але державний контроль за корпораціями зберігся і по нині і навіть дещо посилився після руйнівної кризи 1997-го року. Вплив держави як раніше, так і тепер спрямований на заохочення компаній завойовувати чужі ринки та на утруднення для просування чужих компаній на японський ринок. Схожі процеси відбувалися у Південній Кореї та в деяких інших країнах. Так чинили нації, які не хотіли плентатися у хвості передових країн, а хотіли бути передовими націями самі і самім вести за собою інших.

Комунізм - шлях сильних?

Щось схоже продемонстрував Радянський Союз та інші держави комуністичного блоку, які штучним шляхом ініціювали індустріалізації у своїх країнах і будували систему з своїх економік. Результати теж були вражаючими. Царська Росія з «самої слабкої ланки капіталізму» перетворилася на країну, що за ВНП поступалася лише США, залишивши плестися далеко позаду всі найсильніші країни Європи. Подібні результати спостерігалися і в інших країнах комуністичного блоку. При цім індустріалізація супроводжувалася різким зростанням рівня життя, запровадженням 100% писемності населення, безкоштовного медичного обслуговування тощо. Шлях, що був пройдений передовими країнами за 150 років, здолався останніми за 2-3 десятиліття.

Але на відміну від, скажімо, Японії, що відмовлялася від державних компаній по мірі зростання приватних, вони навпаки націоналізовували навіть ті приватні компанії, що вже існували. Результатом в більшості випадків, було створення однієї гігантської компанії, що не лише визначала всю економіку, а просто її цілком поглинула. Цей рух в повній мірі узгоджувався з загальним рухом світової економіки - це був рух до концентрації капіталів і виробництва, до більших розмірів, до системності. Але натомість, ні щоб атакувати чужі ринки, як зробила це Японія, той самий Радянський Союз вважав за краще ізолюватися від всього світу. В наслідок чого він досить швидко розгубив свої переваги і опинився позаду тієї ж Японії. Причина ясна - відсутність конкуренції як всередині країни, так і з закордонними фірмами.

З того моменту, як націоналізація охоплює всі економічні одиниці країни, економіка виступає у двох іпостасях: як ціла економічна система країни, та як одна величезна компанія. З точки зору економічної системи країни, комуністична економіка була позбавлена внутрішніх життєвих імпульсів. Якщо раніше в економічній системі передових країн якась частина (галузь чи навіть просто підприємство) просувалася вперед, то це породжувало відцентрові хвилі, що поширювали імпульс розвитку - від суміжних виробництв до суміжних виробництв, аж поки не поглинали всієї економіки в цілому. Конкуренція в кожній галузі породжувала ці імпульси, система переплетених зв'язків розносила їх по економіці назустріч один одному.

Відсутність системності перешкоджає розвитку країн, що розвиваються, перешкоджає злиттю окремих імпульсів, породжених конкуренцією, у єдиний синергетичний вузол, в одну симфонію розвитку. Але в комуністичних країнах розвиткові економіки, зібраної у систему, перешкоджала відсутність конкуренції всередині галузей. В їхній економіці імпульси розвитку подавались вольовими рішеннями керівництва: саме це керівництво вирішувало, яким елементам розвиватися спершу. А розвиток цих елементів не призводив до вільного поширення поштовхів розвитку крізь економічні зв'язки, бо «центр» приймав рішення коли, кому і як розвиватися.

Будь-яка компанія ринкової економіки, якою б величезною вона не була, залишається у стані конкуренції. Економіка комуністичних країн була позбавлена зовнішньої конкуренції. Тобто, розглянута як компанія, вона перебувала у стані цілковитої тривалої монополії. Кожна, будь-якої величини компанія не комуністичної економіки є елементом системи, є елементом економіки феода, країни, світу. Її зв'язки з іншими компаніями складають частину структури загальної економічної системи. Наявність конкурентів примушує компанію бути кращою, бути більшою, бути успішнішою. Комунізм створивши єдину компанію на всю країну, заізолював її від світу. Таким чином економіка комуністичних країн була представлена великою компанією, що була позбавлена життєдайної конкуренції. А звідси не забарився і неминучий безрух - «застой».

Відсутність великих компаній не дає можливості націям країн, що розвиваються, виступити в ролі самостійної одиниці, що завойовує чужі ринки і боронить свої. Нації комуністичних країн, хоч і мали велетенські компанії, але ізолювавшись від світу, вбили у них дух звитяги, здорової конкуренції та професійного ражу, що кличуть сильного до перемог і спонукають його бути ще сильнішим. Вони виростили могутніх Касіусів Клеїв та Майків Тайсонів, але заборонили їм брати участь у двобоях.

Вони нагадували Тайсонів після довгих років лежання на пляжах Багамів, розніжених на теплому пісочку або в м'якому ліжку, після довгих років обжирання та млості.

Таких Тайсонів не варто було пускати на ринг з боксерами-професіоналами західних країн. Спроба вивести одразу ці компанії у світ зазнала б поразки. Не мало б значного успіху і рішення продовжувати подальшу ізоляцію від світу, що невблаганно глобалізується. Зростання компаній цього глобального світу набирає все більше і більше обертів. Компанії ж заперті у клітках своїх країн детренеруються і стають слабішими. Нерівність сил лиш збільшувалася б з часом.

Ринок капіталістичних країн зі своєю конкурентною природою не перестає вилонювати все більш гігантські компанії. Комуністична теорія і практика виростила в свою чергу з інших причин та на інших засадах, гігантські компанії величиною у всю економіку країни. Час постання цих компаній був зоряним часом для комуністичних країн. Тоді вони ще не втратили своєї наступальної відваги. Їм би булоі кинутись тоді у світову атаку на «буржуазних конкурентів», котрі в ті часи ще добряче програвали в розмірах. Але комуністична теорія і практика, що породили ті компанії стали й їхніми трунарями. Перспективних гігантів, спраглих до бою з супротивниками, сховали за безпечними фортечними мурами країн, де їм судилося жиріти, трухлявіти, страждати на синдром корупції, від нетравлення шлунку та закупорки судин.

Зоряний час для цих націй було проґавлено.

Шлях комуністичних націй був важким: він встелений кістками мільойонів безвинних жертв, на його здолання в ім'я безглуздих цілей було викинуто титанічні зусилля цих націй. Комунізм протиставлявся капіталістичному світу, для боротьби з останнім комунізм мусив спиратися на міцні країни, на міцні економіки. І комунізм будував їх. Пізній комунізм, забувши про свій юнацький інтернаціоналізм, об'єднував нації на цю боротьбу. Він пропагував і закладав у свідомість образ поведінки борця як норми. Тобто він хотів штучно надихнути вибух завзяття націй. Якоюсь мірою йому це вдавалося. Вдавалося, поки були успіхи, здобуті в процесі концентрації виробництва та побудови власної економічної системності, що ясно і наочно гарантували незалежність від сильних та скорочували відставання. Комунізм став слабнути з того моменту, як зусилля, об'єднаних ним націй (частково породжені насиллям, частково ентузіазмом), перестали приносити успіхи. Натомість знову почало посилюватися відставання.

Антикомуністичні революції - втеча від сили?

На момент початку руйнації комуністичної системи штучно створені гіганти страждали на хронічний синдром дефіциту та від інших багаточисельних хвороб. На той час їм справді було не до конкуренції. За цих умов вибір подальших дій для націй справді був не з легких: або залишатися в комуністичній ізоляції й невблаганно, але все ж досить щадними темпами економічно відставати від решти світу; або сміливо й самовпевнено вийти на герць з ринковими компаніями і невідверненно їм програти, що спричинило б банкрутство цілої державної компанії з його логічними наслідками: масові звільнення, закриття багатьох підприємств, стихійні народні протести та заворушення, - і все це у масштабах цілої країни. Окрім цих двох шляхів існувало ще два інших, подібних на старті: попаювати свої величезні компанії-конгломерати на безліч окремих приватних підприємств і знову ж таки або ізолюватись або вийти на герць. Останній варіант нагадував собою процес розчленування великої касатки-хижака на безліч безпомічних мальків, опісля викинутих безжалісно на поїд ненажерливим гігантським акулам. Більшість європейських посткомуністичних націй обрали саме цей останній, четвертий варіант, тим самим втративши для себе будь-які шанси вийти коли-небудь в лідери: їхня доля тепер - тягтися у хвості, аж допоки нації існуватимуть.

Країни колишнього Радянського Союзу теж стали цей шлях, але ймовірнішим виглядає те, що більшості з них судилося піти в третьому напрямку, а саме, розпаювати свої гігантські компанії на безліч окремих приватних підприємств та ізолюватися. Причина бачиться в тому, що колишня комуністична еліта, і раніше не взірець, втративши країну, якій служила, втративши ідеали, в які вірила чи вдавала, що вірить, перетворилася на збіговисько цинічних, жадущих лише власної користі, бюрократів. Ця знавісніло егоїстична бюрократія, очоливши приватизацію, перетворила її на великомасштабне привласнення-розкрадання всього майна цих націй. Але незабаром по мірі приватизації усвідомила уразливість своїх "нахапаних" підприємств перед гігантами ринку, що глобалізується. Усвідомивши це, вона спрямувала свій курс до «м'якої», неофіційної ізоляції. Якщо ці новоспечені олігархи пустять свої залатані на скору руку шаланди-компанії у відкритий океан ринку, що глобалізується, то будуть одразу ж потоплені при прямому зіткненні зі слонуватими та більш загартованими штормами глобального ринку компаніями-ліхтеровозами. А в разі спроби ізолюватися від економічних процесів глобалізації вже ніколи не наздоженуть західних компаній. Нації комуністичних країн після всіх потрясінь, ціною неймовірного падіння рівня життя знову повернулись бумерангом на те саме роздоріжжя - чи вийти на герць і програти, чи ізолюватися і пасти задніх. Те саме роздоріжжя, але опинились на ньому вже зі значно нижчим економічним рівнем, вже зі значно меншими економічними можливостями.

Важка промисловість, збережена в руках держав, зберегла б силу держав, і вони мали б змогу підтримувати малий бізнес, поки він не розів'ється у великий. У цьому випадку їх економікам не загрожувала б руйнація, спричинена розпадом системності їхніх економік. Не мали б спалаху злочинності, викликаного крайнім зубожінням населення та втратою робочих місць. Врешті решт вони не отримали б олігархів. І у них би збереглося верховенство держави. Натомість приватизація надала можливість ненажерній, виродженій старій комуністичній еліті привласнити майно, яким вона раніше лише управляла. Приватизація дала засіб ненажерній, виродженій старій комуністичній еліті привласнити майно, яким вона лише управляла раніше. Приватизація породила олігархів, які захопили величезні ділянки економіки у свої руки. Приватизація спричинює подальше ослаблення цих держав, які, прямо на очах, переходять під контроль олігархів. Олігархи душать потенційних конкурентів, що вилонюються з малого бізнесу. Кримінальний бізнес, як ті бур'яни, що глушать пророслі юні паростки корисних злаків справжнього вільного підприємництва, що виткнулись на весні до сонця й тепла. Лише сильна держава в руках розумного уряду, спираючись на сильний державний сектор, могла б свідомо й охоче ростити малий бізнес та захищати його як від навали західних гігантів, так і від панських зазіхань внутрішніх олігархів та дикого рекету.

Голодним вовком на волі чи відгодованим собакою у нашийнику.

Віками існували сильні нації, що мали сильні держави, і нації, чиї держави були слабшими. Коли держава сильнішої нації нападала на слабшу, то остання завжди опинялась перед вибором: чи вести надзвичайно виснажливу боротьбу, що призведе до багатьох страждань і втрат і обіцяє мізер шансів на перемогу, чи здатися і користати з переваг, що обіцяли надати переможці. Перед таким вибором, скажімо, опинялись гали, іберійці чи германці античного світу, коли до них приходили римські легіони. Чи не спокусливішим здавалось рішення здатися і скористатися всіма благами більш передової римської культури, аніж вести важку боротьбу проти володарів півсвіту? Ті, хто здавався переймали писемність, прийоми будівництва кам'яних споруд, їхній рівень життя відчутно зростав. Крім того римська влада припиняла місцевий міжплемінний розбрат, а римські прикордонні застави ставали на перешкоді вторгненням сусідів, що залишилися дикунами. Все було наче й нічого для кожного окремого представника підкореної нації. Але це той дивний випадок, коли ціле не користує від задоволення окремих своїх елементів. Навпаки, ціле переставало існувати, бо його елементи ставали елементами іншого цілого. Ніхто вже не згадає ні про лікійців, ні про ілірійців, бо з часу підкорення їх Римом їхні представники працювали і воювали на славу Риму. Тому про Рим ми пам'ятаємо, а про десятки народів, підкорених ним, ні. Вони розчинилися й перестали існувати. Для всіх інших вони ставали «римлянами».

Але візьмемо долю германців, що відмовилися розділити долю інших «дикунів». Вони знали, що багато інших відважних народів чинили опір Риму і програли, але це не зупинило їх спробувати власної удачі. Вони відмовилися від всіх принад передової римської культури, вищого рівня життя, мирного існування. Вони залишалися у своїй «дикості», вони боронилися і нападали. Вони були народом, який не хотів слідувати за чужим лідером, вони хотіли залишатись в лідерах самі. І врешті решт германській світ таки дочекався свого часу і подолав Рим!

Це і є те роздоріжжя, на якому опинились зараз народи, що не мають власних могутніх компаній: здатися і мати вищий рівень життя, але зійти з історичної сцени, втратити свою перспективу як нація, чи ступити на хресну дорогу та прийняти тривалий виснажливий бій, що обіцяє незначний шанс не піти за лідерами нинішнього світу, а самім стати лідерами світу завтрашнього дня .

Це і є вибір представників націй сьогодення: чи прийняти у себе чужі компанії-гіганти, працювати на їхню славу і силу, перейняти мову, якою написана їхня документація, і якою говорять «пани» - керівництво фірми, дивитися їхні добротні фільми і запопадливо наслідувати їхні моди та звички, і стати врешті решт частиною інших націй, чи, натомість, вступити у довготривалу боротьбу, ростити свої рідні компанії-гіганти, боронити свої ринки і атакувати чужі та не згубити свій невеликий, але шанс для власної нації і стати в голові майбутньої епохи.

Та теперішня ситуація країн, що розвиваються, є досить складною. Ростити свої власні корпорації справа не легка, вони не спроможні пустити свої корені та випнутися на поверхню посеред технологічної пустелі в умовах безводдя - відсутності економічної системності. Країни Східної Європи, що входили до комуністичного табору, мали свою перевагу в цьому відношенні перед країнами, що розвиваються: в їх розпорядженні були компанії- гіганти, вони мали економічну системність. Недосконалі, з відсталою технологією, без вміння діяти у ринковому середовищі. Але наскільки попереду вони крокували від країн, що розвиваються, які не мають подібних компаній зовсім!

Започатковані процеси приватизації важкої індустрії, були актом самовбивства для цих націй. Вони власними руками вбивають свій шанс. Чин приватизації пересуває їх у розряд країн, що розвиваються, бо вони втрачають свої великі компанії, втрачають свою внутрішню систему економіки, втрачають свою єдину, такою працею та жертвами вистраждану компанію. Горделива спонука бути лідерами самим (наздогнати й перегнати) ганебно тікає від них. Вони перетворюються на навічно задніх, з невідворотною перспективою втрати самих себе, розчинившись в історичному небутті.

VIII. "Тиранія держави чи воля людини?" Ні - влада суспільства чи влада корпорацій.

Вся історія цивілізованого людства - це боротьба суспільного та приватного інтересів. Суспільний інтерес представлений державою. Але приватний представлений не окремими індивідами, як твердить лібералізм, а тою потугою, що за деякими з них стоїть - потугою приватних господарств. Власне історія цивілізації є історією боротьби держав за незалежність. Незалежність від певних прошарків і кланів суспільства, що контролюють головні центри економічної потуги в країні. Демократична держава не та, де хтось в якійсь момент може щось сказати. Це та, яка виступає від імені загальносуспільного інтересу і захищає цей загальносуспільний інтерес від приватних інтересів окремих прошарків і кланів. Але для цього держава мусить бути сильнішою від всіх цих прошарків і кланів. Вона мусить бути найпотужнішою потугою країни.

Чому західні магнати кінця 19-го століття, чи українські нинішні олігархи мали і мають можливість провадити свій інтерес? Тому що держава безсила перед ними. Олігарх купує всіх державних посадовців, він організує "народну думку" через підконтрольні ЗМІ, він допомогає "потрібним" депутатам зайняти місце в парламенті. Щоб держава була самостійною від магнатів сила магнатів мусить бути обмежена, а сила держави мусить підтримуватися завжди достатньо високою. Вона мусить бути здатна платити своїм службовцям так, щоб тим не потрібно було продаватися. Вона мусить мати свої ЗМІ, щоб протистояти пропаганді ЗМІ кланів. Вона мусить бути достатньо сильною і авторитетною щоб пропагандувати в народі вищість загальносуспільного інтересу над будь яким приватним, і інтересом виробництва зокрема, як лише однім з багатьох інтересів суспільства.

Здавалося б комунізм мусить бути ідеальним рішенням - лад в якому немає альтернативних державі центрів потуги. Але досвід показав, що необмежене всевладдя держави не є сослодшим. Таким чином життя не дає легких рішень - комунізм веде до узурпації влади державною бюрократією, лібералізм, в кінцевому підсумку, призводить до слабкої держави, яка не може не потрапити під вплив "сильних світу цього", і не стати інструментом в їхніх руках.

Завдання - мати альтернативні центри потуги в державі, але залишити державу як найсильнішу потугу. Нейтральну потугу, яка не належить нікому, лише нації. А тому пильнує інтерес не приватний, а національний.

Страждання людей від всесилля держави призвело на території України до відновлення популярності ліберальної ідеології, до прагнення "вільної від держави людини". Звідси пошуки послаблення держави.

Нажаль забувається, що слабка держава обв"язково потрапить під владу магнатів і знову розпочне репресії, лише вже не під гаслом загальносуспільного інетерсу, а на користь інтересу магнатського, який буде поданий як загальносуспільний.

Отже вибору між владою держави і вільною людиною не існує. Спроби послабити державу, щоб дати волю людині, ведуть до підминання держави олігархією і підминання цією невільною державою "вільної людини".

Що ми бачимо в Україні - є поступовий перехід суспільної та економичної сили, а отже влади від держави до магнатів (олігархів). Бачимо і закономірний наслідjк - нове посилення державних репресій. Лише тепер це репресії держави-невільниці, держави, що працює на олігархію.

Україна перебуває на півдорозі від всевладдя держави до влади магнатів. Держава ще сильна, магнати вже сильні. Приватизація перехиляє ваги на бік магнатів. З кожним актом приватизації сила держави тане, сила магнатів зростає.

Ми мусимо зупинитися і спитати себе, що ми хочемо? Чи хочемо ми коритися незалежній державі, що відстоює загальносуспільний інтерес, чи залежній державі, що відстоює приватні інтереси магнатів?

Глобалізація поглиблює це питання так: що нам треба - влада суспільства чи влада корпорацій. Держава це орган, який контролюється суспільством. Нація може на виборах міняти керівництво держави, а отже коректувати дії держави. Корпорації не підвладні суспільству. Нація не обирає їхнє керівніцтво.

Вільний ринок породжує величезні економичні потуги (корпорації), які підмінають під себе державу і обмежують демократію. Щоб демократія могла існувати, держава мусить підмінати корпорації під себе, обмежувати вільний ринок. Питання стоїть так - або вільні держави і обмежений ринок, або вільні корпорації і обмежена демократія.

І загальносвітова ситуація (глобалізація) і внутрішньоукраїнська ситуація (посилення олігархів за рахунок держави) закликають нас мати сильну державу.

Приватизація прибуткових підприємств мусить бути припинена, бізнес мусить вільно розвиватися під захистом сильної держави - це нова ідеологія. Ідеологія влади нації і захисту вітчизняного виробника (як національного так і приватного).

Останнє слово

У світі, що глобалізується, економічний тиск нівелює всі культурні відмінності, запроваджуючи уніфікацію у всьому. Колишні атрибути національної самобутності, які колись давали націям почуття своєї відмінності від інших: мода, техника, прийоми ведення господарства, ієрархія цінностей, все це стає інтернаціональним, всесвітнім. Тепер інтернаціоналізується і економіка. Вона стає всесвітнім морем. Лише острови національних економік, у цьому морі, здатні дати націям почуття спільних інтересів та почуття окремішності. Ніякі спроби утримати "нашу мову, наші пісні, наш одяг та традиції", не здатні протистояти безликому, незворушному економічному тиску. Економічному тиску може протиставитися лише економічний чинник. Лише національна частина економіки, серед атрибутів національної самобутності, грає з суперником на його ж полі.

Єдність Держава-Нація-Корпорації може врятувати і держави і нації: і передові і нині відсталі. Нації, що збережуть таку єдність зможуть уникнути небуття. Всім іншим - доля шумерів або й цілковите забуття.

Передові нації мають вибір - зупинити приватизацію, яку в першу чергу проштовхують їхні ж корпорації, та утримати національний зв'язок зі своєю економікою. Той зв'язок, проти якого в першу чергу спрямовані дії ВТО та виступають всі новітні міждержавні Вільні Ринки. Це і сильні державні корпорації, і державні пакети акцій у великих корпораціях, і державні субсидії та держзамовлення корпораціям, що не побажали ставати "інтернаціонально безликими". Це захист цих корпорацій державними митами та пільговими податками.

Для слабших націй вибір обмежений їхньою нездатністю побудувати сильний державний сектор, щоб протистояти західним корпораціям і при цьому не пригнічувати свій приватний бізнес.

Нація майбутнього людства формуватиметься тими націями, що збережуть зв'язок зі своїми провідними компаніями. Експансія цих націй буде підпираною національними компаніями цих націй, в той час коли корпорації нинішніх сильних націй зраджують їх!

Особливо важливою є тріада Держава-Нація-Корпорації для нановопосталих країн колишнього комуністичного блоку. В таких країнах, як Україна чи Білорусь, "де три фактори, що могли б мобілізувати націю для модернізації - держава, суспільство і національна ідентичність - всі є слабкими"[Taras Kuzio, "Ukrain's Post-Soviet Transition: A Theretical and Comparative Perspective" p.5], лише економічна єдність, досягнута за рахунок спільного для всіх елемента (елементів) господарства у вигляді сильної загальнонаціональної компанії (компаній), могла б дати цим націям почуття групованої єдності, почуття загального спільного інтересу і дати їм сенс їхньої окремішності та самоідентифікації. Цей третій елемент тріади Держава-Нація-Корпорації міг би стати об'єднавчим чинником для нації і джерелом сили для держави.

Легко здатися на ласку долі й дати захопити себе хвилям глобалізації. Безглуздо зізолюватися й залишитися в минулому. Є важкою, але славною й гідною справою влитися струменем у загальний потік глобалізації, але не змішатися з ним! Горде гасло "чи тягтися у хвості, чи вести за собою інших" є гаслом націоналізму сьогодення. "Піти поряд з іншими, але залишатися самими собою" - ось гасло націоналізму глобалізації, гасло націоналізму завтрашнього дня.

© Ернст ЗАГРАВА

Глобалізація і нації. Друга частина.

13:22 12.02.2003

Повний текст книги про те, як Україна може стати конкурентоздатною у світі глобалізації і ТНК (закінчення)

Закордонний член Київського читацького клубу "Перехід-IV" Ернст Заграва (Канада)

Початок

IX. До України.

Кінець 80-х був роками антибюрократичної романтики в Україні. Навіть самі лякливі пискарики вважали за потребу гучно обурюватися «гнилою бюрократією», яка лише бере хабарі й нездатна вести країну вперед. Бюрократія нервувала. Здавалося її час кінчається й вона буде викинута на звалище історії. Аж ні. Погляньмо - при владі все та сама стара еліта. Гірше за те, остаточно вироджена й зкорумпована еліта. Еліта, для якої важать лише гроші й яка у ніщо ставить і націю й державу, не здатна вивести країну з манівців. Її склад дещо змінився. В її лавах тепер колишні «пахани», що повилазили з «малин», та стали «поважними людьми суспільства»; частина колишніх демократів, що плавно влилася в «еліту» і гребе такі гроші, що колишні райкомівські дачі, мабуть здаються їм жалюгідними сарайчиками. Попередня еліта не нагромаджувала своїх прибутків. Теперішня нагромаджує. В її кишені нині течуть не благенькі цівки від розпродажу дефіцитів, а течуть ріки, що несуть заводи, рудники, нафтогони. В їхньому розпорядженні сьогодні - процес приватизації. Та частина еліти, що безпосередньо зайнялася бізнесом концентрує в своїх руках виробничі потужності й фінанси. Та частина, що залишилася державною, як і колись користає з тих струміньків, що їм «відстібає» виробнича частина. І якими б не були потужними ті струмені, але вони не йдуть ні у яке порівняння з фактом безпосереднього володіння економікою, яку все більш своєю почувають представники елітного «бізнесу». І те, що державні посадовці намагаються входити в долю теж, мало що важить. Командні висоти в економіці не за ними.

Сьогодні ще сильні традиції комуністичної доби. Державна бюрократія, ще вважає, що вона тримає всі важелі у своїх руках. Як треба, то будь-якого олігарха посадять, як треба будь-який завод конфіскують. Але то поверховий погляд. У всьому світі, як всім (крім українських вільнориночників) добре відомо, править саме капітал. Тому ця злочинна державна еліта, рано чи пізно буде куплена злочинною бізнесовою елітою. І держава (державний апарат) стане слухняним знаряддям на службі інтересів мафіозного капіталу.

Бо існує лише дві путі: чи держава сильніша чи капітал (тобто корпорації).
Сильна держава не та, що може когось заарештувати й розстріляти. Це під силу найслабішій державі, бо держава за визначенням має поліцію, військо тощо. Але якщо держава це робить на догоду капіталу, то вона слабка. Якщо не робить, більше того, якщо вона сам капітал ставить на місце й примушує коритися закону - то вона сильна.

Українська держава слабка. Вона не здатна примусити капітал слухатися закону. Більше того капітал примушує саму державу порушувати закон. А це значить, що держава хвора. Сьогодні є хворим обидві складові українського суспільства - і його держава і його економіка.

Як відомо, у всьому світі підприємства важкої індустрії у переважній більшості своїй є підприємствами народними (належать мільйонам людей у такій спосіб, що жоден не має контрольного пакунку акцій). Належність величезних компаній окремим приватним особам, навіть у сильних західних державах викликає занепокоєність. У якій же ситуації опиниться майбутній національний українській уряд, що нарешті поставить перед собою завдання наведення порядку?
Вся важка індустрія - становий хребет держави, буде цілком «законно» у руках нових власників, тих самих вироджених комуністичних управлінців, та нових пройдисвітів, яким потреби української держави не те, що далекі, а просто викликають гнилу, цинічну посмішку. Невже хтось справді вірить, що ці нові хазяї поведуть українську економіку, а отже країну Україна у щасливе майбутнє? Чи народ український не розуміє, що капітал у всьому світі перш за все думає за себе самого, а лише по-третє, якщо не по-десяте, за суспільство, за націю, за країну де оперує? Без приватного бізнесу економіка безнадійно загниває. Але віддана на відкуп приватному бізнесу економіка не служить народу. Приватна економіка, що не контролюється сильною державою - дає дику економіку.

Бізнес без вікових традицій і контролюючої ролі держави не є конструктивною суспільною силою. Тим більше корумповано-мафіозний бізнес. Чи мусить Україна жадати продовження приватизації? Чи не пора вже схаменутися?

Позитивна частина приватизації вже закінчена. Поряд із тим, що цей процес дав можливість збагатитися комуністичній номенклатурі й мафіозним паханам, він все ж таки мав той позитив, що зламав хребет комуністичному устрою держави. Зломів його в економіці й у психіці людей. Але що дає приватизація важкої індустрії? Командні висоти в економіці, життєво важливі економічні вузли, найбільші заводи, що колись давали величезний прибуток державі, й потенційно були спроможні давати його й далі, нафтопереробні заводи й нафтогони, пароплавства, телекомунікації, все чим живе і дихає країна переходить у руки колишньої комуністичної номенклатури, всілякого роду олігархам та підставним фірмам, що приховують російській капітал. Хто формує українську бізнесову еліту в наш час? Ті, хто нахабніші, ті хто не вважав «не зручним» платити за вбивства, підкупати посадових осіб, тероризувати тих, хто надумав обурюватися. Інші ж, ті, хто мали совість, хто вважав, що це «якось не зручно таке робити» безнадійно залишалися на обочині процесу.

За конкретних умов, що склалися, чи не краще Україні мати підприємства важкої індустрії в руках української держави? Якщо ці підприємства залишаться в руках держави, то майбутній українській патріотичний уряд одержить у свої патріотичні руки командні висоти економіки країни і зможе спрямувати їх на користь українського народу. Якщо ж вони будуть розхапані, то зовсім невідомо чи не впаде той уряд під тиском економічної обструкції, чи йому все ж таки вдасться провести свою політику не дивлячись на саботаж, кулі найманих убивць і розтліваючу спокусу казкових хабарів.

Привести до влади правдиво українській уряд буде непросто, але набагато важче буде порядкувати економікою, що є у ворожих руках.

Останнє слово.

У світі, що глобалізується, економічний тиск нівелює всі культурні відмінності, запроваджуючи уніфікацію у всьому. Колишні атрибути національної самобутності, які колись давали націям почуття своєї відмінності від інших: мода, техника, прийоми ведення господарства, ієрархія цінностей, все це стає інтернаціональним, всесвітнім. Тепер інтернаціоналізується і економіка. Вона стає всесвітнім морем. Лише острови національних економік, у цьому морі, здатні дати націям почуття спільних інтересів та почуття окремішності. Ніякі спроби утримати «нашу мову, наші пісні, наш одяг та традиції», не здатні протистояти безликому, незворушному економічному тиску. Економічному тиску може протиставитися лише економічний чинник. Лише національна частина економіки, серед атрибутів національної самобутності, грає з суперником на його ж полі.

Єдність Держава-Нація-Корпорації може врятувати і держави і нації: і передові і нині відсталі. Нації, що збережуть таку єдність зможуть уникнути небуття. Всім іншим - доля шумерів або й цілковите забуття.

Передові нації мають вибір - зупинити приватизацію, яку в першу чергу проштовхують їхні ж корпорації, та утримати національний зв'язок зі своєю економікою. Той зв'язок, проти якого в першу чергу спрямовані дії ВТО та виступають всі новітні міждержавні Вільні Ринки. Це і сильні державні корпорації, і державні пакети акцій у великих корпораціях, і державні субсидії та держзамовлення корпораціям, що не побажали ставати «інтернаціонально безликими». Це захист цих корпорацій державними митами та пільговими податками.

Для слабших націй вибір обмежений їхньою нездатністю побудувати сильний державний сектор, щоб протистояти західним корпораціям і при цьому не пригнічувати свій приватний бізнес.

Нація майбутнього людства формуватиметься тими націями, що збережуть зв'язок зі своїми провідними компаніями. Експансія цих націй буде підпираною національними компаніями цих націй, в той час коли корпорації нинішніх сильних націй зраджують їх!

Особливо важливою є тріада Держава-Нація-Корпорації для нановопосталих країн колишнього комуністичного блоку. В таких країнах, як Україна чи Білорусь, «де три фактори, що могли б мобілізувати націю для модернізації - держава, суспільство і національна ідентичність - всі є слабкими»[Taras Kuzio, «Ukrain's Post-Soviet Transition: A Theretical and Comparative Perspective» p.5], лише економічна єдність, досягнута за рахунок спільного для всіх елемента (елементів) господарства у вигляді сильної загальнонаціональної компанії (компаній), могла б дати цим націям почуття групованої єдності, почуття спільного інтересу і дати їм сенс їхньої окремішності та самоідентифікації. Цей третій елемент тріади Держава-Нація-Корпорації міг би стати об'єднавчим чинником для нації і джерелом сили для держави.

Легко здатися на ласку долі й дати захопити себе хвилям глобалізації. Безглуздо зізолюватися й залишитися в минулому. Є важкою, але славною й гідною справою влитися струменем у загальний потік глобалізації, але не змішатися з ним! Горде гасло «чи тягтися у хвості, чи вести за собою інших» є гаслом націоналізму сьогодення. «Піти поряд з іншими, але залишатися самими собою» - ось гасло націоналізму глобалізації, гасло націоналізму завтрашнього дня.

ГЛАВА ІІ: ЩЕ РАЗ ГЛИБШЕ ПРО СУТНІСТЬ ПРОЦЕСІВ, ЩО ВІДБУВАЮТЬСЯ.

I. Перший шлях у нове ціле.

Ми бачимо, як насувається новий невідомий світ, де організуючу і структуруючу роль держав заступають корпорації. Як буде влаштований цей світ? Можна лише говорити, що для колишніх вершителів доль-держав все виразніше проступає на обрії перспектива, відведена їм у майбутньому, - це роль місцевих старост. Подібне вже мало місце одного разу в історії людства. Історія повторюється знов.

На сьогодні можна стверджувати про два способи глобалізації світу: через міждержавні економічні союзи та Всесвітню Торгівельну Організацію (ВТО). Яскравим представником першого шляху є Європейський Союз. Він управляється Європарламентом, має урядові структури і навіть cуд. Всі повноваження, якими він наділений, надані йому державами й впроваджуються у життя від імені держав, їхніми законами і їхньою силою. Але це орган, що вже зараз несе в собі зародкові ознаки наддержави. Потреби концентрації та глобалізації (що є зворотньою стороною тієї ж концентрації) будуть крок за кроком підтштовхувати обставини таким чином, що все більше й більше функцій держав переходитиме до рук спільноєвропейських органів. Це є необхідною умовою, щоб ситуація була під контролем. Європа не встигне отямитись, а спільний загальноєвропейський уряд вже каратиме їхні національні уряди за непослух.

Оскільки транснаціональні корпорації маневрують і намагаються обходити державні законодавства й приписи у той спосіб, який дозволяє їм виносити заборонені види діяльності туди, де вони не заборонені, легалізуючи свої прибутки там, де вони обтяжені найменшим податком, збуваючи продукцію в зонах, де вона не заборонена й обкладається найнижчими податками, то є очевидною необхідність уніфікації законодавств, а отже - необхідність більш скоординованого прийняття рішень. Скажімо, варто лише було законодавцям США підняти питання про заборону азартних ігор в Інтернеті, як подібні компанії швидко перекинули свою діяльність на Багами, де вони без зайвих хвилювань продовжують свою діяльність, надаючи цей сервіс все тій же американський аудиторії, та ще й при цьому уникаючи податків. Поширте одне спільне законодавство на США й ці острови, й ця проблема неузгодженості відпаде. Але тоді хтось мусить контролювати дотримання державами цих загальноприйнятних законодавств, хтось мусить займатися щоденною роботою по втіленню в життя спільних доленосних рішень. Врешті решт "розподіл праці" буде здійснено наступним чином - всесвітня держава займатиметься світовою економікою, яку рухатимуть транснаціональні гіганти, місцеві ж "штати" порядкуватимуть малим бізнесом. Цей розподіл і визначить їхню значущість.

Колись гасконці, нормандці, брити, бургунди, франки та інші були об'єднані єдиною державою. За віки ми можемо спостерігати майже однорідну французьку націю. Колись незлічена кількість народів Малої Азії була об'єднана персами (з неминучим домішуванням персидської крові), далі греками, римлянами й нарешті турками у єдину державу. Чи хтось розрізнить сьогодні поміж правовірним населенням Туреччини колишніх фрігійців чи лікійців?

Єдина держава планети невблаганно поведе до утворення єдиної нації. Чи є у націй шанс зберегтися?

Єдина держава для усієї планети буде перемогою держав у боротьбі з корпораціями. Але це буде піррова перемога. Досвід 50-х років минулого століття свідчить, що у більшості галузей економіки три-чотири компанії розподіляють поміж себе ринок і мирно загнивають у ньому, майже так само як комуністичні заізольовані державні економіки. Тільки зовнішня конкуренція збудила напівсплячі гіганти передових капіталістичних країн. Єдина всесвітня держава не матиме зовнішньої конкуренції. Що виведе напівмонополістів майбутнього зі сплячки? У боротьбі примата сухого раціоналізму корпорацій, який все підпорядковує прибутку і боротьбою держав за суспільство, по можливості, більшої рівності, за чисте навколишнє середовище, за здоров'я тощо, переможе останнє за рахунок першого... І переможе державна бюрократія з усіма негативними наслідками цього.

Єдина держава врешті буде перемогою соціал-демократизму. Його споконвічний ворог лібералізм буде повалений. Чи перемога соціал-демократизму не віднесе його занадто далеко? Чи буде тоді альтернатива комунізму, який прагнув єдиної всесвітньої корпорації і на практиці сповідував всесилля держави? Адже єдина всесвітня корпорація мусить природньо бути найвищою точкою загальної концентрації виробництва, так би мовити, найвищою її стадією. Взагалі, комуністи мріяли про світову революцію. І для цього їм треба було підняти революції у більш ніж 200 країнах. Зробити це в одній країні легше. Але саме приклад інших країн, що розвивалися більш динамічно, і став головною причиною падіння комунізму. Єдина держава планети не матиме сторонніх прикладів. Що тоді зруйнує можливий майбутній комунізм?

Не будемо виключати й інші можливі варіанти: найбагатші клани підминають державу (олігархія), диктатура тощо. Вже не буде тиску із зовні, вже не буде думки "світової громадськості".

По сьогодні в десятках країн, вчора здавалося б спокійних, виникають заколоти, громадянські війни. Нині вони є локалізованими в межах своїх країн. Завтра вони обіцяють автоматично перетворитися у всесвітні заколоти та всесвітні громадянські війни. Сьогодні митниці ще стають перешкодами на шляху «облаштунків» мафій різних країн. Відсутність таких бар'єрів полегшить їм в реалізації їх брудної справи. Що робити з всесвітньою мафією? Чи можна передбачити, яку потугу вона може обійняти?

II. Інший шлях у тому ж напрямку.

Вищенаведений сценарій є одним із можливих. Інший варіант - ВТО. Це спільне дитятко більшості держав планети від самого початку не є лагідним. Хоча законність його існування надана йому державами, це не заважає йому приструнювати ті держави і нав'язувати їм свою волю. ВТО регулює світову торгівлю, й це задає кут зору, під яким вона сприймає світ. Цілком природнім виглядає те, що це є кут зору великих корпорацій. Адже саме вони виступають дійовими суб'єктами світової торгівлі, а не дрібний бізнес і не власне держави. Всесвітня Торгова Організація створювалася для регуляції світової торгівлі. Тож політика, яку вона запроваджує у життя, цілком концентрується на торгівлі й інтересах виробників. Національні справи, збереження навколишнього середовища, інтереси малого бізнесу та працівників цих корпорацій не є об'єктами уваги цієї організації. Якщо вони не виступають об'єктами її уваги, то й політика, яку вона провадить у життя, виглядає однобокою, є цілковито неоліберальною.

Створена на таких засадах, ВТО першим ділом почала трощити межі між державами, намагаючись одержати увесь світ як єдине поле для змагання корпорацій-гігантів. (Іншими словами, ВТО ставить собі на меті зробити у світовому масштабі те, що зробили буржуазні революції у масштабах своїх країн - знести перешкоди для торгівлі й перетіканню робочої сили та капіталів.) Держави значною мірою втрачають свій суверенітет, адже суверенітет - це незалежність держави у її зовнішніх та верховенство у її внутрішніх справах. Тепер же, коли хто завгодно може безборонно прийти на її територію і «задушити» місцевих виробників, а вона при цьому мусить мовчати, то чи це є насправді суверенітет? Раніше держава захищала своїх виробників, стимулювала їх діяльність до експансії на чужі території, обмежувала чужий імпорт заборонами чи митами і дозволяла чужинцям відкривати виробництва лише за певних умов та гарантій, то тепер все це оголошується протекціонізмом. Єдина роль, що залишається державам на власному терені - це роль почесних спостерігачів. Держави все більше і більше позбавляються свободи дій.

Євросоюз, що так обурюється українськім протекціонізмом національним металовиробникам та Деву-Заз, водночас активно субсидує своє сільське господарство, бо держави, що його складають, вважають, що в їхніх національних інтересах - не загубити свого власного сільгоспвиробника. За це Євросоюз вимушений, як школяр, одержувати прочуханку, бо субсидії "створюють штучно дешевий експорт, а ціни їхніх виробників є далекими від цін на світовому ринку." З іншого боку ВТО розглянула скаргу Канади на Євросоюз у тому, що останній перешкоджає ввозу її гормональнозміненої яловичини. Країнам ЄС, бачте, здається, що такі продукти несуть великий ризик для здоров'я людини, можуть призвести до генетичних змін у людському організмі. Та то, звичайно, дурниці, ВТО - торгівельна організація, їй не відомі такі категорії як здоров'я людей, бо таким товаром як «здоров'я» ще не торгують, вона не розуміє, нащо потрібний національний виробник, коли існує дешевший іноземний?

Держави є у відповіді за національного виробника, за національне здоров'я, за національний суверенітет врешті решт. Але ВТО, що утворена самими державами, як той демон, починає підноситися над державами. Держава Канада, що, здавалося б, покористала сама у випадку з ЄС від членства в ВТО, виявляється під пресом. "Протягом наступних кількох років на нас чекають важливі рішення, що визначать, чи зможе Канада провадити політику на захист своїх кіно-, телевізійної, книжної, журнальної, музичної та інших індустрій культури. Також будуть прийняті рішення, що визначать, чи зможемо ми й надалі наполягати на канадійському контролі над нашими банками, телефонними компаніями та авіалініями. Ну а тоді вже не буде гарячих дебатів стосовно майбутнього наших молочних та птахоферм. Все це буде частиною ширшого порядку денного 134 націй у Всесвітній Торговельній Організації...", - писав економічний редактор "Торонта Стар" Давід Крайн. (5-серп-99)- "Канада мусить бути добре підготовленою для участі в цих дискусіях, тому що інші країни, і особливо США, будуть наполегливо працювати над тим, щоб покінчити з нашою культурною політикою, з регулювальною політикою канадійської держави, спрямованою на утримання канадського контролю над ключовими індустріями і канадійською здатністю захищати інші домашні пріоритети".

Отже маємо картину, коли держави продовжують підписувати руками, що тремтять від страху й нерішучості, нові й нові договори, що раз у раз позбавляють їх все нових і нових елементів суверенітету, прав контролю за ситуацією у власному домі. Одного разу ставши на цей шлях, держави бачать, що він затягує й жене їх як невільників туди, куди вони й не припускали на самому початку потрапити.

Якщо перший шлях глобалізації є шляхом, на якому безлика позанаціональна держава знову заводить під свій контроль корпорації, то цей другий шлях є логічним завершенням процесу виходу корпорацій з-під контролю держав.

Останній варіант символізуватиме перемогу корпорацій у боротьбі з державами і перемогу лібералізму з усіма відповідними наслідками щодо природи, охорони здоров'я тощо.

В обох випадках нації приречені. Обидва варіанти несуть з собою зниження ролі локальних держав, незведення їх до рівня місцевих адміністрацій, що лиш пильнують порядок. Нації, чия культура, а отже і самобутність, не захищені власними державами, є приреченими на загибель.

Проблема вже не є непоміченою. Виступи антиглобалістів у Сіетлі і всіх чергових місцях засідань ВТО говорять самі за себе. Допоки це були виступи лише поодиноких ініціативних груп, та слід гадати, що це лише початок.

Але самі по собі ці окремішні виступи виглядають як нісенітниця та марна праця. Адже об'єктивний прогрес ентузіазмом не зупиниш. Треба запропонувати... Альтернативу. На що і спрямована ця робота.

ІІІ.Останні імпульси самозбереження?

В жодному іншому місці ідеологія корпорацій не проявляється так чітко і ясно як на американському континенті. Ніде лібералізм не є таким граничним як у США. І це не здається дивним. Масштаби США (територія і населення), а також імперська політика цієї країни, призвели до того, що її корпорації розрослися до найколосальніших у світі розмірів. Саме тому бажання корпорацій найбільш послідовно знаходять своє відбиття у політиці саме цієї країни. Саме з цієї причини Північно-Американська Зона Вільної Торгівлі (ПАЗВТ), що обіймає США, Канаду та Мексіку просунулась найдальше у напрямку підминання держав корпораціями. Глава 11 угоди про цю зону надає можливість корпораціям переслідувати судом держави, котрі, як вони вважають, своїми державними регуляціями і рішеннями завдають їм шкоди. Ідеологія корпорацій - лібералізм, проштовхнула цю главу. Не відомо, що думали держави в момент її підписання, але перші ж судові акти корпорацій проти держав викликали загальну стурбованість.

Одержавши зброю в свої руки, корпорації вдарили нею саме по тим питанням, де інтереси корпорацій і держав не збігаються перш за все. Американська S.D.Myers Inc., скажімо, судить державу Канаду за те, що вона забороняла експорт поліхлоридного біфеніла, токсичної речовини, що підозрюється як збудник раку. Клопотання канадійської держави про здоров'я людей мусить обійтися їй у 50 млн. Американська корпорація Ethyl Corp. примусила Канаду зняти заборону на шкідливий для навколишнього середовища бензиновий додаток ММТ. Канадійці демократичним шляхом обрали свій уряд, уповноважили його правами і обов'язками пильнувати інтереси нації. Цей уряд вважав неприпустимим для себе легковажити здоров'ям своїх громадян та середовищем, в якому вони мешкають, і заборонив отруєння території. Та канадійці все ж зі смутком вимушені були спостерігати, як чужа корпорація, що відстоювала доцільність лише «інтересів її власного виробництва та її власних акціонерів», примусила канадійську державу ганебно відмовитись від своєї попердньої. Канадійська держава не лише не зуміла відстояти своє природне середовище, а ще й вимушена була заплатити 17 млн. на судові видатки.

Ще не пізно, - і рефлекс самозбереження держав ще має реальний шанс нарешті прокинутися від гіпнотичного сну. Здавалося, що саме Канада зможе очолити цей рух опору і самозбереження. Вона, схоже, була найбільш стурбована можливими негативними наслідками від включення глави 11 в угоду про ПАЗВТ. Вона мала серйозний намір опікуватися про заходи для скасування цієї глави, і тим більше не включати її в договір про значно ширше утворення Вільноринкової Зони Америк (ВЗА). Міністр П'єр Пітегрю заявив, що Глава 11 має «наслідки, на які ми явно не розраховували». [The Globe and Mail 10-apr-01, «NAFTA members to talk reform»]. Коли американська корпорація Metalclad подала судовий позов на мексиканську державу, то ця справа розглядалася на території Канади. Корпорація судила несвою державу за те, що та набралася нахабності заборонити будівництво заводу цієї компанії через небезпеку відходів, які мусили б викидатися в навколишнє середовище. Що виглядало обнадійливим в цій справі, так це те, що канадійський суд став на бік держави.

Під час наради у Квебеку про створення ВЗА у квітні 2001 р. канадський прем'єр-міністр і міністр міжнародної торгівлі на весь голос заявляли, що не підпишуть угоду про нову зону, якщо вона міститиме щось подібне до Глави 11. Пружною, енергійною ходою увійшла делегація в зал засідань. Та зовсім іншою вийшла звідти, а пан прем'єр-міністр раптом дав усім роз'яснення, що в цілому ця глава зарекомендувала себе не погано.

Чи це була остання передсмертна конвульсія держав, чи все ж таки ознака пробудження інстинкту до їх самозбереження, покаже час. Але поки що канадійська держава, все ще сварячись на Главу 11 угоди про ПАЗВТ, на повним ходом прямує у ще масштабнішу ВЗА.

Схоже на те, що з падінням комуністичного блоку у корпорацій відкрилось друге дихання. Хвиля об'єднань забезпечує їх новою силою, падіння їхнього головного суперника комунізму дає їм моральну наснагу. Вони тиснуть і проштовхують свої принципи. Сьогодні правляча партія лібералів, що активно опиралася договору ПАЗВТ, приречено промовляє вустами свого лідера:»Глобалізація не є варіантом, який можна обрати з поміж інших. Це є реальність, яку ми зустрічаємо щодня» [The Toronto Star, 16-apr-01, Sarah Blackstock, Why I'm joining the Quebec protests].

Натомість у держави Австралії віднайшлося більше духу. У той же період часу вона рішуче заборонила нафтовому гіганту Royal Dutch/Shell Group's покупку найбільшої австралійської нафтової компанії Woodside Petroleum. Скарбник Петер Костело (консерватор!) сказав просто:»Я дійшов до висновку , що пропозиція Шелу суперечить національним інтересам». Чи стане цей приклад заразливим?

Договори на кшталт ВЗА - це однобічний шлях і цим вони небезпечні. Держави, нації все частіше відмовляються від суверенітету, і чим далі вони просуваються цим шляхом, тим менше можливостей вчасно дати задній хід.

Нації надто легковажать, крок за кроком вони поступаються своєю самостійністю і перестають бути господарями в своєму домі.

IV. Механізми першого шляху.

Для націоналістів, бо вони переймаються культурою.
Ми щойно бачили, як Глава 11 угоди ПАВЗ унеможливила держави запроваджувати в життя свої закони, примушуючи їх миритися з тим, що якісь зайди на її власній території забруднюють ріки і озера, та ставлять під загрозу здоров'я їхніх громадян. Але Глава 11 не є випадковою похибкою держав. Вона є закономірною вимогою глобалізації. Однією з перших її несолодких пігулок.

Держави стануть стільниками, чарунками для всесвітньої економіки, гігантською мережею посудин, що сполучаються, між якими перетікатимуть товари і капітали. В ті посудини, що опустяться нижче набіжить капіталів більше (тобто в ті країни, що погодяться знизити свої стандарти, знизити податки і вимоги до корпорацій), з тих, що спробують піднятися вище, капітали витечуть. Капітали тектимуть насамперед туди, де прибуток обіцятиме бути значнішим, і де він не буде почуватись у загрозі. Зазвичай, це стосується держав з приблизно однаковим рівнем розвитку. Капітали перетікатимуть в ті країни, де податки нижчі, де менші вимоги до захисту довкілля, де нижчі стандарти праці та заробітної платні. Ті країни, що просунуться далі за інших цим шляхом, матимуть переваги у принаджуванні перебірливого, непостійного капіталу. Глава 11, як підписаний вексель, дає корпорації можливість вдаватися до суду і притягнути до відповідальності державу, що не в міру розхвилювалася за здохлих риб у своїх водоймищах. Глава 11 додає впевненості корпораціям. Ті держави, що підписуватимуть все більше подібних глав, будуть приваблювати до себе більше капіталу.

Треба гадати, що різниця, у цьому відношенні, між країнами зменшиться до граничної. Швидше за все теж саме станеться з усіма іншими відмінами. Візьмемо, наприклад, культуру - головний атрибут і ознаку націй. Як сьогоднішні держави боронять і підтримують культури своїх націй? Вони часто утримують державні театри, консерваторії, відповідні навчальні заклади, які, в більшості випадків, не дають прибутку, а отже є витратними. Вони субсидують всілякі молодіжні творчі групи та самодіяльні ансамблі. Вони підтримують державні чи фінансують приватні телебачення, радіо, книговидавництва та періодику, яки несуть національний зміст, та виставляють перешкоди на шляху іноземних впливів. Організують і фінансують різні конкурси зі знання мови, кращих віршів, творів, пісень тощо. Чим багатшою є держава, тим успішніше вона запроваджує міри по підтриманню національної культури. Держави, що всіляко сприятимуть проникненню позанаціонального капіталу і матимуть на своїй території позанаціональну економіку, не матимуть можливостей для реалізації вищепереліченого. Щоб субсидіювати такі культурні заходи і підтримувати витратні заклади культури, держави муситимуть збільшувати податок. А від того капітал тікатиме у «більш дружні до капіталу» країни. За капіталами тікатиме і виробництво, бо позанаціональні корпорації почнуть переносити його у більш привабливі «райони» світової кулі". Таким чином, держави стануть не спроможними підтримувати й захищати культури своїх націй. У світі, що відходить на наших очах, великі корпорації часто підтримували національну культуру пожертвами та різними фундаціями. І це ясно чому. Не дивлячись на їхню транснаціональність, вони несли на собі характерний відбиток культури країни походження. Більше за те, їхніми власниками були люди певної країни. Корпорації майбутнього не стануть цього робити, бо стають все більш багатонаціональними за складом (є продуктом об'єднань давніх «заслужених» корпорацій різних країн) і за походженням своїх власників (адже акції будь-якої корпорації може придбати мешканець будь-якої іншої країни, що власне і є сутністісю і наслідком «залучення іноземних інвесторів»). Отже усе культурне, національне зависне у повітрі, без державної і корпораційної підтримки. Те ж саме стосується абсолютно будь-якої іншої сторони життя нації: пенсійних фондів для гідної старості, чистого середовища, забезпеченої медицини, гарантованої освіти і зменшення нерівності у суспільстві, - будь-який рух держави в подібних напрямках викликатиме незадоволення і втечу капіталу.

Нації, що збережуть національний зв'язок зі своїми корпораціями, матимуть джерело підтримки для своїх культур, свого середовища. Ці національні корпорації не тікатимуть від держави і нації.

Нація це не лише спільна мова, традиції, світосприйняття та історія. Є ще один чинник, чи не найважливіший. Саме той, що може не лише зберігати нації, а й творити нові. Це - почуття спільної долі. Національні компанії можуть бути тими островами у всесвітньому морі позанаціональної економіки, чиї злети й падіння можуть дати людям відчуття спільного інтересу і долі. У часи підйому національної компанії її прибуток може вкладатися у позанаціональну економіку для отримання ще більшого прибутку та з метою привнесення в неї своїх національних рис. В часи невдач капітал, що був кинутий на експансію, може бути повернутий, з метою реконструкції національних компаній. Спільна держава - це другий елемент, що дає відчуття спільного інтересу і долі. Тисячі солдат, розкиданих у полі, не є військом поки не мають спільного штабу, за яким вони всі визнають право і потребу віддавати накази. Але якщо цей штаб стане паралізованим і перестане віддавати накази, солдати знову розбредуться, хто куди у пошуках їжі і заняття. Держава, чиї закони і дії впливають на всіх її замешкувачів, надає їм почуття спільноти. Як сказав оглядач Торонта Стар: «Якщо ми захочемо розпотрошити свою охорону здоров'я і ввести приватну медицину, то це буде наша особиста справа. А робити це через належність до ПАВРЗ чи ВЗА, це вже є зовсім інша справа.» [The Toronto Star, 17-apr-01,Thomas Walkom, We pay high price for free trade] Зеленим завтрашнього дня вже не матиме сенсу збиратися під парламентами з вимогами захисту довкілля, і фермерам не буде потреби вимагати від уряду підтримати їх дотаціями та захистити від напливу чужої продукції. Всі ці та інші питання більше не будуть у відомстві держав. А якщо не має сенсу їхати у столицю, щоб донести свою думку в часи скрути, то навіщо та столиця взагалі? Навіщо ті партії і вибори? «...в світі, де корпорації володітимуть більшою потугою ніж уряди, неможлива демократія. Якщо вільнориночники таки проб'ють свій шлях, потреба в підтасовці виборів відпаде. Вони просто стануть не потрібні».[The Toronto Star,26-apr-01, Rachel Giese, Free trade, democracy don't mix].

Для всіх інших, бо вони не переймаються культурою.

Глобалізація атакується з багатьох сторін. Візьмемо за приклад конкретну угоду ВЗА. Тут крім питань довкілля та охорони здоров'я підіймаються й інші питання. Громадяни розвинутих країн незадоволені тим, що прості робочі місця на простих виробництвах тікають у менш розвинуті країни; тим, що корпорації, загрожуючи перенести виробництва у відсталі країни, де платня є значно меншою, знижують зарплати. «Економіст із США Robert Scottт заявляє, що ПАЗВТ знищила близько 766000 робочих місць, його канадійській колега Bruce Cambell вказує на втрату 276000 робочих місць, починаючи від угоди США-Канада у 1989. Водночас мексиканський економіст Carlos Salas подає іншу сторону рівняння, згідно з яким робітники працюють на звільнених від податків іноземних заводах або maquiladoras за кілька доларів в день і живуть у містах-хібарах, що розсипані вздовж американського кордону... Ці заводи все більше сягають на південь у глиб країни, зі все меншими платнями і з все більш розхитаними стандартами охорони здоров'я і довкілля....»[The Toronto star,11-apr-01, Linda Diebel, NAFTA largely a failure for workers, report say]. Глобалізація зазіхає й на державний сервіс. «Тривога була спричинена американським поштовим гігантом UPS, що подав у суд на канадійській уряд, вимагаючи 156 млн. дол. UPS стверджує, що був у не вигідному становищі через зв'язок між Canаda Post та державною монополією Purolator, що на 96% належить Canada Post. Критики кажуть, що рішення суду проти Отави, може відкрити дорогу для широкого спектру викликів, субсидованим державою сервісам - в медицині, освіті, транспорті, каналізаційному та водопостачальному сервісам, та державним корпораціям провінцій від приватних компаній, що хочуть увійти в цей бізнес» [The Toronto Star, 16-apr-01,Les Whittington, Trade deal impact profound for Canada].

Для лібералів-глобалізаторів - це все несуттєві сторонні ефекти, головне - глобалізація пришвидшує прогрес. А пришвидшений прогрес приносить вищий рівень життя та нові робочі висококваліфіковані місця.

Цьому заперечувати не можливо. Колись прорив перешкод на шляху зростання компаній, у вигляді меж феодів, породив надзвичайно швидкі темпи росту. Їхнім результатом була індустріалізація, було те, що Тофлери назвали цивілізацією другої хвилі. Тепер прорив перешкод, у вигляді кордонів країн, так само мусить призвести до подібного пришвидшення темпів розвитку. Що буде в результаті цього, ми не знаємо. Це буде щось, що називають постіндустріальним суспільством, «новою економікою», цивілізацією «третьої хвилі».

Але пришвидшений прогрес є пришвидшеним бігом у нікуди. Немає мети до якої ми біжимо, ми біжимо у нескінченність. І темпи бігу тут нічого не вирішують. Сьогодні вони просто роблять одні країни більш розвинутими в порівнянні з іншими, але коли буде єдина економіка, то нащо той пришвидшений біг?

Колись компанії пряжились й загнивали в рамках феодів. Лише злам бар'єрів між феодами надав корпораціям нове дихання, свіжу енергію. Вирвавшись на волю, вони штовхали «пришвидшений прогрес», аж поки не уперлися у межі країн. І знову схожа ситуація: тиха зацвіла заводь, де корпорації загнивали у напівмонополізмі. Тепер корпорації вустами неолібералів вимагають знищення кордонів між країнами, які стають на перешкоді прогресу. А що далі? Коли корпорації знову упруться в межі нашої Землі й знову почнуть трухнявіти в напівмонополізмі? Які бар'єри тоді зносити?

З точки зору націй це були два якісно різних випадки. Феоди розділяли націю. Їхній прорив дав можливість націям знову стати цілим. Теперішній прорив державних кордонів навпаки - зносить нації. Наскільки був позитивним перший процес, настільки ж є негативним другий.

Кожна нація є неповторною, як і кожна людина. Невже ми дамо загубити нації, щоб пробігтися трошки далі? Невже ми принесемо різноманітні культури Землі в жертву, лише для того, щоб зробити ще декілька кроків далі й знову опинитися в тій же ситуації, в якій ми є сьогодні? Втім ситуація стане «тією ж самою» для корпорацій. Для людства вона стане незрівняно гіршою! Вже не буде різноманітності культур, не буде конкуренції між різними націями, що примушує напружувати сили, щоб наздогнати і перегнати.

Лібералізм засуджував комунізм за те, що той ставив державу і суспільство вище індивіда. Лібералізм, разом з консерватизмом, вимагали не розчиняти людину в абстрактному чомусь - нації чи державі, бо кожна людина є самоцінною. Націоналізм сьогодення ставить вимогою не розчиняти кожну націю в абстрактному людстві. Бо кожна нація є самоцінною.

Життя на планеті Земля багато разів було під загрозою. Багато разів було під загрозою життя у певних районах Земної кулі. Лише різноманітність життя допомагала йому врятуватися. Гинули одні види, що були гегемонами, але виживали інші, що були нечисленними раніше, бо були гірше пристосованими до минулих умов. Але в результаті якихось катаклізмів виживали саме вони, бо вони виявлялися краще пристосованими саме до нових умов. Колишні ж гегемони, навпаки, перетворювалися на реліктові види, що збереглися у слабодоступних місцевостях, або зникали взагалі.

Кожна культура в світі - це спосіб пристосування певної нації до умов свого життя. Скільки націй, стільки культур і стільки способів пристосування. Глобалізація нівелює розбіжності в культурах, власне вона творить єдину культуру, єдиний спосіб пристосування. Якщо не залишиться маргінальних культур, то чи матиме людство шанс на виживання під час якогось чергового катаклізму?

V. Перший шлях проти другого

Існує певна тенденція в світі, що не укладається в ліберальну вільноринкову модель глобалізації. Ті держави, що слідуватимуть соціал-демократичним курсом і продовжуватимуть політику великих податків, регуляцій і державних підприємств, зможуть і надалі підтримувати широкі соціальні програми допомоги по безробіттю, бідним родинам та літнім людям, зможуть субсидіювати установи культури й платити добрі гроші їхнім працівникам, вирощувати «золоту молодь» художників, композиторів, режисерів тощо. Вони і надалі залишатимуться сильними державами, що владарюють у своєму домі, що не прогинаються в поклоні перед владою капіталу, що стоять над корпораціями, - а отже залишатимуться державами, де можлива демократія. Державами, що здатні підтримувати належний рівень медицини і навколишнього середовища в країні, що здатні диктувати корпораціям стандарти нешкідливого виробництва і ціни на ліки та будь-які послуги підвищеного попиту тощо. Все це сприяє створенню високих стандартів життя. Які в свою чергу приваблюють талановитих, освічених людей з інших частин світу, підвищують рівень їх щільністі у цій країні. А це у відповідь витворює високопрофесійне середовище, в яке прийдуть корпорації. Такі держави мають можливість підтримувати фундаментальну науку, що формує зону знань, до якої теж прагнуть корпорації, бо не мають своєї науки взагалі або підтримують відділи науки прикладної, яка користує зі знань науки фундаментальної. Врешті ці держави здатні вкладати великі кошти в освіту і виховувати власні високопрофесійні кадри. Все це створює привабливе для корпорацій середовище. Але... Але у довгостроковій перспективі. У порівнянні з нею короткострокові заходи по зниженню податків і зняття регуляцій починають діяти майже одразу. Якщо одна країна (наприклад, Канада) обирає перший шлях з довгостроковою перспективою, то інша країна (США), обираючи другий шлях, переманює з першої корпорації і робітників вже зараз, фактично не даючи в результаті сповнитися і довгостроковій перспективі в першій країні.

Канада вже п'ять років підряд визнається ООН найкращим місцем для життя у світі по всіх показниках. Але... Але капітал і розуми потихеньку вже полишають насиджені місця в пошуках на півдні ліберального «раю». Тому єдина путь, що обіцяє перемогу шляху «кращого життя» над шляхом «швидшого розвитку і більших зарплат» є путь ««гармонізації» податків, програм допомоги і регуляторних політик між різними країнами таким чином, щоб ніхто не мав змоги втекти від активних втручань урядів і їхніх зависоких податків» [National Post, 24-apr-01, John O'Sullivan, Which FTAA vision will prevail?] Це той шлях, що вимагатиме координуючих і перевіряючих наддержавних органів, які не даватимуть одним державам мати перевагу над іншими, за рахунок зниження податків тощо. Це той шлях, яким вже прямує Європейський Союз, шлях, що невблаганно приведе до єдиної держави.

Не треба гадати, що перемога єдиної надкраїни призведе до вирівнювання щабелів життя різних регіонів світу. Порівняємо південь і північ Італії, і ви побачите майже дві різні країни. У той час, як центральні провінції Канади дають левову частку всього ВНП країни, атлантичні і провінції прерій залишаються провінціями здебільшого рибальства та сільського господарства. Неначе зовсім різні країни. Та й хто реально очікує справжнього зтирання різниці між селом і містом? Ніколи село не привабить таку кількість обдарованих людей, таку кількість людей мистецтва, кількість компаній, зайнятих в індустрії розваг, як місто. А як так, то про яке зтирання різниць може йти мова? Якщо так вперто тримається різниця між осередками першої (сільськогосподарської) та другої (промислової) цивілізацій (по Тофлерам) всередині кожної країни, то як ми можемо сподіватися на природне зтирання кордонів між осередками третьої (інформаційної) цивілізації (тобто нинішніми розвинутими країнами) та осередками перших двох цивілізацій (тобто рештою світу) навіть у рамках єдиної країни?

VI. Державний зв'язок з економікою.

Світове тло.

Щоб бути спроможною чинити лад у суспільстві держава мусить бути найбільшою потугою у суспільстві. На п"яничку державі досить виставити поліцая, на натовп - ЗМОП, на повстанців - війсткові загони. Але танки та поліцейські кийки не придатні у стосунках з корпораціями. Держава може видавати закони, які щось забороняють чи обмежують, але корпорації завжди мають чим відповісти: вони мають гроші, щоб зорганізувати потрібну компанію у ЗМІ, оплатити передвиборчу компанію опозиційної партії, підкупити потрібних чиновників врешті решт. Щоб бути спроможною протистояти тиску корпорацій держава мусить сама бути достатньою економічною потугою в суспільстві. Вона мусить бути сама здатна організовувати громадську думку, платити досить чиновникам, щоб тим не мало сенсу брати хабарі, тримати держапарат достатній для контролю діяльності корпорацій та власних чиновників. Слабка держава не здатна осягнути цього. Та й поза тим держава мусить зорганізовувати соціальнопотрібні проекти, підтримувати охорону здоров"я та довкілля, безкоштовну освіту, порядок на вулицях та зовнішню безпеку.

До останнього часу держави для досягнення достатньої економічної потуги мали два засоби - державні регуляції та державний економічний сектор.
Обидва вони і застосовувалися у розвинутих країнах. Щоправда з часом практика комуністичних країн призвела до того, що другий спосіб став асоціюватися з комунізмом. Тому всі спроби націоналізації чи приватизації почали сприйматися як наближення чи віддалення від комунізму з відповідними емоціональними асоціаціями. Крім того і для корпорацій держпідприємства виглядали агентами суперника на їхній території. Тому з двох джерел державної сили держсектор піддавався найбільшому тиску. Але оскільки держави мали альтернативу в держрегуляціях то державний сектор не уявлявся вже таким необхідним. Падіння комуністичного блоку поглибило цей стан речей. (До речи, такий підхід до держсектору на Заході великою мірою відбився і на загальних настроях ура-приватизування в післякомуністичній Україні).

Глобалізація привносить свої корективи. Її удар якраз в першу чергу спрямований проти державних регуляцій. Вона все більше унеможливлює їх. Не можуть локальні сили - держави, регулювати світову силу - всесвітню економіку. Отєе державам залишається єдина альтернатива для підтримки своєї сили - національний сектор.

Таким чином збереження реформованого державного сектору є дуже важливим для будь-якої держави світу.

Україна.

Державні регуляції є необхідним, дійовим і дуже складним інструментом держав у протистоянні з корпораціями. Він налагоджувався протягом тривалого часу і пристосовувався до ситуації, що ускладнювалася поступово. Налагодити майже миттєво такий механізм в Україні не уявляється можливим. Його навіть скопіювати неможливо, бо в кожній державі він є іншим, адже пристосований до інших місцевих умов. Тим більше неможливо здійснити цю задачу в умовах загальної кризи, і тотальної корупції.

У такий ситуації, краще здати це поле без бою, бо цей бій неможливо виграти. Геть державні регуляції! (Добре, геть до розумної межи). Але держава і далі мусить мати джерело сили - і цим джерелом безальтернативно залишається національний сектор економіки!

В той же час глобалізація показує, що корпорації зростають до неймовірних розмірів, а керівництву вдається контролювати такі колосальні економічні утворення (ясно, що нові технології уможливлюють його все більше).
Таким чином в українських умовах, для держави є доцільніше залишити заплутане поле регуляцій, що нині породжує корупцію і сприяє зміцненню олігархів, та зосередити свої зусилля на наведенні порядку в держсекторі, полишивши решту економіки на ласку вільного ринку.

Звузивши сектор боротьби, матимем надію відстояти цей обмежений сектор. Навівши порядок у цитаделі, можна взятися і за всю фортецю.
Отже - відмова від регуляцій (максимальне їх зменшення) і посилення державної корпорації-когломерата. У такий спосіб зможемо подолати корупцію, зберегти верховенство держави і зберегти саму націю врешті решт.

VI. Реструктуризація та самопорятунок.

З настанням нового етапу сучасної ери глобалізації (приблизно з 70-х років 20-го століття) багато старих статечних компаній, що дійшли стану рівноваги на своїх вітчизняних ринках з іншими компаніями й існували у напівбезрусі, почали банкрутувати. Вони не змогли пристосуватися до нових динамічних умов, умов постійного тиску конкурентів, дуже швидкої зміни кон'юнктури та потреби все більш швидких нововведень. 80-ті роки - роки сходу з арени багатьох постарілих гігантів. Але значна кількість все ж встояли. Встояли ті, хто протягом 80-х зумів перебудуватися і не зупиняє цього процесу і дотепер.

Розроблено багато тактик таких перебудов - реструктуризація, реінженіринг, реорганізація, спрощення тощо. Кожну з них варто вивчати і намагатися пристосувати до умов України. Але зараз давайте лише приторком глянемо на загальну тактику фірм, що загнали себе у борги і потерпають від збитків. Тактика ця проста: компанія реінвентаризує свої підрозділи, філії, дочірні компанії тощо і починає позбуватися найбільш збиткових. Ці підрозділи продаються, щоб виручені гроші вкласти в інші підрозділи з метою їхньої подальшої модернізації. Чим важчий стан,в якому перебуває компанія, тим більше підрозділів доводиться їй продати, щоб врятувати хоч щось. Компанія бореться за самовиживання доки має хоча б два підрозділи, щоб продати один з них і врятувати останній.

Видається цілком природною тактикою для корпорації «Україна» розпродаж частини своїх підрозділів (може цілих галузей) з метою порятунку інших. Нажаль приватизація в Україні мала інші цілі, аніж порятунок збанкрутілої компанії «Україна». Її метою було ідеологічно спрямоване знищення цієї компанії. Оскільки приватизація була спочатку ідеологічною дією, а далі свідомою дією виродженої еліти з метою привласнення національного добра, то продавалися не самі гірші підприємства, щоб на виручені гроші врятувати кращі, а навпаки, «продавалися» самі прибуткові підприємства. Збиткові ж підприємства залишалися на шиї держави, з одного боку ускладнюючи її стан, з іншого боку даючи можливість сказати, що ті підприємства, що приватизовані, працюють добре, а ті, що залишилися у держави - погано. Виручені від приватизації кошти витрачалися на програми соціальної допомоги найбіднішим та пенсіонерам. Справа необхідна, кожна компанія намагається підтримувати своїх робітників, - але ж не за рахунок загибелі самої компанії. Клани спритних ділків сильнішали, бо одержували у свої руки добрі підприємства, держава, що залишалася з підприємствами збитковими, слабшала - з невідверненним наслідком, коли певні клани і люди вивщились над державою.

Як результат, держава не здатна захистити малий бізнес - справжній бізнес, що народжується, від рекету. Атмосфера існуючого правового безладдя відштовхує іноземні інвестиції. Ситуація подібна до тієї, що самопідтримується. Твердження, що «вони» колись вже накрадуться не справджується, "вони" лише у раж входять. Надія, що «вони» розкрадуть все і після цього почнуть творити здорове економічне середовище, виявилася ілюзорною. Сила обставин визначила все інакше. Перші дні вони крали «поки крадеться». Вони вивозили капітали за кордон і ховали їх, де можна. Але з часом це стало системою. Коли хтось сподівається, що вони з часом повернуть капітали в Україну, то мусить згадати, що капітал тече туди, де створені кращі умови. Своїм грабунком вони сплюндрували українську економіку, створили атмосферу насилля, кримінальної боротьби. Жоден капітал у світі не попхнеться у таку клоаку. Навіть їхній власний!

Щоб ситуація змінилася на краще, вони мали б перестати красти і гризтися поміж себе. В цьому випадку, з одного боку, якщо б вони перестали красти, вони втратили б джерело грошей для вкладань у налагоджений західний бізнес. З іншого боку, оскільки вони створили б в Україні дружню для капіталу атмосферу, до неї посунув би західний інвестор і... дуже швидко витіснив би їх з «власної» вотчини, бо сильніший і вправніший в своїй діях в умовах ринку. Таким чином такий крок був би для них самооскопленням. Куди безпечніше й надалі мати собі майже невичерпне і на дурняк джерело капіталів (Україну), які перекачувати в сприятливе та безпечне для бізнесу середовище західних країн.

Іншій шлях - держава збуває збиткові підприємства і модернізує за рахунок виручених грошей інші. Збиткові підприємства продаються закордонним фірмам. Вони приносять з собою нові технології і капітали. Але вони не можуть диктувати умови, тому що держава, що спирається на свої сильні підприємства, здатна говорити з ними на рівних. З іншого боку в державі не створюється антисила, що стає над державою, і має грошей більше ніж держава і безсоромно вдається до підкупу судів, міліції, СБУ й депутатів, бо платить їм кожному окремо більше, ніж вони отримують від держави за рік. Отже держава боронить легальний, чесний бізнес, що зароджується, і від закордонних гігантів і від внутрішнього рекету. Вона отримує достатньо прибутків зі своїх підприємств та податків від закордонних фірм, щоб не навалювати на зростаючий приватний сектор непосильні стягнення.

Таким чином така національна корпорація дає силу державі, самоповагу нації, забезпечує правові гарантії для іноземних інвестицій. Ця корпорація не повинна перетворюватись на дійну корову для підтримки хворих проектів хворого уряду. Такий здоровий стан речей повинен забезпечуватись наявністю демократії, партій, опозиції, свободи слова. Свідомий уряд ростить приватний бізнес - майбутніх національних «Дженерал Моторс» та «Майкрософт».

Якщо держава не поставить цього собі на меті, то, як бачимо з досвіду, це не станеться само по собі, за слабкої держави.

Сильна національна корпорація існуватиме в постійній боротьбі з західними гігантами і не матиме можливості «загнивати». В часи економічного підйому прибутки вкладаються в іноземні корпорації за кордоном і вдома, у часи спаду ці капітали видістаються назад для модернізації корпорації.

Було б найрозумнішим запросити західних фахівців, як доорадників, щоб вони провели українські підприємства крізь реструктуризацію.

На щастя ще значна частина національної компанії залишилась в руках нації. Ті підприємства, що були приватизовані особливо нахабним робом, мусять бути відкуплені державою за той же кошт, за який їх приватизатори придбали (якщо ж підприємство за той час розквітло, то цього, вірогідніше, робити не слід).

Втім найкращі рішення будуть надходити під час просування в конкретних умовах. На часі головне - визначитися з тим, який шлях обіцяє бути найбільш ефективним.

Ще зовсім не пізно, як дехто чомусь песимістично вважає. Якщо Україна спромоглась відмовитись від комунізму після 73 років його будівництва, якщо вона змогла вивільнитись з «братніх пут» Росії, і це після 300 років насильного співіснування в одній країні, то чи може бути вже так запізно через якихось 10 років?

Взято з сайту "Народний оглядач" - http://observer.sd.org.ua/news.php?id=517

БЮТ на перехресті: соціал-лібералізм чи солідаризм?

10 May 08 23:09:41 GMT

Особливістю української політики за останні 15 років стало те, що всі партії, за винятком хіба що комуністів, так і не змогли представити загалу хоча б якоїсь мало-мальськи зрозумілої для всіх ідеології, не кажучи вже навіть про складніші, пов’язані з тим речі – як-от про стратегію розвитку країни, чи похідну від неї програму поведінки самої партії.

А якщо згадати ще й те, що й комуністична партія України за ці роки теж так і не спромоглася створити абсолютно нічого нового, вдовольняючись натомість лише поганим переказом старих і давно усім відомих міфів, і з кожним роком все більше втрачаючи підтримку з боку своїх виборців, то навіть цей її ніби-то виняток лише підтверджує загальну тенденцію такого політичного розвитку України, за якого її політична еліта починає все більше замикатися в колі видуманих нею ж, чи справжніх протиріч, стаючи практично зовсім нездатною вирішувати хоча б самі елементарні проблеми розвитку країни. І тим самим, здається, вона поступово починає втрачаючи право на те, щоб навіть претендувати на назву цієї самої еліти.

Звичайно до певної міри, чи краще навіть сказати – до певного часу, така тенденція розвитку саме безідейних партій ще була цілком зрозумілою – бо стала наслідком все того ж комуністичного, екс-тоталітарного минулого, за якого навіть саме слово «ідеологія» – і то вже сприймалося як щось неприємне і безумовно погане, майже матірне. А тому наступна деідеологізація суспільства призвела і до такої ж деідеологізації партій, по-суті дійшовши таким чином до її вкрай цинічної межі – того політичного болота, замішаного на вдоволенні власних потреб і зневазі до потреб інших, яке позбавлене будь-яких принципів і навіть позірного декларування хоча б якогось відстоювання інтересів країни, і в якому ми так глибоко, і здається зовсім безнадійно, застрягли зараз.

Певною позитивною відмінністю тут стала лише задекларована зимою 2006-го року, перед черговими виборами до парламенту, заява лідерки БЮТу про взяття за основу ідеології солідаризму, та наступне її намагання створити електронний банк ідей та їхніх носіїв – талановитих людей на Інтернет-проекті «Ідеальна країна. Але після того знову… тільки тиша, з короткочасним і тепер вже абсолютно неяскравим спалахом перед (поза)черговими виборами 2007-го року, так що тепер вже говорити хоч про якусь можливу ідеологію БЮТу все так-же вже не представляється зовсім можливим..

Разом з тим завдання, які стояли перед Україною зразу ж після здобуття нею незалежності, спочатку не видавалися аж настільки нездоланними – принаймі саме в плані розуміння того, що саме треба було першочергово зробити – інакше сама ідея української незалежності не отримала би аж настільки масової підтримки на українському референдумі 1991 року, як це фактично сталося. Можна навіть сказати, що практично навіть таких завдань було всього декілька:

- створення конкурентного середовища для розвитку політичних партій і для забезпечення такого різноманіття поглядів в суспільстві, яке би гарантувало його повноцінне оновлення і розвиток;

- покращення існуючої системи виборів чи створення/покращення інших додаткових механізмів, які були покликані забезпечити розвиток справжнього народовладдя, так щоб стати справді здатними впливати на реальне життя громадян;

- покращення системи управління держмайном та/або його приватизація в рівних межах і можливостях для всіх громадян;

- збереження найкращих досягнень попереднього радянського періоду та створення умов для функціонування законів ринкового капіталу.

І що ми ж маємо тепер в результаті? – різноманіття в суспільстві утворилося тільки серед рядових громадян, поділивши їх на різні верстви переважно за ознакою соціального стану, а всі політичні партії натомість тільки навпаки – стали ще більш схожими одна на одну, утворивши разом одне-єдине цілісне олігофренічне утворення. В той же час система виборів звелася до максимального маніпулювання думкою народу, втративши навіть ті демократичні інституції, які вже існували в Радянському Союзі, держмайно доведене до банкрутства або продано за копійчану вартість, сертифікатна приватизація в більшості випадків не принесла власникам сертифікатів взагалі зовсім нічого, за тепер вже 16 років незалежності все ще так і не створено фондового ринку та ринку цінних паперів, і накінець – втрачено не тільки колишній загальноосвітній рівень населення, але й майже повністю зруйновано й фундаментальну науку.

Але якщо на перший погляд такі невдачі і справді можуть видаватися наслідком нашого незнання чи невміння, хоч і дивним є таке незнання, яке триває вже більше 15-ти, якщо й не більше, років, то все стає значно зрозумілішим тоді, коли поглянути саме на ті цілі, які стоять і за одним, і за іншим. В першому випадку ми говоримо про можливість покращення системи влади і про надання народу можливостей для управління власним життям, в т.ч. – і через управління майном чи фінансовими ресурсами, а в другому – мова йде про максимальну маніпуляцію ним чи його прагненнями в інтересах когось іншого. А проте – не будемо знову говорити про ту різницю в цілях, яка відрізняє справжню демократію від тієї оманливої мішури, яку нам вже стільки часу намагаються навішати під виглядом її ліберальної моделі – про це я вже більш детально говорив в іншій статті – «Свобода слова чи демократія?»

В нас же зараз мова йде про ідеологію однієї, і цілком конкретної, партії. Правда оскільки вона, як і усі інші політичні партії України, так і не має достатньої кількості публікацій з цього приводу, не має стратегічних розробок і бачень розвитку України, то про цю її ідеологію можна судити лише опосередковано, по тому, що саме вона робить і які саме цілі сповідує. Правда це вже буде говорити не стільки про ті цілі, які вона переслідуватиме в майбутньому, що і мало би бути справжнім призначенням ідеології, як лише про те, що вона здатна зробити вже зараз.

Певні прояви такої «ідеології вчинку» виявлялися в різні роки в заявах лідера партії – Юлії Тимошенко – щодо неприватизації землі, щодо збереження в державній власності найбільш прибуткових підприємств, щодо надання громадянам права впливу на своє власне життя. Власне кажучи, саме всі ці мінімальні прояви ідеологічного спрямування і привели згодом до заяви про вибір ідеології солідаризму, яка, на жаль, на сьогодні все ще так і залишається лише теоретичною, і до того ж далеко не завершеною розробкою, цікавою для нас в першу чергу саме як спроба поєднати, умовно кажучи, капіталістичний і соціалістичний шляхи розвитку, що особливо важливим є саме для України з її багатим посткомуністичним досвідом.

На цьому етапі розвитку незавершеність такої ідеології можна було би розглядати навіть і як певний позитивний фактор, що свідчить про можливість пошуку нових шляхів, якби не одне «НЕ». Справа в тому, що таке ж бажання керувати власним життям, яке в принципі притаманне солідаризму, було і одним з основних рушіїв помаранчевої революції, яка і породила БЮТ в його сучасному вигляді, але ці досягнення помаранчевої революції, цей духовний підйом народу, так і не бути використані в повній мірі, якщо й не сказати більше – не були використані взагалі. Тому натомість тепер, замість збільшення реального впливу людей на політику, ми побачили щось зовсім інше – збільшення допомоги по народженню дітей, підвищення пенсій, виплату заощаджень колишнього Ощадбанку СРСР – і т.д..

Не будемо категорично стверджувати, що це аж настільки погано, але цілком очевидно, що це далеко не те, про що йшлося тоді – адже на Майдан їхали не за грошима, не за допомогою по народженню дитини, і не за виплатою заощаджень колишнього СРСР. І якщо в ідеалі ідеологія солідаризму мала би бути спрямованою на підтримку саме тієї версти населення, яка і є більш активною і життєздатною, і яка своєю працею і створює матеріальні блага держави, по-суті – блага не тільки для себе, але й для інших, то натомість тепер ми побачили зруйнованою основну суть такої підтримки – надавши допомогу якраз тим, хто звик вирішувати усі свої проблеми за рахунок держави, а не за допомогою власних зусиллями, не кажучи вже про те, щоб самому утримувати інших.

Тобто в цьому плані, по-суті, була кардинально змінена основна спрямованість такої ідеології, можна навіть сказати – змінено напрям еволюційного розвитку суспільства в бік підтримки найбільш пасивних і залежних, замість підтримки набільш активних і освіченіших. Разом з тим, якщо поглянути на ту ідеологію розвитку нашої держави, яку ми насправді отримали за останні роки незалежності, а не ту, до якої прагнули після розпаду СРСР, така зміна може видатися зовсім не випадковою, і навіть навпаки – цілком закономірною – тому що говорить все про таке ж намагання максимального управління масами, яке і привело до сучасного стану нашої держави.

В дещо спрощеному вигляді це можна розглядати як протистояння між ідеологією демократії, як системи управління держави народом, і ідеологією лібералізму, як системи управління держави тими, хто говорячи про рівну для усіх свободу, насправді тих свобод має побільше, тому що володіє більшими фінансовими чи інформаційними ресурсами. Така негативна тенденція, до речі, частково може бути підтверджено і тими кадровими змінами, які відбувалися в БЮТі, а тепер вже й в уряді, за останніх два роки, і які й привели до поповнення як і його лав, так і лав уряду Юлії Тимошенко новими потужними фінансовими гравцями.

В умовах все ще недостатньої підтримки з боку виборців та постійної війни на два фронти і з Партією Регіонів, і з секретаріатом Президента чи його політичними проектами, для досягнення сьогочасних тактичних цілей це напевно було більш ніж виправданим, і може навіть – єдиноможливим правильним рішенням. Але в ідеологічному плані це цілком чітко позначило поворот від ідеології солідаризму, про яку, до речі, тепер вже ніхто й не згадує, до ідеології соціал-лібералізму – тобто до такої ідеології, при якій і слід найбільше підтримувати саме найбільш слабку і пасивну частину населення, схиляючи таким чином її на свій бік, і нейтралізуючи її руками їхніх більш активних співгромадян, які самими своїм існуванням можуть нести певну загрозу існуючому режиму.

За таких умов в ідеології соціал-лібералізму, як і в солідаризмі, дійсно до певної міри перестають існувати протиріччя між владою і народом, між фінансовими хазяями і їхніми найманими робітниками. Тільки якщо в першому випадку це повинно відбуватися за рахунок справді еволюційного розвитку всього суспільства, то в другому – по-суті за рахунок купівлі голосів і прагнень основної, більшої частини виборців і за рахунок зневіри у дальших своїх можливостях меншої і кращої частини з них.

Враховуючи ж сучасну політичну ситуацію в Україні, треба сказати, що на даному етапі таке коливання від однієї до іншої ідеології дійсно може принести певну короткочасну тактичну перемогу над суперниками та зростання популярності партії, але потенційно в стратегічному плані несе в собі іншу, більшу загрозу – загрозу захоплення влади в партії новими фінансово-політичними гравцями, яка може проявитися вже в найближчих півроку-рік.

Можливо, правда, що це і не мало би для нас з вами аж такого великого значення, якби натомість ми мали хоча б якусь альтернативу – політичну силу, готову не просто в черговий раз щось пообіцяти виборцям, але й дійсно поділитися з ними частиною своїх повноважень, піти на створення дійсно демократичних, в прямому значенні того слова, інститутів влади, по суті таким чином відбираючи владу і в себе, і в своїх фінансових хазяїв, що натепер в умовах України здається вже й зовсім нереальним, або й просто фантастичним.

Тому іноді вже й справді починає здаватися, що змінити щось тепер може вже й справді хіба що тільки чудо – схоже на те, яке вже відбулося одного разу восени 2004-го року, хоч може схоже тепер вже і не стільки за самою формою його проведення, як хоча би за силою емоційного вибуху і усвідомлення народом того, що саме і як він може чи повинен зробити – усвідомлення ним своїх прав і можливостей, що і є насправді демократією в її чистому, неспотвореному зовнішніми впливами, вигляді.

Ігор Лубківський
02 березня 2008-го року.
м. Тернопіль

Українська нація та перспектива

29 Apr 08 07:14:48 GMT

Говорити про українську націю можна або зовсім коротко, або нескінченно довго – надто вже складне це питання, надто аморфне і все-ще не до кінця зрозуміле навіть тим, хто з таким захопленням любить про це розповідати.

Причому незрозумілим є навіть не стільки те, що саме воно отаке – оця «українська нація», але навіть й те, що саме має бути віднесене до предмету такого розгляду?

Що саме – культура, історія, національний характер, історична доля? Економіка, взаємовідносини з іншими націям, нове місце української держави в сучасному глобальному світі? Освіта і наука, знедолена українська мова, зруйновані комунізмом українські сім’ї і села?

Чи може ще щось зовсім інше – адже навіть на цьому ґрунті можна поламати, та й поламано вже більш ніж достатньо великих і малих списів і списиків? А проте – не все так і безнадійно – і тепер вже більш як 15-ти літній досвід української незалежності хоч не хоч, а таки заставляє нас зробити хоч якісь перші висновки – навіть незважаючи на наше вперте небажання цього. І навіть якщо це питання й далі видається нам занадто складним і недоступним для розгляду, то навіть це аж ніяк не означає, що треба сумирно скласти руки і не робити взагалі нічого. А тому ми вчинимо так, як вчинив би кожен з нас у своєму повсякденному житті, зіткнувшись з занадто складною чи великою для себе проблемою, для вирішення якої йому не вистачає ні знань, ні вмінь – ми спробуємо зробити хоча би те найменше, що зможемо – вказати на ті закономірності і тенденції розвитку українства, по які вже тепер можна говорити достатньо достовірно і переконливо, і просто не будемо поки що говорити про все інше.

Отож перше, що приходить на думку в такому випадку – це дві яскраво виражених тенденції, які лежать просто на поверхні:

- перше – це те, що казав ще Леонід Кучма, стверджуючи що українська національна ідея так і не спрацювала;
- друге – поступова втрата на кожних наступних парламентських чи президентських виборах усіма представниками національно-демократичних сил підтримки у своїх виборців.

Але чи дійсно існувало перше – те, що українська національна ідея так і не спрацювала, і чи дійсно саме з цим і пов’язана втрата електорального поля націонал-демократами? Звичайно на перший погляд, якщо згадати перші роки незалежності і те піднесення, яке охопило тоді значну частину українських громадян, здається що все саме так і було – ідея української державності, побудованої саме на українській нації та відстоюванні її національних ідей, яскраво вибухнула на початках, і так і не знайшовши своєї масової підтримки, з кожним роком дедалі більше і більше згасала. А проте – не все так і просто – бо якщо говорити саме про широту цієї підтримки, а не про її короткочасну інтенсивність – то її фактично на початках і не було, бо навіть на референдумі про оголошення незалежності голосували більше за незалежну комуністичну державу, а не національну. А про те, що в Україні на початках незалежності (аж до 1998 року, як мінімум, якщо й не до 2002-го) в парламенті працювала стійка прокомуністична більшість (наприклад група 239 на чолі з Олександром Морозом) тепер чомусь навіть і не згадують.

А тому навіть зовсім навпаки – зараз така підтримка української національної ідеї куди як більша, ніж колись – бо тільки зараз, чи не вперше в історії України, ми маємо який не який – але таки дійсно український уряд, хай навіть він і не сповідує націоналістичні принципи і не збирається воювати «з москалем». А тому, поєднавши обидві ці тенденції одночасної загибелі і відродження, можна достатньо достовірно стверджувати, що українська національна ідея за ці роки насправді зовсім не щезла, а швидше навпаки – трансформувалася, відійшовши від першої ейфорії, що межувала якщо й не з безумством, то принаймі майже з ідіотизмом – все всім віддати, бо ми мирна нація і нам нічого не треба – армію роззброїти, від ядерної зброї відмовитися, вклади Ощадбанку подарувати, ні в які блоки і союзи не вступати – до вже більш чи менш здорового прагматизму.

А проте, щоб повністю зрозуміти всі особливості цього безперечно позитивного процесу і те, які небезпеки нас і далі все ще підстерігають на цьому шляху, звернемося до досвіду останнього представника цього романтично-націоналістичного напряму, який так і не зміг ні усвідомити свої помилки, ні зробити з них бодай якісь висновки – Олега Тягнибока. Перш за все тут необхідно вказати на те, що останній його досвід «не входження» до Верховної Ради України більш ніж символічний – бо сприятливіших умов для нього навряд чи вже могло бути – оскільки на електоральному полі національного і націоналістичного спрямування його «Свобода» залишилася чи не єдиним самостійним представником – «Рухи» давно відійшли в минуле, злившись з «Нашою Україною», про інші дрібненькі парії з великою манією власної значущості – як от всілякі «собори» і «християнські партії», «партії якогось там розвитку», і т.д. – взагалі говорити смішно, а з націоналістичних партій типу КУНу чи УНА-УНСО – ніхто вже і близько не міг становити «Свободі» ніякої конкуренції.

І знову – невдача!.. – і це притому, що на теперішніх позачергових виборах навіть блока Костенка-Плюща не було, який все-таки не так давно отримав досить значну підтримку серед виборців на заході України, а тому і дійсно представляв інтереси якоїсь їхньої частини, виразником чого тепер цілком міг стати Олег Тягнибок. Тоді чому ж ці голоси не відійшли йому і його «Свободі»?

Звичайно, що на все це скаже він сам, спрогнозувати не так і важко – «не дали доступу до телеефіру, велика конкуренція з боку «Нашої України», всі зайві вільні голоси підібрала «під себе» Тимошенко» – а проте насправді це ніяка не відповідь, а лише її подальше відтермінування, перехід у тепер вже нове запитання – а чому ж сталося усе вищеперераховане? Чому «Свобода» не знайшла такої підтримки, яка би дала їй можливість набрати голоси навіть незважаючи на все це?

Адже зміг БЮТ в умовах повної, а не часткової, як у «Свободи», блокади в 2002 році набрати більше 6-ти (!) процентів голосів виборців навіть не опираючись на якийсь конкретний регіон – а тут не спромоглися навіть на два, не те що вже на три? Відповідь знову може бути тільки одна – значить Олег Тягнибок – фігура не такого масштабу, як Юлія Тимошенко, що знову ж насправді не дає нам зовсім ніякої відповіді на запитання – а чому? А тому, щоб не мучити терплячого слухача і далі, продовжуючи оцю нескінченну череду запитань без відповідей, опустимо деякі проміжні висновки, і перейдемо зразу до кінцевих результатів нашого аналізу, який в повній мірі можна віднести і до будь-якої іншої націонал-демократичної чи націоналістичної партії з усіх наявних на сьогодні в Україні, а не тільки однієї «Свободи»:

1. Неправильне розуміння самого поняття «нація». Здебільшого націю розглядають як утворення, виходячи з двох різних точок зору за її походженням – або генетичним, або суспільно-історичним. Так от – будь-які спроби лише генетичного розуміння нації рано чи пізно призведуть до пошуку нових ворогів і до поділу населення на кращих чи гірших – за кров’ю, за формою обличчя, за кольором очей – і т.д., а тому будуть якщо і не передумовою до виникнення нацизму, то в усякому разі явним порушенням природних законів розвитку нації – так як нація, як і будь-яке інше природне утворення, може повноцінно розвиватися тільки тоді, коли вона видозмінюється і розвивається разом зі змінами світу, а не залишається консервативно-незмінною всупереч ним.

А для цього завжди потрібні тільки дві речі – можливість видозмін (мутацій, наявності крові інших народів) та можливості природного (а не штучно регульованого кимсь, байдуже ким саме) добору. Хоча звичайно послідовники консервативного націоналізму тут же заперечать мені, що наявність інородців завжди несе в собі загрозу розмивання нації, її асиміляції з боку інших націй чи й навіть космополітичних утворень (до яких до речі слід віднести і ідеологію лібералізму, що для багатьох наших сучасних націоналістів напевно буде неабияким відкриттям).

Звичайно, тут можна тільки погодитися, бо така загроза дійсно існує – але вимога не порушувати природні закони розвитку суспільства аж ніяк не накладає обмеження на здійснення тих чи інших дій чи вчинків для підтримки своєї нації, якщо при тому не ущемлятиметься право інших націй на підтримку свого власного розвитку – і тільки так і можна створити те конкурентне середовище, в якому нація розвивається і зміцнюється, а не деградує, стає повноціннішою і життєздатнішою.

2. Відсутність уявлення про майбутній розвиток держави і нації. Насправді, щоб уникнути такої загрози асиміляції чи поглинання з боку інших націй чи космополітичних утворень, необхідні такі уявлення про майбутнє нації (та й можливість їхнього впровадження звичайно також), які би давали змогу кожному її представнику якнайкраще розвиватися саме в її межах, і навіть більше того – щоб те, що може одна нація (українська в даному випадку) запропонувати іншим, було кращим від того, що ті здатні створити для себе самотужки. Так от – в даному випадку якраз цих далеких стратегічних цілей так і не було сформовано – і цим на сьогодні не може похвалитися ні один представник національно-демократичних чи націоналістичних партій, а не тільки однієї «Свободи». Ну добре – захист української мови і культури, ну добре – підтримка етнічних українців – а далі що? Що далі? Ну хоч щось?

3. Відсутність осмисленого історичного досвіду. Оскільки ми тепер будемо виходити з уявлення про націю вже не просто як про біологічну, а як про суспільно-історичну сутність, то для того, щоб вона повноцінно існувала, необхідно як мінімум хоча би одне спільне відчуття для усіх її представників – відчуття спільності історичної долі.

А тоді вже минуле України для нас – це або череда постійних страждань і невдач, – і відповідно так воно завжди буде і надалі, бо якщо ми не зможемо відмовитися від такого сприйняття власної історії, то не зможемо відповідно придумати і нічого кращого; або ми будемо шукати будь-які позитивні приклади навіть в такому негативному досвіді, тільки щоб збудувати щось нове і краще – а тому маємо зрозуміти що там, в цьому нашому минулому, можна було би зробити інакше, щоб уникнути усіх цих невдач і зберегти усе хороше, що було (навіть, як це не страшно зараз звучить, радянського періоду).

Наприклад в чому полягали помилки ідеологів української державності 1918-х років, якою мала бути ідея провідників УПА щодо побудови держави на той випадок, якщо би вона все-таки здобула незалежність, чи до чого зводилися невдачі перших років української незалежності вже в наш час, коли як мінімум треба було казати про те, що ідея боротьби за незалежність так і не була трансформованою в ідею вже здобутої державності.

4. Відсутність плану досягнення бажаних цілей, тобто відсутність конкретної програми дій. Недостатньо зрозуміти, що саме і як відбувається, недостатньо переслідувати самі благородні і реальні цілі, треба знати ще й те, як саме їх досягати, мати реалістичну і поетапну програму їх здобуття. Тобто в даному випадку – абсолютно незрозумілим залишилося те, що саме і як збирався захищати Тягнибок – які цілі і якими методами; що буде робити, коли попаде в парламент, а що – коли ні.

Власне кажучи, можливо саме це і стало основною причиною його поразки, чи, краще сказати – «не-перемоги», бо на сучасному етапі для виборця саме це і було головним – на всіляких там морозів, кінахів, а тепер ще й плющів-єханурових, які до виборів кажуть одне, а потім роблять зовсім друге, вже достатньо надивилися. А з іншого боку – так само виборця не влаштував би тепер і новий варіант крикуна в стилі Вітренко – тільки й того, що тепер вже не російсько-комуністичного, а націонал-антиросійського спрямування. Працювати треба і державу розбудовувати, а не пустопорожніми закликами маніпулювати.

5. Відсутність плану побудови суспільства. Попри все, навіть незважаючи на те, що кажуть проросійські південно-східні газети, і в що й справді здається вірять українські політики, західноукраїнське суспільство, де і знаходилася переважна більшість виборців Тягнибока, аж ніяк не зацікавлене в розпалюванні нової ворожнечі.

А тому ідея ставлення до нації як до утворення «по крові», а не «по духу», тут має набагато менше шансів здобути собі прихильність, ніж деінде ще по Україні – надто ще жива пам’ять повстанських часів, які, попри всю героїчну романтику того періоду, так нікому щастя і не принесли, а іноді навіть і зовсім навпаки – призводили тільки до того, що близьким родичам, іноді навіть братам чи сестрам, доводилося воювати по різні сторони одного ідеологічного фронту, байдуже якого саме – чи то російського, чи то польського.

Тому навряд чи західна Україна зараз хотіла би повторення подібного і тому така ідея поділу єдиного народу за національною ознакою навряд чи зможе знайти тут хоч якусь підтримку.

6. Негативне ставлення до українців як до чогось, що потребує захисту. Це теж – одна з основних помилок. Сама ідея «Маршу захисту українців» зразу ж відводить їм роль другорядної меншини у власній державі, можливо навіть нижчої раси, що є в корені неправильним і з точки зору державотворчих прагнень, і що є абсолютно неприйнятним для усіх, хто хоче вважати і вважає себе українцем сильним і незалежним, а не слабким й недорозвинутим.

7. Неможливість створення планів індивідуального розвитку кожної людини. Все це, вище перераховане, призвело до того, що в структурі національної ідеї саме такого плану – з розмитими уявленнями про минуле, яке сприймається тільки як неперервна череда втрат і поразок, відсутніми уявленнями про майбутнє, незнанням що і як робити зараз, і до чого прагнути, громадянин не може знайти і якогось місця для себе самого, а тому і не підтримує таку ідеологію чи її очільників.

8. Відсутність уявлень про структуру державного управління і про те, який саме тип держави ми хочемо збудувати. Парадокс цієї проблеми полягає в тому, що попри всю видиму схожість обох цих питань, насправді вони можуть відстоювати зовсім різні цілі, а іноді навіть відверто суперечити одна одній. Чудовим прикладом цього послужила радянська система влади, де за допомогою диктатури (правління обмеженої групи осіб, яка захопила владу силовим способом) будували комуністичне суспільство (комуна – це община, якою керують виборні старійшини), але схожі конфлікти очікують і будь-яку іншу систему влади, в тім числі – і збудовану за національними принципами.

Націоналізм в свій час виник як ідеологія, яка мала протистояти руйнівному впливу лібералізму, а тому до певної міри він увібрав в себе консервативні цінності – пропаганду захисту сім’ї, мови і культури, традицій і моралі. Разом з тим іншою противагою наростаючому впливу лібералізму ставало соціально спрямоване суспільство, а тому на початках усі національні ідеології йшли з незмінною приставкою «соціал», і були лівими, а не правими, як себе позиціонують тепер сучасні українські націоналісти, а тому відстоювали демократичні методи побудови держави.

Проте демократія в її чистому вигляді існувати не може – неможливо з кожного найменшого приводу скликати загальні збори громадян, тим більше що якась частина з них завжди буде цікавитися своїм власним життям більше, ніж інтересами всієї держави – і саме тому і існує система представницької демократії, при якій громадяни делегують частину своїх повноважень на управління державою вибраним ними представникам.

Але це вже несе в собі і додаткову загрозу або маніпуляції громадянами з боку цих представників, або хаосу і нестабільності – через фактичну відсутність будь-якої сильної влади. А тому вся суть проблеми полягає в тому, що народу, для того щоб ефективно управляти своїм життям за допомогою вибраних ним представників, як мінімум конче необхідна хоча би достовірна і повноцінна інформація про стан справ в державі та шляхи її подальшого розвитку. І навіть не тільки сама інформація – але й і її повноцінний аналіз.

Тому рано чи пізно система демократичного управління впирається в одну-єдину проблему – проблему пошуку конкретного представника, людини, здатної повести за собою інших силою власного авторитету. Тобто в цьому плані система демократії і авторитаризму (не плутати з тоталітаризмом чи диктатурою) виступають до певної міри взаємодоповнюючими структурами, кожна з яких має свої небезпеки і недоліки, і кожна з яких має свої переваги.

В умовах сучасної України це приблизно відобразилося в протистоянні парламентської і президентської гілок влади. От тільки український парламент так і не став символом демократизму, чи вірніше став ним в його найгіршій, виродженій формі – символом маніпуляції і зневажання думкою народу, а ні один з українських президентів так ніколи ніяким реальним авторитетом і не користувався.

А тому, підсумовуючи сказане, можна сказати що тільки така національна ідея знайде справжню підтримку, яка зможе перерости усі ці недоліки, яка не буде шукати слабості і залежності, і не буде при кожній своїй невдачі посилатися на ворогів, а буде вибудовувати щось своє, не цураючись власного досвіду, але й не залишаючись довічно усередині нього. І навіть більше того – така, яка буде визнавати націю навіть як певне міжнаціональне утворення, як це не парадоксально звучить, приблизно так, як це було сказано ще Михайлом Грушевським в статті «Вільна Україна» тепер вже майже 100 років тому:

«Ми думаємо якраз, що Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе в Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не обирати, не експлуатувати для себе.

Всякий, хто годиться з такими поглядами, дорогий співгромадянин для нас, незалежно від того, хто б він не був – великорос, жид, поляк, чех. А хто хоче тільки живитися з праці народної, бути паразитом, подателем солодких кусків – той нам не потрібен без ріжниці, чи він не українець, чи українець.»

А тому, наостанок опонуючи тепер нашому колишньому горе-президенту Леоніду Кучмі, можна сказати, що українська національна ідея в часи його президентства не спрацювала тому, що:

а) для того потрібно було здійснювати хоч якісь конкретні дії, а не просто пасивно чекати, поки вона остаточно загине, що тим більше дивно чути від людини, наділеної для того на той час усіма необхідними президентськими повноваженнями;

б) необхідно було розвивати саму ідею – пропагувати і видозмінювати її відповідно до вже нових прагнень свого народу, а не залишати в незмінному консервативному вигляді сторічньої давнини.

* * *

Хоча чесно кажучи, по великому рахунку ніякої загальнонаціональної ідеї в часи правління Кучми ще й не існувало, як до певної міри не існує ще й досі, особливо через те, що ідея боротьби за незалежність все ще так і не трансформувалася в ідею вже здобутої державності і тому, що ідея саме української незалежності так і не створила умов для прийняття в себе представників інших, неукраїнських націй, чи тих, хто себе українцем все-ще так і не усвідомив…

Але тепер, і далі відстоюючи боротьбу народу за свої права, розпочату визвольними змаганнями нашого народу і продовжену вже тепер помаранчевою революцією, основним досягненням якої стало саме це – підключення російськомовних українців до справи побудови української держави, здається цілком реальним цей процес завершити, підійшовши таким чином до остаточного завершення формування української нації.

При одній правда, умові – коли будуть як мінімум враховані хоча би ті кричущі помилки національного руху, які вже частково описані нами вище… А тоді вже – майбутнє обов’язково буде за нами!

Ігор Лубківський
05.01.2008.

м. Тернопіль

Солідаризм у працях В.К. Винниченка

25 Apr 08 22:33:27 GMT

На жаль автор наступної статті залишився невідомий, чи вірніше відомий тільки за ніком "Вихор"...

Про "Третій шлях" і я дещо думав. Ось результат:

СОЛІДАРИЗМ У ПРАЦЯХ В. К. ВИННИЧЕНКА

Проблема погодження у взаємодії народів і держав, соціальних груп та окремих індивідів завжди хвилювала людство, тому що саме погодження, солідарне об’єднання індивідів уможливлюють існування суспільства і взаємодію задля задоволення спільних інтересів. Згода є основою суспільного життя. У ХХ сторіччі проблема згоди набула особливо гострої теоретичної та практичної актуальності. Минуле сторіччя було позначене двома світовими війнами, які за своїми масштабами перевищували всі попередні війни в історії людства, і подальшим протистоянням двох супер-держав, яке у 1962 році поставило людство під загрозу знищення. Це було результатом панування у світі двох конфронтаційних ідеологій, які до того ж були протилежними одна одній. Два основних принципи побудови суспільства, лібералістичний та соціалістичний, виявили свою неспроможність вказати оптимальні шляхи вирішення глобальних та локальних проблем, повністю чи почасти дискредитувавши себе.

Природно виникає потреба у винайденні нового принципу вирішення протиріч, який би не призводив до війн і конфронтації як на рівні окремих суспільств, так і на міжнародному рівні. Розповсюдження ринкової економіки та ліберальних рухів не знімає протиріччя, а замінює їх іншими, іноді більш гострими і глобальними. ХХІ сторіччя потребує нової ідеології і нових методик вирішення проблем. Олвін Тоффлер у книзі „Третя хвиля” пише: „Світ, який виникає з величезною швидкістю із зіткення нових цінностей і технологій, нових геополітичних відносин, нових стилей життя і засобів комунікації потребує зовсім нових ідей... Ми не можемо втиснути ембріональний завтрашній світ у прийняті вчора категорії. Ортодоксальні соціальні установки або настрої також не підходять цьому новому світові”[1, 22]. І саме наприкінці ХХ – на початку ХХІ сторіч досить великої популярності набули ідеї солідаризму – третього, принципово іншого шляху, який поєднує у собі позитивні риси лібералізму і соціалізму, будучи вільним від їхніх недоліків.

Суспільство є продуктом діяльності і взаємодії індивідів і згода відігравала і відграє величезну роль у суспільному житті. На початку людської історії в основі прасоціальних відносин лежала згода, яка базувалася на кревній спорідненості. Пізніше все більшого значення набули економічний і виробничо-господарчі чинники, але в основі суспільства все одно залишалася згода. Визначне місце згоди у формуванні людського суспільства є настілки очевидним, що уявлення про її соціально-історичну роль виникли ще за часів античності. Наприклад, Аристотель розглядав суспільство як сукупність індивідів, які об’єдналися для задоволення спільних потреб та „суспільних інстинктів”. Антифонт вбачав у згоді специфічний для суспільства закон, який полягає у тому, що індивід має діяти згідно встановлених у суспільстві правил, а не порушувати їх.

Ідея згоди як засобу об’єднання індивідів у суспільстві набула подальшого розвитку в кінці середньовіччя і на початку Нового часу, в період трансформації традиційних суспільств у індустріальні та перетворення монархічних суспільств на буржуазно-демократичні. Т. Гоббс у своїй праці „Левіафан” визначив згоду як визначний фактор утворення суспільства і держави. Держава, за Гоббсом, є единою особистістю, чия воля, виходячи з погодження багатьох людей, повинна вважатися волею для всих, для того, щоб держава мала можливість захищати загальні інтереси. Гоббсову концепцію згоди було прийнято багатьма філософами та соціологами Європи того часу. Жан-Жак Руссо у праці „Про суспільний договір” надав розгорнуте обгрунтування цієї концепції. В умовах економічної, соціальної та політичної нерівності Руссо пропонував знайти особливу форму ассоціації, здатну захищати кожного свого члена і обстоювати його інтереси, тотожні інтересам усього об’єднання. Такою ассоціацією громадян та держави Руссо філософ вважав „суспільний договір”, який має бути утворений шляхом узгодження інтересів громадянина і держави.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя виникає політико-правова концепція солідаризму, згідно з якою „рушійною силою суспільного розвитку є не класова боротьба, а одностайність членів суспільства, відносини солідарності його членів і взаємозалежність всіх соціальних груп, гармонія інтересів праці і капіталу”[2, 326].

Термін „солідаризм” вперше було вжито у 1907 році французьким філософом Селестеном Бугле, який у праці "Le Solidarisme" заклав основу теорії солідаризму, виводячи його з принципу солідарності. Саме у Франції солідаризм набув значного поширення. Так, теоретичні засади солідаризму розроблялись у працях Е. Дюркгейма („Про розподіл суспільної праці”). Дюркгейм вважав абсолютно неможливим існування суспільства без солідарності людей. Об’єктивним показником солідарності Дюркгейм називав право і, виділяючи його репресивний та реститутивний види, розрізняв відповідно механічний та органічний види солідарності. Механічна солідарність, основана на примусі і тотальному суспільному контролі, характерна для традиційних суспільств. В такому суспільстві індивід не є особистістю, а лише відображенням суспільного життя. З переходом до індустріального суспільства збільшується значення реститутивного права, спрямованого не на покарання, а на відновлення первісного стану речей. Посилення реститутивного права свідчить про те, що солідарність у розвинених суспільствах грунтується не на уподібненні індивідів одне одному, а на суспільному поділі праці. За таких умов індивіди почувають потребу один в одному і на основі цього виникає органічна солідарність. На думку Дюркгейма, особливе значення в її забезпеченні мають моральні правила, які є основним чинником об’днання індивідів у сучасних суспільствах. Моральні норми забезпечують високий ступінь інтеграції соціальних структур і відіграють значну роль у підтримці єдності суспільства.

Ідеї солідаризму розроблялися Леоном Буржуа, Гайнріхом Пешем та іншими мислителями. Значне місце принципи солідаризму посідають у теорії неотомізму. Неотомісти виводять принцип суспільної солідарності з християнської любові до ближнього.

В українській суспільній думці теорію солідаризму розвивав на початку ХХ сторіччя Володимир Кирилович Винниченко. До цієї ідеї він прийшов не в результаті умоглядних міркувань. Солідаризм Винниченка є наслідком художнього і філософського осмислення ним бурхливих політичних подій, безпосереднім учасником і небайдужим свідком яких він був.

Винничнеко є однією з непересічних постатей вітчизняної історії. Видатний літератор, чиї твори читали по всьому світові і перекладили на іноземні мови, був водночас політичним діячем, борцем за визволення України. Але, відійшовши після років боротьби від політичної діяльності, Винниченко не був визнаний „своїм” ні українською еміграцією, ні більшовиками. Більшовики кваліфікували його як „ворога пролетарської диктатури”[3, 422], а українська еміграція – як прихильника більшовиків. Грушевський, Петлюра та інші колишні соратники Винниченка були так чи інакше визнані, а Вінниченко, який зробив не менший внесок у боротьбу за визволення України, опинився у забутті. Хоча художні твори Винниченка було перекладено на іноземні мови і вони неодноразово видавалися у багатьох країнах світу, головна його праця – філософський трактат „Конкордизм” – не видрукувана до сих пір, незважаючи на те, що сьогодні ідеї солідаризму є досить популярними. Винниченко був першим на Україні, хто проголосив ідею соціального, політичного та економічного солідаризму, хоча і не використовував термін „солідаризм”, називаючи свою доктрину Конкордизмом.

Володимир Винниченко народився у сім’ї селянина-наймита і з дитинства ненавидів поміщиків та зросійщену буржуазію, серед представників якої йому довелося вчитися у гімназії. В старших класах гімназії він писав революційні вірші, приймав участь у революційній організації, за що зазнавав репресій і тиску з боку вчителів та учнів. Після виключення за національно-свідомі погляди Винниченко не покинув навчання, а пішов складати іспит екстерном до іншої гімназії. Він був одягнений у національне українське вбрання і лише завдяки протекції директора-патріота Винниченкові вдалося отримати диплома – незважаючи на його прекрасні знання, вчителі ненавиділи молодого українця. Після гімназії він вступив до Київського університету, де створив „Студентську громаду” – таємну революційну організацію. Через рік Винниченка було кинуто до в’язниці. По кількох місяцях його випустили з ув’язнення і виселили з Києва. Винниченка виключили з числа студентів і забрали в солдати. І там молодий патріот знаходився під пильним наглядом влади, але все рівно таємно веде революційну пропаганду серед військових. Суспільно-політичні погляди Винниченка носили двоїстий характер. З одного боку, він був патріотом України, а з другого – бажав перебудови світу на підвалинах соціалізму. Активну політичну діяльність він розпочав в період лютневої революції 1917 року. На Всеукраїнському конгресі 6-8 квітня 1917 року його було обрано заступником Голови Центральної Ради Михайла Грушевського.

З самого початку Винниченко надавав перевагу національній ідеї, вважаючи першочерговим завданням української революції відродження української національної державності, а лише потім – розвиток українського народу за соціал-демократичними принципами. Винниченко вважав, що українська нація ще не завершила процесу свого формування і не має міжкласових протиріч, які б завадили українцям бути єдиними у боротьбі за власну державу. Стоячи на принципах поступових реформ, Винниченко всіляко намагався зберігати помірковану позицію. Згодом Винниченко зрозумів, що абсолютизація завдання національного відродження, розбудови власної держави заступили вирішення соціальних проблем. Чим довше Центральна Рада відкладала їх вирішення, тим більше народні маси схилялися у бік більшовиків з їхніми фантастичними, але привабливими слоганами. У січні 1918 року Винниченко полишив владу і на деякий час відійшов від політики.

Після так званого „гетьманського перевороту” Винниченко очолив Національний Союз – блок опозиційних гетьманові партій, сфактично ставши лідером антигетьманського руху. Винниченко розумів, що національна ідея втратила популярність серед народу. Невдала політика Центральної Ради і непопулярна серед широких робочих та селянських мас політика Скоропадського дискредитували українську ідею. В цей час Винниченко дійшов висновку, що необхідно встановити органічний зв’язок між вирішенням соціальних і національних проблемам, який зміг би викликати підйом національно-визвольного руху, залучення до нього мас.

Об’єднати національне та соціальне спробувала після приходу до влади Директорія. Гасла нової влади про відновлення УНР та демократичних свобод і здійснення соціальної програми українських соціалістичних партій більше відповідали настроям суспільства.

Після кількох років напруженої, але практично безрезультатної боротьби Винниченко прийшов до висновку, що „найкращий вихід – соціяльна революція... І найкращий спосіб для нас загладити свої вільні й невільні помилки та злочинства проти соціялізму... Послати послів до більшовиків... помиритися з ними, стати на коліна перед соціялізмом...” [4]. У перші місяці 1920 року Винниченко декларував свій перехід на бік комуністів, просив уряд УСРР надати йому повноважень представляти Україну за кордоном, бо в той час Винниченко вважав можливою побудову української держави на грунті Радянської влади, на засадах соціалізму. Винниченко вів переговори зі Сталіним, Троцьким, Камєнєвим, вносив пропозиції щодо впровадження конфедеративних відносин між Україною та Росією, але через деякий час зневірився у курсі більшовиків і виїхав до Австрії. Пізніше він був вражений величезною розбіжністю між декларованими комуністичними ідеалами і тим, що насправді було побудовано. Винниченко почав розуміти, що абстрактна модель досягнення національного ідеалу за допомогою соціалістичної революції виявилася нежиттєздатною. У 1920 році він написав у своєму щоденнику, що „є тільки два виходи: або відмовитися бути українцем і тоді бути революціонером; або вийти зовсім з революції й тоді можна бути українцем. Ні того, ні другого я не можу зробити, і те й друге боляче мені смертельно. А з’єднати те й друге не можна, історія не дозволяє”[5]. Зійшовши зі шляху політичної боротьби, Винниченко присвятив себе літературі та філософським пошукам, результатом яких став трактат „Конкордизм”.

За роки своєї політичної діяльності Винниченко не зміг остаточно визначитися у своїй політичній орієнтації. Він не міг погодитися ні з більшовиками, ні з гетьманом, ні зі своїми „колегами” по Центральній Раді та Директорії. Винниченко, як патріот своєї Вітчизни, бажав створення Української держави. Але він розумів, що можливо було створити лише буржуазну Україну, і то в разі активної співпраці з іноземними країнами. Цього Винниченко, як соціаліст, також не бажав. Він бачив хибність буржуазного і соціалістичного шляхів розвитку суспільства і поставив питання про необхідність обрання принципово нового шляху. Свої міркування з цього приводу він виклав у формі фантастичного роману „Сонячна машина”, який почав писати у 1922 році.

В цьому романі він піддає різкій критиці буржуазне суспільство, змальоване в образі Німеччини майбутнього:

„Хто пан і владика сучасності? На кричущо-золотому троні по нігті у брильянтах, до підборіддя в шовках і оксамитах засідає всевладний, усекупуючий, усеграбуючий, усезадоволений капітал. Черевата потвора з вузенькою крихітною голівкою самозакоханого кретина, з масними одвислими від самовпевненості губами й вузлуватими руками професійного ката.

А круг трону хто? Мізерні, манюсінькі, шамотливі фігурки колишньої аристократії... Весь же народ, згори донизу, до останнього сільського наймита, пройнятий цим духом Черева. Весь він проїжджений болячкою наживи... насичений мораллю безмилосердної конкуренції, брехні, обману, визиску, образи слабшого, насили, крові, глуму. Сучасна Німеччина — це залізобетоновий дім божевільних, моральнооголених, хижожорстоких і моторошно-нещасних істот” [6].

Різко висловлюючись про капіталістів, Винниченко не вихваляв і їхніх ідеологічних противників – соціалістів. Про них устами одного з героїв роману сказав так: „Соціалізм — це віра в чорну магію. Проповідують її фанатичні дурні або реалістичні шарлатани, а вірять у неї каліки, невдахи і плебеї... Рівності людей не було, ніде немає й бути ніколи не може. Слабші й дужчі, гірші й кращі, чернь і аристократія. Так було завсігди, так є тепер і так буде повік. Міняються тільки форми, але сам закон зостається непорушним і незмінним” [6]. Винниченко на власному досвіді побачив, що умоглядні проекти теоретиків соціалізму неможливо практично втілити в життя, не спотворивши їх.

У романі соціалістам вдається зруйнувати існуючий суспільний лад за допомогою геніального винаходу - сонячної машини, яка виробляє особливий сонячний хліб. Людина, маючи таку машину, може не працювати, бути абсолютно незалежною від суспільства, бо машина зможе нагодувати його. Поширення цих пристроїв серед народу призвело до руйнації суспільства, здичавіння людей, а не до утвердження соціалістичних ідеалів. Коли було знищено економічну потребу у співпраці задля здобуття шматка хліба, буржуазне суспільство перестало існувати як таке, а на його руїнах соціалізм збудувати не вдалося. В романі капіталізм та соціалізм „гинуть” одночасно, бо виявляється, що крім матеріальної, економічної зацікавленості ніщо не об’єднувало людей. Коли до Німеччини прибули війська іноземних інтервентів, і пролетарі, і інтелігенція, і аристократи об’єднуються для визволення своєї країни. Але вони не стали на шлях збройного опору окупантам. Єдиною їхньою зброєю є „Сонячна машина, набита приязною веселістю духу й любов'ю до наших бідних ворогів”. Один з героїв роману закликав боротися „щирою любов'ю, щирою ласкою й веселістю... Ніякого опору, ніякого саботажу, виконувати всі розпорядження, слухатись усяких безглуздих і жорстоких наказів... Ніякісінького приводу до найменшого непорозуміння, сварки, сутички. Ніяких насмішок, глуму, потайної зловтіхи, захованої злості. Щиро, ясно, весело й любовно до найбрутальніших заходів противника” [6]. Скоро армію ворога було розкладено і інтервенти почали виводити війська.

До речі, тактика боротьби, аналогічна описаній у „Сонячній машині”, була застосована технологами Помаранчевої Революції. „Польовий командир” Юрій Луценко у інтерв’ю „Дзеркалу тижня” описав характерний для Майдану епізод: „Полтретьего ночи захожу на Банковую проверить посты. Вижу, что за двумя КамАЗами, которые власть поставила, чтобы не допустить штурма, стоит маленький ансамбль из галицкого села — гармошка, скрипка, бубен — и поют «Гуцулку Ксеню», а потом «Наша служба и опасна, и трудна». И перед ними стоит семнадцать рядов крымского спецназа — без теплых подшлемников, а на улице минус десять, и ребята уже синие... При этом все вокруг покрыто цветами — и КамАЗы, и щиты спецназовцев. Люди им сигареты клали, горячие чай и кофе приносили”[7].

У „Сонячній машині” Винниченко відкрито не проголошував ідеї солідаризму\ конкордизму, але показав, що суспільство потребує солідарності і єдності, інакше воно не може бути стійким. „Сонячна машина” є спробою художнього осмислення майбутнього буржуазного суспільства і спроб соціалістичних перетворень; осмислення хибності буржуазного та соціалістичного шляхів розвитку і важливості погодження і солідарності в житті суспільства.

Подальше наближення Винниченка до створення доктрини конкордизму відбувалося після Другої Світової війни, коли світ розколовся на два ворогуючих табори, між вчорашніми союзниками по антигітлерівській коаліції починалася так звана „холодна війна”. В цей час різномасна українська еміграція в’язла у чварах та міжгрупових амбіціях. Винниченко, вболіваючи за долю України, звернувся до українства всього світу з закликом до об’єднання задля здобуття незалежності України. Він вважав, що незалежна Україна повинна стати передовою державою, яка виступить ініціатором та провідником ідеї всесвітнього миру, встановлення суспільної злагоди на основі загальнолюдських цінностей, конвергенції суспільних формацій. З цією метою у 1949 Винниченко написав „Заповіт борцям за визволення”, який було опубліковано тільки у 1991 році.

В цій праці Винниченко далі розвиває свою ідею конкордизму. „Визнаючи державу основним засобом збереження і розвитку „національного колективу”, Винниченко наголошував, що без держави нація є „покаліченою”, неповноцінною. Державність за Винниченком – це „устрій всього матеріального і психічного буття цілого народу, його національности, економіки, політики, культури”[8, 9].

У „Заповіті” було визначено головні вади ідеології лібералізму та соціалізму. Лібералізм передбачає повну свободу індивідів, невтручання держави в економічну діяльність індивіда. Винниченко писав, що „інстинкт панування” індивідів має обмежуватися, тому що цей інстинкт є руйнівним, він заважає працювати на користь суспільства, народу. Суспільства, збудовані на засадах лібералізму, де інстинкт панування індивідів не обмежується державою, знаходяться в стані постійною боротьби між індивідами. Сучасний російський дослідник Алієв у своїй праці „Соціалізація Погодження” зазначає, що „особая роль согласия индивидов в одном и несогласия в другом в демократическом обществе порождается все более растущей дифференциацией его по горизонтальной и вертикальной сферам. В результате дифференциации общество обретает характер бесконечного множества возникающих и распространяющихся микрогрупп... Общество в целом обретает характер динамичного, внутренне противоречивого живого социального организма» [9]. Соціалізм же, навпаки – передбачає державний контроль над індивідами. Але підпорядкування мас диктаторові, проводиреві, панівній групі породжує у мас інстинкт підлеглості, покори, „забиває” здатність до ініціативи, робить маси безвольними – шкодить їм.

Винниченко у „Заповіті...” наблизизив читача до осмислення важливості принципу гармонії у всесвітньому масштабі: „Світ уже так спаявся весь, що як тільки в якійсь країні робиться якийсь струс, так він моментально відбивається в інших частинах планети” [8, 87]. Сьогодні, коли має місце процес світової інтеграції, посилення міжнародних політичних та економічних зв’язків, гармонізація міжнародних відносин є одним з найважливіших завдань світового співтовариства.

У „Заповіті” було викладено ідею колектократії, яка мала полягати у впровадженні кооперації не тільки в торгівлі, а й в усьому національному господарстві. Винниченко виступає за введення кооперації „не з наказу начальства, не примусом, не терором, а доброю волею, свідомістю, радістю”[8, 88]. На думку Винниченка впровадження колектократії призведе до значного підвищення продуктивності праці. „Продуктивність праці в колектократії буде на стільки більша, на скільки більше є ціле за частини” [8, 89]. Винниченко пояснює це тим, що „робітник знатиме, що він працює не на хазяїна, приватного чи державного, а на самого себе... що вся його надвартість іде не на розкошування паразитів, а на нього самого та на його родину” [8, 89].

Найбільш повно свою ідею солідаризму\ конкордизму Винниченко виклав у великому трактаті „Конкордизм”. Над цим трактатом він працював протягом 1938 – 1948 років. Але до самої смерті у 1951 році Винниченко вважав публікацію „Конкордизму” передчасною, бо вважав неможливим впровадження в життя своїх ідей в той час. Наскільки відомо, цей трактат не опубліковано до цього часу, рукопис його зберігається в архіві письменника у Колумбійському університеті в США.

В цій роботі найбільш повно викладено соціальну й етичну концепції Винниченка. Підгрунтям усієї філософії Винниченка є його переконання, згідно з яким справжнім спрямуванням філософського пошуку має стати пошук шляхів до шасливого життя людини. Винниченко презентує конкордизм як своєрідну систему методів і правил боротьби з нещастям. Щастя Винниченко трактує як те, що дає довгу, постійну радість життя. Щастя можливе лише тоді, коли людина перебуває у стані узгодження, рівноваги між різними цінностями, досягти яких вона прагне все життя. Головною перепоною для реалізації цього Винниченко вважає соціально-економічну нерівність. Виходом з цієї ситуації є колектократія – влада колективу, основні принцтпи якої викладені у „Заповіті”. Винниченко говорить про необхідність утвердження колективної власності, а не приватної чи державної, як це передбачає лібералізм чи соціалізм. Винниченко не був прибічником встановлення колектократії шляхом революції і тому приділяв багато уваги моралі, етиці конкордизму, яка носить колективістський характер.

Конкордистська мораль спрямована на ліквідацію егоїзму, який, на думку Винниченка, лежить в основі нерівності. Винниченко протиставляє два терміни: конкордизм і дизкоркондизм. Конкордизм означає систему, основану на рівновазі та гармонії, а дизконкордизм – навпаки. Дизконкордистське суспільство породжує егоїстичну мораль: живи для себе, пригнічуй інших задля своєї вигоди. Всупереч цьому конкордистська філософія закликає до гармонії між людьми, між людьми та природою. Тому Винниченко створив досить об’ємну етичну систему конкордизму, яка б стимулювала прагнення індивідів до порозуміння, погодження та гармонії. Конкордистська мораль відкидає накази, заповіді, не визнає принципу „ти мусиш”, а навпаки – вона побудована на правилах-порадах. Ці правила мають регулювати відносини індивіда і колектива, міжнародні та міжрасові відносини.

Індивідуальна мораль конкордизму складається з 13 основних правил, які охоплюють досить широкий спектр людської діяльності, буття. Перше правило рекомендує бути часткою природи, звільнившись від „релігійного гіпнозу”. Видно, що Винниченко прагнув створити зовсім нову мораль, ідеологію – вільну від образів та стереотипів християнства. На відміну від українських націоналістів, які підреслювали свою віданість християнській вірі, Винниченко ставився до релігії дещо негативно. Це знайшло своє вираження ще у „Сонячній машині”, де одна з героїв роману каже: „...страшенно несимпатичне враження робить те, що бог страшенно любить усякі вшановування, наче який-небудь генерал. І як хто не зробить усього, то знов викоріняти його до четвертого покоління. Хіба ж це гарно? А потім, чого бог так любить, щоб неодмінно його прохали помогти в біді? І чого він сам без прохання не зробить? Люди — діти його. А хіба маму треба прохати, коли вона бачить, що дитині погано? Хіба вона жде, що дитина почне страшенно благати її? Так бог же повинен бути добріший за матір і не бути таким церемонним” [6]. У „Конкордизмі” викладено ці правила у формі коротких лаконічних порад.

„Будь погоджений з іншими, не шкідливими тобі істотами на землі...”. „Не годуйся нічим, непритаманним природі людини”. Ці поради стосуються відносин людини та навколишнього середовища, природи.

Наступні чотири настанови стосуються гармонізації власного духовного світу особистості: „Будь суцільним”, „Будь чесним з собою”, „Будь погодженим у своїм ділі”, „Будь послідовним до кінця”.

Чотири наступних правила стосуються гармонізації відносин з іншими людьми: „Не силкуйся любити ближніх без власної оцінки і не претендуй на їхню любов, не будучи цінним для них”. „Завсігди пам’ятай, що всі люди і ти сам хворі на страшну хворобу дизконкордизму. Борися з нею не догмою, не ненавистю, не карою, а розумінням, жалістю, поміччю”. „Живи тільки з своєї власної праці”. „Кохайся, з ким любо кохатися, але родину твори тільки з тою людиною, яку ти всією душею і всім тілом твоїм хотів би мати за матір (батька) дітей твоїх”.

Останні два правила регулюють відносини індивіда та колектива, закликають до повної гармонізації відносин індивіда та колектива: „Не пануй і не підлягай пануванню”. „Будь ні над колективом, ні під ним, ні поза ним, а тільки активною, відданою клітиною його. І тоді навіть страждання за нього буде тобі за вищу радість”[10].

Таким чином, ідеалом винниченкового конкордизму є абсолютне погодження у суспільстві та природі, погодження добровільне і свідоме. Реалізація настанов етики конкордизму передбачає „оздоровлення” кожного індивіда, всих людських колективів в усіх сферах життя.

Взагалі, в основі конкордизму лежить етика. Винниченко виступав проти втілення в життя своїх ідей шляхом насильства, примусу, і тому приділяв велику увагу розробці саме етичної складової свого вчення, яка б мала стати внутрішнім стимулом людей до консолідації та об’єднання. Втіленням цього є винниченкова теорія „чесності з собою”, яка полягає в тому, що віддана праця на користь суспільства не повинна обмежувати свободи індивіда, а бути виявленням його природного прагнення докласти своїх зусиль до розбудови створення різноманітних суспільних благ.

Політична програма, згідно з конкордизмом, повинна бути вільною від тоталітаризму, диктатури та пригнічення усякого роду, повинна утверджувати принцип демократії та свободи. У сфері міжнаціональних відносин Винниченко наголошує на необхідності встановлення „Світової Економічної Федерації з єдиним планетарним господарчим планом” для гармонізації міжнародних відносин у всесвітньому масштабі.

Таким чином, в трактаті „Конкордизм” В. Винниченко намагався створити цілісну, всеохоплюючу доктрину, яка б стала тим „третім шляхом”, що вивів би людство з постійної кризи, породженої пануванням дизконкордизму у світі. „Конкордизм” є яскравим прикладом філософської утопії, але утопія Винниченка є не абстрактною, а практично-корисною. Лібералізм та соціалізм є принципово дизконкордистськими системами, які рано чи піздно мають остаточно розладнатися. Конкордизм – система, згрунтована на гармонії, рівновазі та погодженості людей та природи, окремого індивіда та суспільства.

Ця проблема є актуальною і для сучасної України, яка стоїть перед вибором: наслідувати західноєвропейські зразки побудови суспільства, повернутися у соціалістичне минуле чи обрати новий шлях розвитку. Цим новим шляхом є солідаризм. О. Шморгун вважає, що "український солідаризм є... концентрованим вираженням української національної ідеї на сучасному етапі розвитку людської цивілізації"[11].

;

Література:

1.Тоффлер Э. Третья волна. – М.: ООО «Фирма «Издательство АСТ», 1999. – 748 с. – (Классическая философская мысль.)
2.Социологический энциклопедический словарь. – М., 1998. – 480 с.
3.Революция на Украине: По мемуарам белых/Сост. С. А. Алексеев/ Под ред. Н. Н. По-пова. – Репринтное воспроизведение издания: М.- Л.: Государственное издательство, 1930. – 435 с.
4.Винниченко В. К. Відродження нації. Репринтне відтворення видання 1920 року. – К., 1990. Видавництво політичної літератури України.
5.Цит. По: Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 2004 № 63-65.
6.Винниченко В. К. Сонячна машина. Роман/ Володимир Винниченко; [післямова П. М. Федченка]. – К.: Дніпро, 1989. – 618 с.
7.http://www.zerkalo-nedeli.com/ie/show/525/48663/
8.Винниченко В. К. Заповіт борцям за визволення.–К.: Вид. Т-во „Криниця”, 1991 – 128 с.
9.Алиев М.Г. Социализация согласия. – М., 1998.
10.Цит. по: Горський В. С. Історія української філософії: курс лекцій. – К.: „Наукова думка”, 1996 – 281 с.
11.Шморгун Олександр. Інтелектуальні корені українського солідаризму // Перехід-IV. 2002. Вип. 9. С. 33

Взято з форуму персонального сайту Юлії Тимошенко- http://www.tymoshenko.com.ua/ukr/forums/index.php?...

Німецький експеримент

25 Apr 08 06:24:15 GMT

НІМЕЦЬКИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ

Юрій ЗБІТНЄВ

МОДЕЛЬ “ДЕРЖАВИ ДЛЯ ВСІХ” ДОВОЄННОЇ НІМЕЧЧИНИ ВИЯВИЛАСЯ ТАКОЮ Ж ПРОДУКТИВНОЮ, ЯК І “ФОЛЬКСВАГЕН”.

Німеччина — це вічний союз кількох держав.
Словник “Брокгауз-Ефрон”, 1898 р.

Навчена гірким досвідом життя в умовах марксистсько-радянської моделі соціалізму, Україна протягом десятиліття незалежності шукає панацею відродження в досвіді інших країн. Ми часто чуємо про шведську модель, корейське диво, економічну систему Людвіга Екхарта та катастрофічні аналогії з Веймарською республікою. В той же час ми рідко замислюємось над феноменом тієї ж Німеччини, яка з повоєнних років, незважаючи на поразку у війні, невпинно розвивалась, економічно міцніла, без особливих проблем об’єдналась після повалення Берлінського муру і сьогодні домінує в процесі об’єднання Європи. А треба було б пам’ятати, що витоки соціально-економічної моделі сьогоднішньої Німеччини сягають Німеччини 30-х — 40-х років.

За минулі півстоліття постать фюрера вивчалась світовими істориками так само ретельно, як і постать Сталіна. І якщо останній, за словами У.Черчиля, прийняв Росію з сохою, а залишив оснащеною ядерною зброєю, то Гітлер дав Німеччині той національний дух, що дозволяє їй сьогодні бути монолітною і однією з наймогутніших держав світу. Тож давайте, не виправдовуючи людиноненависницьких методів диктаторів XX століття, подивимось на їхню діяльність під дещо іншим кутом зору.

1. “ГРІШНІ ЯНГОЛИ”

Нинішнє коло історії припало на новий переділ світу, спричинений крахом світової соціалістичної (марксистської) системи. Країни — переможниці у планетарній боротьбі ідей — утворили “золотий мільярд” землян, приречений багатіти і розвиватися в постіндустріальному суспільстві, яке перейшло в інформаційну добу. Решта ж людства не тільки не закріпилася на досягнутих рубежах, а й відкотилася нижче того щабля розвитку та благ, на якому перебувала незадовго до цього, і відтепер приречена животіти в тіні “золотомільярдних” держав і націй без будь-яких реальних перспектив зміни свого становища на краще.

Ця світова війна відрізнялася від усіх попередніх глобальних конфліктів засобами ведення дій. Цілі залишалися незмінними: боротьба за ресурси, захист своїх економічних інтересів, здобуття нових ринків збуту продукції тощо, однак одностайно засуджена людством німецько-фашистська суто мілітарна методика завоювання життєвого простору трансформувалася в ідеологічні, інформаційні та економічні глобальні війни, підкріплювані виснажливим марафоном у сфері вдосконалення зброї масового знищення. Але й будучи демілітаризованою, Німеччина знову вийшла на передові позиції у змаганнях за світове панування і визнається сьогодні як друга за соціально-економічною потужністю країна планети. З огляду на все це виникає, звісно, запитання, чи є у сталих успіхах Німеччини якась закономірність, ну а якщо є, то в чому вона полягає?

Одіозні теорії та особи німецького націонал-соціалізму були засуджені за їхню брутальну політичну практику та злочини проти людства й людяності. Але глибинна суть завдань, що їх висував свого часу перед Німеччиною Гітлер (боротьба проти більшовизму з його закликами до класової різанини у планетарних масштабах, перерозподіл життєвого простору тощо), перебувала в річищі глобальних інтересів усього Заходу, і по завершенні війни їх все одно треба було розв’язувати. Що й було зроблено по війні нащадками тих політиків, котрі кілька десятиріч тому чинили Гітлерові спротив, але не через його стратегічні наміри, а через ті огидні форми, в які він прибрав свою відповідь викликам епохи, через расизм і патологічне людиноненависництво стосовно інших націй.

Відверто продекларувавши свої примітивні — з огляду на вже існуючі в його час можливості розв’язання міждержавних стосунків — погляди на світову історію і спробувавши реалізувати їх у стилістиці батиївських завойовницьких походів, Гітлер виявився на диво архаїчною фігурою у ХХ столітті. Кажучи коротко, виклик майбутнього він прагнув розв’язати засобами минулого. Це був останній сплеск старого уявлення про світ, про методи панування в ньому. Справжня збройна війна на порозі атомної доби, інформаційних технологій, глобалізації була вже анахронізмом. Навчений досвідом безплідного мілітарного зудару, Захід добре зрозумів ситуацію і зрештою досяг того, про що марив Гітлер, шляхом застосування більш тонких технологій світового суперництва.

Тож можна сказати, що теоретики і практики націонал-соціалізму опинилися в колі тих “грішних янголів”, яких непристойно визнавати публічно, але ідеї яких мають своє інтенсивне неофіційне побутування і практичне застосування у істотно видозміненому вигляді. Те, що ідеї німецького фашизму використовуються західними політиками і досьогодні (тільки, зрозуміло, у до невпізнаваності зміненому вигляді і без посилання на їхнє авторство), свідчить, що він слушно відбив певні тенденції цивілізаційного поступу. Його поява тлумачиться зараз як егоїстична захисна реакція людства на глобалізацію світової економіки, загрозу екологічної катастрофи, перенаселення Землі, загострення боротьби за природні ресурси (котрі стрімко вичерпуються) та інші кризові загальноприродні, і зокрема суспільні, явища. З огляду ж на те, що ці явища з часом не тільки не зникли, а й набули дальшого розвитку, доводиться визнати, що фашизм як такий по війні не загинув, а тільки набуває нових форм і проявів, що він формувався як вид суспільної реакції на ту чи іншу екстремальну історичну ситуацію задовго до виникнення самого терміну “фашизм” і виявлятиметься надалі в різних формах повсюди, де виникатимуть сприятливі для цього умови.

2. СКОРОЧЕННЯ ШЛЯХУ

Етіологія сучасного фашизму при цьому може бути різною. З одного боку, умови, сприятливі для його самозародження, характеризуються різким погіршенням життя широких верств населення, розгубленістю перед дійсністю і викликаною тваринним страхом перед невідомістю агресивністю, яка лише чекає виходу і спрямування. Це — фашизм зневірених і доведених до відчаю, але активних членів людської спільноти. З іншого боку, існує й фашизм “ситих”, який надихається агресивністю заможного суспільства “золотого мільярду”, його претензіями на світове панування і на “захист” своїх інтересів у будь-яких куточках Земної кулі ціною придушення й надексплуатації біднішої частини людства. Теорія і практика фашизму можуть виступати і як реакція переможених проти переможців, і як форма на перший погляд ідеологічно бездоганно виправданої та обґрунтованої агресії сильніших проти слабших. Вихід фашизму з латентного стану звичайно припадає на той момент, коли планетарні “низи” й “верхи” у своїх спричинених кризою психологічно-емоційних рефлексіях одночасно починають рухатися назустріч один одному — у лобову атаку.

З огляду на все сказане стає зрозумілим, що в Німеччині 20-х років фашизм просто не міг не виникнути. Це був абсолютно нормальний рефлекс на повоєнний і революційний безлад, рефлекс, спрямований на організацію та самозбереження нації. Разом із тим у прагненні знайти для своєї батьківщини гідне геополітичне місце гітлерівці наробили безліч трагічних помилок, головними з яких були фанатичне протиставлення німців усім іншим народам і прагнення розв’язувати всі проблеми збройним шляхом.

Все це має для сучасних українців безпосередній стосунок. На черговому оберті кола історії, який означив крах марксистського соціалізму, Україна опинилася в таборі тих, хто зазнав поразки у змаганні двох світових систем. І в умовах спричинених цією поразкою політичних струсів, ідеологічної розгубленості, соціально-політичних розвалів, відчаю, апатії тощо питання самозбереження набувають у нас першорядної ваги. У цьому контексті нинішнє поширення в Україні націоналістичних настроїв виглядає абсолютно логічним. Але треба, щоб здоровий націоналізм (національна гідність і самоідентифікація без шкоди для інших народів) не переростав при цьому в ненависть до всього оточуючого світу. Уникнути цього лиха може допомогти досвід жахливих помилок нацистської Німеччини. Разом із тим інші аспекти цього досвіду дають приклади того, як треба будувати життєспроможну формацію та згуртовувати націю на досягнення цієї мети... Спробуймо ж пошукати раціональне зерно та видобути повчальні уроки.

Шукаючи вихід з того нестерпного становища, яке склалося в ній після революції 1918 року та поразки в першій світовій війні, в умовах економічної руйнації і занепаду, завалення грошової системи, масового безробіття і самогубств, гострих класових конфліктів тощо Німеччина знайшла короткий шлях до стрімкого відродження, на хвилі якого прогресує і досьогодні. Цим шляхом, який допоміг Німеччині порвати з минулим і вийти на дорогу, що вела прямісінько у майбутнє, виявилася, хоч як це парадоксально й дико звучить для нашого вуха, велика трагедія і водночас велика перемога фашизму, — перемога всупереч тій поразці, що її він зазнав у другій світовій війні. Фашизм програв мілітарно, але ідеологічно й організаційно здійснив те, чого прагнув: змусив Німеччину порвати назавжди й безповоротно з минулим і присилував її здійснити прорив у майбутнє.

Фашизм для Німеччини був тим самим, що й комунізм для Росії, — у тому розумінні, що це була справжня, хоч і зовсім інша за своїми характеристиками, революція, яка допомогла німцям покласти край хронічній історичній відсталості, консерватизмові, рутинності, вічній другорядності, у стислі історичні строки вихопитися до нових форм суспільного устрою, знайти нові форми соціального співробітництва всередині нації.

У практиці фашизму, якщо дотримуватися об’єктивності, поруч з огидним було багато чого, повторимось, такого, що передбачливо працювало на розвиток сьогоднішньої Німеччини і сприяло складанню того явища, котре згодом дістало назву “німецького дива”. В основі цього дива лежали деякі істотні практичні здобутки німецького націонал-соціалізму, — саме того націонал-соціалізму, що його тиранічними засобами запровадив у життя в гострій боротьбі з іншими напрямками націонал-соціалізму не хто інший, як засуджений, подібно до Герострата, на довічну анафему Адольф Гітлер. Тому, що Німеччина сьогодні знову стала “локомотивом Європи” і осердям її об’єднання в нову історичну спільноту, світ зобов’язаний боротьбі проти фашизму, яка довела необхідність переходу від конфронтації на Європейському континенті (пов’язаної з тривалим історичним періодом формування держав-націй та їхнім змаганням за місце під сонцем) до загального братання та спільного протистояння майбутнім викликам історії. Але разом із тим саме фашизм якнайпарадоксальнішим чином створив той феномен, котрий заклав основи нинішньої соціально-політичної гармонізації у Німеччині та скандинавських країнах. Цей феномен, вже очищений від свого низького походження, тепер називається солідаризмом.

3. У ПОШУКАХ СИЛИ

Перш ніж перейти до висвітлення питання про корені солідаризму, хотілося б заспокоїти читачів: автор цього допису не має ніякого наміру займатися прихованою реабілітацією або апологетизацією фашизму як такого чи непрямим оспівуванням особи фюрера як його найвидатнішого виразника і проводиря . Ідеться про інше — про той корисний історичний досвід, що його треба запозичувати, аби не повторювати чужих згубних помилок. Звісна річ, шукати такий досвід в історії гітлерівської Німеччини — справа досить ризикована. Тут можна й самому потрапити до розряду симпатиків фашизму... І досі панує міщанська громадська думка, що про фашизм треба або говорити тільки погане, або не говорити взагалі. Однак це — синдром слабкості, остраху перед потенційною привабливістю доктрини, а боятися доктрини означає визнавати її життєздатність і силу.

Ну а що, як ставитися до історичних процесів, вчень і практики, в тому числі й фашизму, лише як до модульних формацієтворчих конструкцій, — прагматично, беземоційно (одне слово — без страху і докору), як до перевіреного досвідом матеріалу, придатного для ефективного використання у теперішньому суспільно-політичному житті? У такому підході немає нічого, що б заслуговувало на осуд. Тим більше, що раціональні підходи так чи інакше візьмуть гору над емоціями.

Бо знання – сила. А фашизм — це частина людської історії й досвіду, особливо важлива тим, що фашистська ідеологія виявила надзвичайно велику рушійну силу історичного прогресу і була, як тепер з’ясовується, не лише руйнівною. І цю силу треба об’єктивно вивчати. Чому про людську історію не можна говорити так само відсторонено, як про хімію чи фізику? Адже хіміки породили напалм, а фізики — ядерні бомби. То невже через це треба проклясти і фізику, і хімію на довічні часи?!

У пошуках сили для України спробуймо торкнутися того, що стало для гітлерівської держави джерелом величезної сили, — солідаризму в його німецькому, або, за тогочасною термінологією, — нордичному вияві. Принагідно зауважимо, що європейська думка активно опановує цей матеріал. До останніх праць цього плану треба передусім віднести тритомне синкретичне дослідження Іоахіма Феста “Адольф Гітлер”, в якому дається об’єктивна оцінка феномену гітлерівської епохи. Ця праця отримала всесвітнє визнання, стала взірцем для дослідників подібного спрямування і надала імпульс для деяких спроб практично інтерпретувати її окремі положення.

4. КОНСЕРВАТИВНА РЕВОЛЮЦІЯ

Освальд Шпенглер передбачав настання ери мас, що їх вестимуть за собою вожді. Пророцтво філософа справдилося. ХХ вік став епохою мас і вождів, небачених революцій і глобальних струсів, російського комунізму та німецького націонал-соціалізму.

За визначенням Гітлера, націонал-соціалізм був “консервативною революцією”. Листопадова революція 1918 року поставила Німеччину перед історичним вибором. Зі Сходу її кликав до марксизму Ленін, із Заходу Вільсон навертав до демократії і Європи, яка щойно безжально наглумилася з переможеної Німеччини. Гітлер обрав третій шлях — шлях відродження Німеччини у всій колишній і ще небувалій майбутній величі. Шлях, який він, подібно до багатьох німців, гостро і трагічно передчував і переживав у своїй загостреній тотальною катастрофою свідомості. Гітлер обрав шлях власної національної німецької революції, шлях, який би узагальнив й увібрав у себе попередній досвід народницької, націоналістичної за змістом ідеології “фелькіше”, та об’єднав німців проти основних їхніх кривдників — більшовизму (який сповідував інтернаціоналізм і проголошував злиття націй) та міжнародного капіталу. Це мала бути революція буржуазного світу проти революції пролетарської. Революція не задля зруйнування, до чого кликав “Інтернаціонал”, а задля захисту старого доброго світу з усіма милими серцю пересічного німця старожитностями та ідилією, забобонами і цінностями, насамперед цінностями власного німецького світу, який опинився у великій скруті і національній ганьбі. Революція, спрямована не на перебудову всього світоладу, а на самозахист і самозбереження німців у світі, який стрімко інтернаціоналізувався, руйнувався, стандартизувався. Незвичайність цієї революції полягала в тому, що, захищаючи одвічні цінності, вона кликала не в минуле, а в майбутнє, за яке боролося... в ім’я минулого й одвічного.

Без змін не обходиться жодна революція. Гітлер, ідеалізуючи консервативну Німеччину й консервативний німецький дух, як справжній реформатор засуджував ті національні особливості німців та складові їхньої культури, які заважали ривку нації в майбутнє. Двоїсте, суперечливе ставлення фюрера до Німеччини можна було б виразити поетичним рядком “я ж не люблю її з надмірної любові”. Ця двоїстість породжувала ту різницю ідеологічних потенціалів, яка живила реформаторський порив Гітлера вивести Німеччину в коло світових наддержав, ба більше того — штовхнути її на смертельну боротьбу і навіть загибель, аби тільки не дати їй скніти у ролі відсталої другорядної країни-раба.

Виразний патріотизм та крайній націоналізм Гітлера мали дуже мало спільного із споглядальною залюбленістю германофілів у народ. У боротьбі за майбутнє Німеччини він, на відміну від пересічних “фелькіше”, котрі не спромоглися піднестися вище усяких фольклорних гуртків, партійок і товариств ветеранів, був готовий до якнайвідчайдушніших дій. Тим більшої уваги заслуговує той факт, що за такого радикалізму та екстремізму Гітлер як ідеолог спромігся таки знайти стежку до згуртування всієї нації довкола великої мети.

5. ТРЕТІЙ ШЛЯХ

Постать Гітлера була злучена з націонал-соціалістичною революцією лише на певному етапі її розвитку. Вона вже мала до того і свою суперечливу історію, і свої особливості. Але остаточного спрямування їй надав саме він, Гітлер, який знайшов третій шлях і повів ним Німеччину, протидіючи тому вогню, що його запалила класова боротьба. Щоправда, класовий мир він сповідував заради війни за світове панування і життєвий простір.

Кажучи коротко, суть третього шляху полягала в новому погляді на націю як на цілісний, єдиний і неподільний історичний, расовий і культурний організм . У той час як марксисти сповідували постулат про те, що у пролетаря немає нації, протиставляли клас капіталістів і буржуа класові найманих робітників, підіймали працю на війну проти капіталу, розвивали вчення про непримиренність культур гнобителів і гноблених в одній нації, Гітлер побачив своє завдання в тому, щоб перешкодити поширенню марксизму і більшовизму в Німеччині, не допустити в ній такої ж кровопролитної громадянської війни, як у Росії. Для цього він ладен був на найекстремальніші кроки — аж до пролиття крові включно, що, зрештою, і привело його до ув’язнення. Натомість, якщо гранично засхематизувати його погляди, він пропонував усунення внутрішньосуспільних антагонізмів та консолідацію усіх соціальних верств і прошарків нації на майбутній реванш, на самозахист проти всіх реальних і уявних небезпек, які ввижалися йому в апокаліптичних видіннях боротьби
а життєвий простір новообраного народу — німців, месією якого він щодалі більше почувався.

Ці, здавалося б, базові націонал-соціалістичні позиції сповідували попервах далеко не всі. Такий відомий німецький націонал-соціаліст, як Грегор Штрассер, мав відмінні погляди. Вони теж перебували цілковито в річищі націонал-соціалізму, але так і залишалися скоріше світовідчуттям, не набувши вигляду закінченого вчення.

6. НА СТИКУ СОЦІАЛІЗМУ Й НАЦІОНАЛІЗМУ

Група Штрассера цілковито поділяла соціалістичні ідеали свого часу і лише по-своєму інтерпретувала їх на націонал-соціалістичний лад. Г. Штрассер сприймав соціалістичні гасла не як заклик до класу пролетарів, а як апеляцію до націй-пролетарів, пригноблюваних і визискуваних іншими націями. Він виступав за союз Німеччини з Країною Рад “проти мілітаризму Франції, проти імперіалізму Англії, проти капіталізму Уолт-стріту”. Його група висувала у своїх програмах вимоги ліквідації великих землеволодінь, примусового об’єднання селян у сільськогосподарські кооперативні господарства, злиття дрібних підприємств у корпорації, соціалізації підприємств, в яких кількість працівників перевищує 20 осіб, та передання їх під контроль трудових колективів. Але на цьому соціалізм по-штрассерівськи закінчувався, — Штрассер зовсім не виступав проти приватної власності, право на яку зберігалося за власниками підприємств. Він пропонував запровадити соціалістичний, як на його переконання, спосіб розподілу. Прибуток у такому підприємстві
Належало ділити так: 10% — трудовому колективові, 30% — державі, 6% — місцевій владі, 5% — на загальні потреби. Решта прибутку залишалася власникові.

Ще загостреніше соціалістичні принципи засвідчені в ідейній спадщині молодшого сподвижника Грегора Штрассера — доктора філології Йозефа Геббельса. Як зазначають дослідники, до лав прихильників Штрассера Геббельса привів саме його політичний радикалізм: “Я — найрадикальніший. Людина нового типу. Людина-революціонер”, — писав молодий доктор у своїх щоденниках тієї пори. Йозеф Геббельс та Грегор Штрассер відрізнялися від Гітлера тим, що в умовах загального зубожіння мас, народного відчаю і страху перед майбутнім вимріяли такий романтичний, за визначенням дослідників, соціалізм, котрий підігрівався їхнім щирим сподіванням прорватися з націонал-соціалістичними ідеями в пролетарські кола Німеччини, які перебували на той час піді впливом комуністів. Гітлер же мислив відстороненими ідеями історичної величі й ганьби нації, інтересами раси, зовсім при цьому не переймаючись долею окремої особистості і навіть публічно відмовляючи їй на якісь права поза тими великими завданнями, що їх сам Гітлер і визначив, та вимагаючи, щоб кожен жив виключно героїчними, а вже потім соціальними категоріями.

Як редактор журналу “Націонал-соціалістіше бріфе”, Геббельс тієї пори посилено розробляв пролетарську тематику і не криючись надав журналові відверто антикапіталістичного спрямування. Геббельс відверто протиставляв робітничу північ Німеччини і міську пролетарську культуру зовсім іншій за духом й умовами життя буржуазній та сільській Баварії (де перебував з керівними партійними органами Гітлер). На сторінках цього видання переважали думки тих націонал-соціалістів, які вважали, що в партії не місце радикально налаштованим буржуям, що не слід сахатися соціалізму та робітників. “Ми — соціалісти, — формулював своє кредо журнал, — ми вороги — смертельні вороги нинішньої капіталістичної системи господарювання з її експлуатацією слабких, з її несправедливою системою оплати праці... ми сповнені рішучості за всяких обставин знищити цю систему”.

Цілковито в тому ж дусі, — пише І.Фест, — Геббельс шукав формули зближення між національними соціалістами та комуністами і впорядкував цілий каталог їхніх ідентичних позицій і поглядів. Він зовсім не заперечував теорію класової боротьби і запевняв, що падіння Росії поховало б “на віки вічні наші мрії про націонал-соціалістичну Німеччину”. Геббельс публічно брав під сумнів навіть улюблене вчення Гітлера про універсального ворога-жида, оскільки як послідовник вчення про класовий світогляд освічений доктор філології (на відміну від свого партійного фюрера, який не міг похвалитися буржуазною освітою), вважав, що, “вочевидь, буде помилкою ставити на одну дошку єврея-капіталіста і єврея-більшовика”.

В той час, як Гітлер націлював на Росію вістря майбутніх німецьких завойовницьких походів, а Розенберг визначав Росію не інакше, як “колонію єврейських катів”, Геббельс з величезною повагою і симпатією відгукувався про російську схильність до утопії тощо. У це важко повірити, але соціалістичний радикалізм Йозефа Геббельса заходив настільки далеко, що на важливому партійному форумі він якось навіть вніс пропозицію, “щоб дрібний буржуа Адольф Гітлер був вигнаний з лав націонал-соціалістичної партії”.

Помилкою буде вважати, що це був показний радикалізм. На гроші, позичені під заставу своєї аптеки, Грегор Штрассер заснував видавничий центр для пропаганди своїх поглядів. Крок для людини, яка жертовно віддавала останнє заради поширення своїх ідей без будь-якої вигоди для себе, дуже показовий і шляхетний, навіть у випадку, коли йдеться про націонал-соціаліста, — безкорисливість свідчить на користь чеснот цієї особи зокрема і руху взагалі. Публікації цих видань були сповнені непідробної духовності і щирості, що вигідно відрізняло творчу спілку обдарованих однодумців Г.Штрассера, насамперед Геббельса та Отто Штрассера, від того, що друкували видання, які обслуговували мюнхенських бонз.

Порив до дій і протестний потенціал послідовників Г.Штрассера був дуже високий і відрізнявся від тієї зовні непоказної лінії на легальність, якої дотримувався Гітлер після виходу із в’язниці: почасти зазнали переоцінки його погляди, почасти він нівелював радикальність заради того, щоб удавати громадську лояльність, аби його не було вислано як австрійця без німецького громадянства з країни і тим самим не було покладено край його політичній діяльності на благо Великої Німеччини. У дусі справжнього більшовизму послідовники нової теорії Г.Штрассера вимагали змінити тактику партійної боротьби на готову до крайніх дій “політику катастроф”. Ось що з цього приводу пише І.Фест, маючи на думці Г.Штрассера: “Усе, що було на шкоду і роз’єднувало цю державу — путч, бомби, страйки, вуличні ексцеси чи погроми — уявлялося його прямому жаданню захоплення влади підходящим для досягнення успіху.” “Ми досягнемо всього, — як тлумачив незабаром Геббельс цю концепцію, — якщо зрушимо в похід за нашу мету голод, відчай і жертви”. Важливим доповненням сприймаються слова того ж Геббельса про намір “розпалити іскри в нашому народі в одне велике вогнище національного і соціалістичного відчаю”.

7. НАЦІОНАЛЬНА ЗГУРТОВАНІСТЬ — ПОНАД УСЕ!

Привід до роздмухування такої пожежі в 1925 році дала загальнонімецька дискусія про долю володінь князівських родин, реквізованих соціал-демократами під час листопадової революції 1918 року. І от тоді Гітлер, усупереч позиції більшості націонал-соціалістів, не став на шлях “політики катастроф”. Більш того, він виступив рішучим пожежником, який не дав паліям держави, яка й без того ледве животіла, роздмухати іскри невдоволення в загальнонаціональну пожежу. Подиву гідно дізнаватися таке про особу, яка була ладна спалити світ разом з Німеччиною для здійснення своїх умоглядних побудов.

Багато хто вважав і вважає, що Гітлер при цьому намагався засвідчити перед можновладцями власну лояльність і здобути їхню прихильність. Однак навряд чи можна трактувати його рішучий виступ проти експропріації володінь князівських родин тільки як спосіб запобігти ласки сильних і заможних верств населення. Гітлер був і залишався буржуа не тільки за походженням, а й за своїм прагненням прокласти шлях до визнання себе саме буржуазним суспільством, утвердитися як його останній і єдиний рятівник, месія. Тому навряд чи годилося б дорікати йому в даному епізоді політичним розрахунком і лукавством.

Його міркування були і глибші, і більш ідеалістичні, ніж це може видатися на перший погляд. Гітлер уже на тому етапі не розглядав німецький народ крізь класове вчення. Він не визнавав поділу однієї нації на класи сам і рішуче застерігав від цього інших, викриваючи згубність такого підходу для майбутнього нації як єдиного цілісного організму. Гітлер вказував, що класове вчення покликане внести розкол у державу в інтересах міжнародного, насамперед єврейського капіталу, якому зась увійти в економічний простір національних держав в інший спосіб.

Однак масова свідомість тієї пори оперувала іншими поглядами і політичними категоріями. Священна війна бідних з багатими здавалася шляхом до відновлення порушеної справедливості, дарма що цей шлях вів зрештою до національної катастрофи та історичного небуття, що фізично відчував Гітлер сам і про що попереджав інших. Однак у тогочасній Німеччині, де позиції комуністів були надзвичайно потужними, а загальне соціальне становище нестерпним, закликати народ до класового замирення було все одно, що проповідувати в пустелі або перед глухими. Неоформлений у цілісний світогляд, націоналізм “фелькіше” програвав науково розробленому класовому вченню, яке конкретно вказувало на ворога і вчило, як і що проти нього робити.

Всенародний референдум про долю володінь князівських родин і гостра партійна дискусія з цього питання давала змогу позбутися в лавах націонал-соціалізму тих, у кого націоналізму було менше, ніж соціалізму. Відзначаючись на всіх етапах свої політичної кар’єри виключним радикалізмом, Гітлер не вдавався до тактичних маневрів, спрямованих на збереження масовості своєї партії. Він вирішив піти не тільки проти більшості німців з їхньою ворожістю до багатіїв, а й проти більшості своїх товаришів по партії, які щиро й гаряче, подібно до братів Штрассерів та Геббельса, поділяли класову ненависть доби. Навряд чи коректно пояснювати поведінку Гітлера в цьому питанні обережністю нещодавно побитого собаки (він-бо, нагадаємо, незадовго перед цим побував у в’язниці), оскільки він завжди посідав якнайекстремальніші позиції і вважав, що екстремальність дає змогу партії позбуватися тих поміркованих прихильників, які тільки обтяжують її і топлять усе у вічних дебатах, коли час діяти.

Ризик у цьому чаївся неабиякий, насамперед з огляду на якісний склад лав націонал-соціалістів. З одного боку, ті, хто прийшов до націонал-соціалізму, не приймали марксизму через його інтернаціоналізм, а з іншого, ці люди у війні й революції втратили все, що мали, отож і опиралися тому, щоб повертати соціальним паразитам те, що у них нещодавно відібрали. І втрачати, і набувати має увесь народ разом, а не окремі його верстви, — такою була думка більшості німців. Їм здавалося, що все пішло навспак і старі соціальні кривди, які роз’їдали націю століттями, повертаються назад. Та й принцип схиляння перед авторитетом влади, нехай і вчорашньої, вже був ґрунтовно підірваний у масах, а надто в очах пролетарів і “наці”, котрі багато в чому дзеркально повторювали одне одного за всієї їхньої взаємної ненависті.

В такій ситуації “наці” могли підтримати повернення володінь князівським родинам виключно задля того, щоб зіпсувати настрій марксистам. Водночас це були доволі рішуче налаштовані люди, готові до щоденних вуличних боїв з послідовниками Е.Тельмана, до справжніх хуліганських, ба навіть бандитських дій проти червоних маніфестантів із застосуванням обрізків залізних труб, ножів, каміння, палиць, а пізніше, коли комуністи стали давати адекватну відсіч, то й зброї, з якої стріляли у демонстрантів і страйкарів з дахів будинків. Це були люди, ладні на все, люди, які скуштували крові не тільки на війні, а й у вуличних боях (котрі стали невід’ємною частиною щоденного життя Німеччини), у перестрілках на дахах, куди комуністи виряджали загони для прикриття своїх вуличних виступів. Люди, які вже вважали за ніщо і власне, і чуже життя, оскільки в тогочасних умовах воно перетворилося на постійну муку і втратило остаточно всяку цінність.

Як бачимо, це були відчайдушні люди. Ідеолог світового комуністичного руху Клара Цеткін виділяла серед фашистів насамперед розчарованих представників різних класів і верств населення та вважала їх “найбільш наполегливими, сильними, рішучими елементами усіх класів”. Отож не догодити їм було б дуже небезпечно для партійного фюрера, який претендував на роль виразника їхніх поглядів. Кількісно серед послідовників націонал-соціалізму переважали на той час ті, хто найбільше потерпів від перемін, слідом за якими прийшли важкі часи кризи, — серед них були і робітники, і представники середнього класу, і дрібні рантьє, і дрібні власники, і ті, хто позбувся в часи інфляції своїх накопичень в ощадних касах. Їхнє обурення не знало меж від почуття несправедливості того, що їх позбавили всього і назавжди, а великим феодалам повертають власність.

Це в очах людей мало вигляд крайньої несправедливості. Стихійне обурення охопило більшість нації. Однак саме ці німці не мали ніякого бажання підіграти комуністам, які виступали проти скинутих революцією колишніх владарів країни. Таким чином, у відмові від поновлення священних прав на власність (нехай лише жменьки титулованих багатіїв), революція, яка позбавила більшість німців того, що вони мали, несподівано діставала своє продовження, хоча до цього вже, по суті, програла.

І ось у таких умовах Гітлер виступив у партійній дискусії на підтримку ідеї приватної власності і поновлення князівських родин у їхніх майнових правах. Заразом він нещадно пройшовся і по пунктах програми Г.Штрассера та його послідовників, перейнятої мало не священним марксистським духом боротьби з капіталізмом. Це був відкритий бій “лівому менталітетові” в рядах націонал-соціалізму, але ще більше — вільнодумству, різновекторності зусиль, поглядів, устремлінь, які підривали основи особистої влади Гітлера як єдиного авторитета у партії, її “розуму, честі й гідності”. Гітлер апелював до цінностей, вищих за класові інтереси. І націонал-соціалісти, немов під дією гіпнозу, всупереч своїй налаштованості визнали його правоту.

Чи виграв Гітлер дискусію, поставивши ідею національної згуртованості вище класового розмежування та антагонізму? Не виграв. Але справив — за тодішнього загострення націоналістичних настроїв у народі — настільки велике враження, що просто повів за собою більшість німців, подібно до того гамельнського щуролова, який заграв на чарівній дудочці, щоб вивести з міста заворожених дітей... У числі інших не встояв перед ораторським хистом і особистою магією проводиря мюнхенського “пивного путчу” і Йозеф Геббельс, який до того не дуже жалував Гітлера і вважав його жертвою впливу нікчемного буржуазного оточення, жертвою, яку треба вирвати зі шкідливого середовища та навернути до істинного, з погляду партійної групи Геббельса, соціалізму.

Поставлена в центр партійної дискусії дилема — соціалізм чи націоналізм, класова боротьба всередині нації чи класовий мир в ім’я нації — гранично увиразнилася. Чи не вперше Гітлер, який до того рішуче ішов на всілякі конфлікти, сповідував у політиці аморальність, лицемірство і відверто зоологічну боротьбу за владу, продемонстрував бажання створити німецьке суспільство без конфліктів, спрямоване на утворення безприкладної монолітної “народної спільності”.

Уявлення Гітлера про суть соціалізму зводилися до дуальної пари “пан — раб” (сира темна людська маса і яскрава особистість вождя) та до зобов’язання господаря і вождя якомога повніше задовольняти основні потреби і забезпечувати захист безликої людської маси рабів. При цьому у відповідь на докір Г.Штрассера, що він іде на придушення соціалізму заради своїх вигідних нових контактів з економічними верхами Німеччини, Гітлер, як засвідчує стенограма дискусії, різко заперечив: “Я — соціаліст... Я починав як простий робітник. Я і сьогодні ще не можу терпіти, щоб мій водій їв на обід не те саме, що і я. Але те, що ви розумієте під соціалізмом, — це неприкритий марксизм. Розумієте, переважна маса робітників не бажає нічого, крім хліба й видовищ, вона не думає ні про які ідеали, і ми ніколи не зможемо розраховувати на завоювання симпатій значної кількості робітників. Нам потрібна еліта нової касти панів, котрою рухає не якась там мораль співчуття, а така, що ясно усвідомлює, що вона завдяки своїй кращій породі має право владарювати... Ваша система — це робота за письмовим столом, яка не має нічого спільного з реальним життям...” А на принципове питання, чи збережуться існуючи виробничі стосунки після завоювання влади нацистами, Гітлер відповів: “Звісно. Чи не гадаєте ви, що я настільки легковажний, щоб зруйнувати економіку? Тільки якщо хтось діятиме наперекір інтересам нації, втрутиться держава. Але для цього не знадобиться ні експропріація, ні право робітників на участь в управлінні державою”.

Соціалізм Гітлера, як про те свідчать історики, “не має нічого спільного з “механічною конструкцією” господарчого життя — його “соціалізм” є лише додатковим доповненням поняття “націоналізм”. Соціалізм означає відповідальність усієї структури в цілому за індивіда, тоді як “націоналізм” означає, що індивід всього себе віддає цьому цілому. В націонал-соціалізмі ж, продовжував Гітлер, поєднуються обидва елементи. Такий приклад віддав належне усім інтересам, а самі поняття зводив до ролі гральних фішок: капіталізм знаходив своє завершення тільки в гітлерівському соціалізмі, а соціалізм, виявляється, міг здійснитися тільки в умовах капіталістичної системи” (цитується за: І.Фест, “Адольф Гітлер”).

Г.Штрассер дотепно висміяв примітивізм, як йому здавалося, подібних уявлень про соціалізм спочатку в диспуті, а потім і в пресі. Але дійсність показала, що й Гітлер під час дискусії, дарма що так цинічно все спрощував, був не такий уже й далекий від істини. І демагогією він не займався. Багато хто зараз вважає, що соціалістична складова у назві нацистської партії, так само як і окремі гасла Гітлера, були лише поступкою часу, скерованою на розширення свого електорату. Однак скидається на те, що ідейні гітлерівці щиро вважали себе соціалістами і без усякого лукавства обстоювали описані вище погляди. Що ж до втілення цих поглядів у суспільну практику, то це було зроблено настільки ефективно, що вона (практика) зберігається в Німеччині досі.

8. ДЕРЖАВА НОВОГО ТИПУ

Власне, оця практика, можливо, якраз і є отим скромним і непримітним “ноу хау”, яке було покладене в основу німецького економічного дива повоєнних часів і яке не було забуте тоді, коли Німеччина одностайно відкидала своє недавнє гітлерівське минуле, щоб стати цілковито модерною нацією.

Гітлер поставив гарантом стабільності державу. Дуже швидко після його законного — через вибори — приходу до влади від економічного безладу і злиднів у Німеччині залишився тільки тяжкий спогад. У перші ж роки перебування Гітлера при владі безробіття різко пішло на спад, стабілізувалася грошова система. Порі, коли зарплатню виплачували двічі на день (бо за півдня марка встигала різко знецінитися), прийшов край. Зріс попит на робочі руки. Через країну пролягли широченні сучасні автобани. Налагодився випуск предметів відкладеного попиту, зросло споживання. Було створено легковий автомобіль сімейного типу з промовистою назвою “фольксваген” (“народна машина”) моделі 1938 року, яка і понині випускається і має безліч прихильників у світі, — справді народний автомобіль як за назвою, так і за своєю ціною. З’явилися в масовому виробництві перші індивідуальні телевізори, радіоли, холодильники... Але за цю ідилію доводилося платити всім, і насамперед — німецькому капіталові, національним королям індустрії, національним олігархам.

Гітлер вдягнув на капітал ошийник, намордник, поводок з шипами і привчив його до свого канчука, з яким практично ніколи не розлучався. Він силовими методами запровадив класовий мир між працею і капіталом, між роботодавцем і робітником, — у цілковитій відповідності з тим примітивним, на перший погляд, гітлерівським трактуванням соціалізму, що його осміяв Г.Штрассер як досвідчений доктринер і просто талановита й високоерудована людина, котра читала Гомера в оригіналі. В ім’я усієї нації фашизм різко обмежив капітал в його економічному егоїзмі та правах і не вагався перепідпорядковувати його можливості загальним інтересам суспільства, гарантуючи навзамін капіталові класовий мир і спокій, а робітникам навзамін за їхні сумирність, сумління і працю — високу платню і високі стандарти споживання, медичне обслуговування, соціальний захист та право на безперешкодне здобуття протягом усього життя такої освіти і в такому обсязі (і все це коштом держави), якого той чи інший індивід бажав.

Замолоду німець коштом суспільства вчився і шукав себе, а вивчившись і знайшовши своє місце в суспільстві — служив йому, щоб мати гідну забезпечену старість і повагу. Класовий мир було встановлено насамперед завдяки тому, що нацизм спромігся без експропріації власності банкірів та підприємців запрягти їх до спільного національного воза разом із тими, кого вони, і то виключно у власних інтересах, так довго визискували, неначе кровно чужих. Унормувавши апетити капіталістів, відібравши частину їхнього паю на оплату праці робітників і службовців, націонал-соціалізм догодив одразу двом богам, яким молився: і соціалізмові, і націоналізмові. Без зруйнування основ господарчого і культурного життя нації були досягнуті справедливе виробництво і перерозподіл матеріальних благ (що відповідало доктрині соціалізації суспільства) і водночас — партнерство всередині нації шляхом співпраці усіх верств на загальнонародний інтерес (що відповідало вищим інтересам нації як основи доктрини націоналізму).

Таким чином, Гітлер показав себе політиком, котрий дотримується своїх передвиборчих обіцянок. Звісно, методи, якими вони реалізовувалися на практиці, були практично ті ж самі, що й у СРСР: терор, репресії, культ особи ... З тогочасної Німеччини квапилися від’їхати не тільки ідеологічні інакодумці, а й ті власники капіталів, які не бажали підпорядковуватися законам нової держави, яка проголосила себе силою над усіма силами і дотримувала дані нею публічні обіцянки. Це була перша держава, котра не забезпечувала панування одних класів над іншими і не залежала від того, який блок партій за змовою захоплював на час від виборів до виборів владу у країні, щоб використовувати її виключно у своїх егоїстичних інтересах під виглядом демократії. Влада в цій державі існувала для всіх тих німців, котрі її прийняли і визнали попри всю її примітивність і обивательську сутність. Згодом націонал-соціалізм завів Німеччину у криваву прірву, однак це було згодом, а поки що гітлерівський фашизм демонстрував такі вдалі приклади організації внутрішньополітичного життя країни і досягнення загальнонаціональної злагоди, що вони не втратили своєї актуальності й досьогодні.

Ось що пише з цього приводу І.Фест у своїй книзі ’’Адольф Гітлер’’: “Утопія про класове примирення виявилася настільки сильнішою від утопії про диктатуру одного класу над іншим, що Гітлер зумів привабити на свій бік значні загони навіть пролетаріату, який наводив жах, і включити їх до строкатого складу своїх прихильників, де були люди усіх класів, усіх категорій свідомості і майнового стану. І в цьому плані він справді відповідав своїм претензіям на роль “руйнівника марксизму”; принаймні, він відкрив вразливість марксизму і ту обставину, що цей супротивник зовсім не має на своєму боці законів історії. Як фігура соціальної революції, Гітлер, отже, становить амбівалентне явище, і його неодноразово відзначена “двоїста сутність” не виявляється ніде так виразно, як саме у цьому зв’язку. Бо не можна сказати, що революція, яка була справою його рук, відбулася нібито наперекір його намірам: революційна думка про “оновлення”, про перетворення держави і суспільства у вільну від конфліктів, по-бойовому згуртовану “народну спільноту” була домінуючою завжди (...). Та й супутні обставини націонал-соціалістичної революції, її тупа радикальність і позірно позбавлена програми всеїдність легко можуть слугувати підставою для того, щоб назвати її керівника і натхненника революціонером, оскільки з ближчої відстані майже всі процеси насильницьких перетворень виглядають “патетично кривавим шахрайством”. Тому й панування Гітлера слід, можливо, розглядати не ізольовано, а як терористичну, в певному розумінні якобінську фазу в ході тієї широкомасштабної соціальної революції, яка привела Німеччину у ХХ століття і до цього часу ще не дістала свого завершення”.

9. ФАШИСТСЬКИЙ ПРОТОТИП “НІМЕЦЬКОГО ДИВА”

Хоч як це дивно, але скандальна за своїми засобами і напрочуд енергійна й ефективна спроба Гітлера порвати з порочним минулим хронічно відсталої Німеччини заради її оновлення і прориву в майбутнє з полону уявлень і химер ХІХ століття дістала несподіване продовження у спробі назавжди забути і Гітлера, і націонал-соціалізм з його соціальними експериментами усіма поколіннями німців повоєнної доби. Мало хто з них здогадувався і здогадується, що досвід створення держави як гаранта соціального, класового, внутрішнього миру і найсправедливішого в Європі розподілу національного багатства не урвався із закінченням короткої історії “тисячолітнього рейху”. Сучасна державна машина Німеччини — представник й оборонець інтересів усіх німців від самих же німців з їхніми суто людськими вадами та дрібноегоїстичними інтересами — походить саме з тієї варварської доби. Капітал у нинішній Німеччині приручений і видресируваний, робітничий клас забезпечений і лояльний, розрив між багатими і бідними по споживчому кошику практично відсутній і проходить лише по межі споживання товарів тривалого користування і предметів розкошів. Зарплатня німецького робітника і службовця в середньому у 2—2,5 рази вища за ту ж саму роботу, виконану в сусідніх країнах, які також мають високорозвинену економіку. Усе це — за рахунок тієї ролі держави, яку вона відіграє в Німеччині починаючи ще з тієї доби, коли стала втілюватися на практиці доктрина націонал-соціалізму як ідеології держави для всіх німців. Симптоматично було б у зв’язку з цим зацитувати окремі рядки, написані Гітлером у часи його піврічного ув’язнення в замку Ландсберг:

Всюди і завжди повинні ми доводити, що промисловість і техніка, торгівля і ремесла можуть процвітати лише до тієї пори, поки суспільство в цілому проникнуте ідеалізмом, без якого немає і вказаного розквіту. Справжньою передумовою такого розквіту може бути не матеріалістичний егоїзм, а тільки ідеалістичний альтруїзм, готовність людей жертвувати власними інтересами в інтересах суспільства”.

Уже з юних літ повинні ми виховувати в нашій молоді повагу до націоналізму в поєднанні цього останнього з почуттям соціальної справедливості. Тільки тоді у нас виникне народ, що складається з громадян, справді пов’язаних між собою узами спільної любові, спільної гордості, спільного усвідомлення власної непереможності”.

Ми вбачатимемо своє завдання не в тому, щоб увічнити вплив одного суспільного класу“.

Наша держава повинна буде за всяку ціну покінчити з теперішнім негідним ставленням до фізичної праці. (...) Наша держава судитиме про людину не по тому, яку роботу вона виконує, а по тому, якою є якість її праці”.

...На майбутнє ми повинні відмовитися від надто великої різниці в оплаті праці. Нехай не кажуть нам, що це призведе до падіння продуктивності праці. Якби єдиним стимулом розумової праці була тільки її винагорода, то це означало б, що ми маємо перед собою найприкріші симптоми найбільшого розкладу...”

Одним із завдань нашого руху є вже тепер проголосити таку еру, яка забезпечить кожній людині засоби для гідного існування, але водночас запровадить такі порядки, коли людина житиме зовсім не для самих лише матеріальних задоволень. Для цього, між іншим, ми провадитимемо таку політику винагороди праці, яка навіть найостаннішому рядовому робітникові забезпечить можливість вести чесне порядне життя, якщо тільки він совісно виконує свої обов’язки”.

Звісно, така політика була і залишається не до вподоби німецьким капіталістам — і колишнім, і сучасним. Нинішні капіталісти не вважають за потрібне підтримувати класовий мир у фатерланді ціною перерозподілу виключно своїх, як їм здається, прибутків, з рештою німців, працею яких ті прибутки створюються. Сьогодні капітал у Німеччині підносить голову і погрожує урядові, який підтримує перевірений курс на поєднання націоналізму і соціалізму у сфері оплати праці, соціальних гарантій і захисту німців тощо, перевести свої капітали за межі Німеччини, де платня за працю у кілька разів нижча, а податки — не такі істотні. Отож державі, яка тримається на потужній законодавчій базі та політичних традиціях і має мандат у вигляді довіри до соціал-демократів, котрі домінують у політичному житті країни, доводиться стримувати егоїзм владущих класів в інтересах усієї нації. Не завжди коректно поводяться останнім часом і робітники. Це підтвердило нещодавнє підвищення оплати праці металургів, якого ті досягли шляхом тиску профспілок на власників підприємств (хоч експерти вважали і вважають вимоги металургів економічно необґрунтованими, оскільки спаду в галузі не було, а економіка Німеччини в цілому “перегріта”). Держава і в даному разі повинна відреагувати адекватно, що й має намір зробити.

Поза всяким сумнівом, німецька держава належно реагуватиме і приводитиме інтереси праці й капіталу в гармонію заради суспільного блага. А для нас питання в іншому: коли таку саму роль виконуватимуть в Україні її власні уряд та держава? Адже успіх Німеччини, витоки якого ми сьогодні простежили, переконує в тому, що нам теж потрібна держава, яка б стала над олігархами, котрі привласнили добро усієї нації і не хочуть ставити його на службу інтересам українства. Держава, яка б зобов’язала їх згадати, чиїх батьків вони діти, якого роду, на якій і чиїй землі живуть, що мають робити для неї, для себе, для співвітчизників. Нам теж потрібна держава не взагалі, а саме така, яка б повернула нації гідність, мотивацію до праці, бажання стати гідною серед гідних і впевнено дивитися разом з кращими у краще майбутнє.

Попри всі відмінності, принципові аналогії між Німеччиною далеких 20-х і 30-х та Україною 90-х років є цілком очевидними. Отож німецький історичний досвід, очищений від патології, яка завжди супроводжує пошук оптимальних форм суспільного управління, може бути з успіхом застосований і у нас. Без націонал-соціалізму. Без фюрера. Без терору і примусу. Виключно на усвідомленні переваги, яку дають історична дистанція і добра воля. Те, що Німеччина породила в муках, Україна може здійснити швидко і гармонійно. Ім’я цьому німецькому диву — СОЛІДАРИЗМ.

10. В ОЧІКУВАННІ УКРАЇНСЬКОГО СОЛІДАРИЗМУ

Неважко переконатися, що природа солідаризму полягає не тільки і не стільки в самих законах, якими на певний момент керується суспільство. Сила солідаризму полягає в тих неписаних настановах, законах і правилах, якими суспільство коли офіційно, коли неофіційно регулює вкрай складні стосунки людей з тою ж ефективністю й обов’язковістю, що й писані закони, але там, де писані закони не діють і не можуть діяти, бо не спроможні охопити все різноманіття життя. Це, як неважко здогадатися, субстанція духовна. Це почуття духу нації, який живе у кожному, хто до неї належить.

Якщо простіше, то у відповідності до духу солідаризму нам потрібна держава, яка захистить українську націю від тих, хто поводиться з нею, як криловська свиня під віковим дубом, хто живе нею, як хробак яблуком, хто живе в ній за законом чужинця.

Потрібні нові лідери, — які не грабуватимуть останнє в державі, а керуватимуться здоровим ідеалізмом, аби вживати заходів проти тих, хто заганяє людей у злидні і кризу. Лідери, які матимуть силу протистояти численним ударам долі.

Історія ходить колами. Сьогодні у тій самій точці розвитку, що й Німеччина 20-х років, опинилася Україна.

Кризовий стан в Україні не може не породити політичного радикалізму. А радикалізм має дістати вірне спрямування. Кінцева його мета у найбажанішому для України розгортанні — це солідаризм. Ініціювати цей процес зможе навіть жменька людей, якщо вони відповідатимуть тій висловленій Кларою Цеткін характеристиці, яку було наведено вище. У цьому переконує приклад Німеччини. Українцям не менше, ніж німцям, потрібна така держава, яка виражатиме загальнонаціональні інтереси. За неї треба поборотися, бо олігархи рідко коли без примусу бувають добрими громадянами (так само як, до речі, і пролетарі, що їх нелюдські умови життя змушують забувати слово “Батьківщина”). Та всі ці зусилля варті себе, бо майбутнє України — лише в солідаризмі, тобто в державі для всіх.

http://www.perehid.kiev.ua/n9/12.html

Біло-сердечний прорив" та візії теперішнього і майбутнього України.

24 Apr 08 01:41:16 GMT

Автор: Чистяков Олександр

2008-01-15 13:24:24

Взято з сайту Нова країна - http://newua.org.ua/index.php?nma=catalog&fla=...

Добрий день усім! Давно хотів написати нову порцію своїх думок з приводу того, що відбувається у нашій державі, особливо у світлі останніх політичних подій , але все руки не доходили. Але останній виступ Олега Тягнибока у його блозі на УП ось тут простимулював моє натхнення, оскільки я побачив, що далі спробу свого аналізу та передбачень на майбутнє відкладати не варто, інакше значна частина українського бунтарського культурницького медіа-простору ризикує повернутись на "круги своя" у спробах побудувати своє рідне національне українське гетто, етнічно та бізнесово чисте, якому заважали, по життю заважають і надалі теж будуть заважати злі вороги. Що за обставин сучасності було би остаточною та безповоротною, без можливості щось у подальшому виправити, профанацією та загибеллю української національної ідеї у найбільш глобальному розумінні цього слова.

Я досить давно намагався аналізувати події Помаранчевої Революції, підбірка моїх статей на загал доступна тут

Революция, Украина, Россия, Европа, Касты и братство народов

Деякі історіософічні особливості української ідеї: минуле, теперішнє та майбутнє

Размышления на тему постпомаранчевых времен. Время разбрасывать камни и время предавать

Концепція українського „третього шляху”.

Підсумок обговорень концепції «третій шлях України». Узагальнюючий нарис

Підсумки по завершальному акорду подій «помаранчевої революції»

тому зайвий раз повторювати вже сказане не буду. У цьому нарисі спробую змалювати лише те, чого реально досягнула на цей момент Юлія Тимошенко, як історична постать для України та її народу, і чого вона ще може досягнути, або у які пастки по дорозі до здійснення своєї мети може потрапити.

Ось у цій статті 2005 року я аналізував тодішні можливі розгортки подій і висловлював свою думку на тему того, яким напрямком варто було би рухатись. На цей момент пройшло достатньо часу щоби проаналізувати, що відбулось ТАК, що НЕ ТАК і яким чином у такому разі все рухатиметься далі.

Почнемо з того, що не відбулось так, як хотілось (можливо і не могло відбутись на той момент).

По-перше, Юлія Володимирівна не взяла курс на радикальне оновлення влади та владної машини, базуючись на першому і основному критерії – ступені безкорисливості людей та принципі від'єднання бізнесу від влади. Це мало як добрі, так і не дуже добрі наслідки. Добрі наслідки полягають у тому, що таким чином було уникнуто зайвої радикалізації суспільства і стало можливим значну частину "сильних світу цього" прихилити на свій бік і зробити союзником у боротьбі за право пошуку нових шляхів для країни та суспільства. Але негативні наслідки не менш серйозні, про них поговоримо пізніше.

По-друге ( і це логічним чином випливає з першого пункту), у команду Юлії Володимирівни прийшло набагато менше молодих, перспективних людей з незаплямованою репутацією, а особливо психологічно народжених "вибухом" 2004 року, аніж могло би бути за інших обставин, їм просто не вистачило місця на користь інших членів команди. Це знову мало як добрі, так і злі наслідки. Добрі полягають у тому, що сформувалась досить дозріла команда, команда ТЕПЕРІШНЬОГО, яка здатна вирішувати практичні та життєві завдання в межах тих життєво-політичних умов, які склались в Україні на цей момент. Але є у тому і негативні наслідки, про них теж пізніше.

По-третє, українська нація в цілому поки що не змогла виробити ефективних та дієвих механізмів впливу на владу зовні покладання своїх надій та допомоги у діях тому чи іншому політичному лідеру. У зв'язку з цим лідери, які не виправдали народної довіри, як, наприклад, Ющенко, не мають на цей момент достатньо ефективних механізмів для того, щоби коригувати їхню поведінку і впадають в неадекватність та манію величі. В цьому моменті складно виділяти добре і зле, тому що він об'єктивно скоріше говорить про ступінь психологічної дорослості нації, аніж про добро і зло як таке.

Водночас залишається незмінним те добре, що таки сталось за цей час, і що дає нам перспективи та надії на майбутнє

Не дивлячись ні на що вдалося зупинити занурення країни в болото тотальної та кошмарної морально-етичної деградації, коли брехня, підступ та аморальність вважались лише "аспектами політичної боротьби" і жодної кари для них не передбачалось у принципі. Принаймні дещо з уже зробленого наявно всім засвідчує: дозволено далеко не все, є речі, переступивши які прирікаєш себе на ганьбу та поразку. Досвід Мороза, та й самого Ющенка з його кволим теперішнім рейтингом краще тому підтвердження.

Вдалося зупинити країну на крок перед дефолтом її енергетичних активів, який якщо б відбувся – поставив би жирний і незаперечний хрест на наших претензіях бути хоч у чомусь самостійною та самодостатньою країною.

У людей зберіглась віра в найкраще та найсвітліше у тому числі в душах політиків, віра у реально краще майбутнє своєї країни. Що за умов доконаного пункту 1 було би неможливим, країну заполонили б цинізм, жорстока байдужість та холодний розрахунок. У цьому останньому, збереженні віри у краще та найчесніше, що не все продається чи купляється, не всі зраджують і продають, заслугу Юлії Володимирівни Тимошенко важко переоцінити.

Вичленувавши ці пункти тепер спробуємо зробити побіжний аналіз перспектив і наслідків, які з наявністю цих пунктів пов'язані. Почнемо з найголовнішого на мій погляд, аналізу психоматриць, які уособлювали собою ключові постаті помаранчевої та пост помаранчевої доби, тому що тільки після такого аналізу можливо вичленувати глибині причини дій і, відтак, найбільш неперехідні та значущі їхні наслідки.

Що відбувалося з діями та намірами Ющенка та Тимошенко впродовж останніх років, після Помаранчевої Революції? Як не бери, але Ющенко врешті-решт став уособлювати собою весь психотип стародавньої української Руїни з її підступами, зрадами, інтриганством та дрібним політиканством, неможливістю дійти до якоїсь загальноприйнятної корисної для всіх точки зору та невситимою зажерливістю всіх, хто хоч трошки побачив для себе можливість вирватись «із грязі в князі». Ющенко увібрав у себе всю психічну матрицю цього, до речі питомо українського і дуже традиційного, шляху розвитку, і за наявності лише його на чолі держави у добу після 2004 року нічого принципово нового Україні б не дала. Руїна пройшла би своїми шляхами і закінчилась би абсолютно тим самим, чим вже не раз закінчувалась у минулому. Але на противагу тому був психотип Тимошенко, яка показала принципово іншу для України якість політики, хоча досі ще далеко не ту якість, яка була окреслена ЯК МОЖЛИВІСТЬ основним потенціалом Помаранчевої Революції.

Психотипи Мороза Кінаха та інших різних такого типу нічого вельми цікавого собою не являють, це психотипи дрібних князьків та бояр епохи розбрату, які не в силах нічого робити глобально, але цілком здатні локально гадити та вставляти палки у колеса, принагідно, якщо дають таку можливість, встромляючи ножа у спину тим, хто їм повірив та відкриваючи ворогу вночі брами міст. Особлива тема – Янукович, але то не є власне кажучи український психотип, впродовж історії України місце, яке зайняв Янукович, завжди займав зовнішній ворог, особливість теперішнього моменту у тому, що психотип зовнішнього ворога діяв як-ніби зсередини, працюючи водночас каталізатором процесів та тим "поганим хлопцем", проти якого об'єднуються люди, які за інших обставин йшли би більш ніж відмінними одне від одного шляхами. Юлія Тимошенко привнесла елемент хаотичного несподіваного руху у цю всю налагоджену машину, руху, завдяки якому стало можливим цілковито інакше порівняно з минулим поєднання частин. Тимошенко - креативна, пасіонарна особистість «кочового» типу, яка привнесла в українську політику те, за допомогою чого раніше Україну завойовували її недруги, а саме:

1. Усвідомлення необхідності чіткої централізації та командних дій для тих, хто бажає бути дієвою владою цієї країни

2. Усвідомлення необхідності для державного будівництва ставити всезагальне над особистим, підкорюючи особисте всезагальному.

У останній українській історії подібного роду підхід був властивий хіба для ОУН, хоча там все було обтяжено впливом тоталітарної свідомості, але, однак, саме за часів ОУН і виникли чіткі та зрозумілі властиво українські структури, які були здатні вести ефективну боротьбу та де у чому і перемагати потужні тоталітарні машини того часу. Радянська Україна теж мала ці чіткі структури управління, однак вони не були властиво українським продуктом а, у чіткій український традиції, були «накинуті» як зовнішня канва дії черговими «варягами», роль яких на той момент грала ВКП(б). У випадку Юлії Володимирівни дієвість її шляхів підсилено генетичною «розірваністю» з історією багатовікових українських поразок та історичних тупиків, оскільки вона не вийшла базово з кола тих людей, які сучасний варіант історії України брали за основу свого світогляду. Вона привнесла з собою в українську політику психологію конквістадора, авантюриста і переможця, втіливши у собі багато у чому дух Східної, Лівобережної України, де, як у котлі, перемішувались найрізноманітніші генетичні та культурні впливи різних народів та племен. І цей життєдайний синтез дозволив їй надихнути нову хвилю на запліснявілі простори української політики. Її не у повній мірі етнічна українськість, яку їй часто закидають різні її недоброзичливці у цьому разі є лише благом, оскільки дає можливість свіжого та незаангажованого багатовіковою "кармою" поразок та зрад погляду на речі та дій відповідно цього погляду.

Однак вже наявна історична даність є такою, що ті шляхи, якими вона пішла, неминуче приведуть до двоїстих наслідків, сутність яких варто усвідомити перш, ніж вони стануть серйозною проблемою для подальшого розвитку української держави.

1. По-перше як практичний політик вона вибрала спиратись на найменш заплямоване з наявних на цей момент сил теперішніх українських «сильних світу цього» лише трохи розбавляючи це «новою кров'ю» культурної та політичної молодої еліти. Це дає їй досить потужну та ефективну команду, здатну звертати гори. Але ця команда має одну суттєву ваду: вона «намертво» зцементована навколо особистості Юлії Володимирівни Тимошенко, і якщо раптом цей «цемент» щезне, відразу розвалиться на декілька у чомусь навіть взаємозаперечуючих «векторів впливу».

2. По-друге, налаштованість цієї команди на суто практичну а часом короткочасно ефектну та у теперішньому часі ефективну політику «практичних справ» може суттєво утруднити усвідомлення Україною довготривалих стратегічних перспектив, які вимагають більш відстороненого та абстрактного мислення, ніж зацикленість на дії в «теперішньому часі» як основі всього. Крім того логіка практичної політичної боротьби того типу, у який вона втягнулась, неминуче змусила взяти її на себе багато таких зобов'язань перед членами своєї команди , що всі з цих зобов'язань легко буде поєднати з роботою на благо України.

Однак змушений констатувати, що це скоріше не вада і проблема самої Тимошенко, як стан та рівень свідомості нашого суспільства у цілому, коли не всі прекраснодушні романтики можуть бути ефективними практиками а більшість ефективних практиків є сухими, холодними людьми, яким чужі будь-які абстрактні мрії зовні мрій про "владу світу цього". Якби воно було інакше, то досі вже змогла би організуватись абсолютно незалежна та автономна від Тимошенко, Ющенко чи інших лідерів система громадського самоврядування, оскільки для такої системи необхідні лише чіткі усвідомлення людей стосовно своїх прав та прагнень ці права відстоювати, а оскільки така система поки що не виникла, то це означає, що розуміння прав та прагнень є розмитими і поки що не досить конкретними.

3. По-третє вимушена зв'язка у владному тандемі з «Нашою Україною» веде до того, що з боку БЮТ будуть забезпечуватись суто практичні та емпіричні речі, а якісь ідеологічно-стратегічні візії будуть виходити переважно з лав «Нашої України». Це не є дуже добре з огляду на доволі вузьку європо- та націо-етноцентричність цієї політичної сили, що приводить до суттєвого звуження глобальності мислення,необхідного для насправді нестандартних і творчих пошуків реальної місії країни у світі. Однак на цей момент це неминучий етап, який зазнає серйозної кризи відразу, як виникне нагальна необхідність усвідомити євразійський вектор українського розвитку, який до цього часу практично неусвідомлений та занехаяний. Чим користуються дуже часто ворожі для нашої держави сили. Намагаючись заповнити цей вакуум своїм розумінням євразійства, у якому місця для української держави немає взагалі.

Навіть побіжно оглянувши окреслені тенденції можна зробити деякі найбільш очевидні наслідки на найближче майбутнє. По-перше те, що стосується самої Тимошенко та її політичної сили, а по-друге те, що стосується суспільства у цілому. Що стосовно Тимошенко, то сувора централізація, необхідна та ефективна у випадку перманентних «військових дій» в державному управлінні ЗАВЖДИ обертається розростанням та підсиленням впливу державно-бюрократичного апарату. Зі всіма вадами адміністративно-бюрократичного способу керівництва. Природньо, що при такому способі керування найефективнішим буде концентрація влади у руках однієї пасіонарної особистості з добрими намірами. По аналогії з тим як літак, який втратив автопілот, треба перевести на ручне управління і довіритись пілоту. Але після виходу з піке ВКРАЙ НЕОБХІДНО цей автопілот відновити, і роззосередити владу від центру на периферію для максимального обмеження та підпорядкування «звортнім зв'язкам» влади державно-бюрокартичного аппарату. Це той етап, який поки що у світі В ПОВНІЙ МІРІ не пройшов взагалі ніхто.

В України є шанс бути першою. Але це буде можливо лише за тих обставин, якщо українське суспільство грамотно використає той час, який йому буде дадений, поки нова державно-бюрократична українська машина буде стверджувати себе та підсилюватись, перемелюючи у собі рештки старого постімперства, що зайшло у логічний та старечий маразм «влади парїїв». На цю боротьбу і це перемелювання потрібний час. Цим часом українське суспільство повинно скористатись, щоби вибудувати всередині себе горізонтальні мережеві взаємозв'язки. Які будуть використані для захисту своїх прав та свобод та дієвої протидії владній машині у тих випадках, коли вона вже буде мати достатньо сил щоби не тільки «перемолоти» своїх конкурентів, але і зазіхнути на повномасштабну владу над суспільством як таким.

Такі наміри - це природня властивість БУДЬ-ЯКИХ державно-бюрократичних машин, і чи вистачить у Юлії Володимирівни мужності і мудрості не тільки премогти за її допомогою чужого дракона, але і демонтувати після цієї перемоги - то покаже тільки час. Але за будь-яких обставин вона цього просто не зможе зробити, якщо не будуть вибудувані горизонтальні мережеві зв'язки нарівні живої тканини суспільства, якщо люди не зможуть об'єднатись одне з одним на основі ідей спільної дії для спільних досягнень і захисту своїх прав, як матеріальних так і духовних. Час після революції ми багато в чому використали просто на усвідомлення наявності проблем. Час, який Тимошенко буде у владі а державно-бюрократична машина буде основні свої зусилля витрачати не на захоплення влади над власним суспільством, а на боротьбу з іншими владно-олігархічними драконами, - це час для усвідомлення суспільством не лише наявності проблем наподобу до природньої дихотомії України, розподілу на Захід-Схід і т.п., але і шляхів цих проблем вирішення. Без цих живих об'єднавчих ідей жодні соціальні програми чи приріст ВВП нас не порятують, а будуть лише короткочасними «паліативами». Ми повинні будемо знайти ідейну єдність, тільки з цього зможе виникнути подальший розвиток.

Якщо брати по історичній аналогії, то часи Ющенка подібні на часи Гетьманщини і Руїни, часи Тимошенко будуть подібні на часи ствердження державної машини Катерини Другої, з тією відмінністю, що центр цієї машини буде знаходитись на цілком українських теренах. І парадокс полягає у тому, що Руїна Гетьманщини завела Україну у неволю кріпацтва, яким на той час користувались державні діячі для ствердження своєї держави, і тільки після ліквідації самоврядування часів Гетьманщини змогла виникнути потужна та ефективна на той час імперська державна машина. Але сучасна ефективна державна машина подібного типу в сухому рештку буде мати сенс лише тоді, КОЛИ ПРИСЛУЖИТЬСЯ ДО НАРОДЖЕННЯ ТА СТВЕРДЖЕННЯ ТОГО САМОВРЯДУВАННЯ, ЯКЕ МИ ІСТОРИЧНО ВТРАТИЛИ ЗА ЧАСІВ КАТЕРИНИ, АЛЕ ВЖЕ НА ПРИНЦИПОВО ІНШОМУ ІСТОРИЧНОМУ ОБЕРТІ ТА ЗОВСІМ ІНШІЙ ЯКОСТІ СВІДОМОСТІ.

І якщо так станеться то це буде означати що маятник, який три сторіччя тому хитнувся в один бік тепер повернувся на попереднє місце, але вже оновлений і озброєний новим досвідом та життєвим сприйняттям. Що дозволить іти уперед на принципово інші порівняно з минулим обрії. Проблеми часів правління Тимошенко можуть, до речі, бути абсолютно психологічно подібними проблемам часів Катерини Другої (за виключенням того, що під час "точок біфуркації" політичного простору вибори треба буде робити у психологічно та напрямковo протилежному руслі, ніж були зроблені тоді, і якщо так буде то це означатиме, що історичні уроки ми засвоїли добре), починаючи від втрати «державними сановниками» відчуття реальності і бажання перебрати і державу, і народ у свою вотчину, закінчуючи бажанням побудувати "потьомкінські селища" для цариці, щоби захистити тим себе і свої інтереси влади та земної могутності. Губський чи Хорошковський мало чим психологічно відрізнятимуться від Потьомкіна чи Орлова. І це - неминучий наслідок намагання Юлії Володимирівні у поточній жорсткій та безкомпромісній політичній боротьбі спертись на підтримку «сильних світу цього» Це - її вибір, можливо навіть на цьому етапі це неминуче зло, але наслідки цього нескладно передбачити. Ці люди допоможуть Україні звільнитись від сьогоднішнього рабства, але завтра спробують її взяти у рабство власне. Як казала Леся Українка "хто визволить – в неволю забере". Якщо Україна неправильно скористається даним їй історичним часом і дозволить їм це зробити.

І наостанок хочу сказати, що я не поділяю побоювань багатьох людей сьогодення на предмет того, що сучасні магнати, у тому числі від Тимошенко, в силах і змозі знищити та роздати на всі боки Україну. Це було би неминучим за тих обставин, якби крім дихотомії «Ющенко-Янукович», які відображають собою впливи взаємозаперечуючих різновекторних сил української метаісторії, нічого іншого не було. Оскільки ці різновекторні сили у взаємному поборюванні обов'язково звали би на допомогу антагоністичні зовнішні сили і розплачувались би за їхню допомогу країною та людьми цієї країни. За допомогою Тимошенко в України буде вихід з цієї дихотомії. Навіть вельможі та сановники, які неминуче почнуть стверджуватись за часів її правління, не будуть вельможами та сановниками інших держав. Вони будуть і порожденням, і у чомусь успіхом, а у чомусь проблемою цієї землі. Це зумовлено базовим типом енергетики, який несе у собі Тимошенко. Всі дії, які вона робить, підпорядковані дуже чіткій і конкретній меті: сконцентрувати у своїх руках достатній владний ресурс, щоби мати можливість спробувати здійснити ту ідею країни, ідеальної у аспекті побудови владної машини та взаємин цієї машини із суспільством, про яку вона мріє і яку хоче побудувати. І люди, яких вона підбирає, хочеш не хочеш будуть йти у руслі цього загального потоку, які би особливі амбіції чи особисті проблеми вони при цьому не мали. Все: соціальний бюджет чи інноваційні технології, виконання обіцянок чи боротьба з агресивними впливами інших владних груп, призначення чи зняття «антикризових менеджерів» - все це для неї лише інструменти, кроки на шляху до цієї головної, базової мети її життя: спроби побудови ідеальної, нової країни «з чистого листа».

Тому побоювання на предмет того, що задля бажання сподобатись чи на відпрацювання боргів комусь вона особисто віддасть в інші руки важелі впливу над країною та перекреслить тим для себе всі можливості здійснити свою власну мрію - вони просто беззмістовні. Вони викликані нерозумінням сутності мотивацій та життєвих потреб цієї людини. Її потреби - у спробах зробити велике. І нічого менше цього великого її не влаштує. Але цю основну ідею свого життя, у чому парадокс, вона просто не зможе здійснити, спираючись лише на власну політичну партію чи державно-бюрократичний апарат. Якісь початки цьому можуть бути закладені, лише якщо народиться жива мережево-об'єднана тканина суспільства, яке знайде об'єднавчі для себе ідеї і захоче їх здійснити та задля них жити, без огляду на що б там не було. Сходженням Юлії Тимошенко на владний Олімп нам, Україні, дадений для цього найголовніше і найважливіше на сьогоднішню мить – ЧАС. І народження такої живої тканини суспільства залежить від кожного окремо взятого громадянина України. Його думок, життєвих цілей, намірів та дій. І поки що в нас є можливість прожити життя так, щоби наші нащадки пишались і нами, і нашим часом і тією країною, яку ми після себе залишимо. Але може - це не означає буде. Попробуємо зробити так, щоби БУЛО.

Фашизм чи солідаризм?

22 Apr 08 02:47:15 GMT

Ігор Каганець "Фашизм чи солідаризм?"

Джерело: Журнал Перехід ІV

10.08.2002З

Знання деяких принципів легко компенсує незнання деяких фактів
(Гельвецій)

Лист в редакцію:

Шановні! Ходячи довкола головного питання, ніхто не може або не хоче прямо сказати вголос: наше майбутнє можливе тільки тоді, коли ми - Україна - пройдемо стадію ФАШИЗМУ. І нехай від слова "фашизм" не тремтять у Вас руки. Поміркуйте над суттю, а не над формою. Блискавична зміна влади від "А" до "Я" та заміна кволих, вмираючих реформ на нестандартні та рішучі, науково обґрунтовані дії, без огляду на інерцію більшості населення, - це шанс за короткий термін вирватись настільки вперед, наскільки це можливо, і залишити в минулому "хохлацький" менталітет. Усе це цілком здійсненне, але лише за умови, що ми не тільки будемо клацати клавіатурою комп'ютерів, а й об'єднаємось у житті. Україна має бути не віртуальним проектом, а реальним! Я дуже хочу почути Ваші думки у відповідь.

З повагою, Віктор Агейченко, agejtchenko@ukr.net

Пряме запитання, поставлене нашим читачем, потребує прямої відповіді. Тим більше, що це не просто цікавість окремої людини, - це проблема, яка хвилює тисячі мислячих людей, що шукають виходу України із системної кризи. Наш журнал уже звертався до питання про історичні уроки фашизму у статтях Юрія Збітнєва "Німецький експеримент" (№ 9), Олександра Шморгуна "Авторитарна модель: мистецтво неможливого" (№ 7) і Володимира Федька "Нацизм і більшовизм" (№ 8). Настав час підійти до системного розгляду цієї актуальної теми із застосуванням методології психоінформатики.

ПРИНЦИП ЧОТИРЬОХ ФАЗ

Наш світ улаштований так, що будь-яка масштабна ідея (наукова, політична, технологічна) у процесі свого розвитку має тенденцію проходити чотири фази:

1) генерування та популяризація ідеї або її нового бачення;

2) створення експериментального зразка (діючого прототипу, чернетки) та його випробування в екстремальних умовах;

3) руйнування зразка (кризове випробування), критичний аналіз результатів експерименту;

4) синтез всього набутого досвіду, створення повноцінної моделі та її масове тиражування.

Наочним прикладом може бути створення нового автомобілю. Після формування ідеї нової машини і розробки конструкторської документації (фаза 1) відбувається створення діючого зразка. Ця експериментальна модель перевіряється і проходить жорсткі випробування на механічні, температурні, вібраційні, хімічні та інші навантаження (фаза 2). Щоб визначити межу можливого і неможливого - треба її переступити. Тому є лише один спосіб виявити межу міцності системи - збільшувати навантаження доти, доки вона не зруйнується. Тому БУДЬ-ЯКИЙ ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНИЙ ЗРАЗОК "В ІДЕАЛІ" Є ПРИРЕЧЕНИМ НА ЗНИЩЕННЯ. Після його руйнування починається етап осмислення сильних і слабких сторін експериментальної моделі (фаза 3). І лише після того, як успішно пройдені ці три етапи і зроблені вірні висновки, стає можливим створення повноцінної системи, придатної для масового виробництва (фаза 4).

Принцип чотирьох фаз є т. зв. "системним принципом" - емпіричним узагальненням, сформульованим на основі тривалого досвіду вивчення різноманітних об'єктів і явищ, їх колективного осмислення і громадської оцінки [1]. Як і всі інші системні принципи, Принцип чотирьох фаз є універсальним, тож приклади його застосування можна знайти в усіх сферах нашого життя[2]. Навіть при написанні цієї статті спочатку була ідея (фаза 1), потім чернетка (фаза 2), згодом обговорення статті із фахівцями і критиками (фаза 3), нарешті написання нового тексту і його публікація в журналі відповідним тиражем (фаза 4).

ПРИНЦИП ЧЕРГУВАННЯ КВАДР

Проте розуміння дії принципу чотирьох фаз буде неповним, якщо залишити поза кадром людський фактор. Почнемо з того, що кожна людина, попри власну неповторність, належить до одного з 16-ти типів інформаційного обміну (психотипів або соціотипів), що переконливо показав Карл Густав Юнг у фундаментальній праці "Психологічні типи" (1921). Висновки Юнга знайшли надійне емпіричне підтвердження і стали підставою для формування відповідних технологій ідентифікації соціотипів, надання життєвих та професійних рекомендацій, ефективних стратегій самореалізації тощо. Пізніше виявилося, що всі 16 соціотипів об'єднуються у 4 четвірки персонально сумісних типів - т. зв. "квадри". Кожна з чотирьох квадр - не лише найкраща комбінація соціотипів для творчості, праці і відпочинку. Кожна квадра - це психоінформаційна система, для якої властиві свій унікальний світогляд, стиль життя, естетика, характер міжлюдських стосунків і навіть гумор.

Але що спільного між типологією Юнга і принципом чотирьох фаз? Виявляється, що на кожній фазі розвитку ідеї активізується відповідна квадра. Наприклад, на першій фазі має тенденцію домінувати перша квадра, світогляд якої неначе вступає в резонанс з викликом часу, а її спосіб життя ідеально відповідає завданням першої фази. У процесі розвитку ідеї ініціатива послідовно переходить від першої до четвертої квадри, після чого згадана ідея знаходить своє повноцінне втілення або виходить на новий оберт еволюційної спіралі і продовжує свій розвиток з нової першої фази.

Принцип чергування квадр яскраво виявився в ході розвитку ідеї української незалежності починаючи з кінця 80-х років XX ст. На першій, "ідейно-революційній", підфазі яскраво виявила себе плеяда політичних діячів з першої квадри. Так, "Рух" очолював Іван Драч (логіко-інтуїтивний інтроверт, соціонічний псевдонім - "Аналітик"), захоплення і масове схвалення викликали сміливі атаки Степана Хмари ("Аналітик"), Лариси Скорик та Івана Макара (інтуїтивно-логічні екстраверти, "Новатори"), дуже ефектно лунали емоційні виступи Володимира Яворівського (етико-сенсорниий екстраверт, "Популяризатор"). Від 1990 року, коли відбувся перехід до другої підфази, головною діючою особою став Леонід Кравчук (сенсорно-логічний екстраверт, 2-а квадра, "Генерал"). Перехід до 3-ї підфази був ознаменований приходом до влади у 1994 році Леоніда Кучми (логіко-інтуїтивний екстраверт, 3-я квадра, "Підприємець"), а четверта фаза (2001-2004) відбувається під знаком двох найбільш міфологізованих політичних фігур сучасної України - Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко (обоє - логіко-сенсорні екстраверти, 4-а квадра, "Адміністратор")[3].

Вірогідно, що ми є свідками завершення чергового циклу розвитку української ідеї, головним результатом якого стало політичне виокремлення УРСР з імперського організму СРСР з успадкованими від нього хронічними хворобами рабства, неефективності та інтелектуальної зашореності. Починається новий цикл, головним завданням якого є перетворення цієї виокремленої території на сильну і самокеровану державу, а її деморалізованого і дезорганізованого населення - на здоровий і одухотворений український народ.

- Гарна мета, але виглядає надто абстрактно. Чи не можна конкретніше сформулювати завдання нового етапу розгортання української ідеї?

Можна. Але для цього треба скористатися іншим системним принципом, а саме Принципом виходу із системи. Він формулюється так: "Щоб зрозуміти поведінку системи - потрібно вийти у надсистему". Для розкриття дії цього принципу іноді використовують пояснення рівномірного і прямолінійного руху зі шкільного підручника фізики: "...Перебуваючи в закритій каюті парусного корабля, що рухається рівномірно і прямолінійно по спокійній воді, неможливо ніякими фізичними методами установити факт руху... Єдиний спосіб - вийти на палубу і подивитися на берег..." У цьому простенькому прикладі в закритій каюті - система "людина-корабель", а вихід на палубу і погляд на берег - вихід у надсистему "корабель-берег"[4].

Ситуацію ще більше прояснює Принцип ефективного цілепокладання: "Ціль, яка визначає ефективну поведінку системи, завжди задається надсистемою"[5]. Наприклад, якщо підприємство виробляє не ту продукцію, яка потрібна споживачам (надсистемі), то воно лишиться без споживачів і збанкрутує. Одне слово, якщо система ставить перед собою цілі, які суперечать надсистемі, вона порушує Принцип ефективного цілепокладання і наражає себе на небезпеку знищення.

Подібно і з українською ідеєю. Для розуміння її сенсу і випрацювання національної стратегії треба вийти у надсистему і побачити місце України у певному глобальному процесі, суб'єктами якого вже є не окремі особистості, а народи. Отже, саме час перейти від типології особистості до типології національних характерів.

ТИПОЛОГІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ ХАРАКТЕРІВ

З погляду системології, людство є живою цілеспрямованою системою, що знаходиться в процесі самоорганізації і чимраз глибшого структурування. Природними, органічними структурними одиницями людства є народи.

Кожний народ має свій національний характер - етнопсихіку. Слово "психіка" походить з грецької мови і означає "душа". Душа оживляє людське тіло та визначає його поведінку. Коли душа покидає тіло, тоді організм людини вмирає й розкладається. Це ж саме стосується й народних організмів. За словами Карла Густава Юнга, "душа народу є лише дещо складнішою структурою, ніж душа індивіда". Ця колективна душа є головним чинником, який визначає поведінку народу, його можливості та перспективи.

Дослідження національних характерів показало, що народна душа підлягає тій самій 16-типній класифікації, що й психіка індивіда. Наприклад, французький національний характер описується соціотипом "етико-сенсорний екстраверт" ("Популяризатор"), німецький - "логіко-сенсорний інтроверт" ("Контролер"), американський - "логіко-інтуїтивний екстраверт" ("Підприємець"), український - "етико-інтуїтивний інтроверт" ("Миротворець").

Якщо згадані народи стають суб'єктами того ж самого глобального процесу, то існує велика імовірність, що кожен з них виявлятиме особливу активність під час "своєї" фази розгортання цього процесу: французи (квадра 1) > німці (квадра 2) > американці (квадра 3) > українці (квадра 4).

- Що ж це за глобальна ідея, на різних фазах розгортання якої послідовно домінують французи, німці, американці та українці?

Це фундаментальна ідея еволюції людського роду, формування гармонійної особистості й гармонійного суспільства. За багато тисячоліть свого розгортання ця ідея пройшла багато циклів. На кожному з них мали місце великі перемоги і великі помилки та поразки, внаслідок чого людина набувала нового досвіду і прогресувала.

Останній цикл розвитку ідеї досконалого суспільства припадає на кінець 19-го - початок 20-го століття. Цього разу вона набула поширення під назвою СОЛІДАРИЗМ. Її генератором і популяризатором виступила "країна першої фази", "всесвітній законодавець мод" - Франція.

1. ГЕНЕРУВАННЯ І ПОПУЛЯРИЗАЦІЯ ІДЕЇ: ФРАНЦУЗЬКИЙ СОЛІДАРИЗМ

Як пише авторитетний дослідник солідаризму Володимир-Юрій Данилів, "ідея солідарності не нова, в тій чи іншій формі вона існувала ще в добу античності. Це поняття було добре відоме і римській юриспруденції. У новіші часи цією проблемою серйозно займалися французькі філософи. Франція стала батьківщиною модерного вчення солідарності. У цій країні в 1907 році вперше було вжито термін "солідаризм". Селестін Шарль Альфред Буґле[6] у своїй праці "Le Solidarisme" заклав основу ідеї солідаризму, яку він вивів з принципу солідарності"[7].

Цю думку підтверджує відомий український економіст, політолог і культуролог Олександр Шморгун у розділі "Науковий фундамент солідаризму": "Ця соцiально-економiчна течiя набула особливого поширення у Францiї, де її найвiдомiшими представниками були Шарль Жид, Емiль Дюркгейм, Леон Буржуа. Вони надали своїм iдеям солiдне теоретичне обгрунтування. Зокрема, можна назвати такi працi: Дюркгейм "Про розподiл суспiльної працi" (1893), Буржуа "Нарис фiлософiї солiдарностi" (1902), Ейхталь "Соцiальна солiдарнiсть та її новi формули" (1903), Бугле "Солiдаризм" (1907), Флеран "Солiдарнiсть" (1907)".[8] У межах цього напрямку, продовжує автор, не тiльки розвивалися основнi принципи соцiального партнерства мiж працею i капiталом, а також економiчної кооперацiї, але й розв'язувалася проблема досягнення суспiльної злагоди, системної рiвноваги суспiльства з ринковою економiкою.

2. СОЦІАЛЬНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ: НІМЕЦЬКИЙ ФАШИЗМ

Ідеї солідаризму для Німеччини не були великою новиною. З подібними ідеями виступали вже німецькі державні соціалісти, головним виразником яких можна вважати Адольфа Вагнера ("Загальне або теоретичне вчення про народне господарство", 1876): "Для державних соціалістів немає суттєвого антагонізму між класами та індивідами однієї нації. Навпаки, їх згуртовує моральна солідарність, яка стоїть куди вище за економічну. Її можна побачити у спільності мови, звичаях і соціальних інституціях. Державу слід розглядати як орган цієї моральної солідарності. Для неї всі громадяни рівні; вона повинна дбати про всіх"[9].

Найрадикальнішу спробу створити "державу для всіх" згодом здійснили німецькі націонал-соціалісти: "Гітлер силовими методами запровадив класовий мир між працею і капіталом, між роботодавцем і робітником. В ім'я усієї нації фашизм різко обмежив капітал в його економічному егоїзмі та правах і не вагався перепідпорядковувати його можливості загальним інтересам суспільства, гарантуючи навзамін капіталові класовий мир і спокій, а робітникам навзамін за їхні сумирність, сумління і працю - високу платню і високі стандарти споживання, медичне обслуговування, соціальний захист та право на безперешкодне здобуття протягом усього життя такої освіти і в такому обсязі (і все це коштом держави), якого той чи інший індивід бажав.

Замолоду німець коштом суспільства вчився і шукав себе, а вивчившись і знайшовши своє місце в суспільстві - служив йому, щоб мати гідну забезпечену старість і повагу. Класовий мир було встановлено насамперед завдяки тому, що нацизм спромігся без експропріації власності банкірів та підприємців запрягти їх до спільного національного воза разом із тими, кого вони, і то виключно у власних інтересах, так довго визискували, неначе кровно чужих. Унормувавши апетити капіталістів, відібравши частину їхнього паю на оплату праці робітників і службовців, націонал-соціалізм догодив одразу двом богам, яким молився: і соціалізмові, і націоналізмові. Без зруйнування основ господарчого і культурного життя нації були досягнуті справедливе виробництво і перерозподіл матеріальних благ (що відповідало доктрині соціалізації суспільства) і водночас - партнерство всередині нації шляхом співпраці усіх верств на загальнонародний інтерес (що відповідало вищим інтересам нації як основи доктрини націоналізму"[10].

Для свого соціального експерименту німецькі націонал-соціалісти мали народ, етнопсихіка якого дивовижним чином поєднувала романтичний запал з високою організованістю, що ідеально відповідало другій, експериментальній фазі розгортання ідеї. Справді, ефективному експериментатору потрібні саме такі риси вдачі - здатність повірити в "неможливе" + холоднокровна методичність.

Експеримент виявляв як позитивні, так і негативні аспекти. Дещо узагальнюючи, можна сказати, що в першій половині 12-літнього правління націонал-соціалістів більше виявлялися позитивні, світлі і продуктивні аспекти, а у другій половині - негативні, темні й патологічні. Зрозуміло, що націонал-соціалісти були далекі від того, аби уявляти себе якимись еволюційними експериментаторами. Та по-іншому і не могло бути, адже якби вони про це здогадувалися, то тоді б "чистота експерименту" цілком втрачалася.

Для того, щоб експеримент був повноцінним, його учасникам потрібна свобода дій (зрозуміло, в рамках експерименту). Націонал-соціалістичний режим забезпечив німецькому народу таку свободу, і це привело до творчого спалаху в багатьох сферах життя, особливо в науках і технологіях. За словами англійського дослідника націонал-соціалістичної революції Яна Кершоу (одного з найбільших світових авторитетів з цього питання), позиція німецьких фашистів "сприяла ліквідації елітності, основаній на походженні і багатстві. Натомість нова еліта - людей рівних можливостей, найкращих, сильних, здібних, тих, які досягли успіху завдяки особистим рисам, - мала зайняти належне їй місце"[11]. "Встановилася динаміка, яка нестримно рухала процес в напрямку сталої, прискореної політики сильного ризику. ...Гітлерівський аргумент стрімкого ривка на тлі неприпустимої альтернативи застою і остаточного занепаду міг мати успіх". "Укріпившись при владі, нацизм відзначався динамізмом, який помітно відрізняв його від інших існуючих правих авторитарних режимів - фашистських чи напівфашистських. Невгамовна енергія, прискорення подій, кумулятивний радикалізм гітлерівського правління не йшли ні в яке порівняння з режимом, наприклад, Муссоліні в Італії, не говорячи вже про авторитарну владу Франко у профашистській Іспанії. На жодному з етапів держава Гітлера не втрачала рушійної сили..."[12]. Наведені цитати яскраво характеризують раптовий пасіонарний спалах, викликаний резонансом між національним характером (2 квадра) і фазою розвитку ідеї (2 фаза).

Для більшості читачів це може виглядати неймовірним: Гітлер настільки послабив державну бюрократичну машину, що згаданий вище Ян Кершоу охарактеризував це як управлінський хаос і навіть як "розпад держави"[13]. Головними чинниками консолідації нації та організованих дій стали пасіонарна ідеологія і особистість фюрера. Всі ініціативи, що вписувалися в націонал-соціалістичну ідеологію, мали повну свободу розвитку. Все, що не відповідало цій ідеології, було пригнічене, знищене або витіснене на периферію.

За Гітлером стояли широкі маси народу: "Одностайність щодо гітлерівської держави панувала від самого початку існування Рейху і тривала аж до середини війни"[14]. Важливими чинниками такої масової підтримки режиму стали ліквідація безробіття, підвищення рівня життя широких мас, запровадження класового миру між працею і капіталом, високий рівень охорони здоров'я, доступність якісної освіти. Цілеспрямована політика сприяння материнству і дитинству виражалася в таких заходах, як шлюбна позичка, турбота про вагітних, надання їм кращих санаторіїв у мальовничих куточках Німеччини, створення груп підтримки жінок та ін. Цікаво, що при націонал-соціалізмі пройшла наймогутніша у світі кампанія проти паління, оскільки німецькі вчені представили перші докази шкідливих властивостей нікотину[15].

Активістам і прихильникам нинішнього екологічного руху корисно знати ім'я свого батька-засновника. Ним був Вальтер Дарре - міністр продовольства і сільського господарства Третього Рейху з 1933 року, професіонал вищого класу[16]. Цій темі присвячена спеціальна праця Анни Брамвель[17]. "У ній автор розглядає націонал-соціалізм і особисто В. Дарре як праотців сучасного екологічного руху "зелених""[18].

Усенародна підтримка дозволяла націонал-соціалістичному режиму обходитись мінімальним репресивним апаратом. Наприклад, "у 1937 році в Дюссельдорфі - місті з майже півмільйонним населенням - налічувалося лише 126 офіцерів гестапо. В Ессені (650 тисяч чоловік) - 43 офіцери, у Вюрцбурзі - 22 при загальній кількості населення у Нижній Франконії 840 тисяч чоловік"[19]. Противники режиму, а також злочинці, гомосексуалісти, повії, жебраки та інші "расово неповноцінні елементи" потрапляли "на перевиховання" до місць позбавлення волі: "Порівняно зі станом на 31 липня 1933, коли майже 27 тисяч чоловік було відправлено до місць ув'язнення, взимку 1936-1937 років кількість утримуваних у концентраційних таборах знизилась орієнтовно до 7500 чоловік"[20]. Відразу ж впадає в око, що наведені дані не йдуть в жодне порівняння з приблизно 10 мільйонами ув'язнених радянського ГУЛАГу, де на важких роботах людина витримувала в середньому 3-4 місяці. В одній лише Київській області і в частинах Київського військового округу за період з 8.07.1938 по 8.08.1938 р. (тобто за один місяць) було заарештовано 67 200 осіб[21].

"Посилаючись на свідчення Геральда Пельхау - в'язничного священика, який у 1963 році випустив книгу "Порядки в середовищі переслідуваних", - дослідники подають таку статистику виконаних у Німеччині смертних вироків: "У 1933 р. були страчені 53 чол., у 1934-му - 97, у 1935-му - 81, у 1936-му - 85, у 1937-му - 99, у 1938-му - 215". За даними міністерства юстиції, наведеними на тій же сторінці, кількість страчених виглядає так: "...у 1937-му р. були страчені 86 чол., у 1938-му - 99, у 1939-му - 123"[22]. При цьому треба зважити на те, що справи всіх цих людей розглядалися в судах, їх засуджували до страти і вироки виконувалися у встановленому законом порядку. Звісно, усім зрозуміло, що являли собою гітлерівські суди. І все-таки, як видно з наведених даних, їхній терор годі навіть порівнювати з практикою тодішнього Радянського Союзу, де масові репресії були незрівняно масштабнішими і дуже часто - абсолютно беззаконними, взагалі без будь-якого натяку на дотримання бодай формальних судово-процесуальних норм..."[23]. На тлі 99-ти розстріляних нацистами в 1937 році виглядає шокуючою кількість розстріляних у тому ж 1937 році одним лише капітаном держбезпеки Матвєєвим: за 5 днів він особисто, іноді з участю помічника - коменданта Алафера, розстріляв 1111 осіб - в'язнів Соловецької тюрми особливого призначення[24].

Поряд з успіхами націонал-соціалістичного режиму на початку його існування, з часом дедалі більше накопичувалися його внутрішні суперечності та збочення, які під час війни вилилися у масові злочини. Чи не найбільше зла принесла хибна расова політика, побудована на помилкових уявленнях німецьких антропологів, а нерідко і просто на вигадках: "В основу расової доктрини німецькі ідеологи поклали міф про т. зв. нордичну, тобто північноєвропейську, расу. Саме міф, оскільки концепція нордичної раси намагалася поєднати непоєднуване. З одного боку, "батьківщина нордичної раси знаходиться в Західній, Північній і Середній Європі часів льодовикового періоду. ...Холодний, вологий клімат і нестача сонячного світла викували людину нордичного типу". З іншого боку, "нордична людина від самого початку була осілим землеробом"25. Автори расової доктрини не пояснювали, що можна було вирощувати "в умовах холодного, вологого клімату і нестачі сонячного світла""[26]. Наукові фальсифікації, здійснені заради "державних інтересів", призвели в ході ескалації війни до диявольської політики "звільнення життєвого простору", порушення людських і божественних законів і в кінцевому підсумку до знищення цієї самої звироднілої держави.

Для коректності треба сказати, що німецький націонал-соціалізм - це далеко не весь фашизм[27]. Це лише його найбільш екстремальний, гострий, контрастний і суперечливий прояв. Це дійсно "експериментальний зразок", який зазнав випробування неймовірними внутрішніми і зовнішніми напруженнями "на розривання", а для визначення в рамках експерименту межі допустимого і недопустимого, можливого і неможливого ця межа багаторазово переступалася. Схоже, що нацисти зробили всі помилки, які можна було зробити.

3. КРИТИЧНЕ ОСМИСЛЕННЯ: АМЕРИКАНСЬКА АКАДЕМІЧНА НАУКА

У ході другої світової війни США подвоїли свій золотий запас і стали найбагатшою державою світу. Найпотужніше у світі фінансування вітчизнянної науки, доступ до трофейних архівів націонал-соціалістичної Німеччини, їхніх наукових і технологічних розробок, співпраця з видатними німецькими вченими, технологами і військовими створили чудові умови для аналізу американцями як "німецького експерименту", так і фашизму в цілому.

На третій фазі розвитку ідеї солідаризму Сполучені Штати не лише займалися обробкою результатів "німецького експерименту". У багатьох випадках вони стали прямими спадкоємцями і продовжувачами німецьких розробок. І справа не лише в тому, що атомні бомбардування Хіросіми і Нагасакі у серпні 1945 р. наче продовжували нацистську практику масового знищення мирного населення. Річ у тім, що з перших годин приходу союзників на територію агонізуючого Третього Рейху розпочалося безпрецедентне, надзвичайно активне, масштабне і методичне полювання за науково-виробничими секретами та їхніми носіями. "На території нацистської Німеччини й окупованих держав були знайдені широко відомі ракети "Фау-1" і "Фау-2", а також менш відомі теплові ракети "земля-повітря", звукові торпеди, передові електричні субмарини "U-XXI" і "U-XXIII", реактивні винищувачі "Ме-262", літаки з ракетними двигунами швидші за "мессершмітти", моделі реактивних літаків з вертикальним злетом, креслення атомної бомби. У підземному комплексі Рива-дель-Гарда були навіть виявлені технології виготовлення металу, що витримує нагрівання до 1000 градусів. Тому не дивно, що між союзниками і СРСР точилася затята боротьба за володіння безцінною технічною документацією, а також за німецьких учених та інженерів"[28].

Що стосується ракетно-космічних технологій, то у цій галузі націонал-соціалістична Німеччина далеко випередила весь світ. Центральною фігурою тут був Вернер фон Браун[29], який у 1937 році (тобто у 25-річному віці) став співкерівником військового ракетного дослідницького центру. Всього за шість років (неймовірно короткий термін навіть для розробки якісного артилерійського снаряду) під його керівництвом було створено "зброю відплати" - ракету V-2 (Фау-2)[30]. На початку травня 1945 року фон Браун і більшість його співробітників здалися в полон американській окупаційній владі. Після прибуття в США разом із більш ніж сотнею кращих інженерів штурмбанфюрер СС професор доктор фон Браун, гауптштурмфюрер СС Рудольф і генерал-лейтенант вермахту Дорнбергер стали працювати в науково-дослідних і конструкторських бюро Пентагону[31].

Зі зрозумілих причин бурхлива робота щодо аналізу "німецького експерименту" в США не дуже афішувалася, особливо там, де йшлося про військову справу, результати німецьких медико-біологічних експериментів над людьми чи співпрацю американських компаній з гітлерівським режимом.

Американське домінування на третій фазі розвитку ідеї солідаризму зовсім не означало абсолютну монополію. Осмислення європейського фашизму було нагальною необхідністю, особливо для країн повоєнної Європи, які будували нове життя і не бажали повторювати помилок минулого. Після відбудови економіки і налагодження нормального життя найглибші дослідження фашизму з'явилися саме в Європі. Якщо американські дослідження здебільшого мали вузько прагматичний, утилітарний характер, то у працях італійських, англійських, французьких, німецьких та інших авторів значне місце посідали історіософія, осмислення подій з погляду цивілізаційних процесів, психології, етики, метафізики.

На жаль, більшість публікацій на тему європейського фашизму грішить більшою чи меншою ідеологічною та політичною заангажованістю, висвітленням вигідних для тієї чи іншої держави аспектів і униканням згадок про власні помилки, підлоту та злочини. І тим не менш величезна кількість російськомовних та україномовних публікацій на цю тему, небачені раніше можливості інтернету, широкий і швидкий доступ до текстів, графічних та відеоматеріалів дозволяють Україні випрацювати власний, об'єктивніший погляд на історію, зробити з неї глибші висновки і, можливо, знайти те найсуттєвіше, що лишилося поза увагою попередників.

- Але навіщо Україні докладати надзусиль і шукати власного бачення феномену європейського фашизму?

Тому, що їй призначена найголовніша і найвідповідальніша роль у розвитку ідеї гармонійного суспільства.

4. ПОВНОЦІННА РЕАЛІЗАЦІЯ: УКРАЇНСЬКИЙ СОЛІДАРИЗМ

Четверта фаза розвитку ідеї передбачає уточнене формулювання самої ідеї, використання досвіду трьох попередніх фаз, інтелектуальний прорив і здійснення нового синтезу. Почнемо з питання "Що таке солідаризм?" За визначенням авторитетного мислителя Гайнріха Пеша, солідаризм (від франц. solidarite - спільність інтересів, одностайність) - це "така соціальна система, яка надає справжнього значення солідарному об'єднанню людей, таких як члени природної спільноти, починаючи від родини і кінчаючи державою"[32]. Іншими словами, ідеться про таку соціальну систему, яка за своєю гармонійністю нагадує живий організм.

Ця ідея проглядається вже у французьких солідаристів, наприклад, у Еміля Дюркгейма, який в основу своєї системи поклав ідеї корпорації, тобто колективного тіла (від лат. corpus, corporis - тіло, цілість, корпорація)[33]. Реалізація цієї ідеї на другій, "чорновій" фазі розвитку проходила під назвою фашизм (від лат. fascis - зв'язка, жмуток), тобто маємо ту ж саму ідею єдності. Осмислення історичного досвіду дає можливість приступити до 4-ї фази - повноцінної реалізації ідеї солідаризму.

Визначальну роль на четвертій фазі розгортання ідеї солідаризму може зіграти Україна. І не лише тому, що українська етнопсихіка належить до соціотипу "Миротворець" (етико-інтуїтивний інтроверт, 4-а квадра)[34], тож розвиток України у цьому напрямку обов'язково викличе психоенергетичний резонанс і потужний пасіонарний спалах. Надзвичайно важливим є те, що сутність четвертої фази солідаризму тотожна українській національній ідеї.

У працях "Арійський стандарт" і "Четверте пришестя Спасителя"[35] було обґрунтовано тезу, що функцією України на сучасному етапі еволюції людства є формування гармонійного суспільства - раси четвертого психоінформаційного рівня розвитку (у православній термінології - боголюдства), де ідеалом і зразком для наслідування є боголюдина Ісус Христос.

Ця ж сама теза про тотожність української ідеї і кінцевої мети солідаризму обґрунтована у працях Олександра Шморгуна: "Український солiдаризм є творчим синтезом найвищих здобуткiв європейської соцiологiчної думки i концентрованим вираженням української нацiональної iдеї на сучасному етапi розвитку людської цивiлiзацiї. Фiлософськi пiдвалини української нацiональної iдеї[36] сформулював Григорiй Сковорода. Фактично вiн побудував загальну модель української нацiональної iдеї як iдеалу нацiонально-суспiльного устрою, орiєнтованого на синтез iндивiдуалiзму та своєрiдного, насамперед духовно-соцiального, корпоративiзму, що виключає як зрiвняльно-нiвелюючi iмперсько-бюрократичнi, так i егоїстично-вiдособленi лiбералiстичнi форми органiзацiї нацiонального життя".[37]

НОВИЙ СИНТЕЗ

Ми вже говорили, що на четвертій фазі відбувається не лише осмислення всього попереднього розвитку ідеї, але й перехід на якісно вищий рівень її розуміння.

- Що ж таке "солідаризм четвертої фази"?

Якщо перефразувати цитованого вище Гайнріха Пеша, то український солідаризм - це соціальна система, головною метою якої є перетворення людської спільноти на гармонійний, здоровий і одухотворений біосоціальний організм.

Уявлення про народ як живий організм знаходимо вже у Платона, який розрізняв "Людину малу" (індивідуум) і "Людину велику" (народ). Проте ще ясніше ідея народу як живого організму виражена у значно давніших індоарійських "Законах Ману", де народ представлений Людиною, а його соціальні верстви (варни) - органами цієї Людини.

Тема біосоціальних організмів знайшла свій розвиток в 19 ст. у працях Лілієнфельда, Вормса і, пізніше, Володимира Шмакова: "Між окремою людиною і сукупним поняттям "Людина" стоїть така зростаюча ієрархія: сім'я, рід, плем'я, народ, раса. Одночасно з еволюцією людства зростала в ієрархічному порядку і його організація. Якщо в доісторичну епоху ми бачимо лише сім'ю і рід, то в наш час ми переживаємо перехідний стан між організацією народу і групи народів, що наближається до підрас, а в найближчому майбутньому назріває необхідність і цілісної расової організації. ...Суспільство у порівнянні з людиною є організмом вищого порядку. ...Суспільство є організм, а тому в ньому можна знайти аналоги всіх процесів, що спостерігаються нами в організмах окремих істот"[38].

А ось що пише про це сучасний логік і соціолог Олександр Зинов'єв: "Багато мислителів розглядали людське суспільство як організм. Таку ідею можна знайти вже у Віко. В Росії подібну ідею розвивали Данилевський та Ключевський. У XX столітті Шпенглер і слідом за ним Тойнбі розглядали історію людства як ряд велетенських надорганізмів, що переживають періоди становлення, дитинства, юності, зрілості, розквіту, занепаду, старості та вмирання. Ідею розглядати суспільство як живий організм висловлювали Бальзак, Вінер та інші. Людське суспільство справді за багатьма ознаками схоже на такі біологічні організми, як тварини і люди. Та чи достатньо цієї подібності, щоб вважати суспільство організмом? Це питання термінологічне. Можна термін "організм" визначити так, що лише просторово локалізовані індивідуальні живі істоти потраплять до числа організмів. Проте цей термін можна визначити і ширше, долучивши до числа організмів і об'єднання організмів у вузькому сенсі, наприклад, зграї і стада тварин, мурашники. Очевидно, що в першому випадку суспільство не потрапляє до числа організмів, у другому - потрапляє"[39].

А тепер ми підходимо до моменту, який дає підказку до розуміння суті солідаризму: "Кожна людина, починаючи від вищих стадій свого зародкового розвитку до повної зрілості, реально проходить через всі епохи історичного розвитку людства, так само як людський зародок на нижчих стадіях проходить через періоди розвитку нижчих органічних форм"[40]. Ідеться про біогенетичний закон - "Онтогенез є стислим повторенням філогенезу", - сформульований німецьким вченим Ернстом Геккелем (1834-1918). Він же запровадив у науковий обіг терміни онтогенез (індивідуальний розвиток) та філогенез (історичний розвиток)[41]. Зі сказаного випливає, що закономірності розвитку народу подібні до закономірностей розвитку окремої людської особистості.

- І як же розвивається ця людська особистість?

У процесі дорослішання вона схильна послідовно проходити чотири рівні розвитку (хоча на практиці більшість людей зупиняється на першому-другому рівнях):

1) Рівень особистого досвіду (навчання методом власних спроб і помилок, шляхом багатократного повторення тих самих дій) - "дитинство";

2) Рівень колективного досвіду (здатність швидко засвоювати колективні норми, вчитися на чужих перемогах і помилках) - "підлітковий вік";

3) Рівень творчості (здатність до нестандартних дій, творче логічне мислення, вихід за межі колективних норм) - "молодість";

4) Рівень мудрості (цілісний підхід до життя, пріоритет етичних цінностей, усвідомлення власної духовної сутності, органічно притаманне прагнення до святості) - "зрілість".

Це, так би мовити, "вертикальний" аспект людського розвитку. Кожне піднесення на вищий рівень досягається шляхом циклічного "горизонтального" розвитку через згадані вище 4 психоінформаційні фази. Стрибок на вищий рівень відбувається під час здійснення "горизонтального" переходу від 3-ї до 4-ї фази (долання "міжфазового бар'єру 3-4").

Таким чином, досягнення особистої зрілості відбувається шляхом переходу людини на 4-й психоінформаційний рівень, що відбувається при подоланні міжфазового бар'єру між 3-ю і 4-ю фазами. Подібна ситуація - і з людською спільнотою. Перехід людства з нинішнього третього на четвертий рівень відбудеться шляхом переходу до 4-ї фази ідеї солідаризму. Локомотивом цього переходу виступить народ, етнопсихіка якого резонуватиме з духом 4-ї фази. Тому першим буде народ з етнопсихікою 4-ї квадри. До таких народів належать українці.

- А в чому практично може виявлятися зріла реалізація ідеї солідаризму в Україні?

Ще раз звернімось до біогенетичного закону. Кожна людина розвивається від дитинства до зрілості (хоч багато хто до старості так і лишається дитиною). У незрілому стані людина керується не головою (розумом), а переважно своїми інстинктами, рефлексами і зовнішніми впливами. У процесі ж досягнення нею зрілості вона все більше керує сама собою, тобто її тілом все більше керує її голова (точніше, людський дух, який використовує мозок лише як інструмент керування). Можна сказати, що в організмі людини нейрони її головного мозку об'єднуються в структуру і беруть тіло у своє керування. Це приводить до раптового преображення людини. Якщо голова світла, то й людина швидко стає сильною і здоровою, цілеспрямованою і одухотвореною, здатною піднестися над рутиною і робити Вчинки. У людини раптом з'являється внутрішня енергія і життєспроможність[42].

Подібна ситуація і з народами. Переважно вони перебувають у стані дитячої безпорадності та неусвідомленості. Але іноді у народному тілі виникає невелика група людей - носіїв Духу, які усвідомлюють своє призначення, формують голову (створюють елітарну структуру) і беруть національне тіло в керування. Тоді аморфний етнос ("дитина") перетворюється на структуровану націю ("зрілу особистість"), усвідомлює себе через національну еліту ("голову") і сам стає собі господарем. У такого преображеного народу раптом з'являються сила і натхнення. Він позбавляється паразитів і дає своїм членам максимальні можливості для гідного життя, творчості, самореалізації, продовження роду.

Можливо, що саме Україна з її багатотисячолітнім історичним досвідом, сприятливим соціотипом етнопсихіки (етико-інтуїтивний екстраверт, "Миротворець", 4 квадра), унікальними наробками в теорії гармонійного співжиття (Сковорода, Гоголь, Юркевич, Драгоманов, Костомаров, Франко, Туган-Барановський, Липинський, Боярський, Сціборський, Данилів, Шморгун) і не менш унікальною історичною практикою "українського способу життя" спроможеться здійснити перехід до 4-ї фази солідаризму, стане зрілим і самокерованим народним організмом, власним прикладом покаже людству безпечний метод досягнення національної зрілості та суспільної гармонії. І тоді світ рине вперед.

А тепер можна повернутися до листа нашого читача, опублікованого на початку статті, і дати відповідь на запитання:

ЧИ ПОТРІБЕН УКРАЇНІ ФАШИЗМ?

Ні, не потрібен! "Пройти стадію фашизму", до чого закликає шановний читач, означає тупо відкинути вистражданий людством досвід і знову повторити старі помилки, знову проповзти дорогою приниження і страждань. Україні потрібен не поворот у драматичне минуле, а сміливий стрибок у світле майбутнє. Його ім'я - український солідаризм. Хай Буде!

Примітки та посилання:

1. Про системні принципи див.: Каганець І. Психологiчнi аспекти в менеджментi: типологiя Юнга, соцiонiка, психоiнформатика. - Київ-Тернопiль, 1997. - 204 с.

2. Про світові інваріанти див.: Каганець І. Руни Господні // Перехід-IV, № 10.

3. Детальніше див.: Каганець І. Ритми політики-II // Перехід-IV, 3 (5). - 2000.

4. Каганець І. Психологiчнi аспекти в менеджментi: типологiя Юнга, соцiонiка, психоiнформатика. - Київ-Тернопіль: "Мандрівець", 1997. - 204 с., с. 133.

5. Там же, с. 132.

6. С. Ch. A. Bougle. La Solidarisme. Селестін Ш. А. Буґле - відомий французький соціолог, професор Сорбонського університету, написав багато праць з соціології, в тому числі й "Солідаризм і лібералізм".

7. Данилів Володимир-Юрій. Солідаризм // Перехід-IV, випуск 9. Повний виклад - у книзі: Данилів Володимир-Юрій. Солідарність і солідаризм. - Київ: Видавничий дім "KM Academia", 2000. - 152 с.

8. Шморгун Олександр. Інтелектуальні корені українського солідаризму // Перехід-IV, випуск 9.

9. Данилів Володимир-Юрій. Солідаризм, с. 26.

10. Збітнєв Юрій. Німецький експеримент // Перехід-IV, випуск 9.

11. Кершоу Ян. Гітлер (пер. з англ.). - Київ: Мегатайп, 2000 (за підтримки міжнародного фонду "Відродження"). - 240 с., с. 100.

12. Там же, с. 134, 97.

13. Там же, підрозділ "Розпад держави", с. 140.

14. Там же, с. 104.

15. Proctor R. The Nazi War on Cancer. Princeton: Princeton University Press, 1999.

16. Shirer William. The rise and fall of the Third Reich. - London, 1960.

17. Bramwell A .C. Blood and Soil: Walter Darre and Hitler's "Green Party". - Abbotsbrook, 1985.

18. Аникеев А. А., Кольга Г. И., Пуховская Н. Е. НСДАП: идеология, структура и функции. - Ставрополь: Изд-во СГУ, 2000. - С. 27.

19. Кершоу Ян, с. 92.

20. Там же, с. 84.

21. Федько Володимир, Сидоренков Євген. ГІТЛЕР: інформація до роздумів. (Дати. Події. Погляди. 1889-2002). - Київ, 2002. - http://www.new-history.narod.ru.

22. Мельников Д. Е., Черная Л. Б. Империя смерти: Аппарат насилия в нацистской Германии, 1933-1945. Москва, 1989.

23. Федько Володимир. Нацизм і більшовизм // Перехід-IV, випуск 8, с. 82.

24. Федько Володимир, Сидоренков Євген. ГІТЛЕР: інформація до роздумів.

25. Расовая гигиена и демографическая политика в национал-социалистической Германии( Биологические основы и их осмысленное применение для сохранения и приумножения нордической крови (только для руководителей). Разработка и издание( Главное управление СС, Управление образования. - Пер. с нем. - Москва( "Бытие и Сознание", 1999. - 64 с., с. 13-14.

26. Арійський стандарт // Перехід-IV, випуск 4, розділ "Німецький міф", с. 75-76.

27. Шморгун Олександр. Авторитарна модель: мистецтво неможливого // Перехід-IV, випуск 7.

28. Непомнящий Н. Н. XX век: Хроника необъяснимого. - http://ufo.knet.ru/bibliot/01600/04500/00100.txt.

29. Корені генеалогічного древа Вернера фон Брауна сягають Рюрика Новгородського, Ігоря Київського і Святослава Київського. - див.: http://www.genealogia.ru/users/genfamous/descend/b...

30. При дальності враження 300 км ракета після вигоряння палива (через 65 с після старту) набирала швидкість 5580 км/год, далі у вільному польоті вона досягала апогею на висоті 97 км і після гальмування в атмосфері зустрічалася із землею при швидкості 2900 км/ч. Повний час польоту становив 3 хв. 46 с. Оскільки ракета рухалася по балістичній траєкторії з гіперзвуковою швидкістю, ПВО противника була не в змозі що-небудь зробити, а люди не могли бути попереджені.

31. Фон Браун очолив службу проектування і розробки озброєння армії США (до 1955 року діяла заборона на згадування його імені у пресі). Уже в 1945 році компанія "Конвеєр" виготовила ракету МХ-774, де замість одного були встановлені чотири двигуни "Фау". У 1951-му лабораторія фон Брауна розробила балістичні ракети "Редстоун" і "Атлас", що могли нести ядерні заряди. У 1960-му фон Браун став одним з керівників НАСА і першим директором Центру космічних польотів ім. Маршалла в Хантсвіллі. Під його керівництвом була розроблена ракета-носій серії "Сатурн" для пілотованих польотів на Місяць, штучні супутники Землі серії "Експлорер" і космічний корабель "Аполлон".

32. H. Pesch. Lehrbuch der Nationalokonomie. Freiburg im Breisgau, 1924. Band I. S. 432

33. Дюркгейм Эмиль. О разделении общественного труда (пер. с франц.) - М.: Канон, 1996. - 432 с. Предисловие ко второму изданию "Несколько замечаний о профессиональных группах".

34. Детальніше див.: Миро Продум. Структура українського характеру // Перехід-IV, випуск 3 (1-2000).

35. Див.: Перехід-IV, випуски 4 і 8.

36. Детальнiше див.: Шморгун Олександр. Основний змiст поняття "українська нацiональна iдея" // Розбудова держави, 6/97.

37. Шморгун Олександр. Інтелектуальні корені українського солідаризму // Перехід-IV, випуск 9.

38. Шмаков Владимир. Закон синархии и учение о двойственной иерархии монад и множеств. - Київ: "Софія", 1994. - 318 с., с. 221, 233, 234.

39. Зинов'єв Олександр. Феномен вестернізму // Перехід-IV, випуск 5, с. 77.

40. Шмаков Владимир, с. 232.

41. Прояв біогенетичного закону в розвитку українського біосоціального організму показано у праці "Четверте пришестя Спасителя" // Перехід-IV, с. 37.

42. Процес розвитку особистості від "людини простої" до "людини подвійної" описано у статті "Політична антропологія" // Перехід-IV, випуск 7.

--------------------

НАЦИЗМ І БІЛЬШОВИЗМ

21 Apr 08 12:49:05 GMT

ІСТОРИЧНІ ПІДСТАВИ ДЕКОМУНІЗАЦІЇ

18 липня 2001 р. на прес-конференції у Кремлі Президент Росії Володимир Путін наголосив, що він проти поховання тіла Леніна. Бо, за його словами, це образило б ціле покоління, виховане на комуністичних ідеалах... Ну а про історичні образи покоління, чиї діди і батьки загинули в ГУЛАЗі, В. Путін, вочевидь, просто не подумав...

Отже, усі розпочаті ще під час горбачовської «перебудови» палкі розмови про поховання на звичайному цвинтарі мумії «вождя світової революції», по суті, завершилися нічим. Це є прямою вказівкою на те, що в Росії годі чекати офіційного засудження «теорії і практики» марксизму-ленінізму (про що знов-таки дуже багато говорилося за правління незабутнього «Горбі»). І, залишаючись у Мавзолеї, тіло Леніна і надалі слугуватиме наочним символом злочинної ідеології, вселяючи в старих людей надію на повернення у минуле, а в молодих — цинічну зневіру у тому, що від цього минулого можна буде колись по-справжньому відкараскатися...

Можуть сказати, що, мовляв, розпочата в «перебудову» Віталієм Коротичем атака на ленінський більшовизм і сталінщину уже давно втратила актуальність. СРСР загинув, на його руїнах буяє нова епоха... Кому він потрібен, отой більшовизм? Хіба що «старому поколінню», яке не грає зараз ніякої реальної суспільної ролі... Але це не так. Ленінізм-сталінізм і досі живе у свідомості не лише стариків, а й функціонерів владних структур пострадянських країн, — тих самих структур, які й творять реальну державну політику сьогодення. Отож до справжньої нової епохи у нас ще досить далеко. І проблема розвінчання (зокрема, на основі десятиліттями замовчуваних автентичних документів) та офіційного засудження комуністичної ідеології зберігає усю свою гостроту.

1. БІЛЬШОВИЦЬКИЙ ТЕРОР У РОСІЇ

У 1903 році на світову політичну арену виступив більшовизм — найзлочинніша ідеологія усіх часів і народів, яка коштувала людству десятків мільйонів жертв у ХХ столітті і яка збирає свої криваві жнива й дотепер. Її творцем, теоретиком був Володимир Ульянов (Ленін), а найжорстокішим та найцинічнішим провідником у життя — Лейба Бронштейн (Лев Троцький).

Захопивши владу в Росії шляхом збройного перевороту, Ленін і Троцький вдалися до нечуваних репресій. У кінці 1917 року відомий революціонер Г. Соломон (Ісецький) розмовляв з Леніним. Ось що він почув від «вождя»: «Помните, того Ленина, которого вы знали десять лет назад, больше не существует. Я буду беспощаден ко всему, что пахнет контрреволюцией!.. И против контрреволюционеров, кто бы они не были, у меня имеется товарищ Урицкий…». «В словах его, взгляде, — згадував Соломон, — я почувствовал явную неприкрытую угрозу полупомешанного человека… Какое-то безумие тлело в нем» .

Безумство Леніна не забарилося виявитися у його жахливих наказах: «Ссылайте на принудительные работы в рудники»; «Наводите массовый террор»; «Запирайте в концентрационные лагеря»; «Отбирайте весь хлеб и вешайте кулаков»; «Без идиотской волокиты и, не спрашивая ничьего разрешения, расстреливайте, расстреливайте, расстреливайте» .

І в підвалах ВЧК вдень і вночі провадилися масові розстріли. Кров лилася рікою... Доходило просто до диких речей. Так, за свідченням Зінаїди Гіппіус (до речі, ніким не спростованим досі), м’ясом розстріляних китайці-інтернаціоналісти годували звірів у зоопарку та торгували на ринку ...

У січні 1918 року, під час апофеозу більшовицького терору, Патріарх Московський і Всієї Русі Тихон публічно піддав більшовиків анафемі, кажучи: «Опомнитесь, безумцы, прекратите ваши кровавые расправы. Ведь то, что творите вы, не только жестокое дело: это поистине дело сатанинское, за которое подлежите вы огню геенскому в жизни будущей — загробной и страшному проклятию потомства в жизни настоящей — земной» .

Але більшовицьких вождів ніщо вже зупинити не могло. В боротьбі за владу Ленін і Троцький вдалися до організації штучного голоду. Застосування голоду як зброї «вождь» теоретично обґрунтував у статті «Сумеют ли большевики удержать власть», написаній ще до жовтневого перевороту: «Хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность является в руках пролетарского государства, в руках полновластных советов самым могучим средством учета и контроля... Это средство контроля и принуждения к труду посильнее законов конвента и его гильотины. Гильотина только запугивала, только сламывала активное сопротивление... Нам этого мало. Нам надо не только запугать капиталистов в том смысле, чтобы чувствовали всесилие пролетарского государства и забыли думать об активном сопротивлении ему. Нам надо сломать и пассивное, несомненно еще более опасное и вредное сопротивление. Нам надо не только сломать какое бы то ни было сопротивление. Нам надо заставить работать в новых организационных государственных рамках. И мы имеем средство для этого... Это средство — хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность».

Спочатку «пролетарську методику» випробували на двох основних містах, — Петроград і Москву посадили на голодний пайок. Сто грамів хліба на день... Дикі черги за цими ста грамами... Це тоді, коли Лариса Рейснер (письменниця, політпрацівник Червоної армії), наприклад, жила, займаючи будинок з прислугою, приймаючи ванни з шампанського та влаштовуючи звані вечори, а Зинов’єв, який приїхав у дні революції з-за кордону охлялий, мов бездомний пес, так розжирів, що його поза очі стали називати «ромовою бабою»... І в той же час Троцький цинічно заявляв: «Це не голод. Коли Тіт брав Єрусалим, євреївські матері їли своїх дітей. Ось коли я заставлю ваших матерів їсти своїх дітей, тоді ви можете прийти і сказати: “Ми голодуємо”» .

Р. Локкарт, який представляв у Росії англійський уряд, 10 листопада 1918 року писав на батьківщину Дж. Клерку: «Любий сер Джордж, наступне може бути цікавим для п. Бальфура:

1. Більшовики запровадили правління насильством та придушенням, яке не можна порівняти з будь-якою відомою історії автократією. <...>

4. Найтяжчі злочини були вчинені більшовиками проти їхніх соціалістичних опонентів. Із незліченних страт, здійснених більшовиками, велика частка випала на голови соціалістів, які все життя віддали боротьбі зі старим режимом, але зараз оголошені контрреволюціонерами...

5. Більшовики скасували навіть найпримітивніші форми правосуддя. Тисячі чоловіків і жінок були розстріляні навіть без посміховиська над судом. Тисячі кинені гнити у в’язницях в умовах, порівняння для яких треба шукати лише у найжахливіших літописах індійської або китайської історії.

6. Більшовики запровадили варварські катування. Допит ув’язнених часто відбувається з револьвером, приставленим до голови нещасного в’язня.

7. Більшовики запровадили одіозну практику взяття заручників. Ба навіть гірше того, вони б’ють по своїх супротивниках через членів їхніх родин — жінок. До недавнього часу в Петрограді друкувався довгий список заручників. БІЛЬШОВИКИ ЗАХОПИЛИ ДРУЖИН ТИХ ЛЮДЕЙ, ЯКИХ ВОНИ НЕ ЗМОГЛИ ЗНАЙТИ, І КИНУЛИ ЖІНОК У В’ЯЗНИЦЮ ДОТИ, ДОКИ НЕ З’ЯВЛЯТЬСЯ І НЕ ЗДАДУТЬСЯ ЧОЛОВІКИ... <...>

9. Відверто висловлювана амбіція Леніна — запалити громадянську війну по всій Європі. Кожна промова Леніна — заперечення конституційних методів і вихваляння доктрини фізичного насильства. Маючи таку мету, Ленін здійснює систематичне знищення стратами та організованим голодом будь-якої форми опозиції більшовизму. Система “терору” скерована голов
ним чином на лібералів та не-більшовицьких соціалістів, яких Ленін вважає найнебезпечнішими опонентами» .

В унісон з Леніним виступав і Троцький: «Уступчивость, мягкотелость история никогда нам не простит. Если до настоящего времени нами уничтожены сотни и тысячи, то теперь пришло время создать организацию, аппарат, который, если понадобится, сможет уничтожать десятками тысяч. У нас нет времени, нет возможности выискивать действительных, активных наших врагов. Мы вынуждены стать на путь уничтожения, уничтожения физического всех классов, всех групп населения, из которых могут выйти возможные враги нашей власти... Есть только одно возражение, заслуживающее внимания и требующее пояснения. Это то, что уничтожая массово, и прежде всего интеллигенцию, мы уничтожаем и необходимых нам специалистов, ученых, инженеров, докторов. К счастью, товарищи, за границей таких специалистов в избытке. Найти их легко. Если будем им хорошо платить, они охотно приедут работать к нам...» .

Третій більшовистський лідер, Григорій Зинов’єв (Гершель Апфельбаум), у публічній промові в Петрограді був ще відвертішим: «Ми повинні привернути до себе 90 млн зі 100 млн населення Радянської Росії. Що ж до решти, то з ними нема про що говорити. Їх треба знищити» .

І ці теоретичні «розробки» планомірно проводилися в життя. Із листа Ф. Дзержинського Леніну від 19 грудня 1919 року: «В районе Новочеркасска удерживается в плену более 200 тысяч казаков войска Донского и Кубанского. В городах Шахты и Каменске — более 500 тысяч казаков. Всего в плену около миллиона человек. Прошу санкции». На листі резолюція Леніна: «Расстрелять всех до одного, 30 декабря 1919 года» .

На тих, що залишалися жити, чекала доля рабів. У 1920 році Троцький запропонував перетворити країну на величезний концентраційний табір, вірніше — на систему таборів. Досить почитати матеріали IX з’їзду партії та виступи Троцького. В них він виклав небачену в історії людства програму, сутність якої в тому, що робітники та селяни повинні бути поставлені в становище мобілізованих солдатів. Із цього контингенту формуються трудові частини за принципом військових частин. Кожна людина зобов’язана вважати себе солдатом праці, котрий не може вільно розпоряджатися собою. Якщо дано наряд перекинути його в інше місце, він повинен виконати цей наказ. Якщо не виконає — буде дезертиром, і його треба знищити... IX з’їзд у принципі затвердив ці троцкістські постулати. Отак через безкарне лиходійство людське життя в «країні рад» до 1920 року взагалі вже нічого не було варте...

У війні проти власного народу більшовицькі керманичі не зупинялися ні перед чим. Навіть перед застосуванням бойових отруйних газів для розправ з протестуючими селянами. Ось наказ Тухачевського від 12 червня 1921 року:

«Для немедленной очистки лесов приказываю:

1. Леса, где прячутся бандиты, очистить ядовитыми газами; точно рассчитать, чтобы облако удушливых газов распространялось по всему лесу, уничтожая все, что в нем пряталось.
2. Инспектору артиллерии немедленно подать на места потребное количество баллонов с ядовитыми газами и нужных специалистов».

2. СВІТОВА РЕВОЛЮЦІЯ

Але більшовицькі лідери не обмежувалися тільки Росією та іншими країнами, які виникали в той час на руїнах царської імперії. Вони намагалися розпалити світову революцію і захопити владу в планетарному масштабі. Наприкінці 1918 — на початку 1919 рр. було зроблено спробу на плечах відступаючих німецьких військ «звільнити» Білорусь і Прибалтику. Агресію вдалося відбити. У 1919 році були здійснені революції в Угорщині (21 березня — Угорська Радянська республіка), Німеччині (7 квітня — Баварська Радянська республіка) та Словаччині (червень — Словацька Радянська республіка). Ці авантюри зрештою провалилися, але Ленін, Троцький, Зинов’єв не заспокоювалися.

У серпні 1919 року Троцький звернувся до ЦК РКП(б) з секретним листом, в якому пропонував здійснити військову інтервенцію в Індію, щоб розпалити там революцію. В лютому 1920 року була вчинена військова агресія проти незалежної Азербайджанської Республіки. Ленін тоді телеграфував: «28.II.1920 г. Шифром Смилге и Орджоникидзе. Нам до зарезу нужна нефть, обдумайте манифест населению, что мы перережем всех, если сожгут и испортят нефть и нефтяные промыслы… Ленин» .

Улітку 1920 року Червона Армія провела воєнні операції в Персії та Ірані. Тоді ж відбувся загальновідомий похід у Польщу, який закінчився безславною поразкою більшовиків. Але ця невдача не зупинила підпалювачів світової революції, і наприкінці серпня радянські війська Туркестанського фронту поклали край незалежності Бухарського емірату, де була проголошена Бухарська Народна Республіка. За еміратом настала черга Республіки Вірменії випробувати на собі «допомогу» Червоної Армії, і 2 грудня Вірменія була завойована. У 1921, 1923 та 1925 рр. знову були вчинені невдалі спроби збурити революцію в Німеччині. У 1936 році більшовицькі «радники» взяли участь у громадянській війні в Іспанії. На особистому рахунку т. зв. «лєтучіх отрядов НКВД», які діяли тут, — тисячі й тисячі невинних жертв...

3. «ІМПЕРІЯ СМЕРТІ»

У січні 1933 року законним шляхом до влади в Німеччині прийшов Адольф Гітлер. У 1933-34 рр. кілька тисяч німецьких комуністів були відправлені на «перевиховання» в концтабори. 30 червня 1934 року Гітлер жорстоко придушив опозицію, яку очолював керівник штурмових загонів Ернст Рем. У т. зв. «ніч довгих ножів» за наказом фюрера було заарештовано і розстріляно без суду 85 осіб, серед них — Рема, двох колишніх генералів — фон Бредова і фон Шлейхера, а також політичного супротивника Гітлера — Георга Штрассера .

Останній епізод дослідники історії Третього Рейху подають як «необмежений нацистський терор, який охопив Німеччину». Однак у порівнянні з СРСР гітлерівський терор просто «незручно» називати «необмеженим». Ось факти.

У 1989 році відомі радянські дослідники фашизму і Третього Рейху Д. Мельников і Л. Чорна випустили свою чергову книгу «Империя смерти: Аппарат насилия в нацистской Германии, 1933—1945». Автори розглядають «не германський фашизм у цілому, а фашистський апарат насильства: СС, СД, гестапо, дивізію “Мертва голова”, ейнзацтгрупи, зондеркоманди та інші терористичні органи, створені нацистськими карателями спочатку для застрашення німецького народу і розгрому усіх його прогресивних сил, передусім німецьких комуністів, а надалі для знищення та поневолення мільйонів людей, які опинилися на тимчасово окупованих германським вермахтом територіях. Усі ці органи та установи, породжені нацизмом, ми назвали “імперією смерті”» .

1926
населення 1939
населення % зміни
СРСР 147,027,900 170,557,100 +15.7
росіяни 77,791,100 99,591,500 +28.0
білоруси 4,738,900 5,275,400 +11.3
українці 31,195,000 28,111,000 - 9.9
Джерело: Козлов В. И. Национальности СССР: этнодемографический обзор. – Москва, 1975. – с. 249.

Посилаючись на свідчення Геральда Пельхау — в’язничного священика, який у 1963 році випустив книгу «Порядки в середовищі переслідуваних», — автори подають таку статистику виконаних у Німеччині смертних вироків: «У 1933 р. були страчені 53 чол., у 1934-му — 97, у 1935-му — 81, у 1936-му — 85, у 1937-му — 99, у 1938-му — 215». За даними міністерства юстиції, наведеними на тій же сторінці, кількість страчених виглядає так: «...у 1937-му р. були страчені 86 чол., у 1938-му — 99, у 1939-му — 123» . При цьому треба зважити на те, що справи всіх цих людей розглядалися в судах, їх засуджували до страти і вироки виконувалися у встановленому законом порядку. Звісно, усім зрозуміло, що являли собою гітлерівські суди. І все-таки, як видно з наведених даних, їхній терор годі навіть порівнювати з практикою тодішнього Радянського Союзу, де масові репресії були незрівняно масштабнішими і дуже часто — абсолютно беззаконними, взагалі без будь-якого натяку на дотримання бодай формальних судово-процесуальних норм...

Відомий західний дослідник Роберт Конквест писав: «Колективізація і голодомор 1929—1933 років — ця чи не найжахливіша соціальна катастрофа нашого століття — призвела до більших жертв, ніж перша світова війна. То й була справжня війна радянського режиму проти власного народу , відлуння якої чутно й дотепер. <…> ...У радянському варіанті із зрозумілих причин озброєною була тільки одна сторона, й майже всі втрати — як і слід було очікувати в такому випадку — припали на частку іншої сторони. Більше того: до числа цих жертв нарівні з чоловіками потрапляли й жінки, діти та люди похилого віку. <…> У 1970-ті роки радянський демограф-дисидент М. Максудов зазначав, що “не менше трьох мільйонів дітей, народжених між 1932 і 1934 роками, вмерли від голоду”. Інший радянський дослідник у розмові з Левом Копелєвим оцінив число померлих від голоду дітей у 2,5 млн. Із цього ми можемо робити логічний висновок, що з 7 млн померлих від голоду близько 3 млн були діти, і в більшості малі діти» .

Породжений голодомором канібалізм не був рідкістю тоді в Україні — найбагатшій країні Європи! 25 травня 1933 року Карлсон — заступник начальника українського ГПУ — надіслав секретну директиву співробітникам ГПУ та головним прокурорам, в якій говорилося, що, оскільки канібалізм не підпадає під жодну статтю Кримінального Кодексу, всі справи, пов’язані з канібалізмом, необхідно надсилати в місцеві органи ГПУ. Член Політбюро ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич восени 1933 року цинічно констатував: «Безжальна боротьба відбувається між селянством і нашим урядом. Це боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік був роком перевірки нашої сили та їхньої витривалості. Потрібний був голод, щоб показати їм, хто тут господар. Це коштувало мільйонів жертв, але колгоспна система має тут залишитися навіки. Ми виграли війну» .

Масові репресії не вщухали ні на день, і навесні 1937 року кремлівському керівництву довелося вирішувати, що робити з в’язнями, чий строк закінчувався, а їхнє звільнення було небажаним для режиму. Вихід знайшли в масовій «чистці» таборів та в’язниць. У ході цього «великого терору» було виконано близько 30 тисяч смертних вироків .

Можна наводити й далі безліч прикладів бузувірств радянської влади, але ми зараз обмежимося ще тільки одним. 16 жовтня 1937 року начальник управління НКВС по Ленінградській області надіслав секретне доручення капітану Матвєєву. Капітанові наказувалося розстріляти людей, засуджених особливою трійкою УНКВС Ленінградської області. Згідно з копіями протоколів засідань трійки, розстрілові підлягали 1116 осіб, утримуваних у Соловецькій тюрмі особливого призначення (СТОП). Рішення про «чистку» СТОПу ухвалила трійка під головуванням начальника УНКВС по Ленінградській області Леоніда Заковського (справжнє ім’я Генріх Штубіс), — того самого, який похвалявся, що й самого Карла Маркса примусив би зізнатися в роботі на Бісмарка. В’язні були етаповані морем в Кемь, потім залізницею до Мєдвєжьєгорська — столиці Бєломорканала ім. Сталіна. Із місцевого слідчого ізолятора зв’язаних смертників відвозили до місця страти автомашинами. Капітан держбезпеки Матвєєв особисто, іноді за участю помічника коменданта Алафера, розстрілював щоденно від 180 до 265 в’язнів. З револьвера. В потилицю. Стріляли п’ять днів. Вбили 1111 чоловік . Я перечитав багато матеріалів Нюрнберзького процесу, але не знайшов жодного (!) свідчення про таку фанатичну енергійність якогось гестапівця чи есесівця...

ПОГОВОРИМО ТЕПЕР ПРО ЗВ’ЯЗКИ БІЛЬШОВИКІВ І ГІТЛЕРІВЦІВ.

У бесіді з Раушнінгом у 1932 році Гітлер сказав: «Узагалі-то між нами та більшовиками більше об’єднуючого, ніж роз’єднуючого. З дрібнобуржуазного соціал-демократа та профспілкового бонзи ніколи не вийде справжнього націонал-соціаліста, а з комуніста — завжди» . Гітлер знав, що каже. Коли він прийшов до влади, багато комуністів перекинулися до НСДАП. До речі, якщо соціал-демократ вступав до лав НСДАП, то йому була потрібна рекомендація двох членів цієї партії. А для комуністів таких рекомендацій не вимагалося...

Та повернімося в березень 1919 року. Із меморандуму Ллойд-Джорджа, врученого Версальській Раді Чотирьох: «Революція знаходиться у своєму початку. В Росії панує шалений терор. Уся Європа просякнута революційним духом... Найбільшу небезпеку для сучасного становища я убачаю в можливості союзу Німеччини з Росією. Німеччина може надати свої багатства, свій досвід, свої великі організаційні здібності у розпорядження фанатиків-революціонерів, які мріють про завоювання світу більшовизмом силою зброї... Якщо це здійсниться, уся східна Європа буде втягнута у більшовицьку революцію, і через рік перед нами буде під командою німецьких генералів та інструкторів багатомільйонна червона армія, споряджена німецькими гарматами і кулеметами та готова до нападу на західну Європу » .

Чи то Ллойд-Джордж був геніальним пророком, чи то він мав досить певні розвідувальні дані, але в той час, коли він писав меморандум, у берлінській тюрмі Моабіт сидів заарештований Карл Радек, котрий розробляв там ідею секретного співробітництва між Червоною Армією та рейхсвером. У його камеру, названу потім «політичним салоном Радека», приходило багато політиків та військових діячів. «Місія Радека в Берліні в січні 1919 року стала продовженням ленінської брестської політики, скерованої на союз з Німеччиною. Фундаментом цього блоку були дореволюційні таємні германсько-більшовицькі стосунки. Її (ленінської політики. — Ред.) майбутнім стали Рапалльський договір, секретне радянсько-германське співробітництво, яке успішно підривало версальську систему. Її апогеєм став радянсько-германський пакт про розділ Європи, підписаний у 1939 році Молотовим і Ріббентропом» .

Останні рядки з щоденника Теодора Лібкнехта, брата Карла Лібкнехта: «Лінія політичних стосунків між Німеччиною та Росією, яка веде від Брест-Литовська до 23 серпня 1939 року та 22 червня 1941 р., зовні така химерна, а насправді абсолютно пряма, — це лінія таємної угоди, злочинної змови!» .

У 1992 році російські дослідники Ю. Дьяков та Л. Бушуєва випустили збірник доти неопублікованих документів. Автори, зокрема, пишуть таке: «У истоков союза с рейхсфером с советской стороны стояли высшие партийные и государственные деятели, известные военачальники, сотрудники ВЧК (ГПУ) и различных наркоматов: В. И. Ленин, Л. Д. Троцкий, М. В. Фрунзе, Ф. Э. Дзержинский, И. В. Сталин, К. Б. Радек, Г. В. Чичерин, Л. Б. Красин, Н. Н. Крестинский, В. В. Куйбышев, Э. М. Склянский, К. Е. Ворошилов, М. Н. Тухачевский, А. И. Егоров, И. П. Уборевич, А. И. Корк, И. С. Уншлихт, И. Э. Якир, Я. К. Берзин, Я. М. Фишман и другие. С немецкой стороны — представители страны и рейхсфера: Г. фон Сект, Й. Вирт, У. Брокдорф-Ранцау, В. Ратенау, П. фон Хассе, К. фон Гаммерштейн-Экворд, В. Гренер, В. фон Бломберг и другие» .

На початку 1921 року в Москві побував Вальтер Ніколаї, колишній начальник військової розвідки Німеччини, який зустрічався з більшовицькими лідерами, в тому числі зі своїм агентом Володимиром Ульяновим. Військово-технічне співробітництво Росії й Німеччини налагоджувалося. Ба навіть більше того — розгорталася також і політична співпраця.

Свідчить Вальтер Кривицький, радянський військовий розвідник: «Когда до нас дошла новость об оккупации Рура французами, группа из пяти-шести сотрудников, в которую входил и я, получила задание немедленно отправиться в Германию. <…> Шли даже переговоры между Радеком и некоторыми лидерами нацистской и националистической партий, к последней принадлежал граф Ревентлов. Основой сотрудничества служил тот факт, что единственным шансом на успех для националистической партии было заключение союза с большевиками против Франции и Великобритании…» .

Запроваджені в ті роки стосунки з багатьма нацистськими діячами успішно продовжувалися і під час і після закінчення другої світової війни. Для прикладу зупинимося на трьох фігурах, якими так пишалася радянська (а тепер російська) розвідка…

«ДРУГ». Народився у 1896, помер у 1989 році. Про його бойові подвиги у першій світовій війні ходили легенди. Додому повернувся з шістьома нагородами, серед яких були «залізний хрест» I-го ступеня і «лицарський хрест з мечами». У 1920 році у мюнхенському салоні Хелени Бехштайн познайомився з Гітлером, а навесні 1927 року заявив йому: «Якщо Ви призначите мене командиром угруповання СА “Ост”, я піду з Вами» . В «Історії російської зовнішньої розвідки» він проходить як Вальтер Стеннес, а справжнє його ім’я — Вальтер Франц Марія Штеннес. Радянським агентом став у 1930-х роках.

«БРАЙТЕНБАХ». Справжнє ім’я — Віллі (Вільгельм. — Ред.) Леман; народився у 1884 році в Саксонії. Під час першої світової війни виявив себе досвідченим контррозвідником. У 1920-х роках встановив оперативні контакти з радянською розвідкою. У квітні 1934 року відділ, в якому працював Леман, увійшов до складу гестапо. 20 квітня 1934 року Лемана підвищили у званні та прийняли в СС. У грудні 1942 року внаслідок недбалості московського Центру він був викритий і загинув у гестапо.

«ПАУЛЬ» (Хайнц Пауль Йохан Фельфе). Народився в 1918 році у Дрездені у сім’ї поліцейського. У 13 років вступив до гітлерюгенду, а в 17 його зараховують до одного з підрозділів СС. Вивчившись на криміналіста, Фельфе до 1943 року служив у канцелярії гауляйтера Саксонії в Дрездені. У 1943 році у званні оберштурмфюрера СС очолив в IV управлінні (зовнішня розвідка) РСХА відділ по Швейцарії. У 1944 році під його керівництвом у цій країні проводилася операція з обміну фальшивих фунтів стерлінгів, виготовлених у концтаборі Заксенхаузен. У 1950 році Фельфе був завербований радянською розвідкою; з 1951 року працював в «Організації Гелена», у 1958 очолив управління контррозвідки БНД. У листопаді 1962 року був викритий та заарештований. У 1963 році був засуджений до 14 років тюремного ув’язнення, але через шість років його обміняли на шістьох німців, утримуваних в СРСР. Залишивши дружину і дітей у ФРН, Фельфе влаштувався у Східному Берліні і став викладати криміналістику в університеті Гумбольдта. «Мені було абсолютно зрозуміло, що сподівання на майбутнє треба пов’язувати саме з Радянським Союзом, а не із Сполученими Штатами», — написав він у своїй (схваленій радянською розвідкою) автобіографічній книзі «На службі у супротивника» («In Service of the Adversary», 1986) .

Але все те були оперативні стосунки, які таємно налагоджувалися окремими радянськими дипломатами та розвідниками. А Москва прагнула «дружити» цілими організаціями...

11 листопада 1938 року в Москві була підписана Генеральна угода між Головним управлінням державної безпеки НКВС СРСР та Головним управлінням безпеки (гестапо) Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. Згідно з цією угодою сторони домовлялися про співпрацю та взаємодопомогу:

«…§ 1. п. 1. Стороны видят необходимость в развитии тесного сотрудничества органов государственной безопасности СССР и Германии во имя безопасности и процветания обеих стран, укрепления добрососедских отношений, дружбы русского и немецкого народов, совместной деятельности, направленной на ведение беспощадной борьбы с общими врагами, ведущими планомерную политику по разжиганию войн, международных конфликтов и порабощению человечества...

§ 2. п. 2. Стороны поведут совместную борьбу с общими основными врагами: международным еврейством, его международной финансовой системой, иудаизмом и иудейским мировоззрением; дегенерацией человечества, во имя оздоровления белой расы и создания евгенических механизмов расовой гигиены.

п. 3. Виды и формы дегенерации, подлежащие стерилизации и уничтожению, стороны определили дополнительным протоколом № 1, являющимся неотъемлемой частью настоящего соглашения...» .

23 серпня 1939 року було підписано пакт Молотова—Ріббентропа, додатком до якого були секретні протоколи. 1 вересня Вермахт вдерся у Польщу, 3 вересня Англія і Франція оголосили Німеччині війну. 17 вересня Червона Армія розпочала бойові дії проти Польщі. Під час польської кампанії Вермахт і Червона Армія проводили спільні бойові операції. Польський гарнізон Брестської фортеці під командуванням генерала К. Лісовського відбив усі атаки Гудеріана. Допомогла важка артилерія Кривошеїна, яка обстрілювала фортецю протягом двох діб безперервно. На тираспольському мості через Буг зустрілися і обійнялися солдати Ковальова і Гудеріана...

З нагоди славної перемоги в Бресті відбувся грандіозний військовий парад. Під хвилюючі звуки Бранденбурзького маршу чіткими рядами пройшли радянські та німецькі вояки. Приймаючи парад, на трибуні поруч стояли генерал Гейне Гудеріан та комбриг Семен Кривошеїн .

На територіях, окупованих Вермахтом і Червоною Армією, здійснювалися масові репресії та розстріли польської інтелігенції, державних службовців, військовиків, духовенства. У березні 1940 року в Кракові відбувся перший спільний «симпозіум» НКВД—гестапо. Серед багатьох проблем, які потребували координації, обговорювалося і питання про подальшу долю польських військовополонених. Сторони обмінялися списками осіб, котрі підлягали ліквідації . Навесні і влітку на території генерал-губернаторства була проведена «Акція АБ», в ході якої було знищено близько 3500 польських діячів науки, культури та мистецтва .

Треба відзначити, що під час цих спільних «акцій» радянські карателі діяли набагато масштабніше, ніж німці. З нещодавно розсекречених матеріалів «ОСОБОЙ ПАПКИ» дізнаємося, що «в Комитете государственной безопасности при Совете Министров СССР с 1940 года хранятся учетные дела и другие материалы на расстрелянных в том же году пленных и интернированных офицеров, жандармов, полицейских, осадников, помещиков и т. п. лиц бывшей буржуазной Польши. Всего по решениям специальной тройки НКВД СССР было расстреляно 21.857 человек, из них: в Ка-тынском лесу (Смоленская область) 4.421 человек, в Старобельском лагере близ Харькова 3.820 человек, в Осташковском лагере (Калининская область) 6.311 человек и 7.305 человек были расстреляны в других лагерях и тюрьмах Западной Украины и Западной Белоруссии. Вся операция по ликвидации указанных лиц проводилась на основании Постановления ЦК КПСС от 5-го марта 1940 года».

Масові репресії були застосовані також до населення Західної України та Західної Білорусі. Навесні 1940 року звідти до Казахстану були депортовані близько 25 тисяч сімейств, а також тисячі біженців. Про масштаби репресій можна судити з того, що для перевезення депортованих виділили 81 ешелон по 55 вагонів у кожному .

Співробітництво між НКВС та гестапо продовжувалося і розширювалося. До літа 1941 року радянські органи передали в Німеччину близько 4 тисяч осіб, і серед них — членів сімей заарештованих в СРСР та розстріляних німецьких комуністів , а також німецьких робітників, які в роки економічної кризи на Заході перебралися до «країни рад». Більшість з них гестапо відправило до концтаборів. У свою чергу, нацисти депортували в СРСР осіб, яких розшукував НКВС . Це співробітництво відбувалося під гаслом, як казали тоді в СРСР, «дружбы народов, сцементированной кровью». Кривава «дружба» закінчилася на світанку 22 червня 1941 року, коли вчорашні спільники і союзники зійшлися у смертельному двобої...

4. НЮРНБЕРЗЬКИЙ ЕПІЛОГ

Друга світова війна завершилася повним розгромом Німеччини, і країни-переможці почали готувати суд над керівниками Третього Рейху. «Ідею судового розгляду висунув Радянський Союз. Англія та Франція вважали, що фашистських ватажків треба стратити без суду і слідства» .

18 жовтня 1945 року Трибуналові пред’явили Обвинувальний висновок стосовно ряду підсудних — керівників та членів імперського кабінету, націонал-соціалістичної партії та її охоронних та штурмових загонів (СС, СД, СА), державної таємної поліції, генерального штабу та верховного головнокомандування німецьких збройних сил. 1 жовтня 1946 року Трибунал виніс вирок, згідно з яким 12 чоловік були засуджені до смертної кари через повішення, семеро — до різних строків тюремного ув’язнення, троє виправдані. В ніч на 16 жовтня вирок було виконано...

А тепер запитаємо: чи був по-справжньому справедливим цей суд? Чи було покаране зло? І чи запобіг Нюрнберзький процес виникненню і поширенню зла у майбутньому? Тепер, через 55 років, ми можемо відповісти на всі ці запитання однозначно: ні, ні і ще раз ні!

Вивчення матеріалів Нюрнберзького процесу в Радянському Союзі жорстко обмежувалося. Англійською мовою матеріали процесу були видані у 116 томах. Російською мовою в 1952, 1954 та 1955 рр. випустили двотомне видання. За часів Хрущова (в 1960 році) випустили семитомну збірку матеріалів, за Брєжнєва (в 1966 році) — тритомну. На цьому була поставлена крапка. Усі видання включали в себе тенденційно дібрані витяги з офіційних документів, але містилася і свідома дезінформація, — наприклад, стосовно розстріляних у Катині (та інших радянських концтаборах) полонених польських офіцерів. Провину за це радянська сторона покладала на німців, і хоча Трибунал не включив цей злочин в офіційне обвинувачення, радянські сфальсифіковані документи увійшли до згаданих збірок . Допитливих заспокоювали тим, що років через 100—200, «коли прийде час», матеріали Нюрнберзького процесу будуть частково розсекречені.

Склалася цікава ситуація — увесь світ може ознайомитися з матеріалами процесу, виданими англійською мовою, а в СРСР це є секретом. Що ж у цих матеріалах було такого, чого боялися комуністи? Віктор Суворов радить на цю тему прочитати статтю А. Плутника «Тайны Нюрнбергского процесса не раскрыты и 50 лет спустя» . Приєднуюся до його поради...

Ініціатором і головним режисером Нюрнберзького процесу був Сталін. «Вірний учень Леніна», який набагато перевершив свого Вчителя у масових вбивствах, Сталін знищив стільки людей, скільки Гітлерові навіть не снилося у його найкривавіших снах. Задовго до приходу Гітлера до влади у сталінському СРСР уже були знищені мільйони чоловік...

Радянським людям казали, що нацистів треба судити за те, що вони нападом на Польщу розв’язали другу світову війну. Але ж справжнім початком війни став пакт Молотова—Ріббентропа! Сталін разом з Гітлером розгромили і розчленували Польщу. За своєю масштабністю, жорстокістю та кількістю жертв каральні акції НКВС на приєднаних західноукраїнських та західнобілоруських землях набагато перевершували аналогічні акції СД та гестапо.

У своєму заключному виступі на Нюрнберзькому процесі обвинувач від США сказав: «Ми не повинні забувати, що вбивство беззахисного військовополоненого є не тільки порушенням правил війни. Це просто вбивство. Вбивство у своїй суті залишається вбивством, незважаючи на те, ідеться лише про одну жертву або про 50, або про 90 000 жертв Олендорфа» . А комуністичні кати забили десятки тисяч польських військовополонених, і цей злочин досі залишається без покарання...

Радянським людям казали, що Сталін організував процес, щоб засудити нацистів за концтабори. Ну, це взагалі просто нонсенс. У справі організації концтаборів Гітлер та Гіммлер були «вірними ленінцями», скромними послідовниками Троцького, Зинов’єва, Сталіна, Антонова-Овсієнка, Бухаріна, Ягоди, Бермана, Єжова, Берії... До речі, коли нацистів судили і вішали в Нюрнберзі, їхні концтабори зовсім не порожнювали, — їх включили до системи ГУЛАГу, і нові в’язні — супротивники «совєтізації» Східної Європи — відбували в них «школу трудового перевиховання»...

З радянської сторони Нюрнберзький процес скеровував А. Вишинський — головний обвинувач на процесах 30-х років, жертвами яких стала майже вся стара більшовицька гвардія. А головним обвинувачем від СРСР був генерал Р. Руденко, який теж заробив свої погони на каральних акціях проти власного народу. І ось з цими сталінськими канібалами представники США, Великобританії та Франції сіли в Нюрнберзі за один суддівський стіл. Тим самим Захід списав усі злочини комунізму і віддав Центральну Європу Сталіну на поталу...

Тож чи можна з огляду на все це казати, що цей суд був справедливим і що зло було покаране? Ідея Нюрнберзького процесу була нібито гуманною та справедливою — в законному порядку покарати злочинців, які винищили мільйони людей. Їх судили і карали, та якось дуже дивно, «вибірково». Ось подивіться: фон Папена, який привів Гітлера до влади, виправдали; винні в конкретних воєнних злочинах Гудеріан і Манштейн... виступали на процесі свідками ; Паулюс, який планував війну проти СРСР і дійшов аж до Сталінграда, — виступав свідком... від СРСР.

Натомість без усяких вагань повісили Ріббентропа. За що? Поміркуймо. Від 1934 року Ріббентроп — спеціальний уповноважений з питань роззброєння, від 1936-го — посол у Великобританії. Багато робив для того, щоб між Німеччиною та Англією не було війни. Від 1938 року — міністр іноземних справ, і Мюнхенські угоди він не підписував (їх підписували глави держав). У серпні 1939 року він підписав Московський пакт Молотова—Ріббентропа. Цей пакт став ключем до другої світової війни, але ж його підписав і Молотов! І Сталін був при цьому присутній.

Так за що ж тоді повісили Ріббентропа? А за те, що він заявив у Нюрнберзі, що війна Радянському Союзу була оголошена. Радянські обвинувачі це категорично заперечували і твердили, що Німеччина напала на СРСР без офіційного оголошення війни. Чому? Тому, що разом з «Нотою міністерства іноземних справ Німеччини радянському уряду» були вручені три додатки: «Доповідь міністра внутрішніх справ Німеччини, рейхсфюрера СС та шефа німецької поліції німецькому уряду про диверсійну роботу СРСР, скеровану проти Німеччини і націонал-соціалізму»; «Доповідь міністерства іноземних справ Німеччини про пропаганду і політичну агітацію радянського уряду»; «Доповідь верховного командування німецької армії німецькому уряду про зосередження радянських військ проти Німеччини». В Нюрнберзі радянські слідчі вимагали від Ріббентропа тільки одного: визнати, що Радянський Союз нападати на Німеччину не збирався; сказати, що Радянський Союз був до війни не готовий і загрози для Німеччини не становив; заявити, що Німеччина офіційно не оголошувала СРСР війни і що ніяких документів з цього приводу не існує. Якби Ріббентроп на попередньому слідстві пристав на радянські пропозиції, то одразу ж був би переведений із підсудних в категорію свідків обвинувачення. Але він стояв на своєму. І його повісили... До речі, Кейтель та Йодль також твердили, що напад на СРСР було вчинено, аби попередити його напад на Німеччину. І їх також засудили та повісили...

Сьогодні вже достеменно доведено, що війна СРСР була оголошена. І всі вищезгадані документи можна читати зараз без усяких перешкод... Тож ми знову запитуємо: чи було на Нюрнберзькому процесі по-справжньому покаране зло? І знову відповідаємо: ні. А навіщо ж тоді був організований сам цей процес? Поміркувати тут можна ось так.

На думку військового розвідника і аналітика Віктора Суворова, Сталіну потрібно було знищити тих, хто звинувачував Радянський Союз у підготовці агресії проти Європи. Але всіх, звісна річ, не знищиш, і до того ж багато з них перебували на територіях, не контрольованих Сталіним. Як же затулити їм пельку? Тільки страхом!

Сталін показав усім колишнім гітлерівським генералам, адміралам, офіцерам та дипломатам: ось Ріббентроп, особисто переді мною не винний. Навпаки, він привіз до Москви такий папір , який я з радістю затвердив підписом довжиною в 58 см. Але я вішаю Ріббентропа, аби він не балакав зайвого.

Ось Кейтель і Йодль: вони на моїй території не воювали, планів проти моєї країни не розробляли, а вигадували фантастичні прожекти походу на Індію. Я їх теж вішаю. З тієї ж причини: аби не балакали зайвого.

А злочинців Манштейна, Гудеріана, Паулюса, Кальдера, Цейтлера і ще тисячі таких же, які діяли проти мене, — милую. І будьте певні, якщо мені легко вішати тих, хто на моїй території не був, то на будь-кого з тих, хто на моїй території був, я зорганізую справу з не меншою легкістю. Збовкніть лишень зайве — і сотні моїх свідків викриють вас в усьому, що потрібне для смертного вироку.

Деякі німецькі генерали правила гри утямили і прийняли. Ось зразок поведінки «понятлівого» генерал-фельдмаршала: «9 января 1946 года Ф. Паулюс обратился с письменным заявлением к Советскому правительству, в котором разоблачал конкретных виновников развязывания Второй мировой войны, рассказывал о допущенных ими зверствах и злодеяниях на оккупированных территориях» . Тямущість Паулюса не залишилася без винагороди. На судовому процесі він, повторимо, виступав як свідок від СРСР! А після засідання головний радянський обвинувач, майбутній Генеральний прокурор СРСР Р. Руденко у своєму робочому кабінеті обідав з Паулюсом і пригощав його горілкою . Картина прямо-таки фантасмагорична...

5. ДЕНАЦИФІКАЦІЯ…

Людське уявлення про справедливість складається з таких частин: доброчесність торжествує, а порок карається. У своєму всесвітньо відомому романі-дослідженні «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександр Солженіцин писав: «Посчастливилось нам дожить до такого времени, когда добродетель хоть и не торжествует, но и не всегда травится псами. Добродетель битая, хилая, теперь допущена войти в своем рубище, сидеть в уголке, только не пикать. Однако никто не смеет обмолвиться о пороке. Да, над добродетелью измывались, но порока при этом — не было. Да, сколько-то миллионов спущено под откос — виновных в этом не было. И если кто только пикнет: “а как же те, кто…” — ему со всех сторон укоризненно, на первых порах дружелюбиво: “ну что-о вы, товарищи! Ну зачем же старые раны тревожить?!”…

И вот в Западной Германии к 1966 году осуждено восемьдесят шесть тысяч преступных нацистов (а в Восточной — не слышно, значит перековались, ценят их на государственной службе) — и мы захлебываемся, мы страниц газетных и радиочасов на это не жалеем, мы и после работы останемся на митинг и проголосуем: мало! И 86 тысяч — мало! И 20 лет судов — мало! Продолжить! А у нас осудили (по опубликованным данным) — около 30 человек. То, что за Одером, то, что за Рейном — это нас печет. А то, что в Подмосковье и под Сочами за зелеными заборами, а то, что убийцы наших мужей и отцов ездят по нашим улицам и мы им дорогу уступаем — это нас не печет, не трогает, это — “старое ворошить”. А между тем, если 86 тысяч западногерманских перевести на нас по пропорции, это было бы для нашей страны четверть миллиона!

Но и за четверть столетия мы никого их не нашли, мы никого их не вызвали в суд, мы боимся разбередить их раны… Загадка, которую не нам, современникам, разгадать: для чего Германии дано наказать своих злодеев, а России не дано? Что за гибельный будет путь у нас, если не дано нам очиститься от этой скверны, гниющей в нашем теле? Чему же сможет Россия научить мир?.. Мы должны осудить публично самую идею расправы одних людей над другими! Молча о пороке, вгоняя его в туловище, чтобы он только не выпер наружу, — мы сеем его, и он еще тысячекратно взойдет в будущем. Не наказывая, даже не порицая злодеев, мы не просто оберегаем их ничтожную старость — мы тем самым из-под новых поколений вырываем всякие основы справедливости… Молодые усваивают, что подлость никогда на земле не наказуется, но всегда приносит благополучие. И неуютно же, и страшно будет в такой стране жить!» .

Давно були написані ці слова. У Західній Німеччині пройшли ще сотні і сотні судових процесів над колишніми нацистами. І з кожним новим процесом країна очищалася від пороку. А в Радянському Союзі і після його розпаду нічого подібного не було. Натомість була Афганська війна, за нею — Перша Чеченська, а там і Друга Чеченська війна, яка продовжується і сьогодні. І щоденно, щохвилинно російська армія чинить у Чечні звірства, які нічим не поступаються злочинам покараних нацистів... А російський Президент виступає проти поховання Леніна. За його словами, якщо поховати тіло вождя світової революції, то це образить ціле покоління людей, виховане на комуністичних ідеалах...

Жовтень 2001 р.

http://www.perehid.kiev.ua/2001_03.shtml

Володимир ФЕДЬКО

Література:

1. Герман Назаров на інтернет-сайті «KAVKAZ-CENTER».
2. Там само.
3. Гиппиус З. Н. Живые лица: Стихи. Дневники. Тбилиси, 1991. Кн. 1.
4. Цит. за: Климов Григорий. Протоколы советских мудрецов. Нью-Йорк, 1981.
5. Про це повідомлялося у: Циничное заявление // Донские ведомости. 1919. № 268 (цит. за: Комунізм — нацизм — сіонізм // Нескорена нація. 1995. № 7).
6. Стенограмма протокола слушаний в сенате США (1919 г.) о событиях русской революции (слушания комиссии Овермана).
7. З виступу Троцького на зборах партактиву в Курську у грудні 1918 року (цит. за: Колпакиди А. И., Прудникова Е. А. Двойной заговор. Сталин и Гитлер: несостоявшиеся путчи. Москва, 2000).
8. За газетою «Сев. коммуна» від 19 вересня 1918 року (цит. за: Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор / Пер. з англ. К., 1993).
9. Герман Назаров на інтернет-сайті «KAVKAZ-CENTER».
10. Цит. за: Краснов В. Г., Дайнес В. О. Неизвестный Троцкий. Красный Бонапарт: Документы. Мнения. Размышления. Москва, 2000.
11. Кершоу Ян. Гитлер / Пер. с англ. Ростов-на-Дону, 1997.
12. Мельников Д. Е., Черная Л. Б. Империя смерти: Аппарат насилия в нацистской Германии, 1933—1945. Москва, 1989.
13. Там само.
14. Очевидно, що більшовицький режим не сприймав цей народ за “свого”. — Ред.
15. Конквест Р. Жнива скорботи...
16. Там само; Комунізм — нацизм — сіонізм.
17. Шевченко С. Ежедневно в Соловецкой тюрьме особого назначения расстреливали от 180 до 260 узников // Факты и комментарии. 1999. 28 авг.
18. Городецький В. Комуністичне убивство під грифом «совершенно секретно» // Час/Time. 1997. 7—13 серп.; Шевченко С. Ежедневно...
19. Цит. за: Фрадкин И. М. Гитлер: словесный портрет // Пикер Г. Застольные разговоры Гитлера / Пер. с нем. — Смоленск, 1993.
20. Радек К. Генуэззская и Гаагская конференции // Эра демократического пацифизма. 1924.
21. Фельштинский Ю. Кому мешали Карл Либкнехт и Роза Люксембург? // Зеркало недели. 1997. 16 авг.
22. Там само.
23. Дьяков Ю. Л., Бушуева Т. С. Фашистский меч ковался в СССР: Красная Армия и рейхсфер: тайное сотрудничество, 1922—1933. Неизвестные документы. Москва, 1992.
24. Кривицкий В. Г. «Я был агентом Сталина»: Записки советского разведчика / Пер. с англ. Москва, 1991.
25. Зрозуміло, під час війни про масштабне співробітництво СРСР та Німеччини не могло бути й мови. Автор має на увазі випадки таємної співпраці окремих осіб з обох сторін (про що він пише далі). — Ред.
26. Маслов С. Неизвестная война: Как наши с другом Гитлера в разведку ходили // Комс. правда. 2000. 19-20 апр.
27. Всемирная история шпионажа / Автор-составитель М. И. Умнов. Москва, 2000; Полмар Н., Аллен Т. Б. Энциклопедия шпионажа. Москва, 1999.
28. http://front-pamyat/narod.ru/gestapo.html.
29. Бунич И. Операция «Гроза». К.; Санкт-Петербург, 1999. Кн. 1: Историческая хроника.
30. Там само.
31. Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне: Сб. документов. Москва, 1995. Том. I. Накануне. Книга первая (ноябрь 1938 — декабрь 1940 г.).
32. Там само.
33. Усього в СРСР у сталінські роки розстріляли 242 німецьких комуністів, і серед них — членів ЦК КПН.
34. Бережков В. М. Как я стал переводчиком Сталина. Москва, 1993.
35. Лебедева Н. Сталин на Нюрнбергском процессе // Моск. новости. 1995. № 19.
36. Див., напр.: Нюрнбергский процесс: Сборник материалов. Изд. 3-е, испр. Москва, 1955. Том I.
37. Известия. 1995. 13 окт.
38. Нюрнбергский процесс... Том II.
39. Щоправда, Манштейна потім засудив британський суд за розстріл військовополонених у Франції в 1940 році, але його скоро пожаліли та випустили
40. Пакт Молотова—Ріббентропа. — Ред.
41. Суворов В. Самоубийство: Зачем Гитлер напал на Советский Союз? Москва, 2000.
42. ВИЖ. 1990. №

Концепція українського „третього шляху”.

31 Mar 08 05:43:06 GMT

Анотація

Україна знаходиться на "розламі" цивілізацій і її призначення та мета у майбутньому - створити якісно іншу концепцію державного устрою та співжиття людей у світовому масштабі.

Концепція українського „третього шляху” полягає у тому, що існуючі на даний момент політичні та філософські системи сучасного світу довели або свою повну, або часткову нежиттєздатність з точки зору дотримання основних прав та свобод людини: права на життя, права на чесну, правдиву та неупереджену інформацію, права на вільний вибір.

Різні системи та устрої, кожен по-своєму, намагаються ці основні права порушити чи спотворити, викрививши у бік узаконення права більш розумних і сильних на владу не тільки над тілами, але й над помислами і душами їхніх слабших чи менш розумних братів. Тим чи іншим чином пошуки людства завжди йшли у напрямку пошуків свободи, рівності та братерства. Але й досі Схід потерпає від різного роду видозмін деспотичного устрою, останніми видозмінами якого дивним чином стали моделі західного механістичного суспільства – комунізм та націонал-социалізм.

З іншого боку Захід, не дивлячись зовні на значні переваги з точки зору дотримання прав особистості, не зміг уникнути пастки аморальності, цинізму та нігілізму, які зняли будь-які бар’єри у більш сильних стосовно того, щоби максимально можливо маніпулювати свідомістю менш сильних через спеціально сформовані потоки ідей-концепцій засобів масової інформації. Ці ідеї на даний час активно формують ідеологію та культ влади грошей та обмеженість свідомості „масової людини” виключно найпримітивнішими, тваринними, споживацькими бажаннями.

З політичної точки зору це робиться для того, щоби в умовах теперішнього типу демократії можна було легше спрямовувати та маніпулювати людськими „потоками” і завжди отримувати необхідний результат з точки зору стабільності та прогнозованості керування масами людей в ліберально-олігархічний спосіб. За умов такої системи виникає зовнішньо „влада народу” при внутрішньо і реально владі найбільш багатої та інтелектуально-безпринципної його верстви.

На протилежність цьому повинна з’явитись діяльна концепція суспільного розвитку, яка уникла би крайнощів обидвох шляхів при зберіганні найкращих здобутків кожного. На останньому з’їзді виборчого блоку БЮТ такого роду концепцію було названо „солідаризмом”, ми не маємо нічого проти такої назви, отож у подальшому, задля уникнення зайвої плутанини у термінах, концепцію нашого суспільства будемо позначати саме таким чином.

Ми вважаємо, що причиною крайнощів та тупиків сучасного політично-філософського розвитку є усунення з живого, державо та суспільнотворчого процесу такого поняття, як „духовний пошук”. Він або відсувається на маргінес суспільства, у якості „приватної справи кожного”, як це робиться у сучасному західно-глобалізованому світі, або ж заперечується з причини того, що шукати духовно нічого не потрібно, треба лише по максимуму уважно та пильно виконувати певні вказівки ідеологічних та духовних провідників „світу цього”.

У цьому була сутність нашого комунізму (що погіршувалось обов’язком вірити у відсутність Бога та божественного начала у світі), у цьому ж сутність сучасних систем ісламської автократії, які хоч зовні й намагаються протидіяти глобалізації західної механічної цивілізації, але за сутністю так само заперечують духовний пошук „масової людини” як і остання, тільки роблять це шляхом узалежнення людини від чітко окресленої ідеології, силоміць заперечивши її право на самостійне мислення.

Таким чином визначаються „розлам” та крайнощі як цинічно-зневіреного розуму, так і фанатично-некритичного ставлення до життя. На противагу цим двом „братам-противникам”, які у різних обличчях ведуть боротьбу та взаємопідтримують одне одного у сучасному світі, необхідна концепція глобального переосмислення цінностей, у якій був би взятий наріжним каменем духовний пошук та єдність найрізноманітніших гілок духовного пошуку у взаємовивченні та взаєморозумінні, які виникнуть внаслідок застосування у життя базової, ціннісної сутності, на якій мала би базуватись будь-яка цивілізація та спільнота людей: ЛЮБОВІ ДО ІСТИНИ, ПОШУК ПРАВДИ У ЦЬОМУ СВІТІ ТА ЛЮБОВІ ДО ЛЮДЕЙ, СВОЇХ БРАТІВ.

Ми вважаємо, що в Україні на даний час є все для того, щоби стати на шлях реалізації базових, сутнісних принципів цієї концепції у життя. На чому ґрунтується наша віра та наші бачення. Україна здавен-давен була географічно-культурним „казаном”, у якому змішувались найрізноманітніші етноси та релігійно-культурні традиції. Водночас на цих же територіях існував дуже міцний стрижневий, автохтонний етнос, який попри всі відозміни ще з часів Трипілля зберіг основи свого символізму, фольклорну обрядовість та інстинкт і характер землероба. Попри те з кожною новою хвилею „переселення народів” етнос природнім чином видозмінювався, набував більш властивих для кожної своєї сучасності рис. Таке поєднання сталості та постійного оновлення дає прекрасні можливості для сприйняття всього нового, передового, нестандартного і водночас дає достатньо вагомий історичний досвід для того, щоби зуміти відокремити зерна від полови.

Цей історичний досвід дуже часто був більш ніж болючим, у одному цікавому дослідженні, яке зробив Ігор Лубківський, навіть вважається, що надмірна болючість деяких історичних шляхів народила у глибині національної свідомості різного роду депресивні комплекси, посилання на цю працю я дам у додатках. Але враховуючи всю важкість цих шляхів все ж таки я змушений сказати, що тим більші можливості набути міцного імунітету проти всього того, що намагалося за часів нашої історії розшматувати та роздерти, знищити наш народ.

З іншого боку той самий історичний досвід показує, що як тільки прото- і праукраїнці відмовлялись від пошуків нових шляхів, намагались „закритись у своїй мушлі” або забували за все за братовбивством та розбратом, зразу ж приходила стороння сила, яка змушувала предків українців згадувати про необхідність оновлення взаємозв’язків зі світом та пошуків адекватних відгуків на виклики доби.

У посиланнях на аналітику будуть дані плоди праці останніх років у цьому напрямку, у тому числі на багатьох форумах, де ці концепції проходили „обкатку”. Крім того там буде велика кількість фактичного матеріалу, яким ми вважаємо зайвим перегружати дану ввідну декларацію концепції. Дані історичні та географічні умови „перетину всіх шляхів” також сприяли виробці специфічного характеру незлобивості та терпимості нашого народу, що і було єдиною можливістю примирювати часом навіть здавалось нездоланні протиріччя. На даний момент, у повній відповідності з нашими історичними традиціями, ми знову стоїмо перед необхідністю шукати спільний знаменник для зовні непримиренних речей, але ситуація полягає таким чином, що ми зобов’язані цей знаменник знайти і стати самостійним новітнім центром сили та розвитку в умовах викликів сучасної цивілізації. У чому би ми бачили ці виклики?

Я би розрізнив три основні виклики: виклик духовний, виклик культурний і виклик економіко-політичний.

Виклик духовний

полягає у тому, що треба знайти спосіб, не принизивши жодну з існуючих вір та конфесій, кожній людині забезпечити право на свободу совісті та дати всі умови для того, щоби вільно знайти свій власний, суверенний та незалежний шлях до Бога, який є Шлях, Істина, та Життя.

Виклик культурний

полягає у тому, щоби серед мішанини концепцій та поглядів на речі, властивої, наприклад, постмодернізму, не загубити ясність та чіткість бачення МЕТИ існування культури, як мосту та зв’язку з Красою, Гармонією та Доцільністю, що виникають у душі людини внаслідок пошуків Божественного Начала у світі. Пошуків досконалості духу, пошуків розуміння того, що поза всіма розділеннями інтелекту є дещо таке, у чому „немає ні еліна ні юдея”, що дає можливість знайти людям універсальну симпатію та братерство у серці, без наявності чого неможливий жодний пошук порозуміння між людьми.

Виклик економіко-політичний

полягає у тому, що треба знайти шлях поміж крайнощами суспільства споживання, який понад всі цілі поставило на п’єдестал прибуток та надприбуток, як живу згадку про єврейське Золоте Теля у пустелі; так і суспільства диктаторського, що давить приватну ініціативу людини задля тотального контролю касти державних службовців над всіма природними та державними ресурсами.

Іншими словами потрібно пройти поміж крайнощами фундаментального лібералізму та державно-монопольного способу виробництва, крайнім виразом якого був комунізм і трохи менше націонал-соціалізм (оскільки для німецької нації були збережені деякі базові економічні свободи людини, на роль рабів у даній концепції призначались переважно не-німці). Потрібно пройти поміж цими крайнощами задля побудови суспільства справедливості та гармонії. Попробуємо ж розглянути три ці виклики в українському контексті для того щоби зрозуміти, яким чином їх можна було би вирішувати і що такого нового ми могли би запропонувати світові, що не було би зроблено вже до нас.

Почнемо з виклику Духу.

З цього моменту я побудую виклад концепції на ґрунті аналізу маніфесту блоку Юлії Тимошенко на цих парламентських виборах, оскільки він найбільш близько і повно з існуючого відомого мені в Україні відображає те, що я бачив би основою та концептуальною сутністю „третього шляху” України.

Отже, що ж таке „солідаризм” з точки зору виклику Духу і яким чином можна було би цю концепцію втілити у життя. „Солідаризм”, якщо його розуміти за буквальним значенням слова – це філософія єдності. Тобто єдність, органічна єдність суспільства як основа. Його можна здійснити лише за тих умов, якщо суспільство буде знаходитись у стані ЦІЛІСНОЇ ЄДНОСТІ як своєї духовної, так і матеріальної природи. Іншими словами, здійснити ідеологію солідаризму неможливо без стрункої та послідовної системи допомоги людині бути у гармонійній єдності з її духовним „я”. Природно, що допомогти людині набути таку єдність можуть лише ті. хто таку органічну єдність вже реалізував у своєму власному житті. Це – меншість, але така меншість повинна бути вичленувана та культивована, як зразок. Історичні та футурологічні дослідження повинні мати за мету вичленовування та культивування подібного роду особистостей, які жили у минулому або житимуть у майбутньому.

Саме це повинне бути метою пошуків „нової людини” суспільства гармонії та любові, яке Юлія Володимирівна назвала солідарним. Побудові суспільства солідарності необхідна єдність матеріального та духовного. Але зразу же виникає запитання того, яким чином цього духовного досягнути і чим воно є. Для того, щоби людина насправді вільно вибирала свій шлях до Бога потрібно, щоби люди, що йдуть по духовних шляхах були не просто „терпимими” одне до одного, але і шукали шляхів взаєморозуміння, тому що насправді духовним є лише те, що у своїй сутності об’єднує людей, але не навпаки. Роз’єднує людей протилежний бік – бік інтелекту, але поєднання інтелекту та духовності може об’єднати не у насильстві, а у різноманітності.

Це можливо, якщо з дитинства людям будуть пояснювати різні типи життєвих шляхів духовних людей різних вір та конфесій, так само, як і історію атеїзму та інших антагоністів церковно-фундаментального типу керування суспільством, якщо буде якісна освіта у плані історії релігій і взаємозв'язків релігій та суспільства, щоби людина могла порівнювати та вибирати на основі знань, які освітлювали би питання з якнайбільшої кількості боків. На державному рівні не повинно бути сприяння жодній окремій конфесії та церкві, але у всіх конфесіях та церквах варто виносити на обговорення, сприяти та заохочувати людей та погляди, які би могли посприяти взаєморозумінню поміж різними типами духовних шляхів. Тобто треба культивувати ті способи мислення та світосприйняття людини, що об’єднуватимуть різні типи духовних шляхів у спільній роботі на ошляхетнення людської природи, на приборкуваня того звіра, що живе усередині людини.

Можливо на державному рівні треба буде заснувати інститут історії релігій та духовних пошуків людства, який зокрема готував би для шкіл викладачів з історії релігій. Це має бути протилежним як релігійному фанатизму, так і середньостатистичному сьогоднішньому західному атеїзму, який „єднає” сьогодні релігії у однаковій байдужості для всіх і поставлені на п’єдестал єдиного бога Мамони, тобто приватного зиску як основи і єдиного ідеалу життя.

Для мене ідеалом тут є давньогрецька Олександрія, у якому великі отці християнської церкви Клімент Олександрійський та Оріген були одночасно неоплатоніками та учнями неоплатоніків, що не належали до християнської церкви тодішніх часів. Таким чином в офіційне вчення Церкви увійшло багато з ідей грецької філософії, принаймні вони зуміли примиритись і це дало величезний поштовх для взаєморозуміння іудейської, грецької та власне кажучи церковно-християнської думки.

У цьому плані наприклад Маланюк, у роздумах про Україну, називав Україну „степовою Еладою” а Київ, „степовою Олександрією”. А інші називали Київ „другим Єрусалимом”. Окрім всього іншого на даний час треба би вводити в широкий обіг роздуми про ідеї та напрямки мислення того світогляду, який сьогодні дехто називає енергетичним. Що я маю на увазі. Богом вчених 19 століття стало механічне поєднання частинок матерії згідно сліпому закону, дещо розбавленому впливом його величності випадку. Сліпий закон та випадок, котрий тепер називають мутаціями чи флуктуаціями, законом випадкових чисел. У цьому є сутність того, що досі називають „науковим матеріалістичним світоглядом”.

Окрім того, наукове мислення сучасності (у середньому) й досі у якості основи бере тілесність речей, а зовсім не їхню сутнісну природу. У науковому плані це привело до того, що досі немає цілісної космології і коли речовина видимого світу зникає починаються абстрактні теоретизування, сутність яких самі вчені розуміють постільки поскільки. А теорії, які починають хоть щось пояснювати, мають яскраво метафізичний відтінок, як наприклад теорія Монад чи теорія суперструн. Але у цих теоріях вже відмовляються від „речовинно, тілесноцентричності” світу. А от у моральному плані ця апологетика сліпим силам та випадку привела до того, що виникла філософія «хробака» та «маленької людини». А на антитезу – „господаря світу”.

Згідно цих філософій треба, наскільки можливо, задовольняти свої тілесні пристрасті, користуючись у житті бажанням влади над тими, хто слабший і тваринним страхом перед тими, хто сильніший. Врешті-решт це еволюціонувало у сталінізм та гітлеризм, оскільки ці системи позбулись останніх „забобонів” совісті. Адже сумління не можна було пояснити з раціонально-механістичної точки зору, отже воно було зайвим. А у світі, де відсутнє сумління, перемагає найсильніша, нажорстокіша, найпідліша та найбрутальніша тварина, але зовсім не людина.

Але згідно енергетичного світогляду всі наші тіла у сутності своїй є електронами, позитронами і т.п, які є перш за все вібраціями у просторі або хвилями. Все це суть енергія, так що навіть і наші тіла – всього лише конденсована енергія. Але ця енергія структурується у просторі за схемами ще тоншої, ще вищої енергії, яка складає сутність наших намірів та думок. У такому світі абсолютно необхідно дбати за виправлення, чистоту своїх намірів і думок, тому що найтонша енергія, яка іде „не туди” потім і викликає у видимому світі всі його потворності та неспівмірності. Всі напрямки пошуку сучасної фізики, екології та т.п. йдуть зараз, врешті-решт, у напрямку такого енергетичного світогляду.

Не думаю, що нам вдасться відродити духовність, якщо від людей будуть вимагати лише сліпої віри не пояснюючи, чому добро це добро а зло це зло і ЧИМ вони одне від одного відрізняються. Зокрема історія та історіософія у такому контексті буде наукою про наміри та мрії націй, цивілізацій, країн, еволюцію цих намірів та мрій, наслідки тих чи інших типів намірів та мрій для втіленості тих чи інших цивілізацій, взаємопов’язаність та відмінність мрій та намірів різних націй у межах цілого людства так і мету існування людства у цілому. І якщо починати ЯК З АКСІОМИ з таких підвалин – можна дати світові зовсім нове бачення, якого досі він не мав. Коротко проаналізувавши аспект виклику Духу перейдемо до аспекту виклику культурного.

Україна здавна живе на пересіканні культур східного та західного християнства, а зараз вже й східної та західної культур, окрім того має всередині себе потужний прошарок кримських татар – людей чисто східної культури. За таких обставин вкрай необхідні деякі принципи, які би дозволили би культурним течіям, заснованим на втіленні тих чи інших варіантів цих напрямків думки, не взаємопоборювати одне одного, а шукати можливостей знаходити моменти єдності у власних світобаченнях задля того, щоби ілюзія непереборних кордонів поміж різними типами світобачень була подолана не шляхом нівелювання та знецінення кожного а шляхом визнання, що кожне світобачення особливо проявляє якісь свій, дуже потрібний у загальному підсумку аспект загальної п’єси життя, і цей аспект у іншому світобаченні поставлений на трохи інший план з трохи іншими вазємозв’язками з різними частинами загального дійства.

Окремо стоять системи поглядів, які як основу беруть самозвеличення за рахунок інших та виключність, але такого роду концепції є зі всіх боків і не є виключним пріоритетом жодного з діючих агентів сучасного світу. Якщо Україна зуміє дієво виявити та втілити необхідну синтетично-об'єднавчу концепцію життя, то вона стане каталізатором пошуків такого плану у загальносвітовому масштабі, ставши на шлях свого роду „культурницько-іноваційного імперіалізму”.

"Іноваційним", до речі, його названо тому, що згідно нашої концепції НЕОБХІДНІ ЛЮДИ З НОВИМ БАЧЕННЯМ ГОРІЗОНТІВ НАУКИ, роботи "на стику" наук, у тому числі дослідження глибинних можливостей психіки людини, душевних сил людини, свого роду "стик наукових розробок та релігійного світобачення". Крім того НЕОБХІДНА ВСЕБІЧНА ПІДТРИМКА НОВАТОРСЬКИХ РОЗРОБОК, ЗАОХОЧЕННЯ НОВАТОРІВ ТА РАЦИОНАЛІЗАТОРІВ. Детальніше це розшифровано у доданій статті "Українська національна ідея, метаісторично-цивілізаційний аспект: минуле, майбутнє, теперішнє.

Моменти історіософії помаранчево-постпомаранчевої доби". Особливість цього "імперіалізму" буде полягати у тому, що для його розповсюдження не буде необхідності нищити інші народи, культури та цивілізації, але кожний народ активувати до пошуків його місця у загальносвітовому дійстві духу та думки. Основа цієї концепції – не терпимість (ненавиджу, але терплю) та непримиренність (Захід є Захід, Схід є Схід), а взаємопроникнення та взаєморозуміння, базоване на любові та безкорисливої цікавості до „іншого я”, проявленого у інших народах та цивілізаціях. Це – засадничий момент і тільки найпотрібніші початки, але для того, щоби розгорнути цю тему більш широко – треба з чогось розпочинати.

І третій виклик – виклик економіко-політичний. Основним засадничим моментом подолання цього виклику повинно бути стирання непереборних кордонів поміж кастою власників (чи то державних у вигляді держбюрократії чи то приватних) та кастою найманих працівників, з метою перетворення цього всього у більш чи менш віддаленому майбутньому у „органічну єдність” народу з політичною та економічною владою замість поборювання, конкуренції та приниження слабих сильними. Основи цієї політики розглянуто у маніфесті БЮТ, маніфест за цим посиланням http://www.tymoshenko.com.ua/ukr/elections/manifes...

Детальніше економічний блок, з точки зору адекватності конкретних економічних дій, хай аналізують економісти, але основний засадничий принцип, що відрізняє даний підхід як від фундаментально-ліберального так і державно-монопольного типу влади я виклав і згідно нашої концепції він у будь-якому разі та при будь-яких перетвореннях повинен залишатись незмінним.

Концепція „органічної єдності” народу із владою політичною повинна проводитись на засадах підзвітності обраних народних делегатів своїм виборцям та найширшого залучення широких мас людей до процесів державо та законотворення, що і розпочинає свою роботу зокрема у проекті електронної демократії, а також у проектах рівного доступу до якісної освіти. Тому що без освіченого та мислячого народу проекти „органічної єдності” влади з народам будуть утопічними прожектами, позбавленими будь-якого реального наповнення.

Щодо економічного блоку прицільно зауважу лише стосовно сільського господарства. На даний момент необхідно розробити як тактику реанімації галузі через заохочення ефективних бізнес-проектів у сільськогосподарчій сфері, так і довготривалу стратегія заснована на тому, що чорноземи – наш національний скарб. Для цього треба по максимуму у засадничій стратегії використовувати надбання української школи фізичної економії, посилання на аналітику з цього приводу будуть дані у додатках.

Основу стратегії цієї школи складає необхідність узгоджувати господарчу діяльність людини з природними ритмами та циклами планети та Космосу, ігнорування чого призводить до численних екологічних та техногенних катастроф сучасного світу. Крім того ідеологічним моментом варто взяти рівність всіх форм власності – хоч приватної, хоч колективної. Власник повинен бути ефективним, а не приватним чи колективним у якості ідеологічної платформи. Власником має бути той, хто зможе грамотно використати і примножити, і на це повинна бути спрямована вся державна політика.

Даний текст містить у собі короткий виклад ключових пунктів, які можна розглядати засадами концепції „Третього шляху” України у світі. У аналітичних додатках будуть міститись деякі уточнення та деталі даної концепції, показані у процесі розвитку та удосконалення з плином подій та часу. Крім того, у цих додатках містяться обґрунтування підвалин наших уявлень з приводу того, чому саме ми вважаємо нашу націю придатною до якоїсь особливої місії у цьому світі. Так само там міститься аналіз деяких етнопсихологічних особливостей різних частин України, який багато у чому і привів нас до висновку неможливості механічного застосування європейських концепцій розвитку чи то націоналізму чи то громадянського суспільства в українських умовах і привів до думки необхідності спроб знайти та застосувати концепцію „органічної єдності”, яка механічно з двох вищезазначених напрямків європейської думки не складається і ними не обмежується. Зокрема ми вважаємо, і цьому дається обґрунтування у нижченаведених матеріалах, що:

1. Проблеми розколу в Україні, який проявився після минулих виборів, пов’язані з формуванням національного характеру: вся Україна мала тисячолітню історію і майже не мала своєї державності, через що і постаріла, так і не ставши дорослою, а вся південно-східна Україна має молоду кров і вміння жити «з нуля» на новому місці, але не знає що і як треба будувати далі. Тому їхнє поєднання в ідеалі мало би влити «молоду кров» в розвиток України і створити щось зовсім нове.

Тобто, фактично, в цьому плані, напевно, можна говорити навіть про процес народження нової нації , чи принаймі – про її переродження і оновлення (основа цього переродження, чи скоріше народження вдруге, була закладена на київському Майдані 2004 року), і в цьому плані Галичина вже виконала своє історичне призначення останніх століть, а "новий імпульс" для розвитку України та її майбутня доля, з цим пов'язана, тепер залежить від її «молодої» частини – України Катерини ІІ-ої.

2. Релігійний компонент тієї світоглядної моделі, яку ми вважаємо за необхідне шукати новій українській нації, має бути достатньо зрівноваженим у плані співвідношення чоловічого і жіночого начал між собою, що часто було порушене у церковних ідеологіях минулого. Також повинна бути дотримана сувора відповідність поміж ідеальними, світоглядними конструкціями такої моделі та земним відображенням їхнього втілення, тому що лише таким чином можливо досягнути такого стану, при якому ідеал та загальна надихаюча ідея не вступають у суперечність зі своєю практичною проявленістю.

3. Проблеми в Україні носять і світовий характер, пов’язаний з долею світу – тобто одночасно йде відтворення декількох явищ. Йдеться про завершення та вихід на новий оберт історичної спіралі як суто українських історичних циклів, так і загальносвітових. Тих циклів, чия дія мала місце у російській революції 1917-го року і навіть більш ранніх, як від початку нашої ери, від Різдва Христового , так ще і до її початку, часів становлення Трипілля та формування сонячного обрядового циклу в Україні (язичницького річного циклу сонця, Коляда – Веснянки – Купала), який ще й досі зберігся у річному циклі народного обряду.

Дані тези, обґрунтовані у доданих матеріалах, лише побіжно стосуються основного питання даної концепції: „що робити новій українській нації у сучасних історичних умовах” і тому не були виставлені на обговорення у основному тексті, але мають стосунок до тих підвалин, виходячи з яких автори розробляли цю концепцію, тому ми вирішили додатково висвітлити їхню наявність у цьому пояснювальному абзаці.

Основа аналітичної методики доданих матеріалів – інтуїтивний аналіз сутності речей, що бере на озброєння також засоби метафізичної та образно-символічної мови, свого роду „мову міфів та переказів”. Тому завчасно просимо пробачення у інтелектуалів, що звикли до більш технічних та інструментальних засобів вираження концепцій, за можливі незручності в читанні та осмисленні мови „Додатків”. Прошу всіх небайдужих приєднуватись до обговорення та вдосконалення концепції, вона відкрита до будь-яких змін у напрямку покращення її функційної здатності та креативного потенціалу. Дякую за увагу та з надією на співпрацю

Олександр Чистяков,

Київ-2005.

Додатки:

Підсумок обговорень концепції «третій шлях України». Узагальнюючий нарис.
"Глобальна місія України", споріднена концепція "Ідеальної Країни", деталізація теоретичного та практичного економічного аспекту, відмінного від "маніфесту" БЮТ.
Ірина Валявко. ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ — ФУНДАТОР ПОНЯТТЯ "ФІЛОСОФІЯ СЕРЦЯ".
Д-р Надія Кохан "Філософія серця" - парадигма українського менталітету.
Ігор Лубківський. Зраджена революція, або стратегічний розвиток України. Спроба політичного психоаналізу. Rar-файл.
„Українська наукова школа фізичної економії:світовий вимір та цивілізаційна перспектива.” Стаття доктора економічних наук, голови товариства їм. С. Подолинського В. Шевчука.
Размышления на тему постпомаранчевых времен. Время разбрасывать камни и время предавать. Статья времен выбора Ющенка в сентябре 2005 года.
Андрей Окара. Как архистратиг Михаил заступился за Украину. Попытка интуитивно-символического анализа.
Прорив Духу та можливі цивілізаційно-геополітичні перспективи України, зв'язані з Помаранчевою Революцією. Євген Сверстюк, Мирослав Маринович та інші.
Українська національна ідея, метаісторично-цивілізаційний аспект: минуле, майбутнє, теперішнє. Моменти історіософії помаранчево-постпомаранчевої доби. Стаття, написана за матеріалами роботи на форумі Юліі Тимошенко у червні-липні 2005 року.
Революция, Украина, Россия, Европа, Касты и братство народов. Размышления на тему Оранжевой Революции в Украине. Август 2004 - апрель 2005 гг. По материалам работы на нескольких форумах за указанный период времени.

http://www.kraina.org.ua/ua/module/national-idea/c...

Авторитарна модель - мистецтво неможливого

17 Mar 08 10:47:19 GMT

Джерело: Журнал нової еліти ПЕРЕХІД-IV #2 (7) 2001

АРІЙСЬКИЙ СОЛІДАРИЗМ

Шморгун ОЛЕКСАНДР

Старший науковий співробітник відділу глобальних систем сучасної
цивілізації Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України

АВТОРИТАРНА МОДЕЛЬ: МИСТЕЦТВО НЕМОЖЛИВОГО

Авторитарна форма правління має величезний антикризовий потенціал. Абсолютно невірним є ототожнення її з тоталітаризмом, який є руйнівним за самою своєю природою. Перед лицем тих глобальних і регіональних загроз, які повною мірою виявляться у найближчі роки, передумовою справжнього національного порятунку в Україні може стати тільки повноцінна президентська республіка особливого автократичного типу.

ПІДОЗРІЛА ОДНОСТАЙНІСТЬ

У процесі останньої політичної кризи, після цілком справедливих критичних зауважень на адресу опозиції стосовно відсутності в її програмі належної конструктивності і позитиву («Україна без Кучми», а що ж далі?), її лідерами нарешті були сформульовані принципові положення щодо політичного механізму виведення країни із всеохоплюючої кризи. Суть цих положень зводиться до того, що за останні декілька років в Україні небачено посилився інститут президентської влади, котра, мовляв, вже набула відверто тиранічного забарвлення. Тому головною передумовою забезпечення реальної демократії в Україні є негайне внесення змін до Конституції з метою переходу до парламентсько-президентської, а потім і парламентської моделі влади.

У цьому питанні представники лівого і правого спектру опозиції досягли вражаючої одностайності. Лідери і «Правиці», і «Фронту національного порятунку» неодноразово публічно заявляли, що наполягають на значному підсиленні парламентсько-колегіального представництва у структурі української влади не тільки тому, що прагнуть конституційним шляхом усунути від влади Леоніда Кучму (скасувавши або перетворивши на «кишенькову» посаду Президента), а головним чином тому, що саме парламентська республіка є оптимальною для будь-якої країни з важким недавнім тоталітарним минулим . Якщо додати, що в цьому питанні до опозиції приєдналися навіть відносно помірковані та обережні лідери українського олігархічного капіталу з протилежного політичного табору (наприклад, з партії «Яблуко»), то ця одностайність починає видаватися майже підозрілою.

Скажу відверто, що існуючі оцінки навколо питання, яку саме республіку створено в Україні — чи то парламентсько-президентську, чи то президентсько-парламентську, чи то таку, яка вже фактично трансформувалася у «чисто президентську», — просто вражають своїм непрофесіоналізмом. Не меншою, якщо не більшою мірою це стосується і дискусій з приводу того, яким саме має бути майбутній тип українського парламентаризму.

ІЛЮЗІЯ ПРЕЗИДЕНТСЬКОГО ПРАВЛІННЯ

Історичний досвід незаперечно свідчить, що в ситуації гострої кризи унаслідок неминучої довготривалості узгоджувальних процедур, «усередненості» (а тому й неефективності) прийнятих законів, часового цейтноту та поляризації політичних сил будь-який представницький колегіальний орган — незалежно від способу його формування — із «залізною необхідністю» втрачає будь-яку дієвість та або передає свої повноваження виконавчій владі (тобто прем’єрові), або утворює тимчасову оперативну надзвичайну комісію типу Конвенту часів Великої Французької Революції. Утім, з часів якобинського терору, а потім більшовизму добре відомо, що не існує нічого більш постійного, ніж тимчасові «секретаріати» та «комісаріати». Узагалі, про ефективність класичного парламентаризму у подоланні гострих криз можна судити хоча б з того, що саме у класично парламентській Французькій Третій республіці уряди змінювалися в середньому кожні шість місяців, а після закінчення Другої світової війни в Італійській республіці керує вже 59-й уряд!

Отже, змінивши за 10 років незалежності 10 урядів, а тепер на додаток запровадивши і парламентську модель влади, ми маємо цілком реальні шанси побити західноєвропейські рекорди. Справді, чи усвідомлюють автори проекту закону «Про внесення змін і доповнень до Конституції», який «блукає» у стінах Верховної Ради, як важко буде структурувати парламент і створити в ньому конституційну більшість, а потім сформувати ефективний коаліційний уряд (та ще й за умови найвищого рейтингу комуністичної партії)? І скільки разів у випадку неможливості досягнення (протягом 60-ти днів) цього завдання треба буде, як це передбачається у проекті, оголошувати нові парламентські вибори в ситуації гострої системної кризи?!

Що ж до комуносоціалістичної ідеї повернутися у перспективі від класичного парламентаризму до «справжнього народовладдя трудових колективів» (цю модель протягом тривалого часу затято відстоює Наталія Вітренко), то за цією моделлю депутати фактично перетворюються на делегатів, позбавлених повноважень прийняття не узгоджених з виборцями рішень (тобто на представників не парламенту, а з’їзду, котрих необхідно якомога частіше переобирати, щоб «народні обранці» не «відірвалися від мас»). Отож можна сміливо твердити, що на відміну від парламентської республіки, яка є неефективною з мобілізаційної точки зору, але й не сприяє при цьому зростанню внутрішньополітичної напруги, комуністична «пряма демократія» неодмінно провокуватиме додаткову дестабілізацію у суспільстві.

Нарешті, залишається останній варіант — республіканського уряду, котрий передбачає зосередження повноти влади Прем’єр-міністром і отримав у політології назву системи кабінету або міністеріалізму. Приблизно таку форму правління пропонує Олександр Турчинов у програмній статті «Тоталітаризм (український контекст)» . Хочу підкреслити, що в силу найменшої легітимності такої форми влади (Прем’єр не обирається на загальних виборах) голова кабінету рано чи пізно обов’язково усвідомить необхідність отримати такий ненависний для опозиції статус президента. Згадаймо хоча б приклад Л. Кучми, який починав саме з прем’єрства. Як свідчить досвід правління Бісмарка, Муссоліні та Гітлера, котрі легітимним шляхом очолили свої уряди, така форма правління має не меншу небезпеку подальшої трансформації в тоталітаризм, аніж нині діюча в Україні.

При знайомстві з текстом української Конституції впадає в око на перший погляд неймовірна річ:

З ТОЧКИ ЗОРУ НЕ БУКВИ, А СМИСЛУ ОСНОВНОГО ЗАКОНУ У НАС ВЗАГАЛІ НЕ ІСНУЄ ПОВНОЦІННОГО ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТСТВА!

Механізми функціонування цього інституту, прописані в п’ятому розділі «Президент України», містять ознаки як мінімум трьох споріднених, але зовсім не президентських моделей влади.

По-перше, це парламентська монархія, згідно з якою монарх традиційно виступає не гарантом державного суверенітету та Конституції, а лише символом «єдності нації» та гарантом дотримання Основного закону. Згідно з класичними канонами і традиціями парламентської монархії (наприклад, нинішньої англійської), король має вищий суверенітет, тобто неподільні й остаточні повноваження, а тому він є особою у принципі непідсудною, «не може бути неправим», тобто не несе жодної персональної відповідальності за негаразди в країні. Аналогічно згідно з гарантіями недоторканості та з фактично лише декларованою українською Конституцією процедурою імпічменту наш президент, принаймні «де факто», також є саме парламентським монархом.

В усіх парламентських монархіях ключовим механізмом, котрий забезпечує дію принципу «царює, але не править», є так званий принцип «контрасигнації» (скріплення) будь-яких королівських або президентських постанов головою уряду, що дає «гарантові» можливість перекладати відповідальність за «здобутки реформ» або на той же уряд, або на неефективну законотворчість парламенту. У цілковитій відповідності до цього стаття 106 нашої Конституції передбачає, що видані в межах повноважень Президента України (який номінально є главою держави) акти також «скріплюються підписами Прем’єр-міністра» та ще й «міністра, відповідального за акт та його виконання». Це, повторюю, є класичною ознакою парламентської монархії або парламентської республіки з чисто символічною президентською владою. Наприклад, механізм контрасигнації указів короля існував у Першій французькій республіканській монархії, а також у Третій та Четвертій французьких республіках (в яких, окрім того, «весільний» президент обирався парламентом). До речі, указ Президента України про запровадження інституту держсекретарів, який нещодавно викликав гостру полеміку в наших ЗМІ, незалежно від намірів, об’єктивно є спробою максимально зберегти президентський рівень контролю за Кабінетом Міністрів, залишивши за собою монархічний рівень відповідальності за дії уряду.

Мені можуть заперечити, що головна риса класичної парламентської монархії — це політична відповідальність уряду перед парламентом, а монарх практично зобов’язаний призначати головою уряду лідера партії або коаліції партій, котрі мають в нижній палаті більшість місць (таких конституційних змін, власне, і прагне опозиція в Україні). До того ж, на відміну від англійського короля чи японського імператора, наш Президент не успадковує свій титул і має широкі повноваження втручатися в законодавчий процес.

Але це зовсім не означає, що у нашому випадку знов-таки йдеться саме про президентську форму влади. Такій ситуації відповідає режим дуалістичної монархії, в якій монарх має право абсолютного або близького до нього вето на затвердження парламентських законів та може видавати розпорядження і декрети, котрі мають силу законів (що й відповідає прерогативам нашого Президента).

Більше того, в еталонній дуалістичній монархії одноосібний суверен, як правило, уповноважений розпускати нижню палату. За цієї форми правління в більшості випадків існує верхня палата, котра створюється переважно зі «своїх» — представників «партії влади» (класичним прикладом є «білоруський варіант», згідно з яким Верхня палата обирається головами місцевих рад, а третину сенаторів призначає сам Президент). Як відомо, саме таких змін у Конституції, котрі дозволяють мати у всій повноті класичний статус «президента-арбітра», який, «знаходячись над сутичкою», лише «розділяє й владарює», добивався наш Президент на останньому всенародному референдумі. Момент наростання в реальній практиці державного управління елементів консерватизму, притаманного дуалістичним монархіям, можна досить точно зафіксувати як перехід від гасла «Україна, Президент, Реформи» до гасла «Україна, Президент, Стабільність».

Нарешті, стосовно третьої форми правління, котра імітує президентську республіку. Ідеться про абсолютну монархію. Офіційно така існує, наприклад, в Аравії та Омані. У сучасних абсолютних монархіях може бути конституція, але права монарха практично необмежені. Але тут, на перший погляд, виникає неузгодженість, адже в усіх країнах на пострадянському просторі (у тому числі і в Україні) офіційно зберігаються форми колегіально-представницької влади. Проте не важко помітити, що загальна еволюція функцій владних структур у цих скоріше не «пост», а неорадянських країнах відбувається саме в напрямку від парламентської монархії до абсолютної. Про це, зокрема, свідчить продовження шляхом референдуму терміну перебування правлячих сьогодні «монархів», а то й під гаслами їх незамінності — конституційне узаконення довічності цього правління.

Найгіршим є те, що ця еволюція проходить таким чином, що найбільш ефективні механізми сучасних промонархічних режимів у нас відсутні, а найгірші — посилюються. Більше того, неухильно зменшується власне авторитарний компонент «харизматичної» особистої влади, тобто влади, заснованої в першу чергу на ОСОБИСТОМУ АВТОРИТЕТІ лідера.

Ідеться про дуже важливу функцію своєрідного уособлення або персоніфікації держави в очах національної спільноти. Адже в буквальному сенсі громадянина не можна примусити «поважати» Конституцію, але цілком реально викликати у нього повагу до справжнього гаранта цієї Конституції. Особою, яка найбільшою мірою відповідає цьому призначенню серед правлячих європейських монархів, на мій погляд, є «улюбленець нації» іспанський король Хуан Карлос — високоосвічена людина, військовий льотчик, котрий саме через свої особисті якості з порушенням генеалогічної лінії був призначений генералом Франко на посаду голови відновленої іспанської монархії і уже невдовзі виявив велику особисту мужність у придушенні спроби заколоту з метою повернення до нової хунти.

Навіть в абсолютистських та дуалістичних монархіях король нерідко є одночасно і духовно-релігійним лідером. Наприклад, згідно з Конституцією Ірану — це Керівник, який може визнати некомпетентним навіть Президента, обраного на загальних виборах, і який призначається особливим Керівництвом, складеним із вищих релігійних та політичних діячів — своєрідних старійшин (у свою чергу, обраних народом).

Але якій же формі правління у такому випадку найбільше відповідає значна кількість пострадянських конституцій? Саме радянській, яка за часи існування СРСР еволюціонувала від владного абсолютизму сталінського типу до дуалістичної брежнєвської геронтократії, в якій члени Політбюро були «старійшинами», «геронтами» не за мудрістю (таких членів справжнього сенату ще називають «нобілітетом» — «благородними» або «оптиматами» — «найкращими»), а буквально — за своїм похилим віком.

ДІАГНОЗ: МОНОКРАТІЯ

Утім, існує ще один специфічний термін, котрий позначає особливу форму правління, в якій інститути демократії перебувають у бутафорському вигляді і не мають реальних повноважень, а загальні вибори лише імітуються. Такі форми правління в сучасній політології отримали назву монократій, або монократичних республік. Це владний устрій, за якого — на відміну від монархії, де король править за «милістю Божою», і президентських авторитарних республік, де лідер отримує повноваження від нації як вищого суверена — одноосібний керівник сам тяжіє до статусу «живого бога», «батька народів»; з цього «батька» весь час роблять «культ особи», навіть якщо він не має для цього ні здібностей, ані кваліфікації.У ХХ столітті до монократій, окрім радянської, належали (а деякі належать і досі) різноманітні хунти та терористичні режими, у тому числі німецький нацизм та особливо італійський фашизм.

Такі збочені різновиди фактично нелегітимних режимів у формі республік часто бувають тоталітарнішими, аніж монархії, що їх вони замінюють шляхом тієї чи іншої форми узурпації влади. У монократичних країнах зміна усіляких фюрерів, діючих інколи і під назвою «президентів», відбувається, як правило, унаслідок або їх смерті, або військового перевороту.

Дуже важливо зазначити, що саме до таких форм правління з акцентом на дуалістичному (становому) або парламентському (регіонально-клановому) монархізмі у наш час належить значна кількість колоніальних і напівколоніальних режимів *. Сьогодні Петро Симоненко, Олександр Мороз та їхні офіційні та перефарбовані комуністичні «соратники», котрі свого часу зробили усе для того, щоб максимально вихолостити інститут президентства у нині чинній Конституції України,— підмінивши його саме монократичним монархізмом, — продовжують затято відстоювати необхідність остаточної ліквідації цього інституту. Робиться це, звісно, з «благородною» метою — «забезпечити процвітання незалежної української держави» (щоправда, у «братерському союзі» з Росією).

Із цього приводу зауважу лише, що у самій Росії відомі фахівці-політологи дотримуються протилежної думки щодо ролі президентської влади у забезпеченні реального суверенітету тої чи іншої країни. Так, 30 квітня 2001 року «Независимая газета» надрукувала текст виступів на круглому столі на тему «Яка Україна потрібна Росії?» (в роботі цього представницького зібрання від України взяли участь Володимир Малинкович та Михайло Погребинський). Зокрема, директор Інституту СНД Костянтин Затулін заявив таке: «Дуже цинічно кажучи, Росії зовсім не потрібен сильний український президент, потужна Україна. Це ж доволі очевидно. Нам узагалі не потрібна президентська влада в Україні, буде краще, якщо це буде парламентська республіка. ...Наш національний інтерес зовсім не полягає в тому, щоб Україна була могутньою державою, з якою ми повинні були б рахуватися...».

Отже, головна помилка опозиції, котра в перспективі може дуже дорого коштувати українському народові, полягає в тому, що її лідери та ідеологи не бачать різниці між неоабсолютизмом монократичного типу та справжньою президентською формою правління.

Один з найвидатніших політиків ХХ століття — Шарль де Голль, котрий створив найавторитарніший тип президентського правління в усій сучасній Європі, іноді робив заяви на кшталт: «Роль президента мусить мати монархічний характер». Але при цьому існують дуже ясні ознаки демократичності устрою французької «П’ятої республіки». Так, у Конституції Франції чітко прописано механізм імпічменту. Президент підлягає юридичному переслідуванню у разі зради Батьківщини, причому імпічмент має право оголосити Вищий суд, який утворюється із 24-х представників обох палат Парламенту, а звинувачення висувають обидві палати відкритим голосуванням та абсолютною більшістю голосів. Крім того, на противагу традиційному монархічному механізмові контрасигнації, згідно з положеннями деголлівської Конституції Президент — «гарант національної незалежності» — сам очолює Уряд, призначає разом з Парламентом його склад і безпосередньо здійснює керівництво зовнішньою та внутрішньою політикою країни.

Головним же недоліком монократичної «керованої демократії» (тобто псевдодемократії) в усі часи була її орієнтованість саме на безмежний владний абсолютизм. Адже, якщо подібно до Людовика ХІV політичний лідер прагне до того, щоб проголосити гасло «Держава — це я», він повинен усвідомлювати, що це рівнозначно заяві «Я — ніщо». Бо керувати «всім», керувати «взагалі» якраз і означає «не керувати нічим». Ще з приводу єльцинської Конституції аналітики цілком слушно зазначали, що розширення повноважень президента, виконання яких об’єктивно виходить за межі фізичних можливостей лідера, веде до «тіньовизації» влади, її поступового узурпування «оточенням». Не випадково ж термін «сім’я» поряд зі словами «клан» і «кліка» задовго до появи неорадянських монократій вживався для характеристики механізму правління «наближених», котрі у своєму «тісному колі» визначали майбутніх «спадкоємців» та «гарантів» своєї безпеки.

Але навіть найкращий почет не може «зіграти короля», якщо «король голий». Тому будь-який абсолютизм неминуче системно деградує. Саме з такого стану «напіврозпаду» рано чи пізно виводили свої країни видатні харизматичні лідери — Кромвель, Наполеон, Бісмарк, Рузвельт, Черчілль, Ерхард, де Голль, котрі завжди ставили інтереси свого народу над усе! Навіть колишні колонії до свого суверенітету «пробивалися» через одноосібний тип влади, названий «бонапартизмом».

ОСОБИСТА ВЛАДА + ВЛАДА ОСОБИСТОСТІ

Історія незаперечно свідчить про те, що саме модель політичного авторитаризму, яку абсолютно неправильно ототожнювати з тиранією, а тим більше тоталітаризмом, продемонструвала високу ефективність у найбільш критичні моменти існування суверенних держав. Видатним політичним лідерам, котрі будують свою владу на засадах легітимного авторитаризму, органічно притаманна здатність розв’язувати найскладніші завдання державотворення (і до того ж в умовах гострих економічних і політичних криз та постійних часових цейтнотів).

Справжніх державотворців також завжди відрізняють глибокі націоналістичні переконання, «Мойсеєва» впевненість у власному покликанні бути рятівником свого народу, персоніфіковане «синівське» ставлення до своєї Батьківщини, яку потрібно захищати від усіх ворогів.

І це не випадково, адже одноосібний лідер-«провідник нації», який справді користується величезним неформальним авторитетом у народі, на відміну від парламенту та уряду завжди орієнтується на розв’язання проблем переважно стратегічного характеру, на проведення радикальних реформ, а не на нескінченний клановий розподіл «за справедливістю» матеріальних благ, яких у ситуації занепаду стає все менше. Тому він прагне максимально можливої консолідації суспільства; для нього саме нація, а не клас і не стан, виступає як цілісна спільнота, покликана подолати всі внутрішні та зовнішні загрози і ризики. Ось чому Наполеон Бонапарт проголошував своєю головною пристрастю служіння Франції. Саме він основою своєї діяльності зробив принцип «Франція понад усе», якого все життя неухильно дотримувався Шарль де Голль.

Чудово усвідомлюючи, що лише максимальна «змобілізованість» і єдність дій усієї нації дає шанси на порятунок, справжній авторитарний лідер намагається добиватися не «поділу влад» як взаємних «противаг», котрі «стримують одна одну», а їх узгодженості і співпраці. У цьому плані він є справжнім демократом, бо переконаний, що не можна здобувати справжніх перемог, перетворивши власний народ на рабів.

Згадаймо, що попри усі свої монархічні симпатії, Бісмарк, спираючись не так на авторитет сили, як на силу авторитету, відразу після подолання гострої кризи почав задля максимальної стабілізації досягнутого успіху — об’єднання Німеччини — підтримувати Бундестаг (з яким він до цього вів справжню політичну війну) у його протистоянні з колишньою опорою канцлера — Верхньою палатою, або «палатою панів». У такій же ситуації Франко виступив проти своєї «Фаланги», а де Голль розпочав державну реформу для підсилення функцій не тільки власної персональної влади, а й влади Сенату як «провідника» волі професійно-корпоративних об’єднань. Він спирався саме на цих «оптиматів», котрі прагнули «оптимальності», тобто збалансованого функціонування усіх соціальних інститутів.

Не випадково й те, що соціальні програми, по суті, зародилися, а потім і досягли найбільшого розвитку зовсім не в ліберальному і не комуністичному, а саме в авторитарно-корпоративному суспільстві, яке будувало соціальну державу на національному базисі. Без цього неможливе згуртування нації, а отже, і підвищення її захисного потенціалу та здатності до оновлення. «Спроможність оновлюватися є більшою мірою виразом колективних дій, аніж уміння зберігати стабільність», — писав Реймон Арон, відомий французький соціолог, котрий належав до «команди» де Голля. Сказане стосується в першу чергу бісмарковської та Веймарської Німеччини, Іспанії Франко, Італії Муссоліні, знов-таки післявоєнних Німеччини, Японії та Франції Шарля де Голля.

Переконаність у власних силах і навіть особливій місії, а то й божественному походженні, у представників національного автократизму, заснованого на неповторній індивідуальності лідера та його загальнонаціональному — передусім неформальному — авторитеті, сполучається з наполегливим пошуком «команди однодумців», умінням помічати, наближати до себе і надавати максимальної ініціативи непересічним творчим особистостям.

Із психологічних характеристик таких керманичів слід відзначити їхні чудові організаційні здібності, вміння швидко «схоплювати» суть проблем у сферах, далеких від їхньої безпосередньої компетентності, здатність діяти оперативно, вчасно обирати найзручніший момент для початку дії, концентрувати усі сили та засоби на найважливіших ділянках «прориву». Завдяки цим та подібним якостям в усі часи «харизматичні лідери» максимально мобілізовували пасіонарний потенціал своїх народів та перемагали військових супротивників, які переважали їх чисельно інколи в декілька раз. Не випадково ще з часів античності військові царі, обрані для відвертання найнебезпечніших загроз, які виникали перед державою, отримували специфічний титул — «СТРАТЕГ-АВТОКРАТОР»** . До цього слід додати особисту мужність, яку завжди демонстрували видатні політичні провідники, а також їхні нерідко непогані творчі здібності в галузі науки або мистецтва.

АВТОРИТАРНА ТРАДИЦІЯ ЄВРОПИ

У європейській традиції простежується певна спадковість між найвидатнішими державними діячами. Існує своєрідний «ланцюг» взаємного наслідування, бажання бути подібним до свого видатного попередника. Юлій Цезар захоплювався Александром Великим (Македонським), Наполеон Бонапарт наслідував Цезаря, Луї Наполеон узагалі будував свій імідж на родинних спадкових лініях (а отже, й на особистому зв’язку з Наполеоном І). Бісмарк також був під враженням від Бонапарта, але багато що у своїй політичній діяльності і навіть механізмі реформ запозичив у свого друга-ворога Наполеона ІІІ. Президент Веймарської республіки — Бранденбург безумовно продовжував справу, розпочату Бісмарком. Практично всі ці політики-полководці, починаючи від Александра Македонського (тут також можна додати і видатних германських імператорів, починаючи від Барбаросси і закінчуючи Фрідріхом Великим), правили за взірець Бонапарту, Гітлеру, Муссоліні і Франко. Нарешті, генерал де Голль безсумнівно не тільки захоплювався Наполеоном як видатним національним лідером, але й намагався на практиці реалізувати авторитарну модель влади, започатковану ним і розвинену Наполеоном ІІІ, Бісмарком, Бранденбургом (наприклад, подібно до останнього де Голль за конституцією П’ятої Французької республіки домігся для себе семирічного президентського терміну ).

Типологічне дослідження конструктивно-авторитарної форми правління свідчить про існування певних закономірностей її становлення і розвитку. Всі видатні реформатори радикального типу приходили до влади в ситуації системної кризи, котра знаходилася на межі, якщо не за межею, національної катастрофи і була викликана повною неефективністю попередньої консервативної парламентсько-монархічної або парламентсько-республіканської моделі влади. При цьому рівень люмпенізації населення нерідко досягав граничної позначки, що обумовлювало максимально широку амплітуду коливань «політичного маятника» в діапазоні від ультрареволюціонізму до крайньої реакції (і ці обидві сили були готові реально застосовувати масовий терор). Як правило, революційну ситуацію активізували зовнішньополітичні чинники — представники інших держав, які, переслідуючи свої корисливі інтереси, нацьковували один на одного реакційний і революційний табори. Нерідко загальнонаціональна криза відбувалася у ситуації, коли країна одночасно перебувала у стані війни із зовнішніми загарбниками та війни громадянської.

За таких обставин авторитарній владі вдавалося неймовірне. Задовго до Рузвельта та Ерхарда рівні за масштабами «економічні дива» здійснили Перший та Третій Наполеони, Бісмарк, а потім Бранденбург за Веймарської республіки до моменту «зриву» в тоталітаризм, Гітлер, Мусолліні, Франко і де Голль. Економічне зростання супроводжувалося якісним оновленням технологічного рівня промисловості, а головне — значним збільшенням ступеню соціального захисту. У країні підвищувався рівень освіти та науки, нерідко розпочинався злет мистецтва. Більше того, консолідація нації навколо лідера супроводжувалася подоланням у суспільстві стану апатії та безвір’я, причому різке зростання ентузіазму часто відбувалося поряд із збільшенням антипрагматичних, антиспоживацьких орієнтацій на ґрунті нових світоглядних засад.

Правління диктаторів харизматичного типу нерідко супроводжувалося (принаймні на першому етапі) вражаючими перемогами над агресорами або над цілими коаліціями держав у процесі власної експансіоністської політики. В цілому можна констатувати, що саме правління харизматично-авторитарного типу продемонструвало надзвичайну витривалість — адаптивність, маневровість, здатність тримати удар від дуже потужних катастрофічних руйнівних чинників, знаходити все нові і нові мобілізаційні резерви і в той же час перемагати із застосуванням мінімуму сил і засобів.

Хочу особливо підкреслити, що попри те, що авторитаристські устрої в самій Європі врешті-решт зазнали поразки, їхні досягнення носили широкомасштабний характер, а «відкат» від поступального розвитку ніколи не приводив до повернення на «вихідні» позиції. Завдяки трансформаціям, викликаним правлінням Наполеона Бонапарта, у напівфеодальній Європі було запроваджено класичний буржуазний лад. Франція змогла уникнути долі компрадорськи орієнтованого сировинного придатку та дешевого ринку збуту «нового світу», до якої її об’єктивно штовхав уже напівколоніальний режим пізнього періоду правління Людовика ХІV.

Більше того, завдяки цивілізуючій місії, котру подібно до Александра Македонського, але стосовно капіталістичної формації, здійснив Наполеон Бонапарт (згадаймо хоча б знаменитий «Кодекс Наполеона», так чи інакше запозичений іншими країнами), поступово і об’єднана Німеччина, і Італія, і навіть частково балканські країни уникнули ролі сировинного додатку ліберально-колоніального Заходу (передусім в особі Англії, а потім США). Цим центральноєвропейським країнам удалося увійти в число «обраних» представників світової економічно-фінансової та технологічної метрополії. На жаль, це не вдалося зробити Україні через імперські зазіхання Польщі та Росії, а тепер Україна і більшість країн пострадянського простору фактично увійшли у новітню систему неоколоніалізму.

Наполеон Бонапарт, як, здається, і Гітлер, був щиро переконаний у тому, що розпочаті ним війни мали не загарбницьку, а визвольну, або «запобіжну», мету (він, як і пізніше Гітлер, уважав, що в разі відсутності військового захисту європейського «життєвого простору» Європа буде неминуче окупована Росією та колонізована Англією). У засланні колишній імператор повторював: «Я дав Франції та Європі нові ідеї, котрі ніколи не будуть забуті!»

Реформаторська діяльність Бісмарка привела до остаточного незворотного об’єднання Німеччини у сучасну політичну націю й до подальшого розвитку системи, стадіально вищої щодо класичних капіталістичних форм суспільної самоорганізації, — ідеться про оспівану спочатку Гегелем, а потім Шпенглером соціально-корпоративну державу під назвою «прусський соціалізм».

Та ж сама соціально-економічна стратегія Шарля де Голля, Франциско Франко, лідерів Веймарської республіки, Беніто Муссоліні і навіть до певного історичного моменту Гітлера, котрі також будували корпоративно-солідаристську модель суспільної самоорганізації , були не «кроком уперед», а потім «двома кроками назад» (як практично завжди закінчуються реформи в Росії), а «двома, а то й трьома кроками уперед» і лише «кроком назад», обумовленим не внутрішніми вадами системи, а несприятливістю загальносвітової геополітичної кон’юнктури.

За часів Веймарської республіки Німеччині саме завдяки авторитарній владі автократично-бонапартистського типу вдалося відчайдушними зусиллями подолати як мінімум дві потужні політичні та економічні кризи, спровоковані спочатку Заходом (величезні репарації після поразки у війні, а також всесвітня економічна криза 1929 р.), а потім Сходом, та розгромити і на певний час позбавити соціальної бази як лівий (комуністичний), так і правий (нацистський) екстремізм. Саме в цей час було закладено основи практично посткапіталістичної за своїми типологічними характеристиками «соціальної держави» (модель якої остаточно почав реалізовувати на практиці Людвіг Ерхард уже після Другої світової війни). І лише загроза чергового ультраекстремістського реваншу керованої з Москви величезної комуністичної «п’ятої колони», яка за вказівкою Третього Інтернаціоналу відштовхнула від себе центристськи і одночасно антифашистськи налаштовану потужну соціал-демократичну партію Німеччини, примусила суспільну свідомість хитнутися різко вправо, що призвело до системного «зриву» країни у прірву тоталітаризму.

ПРОВОКАТОРИ ТОТАЛІТАРИЗМУ

У цьому плані дуже цікавим є спостереження, зроблене російським політологом-міжнародником Сергієм Даниловим у своїй певною мірою унікальній книзі «Правові демократичні держави: нариси історії» (Москва, 1999). У ній він фактично уперше дає системно-типологічну політологічну характеристику авторитаристських моделей влади в перехідні революційно-катастрофічні епохи у Великобританії, Франції, Італії та Німеччині. Данилов зазначає, що нацистська ідеологія в очах пересічних громадян у порівнянні з комуністичною тривалий час виглядала майже як поміркована конструктивно-консервативна політична орієнтація. Адже Гітлер обіцяв зберегти приватну власність, а не знищувати її, як це зробили більшовики. Нацисти не проводили відверто атеїстичної пропаганди, виступали за збереження і посилення виховної ролі сім’ї, відкидали «рівноправну» зрівнялівку чоловіків і жінок тощо. Замість проповіді утопічної всесвітньої революції та братерського єднання усіх пролетарів нацисти цілком слушно стверджували, що завдяки грабіжницькій Версальській мирній угоді «робітничий клас Антанти живе пограбуванням німецького народу».

Не забуваймо також, що у ХХ столітті панування психології переможців і переможених значною мірою спричинило дві світові війни у боротьбі за «життєвий простір». Гітлер, котрий прийшов до влади у момент політичної та економічної катастрофи Німеччини, об’єктивно був змушений розпочати її озброєння для гарантування національної безпеки, чудово розуміючи загрозу колонізації країни економічно і військово потужними Заходом і комуністичним Сходом. (Достатньо сказати, що в цей момент на озброєнні Німеччини були лише декілька дослідних танків, а з 400 воєнних літаків жоден не був готовий до бойових дій, у той час як навіть Чехословаччина та Польща мали по кількасот танків і до тисячі воєнних літаків). І лише переконавшись на практиці у повній відсутності мобілізаційної готовності до збройного захисту Англії, Франції, США, — відсутності, обумовленій втратою національної самосвідомості класичними буржуазними демократіями та парламентськими режимами, які вже переживали стадію занепаду, — він почав збільшувати свої агресивні апетити аж до світового гегемонізму.

Нагадаю, що Англія, сподіваючись на створення геополітичного «буферу» проти Радянського Союзу, а також зберігаючи традиційну з часів війни з Наполеоном І упередженість проти Франції, не підтримала її, коли Німеччина вийшла з Ліги Націй (1933), припинила участь у роботі конференції з роззброєння, а у 1936 році розірвала Версальську угоду (покликану надавати військові гарантії саме Франції) та ремілітаризувала Рейнську область.

Пізніше, незважаючи на відверту опозиційність свого ідеалу авторитарно-корпоративної моделі держави до націонал-соціалізму расово антисемітського типу та відверте презирство Муссоліні до Гітлера, Англія і Франція (які, нагадаю, на той момент самі були найпотужнішими колоніальними імперіями) через абіссінську війну фактично зірвали антигерманську угоду з Італією і буквально штовхнули її до пакту з Гітлером. Трохи пізніше ці духовно цілком здеморалізовані країни послідовно зрадили Чехословаччину та Польщу.

Аж до 1939 року Гітлер був переконаний, що через занепад пасіонарності в західних демократіях ні Англія, ані США не наважаться на серйозну війну, і йому вдасться не тільки уникнути — на відміну від Наполеона І — бойового зіткнення з Англією, але й укласти з нею воєнну угоду. До того ж він був переконаний, що якщо і не в 1941 (як твердить у своїх гостродискусійних працях «Криголам» і «День М» Олександр Суворов), то в 1942, а ще імовірніше — у 1943 році Сталін, спираючись на свою інтернаціональну комуністичну п’яту колону, все-таки розпочне окупацію Європи (чого, власне, радянська пропаганда і не приховувала). У надзвичайно цікавій праці «Наполеон і Гітлер» Десмонд Сьюард докладно описує історичні паралелі, коли і Наполеон, і Гітлер, намагаючись уникнути війни на два фронти — з тоталітарним фінансово-імперським лібералізмом та етатистським військово-імперським “комунізмом”, — після тривалих вагань прийняли однаково фатальне рішення завдати упереджуючого удару по Росії, цьому традиційному агресорові й активному розпалювачеві європейських збройних конфліктів.

Сказане, звісно, не означає, що я хочу виправдати нацизм. Але важливо усвідомити, що і його виникнення як особливої форми тоталітаризму, і розв’язання ним Другої світової війни було б неможливим без появи у ХХ столітті двох інших, лише позірно протилежних нацизмові форм тоталітаризму або імперіалізму, — екстремістсько-ліберального та радянсько-комуністичного типів, які прагнули світового панування.

Що стосується Іспанії, то її видатному авторитарному лідерові Франциско Франко протягом декількох десятиліть довелося протистояти фактично трьом типам тоталітаризму: комуністичному, нацистському і ліберальному . Спочатку політичний конфлікт усередині країни зусиллями комуністичного СРСР було розпалено до масштабів громадянської війни, потім постала загроза окупації Іспанії Німеччиною, і Франко довелося докласти величезних зусиль, аби цього не сталося. Нарешті, в умовах міжнародної економічної блокади, запровадженої Заходом під тиском СРСР (першим ці економічні санкції проігнорував Шарль де Голль), Франко заборонив продаж землі для американських військових баз, на чому так наполягали США, і відстояв національний суверенітет своєї країни.

Отже, головною причиною кризи авторитарних режимів і значною мірою їх деградації до монократичних або тоталітарних систем було не те, що вони не доросли до рівня традицій західної демократії, а те, що західна демократія у своїх традиційних ліберальних формах переживала (і переживає сьогодні) гостру кризу «самоідентичності», неухильно трансформуючись у неоімперіалістичне суспільство фінансово-паразитичного типу, в атомізовану сукупність «масових споживачів», «людей-мас», «одномірних людей». Про все це з тривогою писали видатні мислителі-гуманісти ХХ століття, починаючи від Ортеги-і-Гассета, Освальда Шпенглера і Альберта Швейцера і закінчуючи Олдосом Хакслі, Гербертом Маркузе, Л’юїсом Мемфордом, Елвісом Тофлером. Їхня творчість абсолютно суперечить міфології «демократії», «вільного ринку», «загальних прав людини», яка накидається країнам, що розвиваються, як ідеологія неоколоніалізму постіндустріальної доби.

Власне кажучи, реформаторські прориви видатних харизматичних лідерів Європи Нового і Новітнього часу відбувалися на тлі геополітичних катастроф, в одночасному протистоянні глобалістичному космополітичному бездуховному лібералізмові та радянському комунізмові .

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІДЕР: ПЕРШИЙ СЕРЕД КРАЩИХ

Уже згадуваний Реймон Арон вважав, що веберівське поняття харизми — тобто особливої благодаті, обраності — максимально відповідає характеристиці типу політичного лідерства генерала де Голля — найвидатнішого політика ХХ століття. Після його тріумфальної перемоги на президентських виборах його попередник на посту президента Рене Коті сказав про нього: «Перший із французів стає першим у Франції».

У велику політику де Голль прийшов, маючи досвід не тільки суворої військової служби, а й безпосередньої участі у бойових діях. Уже під час Першої світової війни він отримав важке поранення, а під час Другої був чи не єдиним з вищих офіцерів, хто в ситуації повної деморалізації французької армії спромігся організувати ефективний контрнаступ проти багаторазово переважаючих сил Вермахту (і, за спогадами маршала Гудеріана, ледь не захопив його штаб). Пізніше де Голлю довелося знову неодноразово ризикувати своїм життям — уже у ранзі Президента Франції. Після найнебезпечнішого з кількох замахів на його життя він, вийшовши із пробитої кулями машини, сказав: «Ці добродії зовсім не вміють стріляти».

У своїй книзі «На вістрі шпаги» генерал так описував психологічні особливості лідера мобілізаційно-пасіонарного типу: «Але щойно події набувають загрозливого характеру, небезпека наближається, і справа загального порятунку вимагає негайної ініціативи, готовності до ризику, твердості, ... якась могутня хвиля виштовхує на передній край людину характеру... Це борець, котрий знаходить сам у собі джерело власної енергії і свою точку опори... Людина характеру надає своїм діям шляхетності... Хоч би що відбулося, тільки на його долю випадає сувора радість відповідальності». Саме з цих позицій харизматичного лідерства генерал заперечував марксистський історичний детермінізм і підносив роль особистості в історії. Він твердив: «Історична фатальність існує тільки для боягузів... Історія у великі хвилини терпить біля керма влади лише тих людей, котрі здатні спрямовувати хід подій».

Таким чином, за Вебером, тип політичного діяча, до якого належав де Голль, є «ідеальним типом» для створення команди національного порятунку. Де Голля часто називали «людиною кризи», яка діє тим рішучіше і нестандартніше, чим складнішою стає ситуація. Він усвідомлював власну відповідальність під кутом зору історичної місії служіння своїй Батьківщині — Франції. «Я уособлював для моїх сподвижників долю нашої справи, для багатьох французів — надію, для іноземців — образ нескореної Франції серед випробувань, що випали на її долю, і все це зумовлювало мою поведінку і вказувало мені шлях, з котрого я вже не міг зійти», — писав він у своїх «Воєнних мемуарах».

Цікаво, що майбутній видатний політичний лідер виховувався в тих самих неокатолицьких єзуїтських державницьких традиціях, в яких свого часу формувалася особистість видатного українського реформатора і (за збігом обставин) російського політичного діяча Феофана Прокоповича. Це ті традиції піднесення національного чинника у державотворенні, що, як зазначалося, є важливим елементом становлення традиції європейської демократії. Не випадково саме в контексті соціального католицизму, що його Наполеон I оголосив офіційною державною релігією, де Голль завжди уявляв собі Францію як жінку, мадонну, яку він має захищати від тяжких негод. (Як тут не згадати нашу традицію ставлення до України як до матері, прекрасної жінки, «земної мадонни» — починаючи ще від Гоголя і Шевченка та закінчуючи Маланюком, Сосюрою і Симоненком.) Знову і знову він повторював: «Франція — єдина моя турбота і вища мета мого життя... Я залишуся проводирем Франції... Я служу тільки Франції. Я завжди служитиму тільки Франції».

На становлення світогляду де Голля дуже вплинула філософія Анрі Бергсона з його ідеєю емоційно-вольового «життєвого пориву», до якого народ надихається «моральним героєм» (дуже близьким до веберівського «харизматичного лідера»). Окрім того, до кола улюблених авторів видатного французького політика належали відомі письменники Фрідріх Ніцше, Хосе Ортега-і-Гассет, Шарль Пегі, Моріс Баррес, Еміль Бутру, Альфред де Віньї, кожен з яких так чи інакше відстоював ідею духовного служіння нації як найуніверсальнішій та одночасно — найконкретнішій соціальній спільноті.

Багатьом нашим прихильникам де Голля як політичного лідера, вихованим на радянській пропаганді «критики буржуазного націоналізму», доведеться дізнатися про «жахливу» річ: ідею так званого «інтегрального націоналізму» вигадали зовсім не Донцов і не Сциборський. Основоположником цієї соціологічної течії був француз Шарль Моррас. А Шарль де Голль усе життя залишався переконаним прихильником цієї теорії, вважаючи, що в суспільно-економічних процесах національний чинник має пріоритет, а нація є базовою і природною структуроутворюючою спільнотою, яка зберігається у світі (якому, зазначмо, в неозорому майбутньому «не загрожує» геополітична стабільність та безконфліктні міждержавні стосунки). Саме тому де Голль ніколи не мав жодних ілюзій щодо альтруїзму в зовнішній політиці, твердячи, що в ній завжди діє «залізний закон національних інтересів». На цю тему він висловлювався у дусі Уїнстона Черчілля — свого постійного суперника-партнера: «Держава, гідна величі Франції, не має друзів»; «Союзники — це іноземці, завтра вони можуть стати ворогами»; «Війна — проти наших ворогів. Мир — проти наших друзів».

Генерал не терпів фальшиво панібратських стосунків радянського взірця між політичними діячами і був певен того, що для величі країни в міжнародному аспекті не обов’язково, щоб ця країна була великою за площею. Він говорив про велич Франції Черчіллю та Рузвельту навіть тоді, коли вона була окупована, а сам де Голль перебував у вигнанні, практично не маючи ніякого офіційного політичного статусу. І в кінцевому підсумку він завжди добивався конкретних дипломатичних і політичних перемог на шляху до відродження цієї величі.

Пізніше він дуже помірковано будував свої стосунки з НАТО і врешті-решт вивів Францію з цієї організації. Незважаючи на важкі економічні витрати, заради гарантування національної безпеки своєї країни створював у ній власну ядерну зброю і засоби її доставки. Застерігав, щоб Франція і весь Старий Світ не перетворилися на сателіта Нового Світу. Водночас перед лицем реальної воєнної загрози ще й із боку СРСР усе робив для створення «незалежної європейської Європи» — не як наднаціональної структури, а як «Європи вітчизн». Ішлося про те, щоб національно суверенні країни мали загальноєвропейські збройні сили під егідою Франції та Німеччини (ця ідея сьогодні знову актуалізується).

У внутрішній політиці де Голль знов-таки беззастережно дотримувався ідеї пріоритету загальнонаціональної спільності над будь-якими класовими і партійними інтересами. Тому цілком логічно, що «Провідник Нації» досить скептично ставився до системи парламентаризму з притаманним їй постійним партійним протистоянням і виявляв упередженість не тільки щодо лівих партій, а й щодо представників переважно спекулятивного бізнесу. Він заявляв, що дуже часто «система коаліцій приватних інтересів... у нашій країні діяла проти інтересів нації», а тому, виходячи з принципу нерозривної єдності національної солідарності та соціальної справедливості, здійснював «ліву політику правими методами» і весь час домагався, «щоб приватні інтереси змушені були відступити перед суспільними інтересами, щоб найважливіші ресурси національного багатства освоювалися і використовувалися задля всезагального блага». При цьому він твердив, що одночасно необхідно усіляко «заохочувати у всіх галузях дух підприємництва».

Що ж до комуністичної партії Франції, то де Голль уважав її недостатньо «національною і французькою» партією і називав лівих «сепаратистами», «іноземною партією», «агентами Рад». Він неодноразово давав оцінки Компартії та Всезагальній конфедерації праці як «основним антиреволюційним силам порядку у французькому суспільстві», а під час жорстокої кризи 1968 року говорив про «підривну діяльність» комуністів, твердячи, що Франції загрожує диктатура: «Її хочуть примусити підкоритися владі, запровадженій в умовах національного відчаю, владі, котра... була б владою... тоталітарного комунізму». «Комуністи в усіх випадках намагаються послабити національне суспільство в очікуванні, поки вони зможуть повністю знищити його», — писав він у своїх «Мемуарах сподівань». Аналогія з модерною українською історією ХХ століття, як то кажуть, напрошується сама собою.

Шарль де Голль безмежно поважав волю французького народу. Він наголошував: «Влада має силу лише тоді, коли її цілі збігаються з вищими інтересами країни і коли вона має всебічну довіру з боку громадян». Тому і заявив, що піде у дострокову відставку навіть у тому випадку, коли будь-яка його пропозиція отримає на референдумі лише просту арифметичну більшість, а не переважаюче всенародне схвалення. І дотримав свого слова! Саме в дусі європейської демократичної традиції суспільної угоди між народом і владою, після першої ж відмови на всенародному референдумі з приводу запропонованих ним змін до Конституції з метою реформування структури влади, він заявив про те, що французький народ розірвав з ним соціальний контракт, і достроково пішов у відставку з поста Президента.

Так, генерал де Голль завжди був прихильником досить жорсткої системи політичного авторитаризму і у своїй діяльності завжди послуговувався принципом персональної відповідальності, підкреслюючи, що «радяться всі — рішення приймає один». Але не забуваймо, що до влади він прийшов у момент чергової в історії Франції перманентної гострої внутрішньої і зовнішньої кризи, коли, за його виразом, вона знаходилася в стані «хворої людини». До того ж саме такий тип політичного правління завжди ставав «останнім порятунком» для Франції, котра під тиском зовнішніх і внутрішніх загроз майже 200 років балансувала на межі соціальної катастрофи. І тут також багато спільного з українською історією — з тією лише різницею, що за браком лідерів, рівних французькому Президенту (про яких мріяли Донцов, Липинський, Сциборський, Старосольський, Васиян та інші ідеологи українського відгалуження інтегрального націоналізму), Україна і по сьогодні не спромоглася відстояти справжній національний суверенітет.

Про нетоталітарну спрямованість авторитаризму «першого серед французів» свідчить той факт, що в його «команді», а також серед прихильників і в часи перемог, і в скрутні часи добровільних відставок завжди знаходилися десятки, якщо не сотні, найвидатніших інтелектуалів, котрі уособлюють совість французької нації. Зокрема, ще з часів Другої світової війни шлях політичного сходження разом із Шарлем де Голлем пройшли — як його політичні соратники, а то і як члени уряду — видатний французький письменник Франсуа Моріак та знаменитий письменник і філософ Андре Мальро. Обидва вони належать до плеяди блискучих мислителів, таких як Альбер Камю, Жан-Поль Сартр, Антуан де Сент-Екзюпері. Усі вони були справжніми синами Франції, і їхня творчість формувалася під час боротьби з нацистськими загарбниками за відродження незалежності їхньої Батьківщини.

Де Голль добився створення президентської республіки — шляхом, зокрема зміни Конституції Франції, в якій з’явилося положення про всенародне обрання Президента, за своїми офіційними повноваженнями — «гаранта національної незалежності» (як наголошувалося вище, згідно із донині чинною деголлівською Конституцією передбачається лише один випадок, коли Президент підлягає юридичному переслідуванню, — при зраді Батьківщини, звинувачення у якій має право оголосити Вищий суд, який складається з 24-х представників обох палат Парламенту). Він відновив діяльність Сенату як повноцінної гілки влади, коли його функції були вже вкотре — тепер під ліберально-зрівняльними гаслами усередненого представництва — фактично зведені нанівець. Виходячи з ідеї необхідності структурування нації «знизу», де Голль довгі роки наполягав на необхідності перетворення Верхньої палати Парламенту на «визначну економічну та соціальну асамблею» і саме на останньому референдумі добивався її формування за територіально-галузевим корпоративним принципом (тобто з обраних за ступенево-цензовою системою найкращих представників основних сфер суспільної, у тому числі й духовної, діяльності).

ФРАНЦУЗЬКЕ ЕКОНОМІЧНЕ ДИВО — НАЦІОНАЛЬНО-КОРПОРАТИВНИЙ СОЛІДАРИЗМ

Що ж стосується економічної політики де Голля, то «ліві» переважно хибно трактують її як максимальне наближення до радянської командно-адміністративної моделі, тобто як масову націоналізацію (реприватизацію) та застосування планового начала (т.з. «дирижизм»). Насправді ж «націоналізація» — це зовсім не радянський директивний етатизм, тобто одержавлення, а реальне підпорядкування продуктивних сил загальнонаціональним інтересам. Де Голль розумів, що попри існування усіляких універсальних механізмів структури національних економік у кожному конкретному випадку є унікальними. Оптимальні для даної території, демографічної структури населення, його менталітету, рівня кваліфікації робочої сили міжгалузеві пропорції, питома вага державного і приватного секторів, імпортно-експортна модель, податкова й фінансова система мають формуватися цілеспрямовано. Тому, зокрема, приватизацію у Франції проводили саме з метою покращення менеджменту, а стратегічним інвестором і співвласником тут часто виступала сама держава.

Зокрема, значні державні бюджетні асигнування спрямовувалися на розвиток найперспективніших наукомістких галузей виробництва. Була проведена широкомасштабна реформа сільського господарства, розв’язане украй актуальне і для України завдання підвищення рентабельності і товарності цієї стратегічної галузі. Завдяки зусиллям де Голля за рахунок зняття торговельних бар’єрів вдалося різко збільшити обсяги експорту сільськогосподарської продукції.

Одним із перших Шарль де Голль усвідомив небезпечність нового світового економічного гегемонізму, — небезпечність, зумовлену, окрім усього іншого, тим, що долар як світова валюта не забезпечений реальними товарами і послугами. Отож генерал вимагав відмовитися від його використання і перейти до єдиного золотого стандарту.

Одночасно величезна увага приділялася підвищенню продуктивності праці. Прагнучи максимально зацікавити безпосереднього виробника, де Голль розвивав різноманітні форми економічного корпоратизму та кооператизму (цим же шляхом економічної реформи пішли повоєнні Японія та Німеччина). Зокрема, він усіляко заохочував участь представників трудових колективів в управлінні підприємствами та в їхніх прибутках, підтримував інші форми тісного співробітництва між працею і капіталом. Повсякчас удосконалювалася і розвивалася система науки і освіти. Досить зауважити, що за десятиліття правління де Голля кількість людей у Франції, котрі займалися розумовою працею, зросла утричі і досягла трьох мільйонів чоловік. Чудово усвідомлюючи неминучість наростання процесів економічної глобалізації, де Голль розглядав конкурентоспроможність французьких підприємств на зовнішньому ринку як головний критерій ефективності їхньої діяльності.

Тому в момент технологічної реконструкції та оновлення, коли підприємства ще не могли «на рівних» змагатися з іноземними транснаціональними корпораціями і лише «набирали висоту», вони одержували максимальну підтримку держави. У міру ж завершення структурної перебудови та якісного поліпшення систем технологічного й управлінського забезпечення «Верховний комісаріат плану, модернізації та оснащення» переходив від «дирижистських» методів керівництва до методів «диригентських» — до «індикативного», «сценарного», суто стратегічного планування економічного й соціального розвитку. Держава «відпускала у вільне плавання» свою власність шляхом продажу контрольних пакетів акцій — переважно вже існуючим радам директорів, тим самим здійснюючи приватизацію не як денаціоналізацію, а як максимальне підпорядкування приватного бізнесу загальнонаціональним інтересам. Одночасно де Голль активно боровся з протекціонізмом: разом з реконструкцією економіки він здійснив максимальну зовнішньоекономічну лібералізацію

Результатом «голлізму» як економічної політики стало те, що з нульової позначки у 1958 році (рік обрання де Голля Президентом) золотий запас Франції зріс до 4,5 млрд доларів у 1965 році. Франція не тільки повністю розрахувалася зі своїми зовнішніми боргами, а й перетворилася на країну-кредитора, яка займала на той час третє місце у світі за експортом капіталу. Завдяки жорсткій фінансовій стабілізації «твердий» франк став однією з конвертованих світових валют. За середньорічним економічним зростанням ВНП — 5,5% — Франція тоді поступалася лише Японії (а за темпами зростання ВНП — за рахунок підвищення продуктивності праці — значно випереджала і її). Обсяг промислового виробництва зріс майже на 60%, а обсяг експорту — на 88%. Значно підвищився рівень життя населення, його накопичення стали чи не основним джерелом внутрішніх інвестицій. Рівень безробіття був низьким як ніколи (і це при тому, що задля гарантії свого суверенітету країна була вимушена нести важкий тягар військових витрат). А головне — за десятиліття президентства де Голля чисельність французів зросла з 45 до 50 мільйонів! Погодьтеся, що це — найвиразніший показник ефективності економічних реформ.

МИСТЕЦТВО НЕМОЖЛИВОГО

На жаль, геополітичні європейські та загальносвітові реалії аж ніяк не сприяли введенню у Франції стадіально-економічної моделі постбуржуазного суспільства. У своїх знаменитих «Антимемуарах» Андре Мальро показав, що де Голль чудово усвідомлював головне протиріччя сучасної епохи, котре полягає не у змаганні між загниваючим капіталізмом та прогресуючою соціалістичною системою і не між західною «імперією добра» та східною «імперією зла», а у неможливості для нації — як духовно-гуманістичної спільноти — «продертися» між Сциллою глобального фінансово-ліберального імперіалізму та Харибдою імперіалізму комуністичного.

Не випадково криза правління Шарля де Голля була пов’язана з реформою вищої освіти, коли генерал був змушений занадто авторитарними методами максимально прагматизувати вищу школу і підпорядкувати її меті економічного і в кінцевому підсумку військового геополітичного змагання у сучасному світі, а французька інтелігенція та творча молодь, котра формувалася на традиціях вищих здобутків гуманітарного знання і мистецтва (в галузі яких у ХІХ—ХХ століттях Франції належала провідна роль), фактично повстала проти вузької спеціалізованості не тільки освіти, але й свого особистого життя.

Треба віддати належне де Голлю: врешті-решт він зрозумів, що йдеться не про звичайний соціальний конфлікт з адміністрацією, а про дуже серйозні проблеми фактично стадіального вибору його країни. Він оголосив свою знамениту програму соціального самоврядування — «систему участі» як «Третього шляху», але не як синтезу, а як уникання і класичного лібералізму, і радянського комунізму. Ця теорія корпоративної єдності і співпраці класів була дуже близька до ідеї соціальної держави в Німеччині та «конфуціанського капіталізму» в Японії, але до кінця реалізувати цю модель найвидатнішому політикові минулого століття вже не судилося. Японія і Німеччина також переживають сьогодні духовно-світоглядну кризу (втрату національної самоідентичності).

Ідея якісно прогресивнішого відносно класичного капіталізму суспільного ладу — «соціальної республіки» — була сформульована на законодавчому рівні ще у Конституції Другої французької республіки. На противагу марксизму її суть полягає у проголошенні пріоритету духовних цінностей над «економічним базисом», розумінні необхідності не просто єдності класів з метою збереження загальнонаціональної злагоди, а творчої співпраці між ними на корпоративних та кооперативних засадах. В економіці модель корпоративно-національного співробітництва, яку активно впроваджував ще Наполеон ІІІ, а потім значною мірою запозичив у нього Бісмарк («прусський соціалізм»), продемонструвала величезні можливості економічного зростання одночасно з небаченим зростанням соціального захисту (а не за рахунок нього, як це зараз відбувається у нас в Україні).

Пізніше через несприятливі історичні обставини ця модель була лише частково запроваджена у Веймарській республіці та в Італії. Але після Другої світової війни у Німеччині Ерхарда, Іспанії Франко, частково в Японії і особливо у Франції де Голля вона спричинила ефект «економічного дива».

Будемо сподіватися, що Україна врешті-решт візьме курс на реалізацію моделі саме духовно-національного корпоративізму, органічною складовою частиною якого є харизматичний авторитаризм послідовно реалізованої президентської форми правління.

У цілому ж незаперечні видатні досягнення державотворчої місії Шарля де Голя стали можливими завдяки тому, що, на відміну від постійного повторення нашими «незалежними» «рейтинг-технологами» та «піар-політруками» заяложених тез типу «маємо те, що маємо», «хотіли, як краще, а вийшло, як завжди» або «політика — це мистецтво можливого» та «політика — це брудна справа», Шарль де Голль завжди жив і діяв за принципом «політика — справа честі», а інколи — й «мистецтво неможливого». Це був політичний лідер не за посадою, а за покликанням, справжній Провідник Нації.

Підсумовуючи все сказане в цьому дописі, наголошу на найголовнішому: ототожнення авторитарної форми правління, котра має величезний антикризовий потенціал, із завжди руйнівним тоталітаризмом є просто неприпустимим! Перед лицем тих міжепохальних глобальних і регіональних загроз, які повною мірою постануть перед людством у найближчі роки, тільки повноцінна президентська республіка особливого автократичного типу — тобто така, яка передбачає особисту владу харизматичної особистості — може стати в Україні передумовою справжнього національного порятунку.

* Особливо виокремлюючи ці моменти, автор хоче підкреслити і досі збережуваний напівколоніальний (чи то й колоніальний) статус «незалежної» України. — Ред

** Це дуже близько до традицій Запорізької Січі, де обрані на час важкого й небезпечного воєнного походу кошові отамани отримували необмежені автократичні повноваження. — Ред.