Ігор Лубківський

Нова ідеологія.doc

10 Nov 09 08:39:37 GMT

Нарешті дописана книга по ідеології солідаризму. Три роки життя пішло на неї. Була колись така тема на форумі сайту Тимошенко - "Ідеологія в подарунок" - так ось, це вона. Правда тепер вже немає цього форуму, а самій Тимошенко цей подарунок і близько не виявився потрібним. Може й на краще?

НАЦИЗМ І БІЛЬШОВИЗМ

21 Apr 08 12:49:05 GMT

ІСТОРИЧНІ ПІДСТАВИ ДЕКОМУНІЗАЦІЇ

18 липня 2001 р. на прес-конференції у Кремлі Президент Росії Володимир Путін наголосив, що він проти поховання тіла Леніна. Бо, за його словами, це образило б ціле покоління, виховане на комуністичних ідеалах... Ну а про історичні образи покоління, чиї діди і батьки загинули в ГУЛАЗі, В. Путін, вочевидь, просто не подумав...

Отже, усі розпочаті ще під час горбачовської «перебудови» палкі розмови про поховання на звичайному цвинтарі мумії «вождя світової революції», по суті, завершилися нічим. Це є прямою вказівкою на те, що в Росії годі чекати офіційного засудження «теорії і практики» марксизму-ленінізму (про що знов-таки дуже багато говорилося за правління незабутнього «Горбі»). І, залишаючись у Мавзолеї, тіло Леніна і надалі слугуватиме наочним символом злочинної ідеології, вселяючи в старих людей надію на повернення у минуле, а в молодих — цинічну зневіру у тому, що від цього минулого можна буде колись по-справжньому відкараскатися...

Можуть сказати, що, мовляв, розпочата в «перебудову» Віталієм Коротичем атака на ленінський більшовизм і сталінщину уже давно втратила актуальність. СРСР загинув, на його руїнах буяє нова епоха... Кому він потрібен, отой більшовизм? Хіба що «старому поколінню», яке не грає зараз ніякої реальної суспільної ролі... Але це не так. Ленінізм-сталінізм і досі живе у свідомості не лише стариків, а й функціонерів владних структур пострадянських країн, — тих самих структур, які й творять реальну державну політику сьогодення. Отож до справжньої нової епохи у нас ще досить далеко. І проблема розвінчання (зокрема, на основі десятиліттями замовчуваних автентичних документів) та офіційного засудження комуністичної ідеології зберігає усю свою гостроту.

1. БІЛЬШОВИЦЬКИЙ ТЕРОР У РОСІЇ

У 1903 році на світову політичну арену виступив більшовизм — найзлочинніша ідеологія усіх часів і народів, яка коштувала людству десятків мільйонів жертв у ХХ столітті і яка збирає свої криваві жнива й дотепер. Її творцем, теоретиком був Володимир Ульянов (Ленін), а найжорстокішим та найцинічнішим провідником у життя — Лейба Бронштейн (Лев Троцький).

Захопивши владу в Росії шляхом збройного перевороту, Ленін і Троцький вдалися до нечуваних репресій. У кінці 1917 року відомий революціонер Г. Соломон (Ісецький) розмовляв з Леніним. Ось що він почув від «вождя»: «Помните, того Ленина, которого вы знали десять лет назад, больше не существует. Я буду беспощаден ко всему, что пахнет контрреволюцией!.. И против контрреволюционеров, кто бы они не были, у меня имеется товарищ Урицкий…». «В словах его, взгляде, — згадував Соломон, — я почувствовал явную неприкрытую угрозу полупомешанного человека… Какое-то безумие тлело в нем» .

Безумство Леніна не забарилося виявитися у його жахливих наказах: «Ссылайте на принудительные работы в рудники»; «Наводите массовый террор»; «Запирайте в концентрационные лагеря»; «Отбирайте весь хлеб и вешайте кулаков»; «Без идиотской волокиты и, не спрашивая ничьего разрешения, расстреливайте, расстреливайте, расстреливайте» .

І в підвалах ВЧК вдень і вночі провадилися масові розстріли. Кров лилася рікою... Доходило просто до диких речей. Так, за свідченням Зінаїди Гіппіус (до речі, ніким не спростованим досі), м’ясом розстріляних китайці-інтернаціоналісти годували звірів у зоопарку та торгували на ринку ...

У січні 1918 року, під час апофеозу більшовицького терору, Патріарх Московський і Всієї Русі Тихон публічно піддав більшовиків анафемі, кажучи: «Опомнитесь, безумцы, прекратите ваши кровавые расправы. Ведь то, что творите вы, не только жестокое дело: это поистине дело сатанинское, за которое подлежите вы огню геенскому в жизни будущей — загробной и страшному проклятию потомства в жизни настоящей — земной» .

Але більшовицьких вождів ніщо вже зупинити не могло. В боротьбі за владу Ленін і Троцький вдалися до організації штучного голоду. Застосування голоду як зброї «вождь» теоретично обґрунтував у статті «Сумеют ли большевики удержать власть», написаній ще до жовтневого перевороту: «Хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность является в руках пролетарского государства, в руках полновластных советов самым могучим средством учета и контроля... Это средство контроля и принуждения к труду посильнее законов конвента и его гильотины. Гильотина только запугивала, только сламывала активное сопротивление... Нам этого мало. Нам надо не только запугать капиталистов в том смысле, чтобы чувствовали всесилие пролетарского государства и забыли думать об активном сопротивлении ему. Нам надо сломать и пассивное, несомненно еще более опасное и вредное сопротивление. Нам надо не только сломать какое бы то ни было сопротивление. Нам надо заставить работать в новых организационных государственных рамках. И мы имеем средство для этого... Это средство — хлебная монополия, хлебная карточка, всеобщая трудовая повинность».

Спочатку «пролетарську методику» випробували на двох основних містах, — Петроград і Москву посадили на голодний пайок. Сто грамів хліба на день... Дикі черги за цими ста грамами... Це тоді, коли Лариса Рейснер (письменниця, політпрацівник Червоної армії), наприклад, жила, займаючи будинок з прислугою, приймаючи ванни з шампанського та влаштовуючи звані вечори, а Зинов’єв, який приїхав у дні революції з-за кордону охлялий, мов бездомний пес, так розжирів, що його поза очі стали називати «ромовою бабою»... І в той же час Троцький цинічно заявляв: «Це не голод. Коли Тіт брав Єрусалим, євреївські матері їли своїх дітей. Ось коли я заставлю ваших матерів їсти своїх дітей, тоді ви можете прийти і сказати: “Ми голодуємо”» .

Р. Локкарт, який представляв у Росії англійський уряд, 10 листопада 1918 року писав на батьківщину Дж. Клерку: «Любий сер Джордж, наступне може бути цікавим для п. Бальфура:

1. Більшовики запровадили правління насильством та придушенням, яке не можна порівняти з будь-якою відомою історії автократією. <...>

4. Найтяжчі злочини були вчинені більшовиками проти їхніх соціалістичних опонентів. Із незліченних страт, здійснених більшовиками, велика частка випала на голови соціалістів, які все життя віддали боротьбі зі старим режимом, але зараз оголошені контрреволюціонерами...

5. Більшовики скасували навіть найпримітивніші форми правосуддя. Тисячі чоловіків і жінок були розстріляні навіть без посміховиська над судом. Тисячі кинені гнити у в’язницях в умовах, порівняння для яких треба шукати лише у найжахливіших літописах індійської або китайської історії.

6. Більшовики запровадили варварські катування. Допит ув’язнених часто відбувається з револьвером, приставленим до голови нещасного в’язня.

7. Більшовики запровадили одіозну практику взяття заручників. Ба навіть гірше того, вони б’ють по своїх супротивниках через членів їхніх родин — жінок. До недавнього часу в Петрограді друкувався довгий список заручників. БІЛЬШОВИКИ ЗАХОПИЛИ ДРУЖИН ТИХ ЛЮДЕЙ, ЯКИХ ВОНИ НЕ ЗМОГЛИ ЗНАЙТИ, І КИНУЛИ ЖІНОК У В’ЯЗНИЦЮ ДОТИ, ДОКИ НЕ З’ЯВЛЯТЬСЯ І НЕ ЗДАДУТЬСЯ ЧОЛОВІКИ... <...>

9. Відверто висловлювана амбіція Леніна — запалити громадянську війну по всій Європі. Кожна промова Леніна — заперечення конституційних методів і вихваляння доктрини фізичного насильства. Маючи таку мету, Ленін здійснює систематичне знищення стратами та організованим голодом будь-якої форми опозиції більшовизму. Система “терору” скерована голов
ним чином на лібералів та не-більшовицьких соціалістів, яких Ленін вважає найнебезпечнішими опонентами» .

В унісон з Леніним виступав і Троцький: «Уступчивость, мягкотелость история никогда нам не простит. Если до настоящего времени нами уничтожены сотни и тысячи, то теперь пришло время создать организацию, аппарат, который, если понадобится, сможет уничтожать десятками тысяч. У нас нет времени, нет возможности выискивать действительных, активных наших врагов. Мы вынуждены стать на путь уничтожения, уничтожения физического всех классов, всех групп населения, из которых могут выйти возможные враги нашей власти... Есть только одно возражение, заслуживающее внимания и требующее пояснения. Это то, что уничтожая массово, и прежде всего интеллигенцию, мы уничтожаем и необходимых нам специалистов, ученых, инженеров, докторов. К счастью, товарищи, за границей таких специалистов в избытке. Найти их легко. Если будем им хорошо платить, они охотно приедут работать к нам...» .

Третій більшовистський лідер, Григорій Зинов’єв (Гершель Апфельбаум), у публічній промові в Петрограді був ще відвертішим: «Ми повинні привернути до себе 90 млн зі 100 млн населення Радянської Росії. Що ж до решти, то з ними нема про що говорити. Їх треба знищити» .

І ці теоретичні «розробки» планомірно проводилися в життя. Із листа Ф. Дзержинського Леніну від 19 грудня 1919 року: «В районе Новочеркасска удерживается в плену более 200 тысяч казаков войска Донского и Кубанского. В городах Шахты и Каменске — более 500 тысяч казаков. Всего в плену около миллиона человек. Прошу санкции». На листі резолюція Леніна: «Расстрелять всех до одного, 30 декабря 1919 года» .

На тих, що залишалися жити, чекала доля рабів. У 1920 році Троцький запропонував перетворити країну на величезний концентраційний табір, вірніше — на систему таборів. Досить почитати матеріали IX з’їзду партії та виступи Троцького. В них він виклав небачену в історії людства програму, сутність якої в тому, що робітники та селяни повинні бути поставлені в становище мобілізованих солдатів. Із цього контингенту формуються трудові частини за принципом військових частин. Кожна людина зобов’язана вважати себе солдатом праці, котрий не може вільно розпоряджатися собою. Якщо дано наряд перекинути його в інше місце, він повинен виконати цей наказ. Якщо не виконає — буде дезертиром, і його треба знищити... IX з’їзд у принципі затвердив ці троцкістські постулати. Отак через безкарне лиходійство людське життя в «країні рад» до 1920 року взагалі вже нічого не було варте...

У війні проти власного народу більшовицькі керманичі не зупинялися ні перед чим. Навіть перед застосуванням бойових отруйних газів для розправ з протестуючими селянами. Ось наказ Тухачевського від 12 червня 1921 року:

«Для немедленной очистки лесов приказываю:

1. Леса, где прячутся бандиты, очистить ядовитыми газами; точно рассчитать, чтобы облако удушливых газов распространялось по всему лесу, уничтожая все, что в нем пряталось.
2. Инспектору артиллерии немедленно подать на места потребное количество баллонов с ядовитыми газами и нужных специалистов».

2. СВІТОВА РЕВОЛЮЦІЯ

Але більшовицькі лідери не обмежувалися тільки Росією та іншими країнами, які виникали в той час на руїнах царської імперії. Вони намагалися розпалити світову революцію і захопити владу в планетарному масштабі. Наприкінці 1918 — на початку 1919 рр. було зроблено спробу на плечах відступаючих німецьких військ «звільнити» Білорусь і Прибалтику. Агресію вдалося відбити. У 1919 році були здійснені революції в Угорщині (21 березня — Угорська Радянська республіка), Німеччині (7 квітня — Баварська Радянська республіка) та Словаччині (червень — Словацька Радянська республіка). Ці авантюри зрештою провалилися, але Ленін, Троцький, Зинов’єв не заспокоювалися.

У серпні 1919 року Троцький звернувся до ЦК РКП(б) з секретним листом, в якому пропонував здійснити військову інтервенцію в Індію, щоб розпалити там революцію. В лютому 1920 року була вчинена військова агресія проти незалежної Азербайджанської Республіки. Ленін тоді телеграфував: «28.II.1920 г. Шифром Смилге и Орджоникидзе. Нам до зарезу нужна нефть, обдумайте манифест населению, что мы перережем всех, если сожгут и испортят нефть и нефтяные промыслы… Ленин» .

Улітку 1920 року Червона Армія провела воєнні операції в Персії та Ірані. Тоді ж відбувся загальновідомий похід у Польщу, який закінчився безславною поразкою більшовиків. Але ця невдача не зупинила підпалювачів світової революції, і наприкінці серпня радянські війська Туркестанського фронту поклали край незалежності Бухарського емірату, де була проголошена Бухарська Народна Республіка. За еміратом настала черга Республіки Вірменії випробувати на собі «допомогу» Червоної Армії, і 2 грудня Вірменія була завойована. У 1921, 1923 та 1925 рр. знову були вчинені невдалі спроби збурити революцію в Німеччині. У 1936 році більшовицькі «радники» взяли участь у громадянській війні в Іспанії. На особистому рахунку т. зв. «лєтучіх отрядов НКВД», які діяли тут, — тисячі й тисячі невинних жертв...

3. «ІМПЕРІЯ СМЕРТІ»

У січні 1933 року законним шляхом до влади в Німеччині прийшов Адольф Гітлер. У 1933-34 рр. кілька тисяч німецьких комуністів були відправлені на «перевиховання» в концтабори. 30 червня 1934 року Гітлер жорстоко придушив опозицію, яку очолював керівник штурмових загонів Ернст Рем. У т. зв. «ніч довгих ножів» за наказом фюрера було заарештовано і розстріляно без суду 85 осіб, серед них — Рема, двох колишніх генералів — фон Бредова і фон Шлейхера, а також політичного супротивника Гітлера — Георга Штрассера .

Останній епізод дослідники історії Третього Рейху подають як «необмежений нацистський терор, який охопив Німеччину». Однак у порівнянні з СРСР гітлерівський терор просто «незручно» називати «необмеженим». Ось факти.

У 1989 році відомі радянські дослідники фашизму і Третього Рейху Д. Мельников і Л. Чорна випустили свою чергову книгу «Империя смерти: Аппарат насилия в нацистской Германии, 1933—1945». Автори розглядають «не германський фашизм у цілому, а фашистський апарат насильства: СС, СД, гестапо, дивізію “Мертва голова”, ейнзацтгрупи, зондеркоманди та інші терористичні органи, створені нацистськими карателями спочатку для застрашення німецького народу і розгрому усіх його прогресивних сил, передусім німецьких комуністів, а надалі для знищення та поневолення мільйонів людей, які опинилися на тимчасово окупованих германським вермахтом територіях. Усі ці органи та установи, породжені нацизмом, ми назвали “імперією смерті”» .

1926
населення 1939
населення % зміни
СРСР 147,027,900 170,557,100 +15.7
росіяни 77,791,100 99,591,500 +28.0
білоруси 4,738,900 5,275,400 +11.3
українці 31,195,000 28,111,000 - 9.9
Джерело: Козлов В. И. Национальности СССР: этнодемографический обзор. – Москва, 1975. – с. 249.

Посилаючись на свідчення Геральда Пельхау — в’язничного священика, який у 1963 році випустив книгу «Порядки в середовищі переслідуваних», — автори подають таку статистику виконаних у Німеччині смертних вироків: «У 1933 р. були страчені 53 чол., у 1934-му — 97, у 1935-му — 81, у 1936-му — 85, у 1937-му — 99, у 1938-му — 215». За даними міністерства юстиції, наведеними на тій же сторінці, кількість страчених виглядає так: «...у 1937-му р. були страчені 86 чол., у 1938-му — 99, у 1939-му — 123» . При цьому треба зважити на те, що справи всіх цих людей розглядалися в судах, їх засуджували до страти і вироки виконувалися у встановленому законом порядку. Звісно, усім зрозуміло, що являли собою гітлерівські суди. І все-таки, як видно з наведених даних, їхній терор годі навіть порівнювати з практикою тодішнього Радянського Союзу, де масові репресії були незрівняно масштабнішими і дуже часто — абсолютно беззаконними, взагалі без будь-якого натяку на дотримання бодай формальних судово-процесуальних норм...

Відомий західний дослідник Роберт Конквест писав: «Колективізація і голодомор 1929—1933 років — ця чи не найжахливіша соціальна катастрофа нашого століття — призвела до більших жертв, ніж перша світова війна. То й була справжня війна радянського режиму проти власного народу , відлуння якої чутно й дотепер. <…> ...У радянському варіанті із зрозумілих причин озброєною була тільки одна сторона, й майже всі втрати — як і слід було очікувати в такому випадку — припали на частку іншої сторони. Більше того: до числа цих жертв нарівні з чоловіками потрапляли й жінки, діти та люди похилого віку. <…> У 1970-ті роки радянський демограф-дисидент М. Максудов зазначав, що “не менше трьох мільйонів дітей, народжених між 1932 і 1934 роками, вмерли від голоду”. Інший радянський дослідник у розмові з Левом Копелєвим оцінив число померлих від голоду дітей у 2,5 млн. Із цього ми можемо робити логічний висновок, що з 7 млн померлих від голоду близько 3 млн були діти, і в більшості малі діти» .

Породжений голодомором канібалізм не був рідкістю тоді в Україні — найбагатшій країні Європи! 25 травня 1933 року Карлсон — заступник начальника українського ГПУ — надіслав секретну директиву співробітникам ГПУ та головним прокурорам, в якій говорилося, що, оскільки канібалізм не підпадає під жодну статтю Кримінального Кодексу, всі справи, пов’язані з канібалізмом, необхідно надсилати в місцеві органи ГПУ. Член Політбюро ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич восени 1933 року цинічно констатував: «Безжальна боротьба відбувається між селянством і нашим урядом. Це боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік був роком перевірки нашої сили та їхньої витривалості. Потрібний був голод, щоб показати їм, хто тут господар. Це коштувало мільйонів жертв, але колгоспна система має тут залишитися навіки. Ми виграли війну» .

Масові репресії не вщухали ні на день, і навесні 1937 року кремлівському керівництву довелося вирішувати, що робити з в’язнями, чий строк закінчувався, а їхнє звільнення було небажаним для режиму. Вихід знайшли в масовій «чистці» таборів та в’язниць. У ході цього «великого терору» було виконано близько 30 тисяч смертних вироків .

Можна наводити й далі безліч прикладів бузувірств радянської влади, але ми зараз обмежимося ще тільки одним. 16 жовтня 1937 року начальник управління НКВС по Ленінградській області надіслав секретне доручення капітану Матвєєву. Капітанові наказувалося розстріляти людей, засуджених особливою трійкою УНКВС Ленінградської області. Згідно з копіями протоколів засідань трійки, розстрілові підлягали 1116 осіб, утримуваних у Соловецькій тюрмі особливого призначення (СТОП). Рішення про «чистку» СТОПу ухвалила трійка під головуванням начальника УНКВС по Ленінградській області Леоніда Заковського (справжнє ім’я Генріх Штубіс), — того самого, який похвалявся, що й самого Карла Маркса примусив би зізнатися в роботі на Бісмарка. В’язні були етаповані морем в Кемь, потім залізницею до Мєдвєжьєгорська — столиці Бєломорканала ім. Сталіна. Із місцевого слідчого ізолятора зв’язаних смертників відвозили до місця страти автомашинами. Капітан держбезпеки Матвєєв особисто, іноді за участю помічника коменданта Алафера, розстрілював щоденно від 180 до 265 в’язнів. З револьвера. В потилицю. Стріляли п’ять днів. Вбили 1111 чоловік . Я перечитав багато матеріалів Нюрнберзького процесу, але не знайшов жодного (!) свідчення про таку фанатичну енергійність якогось гестапівця чи есесівця...

ПОГОВОРИМО ТЕПЕР ПРО ЗВ’ЯЗКИ БІЛЬШОВИКІВ І ГІТЛЕРІВЦІВ.

У бесіді з Раушнінгом у 1932 році Гітлер сказав: «Узагалі-то між нами та більшовиками більше об’єднуючого, ніж роз’єднуючого. З дрібнобуржуазного соціал-демократа та профспілкового бонзи ніколи не вийде справжнього націонал-соціаліста, а з комуніста — завжди» . Гітлер знав, що каже. Коли він прийшов до влади, багато комуністів перекинулися до НСДАП. До речі, якщо соціал-демократ вступав до лав НСДАП, то йому була потрібна рекомендація двох членів цієї партії. А для комуністів таких рекомендацій не вимагалося...

Та повернімося в березень 1919 року. Із меморандуму Ллойд-Джорджа, врученого Версальській Раді Чотирьох: «Революція знаходиться у своєму початку. В Росії панує шалений терор. Уся Європа просякнута революційним духом... Найбільшу небезпеку для сучасного становища я убачаю в можливості союзу Німеччини з Росією. Німеччина може надати свої багатства, свій досвід, свої великі організаційні здібності у розпорядження фанатиків-революціонерів, які мріють про завоювання світу більшовизмом силою зброї... Якщо це здійсниться, уся східна Європа буде втягнута у більшовицьку революцію, і через рік перед нами буде під командою німецьких генералів та інструкторів багатомільйонна червона армія, споряджена німецькими гарматами і кулеметами та готова до нападу на західну Європу » .

Чи то Ллойд-Джордж був геніальним пророком, чи то він мав досить певні розвідувальні дані, але в той час, коли він писав меморандум, у берлінській тюрмі Моабіт сидів заарештований Карл Радек, котрий розробляв там ідею секретного співробітництва між Червоною Армією та рейхсвером. У його камеру, названу потім «політичним салоном Радека», приходило багато політиків та військових діячів. «Місія Радека в Берліні в січні 1919 року стала продовженням ленінської брестської політики, скерованої на союз з Німеччиною. Фундаментом цього блоку були дореволюційні таємні германсько-більшовицькі стосунки. Її (ленінської політики. — Ред.) майбутнім стали Рапалльський договір, секретне радянсько-германське співробітництво, яке успішно підривало версальську систему. Її апогеєм став радянсько-германський пакт про розділ Європи, підписаний у 1939 році Молотовим і Ріббентропом» .

Останні рядки з щоденника Теодора Лібкнехта, брата Карла Лібкнехта: «Лінія політичних стосунків між Німеччиною та Росією, яка веде від Брест-Литовська до 23 серпня 1939 року та 22 червня 1941 р., зовні така химерна, а насправді абсолютно пряма, — це лінія таємної угоди, злочинної змови!» .

У 1992 році російські дослідники Ю. Дьяков та Л. Бушуєва випустили збірник доти неопублікованих документів. Автори, зокрема, пишуть таке: «У истоков союза с рейхсфером с советской стороны стояли высшие партийные и государственные деятели, известные военачальники, сотрудники ВЧК (ГПУ) и различных наркоматов: В. И. Ленин, Л. Д. Троцкий, М. В. Фрунзе, Ф. Э. Дзержинский, И. В. Сталин, К. Б. Радек, Г. В. Чичерин, Л. Б. Красин, Н. Н. Крестинский, В. В. Куйбышев, Э. М. Склянский, К. Е. Ворошилов, М. Н. Тухачевский, А. И. Егоров, И. П. Уборевич, А. И. Корк, И. С. Уншлихт, И. Э. Якир, Я. К. Берзин, Я. М. Фишман и другие. С немецкой стороны — представители страны и рейхсфера: Г. фон Сект, Й. Вирт, У. Брокдорф-Ранцау, В. Ратенау, П. фон Хассе, К. фон Гаммерштейн-Экворд, В. Гренер, В. фон Бломберг и другие» .

На початку 1921 року в Москві побував Вальтер Ніколаї, колишній начальник військової розвідки Німеччини, який зустрічався з більшовицькими лідерами, в тому числі зі своїм агентом Володимиром Ульяновим. Військово-технічне співробітництво Росії й Німеччини налагоджувалося. Ба навіть більше того — розгорталася також і політична співпраця.

Свідчить Вальтер Кривицький, радянський військовий розвідник: «Когда до нас дошла новость об оккупации Рура французами, группа из пяти-шести сотрудников, в которую входил и я, получила задание немедленно отправиться в Германию. <…> Шли даже переговоры между Радеком и некоторыми лидерами нацистской и националистической партий, к последней принадлежал граф Ревентлов. Основой сотрудничества служил тот факт, что единственным шансом на успех для националистической партии было заключение союза с большевиками против Франции и Великобритании…» .

Запроваджені в ті роки стосунки з багатьма нацистськими діячами успішно продовжувалися і під час і після закінчення другої світової війни. Для прикладу зупинимося на трьох фігурах, якими так пишалася радянська (а тепер російська) розвідка…

«ДРУГ». Народився у 1896, помер у 1989 році. Про його бойові подвиги у першій світовій війні ходили легенди. Додому повернувся з шістьома нагородами, серед яких були «залізний хрест» I-го ступеня і «лицарський хрест з мечами». У 1920 році у мюнхенському салоні Хелени Бехштайн познайомився з Гітлером, а навесні 1927 року заявив йому: «Якщо Ви призначите мене командиром угруповання СА “Ост”, я піду з Вами» . В «Історії російської зовнішньої розвідки» він проходить як Вальтер Стеннес, а справжнє його ім’я — Вальтер Франц Марія Штеннес. Радянським агентом став у 1930-х роках.

«БРАЙТЕНБАХ». Справжнє ім’я — Віллі (Вільгельм. — Ред.) Леман; народився у 1884 році в Саксонії. Під час першої світової війни виявив себе досвідченим контррозвідником. У 1920-х роках встановив оперативні контакти з радянською розвідкою. У квітні 1934 року відділ, в якому працював Леман, увійшов до складу гестапо. 20 квітня 1934 року Лемана підвищили у званні та прийняли в СС. У грудні 1942 року внаслідок недбалості московського Центру він був викритий і загинув у гестапо.

«ПАУЛЬ» (Хайнц Пауль Йохан Фельфе). Народився в 1918 році у Дрездені у сім’ї поліцейського. У 13 років вступив до гітлерюгенду, а в 17 його зараховують до одного з підрозділів СС. Вивчившись на криміналіста, Фельфе до 1943 року служив у канцелярії гауляйтера Саксонії в Дрездені. У 1943 році у званні оберштурмфюрера СС очолив в IV управлінні (зовнішня розвідка) РСХА відділ по Швейцарії. У 1944 році під його керівництвом у цій країні проводилася операція з обміну фальшивих фунтів стерлінгів, виготовлених у концтаборі Заксенхаузен. У 1950 році Фельфе був завербований радянською розвідкою; з 1951 року працював в «Організації Гелена», у 1958 очолив управління контррозвідки БНД. У листопаді 1962 року був викритий та заарештований. У 1963 році був засуджений до 14 років тюремного ув’язнення, але через шість років його обміняли на шістьох німців, утримуваних в СРСР. Залишивши дружину і дітей у ФРН, Фельфе влаштувався у Східному Берліні і став викладати криміналістику в університеті Гумбольдта. «Мені було абсолютно зрозуміло, що сподівання на майбутнє треба пов’язувати саме з Радянським Союзом, а не із Сполученими Штатами», — написав він у своїй (схваленій радянською розвідкою) автобіографічній книзі «На службі у супротивника» («In Service of the Adversary», 1986) .

Але все те були оперативні стосунки, які таємно налагоджувалися окремими радянськими дипломатами та розвідниками. А Москва прагнула «дружити» цілими організаціями...

11 листопада 1938 року в Москві була підписана Генеральна угода між Головним управлінням державної безпеки НКВС СРСР та Головним управлінням безпеки (гестапо) Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини. Згідно з цією угодою сторони домовлялися про співпрацю та взаємодопомогу:

«…§ 1. п. 1. Стороны видят необходимость в развитии тесного сотрудничества органов государственной безопасности СССР и Германии во имя безопасности и процветания обеих стран, укрепления добрососедских отношений, дружбы русского и немецкого народов, совместной деятельности, направленной на ведение беспощадной борьбы с общими врагами, ведущими планомерную политику по разжиганию войн, международных конфликтов и порабощению человечества...

§ 2. п. 2. Стороны поведут совместную борьбу с общими основными врагами: международным еврейством, его международной финансовой системой, иудаизмом и иудейским мировоззрением; дегенерацией человечества, во имя оздоровления белой расы и создания евгенических механизмов расовой гигиены.

п. 3. Виды и формы дегенерации, подлежащие стерилизации и уничтожению, стороны определили дополнительным протоколом № 1, являющимся неотъемлемой частью настоящего соглашения...» .

23 серпня 1939 року було підписано пакт Молотова—Ріббентропа, додатком до якого були секретні протоколи. 1 вересня Вермахт вдерся у Польщу, 3 вересня Англія і Франція оголосили Німеччині війну. 17 вересня Червона Армія розпочала бойові дії проти Польщі. Під час польської кампанії Вермахт і Червона Армія проводили спільні бойові операції. Польський гарнізон Брестської фортеці під командуванням генерала К. Лісовського відбив усі атаки Гудеріана. Допомогла важка артилерія Кривошеїна, яка обстрілювала фортецю протягом двох діб безперервно. На тираспольському мості через Буг зустрілися і обійнялися солдати Ковальова і Гудеріана...

З нагоди славної перемоги в Бресті відбувся грандіозний військовий парад. Під хвилюючі звуки Бранденбурзького маршу чіткими рядами пройшли радянські та німецькі вояки. Приймаючи парад, на трибуні поруч стояли генерал Гейне Гудеріан та комбриг Семен Кривошеїн .

На територіях, окупованих Вермахтом і Червоною Армією, здійснювалися масові репресії та розстріли польської інтелігенції, державних службовців, військовиків, духовенства. У березні 1940 року в Кракові відбувся перший спільний «симпозіум» НКВД—гестапо. Серед багатьох проблем, які потребували координації, обговорювалося і питання про подальшу долю польських військовополонених. Сторони обмінялися списками осіб, котрі підлягали ліквідації . Навесні і влітку на території генерал-губернаторства була проведена «Акція АБ», в ході якої було знищено близько 3500 польських діячів науки, культури та мистецтва .

Треба відзначити, що під час цих спільних «акцій» радянські карателі діяли набагато масштабніше, ніж німці. З нещодавно розсекречених матеріалів «ОСОБОЙ ПАПКИ» дізнаємося, що «в Комитете государственной безопасности при Совете Министров СССР с 1940 года хранятся учетные дела и другие материалы на расстрелянных в том же году пленных и интернированных офицеров, жандармов, полицейских, осадников, помещиков и т. п. лиц бывшей буржуазной Польши. Всего по решениям специальной тройки НКВД СССР было расстреляно 21.857 человек, из них: в Ка-тынском лесу (Смоленская область) 4.421 человек, в Старобельском лагере близ Харькова 3.820 человек, в Осташковском лагере (Калининская область) 6.311 человек и 7.305 человек были расстреляны в других лагерях и тюрьмах Западной Украины и Западной Белоруссии. Вся операция по ликвидации указанных лиц проводилась на основании Постановления ЦК КПСС от 5-го марта 1940 года».

Масові репресії були застосовані також до населення Західної України та Західної Білорусі. Навесні 1940 року звідти до Казахстану були депортовані близько 25 тисяч сімейств, а також тисячі біженців. Про масштаби репресій можна судити з того, що для перевезення депортованих виділили 81 ешелон по 55 вагонів у кожному .

Співробітництво між НКВС та гестапо продовжувалося і розширювалося. До літа 1941 року радянські органи передали в Німеччину близько 4 тисяч осіб, і серед них — членів сімей заарештованих в СРСР та розстріляних німецьких комуністів , а також німецьких робітників, які в роки економічної кризи на Заході перебралися до «країни рад». Більшість з них гестапо відправило до концтаборів. У свою чергу, нацисти депортували в СРСР осіб, яких розшукував НКВС . Це співробітництво відбувалося під гаслом, як казали тоді в СРСР, «дружбы народов, сцементированной кровью». Кривава «дружба» закінчилася на світанку 22 червня 1941 року, коли вчорашні спільники і союзники зійшлися у смертельному двобої...

4. НЮРНБЕРЗЬКИЙ ЕПІЛОГ

Друга світова війна завершилася повним розгромом Німеччини, і країни-переможці почали готувати суд над керівниками Третього Рейху. «Ідею судового розгляду висунув Радянський Союз. Англія та Франція вважали, що фашистських ватажків треба стратити без суду і слідства» .

18 жовтня 1945 року Трибуналові пред’явили Обвинувальний висновок стосовно ряду підсудних — керівників та членів імперського кабінету, націонал-соціалістичної партії та її охоронних та штурмових загонів (СС, СД, СА), державної таємної поліції, генерального штабу та верховного головнокомандування німецьких збройних сил. 1 жовтня 1946 року Трибунал виніс вирок, згідно з яким 12 чоловік були засуджені до смертної кари через повішення, семеро — до різних строків тюремного ув’язнення, троє виправдані. В ніч на 16 жовтня вирок було виконано...

А тепер запитаємо: чи був по-справжньому справедливим цей суд? Чи було покаране зло? І чи запобіг Нюрнберзький процес виникненню і поширенню зла у майбутньому? Тепер, через 55 років, ми можемо відповісти на всі ці запитання однозначно: ні, ні і ще раз ні!

Вивчення матеріалів Нюрнберзького процесу в Радянському Союзі жорстко обмежувалося. Англійською мовою матеріали процесу були видані у 116 томах. Російською мовою в 1952, 1954 та 1955 рр. випустили двотомне видання. За часів Хрущова (в 1960 році) випустили семитомну збірку матеріалів, за Брєжнєва (в 1966 році) — тритомну. На цьому була поставлена крапка. Усі видання включали в себе тенденційно дібрані витяги з офіційних документів, але містилася і свідома дезінформація, — наприклад, стосовно розстріляних у Катині (та інших радянських концтаборах) полонених польських офіцерів. Провину за це радянська сторона покладала на німців, і хоча Трибунал не включив цей злочин в офіційне обвинувачення, радянські сфальсифіковані документи увійшли до згаданих збірок . Допитливих заспокоювали тим, що років через 100—200, «коли прийде час», матеріали Нюрнберзького процесу будуть частково розсекречені.

Склалася цікава ситуація — увесь світ може ознайомитися з матеріалами процесу, виданими англійською мовою, а в СРСР це є секретом. Що ж у цих матеріалах було такого, чого боялися комуністи? Віктор Суворов радить на цю тему прочитати статтю А. Плутника «Тайны Нюрнбергского процесса не раскрыты и 50 лет спустя» . Приєднуюся до його поради...

Ініціатором і головним режисером Нюрнберзького процесу був Сталін. «Вірний учень Леніна», який набагато перевершив свого Вчителя у масових вбивствах, Сталін знищив стільки людей, скільки Гітлерові навіть не снилося у його найкривавіших снах. Задовго до приходу Гітлера до влади у сталінському СРСР уже були знищені мільйони чоловік...

Радянським людям казали, що нацистів треба судити за те, що вони нападом на Польщу розв’язали другу світову війну. Але ж справжнім початком війни став пакт Молотова—Ріббентропа! Сталін разом з Гітлером розгромили і розчленували Польщу. За своєю масштабністю, жорстокістю та кількістю жертв каральні акції НКВС на приєднаних західноукраїнських та західнобілоруських землях набагато перевершували аналогічні акції СД та гестапо.

У своєму заключному виступі на Нюрнберзькому процесі обвинувач від США сказав: «Ми не повинні забувати, що вбивство беззахисного військовополоненого є не тільки порушенням правил війни. Це просто вбивство. Вбивство у своїй суті залишається вбивством, незважаючи на те, ідеться лише про одну жертву або про 50, або про 90 000 жертв Олендорфа» . А комуністичні кати забили десятки тисяч польських військовополонених, і цей злочин досі залишається без покарання...

Радянським людям казали, що Сталін організував процес, щоб засудити нацистів за концтабори. Ну, це взагалі просто нонсенс. У справі організації концтаборів Гітлер та Гіммлер були «вірними ленінцями», скромними послідовниками Троцького, Зинов’єва, Сталіна, Антонова-Овсієнка, Бухаріна, Ягоди, Бермана, Єжова, Берії... До речі, коли нацистів судили і вішали в Нюрнберзі, їхні концтабори зовсім не порожнювали, — їх включили до системи ГУЛАГу, і нові в’язні — супротивники «совєтізації» Східної Європи — відбували в них «школу трудового перевиховання»...

З радянської сторони Нюрнберзький процес скеровував А. Вишинський — головний обвинувач на процесах 30-х років, жертвами яких стала майже вся стара більшовицька гвардія. А головним обвинувачем від СРСР був генерал Р. Руденко, який теж заробив свої погони на каральних акціях проти власного народу. І ось з цими сталінськими канібалами представники США, Великобританії та Франції сіли в Нюрнберзі за один суддівський стіл. Тим самим Захід списав усі злочини комунізму і віддав Центральну Європу Сталіну на поталу...

Тож чи можна з огляду на все це казати, що цей суд був справедливим і що зло було покаране? Ідея Нюрнберзького процесу була нібито гуманною та справедливою — в законному порядку покарати злочинців, які винищили мільйони людей. Їх судили і карали, та якось дуже дивно, «вибірково». Ось подивіться: фон Папена, який привів Гітлера до влади, виправдали; винні в конкретних воєнних злочинах Гудеріан і Манштейн... виступали на процесі свідками ; Паулюс, який планував війну проти СРСР і дійшов аж до Сталінграда, — виступав свідком... від СРСР.

Натомість без усяких вагань повісили Ріббентропа. За що? Поміркуймо. Від 1934 року Ріббентроп — спеціальний уповноважений з питань роззброєння, від 1936-го — посол у Великобританії. Багато робив для того, щоб між Німеччиною та Англією не було війни. Від 1938 року — міністр іноземних справ, і Мюнхенські угоди він не підписував (їх підписували глави держав). У серпні 1939 року він підписав Московський пакт Молотова—Ріббентропа. Цей пакт став ключем до другої світової війни, але ж його підписав і Молотов! І Сталін був при цьому присутній.

Так за що ж тоді повісили Ріббентропа? А за те, що він заявив у Нюрнберзі, що війна Радянському Союзу була оголошена. Радянські обвинувачі це категорично заперечували і твердили, що Німеччина напала на СРСР без офіційного оголошення війни. Чому? Тому, що разом з «Нотою міністерства іноземних справ Німеччини радянському уряду» були вручені три додатки: «Доповідь міністра внутрішніх справ Німеччини, рейхсфюрера СС та шефа німецької поліції німецькому уряду про диверсійну роботу СРСР, скеровану проти Німеччини і націонал-соціалізму»; «Доповідь міністерства іноземних справ Німеччини про пропаганду і політичну агітацію радянського уряду»; «Доповідь верховного командування німецької армії німецькому уряду про зосередження радянських військ проти Німеччини». В Нюрнберзі радянські слідчі вимагали від Ріббентропа тільки одного: визнати, що Радянський Союз нападати на Німеччину не збирався; сказати, що Радянський Союз був до війни не готовий і загрози для Німеччини не становив; заявити, що Німеччина офіційно не оголошувала СРСР війни і що ніяких документів з цього приводу не існує. Якби Ріббентроп на попередньому слідстві пристав на радянські пропозиції, то одразу ж був би переведений із підсудних в категорію свідків обвинувачення. Але він стояв на своєму. І його повісили... До речі, Кейтель та Йодль також твердили, що напад на СРСР було вчинено, аби попередити його напад на Німеччину. І їх також засудили та повісили...

Сьогодні вже достеменно доведено, що війна СРСР була оголошена. І всі вищезгадані документи можна читати зараз без усяких перешкод... Тож ми знову запитуємо: чи було на Нюрнберзькому процесі по-справжньому покаране зло? І знову відповідаємо: ні. А навіщо ж тоді був організований сам цей процес? Поміркувати тут можна ось так.

На думку військового розвідника і аналітика Віктора Суворова, Сталіну потрібно було знищити тих, хто звинувачував Радянський Союз у підготовці агресії проти Європи. Але всіх, звісна річ, не знищиш, і до того ж багато з них перебували на територіях, не контрольованих Сталіним. Як же затулити їм пельку? Тільки страхом!

Сталін показав усім колишнім гітлерівським генералам, адміралам, офіцерам та дипломатам: ось Ріббентроп, особисто переді мною не винний. Навпаки, він привіз до Москви такий папір , який я з радістю затвердив підписом довжиною в 58 см. Але я вішаю Ріббентропа, аби він не балакав зайвого.

Ось Кейтель і Йодль: вони на моїй території не воювали, планів проти моєї країни не розробляли, а вигадували фантастичні прожекти походу на Індію. Я їх теж вішаю. З тієї ж причини: аби не балакали зайвого.

А злочинців Манштейна, Гудеріана, Паулюса, Кальдера, Цейтлера і ще тисячі таких же, які діяли проти мене, — милую. І будьте певні, якщо мені легко вішати тих, хто на моїй території не був, то на будь-кого з тих, хто на моїй території був, я зорганізую справу з не меншою легкістю. Збовкніть лишень зайве — і сотні моїх свідків викриють вас в усьому, що потрібне для смертного вироку.

Деякі німецькі генерали правила гри утямили і прийняли. Ось зразок поведінки «понятлівого» генерал-фельдмаршала: «9 января 1946 года Ф. Паулюс обратился с письменным заявлением к Советскому правительству, в котором разоблачал конкретных виновников развязывания Второй мировой войны, рассказывал о допущенных ими зверствах и злодеяниях на оккупированных территориях» . Тямущість Паулюса не залишилася без винагороди. На судовому процесі він, повторимо, виступав як свідок від СРСР! А після засідання головний радянський обвинувач, майбутній Генеральний прокурор СРСР Р. Руденко у своєму робочому кабінеті обідав з Паулюсом і пригощав його горілкою . Картина прямо-таки фантасмагорична...

5. ДЕНАЦИФІКАЦІЯ…

Людське уявлення про справедливість складається з таких частин: доброчесність торжествує, а порок карається. У своєму всесвітньо відомому романі-дослідженні «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександр Солженіцин писав: «Посчастливилось нам дожить до такого времени, когда добродетель хоть и не торжествует, но и не всегда травится псами. Добродетель битая, хилая, теперь допущена войти в своем рубище, сидеть в уголке, только не пикать. Однако никто не смеет обмолвиться о пороке. Да, над добродетелью измывались, но порока при этом — не было. Да, сколько-то миллионов спущено под откос — виновных в этом не было. И если кто только пикнет: “а как же те, кто…” — ему со всех сторон укоризненно, на первых порах дружелюбиво: “ну что-о вы, товарищи! Ну зачем же старые раны тревожить?!”…

И вот в Западной Германии к 1966 году осуждено восемьдесят шесть тысяч преступных нацистов (а в Восточной — не слышно, значит перековались, ценят их на государственной службе) — и мы захлебываемся, мы страниц газетных и радиочасов на это не жалеем, мы и после работы останемся на митинг и проголосуем: мало! И 86 тысяч — мало! И 20 лет судов — мало! Продолжить! А у нас осудили (по опубликованным данным) — около 30 человек. То, что за Одером, то, что за Рейном — это нас печет. А то, что в Подмосковье и под Сочами за зелеными заборами, а то, что убийцы наших мужей и отцов ездят по нашим улицам и мы им дорогу уступаем — это нас не печет, не трогает, это — “старое ворошить”. А между тем, если 86 тысяч западногерманских перевести на нас по пропорции, это было бы для нашей страны четверть миллиона!

Но и за четверть столетия мы никого их не нашли, мы никого их не вызвали в суд, мы боимся разбередить их раны… Загадка, которую не нам, современникам, разгадать: для чего Германии дано наказать своих злодеев, а России не дано? Что за гибельный будет путь у нас, если не дано нам очиститься от этой скверны, гниющей в нашем теле? Чему же сможет Россия научить мир?.. Мы должны осудить публично самую идею расправы одних людей над другими! Молча о пороке, вгоняя его в туловище, чтобы он только не выпер наружу, — мы сеем его, и он еще тысячекратно взойдет в будущем. Не наказывая, даже не порицая злодеев, мы не просто оберегаем их ничтожную старость — мы тем самым из-под новых поколений вырываем всякие основы справедливости… Молодые усваивают, что подлость никогда на земле не наказуется, но всегда приносит благополучие. И неуютно же, и страшно будет в такой стране жить!» .

Давно були написані ці слова. У Західній Німеччині пройшли ще сотні і сотні судових процесів над колишніми нацистами. І з кожним новим процесом країна очищалася від пороку. А в Радянському Союзі і після його розпаду нічого подібного не було. Натомість була Афганська війна, за нею — Перша Чеченська, а там і Друга Чеченська війна, яка продовжується і сьогодні. І щоденно, щохвилинно російська армія чинить у Чечні звірства, які нічим не поступаються злочинам покараних нацистів... А російський Президент виступає проти поховання Леніна. За його словами, якщо поховати тіло вождя світової революції, то це образить ціле покоління людей, виховане на комуністичних ідеалах...

Жовтень 2001 р.

http://www.perehid.kiev.ua/2001_03.shtml

Володимир ФЕДЬКО

Література:

1. Герман Назаров на інтернет-сайті «KAVKAZ-CENTER».
2. Там само.
3. Гиппиус З. Н. Живые лица: Стихи. Дневники. Тбилиси, 1991. Кн. 1.
4. Цит. за: Климов Григорий. Протоколы советских мудрецов. Нью-Йорк, 1981.
5. Про це повідомлялося у: Циничное заявление // Донские ведомости. 1919. № 268 (цит. за: Комунізм — нацизм — сіонізм // Нескорена нація. 1995. № 7).
6. Стенограмма протокола слушаний в сенате США (1919 г.) о событиях русской революции (слушания комиссии Овермана).
7. З виступу Троцького на зборах партактиву в Курську у грудні 1918 року (цит. за: Колпакиди А. И., Прудникова Е. А. Двойной заговор. Сталин и Гитлер: несостоявшиеся путчи. Москва, 2000).
8. За газетою «Сев. коммуна» від 19 вересня 1918 року (цит. за: Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор / Пер. з англ. К., 1993).
9. Герман Назаров на інтернет-сайті «KAVKAZ-CENTER».
10. Цит. за: Краснов В. Г., Дайнес В. О. Неизвестный Троцкий. Красный Бонапарт: Документы. Мнения. Размышления. Москва, 2000.
11. Кершоу Ян. Гитлер / Пер. с англ. Ростов-на-Дону, 1997.
12. Мельников Д. Е., Черная Л. Б. Империя смерти: Аппарат насилия в нацистской Германии, 1933—1945. Москва, 1989.
13. Там само.
14. Очевидно, що більшовицький режим не сприймав цей народ за “свого”. — Ред.
15. Конквест Р. Жнива скорботи...
16. Там само; Комунізм — нацизм — сіонізм.
17. Шевченко С. Ежедневно в Соловецкой тюрьме особого назначения расстреливали от 180 до 260 узников // Факты и комментарии. 1999. 28 авг.
18. Городецький В. Комуністичне убивство під грифом «совершенно секретно» // Час/Time. 1997. 7—13 серп.; Шевченко С. Ежедневно...
19. Цит. за: Фрадкин И. М. Гитлер: словесный портрет // Пикер Г. Застольные разговоры Гитлера / Пер. с нем. — Смоленск, 1993.
20. Радек К. Генуэззская и Гаагская конференции // Эра демократического пацифизма. 1924.
21. Фельштинский Ю. Кому мешали Карл Либкнехт и Роза Люксембург? // Зеркало недели. 1997. 16 авг.
22. Там само.
23. Дьяков Ю. Л., Бушуева Т. С. Фашистский меч ковался в СССР: Красная Армия и рейхсфер: тайное сотрудничество, 1922—1933. Неизвестные документы. Москва, 1992.
24. Кривицкий В. Г. «Я был агентом Сталина»: Записки советского разведчика / Пер. с англ. Москва, 1991.
25. Зрозуміло, під час війни про масштабне співробітництво СРСР та Німеччини не могло бути й мови. Автор має на увазі випадки таємної співпраці окремих осіб з обох сторін (про що він пише далі). — Ред.
26. Маслов С. Неизвестная война: Как наши с другом Гитлера в разведку ходили // Комс. правда. 2000. 19-20 апр.
27. Всемирная история шпионажа / Автор-составитель М. И. Умнов. Москва, 2000; Полмар Н., Аллен Т. Б. Энциклопедия шпионажа. Москва, 1999.
28. http://front-pamyat/narod.ru/gestapo.html.
29. Бунич И. Операция «Гроза». К.; Санкт-Петербург, 1999. Кн. 1: Историческая хроника.
30. Там само.
31. Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне: Сб. документов. Москва, 1995. Том. I. Накануне. Книга первая (ноябрь 1938 — декабрь 1940 г.).
32. Там само.
33. Усього в СРСР у сталінські роки розстріляли 242 німецьких комуністів, і серед них — членів ЦК КПН.
34. Бережков В. М. Как я стал переводчиком Сталина. Москва, 1993.
35. Лебедева Н. Сталин на Нюрнбергском процессе // Моск. новости. 1995. № 19.
36. Див., напр.: Нюрнбергский процесс: Сборник материалов. Изд. 3-е, испр. Москва, 1955. Том I.
37. Известия. 1995. 13 окт.
38. Нюрнбергский процесс... Том II.
39. Щоправда, Манштейна потім засудив британський суд за розстріл військовополонених у Франції в 1940 році, але його скоро пожаліли та випустили
40. Пакт Молотова—Ріббентропа. — Ред.
41. Суворов В. Самоубийство: Зачем Гитлер напал на Советский Союз? Москва, 2000.
42. ВИЖ. 1990. №

Концепція українського „третього шляху”.

31 Mar 08 05:43:06 GMT

Анотація

Україна знаходиться на "розламі" цивілізацій і її призначення та мета у майбутньому - створити якісно іншу концепцію державного устрою та співжиття людей у світовому масштабі.

Концепція українського „третього шляху” полягає у тому, що існуючі на даний момент політичні та філософські системи сучасного світу довели або свою повну, або часткову нежиттєздатність з точки зору дотримання основних прав та свобод людини: права на життя, права на чесну, правдиву та неупереджену інформацію, права на вільний вибір.

Різні системи та устрої, кожен по-своєму, намагаються ці основні права порушити чи спотворити, викрививши у бік узаконення права більш розумних і сильних на владу не тільки над тілами, але й над помислами і душами їхніх слабших чи менш розумних братів. Тим чи іншим чином пошуки людства завжди йшли у напрямку пошуків свободи, рівності та братерства. Але й досі Схід потерпає від різного роду видозмін деспотичного устрою, останніми видозмінами якого дивним чином стали моделі західного механістичного суспільства – комунізм та націонал-социалізм.

З іншого боку Захід, не дивлячись зовні на значні переваги з точки зору дотримання прав особистості, не зміг уникнути пастки аморальності, цинізму та нігілізму, які зняли будь-які бар’єри у більш сильних стосовно того, щоби максимально можливо маніпулювати свідомістю менш сильних через спеціально сформовані потоки ідей-концепцій засобів масової інформації. Ці ідеї на даний час активно формують ідеологію та культ влади грошей та обмеженість свідомості „масової людини” виключно найпримітивнішими, тваринними, споживацькими бажаннями.

З політичної точки зору це робиться для того, щоби в умовах теперішнього типу демократії можна було легше спрямовувати та маніпулювати людськими „потоками” і завжди отримувати необхідний результат з точки зору стабільності та прогнозованості керування масами людей в ліберально-олігархічний спосіб. За умов такої системи виникає зовнішньо „влада народу” при внутрішньо і реально владі найбільш багатої та інтелектуально-безпринципної його верстви.

На протилежність цьому повинна з’явитись діяльна концепція суспільного розвитку, яка уникла би крайнощів обидвох шляхів при зберіганні найкращих здобутків кожного. На останньому з’їзді виборчого блоку БЮТ такого роду концепцію було названо „солідаризмом”, ми не маємо нічого проти такої назви, отож у подальшому, задля уникнення зайвої плутанини у термінах, концепцію нашого суспільства будемо позначати саме таким чином.

Ми вважаємо, що причиною крайнощів та тупиків сучасного політично-філософського розвитку є усунення з живого, державо та суспільнотворчого процесу такого поняття, як „духовний пошук”. Він або відсувається на маргінес суспільства, у якості „приватної справи кожного”, як це робиться у сучасному західно-глобалізованому світі, або ж заперечується з причини того, що шукати духовно нічого не потрібно, треба лише по максимуму уважно та пильно виконувати певні вказівки ідеологічних та духовних провідників „світу цього”.

У цьому була сутність нашого комунізму (що погіршувалось обов’язком вірити у відсутність Бога та божественного начала у світі), у цьому ж сутність сучасних систем ісламської автократії, які хоч зовні й намагаються протидіяти глобалізації західної механічної цивілізації, але за сутністю так само заперечують духовний пошук „масової людини” як і остання, тільки роблять це шляхом узалежнення людини від чітко окресленої ідеології, силоміць заперечивши її право на самостійне мислення.

Таким чином визначаються „розлам” та крайнощі як цинічно-зневіреного розуму, так і фанатично-некритичного ставлення до життя. На противагу цим двом „братам-противникам”, які у різних обличчях ведуть боротьбу та взаємопідтримують одне одного у сучасному світі, необхідна концепція глобального переосмислення цінностей, у якій був би взятий наріжним каменем духовний пошук та єдність найрізноманітніших гілок духовного пошуку у взаємовивченні та взаєморозумінні, які виникнуть внаслідок застосування у життя базової, ціннісної сутності, на якій мала би базуватись будь-яка цивілізація та спільнота людей: ЛЮБОВІ ДО ІСТИНИ, ПОШУК ПРАВДИ У ЦЬОМУ СВІТІ ТА ЛЮБОВІ ДО ЛЮДЕЙ, СВОЇХ БРАТІВ.

Ми вважаємо, що в Україні на даний час є все для того, щоби стати на шлях реалізації базових, сутнісних принципів цієї концепції у життя. На чому ґрунтується наша віра та наші бачення. Україна здавен-давен була географічно-культурним „казаном”, у якому змішувались найрізноманітніші етноси та релігійно-культурні традиції. Водночас на цих же територіях існував дуже міцний стрижневий, автохтонний етнос, який попри всі відозміни ще з часів Трипілля зберіг основи свого символізму, фольклорну обрядовість та інстинкт і характер землероба. Попри те з кожною новою хвилею „переселення народів” етнос природнім чином видозмінювався, набував більш властивих для кожної своєї сучасності рис. Таке поєднання сталості та постійного оновлення дає прекрасні можливості для сприйняття всього нового, передового, нестандартного і водночас дає достатньо вагомий історичний досвід для того, щоби зуміти відокремити зерна від полови.

Цей історичний досвід дуже часто був більш ніж болючим, у одному цікавому дослідженні, яке зробив Ігор Лубківський, навіть вважається, що надмірна болючість деяких історичних шляхів народила у глибині національної свідомості різного роду депресивні комплекси, посилання на цю працю я дам у додатках. Але враховуючи всю важкість цих шляхів все ж таки я змушений сказати, що тим більші можливості набути міцного імунітету проти всього того, що намагалося за часів нашої історії розшматувати та роздерти, знищити наш народ.

З іншого боку той самий історичний досвід показує, що як тільки прото- і праукраїнці відмовлялись від пошуків нових шляхів, намагались „закритись у своїй мушлі” або забували за все за братовбивством та розбратом, зразу ж приходила стороння сила, яка змушувала предків українців згадувати про необхідність оновлення взаємозв’язків зі світом та пошуків адекватних відгуків на виклики доби.

У посиланнях на аналітику будуть дані плоди праці останніх років у цьому напрямку, у тому числі на багатьох форумах, де ці концепції проходили „обкатку”. Крім того там буде велика кількість фактичного матеріалу, яким ми вважаємо зайвим перегружати дану ввідну декларацію концепції. Дані історичні та географічні умови „перетину всіх шляхів” також сприяли виробці специфічного характеру незлобивості та терпимості нашого народу, що і було єдиною можливістю примирювати часом навіть здавалось нездоланні протиріччя. На даний момент, у повній відповідності з нашими історичними традиціями, ми знову стоїмо перед необхідністю шукати спільний знаменник для зовні непримиренних речей, але ситуація полягає таким чином, що ми зобов’язані цей знаменник знайти і стати самостійним новітнім центром сили та розвитку в умовах викликів сучасної цивілізації. У чому би ми бачили ці виклики?

Я би розрізнив три основні виклики: виклик духовний, виклик культурний і виклик економіко-політичний.

Виклик духовний

полягає у тому, що треба знайти спосіб, не принизивши жодну з існуючих вір та конфесій, кожній людині забезпечити право на свободу совісті та дати всі умови для того, щоби вільно знайти свій власний, суверенний та незалежний шлях до Бога, який є Шлях, Істина, та Життя.

Виклик культурний

полягає у тому, щоби серед мішанини концепцій та поглядів на речі, властивої, наприклад, постмодернізму, не загубити ясність та чіткість бачення МЕТИ існування культури, як мосту та зв’язку з Красою, Гармонією та Доцільністю, що виникають у душі людини внаслідок пошуків Божественного Начала у світі. Пошуків досконалості духу, пошуків розуміння того, що поза всіма розділеннями інтелекту є дещо таке, у чому „немає ні еліна ні юдея”, що дає можливість знайти людям універсальну симпатію та братерство у серці, без наявності чого неможливий жодний пошук порозуміння між людьми.

Виклик економіко-політичний

полягає у тому, що треба знайти шлях поміж крайнощами суспільства споживання, який понад всі цілі поставило на п’єдестал прибуток та надприбуток, як живу згадку про єврейське Золоте Теля у пустелі; так і суспільства диктаторського, що давить приватну ініціативу людини задля тотального контролю касти державних службовців над всіма природними та державними ресурсами.

Іншими словами потрібно пройти поміж крайнощами фундаментального лібералізму та державно-монопольного способу виробництва, крайнім виразом якого був комунізм і трохи менше націонал-соціалізм (оскільки для німецької нації були збережені деякі базові економічні свободи людини, на роль рабів у даній концепції призначались переважно не-німці). Потрібно пройти поміж цими крайнощами задля побудови суспільства справедливості та гармонії. Попробуємо ж розглянути три ці виклики в українському контексті для того щоби зрозуміти, яким чином їх можна було би вирішувати і що такого нового ми могли би запропонувати світові, що не було би зроблено вже до нас.

Почнемо з виклику Духу.

З цього моменту я побудую виклад концепції на ґрунті аналізу маніфесту блоку Юлії Тимошенко на цих парламентських виборах, оскільки він найбільш близько і повно з існуючого відомого мені в Україні відображає те, що я бачив би основою та концептуальною сутністю „третього шляху” України.

Отже, що ж таке „солідаризм” з точки зору виклику Духу і яким чином можна було би цю концепцію втілити у життя. „Солідаризм”, якщо його розуміти за буквальним значенням слова – це філософія єдності. Тобто єдність, органічна єдність суспільства як основа. Його можна здійснити лише за тих умов, якщо суспільство буде знаходитись у стані ЦІЛІСНОЇ ЄДНОСТІ як своєї духовної, так і матеріальної природи. Іншими словами, здійснити ідеологію солідаризму неможливо без стрункої та послідовної системи допомоги людині бути у гармонійній єдності з її духовним „я”. Природно, що допомогти людині набути таку єдність можуть лише ті. хто таку органічну єдність вже реалізував у своєму власному житті. Це – меншість, але така меншість повинна бути вичленувана та культивована, як зразок. Історичні та футурологічні дослідження повинні мати за мету вичленовування та культивування подібного роду особистостей, які жили у минулому або житимуть у майбутньому.

Саме це повинне бути метою пошуків „нової людини” суспільства гармонії та любові, яке Юлія Володимирівна назвала солідарним. Побудові суспільства солідарності необхідна єдність матеріального та духовного. Але зразу же виникає запитання того, яким чином цього духовного досягнути і чим воно є. Для того, щоби людина насправді вільно вибирала свій шлях до Бога потрібно, щоби люди, що йдуть по духовних шляхах були не просто „терпимими” одне до одного, але і шукали шляхів взаєморозуміння, тому що насправді духовним є лише те, що у своїй сутності об’єднує людей, але не навпаки. Роз’єднує людей протилежний бік – бік інтелекту, але поєднання інтелекту та духовності може об’єднати не у насильстві, а у різноманітності.

Це можливо, якщо з дитинства людям будуть пояснювати різні типи життєвих шляхів духовних людей різних вір та конфесій, так само, як і історію атеїзму та інших антагоністів церковно-фундаментального типу керування суспільством, якщо буде якісна освіта у плані історії релігій і взаємозв'язків релігій та суспільства, щоби людина могла порівнювати та вибирати на основі знань, які освітлювали би питання з якнайбільшої кількості боків. На державному рівні не повинно бути сприяння жодній окремій конфесії та церкві, але у всіх конфесіях та церквах варто виносити на обговорення, сприяти та заохочувати людей та погляди, які би могли посприяти взаєморозумінню поміж різними типами духовних шляхів. Тобто треба культивувати ті способи мислення та світосприйняття людини, що об’єднуватимуть різні типи духовних шляхів у спільній роботі на ошляхетнення людської природи, на приборкуваня того звіра, що живе усередині людини.

Можливо на державному рівні треба буде заснувати інститут історії релігій та духовних пошуків людства, який зокрема готував би для шкіл викладачів з історії релігій. Це має бути протилежним як релігійному фанатизму, так і середньостатистичному сьогоднішньому західному атеїзму, який „єднає” сьогодні релігії у однаковій байдужості для всіх і поставлені на п’єдестал єдиного бога Мамони, тобто приватного зиску як основи і єдиного ідеалу життя.

Для мене ідеалом тут є давньогрецька Олександрія, у якому великі отці християнської церкви Клімент Олександрійський та Оріген були одночасно неоплатоніками та учнями неоплатоніків, що не належали до християнської церкви тодішніх часів. Таким чином в офіційне вчення Церкви увійшло багато з ідей грецької філософії, принаймні вони зуміли примиритись і це дало величезний поштовх для взаєморозуміння іудейської, грецької та власне кажучи церковно-християнської думки.

У цьому плані наприклад Маланюк, у роздумах про Україну, називав Україну „степовою Еладою” а Київ, „степовою Олександрією”. А інші називали Київ „другим Єрусалимом”. Окрім всього іншого на даний час треба би вводити в широкий обіг роздуми про ідеї та напрямки мислення того світогляду, який сьогодні дехто називає енергетичним. Що я маю на увазі. Богом вчених 19 століття стало механічне поєднання частинок матерії згідно сліпому закону, дещо розбавленому впливом його величності випадку. Сліпий закон та випадок, котрий тепер називають мутаціями чи флуктуаціями, законом випадкових чисел. У цьому є сутність того, що досі називають „науковим матеріалістичним світоглядом”.

Окрім того, наукове мислення сучасності (у середньому) й досі у якості основи бере тілесність речей, а зовсім не їхню сутнісну природу. У науковому плані це привело до того, що досі немає цілісної космології і коли речовина видимого світу зникає починаються абстрактні теоретизування, сутність яких самі вчені розуміють постільки поскільки. А теорії, які починають хоть щось пояснювати, мають яскраво метафізичний відтінок, як наприклад теорія Монад чи теорія суперструн. Але у цих теоріях вже відмовляються від „речовинно, тілесноцентричності” світу. А от у моральному плані ця апологетика сліпим силам та випадку привела до того, що виникла філософія «хробака» та «маленької людини». А на антитезу – „господаря світу”.

Згідно цих філософій треба, наскільки можливо, задовольняти свої тілесні пристрасті, користуючись у житті бажанням влади над тими, хто слабший і тваринним страхом перед тими, хто сильніший. Врешті-решт це еволюціонувало у сталінізм та гітлеризм, оскільки ці системи позбулись останніх „забобонів” совісті. Адже сумління не можна було пояснити з раціонально-механістичної точки зору, отже воно було зайвим. А у світі, де відсутнє сумління, перемагає найсильніша, нажорстокіша, найпідліша та найбрутальніша тварина, але зовсім не людина.

Але згідно енергетичного світогляду всі наші тіла у сутності своїй є електронами, позитронами і т.п, які є перш за все вібраціями у просторі або хвилями. Все це суть енергія, так що навіть і наші тіла – всього лише конденсована енергія. Але ця енергія структурується у просторі за схемами ще тоншої, ще вищої енергії, яка складає сутність наших намірів та думок. У такому світі абсолютно необхідно дбати за виправлення, чистоту своїх намірів і думок, тому що найтонша енергія, яка іде „не туди” потім і викликає у видимому світі всі його потворності та неспівмірності. Всі напрямки пошуку сучасної фізики, екології та т.п. йдуть зараз, врешті-решт, у напрямку такого енергетичного світогляду.

Не думаю, що нам вдасться відродити духовність, якщо від людей будуть вимагати лише сліпої віри не пояснюючи, чому добро це добро а зло це зло і ЧИМ вони одне від одного відрізняються. Зокрема історія та історіософія у такому контексті буде наукою про наміри та мрії націй, цивілізацій, країн, еволюцію цих намірів та мрій, наслідки тих чи інших типів намірів та мрій для втіленості тих чи інших цивілізацій, взаємопов’язаність та відмінність мрій та намірів різних націй у межах цілого людства так і мету існування людства у цілому. І якщо починати ЯК З АКСІОМИ з таких підвалин – можна дати світові зовсім нове бачення, якого досі він не мав. Коротко проаналізувавши аспект виклику Духу перейдемо до аспекту виклику культурного.

Україна здавна живе на пересіканні культур східного та західного християнства, а зараз вже й східної та західної культур, окрім того має всередині себе потужний прошарок кримських татар – людей чисто східної культури. За таких обставин вкрай необхідні деякі принципи, які би дозволили би культурним течіям, заснованим на втіленні тих чи інших варіантів цих напрямків думки, не взаємопоборювати одне одного, а шукати можливостей знаходити моменти єдності у власних світобаченнях задля того, щоби ілюзія непереборних кордонів поміж різними типами світобачень була подолана не шляхом нівелювання та знецінення кожного а шляхом визнання, що кожне світобачення особливо проявляє якісь свій, дуже потрібний у загальному підсумку аспект загальної п’єси життя, і цей аспект у іншому світобаченні поставлений на трохи інший план з трохи іншими вазємозв’язками з різними частинами загального дійства.

Окремо стоять системи поглядів, які як основу беруть самозвеличення за рахунок інших та виключність, але такого роду концепції є зі всіх боків і не є виключним пріоритетом жодного з діючих агентів сучасного світу. Якщо Україна зуміє дієво виявити та втілити необхідну синтетично-об'єднавчу концепцію життя, то вона стане каталізатором пошуків такого плану у загальносвітовому масштабі, ставши на шлях свого роду „культурницько-іноваційного імперіалізму”.

"Іноваційним", до речі, його названо тому, що згідно нашої концепції НЕОБХІДНІ ЛЮДИ З НОВИМ БАЧЕННЯМ ГОРІЗОНТІВ НАУКИ, роботи "на стику" наук, у тому числі дослідження глибинних можливостей психіки людини, душевних сил людини, свого роду "стик наукових розробок та релігійного світобачення". Крім того НЕОБХІДНА ВСЕБІЧНА ПІДТРИМКА НОВАТОРСЬКИХ РОЗРОБОК, ЗАОХОЧЕННЯ НОВАТОРІВ ТА РАЦИОНАЛІЗАТОРІВ. Детальніше це розшифровано у доданій статті "Українська національна ідея, метаісторично-цивілізаційний аспект: минуле, майбутнє, теперішнє.

Моменти історіософії помаранчево-постпомаранчевої доби". Особливість цього "імперіалізму" буде полягати у тому, що для його розповсюдження не буде необхідності нищити інші народи, культури та цивілізації, але кожний народ активувати до пошуків його місця у загальносвітовому дійстві духу та думки. Основа цієї концепції – не терпимість (ненавиджу, але терплю) та непримиренність (Захід є Захід, Схід є Схід), а взаємопроникнення та взаєморозуміння, базоване на любові та безкорисливої цікавості до „іншого я”, проявленого у інших народах та цивілізаціях. Це – засадничий момент і тільки найпотрібніші початки, але для того, щоби розгорнути цю тему більш широко – треба з чогось розпочинати.

І третій виклик – виклик економіко-політичний. Основним засадничим моментом подолання цього виклику повинно бути стирання непереборних кордонів поміж кастою власників (чи то державних у вигляді держбюрократії чи то приватних) та кастою найманих працівників, з метою перетворення цього всього у більш чи менш віддаленому майбутньому у „органічну єдність” народу з політичною та економічною владою замість поборювання, конкуренції та приниження слабих сильними. Основи цієї політики розглянуто у маніфесті БЮТ, маніфест за цим посиланням http://www.tymoshenko.com.ua/ukr/elections/manifes...

Детальніше економічний блок, з точки зору адекватності конкретних економічних дій, хай аналізують економісти, але основний засадничий принцип, що відрізняє даний підхід як від фундаментально-ліберального так і державно-монопольного типу влади я виклав і згідно нашої концепції він у будь-якому разі та при будь-яких перетвореннях повинен залишатись незмінним.

Концепція „органічної єдності” народу із владою політичною повинна проводитись на засадах підзвітності обраних народних делегатів своїм виборцям та найширшого залучення широких мас людей до процесів державо та законотворення, що і розпочинає свою роботу зокрема у проекті електронної демократії, а також у проектах рівного доступу до якісної освіти. Тому що без освіченого та мислячого народу проекти „органічної єдності” влади з народам будуть утопічними прожектами, позбавленими будь-якого реального наповнення.

Щодо економічного блоку прицільно зауважу лише стосовно сільського господарства. На даний момент необхідно розробити як тактику реанімації галузі через заохочення ефективних бізнес-проектів у сільськогосподарчій сфері, так і довготривалу стратегія заснована на тому, що чорноземи – наш національний скарб. Для цього треба по максимуму у засадничій стратегії використовувати надбання української школи фізичної економії, посилання на аналітику з цього приводу будуть дані у додатках.

Основу стратегії цієї школи складає необхідність узгоджувати господарчу діяльність людини з природними ритмами та циклами планети та Космосу, ігнорування чого призводить до численних екологічних та техногенних катастроф сучасного світу. Крім того ідеологічним моментом варто взяти рівність всіх форм власності – хоч приватної, хоч колективної. Власник повинен бути ефективним, а не приватним чи колективним у якості ідеологічної платформи. Власником має бути той, хто зможе грамотно використати і примножити, і на це повинна бути спрямована вся державна політика.

Даний текст містить у собі короткий виклад ключових пунктів, які можна розглядати засадами концепції „Третього шляху” України у світі. У аналітичних додатках будуть міститись деякі уточнення та деталі даної концепції, показані у процесі розвитку та удосконалення з плином подій та часу. Крім того, у цих додатках містяться обґрунтування підвалин наших уявлень з приводу того, чому саме ми вважаємо нашу націю придатною до якоїсь особливої місії у цьому світі. Так само там міститься аналіз деяких етнопсихологічних особливостей різних частин України, який багато у чому і привів нас до висновку неможливості механічного застосування європейських концепцій розвитку чи то націоналізму чи то громадянського суспільства в українських умовах і привів до думки необхідності спроб знайти та застосувати концепцію „органічної єдності”, яка механічно з двох вищезазначених напрямків європейської думки не складається і ними не обмежується. Зокрема ми вважаємо, і цьому дається обґрунтування у нижченаведених матеріалах, що:

1. Проблеми розколу в Україні, який проявився після минулих виборів, пов’язані з формуванням національного характеру: вся Україна мала тисячолітню історію і майже не мала своєї державності, через що і постаріла, так і не ставши дорослою, а вся південно-східна Україна має молоду кров і вміння жити «з нуля» на новому місці, але не знає що і як треба будувати далі. Тому їхнє поєднання в ідеалі мало би влити «молоду кров» в розвиток України і створити щось зовсім нове.

Тобто, фактично, в цьому плані, напевно, можна говорити навіть про процес народження нової нації , чи принаймі – про її переродження і оновлення (основа цього переродження, чи скоріше народження вдруге, була закладена на київському Майдані 2004 року), і в цьому плані Галичина вже виконала своє історичне призначення останніх століть, а "новий імпульс" для розвитку України та її майбутня доля, з цим пов'язана, тепер залежить від її «молодої» частини – України Катерини ІІ-ої.

2. Релігійний компонент тієї світоглядної моделі, яку ми вважаємо за необхідне шукати новій українській нації, має бути достатньо зрівноваженим у плані співвідношення чоловічого і жіночого начал між собою, що часто було порушене у церковних ідеологіях минулого. Також повинна бути дотримана сувора відповідність поміж ідеальними, світоглядними конструкціями такої моделі та земним відображенням їхнього втілення, тому що лише таким чином можливо досягнути такого стану, при якому ідеал та загальна надихаюча ідея не вступають у суперечність зі своєю практичною проявленістю.

3. Проблеми в Україні носять і світовий характер, пов’язаний з долею світу – тобто одночасно йде відтворення декількох явищ. Йдеться про завершення та вихід на новий оберт історичної спіралі як суто українських історичних циклів, так і загальносвітових. Тих циклів, чия дія мала місце у російській революції 1917-го року і навіть більш ранніх, як від початку нашої ери, від Різдва Христового , так ще і до її початку, часів становлення Трипілля та формування сонячного обрядового циклу в Україні (язичницького річного циклу сонця, Коляда – Веснянки – Купала), який ще й досі зберігся у річному циклі народного обряду.

Дані тези, обґрунтовані у доданих матеріалах, лише побіжно стосуються основного питання даної концепції: „що робити новій українській нації у сучасних історичних умовах” і тому не були виставлені на обговорення у основному тексті, але мають стосунок до тих підвалин, виходячи з яких автори розробляли цю концепцію, тому ми вирішили додатково висвітлити їхню наявність у цьому пояснювальному абзаці.

Основа аналітичної методики доданих матеріалів – інтуїтивний аналіз сутності речей, що бере на озброєння також засоби метафізичної та образно-символічної мови, свого роду „мову міфів та переказів”. Тому завчасно просимо пробачення у інтелектуалів, що звикли до більш технічних та інструментальних засобів вираження концепцій, за можливі незручності в читанні та осмисленні мови „Додатків”. Прошу всіх небайдужих приєднуватись до обговорення та вдосконалення концепції, вона відкрита до будь-яких змін у напрямку покращення її функційної здатності та креативного потенціалу. Дякую за увагу та з надією на співпрацю

Олександр Чистяков,

Київ-2005.

Додатки:

Підсумок обговорень концепції «третій шлях України». Узагальнюючий нарис.
"Глобальна місія України", споріднена концепція "Ідеальної Країни", деталізація теоретичного та практичного економічного аспекту, відмінного від "маніфесту" БЮТ.
Ірина Валявко. ДМИТРО ЧИЖЕВСЬКИЙ — ФУНДАТОР ПОНЯТТЯ "ФІЛОСОФІЯ СЕРЦЯ".
Д-р Надія Кохан "Філософія серця" - парадигма українського менталітету.
Ігор Лубківський. Зраджена революція, або стратегічний розвиток України. Спроба політичного психоаналізу. Rar-файл.
„Українська наукова школа фізичної економії:світовий вимір та цивілізаційна перспектива.” Стаття доктора економічних наук, голови товариства їм. С. Подолинського В. Шевчука.
Размышления на тему постпомаранчевых времен. Время разбрасывать камни и время предавать. Статья времен выбора Ющенка в сентябре 2005 года.
Андрей Окара. Как архистратиг Михаил заступился за Украину. Попытка интуитивно-символического анализа.
Прорив Духу та можливі цивілізаційно-геополітичні перспективи України, зв'язані з Помаранчевою Революцією. Євген Сверстюк, Мирослав Маринович та інші.
Українська національна ідея, метаісторично-цивілізаційний аспект: минуле, майбутнє, теперішнє. Моменти історіософії помаранчево-постпомаранчевої доби. Стаття, написана за матеріалами роботи на форумі Юліі Тимошенко у червні-липні 2005 року.
Революция, Украина, Россия, Европа, Касты и братство народов. Размышления на тему Оранжевой Революции в Украине. Август 2004 - апрель 2005 гг. По материалам работы на нескольких форумах за указанный период времени.

http://www.kraina.org.ua/ua/module/national-idea/c...

Підсумок обговорень концепції «третій шлях України». Узагальнюючий нарис.

03 Mar 08 07:35:24 GMT

Ця моя стаття, в співавторстві з Олександром Чистяковим, виникла як підсумок обговорення майбутнього шляху України і спроб зрозуміти, яка доля всіх нас чекає в майбутньому…

Спробуємо у цьому узагальнюючому дописі підсумувати основні проблеми, які виникали при обговоренні даної концепції, давши відповіді на найбільш типові запитання та сумніви, що виникали в учасників обговорення (повний текст концепції знаходиться за посиланням -

http://igorlll.mylivepage.com/wiki/1113/270_Концеп...

Перше і найголовніше, що турбувало багатьох співрозмовників – це непроробленість багатьох технічних деталей концепції, її перш за все поетичність і тільки потім видима фізична застосуваність. На цей закид ми відповіли би таким чином. Зараз країна находиться на зламі поміж минулим та майбутнім, саме у часи таких зламів виникають нові вектори розвитку суспільної свідомості, які раніше дрімали у «непроявленості», вектори нових світобачень і нових типів розвитку. Тому не у завданнях даної концепції дати якийсь чітко обумовлений план дій на майбутнє, який необхідно було би втілювати зі всією потугою державного апарату, крок вправо-крок вліво розстріл. Основна мета цієї концепції – посіяти у суспільну свідомість сучасної України, яка знаходиться «на зламі» поміж старим та новим, зерно пошуку, мрію, «синього птаха», за яким варто йти, заради пошуку якого варто і жити, і вмирати. «На зламі» суспільної свідомості визначаються напрямку розвитку на століття вперед, і якщо стародавня Індія у свій час вибрала рухатись у напрямку думок про Вічне – то це і обумовило всі її подальші шляхи та пошуки, як і виникнення великого мистецтва та великої культури. Якщо Америка із самого початку вибрала рухатись у напрямку практицизму – то і народила технократичну цивілізацію, культурні пошуки якої є дуже обмеженими внаслідок КОНЦЕПТУАЛЬНОГО спрямування думок людей у напрямку найкращого облаштування світу цього особисто для себе. Вектор спрямування масової свідомості і визначає концептуальний тип та забарвлення розвитку цивілізації як такої, тому сьогодні, на зламі цивілізації та метаісторії старої та нової України, ми і спробували визначити той вектор спрямування думки, який буде визначати та відзначати всю подальшу історію цієї держави і цього народу.

Однак деякі деталізації, все ж таки, зробити варто, тому треба детальніше визначити деякі моменти, важливі для розуміння та осмислення даної концепції. Наша концепція не є такою, яку необхідно впроваджувати всією потугою бюрократичного апарату, у всякому разі це може бути необхідним лише у окремих її ділянках. Однак ця концепція виставлена на дане обговорення для того, щоби вона починала ПРАЦЮВАТИ у душах та думках людей. Тому ми сподіваємося на деякі "ефекти працюючої концепції", і у процесі обговорення довелось бачення таких наслідків виписати окремо та систематизувати. Отож, деякі наслідки ПРАЦЮЮЧОЇ концепції, як вони нам бачаться.

1. По-перше, люди задумаються над тим, що сучасна світова та внутрішньодержавна ситуація вимагає знайти вирішення тих протиріч, які роздирають сьогодні світ. Корінь цих протиріч лежить у площині ДУШІ ТА ПСИХОЛОГІЇ, і лише у другу чергу у площині економіки. Це стосується України зокрема, це стосується світу у цілому.

2. Українці задумаються над тим, що КОЖНА нація світу, і українська у тому числі, має своє певне особливе призначення у цьому світі, пов'язане з виявленням певного способу думки, певного "психологічного образу", і саме цей образ, як і успіх чи неуспіх його проявлення, і визначає долю нації у світі. Економічні чинники - вторинні.

3. Кожна людина захоче стати "трошечки вченим", оскільки аспекти наукового осмислення реальності на даний час почали впритул наближатись до найглибших таїн людської психіки, і без цих знань та вмінь (наукових знань стосовно гармонізації себе та наближення впритул у тому числі і точних наук до аспектів "психічної реальності") людина не буде цілком повноцінною у майбутньому світі.
4. У аспекті економіки: якщо людина знайде у глибині своєї душі, свого психічного "я" аспекти гармонії та рівноваги, значно оздоровиться ситуація у тому плані, що момент взаємопоборювання людей, як суб'єктів економічної діяльності, зміниться на взаємодопомогу та взаємопідтримку.

Грубо кажучи, людина повинна мати базові економічні свободи, але у той самий час треба культивувати психологію "єдиного державного організму", щоби людина відчувала і свою відповідальність перед іншими членами загальної спільноти. Наша концепція перш за все КУЛЬТУРНА і ПСИХОЛОГІЧНА, тому вона зможе працювати за будь-яких типів економіки. Але для повного свого втілення вимагатиме таких типів економіки, які по максимуму НЕ ЗАВАЖАЛИ БИ концентрації людей на ушляхетненні своїх душ.

Про економіку в умовах нашої концепції потрібно виписати окремо. Ми попробували описати вади існуючих та існувавших систем, як вони нам бачаться. І виходячи з цього сказали: потрібно культивувати такі типи економічної діяльності, які схиляли би людей до думок про взаємодопомогу та взаємопідтримку. У концептуально-ідеологічному плані ці пошуки знаходяться у руслі пошуків ідеології солдіаризму, дещо про філософсько-економічну концепцію солідаризму можна дізнатись за нижчим посиланням

http://ntsrs.nm.ru/solidarizm.htm

СОЛИДАРИЗМ

Солидаризм - это учение об обществе, утверждающее солидарность разных его частей. Солидаризм противостоит тоталитарным учениям классовой или расовой борьбы. В центре его стоит человеческая личность: она может быть только целью, никак не средством. Но, в противоположность индивидуализму и либерализму, солидаризм подчеркивает факт, что личность существует не сама по себе: своими знаниями, своей культурой, своей рукотворной средой человек обязан другим людям. Человеческое "я" нельзя отделить от "мы". Сознание общего "мы" - основа каждого сообщества. Неизбежные в нем конфликты надо решать не стремлением одной стороны подавить другую, а нахождением общих для обеих сторон ценностей и соподчинением столкнувшихся интересов этим ценностям. Солидаризм прежде всего образ действия: искать в людях то, что их объединяет, а не то, что их разъединяет.

Однак цим не вичерпується економічний блок нашої концепції, тобто напрямки у галузі економіки, на які ми радили би звернути найпильнішу увагу майбутній Україні. В Україні є потужні напрацьовки української школи фізичної економії, яка заснована та розвинута на засадах філософської школи українського антропокосмізму, визначними представниками якої були українці С.Подолинський, В.Вернадський та М.Руденко. Для глибшої деталізації принципів цієї школи дам уривок зі статті сучасного «метра» цієї школи, голови тов. ім. С.Подолинського, професора, пана Володимира Шевчука. Йдеться про відмінності поміж різними еволюційними типами ринкової економіки, починаючи з наявної тепер у більшості розвинутих країн соціально-орієнтованої ринкової економіки та закінчуючи необхідним для цього типу економіки вдосконаленням – перехід на стадію екологічно та соціальноорієнтованої ринкової економіки.

…Проте країни, що скористалися цією моделлю (соціальної ринкової економіки), швидко переконалися в обмеженості й соціальної ринкової економіки. Адже зовні привабливий високий рівень матеріального добробуту базується в кінцевому рахунку на інтенсивному індустріалізмі, який завдає все відчутнішої шкоди довкіллю.

Тому набуває актуальності модель екологічно та соціально орієнтованої ринкової економіки (ЕСОРЕ), запровадження якої демонструє реальну можливість «вписування» господарських систем у природне середовище.

Її екологічний компонент є обмежуючим параметром, який має об'єктивну пріоритетність і тому вимагає жорсткої субординації інших складових моделі, соціальний — цільовим орієнтиром, що спрямовує господарювання у гуманістичне русло, а ринковий описує механізм розвитку господарських систем…

…Прикладне використання моделі стає можливим завдяки обґрунтуванню сценаріїв «вписування» економічних систем у природну сферу. Відтак перехід до моделі ЕСОРЕ передбачає втілення низки стратегій, якими є:

— економізація господарських систем;
— маркетизація економізованих господарських систем;
— соціальна орієнтація ринкової економіки;
— екологізація соціально орієнтованої ринкової економіки
Визначальною серед названих стратегій є економізація господарських систем. Вона зачіпає глибинну складову моделі ЕСОРЕ і потребує:
— розмежування господарських систем на реальну та монетарну сфери, а саме — сферу створення та руху потоків товарів, робіт і послуг (реальна економіка) та сферу створення грошей і обігу грошових потоків (символічна або віртуальна економіка);
— модифікацію реальної та монетарної економіки шляхом структуризації на викладених концептуальних засадах і виокремлення в їх складі нових підрозділів суспільного відтворення та типів суспільно-господарських відносин.

«Вписування» економічних систем у природну сферу вимагає принципово нової інтерпретації структури суспільного відтворення. У найбільш загальному окресленні це потребує виокремлення нових підрозділів із складу існуючих та доповнення традиційної структури економіки новими підрозділами...

Переосмислення сутності виробництва дозволяє вести мову про кілька його типів, якими є:

— акумулювання поточної енергії, виробництво якої здійснюється завдяки космічному випромінюванню (зокрема нафта та газ виникають внаслідок дії сонця у процесі перегною рослин упродовж тисяч років, таким чином енергія Сонця трансформується у звичні для нас сьогодні енергетичні носії, якби ми зуміли виробляти нафту чи газ, а не тільки добувати – то це би стосувалось сфери виробництва. А так нафтогазова галузь стосується сфери видобутку та виготовлення, оскільки сама нічого не творить а лише використовує, є редуцентом) ;
— нагромадження живої речовини, виробництво якої є наслідком процесів фотосинтезу (будь-які продукти харчової промисловості не можна виготовляти, не маючи у первинному ланцюгу явища перетворення сонячної енергії у живу речовину внаслідок фотосинтезу);
— генерування інтелектуальних продуктів, здійснюване людьми як мислячими істотами (тобто окрема інтелектуально-іноваційна діяльність, частиною якої є «сфера високих технологій», примітки мої, О.Ч.)…

…господарські системи, діяльність яких полягає у видобуванні енергоносіїв та інших корисних копалин і їх перетворенні, а не акумулюванні енергії та нагромадженні речовини, належать до сфер видобутку та виготовлення, але не виробництва…

…Водночас антропогенні та техногенні фактори призводять до необхідності доповнення складу реального сектору економіки принципово новим підрозділом, який умовно може бути названий рисайклінгом. Він охоплює сукупність природо-, людино- та ресурсовідтворюючих процесів, а його запровадження пояснюється необхідністю інтерпретації господарських систем за аналогією до біосфери, яка самовідтворює себе і в якій відсутнє поняття відходів.

Відтак діяльність господарських систем доречно уподібнити природній діяльності, виокремлюючи у складі реального сектору економіки такі притаманні екології системоутворюючі поняття, як продуценти, консументи та редуценти . До продуцентів (їх доцільно вважати первинним рівнем реального сектора економіки) пропонується відносити сферу виробництва у викладеному її розумінні; до консументів (вторинний рівень) — сфери видобутку, виготовлення, обміну, розподілу та споживання; а до редуцентів (третинний рівень) — сферу рисайклінгу.

Пропонована стратегія «вписування» господарських систем у природне середовище дає змогу долати вади традиційних підходів до інтерпретації економіки та її структури, які призвели не лише національно-господарські системи багатьох країн, в тому числі й України, але і світогосподарську систему загалом до екологічної, соціальної та економічної кризи.

Потреби «вписування» економічних систем у природну сферу вимагають нового тлумачення відносин власності та споріднених з ними орендних і кредитних відносин між представниками колишніх, теперішніх та прийдешніх поколінь.

У структурі відносин власності слід виокремлювати загальнолюдську власність, що належить усім поколінням, а не окремим з них. Відтак об'єктами права загальнолюдської власності мають бути джерела відтворюваних і невідтворюваних ресурсів та досягнуті людством інтелектуальні надбання.

Об'єктами права власності теперішніх поколінь треба вважати відтворювані природні та інтелектуальні блага, самостійно здобуті цими поколіннями, та успадковані ними від попередників…

…Вкрай важливою стає ідентифікація об'єктів права власності прийдешніх поколінь. Такими об'єктами є обсяги загальнолюдської власності, збільшеної на частку власності теперішніх поколінь, що переходить у спадок нащадкам, за винятком спожитих невідтворюваних ресурсів та шкоди, заподіяної природі і людям.

Зменшення загальнолюдської власності варто розглядати як своєрідну позику, взяту минулими та сучасними поколіннями у майбутніх поколінь. Необхідність визнання цього специфічного кредиту стає дедалі нагальнішим у даний час, коли виявляються все помітнішими факти не лише зростання такої заборгованості, але й неприхованого пограбування нащадків.

Істотною передумовою нагальності відстежування цього типу економічних відносин стає те, що борг, взятий у прийдешніх поколінь їх попередниками, є незворотним. Торкаючись його відшкодування, доречно вести мову тільки про умовну компенсацію цього боргу: адже його можна повернути нащадкам лише у вигляді частки благ, здобутих їх попередниками. Тому стає безальтернативним захист загальнолюдської власності, обсяги якої мають бути примноженими чи принаймні збереженими заради виживання й розвитку прийдешніх поколінь.

http://www.kraina.org.ua/ua/material/401/ (повний текст статті)

Принциповим у даній концепції є те, що школа вводить у обіг поняття ЕНЕРГЕТИЧНОГО БАЛАНСУ ЛЮДСТВА, яким і належить з точки зору цієї школи керуватись націям та країнам у розробці своїх економічних програм з метою перевести економіку з екстенсивного редуцентного типу розвитку на рівень самовідтворюваної, збалансованої системи, як це властиво, наприклад, біосфері. Детальніше з цього приводу рекомендую подивитись у спорідненій концепції «ІК», що знаходиться за цим посиланням

http://www.kraina.org.ua/ua/module/national-idea/c...

Особливістю є те, що питання власності у даному економічному блоці не є ключовим у принципі. Для фізичної економії, важлива не форма власності, як така, а ЕНЕРГЕТИЧНИЙ БАЛАНС ЛЮДСТВА. Що мається на увазі. Як вище відмічено, економіка складається з трьох сегментів: продуцентів, редуцентів і консументів. Сучасна цивілізація перероздула другу частину з цих трьох сегментів економіки і утворила техносферу. Перший сегмент можна поставити у паралель із біосферою, третій – із ноосферою. І поки у виробництві буде переважати сфера видобутку, пов’язана з використанням НЕВІДНОВНИХ природних ресурсів, людська цивілізація, безвідносно до форм власності, буде котитись у прірву. Поясню на конкретних прикладах. Газовидобуток може бути у приватних руках, може бути у державних, може бути у колективних.

Але у незалежності від форми власності ніяк не змінюється та сутність справи, що надмірне викачування газу з земних надр врешті-решт веде до зсувів земної кори і провокує землетруси. Так само стосовно вирубки дощових лісів Амазонії. Це можуть робити приватні особи, можуть робити колективи, це може робитись навіть на цілком законних підставах, згідно патентів урядів. Але від того не міняється той факт, що на даний час почала пересихати Амазонка і міріади вірусів та бактерій, які раніше мирно існували у перегної дощових лісів, тепер мають шанс піти у широкий обіг, вкрай важко виліковна гарячка Ебола взялась саме звідси. І якщо міліони загинуть від епідемій, то загиблим не буде жодної різниці, вирубали дощові ліси приватні власники чи колективні. Тому фізична економія виходить саме з принципів енергетичного балансу людства, сутність якого детально роз’яснена за вищими посиланнями. Сутність підходу полягає у тому, що друга сфера людського виробництва, техносфера, повинна бути врівноваженою третьою, ноосферою і таким чином система набуде здатності самовідтворювання, властивої біосфері.

Механізми знову ж роз’яснювались за посиланням, зокрема таким сферам господарських зацікавлень людини, як гумус, нафта, газ треба надати статус загальнолюдської власності, а їхнє безвідшкодовне використання розглядати як обкрадання прийдешніх поколінь. Грубо кажучи викачав нафту – будь добрий, проінвестуй пошук альтернативних джерел енергії і цими здобутками людської ноосфери ВІДШКОДУЙ забране у прийдешніх поколінь. А не так як тепер, коли «Брітіш Петройл» скупає патенти на нетрадиційні джерела енергії по всьому світу і кладе їх під сукно, щоби не заважали її бізнесу. В Україні з такого роду загальнолюдського скарбу присутній гумус, саме у такому контексті його і треба розглядати. Всіма можливими способами, на рівні держави, необхідно ініціювати загальнопланетарні обговорення з цих питань, тому що коли, наприклад, по світу прийдуть смертельні епідемії від поруйнованої біосфери (біосфера мститься), то епідемія не буде розбирати, на якій території хто живе. Тому перше завдання держави у цьому плані, це сприяти такому напрямку розвитку ноосфери, щоби та перетворила техносферу з системи руйнівної до системи урівноваженої, тобто продуценти та консументи повинні врівноважити редуцентів. Якщо у подібного роду проекти будуть вкладати засоби і цим перейматись приватні власники – треба підтримувати ТАКИХ приватних власників. Якщо колективні – підтримувати ТАКИХ колективних. І у будь-якому разі зробити ДЕРЖАВНОЮ ПОЛІТИКОЮ.

У плані же власне кажучи форм власності світ на даний час, і це співпадає з базовими, концептуальними цінностями солідаризму, йде до розвитку та утвердження самокерованих громад, у тому числі як суб’єктів господарчої діяльності, але це не повинно, як було за часів СРСР, порушувати базові економічні свободи приватної ініціативи для тих, хто бажає ними користатись. Цікаво, що у концепції нашого типу неможливо уникнути того, щоби зробити вивчення законів людської душі та пошуки шляхів гармонізації психології людини активним суб’єктом суспільних стосунків, не обмежуючись лише законами механічного товарообігу та економічних свобод . У Гітлерівській Німеччині та Англії існував вільний ринок, у СРСР – ні, але психологією державного керівництва Рейх був набагато подібнішим до СРСР, ніж до Англії. Тому втілення наших ідей в умовах практичних держав вимагає особливого типу державного службовця, який би у своїй діяльності керувався би перш за все кодексом честі, а вже потім якимись своїми особистими вигодами та бажаннями. І ми вважаємо, що плин подій змусить більшість людей зробити особистий та свідомий вибір саме у цей бік. Тому що або людина добровільно та свідомо почне змінювати психологію егоїста у психологію альтруїста, або НІЩО не зупинить цивілізацію від загибелі. І це проблема ПСИХОЛОГІЇ людей, проблема тієї самої НООСФЕРИ, яку ми вважаємо не "надбудовою", а активним компонентом всіх відносин як усередині людського суспільства, так і взаємин людського суспільства з біосферою та таким іншим.

Тому ми у своїй концепції закликаємо, перш за все, ушляхетнювати ноосферу, сферу думки, і з цих підвалин думати про все інше. Безвідповідальні люди, які внаслідок особистих меркантильних інтересів діють за принципом «після нас хоч потоп» та «Васька слушает да ест» копають могилу собі і своїм дітям. По цілому світу повинні зорганізуватись групи людей, які керувались би ПРИНЦИПОВО ІНШОЮ ПСИХОЛОГІЄЮ, НІЖ ЛЮДСТВО КЕРУВАЛОСЬ ДОСІ, тоді хвора тканина суспільства врешті-решт почне замінюватись на здорову. Банальні «ігри» з тасуванням форм власності абсолютно ні до чого привести не можуть, тому що приватний, колективний чи монопольно-державний егоїзм все одно залишається егоїзмом і вступить у стосунки конкуренції та війни з іншими егоїзмами такого типу та оточуючим довкіллям, яке він, цей егоїзм, буде вважати просто об’єктом для своєї діяльності, тоді як насправді існує взаємозалежність та взаємозв’язок. Без комплексного ДУХОВНОГО перетворення людини, всі тасування форм власності у бік колективізму будуть просто неефективними, оскільки поміняє егоїзм індивідуума на егоїзм більш загального типу і на цьому все закінчиться.

Наприклад, якщо український колективний власник піде у ліси Амазонії, то буде займатись тим же, що й приватний. Тому що питання у тому, що він захоче отримати прибуток і буде керуватись егоїстичними бажаннями свого колективу. Щось зміниться на краще лише у тому випадку, якщо колективний власник проживатиме безпосередньо у лісах Амазонки, та й то не у тому випадку, якщо він захоче продати свої ліси, заробити гроші та переселитись кудись на Гавайї. Щоби було інакше потрібно, щоби колективом була вся нація. Але це вже загальнонаціональна власність. Те саме з нафтою та газом. Так що з точки зору енергетичного балансу людства нічого суттєво не зміниться.

Ну і щодо дуже важливого питання – мотивації людини на побудову, наприклад, тієї самої ефективної та потужної, екологічно та соціально збалансованої, економіки. Будь-яка економіка нормально розвивається лише тоді, коли ті, хто її творять, якось зацікавлені в її розвитку. Радянька економіка існувала доти, доки існувала комуністична ідея – щось там щодо побудови комунізму ще за життя теперішнього покоління. Ну і потім ще якийсь час - по інерції, за рахунок нафтодоларів, аж поки ті, хто ті долари котролював, не усвідомили в тому свого власного інтересу тільки для себе. Коли ніякої ідеї зовсім нема - то максимум на що здатна економіка такої держави - на рабську працю. І в якійсь мірі в Україні зараз так і живе, і ніхто особливо працювати і не хоче, бо нема заради чого, крім тієї відносно невиликої частини підприємців, які справді вкладають в справу свої зусилля і свою душу.

Тому мова якраз саме про це і йде - що треба об"єднати приватний інтерес з планом і з розвитком держави. Приблизно так, як ми всі це уявляли собі в 1991 році стосовно приватизації, коли кожен з нас хоч в якійсь частині мав стати власником і підприємцем. Тобто щоби абстрактна «загальнонародна власність» була не власністю державної бюрократії, а реально здійсненої спільною власністю багатьох людей, кожного на своєму місці, відповідального кожен за своє. Але все повинно бути налаштоване, як у оркестрі, за спільної гармонією і планами розвитку, визначеними загальнонаціонально. У плані НАПРЯМКІВ розвитку, звичайно, а не керуванні сороканіжкою на предмет, якою ногою услід за якої їй потрібно переступати.

Визначившись з цими питаннями, хотілось би ще додатково зазначити, чим саме для нас є розвиток держави, нації та людства. Цей розвиток для нас є розвитком ІДЕЙ. Зі своїм циклом весна, літо, осінь та зима. А всі владні структури та інші «органи» суспільного організму – лише певні канали для проведення через себе чи «відпрацювання» того чи іншого типу ідей та їхніх конгломератів, і гармонійність суспільного життя буде визначатись принциповою гармонійністю цього конгломерату ідей, і нічим іншим – всі конфлікти усередині «конгломерату» автоматично обернуться конфліктами у суспільстві та суспільних інститутах. Тому хотілось би детальніше зупинитись на схемах циркуляції та оновлення ідей усередині соціального організму, як це нам бачиться і малюється.

Почнемо зі структури влади. Структура влади, яким би чином не назвався той устрій, який присутній у кожній конкретній країні, „народоправство” чи якось ще, завжди буде мати природну ієрархічну структуру. Тобто будуть ті, хто визначає загальні напрямки думки, згідно яких буде мислити більшість людей у країні, прошарок професіоналів – керівників, економічний прошарок та прошарок робітників-виконавців. Навіть якщо „зруйнувати все до самих основ” (що часто виникає при болючих зламах на межі зима-весна), через деякий час на місці старого знову виникне структура зі всіма компонентами, змінені будуть лише персоналії, що може позначитись на зміні напрямків мислення загалом у країні. Зі змінами напрямків мислення той самий тип структури буде набувати інших порівняно з минулою структурою забарвлень та призначень.

Але через деякий час, коли структура, внаслідок природного консерватизму людської природи, почне набувати характеру скам’яніння, якщо провідники нових способів мислення „починуть на лаврах” а каста керівників перетвориться у замкнену структуру, яка зайнята само відтворенням себе, нові ідеї та напрямки, необхідні для подальшого зростання та перетворень країни, почнуть „бродити” у всіх прошарках суспільного механізму і шукати для себе нових брамінів (провідників думки), кшатріїв (виконавців-управлінців) та примкнулих до цих двох „лідерських” верств вайш’їв – „людей економіки” та шудр-виконавців. Якщо нова структура має достатньо сил для того, щоби м’яко, „зсередини”, перетворити стару – виникають еволюційні зміни, ні – революційні зміни.

Окремий випадок коли старе внаслідок тих чи інших причин консервує себе на необмежений час, тоді виникає спільнота за типом „консервної банки”, коли всі ідеї та практика старих циклів починає ходити по колу, недоліки системи (які будуть у будь-якої системи) починають домінувати, виникають важкі економічні неузгодженості та „водорозділ” суспільства за схемою „каста панів” (за означенням панів) та „каста рабів” (за означенням рабів). Врешті-решт або країна гине під тиском зовнішнього ворога (окремий випадок – катаклізми та стихійні лиха, подібні яким описані у Біблії у переказах про Содом та Гоморру та Великий Потоп), внаслідок старіння втративши здатність до самозахисту, втративши життєву силу, або ж виникають особливо криваві революції, бунти та т.п., що нищать країну зсередини та змушують починати все практично спочатку, але вже на новому оберті розвитку. Так сталося у 1789 році у Франції, так само сталось і у нас у 1917 році, частково відбувається і тепер.

Ті люди, які починають творити щось нове дуже часто свято переконані у тому, що „вони перед нас були погані тому, що погані, а ми будемо хороші тому, що хороші” і це є пастка номер один. Через деякий час найбільш активний „революційний” елемент стає тими самими керівниками і змушені дбати за сталість тієї структури, яку сотворили. А цей момент „підтримки структури” вже має свої власні внутрішні закони. Тому без постійного оновлення енергій, без постійного удосконалення розуміння того, чим живе і чим ПОВИННА ЖИТИ країна будь-яка, навіть найкраща, влада через деякий час приречена на стагнацію та опиниться на місці тих, кого перед тим нещодавно повалила („нещодавно” може бути через сто років, а може бути через десять – залежить від інтенсивності перебігу суспільно-ідейних процесів), і або вдосконалювати саму себе зсередини, або взяти курс на перетворення себе самої у за означенням „касту панів” зі всіма наслідками цього напрямку дії. Для того, щоби уникнути такого перебігу подій (а такий перебіг подій закладений у природі речей) необхідно спробувати зробити таким чином, щоби система постійно мала здатність до природного самооновлення.

Яким чином цього можна було би досягнути? Західна демократія пішла шляхом постійного оновлення структури через періодичну заміну керівної ланки та право людей на протест проти свавілля влади, що зафіксовано у профспілках та такому іншому. Своє це зробило, але на даний час структура цього типу знаходиться на межі своєї недосконалості та на шляху до переходу у стан „каста рабів” – „каста панів”. Це сталося тому, що структура була розрахована на оновлення у МЕХАНІЧНИЙ спосіб, вона у жодному разі не передбачала ушляхетнення та культуру думки широких народних мас. Тому виник прошарок управлінців, який задля збереження свого впливу на політичне життя країни, починає культивувати найбільш примітивні та маніпульовані людські якості, що мають свій корінь у найпримітивніших інстинктах, на аналізи яких побудував свій психоаналіз Фрейд. Внаслідок цього у найбільш розвинений демократіях сьогоднішнього світу, див. США, вибори зводяться переважно до ротації тих самих еліт, які не дають абсолютно жодного нового порівняно з попередньою елітою ідейно-психологічного наповнення країні, країна перейшла у фазу стагнації і при такому типі розвитку величезні економічні та соціальні проблеми справа всього лише часу, і не такого великого часу. Для американської демократії сьогоднішнього типу вкрай необхідний „середній американець&;amp;;rdquo; саме у тому вигляді, у якому він є тепер. Це потворно та образливо для людської природи, тому не має жодного позитивного майбутнього і потребуватиме значних, багато у чому кардинальних змін. Право на протести не змогло у даному разі допомогти Америці тому, що сам характер протесту був дуже обмежений і обумовлений лихварським, міщанським характером самої цієї цивілізації. Тому всі протести відбувались у певному зачарованому колі і „матриця” навчилась більш-менш адекватно на них реагувати і пускати у потрібне їй русло. З деякими поправками це ж саме стосується і Європи.

Схід йшов іншими шляхами, але теж не зміг уникнути своїх пасток і на сьогоднішній момент не видно тієї східної країни, яка могла би просто зсередини себе самої цих пасток уникнути. Схід більш ніж дбав за культуру думки, культуру мислення, АЛЕ ЦЕ ПЕРЕВАЖНО ОБМЕЖУВАЛОСЬ КОЛОМ ІДЕЙНИХ ПРОВІДНИКІВ ТА МОЖНОВЛАДЦІВ. Широкі народні маси за означенням вважались керованими реципієнтами, долею яких є якнайретельніше слухатись своїх провідників. Дещо до народних мас проникало „дифузією” – у вигляді казок, легенд, споглядання шедеврів архітектури та мистецтва, що були збудовані у багатьох країнах Сходу, переважно Індії. Але назагал тут вже давно дуже чітко встановився розподіл „каста панів – каста рабів”, і щось почало мінятись у кращий бік лише після приєднання у свій час Індії до англійської імперії. Країни Сходу були нездатні себе захистити унаслідок того старечого маразму, у якому перебувала їхня правляча верхівка. Це було або внаслідок системи спадкових каст (як в Індії) чи консервації незмінної системи влади, без огляду на її ефективність чи неефективність, як у Китаї. На той час західна цивілізація дала деякий поштовх у розвитку суспільних процесів великого Сходу, але й досі, при зовні демократичній формі правління, Індія перебуває у рабстві кастового звичаю, і негідник уроджений брамін чи кшатрій у внутрішньосуспільній ієрархії буде завжди вищим, ніж розумний та чесний вайш’я чи шудра, не кажучи вже про паріїв, навіть якщо останні вищі у ієрархії державної бюрократії, ніж перші. Механічне сприйняття західної моделі суспільства поєдналось з деякими внутрішніми атавізмами, і Індія як потерпала від внутрішньої немочі та безсилля. які призвели до завоювання її у свій час англійцями, так і потерпає. Це відбувається тому, що суспільство у цілому поки що не в силах переламати тисячоліттями затверділої системи спадкових каст, не знаходять для цього достатніх аргументів для широких народних верств. А багато хто цього не дуже і бажає. Це теж шлях, конфліктний у своїй природі, і поки ці конфлікти не будуть адекватним чином вирішенні – годі чекати з Індії якогось нового слова для людської цивілізації, якого вона не сказала би вже досі.

Китай розвивається зовні більш динамічно, але насправді стару імператорську касту управлінців просто поміняли нові комуністичні, участь народних мас у керівництві державою у тій системі не передбачена у принципі. Економіка багато у чому побудована на використанні дешевої робітничої сили, у тому числі невільничої у таборах. Для Китаю, можливо, це і не є дуже поганим шляхом, особливо якщо врахувати, що на початку 20 століття Китай практично повністю перетворився на країну опіумних деґрадантів, варто перечитати описи мандрівників, що спілкувались на той час з китайцями у Китаї. Але еволюція країни поки що все одно йде у межах побудови дуже чіткого водорозділу „верхи-низи”, і про те, що необхідно цей водорозділ долати задля здатності системи до постійного самооновлення ніхто навіть не замислюється. Тому Китай на даний час теж не показує людській цивілізації нічого такого, чого би в ній не було здійснено вже до цього моменту.

Ісламські країни Сходу стали на шлях у кращому вигляді відносно ліберального панування догми шаріату, і у цих пошуках панування догми забули про те, що велику культуру ісламського Сходу створили зовсім не догматики шаріату, а великі суфії та святі ісламу: Румі, Газалі, Сааді, Хафіз, Ібн Арабі та інші, для яких і християни – „люди книги” – і „язичники” могли бути братами, а не нечистими псами. Тому що, як казали вони, Аллах єдиний на всіх, але кожен знаходить його на своїх шляхах і може назвати по своєму. А Любов - це єдине вічне та незмінне, що єднає серця, бачення та народи. У результаті на ісламському сході виникає та сама „каста панів” (у фундаменталістів це мусульмани, а всередині мусульман „воїни Аллаха”) та „каста рабів” („невірні” та звичайні люди-мусульмани чиєю долею є – беззастережно коритись догмі). У більш людяних суспільствах, як у Ірані, створено свого роду „народну демократію”, але, по-перше, лише для мусульман, ніхто крім мусульман членами такої „демократії” бути не може а по-друге народу нав’язується зверху диктат ідеології, і будь-які пошуки вправо-вліво дуже суворо караються та пересікаються. Тобто система все одно взяла курс на самовідтворення і рано чи пізно стане перед невирішуваними у межах цієї системи суперечностями, які доведеться достатньо болюче долати.

По ходу дискусії довелось зануритись у роздуми над тим, на якому етапі виникають спотворення розвитку держави, у якому енергетичний цикл оновлення ідей «закривається» таким чином, що стають необхідними вибухи-революції для повернення природного енергетичного балансу, перетворення системи з системи закритого типу у систему самооновлювану і внаслідок цього природно самовідтворювану. Крім того довелось помислити про те, що це взагалі таке – держава, звідки вона береться і як розвивається. Таких поглядів щодо її генезису виявилося два.

Перший є примітивно-дарвіністським - при цьому держава розглядається як суспільне утворення, можливо тільки трохи більш складніше, ніж первіснообщинне чи навіть і тваринне стадо. Звичайно тепер такий підхід здається нам занадто примітивним і спрощеним, але давайте не будемо зовсім відкидати його і просто спробуємо зрозуміти, що саме в ньому не так, чи в чому саме там приховується та загроза, яка пізніше і приводить до неправильного розвитку.

Якщо виходити саме з цих позицій – то на чолі якогось первинного суспільного утворення завжди ставав найактивніший, найрозумніший чи найсильніший чоловік (людина). В той момент ніякого «узаконення» своїх прав він звичайно і не потребував, бо ставав цілковитим відображенням того стану речей, який виникав внаслідок дії принципу природного відбору. Але проблема виникає в іншому – в тому, що є дві складових такого добору: сам природний добір як наслідок боротьби за виживання і прагнення до розмноження та джерело, з якого він черпає для себе матеріал. Таким джерелом є мутації, відхилення від норми. Причому, зауважте, що в природному середовищі, наприклад в стаді диких тварин, самі тварини одного і того ж виду ніколи такі відхилення не знищують – відбір здійснюють переважно зовнішні чинники – або природне середовище проживання, або інші тварини – здебільшого хижаки. Тому тварини з такими відхиленнями від норми, внаслідок яких вони виявляються менш пристосованими – гинуть, а ті, в розвитку яких проявилося щось позитивне – виживають і дають нове, вже частково відмінне потомство та можливість нового розвитку для всього виду.

Але трохи не так воно відбувається в людському середовищі – тоді, коли користуючись своїми розумовими здібностями такий чоловік ( умовно кажучи – лідер чи може навіть вожак) починає направляти всі свої зусилля якраз на те, щоб знищувати саме ті мутації, які можуть здаватися і поганими відхиленнями, але які можуть призвести і до виникнення чогось кращого, але саме такого, що з часом почне становити загрозу чи конкуренцію вже йому. Тобто вже на цьому етапі виникає певне спотворення природного еволюційного процесу і мабуть не в кращу сторону.

Але й це ще не все – тому що до певного моменту такому лідеру, чи навіть групі лідерів якщо він, чи вони і дійсно – найкращі боятися все-таки зовсім нічого. Проблеми виникають пізніше – тоді, коли він в силу якихось обставин починає втрачати владу чи впевненість в собі. Наприклад – в силу старості, яка наближується, або внаслідок хвороби. От тоді він вже і сам починає виступати за впровадження такого механізму відносин, який би вже захищав його і все те, що ще вчора йому самому здавалося слабким, немічним і просто поганим і таким, проти чого ще вчора він сам всіляко боровся. В цьому звичайно вже проявляється позитивна складова – оскільки починає проявлятися той механізм природного добору, який досі придушувався, але зате з’являється і негативна – тому що сама інтенсивність добору знижується і тому що іноді таке «узаконення» може привести в результаті до створення таких нових законів – байдуже чи то юридичних, чи то просто суспільних, які будуть захищати не тільки того «слабкого», який мав би стати джерелом розвитку чогось нового, але й того, який все-ще залишається при владі і який цією владою не хоче поступатися навіть незважаючи на те, що вже давно не відповідає реальним вимогам життя. Тому в реальному, навіть в сучасному політичному житті все це завершується утворенням якогось певного компромісу між цими двома найгіршими варіантами розвитку – або повним знищенням всіх слабких і беззахисних, як це наприклад було в фашистській Німеччині або таким суспільством, де при владі залишаються ті, хто вже давно реально втратив всі свої найкращі якості і хто давно вже не являється ні найсильнішим ні найрозумнішим представником людського роду, що частково нагадує деякі африканські та південноамериканські владні режими і ще більше нагадує нам те, що ледь не було збудоване в Україні останнім часом.

Проте така точка зору лише частково відображає ситуацію, тому на противагу їй існує інша теорія походження держави - теорія про виникнення держави як наслідку певного суспільного договору. Така владна структура виникає тоді, коли певна група людей для вирішення своїх спільних проблем запрошує когось стороннього або вибирає серед себе когось такого, хто міг би це зробити краще за них. В основному це стосується двох речей – або того, щоб вирішувати внутрішні конфлікти і запобігати їхньому виникненню, особливо тоді, коли існування та розвиток таких внутрішніх конфліктів може призвести до загибелі суспільства, або того, щоб організовувати людей для захисту від якогось зовнішнього ворога, тобто це стосується того, що тепер називається внутрішньою та зовнішньою політикою. В цьому випадку люди мовби делегують такому владному утворенню якусь частину своїх прав, «довіряють» йому. Тоді цей керівник має бути вже не настільки сильним чи активним, як бути мудрим і вся його влада ґрунтується вже не стільки на застосуванні сили, як на довір’ї інших людей. Це нормально-регульований суспільний механізм, але і тут рано чи пізно виникає загроза його спотворення – тоді, коли цей володар починає зловживати владою, або:

а) використовуючи надану йому довіру не для розвитку всього суспільства, а для захисту власних інтересів і для збереження займаного становища – тоді він починає обманювати людей, переконуючи їх, що він якнайкраще справляється зі своїми обов’язками, або навіть якщо вони і розуміють, що це не так – то переконуючи їх в тому, що або вони все-одно ніяк не обійдуться без нього, або – що його все-одно зовсім нема ким замінити.
б) використовуючи надану йому владу і силу не для захисту від зовнішнього ворога чи для вирішення внутрішніх конфліктів, а для приниження людей і усунення навіть самої загрози виникнення будь-якої можливості свого усунення.

Так от – цікаво, що і такий підхід теж виявляється дуже знайомим для нас, особливо в світлі наших недавніх спогадів про епоху Кучми.

Але що ж тоді робити? Напевно враховуючи те, що в людині одночасно проявляється, умовно кажучи, і «божественна» і «тваринна» складова – обидва таких підходи до розвитку держави треба було би якось об’єднати. Тим більше, що все це виявляється надто близьким для України не тільки в світлі останніх подій, але й враховуючи її історичний розвиток. Так, на початку становлення Київської Русі були поєднані саме цих два підходи до розвитку держави – тоді існували розвинуті сильні племінні мікро-держави і дійсно були запрошені чужинці-варяги для об’єднання всього суспільства в єдину сильну державу, що врешті-решт таки і було зроблено. Та й сама назва одного з наступних князів «Мудрий» теж напевно багато про що говорить. Але все-це, разом взяте, чомусь все-ще так і не каже нам, як всі ці проблеми мають бути вирішені нами зараз – коли ми все-ще ніяк не можемо визначитися зі своїми шляхами побудови держави.

Зате тепер ми вже можемо напевно встановити інше – саме те, про що і говорили на самому початку цього невеликого дослідження і воно теж досить цікаве – те, що і в першому і в другому випадку цей елемент спотворення позитивного розвитку державного утворення завжди зміщується в один і той же бік – в бік узаконення права того, хто вже й так знаходиться при владі на те, щоб надалі самому вирішувати, кому залишатися при владі чи кого вибирати замість себе, замість того, щоб це здійснював якийсь зовнішній чинник – чи то природній добір і зовнішнє середовище – в першому випадку, чи то зібрання людей (або рішення наймудріших та найповажніших людей) – в другому. І ось саме це і є основним елементом спотворення розвитку державного механізму аж до виникнення загрози його повної деградації і знищення: чи то в наслідок внутрішніх конфліктів – революцій та бунтів, чи то внаслідок зовнішніх чинників – як втрати незалежності і завоювання іншими державами. Знову ж, корінь лежить у області людської психології, проблеми виникають при бажанні привласнити «під себе» те, що повинно за логікою речей працювати «від себе» задля інших людей та суспільства у цілому.

Беручи до розгляду конкретний випадок нашої української революції, то ми стали на заваді утворенню повністю закритої на собі „касти панів”, яка у своїх засадах і не намагалась би мислити про необхідність свого ідейного та функційного самооновлення, і нічого нового порівняно з минулим цієї країни з собою не несла У ПРИНЦИПІ. З „помаранчевими” справа була кращою, але на жаль вони не змогли знайти ефективну та дієву і потрібну для країни згоду та однорідність всередині самих себе. Однак не треба думати, що якби навіть у нову владу взяли нових людей повністю з майданів то наступило би Царство Боже, чи принаймні повністю щаслива та без проблемна Україна. По-перше, цих людей хтось повинен був вчити хоч чимось керувати, тому навіть після революції 17 року більшовикам довелось брати у нову владу „спеців” від царя, і не було тому іншої ради. По-друге у силу природної самоорганізації системи все одно суспільство розшарувалось би по чотирьох основних групах, це все справа часу. НАШИМ ЗАВДАННЯМ ЗАРАЗ Є СТВОРИТИ ТАКІ ПІДВАЛИНИ ДЕРЖАВОБУДІВНИЦТВА, ЩОБИ СИСТЕМА ПОСІЙНО БУЛА ЗДАТНА ДО ОНОВЛЕННЯ ЗСЕРЕДИНИ СЕБЕ САМОЇ. Початок цього, з моєї точки зору – система „електронної демократії”, яку ми бачимо як „казан ідей” та поле відбору нових майбутніх керівників, які могли би у майбутньому забезпечити ефективну ротацію кадрів.

На даний час система «Україна» знаходиться на «хвості» всіх минулих циклів та початку нового вибуху пасіонарності, яскравим вибухом та початком розвитку такого типу стала «помаранчева революція». У ході обговорення неодноразово виникало запитання, у який спосіб концепція «третього шляху», заснована на солідаризмі, зможе уникнути пасток фашистського типу розвитку суспільства. Справа у тому, що наріжним каменем нашої концепції є СВІТОГЛЯДНА ТА ДУХОВНА експансія, а зовсім не імперіалістична, відбір повинен відбуватись згідно більшої ефективності та адекватності світогляду та світобачення з точки зору подолання тих викликів, які стали перед людством внаслідок втілення у життя того шляху розвитку, на якому воно зараз стоїть, а не внаслідок примусу одних людей над іншими. Грубо кажучи нове світобачення українців повинно дати їм переваги перед іншими націями та народами у плані виживання у зв’язку з викликами майбутнього світу, і тільки після дієвої реалізації таких переваг можна буде говорити про подальшу ПРИРОДНЮ експансію ідей та бачень у ширший довколишній простір. В цьому плані це більше всього перегукується з тим «Третім шляхом», який колись приписувала собі Росії. Тоді в них це називалося «Третій Рим». На той історичний період така позиція Росії виконувала якесь своє певне призначення в світі – де в чому позитивне, де в чому негативне.

Та у сучасних умовах важко уявити собі хоч щось позитивне в спробах відновити колишню імперську політику, особливо якщо згадати, що немає жодного уявлення про те як має розвиватися їхня держава сама пособі, всередині країни зовсім немає – ні ідеології розвитку, ні повноцінної релігії, ні навіть хоча би спроб переосмислити колишній історичний досвід – як позитивний, так і негативний. Тому, можливо, і справді прийшов час України – в плані експансії вже не імперіалістичної, а духовної і світоглядної. Так що навіть якщо припустити, що у режимах Гітлера та Муссоліні уламки якихось подібних ідей мали місце, то це тільки зовнішня схожість. Можливо, частково такий напрямок думок там і був присутній, але там були допущено кілька надзвичайно важливих помилок, які в корені змінили стан справ так, що в кінці кінців така держава стала таким же антиприродним утворенням, як і держави інші, тільки в її найгіршому і страшному вигляді. Ось ці помилки:

1) Це те, що основою біологічного добору є мутації. Джерел таких мутацій для розвитку однієї нації може бути лише два – або кров інших народів, або природні відхилення в межах тієї ж нації – психічно хворі, каліки, хворі – і т.д. Гітлер знищував і представників інших націй і своїх власних, як він вважав, неповноцінних людей і таким чином знищував саму основу еволюції для німецької нації. Те, що геніальність, наприклад, дуже часто межує з безумством, напевно нагадувати не треба

2) Еволюція можлива тільки тоді, коли існує природній добір – а для цього життя всередині держави для її громадян має бути достатньо вільним і незалежним – таке неможливо в умовах тоталітарної держави. Тоді виникають люди слабкі і залежні, що ми можемо легко зараз побачити і на своєму власному прикладі тоді, коли ніяк не можемо позбутися колишньої комуністичної залежності і пристосуватися до більш вільного життя.

3) Природній добір на то він і має бути «природнім», що має відбуватися за законами природи, а не за тими уявленнями, які існують в того, хто хоче ту природу підчинити собі. Тобто тут путається причина і наслідок, в результаті чого фактором відбору виступає вже не природа, а держава, або й взагалі якийсь самий примітивний чиновник, який несподівано отримав право вершити долі чи навіть розпоряджатися життям інших людей. Що він може «відібрати, думаємо, пояснювати не треба. Як з цим боротися, думаємо, теж зрозуміло – саме тому ми і ведемо мову про необхідність віри в Бога, чи про необхідність наявності якоїсь достатньо відкритої до подальшого розвитку світоглядної моделі у вищому сенсі, як, умовно кажучи, «плану розвитку людства» та земних моделей розвитку таких уявлень.

А в загальному для України такий суто біологічний підхід означає одне – збереження своїх хворих, інвалідів, калік та інших нібито неповноцінних людей як у багатьох випадках цінного генетичного матеріалу для подальшого розвитку нації (це окрім абсолютно зрозумілих добродійства та благочинності) і, найголовніше – створення всіх умов для розвитку інших народів на території України. Тому з цієї точки зору те, що є найбільшим недоліком України з точки зору класичного державотворення – великий прошарок не-українців - виявляється надзвичайно цінним для дальшої перспективи і оновлення всієї нації. Про що ми і ведемо мову – що Україна, як перехрестя світів, дійсно може народити щось зовсім нове, тільки необхідно задати їй це напрям розвитку – вищу духовну еволюцію.

Також нам закидали необхідність більш адаптувати свою концепцію під схему природного відбору, засновану на позиціях біологічного дарвінізму, оскільки, як казали, сутність концепції йде всупереч принципу переживання найбільш пристосованих і тому не є зовсім для людини природною. Однак ми вважаємо, що крім тваринної природи людина ще має іншу, духовну, яка має прямо протилежні тваринній природи властивості та закони, внаслідок дії якої у світі людина може проявляти усвідомлену безкорисливість, навіть всупереч своїм інстинктивним потребам (наприклад, інстинкту самозбереження) та може керуватись у своїх діях такою доволі абстрактною для тварин ведучою зіркою, як моральний закон, закон совісті та честі. При цьому ми не відкидаємо самої концепції «природного добору», але вважаємо, що цей добір в умовах людського суспільства не може виключати з себе добір за якостями психології та думки (тобто виключати з себе закони душі та еволюції морального закону). Тому що за умов такого виключення «природний добір» стає протиприроднім, тому як людина, яка втратила природній ведучий інстинкт тварини а не набула ведучих якостей людини розумної та духовної стає гіршою за тварину. І ось обґрунтування. Вважають, що людина – найгірший хижах в природі. А проте це не зовсім так.

1) Жоден хижак в природі ніколи не знищує іншого хижака – тільки якщо це не пов’язано з захистом його території чи боротьбою за самок і продовження роду. Людина це робить постійно і повсякчас і звідки це могло взятися з т.зору еволюції, якщо в дикій природі такого нема – абсолютно незрозуміло.
2) Більше того – ще дивнішим є те, що людина може знищувати інших особин свого виду тільки заради задоволення чи насолоди – ні одна хижа тварина такого зовсім ніколи не робить, хіба що скажена. Тоді напевно треба було би прирівняти людину до якогось скаженого вовка - але таким чином і всю нашу цивілізацію прийдеться признати цивілізацією скажених хижаків – таке навряд чи це сподобається прихильникам біологічного дарвінізму.
3) Ну і нарешті третє, найголовніше: жоден хижак ніколи не знищує найкращих представників того виду, яким харчується і за рахунок якого живе, а вибирає в першу чергу слабих і хворих. Так працює еволюція і тільки тому взаємозв’язані пари видів хижаків та їхніх жертв взаємно еволюціонують і залишаються повноцінними і здоровими на протязі багатьох тисяч або й мільйонів років.

Зовсім іншу картину ми бачимо стосовно людського суспільства, стосовно тих фактів, про які говорять біологічні дарвіністи вказуючи на людину як на найгіршого хижака в природі – вона знищує свій вид навіть тоді, коли для цього немає біологічно обумовленої потреби, вона робить це заради задоволення або якихось взагалі абсурдних світоглядних принципів, вона постійно знищує найкращих представників свого виду – приклади епохи сталінізму та гітлеризму, напевно, наводити зайве. І тому якщо для земної флори і фауни еволюція є позитивним фактором, то діяльність людини стосовно себе ж самої швидше схожа на намагання протистояти такій еволюції. І якби розвиток нашої цивілізації дійсно йшов за законами еволюції – то результат напевно був би вже зараз набагато кращим від того, що ми маємо зараз.

***

А підсумувати хотілось би деталізацією деяких думок стосовно того, що можна було би вважати «стрижневою, вістовою лінією» нашої концепції – «духовного виміру» «третього шляху», який прагне попасти «у щілину» поміж світом непорушних догм різних релігій та вирослих з них церков та того типу «вільного розуму» людини, який, відмовившись від догм, не зумів знайти жодної опори натомість і пішов у нігілізм та холодний цинізм, «плаваючи у вільному просторі» стосовно морального кодексу та мети існування людини, як такої.

Ключовою тезою нашої концепції є необхідність добровільної духовної освіти для людини, освіти на рівні державних програм, у загальнонаціональному масштабі. Ми не пропонуємо у такій освіті вводити диктат жодної церкви, релігії чи конфесії.

Всього ще якихось 100-150 років тому будь-яка релігійна система була достатньо законсервованою і поганою. І тому саме на противагу таким релігійним уявленням, які тоді тільки обмежували всілякий розвиток людини і виник атеїзм і політика. Атеїзм – як протиставлення духовній залежності. Політика – як протиставлення владі церкви на державному рівні. Тому коли мова буде йти про якесь навчання в цьому напрямку, то і ці дві складових духовного пошуку людства теж повинні бути враховані. Таке вже було в нас – в період нашої радянської історії. Залишилося щось зовсім незначне – зуміти поєднати разом «тезу та антитезу», релігії та їхніх антагоністів. Яким чином це можна було би зробити? Безумовно, людина повинна бути ознайомленою з будь-якими напрямками людської думки, як і результатами їхнього втілення, це стосується і наукового атеїзму західного типу (буддійський та індуський атеїзм „настіка” має мало спільного із західним, більшість настіка не визнають богів у якості самостійної сили, не підкореної закону, але визнають сам Закон) і політики, що не намагалась просвітити себе моральним законом. Треба вивчати це також у зв’язку з наступними політичними тоталітарними системами, так само як і вадами науково-технічного прогресу.

Природно, що такий самий підхід треба застосувати і до історії релігій як таких, треба нещадно висвітлювати і всі негативні риси їхньої історичної проявленості, не забуваючи наголошувати і на всьому високому та великому що, не дивлячись ні на що, виникало унаслідок дій релігії у світі впродовж всієї багатотисячарічної історії людства. Результатом буде те, що розуміння релігій очиститься від фанатичних випарів а їхні антагоністи очистяться від небажання бачити далі свого носа і заперечувати абсолютно все, що не вкладається у основи віри у відсутність у світі розумних та керуючих начал (що і є сутністю атеїзму останніх століть, атеїзм є вірою у відсутність) крім біологічної людини. На основі таких аналізів та роздумів і можна буде дійти до основи того потрібного світогляду, який об’єднав би у собі здатності аналітичного, наукового мислення і поетичних натхнень та інтуїції, з’єднав би „фізику”, „лірику” та „релігійний інстинкт” людини у одне нерозривне ціле, де кожна частина взаємно підтримувала, а не взаємо поглинала та поборювала би іншу.

Ми вважаємо, що Україна знаходиться на початку цього шляху. Вже об’єктивно стала на нього та не має іншого вибору, як пройти до кінця. Але якими тернинами та байраками проведе її ця дорога знає, мабуть, лише Бог. А ця концепція і тема – спроба побачити хоча би дещо з долі майбутньої України, наскільки вистачає бачення та вмінь.

Звичайно хтось може зауважити, що таке поєднання буде занадто складним для шкільної освіти, але це не має принципового значення – можна зробити його максимально простим і доступним, основне – зберегти загальне співвідношення і задати вірний напрямок розвитку, а детально все це проробляти можна звичайно і на рівні інститутів і університетів.

Питання у тому, щоби люди зрозуміли нарізність та невідкладність не тільки пошуків влади та сили «світу цього», але й пошуків «духовного виміру» людини, як таких. Церкви далеко не завжди заохочують до духовного пошуку, часто якраз обмежують певним баченням догм і консервують людину у свого роду «гордині духовності», коли людина думає, що щось пізнала, але насправді зупинилась лише на початку духовних шляхів. Тому потім виникають всі «матеріальні зацікавленості», та невідповідність декларацій та дійсності, як прояв реальної невіри у власні ідеали, замість царства духу починають шукати царство світу сього. Вихід у тому, щоби люди припинили шукати, що їх хтось буде вчити вірити та хтось формувати, а почали шукати самостійно та свідомо, що ж насправді складає першооснову Всесвіту і у чому є сутність людського буття. Зараз таких людей з’являється чимдалі більше, потрібно, щоби держава на всіх напрямках давала «зелене світло» таким роздумам та пошукам, у культурному, релігійному та філософському планах. Це – питання ідеалу, про який говорять масам людей. Якщо держава буде сприяти постійним розмовам та бажанням матеріального збагачення та такого іншого, то буде культивувати найбільш приземлені бачення життя і вкрай буде звужувати людську свідомість. Держава не може лишатись у стороні від цих всіх процесів, своїми діями вона обов’язково займе якийсь бік, навіть якщо декларуватиме невтручання.

На даний час у широкі маси людей пішла велика кількість знань про психічні здібності людини та структуру людської психіки, можливості людської свідомості. Тільки питання часу, щоби люди розпочали широко використовувати ці знання на практиці. Це може найнесподіванішим чином змінювати будь-які суспільно-громадські ситуації. Тому і необхідне якнайширше, з раннього віку, ознайомлення людей з духовно-культурною спадщиною людства, оскільки тільки озброєнні багатобічним знанням люди зможуть набути ту духовно-психічну рівновагу, яку можуть втратити дуже незабаром, коли сьогодні ще рідкісні прояви людських здібностей стануть буденними та постійними.

Духовні шляхи самі по собі до економічної діяльності людини не мають стосунку, але варто пам’ятати лише одне: будь-яка діяльність, навіть економічна, яка у своїй основі заснована на егоїзмі, врешті-решт приведе до самознищення системи. Це просто питання часу. Класичний приклад – коли «дикий капіталізм» став на межу тотальної руйнації, особливо після «чорного четверга»у Сполучених Штатах, їхнім олігархам вистачило розуму почати ділитись з іншими людьми і стати на шлях побудови хоча б частково соціально-орієнтованої ринкової економіки. Це часткове, порівняно з попереднім, привнесення гуманізму у суспільну діяльність і дозволило світовій економічній системі пережити свою кризу тридцятих років. Їм допомогла Жовтнева Революція – дуже наочно побачили як воно може бути, якщо далі продовжуватимуть у тому ж дусі.

Хочемо ще сказати пару слів про історичні типи «подвижників-відлюдників», які у пошуках духовних істин відокремлювали себе від світу та суспільно-господарчої діяльності у ньому. У старій Індії існувало таке правило: до сорока років людина повинна бути сім’янином та виростити дітей. А вже потім, якщо захоче, може стати саніасіном-мандрівником. Шукати сутність Буття можна у будь-якому стані. Для цього не конче ставати відлюдником. Але якщо вже хтось бажає йти саме так – то це особистий вибір людини, держава не повинна мати до цього стосунку. Старі монастирі повністю забезпечували себе всім необхідним за рахунок постійної праці, не вимагаючи підтримки від держави, а коли отримали державну підтримку і стали «володарями цього світу» - стали розкладатись і будь-яка духовність з більшості з них пішла. А хто йшов у відлюдники, той взагалі не розраховував ні на кого і ні на що, крім Бога. Звичайно, що духовні пошуки пов’язані не тільки з досягненнями, але й з обманами, пастками та розчаруваннями. Багато людей, які стикнулись з небезпеками духовних шляхів, потребують і потребуватимуть психологічної допомоги. Це – особливість та природна дихотомія такого роду шляхів, людина починає викликати на себе такі небезпеки, які в іншому стані її до пори не чіпають і залишається з цими небезпеками у основному сам на сам, будуч змушеною відповідати на всі виклики найбільш адекватними зі всіх їй відомих засобів, по ходу справи вдоско алюючи і засоби, і своє світобачення до ступеню досягнення повної душевної рівноваги та гармонії з іншими людьми, собою і світом. Природно що є ті, хто не у всьому зумів бути успішним на таких шляхах. Але держава просто від себе, як держава, не може таким людям допомогти. Вона тільки може дати режим максимального сприяння тим людям, які займаються наукою про людську душу. І зробити одним зі своїх пріоритетів накопичення потенціалу таких людей, даючи можливість людям науково та методично долучатись до всіх знань про людську психіку та шляхи її гармонізації, накопичені у тому числі і різними релігіями впродовж тисячоліть.

Хай гордістю держави будуть не товсті гаманці негідників, а могутній потенціал людей знань, які зробили пошуки знань про світ та місце людини у світі основою та єдиною метою свого життя. А щоби люди не потрапляли на сумнівні шляхи, наприклад до сатаністів, то їм просто треба давати якнайбільш якісну та всебічну інформацію про те, що є що, при чому з раннього віку, у різні, для кожного віку найбільш гармонійні та адекватні, способи. Відмова мислити про такі речі не врятує від них. Врятує лише чітке знання, а знання такого роду треба культивувати, це як сад, який не росте за одну хвилину. Потрібен час і потрібні садівники.

Ми щиро дякуємо всім нашим співрозмовникам, і друзям, і противникам, бо без їхньої участі не було би можливо сформувати цей «додаток» у якості уточнення та роз’яснення до деяких пунктів нашої концепції. Маємо надію, що наша спільна праця не пропаде намарно.

Хай Світові буде добре. Хай буде у Небі мир та між людьми благовоління.

Чистяков Олександр,

Лубківський Ігор

Київ – Тернопіль 2006.