Ігор Лубківський

Нова ідеологія.doc

10 Nov 09 08:39:37 GMT

Нарешті дописана книга по ідеології солідаризму. Три роки життя пішло на неї. Була колись така тема на форумі сайту Тимошенко - "Ідеологія в подарунок" - так ось, це вона. Правда тепер вже немає цього форуму, а самій Тимошенко цей подарунок і близько не виявився потрібним. Може й на краще?

Наша відповідь Чемберлену, або неспішна розмова з українським націоналістом...

10 Apr 09 07:53:28 GMT

(навіяно тернопільськими виборами)

Які парадокси все-таки іноді бувають в нашому житті. Всього лише якихось кілька місяців тому я сам на всіляких Інтернет-форумах завзято доводив, що розмовляти українською і вважати себе українцем – це нормально. Настільки нормально, що не є ознакою націоналізму, і вже тим більше – нацизму.

Ба, більше того, я доводив й те, що й націоналізм сам по собі не становить ніякої загроза і навіть якщо людина й зветься націоналістом це ще ніяким чином не свідчить про якусь її ненормальність, небезпечним націоналізм стає тільки тоді, коли починає сповідувати ідею розвитку однієї нації за рахунок ущемлення чи знищення інших... Ну правда в цьому сенсі нічого так і не змінилося – я й зараз так думаю. Змінилося інше – те, що якщо раніше таку ідею ущербності мені, як українцю, пробували нав'язати або наші північні сусіди, або деякі наші південно-східні співгромадяни, то тепер вже неповноцінним мене пробують обізвати інші – ті, кого я ще так недавно й так завзято захищав – наші новітні націоналісти. Нео-націоналісти з нової генерації імені Олега Тягнибока, чи принаймі імені ідей, споріднених його уявленням. Тепер мене обзивають за те, що я не підтримую ідеї ущемлення в правах євреїв і росіян, що я не визнаю ідею зверхності української нації над іншими націями, що не погоджуюся з тим, що введення 80% цензу етнічних українців в кожній політичній партії хоч якось зарадить ситуації. Дійшло вже навіть до того, що одного разу мене звинуватили в тому, що відстоюючи право тернопільчан на те, щоб самим обирати свою обласну раду (хто не знає, Головою Тернопільської обласної ради з якогось дива став львів'янин – так, ніби тут своїх гідних кандидатур немає), я таким чином відстоюю найстрашнішу, яка тільки може бути для поспомаранчевого українця, ідею – ідею федералізму. Хоча раніше, відстоюючи право воїнів УПА захищати свою землю, я аргументував його саме таким чином – що в своєму домі кожен має право сам бути хазяїном – і ніякого обурення тоді це ні в кого з націоналістів не викликало. Дивно все це...

Наступне ж буде просто дещо пом'якшеним переказом моєї розмови на одному Інтернет-форумі з одним з таких націоналістів у відповідь на його пропозицію ввести національний ценз в владних структурах для етнічних українців на рівні не менш 80% та віддати всю повноту влади послідовникам Тягнибока тільки тому що той послідовно відстоює про українську позицію. А заодно – й знищити усі паростки ліберальної демократії, хоч я так і не зрозумів, що пропонується створити замість неї...

* * *

Чесно кажучи, на таку пропозицію не хочеться навіть відповідати – настільки нерозумною вона здається. Або сказати щось дурне – наприклад, що я не люблю Тягнибока тому, що він дурак. Тим більше, що це буде й недалеко від істини. Чому – поясню далі. Не завжди має значення, ким людина є, іноді має значення й те, що вона робить. І одне не завжди відповідає іншому. Тягнибок може бути й якнайкращою людиною і притому поганим політиком чи керівником – так що може йому варто медаль дати, але в політику не пускати, щоб він там не нашкодив. А може бути й навпаки – він може послідовно відстоювати проукраїнську політику, але бути для того недостатньо сильною чи розумною людиною. Ну як Ющенко, скажімо. Хоча чесно кажучи, ні одного випадку, коли б він (Тягнибок) відстоював саме проукраїнську політику, я досі так і не знаю.

Далі – не має аж настільки великого значення те, чи людина українець, чи ні. Найперше має значення те, що вона робить для України і українців. Український президент Ющенко для Росії і США, разом узятих, зробив більше, ніж для власної країни. Проросійський президент Кучма крейсер "Україна" добудовував, а проукраїнський Ющенко – ні. Як це символічно, все-таки! Так і стоїть "Україна" недобудованою! І як держава, і як крейсер. Українська історія взагалі рясніє масою прикладів, коли самі ж українці своїх же українців знищували. Коли воювали один з одним, замість того, щоб державу будувати. Про Тараса Бульбу я думаю переповідати не треба. Про Сірка також. Чи про рід Вишневецьких – хоч тут я вже й не знаю, за кого їх рахувати – за українців, чи за поляків? Але якщо за поляків – то тоді напевно доведеться визнати, що Запорізьку Січ таки не ми, а вони заснували. Так що особливо гордитися нам нічим. Українську Академію Наук теж створив не тодішній український герой Петлюра, який до речі західну Україну полякам здав, а німецький ставленик Скоропадський. І чомусь ні великі українці Грушевський з Винниченком, ні українець Коцюбинський (Юрій) з його більшовиками до того так і не додумалися. Замість того вони воювали один з другим, аж поки той же Петлюра, піднявши повстання проти Скоропадського, спокійно не здав Київ одній зі сторін – більшовикам. Так що вірити в те, що досить всюди на всіх постах розставити одних тільки українців – і все зразу стане добре, це як мінімум смішно.

Друге.Єврейське питання для України зараз таки вже не настільки актуальне, як колись. Все-таки Гітлер тут непогано "попрацював" – хай простять мені родичі загиблих – для України в цьому напрямку. В Тернополі, наприклад, до війни було 30 синагог. Зараз – немає ні однієї. В Рівному до війни жило щось там біля 15 тис. євреїв. Зараз їх там теж практично немає. Так що лякати нас зараз євреями – це теж, як мінімум, трохи смішно. Ну може для Львова це ще й має певний сенс, їх там трохи більше зараз, як в Тернополі, але тільки певний сенс – не більше того. А були б львів'яни дійсно, а не на словах, патріотами, то напевно хоча б до футбольного чемпіонату нормально підготувалися б, або хоча би кондукторів з трамваїв не знімали б, щоб не ганьбитися тепер з цим на всю Україну. І ніякі євреї їм цього зробити й не завадили б. Інша річ, коли говорити про глобальний світовий вплив – там це дійсно може мати якесь своє значення. Але й там ситуація дещо змінилася. З часів написання "Протоколів сіонських мудреців" – пройшло дві світових війни, в Європі, Польщі і на заході України було винищено значну кількість євреїв, виник Ізраїль і збільшилася кількість євреїв в США – так як якась частина з них встигла емігрувати туди зразу після приходу Гітлера до влади, а самі США стали відігравати значно більшу роль на світовій арені, ніж до Другої Світової. Але навіть якби й не це, то не розумію, як те, що ми переб'ємо в своїй країні останніх жидів і москалів, допоможе нам ствердитися на міжнародній арені? Щоб бути серйозним світовим гравцем, треба робити щось зовсім інше – треба мати могутню і згуртовану державу, треба мати свої напрацювання щодо її розвитку і розвитку всього світу – щоб мати що запропонувати іншим, треба вміти заявляти по свою позицію і відстоювати свої інтереси. А на ділі виходить – ми ненавидимо лібералізм, ми хочемо перебити жидів і москалів, чи принаймі хоч якось ущемити їх в правах, хоча би в виборчих, але хочемо... дружити з США? Ну не парадокс? Та там євреїв при владі ще більше, як у нас! Вже якщо проводити антиєврейську політику – то тоді напевно треба дружити якраз з росіянами – там зараз це, здається, модно, принаймі в плані протистояння зі США. А якщо й це не підходить – ну то тоді треба говорити про відносини з Іраном, наприклад, – йому потрібні наші літаки і ракети. А якщо й цього боїмося – то тоді в напрямку Причорноморського та Балтійсько-Чорноморського співтовариства, а не в напрямку Європи і НАТО. Чи в сторону арабського світу. Чи кавказького. Вже якось визначіться тоді, друзі-націоналісти, чи що?

Далі. В Україні, з її історією, взагалі зараз важко знайти хоч одного етнічного українця. В кращому разі таких може виявитися раптом тільки десь третина нашої держави. Ще 13 процентів етнічних росіян, і ще біля 20 процентів представників інших народностей. Всього – теж біля третини. Ну і ще третина тих, що тим чи іншим чином вважає себе українцями. От і скажіть мені тепер – яким чином ви надієтеся керувати державою, якщо будете робити ставку тільки на етнічних українців, і якщо їх – всього третина? Та й навіть більше того – навіть з цієї третини і то важко знайти хоч одного чистокровного. В Львові до 1939 року українці становили тільки 40% населення. Решту були поляки і євреї. Так що і в того ж Тягнибока при бажанні теж дуже легко знайти або єврейську, або польську, як мінімум, кров.

Ще дальше. Не уявляю собі, як Ви на практиці уявляєте собі це процес – 80% українців в партіях? А якщо вони на рядові пости наберуть українців, а на керівні посади поставлять всього два єврея, вас це влаштує? Чи може забороните їм взагалі якісь посади займати? Таке теж бувало в українській історії, і для націоналіста іноді буває корисним крім Сціборського ще когось читати. Для загального розвитку – щоб не повторювати тих помилок, які людство давно вже пережило. Так от – така процедура заборони займати певні посади в Польщі носила назву політики пацифікації. До чого вона призвела, нагадати? До виникнення українських, а не польських, націоналістичних організацій. На одному молодіжному націоналістичному сайті, в цілому досить непоганому, до речі, я нещодавно в їхній програмі прочитав – "заборонити публічне вживання російської мови". Це взагалі супер! Такого навіть в царській імперії стосовно української – і то не було. І, наскільки я це розумію, російським туристам це буде дозволено, а ось своїм співгромадянам – напевно ні! Але світовий історичний аналог цього теж є – в Великій Британії було заборонено використання ірландської мови. До чого це призвело тепер, надіюся, теж не треба нагадувати. Те ж буде і в Україні – будь-яка спроба побудувати націю не за суспільно-історичним, а за етнічним принципом, тут же призведе до того ж результату – що ті 30%, які посередині, тут же перестануть себе українцями вважати і примкнуть до іншої сторони – як тільки їх поставлять на рівень людей другого сорту за етнічною, чи будь-якою іншою ознакою.

Наступне. Припустимо, що це таки вдасться. Припустимо, що це дійсно позитивно для держави. За яким принципом тоді і хто саме чию етнічну приналежність буде визначати? За штампом в паспорті? Будете вимагати запис з метрики діда-прадіда? Ще щось? Але в будь якому разі, що би це не було, в кінцевому результаті на виході такого процесу буде тільки одне – той чиновник, який видаватиме довідку і вирішуватиме хто є хто. Чиновник, за визначенням, завжди тупий. Ну як мінімум – це посередність, і до того ж така, яка в першу чергу про себе думає, а не про державу – всі ці казки про чиновників-патріотів і цвіт нації можна залишити для когось іншого. А раз так, раз людина посередня одним розчерком пера буде визначати кого куди направляти згідно до його національності, то цілком закономірно, що рано чи пізно вона захоче показати свою владу над кимось розумнішим чи кращим за себе. Тому що це особливо прикольно. І тому, щоб той знав своє місце. Ну як в тюрмі це іноді буває, коли найбільше знущаються саме з когось найбільш обдарованого чи й просто розумнішого. Тобто система в принципі порочною получиться – люди гірші будуть визначати долю людей кращих. За таких умов деградація суспільства – це питання всього кількох років. Таке теж вже було в історії. В Німеччині, наприклад, де одних євреїв чиновник міг в концтабір заслати, а інших – в СС служити, залежно від того, хто йому як сподобався, чи хто яку взятку дав. Або в сталінському СРСР – там теж таку сегрегацію робили, від якої ми ще й досі, який вже рік, оклигатися не можемо, так як усіх кращих просто винищили. Залишилися одні тільки пристосуванці, або, в кращому разі, люди може й чесні, але такі, в яких досвіду ніякого немає і яким так нікуди пробитися і не вдалося...

Тому, щоб не було нічого подібного, треба щоб були зрозумілі й чіткі принципи, однакові для всіх. Щоб розвиток суспільства визначався його морально-етичними нормами і його законодавством, а не його чиновниками. Якщо є проблема з національностями – значить має бути Рада національностей, але тоді треба офіційно визнати той факт, що Україна є багатонаціональною державою. І будувати національну політику хоча би за зразком національної політики СРСР, а не за прикладом політики повальної українізації. Якщо ж є проблема з федеральним управлінням – то треба робити Раду федерації. Якщо ж проблема з представництвом від регіонів – то треба робити Палату представників в парламенті. Особисто я прихильник саме третього варіанту. При умові, правда, що в цій Палаті дійсно будуть представлені люди, які реально живуть в даному районі. Ну хоча би років з п'ять. Тоді й проблема в основному знімається – людей, яких добре знають інші люди, можна й не контролювати аж настільки строго хто є хто, люди самі будуть вибирати таких представників, які найповніше їхні права представляють. Тільки таке представництво треба обмежити 2-річним, наприклад, терміном і не більш як на два терміни поспіль – щоб всякі олігархи не лізли. Заодно з цих "відставних депутатів" отримаємо резерв для обласних і районних рад – особливо якщо при вступі на посаду депутата Палати представників запровадити курси з обов'язковими "випускними" екзаменами, щоб вони хоча б саме елементарне вивчали, а не так, як зараз. При умові, звичайно, ліквідації інституту представників Президента, створення виконкомів обласних рад, прямих виборів голів облрад і формування їх за мажоритарним, а не пропорційним, принципом. Що ж стосується федерального устрою, то я в принципі "за", але навряд чи зараз це реально. І вже тим більше – небезпечно, бо скільки я не думав над цим питанням, але так ніякого вдалого критерію для такого поділу і не придумав. І, основне, однакового для всієї країни – ні історичного, ні географічного, ні економічного, ні соціального, ні етнічного. Тому з моєї точки зору Палата представників – саме те, що треба. Тим більше, що під неї й конституційне обґрунтування вже не треба підшуковувати, бо вже є готове рішення ще Кучмівського референдуму. (Писалося ще до ініціативи нашого дорогого Президента, який в черговий раз поставив все з ніг на голову, замість Палати представників запропонувавши впровадити палату "обраних" – палату сенаторів. І таким чином замість того, щоб наблизити владу до людей, він запропонував її ще більше від них віддалити).

Далі – якщо ж ми все-таки захочемо будувати Україну на основі принципу українізації, то тоді значить ми маємо проводити таку національну політику, яка була би привабливою для представників усіх національностей, а не для одних тільки етнічних українців. Тобто має бути так, щоб українцем було бути більш вигідно і престижніше, ніж не-українцем. Тобто не ущемляти когось в правах треба, як при проведенні політики пацифікації, а навпаки – додатково заохочувати. А для цього українці мають бути не тими, хто збирається оцінювати інших як людей другого сорту, і всіляко відсіювати їх від суспільних справ, а навпаки – мають додатково залучати їх до справи побудови своєї держави. Так росіяни роблять. Там ти можеш бути хоч казахом – але назвися росіянином – і будь ним! Тобто з цієї точки зору українську націю треба будувати в першу чергу не на етнічній основі, а на основі інших критеріїв – спільності мови, території проживання, культури, сприйняття історії і, основне, – спільності цілей. А ми що маємо? Відкриваю комп'ютер – в мене є в програмі перевірки правопису "молдавська російська". А "української російської" ще й досі немає! Ми самі привчаємо людей, які живуть на території України до думки, що вони розмовляють мовою іншої держави – а потім дивуємося, чому вони нас ненавидять. А треба створити правопис і граматику української російської – і викладати її як українську мову, як мову української держави, а не навпаки. Треба привчати до думки, що Гоголь найперше був українським письменником, а не російським, що Пушкін творив й на Україні – в Одесі наприклад – і т.д.

Так от – знову про Тягнибока. Або він всього цього не розуміє, а тому й не досить розумний, або спеціально робить рівно навпаки, як це треба було би робити для того, щоб дійсно збудувати Україну, а отже ніяких українських інтересів і близько не відстоює. Або-або! Або дурень, або антиукраїнець. Хоч може й справді він просто не усвідомлює, що робить, може його просто всліпу використовує хтось інший в своїх цілях. Ті ж євреї, наприклад, в рамках проекту Катерини ІІ (Ющенкової) "зроби Яценюка Президентом". Хоча, цілком можливо, що це ще й не найгірший для України варіант.

Ну і про ліберальну демократію Не треба самого себе лякати неіснуючим ворогом. Демократія, в прямому значенні цього слова – це влада народу. І це – найближче до української ментальності. Інша річ, що демократія завжди скочується або до хаосу, або до тиранії – тоді, коли її сприймають лише як владу більшості. Розумних людей завжди мало – менше половини, тому більшість завжди тупа, тому нею завжди легко маніпулювати. Спочатку кидаєш найпростіший лозунг, який підходить 55% населення. Потім завдяки цьому здобуваєш владу і позбавляєш частину з позосталих 45% усіляких прав. В результаті з загальних 100% тепер залишається, ну скажімо 60-70%, які ще хоч щось вирішують. Тоді кидаєш новий лозунг, який би підійшов тепер би всього 40 % з цих 70-ти – і відсуваєш від влади ще частину з тих, що залишилося. Потім ще раз так, і ще раз – аж поки кучка маніяків не буде правити усією багатомільйонною країною. Ну як більшовики за Сталіна. Тому з одного боку, щоб демократія дійсно існувала, народ повинен дійсно мати реальні механізми впливу на владу, а з іншого – навіть така демократія не повинна бути владою більшості, чи вірніше – така влада більшості не повинна ущемляти прав окремого громадянина. Це і є одна складова ліберальної демократії – захист прав меншості і відстоювання прав людини. Інша річ, що насправді дуже часто за такою декларацією прав громадянина й дійсно приховується щось зовсім інше – влада міжнародних фінансово-олігархічних кругів, які цю приманку захисту прав людини просто вдало використовують в своїх цілях.

А щоб краще зрозуміти саму суть цього процесу, повернемося до того моменту, як виникнула сучасна система демократії. Якихось там 100-200, максимум 500 років тому в Європі, наприклад часів Макіавелі, практично вся влада була релігійно-монархічною і передавалася у спадок. Створену ним Флорентійську республіку можна й не рахувати – по перше вона й так недовго проіснувала, а по друге це був швидше виняток з правила, ніж саме правило. Тому на цьому етапі розвитку нашої цивілізації прагнення народу і новонародженої буржуазії збіглися – вони прагнули усе зруйнувати. Зруйнувати: а) союз монархічної і релігійної влади; б) право її успадковування – запровадити вибори. І так лозунги "Свобода, Рівність, Братерство" йшли разом. Тільки буржуазія право рівності зразу ж розуміла по-своєму – рівність для усіх, але її рівність буде рівніша через більшу в неї кількість грошей. І так про "Братерство" десь трохи призабули. Саме тому тепер ліберальна демократія для нас – це найперше влада фінансова і влада без кордонів, позанаціональна й імперіалістична. І так ми й отримуємо три основних різновидності демократії:

- тоталітарна демократія влади більшості;

- ліберальна демократія як влада грошей – фінансово-ліберальна демократія;

- ліберальна демократія в своєму первісному вигляді - від слова "ліберті" – свобода, тобто така, якою вона мала би бути в момент свого створення; така, яка гарантує свободу кожного громадянина, а отже поважає його права, тобто ставить права громадянина вище прав більшості. А очевидно – і вище права грошей.

Але це ще тільки пів-справи, бо коли новонароджений індустріальний капіталізм зруйнував села і знищив разом з ними патріархальний устрій суспільства, народ, відповідно, став шукати нових орієнтирів в житті і нових критеріїв до об'єднання. Так виникли нації – як відчуття спільності перед новою загрозою. І так виник четвертий різновид демократії – національна демократія, яка визнає нації на противагу космополітичним утворенням лібералізованого світу. А така, національна, демократія може бути знову ж або:

- демократією тоталітарною, про що я вже казав;

- або ліберальною – в тому вигляді, яка визнає пріоритет прав громадянина, але не прав фінансового світу. За такою логікою права громадянина мають бути вищими як і за права фінансових корпорацій, так і за права більшості.

Перше, я так розумію той варіант, до якого тяжіють сучасні українські нео-націоналісти. Їм здається, що тоталітаризм, якщо він тільки буде українським, не такий вже й страшний. Друге – те, про що говорю я.

Хоча, справедливості ради, треба відмітити, що можливі ще два варіанти державного національного устрою – або монархія, або аристократія. Ну чи нехай там в її більш сучасному вигляді – елітократія, як такий різновид аристократії, який не вимагає обов'язкового спадкового наслідування влади. Ідея звичайно хороша, мені вона теж подобається, але чесно кажучи я в неї не сильно вірю Просто тому, що в Україні немає еліти, і хто може взяти на себе цю роль – зовсім невідомо. А монархія? Такий варіант теж є. Західна Україна до Першої Світової війни і більшовистської революції входила до складу Австро-Угорської імперії – імперії Габсбургів. Нащадок імператора є, живий, працює в німецькому, здається, парламенті. Предки його від трону не зрікалися. Так що теоретично він є цілком законним спадкоємцем українського престолу, як держави, що виникла з осколків колишньої Австро-Угорщини. Отож варіантів в нас в кінцевому результаті не так вже й багато. Або – національна демократія, або – монархія, або – елітократія, або... тоталітаризм? Мені по духу найбільше подобається все-таки найперший варіант. А Вам?

Ігор Лубківський

08 квітня 2009 року.

Що таке система?

11 Feb 09 08:40:18 GMT

У відповідь на статтю Ігоря Каганця "Тиранія чи Гетьманат" - http://observer.sd.org.ua/news.php?id=13845 т... на його наступну дискусію з Олександром Шморгуном - http://observer.sd.org.ua/news.php?id=14067

Не беруся в усьому дискутувати з вельмишановними панами Ігорем Каганцем та Олександром Шморгуном, а проте висловлю хоча б деякі свої зауваження.

Перш за все, щоб зрозуміти сутність системи державної влади і те, як саме вона працює, напевно варто спочатку розібратися з самим поняттям «системи», тим більше що мені, як фізику за першою освітою, легше говорити саме в такій (знову ж!) системі координат. Так от, популярний Інтернет-довідник Вікіпедія дає наступне визначення системи:

Система (system) - сукупність об`єктів і відношень між ними, що утворюють єдине ціле в процесі системогенезу.

Ну Вікіпедія звичайно не найдостовірніше джерело інформації, але принаймі це хоч щось, для початку. Більш чи менш правильно будь-яку систему можна охарактеризувати саме так - «сукупність елементів, пов'язаних між собою таким чином, що в результаті вони утворюють єдине ціле». Але значно цікавішим для нас в даному випадку є інше - те, що фізики поділяють усі системи на закриті - відокремлені від впливів зовнішнього світу, та відкриті - ті, які можуть з ним взаємодіяти. І вводять спеціальне поняття «ентропії» - міри невпорядкованості таких систем. Так от - згідно з другим законом термодинаміки, невпорядкованість закритих систем може або залишатися сталою, або тільки зростати, а відкритих - в принципі бути якою завгодно. Тобто теоретично відкриті системи можуть навіть зменшувати рівень ентропії всередині себе, правда одночасно збільшуючи його поза своїми межами. Творець квантової фізики Нобелівський лауреат Ервін Шредінгер в праці «Що таке життя з точку зору фізика?» вважав це найпершою ознакою для визначення поняття «життя». Ну правда з цим його визначенням звичайно можна було би й дещо поспорити, бо тоді напевно до живих організмів слід було би віднести тепер й сучасні теплові насоси, але все ж...

Ну і нарешті саме головне - для того, щоб відкрита система зберігала ступінь своєї організованості, або й підвищувала його, вона повинна володіти здатністю до саморегуляції. А це вже може забезпечуватися лише одним-єдиним чином - наявністю в неї зворотніх зв'язків: як і позитивних, так і негативних; та наявністю «центру прийняття рішень» - регулюючого органу. Тоді інформаційний сигнал, який повертається з виходу такої системи на ті її елементи, які виконують регулятивну функцію може змінювати її внутрішні характеристики таким чином, щоб вона зберігала свою стабільність або виконувала свої функції незалежно від впливів зовнішнього світу, або й навіть більше того - активно використовуючи такі зміни зовнішнього середовища в своїй діяльності.

Але ще цікавішим в даному випадку є інше - те, що й системи, складені з окремих живих організмів, теж дуже часто підкоряються таким же, описаним вище, закономірностям. Так підручних з соціальної психології (наука про взаємодію людини і соціального середовища) Орбан-Лембрик дає наступний опис розвитку закритих систем:

«Стабільність замкнутої системи (стосовно, наприклад, держави - авторитарно-тоталітарний режим, стосовно міжособистісних стосунків у групі - авторитарний стиль взаємин) зорієнтована на формування «соціально-однорідних гвинтиків». Досягається вона здебільшого за рахунок суб'єкт-об'єктних відносин, повчання, залякування тощо і призводить до стагнації (застою). Надто високий рівень соціально-психологічної стабільності може ослабити життєздатність соціальної спільності, спричинити її нездатність адаптуватися до змін у соціальному середовищі.»

Тобто знову ж-таки - замкнута система може або тільки зберігати свою стабільність, або - деградувати. А проте такі системи, складені з живих організмів, і дійсно володіють іще однією особливістю, яка не притаманна неживій природі - процеси старіння окремих їхніх складових (організмів, що входять в їхній склад) підлягають своїм законам, які залежні вже не стільки від тієї ентропії, яка проявляється в неорганічному світі, але й від їхньої генетичної структури (будови). І до того ж - для різних організмів цей процес може бути різним за тривалістю і особливостями його перебігу. А тому така жива система, ну скажімо - кораловий риф, може загинути не тільки внаслідок того, що змінилися зовнішні умови її існування - наприклад температура моря чи поживність морської води, але й тому, що її складові елементи, в даному разі - коралові поліпи, або зовсім втратили здатність до розмноження, або розмножуються повільніше, ніж відмирають. Тоді уся система поступово втрачає здатність до оновлення своїх складових частин і фактично просто самознищується - втрачає свою організаційну структуру.

Так от - таке ж явище може спостерігатися і в соціальних системах, створених людьми. Така соціальна система - наприклад система державної влади - може загинути не просто тому, що є занадто закритою, чи тому, що організована за недостатньо вдало підібраними принципами, але й тому, що вже втратила свою природну здатність до самооновлення. Ми, в своїй українській історії, подібне переживали вже як мінімум двічі. Перший раз - ще в радянські часи, з його старіючим і нездатним до самооновлення Політбюро ЦК КПРС, а вдруге - вже в Україні часів Леоніда Кучми. Правда ним тоді таки була здійснена спроба хоча б часткового оновлення тієї системи відносно новим, «донецьким», чинником, але й це не сильно їй тоді допомогло.

Тепер по суті. Пан Каганець звичайно хороший ідеолог - і деякі з його статей дійсно надзвичайно цікаво читати. От тільки він, здається, хороший ідеолог, трохи гірший політолог, і напевно - вже зовсім нікудишній практик. Система влади, запропонована ним, звичайно могла би функціонувати - але хіба що тільки в якомусь нереальному, кимсь видуманому світі. В світі ж, де діють реальні фізичні і соціальні закони, аналізуючи будь-яку політичну чи владну систему, ми перш за все повинні задатися двома основними запитаннями:

- як саме буде здійснюватися саморегуляція в такій системі влади?
- як саме і якими саме людьми вона буде оновлюватися?

В даному ж випадку ми бачимо, що пропонується лише один метод її саморегуляції - наявність в громадян невеликої короткоствольної зброї, і лише один метод оновлення - вибори верховного Гетьмана. Тобто:

1. Незрозуміло як саме наявність короткоствольної зброї, призначеної тільки для того, щоб в одиночку захиститися від можливого нападника (і то це ще більш як спірно), може якось вплинути на Президента (упс.., Гетьмана), якому народ довіряє танки, ракети і літаки? Та й навіть більше того - який керує спепідрозділами міліції і внутрішніми війська, спеціально навченими тому, як придушувати усіляких там розумників, хай навіть і наділених короткоствольною зброєю? Тим більше, що озброєння в цих спецпідрозділів для цього мабуть таки трошки кращим буде - водомети і сльозогінний газ, кулемети, автомати і БТР-и.

2. Що заважає такому Президенту встановити своє довічне Правління, як це зробив в свій час Сапармурат Ніязов - мотивуючи це, наприклад, інтересами держави або зовнішніми загрозами?

3. Що заважає йому підпорядкувати собі той орган, який і визначатиме ефективність його правління? Тобто що заважатиме йому навіть при самому неефективному правлінні приписати собі такий «індекс щастя», як йому того й треба?

4. Як реагуватиме така система на впливи зовнішнього світу? Чи не буде вона аж настільки закритою, що в кінці-кінці рухне під тягарем власної суперунікальності? Що саме пропонується збудувати - повністю закриту від зовнішнього світу економічну систему, як в СРСР? Бо чим це закінчилося в свій час, ми вже знаємо - повним відставанням в цілому ряді галузей народного господарства: в кібернетиці, автомобілебудуванні, виробництві напівпровідників, навіть в медицині і освіті.

5. Якщо система буде таки відкритою до зовнішнього світу - то за яким саме принципом будуть враховуватися його впливи? Тим більше, що враховуватися вони повинні хоча б задля того, щоб її не зруйнувати остаточно. Тобто, якщо вже зовсім конкретно - то як саме в діяльності Президента (Гетьмана) буде враховуватися, ну скажімо або та несприятлива для України зовнішньополітична чи економічна ситуація, яка існує зараз; або та сприятлива кон'юнктура цін на метал і продукцію хімічної промисловості, яка існувала раніше, до того? Щось має додаватися, а щось - навпаки? Ну в економічній сфері таке ще в принципі зробити можна - оцінюючи зовнішньоторговельний баланс країни, наприклад, як плюс чи мінус до рівня ВВП. Але що тоді робити з зовнішньополітичною ситуацією - наприклад з витратами на оборону? Як саме їх рахувати? Що вважати успіхом в міжнародній політиці, а що - ні? І що тоді заважатиме Президенту в разі чого або приписати собі неіснуючі заслуги, або послатися на несприятливі зовнішньоекономічні чи й навіть політичні чинники? Адже зробити це не так складно - особливо якщо узалежнити від себе якимсь чином ЗМІ та експертні центри. Народ не завжди спроможний самостійно оцінити те, що відбувається - в кожного свої проблеми, а тому для цього йому й потрібні люди, здатні це зробити і здатні до нього це вчасно донести - журналісти і політологи, міжнародні експерти і просто економісти. Якщо ж зробити залежними від себе і одних, і інших, або й взагалі знищити їх фізично - то це стає вже цілком реально. Так робили більшовики - створюючи власну пропагандистську систему взамін старої, вони одночасно з тим вбивали інтелігенцію - перш за все письменників, вчителів і священників, які тоді й відігравали першочергову роль в формуванні суспільної думки.

6. Основне. Як саме буде оновлюватися така система? Тобто:

а) хто зможе вперше стати Президентом за такою системою? Цілком очевидно, що раз йому доведеться відповідати за можливі прорахунки своїм власним майном, то воно, майно, в нього ще повинно бути. Тобто людина порядна, але недостатньо багата, ним вже апріорі бути не може. А в реальних умовах України ця вимога звучатиме ще більш конкретно - «Ти спочатку накради, скільки зможеш, а вже потім на Президента лізь!»

б) хто зможе змінити на посаді в разі чого такого Президента? Навіть якщо не зважати на зауваження, викладені в попередньому пункті, і на те, що стати ним може тільки вже заздалегідь багата людина, яка вже й до того володіла достатніми засобами для того, щоб підпорядкувати собі будь-кого, то все-одно будь-яка можливість зміни попереднього Гетьмана-Президента виглядає більш ніж сумнівною. Ніщо не заважає раніше обраному Президенту вжити всіх заходів для того, щоб не допустити наступника до влади на будь-якій підставі. Наприклад і просто на тій, що в того недостатньо майна для відшкодування можливих збитків народу в разі чого.

7. Ну і нарешті ще одне - хто саме буде центром управління такої системи? Системи, складені з живих організмів, особливо соціальні системи, мають іще одну характерну особливість - яка полягає в тому, що будь-яка складова такої системи сама в принципі може стати органом її керування, перетворюючись з об'єкта управління на його суб'єкт. Звичайно теоретично це може проявитися й у такому безумовно позитивному вигляді, яким був колись київський Майдан. Тоді український народ відкрито заявив про своє бажання бути не просто пасивним об'єктом управління, але й стати одним з центрів влади - як це і мало би бути при справжній, а не ілюзорній, демократії. Але в реальних умовах української політики потім це перетворилося... ну самі знаєте на що... Самопроголошена нова/стара псевдо-еліта цілком успішно знову відсторонила його від влади, натомість поділивши кілька різних центрів влади поміж собою - РНБО, уряд, секретаріат президента, СБУ, цілу низку парламентських комітетів. Ніяких механізмів, які би завадили повторенню цього в запропонованій системі влади.. на жаль немає. Ну не буде РНБО і уряду - так буде дружина гетьмана, його родичі і сім'я, фаворити і ті, хто потрапив в опалу. Одні багатії будуть боротися за свій вплив на правителя, а інші - за те, щоб його відсторонити від влади, закликаючи до чергової революції

Тому й здається мені, що є в тій системі щось дуже близьке і знайоме для нас, тепер вже майже рідне. І не покидає мене відчуття, що десь таке я вже бачив, чи що до такого ми вже й без того котимося. Ага, точно, є вже в нас такий Гетьман з великої букви - справжній Месія і бліда копія колишнього Директора. Його привів до влади народ і він тепер вже має достатньо майна, щоб відповідати усім вимогам запропонованої моделі влади. І до того ж - він вже підпорядкував собі СБУ - залишилося ще тільки розігнати уряд і парламент, і видати людям короткоствольну зброю - щоб створити в них ілюзію того, що вони ще хоч на щось впливають. Перший крок до цього вже здійснено - з нового року пан Луценко люб'язно дозволили продавати нам короткоствольну зброю з резиновими, правда поки що, кулями. Тепер залишилося ще тільки ввести надзвичайний стан... і відмінити наступні вибори президента, мотивуючи це несприятливою і, прямо скажемо, загрозливою для України зовнішньоекономічною і зовнішньополітичною ситуацією...

Отож, як висновок:

1. Запропонована система влади може й красиво виглядає, але існувати вона зможе лише в якомусь ілюзорному видуманому світі - в тому світі, в якому вочевидь і живуть ті українці, які вірять в те, що Ісус Христос був таким же українцем, як і вони - навіть не зважаючи на те, що сам отой термін «українець» - придумали трішки, десь так на кілька тисяч років, пізніше...
2. Більше того - в реальному, особливо українському житті, ця система як мінімум просто небезпечна, бо рано чи пізно призведе до узурпації влади однією людиною. І це при умові, що вона взагалі ще зможе існувати, що всі не перестріляють один одного ще до того. Наприклад - так, як це вже було колись в Україні, в далекому 1918-му році.

Але наостанок - про хороше... Разом з тим, незважаючи на усю цю критику, проблема, піднята в статті, надзвичайно важлива - безперечно, що систему влади конче необхідно змінювати. І найперше - саме в плані оплати праці обраному Президенту, народним депутатам і звичайним чиновникам. Бо при наявній зараз в Україні системі влади виходить щось вже просто парадоксальне - народ обирає собі правителя (за словами Ігоря Каганця - управлінця-менеджера), а потім ... не призначає йому ніякої зарплати. Не те, що залежної від результатів його діяльності, як це мало би бути в ідеалі - але фактично й зовсім ніякої. Ну в кращому разі - лише дає йому можливість самому встановити собі таку зарплату, яку тому хочеться. Але зате - безоглядно надає право розпоряджатися усім своїм, народним, майном. Депутати і чиновники в нас скромні - навіщо ж їм велика зарплата? Їм цілком вистачить і того, другого - майна!

От сиджу - і так і бачу в уяві картину, як якийсь поважний і заможний український господар наймає собі управителя, показує йому обійстя, дає ключі від комори. Але - не призначає зарплати. Каже: «Сам собі призначиш, скільки захочеш». Управитель в нас скромний - йому багато не треба. Та й перед господарем негарно. От і призначає собі по мінімуму. Тим більше що господар в свою комору давно вже не заглядає, і навіть й приблизно не уявляє собі, що там насправді робиться. І що тоді станеться з залишками тієї комори та й з усім його господарством далі - пояснювати треба? Фантастика, скажете? Скажете ніхто з нас такої дурниці в житті би не зробив? Скажете - ми не такі дурні? Дійсно - не зробив би! А от на рахунок «не дурні» - не впевнений. Бо як інакше пояснити те, що будучи такими знаючими господарями в своєму приватному житті, ми допускаємо таку дурість в справі побудови своєї держави? І ще й сліпо віримо притому в те, що той, кого ми привели до влади, виявиться аж настільки незграбним, що не побачить усіх тих можливостей вкрасти, які ми самі йому так люб'язно запропонували...

Ігор Лубківський.
м. Тернопіль.
03 лютого 2009 року.

Юлія Тимошенко: Демократія чи авторитаризм?

16 Dec 08 08:19:12 GMT

Автори статті свідомо вибрали саме таку назву, уявляючи собі яку радість і захоплення викличе вона в опонентів Юлії Володимирівни, мовляв – „А ми ж казали! Ми говорили, що вона – це такий собі маленький диктатор, лідер невеличкої групки фанатично налаштованих людей –новітнього „Білого братства”!” Свідомо – тому що саме такої реакції і очікують. А тому провокуючи таким чином противників БЮТу вони якраз навпаки – хочуть показати як мало насправді смислять наші політики та їхні політтехнологи в тих речах, які повсякчас намагаються в своїх корисних інтересах нав’язати нам з вами – навіть не задумуючись над тим, що в результаті навпаки – тільки погіршують своє ж власне, не кажучи вже про наше з вами, життя. А проте – це в повній мірі стосується і самого БЮТу... Як то кажуть, не ображаючи нікого конкретно: „яке їхало – таке й здибало”!

Передня частина.

Літом 2005-го року країна жила постпомаранчевими подіями і здебільшого цікавилася не стільки політикою, як якимсь фантасмагоричним і тепер вже здається зовсім нереальним шоу – штурмом бронетехнікою офісу Рината Ахметова, багатосерійним мильним серіалом з переслідування „ворогів народу” (упс... помаранчевої революції), слідкувала за долею безвинно ув’язненого „героя” південно-східних – Вадима Колеснікова та захоплюючим трилером з розгону ДАІ. А проте, як казав геніальний Ломоносов – „ніщо з нічого не виникає і ніщо нікуди безслідно не щезає!” – а тому для людини думаючої вже тоді було зрозуміло, що щось йде не так, як слід. А фактично навіть – можливо ще й набагато раніше, можливо ще після бездарно відданої Віктором Ющенком перемоги парламентських виборів 2002-го року.

От тільки знову, вже вкотре, в 2004 році вибору в нас, здається, ніякого і не було. Що Симоненко/Кучма в 2000-му році, що Ющенко/Янукович в 2004 – «обоє рябоє». А тому як і в 2004-му, так і в 2005-му треба було думати, що робити далі – і оскільки усі зміни в державі здійснюють інтелектуали і романтики – то як і в умовах кучмівського тотального контролю за ЗМІ, так і в умовах наступного хаосу пост-помаранчевих подій існувало лише одне-єдине місце, яке могло зібрати їх докупи – дітище нового тисячоліття – Інтернет. Місце – легке і доступне для всіх бажаючих, і для всіх небайдужих до долі власної країни – треба було тільки знати адресу, за якою йти. І ось саме щодо останнього якраз все було цілком зрозуміло: адреса могла бути тільки одна – форум Персонального сайту Юлії Тимошенко – революціонера і романтика, основного двигуна помаранчевої революції, і людини тоді ще небайдужої до Інтернету – як до єдиного раніш доступного їй засобу комунікації – тому саме тут поступово і зібралися ті люди, деякі з яких представлені тепер тут перед вами у вигляді авторів цієї статті...

Не претендуючи на абсолютну істину в останній інстанції, висловимо лише те, що вдалося зрозуміти і осмислити за цей час щодо розвитку нашої держави і подій, що відбуваються. Звичайно це лише один погляд на проблему, який зовсім не претендує на абсолютну істину – але й це вже немало…І до того ж навіть поза претензіями на абсолютну чи неабсолютну істину цей погляд цікавий хоча би як погляд людей, що в значній мірі були "всередині" подій становлення, розвитку та занепаду постпомаранчевої "інтернетної мрії", яка полягала у вірі в можливість "зняття" суто фізичних обмежень для спілкування широкої суспільної спільноти як і поміж собою, так і з політикумом, його найкращими і найгіршими представниками...

1. Необхідна передмова.

В минулі часи політика зводилася переважно лише до боротьби за владний трон і за виняткове право на те, щоб гнобити свій власний, чи завойований народ. Пізніше в цей процес внесла свої корективи промислова революція – так як фінансовий світ, значно зміцнівши за її рахунок, став диктувати вже свої правила і умови політичної боротьби, втручаючись в віковічне протистояння державної влади та народу, та намагаючись всіляко переманити останній на свій бік. І так народ, що раніше був повністю залежним лише від свого володаря, тепер включили в політичні ігрища «сильних світу цього», зробивши залежним тепер вже не тільки від безпосередніх умов життя, але й від новітнього монстра політтехнологій.

Однак постіндустріальний інформаційний період розвитку світу знову вніс свої корективи і в цей процес, з одного боку породивши нові, ще більш досконалі, ніж раніше, політтехнології, а з іншого – створивши принципово інші можливості взаємовпливів суспільства і політикуму, даючи набагато простішу систему циркуляції та обміну інформаційних та мисленевих полів всередині суспільного організму, ніж було дотепер – так що тепер владі набагато складніше відокремлюватись від зримих наслідків своїх дій, ніж це було раніше, тому що інформаційне суспільство не передбачає "недоторканих каст", які занурені самі у себе у своєму власному інформаційному котлі, зовні будь-яких зв'язків з оточуючим світом. Юлія Володимирівна була першою в Україні, хто серйозно намагався використати ці особливості новітнього часу. Іноді навіть кажуть, що й помаранчева революція була першою революцією новітніх технологій – так як і Інтернет, і мобільний зв’язок відігравали далеко не останню роль в організації людей в тих умовах Кучмівського контролю за інформацією як і перед-, так і післявиборчого періоду 2004-го року. Однак в загальному та цілому з такими намаганнями Юлії Володимирівни зараз вийшло як і з її власною партією, стан в інтернет-господарстві практично повністю повторює ситуацію всередині "Батьківщини" – в результаті чого болючі поразки БЮТу, на зразок до Київських виборів, і просто таки катастрофічний антипіар власної політичної сили в середовищі звичайних користувачів Інтернету є дуже спорідненими явищами.

Після Київських виборів, в яких один з авторів статті приймав активну участь, народився аналіз загальної ситуації у БЮТі, як дуже печальна еволюція в напрямку бажання закидати „електорат” мішками доларів на виборах замість постійної і наполегливої праці місцевих депутатів з виборцями. В самому ж БЮТі з’явилось те, що не було, здається, присутнім раніше – бажання „кинути” тих, хто на БЮТ працював і ставлення до рядового БЮТівця як до плебсу, який за самим означенням багато чого винен „ясновельможним” з вищої ланки. Програш на виборах при такому підході до справи був дуже логічним і практично неминучим. Стосовно інформаційних технологій вибудовується абсолютно та сама схема: відсутність системної та ґрунтовної роботи з пересічними людьми чи бодай власними щирими прихильниками намагаються компенсувати політтехнологічним "дресуванням" депутатів на різні ток-шоу та зустрічі з пресою. Відсутність селекції за зрозумілими критеріями у лави власної політичної сили – окозамилюванням різного роду "листів у підтримку прем'єра" та таким іншим. За таких обставин не виглядає нічим дивним, що проект "Ідеальна Країна" практично поховано, і до того ж вже вдруге, а люди, які з самих початків брали там участь абсолютно не задіяні в жодних суспільно-корисних сферах діяльності, і з самого початку цього проекту ніхто не запропонував жодної зрозумілої схеми для того, щоби цей потенціал задіяти, все лишалось на рівні оголошень та форумних суперечок.

Персональний сайт Юлії Володимирівни наразі скоріше жевріє, ніж живе, форум персонального сайту РІК(!) взагалі не підтримувався адміністративно, і врешті-решт помер (не внаслідок відсутності користувачів, а внаслідок банального хаку бази даних), без огляду на багаточисленні сигнали від громадських модераторів (що діяли на суспільних засадах, офіційно абсолютно ні за що не відповідаючи, і діючи лише на свій страх і ризик) на вищі щаблі БЮТу про вкрай незадовільний стан його техпідтримки. В результаті в один прекрасний день злетіла вся форумна датабаза і її ніхто не відновив. На головній сторінці форуму вже місяць висить оголошення „дирекція вирішує подальшу долю форуму” і має шанс провисіти ще хоч рік, оскільки реально дирекція долею форуму взагалі не цікавиться. Це абсолютно звичайно для структур, які основним своїм завданням починають бачити замість блага країни чи хоча би досягнення якоїсь спільної мети особисту вигоду тих, хто ці структури складає і чию філософію можна висловити в одному реченні: якнайменше зробити, якнайбільше отримати. Люди, які мають якісь мрії та ідеали в таких структурах просто НЕ ПОТРІБНІ – на них дивляться як на не дуже безпечних ідіотів від яких невідомо чого чекати, оскільки мотиви таких людей переважній масі "працівників" просто незрозумілі. Ця ситуація є тим більш прикрою, що сама Юлія Володимирівна є тією людиною, яка вміє мріяти і дивитись в майбутнє.

Але загальна картина тих, хто її оточує, чим далі тим більш стає просто безперспективною. І питання, на наш погляд, зовсім не у тому, що вона чогось не хоче чи хоче недостатньо чітко. Головна проблема у тому, що при відсутності чіткої ідейно-цінністної структури будь-якого колективу, структури, яка мала би характер внутрішнього „кодексу честі” для її представників, структури, яка народжується усвідомленням спільних цілей та спільних цінностей жодного іншого результату чекати вкрай важко, тому що на перший план в такому разі виходять суто шкурні, глибоко приватні інтереси на зразок того, щоб забезпечити за рахунок партії себе та свою сім’ю, влаштувати свого родича на тепле місце, а наскільки цей родич розбирається чи не розбирається у тому, за що взявся – це вже зовсім інше питання. У наступній статті ми спробуємо проаналізувати не стільки те, чому воно так сталося як те, якими категоріями, в ідеалі, повинні би Були мислити майбутні та теперішні українські політики та їхні послідовники, щоби найкращі наміри кращих з них не переходили у «паровозний свисток» та й по тому.

Юлії Володимирівні, наприклад, подібний стан її «робочого оточення» в найближчому майбутньому загрожує дуже сильним відривом від розуміння реального настрою інтернетного середовища, яке складається далеко з ненайдурніших представників нації – а тому до певної міри може бути індикатором майбутніх настроїв суспільства – того, що буде вже завтра. Якщо ж вона вважає, що такий розрив їй нічим суттєвим не загрожує то, думається нам, робить прикру помилку. Подальші роздуми не вважаються нами істиною в останній інстанції, однак це спроба подумати над тим, на основі чого міг би скластись ІДЕЙНИЙ КОЛЕКТИВ в сучасній українській політиці, тому як колективи випадкові, якими зараз є 90% сучасних політичних партій, навряд чи зможуть в довготривалій перспективі чимось реальним прислужитись побудові Нової України замість того хаосу та руїни, що маємо на цю мить.

2. Все народжується з Хаосу...

Разом з тим ми свідомі того, що усі ці проблеми не стосуються діяльності лише одного-єдиного політика, чи лише однієї-єдиної партії – і насправді мають в основі своїй системні причини. Тому щоб осмислити весь цей комплекс проблем, які стоять перед Україною і її політичним середовищем зараз, ми, як мінімум, повинні хоча би приблизно уявляти собі те, з чого виросли, яка спадщина минулого стоїть за усіма нами, що ми можемо використати зараз з вигодою для себе, а що несе нам додаткові загрози – тим більше що по великому рахунку таких уявлень і загроз виявляється не так вже й багато. Проте на жаль формат даної статті не дозволяє провести аж настільки детальний аналіз, а тому можемо послатися до статті, опублікованої раніше – „Політичні перспективи України” – http://narodna.pravda.com.ua/politics/48ea109683e9..., обмежившись тут лише скороченим викладом її основних положень. Базисом для розуміння цих процесів стає те, що Україна, так повністю і не звільнившись від свого комуністичного минулого, спробувала увібрати в себе й цінності сучасного західного ліберал-демократичного суспільства.

Власне кажучи, нічого поганого в такому поєднанні може би ще й не було, якби від нашого минулого нам залишилася його позитивна складова – та, яка для усіх нас асоціювалася з демократичними принципами побудови Радянської держави, демократичними в прямому сенсі того слова – демократії, як влади народу: принципу Рад, виборності суддів, народного контролю за якістю вироблених товарів – а не так, як воно було насправді, коли фактично керувала компартійна номенклатура; і якби з західної моделі влади ми увібрали все ті ж демократичні, хай і ліберально-демократичні, принципи, а не те, що їх тепер зазвичай супроводжує – новітні маніпулятивні технології, покликані якраз навпаки – на те, щоб зробити народ ще більш залежним. З цієї точки зору помаранчева революція, та й сам Майдан стали для нас якраз символами відновлення справедливості, намаганням народу повернути собі втрачене право на те, щоб самостійно визначати долю своєї держави – і аж ніяк не були боротьбою за якогось, байдуже якого саме, одного-єдиного кандидата, чи боротьбою за прозахідний чи проросійський напрямок розвитку – як це дуже часто намагаються нам представити зараз.

3. Народження нації...

Проте для того, щоб повністю зрозуміти те, що відбувається в Україні за усі роки незалежності, і, особливо, в пост-помаранчеві часи, необхідно врахувати ще кілька діючих факторів, які є найбільш визначальними для України, і про які проте й близько не говорять нам наші політики чи їхні політтехнологи. Перший з них полягає в тому, що незалежність Україна отримала в свій час не всупереч колишній комуністичній владі, а саме завдяки їй – коли українські комуністи, злякавшись подій в тогочасній Ельцинській Росії, намагалися таким чином зберегти своє подальше безхмарне існування. Тому якщо для усього українського народу грудневе голосування на референдумі 1991 року було намаганням створити нове і більш досконале суспільство, то для комуністичної більшості парламенту воно навпаки – було проявом прагнення зберегти якраз те своє номенклатурне минуле, яке аж ніяким чином не було пов’язано ні з демократією, ні тим більше з українською незалежністю, ворогами якої вони по суті як і були, так і залишилися.

Інших два суттєвих фактора стосуються процесу формування української нації – і тут проявляється одна дуже цікава закономірність. По-перше – третина України фактично дуже молода – їй всього по 200-300 років, в історичному масштабі це надзвичайно мало – коли в США уже приймали Конституцію, в нас тільки починали освоювати дикі степові простори. З іншого боку – цей феномен «пустелі в центрі Європи» поєднався з віковічним існуванням українського народу, який свої корені відраховує від Київської Руси, якщо вже й не від держави Антів, і який попри те, навіть незважаючи на свою тисячолітню історію, фактично так ніколи і не мав своєї державності в повному сенсі цього слова – а тому й зістарівся, так її й не дочекавшись. Тому тепер таке поєднання цих двох абсолютно різних частин України в кордонах однієї держави є якраз достатньо позитивним фактором, здатним внести те необхідне прагнення до пошуку нових шляхів розвитку, якого нам усім, здається, так не вистачає зараз. Ну і нарешті слід звернути увагу й на сам механізм формування нації – нація не може існувати там, де ще зберігся старий патріархальний устрій суспільства, де ще існують окремі родові чи сімейні клани.

А проте руйнування патріархального устрою є хоч і необхідною, але не є достатньою передумовою для такого її формування – іншою обов’язковою умовою цього стає виникнення відчуття спільності історичної долі – знання і розуміння власної історії, наявність спільних інтересів і прагнень. Саме тому Київська Русь хоч і існувала на теренах сучасної України, а проте навряд чи може вважатися прототипом сучасної української держави – ні за першою ознакою, ні за другою. Марксисти цю роль могильника старих патріархальних відносин приписували капіталісту, промисловій революції та грошовим відносинам, але те, що було вірно для Німеччини часів Маркса, не було таким для України – тому що переживши монгольську навалу, вона, за рідким виключенням гірських районів Західної України, втратила свій колишній устрій і без того. От тільки самої цієї втрати, як і слід було того чекати, було ще явно недостатньо для виникнення нації – і якщо перші її паростки проросли ще в ХVII ст. – після реформ митрополита Петра Могили, які запровадили в Україні загальну грамотність населення, то в загальному цей процес не завершився ще й досі, особливо якщо згадати той посильний вклад, який внесла в його розвиток, чи вірніше в знищення його розвитку, комуністична влада з її колективізацією, голодоморами і масовими депортаціями народів...

Якщо ж тепер до цієї історичної спадщини України додати ще й фактор наявності власних олігархічних кланів та фактор безпринципності і зрадливості теперішньої політичної псевдо-еліти – то ми й отримаємо весь той спектр сучасного політичного життя нашої країни, який так яскраво маємо змогу зараз спостерігати. Разом з тим, як це не парадоксально звучить, враховуючи усі особливості національної і історичної долі України, достатньо достовірно можна стверджувати, що саме завдяки їм вона мабуть має таки деякі унікальні можливості для свого подальшого розвитку – за рахунок завершення процесу формування нації та за рахунок переосмислення колишніх стереотипів і міфів комуністичної доби.

Що ж стосується долі існуючих політичних партій, то тут ми бачимо фактично всього дві можливості для них – або вони так і будуть перетасовуватися на існуючих електоральних полях посткомунізму, націоналізму і лібералізму, що для всієї країни означатиме фактичну фіксацію існуючого політичного процесу на багато років вперед, або таки спробують використати цей унікальний шанс для здійснення нового прориву. Але для цього тим партіям, які готові будуть взяти на себе відповідальність за подальший розвиток України, доведеться рухатися саме в напрямку поєднання національних і радянсько-демократичних (не плутати з комуністичними) цінностей – приблизно так, як ми всі це собі і уявляли ще на грудневому референдумі 1991-го року…

4. Політичні партії та майбутнє.

За такого стану справ та політична партія, яка би дійсно хотіла здійснити таке амбітне завдання, повинна би як мінімум віддавати собі звіт про усі ці проблеми, і якщо вже й не намагатися хоч якось вирішити їх, то хоча би знати про їхнє існування – замість того, щоб тупо в черговий раз намагатися обдурити свого виборця нічого насправді не значущими для нього обіцянками. А по-великому рахунку – мала би бути ще й якимсь стимулом розвитку суспільства, а не паразитувати на ньому – і без того ослабленому... Але для цього її діяльність повинна відповідати хоча би певним мінімальним критеріям:

4.1. Ідеологія  Програмні комплекси поведінки
Більшість політичних партій України на сьогодні є деідеологізованими – це стало наслідком комуністичної доби, яка і привила усім нам на довгі роки наперед відразу до самого слова „Ідеологія”. Певні зародки ідеології правда є в Партії Регіонів – якщо розглядати її саме як консервативно-ліберальну партію, чи в „Нашої України” – якщо сприймати її як націонал-лібералів, ким вони по суті і є, а не ким себе намагаються представити. Проте по великому рахунку сама наявність чи відсутність ідеології ще не є аж настільки важливою – якщо усвідомлювати для чого саме вона повинна служити і як саме вона має проявлятися в житті кожної окремої людини. Тому в тому випадку, коли якась окрема партія не може чітко сформулювати для себе свої власні ідеологічні уподобання, вона: а) повинна діяти в руслі тих інтересів, які є важливими для її виборців – так як це представлено вище; б) повинна володіти такими механізмами зворотного зв’язку, які би дозволяли їй вчасно коригувати її цілі, визнавати і виправляти власні помилки. На жаль ні першого, ні, тим більше, другого – вміння і бажання визнавати і виправляти власні помилки і прорахунки – в більшості політичних партій і близько немає

4.2. Взаємодія з виборцями
За таких умов фактичної відсутності національної ідеї, несформованості нації та відсутності в політичних партій навіть найменших уявлень про те, яку саме вони сповідують ідеологію, надзвичайно важливими стають механізми їхньої взаємодії з виборцями. Тобто все просто – не знаєш, що і як створити, але хочеш отримати голоси виборців – так запитай у них поради: що саме і як треба робити, що для них є більш важливим, а що – менш. Це мало би бути звичною практикою політичних партій – починаючи від інтернет-опитувань і закінчуючи своєрідними референдумами, але натомість ми бачимо навпаки – тільки ще більше їхнє відсторонення від своїх виборців. Про щось подібне, правда, Юлія Володимирівна раніше вже заявляла, а проте, на жаль, тепер ця ідея, здається, вже остаточно забута…

4.3. Система оновлення кадрів
Інше, не менш важливе, завдання при любій структурі управління партією – система відбору і оновлення кадрів – інакше остання рано чи пізно ризикує просто виродитися. На жаль як і в БЮТі, так і в інших політичних партіях, воно теж практично не вирішено, а „Наша Україна” і взагалі, як виявляється, практично зовсім не має рядових членів – тільки працівники тих підприємств, власниками яких є люди, що входять до керівних органів партії. На що за таких умов розраховує ця партія – просто незрозуміло. Як і незрозуміло й те, на яких підставах вона взагалі мала право двічі приймати участь у виборах народних депутатів Верховної Ради України – якщо формування її первинних організацій так фактично і не було завершеним.

4.4. Генератори ідей?
Проте не все і не завжди полягає в одних тільки політтехнологіях чи в одних тільки виборах – завжди можуть виникати і просто непередбачувані ситуації. До того ж людина далеко не завжди може абсолютно все спрогнозувати наперед – і тому, що не владна повністю над усім світом, і тому, що дещо здатна створити самостійно, ціною власних зусиль і незважаючи на зовнішні обставини – щось настільки нове, що вона й сама може не до кінця уявляти його собі в процесі творення. А тому в будь-якій системі завжди потрібний цей „механізм непередбачуваного” – механізм генерування нових ідей, здатність до творчості. А цього вже неможливо досягнути зусиллями одного тільки керівництва партій чи їхніх, хай навіть і найпросунутіших, політтехнологів – це можливо тільки тоді, коли і рядові члени партії, і прості громадяни матимуть легку і доступну можливість висловлювати свої думки – через листи, публікації, спілкування, Інтернет–форуми. Партія ж, яка позбавляє себе усього цього, по-суті просто прирікає себе на смерть, яка за таких умов стає вже лише питанням часу...

4. 5. Внутрішня структура самої партії – демократія чи централізм?
Ну і наостанок – партія, яка би всерйоз взялася нарешті за справу побудови нашої держави, повинна бути, як мінімум, чітко організованою. Що ж тоді вибрати – демократизм чи централізм? Взагалі-то – це вже не настільки принципово – і якщо для суспільства впровадження авторитаризму чи тоталітаризму дійсно може бути достатньо небезпечним, то політична партія в принципі може бути побудованою за будь-якими ознаками – за умови, що вони не порушуватимуть природних прав громадян, що входять до її складу.

Але в будь-якому разі основною умовою повинно бути одне – наявність зворотнього зв’язку між керівництвом партії та її рядовими членами – хоча би заради того, щоб це керівництво знало, що відбувається в їхній партії і наскільки кому можна довіряти. І оскільки цей наш аналіз в основному стосується саме з БЮТу і саме йому на даному етапі відводимо головну роль в справі подальшої розбудови нашої держави, то саме стосовно нього і доведеться визнати, що ситуація більш ніж загрозлива – так що керівництво блоку практично зовсім не володіє інформацією щодо того, що робиться на місцях – не знає ні своїх людей, ні їхніх прагнень і бажань, а іноді не може проконтролювати навіть і депутатів Верховної Ради чи членів керівництва блоку...

Те ж, в якій саме мірі будь-яка політична партія повинна бути демократично, а в якій – авторитарною – повинно визначатися індивідуально, залежно від тих цілей і завдань, які вона ставить перед собою, пам’ятаючи притому про всі загрози як і надмірного авторитаризму, який у випадку слабості керівника (відсутності в нього реального авторитету, який і дозволяє утримуватися при владі) загрожує перерости в диктатуру, так і про небезпеки демократії у вигляді тотальної влади більшості і нездатності нею оцінити реальні загрози, або навпаки – повної некерованості, а в українській традиції – „гетьманства”.

5. Демократія, Лібералізм, Елітаризм чи Авторитаризм?

І таким чином питання, винесене в заголовок статті, набуває тепер дещо ширшого вигляду – бо до нього добавляється ще як мінімум дві складових. Хоча власне кажучи, можна було би виділити і більше особливостей державних устроїв – але саме ці чотири є найбільш показовими для України. Два з них – тому, що стали символом нової доби ліберально-демократичної епохи, а ще два – тому, що навпаки – в силу особливостей історичного розвитку України (практично повної відсутності еліти та несформованого національного характеру) – стали її прокляттям. А проте по великому рахунку тепер вже жоден з них не видається ані достатньо поганим, ані достатньо хорошим самим по собі – треба тільки знати особливості, переваги і недоліки кожного з них. Демократія є позитивним політичним устроєм тоді, коли не скочується ні до хаосу і вседозволеності, ні до диктатури і тоталітаризму, лібералізм має право на існування тільки тоді, коли не пропагує таку свободу, яка буде призводити до покращення становища одних за рахунок погіршення становища інших, елітаризм потрібний там, де ця еліта справді існує і де вона своєчасно оновлюється, а авторитаризм позитивний тоді, коли заснований на справжньому авторитеті лідера...

Післяслово...

Що ж стосується безпосередньо БЮТу на даному етапі нашого політичного життя, то перш за все – в даному разі ситуативне об’єднання з Януковичським крилом Партії Регіоном цілком відповідає логіці моменту – про необхідність такого кроку один з авторів говорив ще рік тому. Але згодом, потрапивши через це в нову і непередбачувану для себе внаслідок власної недолугості (пропаганди того, що таке ніколи не станеться) ситуацію, БЮТ опинився на роздоріжжі – або й далі піти шляхом такого об’єднання, втративши усі свої особливості і поступово перетворюючись в звичайну партію українського штибу, яких вже багато перейшло небосхилом нашого політичного життя так і не залишивши на ньому відчутних слідів, або залишитися таким, як є – з усіма його недоліками, або таки спробувати систематизувати і узагальнити усе те, що раніше приваблювало до нього небайдужих і неординарних людей. Вибрати між соціал-лібералізмом – підтримкою непродуктивних мас населення і ідеологією, покликаною розвивати саме активну частину суспільства – освічену, працездатну, здатну самостійно заробляти гроші, не чекаючи подачок від держави – саме ту частину українського суспільства, яка своїми зусиллями і творила революцію 2004-го року у Києві.

А що ж ми маємо натомість зараз? Перестали проводитися Інтернет-конференції, зупинено діяльність першої „Ідеальної країни” і практично знищено другу, фактично відсутня технічна підтримка на персональному сайті Юлії Тимошенко, так як вона умудрилася угробити весь архів форуму за останні чотири роки, забута ідея щодо регулярного проведення всенародних референдумів, замість підтримки продуктивних мас населення (за винятком хіба що перерахунку пенсій відповідно до вислуги років) тепер пропагується ідея соціального лібералізму, вся передвиборча стратегія зводиться не до підвищення ефективності управління народом своїм власним життям, а до надання йому подачок „з барського плеча”, відкладена в довгий ящик ідеологія солідаризму, практично не здійснюється кадрова політика, немає „генератора ідей”, немає реальних пропозицій щодо реформування виборчої системи, не реформована внутрішня структура партії – так що не тільки рядові члени партії не мають ніякого впливу на керівництво, але й керівництво партії просто не володіє інформацією про діяльність своїх низових організацій – не кажучи вже про явно невдалу, якщо не сказати прямо програшну, політику ідеологічного відділу БЮТу, який за усі роки крім „фішки” з косою і порівняння свого лідера з „Муму” (...ну чи там з Герасимом) більш нічого вдалого придумати й не зміг, ну і наостанок – не існує механізму визнання своїх помилок, аналізу і коригування невдач.

Всі ці недоліки далеко не випадкові – вони стали наслідком тих системних прорахунків в організації політичного процесу, про які ми розказали. Якщо коротко, ще раз:
- немає мети – уявлення про те, ідею якої саме держави намагається відстоювати партія;
- немає уявлення як саме здобувати цю мету – що робити після приходу до влади;
- відсутня чітка структура партії;
- немає кадрової політики – системи оновлення і відбору кадрів;
- не здійснюються заходи щодо залучення звичайних громадян до політичної діяльності.

За таких умов подальша перспектива БЮТу, на жаль, виглядає достатньо туманною – швидше за все він, зберігши наразі своє існування, все-одно рано чи пізно повторить шлях тих великих партій і блоків, про які ми тепер вже навіть і не згадуємо – як-от тієї ж «ЗаЄдУ», НДП, а тепер вже й «Нашої України». Ті ж користувачі Інтернету, які стільки років підтримували Юлію Володимирівну, звичайно не загинуть – вже тепер, не дочекавшись хоч якоїсь осмисленої реакції БЮТу чи й самої Юлії Володимирівни на знищення форуму її сайту, частина з них створила свій сайт, де й далі обмінюється думками ( http://fsbu.com.ua/ ), інші – розробляють свої власні проекти.

Хто знає, може так і треба – адже якщо ми дійсно хочемо жити в громадянському суспільстві, то маємо прагнути до того, щоб воно, суспільство, жило поза політичними партіями і блоками, самостійно відстоюючи свою думку і самостійно аналізуючи події, що відбуваються. От тільки часу жаль – бо якби ми мали при владі партію, яка дає собі звіт хоча б про частину сказаного, не кажучи вже про те, щоб розвивати якісь свої і кращі ідеї, то напевно могли би уникнути багатьох невдач і небезпек, і можливо давно вже мали би нормальну і повноцінну державу, а не те, що маємо зараз... 17 років незалежності, з яких вже 4 роки пост-помаранчевої влади – а що далі? Та й чи збереже Україна взагалі своє подальше існування – а чи буде таки роздерта на шматки незалежними від неї геополітичними процесами!!?..

* * *

Зимою 2004-го року один з авторів цієї статті під час прямої інтернет-конференції, які тоді ще проводилися на сайті Юлії Тимошенко, запитав наступне – „Чи не вважає Юлія Володимирівна після свого приходу до влади, який неодмінно станеться, за необхідне створити своєрідну раду з науковців, суспільних діячів, чи навіть – релігійних лідерів – для вирішення фундаментальних проблем як і розвитку нашого суспільства та держави, так і тих проблем, що хвилюють людство?” Визнаю, що питання було сформульовано, можливо, занадто туманно і невизначено – тоді я ще не володів таким вмінням чітко висловлювати свої думки, як зараз. Юлія Володимирівна тоді відповіла, що це, мовляв, зараз не на часі, що нам би Кучму скинути – а тоді вже як Бог дасть. Скинули. І прийшла Тимошенко до влади. І вже навіть двічі – а це, здається, і далі не на часі. Так коли, Юліє Володимирівно? Чи не пора? Бо щоб не було таки запізно – і для Вас, і для держави... Хотілося би таки пошвидше... Час-бо не жде…

07 жовтня 2008-го року.

Ігор Лубківський, Олександр Чистяков,
– колишні громадські
модератори персонального сайту
Юлії Тимошенко

м. Київ – Тернопіль

П.С. Поки стаття готувалася до друку, в Україні назріли «чергові позачергові» парламентські вибори – і тепер, можливо, в керівництва БЮТу знову проснеться інтерес до забутих ним раніше справ: до розробки нових Інтернет-проектів, до пошуку ідеології. От тільки хотілося би, щоб це був не короткочасний імпульс, а саме ті системні зміни, про необхідність яких ми й говоримо – хоча би стосовно кадрової політики і стосовно створення механізмів повноцінної, а не епізодичної, взаємодії з суспільством…

Як нам реформувати Партію Регіонів, або чи потрібна нам опозиція?

14 May 08 02:23:13 GMT

Перш за все, щоб уникнути зайвих запитань, скажу що автор, я тобто, ні в якій мірі не являється прихильником Партії Регіонів і не бачить абсолютно нічого поганого навіть і в можливій повній її загибелі - і якщо одного дня ця партія й справді взагалі перестане існувати, як воно швидше за все й станеться, то особливо жаліти за цим я і не буду.

Питання ж полягає в іншому - в тому, що революційні події осені 2004-го з усією яскравістю висвітлили для нас - тих, хто вже давно усвідомив себе українцем, або тих, хто й взагалі нездатний мислити себе поза тим, - іншу проблему - в тому, що існує якась частина населення України, яку ми дуже часто просто зовсім не розуміємо, і яка за ці роки так фактично і не знайшла свого гідного представництва серед політичних еліт нашої держави, навіть незважаючи на те, що майже вся правляча українська верхівка за усі ці роки була родом саме звідти.

Що, вочевидь, може свідчити лише про одне - відсутність в цієї верхівки як і плану побудови суспільства, так і розуміння справжніх прагнень навіть тих, серед кого вони живуть чи жили, не кажучи вже навіть про якісь більш глобальні стратегічні завдання. Привчені бути хорошими управлінцями, вони фактично так ними й залишилися - всього лиш виконавцями, здатними бездоганно виконувати чужі накази, але абсолютно нездатними приймати самостійні рішення, що в умовах вже здобутої незалежності України принесло з собою просто катастрофічні наслідки для її громадян, які ми сповна переживаємо ще й досі...

1. Незалежна Україна.

Ці невдачі перших років незалежності звичайно могли би бути значно меншими, якби роль тих колишніх ідеологів і провідників комунізму, які раніше забезпечували хоч якийсь поступальний рух уперед, взяв би на себе хтось інший - наприклад національно-демократична еліта перших років незалежності. Але остання точно так же виявилася абсолютно неготовою до тих завдань, яких від неї вимагало життя, як і колишня пострадянська владна верхівка, тому що також залишилась в полоні своїх колишніх, хай там навіть і антикомуністичних, стереотипів мислення - будучи спроможною боротися лише «проти», але не «за».

За таких умов в Україні на початках незалежності склалася просто парадоксальна ситуація, за якої основними ідеологами національного розвитку стали саме ті комуністи, які ще не так давно були в перших рядах боротьби навіть з найменшими проявами націоналізму. Цілком очевидно, що пропагуючи тепер замість комунізму національні цінності - вони робили це все тими же недолугими методами, якими колись викладали ідеологію і історію комунізму, а тому в кінцевому результаті створили лише смішну пародію на завчені ними раніше ідеологічні розробки компартії.

Такий монстр комуно-націоналізму став викликати тепер відразу навіть до самого поняття «національне» чи «українське», а проте навіть такий розвиток подій ще був би цілком природнім і закономірним явищем, якби за цей час з'явилося нове покоління українсько-налаштованих лідерів, здатних тепер і до одного - самостійності мислення, і до другого - його українськості. На жаль такого так і сталося - і події Майдану, засвідчивши парадоксальну здатність народу до самоорганізації, разом з тим ще більше підкреслили все таку ж, як і раніше, відсутність як і ідеологічних установок, так і планів розвитку і побудови держави в його еліти.

І навіть більше того - тепер, вже майже після 17-ти років незалежності, і 4-х років post-помаранчевих подій, з усією очевидністю доведеться визнати ще декілька, просто крамольних для «справжнього» українця, речей:

1. Перше - політика українізації в її теперішньому вигляді так і не принесла нічого більш чи менш позитивного ні для жителів тих південно-східних регіонів, на які здається вона в першу чергу і була спрямована, ні для решти України - крім того хіба що, що розмовляти українською по всій Україні стало тепер вже не настільки соромно, як це дуже часто бувало раніше.

2. Друге - гірше. Ті, хто вважають себе «якнайправильнішими» українцями, на практиці дуже часто виявляються абсолютно непридатними до здійснення тих державотворчих завдань, які перед ними ставить життя - як і через відсутність достатнього життєвого і політичного досвіду, так і в силу свого національного характеру. І якщо раніше прикладом цього дуже часто служили перші роки незалежності, за яких українська національна еліта так і не змогла породити жодного справді гідного лідера, який би відповідав відведеній йому історичній ролі, точно так само, як в свій час це сталося і в період першої української незалежності 1918-го року, то тепер ілюстрацією цього стали служити вже нові, post-помаранчеві події, внаслідок яких ми здається втратили навіть тих лідерів, які з'явилися після Майдану.

3. Господарське освоєння більшої частини південно-східних територій нашої держави відбувалося вже в зовсім недавні, з історичної точки зору, часи - всього-лише 200-300 років тому, і до того ж - при такій ненависній багатьом «свідомим» українцям російській владі, навіть якщо комусь з них так і не хочеться визнавати тепер цього факту.
А це вже, з одного боку, каже про відносну молодість цих територій порівняно з іншою частиною нашої держави, а з іншого - про можливо й справді їхній дещо відмінніший від решти України етнічний склад. А якщо ще врахувати й пізніші кроки в цьому ж напрямку, які приймала радянська влада, і які все так же були спрямовані на змішування націй, але аж ніяк не на побудову єдиного і монолітного, і саме українського, суспільства, то ситуація вже не виглядає аж настільки простою і легко вирішуваною, як це могло би здатися на перший погляд поборникам одного тільки українства.

4. Промисловий характер більшості з цих регіонів, особливо Донецької і Луганської областей, дуже часто і справді ставить перед ними і не порівнювані по складності з іншими проблеми - наприклад елементарної невлаштованості побутових потреб, відсутності інших робочих місць, крім як на колишніх гігантах радянської індустрії, просто катастрофічних проблем екології аж навіть до самої елементарної нестачі питної води. А тому навіть якщо поки що усі ці регіони і не заявляють якимсь особливим чином про такі свої потреби, то рано чи пізно це все-одно може статися - можливо навіть таким просто катастрофічним способом, якими вже були події в Алчевську.

Все це, разом узяте, в будь-якому разі неминуче приводить нас до усвідомлення того факту, що ставлення і суспільства, і держави до жителів цих регіонів й справді дуже часто повинно бути відмінним від ставлення до решти України, з одного боку будучи спрямованим саме на вирішення проблем екології, житла і роботи, а з другого, в ідеологічному плані - бути таким, щоб запропонувати щось інше, більш глобальне в стратегічному плані, аніж політика однієї тільки бездумної українізації.

А тому, якщо ми тільки дійсно хочемо збудувати сильну і стабільну державу, безперечним для нас неодмінно повинен стати той факт, що інтереси жителів цих регіонів саме в такому вигляді, як про це вже сказано вище, обов'язково повинні бути представлені тим чи іншим чином - і якщо сучасна Партія Регіонів виявиться неспроможною справитися з цим завданням, то значить її місце неодмінно повинна зайняти якась інша політична сила, здатна врахувати усі її помилки і прорахунки, і здатна впливати на реальну українську політику навіть незалежно від того буде вона при владі, чи в опозиції. До того ж цілком очевидним є й те, що завдання, які стоять перед нею, на першому етапі насправді є достатньо чіткими і зрозумілими.

І навіть якщо ця політична сила на початках і не буде мати якоїсь яскраво вираженої і зрозумілої ідеології, то спершу це не буде ще аж настільки важливим - тому що вирішуючи такі нагальні проблеми людей, вона вже таким чином буде створювати й певну ідеологію розвитку своєї держави, йдучи до неї не «зверху» - від теоретичних ідеологічних побудов, а знизу - від того практичного результату, який вони приносять. А тому насправді, попри всю видиму складність такого завдання, проблема політичного життя цього регіону не видається аж настільки нездоланною, як про це дуже часто кажуть, і полягає найперше в підміні одного - практичного вирішення реальних проблем, іншим - колишніми чи новими комуністичними і посткомуністичними міфами.

2. Спадщина минулого

Звичайно до певної міри таке небажання розлучатися зі своїм комуністичним минулим для цієї частини України є цілком зрозумілим, бо стало наслідком тієї особливості людського мислення, внаслідок якої вона завжди запам'ятовує щось одне тільки в поєднанні з чимось іншим. І тому якщо теперішні проблеми даного регіону в значній мірі стали наслідком колишньої політики індустріалізації, здійснюваною радянською владою, то таке бажання подумки повернутися в ті часи саме задля того, щоб знайти і виправити усі допущені тоді помилки і прорахунки, є цілком закономірним.

Проблема ж тут полягає в іншому - в тому, що насправді, навіть незважаючи на її офіційно задекларовану назву, можна будувати два зовсім різних типи держави. Один - демократичного спрямування, коли народ сам вирішує свої основні проблеми, і сам приймає найважливіші для нього рішення, і другий - коли він повністю віддає право на це якійсь іншій силі - чи то одному правителю, чи то їхній групі - аристократичній еліті, які беручи на себе такі обов'язки по забезпеченню усіх потреб своїх підданих, одночасно отримують і право розпоряджатися усім - навіть їхнім майном і життям.

Така система державної влади поєднуючи в собі релігійно-патерналістські риси, вже не вимагає від своїх громадян ніякої власної волі та необхідності прийняття власних рішень, а тому дуже часто навіть незважаючи на усі ті обмеження, які вона приносить, стає привабливою для них саме цим - відчуттям звільнення від свободи і пов'язаної з нею відповідальності за власне життя, втечею від проблем і неприємностей, можливістю звільнення від страху прийняти неправильне рішення.

І тому іноді навіть маючи можливість самостійно створювати своє життя таким, як вона сама того хоче, людина може навіть свідомо відмовитися від цього тільки тому, що так до кінця і не буде впевненою, які саме цінності при цьому повинна переслідувати. Тому насправді навіть при самій демократичній системі державної влади, навіть володіючи усією її повнотою, народ все так же шукатиме або можливості повністю віддати себе в управління комусь іншому, що дуже часто ми й спостерігаємо в Україні, особливо саме в цій південно-східній її частині, яка й голосує за Партію Регіонів, або можливості створити якусь таку систему цінностей і критеріїв оцінки ситуації, яка би дозволяла йому робити вибір дотримуючись саме цих принципів і не аналізуючи і осмислюючи будь-яку, навіть найменшу, ситуацію кожного разу заново, боячись при цьому зробити якусь незначну на перший погляд, але можливо непоправну помилку.

І тоді, щоб уникнути цієї небезпеки, пов'язаною з надмірною свободою вибору, людина і починає шукати для себе такі цінності, які би тим чи іншим чином були пов'язаними з досвідом і поведінкою інших людей, або які були би наслідком попереднього досвіду того суспільства, в якому вона живе. А якщо ще врахувати й те, що ніколи жодна людина не зможе створити нічого нового, якщо не буде користуватися при цьому своїми попередніми знаннями і досвідом, то тим більше і весь народ не зможе створити для себе таку систему моральних принципів і правил поведінки, якщо не зможе сприйняти і зрозуміти весь свій попередній історичний досвід.

Конкретно ж для України це означає тільки одне - безглуздо вибудовувати будь-яку ідеологію чи стратегію розвитку для її південно-східної частини, якщо остання не буде враховувати життєвого досвіду тих людей, які в свій час на заклик радянської комуністичної влади приїхали на освоєння цього регіону, що й пояснює в значній мірі підтримку ними політики Партії Регіонів і несприйняття тих ідеологій, які повністю викреслюють колишній радянський досвід. Тому якщо в практичному плані, як програма досягнення, політика для цього регіону повинна бути спрямованою на вирішення повсякденних проблем людини, то в ідеологічному - в першу чергу на переосмислення колишнього комуністичного досвіду, на те, щоб використати краще, що в ньому було, а не на його перетворення в нові ідеологічні маніпулятивні концепції, чи, тим більше, на його повне відчуження.

А проте в практичному плані, враховуючи сучасний стан політичного життя в Україні, насправді таке просте, здавалось би, завдання цілком може виявитися й зовсім не таким легким - тому що якщо в цій ролі роз'яснювача колишнього комуністичного досвіду, хай і з трудом, але ще можна представити собі якогось з теперішніх опонентів Партії Регіонів, то для неї самої таке завдання виявляється вже практично нездоланним - бо вимагатиме від неї того, щоб своїми же руками знищувати ті ілюзії в своїх виборців, які раніше так добре допомагали їй маніпулювати ними в своїх інтересах, замінюючи вирішення обов'язкових і важливих для них проблем новими, а дуже часто і старими, і ні до чого не зобов'язуючими її, лозунгами.

До того ж такий стратегічний план розвитку цього регіону для самої партії обов'язково вимагатиме наявності у неї справжньої команди професіоналів, про що вже колись вона так гучно заявляла, і чого на практиці в неї теж абсолютно не виявилося, тим більше як і не виявилося такої системи оновлення кадрів, яка могла би породити їх хоча би у віддаленому майбутньому. А тому на сьогодні можливі варіанти розвитку ПР виглядають лише або як повне чи часткове збереження нею свого колишнього потенціалу за рахунок знаходження нових методів маніпуляції громадською думкою, або як поступова, але невідворотна, втрата нею свого електорального поля і наступного захоплення його БЮТом, і, набагато менше, оскільки слабо віриться в їхню здатність переосмислення, а не відкидання, колишнього комуністичного досвіду, національно спрямованими силами.

Такий розвиток подій швидше за все в кінцевому результаті призведе лише до значної втрати популярності партії, та, відповідно, і до того, що тепер вже зовсім ніхто не буде представляти інтереси жителів цього регіону, навіть в такому недолугому вигляді, як це робила вона. Тобто - фактично призведе до зростання аполітичності і байдужості в населення цієї частини країни. А тому навіть якщо б така неминуча втрата Партією Регіонів підтримки з боку її виборців, якщо тільки вона не придумає терміново якихось нових методів для їхнього обману, не містила би в собі для нас зовсім нічого особливо поганого, то сам факт такого розчарування значної частини жителів України в самій можливості відстоювання своїх інтересів і в задоволенні своїх потреб вже може нести достатньо значні приховані загрози.

І справа перш за все тут полягає в тому, що будь-яка система управління, в тім числі і партійна чи державна, для свого повноцінного функціонування і розвитку конче повинна мати кілька обов'язкових елементів, до яких серед іншого відносять і можливість коригування її діяльності в ту чи іншу, позитивну чи негативну, сторону - зворотній зв'язок, інакше вона може повністю втратити здатність до розвитку і самооновлення.

А для системи державної влади в країні таким зворотнім зв'язком завжди виступають саме прагнення її власного народу - і нехтуючи ними, особливо в такій значній кількості, ми ризикуємо або постати перед проблемою поступового накопичення його невдоволення - що в минулому вже не раз приводило до стихійних повстань, революцій і бунтів, або - перед проблемою поступового наростання депресії і втрати ним взагалі будь-якого інтересу до життя, тобто по-суті - перед проблемою поступового вимирання, що може поширитися (якщо й не поширилося ще) не тільки на цю частину України.

А тому, опинившись зараз в ситуації фактичного розчарування значної частини виборців (не менш як третини) в самій можливості відстоювання своїх інтересів, і втративши таким чином певну суспільну опозицію, ми вже постали перед загрозою нової стагнації в розвитку політичного життя України. Правда, з одним тільки зауваженням - у тому випадку, коли життя людини й справді є повністю залежним від життя її держави, коли вона не здатна самостійно вирішувати свої основні життєві завдання. Тому таке важливе завдання побудови держави і звільнення її від спадщини минулого цілком закономірно виявляється пов'язаним з можливостями і свободами кожного окремо взятого її громадянина...

3. Людина, життя і держава.

А тому, аналізуючи сучасний розвиток політичної системи в Україні, ми неодмінно підходимо і до наступного пункту - необхідності зрозуміти що саме і як може зробити людина в тому житті без допомоги держави, тим більше що на початках ми говорили саме про це - таку ідеологію розвитку для цього Південно-Східного регіону, яка би в першу чергу надавала людині можливість самостійно вирішувати свої основні прагнення, не задумуючись на разі ні над якими більш глобальними завданнями. А проте - насправді виявляється, що й це не так просто, бо навіть у повсякденному житті, щоб добитися хоч чогось для себе, ми завжди повинні володіти двома речами:

а) знати що саме ми хочемо;
б) знати як саме його можна досягнути.

Тобто вже навіть на цьому найпершому етапі нам одночасно необхідна як і ціль, так і методи її досягнення. І якщо таке настільки необхідно для вирішення якихось наших повсякденних завдань - то тим більше важливим воно стає і в такій значущій справі, якою є справа побудови держави. А так як будь-яка система державного управління - це лише механізм, завдяки якому ми хочемо чогось досягнути, то для дійсно повноцінного життя нам необхідне ще й перше - сама ціль, розуміння того, до чого саме ми прагнемо.

Проте насправді таке завдання є значно складнішим - бо коли ми від прагнень і бажань однієї людини переходимо до завдання управління всієї державою, то цілком природно стикаємося ще й з деякими додатковими проблемами. Перш за все - через те, що народ - маса в основі своїй далеко не однорідна, кожен зі своїми думками і прагненнями, які дуже часто просто неможливо буває вдовільнити одночасно і в однаковій мірі для всіх.

А тому таке завдання вирішення проблем одного регіону цілком закономірно тут же переходить в завдання створення такої національної мети, яка буде прийнятною вже для всіх, яка буде включати в себе не тільки його власний життєвий досвід, але й досвід інших регіонів України. І навіть якщо на перший погляд, особливо враховуючи досвід останніх років незалежності, та, особливо, постпомаранчевих подій, таке завдання й справді нам може видатися практично нездійсненним, то зовсім по-іншому воно виглядає, якщо неупередженим поглядом оцінити усю історію України за останніх кілька сторіч...

Незалежна і демократична аж до абсурду, вона ніколи не мала своєї державності саме через це - бо надмірний розвиток демократії завжди несе в собі саме таку приховану загрозу хаосу і нестабільності. А тому найкращі періоди розвитку України були пов'язані саме з поєднанням сильної централізованої влади (переважно чужої) та національно-демократичних устремлінь (власних), символом яких ставали саме українські національні традиції з їхньою навіть дещо надмірною, іноді навіть на межі хаосу і вседозволеності, демократичністю і свободою (більш детально див. «Республіка Україна»*).

Ця тенденція в найповнішій мірі відобразилася саме в історії розвитку Української РСР з її періодами найкращого розвитку на межі 1926-1931 років, в часи хрущовської відлиги, та на початках правління Генсека КПСС Леоніда Брежнєва. Тоді, при наявній сильній централізованій владі, яка всіляко присікала найменші прояви самодіяльності і отаманщини, і разом з тим - при відносній свободі на місцях, українська нація навіть в межах тоталітарної системи СРСР отримала достатньо значний імпульс для свого подальшого розвитку - виступаючи саме тим джерелом його оновлення, яке й допомагало йому такий значний час підтримувати свою силу і стабільність.

Крім того, саме таке поєднання значною мірою пояснює і практично майже повну одностайність голосування громадян України за її незалежність на грудневому референдумі 1991 року - бо тоді ще частково зберігалося одне (колишня сильна система влади), і вже починало відроджуватися друге (українські національні ідеї), що початково і дійсно давало саме такі позитивні можливості для подальшого розвитку країни, на які ми тоді так сильно сподівалися...

4. Практична ідеологія розвитку держави Україна.

Разом з тим, навіть незважаючи на усі ці позитивні фактори, СРСР так і не зміг уникнути загрози скочування до нових проявів тоталітаризму і відповідної наступної деградації, що в кінцевому результаті його і вбило - тому що така його тоталітарна система влади (знання що саме і як робити) повністю була позбавлена будь-яких реальних механізмів свого оновлення.

А оскільки таким фактором оновлення для будь-якої держави завжди виступає лише одне - прагнення її народу, його здатність самостійно вирішувати свої основні життєві завдання - то для того, щоб це дійсно відбувалося, йому необхідні такі механізми, які би справді дозволяли йому впливати на долю усієї держави:

а) можливість отримання інформації про справжній стан справ і розвиток подій;
б) наявність сил, здатних донести йому цю інформацію (наприклад вільна преса), проаналізувати її, та допомогти йому прийняти правильне рішення (політична опозиція, недержавна та неполітична інтелектуальна еліта - громадські діячі, письменники, незалежні політологи);
в) можливість якось впливати на ситуацію - і навіть не тільки за допомогою одних лише вільних виборів, але й за допомогою створення механізму відкликання в разі необхідності вже обраних депутатів, чи хоча би - механізму контролю за їхньою діяльністю.

Тому, за аналогією з сумною долею Радянського Союзку, по великому рахунку для нас може становити загрозу вже не тільки таке розчарування виборців само по собі, але й дійсно - відсутність опозиції до влади, ким саме не була би представленою одна (влада), та інша (опозиція). А якщо врахувати ще й те, що ще й досі ми так і не маємо ніякої незалежної суспільної еліти та можливості впливати на вже обраних депутатів, то таким чином ми фактично ризикуємо попасти тепер вже в нову пастку, створивши настільки пасивне і інертне суспільство, яке буде нездатним вже до будь-якого критичного аналізу подій, що відбуваються, а тому і до пошуку нових шляхів свого розвитку чи до вчасного коригування тих завдань, які стоять перед ним зараз.

І навіть якщо завдання створення нової партії-виразника інтересів сходу і півдня України, чи реформування самої Партії Регіонів нам, рядовим громадянам України, зараз недоступне, як і недоступне завдання реформування ідеології БЮТу відповідно до прагнень жителів цієї частини країни, не кажучи вже про механізм відкликання обраних народом депутатів (саме на вимогу виборців, а не керівників політичних партій, як це намагаються впровадити зараз), то зате цілком доступними для нас є інші важливі завдання, мова про які піде нижче:

1. Створення мети - національної ідеї, яка буде включати в себе не тільки плани розвитку держави, як системи влади, але й відповідні плани кожного її громадянина;

2. Створення сильної системи влади - такої, яка би не допускала хаосу і нестабільності;

3. Створення чи підтримка політичної та суспільної опозиції;

4. Забезпечення подальшого розвитку неполітичної і недержавної еліти;

5. Забезпечення свободи доступу до інформації, створення незалежних ЗМІ;

6. Гарантування вільного і справедливого волевиявлення народу - створення системи чесних виборів, проведення референдумів;

7. Створення механізму впливу на вже обраних депутатів, контролю за ними і їх відкликання в разі необхідності.

І оскільки в даній статті ми говорили головним чином саме про нашу теперішню політичну опозицію у вигляді Партії регіонів, то цілком логічним було би тепер задатися всього одним-єдиним запитанням - виконання яких саме завдань з цього списку може вона забезпечити? Хоча б одного? Створити національну ідею? Створити сильну систему державної (а не по «понятійної») системи влади, стати сильною опозицією, підтримати створення і розвиток неполітичної і недержавної еліти, забезпечити свободу доступу до інформації, посприяти створенню механізму контролю за депутатами і їхнього відкликання? Що саме?

Напевно відповідь на усі ці запитання ми навряд чи почуємо ближчим часом, а нові потуги цієї партії все так же будуть спрямованими лише або на панічне намагання зберегти вже існуючі рейтинги, або на пошук нових маніпулятивних технологій впливу на своїх виборців. А тому розвивати нашу державу, оскільки в кінцевому результаті нас цікавить саме вона, а не доля якоїсь однієї, хай навіть і найкращої, окремо взятої політичної партії, доведеться не розраховуючи на її допомогу, а саме тими шляхами без її існування, про які вже було сказано вище...самостійно будуючи таку країну, яка потрібна нам, а не їм...

Ігор Лубківський
28 березня 2008 р.
м. Тернопіль

* Республіка Україна - http://www.vox.com.ua/data/publ/2007/09/13...ka-uk...

Українська нація та перспектива

29 Apr 08 07:14:48 GMT

Говорити про українську націю можна або зовсім коротко, або нескінченно довго – надто вже складне це питання, надто аморфне і все-ще не до кінця зрозуміле навіть тим, хто з таким захопленням любить про це розповідати.

Причому незрозумілим є навіть не стільки те, що саме воно отаке – оця «українська нація», але навіть й те, що саме має бути віднесене до предмету такого розгляду?

Що саме – культура, історія, національний характер, історична доля? Економіка, взаємовідносини з іншими націям, нове місце української держави в сучасному глобальному світі? Освіта і наука, знедолена українська мова, зруйновані комунізмом українські сім’ї і села?

Чи може ще щось зовсім інше – адже навіть на цьому ґрунті можна поламати, та й поламано вже більш ніж достатньо великих і малих списів і списиків? А проте – не все так і безнадійно – і тепер вже більш як 15-ти літній досвід української незалежності хоч не хоч, а таки заставляє нас зробити хоч якісь перші висновки – навіть незважаючи на наше вперте небажання цього. І навіть якщо це питання й далі видається нам занадто складним і недоступним для розгляду, то навіть це аж ніяк не означає, що треба сумирно скласти руки і не робити взагалі нічого. А тому ми вчинимо так, як вчинив би кожен з нас у своєму повсякденному житті, зіткнувшись з занадто складною чи великою для себе проблемою, для вирішення якої йому не вистачає ні знань, ні вмінь – ми спробуємо зробити хоча би те найменше, що зможемо – вказати на ті закономірності і тенденції розвитку українства, по які вже тепер можна говорити достатньо достовірно і переконливо, і просто не будемо поки що говорити про все інше.

Отож перше, що приходить на думку в такому випадку – це дві яскраво виражених тенденції, які лежать просто на поверхні:

- перше – це те, що казав ще Леонід Кучма, стверджуючи що українська національна ідея так і не спрацювала;
- друге – поступова втрата на кожних наступних парламентських чи президентських виборах усіма представниками національно-демократичних сил підтримки у своїх виборців.

Але чи дійсно існувало перше – те, що українська національна ідея так і не спрацювала, і чи дійсно саме з цим і пов’язана втрата електорального поля націонал-демократами? Звичайно на перший погляд, якщо згадати перші роки незалежності і те піднесення, яке охопило тоді значну частину українських громадян, здається що все саме так і було – ідея української державності, побудованої саме на українській нації та відстоюванні її національних ідей, яскраво вибухнула на початках, і так і не знайшовши своєї масової підтримки, з кожним роком дедалі більше і більше згасала. А проте – не все так і просто – бо якщо говорити саме про широту цієї підтримки, а не про її короткочасну інтенсивність – то її фактично на початках і не було, бо навіть на референдумі про оголошення незалежності голосували більше за незалежну комуністичну державу, а не національну. А про те, що в Україні на початках незалежності (аж до 1998 року, як мінімум, якщо й не до 2002-го) в парламенті працювала стійка прокомуністична більшість (наприклад група 239 на чолі з Олександром Морозом) тепер чомусь навіть і не згадують.

А тому навіть зовсім навпаки – зараз така підтримка української національної ідеї куди як більша, ніж колись – бо тільки зараз, чи не вперше в історії України, ми маємо який не який – але таки дійсно український уряд, хай навіть він і не сповідує націоналістичні принципи і не збирається воювати «з москалем». А тому, поєднавши обидві ці тенденції одночасної загибелі і відродження, можна достатньо достовірно стверджувати, що українська національна ідея за ці роки насправді зовсім не щезла, а швидше навпаки – трансформувалася, відійшовши від першої ейфорії, що межувала якщо й не з безумством, то принаймі майже з ідіотизмом – все всім віддати, бо ми мирна нація і нам нічого не треба – армію роззброїти, від ядерної зброї відмовитися, вклади Ощадбанку подарувати, ні в які блоки і союзи не вступати – до вже більш чи менш здорового прагматизму.

А проте, щоб повністю зрозуміти всі особливості цього безперечно позитивного процесу і те, які небезпеки нас і далі все ще підстерігають на цьому шляху, звернемося до досвіду останнього представника цього романтично-націоналістичного напряму, який так і не зміг ні усвідомити свої помилки, ні зробити з них бодай якісь висновки – Олега Тягнибока. Перш за все тут необхідно вказати на те, що останній його досвід «не входження» до Верховної Ради України більш ніж символічний – бо сприятливіших умов для нього навряд чи вже могло бути – оскільки на електоральному полі національного і націоналістичного спрямування його «Свобода» залишилася чи не єдиним самостійним представником – «Рухи» давно відійшли в минуле, злившись з «Нашою Україною», про інші дрібненькі парії з великою манією власної значущості – як от всілякі «собори» і «християнські партії», «партії якогось там розвитку», і т.д. – взагалі говорити смішно, а з націоналістичних партій типу КУНу чи УНА-УНСО – ніхто вже і близько не міг становити «Свободі» ніякої конкуренції.

І знову – невдача!.. – і це притому, що на теперішніх позачергових виборах навіть блока Костенка-Плюща не було, який все-таки не так давно отримав досить значну підтримку серед виборців на заході України, а тому і дійсно представляв інтереси якоїсь їхньої частини, виразником чого тепер цілком міг стати Олег Тягнибок. Тоді чому ж ці голоси не відійшли йому і його «Свободі»?

Звичайно, що на все це скаже він сам, спрогнозувати не так і важко – «не дали доступу до телеефіру, велика конкуренція з боку «Нашої України», всі зайві вільні голоси підібрала «під себе» Тимошенко» – а проте насправді це ніяка не відповідь, а лише її подальше відтермінування, перехід у тепер вже нове запитання – а чому ж сталося усе вищеперераховане? Чому «Свобода» не знайшла такої підтримки, яка би дала їй можливість набрати голоси навіть незважаючи на все це?

Адже зміг БЮТ в умовах повної, а не часткової, як у «Свободи», блокади в 2002 році набрати більше 6-ти (!) процентів голосів виборців навіть не опираючись на якийсь конкретний регіон – а тут не спромоглися навіть на два, не те що вже на три? Відповідь знову може бути тільки одна – значить Олег Тягнибок – фігура не такого масштабу, як Юлія Тимошенко, що знову ж насправді не дає нам зовсім ніякої відповіді на запитання – а чому? А тому, щоб не мучити терплячого слухача і далі, продовжуючи оцю нескінченну череду запитань без відповідей, опустимо деякі проміжні висновки, і перейдемо зразу до кінцевих результатів нашого аналізу, який в повній мірі можна віднести і до будь-якої іншої націонал-демократичної чи націоналістичної партії з усіх наявних на сьогодні в Україні, а не тільки однієї «Свободи»:

1. Неправильне розуміння самого поняття «нація». Здебільшого націю розглядають як утворення, виходячи з двох різних точок зору за її походженням – або генетичним, або суспільно-історичним. Так от – будь-які спроби лише генетичного розуміння нації рано чи пізно призведуть до пошуку нових ворогів і до поділу населення на кращих чи гірших – за кров’ю, за формою обличчя, за кольором очей – і т.д., а тому будуть якщо і не передумовою до виникнення нацизму, то в усякому разі явним порушенням природних законів розвитку нації – так як нація, як і будь-яке інше природне утворення, може повноцінно розвиватися тільки тоді, коли вона видозмінюється і розвивається разом зі змінами світу, а не залишається консервативно-незмінною всупереч ним.

А для цього завжди потрібні тільки дві речі – можливість видозмін (мутацій, наявності крові інших народів) та можливості природного (а не штучно регульованого кимсь, байдуже ким саме) добору. Хоча звичайно послідовники консервативного націоналізму тут же заперечать мені, що наявність інородців завжди несе в собі загрозу розмивання нації, її асиміляції з боку інших націй чи й навіть космополітичних утворень (до яких до речі слід віднести і ідеологію лібералізму, що для багатьох наших сучасних націоналістів напевно буде неабияким відкриттям).

Звичайно, тут можна тільки погодитися, бо така загроза дійсно існує – але вимога не порушувати природні закони розвитку суспільства аж ніяк не накладає обмеження на здійснення тих чи інших дій чи вчинків для підтримки своєї нації, якщо при тому не ущемлятиметься право інших націй на підтримку свого власного розвитку – і тільки так і можна створити те конкурентне середовище, в якому нація розвивається і зміцнюється, а не деградує, стає повноціннішою і життєздатнішою.

2. Відсутність уявлення про майбутній розвиток держави і нації. Насправді, щоб уникнути такої загрози асиміляції чи поглинання з боку інших націй чи космополітичних утворень, необхідні такі уявлення про майбутнє нації (та й можливість їхнього впровадження звичайно також), які би давали змогу кожному її представнику якнайкраще розвиватися саме в її межах, і навіть більше того – щоб те, що може одна нація (українська в даному випадку) запропонувати іншим, було кращим від того, що ті здатні створити для себе самотужки. Так от – в даному випадку якраз цих далеких стратегічних цілей так і не було сформовано – і цим на сьогодні не може похвалитися ні один представник національно-демократичних чи націоналістичних партій, а не тільки однієї «Свободи». Ну добре – захист української мови і культури, ну добре – підтримка етнічних українців – а далі що? Що далі? Ну хоч щось?

3. Відсутність осмисленого історичного досвіду. Оскільки ми тепер будемо виходити з уявлення про націю вже не просто як про біологічну, а як про суспільно-історичну сутність, то для того, щоб вона повноцінно існувала, необхідно як мінімум хоча би одне спільне відчуття для усіх її представників – відчуття спільності історичної долі.

А тоді вже минуле України для нас – це або череда постійних страждань і невдач, – і відповідно так воно завжди буде і надалі, бо якщо ми не зможемо відмовитися від такого сприйняття власної історії, то не зможемо відповідно придумати і нічого кращого; або ми будемо шукати будь-які позитивні приклади навіть в такому негативному досвіді, тільки щоб збудувати щось нове і краще – а тому маємо зрозуміти що там, в цьому нашому минулому, можна було би зробити інакше, щоб уникнути усіх цих невдач і зберегти усе хороше, що було (навіть, як це не страшно зараз звучить, радянського періоду).

Наприклад в чому полягали помилки ідеологів української державності 1918-х років, якою мала бути ідея провідників УПА щодо побудови держави на той випадок, якщо би вона все-таки здобула незалежність, чи до чого зводилися невдачі перших років української незалежності вже в наш час, коли як мінімум треба було казати про те, що ідея боротьби за незалежність так і не була трансформованою в ідею вже здобутої державності.

4. Відсутність плану досягнення бажаних цілей, тобто відсутність конкретної програми дій. Недостатньо зрозуміти, що саме і як відбувається, недостатньо переслідувати самі благородні і реальні цілі, треба знати ще й те, як саме їх досягати, мати реалістичну і поетапну програму їх здобуття. Тобто в даному випадку – абсолютно незрозумілим залишилося те, що саме і як збирався захищати Тягнибок – які цілі і якими методами; що буде робити, коли попаде в парламент, а що – коли ні.

Власне кажучи, можливо саме це і стало основною причиною його поразки, чи, краще сказати – «не-перемоги», бо на сучасному етапі для виборця саме це і було головним – на всіляких там морозів, кінахів, а тепер ще й плющів-єханурових, які до виборів кажуть одне, а потім роблять зовсім друге, вже достатньо надивилися. А з іншого боку – так само виборця не влаштував би тепер і новий варіант крикуна в стилі Вітренко – тільки й того, що тепер вже не російсько-комуністичного, а націонал-антиросійського спрямування. Працювати треба і державу розбудовувати, а не пустопорожніми закликами маніпулювати.

5. Відсутність плану побудови суспільства. Попри все, навіть незважаючи на те, що кажуть проросійські південно-східні газети, і в що й справді здається вірять українські політики, західноукраїнське суспільство, де і знаходилася переважна більшість виборців Тягнибока, аж ніяк не зацікавлене в розпалюванні нової ворожнечі.

А тому ідея ставлення до нації як до утворення «по крові», а не «по духу», тут має набагато менше шансів здобути собі прихильність, ніж деінде ще по Україні – надто ще жива пам’ять повстанських часів, які, попри всю героїчну романтику того періоду, так нікому щастя і не принесли, а іноді навіть і зовсім навпаки – призводили тільки до того, що близьким родичам, іноді навіть братам чи сестрам, доводилося воювати по різні сторони одного ідеологічного фронту, байдуже якого саме – чи то російського, чи то польського.

Тому навряд чи західна Україна зараз хотіла би повторення подібного і тому така ідея поділу єдиного народу за національною ознакою навряд чи зможе знайти тут хоч якусь підтримку.

6. Негативне ставлення до українців як до чогось, що потребує захисту. Це теж – одна з основних помилок. Сама ідея «Маршу захисту українців» зразу ж відводить їм роль другорядної меншини у власній державі, можливо навіть нижчої раси, що є в корені неправильним і з точки зору державотворчих прагнень, і що є абсолютно неприйнятним для усіх, хто хоче вважати і вважає себе українцем сильним і незалежним, а не слабким й недорозвинутим.

7. Неможливість створення планів індивідуального розвитку кожної людини. Все це, вище перераховане, призвело до того, що в структурі національної ідеї саме такого плану – з розмитими уявленнями про минуле, яке сприймається тільки як неперервна череда втрат і поразок, відсутніми уявленнями про майбутнє, незнанням що і як робити зараз, і до чого прагнути, громадянин не може знайти і якогось місця для себе самого, а тому і не підтримує таку ідеологію чи її очільників.

8. Відсутність уявлень про структуру державного управління і про те, який саме тип держави ми хочемо збудувати. Парадокс цієї проблеми полягає в тому, що попри всю видиму схожість обох цих питань, насправді вони можуть відстоювати зовсім різні цілі, а іноді навіть відверто суперечити одна одній. Чудовим прикладом цього послужила радянська система влади, де за допомогою диктатури (правління обмеженої групи осіб, яка захопила владу силовим способом) будували комуністичне суспільство (комуна – це община, якою керують виборні старійшини), але схожі конфлікти очікують і будь-яку іншу систему влади, в тім числі – і збудовану за національними принципами.

Націоналізм в свій час виник як ідеологія, яка мала протистояти руйнівному впливу лібералізму, а тому до певної міри він увібрав в себе консервативні цінності – пропаганду захисту сім’ї, мови і культури, традицій і моралі. Разом з тим іншою противагою наростаючому впливу лібералізму ставало соціально спрямоване суспільство, а тому на початках усі національні ідеології йшли з незмінною приставкою «соціал», і були лівими, а не правими, як себе позиціонують тепер сучасні українські націоналісти, а тому відстоювали демократичні методи побудови держави.

Проте демократія в її чистому вигляді існувати не може – неможливо з кожного найменшого приводу скликати загальні збори громадян, тим більше що якась частина з них завжди буде цікавитися своїм власним життям більше, ніж інтересами всієї держави – і саме тому і існує система представницької демократії, при якій громадяни делегують частину своїх повноважень на управління державою вибраним ними представникам.

Але це вже несе в собі і додаткову загрозу або маніпуляції громадянами з боку цих представників, або хаосу і нестабільності – через фактичну відсутність будь-якої сильної влади. А тому вся суть проблеми полягає в тому, що народу, для того щоб ефективно управляти своїм життям за допомогою вибраних ним представників, як мінімум конче необхідна хоча би достовірна і повноцінна інформація про стан справ в державі та шляхи її подальшого розвитку. І навіть не тільки сама інформація – але й і її повноцінний аналіз.

Тому рано чи пізно система демократичного управління впирається в одну-єдину проблему – проблему пошуку конкретного представника, людини, здатної повести за собою інших силою власного авторитету. Тобто в цьому плані система демократії і авторитаризму (не плутати з тоталітаризмом чи диктатурою) виступають до певної міри взаємодоповнюючими структурами, кожна з яких має свої небезпеки і недоліки, і кожна з яких має свої переваги.

В умовах сучасної України це приблизно відобразилося в протистоянні парламентської і президентської гілок влади. От тільки український парламент так і не став символом демократизму, чи вірніше став ним в його найгіршій, виродженій формі – символом маніпуляції і зневажання думкою народу, а ні один з українських президентів так ніколи ніяким реальним авторитетом і не користувався.

А тому, підсумовуючи сказане, можна сказати що тільки така національна ідея знайде справжню підтримку, яка зможе перерости усі ці недоліки, яка не буде шукати слабості і залежності, і не буде при кожній своїй невдачі посилатися на ворогів, а буде вибудовувати щось своє, не цураючись власного досвіду, але й не залишаючись довічно усередині нього. І навіть більше того – така, яка буде визнавати націю навіть як певне міжнаціональне утворення, як це не парадоксально звучить, приблизно так, як це було сказано ще Михайлом Грушевським в статті «Вільна Україна» тепер вже майже 100 років тому:

«Ми думаємо якраз, що Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе в Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не обирати, не експлуатувати для себе.

Всякий, хто годиться з такими поглядами, дорогий співгромадянин для нас, незалежно від того, хто б він не був – великорос, жид, поляк, чех. А хто хоче тільки живитися з праці народної, бути паразитом, подателем солодких кусків – той нам не потрібен без ріжниці, чи він не українець, чи українець.»

А тому, наостанок опонуючи тепер нашому колишньому горе-президенту Леоніду Кучмі, можна сказати, що українська національна ідея в часи його президентства не спрацювала тому, що:

а) для того потрібно було здійснювати хоч якісь конкретні дії, а не просто пасивно чекати, поки вона остаточно загине, що тим більше дивно чути від людини, наділеної для того на той час усіма необхідними президентськими повноваженнями;

б) необхідно було розвивати саму ідею – пропагувати і видозмінювати її відповідно до вже нових прагнень свого народу, а не залишати в незмінному консервативному вигляді сторічньої давнини.

* * *

Хоча чесно кажучи, по великому рахунку ніякої загальнонаціональної ідеї в часи правління Кучми ще й не існувало, як до певної міри не існує ще й досі, особливо через те, що ідея боротьби за незалежність все ще так і не трансформувалася в ідею вже здобутої державності і тому, що ідея саме української незалежності так і не створила умов для прийняття в себе представників інших, неукраїнських націй, чи тих, хто себе українцем все-ще так і не усвідомив…

Але тепер, і далі відстоюючи боротьбу народу за свої права, розпочату визвольними змаганнями нашого народу і продовжену вже тепер помаранчевою революцією, основним досягненням якої стало саме це – підключення російськомовних українців до справи побудови української держави, здається цілком реальним цей процес завершити, підійшовши таким чином до остаточного завершення формування української нації.

При одній правда, умові – коли будуть як мінімум враховані хоча би ті кричущі помилки національного руху, які вже частково описані нами вище… А тоді вже – майбутнє обов’язково буде за нами!

Ігор Лубківський
05.01.2008.

м. Тернопіль

Республіка Україна

17 Apr 08 17:22:38 GMT

Вже кілька останніх років зі здивуванням і навіть з певним захопленням спостерігаю за українською політикою. Говорять про різні напрямки розвитку, іноді навіть про глобальне призначення українського народу в боротьбі зі світовим Злом, вже навіть і не знаю тепер, з яким саме – чи то з російським тоталітаризмом, чи то – з американським імперіалізмом, а проте здається що навіть приблизно не уявляють собі, якою саме має бути їхня держава.

Ніби-то не знають – бо насправді ні в кого ніяких сумнівів щодо цього і не виникає – адже не було в нас власного царату, не було безсумнівних спадкоємців трону, не були ми імперією і навіть не були феодальною, патріархальною державою з чітким ієрархічним устроєм суспільства – завжди були вільними і незалежними за переконаннями.

Звичайно тут же мені заперечать, що насправді це пояснюється дуже просто – бо Україна взагалі ніколи не мала своєї державності, а проте це ж зовсім не спростовує того факту, що якісь мрії і уявлення в її народу все-таки мусили існувати. Які?

Відповідь надзвичайно проста – творець політології Ніколо Макіавеллі в своїй праці «Государ» поділяв всі державні устрої всього на два типи: республіки і монархії – а тому, навіть не задумуючись особливо, можна впевнено сказати таке ж і щодо українців – навіть не етнічних, але й всіх, хто проживав на цій території – така ідея завжди була лише одна – ідея республіки! І причому – саме в такій формі, в якій вона пізніше сформувалася і в європейській історії – республіки як права народу на власний розвиток, в тій формі, в якій це пропагували найкращі представники ідеології гуманізму – республіки, яка мала би забезпечити найкращий розвиток кожного її громадянина.

І навіть якщо тепер таке категоричне твердження видається нам дещо дивним і можливо навіть дещо пафосно-перебільшеним, то дивним воно виглядає лише внаслідок наших недавніх спогадів про діяльність комуністичної влади, яка на словах ніби-то відстоюючи такі ж гуманістичні і демократичні (в прямому значенні цього слова – демократія як влада народу) цінності, насправді створила зовсім інше суспільство і іншу тоталітарну антинародну державну систему, яка зовсім позбавляла народ будь-якого впливу на владу – а тому прививала відразу навіть до найменшого прагнення до демократії.

Проте аналізуючи розвиток Радянського Союзу спокійно і неупереджено, ми можемо побачити дивні періоди його відносного благополуччя – десь в період 1922-1928 років, в 60-х роках Хрущовської відлиги, на початку 70-х років періоду раннього Брежнєва. Так ось – кожен з цих періодів характеризувався як і спробою національного відродження республік СРСР, так і певним зростанням економічної самостійності його громадян, а заодно – і виникненням в них позитивних мрій і прагнень щодо свого найближчого майбутнього. А відповідно – і їхнім бажанням самостійно творити своє життя, активно включаючись в побудову власної держави, що є первинною ознакою демократії.

Порівнявши тепер ці періоди розвитку СРСР з невдалими спробами українців самостійно створити власну державу на початку ХХ ст., можна побачити лише одну чітку закономірність – надмірна демократія (читай вседозволеність) завжди веде до хаосу і дезорганізованості, а надмірна спроба контролю завжди породжує тоталітаризм. А тому, здається, тільки розумне поєднання цих двох крайнощів – свободи і обмеження, і може породити щось справді унікальне і, основне, життєздатне.

А проте зовсім невипадково такі періоди позитивного розвитку СРСР одночасно поєднувалися і з відродженням національних устремлінь народів, що входили в його склад. Річ в тому, що будь-яка державна система завжди потребує свого оновлення – щоб розвиватися співрозмірно з розвитком усього світу, інакше останній рано чи пізно просто знищить її в силу дії тих чи інших, зовнішніх чи внутрішніх, чинників.

Тоді ж, коли державна система настільки законсервована, що не має такого природного механізму оновлення – вона і розвивається стрибкоподібно, шляхом бунтів і революцій, які здебільшого просто випускають на волю раніше пригнічені і переважно далеко не найкращі прагнення народу, але по-суті нічого не змінюють, а іноді навіть і зовсім навпаки – просто відкидають еволюційний розвиток держави далеко назад. Єдиним методом уникнення небезпеки такого революційно-циклічного поступу є лише те, щоб включити в це протистояння влади і народу якийсь додатковий, третій фактор – наприклад національні прагнення тих народів, які досі не відігравали основної ролі в цій державі, щось «зі сторони».

Для Російської імперії таким стороннім фактором найперше була саме українська національна ідея – і саме тому коли після нещадних хлібозаготівель і продрозгортки 1918-20-х років в Південно-Східній частині України почало наростати невдоволення радянською владою аж до масових повстань і бунтів, розпорядженням Леніна і було розпочато політику українізації – що і дало певні позитивні наслідки для утвердження радянської системи, з мінімальними втратами для неї і по-суті майже нічого їй не коштуючи.

І саме так в історії Радянського Союзу в періоди його найкращого розвитку і виникло таке дивне поєднання української демократичної та російської тоталітарної складових національного характеру цих двох народів. А проте, як виявилося, відкриття такого факту не стало моїм власним досягненням – про подібне писав ще Костомарів більш як 150 років тому, ще задовго до виникнення більшовистської диктатури.

І ось тепер, точно так же як і в 1918-му році, залишившись без впливу тоталітарної ієрархічної структури влади колишньої радянської системи і «розійшовшись» в шляхах розвитку з російським народом, Україна отримала надмір демократії – але тепер вже не в її «чистому» вигляді, як влади народу, а зовсім навпаки – тієї псевдо-демократії, яка веде до хаосу і анархії, яка породжує цілі покоління тих, хто вміє скористатися такими умовами невизначеності і неструктурованості суспільства з найбільшою вигодою для себе самого.

Тому говорячи про сучасне політичне життя України, треба однозначно зробити дещо дивний на перший погляд висновок – що насправді немає абсолютно ніяких проблем з визначенням української національної ідеї – навіть якщо говорити про ту її частину, яка ще до кінця себе Україною і не усвідомила; немає зовсім ніякого розколу поміж різними частинами України, – бо для будь-якого українця, чи й навіть просто для жителя цієї благодатної місцини незалежно від його справжньої національності, така ідея завжди була лише одна – ідея республіки!!!

І навіть більше того – насправді мова завжди йшла навіть не про те, якою саме має бути ця республіка, як тільки про те, як саме створити ту унікальну ієрархічну і сильну державну чи суспільну систему, яка би змогла забезпечити її повноцінний розвиток, яка би вберегла її від скочування до анархії і вседозволеності, але яка би й не ставала предтечею майбутнього тоталітаризму...

Ігор Лубківський

Тернопіль,
13 вересня 2007

Авторитарна модель - мистецтво неможливого

17 Mar 08 10:47:19 GMT

Джерело: Журнал нової еліти ПЕРЕХІД-IV #2 (7) 2001

АРІЙСЬКИЙ СОЛІДАРИЗМ

Шморгун ОЛЕКСАНДР

Старший науковий співробітник відділу глобальних систем сучасної
цивілізації Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України

АВТОРИТАРНА МОДЕЛЬ: МИСТЕЦТВО НЕМОЖЛИВОГО

Авторитарна форма правління має величезний антикризовий потенціал. Абсолютно невірним є ототожнення її з тоталітаризмом, який є руйнівним за самою своєю природою. Перед лицем тих глобальних і регіональних загроз, які повною мірою виявляться у найближчі роки, передумовою справжнього національного порятунку в Україні може стати тільки повноцінна президентська республіка особливого автократичного типу.

ПІДОЗРІЛА ОДНОСТАЙНІСТЬ

У процесі останньої політичної кризи, після цілком справедливих критичних зауважень на адресу опозиції стосовно відсутності в її програмі належної конструктивності і позитиву («Україна без Кучми», а що ж далі?), її лідерами нарешті були сформульовані принципові положення щодо політичного механізму виведення країни із всеохоплюючої кризи. Суть цих положень зводиться до того, що за останні декілька років в Україні небачено посилився інститут президентської влади, котра, мовляв, вже набула відверто тиранічного забарвлення. Тому головною передумовою забезпечення реальної демократії в Україні є негайне внесення змін до Конституції з метою переходу до парламентсько-президентської, а потім і парламентської моделі влади.

У цьому питанні представники лівого і правого спектру опозиції досягли вражаючої одностайності. Лідери і «Правиці», і «Фронту національного порятунку» неодноразово публічно заявляли, що наполягають на значному підсиленні парламентсько-колегіального представництва у структурі української влади не тільки тому, що прагнуть конституційним шляхом усунути від влади Леоніда Кучму (скасувавши або перетворивши на «кишенькову» посаду Президента), а головним чином тому, що саме парламентська республіка є оптимальною для будь-якої країни з важким недавнім тоталітарним минулим . Якщо додати, що в цьому питанні до опозиції приєдналися навіть відносно помірковані та обережні лідери українського олігархічного капіталу з протилежного політичного табору (наприклад, з партії «Яблуко»), то ця одностайність починає видаватися майже підозрілою.

Скажу відверто, що існуючі оцінки навколо питання, яку саме республіку створено в Україні — чи то парламентсько-президентську, чи то президентсько-парламентську, чи то таку, яка вже фактично трансформувалася у «чисто президентську», — просто вражають своїм непрофесіоналізмом. Не меншою, якщо не більшою мірою це стосується і дискусій з приводу того, яким саме має бути майбутній тип українського парламентаризму.

ІЛЮЗІЯ ПРЕЗИДЕНТСЬКОГО ПРАВЛІННЯ

Історичний досвід незаперечно свідчить, що в ситуації гострої кризи унаслідок неминучої довготривалості узгоджувальних процедур, «усередненості» (а тому й неефективності) прийнятих законів, часового цейтноту та поляризації політичних сил будь-який представницький колегіальний орган — незалежно від способу його формування — із «залізною необхідністю» втрачає будь-яку дієвість та або передає свої повноваження виконавчій владі (тобто прем’єрові), або утворює тимчасову оперативну надзвичайну комісію типу Конвенту часів Великої Французької Революції. Утім, з часів якобинського терору, а потім більшовизму добре відомо, що не існує нічого більш постійного, ніж тимчасові «секретаріати» та «комісаріати». Узагалі, про ефективність класичного парламентаризму у подоланні гострих криз можна судити хоча б з того, що саме у класично парламентській Французькій Третій республіці уряди змінювалися в середньому кожні шість місяців, а після закінчення Другої світової війни в Італійській республіці керує вже 59-й уряд!

Отже, змінивши за 10 років незалежності 10 урядів, а тепер на додаток запровадивши і парламентську модель влади, ми маємо цілком реальні шанси побити західноєвропейські рекорди. Справді, чи усвідомлюють автори проекту закону «Про внесення змін і доповнень до Конституції», який «блукає» у стінах Верховної Ради, як важко буде структурувати парламент і створити в ньому конституційну більшість, а потім сформувати ефективний коаліційний уряд (та ще й за умови найвищого рейтингу комуністичної партії)? І скільки разів у випадку неможливості досягнення (протягом 60-ти днів) цього завдання треба буде, як це передбачається у проекті, оголошувати нові парламентські вибори в ситуації гострої системної кризи?!

Що ж до комуносоціалістичної ідеї повернутися у перспективі від класичного парламентаризму до «справжнього народовладдя трудових колективів» (цю модель протягом тривалого часу затято відстоює Наталія Вітренко), то за цією моделлю депутати фактично перетворюються на делегатів, позбавлених повноважень прийняття не узгоджених з виборцями рішень (тобто на представників не парламенту, а з’їзду, котрих необхідно якомога частіше переобирати, щоб «народні обранці» не «відірвалися від мас»). Отож можна сміливо твердити, що на відміну від парламентської республіки, яка є неефективною з мобілізаційної точки зору, але й не сприяє при цьому зростанню внутрішньополітичної напруги, комуністична «пряма демократія» неодмінно провокуватиме додаткову дестабілізацію у суспільстві.

Нарешті, залишається останній варіант — республіканського уряду, котрий передбачає зосередження повноти влади Прем’єр-міністром і отримав у політології назву системи кабінету або міністеріалізму. Приблизно таку форму правління пропонує Олександр Турчинов у програмній статті «Тоталітаризм (український контекст)» . Хочу підкреслити, що в силу найменшої легітимності такої форми влади (Прем’єр не обирається на загальних виборах) голова кабінету рано чи пізно обов’язково усвідомить необхідність отримати такий ненависний для опозиції статус президента. Згадаймо хоча б приклад Л. Кучми, який починав саме з прем’єрства. Як свідчить досвід правління Бісмарка, Муссоліні та Гітлера, котрі легітимним шляхом очолили свої уряди, така форма правління має не меншу небезпеку подальшої трансформації в тоталітаризм, аніж нині діюча в Україні.

При знайомстві з текстом української Конституції впадає в око на перший погляд неймовірна річ:

З ТОЧКИ ЗОРУ НЕ БУКВИ, А СМИСЛУ ОСНОВНОГО ЗАКОНУ У НАС ВЗАГАЛІ НЕ ІСНУЄ ПОВНОЦІННОГО ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТСТВА!

Механізми функціонування цього інституту, прописані в п’ятому розділі «Президент України», містять ознаки як мінімум трьох споріднених, але зовсім не президентських моделей влади.

По-перше, це парламентська монархія, згідно з якою монарх традиційно виступає не гарантом державного суверенітету та Конституції, а лише символом «єдності нації» та гарантом дотримання Основного закону. Згідно з класичними канонами і традиціями парламентської монархії (наприклад, нинішньої англійської), король має вищий суверенітет, тобто неподільні й остаточні повноваження, а тому він є особою у принципі непідсудною, «не може бути неправим», тобто не несе жодної персональної відповідальності за негаразди в країні. Аналогічно згідно з гарантіями недоторканості та з фактично лише декларованою українською Конституцією процедурою імпічменту наш президент, принаймні «де факто», також є саме парламентським монархом.

В усіх парламентських монархіях ключовим механізмом, котрий забезпечує дію принципу «царює, але не править», є так званий принцип «контрасигнації» (скріплення) будь-яких королівських або президентських постанов головою уряду, що дає «гарантові» можливість перекладати відповідальність за «здобутки реформ» або на той же уряд, або на неефективну законотворчість парламенту. У цілковитій відповідності до цього стаття 106 нашої Конституції передбачає, що видані в межах повноважень Президента України (який номінально є главою держави) акти також «скріплюються підписами Прем’єр-міністра» та ще й «міністра, відповідального за акт та його виконання». Це, повторюю, є класичною ознакою парламентської монархії або парламентської республіки з чисто символічною президентською владою. Наприклад, механізм контрасигнації указів короля існував у Першій французькій республіканській монархії, а також у Третій та Четвертій французьких республіках (в яких, окрім того, «весільний» президент обирався парламентом). До речі, указ Президента України про запровадження інституту держсекретарів, який нещодавно викликав гостру полеміку в наших ЗМІ, незалежно від намірів, об’єктивно є спробою максимально зберегти президентський рівень контролю за Кабінетом Міністрів, залишивши за собою монархічний рівень відповідальності за дії уряду.

Мені можуть заперечити, що головна риса класичної парламентської монархії — це політична відповідальність уряду перед парламентом, а монарх практично зобов’язаний призначати головою уряду лідера партії або коаліції партій, котрі мають в нижній палаті більшість місць (таких конституційних змін, власне, і прагне опозиція в Україні). До того ж, на відміну від англійського короля чи японського імператора, наш Президент не успадковує свій титул і має широкі повноваження втручатися в законодавчий процес.

Але це зовсім не означає, що у нашому випадку знов-таки йдеться саме про президентську форму влади. Такій ситуації відповідає режим дуалістичної монархії, в якій монарх має право абсолютного або близького до нього вето на затвердження парламентських законів та може видавати розпорядження і декрети, котрі мають силу законів (що й відповідає прерогативам нашого Президента).

Більше того, в еталонній дуалістичній монархії одноосібний суверен, як правило, уповноважений розпускати нижню палату. За цієї форми правління в більшості випадків існує верхня палата, котра створюється переважно зі «своїх» — представників «партії влади» (класичним прикладом є «білоруський варіант», згідно з яким Верхня палата обирається головами місцевих рад, а третину сенаторів призначає сам Президент). Як відомо, саме таких змін у Конституції, котрі дозволяють мати у всій повноті класичний статус «президента-арбітра», який, «знаходячись над сутичкою», лише «розділяє й владарює», добивався наш Президент на останньому всенародному референдумі. Момент наростання в реальній практиці державного управління елементів консерватизму, притаманного дуалістичним монархіям, можна досить точно зафіксувати як перехід від гасла «Україна, Президент, Реформи» до гасла «Україна, Президент, Стабільність».

Нарешті, стосовно третьої форми правління, котра імітує президентську республіку. Ідеться про абсолютну монархію. Офіційно така існує, наприклад, в Аравії та Омані. У сучасних абсолютних монархіях може бути конституція, але права монарха практично необмежені. Але тут, на перший погляд, виникає неузгодженість, адже в усіх країнах на пострадянському просторі (у тому числі і в Україні) офіційно зберігаються форми колегіально-представницької влади. Проте не важко помітити, що загальна еволюція функцій владних структур у цих скоріше не «пост», а неорадянських країнах відбувається саме в напрямку від парламентської монархії до абсолютної. Про це, зокрема, свідчить продовження шляхом референдуму терміну перебування правлячих сьогодні «монархів», а то й під гаслами їх незамінності — конституційне узаконення довічності цього правління.

Найгіршим є те, що ця еволюція проходить таким чином, що найбільш ефективні механізми сучасних промонархічних режимів у нас відсутні, а найгірші — посилюються. Більше того, неухильно зменшується власне авторитарний компонент «харизматичної» особистої влади, тобто влади, заснованої в першу чергу на ОСОБИСТОМУ АВТОРИТЕТІ лідера.

Ідеться про дуже важливу функцію своєрідного уособлення або персоніфікації держави в очах національної спільноти. Адже в буквальному сенсі громадянина не можна примусити «поважати» Конституцію, але цілком реально викликати у нього повагу до справжнього гаранта цієї Конституції. Особою, яка найбільшою мірою відповідає цьому призначенню серед правлячих європейських монархів, на мій погляд, є «улюбленець нації» іспанський король Хуан Карлос — високоосвічена людина, військовий льотчик, котрий саме через свої особисті якості з порушенням генеалогічної лінії був призначений генералом Франко на посаду голови відновленої іспанської монархії і уже невдовзі виявив велику особисту мужність у придушенні спроби заколоту з метою повернення до нової хунти.

Навіть в абсолютистських та дуалістичних монархіях король нерідко є одночасно і духовно-релігійним лідером. Наприклад, згідно з Конституцією Ірану — це Керівник, який може визнати некомпетентним навіть Президента, обраного на загальних виборах, і який призначається особливим Керівництвом, складеним із вищих релігійних та політичних діячів — своєрідних старійшин (у свою чергу, обраних народом).

Але якій же формі правління у такому випадку найбільше відповідає значна кількість пострадянських конституцій? Саме радянській, яка за часи існування СРСР еволюціонувала від владного абсолютизму сталінського типу до дуалістичної брежнєвської геронтократії, в якій члени Політбюро були «старійшинами», «геронтами» не за мудрістю (таких членів справжнього сенату ще називають «нобілітетом» — «благородними» або «оптиматами» — «найкращими»), а буквально — за своїм похилим віком.

ДІАГНОЗ: МОНОКРАТІЯ

Утім, існує ще один специфічний термін, котрий позначає особливу форму правління, в якій інститути демократії перебувають у бутафорському вигляді і не мають реальних повноважень, а загальні вибори лише імітуються. Такі форми правління в сучасній політології отримали назву монократій, або монократичних республік. Це владний устрій, за якого — на відміну від монархії, де король править за «милістю Божою», і президентських авторитарних республік, де лідер отримує повноваження від нації як вищого суверена — одноосібний керівник сам тяжіє до статусу «живого бога», «батька народів»; з цього «батька» весь час роблять «культ особи», навіть якщо він не має для цього ні здібностей, ані кваліфікації.У ХХ столітті до монократій, окрім радянської, належали (а деякі належать і досі) різноманітні хунти та терористичні режими, у тому числі німецький нацизм та особливо італійський фашизм.

Такі збочені різновиди фактично нелегітимних режимів у формі республік часто бувають тоталітарнішими, аніж монархії, що їх вони замінюють шляхом тієї чи іншої форми узурпації влади. У монократичних країнах зміна усіляких фюрерів, діючих інколи і під назвою «президентів», відбувається, як правило, унаслідок або їх смерті, або військового перевороту.

Дуже важливо зазначити, що саме до таких форм правління з акцентом на дуалістичному (становому) або парламентському (регіонально-клановому) монархізмі у наш час належить значна кількість колоніальних і напівколоніальних режимів *. Сьогодні Петро Симоненко, Олександр Мороз та їхні офіційні та перефарбовані комуністичні «соратники», котрі свого часу зробили усе для того, щоб максимально вихолостити інститут президентства у нині чинній Конституції України,— підмінивши його саме монократичним монархізмом, — продовжують затято відстоювати необхідність остаточної ліквідації цього інституту. Робиться це, звісно, з «благородною» метою — «забезпечити процвітання незалежної української держави» (щоправда, у «братерському союзі» з Росією).

Із цього приводу зауважу лише, що у самій Росії відомі фахівці-політологи дотримуються протилежної думки щодо ролі президентської влади у забезпеченні реального суверенітету тої чи іншої країни. Так, 30 квітня 2001 року «Независимая газета» надрукувала текст виступів на круглому столі на тему «Яка Україна потрібна Росії?» (в роботі цього представницького зібрання від України взяли участь Володимир Малинкович та Михайло Погребинський). Зокрема, директор Інституту СНД Костянтин Затулін заявив таке: «Дуже цинічно кажучи, Росії зовсім не потрібен сильний український президент, потужна Україна. Це ж доволі очевидно. Нам узагалі не потрібна президентська влада в Україні, буде краще, якщо це буде парламентська республіка. ...Наш національний інтерес зовсім не полягає в тому, щоб Україна була могутньою державою, з якою ми повинні були б рахуватися...».

Отже, головна помилка опозиції, котра в перспективі може дуже дорого коштувати українському народові, полягає в тому, що її лідери та ідеологи не бачать різниці між неоабсолютизмом монократичного типу та справжньою президентською формою правління.

Один з найвидатніших політиків ХХ століття — Шарль де Голль, котрий створив найавторитарніший тип президентського правління в усій сучасній Європі, іноді робив заяви на кшталт: «Роль президента мусить мати монархічний характер». Але при цьому існують дуже ясні ознаки демократичності устрою французької «П’ятої республіки». Так, у Конституції Франції чітко прописано механізм імпічменту. Президент підлягає юридичному переслідуванню у разі зради Батьківщини, причому імпічмент має право оголосити Вищий суд, який утворюється із 24-х представників обох палат Парламенту, а звинувачення висувають обидві палати відкритим голосуванням та абсолютною більшістю голосів. Крім того, на противагу традиційному монархічному механізмові контрасигнації, згідно з положеннями деголлівської Конституції Президент — «гарант національної незалежності» — сам очолює Уряд, призначає разом з Парламентом його склад і безпосередньо здійснює керівництво зовнішньою та внутрішньою політикою країни.

Головним же недоліком монократичної «керованої демократії» (тобто псевдодемократії) в усі часи була її орієнтованість саме на безмежний владний абсолютизм. Адже, якщо подібно до Людовика ХІV політичний лідер прагне до того, щоб проголосити гасло «Держава — це я», він повинен усвідомлювати, що це рівнозначно заяві «Я — ніщо». Бо керувати «всім», керувати «взагалі» якраз і означає «не керувати нічим». Ще з приводу єльцинської Конституції аналітики цілком слушно зазначали, що розширення повноважень президента, виконання яких об’єктивно виходить за межі фізичних можливостей лідера, веде до «тіньовизації» влади, її поступового узурпування «оточенням». Не випадково ж термін «сім’я» поряд зі словами «клан» і «кліка» задовго до появи неорадянських монократій вживався для характеристики механізму правління «наближених», котрі у своєму «тісному колі» визначали майбутніх «спадкоємців» та «гарантів» своєї безпеки.

Але навіть найкращий почет не може «зіграти короля», якщо «король голий». Тому будь-який абсолютизм неминуче системно деградує. Саме з такого стану «напіврозпаду» рано чи пізно виводили свої країни видатні харизматичні лідери — Кромвель, Наполеон, Бісмарк, Рузвельт, Черчілль, Ерхард, де Голль, котрі завжди ставили інтереси свого народу над усе! Навіть колишні колонії до свого суверенітету «пробивалися» через одноосібний тип влади, названий «бонапартизмом».

ОСОБИСТА ВЛАДА + ВЛАДА ОСОБИСТОСТІ

Історія незаперечно свідчить про те, що саме модель політичного авторитаризму, яку абсолютно неправильно ототожнювати з тиранією, а тим більше тоталітаризмом, продемонструвала високу ефективність у найбільш критичні моменти існування суверенних держав. Видатним політичним лідерам, котрі будують свою владу на засадах легітимного авторитаризму, органічно притаманна здатність розв’язувати найскладніші завдання державотворення (і до того ж в умовах гострих економічних і політичних криз та постійних часових цейтнотів).

Справжніх державотворців також завжди відрізняють глибокі націоналістичні переконання, «Мойсеєва» впевненість у власному покликанні бути рятівником свого народу, персоніфіковане «синівське» ставлення до своєї Батьківщини, яку потрібно захищати від усіх ворогів.

І це не випадково, адже одноосібний лідер-«провідник нації», який справді користується величезним неформальним авторитетом у народі, на відміну від парламенту та уряду завжди орієнтується на розв’язання проблем переважно стратегічного характеру, на проведення радикальних реформ, а не на нескінченний клановий розподіл «за справедливістю» матеріальних благ, яких у ситуації занепаду стає все менше. Тому він прагне максимально можливої консолідації суспільства; для нього саме нація, а не клас і не стан, виступає як цілісна спільнота, покликана подолати всі внутрішні та зовнішні загрози і ризики. Ось чому Наполеон Бонапарт проголошував своєю головною пристрастю служіння Франції. Саме він основою своєї діяльності зробив принцип «Франція понад усе», якого все життя неухильно дотримувався Шарль де Голль.

Чудово усвідомлюючи, що лише максимальна «змобілізованість» і єдність дій усієї нації дає шанси на порятунок, справжній авторитарний лідер намагається добиватися не «поділу влад» як взаємних «противаг», котрі «стримують одна одну», а їх узгодженості і співпраці. У цьому плані він є справжнім демократом, бо переконаний, що не можна здобувати справжніх перемог, перетворивши власний народ на рабів.

Згадаймо, що попри усі свої монархічні симпатії, Бісмарк, спираючись не так на авторитет сили, як на силу авторитету, відразу після подолання гострої кризи почав задля максимальної стабілізації досягнутого успіху — об’єднання Німеччини — підтримувати Бундестаг (з яким він до цього вів справжню політичну війну) у його протистоянні з колишньою опорою канцлера — Верхньою палатою, або «палатою панів». У такій же ситуації Франко виступив проти своєї «Фаланги», а де Голль розпочав державну реформу для підсилення функцій не тільки власної персональної влади, а й влади Сенату як «провідника» волі професійно-корпоративних об’єднань. Він спирався саме на цих «оптиматів», котрі прагнули «оптимальності», тобто збалансованого функціонування усіх соціальних інститутів.

Не випадково й те, що соціальні програми, по суті, зародилися, а потім і досягли найбільшого розвитку зовсім не в ліберальному і не комуністичному, а саме в авторитарно-корпоративному суспільстві, яке будувало соціальну державу на національному базисі. Без цього неможливе згуртування нації, а отже, і підвищення її захисного потенціалу та здатності до оновлення. «Спроможність оновлюватися є більшою мірою виразом колективних дій, аніж уміння зберігати стабільність», — писав Реймон Арон, відомий французький соціолог, котрий належав до «команди» де Голля. Сказане стосується в першу чергу бісмарковської та Веймарської Німеччини, Іспанії Франко, Італії Муссоліні, знов-таки післявоєнних Німеччини, Японії та Франції Шарля де Голля.

Переконаність у власних силах і навіть особливій місії, а то й божественному походженні, у представників національного автократизму, заснованого на неповторній індивідуальності лідера та його загальнонаціональному — передусім неформальному — авторитеті, сполучається з наполегливим пошуком «команди однодумців», умінням помічати, наближати до себе і надавати максимальної ініціативи непересічним творчим особистостям.

Із психологічних характеристик таких керманичів слід відзначити їхні чудові організаційні здібності, вміння швидко «схоплювати» суть проблем у сферах, далеких від їхньої безпосередньої компетентності, здатність діяти оперативно, вчасно обирати найзручніший момент для початку дії, концентрувати усі сили та засоби на найважливіших ділянках «прориву». Завдяки цим та подібним якостям в усі часи «харизматичні лідери» максимально мобілізовували пасіонарний потенціал своїх народів та перемагали військових супротивників, які переважали їх чисельно інколи в декілька раз. Не випадково ще з часів античності військові царі, обрані для відвертання найнебезпечніших загроз, які виникали перед державою, отримували специфічний титул — «СТРАТЕГ-АВТОКРАТОР»** . До цього слід додати особисту мужність, яку завжди демонстрували видатні політичні провідники, а також їхні нерідко непогані творчі здібності в галузі науки або мистецтва.

АВТОРИТАРНА ТРАДИЦІЯ ЄВРОПИ

У європейській традиції простежується певна спадковість між найвидатнішими державними діячами. Існує своєрідний «ланцюг» взаємного наслідування, бажання бути подібним до свого видатного попередника. Юлій Цезар захоплювався Александром Великим (Македонським), Наполеон Бонапарт наслідував Цезаря, Луї Наполеон узагалі будував свій імідж на родинних спадкових лініях (а отже, й на особистому зв’язку з Наполеоном І). Бісмарк також був під враженням від Бонапарта, але багато що у своїй політичній діяльності і навіть механізмі реформ запозичив у свого друга-ворога Наполеона ІІІ. Президент Веймарської республіки — Бранденбург безумовно продовжував справу, розпочату Бісмарком. Практично всі ці політики-полководці, починаючи від Александра Македонського (тут також можна додати і видатних германських імператорів, починаючи від Барбаросси і закінчуючи Фрідріхом Великим), правили за взірець Бонапарту, Гітлеру, Муссоліні і Франко. Нарешті, генерал де Голль безсумнівно не тільки захоплювався Наполеоном як видатним національним лідером, але й намагався на практиці реалізувати авторитарну модель влади, започатковану ним і розвинену Наполеоном ІІІ, Бісмарком, Бранденбургом (наприклад, подібно до останнього де Голль за конституцією П’ятої Французької республіки домігся для себе семирічного президентського терміну ).

Типологічне дослідження конструктивно-авторитарної форми правління свідчить про існування певних закономірностей її становлення і розвитку. Всі видатні реформатори радикального типу приходили до влади в ситуації системної кризи, котра знаходилася на межі, якщо не за межею, національної катастрофи і була викликана повною неефективністю попередньої консервативної парламентсько-монархічної або парламентсько-республіканської моделі влади. При цьому рівень люмпенізації населення нерідко досягав граничної позначки, що обумовлювало максимально широку амплітуду коливань «політичного маятника» в діапазоні від ультрареволюціонізму до крайньої реакції (і ці обидві сили були готові реально застосовувати масовий терор). Як правило, революційну ситуацію активізували зовнішньополітичні чинники — представники інших держав, які, переслідуючи свої корисливі інтереси, нацьковували один на одного реакційний і революційний табори. Нерідко загальнонаціональна криза відбувалася у ситуації, коли країна одночасно перебувала у стані війни із зовнішніми загарбниками та війни громадянської.

За таких обставин авторитарній владі вдавалося неймовірне. Задовго до Рузвельта та Ерхарда рівні за масштабами «економічні дива» здійснили Перший та Третій Наполеони, Бісмарк, а потім Бранденбург за Веймарської республіки до моменту «зриву» в тоталітаризм, Гітлер, Мусолліні, Франко і де Голль. Економічне зростання супроводжувалося якісним оновленням технологічного рівня промисловості, а головне — значним збільшенням ступеню соціального захисту. У країні підвищувався рівень освіти та науки, нерідко розпочинався злет мистецтва. Більше того, консолідація нації навколо лідера супроводжувалася подоланням у суспільстві стану апатії та безвір’я, причому різке зростання ентузіазму часто відбувалося поряд із збільшенням антипрагматичних, антиспоживацьких орієнтацій на ґрунті нових світоглядних засад.

Правління диктаторів харизматичного типу нерідко супроводжувалося (принаймні на першому етапі) вражаючими перемогами над агресорами або над цілими коаліціями держав у процесі власної експансіоністської політики. В цілому можна констатувати, що саме правління харизматично-авторитарного типу продемонструвало надзвичайну витривалість — адаптивність, маневровість, здатність тримати удар від дуже потужних катастрофічних руйнівних чинників, знаходити все нові і нові мобілізаційні резерви і в той же час перемагати із застосуванням мінімуму сил і засобів.

Хочу особливо підкреслити, що попри те, що авторитаристські устрої в самій Європі врешті-решт зазнали поразки, їхні досягнення носили широкомасштабний характер, а «відкат» від поступального розвитку ніколи не приводив до повернення на «вихідні» позиції. Завдяки трансформаціям, викликаним правлінням Наполеона Бонапарта, у напівфеодальній Європі було запроваджено класичний буржуазний лад. Франція змогла уникнути долі компрадорськи орієнтованого сировинного придатку та дешевого ринку збуту «нового світу», до якої її об’єктивно штовхав уже напівколоніальний режим пізнього періоду правління Людовика ХІV.

Більше того, завдяки цивілізуючій місії, котру подібно до Александра Македонського, але стосовно капіталістичної формації, здійснив Наполеон Бонапарт (згадаймо хоча б знаменитий «Кодекс Наполеона», так чи інакше запозичений іншими країнами), поступово і об’єднана Німеччина, і Італія, і навіть частково балканські країни уникнули ролі сировинного додатку ліберально-колоніального Заходу (передусім в особі Англії, а потім США). Цим центральноєвропейським країнам удалося увійти в число «обраних» представників світової економічно-фінансової та технологічної метрополії. На жаль, це не вдалося зробити Україні через імперські зазіхання Польщі та Росії, а тепер Україна і більшість країн пострадянського простору фактично увійшли у новітню систему неоколоніалізму.

Наполеон Бонапарт, як, здається, і Гітлер, був щиро переконаний у тому, що розпочаті ним війни мали не загарбницьку, а визвольну, або «запобіжну», мету (він, як і пізніше Гітлер, уважав, що в разі відсутності військового захисту європейського «життєвого простору» Європа буде неминуче окупована Росією та колонізована Англією). У засланні колишній імператор повторював: «Я дав Франції та Європі нові ідеї, котрі ніколи не будуть забуті!»

Реформаторська діяльність Бісмарка привела до остаточного незворотного об’єднання Німеччини у сучасну політичну націю й до подальшого розвитку системи, стадіально вищої щодо класичних капіталістичних форм суспільної самоорганізації, — ідеться про оспівану спочатку Гегелем, а потім Шпенглером соціально-корпоративну державу під назвою «прусський соціалізм».

Та ж сама соціально-економічна стратегія Шарля де Голля, Франциско Франко, лідерів Веймарської республіки, Беніто Муссоліні і навіть до певного історичного моменту Гітлера, котрі також будували корпоративно-солідаристську модель суспільної самоорганізації , були не «кроком уперед», а потім «двома кроками назад» (як практично завжди закінчуються реформи в Росії), а «двома, а то й трьома кроками уперед» і лише «кроком назад», обумовленим не внутрішніми вадами системи, а несприятливістю загальносвітової геополітичної кон’юнктури.

За часів Веймарської республіки Німеччині саме завдяки авторитарній владі автократично-бонапартистського типу вдалося відчайдушними зусиллями подолати як мінімум дві потужні політичні та економічні кризи, спровоковані спочатку Заходом (величезні репарації після поразки у війні, а також всесвітня економічна криза 1929 р.), а потім Сходом, та розгромити і на певний час позбавити соціальної бази як лівий (комуністичний), так і правий (нацистський) екстремізм. Саме в цей час було закладено основи практично посткапіталістичної за своїми типологічними характеристиками «соціальної держави» (модель якої остаточно почав реалізовувати на практиці Людвіг Ерхард уже після Другої світової війни). І лише загроза чергового ультраекстремістського реваншу керованої з Москви величезної комуністичної «п’ятої колони», яка за вказівкою Третього Інтернаціоналу відштовхнула від себе центристськи і одночасно антифашистськи налаштовану потужну соціал-демократичну партію Німеччини, примусила суспільну свідомість хитнутися різко вправо, що призвело до системного «зриву» країни у прірву тоталітаризму.

ПРОВОКАТОРИ ТОТАЛІТАРИЗМУ

У цьому плані дуже цікавим є спостереження, зроблене російським політологом-міжнародником Сергієм Даниловим у своїй певною мірою унікальній книзі «Правові демократичні держави: нариси історії» (Москва, 1999). У ній він фактично уперше дає системно-типологічну політологічну характеристику авторитаристських моделей влади в перехідні революційно-катастрофічні епохи у Великобританії, Франції, Італії та Німеччині. Данилов зазначає, що нацистська ідеологія в очах пересічних громадян у порівнянні з комуністичною тривалий час виглядала майже як поміркована конструктивно-консервативна політична орієнтація. Адже Гітлер обіцяв зберегти приватну власність, а не знищувати її, як це зробили більшовики. Нацисти не проводили відверто атеїстичної пропаганди, виступали за збереження і посилення виховної ролі сім’ї, відкидали «рівноправну» зрівнялівку чоловіків і жінок тощо. Замість проповіді утопічної всесвітньої революції та братерського єднання усіх пролетарів нацисти цілком слушно стверджували, що завдяки грабіжницькій Версальській мирній угоді «робітничий клас Антанти живе пограбуванням німецького народу».

Не забуваймо також, що у ХХ столітті панування психології переможців і переможених значною мірою спричинило дві світові війни у боротьбі за «життєвий простір». Гітлер, котрий прийшов до влади у момент політичної та економічної катастрофи Німеччини, об’єктивно був змушений розпочати її озброєння для гарантування національної безпеки, чудово розуміючи загрозу колонізації країни економічно і військово потужними Заходом і комуністичним Сходом. (Достатньо сказати, що в цей момент на озброєнні Німеччини були лише декілька дослідних танків, а з 400 воєнних літаків жоден не був готовий до бойових дій, у той час як навіть Чехословаччина та Польща мали по кількасот танків і до тисячі воєнних літаків). І лише переконавшись на практиці у повній відсутності мобілізаційної готовності до збройного захисту Англії, Франції, США, — відсутності, обумовленій втратою національної самосвідомості класичними буржуазними демократіями та парламентськими режимами, які вже переживали стадію занепаду, — він почав збільшувати свої агресивні апетити аж до світового гегемонізму.

Нагадаю, що Англія, сподіваючись на створення геополітичного «буферу» проти Радянського Союзу, а також зберігаючи традиційну з часів війни з Наполеоном І упередженість проти Франції, не підтримала її, коли Німеччина вийшла з Ліги Націй (1933), припинила участь у роботі конференції з роззброєння, а у 1936 році розірвала Версальську угоду (покликану надавати військові гарантії саме Франції) та ремілітаризувала Рейнську область.

Пізніше, незважаючи на відверту опозиційність свого ідеалу авторитарно-корпоративної моделі держави до націонал-соціалізму расово антисемітського типу та відверте презирство Муссоліні до Гітлера, Англія і Франція (які, нагадаю, на той момент самі були найпотужнішими колоніальними імперіями) через абіссінську війну фактично зірвали антигерманську угоду з Італією і буквально штовхнули її до пакту з Гітлером. Трохи пізніше ці духовно цілком здеморалізовані країни послідовно зрадили Чехословаччину та Польщу.

Аж до 1939 року Гітлер був переконаний, що через занепад пасіонарності в західних демократіях ні Англія, ані США не наважаться на серйозну війну, і йому вдасться не тільки уникнути — на відміну від Наполеона І — бойового зіткнення з Англією, але й укласти з нею воєнну угоду. До того ж він був переконаний, що якщо і не в 1941 (як твердить у своїх гостродискусійних працях «Криголам» і «День М» Олександр Суворов), то в 1942, а ще імовірніше — у 1943 році Сталін, спираючись на свою інтернаціональну комуністичну п’яту колону, все-таки розпочне окупацію Європи (чого, власне, радянська пропаганда і не приховувала). У надзвичайно цікавій праці «Наполеон і Гітлер» Десмонд Сьюард докладно описує історичні паралелі, коли і Наполеон, і Гітлер, намагаючись уникнути війни на два фронти — з тоталітарним фінансово-імперським лібералізмом та етатистським військово-імперським “комунізмом”, — після тривалих вагань прийняли однаково фатальне рішення завдати упереджуючого удару по Росії, цьому традиційному агресорові й активному розпалювачеві європейських збройних конфліктів.

Сказане, звісно, не означає, що я хочу виправдати нацизм. Але важливо усвідомити, що і його виникнення як особливої форми тоталітаризму, і розв’язання ним Другої світової війни було б неможливим без появи у ХХ столітті двох інших, лише позірно протилежних нацизмові форм тоталітаризму або імперіалізму, — екстремістсько-ліберального та радянсько-комуністичного типів, які прагнули світового панування.

Що стосується Іспанії, то її видатному авторитарному лідерові Франциско Франко протягом декількох десятиліть довелося протистояти фактично трьом типам тоталітаризму: комуністичному, нацистському і ліберальному . Спочатку політичний конфлікт усередині країни зусиллями комуністичного СРСР було розпалено до масштабів громадянської війни, потім постала загроза окупації Іспанії Німеччиною, і Франко довелося докласти величезних зусиль, аби цього не сталося. Нарешті, в умовах міжнародної економічної блокади, запровадженої Заходом під тиском СРСР (першим ці економічні санкції проігнорував Шарль де Голль), Франко заборонив продаж землі для американських військових баз, на чому так наполягали США, і відстояв національний суверенітет своєї країни.

Отже, головною причиною кризи авторитарних режимів і значною мірою їх деградації до монократичних або тоталітарних систем було не те, що вони не доросли до рівня традицій західної демократії, а те, що західна демократія у своїх традиційних ліберальних формах переживала (і переживає сьогодні) гостру кризу «самоідентичності», неухильно трансформуючись у неоімперіалістичне суспільство фінансово-паразитичного типу, в атомізовану сукупність «масових споживачів», «людей-мас», «одномірних людей». Про все це з тривогою писали видатні мислителі-гуманісти ХХ століття, починаючи від Ортеги-і-Гассета, Освальда Шпенглера і Альберта Швейцера і закінчуючи Олдосом Хакслі, Гербертом Маркузе, Л’юїсом Мемфордом, Елвісом Тофлером. Їхня творчість абсолютно суперечить міфології «демократії», «вільного ринку», «загальних прав людини», яка накидається країнам, що розвиваються, як ідеологія неоколоніалізму постіндустріальної доби.

Власне кажучи, реформаторські прориви видатних харизматичних лідерів Європи Нового і Новітнього часу відбувалися на тлі геополітичних катастроф, в одночасному протистоянні глобалістичному космополітичному бездуховному лібералізмові та радянському комунізмові .

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІДЕР: ПЕРШИЙ СЕРЕД КРАЩИХ

Уже згадуваний Реймон Арон вважав, що веберівське поняття харизми — тобто особливої благодаті, обраності — максимально відповідає характеристиці типу політичного лідерства генерала де Голля — найвидатнішого політика ХХ століття. Після його тріумфальної перемоги на президентських виборах його попередник на посту президента Рене Коті сказав про нього: «Перший із французів стає першим у Франції».

У велику політику де Голль прийшов, маючи досвід не тільки суворої військової служби, а й безпосередньої участі у бойових діях. Уже під час Першої світової війни він отримав важке поранення, а під час Другої був чи не єдиним з вищих офіцерів, хто в ситуації повної деморалізації французької армії спромігся організувати ефективний контрнаступ проти багаторазово переважаючих сил Вермахту (і, за спогадами маршала Гудеріана, ледь не захопив його штаб). Пізніше де Голлю довелося знову неодноразово ризикувати своїм життям — уже у ранзі Президента Франції. Після найнебезпечнішого з кількох замахів на його життя він, вийшовши із пробитої кулями машини, сказав: «Ці добродії зовсім не вміють стріляти».

У своїй книзі «На вістрі шпаги» генерал так описував психологічні особливості лідера мобілізаційно-пасіонарного типу: «Але щойно події набувають загрозливого характеру, небезпека наближається, і справа загального порятунку вимагає негайної ініціативи, готовності до ризику, твердості, ... якась могутня хвиля виштовхує на передній край людину характеру... Це борець, котрий знаходить сам у собі джерело власної енергії і свою точку опори... Людина характеру надає своїм діям шляхетності... Хоч би що відбулося, тільки на його долю випадає сувора радість відповідальності». Саме з цих позицій харизматичного лідерства генерал заперечував марксистський історичний детермінізм і підносив роль особистості в історії. Він твердив: «Історична фатальність існує тільки для боягузів... Історія у великі хвилини терпить біля керма влади лише тих людей, котрі здатні спрямовувати хід подій».

Таким чином, за Вебером, тип політичного діяча, до якого належав де Голль, є «ідеальним типом» для створення команди національного порятунку. Де Голля часто називали «людиною кризи», яка діє тим рішучіше і нестандартніше, чим складнішою стає ситуація. Він усвідомлював власну відповідальність під кутом зору історичної місії служіння своїй Батьківщині — Франції. «Я уособлював для моїх сподвижників долю нашої справи, для багатьох французів — надію, для іноземців — образ нескореної Франції серед випробувань, що випали на її долю, і все це зумовлювало мою поведінку і вказувало мені шлях, з котрого я вже не міг зійти», — писав він у своїх «Воєнних мемуарах».

Цікаво, що майбутній видатний політичний лідер виховувався в тих самих неокатолицьких єзуїтських державницьких традиціях, в яких свого часу формувалася особистість видатного українського реформатора і (за збігом обставин) російського політичного діяча Феофана Прокоповича. Це ті традиції піднесення національного чинника у державотворенні, що, як зазначалося, є важливим елементом становлення традиції європейської демократії. Не випадково саме в контексті соціального католицизму, що його Наполеон I оголосив офіційною державною релігією, де Голль завжди уявляв собі Францію як жінку, мадонну, яку він має захищати від тяжких негод. (Як тут не згадати нашу традицію ставлення до України як до матері, прекрасної жінки, «земної мадонни» — починаючи ще від Гоголя і Шевченка та закінчуючи Маланюком, Сосюрою і Симоненком.) Знову і знову він повторював: «Франція — єдина моя турбота і вища мета мого життя... Я залишуся проводирем Франції... Я служу тільки Франції. Я завжди служитиму тільки Франції».

На становлення світогляду де Голля дуже вплинула філософія Анрі Бергсона з його ідеєю емоційно-вольового «життєвого пориву», до якого народ надихається «моральним героєм» (дуже близьким до веберівського «харизматичного лідера»). Окрім того, до кола улюблених авторів видатного французького політика належали відомі письменники Фрідріх Ніцше, Хосе Ортега-і-Гассет, Шарль Пегі, Моріс Баррес, Еміль Бутру, Альфред де Віньї, кожен з яких так чи інакше відстоював ідею духовного служіння нації як найуніверсальнішій та одночасно — найконкретнішій соціальній спільноті.

Багатьом нашим прихильникам де Голля як політичного лідера, вихованим на радянській пропаганді «критики буржуазного націоналізму», доведеться дізнатися про «жахливу» річ: ідею так званого «інтегрального націоналізму» вигадали зовсім не Донцов і не Сциборський. Основоположником цієї соціологічної течії був француз Шарль Моррас. А Шарль де Голль усе життя залишався переконаним прихильником цієї теорії, вважаючи, що в суспільно-економічних процесах національний чинник має пріоритет, а нація є базовою і природною структуроутворюючою спільнотою, яка зберігається у світі (якому, зазначмо, в неозорому майбутньому «не загрожує» геополітична стабільність та безконфліктні міждержавні стосунки). Саме тому де Голль ніколи не мав жодних ілюзій щодо альтруїзму в зовнішній політиці, твердячи, що в ній завжди діє «залізний закон національних інтересів». На цю тему він висловлювався у дусі Уїнстона Черчілля — свого постійного суперника-партнера: «Держава, гідна величі Франції, не має друзів»; «Союзники — це іноземці, завтра вони можуть стати ворогами»; «Війна — проти наших ворогів. Мир — проти наших друзів».

Генерал не терпів фальшиво панібратських стосунків радянського взірця між політичними діячами і був певен того, що для величі країни в міжнародному аспекті не обов’язково, щоб ця країна була великою за площею. Він говорив про велич Франції Черчіллю та Рузвельту навіть тоді, коли вона була окупована, а сам де Голль перебував у вигнанні, практично не маючи ніякого офіційного політичного статусу. І в кінцевому підсумку він завжди добивався конкретних дипломатичних і політичних перемог на шляху до відродження цієї величі.

Пізніше він дуже помірковано будував свої стосунки з НАТО і врешті-решт вивів Францію з цієї організації. Незважаючи на важкі економічні витрати, заради гарантування національної безпеки своєї країни створював у ній власну ядерну зброю і засоби її доставки. Застерігав, щоб Франція і весь Старий Світ не перетворилися на сателіта Нового Світу. Водночас перед лицем реальної воєнної загрози ще й із боку СРСР усе робив для створення «незалежної європейської Європи» — не як наднаціональної структури, а як «Європи вітчизн». Ішлося про те, щоб національно суверенні країни мали загальноєвропейські збройні сили під егідою Франції та Німеччини (ця ідея сьогодні знову актуалізується).

У внутрішній політиці де Голль знов-таки беззастережно дотримувався ідеї пріоритету загальнонаціональної спільності над будь-якими класовими і партійними інтересами. Тому цілком логічно, що «Провідник Нації» досить скептично ставився до системи парламентаризму з притаманним їй постійним партійним протистоянням і виявляв упередженість не тільки щодо лівих партій, а й щодо представників переважно спекулятивного бізнесу. Він заявляв, що дуже часто «система коаліцій приватних інтересів... у нашій країні діяла проти інтересів нації», а тому, виходячи з принципу нерозривної єдності національної солідарності та соціальної справедливості, здійснював «ліву політику правими методами» і весь час домагався, «щоб приватні інтереси змушені були відступити перед суспільними інтересами, щоб найважливіші ресурси національного багатства освоювалися і використовувалися задля всезагального блага». При цьому він твердив, що одночасно необхідно усіляко «заохочувати у всіх галузях дух підприємництва».

Що ж до комуністичної партії Франції, то де Голль уважав її недостатньо «національною і французькою» партією і називав лівих «сепаратистами», «іноземною партією», «агентами Рад». Він неодноразово давав оцінки Компартії та Всезагальній конфедерації праці як «основним антиреволюційним силам порядку у французькому суспільстві», а під час жорстокої кризи 1968 року говорив про «підривну діяльність» комуністів, твердячи, що Франції загрожує диктатура: «Її хочуть примусити підкоритися владі, запровадженій в умовах національного відчаю, владі, котра... була б владою... тоталітарного комунізму». «Комуністи в усіх випадках намагаються послабити національне суспільство в очікуванні, поки вони зможуть повністю знищити його», — писав він у своїх «Мемуарах сподівань». Аналогія з модерною українською історією ХХ століття, як то кажуть, напрошується сама собою.

Шарль де Голль безмежно поважав волю французького народу. Він наголошував: «Влада має силу лише тоді, коли її цілі збігаються з вищими інтересами країни і коли вона має всебічну довіру з боку громадян». Тому і заявив, що піде у дострокову відставку навіть у тому випадку, коли будь-яка його пропозиція отримає на референдумі лише просту арифметичну більшість, а не переважаюче всенародне схвалення. І дотримав свого слова! Саме в дусі європейської демократичної традиції суспільної угоди між народом і владою, після першої ж відмови на всенародному референдумі з приводу запропонованих ним змін до Конституції з метою реформування структури влади, він заявив про те, що французький народ розірвав з ним соціальний контракт, і достроково пішов у відставку з поста Президента.

Так, генерал де Голль завжди був прихильником досить жорсткої системи політичного авторитаризму і у своїй діяльності завжди послуговувався принципом персональної відповідальності, підкреслюючи, що «радяться всі — рішення приймає один». Але не забуваймо, що до влади він прийшов у момент чергової в історії Франції перманентної гострої внутрішньої і зовнішньої кризи, коли, за його виразом, вона знаходилася в стані «хворої людини». До того ж саме такий тип політичного правління завжди ставав «останнім порятунком» для Франції, котра під тиском зовнішніх і внутрішніх загроз майже 200 років балансувала на межі соціальної катастрофи. І тут також багато спільного з українською історією — з тією лише різницею, що за браком лідерів, рівних французькому Президенту (про яких мріяли Донцов, Липинський, Сциборський, Старосольський, Васиян та інші ідеологи українського відгалуження інтегрального націоналізму), Україна і по сьогодні не спромоглася відстояти справжній національний суверенітет.

Про нетоталітарну спрямованість авторитаризму «першого серед французів» свідчить той факт, що в його «команді», а також серед прихильників і в часи перемог, і в скрутні часи добровільних відставок завжди знаходилися десятки, якщо не сотні, найвидатніших інтелектуалів, котрі уособлюють совість французької нації. Зокрема, ще з часів Другої світової війни шлях політичного сходження разом із Шарлем де Голлем пройшли — як його політичні соратники, а то і як члени уряду — видатний французький письменник Франсуа Моріак та знаменитий письменник і філософ Андре Мальро. Обидва вони належать до плеяди блискучих мислителів, таких як Альбер Камю, Жан-Поль Сартр, Антуан де Сент-Екзюпері. Усі вони були справжніми синами Франції, і їхня творчість формувалася під час боротьби з нацистськими загарбниками за відродження незалежності їхньої Батьківщини.

Де Голль добився створення президентської республіки — шляхом, зокрема зміни Конституції Франції, в якій з’явилося положення про всенародне обрання Президента, за своїми офіційними повноваженнями — «гаранта національної незалежності» (як наголошувалося вище, згідно із донині чинною деголлівською Конституцією передбачається лише один випадок, коли Президент підлягає юридичному переслідуванню, — при зраді Батьківщини, звинувачення у якій має право оголосити Вищий суд, який складається з 24-х представників обох палат Парламенту). Він відновив діяльність Сенату як повноцінної гілки влади, коли його функції були вже вкотре — тепер під ліберально-зрівняльними гаслами усередненого представництва — фактично зведені нанівець. Виходячи з ідеї необхідності структурування нації «знизу», де Голль довгі роки наполягав на необхідності перетворення Верхньої палати Парламенту на «визначну економічну та соціальну асамблею» і саме на останньому референдумі добивався її формування за територіально-галузевим корпоративним принципом (тобто з обраних за ступенево-цензовою системою найкращих представників основних сфер суспільної, у тому числі й духовної, діяльності).

ФРАНЦУЗЬКЕ ЕКОНОМІЧНЕ ДИВО — НАЦІОНАЛЬНО-КОРПОРАТИВНИЙ СОЛІДАРИЗМ

Що ж стосується економічної політики де Голля, то «ліві» переважно хибно трактують її як максимальне наближення до радянської командно-адміністративної моделі, тобто як масову націоналізацію (реприватизацію) та застосування планового начала (т.з. «дирижизм»). Насправді ж «націоналізація» — це зовсім не радянський директивний етатизм, тобто одержавлення, а реальне підпорядкування продуктивних сил загальнонаціональним інтересам. Де Голль розумів, що попри існування усіляких універсальних механізмів структури національних економік у кожному конкретному випадку є унікальними. Оптимальні для даної території, демографічної структури населення, його менталітету, рівня кваліфікації робочої сили міжгалузеві пропорції, питома вага державного і приватного секторів, імпортно-експортна модель, податкова й фінансова система мають формуватися цілеспрямовано. Тому, зокрема, приватизацію у Франції проводили саме з метою покращення менеджменту, а стратегічним інвестором і співвласником тут часто виступала сама держава.

Зокрема, значні державні бюджетні асигнування спрямовувалися на розвиток найперспективніших наукомістких галузей виробництва. Була проведена широкомасштабна реформа сільського господарства, розв’язане украй актуальне і для України завдання підвищення рентабельності і товарності цієї стратегічної галузі. Завдяки зусиллям де Голля за рахунок зняття торговельних бар’єрів вдалося різко збільшити обсяги експорту сільськогосподарської продукції.

Одним із перших Шарль де Голль усвідомив небезпечність нового світового економічного гегемонізму, — небезпечність, зумовлену, окрім усього іншого, тим, що долар як світова валюта не забезпечений реальними товарами і послугами. Отож генерал вимагав відмовитися від його використання і перейти до єдиного золотого стандарту.

Одночасно величезна увага приділялася підвищенню продуктивності праці. Прагнучи максимально зацікавити безпосереднього виробника, де Голль розвивав різноманітні форми економічного корпоратизму та кооператизму (цим же шляхом економічної реформи пішли повоєнні Японія та Німеччина). Зокрема, він усіляко заохочував участь представників трудових колективів в управлінні підприємствами та в їхніх прибутках, підтримував інші форми тісного співробітництва між працею і капіталом. Повсякчас удосконалювалася і розвивалася система науки і освіти. Досить зауважити, що за десятиліття правління де Голля кількість людей у Франції, котрі займалися розумовою працею, зросла утричі і досягла трьох мільйонів чоловік. Чудово усвідомлюючи неминучість наростання процесів економічної глобалізації, де Голль розглядав конкурентоспроможність французьких підприємств на зовнішньому ринку як головний критерій ефективності їхньої діяльності.

Тому в момент технологічної реконструкції та оновлення, коли підприємства ще не могли «на рівних» змагатися з іноземними транснаціональними корпораціями і лише «набирали висоту», вони одержували максимальну підтримку держави. У міру ж завершення структурної перебудови та якісного поліпшення систем технологічного й управлінського забезпечення «Верховний комісаріат плану, модернізації та оснащення» переходив від «дирижистських» методів керівництва до методів «диригентських» — до «індикативного», «сценарного», суто стратегічного планування економічного й соціального розвитку. Держава «відпускала у вільне плавання» свою власність шляхом продажу контрольних пакетів акцій — переважно вже існуючим радам директорів, тим самим здійснюючи приватизацію не як денаціоналізацію, а як максимальне підпорядкування приватного бізнесу загальнонаціональним інтересам. Одночасно де Голль активно боровся з протекціонізмом: разом з реконструкцією економіки він здійснив максимальну зовнішньоекономічну лібералізацію

Результатом «голлізму» як економічної політики стало те, що з нульової позначки у 1958 році (рік обрання де Голля Президентом) золотий запас Франції зріс до 4,5 млрд доларів у 1965 році. Франція не тільки повністю розрахувалася зі своїми зовнішніми боргами, а й перетворилася на країну-кредитора, яка займала на той час третє місце у світі за експортом капіталу. Завдяки жорсткій фінансовій стабілізації «твердий» франк став однією з конвертованих світових валют. За середньорічним економічним зростанням ВНП — 5,5% — Франція тоді поступалася лише Японії (а за темпами зростання ВНП — за рахунок підвищення продуктивності праці — значно випереджала і її). Обсяг промислового виробництва зріс майже на 60%, а обсяг експорту — на 88%. Значно підвищився рівень життя населення, його накопичення стали чи не основним джерелом внутрішніх інвестицій. Рівень безробіття був низьким як ніколи (і це при тому, що задля гарантії свого суверенітету країна була вимушена нести важкий тягар військових витрат). А головне — за десятиліття президентства де Голля чисельність французів зросла з 45 до 50 мільйонів! Погодьтеся, що це — найвиразніший показник ефективності економічних реформ.

МИСТЕЦТВО НЕМОЖЛИВОГО

На жаль, геополітичні європейські та загальносвітові реалії аж ніяк не сприяли введенню у Франції стадіально-економічної моделі постбуржуазного суспільства. У своїх знаменитих «Антимемуарах» Андре Мальро показав, що де Голль чудово усвідомлював головне протиріччя сучасної епохи, котре полягає не у змаганні між загниваючим капіталізмом та прогресуючою соціалістичною системою і не між західною «імперією добра» та східною «імперією зла», а у неможливості для нації — як духовно-гуманістичної спільноти — «продертися» між Сциллою глобального фінансово-ліберального імперіалізму та Харибдою імперіалізму комуністичного.

Не випадково криза правління Шарля де Голля була пов’язана з реформою вищої освіти, коли генерал був змушений занадто авторитарними методами максимально прагматизувати вищу школу і підпорядкувати її меті економічного і в кінцевому підсумку військового геополітичного змагання у сучасному світі, а французька інтелігенція та творча молодь, котра формувалася на традиціях вищих здобутків гуманітарного знання і мистецтва (в галузі яких у ХІХ—ХХ століттях Франції належала провідна роль), фактично повстала проти вузької спеціалізованості не тільки освіти, але й свого особистого життя.

Треба віддати належне де Голлю: врешті-решт він зрозумів, що йдеться не про звичайний соціальний конфлікт з адміністрацією, а про дуже серйозні проблеми фактично стадіального вибору його країни. Він оголосив свою знамениту програму соціального самоврядування — «систему участі» як «Третього шляху», але не як синтезу, а як уникання і класичного лібералізму, і радянського комунізму. Ця теорія корпоративної єдності і співпраці класів була дуже близька до ідеї соціальної держави в Німеччині та «конфуціанського капіталізму» в Японії, але до кінця реалізувати цю модель найвидатнішому політикові минулого століття вже не судилося. Японія і Німеччина також переживають сьогодні духовно-світоглядну кризу (втрату національної самоідентичності).

Ідея якісно прогресивнішого відносно класичного капіталізму суспільного ладу — «соціальної республіки» — була сформульована на законодавчому рівні ще у Конституції Другої французької республіки. На противагу марксизму її суть полягає у проголошенні пріоритету духовних цінностей над «економічним базисом», розумінні необхідності не просто єдності класів з метою збереження загальнонаціональної злагоди, а творчої співпраці між ними на корпоративних та кооперативних засадах. В економіці модель корпоративно-національного співробітництва, яку активно впроваджував ще Наполеон ІІІ, а потім значною мірою запозичив у нього Бісмарк («прусський соціалізм»), продемонструвала величезні можливості економічного зростання одночасно з небаченим зростанням соціального захисту (а не за рахунок нього, як це зараз відбувається у нас в Україні).

Пізніше через несприятливі історичні обставини ця модель була лише частково запроваджена у Веймарській республіці та в Італії. Але після Другої світової війни у Німеччині Ерхарда, Іспанії Франко, частково в Японії і особливо у Франції де Голля вона спричинила ефект «економічного дива».

Будемо сподіватися, що Україна врешті-решт візьме курс на реалізацію моделі саме духовно-національного корпоративізму, органічною складовою частиною якого є харизматичний авторитаризм послідовно реалізованої президентської форми правління.

У цілому ж незаперечні видатні досягнення державотворчої місії Шарля де Голя стали можливими завдяки тому, що, на відміну від постійного повторення нашими «незалежними» «рейтинг-технологами» та «піар-політруками» заяложених тез типу «маємо те, що маємо», «хотіли, як краще, а вийшло, як завжди» або «політика — це мистецтво можливого» та «політика — це брудна справа», Шарль де Голль завжди жив і діяв за принципом «політика — справа честі», а інколи — й «мистецтво неможливого». Це був політичний лідер не за посадою, а за покликанням, справжній Провідник Нації.

Підсумовуючи все сказане в цьому дописі, наголошу на найголовнішому: ототожнення авторитарної форми правління, котра має величезний антикризовий потенціал, із завжди руйнівним тоталітаризмом є просто неприпустимим! Перед лицем тих міжепохальних глобальних і регіональних загроз, які повною мірою постануть перед людством у найближчі роки, тільки повноцінна президентська республіка особливого автократичного типу — тобто така, яка передбачає особисту владу харизматичної особистості — може стати в Україні передумовою справжнього національного порятунку.

* Особливо виокремлюючи ці моменти, автор хоче підкреслити і досі збережуваний напівколоніальний (чи то й колоніальний) статус «незалежної» України. — Ред

** Це дуже близько до традицій Запорізької Січі, де обрані на час важкого й небезпечного воєнного походу кошові отамани отримували необмежені автократичні повноваження. — Ред.

Метафізика історії земної цивілізації та українське питання

03 Mar 08 13:36:32 GMT

Ще з самого раннього дитинства я завжди вірив, та що там вірив - знав, що Україна має якесь своє особливе призначення в цьому світі. І це здавалося тим більше дивним, що був я тоді звичайною дитиною своєї епохи і щиро вірив в істинність комуністичних ідеалів, місця серед яких тій самій Україні зовсім не знаходилося, і навіть навпаки - самим своїм існуванням вона тільки загрожувала справі побудови «нової історичної спільності».
Тому для мене вона була моєю любов'ю і моєю долею, віру в яких я не втрачав ніколи. Але тепер, коли час такого особливого призначення давно вже так наполегливо стукає нам в двері, коли ми вже навіть спізнюємося з можливістю його реалізації, напевно пора вже нарешті зрозуміти - в чому саме воно полягає - це особливе місце України в світі, її доля і її майбутнє, так невіддільно пов'язані з долею і майбутнім всього світу...

* * *

І. Методи аналізу та вирішення проблеми.

Враховуючи те, що питання яке ми спробуємо тут проаналізувати, достатньо важке і незвичне, напевно і методи його аналізу теж будуть дещо специфічними. А проте нічого принципово нового в такому підході нема - це лише спроба тверезо і зважено підійти до розгляду питань, що вже далеко не перше десятиліття чи навіть і століття хвилюють людство...

Перш за все - будемо виходити з того, що світ зовнішній має бути достатньо зрівноваженим з нашими внутрішніми відчуттями і уявленнями. Цілком і повністю матеріалістичне припущення - щось на зразок того, про що говорили ще «отці» діалектичного матеріалізму - що свідомість є відображенням об'єктивної реальності. Тільки напевно краще сказати, що таким відображенням є не свідомість - а повністю весь людський розум і весь людський характер (останній - як механізм, через який така рівновага і відновлюється у випадку зміни зовнішнього середовища). І якщо відчуття такої рівноваги нам не завжди доступне, то тільки тому що ми не завжди здатні побачити всі життєві процеси повністю і у взаємодії між собою, в т.ч. і тому, що деякі з них можуть бути достатньо сильно розтягнутими в часі, чи можуть самостійно взаємодіяти між собою, утворюючи нові комбінації чи компенсуючи один одного.

По-друге - думки, уявлення, бажання і наміри - принаймі ті з них, які знаходять своє відображення у наших вчинках, можна прирівняти до тієї субстанції, яка в фізиці називається енергією. Тоді реальною силою стають тільки ті думки, які реалізовуються в житті, а ті, які так ніколи і не реалізовуються, як-от мрії, можна вважати чимось на зразок енергії потенційної, яка зможе проявитися лише за певних сприятливих умов. А раз так, то ми повинні усвідомлювати той факт, що будь-яка енергія живе за своїми власними законами, зовсім незалежно від наших бажань чи від нашої волі. І нехтування цими законами рівноцінне нехтуванню законами фізичними, яке іноді може призвести до нещасного випадку чи навіть і до каліцтва.

По-третє - є такий цікавий, актуальний ще й зараз, хоч і давно вже застарілий диспут стосовно свободи вибору і свободи волі людини та фаталізму і приреченості, який знову «випливе» тепер з новою силою після мого останнього зауваження, бо якщо думки людини - це окремий вид енергії, то від людини тоді ніби вже зовсім нічого і не залежить. Але вибір є - в тому, про що я говорив - що деякі думки все життя так і залишаються енергією потенційною і так ніколи і не реалізуються, а деякі знаходять своє продовження у наших вчинках. І насправді вся свобода вибору полягає саме в цьому - які з думок ми можемо дозволити собі залишити у вигляді нереалізованої фантазії, а які проходять етап обдумування, прийняття рішення і «дозволу» на впровадження в життя і насправді є лише один такий механізм вибору - які з думок «прийняти в душу» як діючу енергію, а які так і залишити у вигляді нереалізованих мрій.

На практиці це відбувається кількома можливими способами - або тоді, коли нам просто щось подобається і ми хочемо такого ж для себе - це може бути і чимось позитивним, а може бути і, в поганому варіанті, чимось близьким до відчуття «спокуси» чи «прокляття» - це здебільшого автоматичний, повністю неусвідомлений вибір, але таке ж може відбуватися і цілком усвідомленим шляхом - або через прийняття рішення щось зробити чи ні, або тоді коли свідомо змінюються деякі з наших уявлень про життя, наприклад тоді коли ми розвиваємося самі, або коли починаємо розуміти деякі закономірності розвитку подій по-іншому. Тоді, якщо мова йде не просто про прийняття рішення а справді про зміну наших уявлень і про усвідомлення чогось по-іншому, наш змінений розум відповідно і місце нам в житті підшукує вже інше - таке, щоб відновити втрачену рівновагу. Якщо це неможливо - то це звичайно може стати причиною і нового конфлікту - так людина, яка раптом усвідомлює що живе в рабському чи недорозвинутому суспільстві, починає від цього страждати і вже не може «знайти собі місця» в ньому. Тоді в неї залишається єдиний вихід - в міру своїх сил та можливостей змінювати суспільство під себе - так з'являються геніальні люди.

Але, по-четверте - і це ще не все. Такі уявлення зовсім не відображають реального стану речей, якщо не врахувати основного - того, що вся структура людської особистості збудована за ієрархічним принципом. Тобто психіка людина схожа за будовою до піраміди, в якій її «Я» знаходиться десь ближче до вершини, але так ніколи повністю її і не досягає. Те, що знаходиться внизу - наш власний життєвий досвід, досвід наших батьків і через них - наших предків та всієї земної цивілізації і в загальному - наше минуле, те що знаходиться вгорі - наше майбутнє і те, що нас зв'язує з Богом. Проблема ж виникає в тому що для нашого «Я» - такого, яким воно є зараз, на даний момент, і одне і друге - як минуле так і майбутнє, є всього лиш підсвідомістю і не більше того. Крім того, наше власне минуле вміщує в собі дві складових. Одна - це той позитивний досвід нас і наших батьків, який стає складовою характеру і який допомагає отримувати те що ми хочемо, друге - це те з минулого досвіду, що колись могло бути і цілком нормальним, але тепер вже не може бути розціненим ніяк інакше як щось негативне, бо якщо виходити з припущення що ми розвиваємося в кращу сторону, то цілком природно що те, якими ми самі, чи наші предки були ще вчора, тепер вже може вважатися застарілим, відсталим, або й просто поганим чи навіть і небезпечним.

ІІ. Створення та функціонування людини

Тепер, щоб зрозуміти про що йдеться, доведеться ввести ще одне застереження щодо того як саме функціонує людина, як вона працює і живе. Зараз, виходячи з наших теперішніх знань про її будову і особливо враховуючи останні досягнення генетики, напевно можна сказати що якщо відкинути щось унікальне і неповторне - як би його не називати: чи то «душею», чи то - «психічною енергією», чи то - «іскрою Божою», то все інше за принципом роботи надто вже сильно почне нагадувати діяльність звичайного технічного пристрою. І хоча багатьом напевно буде неприємним таке порівняння, але це цілком можна собі уявити, якщо асоціювати себе не з тілом, а з тією внутрішньою іскоркою про яку ми говоримо і навіть якщо людський мозок вважати всього лиш чимось на зразок комп'ютера - механізму, завдяки якому розум людини тільки й може функціонувати.

Але й це ще не все - крім цієї «іскри Божої» є і ще одна суттєва відмінність між людиною і самим досконалим механізмом - її здатність здійснювати самостійні вчинки, чого поки що не може зробити ні один, навіть самий довершений комп'ютер чи навіть ціла їхня система. Тому треба врахувати і те, що кожна людина в більшій чи меншій мірі є активним, творчим елементом - тобто не просто пасивно реагує на зовнішні подразники, але іноді і сама пробує зробити щось своє, приймати якісь самостійні рішення чи якось передбачати і змінювати майбутнє. І механізм такої зміни чи побудови майбутнього є лише один - наші власні вчинки, правильність яких перевіряється почуттями, чи вірніше всього одним комплексом почуттів «біль-насолода», який і задає бажаний для даної конкретної людини напрямок розвитку.

Так от - в тому випадку коли людина робить щось, що є для неї цілком автоматичним, що йде від інстинктів чи від минулого життєвого досвіду - проблем ніяких не виникає взагалі. Тому іноді цілком природнім здається бажання залишатися таким, яким ти є, на протязі багатьох років і жити за рахунок свого власного чи чийогось вже перевіреного досвіду, уявлень своїх батьків чи інших людей. Проблема виникає в іншому - тоді, коли людина хоче зробити щось відносно нове - або тому що якась подібна думка в неї виникає самостійно (це якраз пов'язано з її активними властивостями і близьке до акту творення), або тоді коли змінилися зовнішні умови, до яких вона виявляється непристосованою і тому їй просто доводиться реагувати по-іншому, не так як завжди - ми всі таке пережили зовсім недавно після розпаду Союзу. І ось тоді і виявляється, що шукаючи шлях своєї поведінки далі, в таких умовах, людина або мусить спробувати зробити щось, придумуючи його самостійно - що далеко не завжди вдається, або буде змушеною звернутися до своєї підсвідомості. І якщо вона достатньо чиста і творча - то можливо і справді зможе «зв'язатися» з тією частиною підсвідомості, яка пов'язана з майбутнім і з тим, що для віруючої людини є Богом.

Таке іноді дійсно буває, але таких людей одиниці - і вони дійсно стають Творцями. Причому існує два механізми такого творення - або справді створення чогось нового - що ближче до художньої творчості, або відкриття чогось нового, що ближче до наукового відкриття. Але переважна більшість людей в таких випадках має лише один вибір - вони не можуть вийти на таке відчуття нового і невідомого і тому змушені звертатися до минулого: або до свого власного, або до чужого - досвіду предків чи досвіду земної цивілізації. Є правда і ще один вихід - спробувати звернутися до досвіду інших людей. І якщо він в них справді є і якщо вони при цьому дійсно захочуть допомогти вам - то це справді буде реальним виходом з ситуації. Але якщо мова йде про щось справді зовсім нове - то й допомога інших не зарадить і в кінці кінців все-одно доведеться повернутися до того ж - до минулого, яким би воно не було. А там, як ми це вже встановили для себе, може зустрітися і щось не дуже хороше, що ми знову ж бачили всі на нашому власному досвіді - тоді, коли виникла необхідність вирішити нове завдання - збудувати українську державу - тут же виник і ряд старих, здавалось би вже давно забутих речей, в т.ч. і навіть такого, чого вже зовсім ніхто не чекав - самої простої примітивної і незрозумілої магії, забобонів і упереджень і всього такого, чого здавалось давно вже не було в такому матеріалістичному Радянському Союзі. І тому, щоб зрозуміти чому так відбувається і чому людина не може вирішувати проблеми, без остраху використовуючи минулий досвід чи просто творячи щось нове, і доведеться мабуть повернутися назад, до нашого далекого минулого і спробувати зрозуміти, що там все-таки було не так...

ІІІ. Походження людської цивілізації

Тут звичайно виникають серйозні проблеми - тому що здається що для того, щоб зрозуміти що саме не так з нашою цивілізацією - а останнього напевно не буде заперечувати ніхто - треба знати звідки вона з'явилася. Ніякої достатньо достовірної інформації на цю тему все-ще так і немає, але навіть незважаючи на це можна спробувати дещо вияснити для себе вже просто зараз.

Перш за все

- справа в тому, що навряд чи можна припустити щоб така все-таки складна цивілізація, навіть в такому примітивному вигляді в якому вона існувала десь 10 тис. років тому, могла виникнути зовсім випадково, з якихось самих елементарних живих частинок шляхом природного добору.

Потім, по-друге - це те що є все-таки достатньо багато неявних доказів того, що до нашої цивілізації на цій планеті могла вже існувати одна або й декілька попередніх.

А по-третє - це те, що ні перший пункт, ні другий так і не дає нам ніякої відповіді на запитання щодо походження життя - бо навіть якщо наш світ чи наша цивілізація стала наступником загиблої попередньої чи навіть якщо її створили інші, вищі цивілізації, Бог чи боги - навіть тоді рано чи пізно виникає таке ж запитання - а звідки взялися вони? - і все повертається на круги свої.

Тому напевно єдиним розумним виходом для нас в такій ситуації може бути лише якийсь частковий випадок - прийняття як аксіома того факту, що ми не можемо зрозуміти походження життя в загальному сенсі, але найбільш ймовірним виглядає припущення про його виникнення за межами людської біосфери, чи принаймі якщо це не так - то виникнення його в давніші історичні періоди розвитку нашої планети і в усякому разі - не за п'ять тисяч років тому, як це виходить з біблейського літочислення. А взагалі-то - яка вже різниця, хто його створив, наше життя - еволюція, природа чи Бог, якщо в результаті ми отримали такий недосконалий результат - цивілізацію людей які постійно знищують собі подібних, цивілізацію яка бореться сама з собою і яка в кінці-кінців загрожує знищити якщо не планету в цілому, то себе - так це вже точно?! І що, цілком можливо, могло вже не раз відбуватися в історії нашої планети. Але чи є такий розвиток ситуації - виникнення і загибелі цивілізацій, про що так наполегливо не втомлюються повторювати нам міфи різних народів, закономірним процесом, чи все-таки щось може відбуватися зовсім інакше? І якщо так, то як можна уникнути загрози такого самознищення? Давайте уявимо собі на якийсь момент, що це справді можливо і спробуємо спрогнозувати, як має розвиватися така «ідеальна» цивілізація і як можна змінити в цю ж сторону розвиток цивілізації нашої?

Тут звичайно зразу ж може виникнути наступне запитання - а чому вона, ця наша цивілізація, настільки недосконала що не влаштовує переважну більшість людей - теж надто важке для відповіді, але зате його ми вже можемо досить легко обійти, тому що тут вся суть справи в тому що нам і не потрібна відповідь на нього, нас цікавить зовсім інше - а що можна змінити? В іншій своїй праці я вже частково згадував про це, що неможливо говорити про таку спробу щось змінити не згадавши діяльності Ісуса Христа, і навіть особливого значення напевно не має навіть і те, як саме і що тоді могло бути зроблено - хоч я частково і спробував було це проаналізувати. Просто зараз нас навіть це і то вже не настільки цікавить, бо значно цікавішим є інший факт - що така діяльність повністю так і не досягла бажаного результату і що на кінець 19-го - початок 20-го століть вже сучасна цивілізація нашої епохи опинилася на межі нових війн та потрясінь та навіть загрози повного знищення, яка остаточно не щезла ще й досі ...

... це стало наслідком діяльності тієї сили, яка ...

яке це має значення, як саме її назвати? Що би це не було - чи наслідок діяльності природи, чи - еволюції, чи - недосконалості людини, для нас це теж не має принципового значення. Основне для нас - це те, що ту силу треба виділити в «окреме провадження» і спробувати зрозуміти як вона працює, як впливає на людину і як їй можна протистояти. Тому чисто умовно назвемо цю силу «Зло» - як силу, яка перш за все в свій час протистояла діяльності ще Ісуса Христа, і яка повністю не щезла ще й досі ...

ІV. Зло в розвитку нашої цивілізації як сила, що протистояла діяльності І.Х.

Ну що ж, спробуємо якось систематизувати цю силу та її вплив як на розвиток окремої людини так і всього людства, виходячи саме з таких наших попередніх припущень. Тобто уявимо собі, що навіть якщо розвиток нашої цивілізації і відбувається не так як нам би того хотілося, чи навіть якщо він повторює собою розвиток тих цивілізацій, які вже могли існувати раніше на нашій планеті і які могли безслідно загинути внаслідок якихось невідомих нам катаклізмів, то все-одно вся наша діяльність за тисячі років усвідомленого життя людства прагне лише одного - уникнути такого безславного кінця. І якщо гарантії уникнення такого шляху розвитку все-ще так і нема - то значить щось все-таки не так чи то з нашим розумом, чи то - з характером, як механізмом реалізації його діяльності, чи то - з нашою здатністю реально оцінювати ситуацію і розуміти справжній стан речей та їхній можливий розвиток. А раз так - то десь тут воно і має існувати - те Зло, про яке ми говоримо - в наших думках і уявленнях, в здатності оцінювати ситуацію і впливати на зовнішній світ так, щоб він дійсно змінювався в бажану для нас сторону.

Хоча, звичайно, тут може виникнути інше застереження - а може все-таки загибель цивілізацій - природній і невідворотній процес і нічого змінити ми тут вже не зможемо? Ну що ж - може й так. Але, по-перше, це ж все-одно не означає, що ми обов'язково маємо мучитися і страждати, чекаючи такого невідворотного кінця. Рано чи пізно помирає кожна людина, але одному при цьому вдається прожити повноцінне і цікаве життя, а інший, паралізований страхом, даремно втрачає весь відведений йому час. А по-друге, особисто мені це нагадало один мій невеликий недавній диспут з однією молодою симпатичною особою, яка на має зауваження в якійсь зовсім іншій ситуації, що "тут ми вже нічого змінити не можемо", запитала: «Ви фаталіст, пане Ігоре?» Довелося добре подумати, перш ніж щось сказати і після цього моя відповідь прозвучала приблизно так - «Я вірю в певний наперед визначений розвиток подій, але це не зовсім фаталізм. Просто є речі, які вже неможливо змінити чи відвернути, а є й ті, які ще знаходяться в процесі розвитку, або ті, які ми самі творимо і які визначають наше майбутнє».

Тому якщо хтось вважає, що загибель нашої цивілізації - справа вже вирішена і невідворотна - то залишимо це на його совісті. Тут він може закинути це безглузде читання і піти зайнятися своїми справами. А проте - які в нього можуть бути справи? Адже все-одно, чим би він не займався, робити він буде лише одне - впиватися жалістю до себе. Тому тут ми з ним з радістю розпрощаємося, а самі підемо далі і спробуємо зрозуміти два наступних пункти - те, що відбувається зараз і що ми ще можемо змінити чи відвернути і те, що можемо створити чи отримати для себе в майбутньому. І для цього напевно ще раз повторимо вже сказане нами - що якщо все-ще немає ніякої гарантії уникнення такого шляху розвитку, який може привести до загибелі нашої цивілізації - то значить щось все-таки не так чи то з нашим розумом, чи то - з характером, як механізмом реалізації його діяльності, чи то - з нашою здатністю реально оцінювати ситуацію і розуміти справжній стан речей та їхній можливий розвиток. А раз так - то десь тут воно і має існувати - те Зло, про яке ми говоримо - в наших думках і уявленнях, в здатності оцінювати ситуацію і впливати на зовнішній світ так, щоб знаходити своє місце в ньому або щоб дійсно змінювати його в бажану для себе сторону. І тому давайте спробуємо зрозуміти, що ж це воно таке - те Зло, яке приховується десь глибоко всередині нас?

І. Основа Зла:

1. Егоїзм - розділення однієї і тієї ж психічної енергії (думки, уявлення, прагнення) на дві складових («свої-чужі») так, що людина вже не бачить того як її вчинки впливають на інших людей та на розвиток всього суспільства, або не розуміє того що приходить їй внаслідок її вчинків - в т.ч. і того, що може бути можливою відплатою за здійснення чогось поганого - через що не може повністю оцінити ситуацію та побачити взаємозв'язок своїх вчинків та їхніх наслідків.

2. Надмірний матеріалізм, який привів до розколу цілісного сприйняття світу на дві складових - матеріальну та ідеальну, які до того ж стали взаємно конфліктувати між собою та взаємно заперечувати одна одну, в результаті чого і сформувалася нездатність до сприйняття нового та неможливість подальшого розвитку в сторону такого нового та невідомого.

3. Поділ всієї системи уявлень на дуалістичні антагоністичні пари та зникнення в результаті цього вміння бачити будь-які інші шляхи розвитку за межами такого протистояння, навіть найбільш близькі та споріднені.

4. Замкнутість та захищеність таких дуалістичних пар від стороннього впливу - так, що будь-який комплекс протилежностей здається ідеальним, повністю завершеним, замкнутим та незмінним в часі.

5. Розірваність мислення, коли різні проблеми існують абсолютно незв'язано та незалежно одна від одної - так, що при вирішенні однієї проблеми абсолютно не помітно аналогій з іншими схожими проблемами та так, коли кожна з проблем існує мовби сама по собі, без належного зв'язку з зовнішнім світом.

6. Відірваність почуттів від справжньої причини їхнього виникнення, тобто від тих речей та подій зовнішнього світу, які їх викликають.

7. Формування «зони витіснення» в підсвідомості кожної людини з цілим рядом допоміжних та захисних механізмів, які приглушують вплив свідомості і здатності зрозуміти, що відбувається, та формування в таких зонах «альтернативного Я» (альтер-Его).

8. Порушення повноцінної взаємодії з зовнішнім світом через створення механізмів відбирання енергії в теперішньому часі та програмування поведінки в майбутньому (прокляття), зміни минулого (зневага, приниження чи спотворення минулого досвіду або втрата пам'яті) та інших специфічних механізмів впливу.

ІІ. Вплив Зла

1. Підсилення егоїзму аж до визнання його єдино правильною «ідеологією» для кожної конкретної людини та його «логічне обґрунтування» як найкращої та найрозумнішої лінії поведінки на всі випадки життя, і в першу чергу - саме ті, в яких людина і так орієнтується недостатньо добре чи впевнено.

2. Підсилення або подальше закріплення надмірно-матеріалістичного сприйняття світу.

3. Підсилення або закріплення вже існуючого дуалістичного протистояння та вплив на структуру фізичного мозку в сторону його відірваності від природного гармонійного способу мислення.

4. Зашорення розуму, розвиток тільки його фізичної складової не пов'язаної з можливістю усвідомлення чи з відкриття чогось нового, або такий здебільшого важкий і депресивний вплив на нього, який пригнічує здатність людини самостійно оцінювати ситуацію та самостійно думати.

5. Дезорієнтація механізму логічного мислення в конкретній життєвій ситуації, що приводить до нездатності правильно оцінити цю ситуацію так, щоб прийняти важливе рішення, що як наслідок приводить до виникнення бажання віддати все або на розсуд зовнішніх обставин, або - інших людей, здебільшого саме тих які цього і добиваються.

6. Дезорієнтація почуттів людини в різних життєвих ситуаціях, внаслідок чого біль і насолода замість того щоб бути рознесеними в часі, зливаються в щось одне, утворюючи садомазохістські комплекси і вже не можуть бути критерієм оцінки правильності напрямку розвитку реальної ситуації на відповідність її нашим бажанням.

7. Масове впровадження та поширення таких психічних структур (життєвих уявлень, правил поведінки), в яких «думка-дія» стають безпосередньо зв'язаними між собою, без проміжного етапу оцінювання ситуації та прийняття рішення.

8. Зростання залежності від зовнішніх факторів впливу, як психічних (страх жити самостійно, без допомоги інших), так навіть і просто фізичних (залежність від споживання їжі чи від необхідності знайти хоча би якесь житло), а по-великому рахунку - залежність від можливої втрати того, що маєш (страх втратити свій соціальний статус).

9. Спотворення минулого, розвиток зневаги до теперішнього стану речей і програмування майбутнього (прокляття) та інші специфічні механізми психотропного впливу на людину.

10. Втрата душі (комплексу психічних енергій які відповідають за повноцінний розвиток людини в теперішньому та в майбутньому) та спотворення пам'яті людини (механізму який захищає минуле), що приводить до віддавання енергії (коли людина починає робити щось таке, що їй насправді абсолютно непотрібно), взяття на себе чужої вини (відповідальності за наслідки чужих вчинків) та перерозподілу дії механізму взаємозв'язку вчинків та їхніх наслідків (карми - за термінологією східних релігій).

ІІІ. Захист від Зла

1. Встановлення для себе чіткого розподілу «думка-дія» через усвідомлення того що не кожна думка обов'язково має мати своїм наслідком вчинок, що приводить до утворення цілого комплексу таких думок, які продовжують існувати але до певного часу не реалізовуються і або затухають з часом, або реалізовуються опосередковано, схоже на те як це часто буває в людей творчих з розвинутою фантазією;

2. Звільнення від залежності від певних уявлень - відновлення внутрішньої свободи:

а) обдумування вже прожитої ситуації (переживання) і звільнення від минулого або через усвідомлення і визнання своїх помилок (усвідомлення того, що можна було зробити інакше), або - через акт прощення стосовно того болю, який нам могли причинити інші;
б) усвідомлення того, що не кожен зовнішній подразник (стимул) зразу ж має викликати негайну реакцію (в теперішньому часі) і що навіть в такому випадку все-одно завжди можна вчинити по-своєму;
в) звільнення від залежності від майбутнього - або через логічне обдумування (прогнозування можливого розвитку) ситуації яка спочатку здається надзвичайно привабливою, або через акт мужності і примирення стосовно того, що викликає тривогу або страх;

3. Спроби встановлення взаємозв'язку між різними, на перший погляд не пов'язаними між собою, психічними уявленнями та відновлення гармонійності механізму розуму, при якому кожне уявлення чи думка можуть взаємодіяти між собою, викликаючи інші думки, на перший погляд абсолютно дивні чи нелогічні, але такі що згодом можуть привести до чогось нового;

4. Знищення, чи точніше зниження рівня егоїзму до нормального стану рівноваги з навколишнім середовищем через усвідомлення того, що те, що ми отримуємо від зовнішнього світу і що дуже часто здається зовсім поганим, насправді здебільшого може бути наслідком наших власних вчинків, тобто взяття перед собою відповідальності за свої власні вчинки і свою власну поведінку;

5. Відновлення ієрархічної структури мислення через механізм оцінювання думок (комплекс «важливість-зневага»), обумовлення можливості їхньої реалізації (коли, що саме і за яких обставин ми хотіли б отримати це для себе) та утворення того, що зветься «мудрістю» - вміння співвідносити власні знання з процесами, які відбуваються в реальному світі;

6. Обрання власного напрямку розвитку (чітко спрямованого бажання розвитку) і усвідомлення того, чого саме хочеш досягнути в майбутньому для себе та своїх близьких такого, що би не конфліктувало з бажаннями інших людей та чітке розділення в часі відчуттів болю та насолоди як механізму, який перевіряє правильність такого розвитку;

7. Спеціальні методи захисту - як молитва, вплив спеціально навчених чи просто обдарованих людей та використання спеціальних знань, спрямованих на духовний пошук та інтелектуальний розвиток людини.

V. Історичний розвиток земної цивілізації

Звичайно зараз нам вже важко судити, якою саме могла бути ситуація на нашій планеті ще до втілення Ісуса Христа - до нашої ери. Але з того часу ми бачили як і поступову еволюцію та розвиток в сторону гуманістичних цінностей, так і одночасний розвиток в сторону нагнітання матеріалізму, егоїзму, замкнутості мислення та відірваності його від реального життя, про що ми вже говорили як про основу Зла і що в результаті і привело до того стану речей, який сформувався було на кінець ХІХ ст., коли світова система десь біля 1890 року була вже повністю сформованою як система пригнічення людей та панування і розвитку Зла - незалежно від того чи мова йде про царську Росію, чи про Західну Європу, хоча в останній ситуація і була дещо кращою після „весни народів" 1848 року. Можливо природний розвиток подій тоді і не привів би до загибелі цивілізації - але навряд чи можна вважати позитивним той важкий депресивний стан суспільства, який склався було на той момент, адже ідеологія комунізму як і ідеологія його протилежності-близнюка - нацизму виникла далеко не на пустому місці.

Що ж можна було зробити в такій ситуації? На той час еволюція людства зайшла, по-суті, в тупик і найбільш ймовірними виглядали три варіанти подальшого розвитку подій - і всі вони тепер видаються вже достатньо поганими:

1) Дальше наростання депресії, пригнічення і втоми, що в кінці-кінців могло привести до регресивного, зворотного розвитку в сторону родового, племінного суспільства в його найгіршій формі - приблизно так, як це зараз існує в Сомалі, Центральній Африці та в деяких районах Афганістану і Індонезії;

2) Поступове наростання протистояння і непримиренності між різними людьми та цілими народами аж до цілковитого розвитку в них бажання самознищення - це проявилося пізніше в роки холодної війни і частково ще й зараз проявляється в деяких фанатичних непримиренних релігійних та політичних течіях;

3) Повне поглинання свідомої відкритої частини людської психіки аж до її повного переродження і до того, що в християнстві називається „втратою душі". В результаті цього могло виникнути дійсно зовсім нове державне і суспільне утворення - такий собі „новий порядок на віки" - „диявольська" держава нового типу. Частково це утворилося пізніше в фашистській Німеччині - лише частково, бо насправді все це могло бути ще значно гірше, якщо би поширилося на весь світ.

Правда про все це нам тепер вже важко судити з достатньою долею ймовірності, бо розвиток людства пішов іншим шляхом - так, що в результаті ми отримали Першу Світову війну, російську революцію 1917-го року та Другу Світову війну. Тому давайте хоча би приблизно спробуємо вияснити для себе, виходячи саме з наших теперішніх позицій і досліджень, що саме стояло за цими речами.

І. Жовтнева революція 1917-го року .

Ця історична подія, яка й справді потрясла весь світ, мала такі наслідки, більшість з яких дійсно були достатньо двозначними, але які в цілому привели до певного відновлення позитивного розвитку світу, хай навіть і шляхом війн, потрясінь та незчисленних людських жертв:

1) знищення ієрархічного механізму, при якому менша відокремлена група людей (монархічна еліта чи аристократія, хай навіть і в відносно демократичніших суспільствах) правила більшістю - через усвідомлення цією більшістю своєї сили, хай навіть і в її негативному чи руйнівному вигляді;

2) вивільнення назовні накопичених в людській підсвідомості злих енергій та прихованого Зла в його найгірших проявах аж до насильства і вбивств, що мало протверезуючий вплив на людську цивілізацію чи принаймі на якусь його, здебільшого західноєвропейську, частину;

3) піднесення найнижчих верств населення - що могло бути і негативним, але що проте дало новий імпульс для оновлення суспільства і запуску дії механізму природного добору, майже повністю зупиненого на той момент;

4) виникнення комуністичної держави - Радянського Союзу, що привело згодом до утворення світової комуністичної системи та до розколу світу на два антагоністичних утворення;

5) «розколений» розвиток світу, коли одночасно йшло з одного боку дальше впровадження гуманістичних цінностей, аж до прийняття Конвенції про захист прав і основних свобод людини та краху цілого ряду колоніальних режимів, а з другого - дальше наростання протистояння аж до загрози повного знищення світової цивілізації в ядерній війні чи в іншій глобальній катастрофі.

ІІ. Складові радянського комунізму

1) Релігійна складова комунізму. Безсумнівно - це його найважливіша частина, недаремно ж комуністи знищували в першу чергу саме церкву - як можливого конкурента. Тепер, коли християнські цінності стали для нас більш доступними, це вже цілком зрозуміло. Здебільшого вважається що християнство пропонує царство Боже на тому світі, в той час як комуністи пробували збудувати його на Землі, але це не зовсім так, тому що в Євангеліях ніде нема посилання на те що на Землі людина обов'язково має мучитися і страждати, і навіть навпаки - саме слово „Євангеліє" означає благовіщення - Блага Вість про те, що таке Царство Боже незабаром прийде на Землю. Тому проповіддю і кінцевою ціллю християнства мало стати якраз те, чого не вдалося зробити комуністам - змінити людське суспільство в кращу сторону.

2) Гуманістична складова, що безумовно була його позитивним фактором. Але одночасно - вона і найбільш парадоксальна, тому що з одного боку радянський комунізм став наступником ідеології утопічних комуністів та європейських гуманістичних цінностей - тому і захищав найбільш слабких та принижених не тільки в себе в країні, але й далеко за її межами по всьому світі, а з іншого боку - став найбільш нелюдяною ідеологією всіх часів та народів, можливо навіть гіршою ідеології нацизму, тому що в останній якийсь, хоча би відносний прихисток, мала людина панівної нації, а тут ніхто взагалі не міг бути впевненим в своїй безпеці і навіть сам творець цієї системи - могутній Йосип Віссаріонович, перед яким тремтіли цілі народи, потерпав від постійних приступів страху і все життя страждав від параної.

3) Общинна складова, пов'язана в основному з тим що всі перші російські комуністи були за національністю євреями, або з загальним дещо азіатським (монголоїдним) світосприйняттям російського народу. Це - теж дещо парадоксальна складова. Тобто нічого дивного тут ніби і нема, бо комунізм - це і є община. Дивним є те, як в одній ідеології могли об'єднатися настільки протилежні речі - християнська та гуманістична ідеї, спрямовані на розвиток людини і община, яка всіляко нівелює та придушує будь-які прояви індивідуальності.

Хоча, правда, один етап розвитку коли ці протилежності співпадають все-таки є - тоді, коли мова йде про захист слабких та принижених - цього прагне гуманізм і це ж робить і община. Конфлікт інтересів виникає пізніше - коли в такій общині з'являються люди яким стає тісно в її рамках, люди які перевершують рівень такої общини і яким для дальшого розвитку необхідно вирватися за її межі. Тоді розвиток індивідуалізму, гуманізму і християнства і починає суперечити суспільним общинним цінностям - як це і сталося в кінці-кінців в Радянському Союзі, який почав знищувати всіх, хто виходив за встановлені державою рамки обмежень і в кінці кінців, знищивши таким чином кращу частину свого народу, рухнув і сам.

Російська імперіалістична складова. Це старанно заперечували в радянські часи, хоча за кордоном СРСР дуже часто називали просто радянською або комуністичною Росією. Звичайно всередині тієї країни якась доля образи в такому твердженні і дійсно могла бути присутня, бо в тій тоталітарній державі російський народ здебільшого був таким же приниженим, як і всі інші, а проте була в ньому і якась доля істини, тому що загальна структура експансії СРСР в міжнародній політиці мала цілком чітке імперіалістичне спрямування на розширення зон і територій свого впливу - хай навіть і в дещо реформованому комуністичному вигляді. І тому в цьому плані така політика безперечно стала прямим наслідком імперіалістичних зазіхань колишньої царської Росії.

5) Месіанська псевдорелігійна місія - «Москва як Третій Рим» - уявлення про якусь особливу історичну роль російського народу і російської держави - роль, яка мала би привести до спасіння всього людства. Проте якщо згадати потуги царської влади в цьому напрямі - то вони були більш ніж скромними, хоч і здебільшого прикривалися саме такою релігійною месіанською політикою - російське православ'я оголошувалося єдиноправильною гілкою не те що православ'я, але і християнства та й релігії взагалі.

Проте в цьому плані Радянський Союз зробив крок уперед, відмовився від розширення своїх територій і обмежившись узаконенням на Ялтинській конференції того, що здобув в результаті Другої Світової війни та замінивши таке територіальне розширення експансією духовною та ідеологічною. Так з'явилася комуністична Східна Європа, В'єтнам, Корея, Китай, виникла, хай навіть і не на такий вже й тривалий історичний проміжок часу, світова комуністична система. Це стало наслідком переродження колишньої православної ідеології в її більш універсальну комуністичну ідеологічну форму. Знову ж таки, як і у випадку з общинною складовою - на якийсь обмежений час, тільки до того моменту поки вона сприяла розвитку тих частин суспільства, які досі було приниженими і поки не починала жити за рахунок тих, хто переростав таку ідеологію, по-суті просто паразитуючи на них.

6) Сталінська антилюдська складова, про яку ми вже частково згадували. Говорячи про комунізм - напевно неможливо обминути і ті злочини проти людства, які творилися під прапором сталінізму і які по-суті були нічим не кращим того, що творилося в країнах з нацистськими фашистськими режимами періоду другої світової. Швидше за все це найближче саме до нацизму - а проте в комуністичних державах сталінського типу ні одна нація так повністю і не могла бути впевненою в своїй безпеці, хоч одна з них переважно і призначалася на роль панівної чи провідної - найбільш освіченої розумної та прогресивної.

7) І нарешті найголовніша для нас з вами - національно-демократична складова, символом якої стала Україна. Як би там не було, хай навіть з експансією російської мови на всьому радянському просторі, національні культури з поваленням царського режиму все-таки отримали хоч якийсь свій імпульс розвитку. А проте - мова навіть не про це, мова не стільки про культуру, як про політичну та владну частини цієї складової. Власне кажучи, на зломі ХІХ-ХХ ст. йшлося саме про те, що тодішня державна машина потребувала значного оновлення, навіть незважаючи на те про яку саме державу вести мову - і вже тим більше, якщо говорити про царську Росію.

Таких шляхів оновлення держави є лише два. Або - коли на зміну існуючій структурі владі приходить все те, що всередині неї досі було максимально приниженим, як це майже завжди і стається в процесі революцій і бунтів, або - коли таке оновлення можна провести за рахунок якогось хоча би частково зовнішнього чинника. Саме таким чинником, відносно безболісним, стали ущемлені досі права українського та інших народів, які і отримали свій розвиток в новій комуністичній державі.

ІІІ. Друга світова війна та післявоєнний розвиток світу

Таким чином російська революція 17-го року привела до виникнення комуністичної держави в Росії та до цілого ряду комуністичних та пролетарських революцій та бунтів в багатьох країнах Західної Європи. Звичайно це мало якийсь свій вплив на тамтешню владну еліту, змусивши її прислухатися до прагнень своїх народів і породивши в результаті сучасну західну демократію, але ще цікавішим стало продовження цієї революції в тому, що взаємно підтримувати один одного на світовій арені стали дві держави, які до цього в першій світовій були ворогами - Росія і Німеччина. Але знову ж - чому тоді саме Радянський Союз протистояв фашизму в Другій світовій війні, хоч на початках він був такий близький до Німеччини - тоді, коли після війни 1914-го року саме на його території Німеччина розвивала свою військову промисловість? І чому ці дві держави, об'єднавшись, не стали розпоряджатися долею всього світу?

Можливо на це були різні причини, але напевно тепер це вже неможливо зрозуміти не згадавши про той общинний родовий фактор, про який ми вже згадували як про одну зі складових російського комунізму. В основному він проявлявся в тому що людина могла зовсім нічого не робити і ні про що не турбуватися, тому що про це мала подбати якась верховна влада, байдуже - чи то цар, чи то пізніше - лідер партії. Таке світосприйняття, яке свідчить про певну суспільну незрілість або про страх відповідальності перед життям, спеціально культивувалося спочатку царською а потім і радянською владою, щоб тільки підсилити незрілість і залежність власного народу, його страх перед самостійним життям та його керованість.

Проте саме це змогло хоч трохи об'єднати суспільство, не допустивши його розколу на два класи вибраних і принижених саме за національною ознакою, що є основною характеристикою нацизму. Крім того тут очевидно треба говорити і про роль комуністичного лідера того часу - Йосипа Сталіна. Звичайно вся ця система знищення людей сформувалася саме при ньому і саме вона виявилася найбільш близького до того, що виникло пізніше в фашистській Німеччині. Але не все так однозначно. Річ в тому, що і без нього все це могло розвинутися досить сильно руками інших большевистських лідерів того часу - наприклад за допомогою того ж Троцького, тому Сталін і став для нас тепер таким собі символом дуалізму тієї епохи. З одного боку - втіленням сталінізму, близького до того ж нацизму, з іншого - символом родового суспільства, в принципі з нацизмом несумісного - «батьком народів» і навіть своєрідним захистом від чогось страшного і непередбачуваного - напевно саме від того, що могло виникнути в результаті поширення такої нацистської ідеології на весь світ.

Разом з тим для України ця політика стала просто згубною - таке бажання об'єднати суспільство привело до масового знищення селянства і до насильної колективізації та індустріалізації. Тому до війни 1941-го року Україна підійшла знекровленою і матеріально і душевно, понісши незчисленні людські жертви, точну кількість яких встановити напевно вже так ніколи і не вдасться. Проте і це ще не все. Щоб зрозуміти в якому становищі опинилася Україна на початок війни, треба враховувати і ту загальнополітичну ситуацію яка складалася на сході і в центрі Україні на той час. Про голодомор 32-33-х років тепер вже знають напевно всі. Те, що Вітчизняна війна розпочалася 1941-го року - теж. Але між цими двома датами пройшло всього 8 років! Різниця нікчемно мала навіть для життя однієї людини, не кажучи вже про історичний масштаб! Більше того - навіть з часу першої окупації України німецькими військами часів гетьмана Скоропадського пройшло теж не так вже й багато часу - щось біля 20-ти років!

Тому реально на той момент могло існувати достатньо багато людей, особливо в тих сільських районах які пережили голодомор, які співставивши ці два факти цілком логічно могли вважати можливий прихід німецької влади чимось нітрохи не гіршим від влади сталінської. Звичайно тепер, з т. зору нашого теперішнього сприйняття тих подій, це здається незрозумілим і навіть сама думка про таку можливість здається страшним блюзнірством, але давайте не будемо забувати про те, що мова йде про події ДО початку війни, коли ніхто ще не міг нічого знати про можливі звірства фашистських німецьких військ. Тим більше, якщо врахувати що мова йшла про зовсім інші часи розвитку людства, коли сучасних інформаційних засобів ще просто не існувало - ні телевізорів, ні Інтернету, ні навіть звичайних, не те що мобільних телефонів і єдиним достовірним каналом зв'язку були лише розповіді інших людей - очевидців подій, яких на той момент теж ще просто не було. Було, правда, провідне радіо і були газети, але от який парадокс - згадаймо знову той же пакт Молотова-Рібентропа і постійні нарікання на віроломність нападу Німеччини на Радянський Союз - до 22 червня 1941 року ці засоби масової інформації працювали зовсім в інший бік, в усякому разу зовсім не на створення образу ворога зі свого союзника.

Тому можливо фашистський німецький уряд і справді мав спочатку деякі підстави розраховувати на підтримку місцевого населення і навіть якщо такої на початках війни і не було, то і організованого спротиву - теж. І тільки аж тоді, коли дії окупаційного уряду щодо України стали жорстокішими, коли стали відправляти молодь в Німеччину і почалися масові розстріли на місцях і коли почали повертатися ті, хто чудом вижив в фашистському полоні і кому вдалося втекти щоб розказати про це правду - аж тоді для Радянського Союзу друга світова війна переросла дійсно в Велику Вітчизняну, в якій українці знову ж таки понесли численні втрати. Є вже навіть такі дані, що після закінчення війни в 1945 році населення України могло становити всього лише біля 23-26 млн. чоловік. Просто були це в основному жінки і діти і тому відносно швидко його кількість відновилась, але потім ще довго, через покоління з певною періодичністю, відмічався його спад.

Але для всього світу, який де в чому пережив такі ж страхіття війни може й в більшій, а може й в меншій мірі ніж Україна, такий розвиток подій мав якесь своє позитивне спрямування, яке проявилося вже після її закінчення. Це стало наслідком того відчуття незахищеності і страху, яке виникає в кожної людини тоді, коли її власну долю починають вирішувати інші люди чи непідвладні їй обставини. Причому справа була вже навіть не стільки в поділі за національною ознакою, характерному для нацизму, як в самому механізмі такого відбору, коли одна людина ніяк не могла впливати на нього і ставала зовсім беззахисною і безправною перед іншою, наділеною владними повноваженнями. Дуже часто вважають, що такий гітлерівсько-нацистський метод побудови держави і був виразником найгіршого варіанту побудови суспільства за самими примітивними біологічними законами. А проте це не зовсім так, і навіть навпаки - там було порушено кілька основних, принципово важливих законів еволюції, що могло не тільки зупинити її розвиток але й навіть могло направити його зовсім в зворотньому напрямку:

Основою біологічного добору є мутації. Джерел таких мутацій для розвитку однієї нації може бути лише два - або кров інших народів, або природні відхилення в межах тієї ж нації - психічно хворі, каліки, хворі - і т.д. Гітлер знищував і представників інших націй і своїх власних, як він вважав, неповноцінних людей і таким чином знищував саму основу еволюції для німецької нації.

2) Еволюція можлива тільки тоді коли існує природній добір - а для цього життя всередині держави для її громадян має бути саме природнім - достатньо вільним і незалежним, що неможливо в умовах тоталітарної держави. Тоді виникають люди слабкі і залежні, що ми зараз легко можемо бачити і на своєму власному прикладі - тоді, коли ніяк не можемо позбутися колишньої комуністичної залежності і пристосуватися до більш вільного способу життя.

3) Природній добір на то він і має бути «природнім», що має відбуватися за законами природи, а не за тими уявленнями які існують в того хто вважає що може ту природу підкорити собі. Тут плутається причина і наслідок, в результаті чого фактором відбору виступає вже не природа а держава, або й взагалі просто рядовий чиновник, який несподівано отримав право вершити долі чи навіть розпоряджатися життям інших людей. Що він може «відібрати» напевно зрозуміло, в усякому разі - нічого такого що виходило би за межі його примітивних уявлень.

Тому результатом звільнення Європи від такого протиприродного утворення, яким була німецька нацистська держава, стало прийняття «Загальної Декларації прав людини» - практично першого документу за всю 2000-літню історію людства, починаючи з часів Ісуса Христа, який би узаконював право звичайного простого громадянина та усвідомлення того факту, що ніяка політична чи владна система, якою метою вона би не прикривалася, чи які би благородні цілі не переслідувала б, не може вважатися природною чи нормальною, якщо при цьому страждають люди. Чи навіть більше того - якщо при цьому незаслужено постраждає хоча би одна людина. Так виникла не тільки Декларація прав і свобод людини але й прийнята пізніше, в 1950 році «Конвенція про захист прав і основних свобод людини».

ІV. Уроки 60-х.

Але друга світова війна так і не вирішила основних завдань, які стояли перед людством і те про що ми говорили ще на самому початку - можливість глобальної світової катастрофи, дуже швидко стало реальністю. Проте до того часу той розколений розвиток світу, який став формуватися після російської революції 1917-го року, привів до утворення двох, приблизно рівних по силі світових систем, що на якийсь час і давало можливість зберігати рівновагу. А протистояння цих двох новоутворених світових систем та виникнення нової, вже «холодної», яка мало не стала ІІІ-ою світовою, війни та загрози повного знищення планети та цивілізації - на цей раз загрози цілком реальної і відчутної, привело до відчуття слабкості та незахищеності вже цілої планети, породивши перший важливий висновок в суспільній свідомості:

- усвідомлення того, що будь-яка глобальна війна може знищити людство в цілому, а отже вже просто не буде переможців і навіть та людина, яка до цього мала достатньо влади, не зможе захистити себе і своє життя та розуміння, хоча би часткове, того факту що загальний прогрес і розвиток цивілізації залежать від того, чи зможе кожна людина усвідомити на що саме вона може впливати, чи що саме від неї залежить;

Але був і ще один, не менш важливий висновок з усієї цієї післявоєнної історії, висновок майже непомітний ще й досі для рядового громадянина, але надзвичайно важливий для розвитку всього людства і надзвичайно важливий для нашого дослідження. Поштовхом до цього стала ще одна подія, про яку тепер пам'ятають хіба що вже тільки професійні психіатри - в 60-х роках ХХ ст. була відкрита ціла група препаратів сімейства барбітуратів та ряд інших психотропних лікарських засобів. Спершу навіть вважалося що це може привести до остаточної перемоги над всіма можливими психічними відхиленнями і хоч такого і не сталося - а проте вони стали хоча би частково підвладними медичній науці.

Мова йде про ставлення до психічних хвороб і до психічно хворих. Здебільшого за всю історію розвитку людства це були переважно принижені і ущемлені люди аж до того, що на практиці зреалізував Гітлер - визнавши їх неповноцінними відходами еволюції і повністю знищивши їх фізично. Звичайно про наслідки такого кроку ми так ніколи і не дізналися б, якби не цей нелюдський експеримент, але от який парадокс - процентне співвідношення кількості таких хворих в німецькому суспільстві після того дуже швидко повернулося до свого попереднього значення.

А отже щось тут все-таки не так - і не в генах і не в хворобі діло! І навіть більше того - хто ж має визначати, що саме є нормою для даного суспільства? - адже дуже часто буває зовсім навпаки, коли справжні таланти, від яких залежить доля інших, з'являються якраз на стику норми і аномалії. Чи може тепер, з точки зору наших теперішніх знань і нашої теперішньої позиції, значно логічнішим було би говорити про ненормальність чи неповноцінність всього такого нацистського чи сталінського суспільства і про необхідність лікування психічних хвороб саме заради такого хворого, а не тільки заради того, щоб такі люди не створювали проблем оточуючим чи державі?

І в кінці кінців це привело і до остаточного усвідомлення того, що немає чіткої межі між нормальністю і ненормальністю і до наступного, вже другого, значимого висновку в суспільній свідомості:

- визнання цінності кожної людини і того факту що „нормальність" людини ще зовсім не означає її цінності для суспільства, до більш обережного ставлення не тільки до психічно хворих, але й до інвалідів та дітей, та до дальшого загального розвитку гуманістичних цінностей;

Але і це ще не все - оновлена післявоєнна Європа пережила ще одну важливу історичну подію - крах світової колоніальної системи. І хоч він і не торкнувся безпосередньо нас з вами чи рядових громадян західного світу, а проте поступово привів до третього висновку:

- прийняття того факту, що і цілий народ не повинен бути ущемленим в правах так само, як не повинна бути ущемленою в правах і людина, і що право народу є таким же невід'ємним правом, даним від природи, як і право людини. Так в світову практику і в світову політику ввійшов термін про право націй на самовизначення яке, на жаль, не завжди і не повністю реалізовується ще й досі;

Ну і нарешті все це разом взяте привело до основного для нас з вами і для нашого аналізу - 60-ті роки ХХ ст. відмітилися значною демократизацією суспільного життя по всьому світі - як і на заході, так і в колишньому СРСР (політична течія 60-ників в СРСР, молодіжні рухи на Заході), причому ця демократизація торкнулася вже навіть не стільки реальних політичних процесів, як саме того, про що ми і говоримо:

- звільнення підсвідомих обмежень і уявлень та утворення здатності до більш широкого та вільного способу мислення, не обмеженого дурними невмотивованими життям перепонами, відновлення здатності вільно виражати себе, свої думки і свої прагнення.

V. Загибель комунізму.

Але вже за нашої пам'яті ця могутня колись комуністична держава - СРСР - зазнала повного краху та руйнації. Чому так сталося? Про деякі причини цього ми вже частково згадували, аналізуючи складові радянського комунізму - і тепер нам залишилося тільки згадати та систематизувати вже досліджене нами. Отож причинами деградації і розпаду колись могутнього Радянського Союзу могли стати наступні фактори:

Перш за все - не було досягнуто тих ідеологічних цілей, які ставилися при побудові такої держави, тобто не було збудовано «ідеологічного раю» - комунізму і навіть не було здійснено зовсім ніяких спроб зрозуміти чи пояснити те, чому такого не сталося чи чому це неможливо, чи що треба було зробити інакше. І навіть більше того - навіть на звичайному побутовому матеріальному рівні ми стали відставати від решти світу - не те що вже від США, але й від країн Західної Європи, які пережили таку ж руйнівну війну, а досягнення в гуманітарній сфері так і не здобули свого повного розвитку, обмежившись забезпеченням мінімального рівня виживання та ущемленням права на свободу слова, судовий захист та повною забороною на повноцінний економічний розвиток та матеріальний достаток. Все це стало наслідком дії «міни сповільненої дії», закладеної в ідеології Радянського Союзу з самого початку, ще з моменту його побудови - конфлікту цінностей спрямованих на розвиток людини і на його обмеження.

Поки псевдохристиянська комуністична ідеологія сприяла розвитку найнижчих верств населення - доти такого конфлікту не існувало. Тоді Радянський Союз і справді досягнув було значних успіхів - загальної освіченості і зайнятості населення, відсутності бездомних, гарантованого забезпечення медичним обслуговуванням. Але тоді, коли загальний рівень розвитку населення почав перевищувати встановлені державою рамки, коли державна машина почала всіляко принижувати і використовувати його, по-суті просто паразитуючи на більш активних та розумних - тоді цей конфлікт став прогресувати, аж до того моменту, поки останні це не усвідомили і не зневірилися і в такій державі і в такій ідеології, і не почали просто пасивно опиратися цьому. В основному це виявлялося в ставленні до виконання роботи - і тоді проблеми ідеології поступово перейшли в проблеми економіки і в проблеми реального життя, причому не тільки в СРСР, але й в усіх інших країнах колишнього комуністичного чи соціалістичного табору.

Проте всі ці ідеологічні проблеми звичайно не мали би такого великого значення, якби державна машина не виявилася настільки законсервованою і нездатною до оновлення і розвитку так, що зовсім перестала відповідати реальним вимогам життя. Таке завжди стається в результаті революцій і бунтів, коли на зміну старій державній структурі приходить те, що досі було максимально приниженим і коли нова система, замінивши стару, поступово набуває її же рис. В царській імперії приниженою верствою населення були євреї, робітники і найбідніші верстви селянства, але були ущемленими ще й національні права всіх неросійськомовних народів.

Тому щоб уникнути тієї небезпеки, яка стає наслідком всіх революцій, що ми вже тепер, до речі, бачимо і на прикладі України, і було прийняте рішення розвивати саме цю національно-демократичну складову нової держави. Очевидно - під впливом позиції тодішнього провідника комуністичного руху Володимира Ульянова - відомими стали його слова щодо того, що без України нова держава неможлива. Такий крок спершу і дійсно дав якісь свої позитивні наслідки для розвитку національних республік, аж поки в 80-х рр. і ця складова радянського комунізму теж не почала поступово занепадати і деградувати. І справа тут була вже навіть не стільки в культурній, як в економічній сфері, коли республіки колишнього Союзу РСР стали обтяженими зв'язками з центром і повністю позбулися будь-яких можливостей здійснювати самостійну економічну політику чи захищати свій власний інтерес. Тому те, що в 80-х роках ХХ ст. почало розглядатися як загроза існуванню СРСР - прагнення республік до національної і економічної самостійності - насправді було прагненням системи до самооновлення, яке так і не вдалося реалізувати. Очевидно перш за все тому, що в цьому не були зацікавлені люди які стояли на чолі такої системи. Система державного управління, нездатна до оновлення в масштабах всієї держави, виявилася нездатною і до оновлення своїх власних управлінських кадрів і таким чином повністю замкнулася на собі, що привело до того ж результату - її краху.

Звичайно в демократичних західних суспільствах цієї небезпеки уникають частковим оновленням кадрів (державної еліти) в результаті виборів, основне значення яких можливо саме в цьому і полягає - не стільки в реалізації волі народу, як в тому щоб привести до цієї самої влади нових людей, здатних і далі управляти державою і народом замість тих, хто вже не справляється з таким завданням. І ця ж проблема давно вже назріла і перезріла і для України, коли вже добрий десяток років або й більше того країною правлять одні і ті ж люди, просто переходяч з одних владних структур в інші, що знову ж таки привело до то о ж результату що і в історії з загибеллю Союзу - до краху кучмістської системи державного управління, нездатної відповідати реальним вимогам життя. Хоч правда і тут, як і в момент створення СРСР, була здійснена спроба здійснити часткове оновлення системи за рахунок відносно зовнішнього, в даному випадку донецького, чинника. Відносно зовнішнього - тому що будучи частиною України Донецьк і донецька еліта деякий час розвивалися дещо ізольовано. А проте тут була і суттєва, принципова відмінність з досвідом оновлення царської імперії за рахунок національно-демократичних сил - там мова йшла про оновлення держави, а тут - про оновлення тільки вла ної еліти якраз зовсім з іншою ціллю - щоб зберегти і законсервувати існуючий стан справ в державі і по-суті - просто зупинити на якийсь час будь-який еволюційний розвиток.

VI. Майбутня ідеологія України через переосмислення радянського досвіду.

Але що відбувається тепер? Вірніше, що відбувається тепер, за останні 10-15 років, починаючи з 90-х років тепер вже минулого ХХ ст., коли вже не тільки Україна, але здається і все людство здається зовсім втратило всілякі орієнтири і чому ми тепер вже не можемо просто йти природнім еволюційним шляхом розвитку, закріплюючи вже здобуті досягнення? Звичайно деякі з тих процесів, про які ми вже говорили стосовно кінця ХІХ - початку ХХ ст., відбуваються ще й зараз. Але що ще? На перший погляд ніби все зрозуміло - Радянський Союз накопичив достатню долю зла, обманюючи і експлуатуючи людей та залишив після себе далеко не найкращі спогади періоду сталінізму та тоталітаризму, тому після його розпаду і виникла відраза до всього, що з ним асоціювалося і завдання знищення старої радянської системи, яке до речі так і не було повністю виконаним, стало головним. Але якби це було тільки так, то тоді події останніх років, після розпаду Союзу, не викликали би в нас такої дивної, неадекватної реакції. І тоді напевно ми мали би тільки гордитися збереженням тих цінностей ХХ ст., про які вже говорили. Але на практиці ми бачимо щось зовсім інше - втрату найкращих здобутків і реставрацію найгірших уламків радянської системи. Чому?

Напевно спочатку ми повинні згадати те, про що вже не раз говорили - що будь-яка державна машина в результаті революцій і бунтів поступово набуває рис попередньої, так само як і будь-яка позитивна ідея в історії людства спершу викликає зворотну негативну реакцію. Це схоже на зворотнє коливання маятника, попередньо виведеного з рівноваги. Так було з розвитком християнства. Так стало з утопічним комунізмом і з філософією Ніцше і Шопенгауера і так само стало і з українською незалежністю. Значить в цілому тепер, якщо дистанціюватися від розвитку тих негативних процесів які розвивалися в світі в ХХ ст., і в Радянському Союзі зокрема, стає більш-менш зрозуміло чого ми мали би добиватися - збереження цих гуманістичних цінностей ХХ ст. та дальшого розвитку тих позитивних процесів, які вже існували в Радянському Союзі. І якщо з першим в цілому все ще більш-менш зрозуміло, то про друге треба поговорити окремо.

Перш за все

мова піде про ті релігійні і комуністичні цінності, про які ми вже говорили і які в принципі зовсім не суперечать одні другим. Суперечність тут полягає лише в сприйнятті поняття матеріалізму, але я думаю що зараз вже ніхто в нього в такій формі, як це було в ХІХ ст. коли і виникла ця комуністична ідеологія, і не вірить. Крім того навіть комунізм не заперечує того, що наука може всього не знати і що якась частина завжди так і залишається недослідженою - очевидно що саме ця частина і відноситься до того, що ми називаємо релігійними уявленнями. З іншого боку - і сучасна церква більш терпимо ставиться до науки і релігійна віра, якщо вона тільки не є надміру фанатичною і дійсно є повноцінною і мудрою, - ніколи не відкидає реальне життя, в т.ч. - і його матеріальну складову. Проблема полягає тільки в тому, що вирішення цього протиріччя неможливе без розв'язання протиріччя між ідеальним і матеріальним, але при сьогоднішньому рівні філософських та наукових знань це вже теж видається цілком можливим.

По-друге - мова піде про общинні суспільні цінності, де також, як і у випадку з релігією, має бути зняте протиріччя між еволюційним розвитком, спрямованим на знищення слабкого та на розвиток сильнішого, та суспільними общинними цінностями, покликаними підтримувати розвиток слабших навіть за рахунок обмеження сильніших. Напевно це мало би бути якесь таке утворення, при якому забезпечення мінімального рівня виживання кожної людини не приводило би до стримування розвитку чи тим більше до експлуатації окремих творчих особистостей. Причому казати тут треба не про художню творчість, а про творчість взагалі, у повсякденному житті, про можливість кожної людини реалізовувати себе на своєму робочому місці чи у тій сфері яка їй подобається так, щоб це не тільки не знищувало слабших, але й не стримувало конкуренції і розвитку сильніших та кращих.

А далі? А далі необхідно створити якийсь механізм розв'язання таких протиріч, який можливий лише за однієї умови - коли існує якийсь визначений напрямок розвитку, уявлення про те що саме, навіщо і для чого робити і як жити. А отже - мова повинна йти про якусь релігійну віру чи світоглядне утворення (ідеологію суспільства) та про те, як воно буде впливати на взаємодію людини з державою та до якого розвитку світу в результаті це приведе.

І. Україна як частина демократичного комунізму.

Отож ми вже говорили про те, що на зломі ХІХ-ХХ ст. мова йшла саме про те, що тодішня державна машина потребувала значного оновлення, навіть незважаючи на те про яку саме державу вести мову - і в е тим більше, якщо говорити про царську Росію. Якщо ж відволіктися від тих складних метафізичних роздумів, якими ми були обтяжені досі, то таких шляхів оновлення держави виявиться всього два. Або - коли на зміну існуючій структурі владі приходить все те, що всередині неї досі було максимально приниженим, як це майже завжди і стається в процесі революцій і бунтів, або - коли таке оновлення можна провести за рахунок якогось хоча би частково зовнішнього чинника. Саме таким чинником, відносно безболісним, стали ущемлені досі права українського та інших народів, які і отримали свій розвиток в новій комуністичній державі.

Спочатку це мало навіть і позитивні наслідки для України - породивши відродження селянства (аж до початку колективізації та голодомору) та національно-культурне відродження 20-х на Харківщині. Ця ж сама ситуація повторилася потім і з точністю до навпаки в історії розвалу Радянського Союзу - спершу, коли саме проголошення Україною незалежності стало фіналом ГКЧП-істського путчу, а потім - коли остаточним підсумком розпаду СРСР стало проведення Україною референдуму щодо проголошення незалежності 1 грудня 1991-го року. Так само як своє значення мало і те, що всі ці роки Україна зберігала особливий статус в СНД, що можливо стало єдиною реальною перешкодою на шляху відновлення старої держави. І ось все-це, разом взяте, і зможе допомогти зрозуміти один феномен, повністю осмислити який все-ще так і не вдавалося і який ще й досі ніхто так і не зміг пояснити, і який в свій час так шокував Михайла Горбачова, тобто - результати реф рендуму щодо збереження СРСР та всі наступні події.

Результати, згідно з якими Україна дружно проголосувала за його збереження, а потім так же дружно, чи навіть і ще дружніше голосуючи за проголошення своєї незалежності, забила останній цвях в його домовину. Але це, здавалось би незрозуміле протиріччя, вирішується дуже просто вже в нас час, якщо поглянути на психологію жителя теперішньої південно-східної України. Просто все те, що для західника чи тепер вже й навіть і жителя центральної України є його сьогоденням, для східняка ще не стало реальністю й го життя і залиша ться здебільшого таким же, як і в ті радянські часи і навіть більше того - за даними соціологічних опитувань в цій частині України 13% населення вважають, що вони все-ще живуть в Радянському Союзі, а до 20% хотіли би його відновлення. Тому голосуючи за незалежність України, населення цих регіонів таким чином і дальше голосувало за збереження СРСР - і звідси тепер і йдуть всі ці крики про статус російської мови, про злочини ОУН-УПА і їм подібне, але звідси і щось таке, що може стати позитивним для розвитку всієї України. І напевно надто наївно було би вірити тільки в те, що вони не знають в якій саме державі живуть вже більше 14-ти років, все пояснюється ще простіше - просто ця нова українська держава якраз і стала для них продовженням і логічним розвитком попередньої комуністичної саме через ту національно-демократичну складову, про яку ми вже неодноразово згадували.

Не будемо зараз казати про те, наскільки це відповідає реальному стану речей - зараз це для нас не настільки важливо, адже говоримо ми про ідеологію і значить - про майбутній розвиток держави, а отже цей фактор обов'язково треба буде враховувати. А раз так, то треба тоді все-таки говорити і про те, що Україна отримала в спадщину багато старих радянських проблем і тому напевно мала би зробити і якісь свої висновки зі свого власного радянського досвіду і вже точно використати все те позитивне, що там було. Наприклад - все в тій же сфері міжнаціональних відносин, коли саме наявність фактору присутності інших культур виступає додатковим стимулом для оновлення держави. Або - в сфері економіки.

ІІ. Нова економічна політика: комунізм чи капіталізм?

Звичайно економікою повинні займатися професійні економісти і не справа філософа вмішуватися в їхню буденну працю. Але зрозуміло, що виходячи з наших міркувань, тепер мають бути створені умови не тільки для простого забезпечення роботою, але і можливість для більш талановитих досягнути чогось більшого. А для цього треба сказати ще декілька слів про саме спірне місце комуністичної теорії, яке стосується питання доданої вартості. В часи Енгельса і Маркса вона і справді складалася з двох речей: з вкладеної праці - тут Енгельс був правий, і з того що ми отримуємо задарма, від природи: продукції сільського господарства і корисних копалин.

Але ситуація змінилася з початком широкого промислового використання нафти - людина отримала можливість отримувати більше, затрачаючи менше праці. Це, до речі, стосується і інших видів енергії, але в кінцевому результаті все-одно все зводиться до того ж, що і в першому випадку - до вкладеної праці і до того що ми отримуємо від природи, навіть незалежно від того чи мова йде про відновлювальні ресурси, чи - ні. І на цьому етапі капіталіст отримує свій прибуток або і справді за рахунок привласнення (недооплати) чужої праці, або як винагороду за свою працю і свої організаторські здібності. Але є і ще одна, унікальна складова доданої вартості, яка появляється тоді коли товар продається. Ця складова проявляється в завищенні ціни товару, коли люди самі готові платити за щось більше ніж воно коштує насправді. Це - психологічна складова і пов'язана вона з уявленнями про розвиток майбутнього. Це, до речі, добре знають всілякого роду шахраї, акцентуючи увагу саме на тому що людина може отримати в результаті придбання такого роду товару, бо переплачуючи за нього вона в першу чергу платить саме за можливість долучитися до такого майбутнього раніше за інших. Саме так зараз рядові споживачі платять за нові моделі мобільних телефонів і комп'ютерів тільки тому, що саме на це спрямована нав'язлива агресивна рекламна компанія.

І найцікавіше, що такий же механізм спрацьовує і в масштабах держави - коли люди готові „платити більше" - віддавати більше енергії і праці тоді, коли це асоціюється в них з якимось позитивним образом майбутнього, особливо - найближчого і доступного. Коли ніякої схожої ідеї зовсім нема, то максимум на що здатна економіка такої держави - на рабську працю. І в якійсь мірі в Україні всі зараз так і живуть, і ніхто особливо працювати і не хоче, крім тієї відносно невеликої частини підприємців які справді вкладають в справу свої зусилля і свою душу. Тому якщо ми хочемо справді розвивати економіку ВСІЄЇ держави, то такий приватний інтерес має бути в кожної людини - приблизно так, як ми всі це уявляли собі в 1991 році стосовно результатів майнової приватизації, коли кожен з нас хоч в якійсь частині мав стати власником і підприємцем. В свій час ми всі саме в це і вірили, коли так дружно, без ніякого поділу на Схід і Захід, голосували на референдумі за незалежність України. Тільки річ тоді була не в матеріальних благах, вірніше не тільки в них - все значно простіше і складніше одночасно. Просто Радянський Союз, яким би він не був, все-таки мав і щось позитивне в своєму розвитку - ту гуманістичну складову, про яку ми вже не раз говорили.

Звичайно тепер можна довго дискутувати про те наскільки в ньому виконувалися такі права людини, як право на свободу слова, наприклад, але ж на той момент основну масу наших громадян це не дуже-то й хвилювало. Та й справді, хто знає, а що ще є більшим порушенням прав людини - відсутність свободи слова, чи та залежність і обмеженість яка виникає тоді, коли людина не може забезпечити себе і свою сім'ю хоча би самими елементарними матеріальними благами, хоча би їжею і теплом, як це було зі всіма нами в перші роки незалежності і як це все-ще багато в чому продовжується і досі? Тому те єдине, що здавалось треба було зробити тоді - так це при загальному збереженні такого гуманістичного спрямування та тих здобутків в соціальній сфері, які вже були досягненні, повернути людині ту втрачену можливість самій визначати свою долю, яку так наполегливо намагалася відібрати в неї тоталітарна держава, повернути належну їй часточку загальнодержавного майна і дозволити вільно, без обмежень розвиватися в економічній сфері - настільки, наскільки в когось і справді виявляться для цього відповідні здібності. І це було би якраз чимось дуже схожим на те, чого ми всі так хотіли отримати для себе в ході приватизації за допомогою майнових сертифікатів.

Але ще більше це схоже все-таки і на дальший розвиток гуманізму - на відновлення права людини на вільний і нічим необмежений, крім права інших людей, розвиток в усіх сферах життя. Правда про щось схоже вже не перший десяток років нам не втомлюється повторювати західна пропаганда, от тільки ніхто вже там в них тепер особливо і не вірить ні в яку рівність можливостей і тим більше - ні в яку загальнонародну власність. І якщо для жителя сходу, який ще тільки позбувається пострадянських стереотипів мислення, це може й справді омріяний рай, то вся Україна давно вже встигла розчаруватися в такому раю і давно вже звикла бачити в такому суспільстві свої недоліки. І знову ж таки - чи можливо це для України, саме такий чи вірніше лише такий західний шлях розвитку? Чи може краще все-таки подумати над тим, щоб використати щось з колишнього радянського досвіду і спробувати відтворити ту мрію, яку нам в свій час так і не вдалося реалізувати і самим створити зовсім іншу ідеологію, яка змогла би об'єднати ці два шляхи розвитку людства?

А вже потім і справді можна буде подумати над тим куди саме спрямувати такий розвиток, щоб все знову не закінчилося так, як в історії з Радянським Союзом - коли саме відсутність віри і недосконала ідеологічна база в кінці-кінців привела до краху цієї колись такої могутньої держави зразу ж, як тільки повністю вичерпала себе економіка.

ІІІ. Ідеологія нової епохи.

Отож - що ми маємо тепер? Цілком очевидно, що теперішня державна політика мала би відповідати кільком факторам:

1. Збереження гуманістичних принципів ХХ ст.

2. Забезпечення мінімального рівня виживання кожної людини, включаючи психічно хворих, інвалідів і безпритульних дітей.

3. Забезпечення прав громадянина в усіх сферах життєдіяльності, в т.ч. і в економічній - не тільки права на приватну власність, як права на вільний економічний розвиток.

4. Повноцінний обмін інформації.

5. Створення умов для розвитку і реалізації творчих здібностей кожної людини в будь-якій сфері, яку вона собі обере та забезпечення умов для вільної конкуренції і розвитку.

6. Забезпечення розвитку релігії, науки та атеїзму без будь-яких пріоритетів і обмежень, крім тих релігій чи розвитку тих знань, які обмежують свободу волі людини.

7. Запровадження такої ідеологічної бази та стратегічного курсу розвитку країни, які би відновлювали повноцінний еволюційний розвиток як в духовній, так і в економічній сферах.

VІІ. Віра небесна та віра земна

Але неможливо побудувати нормальну державу без розвинутої світоглядної чи релігійної моделі. Перше ж протиріччя, яке тут може стати на заваді - між науковим і релігійним способом сприйняття світу, вирішується тепер дуже просто - релігійна віра відповідає тому, що ще не стало знаннями, або що так завжди і може залишитися незрозумілим і непізнаним, а наука досліджує те, що ще вчора могло бути лише вірою. Тому в цілому для нормального розвитку суспільства необхідне як одне так і друге, що ми самі бачили зовсім недавно на прикладі Радянського Союзу. Проблема ж виникає в іншому - в тому, що релігійна віра не є достатньо зрівноваженою і відкритою, а іноді навіть відверто обмежує будь-який розвиток людини, замінивши його вимогою смирення і покори. Саме це і привело до того катастрофічного розвитку земної цивілізації, про який ми вже говорили на кінець ХІХ ст. і саме тоді, як протиставлення такому засиллю церкви, і виникла політика та атеїзм. Політика - як спротив владі церкви в реальному житті, атеїзм і науковий пошук - в духовному. Тому, щоб уникнути небезпеки повторення такого протистояння, треба добре усвідомлювати, якою саме має бути релігійна віра і як саме має вона розвиватися.

Одним з коренів цієї проблеми стало те, що Бог-Отець набув в християнстві якихось надто вже чоловічих рис, чого ніяк логічно пояснити не вдається та й важко якось уявити собі Вищу Силу з таким же статевим поділом, як в людей чи тварин. Тому напевно така надмірна «чоловічність» мала би бути якось зрівноваженою чимось жіночим. Так от, виявляється що такий, рівноцінний Богу-Отцю жіночий образ, незаслужено забутий християнством, в Старому Заповіті Біблії дійсно є - це образ Софії-Мудрості:

Господь мав мене на початку
Своєї дороги,
перше чинів Своїх,
спервовіку, -
відвіку була я встановлена, від
початку,
від правіку землі.
Народжена я, як безодень іще
не було,
коли не було ще джерел, водою
обтяжених.
Народжена я, поки гори
поставлені ще не були,
давніше за пагірки,
коли ще землі не вчинив Він,
ні піль,
ні початкового пороху всесвіту.
Коли приправляв небеса - я
була там,
коли круга вставляв на
поверхні безодні,
коли хмари зміцнював Він
нагорі,
як джерела безодні зміцняв,
коли клав Він для моря устава
його,
щоб його берегів вода не
переходила,
коли ставив основи землі, -
то я майстром у Нього була,
і була я веселощами
день-у-день,
радіючи перед обличчям Його
кожночасно,
радіючи на земнім крузі Його,
а забава моя - із синами
людськими!
(Біблія, Книга приповістей Соломонових 8.22-8.31)

Цікаво також, що в православному християнстві цей жіночий образ мудрості-Софії в значній мірі зберігся - це храми святої Софії в Києві і в Константинополі, столиця Болгарії - Софія, осіннє свято Віри, Надії, Любові і матерії їх СОФІЇ. А по-великому рахунку - земним відображенням цього жіночого образу має слугувати і весь інститут церкви, через що, до речі, священиками стають саме чоловіки - знову ж для відновлення цієї ж рівноваги. Тому нормальна повноцінна релігія, яка би не обмежувала розвиток людини, має бути достатньо зрівноваженою в двох планах - в плані співвідношення божественного чоловічого і жіночого начал між собою і в плані співвідношення між вищими «небесними» релігійними символами з одного боку і їхніми можливими земними проявами - з іншого.

Проте і це ще не все. Річ в тому, що недостатньо просто взяти якусь релігійну модель, створити інститут церкви і сліпо надіятися на те, що все зразу стане добре і що все зразу запрацює. Наступним кроком має стати реальне впровадження в життя таких ідеалів, тобто все залежить від того чи зможе така віра небесна стати вірою земною і чи знайде вона своє відображення в душах і помислах реальних людей, а для цього вона має бути достатньо наближеною до людини, достатньо земною і практичною. Тому двом небесним образам-архетипам Бога-отця і Софії-мудрості мають відповідати два таких же земних образи - тих, що живуть в душі народу у вигляді традицій і переказів, так щоб людина мала якийсь цілком конкретний живий зразок для наслідування. Так от, парадокс тут в тому що християнство відповіді на таке питання вже зовсім не дає і навіть навпаки - в різні періоди його розвитку основною була зневага саме до повсякденного, як вважала церква «гріховного», життя. Але якраз для українського народу і українського православ'я і це не проблема, вірніше - тільки наполовину проблема. Справа в тому, що ці «земні» образи дуже сильно були розвинутими в язичестві і в якійсь мірі вони органічно, разом з народними традиціями, стали частиною християнства.

Проблема тільки в тому що все те, що вдалося зберегти, має здебільшого жіночу природу - колядки, крашанки, свято Івана Купала. А от сильний і земний чоловічий характер було втрачено. В основному з двох причин. З одного боку - через те що проповідуючи мученичеську смерть Ісуса Христа церква привила відразу саме до чоловічого тіла, а з другого - тому що на цьому відбилася доля саме українського народу - коли впровадження християнства проводилося «вогнем і мечем» - тобто знищуючи найсильніших і найактивніших чоловіків, які могли опиратися такому насиллю. І в результаті сильний чоловічий характер і чоловічий розум було втрачено, хоч ми і можемо спробувати його реконструювати. Тому що якщо Софія знайшла своє відображення в образі молодої дівчини-українки, втілення краси і мудрості, то молодий чоловік мав би стати втіленням сили і розуму. І якщо з силою ще так-сяк виходить, згадуючи досвід козацтва, то з розумом вже не все аж настільки зрозуміло. А проте - це не біда однієї тільки України - інакше ми напевно не говорили би про загрозу знищення цивілізації. І навіть навпаки - якщо Україна зможе якимось чином вирішити для себе це завдання, то тоді вже вона зможе запропонувати щось і для розвитку всього світу.

Релігійний же аспект цієї проблеми полягає в тому що Сатана, який в окультизмі вважається символом мудрості і який в Старому Заповіті далеко не завжди виступає Противником Бога (див. Книгу Йова: І сталося одного дня, і поприходили Божі сини, щоб стати при Господі. І прийшов поміж ними й сатана.(...)І сказав Господь до сатани:„ось усе, що його, - у твоїй руці, тільки на нього самого не простягай своєї руки!" І пішов сатана від лиця Господнього (Біблія, Книга Йова,1.6, 1.12)), в християнстві став символом всього найгіршого і силою, яка протистояла Ісусу Христу. Не відкидаючи самої цієї ідеї «Противника Бога», тим більше якщо ми весь час говоримо про щось, що іменуємо «Зло», звернемо увагу лише на те, що в результаті такого релігійного сприйняття будь-який втілений земний розум став для церкви поганим і навіть загрозливим, що напевно найповніше проявилося в часи інквізиції в західній цивілізації, а проте торкнулося і наших країв, особливо в московській православній традиції де від людини вимагалося «послушаніє», але аж ніяк не здатність до самостійного мислення.

VІІІ. Події, які відбуваються зараз - звільнення від Зла

А ось зрозуміти те, що відбувається зараз, вже не так просто, бо деякі речі ще не завершилися і все-ще знаходяться в процесі розвитку, тому можуть бути не настільки очевидні як віддалені історичні події. Тому щоб зрозуміти їх, доведеться перейти і на відповідну мову - мову міфів, символів та переказів.

І. Історія магії та християнства

Історія розвитку та виникнення християнства була спрямована на знищення будь-яких специфічних містичних чи чаклунських методів впливу на людину. Відомою стала оповідь про те як Ісус Христос заборонив віщувати ворожці, хоча для тих часів це було звичайною практикою. Більше того, хоч загальноприйнятим вважається і те що євреї ніби-то є закоренілими матеріалістами і при цьому традиційно посилаються на їхнє прагнення до збагачення і історію з «Золотим тільцем» (І сказав їм Аарон: «поздіймайте золоті сережки, що в вухах ваших жінок, ваших синів та дочок ваших і поприносьте до мене». І ввесь народ поздіймав золоті сережки, що в їхніх вухах, та й позносили до Аарона. І взяв він це з їхньої руки, і вформував його в глині, і зробив із нього лите теля. А вони сказали: «Оце твої боги, Ізраїлю, що вивели тебе з Єгипетського краю!» І побачив це Аарон і збудував жертівника перед ним. І кликнув Аарон та й сказав: «Завтра свято для Господа» Біблія. Книга Вихід 32.2-32.5), але насправді це не зовсім так.

Достатньо згадати іншу давньозаповітну біблейську історію, яка розповідає про виведення євреїв з єгипетського полону і в якій Мойсей та його брат Аарон змагалися з єгипетськими жрецями саме в чаклунських здібностях і в якій вони в кінцевому результаті все-таки перемогли їх

(І ввійшов Мойсей та брат його Аарон до фараона, та й вчинили так, як наказав був Господь. І кинув Аарон палицю свою перед лицем фараона й перед його рабами, - і вона стала вужем! І покликав фараон також мудреців та ворожбитів, і вчинили так само й вони, чарівники єгипетські, своїми чарами. І кинули кожен палицю свою, і вони поставали вужами. Та Ааронова палиця проковтнула палиці їхні. Біблія. Книга Вихід 7.10-7.12).

Тому напевно правильнішим було би сказати, що для древніх євреїв таке поєднання приземленого матеріального прагнення до збагачення саме з чаклунськими здібностями видавалося цілком природнім. І на час діяльності Ісуса Христа такі здібності, знання, вміння і специфічні методи впливу на людину в їхніх жреців теж зберігалися ще напевно досить сильно, що напевно може нам пояснити ще одне цікаве місце з Біблії, вже Нового Заповіту:

«А Пилат скликав первосвящеників і старшин і нарід, і промовив до них: «Привели ви мені Чоловіка Цього, як того, що бунтує народ. А ось я перед вами розвідав, - і не знаходжу в Людині Оцій ані однієї провини такої, про що ви оскаржуєте. Також Ірод, бо він відіслав його нам. І ось нічого, що на смерть заслуговувало б, Він не вчинив. Отже я покараю Його й відпущу». Бо повинен був їм відпустити одного на свято. А народ став кричати й надалі:

«Візьми Цього, - відпусти ж нам Варавву. А той за повстання одне, яке сталося в місті і за вбивство посаджений був до в'язниці. І знову сказав їм Пилат, хотячи відпустити Ісуса. Так кричали вони й говорили: «Розіпни, розіпни Його!» Він же втретє промовив до них: «Яке ж зло вчинив Він? Я нічого, що на смерть заслуговувало б, на Нім не знайшов. Отже я покараю Його й відпущу». А вони сильним криком свого домагалися, та вимагали розіп'ясти Його. І взяв гору крик їхній та первосвященників (виділено мною). І Пилат присудив, щоб було, як просили вони: відпустив їм Варавву, посадженого за повстання та вбивство в в'язницю, за якого просили вони, а Ісуса віддав їхній волі." (Євангелія від Луки 23.13- 23.25).

Або тут ще краще - Євангелія від Матвія 27.20
«А первосвященики й старші попідмовляли народ, щоб просили за Варавву, а Ісусові смерть заподіяли».
Або тут - Євангелія від Марка 15.11
А первосвященики натовп підмовили, щоб краще пустив їм Варавву.

Так може тут теж треба говорити не про просте підмовляння, а саме про якісь специфічні методи впливу на натовп і людину? Але й це ще не все - в якійсь мірі такі знання збережені ще й до наших днів - зовсім недавно це промелькнуло в історії щодо хвороби Аріеля Шарона, де представники якоїсь з радикальних сект відкрито заявили про те що вона ніби-то пов'язана з тим, що вони його прокляли за виведення євреїв з Сектору Газа. Звичайно ніяких достовірних засобів перевірити можливість такого впливу ми не маємо, але вже навіть сама наявність такої інформації достатньо красномовно свідчить про те, що ще й досі зберігаються люди які це допускають, чи які вірять в такі свої здібності.

А проте - мова не про це, мова про щось зовсім інше - про те що російську революцію робили в основному теж євреї за національністю і тоді ці древні знання могли бути збереженими набагато краще ніж зараз і навіть могли бути доповненими місцевими російськими традиціями. І тому в історії розвитку і становлення нової комуністичної держави ця ж історія повторилася знову, тільки вже по-новому - при матеріалістичній спрямованості загальнонародної ідеології, яка зовсім заперечувала будь-що за його межами, вся ідеологія СРСР майже повністю відповідала одній давній релігійно-містичній легенді, навіть якщо самі творці цієї держави ту легенду не знали чи принаймі свідомо їй не слідували. А проте нам це і не настільки важливо - бо йдеться про щось інше, що не завжди відповідає свідомим уявленням, але що все-одно дуже часто визначає долю людей і навіть цілих народів - про те, що в психології носить назву архетипів і що для нас може бути простою легендою, міфом, чи навіть казкою...

Так от - легенда розповідає що колись, після виникнення чи після створення людини, на Землю був посланий ангел, який мав навчати людей законам матеріального світу. Звали його «Люцифер» - Ангел вранішньої зорі. Але чи то люди виявилися занадто несприйнятливими до такого роду знань, чи то в нього не вдалося щось аж настільки добре, як мало би бути і він просто перестарався, але людство в результаті стало надмірно вірити тільки в матеріальний, видимий світ і зовсім втратило будь-яку здатність сприймати хоч щось поза його межами. І ось саме така енергія і такий спосіб світосприйняття і панував в Радянському Союзі. Зверніть увагу - майже всі переконані матеріалісти люблять рано вставати («ангел вранішньої зірки») і вірять в комуністичну ідею. Та й символом в них теж була зірка і навіть кажуть що і пам'ятник Люциферу збиралися встановити - от тільки ніхто не знав як він виглядає і чи можна зобразити щось настільки нематеріальне. До того ж суперечила така віра в ангела цим самим матеріалістичним поглядам і тому в кінці кінців символом тієї епохи став зовсім інший, теж давній і містичний, пам'ятник у вигляді мавзолею, який мав увіковічнити тіло земного творця тієї держави, довівши таким чином поклоніння матеріалізму до повного абсурду і знищивши навіть ту частину віри в щось неземне, яка все-ще могла існувати в тій легенді про Люцифера.

Цікаво, звідки ж все-це могло з'явитися в повністю православній монархічній царській Росії, такій здавалось би далекій від всього незвичайного і містичного, в якій до цього панували зовсім інші символи? Чи може щось не так з нашими знаннями того періоду її історії? А проте мова не про сам цей міф, як про те що при загальному матеріалістичному спрямуванні загальнонародної ідеології, яка повністю заперечувала будь-яку віру, насправді весь державний механізм і вся державна машина була збудована за тими же древніми магічними принципами обману і програмування людей, що і 2000 або й більше років тому ... що напевно могло би нам тепер багато що прояснити в подіях тієї епохи, коли люди іноді цілими масами і мільйонами сліпо йшли на смерть ... нагадуючи собою якесь жахливе жорстоке ритуальне жертвоприношення невідомому Богу ...

ІІ. Методи впливу на людину. Уроки Майдану

Важко проте судити, в чому саме може проявлятися такий можливий чаклунський чи навіть психотропний вплив на мислення і діяльність людини - та спадщина минулого, повністю позбутися якої нам не вдається ще й досі, в усякому разі це неможливо зробити в такому короткому викладі, але один достатньо чіткий критерій оцінки наявності такого впливу відомий давно, ще з тих же біблейських часів - той, який в Біблії називається свободою вибору. Те, що сприяє здатності людини самостійно думати, аналізувати і приймати рішення - це добре, а те що тільки підсилює її залежність - зле. І в цьому плані Україна вже має свій перший унікальний досвід, в якому саме дух і ідеологія київського Майдану стали до певної міри вирішальними. Ще в ті дні професійні психологи зі здивуванням відмічали що поведінка людей там була достатньо незалежною, що не спостерігалося того явища, яке часто буває на заходах такого порядку - не виникало натовпу і не було втрати індивідуальності. Крім того всі завжди підкреслювали якусь особливо піднесену атмосферу Майдану. Звичайно останнє часто буває тоді, коли людина звільняється від якогось страху чи позбувається чогось дуже неприємного що її давно гнітило, але це було не зовсім й так - бо що би не говорили зараз, але якийсь страх тоді все-таки був присутній, адже в такій ситуації могло бути що завгодно і ніхто не міг дати зовсім ніякої гарантії, наприклад, того, що влада не вдасться до силових методів або того, що навіть випадково не станеться чогось страшного і непередбачуваного, пов'язаного наприклад з можливими провокаціями.

Тому це почуття звільнення було не звільненням від страху самого по собі, а швидше звільненням від необхідності боятися - коли страх як природній механізм захисту, як інстинкт самозбереження в небезпечній ситуації залишався, але вже не паралізував психічну діяльність і вже не заставляв вести себе якимось певним чином. Проте було в тому і ще щось. Людина, яка хоч раз в житті бувала в церкві і після того прислухалася до своїх внутрішніх відчуттів і побувала на Майдані, напевно могла помітити певну схожість таких почуттів. Казали - що над Майданом було якесь Боже благословення, чи що його захищали Ангели. Може й так - сам я їх ніколи не бачив і навряд чи зможу підтвердити чи спростувати факт їхнього існування. А проте - навряд чи хоч щось в цьому житті може проявитися без реального впливу людей і навіть в церкві таке благословення наступає не інакше як через посередництво священика, який здійснює службу. Священики на майдані дійсно були, але напевно справа не тільки в них, тому що навіть з церкви одна людина виходить кращою, а інша - ще гіршою ніж до того, якщо поганими є ті її думки які керують нею і які тільки додатково підживлються такого роду енергією. Так і тут - про яке би сильне благословення не йшлося, але якщо не буде відповідного механізму його реалізації - думок, прагнень, бажань і уявлень про те, що і як треба робити - то воно все-одно не знайде ніякої можливості свого втілення, якщо тільки ще більше не погіршить ситуацію. А для цього нам вже треба хоча би приблизно спробувати зрозуміти, в чому ж він полягав - той досвід протистояння на київському Майдані 2004-го року?

Напевно перш за все тут треба сказати, що події тих президентських виборів для багатьох в Україні стали тепер символом протистояння Добра і Зла і нагадати ту надзвичайно важку, депресивну і пригнічуючу атмосферу, яка панувала напередодні. Звичайною реакцією людини в такій ситуації є намагання втекти чи заховатися десь від відчуття можливої загрози чи від виникнення можливих проблем. Але здавалось, що цього разу загальний розвиток ситуації досягнув вже такого рівня, коли сама по собі така спроба втечі могла привести тільки до ще більшого погіршення ситуації і це вже само по-собі було до певної міри значимим - бо можливо саме тому таке відчуття приречення і безвиході не опанувало людьми і вони змогли його пересилити. В усякому разі про яке би зло, чи про який можливий вплив на людину не йшлося би, навіть магічний чи психотропний, але механізмом роботи такого Зла завжди є лише один з наступних шляхів:

- або розвиток зневіри і депресії;
- або розвиток надмірної збудливості;
- або стимулювання якогось конкретного типу поведінки в якійсь конкретній ситуації.

Нічого такого ніби й не було. Стосовно депресії і зневіри ми вже говорили - просто все вже досягнуло тієї межі, коли вже й боятися було зовсім нічого. Але чому не було хвилювання, збудження і такого типу поведінки, який міг би стати ґрунтом до розвитку провокацій - наприклад до втілення в життя першого, що приходило в голову - почати все бити і ламати? Як це не дивно звучить, але частковою відповіддю на це буде все те ж найперше зауваження - напевно тому, що все це відбувалося на фоні депресії і відчуття чогось і без того настільки поганого, що вже не було смислу ще більше погіршувати його можливими ускладненнями, хоча це напевно доведеться все-таки ще додатково пояснити. Справа в тому, що розвиток деяких психічних захворювань характерний розділенням між собою процесів збудження і гальмування в діяльності головного мозку - наприклад так, як це буває при маніакально-депресивному синдромі, коли такі процеси виявляються розділеними в часі, почергово проявляючись в різні періоди протікання хвороби але не компенсуючи один одного та не взаємодіючи між собою.

Але це характерно не для одних тільки психічних захворювань і навіть навпаки - такі люди виступають здебільшого індикаторами загального стану суспільства, відображаючи в найгіршій формі те, що в ньому твориться. І те, що в якійсь мірі характерно для здорового, в такого хворого набуває паталогічних рис, про що ми вже частково говорили як про основу Зла і про вплив Зла - тільки там цей же механізм ми розділили на багато складових і тому в загальному він міг пройти непоміченим повз нашу увагу. Тому якщо Майдан і був чимось унікальним, то в першу чергу саме цим - таким способом уникання можливих неприємностей, коли не існувало розділення психіки на протилежні складові і коли вдавалося зберігати гармонійне поєднання таких протилежних тенденцій. Тому хоч він і став для нас тепер символом певного протистояння, але це не було протистоянням антагоністичним, бо навіть якщо схід України і був політичним суперником то аж ніяк не був суперником в цьому протистоянні зі владою і зі злом, які здавалися спільним ворогом на шляху побудови кращого життя. До того ж в психологічному плані спосіб мислення «південно-східних» був може й такий що все-ще не вийшов за рамки обмеженого способу мислення та самого примітивного матеріалізму, в повній відповідності до того що ми говорили стосовно СРСР, але зате і такий що зберіг те позитивне прагматичне ставлення до життя, яке існувало тоді.

Проте це лише одна частина проблеми, яка відповідає на запитання «ЯК?» мислити. Інша ж полягає в тому, що навіть за таких умов різні люди все-одно по різному будуть сприймати таку ситуацію, тому по великому рахунку справа була ще й в тому «ХТО?» ставав об'єктом такого мислення - тобто які саме люди збиралися на Майдані в перші же дні - переважно трохи старші, з вищою освітою і притому такі, які звикли самі в житті робити все своїми руками, тобто люди розумні і з реальним життєвим досвідом. Тому для них це не було ні акцією протесту, ні стихійним виявом невдоволення - це була цілеспрямована спроба власними силами змінити щось в своїй державі і влаштувати його так як треба і так, як вони того хочуть.

Але й це ще не все. Навіть благословення і наявності позитивно налаштованих людей які мислять належним чином і то все-ще буде явно недостатньо, якщо не знати «ЩО» саме треба «РОБИТИ?». А тут вже є два способи дії, як завжди в житті кожної людини коли вона дійсно хоче щось змінити в кращу сторону - або зробити щось хороше, або намагатися позбутися всього поганого, що їй тільки заважає. І якщо з тим «хорошим», чого ми хотіли досягнути, в основному не виникало проблем - про це тепер говорять як про «Ідеали Майдану», то з тим щоб позбутися всього поганого було вже не настільки ясно, хоч саме останнє і було головною ціллю на той момент. А справа в тому що кожна людина, яка стикається зі злом і з проблемами в своєму житті, завжди замикається в собі і відгороджується від зовнішнього світу - про це ми теж вже говорили як про один з механізмів роботи Зла. І якщо люди на Майдані в кінці-кінців все-таки досягнули своєї цілі - хай навіть і не в повному обсязі, то значить щось все-таки їм вдалося в цьому плані досягнути нового, і значить своє значення мали ще й уявлення про те, як саме треба вирішувати якісь важкі і неприємні проблеми так, щоб не сталося нічого поганого і щоб нарешті стало проявлятися те, про що ми вже говорили як про захист від Зла - вміння мислити самостійно і незв'язано та придумувати щось своє. Тому цікавим для нас є не тільки сам механізм такої взаємодії протилежностей, але й ті знання про те що і як саме треба робити, які з'явилися на Майдані і які в кінці-кінців схожі на механізм розв'язання саме тих проблем, з якими стикається чи не кожна людина в своєму реальному житті тоді, коли не дай Бог, в неї стається щось справді погане...

Так в чому ж вони тоді полягають, ці життєво необхідні уроки Майдану?

На першому місці звичайно треба відмітити те, про що ми вже говорили - можливість зробити хоч щось навіть тоді, коли взагалі не знаєш що робити і замість того щоб панікувати, будучи паралізованим страхом, чи піддаватися депресії, просто усвідомити те що навіть в будь-якій, здавалося би самій безвихідній ситуації, треба просто зробити хоч що-небудь, хоча би те найменше що можеш. Таким «хоч щось» стало те, що всі хто зміг зібралися в Києві - хай навіть і не знаючи, що саме треба робити далі;

По-друге - це можливість зробити вже те, що вмієш і що може виявитися корисним і потрібним для того розвитку ситуації, який ти вважаєш необхідним - наприклад допомогти поставити палатки, організувати проживання, чи навіть просто принести чай чи сказати добре слово. Не обов'язково завжди бути героєм, але іноді важливо зробити хоча би те що можеш, чи навіть просто хоча би не зробити зла;

По-третє - те, що було найбільшим недоліком Майдану, стало і його силою - коли незнання що саме і як треба робити далі, непідготовленість до такого розвитку подій і навіть невміння організувати все належним чином, що визнавали навіть творці революції, спровокувало зате якесь настільки відкрите ставлення до майбутнього, що людина очікувала не стільки того, що сама собі могла спрогнозувати в міру своїх уявлень, як справді чогось нового, навіть до певної міри не знаючи чого саме, чи що саме може трапитися. Це вже було схоже навіть на ставлення до життя з певною долею приреченості чи смиренності - що одночасно означало і якусь віру в себе і в свою інтуїцію, і в свою долю, в невідворотність історії чи навіть промислу Божого.

Четвертою цікавою річчю стала реакція на таке можливе погіршення ситуації, яке зазвичай викликає лише дальше наростання депресії і тривоги, і повністю паралізує людину. Тут же методом боротьби з наростанням такої загрози стало тверде рішення не відступати і навіть навпаки - прагнення ставати ще сильнішими у відповідь на будь-який можливий негативний зовнішній вплив, на будь-яку спробу переламати ситуацію. На практиці це проявилося ще в перші дні протистояння саме в тому, що незважаючи ні на що, навіть на спробу терміново оголосити результати виборів, людей з кожним днем ставало чимраз більше. Це стало вирішальним фактором для забезпечення наростання тієї тенденції розвитку, яку ми обрали для себе і яку захищали.

Ну і наостанок

напевно треба сказати і те, про що ми вже частково говорили - що навіть тоді, коли вже наступило покращення ситуації чи з'явилася надія на її позитивний розвиток, не сталося того що так часто проявляється в людини тоді коли в неї після довготривалого поганого періоду в житті покращується ситуація чи відбувається щось приємне - і вона тут же зразу з новими силами починає робити щось вже звичне їй і саме те, що і привело до попереднього погіршення життя і тим самим знову породжує ті ж самі старі проблеми. Таке стається здебільшого тому, що вона починає жити знову тими ж самими старими і вже звичними їй уявленнями, в яких може приховуватися і щось не дуже хороше - а проте це проявилося пізніше, коли нова влада стала поступово набувати рис старої і якщо в тій ситуації не було такого бажання чи таких стереотипних уявлень що, як і за чим має слідувати, чи що і як саме треба робити, то тепер воно все вже стало проявлятися в повній мірі.

ІІІ. Національний український характер в історичному плані та в плані розвитку земної цивілізації. Нація-народ-держава

Але все, досі сказане нами - лише половина відповіді на питання, що не так з нашою цивілізацією, що відбувається зараз і що треба зробити аби уникнути розвитку майбутніх можливих проблем аж до безславного кінця загибелі всієї цивілізації, тому що все це стосувалося лише того що має якесь відношення до віри і до людини. Правда не тільки віри релігійної, але і народних традицій та духовного та інтелектуального розвитку кожної окремої людини, але все-одно це зовсім нічого не каже нам про те, яким буде суспільство в цілому, тому що навіть за таких умов може існувати ціла маса самих ідеальних людей налаштованих на найправильніший розвиток, але повністю розрізнених між собою - так, що кожна з них буде існувати сама по собі, сугубо індивідуально - і це не буде повноцінним суспільством доти, доки вони не стануть соціально-сумісними і доки не будуть об'єднані між собою спільним інтересом.

А для розуміння цього знову треба повернутися трохи назад, до наших роздумів щодо українських традицій і українських вірувань, які мали би стати земним відображенням небесної релігії і які і мали би сформувати той соціально-сумісний суспільний характер, про який ми говоримо. І якщо з усвідомленням того, якою саме має бути українська дівчина і як вона має себе вести чи навіть як вона має жити, проблем дійсно не виникає, то от з чоловічим характером вже не все так просто і фактично навіть треба говорити про два типи такого характеру, які стали настільки могутніми архетипами що ще й досі домінують над народною пам'яттю в образах селян та козаків. І якщо козацтво тепер стало для нас символом відваги, то чим-чим, а ніякою політичною волею, вмінням будувати свою державу чи навіть і своє власне життя воно вже точно ніколи не відзначалося і навіть навпаки - дуже часто ставало просто руйнівним і деструктивним, знищуючи навіть само себе.

Тому в порівнянні з ним навіть прагматичний селянський розум і то був більш довершеним - хоча би тому, що сприяв розвитку і збереженню нації. Пізніше дещо схоже протиріччя проявилося вже між Лівобережною та Правобережною Україною, хай навіть залежною і підневільною, але державницькою хоча би в межах тієї автономії, яку можна було «виторгувати» для себе в Росії. Але в якійсь мірі таке ж протистояння зберігається ще й досі, хоча вже і в дещо іншій формі, як протистояння Центрально-Західної та Південно-Східної Україн. Тільки тепер це вже більше схоже на боротьбу характерів і способів вирішення основних ідей, де схід проте і далі залишається і більш прагматичним але й одночасно - егоїстично-розрізненим між собою, не пов'язаним спільним інтересом чи однією ідеєю. Тому навіть якщо вся велика Україна і має тисячолітню історію, то зате за цей період вона майже не мала своєї державності, хай навіть дуже часто і готова була покласти заради цього голову, а вся південно-східна її частина, яка заселена значно пізніше, в т.ч. вже навіть і в радянські часи і не одними тільки українцями але й представниками різних народів, навпаки - має вміння зберігати своє власне життя і будувати його заново на новому місці, але не знає що саме і як треба робити далі, заради чого розвиватися і жити. Тому в ідеальному випадку таке їхнє поєднання мало би влити «молоду кров» в розвиток всієї України і створити щось зовсім нове, поєднавши прагматизм і відданість ідеї, завершити той процес формування нації, який ще так повністю і не дійшов до свого кінця, або породити щось нове, гідне нової епохи.

Але й це ще не все. Досі мова йшла лише про українців, але особливістю України є те що на її теренах завжди жило багато націй і вона вже навіть схожа і на якесь перехрестя світів, єдиний котлован в якому виварювалися ці народи, хоча при цьому завжди зберігався хай і понівечений, але єдиний український стрижневий народ, який і ставав об'єднуючим для всього суспільства. І те, що здається найбільшим недоліком України - наявність великої кількості неукраїнців, можливо є одночасно і її найбільшою перевагою - саме тим генетичним матеріалом для оновлення всього суспільства, який тільки й може зберігати його здоровим, повноцінним і здатним до оновлення і розвитку. От тільки це завдання повинна в першу чергу вирішувати саме держава і як це зробити напевно приблизно вже зрозуміло. Чи вірніше - зрозуміло як не треба робити - так, як робили це в фашистській Німеччині, знищуючи інші народи і таким чином мало не знищивши і свій власний народ, зовсім зупинивши його еволюційний розвиток. Навіть важко собі уявити, до чого в результаті це могло би привести в далекій перспективі, тому коли ми говоримо про завдання держави, то воно має бути лише одне - сприяючи еволюційному розвитку людини, сприяти і формуванню однієї нації і розвитку багатьох народів.

IХ. Сучасність.

Проблема побудови держави стоїть перед українським народом далеко вже не вперше, а деякі з наших теперішніх проблем напряму перегукуються з тим, що існувало ще в часи Богдана Хмельницького, чи вірніше зразу після його смерті. Ось як про це розказує І. П. Крип'якевич - „Історія України", Львів, видавництво „Світ", 1990 р. Ст. 186:

Смерть Богдана Хмельницького потрясла будову української держави. Відразу виринув цілий ряд важливих політичних проблем, що вимагали негайного вирішення. Чи Україна буде самостійною державою, чи приєднається до котрогось з сусідів? Чи державна територія має обіймати всі українські землі, чи тільки Наддніпрянщину? Чи гетьманство залишиться в роді Хмельницького, чи знову стане виборним? Чи держава буде спиратися тільки на старшину і шляхту, чи матимуть слово також народні маси?

Ну і так далі - при бажанні будь-хто зможе самостійно відшукати ще багато аналогій. Але якщо зараз в нас виникають все ті ж проблеми з побудовою держави, що і колись давно та виникають все ті ж запитання, то напевно доведеться тоді розібратися все-таки, що ж воно таке - держава, як вона утворюється і як саме виникає те, що приводить до її деградації і загибелі чи до спотворення її розвитку.

І. Походження держави

Таких поглядів щодо її генезису існує два. При першому вона розглядається як суспільне утворення, можливо тільки трохи більш складніше ніж первіснообщинне чи навіть і тваринне стадо, владу в якому завдяки своїм здібностям здобуває найактивніший, найрозумніший чи найсильніший чоловік. В той момент ніякого «узаконення» своїх прав він звичайно і не потребує, оскільки стає цілковитим відображенням того стану речей, який виникає внаслідок дії принципу природного відбору - настільки, наскільки ми можемо собі це уявити виходячи з якихось самих примітивних дарвіністських позицій. Але є дві складових такого добору: сам природний добір як наслідок боротьби за виживання і прагнення до розмноження та джерело з якого він черпає для себе матеріал. Таким джерелом стають мутації, відхилення від норми, причому зауважте що в природному середовищі, наприклад в стаді диких тварин, самі тварини одного і того ж виду ніколи такі відхилення не знищують - відбір здійснюють переважно зовнішні чинники - або природне середовище проживання, або інші тварини - здебільшого хижаки. Тому тварини з такими відхиленнями від норми, внаслідок яких вони виявляються менш пристосованими - гинуть, а ті, в розвитку яких проявилося щось краще - виживають і дають нове, вже частково відмінне потомство та можливість розвитку для всього виду. Але в людському середовищі такий лідер, користуючись своїми розумовими здібностями, починає направляти всі свої зусилля якраз на те щоб знищувати всі відхилення від норми. І в першу чергу ті, які він не може зрозуміти і розвиток яких не може передбачити - тільки тому, що серед них є і ті, які можуть призвести і до виникнення чогось такого, що з часом почне становити йому загрозу. Таким чином знищуючи будь-яку можливу конкуренцію, він придушує саме джерело мутацій і по-суті направляє всі свої зусилля на зупинення еволюційного розвитку.

Але це лише половина проблеми, тому що до певного моменту поки він справляється з таким завданням придушування всього нового, боятися особисто йому все-таки зовсім нічого і мова ні про яке виникнення держави і не йде. Проблеми в нього виникають пізніше - тоді, коли він в силу якихось обставин починає втрачати владу чи впевненість в собі, наприклад - в силу старості яка наближується, внаслідок хвороби або й просто того, що змінюється зовнішній світ і він вже не може реагувати на ці зміни своєчасно, достатньо адекватно і сильно. От тоді він вже і сам починає виступати за впровадження такого механізму відносин, який би захищав все те що ще вчора йому самому здавалося слабким, немічним і просто поганим, що він сам всіляко знищував і до чого тепер відносить не тільки того, хто ще тільки розвивається, але й себе самого. В цьому звичайно вже починає проявляється позитивна складова - оскільки починає відновлюватися той механізм природного добору, який досі зовсім придушувався, але зате з'являється і негативна - тому що сама інтенсивність добору знижується і тому що іноді таке «узаконення» приводить в результаті до створення таких нових законів - байдуже чи то юридичних, чи то соціальних, які будуть захищати не тільки того, хто з часом мав би стати джерелом розвитку чогось нового, але й того, хто все-ще залишається при владі і хто цією владою не хоче поступатися навіть незважаючи на те, що давно вже не відповідає реальним вимогам життя. Тому в сучасному політичному житті все це завершується утворенням якогось певного компромісу між цими двома крайнощами - або повним знищенням всіх слабких і беззахисних, як це наприклад було в фашистській Німеччині, або таким суспільством, де при владі залишаються ті хто вже давно реально втратив всі свої найкращі якості і хто давно вже не являється ні найсильнішим ні найрозумнішим представником людського роду, що частково нагадує нам деякі африканські та південноамериканські владні режими і ще більше нагадує те, що заледве не утворилося в Україні останнім часом.

Але й це ще не все, бо така точка зору лише частково відображає розвиток держави, говорячи лише про одну його складову, тому на противагу їй існує й інша теорія - про виникнення держави як наслідку дії певного суспільного договору. Така владна структура виникає тоді, коли певна група людей вибирає серед себе або запрошує зі сторони когось такого, хто зміг би краще за них вирішувати їхні спільні проблеми. В основному це стосується двох завдань - або того, щоб розв'язувати внутрішні конфлікти і запобігати їхньому виникненню, особливо тоді коли існування та розвиток таких конфліктів може призвести до загибелі всього суспільства, або того, щоб організовувати людей для захисту від якогось спільного ворога. Тобто це стосується того, що тепер називають внутрішньою та зовнішньою політикою. В цьому випадку люди мовби делегують такому владному утворенню якусь частину своїх прав, «довіряють» йому. Тоді цей керівник має бути вже не настільки сильним чи активним, як бути мудрим і вся його влада ґрунтується вже не стільки на застосуванні сили, як саме на довір'ї інших людей. Та й власне кажучи і наслідком Майдану стало те ж саме - таке ж делегування своїх прав одній людині - нею став тоді ще майбутній, а тепер вже діючий президент України. Цей механізм створення влади за сучасних умов видається цілком нормальним, яким він і мав би бути при теперішньому рівні розвитку, але і тут рано чи пізно виникає загроза його спотворення - тоді коли цей володар починає зловживати наданою йому владою або:

а) використовуючи довір'я людей не для розвитку всього суспільства і для захисту його інтересів, а для відстоювання своїх власних інтересів і збереження займаного становища - тоді він починає обманювати людей, переконуючи їх, що він якнайкраще справляється зі своїми обов'язками, або навіть якщо вони і розуміють що це не так - то переконуючи їх в тому, що або вони все-одно ніяк не обійдуться без нього, або що його все-одно зовсім нема ким замінити;

б) використовуючи надану йому владу і силу не для захисту від зовнішнього ворога чи для вирішення внутрішніх конфліктів, а для приниження людей і усунення навіть самої загрози виникнення будь-якої можливості свого усунення.

Так от - цікаво що і такий підхід теж виявляється дуже знайомим для нас - чи то в світлі наших недавніх спогадів про епоху Кучми чи то може вже й тепер...

Проте якщо враховувати те що в людині одночасно проявляється, умовно кажучи, і «божественна» і «тваринна» складова - то обидва таких підходи до розвитку держави мали би бути об'єднаними у вигляді якогось взаємопроникного процесу. Тим більше, що все це виявляється надто близьким для України не тільки в світлі останніх подій, але й враховуючи її історичний досвід, коли на початку становлення Київської Русі вони вже були поєднані - тоді існували розвинуті і розрізнені сильні племінні мікро-держави і дійсно були запрошені чужинці-варяги для об'єднання їх в єдину сильну державу. Та й сама назва одного з наступних князів - «Мудрий» - теж напевно до певної міри відображає саме такий підхід. Але все-це, разом взяте, чомусь все-ще так і не каже нам, як всі ці проблеми мають бути вирішені нами зараз - коли ми все-ще ніяк не можемо визначитися зі своїми шляхами побудови держави. Зате тепер ми вже цілком достовірно можемо встановити інше - те, що і в першому і в другому випадку цей елемент спотворення позитивного розвитку державного утворення завжди зміщується в один і той же бік - в бік узаконення права того, хто вже й так знаходиться при владі, на те щоб і надалі самому вирішувати хто має цією владою розпоряджатися, замість того щоб це здійснював якийсь зовнішній чинник: чи то природній добір і зовнішнє середовище - в першому випадку, чи то зібрання людей - в другому. І ось саме таке спотворення розвитку державного механізму і приводить або до виникнення загрози його повної деградації і занепаду, або до знищення: чи то внаслідок внутрішніх конфліктів - революцій та бунтів, чи то внаслідок зовнішніх чинників - як втрати незалежності і завоювання іншими державами.

ІІ. Події 2005-го.

Звичайно тут, як і в ситуації про яку ми вже неодноразово говорили, проявився той же механізм, який завжди стає першим наслідком всіх революцій - погіршення ситуації і поступове набуття новою владою рис старої. Проте були й деякі відмінності - в тому, що нова влада виявилася неоднорідною і між собою і в ставленні до влади старої, тому не оцінюючи нікого конкретно відмітимо тільки, що поки існував союз Ющенко-Тимошенко - доти такої загрози не існувало, хай навіть і могли існувати інші проблеми. Але повністю відкидати можливість повторення такого переродження напевно теж не варто, тим більше що першим тривожним симптомом для нас стали ті події 2005-го року, які для багатьох стали символом зради. Можливо і це не мало би такого великого значення, якби не те відчуття зневіри і депресивності, яке знову повернулося в результаті цього і якого, здавалось, остаточно позбулися на Майдані.

І ось цікаво, що і в цьому є щось надзвичайно важливе для нас і для нашого дослідження розвитку держави і подій української революції - мова йде про порушення того природного механізму перерозподілу наслідків вчинків, про який ми згадували як про один з механізмів впливу Зла, бо не повинен той хто відчуває що його і так зрадили, відчувати за це свою же вину, про кого конкретно не йшлося би. І пов'язано це якраз з тим зв'язаним типом мислення, про який ми теж вже не раз говорили - коли людина робить щось одне, а думає при цьому щось зовсім інше. І коли це «інше» не відбувається - те, що вона собі спланувала чи уявила, вона і відчуває себе обманутою чи зрадженою. А коли між собою стикаються вже два суб'єкти з таким взаємопов'язаним способом мислення, то вони вже вдвох відчувають себе обманутими і ображеними. А проте такого не буває і в світі психічної реальності рівновага відновлюється ЗАВЖДИ - і тим більше, якщо ми вже заговорили про думки і уявлення як про щось близьке до нашого розуміння фізичної енергії.

А значить в цьому випадку від такого протистояння повинен конче вигравати хтось третій і енергія має перерозподілятися на його користь. Не заглиблюючись детально в сам механізм такого перерозподілу, достатньо складний щоб його можна було так легко пояснити, скажемо тільки що в нашому конкретному випадку цей «хтось третій» проглядається достатньо чітко - той донецький клан, який здавалось був зовсім дезорієнтований і розбитий після поразки на минулих президентських виборах. Хоча правда, справедливості заради, треба відмітити що такий перерозподіл - це і не його вина і не його заслуга, просто таким виявився загальний розвиток подій.

А проте одну частину такого перерозподілу енергії ми все-таки покажемо - те відчуття що тебе зрадили, чи зрадили твої мрії і надії, викликає лише одну реакцію - бажання в майбутньому уникати повторення такої ж ситуації - тобто знову ж взагалі не цікавитися політи ою. І хто вже конкретно, яка саме політична сила від цього вигр є, напевно теж вже не має значення - тому що виграють всі, хто має хоч якесь відношення до влади - в повній відповідності до того що ми говорили стосовно розвитку держави - для збереження займаного становища і для відстоювання права того, хто вже й так знаходиться при владі на те, щоб і надалі самому вирішувати хто цією владою має розпоряджатися, і в цьому плані вже навіть нова команда помаранчевих переможців і то отримує якийсь свій зиск. Але тут проявилося і ще щось цікавіше - це відчуття зради і зневіри стосується в основному лише тих людей які понадіялися на ті зміни, які їм принесе революція, але самі в Києві при цьому не були - тому що саме там, в Києві і проявився основний, останній урок Майдану - відчуття того, що щось треба зробити самому і що самому треба вирішувати свої справи і влаштовувати свою долю, замість того щоб на когось надіятися. Тому в якійсь мірі це і говорить про те, якою має бути держава - байдуже чи на її чолі буде стояти одна людина, чи ціла система, але це має бути щос таке, чому не страшно було би делегувати право на те щоб розпоряджатися собою і своєю власною долею в тих питаннях, в яких ти нездатний зробити це самостійно. І щось таке, що не присвоювало би собі права одноосібно розпоряджатися наданою йому владою незважаючи ні на які зовнішні чинники і в тім числі - і на вимоги того суспільства, яке його до цієї влади привело.

Звичайно тоді в ідеальному варіанті суспільство мало би мати можливість контролювати владу якимось наступним чином:

а) відкликаючи в будь-який момент того її представника, який його не влаштовує, чи який не справляється зі своїми завданнями;

б) замінюючи представників влади новими кращими кандидатурами;

в) найцікавіше - оплачуючи діяльність влади, а не так як це відбувається зараз, коли вона сама собі встановлює оплату з чужих по-суті грошей. І навіть більше того - коли розпоряджаю-чись ними на свій розсуд, вона фактично просто паразитує за рахунок суспільства.

І ось це все, разом взяте, і мало би стати завданням України по створенню нового типу держави, радикально відмінного від всього що існувало досі. Тим більше, що якийсь досвід в України в цій сфері є - як періоду козацтва, так і того етапу розвитку Радянського Союзу, коли вона була символом його національно-демократичної частини, по-суті навіть часто - антиподом Росії, перегукуючись з тією системою управління яка характерна для Середньої Азії, де правителя колись призначала і контролювала Рада Старійшин. Правда така середньоазіатська система управління рано чи пізно скочується до самого примітивного феодалізму, навіть набагато гіршого від того, що нам може запропонувати демократія. І що ми, до речі, теж вже бачимо на прикладі своєї держави, коли саме така схожість привела і до схожого результату - виникнення хабарництва, корупції і такої системи управління, при якій все вирішують друзі чи родичі. Чому ж так виходить, якщо ми говоримо що в цьому може бути щось позитивне, чи може ми помиляємося?

Ні, не помиляємося, такий позитив дійсно є - в тому, що при такій системі існує хоча би та Рада Старійшин, яка контролює того запрошеного чи вибраного правителя, який і мав би правити згідно з таким суспільним договором. Проблема полягає в іншому - навіть не в тому, що ніхто не контролює цю саму раду Старійшин, як в тому що тут втрачається той механізм еволюційного добору, про який ми говорили застосовно до першого типу виникнення держави - коли немає зовсім ніякої конкуренції і зовсім ніякого природного добору, спрямованого на оновлення кадрів та на добір найкращих - найсильніших та найрозумніших, чи в даному випадку - наймудріших. Тому поки що не будемо говорити про те, наскільки ефективним виявляється такий середньоазіатський тип управління, основним для нас є цей демократично-суспільний механізм влади сам по-собі, хоч і зрозуміло що багато що тут ще треба буде змінювати, щоб повернути назад ту втрачену еволюційну складову, яка направлена на загальний розвиток. І якщо нам вдасться створити таку державу, виділити те погане що спотворює її розвиток і створити новий механізм оновлення державного управління, який буде ефективно працювати і ефективно виконувати своє призначення - то напевно це буде тим останнім етапом, до якого ми і мали би прагнути і тим, що дійсно може стати новим досвідом для всього людства. Хоча напевно і це ще далеко не все. Але щоб зрозуміти це, давайте спробуємо хоча би спрогнозувати - яка вона, держава майбутнього?

ІІІ. Країна мрій (українська утопія).

Отож знову, вже вкотре, нам доведеться спробувати розібратися, що воно є таке - держава? Якщо поки що відволіктися від всього того, що ми вже говорили про її походження і про спотворення її розвитку, то дуже часто її визначають просто як якусь систему управління. Ну що ж, спробуємо і ми поглянути на неї з цієї точки зору - дійсно, а чому б і ні? - здається таке формулювання теж достатньо добре відображає існуючий стан речей. Але будь-яка система ефективно працює лише тоді коли має зворотній зв'язок, який би вказував наскільки ефективною є її діяльність і дозволяв би коригувати цю діяльність в ту чи іншу сторону. Дуже часто кажуть, що таким зворотнім зв'язком є виборча система, іноді - що журналістика. А проте це - не зовсім так, чи вірніше - зовсім не так. Зворотній зв'язок для того щоб знати що в неї в країні твориться і чим живуть її громадяни, влада може забезпечувати собі і через посередництво своїх же чиновників, або навіть поліції чи секретних служб - наприклад так, як це було в сталінській Росії чи в гітлерівській Німеччині, де не було ні виборів, ні незалежної журналістики і де держава проте була достатньо ефективною і сильною.

Але і одна і інша держава в результаті загинула. Одна - раніше, друга - дещо пізніше. Одна в результаті зовнішніх факторів, інша - внутрішніх. Чому? Може одного такого зворотнього зв'язку недостатньо? Так, це дійсно так - тому що те, про що ми сказали, відображає лише ставлення держави до свого народу і ефективності управління ним і тому може пояснити лише загибель однієї з названих держав - СРСР, і то не в повній мірі. Друга ж половина того, від чого залежить життя держави, стосується як зовнішньої політики - вміння ефективно співпрацювати з іншими державами, що залежить в першу чергу від дипломатів та розвідки, та вміння розвиватися так щоб це відповідало загальному розвитку світу - так щоб в результаті і не опинитися на узбіччі історії і не бути знищеними внаслідок війни. А це вже залежить не тільки від держави і її зовнішньополітичних відомств, але і від тих, хто визначає її стратегічний курс розвитку - не тільки від влади, але й від вчених та філософів, від еліти нації.

Тому щоб уникнути загрози такого знищення або в результаті внутрішніх конфліктів - революцій і бунтів, або зовнішніх - руйнації та поневолення, напевно треба було би поставити собі саме таку ціль - створити таку державу, яка би достатньо добре відносилася до власного народу, розвиток якої відповідав би позитивним тенденціям на міжнародній арені і яка була би забезпечена достатньо ефективною системою зворотного зв'язку і в одній і в іншій сфері так, щоб вчасно реагувати на можливі зміни ситуації і залишатися стабільною і сильною. Дійсно - а що в тому поганого і чи не буде це вже само по-собі тією ідеальною державою, яку ми шукаємо? Але от який парадокс - як би не назвати таку державу: чи то монархія, чи то аристократія, чи то навіть демократія - але в кінцевому результаті це буде одне і те ж - відображення того уявлення, що саме влада має керувати народом - і не інакше, якщо звичайно не рахувати того мінімального впливу народу на владу, який існує при демократії.

Для полегшення ж розуміння подальшого викладу назвемо умовно все, сказане досі, «державою І-го типу». Тоді її протилежністю мала би стати така держава, в якій народ керує владою. Не будемо розглядати крайні прояви цього у вигляді анархії чи махновщини, давайте просто спробуємо зрозуміти наскільки це можливо. Отож вплив народ на владу може бути або в результаті виборів, або ..... ? Зворотнім зв'язком ефективності такого впливу як і в першому випадку є дві речі - реальне відчуття покращення (чи погіршення) свого життя, тобто те наскільки кожен громадянин може порівняти те, як він жив ще вчора, з тим, як живе сьогодні, та відчуття захищеності від можливої зовнішньої загрози, відчуття власної безпеки. Але оскільки народ - явище саме по собі далеко неоднорідне і складене з різних верств населення, то повністю для об'єктивної оцінки такої ситуації йому необхідна різностороння інформація, яка задовольняла би кожного і яка і буде виконувати для нього роль такого зворотного зв'язку. Джерел такої інформації є два.

Одне - це звичайні новини, які дають можливість кожному громадянину порівняти своє власне життя з життям інших, друге - це експертні оцінки, готові виважені рішення інших людей - тих, які заслуговують на довіру і напевно саме тих, хто мав би стати елітою нації. Але і в одному і в другому випадку це все-одно напряму чи опосередковано буде зводитися до «четвертої влади» - журналістики. Ось це і є її справжнє призначення, кінцевим результатом якого може бути лише одне - вплив на результати виборів, як єдиного поки-що реального механізму впливу на владу. Тому напевно тут можна говорити лише про перші зародки системи управління, і не більше того - і може саме тому ця демократія багатьох і не влаштовує. І справа вже навіть не в неефективності самої системи виборів, хоча така загроза дійсно існує - коли вибори приводять не до реального оновлення кадрів, а лише до зміни діючих еліт.

Звичайно уникнути небезпеки такого застою можна, створивши умови для виховання нових кадрів і заміни старих. Можна навіть спробувати приблизно сформулювати такі умови - в основному вони мали би сприяти розвитку і просуванню:

а) молодих, сильних та розумних;
б) порядних, чесних і пр нципових;
в) налаштованих на співпрацю, з розвинутим соціально-адаптованим типом характеру.

Але навіть це не змінює суті - якщо не буде ефективного механізму управління владою, то вся ця система так і залишиться системою І-го типу, при якій завжди вважається що влада - це щось сильніше і розумніше за народ і вже тому за визначенням вона і повинна ним керувати як нерозумною і неосвіченою масою, нездатною самостійно нічого вирішити.

В той же час ми вже говорили про те що Україна має все-таки якийсь свій унікальний досвід в цьому, посилаючись на досвід періоду козаччини, коли слово і справді мали широкі народні маси і того періоду побудови Радянського Союзу, коли вона уособлювала в собі його національно-демократичну частину, виступаючи навіть до певної міри антиподом Росії і перегукуючись тепер для нас з системою управління, характерною для Середньої Азії. Так от який парадокс в цьому - яким би не був цей метод керівництва, навіть в його найгіршому, феодальному прояві, в ньому все-таки немає того дуалістичного протистояння, що в І-му випадку. Система побудована навіть на корупції, хабарництві і дружніх чи родинних зв'язках парадоксальним чином видається навіть більш справедливою за демократію просто тому, що тут цей реальний вплив на владу є - хай навіть і через хабар, тому що при ній «купити» ти можеш будь-кого і тому що тут нема ніяких обмежень ні для кого - бо у всіх є друзі і родичі, а отже і підхід мо на знайти до будь-кого.

Ну що ж - може й так, тоді це напевно пояснює живучість корупції в нашому суспільстві. І основне тут напевно в відновленні цього принципу регулювання, якого нам так не вистачало - найманий чиновник повинен служити народу за гроші - на то він і найманий і має виконувати те, що якийсь представник народу від нього і хоче. Не будемо зараз говорити про всі можливі негативні наслідки такого явища як корупція, подумаємо лише над тим, чи можна якось уникаючи її, зберегти чи відновити такий реальний вплив на владу і забезпечити його якимось інши чином, ніж підкуп чиновн ків. Але давайте спочатку глянемо ще раз, як ці ж завдання вирішує система західної демократії? тже там реальний вплив полягає в тому, щоб:

1) не вибрати того, хто неефективно працював чи погано себе зарекомендував;

2) проводити мітинги і громадські акції, підключати журналістів, закликати політиків до слідування релігійній вірі та моралі - але все-це, разом взяте, весь цей другий пункт, має таке ж призначення як і перший - щоб не вибрати того, кого не хочеш.

А коли все-таки і вибирати нема з кого - наприклад тоді коли така керівна еліта не оновлюється або коли поле її існування обмежене (наприклад як в США, де є всього дві реальних політичних партії з не такими вже й великими відмінностями між собою), то і вплив зводиться практично до нуля. Чи вірніше, єдиним реальним впливом стає страх революцій і бунтів - і то напевно тільки тому, що надто ще свіжі спогади про події які в свій час привели до утворення СРСР та до всіх посткомуністичних реалій. А причина цього конфлікту полягає в тому, що сказано в п.1, бо якщо відсторонення від влади сприймається як покарання, то сама влада відповідно зразу ж стає нагородою. А якщо згадати ще й те, що ми вже говорили стосовно походження держави як наслідку укладення певного суспільного договору, то все стає ще дивнішим - якийсь дивний той договір виходить, коли народ запрошує собі правителя, фактично навіть найманого працівника - і не платить йому при цьому ні копійки.

І навіть більше того - дозволяє йому користуватися своїми же власними грошима. Що це, як не прямий шлях до зловживань? Цікаво, чи зробив би таке хоч хтось з нас в реальному житті, наймаючи собі управителя для вирішення своїх справ, не призначивши йому зарплату, але натомість давши йому можливість розпоряджатися своїми власними грошима? Напевно що ні! Тоді чому ми, будучи такими розумними в повсякденному житті, проявляємо таку нерозважність в набагато важливішій справі побудови держави? Тому єдиний висновок, який тут напрошується, виглядає таким чином що фінансові справи повинні бути усуненими з рук виконавчої влади і що оплата праці їй має встановлюватися не нею самою, а представниками «роботодавця» - народу, бажано навіть в залежності від результатів праці. Звичайно таке твердження на перший погляд теж здається достатньо спірним і навіть дивним та незрозумілим, хоч і реалізувати його на практиці напевно не так вже й складно, вивівши податкову та митну інспекції та міністерство фінансів з підпорядкування Кабінету Міністрів в окремий незалежний державний орган. В усякому разі здається цілком логічним те, що не має бути зосередженою влада фінансова там, де вже є влада силова. Зауваження викликає лише те, що такого нібито ніхто раніше ніколи не робив.

А проте - чи не саме так побудована система державного управління США, де ФРС (федеральна резервна система) не підпорядковується урядові? Чи може все-таки це теж має якесь своє значення для процвітання тієї держави? І чи не саме це в якійсь мірі пояснює і процвітання Японії та країн Західної Європи, де існує найпотужніша банківська система, в якій серед іншого циркулюють гроші і рядових громадян, замінюючи хоч таким чином той механізм, про який ми говоримо? Хоча для ефективної діяльності такої системи мав би бути доданий ще один пункт - раз ми вже забираємо з рук керівників виконавчої влади фінансові важелі - то значить взамін маємо дати їм якийсь інший інтерес в їхній діяльності - саме той, про який ми вже казали - оплату їхньої праці і очевидно достатньо велику і таку, яка напряму була би пов'язана з результатом такої діяльності. Або наприклад у вигляді якогось проценту від зростання ВВП країни, або - в залежності від ефективності управління державними підприємствами, або від середньої зарплати в державі, або ще якимось іншим чином. Можливо навіть, як варіант - за результатом якогось опитування «роботодавця»-народу - тоді напевно мало би проводитися щось на зразок проміжних виборів - тестувань, або так щоб тоді, коли проводяться нові вибори, окремим пунктом стояла і оцінка діяльності влади старої. Ну і для цього звичайно тоді має бути добре розвинутим той фактор, про який ми вже говорили - дійсно незалежна журналістика та вільний доступ до будь-якої інформації. Хоча звичайно як краще це зробити і чи можливо це зробити взагалі - незрозуміло...

Але й це ще не все - такі спроби створити систему впливу народу на владу, чи вірніше спроби зрівноважити дві взаємопов'язаних системи, очікують ще дві небезпеки:

Перша існує в тому що та середньоазіатська система управління, яка містить в собі щось настільки позитивне як Раду Старійшин, призначену вибирати і контролювати правителя, як ми вже про це говорили, все-таки скочується до самого примітивного феодалізму. Основна причина цього напевно лежить прямо на поверхні - тому що членами цієї Ради стають тільки за віком - що може й непогано само по собі, але що означає й те, що далеко не завжди це стається за реальні заслуги і що в цьому немає такого механізму відбору і оновлення її членів, який існує в природі в процесі еволюції і який хай навіть і не завжди може й вдало, але все-таки відбирає найсильніших та найрозумніших. Цілком очевидно що аналогом такої Ради в реальному житті України виступає Верховна Рада, яка і мала би виконувати функції того представницького органу, якому народ делегує свої права на управління державою, яка вже навіть і назву має схожу, а тепер вже навіть з кожним роком і своїм віковим складом все більше до неї наближується. Тому першим завданням тут мало би бути завдання створення ефективного механізму оновлення кадрів і притому такого, який би сприяв відбору саме кращих і розумніших, з розвинутим соціально-адаптованим характером, як ми це вже казали.

Друга небезпека полягає в тому, що коли джерелом влади дійсно стає народ, то або він може виявитися неготовим до цього в силу свого розвитку чи нерозуміння того які завдання перед ним стоять, або може з'явитися якась інша сила, яка захоче ним маніпулювати і захоче його використати, про що ми вже неодноразово згадували як про методи впливу і на людину і навіть на цілі народи. Тому тут має бути відновленим той механізм, при якому людина розумна і та, яка дійсно знає що треба зробити в якійсь ситуації, буде мати більший вплив на думки людей ніж будь-які негативні сторонні фактори. Тобто мова одночасно має йти не тільки про створення того, що на Заході отримало назву громадянського суспільства і виховання тих, хто стає елітою нації, але й про розвиток в кожній конкретній людині того, про що ми вже говорили як про вміння мислити самостійно і робити саме те, що вмієш і знаєш як. А останнє ми вже й справді бачили на Майдані в його самоорганізації і в його підході до вирішення основних життєвих задач і якраз саме тоді, коли загроза такого можливого стороннього впливу на думки і наміри людей і справді існувала ...

А ось чи вдасться використати той позитивний досвід і створити те, що ми вже тут дослідили і до чого прагнемо - я не знаю і напевно відповідь на це питання знає тільки Бог ... чи час ... що напевно одне і те ж .....

Х. Післямова. Майбутнє цивілізації.

Відносно цього, як завжди, сказати щось напевно достатньо важко - на те воно і майбутнє, але варіантів його розвитку існує всього два - негативний та позитивний. Стосовно негативного правда тепер вже все в основному зрозуміло - ті тенденції, про які ми говорили, звичайно в якійсь мірі будуть продовжуватися і далі, хоча можливо дещо і затухаючи при цьому. Їх існує всього три:

а) дальший розвиток людиноненависництва (нацизм+сталінізм);

б) дальший розвиток важкого депресивного стану суспільства - так як це було до 1890 року;

в) дальший розвиток егоїзму та обману в світовій політиці - відповідно до бажання отримати щось за рахунок інших шляхом шантажу чи обману, хай навіть і прикриваючись при цьому найкращими добрими намірами.

А ось стосовно позитивного розвитку сказати вже важче, хоч і загальна тенденція проглядається теж достатньо чітко - звичайно має йти такий розвиток людини, який буде сприяти незалежності мислення та вмінню приймати самостійні вчинки. Безперечно, що це буде сприяти реалізації таких творчих здібностей кожної людини, які би дійсно давали можливість:

а) створювати щось нове, своє власне і неповторне;

б) робити щось без побоювань використовуючи при цьому весь попередній досвід як і свого власного життя, так і своїх предків чи всієї нашої цивілізації;

в) мати можливість в будь-якому випадку без застережень звертатися за допомогою до інших людей, не остерігаючись того що вони захочуть при цьому якось тебе використати, обманути чи нав'язати тобі якісь свої власні проблеми - зі свого минулого чи сучасного.

А таке в результаті повинно привести до відновлення нормальної суспільної ієрархії - такої, при якій кожна людина справді буде знаходити своє місце в житті так, щоб в кожній конкретній ситуації щось вирішував саме той, хто справді знає що і як треба робити, вміє це і не боїться взяти на себе за це відповідальність.

Проблема ж полягає тільки в тому, що такий ідеальний варіант розвитку людства стикається з тим, про що ми досі говорили як про «Зло», яке безумовно повинно бути виділеним в якусь окрему структуру, яку можна було би проконтролювати і зрозуміти і яка би не заважала нашому повноцінному розвитку. Тому в кінцевому результаті все залежатимете від того, наскільки розвиток держави та суспільства буде сприяти чи заважати цьому. А це вже в першу чергу залежить від виконання наступних завдань:

1) створення такої відкрито-релігійної ідеології розвитку, яка знімала би протиріччя між основними релігійними системами та між релігійним та атеїстичним сприйняттям світу;

2) створення такого механізму вирішення національних проблем всередині держав, який би відновлював той тип відносин які тільки починали зароджуватися в СРСР в тому, про що ми тепер говоримо як про його національно-демократичну складову;

3) створення принципово нового типу системи державного управління за прикладом демократичного козацтва або ради старійшин, але такого, який би враховував еволюційну складову розвитку з нормальним механізмом оновлення керівних кадрів та з механізмом впливу на владу чи навіть керування нею;

4) відновлення такого співробітництва і конкуренції в міжнародній сфері, які в першу чергу ставили би своєю ціллю розвиток сильніших і прогресивніших держав, а не приниження і експлуатацію слабших аж до їхнього повного знищення.

А ось що з цього списку зможе виконати Україна - це все-ще невідомо, хоча всі необхідні передумови в неї для цього справді є, тому відповідь на це запитання напевно дійсно зможе дати тільки час ... або ми з вами. І якщо говорити тепер про те унікальне призначення нашої країни в світі, про яке ми говорили ще на самому початку дослідження, то вже очевидно що воно має полягає саме в тому - щоб зняти ті протиріччя між західною і посткомуністичною системою цінностей, які існують ще й досі і створити щось якісно нове - так, щоб вирішити хоча би деякі з тих завдань, які стоять перед людством зараз. Зрозумілим також є і те, що структура мислення людей в основному зміниться вже в найближчі 30-40 років в сторону більшої відкритості та усвідомлення взаємозв'язку між речами, які тепер ще здаються абсолютно розрізненими та аж ніяк не пов'язаними між собою і це теж буде мати свій вплив на загальний розвиток світу. Коли ж саме і як саме це станеться - все-ще невідомо, можливо до цього часу наша планета переживе ще й не один катаклізм ... але основне вже позаду - і те, що відбувається зараз схоже вже не стільки на кінець світу, як на його повільне, хоч і важке одужання ...

Література:

Концепції Ідеальної країни (http://www.kraina.org.ua) :

1. Концепція українського третього шляху - автори Olex, Igorlll
http://www.kraina.org.ua/ua/module/national-idea/c...
2. Концепція український інь-янь - автор Dreamer http://www.kraina.org.ua/ua/module/national-idea/c...
3. Концепція «Украина спасется красотой?» - автор і1оv
http://www.kraina.org.ua/ua/module/national-idea/c...

Статті та книги:

4. Про право розумних та сильних на владу. Два погляди на розвиток держави
Ігор Лубківський http://www.day.ua/158116/
5. Про «три України», історичну пам'ять та «молоду кров» Ігор Лубківський http://www.day.ua/158634/
6. Ви готові розплачуватися за чужий бізнес? Ігор Лубківський
http://www.day.ua/159764/
7. Зраджена революція або стратегічний розвиток України. Ігор Лубківський http://www.vesna.org.ua/txt/pub/revolution.doc
8. Підсумок обговорень концепції «третій шлях України». Узагальнюючий нарис. Олександр Чистяков, Ігор Лубківський. http://sasaaa2004.narod.ru/Pidsymok.htm
9. І.П. Крип'якевич, „Історія України", Львів, видавництво „Світ", 1990 р., 519 ст.
http://vesna.org.ua/txt/krypyakevych/istukr/index....
10. Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту

З М І С Т:

Вступ
І. Методи аналізу та вирішення проблеми
ІІ. Створення та функціонування людини
ІІІ. Походження земної цивілізації

ІV.Зло в розвитку нашої цивілізації як сила, яка протистояла діяльності І.Х. 4
1. Основа Зла
2. Вплив Зла
3. Захист від Зла
V. Історичний розвиток земної цивілізації
1. Жовтнева революція 1917-го року
2 Складові радянського комунізму
3 Друга світова війна та післявоєнний
розвиток світу
4. Уроки 60-х
5. Загибель комунізму

VІ. Майбутня ідеологія України через переосмислення
радянського досвіду

1.Україна як частина демократичного
комунізму
2. Нова економічна політика: комунізм чи
капіталізм?
3. Ідеологія нової епохи
VІІ. Віра небесна та віра земна
VІІІ. Події, які відбуваються зараз - звільнення від Зла
1. Історія магії та християнства
2. Методи впливу на людину. Уроки Майдану
3. Національний український характер в історичному плані та в плані розвитку земної цивілізації. Нація-
народ-держава
ІХ. Сучасність
1. Походження держави
2. Події 2005-го
3. Країна мрій (українська утопія)
Х. Післямова. Майбутнє цивілізації
Література