Ігор Лубківський

Що таке система?

11 Feb 09 08:40:18 GMT

У відповідь на статтю Ігоря Каганця "Тиранія чи Гетьманат" - http://observer.sd.org.ua/news.php?id=13845 т... на його наступну дискусію з Олександром Шморгуном - http://observer.sd.org.ua/news.php?id=14067

Не беруся в усьому дискутувати з вельмишановними панами Ігорем Каганцем та Олександром Шморгуном, а проте висловлю хоча б деякі свої зауваження.

Перш за все, щоб зрозуміти сутність системи державної влади і те, як саме вона працює, напевно варто спочатку розібратися з самим поняттям «системи», тим більше що мені, як фізику за першою освітою, легше говорити саме в такій (знову ж!) системі координат. Так от, популярний Інтернет-довідник Вікіпедія дає наступне визначення системи:

Система (system) - сукупність об`єктів і відношень між ними, що утворюють єдине ціле в процесі системогенезу.

Ну Вікіпедія звичайно не найдостовірніше джерело інформації, але принаймі це хоч щось, для початку. Більш чи менш правильно будь-яку систему можна охарактеризувати саме так - «сукупність елементів, пов'язаних між собою таким чином, що в результаті вони утворюють єдине ціле». Але значно цікавішим для нас в даному випадку є інше - те, що фізики поділяють усі системи на закриті - відокремлені від впливів зовнішнього світу, та відкриті - ті, які можуть з ним взаємодіяти. І вводять спеціальне поняття «ентропії» - міри невпорядкованості таких систем. Так от - згідно з другим законом термодинаміки, невпорядкованість закритих систем може або залишатися сталою, або тільки зростати, а відкритих - в принципі бути якою завгодно. Тобто теоретично відкриті системи можуть навіть зменшувати рівень ентропії всередині себе, правда одночасно збільшуючи його поза своїми межами. Творець квантової фізики Нобелівський лауреат Ервін Шредінгер в праці «Що таке життя з точку зору фізика?» вважав це найпершою ознакою для визначення поняття «життя». Ну правда з цим його визначенням звичайно можна було би й дещо поспорити, бо тоді напевно до живих організмів слід було би віднести тепер й сучасні теплові насоси, але все ж...

Ну і нарешті саме головне - для того, щоб відкрита система зберігала ступінь своєї організованості, або й підвищувала його, вона повинна володіти здатністю до саморегуляції. А це вже може забезпечуватися лише одним-єдиним чином - наявністю в неї зворотніх зв'язків: як і позитивних, так і негативних; та наявністю «центру прийняття рішень» - регулюючого органу. Тоді інформаційний сигнал, який повертається з виходу такої системи на ті її елементи, які виконують регулятивну функцію може змінювати її внутрішні характеристики таким чином, щоб вона зберігала свою стабільність або виконувала свої функції незалежно від впливів зовнішнього світу, або й навіть більше того - активно використовуючи такі зміни зовнішнього середовища в своїй діяльності.

Але ще цікавішим в даному випадку є інше - те, що й системи, складені з окремих живих організмів, теж дуже часто підкоряються таким же, описаним вище, закономірностям. Так підручних з соціальної психології (наука про взаємодію людини і соціального середовища) Орбан-Лембрик дає наступний опис розвитку закритих систем:

«Стабільність замкнутої системи (стосовно, наприклад, держави - авторитарно-тоталітарний режим, стосовно міжособистісних стосунків у групі - авторитарний стиль взаємин) зорієнтована на формування «соціально-однорідних гвинтиків». Досягається вона здебільшого за рахунок суб'єкт-об'єктних відносин, повчання, залякування тощо і призводить до стагнації (застою). Надто високий рівень соціально-психологічної стабільності може ослабити життєздатність соціальної спільності, спричинити її нездатність адаптуватися до змін у соціальному середовищі.»

Тобто знову ж-таки - замкнута система може або тільки зберігати свою стабільність, або - деградувати. А проте такі системи, складені з живих організмів, і дійсно володіють іще однією особливістю, яка не притаманна неживій природі - процеси старіння окремих їхніх складових (організмів, що входять в їхній склад) підлягають своїм законам, які залежні вже не стільки від тієї ентропії, яка проявляється в неорганічному світі, але й від їхньої генетичної структури (будови). І до того ж - для різних організмів цей процес може бути різним за тривалістю і особливостями його перебігу. А тому така жива система, ну скажімо - кораловий риф, може загинути не тільки внаслідок того, що змінилися зовнішні умови її існування - наприклад температура моря чи поживність морської води, але й тому, що її складові елементи, в даному разі - коралові поліпи, або зовсім втратили здатність до розмноження, або розмножуються повільніше, ніж відмирають. Тоді уся система поступово втрачає здатність до оновлення своїх складових частин і фактично просто самознищується - втрачає свою організаційну структуру.

Так от - таке ж явище може спостерігатися і в соціальних системах, створених людьми. Така соціальна система - наприклад система державної влади - може загинути не просто тому, що є занадто закритою, чи тому, що організована за недостатньо вдало підібраними принципами, але й тому, що вже втратила свою природну здатність до самооновлення. Ми, в своїй українській історії, подібне переживали вже як мінімум двічі. Перший раз - ще в радянські часи, з його старіючим і нездатним до самооновлення Політбюро ЦК КПРС, а вдруге - вже в Україні часів Леоніда Кучми. Правда ним тоді таки була здійснена спроба хоча б часткового оновлення тієї системи відносно новим, «донецьким», чинником, але й це не сильно їй тоді допомогло.

Тепер по суті. Пан Каганець звичайно хороший ідеолог - і деякі з його статей дійсно надзвичайно цікаво читати. От тільки він, здається, хороший ідеолог, трохи гірший політолог, і напевно - вже зовсім нікудишній практик. Система влади, запропонована ним, звичайно могла би функціонувати - але хіба що тільки в якомусь нереальному, кимсь видуманому світі. В світі ж, де діють реальні фізичні і соціальні закони, аналізуючи будь-яку політичну чи владну систему, ми перш за все повинні задатися двома основними запитаннями:

- як саме буде здійснюватися саморегуляція в такій системі влади?
- як саме і якими саме людьми вона буде оновлюватися?

В даному ж випадку ми бачимо, що пропонується лише один метод її саморегуляції - наявність в громадян невеликої короткоствольної зброї, і лише один метод оновлення - вибори верховного Гетьмана. Тобто:

1. Незрозуміло як саме наявність короткоствольної зброї, призначеної тільки для того, щоб в одиночку захиститися від можливого нападника (і то це ще більш як спірно), може якось вплинути на Президента (упс.., Гетьмана), якому народ довіряє танки, ракети і літаки? Та й навіть більше того - який керує спепідрозділами міліції і внутрішніми війська, спеціально навченими тому, як придушувати усіляких там розумників, хай навіть і наділених короткоствольною зброєю? Тим більше, що озброєння в цих спецпідрозділів для цього мабуть таки трошки кращим буде - водомети і сльозогінний газ, кулемети, автомати і БТР-и.

2. Що заважає такому Президенту встановити своє довічне Правління, як це зробив в свій час Сапармурат Ніязов - мотивуючи це, наприклад, інтересами держави або зовнішніми загрозами?

3. Що заважає йому підпорядкувати собі той орган, який і визначатиме ефективність його правління? Тобто що заважатиме йому навіть при самому неефективному правлінні приписати собі такий «індекс щастя», як йому того й треба?

4. Як реагуватиме така система на впливи зовнішнього світу? Чи не буде вона аж настільки закритою, що в кінці-кінці рухне під тягарем власної суперунікальності? Що саме пропонується збудувати - повністю закриту від зовнішнього світу економічну систему, як в СРСР? Бо чим це закінчилося в свій час, ми вже знаємо - повним відставанням в цілому ряді галузей народного господарства: в кібернетиці, автомобілебудуванні, виробництві напівпровідників, навіть в медицині і освіті.

5. Якщо система буде таки відкритою до зовнішнього світу - то за яким саме принципом будуть враховуватися його впливи? Тим більше, що враховуватися вони повинні хоча б задля того, щоб її не зруйнувати остаточно. Тобто, якщо вже зовсім конкретно - то як саме в діяльності Президента (Гетьмана) буде враховуватися, ну скажімо або та несприятлива для України зовнішньополітична чи економічна ситуація, яка існує зараз; або та сприятлива кон'юнктура цін на метал і продукцію хімічної промисловості, яка існувала раніше, до того? Щось має додаватися, а щось - навпаки? Ну в економічній сфері таке ще в принципі зробити можна - оцінюючи зовнішньоторговельний баланс країни, наприклад, як плюс чи мінус до рівня ВВП. Але що тоді робити з зовнішньополітичною ситуацією - наприклад з витратами на оборону? Як саме їх рахувати? Що вважати успіхом в міжнародній політиці, а що - ні? І що тоді заважатиме Президенту в разі чого або приписати собі неіснуючі заслуги, або послатися на несприятливі зовнішньоекономічні чи й навіть політичні чинники? Адже зробити це не так складно - особливо якщо узалежнити від себе якимсь чином ЗМІ та експертні центри. Народ не завжди спроможний самостійно оцінити те, що відбувається - в кожного свої проблеми, а тому для цього йому й потрібні люди, здатні це зробити і здатні до нього це вчасно донести - журналісти і політологи, міжнародні експерти і просто економісти. Якщо ж зробити залежними від себе і одних, і інших, або й взагалі знищити їх фізично - то це стає вже цілком реально. Так робили більшовики - створюючи власну пропагандистську систему взамін старої, вони одночасно з тим вбивали інтелігенцію - перш за все письменників, вчителів і священників, які тоді й відігравали першочергову роль в формуванні суспільної думки.

6. Основне. Як саме буде оновлюватися така система? Тобто:

а) хто зможе вперше стати Президентом за такою системою? Цілком очевидно, що раз йому доведеться відповідати за можливі прорахунки своїм власним майном, то воно, майно, в нього ще повинно бути. Тобто людина порядна, але недостатньо багата, ним вже апріорі бути не може. А в реальних умовах України ця вимога звучатиме ще більш конкретно - «Ти спочатку накради, скільки зможеш, а вже потім на Президента лізь!»

б) хто зможе змінити на посаді в разі чого такого Президента? Навіть якщо не зважати на зауваження, викладені в попередньому пункті, і на те, що стати ним може тільки вже заздалегідь багата людина, яка вже й до того володіла достатніми засобами для того, щоб підпорядкувати собі будь-кого, то все-одно будь-яка можливість зміни попереднього Гетьмана-Президента виглядає більш ніж сумнівною. Ніщо не заважає раніше обраному Президенту вжити всіх заходів для того, щоб не допустити наступника до влади на будь-якій підставі. Наприклад і просто на тій, що в того недостатньо майна для відшкодування можливих збитків народу в разі чого.

7. Ну і нарешті ще одне - хто саме буде центром управління такої системи? Системи, складені з живих організмів, особливо соціальні системи, мають іще одну характерну особливість - яка полягає в тому, що будь-яка складова такої системи сама в принципі може стати органом її керування, перетворюючись з об'єкта управління на його суб'єкт. Звичайно теоретично це може проявитися й у такому безумовно позитивному вигляді, яким був колись київський Майдан. Тоді український народ відкрито заявив про своє бажання бути не просто пасивним об'єктом управління, але й стати одним з центрів влади - як це і мало би бути при справжній, а не ілюзорній, демократії. Але в реальних умовах української політики потім це перетворилося... ну самі знаєте на що... Самопроголошена нова/стара псевдо-еліта цілком успішно знову відсторонила його від влади, натомість поділивши кілька різних центрів влади поміж собою - РНБО, уряд, секретаріат президента, СБУ, цілу низку парламентських комітетів. Ніяких механізмів, які би завадили повторенню цього в запропонованій системі влади.. на жаль немає. Ну не буде РНБО і уряду - так буде дружина гетьмана, його родичі і сім'я, фаворити і ті, хто потрапив в опалу. Одні багатії будуть боротися за свій вплив на правителя, а інші - за те, щоб його відсторонити від влади, закликаючи до чергової революції

Тому й здається мені, що є в тій системі щось дуже близьке і знайоме для нас, тепер вже майже рідне. І не покидає мене відчуття, що десь таке я вже бачив, чи що до такого ми вже й без того котимося. Ага, точно, є вже в нас такий Гетьман з великої букви - справжній Месія і бліда копія колишнього Директора. Його привів до влади народ і він тепер вже має достатньо майна, щоб відповідати усім вимогам запропонованої моделі влади. І до того ж - він вже підпорядкував собі СБУ - залишилося ще тільки розігнати уряд і парламент, і видати людям короткоствольну зброю - щоб створити в них ілюзію того, що вони ще хоч на щось впливають. Перший крок до цього вже здійснено - з нового року пан Луценко люб'язно дозволили продавати нам короткоствольну зброю з резиновими, правда поки що, кулями. Тепер залишилося ще тільки ввести надзвичайний стан... і відмінити наступні вибори президента, мотивуючи це несприятливою і, прямо скажемо, загрозливою для України зовнішньоекономічною і зовнішньополітичною ситуацією...

Отож, як висновок:

1. Запропонована система влади може й красиво виглядає, але існувати вона зможе лише в якомусь ілюзорному видуманому світі - в тому світі, в якому вочевидь і живуть ті українці, які вірять в те, що Ісус Христос був таким же українцем, як і вони - навіть не зважаючи на те, що сам отой термін «українець» - придумали трішки, десь так на кілька тисяч років, пізніше...
2. Більше того - в реальному, особливо українському житті, ця система як мінімум просто небезпечна, бо рано чи пізно призведе до узурпації влади однією людиною. І це при умові, що вона взагалі ще зможе існувати, що всі не перестріляють один одного ще до того. Наприклад - так, як це вже було колись в Україні, в далекому 1918-му році.

Але наостанок - про хороше... Разом з тим, незважаючи на усю цю критику, проблема, піднята в статті, надзвичайно важлива - безперечно, що систему влади конче необхідно змінювати. І найперше - саме в плані оплати праці обраному Президенту, народним депутатам і звичайним чиновникам. Бо при наявній зараз в Україні системі влади виходить щось вже просто парадоксальне - народ обирає собі правителя (за словами Ігоря Каганця - управлінця-менеджера), а потім ... не призначає йому ніякої зарплати. Не те, що залежної від результатів його діяльності, як це мало би бути в ідеалі - але фактично й зовсім ніякої. Ну в кращому разі - лише дає йому можливість самому встановити собі таку зарплату, яку тому хочеться. Але зате - безоглядно надає право розпоряджатися усім своїм, народним, майном. Депутати і чиновники в нас скромні - навіщо ж їм велика зарплата? Їм цілком вистачить і того, другого - майна!

От сиджу - і так і бачу в уяві картину, як якийсь поважний і заможний український господар наймає собі управителя, показує йому обійстя, дає ключі від комори. Але - не призначає зарплати. Каже: «Сам собі призначиш, скільки захочеш». Управитель в нас скромний - йому багато не треба. Та й перед господарем негарно. От і призначає собі по мінімуму. Тим більше що господар в свою комору давно вже не заглядає, і навіть й приблизно не уявляє собі, що там насправді робиться. І що тоді станеться з залишками тієї комори та й з усім його господарством далі - пояснювати треба? Фантастика, скажете? Скажете ніхто з нас такої дурниці в житті би не зробив? Скажете - ми не такі дурні? Дійсно - не зробив би! А от на рахунок «не дурні» - не впевнений. Бо як інакше пояснити те, що будучи такими знаючими господарями в своєму приватному житті, ми допускаємо таку дурість в справі побудови своєї держави? І ще й сліпо віримо притому в те, що той, кого ми привели до влади, виявиться аж настільки незграбним, що не побачить усіх тих можливостей вкрасти, які ми самі йому так люб'язно запропонували...

Ігор Лубківський.
м. Тернопіль.
03 лютого 2009 року.

Республіка Україна

17 Apr 08 17:22:38 GMT

Вже кілька останніх років зі здивуванням і навіть з певним захопленням спостерігаю за українською політикою. Говорять про різні напрямки розвитку, іноді навіть про глобальне призначення українського народу в боротьбі зі світовим Злом, вже навіть і не знаю тепер, з яким саме – чи то з російським тоталітаризмом, чи то – з американським імперіалізмом, а проте здається що навіть приблизно не уявляють собі, якою саме має бути їхня держава.

Ніби-то не знають – бо насправді ні в кого ніяких сумнівів щодо цього і не виникає – адже не було в нас власного царату, не було безсумнівних спадкоємців трону, не були ми імперією і навіть не були феодальною, патріархальною державою з чітким ієрархічним устроєм суспільства – завжди були вільними і незалежними за переконаннями.

Звичайно тут же мені заперечать, що насправді це пояснюється дуже просто – бо Україна взагалі ніколи не мала своєї державності, а проте це ж зовсім не спростовує того факту, що якісь мрії і уявлення в її народу все-таки мусили існувати. Які?

Відповідь надзвичайно проста – творець політології Ніколо Макіавеллі в своїй праці «Государ» поділяв всі державні устрої всього на два типи: республіки і монархії – а тому, навіть не задумуючись особливо, можна впевнено сказати таке ж і щодо українців – навіть не етнічних, але й всіх, хто проживав на цій території – така ідея завжди була лише одна – ідея республіки! І причому – саме в такій формі, в якій вона пізніше сформувалася і в європейській історії – республіки як права народу на власний розвиток, в тій формі, в якій це пропагували найкращі представники ідеології гуманізму – республіки, яка мала би забезпечити найкращий розвиток кожного її громадянина.

І навіть якщо тепер таке категоричне твердження видається нам дещо дивним і можливо навіть дещо пафосно-перебільшеним, то дивним воно виглядає лише внаслідок наших недавніх спогадів про діяльність комуністичної влади, яка на словах ніби-то відстоюючи такі ж гуманістичні і демократичні (в прямому значенні цього слова – демократія як влада народу) цінності, насправді створила зовсім інше суспільство і іншу тоталітарну антинародну державну систему, яка зовсім позбавляла народ будь-якого впливу на владу – а тому прививала відразу навіть до найменшого прагнення до демократії.

Проте аналізуючи розвиток Радянського Союзу спокійно і неупереджено, ми можемо побачити дивні періоди його відносного благополуччя – десь в період 1922-1928 років, в 60-х роках Хрущовської відлиги, на початку 70-х років періоду раннього Брежнєва. Так ось – кожен з цих періодів характеризувався як і спробою національного відродження республік СРСР, так і певним зростанням економічної самостійності його громадян, а заодно – і виникненням в них позитивних мрій і прагнень щодо свого найближчого майбутнього. А відповідно – і їхнім бажанням самостійно творити своє життя, активно включаючись в побудову власної держави, що є первинною ознакою демократії.

Порівнявши тепер ці періоди розвитку СРСР з невдалими спробами українців самостійно створити власну державу на початку ХХ ст., можна побачити лише одну чітку закономірність – надмірна демократія (читай вседозволеність) завжди веде до хаосу і дезорганізованості, а надмірна спроба контролю завжди породжує тоталітаризм. А тому, здається, тільки розумне поєднання цих двох крайнощів – свободи і обмеження, і може породити щось справді унікальне і, основне, життєздатне.

А проте зовсім невипадково такі періоди позитивного розвитку СРСР одночасно поєднувалися і з відродженням національних устремлінь народів, що входили в його склад. Річ в тому, що будь-яка державна система завжди потребує свого оновлення – щоб розвиватися співрозмірно з розвитком усього світу, інакше останній рано чи пізно просто знищить її в силу дії тих чи інших, зовнішніх чи внутрішніх, чинників.

Тоді ж, коли державна система настільки законсервована, що не має такого природного механізму оновлення – вона і розвивається стрибкоподібно, шляхом бунтів і революцій, які здебільшого просто випускають на волю раніше пригнічені і переважно далеко не найкращі прагнення народу, але по-суті нічого не змінюють, а іноді навіть і зовсім навпаки – просто відкидають еволюційний розвиток держави далеко назад. Єдиним методом уникнення небезпеки такого революційно-циклічного поступу є лише те, щоб включити в це протистояння влади і народу якийсь додатковий, третій фактор – наприклад національні прагнення тих народів, які досі не відігравали основної ролі в цій державі, щось «зі сторони».

Для Російської імперії таким стороннім фактором найперше була саме українська національна ідея – і саме тому коли після нещадних хлібозаготівель і продрозгортки 1918-20-х років в Південно-Східній частині України почало наростати невдоволення радянською владою аж до масових повстань і бунтів, розпорядженням Леніна і було розпочато політику українізації – що і дало певні позитивні наслідки для утвердження радянської системи, з мінімальними втратами для неї і по-суті майже нічого їй не коштуючи.

І саме так в історії Радянського Союзу в періоди його найкращого розвитку і виникло таке дивне поєднання української демократичної та російської тоталітарної складових національного характеру цих двох народів. А проте, як виявилося, відкриття такого факту не стало моїм власним досягненням – про подібне писав ще Костомарів більш як 150 років тому, ще задовго до виникнення більшовистської диктатури.

І ось тепер, точно так же як і в 1918-му році, залишившись без впливу тоталітарної ієрархічної структури влади колишньої радянської системи і «розійшовшись» в шляхах розвитку з російським народом, Україна отримала надмір демократії – але тепер вже не в її «чистому» вигляді, як влади народу, а зовсім навпаки – тієї псевдо-демократії, яка веде до хаосу і анархії, яка породжує цілі покоління тих, хто вміє скористатися такими умовами невизначеності і неструктурованості суспільства з найбільшою вигодою для себе самого.

Тому говорячи про сучасне політичне життя України, треба однозначно зробити дещо дивний на перший погляд висновок – що насправді немає абсолютно ніяких проблем з визначенням української національної ідеї – навіть якщо говорити про ту її частину, яка ще до кінця себе Україною і не усвідомила; немає зовсім ніякого розколу поміж різними частинами України, – бо для будь-якого українця, чи й навіть просто для жителя цієї благодатної місцини незалежно від його справжньої національності, така ідея завжди була лише одна – ідея республіки!!!

І навіть більше того – насправді мова завжди йшла навіть не про те, якою саме має бути ця республіка, як тільки про те, як саме створити ту унікальну ієрархічну і сильну державну чи суспільну систему, яка би змогла забезпечити її повноцінний розвиток, яка би вберегла її від скочування до анархії і вседозволеності, але яка би й не ставала предтечею майбутнього тоталітаризму...

Ігор Лубківський

Тернопіль,
13 вересня 2007