Ігор Лубківський

Безкоштовні поради українським Інтернет-політтехнологам...

09 Oct 09 09:24:24 GMT

Стаття була опублікована на УП (http://www.pravda.com.ua/news/2009/10/8/102962.htm), але мені, як і любому автору, напевно, чомусь здається що без редакційної правки вона була кращою. Тому наводжу тут її повністю, в такому варіанті, в якому був написав

Нічого не можна сказати настільки правильно, щоб сказане не можна було спотворити дурним тлумаченням.
Бенедикт Спіноза. Теологічно-політичний трактат.

Життя, як сукупність цілей, має право піти всупереч абстрактному праву.
Ґеорг Вільгельм Фрідріх Геґель. Основи філософії права, або природне право і державознавство.

Ситуація на УП (та й на інших сайтах, здається, також), переходить уже всі можливі межі. В коментарях до статей постійно звучать образи й хамство, опоненти переходять на особистості –замість того, щоб обговорювати позиції інших дописувачів чи тези опублікованої статті, перекручують і спотворюють ніки один одного, зафлуджують та заговорюють теми. А на додачу до цього намагаються ще й так витлумачити слова іншого, щоб це давало їм право віднести його до якоїсь наперед означеної принизливої категорії („бидло”, „свідоміт”, „бандюган”, „яйцеголовий”, „юлезомбі”, інше...).

Звичайно це елементарна зневага до неписаних (а подекуди й писаних) правил поведінки в Інтернеті, по-суті – звичайна неввічливість. А проте здається ніхто давно вже не вірить в те, мовби все це відбувається цілком випадково. І найперше мова тут йде або про представників певних політичних сил (штатних коментаторів), які таким чином намагаються створити видимість масової підтримки своєї партії, або про тих користувачів Інтернету, які наслідуючи прихильних їм політиків, намагаються таким чином „допомогти” їм.

От тільки невідомо, для кого саме потрібне створення такої видимості підтримки – адже реальна аудиторія Інтернету в Україні все ще не така вже й велика. До того ж люди тут збираються переважно думаючі – таких просто так не візьмеш, а тому це швидше схоже на гру з самим собою, ніж на справжню війну – одні коментатори створюють видимість підтримки своєї політсили для себе самих і борються з іншими, які все так же створюють видимість підтримки в першу чергу для самих себе. Ну чи в крайньому разі – для своїх замовників.

Проте звичайно не все, що відбувається в Інтернеті, є явним прикладом політтехнологій – іноді навіть діючи аналогічним чином людина може просто повторювати те, що десь почула чи побачила. Так само не є політтехнологіями й те, що людина робить в силу якихось своїх, хай може навіть і не зовсім чесних, чи не настільки однозначно позитивно спрямованих, уявлень. Дуже часто така позиція людини є виявом іншої проблеми – прагненням відстояти якесь своє, здавалось би краще, вигідніше чи безпечніше для неї уявлення про майбутнє.

Але навіть це насправді може мати два своїх прямо протилежних прояви. Так уважний і вдумливий читач напевно вже встиг помітити, що дві вищенаведені цитати, винесені в епіграф даної статті, в контексті даної розмови до певної міри суперечать одна одній. Перша закликає до поваги до висловлювань і думок іншої людини, а друга навпаки – говорить про те, що життя володіє вищими цілями, заради яких, здається, можна й пожертвувати штучними умовностями – як-от вихованням, законодавством чи, тим більше, правилами сайту.

Так і в цьому разі – така поведінка, такий тип ведення дискусії теж є відображенням певної системи уявлень:

а) про те, що для того, щоб перемогти в дискусії, комусь треба „закрити рот” – наприклад, образивши чи принизивши його;
б) про те, що той, хто таким чином переміг в диспуті, й справді буде кращим чи розумнішим за опонента;
в) про те, що інші люди після того будуть наслідувати саме такого переможця, а тому всі його наступні слова видаватимуться тепер надзвичайно авторитетними і вагомими;
в) про те, що Інтернет щось вирішує в нашому житті саме таким чином, що від загальної кількості позитивних (чи негативних) повідомлень про когось конкретно залежить й його подальше сприйняття – так, ніби людина сприйматиме цю інформацію єдиним статистично узагальненим чином, без будь-якого наступного її аналізу чи власної емоційної оцінки;
г) про те, що заради перемоги „свого” кандидата, чи своєї системи цінностей допустимо все, а тому така схема поведінки в Інтернет-дискусії (і не тільки ) є єдиноправильною, а тому й істинною.

Все це можливо й справді не позбавленого певного сенсу – в усякому разі тоді, коли мова йде про відстоювання своєї позиції якимсь окремим громадянином. Тим більше, що важко вимагати від кожного повного аналізу власної поведінки і певні недоречності в ній завжди є до певної міри зрозумілими. Але спрацьовує таке лише тоді, коли одні громадяни залежні від інших – наприклад в якійсь обмеженій формальній групі: шкільному класі, робочому колективі, тюремному ув’язненні.

Тоді ж, коли мова йде саме про політтехнології, і особливо – в Інтернеті, де всі в принципі вільні і незалежні, це вже, як мінімум, нерозуміння суті проблеми. Так, людське мислення й справді побудоване на асоціативній основі – повторюваності певних подій і їхній емоційній насиченості. І саме на такому принципі, здається, і збудоване бажання заполонити весь Інтернет одними тільки позитивним відгуками, які б повторювалися почастіше і повсюди про „свого”, і негативними – про „чужого”.

Проте не все так просто – людина не судить про щось на основі одних тільки однотипних відгуків, здобутих з одного-єдиного джерела інформації. Я вже навіть не кажу про те, що далеко не завжди ми звертаємося до чужого досвіду, що частіше схильні довіряти таки власному. І тоді, коли ми потребуємо інформації чи поради, ми шукаємо її свідомо чи й несвідомо, але завжди активно, вибірково вибираючи потрібне саме собі.

Тоді нам більше потрібна експертна оцінка, потрібні висновки, а не сама „гола” інформація, потрібні різні умовиводи, отримані виходячи з різних точок зору. І ті з них, які видаються нам більш логічно обґрунтованими, ті, які в більшій мірі перегукуються з нашим власним досвідом, і видаються більш переконливими. Особливо тоді, коли в таких міркуваннях людина знаходить якусь схожість на власні роздуми або на власну особистість. Тому насправді:

а) Інтернет читає обмежена кількість людей. І в більшості своїй – достатньо добре підготовлених інтелектуально: тобто тих, хто здатний аналізувати і оцінювати інформацію;

б) Інтернет – це ще не весь світ, тому навіть сприймаючи інформацію з Інтернету, людина порівнює її з інформацією, отриманою з інших джерел, в т.ч. – і зі свого власного досвіду й життя;

в) Інтернет виконує функцію не стільки засобу масової інформації, як експертного центру. На відміну від інших джерел інформації – того ж телебачення, наприклад, чи вуличної реклами, тут люди мають можливість відкривати ту сторінку, яку самі бажають, і те джерело інформації, яке самі хочуть. А оскільки за твердженням соціальних психологів складну інформацію люди найкраще сприймають саме в друкованому вигляді, то, відповідно, і інтелектуальна цінність її має бути вищою, ніж скажімо, цінність телевізійної реклами чи рекламних плакатів, які сприймаються саме як цілісний візуальний образ;

г) непідготовлена чи незацікавлена аудиторія й справді сприймає інформацію комплексно й асоціативно, не настільки глибоко аналізуючи її з перших же хвилин. Можливо саме на неї і розраховані дані технології. Але навіть це – палиця з двома кінцями, бо саме тому применшення цінності джерела інформації, наприклад, відповідно зменшує і цінність тих повідомлень, які в ньому розміщуються. І якщо коментатори, ну скажімо БЮТу, пишуть в коментатарях до статей на УП про те, що цей Інтернет-ресурс ніякої цінності ні для кого не становить, але разом з тим самі звідси цілодобово не вилазять – то це принаймі дивно, якщо не сказати – просто по-дурному. Так само й хамство деяких коментаторів цілком логічно поєднується з іменем того, за кого саме вони агітують. А тому ще невідомо, чи приносить така „допомога” більше користі комусь (ну наприклад Юлії Володимирівні, Тягнибоку, Януковичу, чи ще там комусь), а чи навпаки – шкоди.

Тобто тим, хто своїми повідомленнями хоче підтримати якусь певну політичну силу, напевно треба було би діяти рівно навпаки до того, як вони чинять:

- наголошувати на значимості того сайту, на якому вони самі пишуть, а не навпаки;
- ставитися з повагою до опонентів, а не навпаки;
- аналізувати і пояснювати інформацію, а не навпаки;
- давати можливість опоненту самому робити остаточну оцінку почутого, а не навпаки;
- давати можливість опоненту відчути себе більш знаючим і думаючим після спілкування з ними, а не навпаки.

От тільки це вимагає й відповідного рівня професіоналізму. І тому вже просто образливо навіть не стільки через те, що нами намагаються маніпулювати, як через те, що роблять це настільки невдало і непрофесійно. Власне кажучи, як виборець я особисто теж відчуваю від цього певну образу – що мене вважають аж настільки погано інтелектуально розвинутим і підготовленим, щоб я піддавався аж на настільки дешеві і неякісні методи маніпуляції.

Тим більше що в свій час політика, ну скажімо нашого теперішнього прем’єра, як найбільш вірогідного кандидата на посаду майбутнього президента, була спрямована якраз на збільшення активності людей, а не на маніпулювання їхньою думкою. Ну чи принаймі саме так було в Інтернеті – працював форум на персональному сайті самої Тимошенко, проводилися Інтернет-конференції, в 2006-му запрацювала перша „Ідеальна країна” і БЮТ зайнявся пошуком нових і цікавих людей, ну чи хоча б – привселюдно задекларував тоді такі наміри („без тебе нічого не буде..!”).

А проте наші політики, прийшовши до влади, своє ставлення до цього питання завжди різко змінюють, і якщо ті, що знаходяться в опозиції, або й взагалі викинуті за борт політичного життя, завжди закликають народ до боротьби за свої права, то ті, хто вже володіють владою, навпаки – ніким з нею, в т.ч. і з самим народом, ділитися вже не збираються. Навіть і в такій примарній сфері, як Інтернет – і тут Юлія Володимирівна, на жаль, теж не стала ніяким винятком.

Хоча правда, справедливості заради, треба відмітити що це не проблема однієї тільки Тимошенко чи однієї тільки України, корені цієї проблеми мають більш тривалу історію. „Тому що послідовний” Янукович в 2004-му, будучи Прем’єром, он теж закликав до стабільності, а тепер, будучи відстороненим від влади, все так же „послідовно” закликає народ вже до боротьби з цією владою. Аналогічно й інші „претенденти на трон” – той, хто знаходиться в опозиції до влади, завжди потребує підтримки народу, а той, хто нею володіє – вже ні.

І завжди в історії нашої цивілізації за всі тисячоліття її існування було саме так – той, хто прагне до влади, закликав народ до революційної боротьби, а той, хто вже володів нею – до смиренності і покори. Хоча й образливо, що наша Україна (не плутати з однойменною партією) не стала в цьому винятком. Тому, мабуть, й нам не варто мати в цьому сенсі абсолютно ніяких ілюзій щодо нашої потрібності чи ні нашим же політикам.

Але навіть за таких умов хотілося би бачити, принаймі:

а) професійну команду, яка йде до влади, а не ватагу гопників, які витворяють те, про недопустимість чого знає кожен модератор з досвідом з будь-якого, і навіть не тільки політичного, сайту;

б) елементарну ввічливість і повагу: якщо вже неможливо достукатися до керівництва ідеологічної служби якоїсь конкретної партії хоча б заради того, щоб закликати її людей до порядку, то може варто спробувати переконати їх вести себе по-іншому хоча б заради їхніх власних інтересів;

в) елементарну повагу до власного народу – в тому, щоб наші політики не вважали його аж настільки тупим, нездатним відрізняти істину від брехні. І хотілося би бачити цю повагу, до речі, не тільки тоді, коли він перед виборами раптом стає їм таким потрібним;

г) системну державотворчу діяльність, а не боротьбу за те, „хто скільки відкусить” від електорального пирога – а там будь що буде!

А ми всі натомість отримаємо хоча б ту можливість висловлювати свою думку, яка колись так багато важила для Юлії Тимошенко і яка раптом стала їй настільки непотрібною зразу ж після того, як вона прийшла до влади, не кажучи вже й про інших політиків.

Ну і наостанок, власне кажучи, хотілося би сказати ще кілька слів про останній пункт цього переліку – системну державотворчу діяльність. Будь-яка система, навіть байдуже яка саме, повинна володіти хоча б наступними обов’язковими ознаками, володіти:

а) стратегічними цілями;
б) програмою власної діяльності для їх досягнення;
в) методами їх досягнення (ресурсами, в даному разі це люди, об’єднані цими цілями – члени партії та найняті нею спеціалісти);
г) володіти зворотніми зв’язками для:
- коригування власної діяльності (своєчасного внесення змін в програму діяльності);
- перевірки успішності досягнення цілей і наступного прийняття рішення про: продовження діяльності чи її припинення, можливу відмову від цілей як недосяжних, пошуку нових цілей (володіти налагодженим і зрозумілим механізм прийняття рішень);
- заміни ресурсів (тут – заміни кадрів, здійснення кадрової політики).

З цієї точки зору жоден з існуючих кандидатів у президенти, на жаль, навіть й близько не відповідає тому, що потрібне для України. Але хотілося б побачити принаймі хоч щось з цього списку – хоч якісь задекларовані державотворчі цілі, хоч якусь національну стратегію їх досягнення, хоч якусь програму власної діяльності. І це ще не кажучи про зворотні зв’язки, одним з яких є право народу на висловлення власної думки та власної оцінки ситуації.

Попри всі теперішні недоліки Ющенка, в 2004-му ми знали чого хотіли самі, знали всю його команду і знали те, які цілі він тоді декларував – але й це не врятувало нас від усіх наступних помилок і розчарувань, які принесли нам п’ять років його правління. Не хотілося би тепер, після виборів нового президента України, повернутися в ще гірші стартові умови, ніж це було тоді, в лютому 2005-го...

І ось саме про це, напевно, і варто було б говорити нашим політтехнологам, а не про те, хто там наскільки від кого кращий, симпатичніший чи розумніший; хто й де працює, чи ні; і як саме і на кого саме чи ради чого саме...

08 жовтня 2009 р.
м. Тернопіль

Ігор Лубківський,
екс-модератор
персонального сайту Тимошенко
2006-2008-го років.

Дванадцять прийомів літературної полеміки, або посібник для газетних дискусій

08 Oct 09 11:17:49 GMT

Стаття написана в минулому столітті, ще перед другою світовою. А зовсім як про Інтернет..

http://www.ji.lviv.ua/n32texts/chapek.htm

Карел Чапек

Це коротке керівництво розраховане не на учасників полеміки, а на читачів, щоб вони могли хоча б приблизно орієнтуватися у прийомах полемічної боротьби. Я говорю про прийоми, але ніяк не про правила, бо у газетній полеміці, на відміну від всіх инших видів боротьби – двобоїв, дуелей, бійок, побоїщ, сутичок, матчів, турнірів і взагалі змагань чоловічої сили, немає ніяких правил – принаймні у нас. У класичній боротьбі, наприклад, не припустимо, щоб супротивники лаялися під час змагання. У боксі не можна зробити удар у повітря, а потім заявити, що супротивник нокаутований. При штиковій атаці не прийнято, щоб солдати обох сторін обмовляли один одного – це замість них роблять журналісти в тилу. Але все це, і навіть набагато більше – абсолютно нормальні явища у словесній полеміці, і важко було б відшукати що-небудь таке, що знавець журнальних суперечок визнав би недозволеним прийомом, незнанням бою, грубою грою, брехнею або нешляхетними хитрощами. Тому немає жодної можливости перелічити й описати усі прийоми полемічної боротьби; дванадцять прийомів, що я наведу, – це лише найбільш поширені, що зустрічаються у кожній, навіть у невибагливій боротьбі друкованих засобів. Охочі можуть доповнити їх дюжиною инших.

1. Despicere («дивитися згори» – з лат.) або прийом перший. Полягає у тому, що учасник диспуту повинен дати відчути супротивнику свою інтелектуальну і моральну перевагу, иншими словами, дати зрозуміти, що супротивник – людина обмежена, недоумкувата, графоман, базіка, абсолютний нуль, порожній звук, епіґон, безграмотний шахрай, матолок, полова покидьок і взагалі суб’єкт, не вартий того, щоб з ним розмовляли. Така апріорна установка дає вам потім право на той панський, зарозуміло-повчальний і самовпевнений тон, що невід’ємний від поняття «дискусія». Полемізувати, засуджувати когось, не погоджуватися і зберігати при цьому повагу до супротивника – усе це не входить у національні традиції.

2. Прийом другий або Termini (термінологія – лат.). Цей прийом полягає у використанні спеціальних полемічних зворотів. Якщо ви, наприклад, напишете, що пан Ікс, на вашу думку, у чомусь неправий, то пан Ікс відповість, що ви «віроломно накинулися на нього». Якщо ви вважаєте, що, на жаль, у чомусь бракує логіки, то ваш супротивник напише, що ви «ридаєте» за цим чи «проливаєте сльози». Аналогічно до цього говорять «розбризкує слину» замість «протестує», «обмовляє», замість «зазначає», «обливає брудом» замість «критикує» тощо. Якщо ви навіть людина на рідкість тиха і необразлива, немов ягня, за допомогою подібних висловів ви будете зображені як суб’єкт дратівливий, навіжений, безвідповідальний і почасти ненормальний. Це, до речі, саме собою пояснює, чому ваш шановний супротивник навалюється на вас так гарячково: він просто захищається від ваших віроломних нападів, лайки і сварки.

3. Прийом третій відомий за назвою «Caput canis» (тут: приписувати неґативні якості – лат.). він полягає у мистецтві вживати лише такі вирази, що можуть створити про супротивника лише неґативну думку. Якщо ви обачні, вас можна назвати боягузом; ви дотепні – скажуть, що ви претендуєте на дотепність; ви схильні до простих і конкретних доказів – можна сказати, що ви посередні і тривіальні; ви використовуєте абстрактні арґументи – вас вигідно представити зарозуміли схоластом тощо. Для спритного полеміста просто не існує характеристик, точок зору і щиросердечних станів, на які не можна було б приклеїти ярлик, що вже своєю назвою викриває разючу порожнечу, тупість і непотрібність переслідуваного супротивника.

4. Non habet (тут: констатувати відсутність – лат.) або прийом четвертий. Якщо ви серйозний учений, над вами легко здобути перемогу за допомогою третього прийому, заявивши, що ви тугодум, балакучий мораліст, абстрактний теоретик або щось подібного. Але вас можна знищити застосувавши прийом Non habet. Можна сказати, що вам не вистачає тонкої дотепности, безпосередности почуттів й інтуїтивної фантазії. Якщо ж ви виявитеся саме непересічною людиною, що володіє тонкою інтуїцією, вас можна вразити твердженням, що вам бракує твердих принципів, глибини переконань і взагалі моральної відповідальности. Якщо ви розсудливі, то ви ні на що не здатні, тому що позбавлені глибоких почуттів, якщо ви володієте ними, то ви просто ганчірка, тому що вам бракує більш високих раціональних принципів. Ваші справжні риси не мають значення – потрібно знайти те, чого вам не дано, і затоптати вас у багнюці, відштовхуючись саме від цього.

5. П'ятий прийом називається Negare (тут: заперечувати наявність – лат.) і полягає у простому запереченні усього вашого, усього, що вам притаманне. Якщо ви, до прикладу, освічена людина, то можна іґнорувати цей факт і сказати, що ви поверховий базіка, пустодзвін і дилетант. Якщо ви протягом десяти років завзято повторювали, що (припустимо), вірите в чортову бабцю або Едісона, то на одинадцятому році про вас можна в полеміці заявити, що ви ще ніколи не піднімалися до позитивної віри в існування чортової бабці або Томаса Альви Едісона. І це пройде, тому що невтаємничений читач нічого про вас не знає, а обізнаний зловтішатиметься, усвідомлюючи, що про вас заперечують очевидне.

6. Imago (тут: підміна – лат.) – шостий прийом. Полягає в тому, що читачу підсувається якесь вигадане опудало, що не має нічого спільного з реальним супротивником, після чого цей вигаданий супротивник знищується. Наприклад, спростовуються думки, що ніколи не приходили в голову супротивнику і які він, природно, ніколи не висловлював; йому показують, що він дурень і глибоко помиляється, наводячи для прикладу дійсно нерозумні і помилкові тези, що, однак, йому не належать.

7. Pugna (побиття – лат.) – прийом, що родичається з попереднім. Він заснований на тому, що супротивнику або концепції, котру він захищає, присвоюють неправдиву назву, після чого вся полеміка ведеться проти цього довільно взятого терміна. Цей прийом найчастіше використовують у так званих принципових полеміках. Супротивника звинувачують у якому-небудь непотрібному «ізмі» і потім розправляються з цим «ізмом».

8. Ulixes (Улісс (Одіссей) – символ хитрости – лат.) – прийом восьмий. Головне тут – відхилитися вбік і говорити не по суті. Завдяки цьому полеміка вигідно пожвавлюється, слабкі позиції маскуються і вся суперечка набуває нескінченного характер. Це також називається «вимотувати супротивника».

9. Testimonia (свідчення – лат.). Цей прийом будується на тому, що иноді зручно звертатися до авторитету (якого завгодно), наприклад, заявити – «ще Пантаґрюель говорив» або «як довів Трейчке». При певній начитаності на кожен випадок можна знайти яку-небудь цитату, що звалить супротивника наповал.

10. Quousque... (доки... – лат.) Прийом аналогічний до попереднього і відрізняється лише відсутністю прямого звернення до авторитету. Просто говорять: «Це вже давно відкинуто» або «Це вже пройдений етап», або «Навіть дитині відомо» тощо. Проти того, що спростовано таким чином, не потрібно наводити жодних нових арґументів. Читач вірить, а супротивник змушений захищати «давно спростоване», а це досить невдячна справа.

11. Impossibile (тут: не можна допускати – лат.). Не допускати, щоб супротивник хоч у чому-небудь виявився правим. Варто визнати за ним хоч дещицю розуму й істини – вважайте всю полеміку програною. Якщо якусь фразу не можна спростувати, завжди залишається можливість сказати: «Пан Ікс береться мене повчати...» або «Пан Ікс оперує такими плоскими і давно відомими істинами, як його «відкриття...», або «Дивуйся, увесь світ! Сліпа курка знайшла зерно і тепер куд-кудаче, що...». Словом, завжди що-небудь знайдеться, чи не так?

12. Jubilare (тріумфувати – лат.). Це один з найбільш важливих прийомів, і полягає він у тому, що поле бою завжди потрібно залишати з виглядом переможця. Вправний полеміст ніколи не буває переможений. Поразки завжди зазнає його супротивник, якого зуміли «переконати» і з яким «покінчено». Тим-то і відрізняється полеміка від будь-якого иншого виду спорту. Борець на килимі чесно визнає себе переможеним; але, здається, жодна ще полеміка не закінчувалася словами: «Вашу руку, ви мене переконали».

Існує багато инших прийомів, але позбавте мене від їхнього опису; нехай уже літературознавці збирають їх на ниві нашої журналістики.

Переклала Оксана Дащаківська

Нові мілітанти в Мережі, або чи стануть Інтернет-війни реальністю?

25 Apr 08 21:34:10 GMT

Ця стаття написана одним моїм добрим другом під впливом його вражень від зустрічей з деякими нашими співвітчизниками, теперішніми чи колишніми, на просторах Інтернету. Здається, це вже не смішно, бо й справді, що можна відповісти наприклад людині, яка на молодіжному розважальному порталі в абсолютно нейтральній темі розміщує повідомлення наступного змісту, свідком чого я сам став зовсім недавно:

«Лично я всячески против поддержания так называемых творцов, которые насаждают и вдалбливают в человеческое сознание культ секса, насилия, садизма, предательства – словом, всякой безнравственности. И видеть как незаметно, но активно способствуют самодурству. Где честность и порядочность осмеивается и никому не нужны, где хамство и наглость, ложь и обман, пьянство и наркомания, животный страх друг перед другом, махровый национализм и вражда народов, прежде всего вражда и ненависть к русскому народу – всё это ловко и незаметно культивируется! И лишь немногие догадываются или понимают, что происходит. Но как не странно таких людей ставят в беспомощное положение, превращают в посмешище, находят способ их оболгать. Вырывая духовные корни, расшатывают таким образом поколение за поколением, главную ставку всегда делают на молодёжь, разлагая, развращая, растлевая её. Ловко подменены ценности на фальшивые и заставляют в эти фальшивые ценности верить! Разве этого недостаточно и неубедительно. Я против циников, пошляков и космополитов, как же их любить и прислушиваться к ним? Неправда ли абсурд?».

Дійсно – і що тут сказати, якщо людина навіть там, де всі відпочивають, приходить шукати ворогів? Але якщо явище існує – то напевно воно має під собою глибші корені, ніж на те можна було би сподіватися, і далеко не в одному окремо взятому користувачеві Інтернету тут справа. І тому нижченаведена стаття в першу чергу написана спеціально для тих, хто «против циников, пошляков и космополитов», хто не хоче «их любить и прислушиваться к ним», хто очевидно готовий навіть воювати, тільки щоб знищити «вражду и ненависть к русскому народу», хоч дуже часто сам має лише приблизне уявлення, що воно таке – «війна», бо дуже часто сам ніколи не служив в армії, навіть в мирний час, хоча… ну та читайте далі…

Ігор Лубківський
25 лютого 2008 р.

Андрій Віггін

Нові мілітанти Мережі.

Взагалі-то, цієї теми я вже торкався. Мені здавалося, що достатньо лише мимохідь сказати, що всі ці «форумні Інтернет-бійці» і «протівостоятелі» українському фашизму» в реальному житті ніколи не кинуться грудьми на амбразуру захищати свої переконання (чи той «форшмак», який в них називається цим словом), але виявилося, що це не так. Виявилося, що ця тема вимагає детальнішого висвітлення – тому що останнім часом в нас з’явилося ще й таке явище, як войовничий пацифізм. Це коли з одного боку ми оспівуємо Перемогу, а з іншого – гнівно осуджуємо тих, хто теж воював, але з Перемогою (навіть уточню – «ідеологічно правильною Перемогою) не пов’язаний. Або пов’язаний – але не так, як треба, або не так, як нам би того хотілося.

Для початку пригадаємо, що є два Дня Перемоги. Один – той помпезний, з парадними маршами на Червоній Площі, стрічками «Мы помним» і всілякою іншою показною мішурою. Це одне свято. Але є й інше – те, яке в серцях людей, і яке дуже часто насправді ніяким святом зовсім не являється. Це – День спомину, в який згадують тих, хто загинув, кого сім’я втратила в ті буремні роки. Другий святкують тихо і скромно, в вузькому сімейному кругу нащадків тих, хто вижив чи загинув, а іноді і взагалі не святкують – згадуючи про померлих переважно на християнські або сімейні свята. А перше святкують гучно і пафосно – і ті, які до цієї війни відношення практично не мали. Справді, спробуйте поговорити з тими дідами, які виходять на паради, брязкаючи «іконостасиками», і вияснити – хто з них дійсно воював на фронті. Таких одиниці. Навіть елементарною арифметикою перевіряється ця страшна істина – навіть якщо припустити, що в Червоній Армії воювали 14-літні підлітки (хоча насправді це була рідкість) – легко визначити, що рік народження самих молодих солдат переможної ЧА – 1927-1928 рр. Цим людям зараз по 80 років. Іншим – більше. Ті люди, які являли собою кістяк Червоної Армії – 20-25 річні солдати (відповідно 1916-1921 р.н.) – в більшості своїй давно вже мертві, а в кращому випадку навіть не можуть вийти зі своєї квартири. І таким чином те помпезне, гучне і наповнене бравадною музикою свято – це зовсім не свято переможців. Це свято тих, хто паразитує на подвигові переможців. Мій дід, 1922 р.н., помер в минулому, 2007 році. Він був патріархом свого артилерійського полку і прожив 85 років. Він був останнім з того підрозділу, наскільки мені відомо.

Менше з тим, на щорічному зібранні 9-го травня біля Пам’ятника Трьом Солдатам збирається ніяк не менше людей, ніж в роки. Звідки ж вони беруться, якщо кожен рік ми проводжаємо в останній путь не один десяток, і навіть не одну сотню справжніх ветеранів війни? А це ті люди, які ніколи не бачили війни, в кращому разі – на сторінках зведень Совінформбюро або по художнім творам, і не знають, що таке – війна. Це в кращому випадку. А в гіршому – це ті, хто дійсно мав до неї відношення, але воював ... по інший бік фронту. Ні, не сподівайтеся – мова йде зовсім не про фашистських поплічників, мова про інший фронт – тієї останньої лінії оборони, яка проходила за спинами справжніх фронтовиків. Саме в них, в цих бійців «загранотрядов», які стріляли в спину (ну іноді, правда, і в лице – коли ті дійсно не витримували натиску і відступали, втікали до «своїх») і були куди як більш ніж високі шанси вижити, на відміну від справжніх героїв-фронтовиків. Саме вони, чи їх потомки, і плодять в своїй більшості те явище, яке я називаю «войовничим пацифізмом».

Войовничі пацифісти – це люди, які, не зовсім розуміючи, що значить війна, закликають воювати до останнього патрону, бути нещадними до ворогів Рейху ... ой, вибачте, просто екзистенційних ворогів, і ніколи не прощати зрадників. Психологія таких людей зрозуміла навіть психологу-початківцю. Мова йде про те, що людина підсвідомо відчуває, що не відповідає тому рангу, на який претендує. Ну приблизно так, якби Ви зайняли на змаганнях 10-те місце, а Вам видали грамоту, що Ви зайняли перше. Ви теж підсвідомо будете розуміти, що на це місце Ви не напрацювали, і будете лізти геть зі шкіри, щоб довести – що раз не напрацювали, то в крайньому разі, виправдаєте активністю. Це в тому випадку, якщо у Вас є совість, і Ви дійсно намагаєтесь знайти собі хоч якесь виправдання. Але якщо Ви вже фанатично переконані в своїй непогрішності, якщо робите все, щоб тільки принизити такого спортсмена і всіляко завадити йому – але він, незважаючи на це все одно прийшов до фінішу першим – тоді Ви потім цілком можете заявити, що це тільки завдяки Вам він і став переможцем. Звичайно так – адже саме завдяки Вашим перешкодам він і навчився бути сильним і мужнім, тільки завдяки Вам піднявся так високо, став справжнім героєм. Але що би Ви сказали, якщо б він оступився і впав? Стали би допомагати – чи тут же до ворогів віднесли би? І все-таки, що ж в кінцевому результаті робити-то тепер зі своєю совістю – адже як не крути – а герой то все-таки він, а не Ви? Значить треба просто погучніше кричати! Ось так і тут. Люди, що не воювали ні дня на справжній війні, або люди, що воювали не на тому фронті, гучно виголошують лозунги про боротьбу з фашизмом до повної перемоги (таке враження, що вони до цього часу слухають зведення Совінформбюро), щоби в першу чергу собі довести, що вони і є ті самі Герої-Переможці. В усякому разі – в тій ідеологічній війні. Ну а тепер трішки про війну справжню

Війна – це Зло. Як сакральну або навіть священну подію її сприймають тільки люди, які самі ніколи не бачили навіть мельком реального бою. На війні, як би це сказати більш цивілізовано – люди перетворюються в звірів, які діють згідно до одного простого принципу: «вбий, або вб’ють тебе!». Без винятків. Всі. Тому коли говорять про кристально чистих героях-переможцях, в мене це не викликає нічого, крім гіркого сміху. Якщо людина вижила на полі бою, якщо вийшла живою з Жуковських м’ясорубок – то це може значити тільки одне: або той, хто вижив, ефективніше вбивав, або був більш боягузливим і підлим – щоб сховатися за спини товаришів. А може – просто пощастило, Бог від кулі вберіг. Ось чому справжні воїни, що вижили в бою, ніколи не гордяться своїм подвигом – вони завжди підсвідомо відчувають свою вину і відповідальність за тих своїх товаришів, які загинули – навіть тоді, коли насправді ніякої їхньої вини в тому зовсім немає, а тільки сліпий випадок. А все одно – може не підказав, може не затримав вчасно, може … ну чому він, а не я? Тому сакралізація воєн – це, в принципі-то, явище того ж порядку, що й боготворіння кривавих ідолів типу Молоха в забезпечених державах Тира і Сідона – тобто явище в принципі ідеологічне, а не військове. Або навіть – релігійно-містичне, своєрідна релігійна різновидність символічного жертвоприношення. І суть цього ритуалу саме в такому «переносі» подвигу від справжніх героїв, які соромляться свого подвигу, до тих, хто насправді до їх мужності не має зовсім ніякого відношення, але хто всіляко пропагандує його для досягнення своїх нових, і тепер ще більш кровожерних, цілей, надіючись знову в разі чого сховатися за спини інших, і навіть більше того – створюючи таким чином сотнями і тисячами нових солдатів, готових до нової відправки на фронт «за ідею».

В фільмі «Перл-Харбор», який вважається звичайним третьосортним боєвичком, є сцена, прекрасно зіграна японським актором Макото Івамацу. Адмірала Ямамото в ній запитують: а що би Ви зробили, щоб виграти війну? Він відповідає надзвичайно просто: я би її не починав. Люди, які пережили перехід в той змінений стан, який в психології називають «бойовим афектом», ніколи не хочуть війни – тому що знають – коли ти готовий вбивати – тоді повинен бути готовим і до того, що вб’ють тебе. Що вмре весь твій світ. Вбиваючи іншого – ти завжди вбиваєш весь світ, а не тільки окрему його частину. Той самий світ, який поміщений в іншому. Запитайте «афганців» – чому вони так часто спиваються, або стають наркоманами? Запитайте «в’єтнамців», чому вони також стали чужими на своїй батьківщині і повільно сходять з розуму? Подивіться, нарешті, не на зовнішню сторону циклу «Рембо» (особливо рекомендую вам останню серію – «Джон Рембо»), а на внутрішню. Той, хто був на війні – ніколи до неї не закликає, і ніколи не хоче починати нову війну, більше того – намагається про неї всіма способами забути. Може, тоді зрозумієте, чому свято Перемоги в тому вигляді, в якому воно зараз оспівується і подається як основа для нової руської національної ідеї – небезпечне. Не можна виховувати нове покоління на казках про війну. Інакше «Афган» буде повторюватися з покоління в покоління, породжуючи найстрашнішу зі всіх можливих соціальних тенденцій – відтворення «афганського синдрому» (в США він називається «в’єтнамським»), а відповідно – наростання апатії в суспільстві, і його подальша дезінтеграція. На прикладі Росії це дуже добре помітно. Там вже є покоління солдат-«чеченців». Вони точно такі ж, як і «афганці». Різниця тільки в тому, що перші – це діти других, виховані на казках про велич і справедливість воєн. І не останню роль в цьому вихованні відіграє культ свята Перемоги – адже зверніть увагу, що всі самі горласті «воєвателі» не з чим-небудь воювати хочуть, а саме з фашизмом.

А найбільшими мілітаристами завжди були штабні генерали, які ніколи не бачили не тільки спотворених покалічених трупів, але й просто гуркоту пушок. В цьому відмінність середньовічних локальних воєн, в яких змагалися професійні армії і в бій ішов кожний – від генерала аж до самого останнього солдата. Двадцяте сторіччя породило тотальну війну – коли керівництво сидить в тилу, і «бачить» бій тільки як статистичні зведення – стільки-то втрачено, стільки-то кілометрів пройдено, стільки-то ворожих одиниць знищено. За статистикою ніколи не помітна реальність. Тому і став можливим «стратегічний геній» Жукова, який міг покласти заради перемоги втроє, а то й вп’ятеро більше життів, ніж противник. Але й це ще не верх цинізму – тому що головними «гравцями» тієї війни стали навіть не військові, а політики – «герої» тієї війни Сталін і Гітлер ніколи самі на фронт не виїжджали, і навіть гірше того – навіть не витримували самого вигляду руйнувань, хоча разом з тим одним розчерком пера могли розпоряджатися долями мільйонів. Сталін породив іще одну «традицію» – не викупу своїх. В усіх нормальних країнах прийнято своїх солдат викупляти, обмінювати, звільняти, будь вони хоч сто раз зрадниками (знову згадаймо той же «Рембо-2» – герой Сталлоне там робить безглузду для нашого сприйняття річ – він відправляється в джунглі звільняти полонених, які в концтаборі вже років з 10, і про яких забули навіть пентагонівські генерали). Тільки в нас з точністю до навпаки. Всі, хто волею-неволею опинилися на ворожій територій, апріорі записувалися до «ворогів народу» і «зрадників». А тут взагалі простір для подальшого нагнітання воєн. Концепція «народу-зрадника» – це теж сталінський винахід. І все це записується в пачку «війна з фашизмом» А з народами можна воювати нескінченно. Ось один народ-зрадник – кримські татари. Ось другий народ-зрадник – українці (особливо чомусь-то «фашистичні» галичани), третій народ-зрадник – це чеченці. І так дальше.

Війну з фашизмом завдяки такому винаходу можна продовжувати вічно. А завдяки культу Свята Перемоги можна кожному новому поколінню нав’язувати, що «викорінювати фашизм» – справа благородна. Зате Григорій Васюра, кат Хатині, майже сорок років ходив на свободі, вийшовши із тюрми по амністії 1947 року і засуджений знову був аж тільки в 1982-му. Зате до цього часу «уточнюються» цифри загиблих на полях Великої Вітчизняної, незважаючи на те, що давно вже опосередковано підраховано – 20 млн. безповоротних втрат як мінімум. Це залишається там, за кадром. Головне – що фашизм не пройде, і кожний рік ми святкуємо перемогу над ним… продовжуючи з ним воювати і далі…

І ніхто так і не задумується, а де він – той фашизм, проти якого ми вже не перше десятиліття воюємо? Це ж тільки в нас з покоління в покоління кочують історії про те, що Гітлер зовсім не помер. Це в нас мільйонним тиражем розходяться «Майн Кампф"! і антисемітська література сторічної давнини, витягнута на світ із нафталіну вітчизняними «патріотами». Це в нас обов’язково, якщо герой не «лубочно-квасний» і в рамки сусальної історії про Священну Війну не вписується, йому ліплять ярлик саме фашиста. Іноді прочитавши форуми, отримуєш враження, що ми живемо в якійсь вимороченій «Матриці», десь, що ми живемо на початку ХХІ ст. – це ілюзія, а насправді в Берліні до цього часу править рейхсканцлер Гітлер, а на безкрайніх полях Європи все ще йдуть бої. Гоблін зі своєю «Шматрицею», де блискуче обіграв це нав’язливе уявлення, як раз саме в точку попав, відгадавши суспільне підсвідоме.

Ми до цього часу воюємо на полях Другої Світової – ось істина, яку ми вперто від себе приховуємо. А ось зрозуміти і прийняти її сил не вистачає, тому і приглушуємо тоненький голос совісті бравурними святковими фанфарами. А треба, тому що може виявитися пізно…

Двадцять перше сторіччя ситуацію ще більш поглибило, породивши новий жанр комп’ютерних ігор – «стратегія». Але що цікаво: в іграх західного виробництва акцент робиться на тактику бою, наприклад в улюбленій багатьма грі WarCraft 2 поставлений жорсткий ліміт – не більше 200 одиниць. Причому ці 200 одиниць не так просто наштампувати – необхідно побудувати центри життєзабезпечення (ферми), здобувати ресурси (для цього потрібні робітники, але і ресурси не нескінченні), а це також одиниці живої сили. В іншій моїй улюбленій грі Ground Control взагалі не можна «штампувати» солдат. Вам на початку гри дається полк – ось з ним і воюйте. Іноді вам надають поповнення, але знову ж таки – тільки на початку місії, і то не кожної, а тільки тоді, коли цього вимагає сюжет. А ось в вітчизняних «Казаках» ліміту немає. Там можна елементарно «завалити» противника трупами – гравці так і роблять, тому що так простіше і швидше виграти. Ось вам і вся різниця в сприйнятті: перший тип ігор привчає людину думати не просто про абстрактну перемогу, але й про те, що для неї треба берегти людей. Другий тип заохочує «полководця» не думати взагалі ні про що, крім «завалювання» суперника.

Правда, на відміну від гри, в реальності треба ще якось заставити тих «казаків» стрімголов кидатися на чужі укріплення. Ось для цього і потрібні були «заградотряды». Або ідеологічна обробка в стилі релігійного містицизму, з заклинаннями, речитативами і ритуалами. Макіавеллі писав, що в відступаючій армії потрібно розстрілювати кожного десятого. Так робили в російській царській армії. Але «герой» революції Троцький, який і створив багато в чому цю релігійно-містичну систему – знову ж таки зовсім як в комп’ютерній грі про гоблінів і орків – вважав, що цього мало, що розстрілювати треба усіх, без винятку! Що «революционный солдат должен быть поставлен в условия между возможной смертью впереди и неизбежной позади». Так і створювали загони послушних солдат і псевдогероїв, які стріляли в спини своїм. І ось, що цікаво – наприклад взяття Берліна доблесними військами Жукова при детальному розгляді ніби скопійовано з тактики звичайного гравця в «Казаки» – трупів море, а толку мало. Мало? Ржевсько-Сичевська операція! Про неї ви можете почитати у Твардовського, тільки краще не на ніч. Вірші про жахливу м’ясорубку, порівнювану хіба що з Верденом або Соммою, не так добре читаються, як бравурні військові марші, які люблять наші мілітаристи. Або «Зоряний десант» Хайнлайна, який вони сприймають так же, як сценарист однойменного фільму – як гімн Війні за Праве Діло. Вони не звертають уваги на звинувачення Хайнлайна на адресу армій двадцятого століття, які він заледве чи не напряму називав невпорядкованим натовпом. І вже тим більше не звертають уваги на те, що говорить Хайнлайн в блискучих діалогах сержанта Зими і в роздумах молодого лейтенанта Эміліо Ріко. Про те, що в бій йдуть всі разом, від генерала до рядового. Про те, що війна це сугубо індивідуальна справа, яка порівнювана не з грубим ударом обухом по голові, а з точним ударом в перенісся. Це для наших доморощених мілітаристів – не головне. А головне: мальовничі батальні сцени, де багато стріляють, з легкістю знищують ворогів і обов’язково залишаються в живих і перемагають. А роман же починається зі сцени смерті на полі бою. І про те, як важко втрачати тих, кого ще зранку бачив живим і здоровим…

Звідси і багаточисельні заклики воювати, знищувати противника, мало чи не шкуру здирати з проклятих нациків (підслухано на «Народній правді»). Це все говорять ті люди, які не знають, що таке війна і точно впевнені, що ось їм якраз воювати не доведеться. Це будуть робити інші люди, які не знають, що таке війна і точно переконані що ось їм якраз воювати не доведеться. Це будуть робити інші люди, а їм випаде тільки роль тих, хто відправляє на фронт інших. Ну або на крайняк – хто слідкує за тим, щоб ті звідти не втекли. А потім вже вони зуміють зіграти роль солдатів-визволителів, які повертаються з перемогою додому, і які сумують за тими, хто безневинно загинув. Ну і, звичайно, багато хто вважає, що за це вони отримають не тільки корзину печення і бочку варення, але й нагороду з рук Головнокомандуючого. Так ось – такого не буде. В середні віки ще було безпечно закликати до війни і при цьому дистанціюватися від її жахів. Двадцяте і двадцять перше сторіччя – це сторіччя глобальних воєн, більше того – в двадцять першому сторіччі тотальна війна перетвориться в ще більш потворну формацію – війну в натовпі, коли основною ціллю стратега стає не знищення ворожої активної військової сили, а знищення цивільного населення, бази поповнення військ суперника. Вимотування, виснаження і залякування мирного населення – основа майбутніх воєн. Ви можете це побачити на прикладі килимних бомбардувань в Чечні, «звільненні заручників» в Беслані – ви як хочете, а я впевнений, що ця байда про «випадковість» і «некомпетентність» – не більш ніж вдало придумане пояснення. Головне в таких випадках – знову ж як в дитячій страшилці – встигнути першому вигукнути «А це не я почав – це все він (ну або вони)!».

А насправді основною ціллю бесланської трагедії було залякування мирного населення, щоб проілюструвати йому популярно, що у випадку війни захищеним не буде ніхто. Суть цього уроку варто було би засвоїти нашим доморощеним активістам «Прорыва», «ЕСМ», «Донецкой Республики» і іншим клубам по інтересам, де модно філософствувати про те, як російський штик пронизує Альпи…вибачте, Карпати. Хочете знати, як буде виглядати наступна війна? А дуже просто! Спочатку наноситься локальний превентивний удар по мирним об’єктам в тих районах, де існує значна п’ята колона. Зауважте – по тим територіям, які чомусь вважають себе більш захищеними – це ж «свої»! Після того вкидається послання – Не хочете повторення – не вступайте в ворожу армію, а оголошуйте про лояльність до наших військ. Тоді ми не будемо повторювати удар по мирному населенню. Ні – ми будемо методично стирати з лиця землі будинки, школи і дитячі садки, аж поки ви не зрозумієте, що вся ця муть про патріотизм і захист рідної землі коштує життя вашим дітям. Ви повинні здатися без усяких умов, інакше будете знищені. Після того повторюється та ж операція по менш лояльним районам, і країна доводиться до стану «армії без держави», коли перелякане мирне населення викидає білий прапор і ворожа армія безперешкодно займає місто за містом. Армія без держави не може існувати довго, і неминуче перетвориться в терористичні групи. Ну а тут вже можна апелювати до світового співтовариства і підключати країни «антитерористичного блоку».

І все цілком цивілізовано – адже населення масово підтримує наступаючі визвольні війська, а якийсь там «уряд у вигнанні» не має масової підтримки і трьох процентів населення. Тим більше, що головний принцип – «а це не ми почали» – тепер вже дотриманий – завжди можна послатися на досвід Косово і США – адже це дійсно вони перші почали. Хоча… і ті також скажуть, що це не вони – це Мілошевич або якісь терористи. А ті ще на когось зішлються. Так було завжди – насправді війна ніколи не має початку. Треба тільки перед війною провести масовану ідеологічну обробку населення, яка би переконала його в цьому. А для того вже підійде що завгодно – створення політичних міфів – наприклад про пригнічення якої-небудь національної меншості, яке розпропагандують в стилі – «ви вибрані, (ну цього, напевно, нікому доводити особливо і не треба), а вас хочуть зробити громадянами другого сорту» (в чому треба ще переконати). Думаєте це фантазія? Цим прийомом користувався ще Гітлер в Судейській області, хоча знову ж таки – і не він це вперше придумав. Та й взагалі, все вищевикладене являється простим поєднанням існуючих прикладів ведення сучасних воєн, переробленим сучасністю досвідом минулого.

В цій похмурій картині є тільки два просвіти. Запам’ятайте, панове мілітаристи – в війні майбутнього першим гине мирне населення. Якщо ви вважаєте, що маєте шанс вижити в масованих ударах перших днів війни – ви себе жорстоко обманюєте. Найбільш захищеними в майбутніх війнах будуть солдати – тому що вони будуть мати принаймі рушницю, бронетехніку і надійне укриття. Цивільне населення не буде мати нічого. Чи ви серйозно вважаєте, що ваші хирляві коробки витримають хоча б одне бомбардування? Не смішіть! Вони розваляться, навіть якщо бомба впаде в двох кілометрах від них. Тому, панове мілітаристи – ви загинете разом з усіма – як гинули люди в Белграді від американських бомбувань. Або в Грозному – від російських. І не надійтеся, що вас попередять. Що таке «несподіваний удар», надіюсь, вам відомо? А вам відомо, що про точну дату його нанесення часто знають тільки одиниці? В їх число ви точно не входите, тому у випадку війни ви нічого не будете знати, і будете точно так же гинути від «рідних» бомб і снарядів, як і ненависні вам «укронацики» і «українствуючі».

Тому якщо і є якийсь просвіт – то він в надії на голос розуму тих, хто такими мілітаристами не являється, хто точно розуміє в чому справа, хто тримає перед очима досвід всіх пострадянських «гарячих точок», які так і не здобули досьогодні стабільності і щастя, які, за великим рахунком, нікому крім самих жителів цих районів, і не потрібні. Інший просвіт – Україна являється єдиною в світі країною, в якій люди мають наглядний приклад досвіду війни в умовах «армії без держави». Так-так, саме досвід УПА і є тим козирем в рукаві, який тримає Україна у випадку війни такого типу, як я змалював. Воювати з країною, яка змогла утримувати нехай невелику, але все ж армію, в умовах роботи найдосконалішою каральної системи в світі – може тільки самовбивця. Або гравець в «Казаки», для якого не мають значення втрати в живій силі. Але от-тільки гравці в «Казаки» вірять в одну магічну для них фразу – «народ сам до самоорганізації не придатний!» Не знаю як і де – може десь в північних країнах і так – але в Україні саме це завжди і було проблемою на шляху побудови держави – надмірна самостійність різних формувань. Отаманщина тобто. Але в нових умовах, саме ця отаманщина може стати потужним фактором самоорганізації – передбачити який практично неможливо – як не зуміли передбачити всі аналітики і екстрасенси підйому українського народу восени 2004-го. Може стати – якщо у всіх буде єдина ціль. Але ж в 2004-му їхали-то не на свято – їхали, що вже там гріха таїти – на захоплення влади. Але ж своєї цілі так ще і не досягнули – народ своєї влади все ще так і не отримав – і що буде, якщо йому дати таку можливість? Готові до такого, панове мілітаристи і ляльководи, які ховаються за їхніми спинами? Чи все-таки страшно?

Наостанок хочу розповісти іще про один факт. Вчора на прилавку книжкового магазину я побачив книгу А.Широкорада «Росія і Україна: Коли заговорять пушки». Із серії «Великі протистояння», яку підтримує і видає відомий мілітарист М.Калашніков. В кінці книги приводиться цікава фантазія «на тему», в якій в Україні починається війна. Красива така фантазія, в стилі Тома Кленсі і кращих мілітарних бойовиків. І, звичайно ж, вона закінчується примусовою федералізацією (подрібненням) України на ряд автономних республік (удільних князівств), звичайно ж з введенням обмеженого миротворчого контингенту, самими розвинутими і багатими серед яких стають Донецька, Кримська і Одеська автономні республіки. Ах так, «миротворчі сили» в цій фантазії українське населення зустрічає квітами. Звичайно, може бути і так. Це на рахунок квітів і миротворчого контингенту. Ось на Західній Україні радянські війська в 1939 році теж букетами зустрічали – і що з того тепер? А ось відносно багатства – вже зовсім незрозуміло – звідки йому взятися, якщо зараз його немає? А ось досвід Іраку, Афганістану, Косово, Чечні, Абхазії – і т.д., де вже програвався подібний сценарій – правда іноді в менших, а іноді й в більших масштабах – говорить чомусь зовсім про інше – немає там ніякого багатства і спокою. Але головне – як в тому анекдоті – першому вигукнути «Монтана»! – і ти виграв! Так і тут – головне першим вигукнути «Це не ми почали!», а потім вже робити все, що душі завгодно. І йдуть в хід нові міфи про пригнічення закованого в рабство народу, хоча насправді самі «освободителі» й збираються його експлуатувати чи знищувати – а інакше звідки і за чий рахунок візьметься багатство? – люди-же тільки заважають таким планам, вони, гади, хочуть крім пайки і радість за успіхи вітчизняного ВПК, ще й жити добре. І ось це і є справжній, а не видуманий, геноцид – знищення своїх для досягнення власних цілей – саме так на Західній Україні в 1939 році комуністи в першу чергу репресували … ні, не націоналістів, а членів компартії…

А яка ж тоді доля цих нових старих, заново здобутих територій? Та просто – придумувати вже ж нічого більше не треба – все вже давно відомо – ешелонні бомбардування для підтримки спокою населення і максимального збереження власних ресурсів. Так робили Сполучені Штати в Югославії – але й вони можуть радісно вигукнути – «Це не ми почали!». Дійсно не вони. Ця «геніальна» ідея належить Гітлеру – не збирався він все-таки завойовувати ВЕСЬ Радянський Союз – не дурень же все-таки був. Йому потрібна була тільки каспійська нафта і частина Росії по Волгу або Урал. А лояльність решти території він так і збирався забезпечувати – масованими ешелонованими бомбуваннями час від часу. Нічого не нагадує, панове?

І ось саме тому я і написав цю статтю, щоб показати – як саме в реальності буде виглядати «план Широкорада». Вам подобається? Тоді закликайте до війни і далі. І не забудьте слова мудрого Роберта Енсона Хайнлайна: «Вища доблесть для солдата – це можливість затулити собою свій рідний дім і вберегти його від руйнування». Але аж ніяк не напад і тим більше не визвольні (чи миротворчі, яка різниця?) походи усіх мастей. І не те, щоб стріляти в спини своїм, чи бомбувати своїх же. Всі війни в світі закінчаться в ту мить, коли цю просту істину зрозуміють усі...

18 лютого 2008-го року.

Російськомовний варіант статті можна знайти на сайті Нова країна - http://newua.org.ua/index.php?nma=catalog&fla=...

Про політтехнології на Інтернет-сайтах-2

17 Apr 08 19:04:13 GMT

... продовження раніше опублікованої статті "Про політтехнології на Інтернет-сайтах"

І. Необхідна передмова.

Політика – дітище сучасного капіталізованого світу. Тоді, коли ще не було вільного обігу коштів – практично не було і політики, чи вірніше вся політика тодішнього світу зводилася лише до одного – фізичного насилля одних над іншими та наступного релігійного обґрунтування його справедливості. Боротьба йшла тільки між різними представниками влади – за те, хто саме і як має виняткове право на те щоб гнобити свій власний чи загарбаний ним народ, який, проте, час від часу намагався відстоювати свої права шляхом бунтів, повстань та революцій.

Проте з розвитком торгового світу – купців, бояр та найнятих ними людей, і почалася розгортатися політична боротьба – тепер вже не тільки за можливість фізичного насилля чи доступу до державної влади, але й за підтримку пригнобленого народу – так він і був включений в політичні ігрища «сильних цього світу». І так, разом з такою боротьбою за вплив на уми свого чи чужих народів, і почався розвиток політики. А що насправді людина може діяти всього двома шляхами – або щось робити, або – ні, то і вплив теж був відповідний – за те, чи можна підняти народ на боротьбу за ідеали, вигідні тобі і тоді, коли тобі це конче необхідно, чи за те, чи можна тримати його в покорі і смиренності, так щоб він не приймав ніяких заходів і не робив ніяких дій тоді, коли це абсолютно тобі не потрібно – і з того часу основні методи політичної боротьби так практично і не змінилися.

Змінилися методи підкупу чи переманювання на свій бік політичної еліти чи наділених владою можновладців, які могли би забезпечити тобі інтелектуальну, фінансову чи владну підтримку, незначно змінилися методи боротьби за крісло верховного правителя – крім звичних вбивств і отруєнь до них додалися ще й механізми виборів, але методи впливу на народ залишилися поділеними на тих же два критерії – той, хто вже наділений владою, все так же намагається тримати його в покорі і залежності, а той, хто нею обділений – закликає до революційної боротьби.

1. Що таке демократія?

Певні відмінності в цей процес проте внесла демократія. Коли розвиток світу набрав таких форм, що невдоволення народу почало набувати загрозливих форм, політична еліта була просто змушеною якось домовлятися між собою для збереження свого власного безхмарного існування – а тому створила видимість управління держави народом, що забезпечувало певний вихід його невдоволення та дозволяло створювати ілюзію змін та прогресу. Проте така ілюзія почала вимагати і нових, більш коректних ззовні, методів політичної боротьби. Так отруєння і вбивства політичних супротивників стали публічно засуджуватися, хоч фактично нікуди і не щезли, а релігійне обґрунтування законності і справедливості влади замінило визнання її легітимності, яке, крім самої законності, включало в себе тепер ще й підтримку влади народом та її правонаступність.

Проте такі зміни в політичному житті світу чи окремих держав почали вимагати і нових методів впливу на народ – таких методів, які би не руйнували основне досягнення стабілізованого світу – ілюзію управління держави народом, яка й дозволяла тримати його в покорі. А тому методи прямого насильства над ним відійшли в минуле або почали пояснюватися лише крайньою необхідністю – як-от запобіганням ще гіршим масовішим заворушенням, вбивствам чи грабункам, а основні методи управління ним стали зовсім непомітними на перший погляд – і створити їх для людей, наділених владою, фінансами та вільним доступом до найкращої інтелектуальної спадщини, було зовсім нескладно. Так на арену сучасного політичного світу випустили нового монстра – монстра політтехнологій, який з часом настільки зміцнів, що навіть поглинув і своїх творців – і тепер вже не стільки він служив їм, як вони почали поклонятися йому, так що в результаті стали повністю залежними від його волі, його благословення чи прокляття.

2. Про структуру мислення людини.

Основа для виникнення політтехнологій була закладена в людину ще в момент її створення – правда невідомо ким саме – чи то Богом, чи то еволюцією, чи то ще кимось – сама структура її мислення. Структура, яка володіє здатністю запам’ятовувати все разом, в комплексі і діяти за принципом асоціацій – так що чимось схожі між собою речі, в пам’яті завжди теж поєднуються між собою. Для нормального еволюційного розвитку людини нічого страшного в цьому немає – вона повністю запам’ятовує всю картину тієї чи іншої події, потім розбиває її на складові саме за цим принципом подібності, а потім, знову ж таки користуючись цим же принципом, вишукує подібні складові в інших подіях, які відбувалися раніше, або слідували по тому. Це дозволяє створити з раніше єдиної цілісної картини прожитого дня протяжну причинно-наслідкову структуру, яка включає в себе пам’ять вже не одного, а кількох днів, місяців і років, а іноді і всього прожитого нею життя – що після чого слідує і що з чого випливає.

Цей комплекс причинно-наслідкових зв’язків цілком успішно дозволяє прогнозувати майбутній розвиток подій і відповідно до цього прогнозу в ту чи іншу сторону коригувати свою власну поведінку, щоб досягнути бажаного для себе результату, вдовольняти свої основні потреби і навіть прагнути до більшого. Подібним чином мислять і тварини – і в повсякденному житті такий механізм кращим чи гіршим чином повністю забезпечує потреби живих організмів в забезпеченні власного виживання та їхнього повноцінного існування. Проте для людини в його роботу включається ще одна додаткова складова, якої немає у тварин, наділена здатністю самостійно, а не автоматично, вишукувати причинно-наслідкові зв’язки, робити з них свої власні висновки і прогнози та навіть вносити корекції і в роботу автоматичного механізму асоціативного мислення – коли значення тих чи інших подій, що стали наслідками тієї чи іншої поведінки свідомо або применшуються, або навпаки – наділяються додатковою емоційною силою як щось надважливе.

Ця сила – людська свідомість, по суті – механізм корекції автоматичних процесів живого організму. Для еволюційного розвитку людини виникнення свідомості стало більш як позитивним чинником, так як її наявність дозволила швидше і краще прогнозувати розвиток подій, а тому, відповідно, в рази збільшила умови її виживання і повноцінного розвитку. І якщо для всієї живої природи основними чинниками еволюції стала боротьба за виживання і продовження роду, яка відбирала найбільш сильних фізично і найбільш сексуально привабливих для партнера, то для людини після того відбір почав здійснюватися ще й за третьою ознакою – наявністю свідомого розуму, який би дозволяв компенсувати чи додатково розвивати і одне, і друге. Але цей же, абсолютно позитивний третій еволюційний фактор, для людей, наділених такою свідомістю і такою здатністю до причинно-наслідкового мислення, став можливістю і використовувати когось іншого в своїх цілях, що найбільш повно проявилося саме в розвитку політики і політичної думки епохи розвинутої демократії…

3. Як отримати бажане для себе від іншої людини.

Вся справа виявилася в тому, що навіть в повсякденному житті людина не може просто так досягнути усього бажаного для себе одними тільки власними зусиллями – тому дуже часто їй для цього потрібна допомога чи підтримка інших. А раз так, то для того, щоб повноцінно існувати в людському середовищі і досягати бажаного для себе, вона повинна володіти не тільки власним досвідом, але ще й мати досвід взаємодії з іншими людьми, вміти якось впливати на них. Цей досвід може включати в себе дві можливості: перша проявляється тоді, коли ми хочемо чогось добитися для себе від іншої людини і якимсь чином переконуємо її допомогти нам – або переконуючи її що і їй це теж буде вигідно, або пропонуючи взамін їй щось своє – якісь матеріальні цінності чи якісь свої послуги, знання чи вміння. Це цілком природний приклад взаємодії двох людей. Але може бути й по-іншому, коли вимагаючи щось для себе від іншої людини, ми насправді нічого не хочемо давати їй взамін і надіємося досягнути бажаного для себе або силою, або обманом. І ось, власне кажучи, дуже часто саме цей другий метод взаємодії людей і лягає в основу сучасної політики і політтехнологій. Максимально використовувати інших, нічого не даючи їм за це взамін.

ІІ. Механізми політтехнологій.

Взагалі-то таких політтехнологій існує не так вже й багато – всі вони ґрунтуються на тому, що людина нічого не може зробити, якщо перед тим про це не подумає, коли не буде уявляти собі, що і як робити. В іншому випадку вона навіть з місця зрухатися не зможе. Тому ми мусимо або самі планувати свою діяльність, або копіювати в когось вже існуючу готову модель поведінки. Крім того неабияке значення має ще й механізм роботи пам’яті людини – його асоціативна структура, коли все запам’ятовується в комплексі і коли запам’ятовується те, що найчастіше повторюється. Ці два фактори і дозволяють штучно створювати в пам’яті людини хибні причинно-наслідкові зв’язки, поєднувати негативні чи позитивні почуття від одних подій з іншими, які насправді до перших не мають зовсім ніякого відношення. Тому якщо якась партія чи політична сила не хоче чи не може здобувати прихильність людей природнім чином, за допомогою своїх досягнень чи просто переконуючи їх, вона і може спробувати натомість змінити в уявленнях людей загальну картину світу і розуміння подій, що відбуваються, на свою користь.

1. Політтехнології, як вони є.

Основні, найпростіші і найефективніші методи політтехнологій відомі з давніх давен – вони використовувалися ще в давньому світі і тепер їх просто модернізували до сучасних потреб. Найпершим з них стало привласнення уявлень щодо майбутнього розвиток світу. Чи то правитель, чи то верховний жрець, монополізувавши собі право на такі знання, самовільно почав вирішувати що саме і як сказати своїм громадянам стосовно того, що могло би безпосередньо стосуватися їхнього життя, роблячи таким чином їх більш залежними від своєї волі та милості. Ще більшою силою володіли ті ідеї, які стосувалися вже не просто безпосередніх рішень правителя, але чогось, що відбувалося мовби поза його волею, описувало розвиток світу чи волю богів.

Проте в сучасному суспільстві в силу його не-релігійності відпала потреба звертатися до підтримки церкви чи волі богів, тому натомість новітні політтехнологи пропонують інше – логічне обґрунтування науковості і закономірності саме такого шляху розвитку суспільства чи світу, який і пропагує обрана ними партія. Або навпаки – створення такого іміджу певної партії, який буде позиціонувати її як найбільш ефективну структуру в майбутньому відповідно до якогось, вже раніше створеного прогнозу розвитку світу. Тобто в будь-якому разі це пов’язано з роботою тієї частини людського розуму, який відповідає за прогнозування майбутнього кожного з нас. Проте сам цей прогноз – це ще далеко не все, і для того, щоб повноцінно виживати і розвиватися, треба ще й знати як з вигодою для себе його використати, що саме і як робити далі. А тому в загальному механізм поведінки людини повинен включати в себе, разом зі вже перерахованим, ще й декілька надзвичайно важливих пунктів:

1. прогноз розвитку світу чи окремої ситуації;

2. ідею про те, як це можна використати з користю для себе;

3. програму досягнення бажаного результату – «що робити?»;

4. методи досягнення бажаного результату – «як робити?»;

5. критерії оцінки досягнутого рівня (в нашому випадку, в політиці – рівень життя, зарплат, зростання ВВП, можливість забезпечення освітою, медобслуговуванням – і т.д.);

6. оцінку отриманого результату – почуття задоволення чи ні;

7. залежний від результату підсумок поведінки – запам’ятовування її на майбутнє як усталеного механізму досягнення своїх цілей і вдоволення своїх потреб, її аналіз і корекція, чи може навіть повна відмова від неї.

Тобто якщо в загальному в результаті досягнуто бажаного, то даний тип поведінки і попередні прогнози розвитку світу записуються в пам’яті як достатньо достовірні і правильні, такі, які вже можна не перевіряючи автоматично використовувати для себе в подальшому житті. Якщо ж ні – то наступним етапом буде прийняття рішення щодо того, що робити далі – або відмовитися від такого типу поведінки, або пошукати помилки чи то в своїй поведінці, чи то в своїх уявленнях щодо прогнозу розвитку ситуації, чи то в ідеї про те, як її можна було використати, чи то в методах та програмі досягнення бажаного для себе. Можна також повторно спробувати досягнути бажаного для себе, якщо не вдається ні відмовитися від поведінки, ні знайти в ній помилку, аж до того моменту, поки не вдасться це зрозуміти, або поки нарешті не вирішиш остаточно повністю відмовитися від неї.

Відповідно саме до цієї схеми, використовуючи вже наведені нами раніше механізми роботи людської пам’яті, і впроваджуються всі сучасні політтехнології, вносячи свої корекції на будь-якому з етапів роботи механізму людського мислення і планування своєї діяльності. Крім того, в сучасному суспільстві до усього цього додається ще один фактор, якого майже не було раніше – можливість отримання необхідної тобі інформації для повноцінного аналізу подій, що відбуваються.

Ну і нарешті треба врахувати ще й те, що асоціативна робота пам’яті разом з тим означає й те, що в комплексі запам’ятовуються не тільки ті події, які відбувалися одночасно, або які пов’язані між собою якимись іншими, крім часу, подібними ознаками, але й те, що разом з кожною ситуацією чи способом поведінки записується й емоційний фон, що їх супроводжував, тобто ті хороші чи погані відчуття, які людина отримувала в результаті, по-суті – позитивна чи негативна оцінка певних подій чи типу поведінки. Тобто по-великому рахунку вплив може бути або на ту інформацію, яку отримує людина, або на почуття, які в неї викликає та чи інша ситуація, або на її здатність самостійно робити аналітичні висновки та отримувати готові аналітичні прогнози.

Методи інформаційного впливу здебільшого давно відомі. Перший з них – це контроль над ЗМІ, недопущення публікації чи оприлюднення достовірної інформації, обман споживачів інформації, підтасовка фактів та відверта брехня. Другий – це ізоляція незалежних експертів чи інтелектуальної еліти суспільства – так, щоб вони не мали ніякої можливості оприлюднювати свої висновки, аналізи та прогнози. Трохи складніше з механізмом оцінки людиною досягнутого результату, тобто з емоційною наповненістю тих чи інших ситуацій та з її здатністю самостійно, тепер вже без впливу експертів чи інтелектуалів, робити ті чи інші висновки, аналізи та прогнози, а проте структура людського мислення дає неабиякі можливості і тут. Основними методами впливу тут стають дві речі:

- повторюваність певних тверджень;

- їхнє додаткове емоційне насичення.

Тобто для того, щоб створити вигідні певним політичним силам уявлення в умах людей, треба поєднати одні причини зовсім з іншими наслідками. А для цього треба повторювати ці хибні причинно-наслідкові зв’язки в найрізноманітніших умовах, надавши при цьому людині можливість самій співставляти різні факти і самостійно робити «вірні» висновки, що закріпить таке спотворене уявлення додатковим емоційним насиченням, відчуттям задоволення від власного відкриття, насолодою від власної високої оцінки свого розуму чи здогадливості. Проте іноді пропонуються і вже готові схеми, і вже готові висновки – тоді їх доведеться додатково наповнювати потрібними почуттями. Тоді здебільшого разом з однією, досі нейтральною, ситуацією чи висновком шляхом створення штучного логічного зв’язку поєднується інша, яка вже несе певне емоційне навантаження. Наприклад: «всі не люблять злодіїв» – тому щоб створити неприємний імідж якомусь політику, треба тільки ствердити, що він саме ним і є.

Враховуючи все вищесказане, як і методи впливу на людське мислення, так і точки їх прикладання, тепер ми вже достатньо достовірно можемо описати все наявне поле застосування сучасних політтехнологій:

1). Неправильні прогнози і аналізи – як метод створення несправжньої, вигідної комусь картини або всього світу, або прогнозу розвитку якоїсь окремої ситуації.

2). Використання ідей – монополія на них, використання їх на свій розсуд або створення їх на замовлення, і для цього – ізоляція, знищення чи ставлення еліти суспільства на службу цілком певним політичним силам, так щоб вона вже не могла генерувати ідеї поза їх впливом.

Натомість тепер такими ідеями стають ідеї, які ведуть людей в потрібну комусь сторону, маніпулюють ними, ідеї, які створюють справжній або спотворений, вигідний комусь, образ майбутнього, навіть ідеї, що стосуються релігійної віри – такої, яка б постійно підживлювалася енергією мас, а тому впевнено би управляла ними.

3) Програми досягнення – створення неправильних уявлень щодо того, що робити для досягнення бажаної мети («щоб добре жити треба багато працювати, навіть незалежно від зарплати»). Заміна одного типу поведінки іншим (наприклад замість того, щоб страйкувати чи йти на мітинги людям пропонують такі вибори, які нічого по-суті не змінюють).

4). Вплив на методи досягнення цілі – навіть при найкращій ідеї можуть бути неправильними методи її досягнення, коли пропонується лише той чи інший тип поведінки або обмежуються її варіанти («як?» щось робити – працювати важко замість того щоб працювати ефективно). В загальному ж саме таким чином держава намагається зробити своїх громадян слабкими і залежними замість того, щоб вони були самостійними і сильними, незалежно навіть від того, про які б саме їхні здібності не йшлося би.

5). Критерії оцінки кінцевого результату. Плануючи свою діяльність і намагаючись досягнути тих чи інших цілей, людина повинна мати і критерії, які би чітко вказували їй на те, чи правильним шляхом вона розвивається чи ні, і наскільки швидко. Тому методом політтехнологій може бути і вплив на ці критерії – наприклад коли пропонуються неправильні критерії, за якими насправді зовсім нічого не можна вияснити чи зрозуміти, або коли пропонується оцінка по одним критеріям замість інших (наприклад зростання ВВП замість індексу зростання цін).

6). Механізм оцінки досягнутого результату. Насправді таким механізмом для людини завжди є лише одне – почуття, які вона отримує в результаті досягнення тих чи інших цілей. Тому методом впливу тут теж є лише одне – вплив на ці почуття, тобто або переконування людини в тому, що насправді все не так добре чи погано, як їй це здається, або додаткове насичення негативними чи позитивними почуттями тих чи інших ситуацій. Це можна зробити просто поєднавши одну ситуацію з іншою, яка вже і без того викликає в людини певні почуття. Наприклад найвідомішим методом тут є метод «нагороди» чи «покарання» за якусь певну поведінку – зниження цін перед виборами, підвищення пенсій чи зарплат, задоволення якихось насущних потреб, або навпаки – гіперінфляція і штучне провокування нестабільності чи чогось настільки ж неприємного для суспільства чи певної його верстви.

7). Прийняття рішення і наступна корекція поведінки чи уявлень. Цей пункт до певної міри схожий з першим, тому що основними методами впливу тут знову стають інформаційні методи – неправильні аналітичні прогнози і висновки, нехватка та приховування інформації, вплив на пресу та ЗМІ. Іншим, не менш надійнішим, методом стає відсутність механізму, який би зміг відкоригувати результати попередньої діяльності (наприклад немає механізму відкликання вже обраних депутатів, або весь час так змінюють вже існуючу систему виборів, що кожного наступного разу людині доводиться по-новому пробувати в ній зорієнтуватися, а тому вона не може зробити ніяких висновків з минулих виборів і виправити таким чином свій попередній, можливо в чомусь неправильний, вибір).

2. Політтехнології в Інтернеті.

Особливістю Інтернету стає те, що тут практично не здійснюється ніяких реальних вчинків – крім збору та аналізу інформації та можливості здійснення тих чи інших прогнозів щодо майбутнього розвитку світу чи власної поведінки. Проте в усякому разі, як виявляється, це не так вже й мало, а тому в політтехнологіях в Інтернеті використовується спрямованість все на ті ж сім факторів – прогноз розвитку світу, ідею як з вигодою для себе його можна використати, програму та механізм її досягнення, критерії та механізм оцінки досягнутого результату, конкретні почуття, які викликає отримане та відповідна корекція своєї поведінки в ту чи іншу сторону або її запам’ятовування і закріплення. Тому і механізми політтехнологій, за незначним виключенням, залишаються тими же – додаткова насиченість почуттями, повторюваність, робота з інформацією.

Тобто поєднання одного твердження з іншим, насичення його негативними чи позитивними почуттями та наступна повторюваність в різних темах і ситуаціях. Різниця правда полягає в тому, що тут можуть існувати три різних види впливу, систематизованих залежно від того, хто саме і як використовує Інтернет: вплив на його активних користувачів, вплив на пасивних, та створення певного уявного образу, нової інформації, насиченої певними оцінками і почуттями. Ну і ще, правда, можливий і четвертий спосіб дії – просте використання Інтернету як полігону для перевірки ідей перед їх випуском в «великий» світ. Не оцінюючи функції Інтернету як засобу журналістики або як своєрідного сховища інформації, скажемо тільки про те, що твориться на найрізноманітніших політичних форумах, розділивши ці політтехнологій за різними ознаками та цілями, які вони переслідують:

1. Механізм реалізації політтехнологій в Інтернеті – люди і практичні методи:

- емоційна насиченість – навіть провокація скандалу, тільки щоб не залишити користувача байдужим в тому випадку, якщо необхідно якось його зацікавити;

- поєднання певних почуттів з певними твердженнями чи темами, наприклад оцінюючи ці твердження чи теми тим чи іншим чином, або додатково розміщуючи якісь повідомлення, що вже містять в собі певний емоційний позитивний чи негативний фон;

- послідовна повторюваність одного і того ж твердження в тій же темі;

- поширення неправильного твердження в різних темах і в різних ситуаціях, навіть по різних сайтах;

- штучне створення неправильних логічних зв’язків між подіями та їх наступне закріплення використанням того чи іншого емоційного наповнення;

- порушення механізму оцінки результатів діяльності певної політичної сили, наприклад переконуванням, що насправді все не так добре чи погано, або штучною провокацією тих чи інших почуттів, наприклад просто сказавши щось приємне чи навпаки, навіть якщо воно ніяк не пов’язано з цією оцінкою;

- недомовлена підказка, можливість самому зробити «правильні» висновки.

2. Вплив на створення ментального образу. Тобто:

- статистична оцінка форуму – що в результаті утворює загальна сукупність всіх висловлювань на ньому;

- підтримка одних тем, "заговорювання" чи ігнорування інших, іноді навіть більш важливих;

- ширина висловлювання – поширення однієї і тієї ж інформації по різних темах;

- вигнання одних користувачів та підтримка інших;

- створення зовнішнього іміджу окремих користувачів, власника сайту чи якоїсь психічної структури (наприклад ідеології чи програми партії, яка асоціюється з даним сайтом).

3. Перевірка ідей перед їхнім випуском в зовнішній світ:

- запустити провокацію, щоб перевірити її ефективність;

- потренуватися в дискусії, щоб набратись необхідних аргументів;

- запропонувати методи вирішення існуючої проблеми;

- вияснити причини недомовленої поведінки, приховані бажання опонентів, які не дозволяють їм стати на твою сторону;

- проаналізувати і обдумати ту чи іншу ситуацію, щось змінити чи вирішити для себе.

4. Обдуманість і створення світу ідей.

Це схоже на створення ідеології чи її окремих складових. Будь-яка ідея стає повноцінною лише тоді, коли є в достатній мірі продуманою, коли описує найрізноманітніші ситуації і коли застосовна до найрізноманітніших людей. Але в той же час одна ідея повинна певним чином взаємодіяти і з іншими, бути логічним доповненням до них.

Тобто таким чином, поширюючи вже не одну, а декілька взаємопов’язаних між собою ідей, з них створюється цілий комплекс ідей, який містять в собі опис тих чи інших ситуацій та дає відповіді на ряд запитань: «якщо-то, чому?, як?, що буде?», та ін. Схожим чином радянська влада містифікувала історію Великої Вітчизняної війни, замінивши реальні події і причини, що призвели до їх утворення, комплексом видуманих ідей та їхніх наслідків.

Тому в даному випадку мова йде про цілу групу ідей, пов’язаних між собою різними типами відносин, які вже практично майже неможливо проаналізувати, поскільки в кожному разі вони створюються заново і тому до певної міри є унікальними.

ІІІ. Форумні війни. Тактика та методи ведення бою.

Цілком зрозуміло, що тут ми не будемо розглядати всі способи звичайного спілкування в Інтернеті, хай навіть і на політичному форумі, які не містять в собі нічого аж надзвичайно складного чи напряму пов’язаного з політтехнологіями. До аналізу береться тільки те, що виходить за такі межі.

1. Нечесні методи ведення дискусії

1. «Атака» окремих користувачів – може переслідувати зовсім різні цілі, як і приховані, так і явні, як і пасивні, так і активні. Наприклад це може бути передумова до підготовки провокації. Або – спроба пов’язати певні неприємні почуття з якоюсь окремою темою чи цілим сайтом, спроба вигнати незручного користувача, спроба створити неприємний імідж сайту, спроба створити статистичну закономірність, яка би переважала середню кількість користувачів чи їхніх висловлювань на певну тематику в той чи інший бік.

2. «Провокація» – щодо тієї чи іншої категорії користувачів теж може переслідувати кілька цілей, хоч і більш конкретизованих, ніж у першому випадку. Це може бути і спроба змусити когось отримати «вірні», наперед передбачені висновки, і спроба вигнати когось з форуму чи виставити його не в дуже хорошому світлі перед іншими користувачами (чи пасивними споглядачами), спроба створити несприятливу для нормального спілкування атмосферу на форумі – і т.д.;

3. «Класифікація» – штучне відношення опонента до того чи іншого розряду, якому заздалегідь приписуються ті чи інші риси характеру чи мотиви поведінки. Класична політтехнологія ще радянських часів. Спочатку створюється обдуманий і завершений образ певного типу людини (гнила інтелігенція, буржуазний націоналіст, несвідомий робочий клас, куркульське селянство, люмпен-пролетаріат, – і т.д.), і потім вже під цей готовий образ відносять ту чи іншу людину.
Якщо вона погоджується з таким ставленням до себе, то автоматично приймає на себе і весь цей комплекс уявлень, тобто не тільки ті первинні ознаки, за якими її віднесли до того чи іншого класу, але й все інше, що його стосується – наприклад те, що інтелігенція завжди має бути в боргу перед державою, або те, що селяни завжди ліниві і жадібні, а тому нічого не хочуть робити самі, без нагайки.
Тобто іншою обов’язковою умовою такої класифікації стає те, що ці «додаткові» ознаки як правило містять в собі додатковий емоційний фон негативного характеру. Тоді, щоб позбутися такого ставлення до себе, уникнути цього неприємного відчуття, людина стає до певної міри залежною від «автора» такої класифікації, намагається не робити нічого, що би могло спровокувати таке його повторне негативне ставлення до неї.

4. «Приписування іншим несправжніх висловів чи мотивів поведінки» для підтасовки під готовий, заздалегідь спланований сценарій. Цей випадок прямо протилежний попередньому – бо якщо там людина спершу класифікувалася тим чи іншим чином, а вже потім від неї вимагали певної керованої поведінки, то тут навпаки – формується готовий результат, якого треба досягнути – що вона має робити і казати, а потім будь-який вчинок людини пояснюється виходячи саме з цих позицій, навіть якщо це абсолютно не відповідає дійсності.
Спроби ж людини виправдатися в такій ситуації, чи пояснити, що вона насправді зовсім не робила нічого такого, тільки навпаки будуть сприйняті як додаткове підтвердження правильності початкового припущення щодо її дій і їхніх мотивів, так що в кінці кінців може виявитися що те, що вона робила насправді, і взагалі вже не має тепер зовсім ніякого значення.

5. «Ставлення під сумнів їхніх джерел інформації» – не є політтехнологією, якщо тільки не має на меті повністю знищити опонента, принизити його, чи створити йому якийсь певний заздалегідь спланований образ – наприклад «ваші джерела сумнівні, а отже і Ви…»

6. «Ставлення під сумнів їхньої компетенції чи освіти» … те ж саме, звичайний метод дискусії, якщо тільки з цього не виводяться якісь висновки щодо особи опонента чи мотивів його дій.

7. «Ставлення під сумнів достовірності висловленого ними твердження» – також, якщо тільки не переходить на персональні образи з ціллю чи то спровокувати конфлікт, чи то заставити когось піти з форуму. Крім того, за таким типом поведінки може приховуватися ще й бажання перейти в результаті на такі узагальнення щодо когось, які вже позволили би зробити відповідні «вірні» висновки щодо нього самого та мотивів його поведінки.

8. «Відхід від проблеми чи відповіді» – звичайно означає небажання визнати поразку в дискусії, але може також бути і передумовою для наступної провокації, спробою перед тим «приспати» суперника. Або просто може бути і проявом звичайного флуду, який проте теж може переслідувати свої певні цілі, наприклад бажання «запустити по кругу» повторення одного і того ж твердження з усім комплексом аргументів «за» і «проти», що його супроводжують.

9. «Провокації і особисті образи» перш за все переслідують ціль створити негативний імідж всьому сайту, його власнику чи тим ідеям, які він сповідує. Можуть бути проте і менш глобальні цілі – наприклад в тому, щоб поєднати неприємні почуття, які викликає стороннє споглядання такого конфлікту, з певною темою, якій треба надати негативного забарвлення, або й просто метою може бути й те, щоб чи то вигнати якогось конкретного користувача, чи то класифікувати його і віднести до певної заздалегідь створеної категорії відповідно до п.3 даного переліку.

10. «Флуд і оффтоп» – спроба підтримувати «потрібні» теми на плаву, на вершині Інтернет-сторінки, «заговорити» незручні теми чи важливі повідомлення, створити певний негативний імідж сайту чи його власникам, чи сформувати таку атмосферу, яка вже не дозволятиме повноцінно обговорювати важливі питання. Це в першу чергу створює перешкоди звичному спілкуванню вже існуючих користувачів, але одночасно закладає і такі умови, за яких в нових потенційних користувачів вже не виникає ніякого бажання реєструватися і висловлювати свою точку зору, а тому в перспективі буде означати або занепад форуму, або втрату інтересу до нього.

2. «Чисті» політтехнології.

1. Повторюваність певного, переважно недоведеного, твердження в найрізноманітніших формах, в різних темах і в різних ситуаціях. Іноді навіть – під різними ніками, щоб створити враження його масової підтримки.

2. Емоційна насиченість в потрібних ситуаціях, коли треба звернути увагу на щось, навіть провокації, тільки щоб не залишити користувачів байдужими.

3. Позитивні чи негативні почуття тоді, коли треба закріпити в пам’яті людини якесь певне твердження. Наприклад похвалити чи сказати їй щось приємне в одному випадку чи спровокувати скандал в іншому, чи й взагалі відволікти її тоді, коли вона може самостійно дійти до правильних висновків.

4. Пов’язування неприємних почуттів з тим, що є важливим для людини, наприклад не тільки сварки і скандали, але й навіть мати і відверте хамство в цілком позитивній до цього моменту темі.

5. Флуд чи офтоп щоб заговорити важливі теми, зруйнувати їх, поєднати їх з неприємними почуттями або змінити загальну статистичну картину форуму в співвідношенні корисної інформації до пустої в гірший бік.

6. Неправильні логічні висновки, софістика. Руйнування логічної послідовності в мисленні іншого користувача, так що в нього надалі взагалі пропадає будь-яке бажання будь з ким дискутувати.

7. Створення користувачу образу його же власного «Я» та наступна спроба переконати його, що він саме таким і є. Тобто про суті це така ж класифікація, як і в першому випадку, тільки тепер вже спрямована не на його зовнішній імідж для інших, а на нього самого – так щоб згодом відповідно і заставити його вести себе тим чи іншим чином. Для цього проводиться вибіркова селекція його окремих тверджень і з них створюється потрібна картина того, яким він є, яка потім і пробується нав’язатися автору цих тверджень разом з готовими висновками-прогнозами щодо того, як він має себе вести надалі.

3. Створення ментального образу

1. Демократична система правління буде справді демократичною лише тоді, коли народ зможе робити правильні висновки з подій, що відбуваються. А для цього він повинен мати своїх аналітиків чи експертів, свою еліту. Інтернет – одна з можливостей для цієї еліти висловити свою точку зору, донести її до інших, а тому всі види політтехнологій цілком закономірно будуть спрямовані в першу чергу саме на тих, хто здатний аналізувати події і робити правильні висновки – на те, щоб не дозволяти їм висловлюватися, на те, щоб заставити їх піти з форуму чи на те, щоб всіляко применшувати значення того, що вони говорять аж до того, щоб навіть повністю знищити їхній авторитет.

2. Створення певної статистичної закономірності в сукупності усіх висловлювань чи її зміна в ту чи іншу сторону – вигнання неугодних користувачів, масові беззмістовні однотипні повідомлення, пропаганда тільки якогось одного певного твердження чи обмеженого способу мислення.

3. Сумніви в логічності опонента, які мають за мету не стільки те, щоб спростувати чи заперечити його твердження, як те, щоб взагалі порушити всі можливі закони логіки і як наслідок – посіяти таку атмосферу деструктивності і хаосу, в якій вже взагалі неможливо буде хоч щось довести, чи хоч щось вияснити та зрозуміти.

4. Руйнування ієрархічної структури мислення одного чи багатьох користувачів – руйнування якихось основних, базових логічних тверджень, що лежать в основі їхнього розуміння певної картини світу чи розвитку подій, можливо навіть всього кількох, але найважливіших.

5. Створення атмосфери розгубленості і хаосу – цілим рядом послідовних методів і вчинків, фактично навіть використовуючи все, перераховане раніше – і тоді вже підкидання нових, не до кінця висловлених, тверджень та варіантів поведінки – мовляв «а тепер робіть висновки самі», хоча насправді вся ця попередня система вже були вибудована саме під ці, заздалегідь сплановані, висновки.

6. Створення нових, раніше невідомих, авторитетів взамін тих, хто раніше виконував цю роль, бажано таких, щоб те, що вони пропагують, сприймалося тими, хто їм повірив, хто до цього долучився, як щось нове, як якесь відкриття, але таке, яке насправді вже давно відомо обмеженому вибраному колу, до якого тепер нарешті дозволили долучитися і їм. Тоді ця насолода від відчуття власної винятковості і вибраності тільки ще більше закріплює попередньо набуті уявлення.

7. Через те, що в результаті такого типу поведінки, внаслідок цілого ряду послідовних дій народ втрачає своїх авторитетів і позбавляється вміння думати самостійно, в нього виникає залежність від нових, штучно кимсь створених, авторитетів, виникає бажання служити їм тільки заради того, щоб тебе не відлучили від цієї когорти вибраних. Натомість за це він отримує «нагороду» – задоволення собою через те, що його долучили до нового, кращого світу, який ніби-то піклується про нього, і який, насправді, його просто використовує для досягнення своїх цілей і виконання своїх завдань.

4. Навіщо?

Звичайно тепер може виникнути і наступне питання: «А навіщо все це потрібно?». Відповідь на нього не така вже й складна, бо в умовах сучасного демократичного суспільства політтехнології по великому рахунку переслідують всього три цілі:

- Позбавлення народу можливості робити правильні висновки і вірні прогнози, щоб таким чином зробити його більш залежним і передбачуваним, навіть незалежно від того, хто саме за цим стоїть, бо в кінцевому результаті в цьому зацікавлені усі, без винятку, політичні сили;

- Боротьба за майбутнє, за його ментальний образ, за те, яким воно має бути, тобто це може бути той образ цілі, до якої треба прагнути чи то в силу своїх переконань, чи то в силу нав’язаних кимось тверджень – наприклад боротьба за те, якою саме повинна стати Україна;

- Боротьба за створення образу того лідера чи політичної сили, які здатні допомогти людям досягнути вже існуючих цілей відповідно до їхніх уявлень, чи можуть сформулювати їм нові цілі та окреслити нові, кращі перспективи.

Точкою ж прикладення усіх цих політтехнологій в першу чергу стає знищення чи ізоляція тих, хто може робити незалежні експертні висновки. В тому ж випадку, коли політтехнології спрямовані ще й проти конкуруючої політичної сили, вони можуть виконувати ще й завдання зниження її популярності, а тому можуть переслідувати ще й наступні дві цілі:

- створення такого іміджу політичної партії чи її лідера, в результаті якого він здавався би настільки поганим, що він нього залишається тільки відмовитися; або в іншому разі, якщо його прихильники не хочуть цього робити, то їм будуть нав’язувати таке уявлення, щоб вони змінили думку про себе самих – раз він такий, то і ви не кращі, а тому повинні вести себе тим чи іншим, наперед спрогнозованим чином;

- можливий також і зворотній вплив – коли створюється спочатку негативний образ прихильникам політичної сили, а вже потім через них намагаються поширити таке ж негативне ставлення і на цю силу, яку вони підтримують, тобто в даному випадку через користувачів форуму – відображення на політичну силу чи її лідера, які є власниками сайту, тільки щоб надати їм певного негативного зовнішнього іміджу.

ІV. Не-війни,

або просто випадки,
які ніби-то не вкладаються
в природну логіку поведінки людини

1. Природна схильність людей до провокацій і вдоволення відчуття власної значущості. Прагнення звернути на себе увагу.

2. «Справжня» гра. Тобто моделювання реальних життєвих ситуацій в ідеально безпечних умовах, приблизно так, як це буває в дітей, коли вони схожим чином моделюють своє майбутнє і в той момент настільки щиро вірять в нього, що на ту мить гра стає для них важливішою самого життя.

3. Підсвідома реалізація. Тобто задоволення тих прагнень, які не знаходять реалізації в реальному житті – наприклад звільнення від якихось раніше накопичених негативних почуттів, позбутися яких в реальному житті забороняють певні моральні норми чи обмеження. Наприклад так на форуми приходять ті, кому хочеться всім хамити і навіть безпричинно матюкатися.
Іншим проявом такого ж бажання підсвідомої реалізації стає можливість відчути себе іншим, ніж ти є насправді – молодим і красивим, чи навпаки – старшим і досвідченішим. Можливі й інші прояви таких бажань – ним може стати навіть прагнення просто зігнати на комусь злість, накопичену в результаті своїх повсякденних проблем, наприклад за аналогією: «Я ненавиджу жінок. Ви поклоняєтесь жінкам. Значить я ненавиджу вас.»

4. Природна реалізація. Тобто більш повне вдоволення тих прагнень, які вже й так знаходить свою реалізацію в реальному житті. Можливість висловити і відстояти свою точку зору. Можливість отримати потрібну тобі інформацію. Відчуття приналежності до більш широкого, глобального світу. Пошук нових друзів. Клуб за інтересами, і т.д.

5. Спілкування з іншими людьми. Можливість «перехресного», неможливого в реальному житті спілкування, наприклад представників тих професій, які ніколи не перетинаються між собою, чи набагато старших з набагато молодшими; такі різностатеві відносини, які практично неможливі в реальному житті через різницю в віці, віддаленість місця проживання, соціальний статус чи щось інше – і т.д.

6. Провокація як метод швидшого отримання інформації. Спровокувати когось, щоб отримати «горизонтальний», одномоментний зріз його особистості, взнати про нього та якості його характеру те, що він зазвичай приховує від інших, «скачати» з нього цілісну інформацію про те, яким він є; тобто отримати такий образ його особистості, який містить максимально повну інформацію про його життя, можливо потрібну тобі в чомусь.

7. Інкогніто. Можливість просто побути кимсь іншим, ніж ти є, що зовсім неможливо в реальному житті. Іноді так можна змінити свій вік, уподобання, ім’я, друзів, можна навіть віртуально змінити стать. Це може бути або своєрідною втечею від життя, або моделюванням тієї його сторони, яка раніше тобі була недоступною в силу непереборних причин реального життя.

Післямова. А навіщо все це потрібно?

Проте насправді сфера основних життєвих інтересів людини лежить далеко поза межами політики, а тому створення образу майбутнього світу в неї відбувається навіть тоді, коли насправді до політтехнологій все це не має зовсім ніякого відношення. Тобто навіть не переслідуючи якісь явні ідеологічні цілі, людина може не тільки прогнозувати розвиток майбутнього світу, але й навіть намагатися самостійно його створювати.

1. Але щоб це зробити, щоб дійсно створити своє майбутнє, треба спершу створити його видуманий уявний образ – що, як і після чого буде, що від чого буде залежати і як воно буде взаємодіяти між собою. Щось схоже відбувається тоді, коли людина просто мріє, або тоді, коли ще дитиною планує своє подальше життя.
Проте мрії здебільшого взагалі не здійснюються – хоча би просто тому, що вони можуть бути абсолютно нереальними і відірваними від життя, не враховувати всі його закони. Це відбувається через те, що в них немає основного деструктивного фактору, через який вони в основному і не можуть реалізуватися в подальшому житті – волі інших людей, а тому вони в принципі не можуть бути достатньо достовірно обдуманими і прорахованими так, щоб перетворитися з власне мрій на реальну програму поведінки.
В Інтернеті же цей елемент наявності чужої волі і чужого способу мислення є. Тому висуваючи там будь-яку ідею і пробуючи обґрунтувати і відстояти її, або навіть і нав’язати її іншим, ми ніби створюємо вже більш-менш реальний образ, який і справді може спрацювати в майбутньому – навіть якщо не вплинувши на волю чи уявлення інших людей, то просто давши нам достатньо перевірену модель взаємодії з ними, яку цілком вже можна буде використовувати наряду з власним життєвим досвідом.

2. Крім того будь-яка ціль має бути ще й сама по собі достатньо добре продуманою через те, що вона буде взаємодіяти з іншими бажаннями і прагненнями, і навіть до певної міри – змінювати і того, хто прагне до неї. Тому необхідна ще й обдуманість окремих моментів її впровадження – обдумування вже не тільки самої цілі, але й прогнозування щодо того, що саме і як буде після її впровадження; як саме зміниться вся система, якщо внаслідок впровадження нашої ідеї доведеться поміняти один чи декілька з її елементів.
Тобто необхідний ще й прогноз щодо того, що саме і як треба змінити в тому, що вже існує, щоб воно не перешкоджало реалізації наших планів і повноцінно взаємодіяло з додатково внесеними нами новими елементами. Тобто тут мова йде вже не тільки про творення, на відміну від першого випадку, але й про реконструкція вже існуючої системи, про те, що необхідно в ній змінити, можна викинути з неї, а що залишити.

3. Проте, як ми вже раніше це говорили, сама ціль – це ще ніщо, значення має ще й те, як саме її досягати. А тому на третьому етапі необхідним буде ще й відпрацювання думок і уявлень щодо методів досягнення такого вже достатньо обдуманого синтетичного образу, який тепер вже буде містити в собі не тільки саму ціль, але й ту видозмінену структуру світу, яка виникне в результаті її впровадження, тому що навіть сама реальна в принципі ціль, існування якої не суперечить законам природи, може бути недосяжною через неможливість практичного здійснення методів її реалізації.
Цих методів тепер вже буде два типи – як і щодо створення чогось нового, так і стосовно реконструкції старого, і іноді саме через неможливість другого може бути зупинена реалізація найблагороднішої ідеї. Тому необхідна ще й логічна перевірка цих методів, що саме і як треба зробити, чи дійсно це вдасться, чи вистачить сил, можливостей, і ресурсів, в т.ч. і часу.

4. Проте для практичної реалізації будь-яких поставлених завдань для будь-якої достатньо складної системи, якою є і людина, чи, тим більше, сукупність людей (суспільство), необхідний ще один додатковий механізм – механізм зворотнього зв’язку – тобто можливість контролювати власну діяльність, отримувати інформацію з зовнішнього світу і співставляти її з наперед спланованим образом, якого ми прагнемо досягнути. Проте тут виникає ще одна зайва проблема в тому, що така інформація отримується одним цілісним образом, в якому є інформація і просто про стан зовнішнього світу, і про вплив на нього наших дій, і ще про десятки чи й сотні речей, які відбуваються разом з тим.
А тому на практиці вичленити з усього цього потоку інформації саме те, що нам і потрібно – зміни в розвиткові світу та наслідки впливу на нього наших дій – дуже часто буває просто неможливо. За таких умов єдиним виходом стає тільки одне – штучне руйнування отриманої цілісної картину світу, спрямоване на те, щоб знищити таке його відображення в нашій уяві поділивши його на окремі розрізнені складові, з яких вже потім можна буде вибрати щось необхідне собі.
Методом же такого «руйнування» насправді є лише одне – послідовне вишукування вже існуючих протиріч і їх подальше загострення – аж до того моменту, поки вони не почнуть взаємознищувати одне одного, розриваючи таким чином взаємозв’язки і між собою, і між іншими елементами системи – і для виконання цієї процедури Інтернет, з його різноплановістю і різноманітністю представлених в ньому людей, підходить якнайкраще. Тобто тут протиріччя між окремими твердженнями чи елементами цілісного світу виступають як необхідний метод, що дозволяє правильно оцінювати ситуацію і вибирати напрямок подальшого розвитку. Інакше, без розвитку таких протиріч, зрозуміти те, що відбувається, може виявитися абсолютно неможливим.

5. Ну і нарешті останнім завданням стає завдання побудови нашого власного «я» – або звільнення від чогось вже непотрібного, або обдумування певних ситуацій, або переймання чужого досвіду, або реалізація в якихось раніше недоступних сферах, або ще щось; тому що насправді людину ніколи нічого не цікавить, крім її власного «Я».
Проблема ж полягає тільки в тому, що воно для неї є одночасно і ціллю, і методом її досягнення. Саме через це настільки необхідною і стає потреба в наявності двох додаткових факторів для його повноцінного розвитку, які і дозволяють відрізнити одне від іншого – спілкування з іншими людьми та взаємодія з зовнішнім світом.
Тут Інтернет теж стає до певної міри додатковим позитивним чинником, якщо тільки він не починає повністю заміщати собою цю саму можливість спілкування з зовнішнім світом, якщо не стає механізмом втечі від нього, хай навіть і в більш реальний, ніж пусті мрії, але все в такий же віртуальний світ…

Ігор Лубківський

25 вересня 2007-го року.
м. Тернопіль.

http://igorlll.mylivepage.com/home/index

Про політтехнології на Інтернет-сайтах

07 Mar 08 08:49:26 GMT

Ви можете не вірити, але маєте право знати

Олена Реріх

Людська пам”ять має асоціативну природу. Тобто щось завжди запам’ятовується в зв’язку з чимось, а по більшому рахунку – запам’ятовується вся картина події повністю. Але людський розум працює використовуючи два механізми роботи – не тільки такого запам’ятовування – синтезу, але і розділу цілісної картини події на складові частини – аналізу.

Після того, як така цілісна картина подій розкладається на свої складові, між подіями і їхніми наслідками починає вибудовуватися причинно-наслідковий зв’язок. Так працює розум і логіка – і кінцевою ціллю цього процесу стає створення не просто асоціативної статичної кратини в пам’яті, але й створення динамічних зв’язків між різними такими картинками, - тобто в кінцевому результаті – створення вже динамічної моделі світу.

Звичайно така модель – наших знань і уявлень - буде лише наближенням до реального стану справ, в більшій чи меньшій мірі правильним. Чим білш точним виявляється таке наближення – тим краще чоловік орієнтується в реальній життєвій ситуації. В даному випадку – в політичних реаліях. Природньо, що чим краще він орієнтується, то тим більш ефективно зможе приймати участь в управлінні державою.

В ідеальному варіанті повинен існувати освічений народ, який володіє повноцінною інформацією і правильно розуміє взаємозв’язки між різними подіми, їхніми причинами і наслідками, який приймає дієву активну участь в управлінні державою. Творець комунізму В.Ульянов називав таке «жива творчість мас». Таке іноді дійсно буває. В нашій історії таке бувало в перші роки після завершення громадянської війни, коли дійсно певний час панувало якесь народне піднесення, під час віддушини 60-х років та в перші роки перебудови, та на Майдані в часи помаранчевої революції. І цього, на жаль не сталося вже тепер, коли наслідки цієї революції мали привести би в кінці-кінців до такого ж результату і такого ж піднесення.

Чому ж таке не відбулося? А вся справа в тому, що існує і радикально інший підхід до справи побудови держави, при якому ні про яку «живу творчість мас» і не йдеться, при якому народ розглядають як пасивну інертну масу, якою треба управляти і чим більш керованою і залежною вона є - тим краще. І механізм такого управління є лише один – БРЕХНЯ. Тобто – для цього треба створити в умах людей картину світу, яка би максимально відрізнялася від реального стану справ, не відповідала би дійсності. А ще краще – щоб вони жили якимись нереальними, міфічними уявленнями. Повертаючись до того, про що ми вже говорили – зробити це можна лише одним способом – створенням неправильних логічних зв’язків між подіями і їхніми наслідками. Тобто між двома, абосолютно незв’язаними між собою подіями створюється штучний причинно-наслідковий зв’язок.

Робити це можна навіть зовсім механістичним способом, пов’язуючи між собою абсолютно різні асоціативні образи. Наприклад: Тимошенко-прем’єр – Голова Нафтогазу Івченко – підвищення цін на газ і погіршщення життя. Але поскільки такий логічний зв’язок не відповідає дійсності, то в силу об’єктивних психічних законів така невідповідність буде його знищувати. Тому таке штучне утворення необхідно додатково підсилювати. Методів такого підсилення існує всього два: - повторення; - емоційна насищенність. Тобто одне і теж хибне логічне утворення,

вигідне якійсь окремій групі населення (правлячій еліті) необхідно почастіше повторювати. Але оскільки, як ми вже говорили, людська пам’ять має асоціативну природу, то запам’ятовується цілісна картина – не тільки самі події, не тільки логічні зв’язки між ними, але й почуття, які вони викликають, хороші чи погані. Тому таке хибне твердження повинно обов’язково підкріплюватися насиченими емоціями, бажано навіть їхніми карйніми проявами у вигляді любові чи ненависті. І що ми тепер бачимо? На якомусь певному сайті створюється певна група користувачів, які повторюють певний стандартний набір тверджень з постійною повторюваністю.

Наприклад, на сайті Юлії Тимошенко, таких тверджень в основному два: а) Відносно самої Тимошенко – або приписуючи їй минулі невдачі, або створюючи образ, що вона не зможе справитися з можливими труднощами в майбутньому; б) Відносно України – постійно пропагуючи те, що такої держави ніби-то ніколи і не існувало, ставлячи під сумнів існування української мови і українського народу і ставлячи під сумнів територіальну цілісність держви, право України на існування в її теперішніх кордонах.

Повторення же йдуть одні і ті ж в різних темах і в різних ситуаціях. Це теж має своє значення, пов’язане все з тією ж асоціативною структурою пам’яті – тому що недостатньо сказати щось в одній темі, назва якої відповідє предмету обговорення – для закріплення такого хибного твердження необхідно повторення якраз в найрізноманітніших ситуаціях – і чим повнішою буде картина – тим краще.

Саме тому якесь повідомлення йде в різних темах, незважаючи на предмет обговорення – і так наприклад повідомлення про бандерівців виникають в «Міжнародній ситуації», проблеми мови – в обговореннях економіки, а проблема Криму і кордонів України – взагалі всюди і повсякчас. Але найголовнішим є те, що таке твердження повинно супроводжуватися СИЛЬНИМ ЕМОЦІЙНИМ СПЛЕСКОМ. Тому перед тим, як сказати щось схоже, під час цього, чи зразу після цього автор такого твердження повинен викливати в інших учасників дискусії якісь почуття, якось спровокувати їх. Саме тому звичайно в такі моменти йдуть якісь переходи на персоналії, особисті образи і звинувачення.

Проте і це ще не все. Таке неприємне почуття може поєднатися в пам’яті з тим, хто його викликав і, відповідно, з автором хибного твердження. Саме тому мова і йде саме про провокації – тобто що все це треба зробити так, щоб потім в такій сварці винним виявилася інша сторона – якраз та, яка і хотіла відстояти істину і неприємне відчуття поєдналося саме з нею і з тим, що досі здавалося правильним. Ну і бажано ще, щоб той, хто і спровокував ситуацію і хто залишився в результаті «білим і пухнастим» мав ще якийсь псевдонім, який легко запам’ятати на майбутнє – щоб створити йому відповідний образ знаючої людини, такого собі «Гуру».

Тепер все! Результат досягнуто – Істина тепер викливає лише негативні відчуття, а хибне твердження здається логічним і правильним і асоціюється тільки з чимось хорошим.

P.S. Ви можете не вірити в усе це – але маєте право знати, як з вами працюють на самих різномантіних Інтернет-форумах такі «знаючі» люди. По-великому рахунку це далеко не жарти – адже мова йде про безпеку і майбутній розвиток держави.

Ігор Лубківський.

24 травня 2006-го року.

Містика української революції

28 Feb 08 18:45:19 GMT

Спробував написати наукову статтю щодо закулісної сторони українських подій - не вдалося! Тоді почав писати щось релігійно-містичне – це теж виявилося надто складно. Закінчилося звичайною напівхудожньою розповіддю, без будь-якого логічного обґрунтування – просто розказую те, що знаю. Хочете – вірте, хочете – ні, хоча я розказую про речі, які справді знаю...

Історія розвитку і виникнення християнства була спрямована на знищення будь-яких специфічних містичних чи чаклунських методів впливу на людину. Відомою є розповідь про те, як Ісус Христос заборонив віщувати ворожці, хоча для тих часів це було звичайною практикою. Більше того, хоч загальноприйнятим вважається і те, що євреї ніби-то є закоренілими матеріалістами і при цьому традиційно посилаються на їхнє прагнення до збагачення і історію з «Золотим тільцем», але насправді це не зовсім так. Достатньо згадати хоча би давньозаповітну біблейську історію про виведення євреїв з єгипетського полону, де Мойсей змагався з єгипетськими жрецями саме в чаклунських здібностях, і в кінцевому результаті все-таки переміг їх, а на час діяльності Ісуса Христа такі здібності, знання, вміння і специфічні методи впливу на людину в єврейських жреців зберігалися ще достатньо сильно.

Але й це ще не все – в якійсь мірі такі знання збережені ще й до наших днів – зовсім недавно це промелькнуло в історії щодо хвороби Арієля Шарона, де представники якоїсь з радикальних сект заявили про те, що ніби-то прокляли його за виведення євреїв з Сектора Газа. Звичайно ніяких способів перевірити достовірність цих даних ми не маємо, але вже навіть сама наявність такої інформації достатньо красномовно свідчить про те, що ще й досі зберігаються люди, які допускають існування такої можливості, чи вірять в такі свої здібності.

А проте – мова не про це. Мова про щось зовсім інше – про те, що російську революцію робили в основному теж євреї за національністю і тоді ці древні знання могли бути збережені набагато краще, ніж зараз. І тому в історії розвитку і становлення Радянського Союзу ця ж історія повторилася знову, тільки вже в нових реаліях – при матеріалістичній спрямованості загальнонародної ідеології негласно проводилися різноманітні дослідження таких явищ, які вважалися надматеріальними чи паранормальних, про що вже поступово починає ставати відомо вже зараз. І саме основне – всі ці, колишні КГБ-істські лабораторії десь на Уралі збереглися і по сей день і цілком можливо, що знову відновили свою діяльність вже при теперішньому президентові Росії.

Я не беруся судити, в чому саме може проявитися такий можливий чаклунський чи психотропний вплив на мислення і діяльність людини, в усякому разі це неможливо зробити в такому короткому викладі, проте один достатньо чіткий критерій оцінки наявності такого впливу відомий давно – ще з тих же біблейських часів. Мова йде про те, що в Біблії називається свободою вибору.

Те, що сприяє здатності людини самостійно думати, аналізувати і приймати рішення – це добре, а те, що тільки підсилює її залежність – зле. І в цьому плані саме дух і ідеологія Майдану були до певної міри показовими. Ще в ті дні професійні психологи зі здивуванням відмічали, що поведінка людей там була достатньо незалежною, що не спостерігалося того явища, яке часто буває на заходах такого порядку – не було натовпу, не спостерігалось втрати індивідуальності.

Крім того, всі завжди підкреслювали якусь особливу атмосферу Майдану. Звичайно таке завжди буває, коли людина звільняється від якогось страху, чи позбувається чогось дуже неприємного, що її давно гнітило, а проте було в тому і ще щось. Людина, яка хоч раз в житті бувала в церкві і після того прислухалася до своїх внутрішніх відчуттів і побувала на Майдані, напевно могла помітити певну схожість таких почуттів. Казали – що над Майданом було якесь Боже благословіння, чи його захищали Ангели. Може й так – сам я їх ніколи не бачив. А проте – навряд чи хоч щось в цьому житті може проявитися без реального впливу людей – і навіть в церкві таке благословіння наступає не інаше, як через посередництво священника, який здійснює службу. Священники на майдані були, але не тільки ...

Вже може й з десяток років я знайомий з одним чоловіком вже доволі старшого віку, в якого після 50-ти стали відкриватися деякі незвичайні здібності. Це сталося не за день і не за два, а поступово розвивалося на протязі кількох років. Колись таких людей називали знахарями, чи людьми, здатними робити чудеса, потім – екстрасенсами, зараз офіційна українська медична наука вважає їх біоенергоінформотерапевтами – не знаю, який чиновник від медицини міг придумати таке складне слово, яке практично зовсім неможливо вимовити. Кілька років тому чоловік пройшов обстеження в Києві в спеціальному Центрі нетрадиційної медицини, отримав ліцензію на право проведення медичної практики. Аж ось восени 2004-го я не зміг його знайти. Секретарка сказала, що він поїхав отримувати нову ліцензію. А тоді вибори, революція – було вже не до того ...

Наступного разу побачив його зимою. Але чомусь про нашу революцію, яка тоді тільки-тільки завершилася, він нічого сказати мені не захотів, хоч якась підозра закралася в мене вже тоді – ну не могла ж людина, яка служить добрій справі, залишитися осторонь всіх цих подій. Але ще за півроку, чи трохи більше після того, я вже не пам’ятаю чи вже після відставки Тимошенко, чи ще до неї, він сам зайшов по звичайних житттєвих справах до нас на роботу. Скориставшись нагодою, я тут же завів його в вільний кабінет, притиснув до стінки – і запитую:

- Скажіть, а в нашого Президента все нормально з головою? Може це йому отруєння наслідки дало? -

він помовчав. Тоді каже:

- Ні, не нормально! - той, хто в реальному житті стикався з такими людьми, знає, що зняти інформацію про когось на відстані для них не становить серйозної проблеми. Тоді я ще раз перепитую:

- Це наслідки отруєння?

- Ні! – відповідає він і розказує ту історію, про яку я вже частково знав з інших джерел – про існування секретних лабораторій психотропного впливу КГБ десь на Уралі. Ну і тоді вже проговорився, що він і «його команда», як він висловився, таки були в ті дні на Майдані. Скільки їх є на всю Україну?

Крім нього я знаю ще двох, але навряд чи всього разом набереться більше десятка. Тоді, в тих умовах, Майдан вдалося відстояти від провокацій недобрих сил. До того ж, зауважте, мова не йде про те, що «біло-голубі» були втіленням Зла – вони відстоювали свої інтереси і єдине, що їх відрізняло в гіршу сторону від помаранчевих – це їхня більша прихильність до матеріальних цінностей і більша обмеженість уявлень. А відповідно – і нездатність повірити в щось поза межами таких своїх уявлень.

Пояснив він мені також і те, чому з січня-лютого ситуація в Україні знову пішла на погіршення – всі ці люди роз’їхалися по домівках, тому що в кожного з них своя сім’я і свої справи. А проте, такими ж методами людям розуму все-одно не добавиш – можна звільнити його від чужого впливу, але неможливо зробити людину розумною, якщо вона сама того не захоче і сама не захоче докладати до того ніяких зусиль, чи не так?

Тому одне діло – виграти революцію, а зовсім інше – знати, що робити після цього. Хоча, звичайно тут, як і в ситуації з Аріелем Шароном ми з вами ніяк не зможемо перевірити правдивість таких тверджень хоч і для мене особисто вони багато що прояснили – а то я все ніяк не міг зрозуміти, як це міг президент Росії поставити на настільки непрохідного кандидата і чому він настільки був впевнений в його перемозі навіть тоді, коли всі вже говорили про зворотнє.

Але це так – кожен може зробити якісь свої висновки з цієї історії, от тільки одне мене тепер насторожує – чи не повториться ця ж історія знову ще колись в майбутньому, чи готовою буде наша держава і далі протистояти чужому впливу тільки за допомогою невеликої групи обдарованих ентузіастів, якщо в нашого сусіда, чи може навіть і не в одного, такі розробки ведуться на державному рівні? Так може не тільки донецьким, але і всім нам треба спробувати заглянути трохи далі за межі наших звичних уявлень?

Ігор Лубківський
2006 р.