Ігор Лубківський

Нова ідеологія.doc

10 Nov 09 08:39:37 GMT

Нарешті дописана книга по ідеології солідаризму. Три роки життя пішло на неї. Була колись така тема на форумі сайту Тимошенко - "Ідеологія в подарунок" - так ось, це вона. Правда тепер вже немає цього форуму, а самій Тимошенко цей подарунок і близько не виявився потрібним. Може й на краще?

Про демократію і авторитаризм

17 Sep 09 10:10:32 GMT

Так, тут відбулося змішання понять. Сучасна демокркатія виникла тоді, коли в Європі проходили революції проти монархічних влад. От вона і змішалася зі словом "ліберті" свобода, тому її тепер так часто і протиставляють авторитаризму. Але це не так.

Антиподом лібералізму є не авторитаризм, а тоталітаризм. І до речі він може існувати ы і при демократії - наприклад сталінська демократія (абсолютна влада більшості) була типовим прикладом тоталітарної демократії, так як ущемляла права і свободи окремого громадянина в угоду владі більшості.

Протиставленням демократії (владі всього народу) має бути влада або одінєї людини (монархія або диктатура), або влада меншості - аристократія

А ось авторитаризм по суті може бути при любому устрої

Справжній авторитаризм (той, що від слова "авторитет", а не той, який плутають з диктатурою) може існувати при будь-якому державному устрої - як при монархії, так і при демократії чи аристократії.

Різниця між ними дуже проста. При авторитаризмі механізми заміщення лідера існують, але цього не роблять саме в силу поваги до нього і визнання його особистісних якостей саме як лідера - його авторитету. При диктатурі навпаки - лідер всього боїться і знищує будь-яку можливість свого зміщення

Юлія Тимошенко: Демократія чи авторитаризм?

16 Dec 08 08:19:12 GMT

Автори статті свідомо вибрали саме таку назву, уявляючи собі яку радість і захоплення викличе вона в опонентів Юлії Володимирівни, мовляв – „А ми ж казали! Ми говорили, що вона – це такий собі маленький диктатор, лідер невеличкої групки фанатично налаштованих людей –новітнього „Білого братства”!” Свідомо – тому що саме такої реакції і очікують. А тому провокуючи таким чином противників БЮТу вони якраз навпаки – хочуть показати як мало насправді смислять наші політики та їхні політтехнологи в тих речах, які повсякчас намагаються в своїх корисних інтересах нав’язати нам з вами – навіть не задумуючись над тим, що в результаті навпаки – тільки погіршують своє ж власне, не кажучи вже про наше з вами, життя. А проте – це в повній мірі стосується і самого БЮТу... Як то кажуть, не ображаючи нікого конкретно: „яке їхало – таке й здибало”!

Передня частина.

Літом 2005-го року країна жила постпомаранчевими подіями і здебільшого цікавилася не стільки політикою, як якимсь фантасмагоричним і тепер вже здається зовсім нереальним шоу – штурмом бронетехнікою офісу Рината Ахметова, багатосерійним мильним серіалом з переслідування „ворогів народу” (упс... помаранчевої революції), слідкувала за долею безвинно ув’язненого „героя” південно-східних – Вадима Колеснікова та захоплюючим трилером з розгону ДАІ. А проте, як казав геніальний Ломоносов – „ніщо з нічого не виникає і ніщо нікуди безслідно не щезає!” – а тому для людини думаючої вже тоді було зрозуміло, що щось йде не так, як слід. А фактично навіть – можливо ще й набагато раніше, можливо ще після бездарно відданої Віктором Ющенком перемоги парламентських виборів 2002-го року.

От тільки знову, вже вкотре, в 2004 році вибору в нас, здається, ніякого і не було. Що Симоненко/Кучма в 2000-му році, що Ющенко/Янукович в 2004 – «обоє рябоє». А тому як і в 2004-му, так і в 2005-му треба було думати, що робити далі – і оскільки усі зміни в державі здійснюють інтелектуали і романтики – то як і в умовах кучмівського тотального контролю за ЗМІ, так і в умовах наступного хаосу пост-помаранчевих подій існувало лише одне-єдине місце, яке могло зібрати їх докупи – дітище нового тисячоліття – Інтернет. Місце – легке і доступне для всіх бажаючих, і для всіх небайдужих до долі власної країни – треба було тільки знати адресу, за якою йти. І ось саме щодо останнього якраз все було цілком зрозуміло: адреса могла бути тільки одна – форум Персонального сайту Юлії Тимошенко – революціонера і романтика, основного двигуна помаранчевої революції, і людини тоді ще небайдужої до Інтернету – як до єдиного раніш доступного їй засобу комунікації – тому саме тут поступово і зібралися ті люди, деякі з яких представлені тепер тут перед вами у вигляді авторів цієї статті...

Не претендуючи на абсолютну істину в останній інстанції, висловимо лише те, що вдалося зрозуміти і осмислити за цей час щодо розвитку нашої держави і подій, що відбуваються. Звичайно це лише один погляд на проблему, який зовсім не претендує на абсолютну істину – але й це вже немало…І до того ж навіть поза претензіями на абсолютну чи неабсолютну істину цей погляд цікавий хоча би як погляд людей, що в значній мірі були "всередині" подій становлення, розвитку та занепаду постпомаранчевої "інтернетної мрії", яка полягала у вірі в можливість "зняття" суто фізичних обмежень для спілкування широкої суспільної спільноти як і поміж собою, так і з політикумом, його найкращими і найгіршими представниками...

1. Необхідна передмова.

В минулі часи політика зводилася переважно лише до боротьби за владний трон і за виняткове право на те, щоб гнобити свій власний, чи завойований народ. Пізніше в цей процес внесла свої корективи промислова революція – так як фінансовий світ, значно зміцнівши за її рахунок, став диктувати вже свої правила і умови політичної боротьби, втручаючись в віковічне протистояння державної влади та народу, та намагаючись всіляко переманити останній на свій бік. І так народ, що раніше був повністю залежним лише від свого володаря, тепер включили в політичні ігрища «сильних світу цього», зробивши залежним тепер вже не тільки від безпосередніх умов життя, але й від новітнього монстра політтехнологій.

Однак постіндустріальний інформаційний період розвитку світу знову вніс свої корективи і в цей процес, з одного боку породивши нові, ще більш досконалі, ніж раніше, політтехнології, а з іншого – створивши принципово інші можливості взаємовпливів суспільства і політикуму, даючи набагато простішу систему циркуляції та обміну інформаційних та мисленевих полів всередині суспільного організму, ніж було дотепер – так що тепер владі набагато складніше відокремлюватись від зримих наслідків своїх дій, ніж це було раніше, тому що інформаційне суспільство не передбачає "недоторканих каст", які занурені самі у себе у своєму власному інформаційному котлі, зовні будь-яких зв'язків з оточуючим світом. Юлія Володимирівна була першою в Україні, хто серйозно намагався використати ці особливості новітнього часу. Іноді навіть кажуть, що й помаранчева революція була першою революцією новітніх технологій – так як і Інтернет, і мобільний зв’язок відігравали далеко не останню роль в організації людей в тих умовах Кучмівського контролю за інформацією як і перед-, так і післявиборчого періоду 2004-го року. Однак в загальному та цілому з такими намаганнями Юлії Володимирівни зараз вийшло як і з її власною партією, стан в інтернет-господарстві практично повністю повторює ситуацію всередині "Батьківщини" – в результаті чого болючі поразки БЮТу, на зразок до Київських виборів, і просто таки катастрофічний антипіар власної політичної сили в середовищі звичайних користувачів Інтернету є дуже спорідненими явищами.

Після Київських виборів, в яких один з авторів статті приймав активну участь, народився аналіз загальної ситуації у БЮТі, як дуже печальна еволюція в напрямку бажання закидати „електорат” мішками доларів на виборах замість постійної і наполегливої праці місцевих депутатів з виборцями. В самому ж БЮТі з’явилось те, що не було, здається, присутнім раніше – бажання „кинути” тих, хто на БЮТ працював і ставлення до рядового БЮТівця як до плебсу, який за самим означенням багато чого винен „ясновельможним” з вищої ланки. Програш на виборах при такому підході до справи був дуже логічним і практично неминучим. Стосовно інформаційних технологій вибудовується абсолютно та сама схема: відсутність системної та ґрунтовної роботи з пересічними людьми чи бодай власними щирими прихильниками намагаються компенсувати політтехнологічним "дресуванням" депутатів на різні ток-шоу та зустрічі з пресою. Відсутність селекції за зрозумілими критеріями у лави власної політичної сили – окозамилюванням різного роду "листів у підтримку прем'єра" та таким іншим. За таких обставин не виглядає нічим дивним, що проект "Ідеальна Країна" практично поховано, і до того ж вже вдруге, а люди, які з самих початків брали там участь абсолютно не задіяні в жодних суспільно-корисних сферах діяльності, і з самого початку цього проекту ніхто не запропонував жодної зрозумілої схеми для того, щоби цей потенціал задіяти, все лишалось на рівні оголошень та форумних суперечок.

Персональний сайт Юлії Володимирівни наразі скоріше жевріє, ніж живе, форум персонального сайту РІК(!) взагалі не підтримувався адміністративно, і врешті-решт помер (не внаслідок відсутності користувачів, а внаслідок банального хаку бази даних), без огляду на багаточисленні сигнали від громадських модераторів (що діяли на суспільних засадах, офіційно абсолютно ні за що не відповідаючи, і діючи лише на свій страх і ризик) на вищі щаблі БЮТу про вкрай незадовільний стан його техпідтримки. В результаті в один прекрасний день злетіла вся форумна датабаза і її ніхто не відновив. На головній сторінці форуму вже місяць висить оголошення „дирекція вирішує подальшу долю форуму” і має шанс провисіти ще хоч рік, оскільки реально дирекція долею форуму взагалі не цікавиться. Це абсолютно звичайно для структур, які основним своїм завданням починають бачити замість блага країни чи хоча би досягнення якоїсь спільної мети особисту вигоду тих, хто ці структури складає і чию філософію можна висловити в одному реченні: якнайменше зробити, якнайбільше отримати. Люди, які мають якісь мрії та ідеали в таких структурах просто НЕ ПОТРІБНІ – на них дивляться як на не дуже безпечних ідіотів від яких невідомо чого чекати, оскільки мотиви таких людей переважній масі "працівників" просто незрозумілі. Ця ситуація є тим більш прикрою, що сама Юлія Володимирівна є тією людиною, яка вміє мріяти і дивитись в майбутнє.

Але загальна картина тих, хто її оточує, чим далі тим більш стає просто безперспективною. І питання, на наш погляд, зовсім не у тому, що вона чогось не хоче чи хоче недостатньо чітко. Головна проблема у тому, що при відсутності чіткої ідейно-цінністної структури будь-якого колективу, структури, яка мала би характер внутрішнього „кодексу честі” для її представників, структури, яка народжується усвідомленням спільних цілей та спільних цінностей жодного іншого результату чекати вкрай важко, тому що на перший план в такому разі виходять суто шкурні, глибоко приватні інтереси на зразок того, щоб забезпечити за рахунок партії себе та свою сім’ю, влаштувати свого родича на тепле місце, а наскільки цей родич розбирається чи не розбирається у тому, за що взявся – це вже зовсім інше питання. У наступній статті ми спробуємо проаналізувати не стільки те, чому воно так сталося як те, якими категоріями, в ідеалі, повинні би Були мислити майбутні та теперішні українські політики та їхні послідовники, щоби найкращі наміри кращих з них не переходили у «паровозний свисток» та й по тому.

Юлії Володимирівні, наприклад, подібний стан її «робочого оточення» в найближчому майбутньому загрожує дуже сильним відривом від розуміння реального настрою інтернетного середовища, яке складається далеко з ненайдурніших представників нації – а тому до певної міри може бути індикатором майбутніх настроїв суспільства – того, що буде вже завтра. Якщо ж вона вважає, що такий розрив їй нічим суттєвим не загрожує то, думається нам, робить прикру помилку. Подальші роздуми не вважаються нами істиною в останній інстанції, однак це спроба подумати над тим, на основі чого міг би скластись ІДЕЙНИЙ КОЛЕКТИВ в сучасній українській політиці, тому як колективи випадкові, якими зараз є 90% сучасних політичних партій, навряд чи зможуть в довготривалій перспективі чимось реальним прислужитись побудові Нової України замість того хаосу та руїни, що маємо на цю мить.

2. Все народжується з Хаосу...

Разом з тим ми свідомі того, що усі ці проблеми не стосуються діяльності лише одного-єдиного політика, чи лише однієї-єдиної партії – і насправді мають в основі своїй системні причини. Тому щоб осмислити весь цей комплекс проблем, які стоять перед Україною і її політичним середовищем зараз, ми, як мінімум, повинні хоча би приблизно уявляти собі те, з чого виросли, яка спадщина минулого стоїть за усіма нами, що ми можемо використати зараз з вигодою для себе, а що несе нам додаткові загрози – тим більше що по великому рахунку таких уявлень і загроз виявляється не так вже й багато. Проте на жаль формат даної статті не дозволяє провести аж настільки детальний аналіз, а тому можемо послатися до статті, опублікованої раніше – „Політичні перспективи України” – http://narodna.pravda.com.ua/politics/48ea109683e9..., обмежившись тут лише скороченим викладом її основних положень. Базисом для розуміння цих процесів стає те, що Україна, так повністю і не звільнившись від свого комуністичного минулого, спробувала увібрати в себе й цінності сучасного західного ліберал-демократичного суспільства.

Власне кажучи, нічого поганого в такому поєднанні може би ще й не було, якби від нашого минулого нам залишилася його позитивна складова – та, яка для усіх нас асоціювалася з демократичними принципами побудови Радянської держави, демократичними в прямому сенсі того слова – демократії, як влади народу: принципу Рад, виборності суддів, народного контролю за якістю вироблених товарів – а не так, як воно було насправді, коли фактично керувала компартійна номенклатура; і якби з західної моделі влади ми увібрали все ті ж демократичні, хай і ліберально-демократичні, принципи, а не те, що їх тепер зазвичай супроводжує – новітні маніпулятивні технології, покликані якраз навпаки – на те, щоб зробити народ ще більш залежним. З цієї точки зору помаранчева революція, та й сам Майдан стали для нас якраз символами відновлення справедливості, намаганням народу повернути собі втрачене право на те, щоб самостійно визначати долю своєї держави – і аж ніяк не були боротьбою за якогось, байдуже якого саме, одного-єдиного кандидата, чи боротьбою за прозахідний чи проросійський напрямок розвитку – як це дуже часто намагаються нам представити зараз.

3. Народження нації...

Проте для того, щоб повністю зрозуміти те, що відбувається в Україні за усі роки незалежності, і, особливо, в пост-помаранчеві часи, необхідно врахувати ще кілька діючих факторів, які є найбільш визначальними для України, і про які проте й близько не говорять нам наші політики чи їхні політтехнологи. Перший з них полягає в тому, що незалежність Україна отримала в свій час не всупереч колишній комуністичній владі, а саме завдяки їй – коли українські комуністи, злякавшись подій в тогочасній Ельцинській Росії, намагалися таким чином зберегти своє подальше безхмарне існування. Тому якщо для усього українського народу грудневе голосування на референдумі 1991 року було намаганням створити нове і більш досконале суспільство, то для комуністичної більшості парламенту воно навпаки – було проявом прагнення зберегти якраз те своє номенклатурне минуле, яке аж ніяким чином не було пов’язано ні з демократією, ні тим більше з українською незалежністю, ворогами якої вони по суті як і були, так і залишилися.

Інших два суттєвих фактора стосуються процесу формування української нації – і тут проявляється одна дуже цікава закономірність. По-перше – третина України фактично дуже молода – їй всього по 200-300 років, в історичному масштабі це надзвичайно мало – коли в США уже приймали Конституцію, в нас тільки починали освоювати дикі степові простори. З іншого боку – цей феномен «пустелі в центрі Європи» поєднався з віковічним існуванням українського народу, який свої корені відраховує від Київської Руси, якщо вже й не від держави Антів, і який попри те, навіть незважаючи на свою тисячолітню історію, фактично так ніколи і не мав своєї державності в повному сенсі цього слова – а тому й зістарівся, так її й не дочекавшись. Тому тепер таке поєднання цих двох абсолютно різних частин України в кордонах однієї держави є якраз достатньо позитивним фактором, здатним внести те необхідне прагнення до пошуку нових шляхів розвитку, якого нам усім, здається, так не вистачає зараз. Ну і нарешті слід звернути увагу й на сам механізм формування нації – нація не може існувати там, де ще зберігся старий патріархальний устрій суспільства, де ще існують окремі родові чи сімейні клани.

А проте руйнування патріархального устрою є хоч і необхідною, але не є достатньою передумовою для такого її формування – іншою обов’язковою умовою цього стає виникнення відчуття спільності історичної долі – знання і розуміння власної історії, наявність спільних інтересів і прагнень. Саме тому Київська Русь хоч і існувала на теренах сучасної України, а проте навряд чи може вважатися прототипом сучасної української держави – ні за першою ознакою, ні за другою. Марксисти цю роль могильника старих патріархальних відносин приписували капіталісту, промисловій революції та грошовим відносинам, але те, що було вірно для Німеччини часів Маркса, не було таким для України – тому що переживши монгольську навалу, вона, за рідким виключенням гірських районів Західної України, втратила свій колишній устрій і без того. От тільки самої цієї втрати, як і слід було того чекати, було ще явно недостатньо для виникнення нації – і якщо перші її паростки проросли ще в ХVII ст. – після реформ митрополита Петра Могили, які запровадили в Україні загальну грамотність населення, то в загальному цей процес не завершився ще й досі, особливо якщо згадати той посильний вклад, який внесла в його розвиток, чи вірніше в знищення його розвитку, комуністична влада з її колективізацією, голодоморами і масовими депортаціями народів...

Якщо ж тепер до цієї історичної спадщини України додати ще й фактор наявності власних олігархічних кланів та фактор безпринципності і зрадливості теперішньої політичної псевдо-еліти – то ми й отримаємо весь той спектр сучасного політичного життя нашої країни, який так яскраво маємо змогу зараз спостерігати. Разом з тим, як це не парадоксально звучить, враховуючи усі особливості національної і історичної долі України, достатньо достовірно можна стверджувати, що саме завдяки їм вона мабуть має таки деякі унікальні можливості для свого подальшого розвитку – за рахунок завершення процесу формування нації та за рахунок переосмислення колишніх стереотипів і міфів комуністичної доби.

Що ж стосується долі існуючих політичних партій, то тут ми бачимо фактично всього дві можливості для них – або вони так і будуть перетасовуватися на існуючих електоральних полях посткомунізму, націоналізму і лібералізму, що для всієї країни означатиме фактичну фіксацію існуючого політичного процесу на багато років вперед, або таки спробують використати цей унікальний шанс для здійснення нового прориву. Але для цього тим партіям, які готові будуть взяти на себе відповідальність за подальший розвиток України, доведеться рухатися саме в напрямку поєднання національних і радянсько-демократичних (не плутати з комуністичними) цінностей – приблизно так, як ми всі це собі і уявляли ще на грудневому референдумі 1991-го року…

4. Політичні партії та майбутнє.

За такого стану справ та політична партія, яка би дійсно хотіла здійснити таке амбітне завдання, повинна би як мінімум віддавати собі звіт про усі ці проблеми, і якщо вже й не намагатися хоч якось вирішити їх, то хоча би знати про їхнє існування – замість того, щоб тупо в черговий раз намагатися обдурити свого виборця нічого насправді не значущими для нього обіцянками. А по-великому рахунку – мала би бути ще й якимсь стимулом розвитку суспільства, а не паразитувати на ньому – і без того ослабленому... Але для цього її діяльність повинна відповідати хоча би певним мінімальним критеріям:

4.1. Ідеологія  Програмні комплекси поведінки
Більшість політичних партій України на сьогодні є деідеологізованими – це стало наслідком комуністичної доби, яка і привила усім нам на довгі роки наперед відразу до самого слова „Ідеологія”. Певні зародки ідеології правда є в Партії Регіонів – якщо розглядати її саме як консервативно-ліберальну партію, чи в „Нашої України” – якщо сприймати її як націонал-лібералів, ким вони по суті і є, а не ким себе намагаються представити. Проте по великому рахунку сама наявність чи відсутність ідеології ще не є аж настільки важливою – якщо усвідомлювати для чого саме вона повинна служити і як саме вона має проявлятися в житті кожної окремої людини. Тому в тому випадку, коли якась окрема партія не може чітко сформулювати для себе свої власні ідеологічні уподобання, вона: а) повинна діяти в руслі тих інтересів, які є важливими для її виборців – так як це представлено вище; б) повинна володіти такими механізмами зворотного зв’язку, які би дозволяли їй вчасно коригувати її цілі, визнавати і виправляти власні помилки. На жаль ні першого, ні, тим більше, другого – вміння і бажання визнавати і виправляти власні помилки і прорахунки – в більшості політичних партій і близько немає

4.2. Взаємодія з виборцями
За таких умов фактичної відсутності національної ідеї, несформованості нації та відсутності в політичних партій навіть найменших уявлень про те, яку саме вони сповідують ідеологію, надзвичайно важливими стають механізми їхньої взаємодії з виборцями. Тобто все просто – не знаєш, що і як створити, але хочеш отримати голоси виборців – так запитай у них поради: що саме і як треба робити, що для них є більш важливим, а що – менш. Це мало би бути звичною практикою політичних партій – починаючи від інтернет-опитувань і закінчуючи своєрідними референдумами, але натомість ми бачимо навпаки – тільки ще більше їхнє відсторонення від своїх виборців. Про щось подібне, правда, Юлія Володимирівна раніше вже заявляла, а проте, на жаль, тепер ця ідея, здається, вже остаточно забута…

4.3. Система оновлення кадрів
Інше, не менш важливе, завдання при любій структурі управління партією – система відбору і оновлення кадрів – інакше остання рано чи пізно ризикує просто виродитися. На жаль як і в БЮТі, так і в інших політичних партіях, воно теж практично не вирішено, а „Наша Україна” і взагалі, як виявляється, практично зовсім не має рядових членів – тільки працівники тих підприємств, власниками яких є люди, що входять до керівних органів партії. На що за таких умов розраховує ця партія – просто незрозуміло. Як і незрозуміло й те, на яких підставах вона взагалі мала право двічі приймати участь у виборах народних депутатів Верховної Ради України – якщо формування її первинних організацій так фактично і не було завершеним.

4.4. Генератори ідей?
Проте не все і не завжди полягає в одних тільки політтехнологіях чи в одних тільки виборах – завжди можуть виникати і просто непередбачувані ситуації. До того ж людина далеко не завжди може абсолютно все спрогнозувати наперед – і тому, що не владна повністю над усім світом, і тому, що дещо здатна створити самостійно, ціною власних зусиль і незважаючи на зовнішні обставини – щось настільки нове, що вона й сама може не до кінця уявляти його собі в процесі творення. А тому в будь-якій системі завжди потрібний цей „механізм непередбачуваного” – механізм генерування нових ідей, здатність до творчості. А цього вже неможливо досягнути зусиллями одного тільки керівництва партій чи їхніх, хай навіть і найпросунутіших, політтехнологів – це можливо тільки тоді, коли і рядові члени партії, і прості громадяни матимуть легку і доступну можливість висловлювати свої думки – через листи, публікації, спілкування, Інтернет–форуми. Партія ж, яка позбавляє себе усього цього, по-суті просто прирікає себе на смерть, яка за таких умов стає вже лише питанням часу...

4. 5. Внутрішня структура самої партії – демократія чи централізм?
Ну і наостанок – партія, яка би всерйоз взялася нарешті за справу побудови нашої держави, повинна бути, як мінімум, чітко організованою. Що ж тоді вибрати – демократизм чи централізм? Взагалі-то – це вже не настільки принципово – і якщо для суспільства впровадження авторитаризму чи тоталітаризму дійсно може бути достатньо небезпечним, то політична партія в принципі може бути побудованою за будь-якими ознаками – за умови, що вони не порушуватимуть природних прав громадян, що входять до її складу.

Але в будь-якому разі основною умовою повинно бути одне – наявність зворотнього зв’язку між керівництвом партії та її рядовими членами – хоча би заради того, щоб це керівництво знало, що відбувається в їхній партії і наскільки кому можна довіряти. І оскільки цей наш аналіз в основному стосується саме з БЮТу і саме йому на даному етапі відводимо головну роль в справі подальшої розбудови нашої держави, то саме стосовно нього і доведеться визнати, що ситуація більш ніж загрозлива – так що керівництво блоку практично зовсім не володіє інформацією щодо того, що робиться на місцях – не знає ні своїх людей, ні їхніх прагнень і бажань, а іноді не може проконтролювати навіть і депутатів Верховної Ради чи членів керівництва блоку...

Те ж, в якій саме мірі будь-яка політична партія повинна бути демократично, а в якій – авторитарною – повинно визначатися індивідуально, залежно від тих цілей і завдань, які вона ставить перед собою, пам’ятаючи притому про всі загрози як і надмірного авторитаризму, який у випадку слабості керівника (відсутності в нього реального авторитету, який і дозволяє утримуватися при владі) загрожує перерости в диктатуру, так і про небезпеки демократії у вигляді тотальної влади більшості і нездатності нею оцінити реальні загрози, або навпаки – повної некерованості, а в українській традиції – „гетьманства”.

5. Демократія, Лібералізм, Елітаризм чи Авторитаризм?

І таким чином питання, винесене в заголовок статті, набуває тепер дещо ширшого вигляду – бо до нього добавляється ще як мінімум дві складових. Хоча власне кажучи, можна було би виділити і більше особливостей державних устроїв – але саме ці чотири є найбільш показовими для України. Два з них – тому, що стали символом нової доби ліберально-демократичної епохи, а ще два – тому, що навпаки – в силу особливостей історичного розвитку України (практично повної відсутності еліти та несформованого національного характеру) – стали її прокляттям. А проте по великому рахунку тепер вже жоден з них не видається ані достатньо поганим, ані достатньо хорошим самим по собі – треба тільки знати особливості, переваги і недоліки кожного з них. Демократія є позитивним політичним устроєм тоді, коли не скочується ні до хаосу і вседозволеності, ні до диктатури і тоталітаризму, лібералізм має право на існування тільки тоді, коли не пропагує таку свободу, яка буде призводити до покращення становища одних за рахунок погіршення становища інших, елітаризм потрібний там, де ця еліта справді існує і де вона своєчасно оновлюється, а авторитаризм позитивний тоді, коли заснований на справжньому авторитеті лідера...

Післяслово...

Що ж стосується безпосередньо БЮТу на даному етапі нашого політичного життя, то перш за все – в даному разі ситуативне об’єднання з Януковичським крилом Партії Регіоном цілком відповідає логіці моменту – про необхідність такого кроку один з авторів говорив ще рік тому. Але згодом, потрапивши через це в нову і непередбачувану для себе внаслідок власної недолугості (пропаганди того, що таке ніколи не станеться) ситуацію, БЮТ опинився на роздоріжжі – або й далі піти шляхом такого об’єднання, втративши усі свої особливості і поступово перетворюючись в звичайну партію українського штибу, яких вже багато перейшло небосхилом нашого політичного життя так і не залишивши на ньому відчутних слідів, або залишитися таким, як є – з усіма його недоліками, або таки спробувати систематизувати і узагальнити усе те, що раніше приваблювало до нього небайдужих і неординарних людей. Вибрати між соціал-лібералізмом – підтримкою непродуктивних мас населення і ідеологією, покликаною розвивати саме активну частину суспільства – освічену, працездатну, здатну самостійно заробляти гроші, не чекаючи подачок від держави – саме ту частину українського суспільства, яка своїми зусиллями і творила революцію 2004-го року у Києві.

А що ж ми маємо натомість зараз? Перестали проводитися Інтернет-конференції, зупинено діяльність першої „Ідеальної країни” і практично знищено другу, фактично відсутня технічна підтримка на персональному сайті Юлії Тимошенко, так як вона умудрилася угробити весь архів форуму за останні чотири роки, забута ідея щодо регулярного проведення всенародних референдумів, замість підтримки продуктивних мас населення (за винятком хіба що перерахунку пенсій відповідно до вислуги років) тепер пропагується ідея соціального лібералізму, вся передвиборча стратегія зводиться не до підвищення ефективності управління народом своїм власним життям, а до надання йому подачок „з барського плеча”, відкладена в довгий ящик ідеологія солідаризму, практично не здійснюється кадрова політика, немає „генератора ідей”, немає реальних пропозицій щодо реформування виборчої системи, не реформована внутрішня структура партії – так що не тільки рядові члени партії не мають ніякого впливу на керівництво, але й керівництво партії просто не володіє інформацією про діяльність своїх низових організацій – не кажучи вже про явно невдалу, якщо не сказати прямо програшну, політику ідеологічного відділу БЮТу, який за усі роки крім „фішки” з косою і порівняння свого лідера з „Муму” (...ну чи там з Герасимом) більш нічого вдалого придумати й не зміг, ну і наостанок – не існує механізму визнання своїх помилок, аналізу і коригування невдач.

Всі ці недоліки далеко не випадкові – вони стали наслідком тих системних прорахунків в організації політичного процесу, про які ми розказали. Якщо коротко, ще раз:
- немає мети – уявлення про те, ідею якої саме держави намагається відстоювати партія;
- немає уявлення як саме здобувати цю мету – що робити після приходу до влади;
- відсутня чітка структура партії;
- немає кадрової політики – системи оновлення і відбору кадрів;
- не здійснюються заходи щодо залучення звичайних громадян до політичної діяльності.

За таких умов подальша перспектива БЮТу, на жаль, виглядає достатньо туманною – швидше за все він, зберігши наразі своє існування, все-одно рано чи пізно повторить шлях тих великих партій і блоків, про які ми тепер вже навіть і не згадуємо – як-от тієї ж «ЗаЄдУ», НДП, а тепер вже й «Нашої України». Ті ж користувачі Інтернету, які стільки років підтримували Юлію Володимирівну, звичайно не загинуть – вже тепер, не дочекавшись хоч якоїсь осмисленої реакції БЮТу чи й самої Юлії Володимирівни на знищення форуму її сайту, частина з них створила свій сайт, де й далі обмінюється думками ( http://fsbu.com.ua/ ), інші – розробляють свої власні проекти.

Хто знає, може так і треба – адже якщо ми дійсно хочемо жити в громадянському суспільстві, то маємо прагнути до того, щоб воно, суспільство, жило поза політичними партіями і блоками, самостійно відстоюючи свою думку і самостійно аналізуючи події, що відбуваються. От тільки часу жаль – бо якби ми мали при владі партію, яка дає собі звіт хоча б про частину сказаного, не кажучи вже про те, щоб розвивати якісь свої і кращі ідеї, то напевно могли би уникнути багатьох невдач і небезпек, і можливо давно вже мали би нормальну і повноцінну державу, а не те, що маємо зараз... 17 років незалежності, з яких вже 4 роки пост-помаранчевої влади – а що далі? Та й чи збереже Україна взагалі своє подальше існування – а чи буде таки роздерта на шматки незалежними від неї геополітичними процесами!!?..

* * *

Зимою 2004-го року один з авторів цієї статті під час прямої інтернет-конференції, які тоді ще проводилися на сайті Юлії Тимошенко, запитав наступне – „Чи не вважає Юлія Володимирівна після свого приходу до влади, який неодмінно станеться, за необхідне створити своєрідну раду з науковців, суспільних діячів, чи навіть – релігійних лідерів – для вирішення фундаментальних проблем як і розвитку нашого суспільства та держави, так і тих проблем, що хвилюють людство?” Визнаю, що питання було сформульовано, можливо, занадто туманно і невизначено – тоді я ще не володів таким вмінням чітко висловлювати свої думки, як зараз. Юлія Володимирівна тоді відповіла, що це, мовляв, зараз не на часі, що нам би Кучму скинути – а тоді вже як Бог дасть. Скинули. І прийшла Тимошенко до влади. І вже навіть двічі – а це, здається, і далі не на часі. Так коли, Юліє Володимирівно? Чи не пора? Бо щоб не було таки запізно – і для Вас, і для держави... Хотілося би таки пошвидше... Час-бо не жде…

07 жовтня 2008-го року.

Ігор Лубківський, Олександр Чистяков,
– колишні громадські
модератори персонального сайту
Юлії Тимошенко

м. Київ – Тернопіль

П.С. Поки стаття готувалася до друку, в Україні назріли «чергові позачергові» парламентські вибори – і тепер, можливо, в керівництва БЮТу знову проснеться інтерес до забутих ним раніше справ: до розробки нових Інтернет-проектів, до пошуку ідеології. От тільки хотілося би, щоб це був не короткочасний імпульс, а саме ті системні зміни, про необхідність яких ми й говоримо – хоча би стосовно кадрової політики і стосовно створення механізмів повноцінної, а не епізодичної, взаємодії з суспільством…

Ще коротше про демократію... (...не тільки для дурнів!)

18 May 08 08:22:12 GMT

1. Демократія.

Отож - демократія - форма народного правління, і як будь-яка система влади (читай - система управління) для свого нормального функціонування потребує кількох обов'язкових механізмів:

а) мети;

б) програми її досягнення;

в) можливості здійснення певної послідовності дій для виконання цієї програми;

г) можливості отримання інформації про стан зовнішнього світу (того, що не належить до цієї системи управління), про стан самої системи (того, що до неї відноситься), та про те, як здійснюванні нею вчинки впливають на зміну світу;

д) можливість аналізу і обробки отриманої інформації;

е) можливість коригування - прийняття нових рішень, зміни програми, заміни виконавців.

В демократичній системі влади цьому відповідають, розуміючи що цілі і можливості і у влади, і у народу можуть бути до певної міри різними:

а) ідеології партій чи кандидатів у депутати;

б) їхні програми;

в) органи влади - для депутатів чи виконавчої влади; система виборів та можливість здобуття чогось власними зусиллями (в нетоталітарному суспільстві) - для народу;

г) інформаційно-аналітичні центри, органи розвідки, податкова, митна та статистична звітність - для держави; вільна преса, радіо, Інтернет - для народу.

д) експертні центри, інститути стратегічного планування, відповідні
підрозділи міністерств - для держави; для народу - політична опозиція, неполітична і недержавна еліта, незалежні ЗМІ

е) ефективна структура управління - для держави; можливість перевиборів чи відкликання депутатів - для народу, не кажучи про його можливість змінити власну поведінку чи власні життєві плани.

2. Генезис: від Давнього світу - до сучасної політики.

В давні часи, до тих пір, поки ще не існувало вільного обігу коштів (грошей), вся політика зводилася лише до одного - фізичного насилля одних над іншими та наступного релігійного обґрунтування його справедливості. Боротьба йшла тільки між різними представниками влади - за те, хто саме і як має виняткове право на те щоб гнобити свій власний чи загарбаний ним народ, який, проте, час від часу намагався відстоювати свої права шляхом бунтів, повстань та революцій.

Проте з розвитком торгового світу - купців, бояр та найнятих ними людей, почалася розгортатися політична боротьба тепер вже не тільки за можливість фізичного насилля чи доступу до державної влади, але й за підтримку пригнобленого народу - так він і був включений в політичні ігрища "сильних цього світу". І так, разом з такою боротьбою за вплив на уми свого чи чужих народів, і почався розвиток політики в її сучасному вигляді. А що насправді людина може діяти всього двома шляхами - або щось робити, або - ні, то і вплив теж був відповідний - за те, чи можна підняти народ на боротьбу за ідеали, вигідні тобі і тоді, коли це конче необхідно, чи за те, чи можна тримати його в покорі і смиренності, так щоб він не приймав ніяких заходів і не робив ніяких дій тоді, коли це тобі абсолютно не потрібно - і з того часу основні методи політичної боротьби практично так і не змінилися.

Змінилися методи підкупу чи переманювання на свій бік політичної еліти чи наділених владою можновладців, які спроможні забезпечити інтелектуальну, фінансову чи владну підтримку новому претенденту на трон, незначно змінилися методи боротьби за крісло верховного правителя - крім звичних вбивств і отруєнь до них додалися ще й механізми виборів, але методи впливу на народ залишилися поділеними на тих же дві категорії - той, хто вже наділений владою, все так же намагається тримати його в покорі і залежності, а той, хто нею обділений - закликає до революційної боротьби. Але якщо раніше уся боротьба за владу зводилася до боротьби за праву називатися богообраним та за підтримку народу, то демократія внесла певні відмінності в цей процес.

Так, коли загальний розвиток світу (чи й окремих країн) почав набирати таких форм, за яких накопичене невдоволення народу стало нести в собі загрозу уже усім без винятку можливим чи теперішнім представникам влади, політична еліта просто змушеною була якось домовлятися поміж собою для збереження свого власного безхмарного існування, навіть незалежно від того перебувала вона при владі, чи ні. А тому такий розвиток політичного життя цілком закономірно призвів до створення певної видимості управління держави народом, що забезпечувало якийсь вихід його невдоволення та дозволяло створювати хоч якусь ілюзію змін та прогресу.

Проте така ілюзія почала вимагати і нових, більш коректних ззовні, методів політичної боротьби. Так отруєння і вбивства політичних супротивників стали публічно засуджуватися, хоч нікуди і не щезли, а релігійне обґрунтування законності і справедливості влади замінили визнанням її легітимності, яке, крім її правонаступності і законності процедури обрання, включало в себе тепер ще й ступінь її підтримки народом. Проте такі зміни в політичному житті світу та окремих держав почали вимагати і нових методів впливу на народ, які би не руйнували основне досягнення стабілізованого світу - ілюзію управління держави народом, яка й дозволяла тримати його в покорі.

А тому методи прямого насильства над ним відійшли в минуле або почали пояснюватися лише крайньою необхідністю - як-от запобіганням ще гіршим масовішим заворушенням, вбивствам чи грабункам, а основні методи управління ним стали зовсім непомітними на перший погляд - і створити їх для людей, наділених владою, фінансами та вільним доступом до найкращої інтелектуальної спадщини людства, виявилося вже зовсім нескладно.

Так на арену сучасного політичного світу випустили нового монстра - дітища сучасної політики, монстра політтехнологій, який з часом настільки зміцнів, що навіть поглинув і своїх творців - так що тепер вже не стільки він їм служив, як вони почали поклонятися йому, ставши в результаті повністю залежними від його волі, його благословення чи прокляття. І так сучасна демократія з системи народного правління поступово перетворилася на невпинну боротьбу цього самого народу тепер вже не стільки з зовнішніми ворогами чи своїми власними правителями, як з новітніми політтехнологіями, спрямованими тепер на його безсовісне обдурювання і максимальну ним маніпуляцію, незалежно від того, хто саме за цим стоїть і які саме цілі він переслідує...

3. Демократія та тоталітаризм.

Не секрет, що саме поняття "демократії" своїми коренями сягає часів ще Давньої Греції, де вона на той час була достатньо ефективною системою управління - усі найважливіші проблеми жителі Афін, наприклад, вирішували на загальних зібраннях усіх громадян. А проте така система влади має й свої приховані небезпеки.

По-перше - в тому, що в сучасних умовах неможливо скликати збори з кожного, навіть найменшого, приводу, особливо враховуючи розміри сучасних держав і складність проблем, які доводиться вирішувати. Тому усі сучасні демократії є представницькими, а не безпосередніми.

А по-друге - в тому, що для того, щоб народ ефективно управляв державою, він повинен бути достатньо освіченим і розумним, повинен володіти достатньо достовірною інформацією про стан справ в державі та світі. В іншому разі розвиток демократії веде або до тоталітаризму - такої влади більшості, яка в силу своїх недосконалих уявлень про світ керує державою далеко не найкращим чином, переважно просто гноблячи при цьому розумніших за себе, або до загрози масового розвитку політтехнологій - використання недостатньої освіченості народу кимось іншим в своїх особистих цілях - особливо тоді, коли та особа чи група осіб ще й наділена додатковими можливостями для маніпуляції інформацією.

Перший випадок - тоталітарної влади більшості - став відомим завдяки смерті Сократа, якого жителі Афін цілком демократично і мирно засудили до страти, інший - став дітищем сучасного світу, черпаючи свої корені правда в такому ж далекому минулому - достатньо пригадати наприклад цілком демократичну процедуру засудження до смерті Христа волею натовпу, якій з наших теперішніх уявлень по демократію можна закинути лише одне зауваження - в тому, що були опитані не всі жителі Єрусалиму, а лише присутні в той момент на площі. Інша ж сторона цього процесу - "підмовляння" первосвящениками простих городян до прийняття саме такого рішення - на той час була цілком законною і прийнятною процедурою, і саме вона і стала згодом праматір'ю усіх сучасних політтехнологій.

В сучасному ж нам світі така тенденція масової маніпуляції думкою народу якнайповніше проявилася в двох найбільш тоталітарних державах ХХ ст., рівних яким за ступінню цинічності і жорстокості напевно не було взагалі ніколи за всю історії людства - в гітлерівській Німеччині, та в сталінській Росії. І в одному випадку, і в іншому, вся державна система базувалася саме на владі більшості - без ніякого захисту прав меншості чи прав окремого громадянина, та на максимальному маніпулюванні думкою цієї самої більшості з боку тодішньої владної еліти.

А проте, як це не парадоксально звучить, саме ідеологія лібералізму (капіталістичного світу), яка в свій час і випустила на політичну арену цього монстра політтехнологій - технологій маніпуляції думкою народу, виявилася єдиною силою, здатною протистояти цим двом примарам тоталітаризму, що й призвело в кінцевому результаті до того, що сама ідея демократії, як влади народу, після переможного завершення Другої світової війни була видозмінена і доповнена ідеями ліберальними...

4. Демократія та лібералізм.

Таким чином весь сучасний світ і вся сучасна система влади являє собою вже не стільки демократичну систему влади саму по собі, як про це іноді кажуть, а своєрідне поєднання демократії та лібералізму. Це породило подвійні наслідки. З одного боку - такі ідеали "Свободи, Рівності... і тепер вже зовсім забутого Братства" гармонічно увійшли в систему демократії, хоч таким чином убезпечивши її від загрози розвитку тоталітаризму, а з другого - призвело до того, що уся система демократії в її сучасному вигляді в кінцевому результаті підмінилася системою управління обмеженою групою людей, по суті - новоявленою фінансовою та політичною елітою.

І таким чином те, що ми зараз називаємо демократією, насправді дуже часто є лише проявом нового, виборчого аристократизму. Що, можливо, іноді не так вже й погано. Основні інтереси народу завжди лежать поза сферою політики, а тому цілком природно, що основна його маса (дуже часто навіть - абсолютна більшість) в силу різних життєвих обставин просто не може і нездатна завжди і в усьому приймати найбільш правильні і корисні для розвитку своєї держави рішення.

А тому народ, для ефективного управління своєю країною, завжди потребуватиме наявності еліти, здатної вказати йому на нові шляхи розвитку. Інша справа - що та еліта не повинна використовувати усю свою інтелектуальну і духовну владу над ним для створення такого державного механізму, який буде повністю пригнічувати прагнення свого народу, повинна бути незалежною, чесною і справедливою...

5. Небезпеки та перспективи.

1. Демократія як влада більшості - без захисту прав меншості та й навіть окремого громадянина - тотальна влада більшості, тоталітаризм;

2. Повна відсутність демократичних механізмів - поступове накопичення невдоволення народу аж до нових революцій і бунтів;

3. Некерований розвиток демократії - хаос і нестабільність, аж до повної анархії;

4. Некерований розвиток лібералізму - загроза маніпуляції думкою народу в інтересах фінансових кругів;

5. Лібералізм+демократія - демократія служить лише механізм випуску народного невдоволення;

6. Нове елітарне правління - нове класове суспільство, загроза маніпуляції народом з боку новоявленої еліти;

7. Еліта+демократія = таке управління масами, яке буде сприяти їхньому якнайповнішому розвитку, можливій духовній еволюції?

8. Еліти без народу не буває...

Ігор Лубківський
м. Харків - Тернопіль.
10-17 квітня 2008 р.

Р.S. І все - більше ніякого аналізу...нехай далі кожен думає сам...

Коротка оповідь про демократію ... (для дурнів)

18 May 08 07:59:13 GMT

Каюсь - виявляється і мої нерви не залізні - і мене в кінці-кінців теж можна дістати. Дістали дурні. Бо здається я вже стільки разів за останні два роки розповідав про демократію, що вже хоча би запитання можна було би навчитися хоч трохи розумніші задавати, хоча би в тему, абощо? А замість того знову чую все те ж скиглення, що і раніше - "Що, ото вона така і є - оця ваша демократія?"

Стримуюся. Починаю розповідати знову. І тільки доходжу до методів маніпуляції суспільною думкою - як мене тут же перебивають: "А це тут до чого?!" Знову стримуюся, пояснюю що така небезпека завжди є неодмінною ознакою демократії, відсилаю до своїх перших статей з цього приводу. Не розуміють. Не читають. Знову скиглять - просять дати визначення демократії. Цього разу вже не стримуюся - надто вже хочеться познущатися, запитую - "Яке саме? Реальне, номінальне чи генетичне, явне чи неявне?" - добре що якраз перед тим підручник з логіки перечитував. Роблять круглі очі - їм, виявляється, навіть і в голову не приходило, що визначення теж різними бувають.

Тепер вже зовсім не хочеться стримуватися, а навпаки - дуже хочеться сказати усе нехороше, що думаю з цього приводу. І аж тоді раптом усвідомлюю - а насправді ніхто нічого читати і не збирався - їм просто приємно було вважати себе найрозумнішими тільки тому, що додумалися, здається, до чогось такого, що нікому ще й в голову навіть не приходило - до того що й демократія, виходить, теж іноді буває далеко не найкращою...

А тут на тобі - виявляється що це вже давно всім відомо, і що це не так вже й складно - розібратися в усіх її механізмах - тільки треба було хоч трохи раніше почати думати самостійно. А думати зовсім не хочеться. Хочеться тільки вчепитися в якусь одну-єдину думку - і ходити з нею повсюди, затикаючи усім рота.

А тому, оскільки дурнів я таки не люблю, і тим більше не люблю коли вони комусь рота затикають - і нічого з собою з цього приводу зробити не можу - я і взявся в черговий раз за цю невдячну справу - додумувати щось замість когось, щоб хоч трохи пояснити йому, що ж воно таке - "демократія", і з чим його їдять, та й чи їдять взагалі?

А раптом воно взагалі неїстівне?!. Тому і довелося написати цю статтю максимально коротко, зрозуміло і доступно, наскільки це взагалі можливо. Розумним краще її не читати - а то мало що там з вами після того може статися?!!

1. Визначення демократії

Спочатку, як і просили, даю визначення - і щоб не цитувати самого себе, пошлюся на статтю з назвою, аналогічною до назви однієї з моїх давніших статей з цього приводу - "Що таке демократія?" - як я її власне, за назвою, і знайшов в глибинах Інтернету - http://westukr.itgo.com/pidr_grom_ch1_1.html

"Автори: Ч. Дінн, Дж. Дінн, М. Гендел, Е.Ченоват

Народне правління

У словнику демократія визначається як "народна форма правління, у якій народ наділений вищою владою і здійснює її або безпосередньо, або через своїх обраних представників при вільній виборчій системі". За словами Авраама Лінкольна, демократія - це "народне правління, здійснюване народом заради народу"."

І далі:

"Демократії поділяються на дві основні категорії - прямі і представницькі. При прямій демократії всі громадяни без посередництва обраних чи призначених офіційних осіб можуть брати участь у прийнятті суспільних рішень. Така система має практичний сенс тільки при відносно невеликій кількості людей, коли всі члени громади, племені, спільноти можуть зібратися разом для обговорення і прийняття рішень шляхом консенсусу чи більшістю голосів. Древні Афіни умудрялися здійснювати пряму демократію, до речі, першу у світі, за допомогою зібрань, у яких брали участь п'ять-шість тисяч чоловік.

Сучасне суспільство при його складності і численності має мало можливостей для здійснення прямої демократії. Навіть на північному сході Сполучених Штатів, у Новій Англії, де свято шанують традицію міських зборів, більшість спільнот стали занадто великими, щоб усі жителі могли збиратися в разом і прямим голосуванням вирішувати питання, які стосуються їхнього життя."

Ось це важливо, попросив би звернути на це увагу - безпосередня пряма демократія в сучасних умовах, виявляється, в принципі неможлива, а тому...

"Сьогодні найбільш прийнятою формою демократії як для міст із населенням у 50 тисяч, так і для країн з населенням у 50 мільйонів є представницька демократія, при якій громадяни обирають офіційних осіб для прийняття політичних рішень, створення законів і реалізації програм заради суспільного блага. Від імені народу обрані офіційні особи вирішують складні суспільні проблеми, що вимагає витрат часу й енергії.

Процедура обрання офіційних осіб може найрізноманітнішою. Наприклад, на загальнонаціональному рівні законодавців можуть обирати по одному в кожнім районі. При системі пропорційного представництва кожна політична партія представлена в законодавчому органі відповідно до процентного співвідношення до загальної кількості обраних по всій країні. Місцеві і районні вибори можуть проходити за національною моделлю чи менш формально. Але який би не був метод, офіційні особи в представницькій демократії займають свої посади від імені народу і залишаються підзвітними народу у всіх своїх діях."

І ось тут ми вже стикаємося з першими небезпеками, які і можуть призвести до спотворення основних принципів роботи демократичного механізму:

а) процедура відбору представників народу може бути різною - і залежно від того, якою саме вона є, і за якими саме ознаками їх відбирає, ми можемо отримати і зовсім різний результат. А тому в кінці-кінців ніколи не можемо бути остаточно впевненими в тому, чи дійсно вона відбирає саме тих його представників, які здатні повноцінно представляти його інтереси і вирішувати важливі для нього проблеми, чи ні?

б) а по друге, майже завжди виникає й інша небезпека - того, що навіть найкраще відібрані за допомогою найкращої і найчеснішої процедури виборів представники народу, і то з часом можуть почати використовувати надану їм владу у своїх, а не в народних, інтересах, як воно практично майже завжди і стається...

2. Демократія і влада народу...

Проте насправді, навіть незважаючи на загальне виборче право, політикою цікавиться все-таки досить незначна кількість населення, оскільки сфера основних життєвих інтересів людини лежить далеко поза межами політики - і нікому з нас особливо й не потрібна ні демократія, ні й взагалі будь-яка інша система державної влади - чи в усякому разі не більше, ніж це відповідає нашим основним прагненням і потребам. А враховуючи те, що держави люди створюють лише для вирішення тих проблем, з якими не можуть справитися самостійно, то й демократична система влади тим більше повинна відповідати саме цим вимогам - задовольняти в першу чергу ті потреби людини, вдовольнити які вона ціною власних зусиль в силу тих чи інших причин не може. А тому й розглядати ефективність її діяльності теж потрібно саме під таким кутом - порівнюючи можливість вирішення нею якихось завдань з тим, що кожен з нас може зробити самостійно, без допомоги держави.

Тоді, якщо виходити саме з таких уявлень, ми неодмінно будемо змушені визнати, що ті завдання, які держава виконує для людини, повинні відповідати тим же вимогам, які людина пред'являє до того, що хоче отримати для себе в житті самостійно, ціною власних зусиль. А тому, відповідно, і сам механізм роботи системи державної влади, особливо збудованої за демократичним принципом, теж потрібно розглядати не як щось абстрактне, що живе за якимись своїми нікому непідвладними законами, а як такий же механізм вдоволення своїх бажань і прагнень, яким для кожного з нас є наш власний характер і наша власна поведінка. І тоді, щоб проаналізувати функціонування системи державної влади, ми спершу повинні встановити для себе усі ті механізми поведінки людини, якими вона керується у своєму повсякденному житті, досягаючи чогось бажаного для себе, щоб порівняти наскільки кращими чи гіршими вони є порівняно з тими можливостями, які нам надає держава.

Так, коли людина самостійно вирішує якісь свої проблеми, вона:

а) аналізує ситуацію чи стан справ, що склалися на даний момент;

б) відповідно до результатів цього аналізу створює уявний образ того, що саме хоче отримати, чи чого досягнути;

в) намагається оцінити можливість і реальність досягнення бажаного;

г) приймає рішення щодо того, братися за його досягнення, чи ні.

Той випадок, коли вона відмовляється від такої спроби досягнення бажаного, нас не цікавить, але тоді, коли вона й справді вирішує досягнути того, що здається їй привабливим чи потрібним, вона повинна послідовно пройти ще через кілька наступних етапів:

- скласти план його досягнення;

- виконати певну послідовність вчинків відповідно до цього плану;

- отримати результат своїх вчинків;

- порівняти отримане з тим, що вона собі уявляла чи планувала раніше.

І тоді вже, залежно від результату такого порівняння, вона і отримує якесь відчуття задоволення чи ні від наслідків своєї діяльності. Якщо ж людина отримує саме те, чого хотіла і що планувала - вона запам'ятовує цей позитивний досвід на майбутнє як механізм досягнення чогось бажаного, завдяки чому вона вже може наступного разу легко використати його в такій же ситуації, або й поширити його на якісь інші, чимось схожі завдання. Але якщо в результаті вона не досягає бажаного, то може або відмовитися від подальших спроб його досягнення, або, якщо в силу тих чи інших причин не може цього зробити - щось змінити: або відкоригувати первинний образ того, до чого прагнула, або змінити методи його досягнення - тобто змінити програму власної поведінки.

Так от - точно така ж сама послідовність вчинків стосується й всього людського суспільства. З одним, правда, доповненням - що в даному разі таким механізмом досягнення бажаного результату дуже часто виступають вже не тільки наші власні думки і вчинки, але й поведінка інших людей - адже за визначенням держава, та й суспільство, потрібні нам саме тоді, коли ми не можемо самотужки вирішити якусь проблему, а тому потребуємо саме такої їхньої допомоги. А тому і мета, і методи її досягнення у різних людей в такому випадку мають бути або до певної міри спільними, або - хоча би взаємовигідними за принципом "я тобі" - "ти мені". Але насправді, оскільки народ - маса далеко не однорідна, то для того щоб справитися з таким завданням, йому конче необхідний якийсь механізм узгодження бажань різних його частин і окремих людей, які його і складають. В демократичній системі влади саме цьому і служить механізм виборів, який для цього повинен забезпечувати виконання трьох основних завдань:

а) вибір ідеології партій (цілей) - створеного уявного образу того майбутнього, якого ми хочемо досягнути;

б) вибір програм партій чи програм кандидатів у депутати - вибір методів досягнення цілі;

в) вибір конкретних людей - кандидатів у депутати (представників партій), які виконуючи задекларовану програму і будуть намагатися досягнути такого бажаного для всіх спільного майбутнього.

Тоді саме механізм виборів - голосування більшістю голосів і визначає, які цілі і яким саме чином будуть намагатися досягнути, за допомогою яких державних органів чи інститутів влади, і якими саме обраними народом представниками чи делегованими партіями людей. Але для того, щоб такий механізм виборів дійсно спрацьовував належним чином, неодмінно повинні виконуватися ще дві основних та одна додаткова умова:

а) сам механізм виборів повинен бути достатньо чесним, позбавленими маніпуляцій і обману;

б) народ повинен добре орієнтуватися в ситуації, щоб знати що саме, кого саме і навіщо він вибирає;

в) виборці повинні мати можливість виправити ситуацію в разі або свого власного помилкового вибору, або в разі їхнього цілеспрямованого обману з боку колишніх кандидатів у депутати - наприклад тоді, коли на виборах останні декларували одне, а потім почали робити зовсім інше.

Тоді, до певної міри підсумовуючи сказане, в загальному, щоб за допомогою демократичної системи влади вирішувати якісь важливі для нас завдання, ми повинні:

а) отримати інформацію про стан справ в суспільстві і державі;

б) проаналізувати її;

в) намітити шляхи її кращого використання і прийняти рішення по їх практичній реалізації;

г) вибрати найоптимальніші чи найдоступніші з них;

д) здійснити певну послідовність для досягнення бажаного відповідно до встановленого плану і прийнятого рішення.

А проте завдання, які стоять перед суспільством, насправді ніколи не носять миттєвого, одноразового характеру, і інколи потребують навіть десятків років для свого досягнення. А тому такий механізм їхньої реалізації, як і в будь якій іншій, навіть технічній, системі, конче потребуватиме ще одного додаткового механізму для коригування своєї діяльності в ту чи іншу, позитивну чи негативну, сторону залежно від розвитку світу, від зміни поточної ситуації чи від результатів наших власних вчинків - механізму зворотнього зв'язку, приблизно так, як це було сказано і щодо однієї людини - коли не отримавши бажаного, вона повинна щось змінити або в формулюванні самої цілі, або в власній поведінці. Так і тут - в ході виконання такого завдання може виявитися необхідним або відкоригувати первинний образ того, до чого ми прагнемо - змінити мету, або виправити методи її досягнення - змінити власну програму поведінки. Але оскільки в даному випадку мова йде про спільне досягнення якихось цілей усім народом, чи принаймі його більшістю, до цього переліку додається іще один конче необхідний пункт - по можливій заміні в разі необхідності конкретних виконавців - у тому разі, якщо вони явно не справляються з практичною реалізацією і впровадженням покладених на них завдань.

3. Механізм і послідовність вчинків в житті людини.

І таким чином, для практичного вирішення необхідних нам завдань, нам потрібна:

1. Мета (ціль, ідеологія) яка на певному етапі може бути навіть і не досить чітко визначеною - і в тому не буде нічого страшного, якщо тільки дійсно будуть існувати достатньо надійні механізми по її коригуванню чи видозміні в разі необхідності;

2. Методи її досягнення - конкретна програма дій;

3. Механізм досягнення - самостійно чи за допомогою інших людей, з відповідним забезпеченням розподілу обов'язків поміж ним;

4. Сама можливість здійснення певних дій - а це як і можливість самостійного вдоволення своїх безпосередніх інтересів, так і механізм виборів;

5. Можливість оцінки інформації про стан справ, прийняття відповідного рішення і здійснення кроків по його реалізації;

6. Можливість оцінки впливу своїх дій - можливість подальшого отримання інформації про стан світу і події, що відбуваються, та про те, наскільки вони залежать від впливу наших дій, а наскільки - ні, та як саме і в яку саме сторону їх змінюють наші дії;

7. Коригування своїх дій - як в позитивну, так і в негативну сторону - або складання нових планів на майбутнє відповідно до вже нової ситуації, яка виникла як результат наших вчинків, або, якщо результату не досягнуто - корекція мети та методів її досягнення (програми дій) та заміна конкретних виконавців, які відповідали за реалізацію того чи іншого пункту програми - якщо ті не справилися з покладеною на них задачею.

А тепер вже можна і поглянути, які саме з цих завдань і як саме може на практиці зреалізовувати для себе народ, щоб дійсно забезпечити собі можливість управління державою, врахувавши притому, що далеко не всі його інтереси лежать саме в сфері політики, а тільки ті, які він не може зреалізувати без допомоги держави чи суспільства.

Мета - національна ідея. А це як і плани кожного окремого громадянина, так і стратегія розвитку усієї держави - і не тільки в самому лише політичному плані;

Програма досягнення - як і програма якоїсь окремої політичної партії, так і для самого народу - програма його власної поведінки - за кого саме голосувати йому на виборах, чи як саме вести себе для самостійного вирішення своїх основних завдань - здобуття освіти, роботи, забезпечення житлом.

Механізм досягнення - сама ця можливість, чи ні, виконати хоч щось з наміченого, чогось досягнути;

Можливість отримання необхідної інформації - радіо, преса, Інтернет, думки інших людей;

Можливість її аналізу - наявність або власних, необхідних для цього, знань, або такої інтелектуальної еліти, яка спроможна це зробити замість нього - якщо та має можливість донести свою думку з цього приводу якнайширшим верствам населення;

Здійснення певних дій - демократичні вибори, контроль за вже обраними депутатами чи їхнє відкликання; самостійне виконання тих чи інших важливих для себе завдань;

Оцінка власних дій - критичне осмислення прожитого періоду життя, нові експертні висновки щодо подій, які вже відбулися - прийнятих рішень і здійснених вчинків;

Наступна корекція цілей та методів їх досягнення ¬¬ - прийняття нових рішень або заміна конкретних виконавців (обраних представників влади). Тобто в загальному для самого народу така корекція буде полягати або в рішенні підтримати на виборах інші партії чи інші ідеології, рішенні підтримати чи ні проведення позачергових виборів, рішенні відкликати вже обраного депутата, рішенні змінити щось у власній поведінці - наприклад щоб у чомусь не розраховувати на допомогу держави, а у чомусь іншому, навпаки - тільки ще більше посилити свій тиск на неї.

І ось тепер вже, відповідно до цих нових поставлених завдань, ми й можемо більш чи менш достовірно і максимально коротко сформулювати ті завдання, виконання яких так необхідне для повноцінного функціонування системи демократії, та цілий ряд проблем, що їх супроводжують - необхідність в наявності достовірної інформації і про стан світу, і про стан держави, необхідність існування й інших механізмів впливу на державу, крім самих лише виборів, відсутність достовірної інформації про те, як саме змінюється стан справ в результаті наших дій - чи стали ми жити краще, чи справляються обрані нами представники з тими завданнями, які ми на них поклали - і т.д. До того ж для повноцінного функціонування демократичного механізму нам дуже часто й справді виявляється необхідною вже не тільки сама інформація про стан справ, про події що відбуваються і про результати нашого впливу на них, але й її експертна оцінка, включно навіть з конкретними порадами, що тепер робити далі, та ефективний механізм коригування вже зробленого - механізм впливу на поведінку представників влади, їх відкликання чи заміна...

4. Механізм і послідовність демократичного правління.

І таким чином, якщо до цього ми говорили про ті цілі, які маємо переслідувати будуючи демократичну державу, то тепер вже можемо сказати, якими саме методами можна її збудувати, що саме для цього потрібно:

а) свобода отримання інформації;

б) можливість її аналізу;

в) експертний висновок - підказка, що робити;

г) можливість це зробити;

д) можливість вчасного отримання інформації про дальший перебіг подій;

е) можливість подальшого впливу на ситуацію в ту чи іншу сторону;

є) можливість коригування отриманого результату.

Цьому відповідають наступні права громадян і механізми, що їх забезпечують:

1. Гарантоване право на отримання інформації.

2. Наявність експертів - незалежної недержавної і неполітичної еліти.

3. Наявність політичної опозиції.

4. Можливість вільних виборів.

5. Можливість отримання інформації про діяльність депутатів після виборів.

6. Можливість впливу на них.

7. Можливість, в разі необхідності, їхнього відкликання і заміни.

8. Можливість отримувати для себе щось важливе і поза державними інститутами - певна незалежність громадян і суспільства від держави.

5. Демократія і тоталітаризм... та інші форми правління...

А проте не все так просто - тому що й дійсно навіть за таких умов демократія може бути й не найкращою формою правління, як про це говорилося ще на самому початку. Таке можливо у кількох випадках:

1. така влада більшості, яка ущемляє права меншості.

2. така влада більшості, яка ущемляє права однієї людини

3. така влада більшості, яка створює суспільство, вже непридатне до свого своєчасного оновлення і наступного розвитку.

Причиною усіх цих проблем в значній мірі є те, що недостатньо створити ціль і механізм її досягнення, навіть з усіма можливими механізмами зворотного зв'язку, треба ще й щоб хтось продукував такі уявлення про майбутнє чи про методи його досягнення, щоб сама ця ціль була достатньо позитивною і шляхетною. В тому ж випадку, коли народ нездатний створити цього самостійно - наприклад не є достатньо розумним і освіченим, то і уявлення в нього, очевидно, будуть такими же.

А тому в принципі демократія, як фактична влада більшості, дуже часто приводить до того, що суспільством керують ті уявлення, які в цієї більшості і переважають - тобто дуже часто далеко не найкращі. До того ж така влада більшості може породжувати не тільки ту небезпеку, що правити вона буде в силу своїх недолугих уявлень, але й небезпеку того, що вона почне ущемляти розумніших за себе, всіляко користуючись своєю владою над ними. Найкращим прикладом цього можуть послужити якраз саме ті ж давньогрецькі Афіни, які і стали колискою демократії, в яких саме такою волею більшості на догоду спокою громадян було засуджено до страти одного з найвидатніших філософів того часу - Сократа. Чи можна для прикладу пригадати і те, що відбувалося в СРСР на зорі більшовизму, коли звільнена енергія простого люду знищувала не тільки багатіїв, але й ще з більшим завзяттям - учених та інтелігенцію.

Тому дуже часто такі, навіть найкращі, демократичні механізми можуть вироджуватися в результаті в самий звичайнісінький тоталітаризм, хай навіть і заснований тепер вже не стільки на владі обраної чи самопроголошеної еліти, як на владі більшості суспільства - наприклад як це було в СРСР з його найбільш демократичною сталінською Конституцією в Європі, чи в гітлерівській Німеччині, де Адольфа Гітлера обрали якраз цілком легітимним і законним шляхом саме в результаті чесних і вільних демократичних виборів.

Очевидно саме такі недоліки і небезпеки демократії і мав на увазі ще Аристотель, вважаючи її особливо шкідливою і небезпечною формою правління і на противагу їй виступаючи за владу аристократії - владу більш освіченої і розумнішої частини суспільства. А проте насправді в сучасному суспільстві, навіть незважаючи на усі ці зовнішні нібито демократичні механізми, до влади дуже часто приходять все такі ж аристократи, як і колись, хай навіть тепер вже і новоявлені чи й самопроголошені - саме тому, що вони, розумніші і освіченіші, завжди знайдуть якісь можливості для себе, щоб скористатися такими своїми перевагами над іншими. Що, проте, аж ніяк не означає, що це обов'язково буде щось аж настільки хороше, як це вважав Аристотель - бо насправді таке поєднання влади новоявленої аристократії та неосвіченого народу навряд чи принесе хоч щось, хоч трохи позитивне, а швидше навіть зовсім навпаки - лише породить нове класове, і напевно далеко не найкраще, суспільство.

А по друге - небезпечним є і такий різновид демократії, який буде ущемляти права навіть однієї людини. Така можливість теж далеко не ілюзорна - бо саме вона і була зреалізована в кінцевому результаті в Радянському Союзі, де права і особисте щастя кожної окремої людини безоглядно приносилися в жертву якомусь містичному загальному благу. Але якщо врахувати те, що кожен з нас сприймає зовнішній світ виходячи зі своїх власних уявлень і інтересів, то насправді тільки така демократія буде сприйматися нами як достатньо справедлива система влади, яка або не буде ущемляти наших особистих прав і можливостей, або яка хоча би надаватиме нам достатню кількість свободи для самостійного вирішення своїх основних проблем, не вимагаючи від нас неодмінного підкорення владі інших, і дуже часто далеко не найкращих, людей.

А тому для побудови дійсно справедливого суспільства виявляється важливою й вимога свободи - і навіть найкраще організоване демократичне суспільство, яке не ущемляє прав своєї еліти, в якому вона не експлуатує свій народ, в якому поважаються права кожного громадянина - і то навряд чи буде достатньо позитивним, якщо не буде в достатній мірі вільним. І таким чином сучасна демократія фактично вже й не є демократією в її чистому вигляді, не є безпосередньою владою більшості, а до деякої міри зливається з ідеологією свободи (лібералізму), що має в собі як і позитивні, так і негативні наслідки. Позитивні - в тому, що тільки так й можна створити те вільне суспільство, до якого ми здається й прагнемо, а негативні - бо несуть в собі загрозу маніпуляції думкою народу тепер вже з боку людей, наділених додатковими фінансовими ресурсами, які ці можливості, які їм надає свобода, можуть використовувати більш повно, ніж на це здатний сам народ, який здебільшого таких можливостей якраз позбавлений.

Ну і наостанок, ще одне - необхідність оновлення владного механізму, якщо ми тільки дійсно хочемо, щоб він не скочувався до деградації і занепаду. І якщо для самої системи влади таким механізмом оновлення виступають прагнення свого народу, то для самого народу (його більшості) ним може бути тільки одне - гарантування прав меншості, оскільки тільки вона й може змінити раніше обраний напрямок руху в разі крайньої на то необхідності - в тому випадку, якщо він вже не відповідатиме реальному стану справ, або й взагалі виявиться хибним.

* * *

І таким чином ми й отримуємо, що сучасна демократія, якщо ми й справді хочемо, щоб вона була достатньо справедливою і комфортною для нас системою влади, повинна бути достатньо вільною, не повинна ущемляти основних прав і можливостей громадянина, повинна оберігати права меншості і повинна розвивати загальноосвітній і розумовий рівень всього народу та його еліти, не надаючи разом з тим останній можливостей для одноосібного захоплення влади і наступного використання своїх інтелектуальних чи фінансових переваг для закріпачення власного народу.

Але навряд чи це буде демократією в "чистому" значенні цього слова, бо очевидним є те, що тепер до неї домішуються ще й елементи ідеології лібералізму та аристократизму - ідеологій правлячих еліт з усіма їхніми як негативними, так і позитивними наслідками... Проте в усякому разі цілком зрозумілим є інше - те, що коли тепер говорять про демократію, то мають на увазі саме цей її різновид, а не ту її неконтрольовану владу більшості, яка неодмінно рано чи пізно породить або хаос і руйнування, або - нове тоталітарне суспільство, не кажучи правда зараз про те, наскільки позитивним є саме такий різновид демократії, і які саме небезпеки підстерігають вже його...

Ігор Лубківський
м. Тернопіль

10 квітня 2008 року.

P.S. На жаль оповідь вийшла не такою вже й короткою - але коротше вже й справді не було просто як...

Р.Р.S. Далі буде?...

Свобода слова чи демократія?

03 May 08 20:49:36 GMT

Слова, винесені в заголовок статті, напевно багатьом здадуться як мінімум дивними, якщо й не взагалі – абсолютно незрозумілими. «Як?!!!» – з обуренням вигукнуть вони – «Хіба це не одне і те ж?!!!» Інші, спокійніші і більш освіченіші, відповідно і висловляться більш стримано – «Так, свобода слова це не зовсім демократія, але саме свобода слова є неодмінною умовою останньої» – але і вони виявляться … ну м’яко кажучи, не зовсім правими…

І навіть більше того – дивно, наскільки сильно тепер одне (свобода слова) змогло поєднатися з другим (демократією) в наших уявленнях, якщо ми вже не бачимо між ними такої очевидної, здавалось би, різниці, і практично зовсім нездатні відділити одне від іншого. Звичайно можна сказати й так, що демократія – це ще в будь-якому разі не вседозволеність, а тому навіть свобода слова повинна мати при ній якісь свої певні обмеження – а проте для широкого загалу і таке пояснення мало що уточнює. А насправді ж все набагато простіше і … набагато трагічніше. От тільки для того, щоб зрозуміти як саме, перш за все доведеться відділити від цієї проблеми головне – тобто для початку треба просто знати, що основою людської пам’яті є повторюваність – і якщо будь-яке слово почастіше і в найрізноманітніших ситуаціях повторювати – воно неодмінно стане для нас таким же фетишем, придатним на всі випадки життя, незалежно від його справжнього смислу, яким для нас стала тепер демократія. А по-друге – треба зрозуміти що ж воно отаке насправді – ота славнозвісна демократія? Ну і нарешті, по-третє, – треба хоча би приблизно знати що воно таке політика і навіщо, і кому в ній потрібна ота «свобода слова», і чи потрібна взагалі?

* * *

Так от – спробуємо висвітлити все це максимально коротко і тезисно, намагаючись проте разом з тим не втратити основної суті такого викладу:

1. Людське мислення в основі своїй має асоціативну природу – тобто щось одне завжди згадується чи запам’ятовується у зв’язку з чимось іншим. А тому дуже часто одні події, які запам’ятовуються разом з іншими, насправді можуть до них не мати абсолютно ніякого відношення. Але оскільки людина наділена свідомим розумом, то вона може й цілеспрямовано, а не просто випадково, нав’язувати комусь ті чи інші уявлення задля власної вигоди, користуючись саме таким методом почастішого їхнього повторення. Тому якщо ми вже надто часто чуємо якісь одні і ті ж твердження, то переважно це означає саме таке – що таким чином хтось хоче використати нас в своїх цілях.

2. Демократія в своєму первинному значенні цього слова означає систему влади, при якій вона, ця сама влада, повинна належати народу. Проблема ж полягає тільки в тому, що в своєму прямому, безпосередньому вигляді, така влада насправді ніяк не може існувати – інакше довелося би проводити збори чи голосування з будь-якого, навіть якнайменшого приводу, який тільки й може виникнути, що звичайно ж, майже неможливо. А тому те, з чим ми маємо справу зараз, в кращому вигляді можна назвати лише демократією представницькою, якщо вже й демократією взагалі. Представниками же народу в цьому випадку стають обрані ним депутати і/або обраний ним президент. Але щоб управляти державою, народ:

а) повинен мати для того такі можливості – в нашому випадку це на разі тільки одна-єдина можливість виборів – і більше нічого поза тим;

б) володіти достовірною інформацією про справжній стан справ в державі і про можливість подальшого розвитку подій в ній;

в) мати можливість проаналізувати цю інформацію – або самостійно, або отримуючи готові, необхідні йому, експертні висновки з приводу тих чи інших подій, які вже відбулися, чи які ще тільки можуть статися, від когось іншого;

г) мати можливість приймати рішення, здійснювати ті чи інші дії задля їх впровадження в життя, і впливати на розвиток подій і після їх здійснення (наприклад після проведення виборів), щоб коригувати, якщо це потрібно, їх результати в ту чи іншу сторону в залежності від того, наскільки обраний нами шлях розвитку відповідає тому, чого ми хотіли насправді. В даному випадку – чи обрані нами представники виправдали, чи ні, наші сподівання.

Тобто ще раз:
- можливість впливу на владу;
- можливість отримання необхідної йому інформації;
- можливість її аналізу;
- можливість коригування результатів здійснених ним вчинків.

3. Політика. В стародавньому світі уся політика зводилася лише до одного – того чи іншого способу проголошення верховного правителя богообраним – і не менше, а іноді навіть – й самим Богом. Що, правда, одночасно породжувало вже й два інших наслідки:

- необхідність наявності в такого правителя якогось особливого родоводу – якщо вже не від самих богів, то принаймі хоча би – від особливої і виняткової раси людей;
- визнання такої його богообраності з боку панівної в суспільстві релігії, що й свідчитиме про його визнання саме як намісника бога на Землі.

Проте поступове змішування рас і народів, видозміни, яких зазнавали з часом самі релігії, криваві війни і міжусобиці, які дуже часто знищували цілі царські роди, та поступовий перехід до торгівлі і наступних грошових відносин, замість ведення натурального господарства, надали тепер можливість боротися за владу і тим, хто раніше не міг на це претендувати саме в силу свого походження чи конфліктних відносин з представниками релігійної еліти – для цього їм тепер треба було тільки здобути прихильність простого люду, яка могла замінити собою і принцип богообраності правителя, і – його виняткового походження. Тому політика з самого початку виникла як механізм здобуття симпатії простого народу, або – як механізм маніпуляції ним за рахунок вмілого використання його основних життєвих прагнень в своїх цілях.

4. Свобода, в тім числі – і свобода слова. Прагнення до свободи належить до споконвічних і природних прагнень людини. Проте живучи в суспільстві, людина майже завжди вимушена відмовлятися від якоїсь її частини заради отримання для себе якихось інших, важливіших для неї зараз, благ – і в кінцевому результаті це завжди призводить до одного і того ж результату – до того, що якась одна, менша частина суспільства, наділена владою, починає шукати усі можливості для того, щоб з максимальною для себе вигодою скористатися іншою. Але разом з тим такий розвиток подій в подальшому призводить до загальної деградації суспільства – тому що внаслідок нього перестає оновлюватися його еліта, а тому рано чи пізно породжує вже нові проблеми. Тоді, з одного боку – в народі поступово починає наростати невдоволення таким станом справ, а з другого – природна необхідність в оновленні еліт починає проявлятися в різних формах боротьби за владу – аж до заколотів, отруєнь престолонаслідників, повстань і революцій, поєднуючи таким чином на короткий час інтереси простого люду і нових претендентів на крісло володаря. За таких умов вся політика зводилася вже тільки до того, щоб забезпечити собі прихильність людей байдуже вже якими саме методами – навіть винищенням незгідних, а для самого народу тоді основною метою ставала хоч якась надія на зміну влади, чи може навіть – прагнення до повного звільнення від неї і самостійного вирішення усіх своїх проблем – прагнення до свободи та рівності усіх, без будь-якого поділу на обраних, належних до влади, і – ні.

5. Гроші. Проте ситуація ще більше загострилася з винайденням еквіваленту вартості товару – грошей, і поступовим переходом від натурального господарства до ринкових відносин. В першу чергу це призвело до майже повного руйнування колишнього патріархального устрою суспільства, та наступного створення нового класу тепер вже відносно вільних, не настільки прив’язаних до якогось одного місця проживання, людей. Але одночасно це призвело і до зростанням можливостей тих, хто вже не обов’язково тепер повинен був бути наділеним благородним походженням чи благословенням церкви. За таких умов основним ставав вже саме вплив на думки народу – особливо тоді, коли якась частина останнього стала наділятися ще й правом виборчого голосу.

Тоді лозунг «Свобода, рівність, братство» став лозунгом, з одного боку – народу, що прагнув до подальшої незалежності, а з другого – тих, хто прагнув до влади фінансової чи державної, тобто в кінців кінців – до того, щоб знову все так же закріпачити все той же народ, тільки тепер вже за допомогою використання дещо інших принципів – не патріархально-релігійного устрою самого суспільства, а за рахунок використання усіх можливостей новоутворених фінансових імперій. Саме тоді основним вмінням володаря почало ставати вміння маніпулювати народом тепер вже за допомогою лозунгів і закликів, а не за допомогою його просто придушення, чи того, щоб вимагати від нього поклоніння «правильному» богу. І так лозунги тієї ж свободи, що й раніше, тепер вже насправді стали означати щось зовсім інше – те, що свобода одного – того, хто має більше грошей, завжди буде більшою за свободу іншого – того, хто в них обмежений. А тому насправді ні про ніяку рівність і братство між цими двома новоутвореними класами вести мову стало вже просто неможливо, і тому ці дві останні вимоги революційного народу – «рівності і братства» – з часом просто забули.

6. Демократія та лібералізм. Таким чином сучасна політична система, якщо розглядати її максимально спрощено, і опинилися тепер поміж цими двома своїми крайніми полюсами, які випадково, чи може навіть швидше абсолютно цілеспрямовано, дуже часто тепер змішують докупи – говорячи про лібералізацію суспільства як про необхідну умову його демократизації – ?!!! На першому етапі, коли обидві ці системи влади дійсно боролися проти спільного ворога – старого патріархально-релігійного суспільства, їх і справді до певної міри могли об’єднувати спільні прагнення, але тепер, фактично знищивши і одне (устрій суспільства), і інше (релігію), вони самі стали ворогами навіть стосовно їхньої основної цілі – демократія віддає право на управління державою народу, а лібералізм пропонує віддати його новоявленій фінансово-інформаційній еліті, не кажучи вже навіть про інші, менш значні на перший погляд, розбіжності. І так, вже на цьому етапі розвитку суспільства, свобода слова дуже часто починає служити цілям ліберальної еліти, але не самого народу.

7. Що таке демократія? Це питання я вже якось детально розглядав в одній своїй статті з аналогічною назвою – і кого цікавить цей детальніший його виклад – може спробувати самостійно знайти її в глибинах Інтернету. Якщо ж коротко – то основна проблема демократії полягає в тому, що народ – маса насправді далеко не однорідна, і до того ж така, яка складається не з однієї-єдиної особистості, а з достатньо великої їхньої кількості. Тому якщо для однієї людини дуже часто зрозуміло, що саме і як вона повинна робити в своєму житті, то для того, щоб цілий народ міг управляти своїм життям, конче доведеться створити ще й цілий ряд додаткових і обов’язково необхідних для того механізмів. А проте всі ці механізми насправді зовсім не є для нас чимось кардинально новим – ми і так постійно використовуємо їх у своєму повсякденному житті, дуже часто навіть не помічаючи цього, і навіть не задумуючись над цим. Так для того, щоб досягнути чогось, ми повинні:

а) зрозуміти чого саме – тобто більш чи менш чітко уявити собі свої цілі;

б) мати можливість виконати цілий ряд послідовних дій, які приведуть до досягнення цілі, і якщо необхідно – скласти план такого поетапного її досягнення;

в) вчасно отримувати інформацію про стан навколишнього середовища і про те, як саме ті чи інші наші дії впливатимуть на його зміни – в кращу чи в гіршу сторону;

г) мати можливість в разі необхідності відкоригувати свою поведінку – в тому разі, якщо наші дії не приводять до досягнення бажаного, або й навіть навпаки – тільки ще більше погіршують ситуацію.

Так от – що з усього цього може тепер виконати народ? В давньогрецьких містах-державах демократичність влади полягала в тому, що всі важливі питання громадяни вирішували на загальних зборах відкритим голосуванням. В нашому ж випадку, коли йдеться про таку достатньо велику державу, як Україна, це вже неможливо – хоча би внаслідок її розмірів чи кількості населення, а тому тут можна говорити лише про демократію вже не прямого, а лише представницького типу – за якої єдиний вплив народу на владу полягає саме в виборі його представників – депутатів парламенту чи президента. Але навіть в цьому разі приклад давньогрецької демократії теж може бути для нас більш ніж корисним, і навіть достатньо повчальним. Уявимо собі, наприклад, такі загальні збори громадян:

– перш за все – головуючий повинен оголосити про причину їх скликання і надати інформацію про проблеми, які треба вирішити;

– далі він сам, хтось з присутніх громадян, чи хтось зі спеціально для того запрошених гостей, повинен надати достатньо достовірну інформацію про проблему, що розглядається – інакше навряд чи можна чекати якогось правильного і осмисленого рішення по ній. І ось вже на цьому етапі і починає проявлятися перший серйозний конфлікт між справжньою демократією і … свободою слова. Демократія передбачає, щоб слово надавалося тільки тому, хто дійсно володіє інформацією – на вимогу головуючого, або на вимогу присутніх на зборах громадян. Свобода же слова в такому разі, в нашому теперішньому розумінні цього терміну, мала би означати і свободу слова для тих, хто почав би замість того, щоб говорити щось по темі, почати читати наприклад вірші, виголошувати пафосну промову, хвалити себе, чи говорити ще якусь дурню – затикаючи таким чином рота усім присутнім і по-суті зриваючи проведення зборів.

– далі… після отримання інформації дуже часто буває необхідним ще й те, щоб отримати ще й експертний висновок про ній. Наприклад на зборах заслухали якогось селянина, який живе поблизу міста, торгує в ньому вирощеною ним продукцією, а тому й зацікавлений в його процвітанні, про те, що в верхів’ях річки після дощів назбиралося багато води, яка може прорвати стару греблю і затопити все місто. Після того, щоб реально вирішити, що треба робити далі, необхідно якось оцінити ступінь такої можливої загрози. А для цього на зборах слово можуть надати вже наприклад комусь зі старійшин – якщо той може пригадати попередні і такі ж дощовиті роки, або – інженеру, який може сказати, наскільки міцною є збудована за його проектом гребля і чи не могла вона пошкодитися з часом. Такий експертний висновок звичайно може зразу містити в собі кілька різних варіантів виходу з ситуації, хоча можливо й таке, що для того, щоб знайти якийсь прийнятний вихід, знову ж-таки доведеться заслухати ще когось, хто б міг краще порадити, що саме тепер робити далі – збудувати нову греблю нижче за течією, поступово спускати воду, щоб не допустити її раптового прориву, укріпити існуючу дамбу, чи може навіть відселити з міста усіх без винятку громадян до закінчення сезону дощів – і т.д. Але в будь-якому разі кожен з цих варіантів рішення буде вимагати ще якихось додаткових затрат від громадян міста, і буде вимагати того чи іншого відтинку часу для свого повного впровадження;

– а тому, вислухавши думку експертів, конче доведеться вислухати й думку самих громадян – на яку саме пропозицію і чому саме вони би вважали за краще для себе пристати. Це вже більш схоже на свободу слова в її теперішньому розумінні, але й така свобода буде достатньо обмеженою – наприклад після згоди якоїсь частини громадян на якусь одну пропозицію, іншому громадянину з тією ж точкою зору слова вже можуть і не надати, і навіть навпаки – головуючий запитає лише про те, в кого є якісь інші, відмінні від решти, думки. Тобто в цьому разі навіть якимсь дивним чином може вийти й так, що переважне право на висловлення своєї точки зору (фактично навіть – право на переважаючу свободу слова) будуть мати окремі громадяни, але не їх більшість.
– після того, коли всі альтернативні думки розглянуться – свободу слова в громадян знову ж «забирають» – тому що вони переходять до голосування, а потім – і до виконання прийнятого рішення. Після того вже ніхто звичайно не заборонятиме нікому висловлювати свої думки, але й ніхто напевно і не буде вже до них особливо прислухатися – тоді, коли вже треба не говорити, а дійсно щось робити.

– правда останнє знову ж таки буде відбуватися тільки до певної межі, бо як ми це вже казали, – для успішного досягнення поставлених цілей конче необхідний зворотній зв’язок. В даному випадку – це контроль за процесом їх досягнення і за тим, як наші дії впливають на загальний розвиток ситуації, та за тим, чи дійсно така встановлена нами ціль дозволяє нам досягнути саме того, чого ми насправді хочемо. А тому кожен громадянин повинен мати право висловити свою думку наприклад щодо того, чи не могли ми помилитися в розрахунках, так що нова гребля виходить ще слабшою, ніж попередня, чи про те, що найняті нами робітники крадуть будівельний матеріал, або й навіть і про те, що за час виконання робіт озеро вже прорвало дамбу в іншому місці, а тому загроза для міста давно вже минула. І знову ж таки – якщо на цьому етапі розглядати свободу слова тільки як можливість говорити що попало, а не те, що безпосередньо стосується справи – то навряд чи це сильно допоможе загальній справі, навряд чи буде ознакою справжньої демократії.

8. Свобода слова та демократія. Подивимося же тепер, які з цих насущних, попередньо описаних нами завдань, може виконувати сучасна система демократії, наприклад в Україні. Перш за все – щодо можливості впливу на владу – доведеться визнати, що такої можливості в нас зараз практично зовсім немає. Навіть в радянські часи рядовий громадянин і то міг написати листа в газету з будь-якого приводу, чи звернутися зі скаргою на місцеву владу або до вищестоящих органів, або до партійного керівництва відповідного регіону. Тепер же такої можливості впливу на місцеву владу вже немає практично зовсім, хоча натомість і з’явилася система загальнодержавних виборів, фактично відсутня раніше – абсолютно недосконала і така, що постійно змінюється від виборів до виборів тільки заради того, щоб не дати виборцям можливості зорієнтуватися і зробити таким чином правильний для себе вибір. А тому, отримавши ілюзорну можливість впливати на долю всієї держави, ми зате втратили будь-яку можливість впливати на своє власне життя. Далі – ще цікавіше… Оскільки така система виборів для нас насьогодні залишається єдиним доступним нам механізмом демократичного управління, то в ній вже, здається, всі описані нами вище умови мусіли би обов’язково виконуватися, щоб забезпечити бездоганне функціонування такого єдиного демократичного механізму.

Тобто – можливість отримання інформації про стан справ в державі і в зовнішньому світі, можливість отримання повноцінних і своєчасних експертних висновків по ній – які саме загрози, чи навпаки вигоди, дана ситуація може для нас принести, можливість надання права на висловлення своєї думки усім, хто може запропонувати якісь виходи з ситуації, або скласти хоч якийсь план дій щодо того, як з максимальною вигодою використати її для себе, забезпечення повноцінного і чесного голосування для обрання якогось одного, спільного для всіх, плану дій, надання усіх можливостей для донесення інформації до суспільства тим, хто буде контролювати виконання поставленого плану, хто буде сам приймати участь в його реалізації, хто може надати нову інформацію по тому як і в яку саме сторону змінюється ситуація і чи залежить це від наших дій, чи ні, хто може навести якісь нові дані по тому, що і як заставило нас в свій час прийняти саме такий план дій.

Тобто тут, знову ж як і у випадку з давньогрецькою демократією, ми бачимо що повна свобода слова дуже часто може виявитися прямо протилежною завданням демократії, і що для повноцінного функціонування останньої важлива не так свобода слова сама по собі, як свобода…. отримання інформації – і про стан світу, і про стан держави, але й крім того – і такої, яка містила би в собі аналіз попередньо здобутих даних, пропонувала би шляхи виходу з проблемної ситуації і надавала би можливість подальшого контролю за здійсненням тих чи інших дій і за зміною ситуації внаслідок цього в ту чи іншу сторону.

Але що ж тоді свобода слова? Невже при демократії вона так-таки зовсім і не потрібна?! Ні, не так! Потрібна – тільки в певних відведених рамках. По-перше – ніхто не буде посягати на свободу громадянина висловлювати свою власну думку в будь-якій ситуації, якщо це не заважатиме виконанню поставлених завдань, тобто на «побутову» свободу слова. По-друге – така свобода безперечно повинна стосуватися тих, хто для народу виконує роль цих, таких необхідних йому, експертів, здатних і проаналізувати проблему, і запропонувати свої шляхи виходу з неї. Тобто в даному разі, як це не парадоксально звучить, – це схоже на свободу «на вимогу народу», чи може й навіть ще більш парадоксально – народ повинен мати право на те, щоб вимагати надання права публічного голосу тій чи іншій людині тоді, коли він сам буде вважати це важливим для свого існування. Ну і нарешті – безперечно свобода слова повинна стосуватися того, щоб своєчасно донести до всіх громадян інформацію про виконання вже поставлених завдань і про можливе виникнення тих нових загроз, які можуть з’явитися на цьому шляху разом з ними цілком закономірно, або й цілком випадково – в силу якихось інших на то причин. Ця свобода слова повинна дійсно стосуватися вже кожного, як і свобода висловлювати свою думку – особливо тоді, коли вона чимось відрізняється від загальноприйнятої – а раптом саме вона в кінці кінців і виявиться саме тим єдиним виходом з ситуації, який всі вже так давно і безуспішно шукають…

Що ж стосується лібералізму – то в цьому плані його завдання якраз кардинально відрізняються від завдань демократії. Щоб забезпечити собі легше управління масами за допомогою доступних йому фінансових ресурсів, йому треба якраз максимально зламати усі ці ланки довгого демократичного ланцюга управління – приховувати інформацію про справжній стан речей, не надавати доступу до засобів масової інформації людям, які можуть її повноцінно проаналізувати і доступно, простими словами, донести до простого люду, фальсифікувати результати виборів і опитувань, заборонити будь-кому висловлювати свої думки з приводу того, що робити далі, не надавати можливостей громадянам висловлювати свої критичні зауваження стосовно впровадження і ходу виконання тих справ, рішення по яким вже прийняте. Все це, здається, нам тепер вже достатньо добре відоме.

Але напевно найкращим методом маніпуляції в такому випадку стає саме та підміна понять, за якої справжнє народовладдя (демократію) замінюють правом тільки на те, щоб говорити все, що тобі тільки й взбреде в голову, аби лиш воно ніяк не впливало на долю власть імущих. Тобто це – така свобода слова, яка насправді закриває рот тим, кому дійсно є що сказати. І тоді цілком закономірно хочеться задати іще одне, ключове запитання – так все-таки, панове, – що саме ми обираємо на кожних чергових і позачергових виборах – справжню демократію, чи ілюзорну, і не дуже й потрібну нам насправді, свободу слова?

Ігор Лубківський
м. Тернопіль
01.03.2008

Про політтехнології на Інтернет-сайтах-2

17 Apr 08 19:04:13 GMT

... продовження раніше опублікованої статті "Про політтехнології на Інтернет-сайтах"

І. Необхідна передмова.

Політика – дітище сучасного капіталізованого світу. Тоді, коли ще не було вільного обігу коштів – практично не було і політики, чи вірніше вся політика тодішнього світу зводилася лише до одного – фізичного насилля одних над іншими та наступного релігійного обґрунтування його справедливості. Боротьба йшла тільки між різними представниками влади – за те, хто саме і як має виняткове право на те щоб гнобити свій власний чи загарбаний ним народ, який, проте, час від часу намагався відстоювати свої права шляхом бунтів, повстань та революцій.

Проте з розвитком торгового світу – купців, бояр та найнятих ними людей, і почалася розгортатися політична боротьба – тепер вже не тільки за можливість фізичного насилля чи доступу до державної влади, але й за підтримку пригнобленого народу – так він і був включений в політичні ігрища «сильних цього світу». І так, разом з такою боротьбою за вплив на уми свого чи чужих народів, і почався розвиток політики. А що насправді людина може діяти всього двома шляхами – або щось робити, або – ні, то і вплив теж був відповідний – за те, чи можна підняти народ на боротьбу за ідеали, вигідні тобі і тоді, коли тобі це конче необхідно, чи за те, чи можна тримати його в покорі і смиренності, так щоб він не приймав ніяких заходів і не робив ніяких дій тоді, коли це абсолютно тобі не потрібно – і з того часу основні методи політичної боротьби так практично і не змінилися.

Змінилися методи підкупу чи переманювання на свій бік політичної еліти чи наділених владою можновладців, які могли би забезпечити тобі інтелектуальну, фінансову чи владну підтримку, незначно змінилися методи боротьби за крісло верховного правителя – крім звичних вбивств і отруєнь до них додалися ще й механізми виборів, але методи впливу на народ залишилися поділеними на тих же два критерії – той, хто вже наділений владою, все так же намагається тримати його в покорі і залежності, а той, хто нею обділений – закликає до революційної боротьби.

1. Що таке демократія?

Певні відмінності в цей процес проте внесла демократія. Коли розвиток світу набрав таких форм, що невдоволення народу почало набувати загрозливих форм, політична еліта була просто змушеною якось домовлятися між собою для збереження свого власного безхмарного існування – а тому створила видимість управління держави народом, що забезпечувало певний вихід його невдоволення та дозволяло створювати ілюзію змін та прогресу. Проте така ілюзія почала вимагати і нових, більш коректних ззовні, методів політичної боротьби. Так отруєння і вбивства політичних супротивників стали публічно засуджуватися, хоч фактично нікуди і не щезли, а релігійне обґрунтування законності і справедливості влади замінило визнання її легітимності, яке, крім самої законності, включало в себе тепер ще й підтримку влади народом та її правонаступність.

Проте такі зміни в політичному житті світу чи окремих держав почали вимагати і нових методів впливу на народ – таких методів, які би не руйнували основне досягнення стабілізованого світу – ілюзію управління держави народом, яка й дозволяла тримати його в покорі. А тому методи прямого насильства над ним відійшли в минуле або почали пояснюватися лише крайньою необхідністю – як-от запобіганням ще гіршим масовішим заворушенням, вбивствам чи грабункам, а основні методи управління ним стали зовсім непомітними на перший погляд – і створити їх для людей, наділених владою, фінансами та вільним доступом до найкращої інтелектуальної спадщини, було зовсім нескладно. Так на арену сучасного політичного світу випустили нового монстра – монстра політтехнологій, який з часом настільки зміцнів, що навіть поглинув і своїх творців – і тепер вже не стільки він служив їм, як вони почали поклонятися йому, так що в результаті стали повністю залежними від його волі, його благословення чи прокляття.

2. Про структуру мислення людини.

Основа для виникнення політтехнологій була закладена в людину ще в момент її створення – правда невідомо ким саме – чи то Богом, чи то еволюцією, чи то ще кимось – сама структура її мислення. Структура, яка володіє здатністю запам’ятовувати все разом, в комплексі і діяти за принципом асоціацій – так що чимось схожі між собою речі, в пам’яті завжди теж поєднуються між собою. Для нормального еволюційного розвитку людини нічого страшного в цьому немає – вона повністю запам’ятовує всю картину тієї чи іншої події, потім розбиває її на складові саме за цим принципом подібності, а потім, знову ж таки користуючись цим же принципом, вишукує подібні складові в інших подіях, які відбувалися раніше, або слідували по тому. Це дозволяє створити з раніше єдиної цілісної картини прожитого дня протяжну причинно-наслідкову структуру, яка включає в себе пам’ять вже не одного, а кількох днів, місяців і років, а іноді і всього прожитого нею життя – що після чого слідує і що з чого випливає.

Цей комплекс причинно-наслідкових зв’язків цілком успішно дозволяє прогнозувати майбутній розвиток подій і відповідно до цього прогнозу в ту чи іншу сторону коригувати свою власну поведінку, щоб досягнути бажаного для себе результату, вдовольняти свої основні потреби і навіть прагнути до більшого. Подібним чином мислять і тварини – і в повсякденному житті такий механізм кращим чи гіршим чином повністю забезпечує потреби живих організмів в забезпеченні власного виживання та їхнього повноцінного існування. Проте для людини в його роботу включається ще одна додаткова складова, якої немає у тварин, наділена здатністю самостійно, а не автоматично, вишукувати причинно-наслідкові зв’язки, робити з них свої власні висновки і прогнози та навіть вносити корекції і в роботу автоматичного механізму асоціативного мислення – коли значення тих чи інших подій, що стали наслідками тієї чи іншої поведінки свідомо або применшуються, або навпаки – наділяються додатковою емоційною силою як щось надважливе.

Ця сила – людська свідомість, по суті – механізм корекції автоматичних процесів живого організму. Для еволюційного розвитку людини виникнення свідомості стало більш як позитивним чинником, так як її наявність дозволила швидше і краще прогнозувати розвиток подій, а тому, відповідно, в рази збільшила умови її виживання і повноцінного розвитку. І якщо для всієї живої природи основними чинниками еволюції стала боротьба за виживання і продовження роду, яка відбирала найбільш сильних фізично і найбільш сексуально привабливих для партнера, то для людини після того відбір почав здійснюватися ще й за третьою ознакою – наявністю свідомого розуму, який би дозволяв компенсувати чи додатково розвивати і одне, і друге. Але цей же, абсолютно позитивний третій еволюційний фактор, для людей, наділених такою свідомістю і такою здатністю до причинно-наслідкового мислення, став можливістю і використовувати когось іншого в своїх цілях, що найбільш повно проявилося саме в розвитку політики і політичної думки епохи розвинутої демократії…

3. Як отримати бажане для себе від іншої людини.

Вся справа виявилася в тому, що навіть в повсякденному житті людина не може просто так досягнути усього бажаного для себе одними тільки власними зусиллями – тому дуже часто їй для цього потрібна допомога чи підтримка інших. А раз так, то для того, щоб повноцінно існувати в людському середовищі і досягати бажаного для себе, вона повинна володіти не тільки власним досвідом, але ще й мати досвід взаємодії з іншими людьми, вміти якось впливати на них. Цей досвід може включати в себе дві можливості: перша проявляється тоді, коли ми хочемо чогось добитися для себе від іншої людини і якимсь чином переконуємо її допомогти нам – або переконуючи її що і їй це теж буде вигідно, або пропонуючи взамін їй щось своє – якісь матеріальні цінності чи якісь свої послуги, знання чи вміння. Це цілком природний приклад взаємодії двох людей. Але може бути й по-іншому, коли вимагаючи щось для себе від іншої людини, ми насправді нічого не хочемо давати їй взамін і надіємося досягнути бажаного для себе або силою, або обманом. І ось, власне кажучи, дуже часто саме цей другий метод взаємодії людей і лягає в основу сучасної політики і політтехнологій. Максимально використовувати інших, нічого не даючи їм за це взамін.

ІІ. Механізми політтехнологій.

Взагалі-то таких політтехнологій існує не так вже й багато – всі вони ґрунтуються на тому, що людина нічого не може зробити, якщо перед тим про це не подумає, коли не буде уявляти собі, що і як робити. В іншому випадку вона навіть з місця зрухатися не зможе. Тому ми мусимо або самі планувати свою діяльність, або копіювати в когось вже існуючу готову модель поведінки. Крім того неабияке значення має ще й механізм роботи пам’яті людини – його асоціативна структура, коли все запам’ятовується в комплексі і коли запам’ятовується те, що найчастіше повторюється. Ці два фактори і дозволяють штучно створювати в пам’яті людини хибні причинно-наслідкові зв’язки, поєднувати негативні чи позитивні почуття від одних подій з іншими, які насправді до перших не мають зовсім ніякого відношення. Тому якщо якась партія чи політична сила не хоче чи не може здобувати прихильність людей природнім чином, за допомогою своїх досягнень чи просто переконуючи їх, вона і може спробувати натомість змінити в уявленнях людей загальну картину світу і розуміння подій, що відбуваються, на свою користь.

1. Політтехнології, як вони є.

Основні, найпростіші і найефективніші методи політтехнологій відомі з давніх давен – вони використовувалися ще в давньому світі і тепер їх просто модернізували до сучасних потреб. Найпершим з них стало привласнення уявлень щодо майбутнього розвиток світу. Чи то правитель, чи то верховний жрець, монополізувавши собі право на такі знання, самовільно почав вирішувати що саме і як сказати своїм громадянам стосовно того, що могло би безпосередньо стосуватися їхнього життя, роблячи таким чином їх більш залежними від своєї волі та милості. Ще більшою силою володіли ті ідеї, які стосувалися вже не просто безпосередніх рішень правителя, але чогось, що відбувалося мовби поза його волею, описувало розвиток світу чи волю богів.

Проте в сучасному суспільстві в силу його не-релігійності відпала потреба звертатися до підтримки церкви чи волі богів, тому натомість новітні політтехнологи пропонують інше – логічне обґрунтування науковості і закономірності саме такого шляху розвитку суспільства чи світу, який і пропагує обрана ними партія. Або навпаки – створення такого іміджу певної партії, який буде позиціонувати її як найбільш ефективну структуру в майбутньому відповідно до якогось, вже раніше створеного прогнозу розвитку світу. Тобто в будь-якому разі це пов’язано з роботою тієї частини людського розуму, який відповідає за прогнозування майбутнього кожного з нас. Проте сам цей прогноз – це ще далеко не все, і для того, щоб повноцінно виживати і розвиватися, треба ще й знати як з вигодою для себе його використати, що саме і як робити далі. А тому в загальному механізм поведінки людини повинен включати в себе, разом зі вже перерахованим, ще й декілька надзвичайно важливих пунктів:

1. прогноз розвитку світу чи окремої ситуації;

2. ідею про те, як це можна використати з користю для себе;

3. програму досягнення бажаного результату – «що робити?»;

4. методи досягнення бажаного результату – «як робити?»;

5. критерії оцінки досягнутого рівня (в нашому випадку, в політиці – рівень життя, зарплат, зростання ВВП, можливість забезпечення освітою, медобслуговуванням – і т.д.);

6. оцінку отриманого результату – почуття задоволення чи ні;

7. залежний від результату підсумок поведінки – запам’ятовування її на майбутнє як усталеного механізму досягнення своїх цілей і вдоволення своїх потреб, її аналіз і корекція, чи може навіть повна відмова від неї.

Тобто якщо в загальному в результаті досягнуто бажаного, то даний тип поведінки і попередні прогнози розвитку світу записуються в пам’яті як достатньо достовірні і правильні, такі, які вже можна не перевіряючи автоматично використовувати для себе в подальшому житті. Якщо ж ні – то наступним етапом буде прийняття рішення щодо того, що робити далі – або відмовитися від такого типу поведінки, або пошукати помилки чи то в своїй поведінці, чи то в своїх уявленнях щодо прогнозу розвитку ситуації, чи то в ідеї про те, як її можна було використати, чи то в методах та програмі досягнення бажаного для себе. Можна також повторно спробувати досягнути бажаного для себе, якщо не вдається ні відмовитися від поведінки, ні знайти в ній помилку, аж до того моменту, поки не вдасться це зрозуміти, або поки нарешті не вирішиш остаточно повністю відмовитися від неї.

Відповідно саме до цієї схеми, використовуючи вже наведені нами раніше механізми роботи людської пам’яті, і впроваджуються всі сучасні політтехнології, вносячи свої корекції на будь-якому з етапів роботи механізму людського мислення і планування своєї діяльності. Крім того, в сучасному суспільстві до усього цього додається ще один фактор, якого майже не було раніше – можливість отримання необхідної тобі інформації для повноцінного аналізу подій, що відбуваються.

Ну і нарешті треба врахувати ще й те, що асоціативна робота пам’яті разом з тим означає й те, що в комплексі запам’ятовуються не тільки ті події, які відбувалися одночасно, або які пов’язані між собою якимись іншими, крім часу, подібними ознаками, але й те, що разом з кожною ситуацією чи способом поведінки записується й емоційний фон, що їх супроводжував, тобто ті хороші чи погані відчуття, які людина отримувала в результаті, по-суті – позитивна чи негативна оцінка певних подій чи типу поведінки. Тобто по-великому рахунку вплив може бути або на ту інформацію, яку отримує людина, або на почуття, які в неї викликає та чи інша ситуація, або на її здатність самостійно робити аналітичні висновки та отримувати готові аналітичні прогнози.

Методи інформаційного впливу здебільшого давно відомі. Перший з них – це контроль над ЗМІ, недопущення публікації чи оприлюднення достовірної інформації, обман споживачів інформації, підтасовка фактів та відверта брехня. Другий – це ізоляція незалежних експертів чи інтелектуальної еліти суспільства – так, щоб вони не мали ніякої можливості оприлюднювати свої висновки, аналізи та прогнози. Трохи складніше з механізмом оцінки людиною досягнутого результату, тобто з емоційною наповненістю тих чи інших ситуацій та з її здатністю самостійно, тепер вже без впливу експертів чи інтелектуалів, робити ті чи інші висновки, аналізи та прогнози, а проте структура людського мислення дає неабиякі можливості і тут. Основними методами впливу тут стають дві речі:

- повторюваність певних тверджень;

- їхнє додаткове емоційне насичення.

Тобто для того, щоб створити вигідні певним політичним силам уявлення в умах людей, треба поєднати одні причини зовсім з іншими наслідками. А для цього треба повторювати ці хибні причинно-наслідкові зв’язки в найрізноманітніших умовах, надавши при цьому людині можливість самій співставляти різні факти і самостійно робити «вірні» висновки, що закріпить таке спотворене уявлення додатковим емоційним насиченням, відчуттям задоволення від власного відкриття, насолодою від власної високої оцінки свого розуму чи здогадливості. Проте іноді пропонуються і вже готові схеми, і вже готові висновки – тоді їх доведеться додатково наповнювати потрібними почуттями. Тоді здебільшого разом з однією, досі нейтральною, ситуацією чи висновком шляхом створення штучного логічного зв’язку поєднується інша, яка вже несе певне емоційне навантаження. Наприклад: «всі не люблять злодіїв» – тому щоб створити неприємний імідж якомусь політику, треба тільки ствердити, що він саме ним і є.

Враховуючи все вищесказане, як і методи впливу на людське мислення, так і точки їх прикладання, тепер ми вже достатньо достовірно можемо описати все наявне поле застосування сучасних політтехнологій:

1). Неправильні прогнози і аналізи – як метод створення несправжньої, вигідної комусь картини або всього світу, або прогнозу розвитку якоїсь окремої ситуації.

2). Використання ідей – монополія на них, використання їх на свій розсуд або створення їх на замовлення, і для цього – ізоляція, знищення чи ставлення еліти суспільства на службу цілком певним політичним силам, так щоб вона вже не могла генерувати ідеї поза їх впливом.

Натомість тепер такими ідеями стають ідеї, які ведуть людей в потрібну комусь сторону, маніпулюють ними, ідеї, які створюють справжній або спотворений, вигідний комусь, образ майбутнього, навіть ідеї, що стосуються релігійної віри – такої, яка б постійно підживлювалася енергією мас, а тому впевнено би управляла ними.

3) Програми досягнення – створення неправильних уявлень щодо того, що робити для досягнення бажаної мети («щоб добре жити треба багато працювати, навіть незалежно від зарплати»). Заміна одного типу поведінки іншим (наприклад замість того, щоб страйкувати чи йти на мітинги людям пропонують такі вибори, які нічого по-суті не змінюють).

4). Вплив на методи досягнення цілі – навіть при найкращій ідеї можуть бути неправильними методи її досягнення, коли пропонується лише той чи інший тип поведінки або обмежуються її варіанти («як?» щось робити – працювати важко замість того щоб працювати ефективно). В загальному ж саме таким чином держава намагається зробити своїх громадян слабкими і залежними замість того, щоб вони були самостійними і сильними, незалежно навіть від того, про які б саме їхні здібності не йшлося би.

5). Критерії оцінки кінцевого результату. Плануючи свою діяльність і намагаючись досягнути тих чи інших цілей, людина повинна мати і критерії, які би чітко вказували їй на те, чи правильним шляхом вона розвивається чи ні, і наскільки швидко. Тому методом політтехнологій може бути і вплив на ці критерії – наприклад коли пропонуються неправильні критерії, за якими насправді зовсім нічого не можна вияснити чи зрозуміти, або коли пропонується оцінка по одним критеріям замість інших (наприклад зростання ВВП замість індексу зростання цін).

6). Механізм оцінки досягнутого результату. Насправді таким механізмом для людини завжди є лише одне – почуття, які вона отримує в результаті досягнення тих чи інших цілей. Тому методом впливу тут теж є лише одне – вплив на ці почуття, тобто або переконування людини в тому, що насправді все не так добре чи погано, як їй це здається, або додаткове насичення негативними чи позитивними почуттями тих чи інших ситуацій. Це можна зробити просто поєднавши одну ситуацію з іншою, яка вже і без того викликає в людини певні почуття. Наприклад найвідомішим методом тут є метод «нагороди» чи «покарання» за якусь певну поведінку – зниження цін перед виборами, підвищення пенсій чи зарплат, задоволення якихось насущних потреб, або навпаки – гіперінфляція і штучне провокування нестабільності чи чогось настільки ж неприємного для суспільства чи певної його верстви.

7). Прийняття рішення і наступна корекція поведінки чи уявлень. Цей пункт до певної міри схожий з першим, тому що основними методами впливу тут знову стають інформаційні методи – неправильні аналітичні прогнози і висновки, нехватка та приховування інформації, вплив на пресу та ЗМІ. Іншим, не менш надійнішим, методом стає відсутність механізму, який би зміг відкоригувати результати попередньої діяльності (наприклад немає механізму відкликання вже обраних депутатів, або весь час так змінюють вже існуючу систему виборів, що кожного наступного разу людині доводиться по-новому пробувати в ній зорієнтуватися, а тому вона не може зробити ніяких висновків з минулих виборів і виправити таким чином свій попередній, можливо в чомусь неправильний, вибір).

2. Політтехнології в Інтернеті.

Особливістю Інтернету стає те, що тут практично не здійснюється ніяких реальних вчинків – крім збору та аналізу інформації та можливості здійснення тих чи інших прогнозів щодо майбутнього розвитку світу чи власної поведінки. Проте в усякому разі, як виявляється, це не так вже й мало, а тому в політтехнологіях в Інтернеті використовується спрямованість все на ті ж сім факторів – прогноз розвитку світу, ідею як з вигодою для себе його можна використати, програму та механізм її досягнення, критерії та механізм оцінки досягнутого результату, конкретні почуття, які викликає отримане та відповідна корекція своєї поведінки в ту чи іншу сторону або її запам’ятовування і закріплення. Тому і механізми політтехнологій, за незначним виключенням, залишаються тими же – додаткова насиченість почуттями, повторюваність, робота з інформацією.

Тобто поєднання одного твердження з іншим, насичення його негативними чи позитивними почуттями та наступна повторюваність в різних темах і ситуаціях. Різниця правда полягає в тому, що тут можуть існувати три різних види впливу, систематизованих залежно від того, хто саме і як використовує Інтернет: вплив на його активних користувачів, вплив на пасивних, та створення певного уявного образу, нової інформації, насиченої певними оцінками і почуттями. Ну і ще, правда, можливий і четвертий спосіб дії – просте використання Інтернету як полігону для перевірки ідей перед їх випуском в «великий» світ. Не оцінюючи функції Інтернету як засобу журналістики або як своєрідного сховища інформації, скажемо тільки про те, що твориться на найрізноманітніших політичних форумах, розділивши ці політтехнологій за різними ознаками та цілями, які вони переслідують:

1. Механізм реалізації політтехнологій в Інтернеті – люди і практичні методи:

- емоційна насиченість – навіть провокація скандалу, тільки щоб не залишити користувача байдужим в тому випадку, якщо необхідно якось його зацікавити;

- поєднання певних почуттів з певними твердженнями чи темами, наприклад оцінюючи ці твердження чи теми тим чи іншим чином, або додатково розміщуючи якісь повідомлення, що вже містять в собі певний емоційний позитивний чи негативний фон;

- послідовна повторюваність одного і того ж твердження в тій же темі;

- поширення неправильного твердження в різних темах і в різних ситуаціях, навіть по різних сайтах;

- штучне створення неправильних логічних зв’язків між подіями та їх наступне закріплення використанням того чи іншого емоційного наповнення;

- порушення механізму оцінки результатів діяльності певної політичної сили, наприклад переконуванням, що насправді все не так добре чи погано, або штучною провокацією тих чи інших почуттів, наприклад просто сказавши щось приємне чи навпаки, навіть якщо воно ніяк не пов’язано з цією оцінкою;

- недомовлена підказка, можливість самому зробити «правильні» висновки.

2. Вплив на створення ментального образу. Тобто:

- статистична оцінка форуму – що в результаті утворює загальна сукупність всіх висловлювань на ньому;

- підтримка одних тем, "заговорювання" чи ігнорування інших, іноді навіть більш важливих;

- ширина висловлювання – поширення однієї і тієї ж інформації по різних темах;

- вигнання одних користувачів та підтримка інших;

- створення зовнішнього іміджу окремих користувачів, власника сайту чи якоїсь психічної структури (наприклад ідеології чи програми партії, яка асоціюється з даним сайтом).

3. Перевірка ідей перед їхнім випуском в зовнішній світ:

- запустити провокацію, щоб перевірити її ефективність;

- потренуватися в дискусії, щоб набратись необхідних аргументів;

- запропонувати методи вирішення існуючої проблеми;

- вияснити причини недомовленої поведінки, приховані бажання опонентів, які не дозволяють їм стати на твою сторону;

- проаналізувати і обдумати ту чи іншу ситуацію, щось змінити чи вирішити для себе.

4. Обдуманість і створення світу ідей.

Це схоже на створення ідеології чи її окремих складових. Будь-яка ідея стає повноцінною лише тоді, коли є в достатній мірі продуманою, коли описує найрізноманітніші ситуації і коли застосовна до найрізноманітніших людей. Але в той же час одна ідея повинна певним чином взаємодіяти і з іншими, бути логічним доповненням до них.

Тобто таким чином, поширюючи вже не одну, а декілька взаємопов’язаних між собою ідей, з них створюється цілий комплекс ідей, який містять в собі опис тих чи інших ситуацій та дає відповіді на ряд запитань: «якщо-то, чому?, як?, що буде?», та ін. Схожим чином радянська влада містифікувала історію Великої Вітчизняної війни, замінивши реальні події і причини, що призвели до їх утворення, комплексом видуманих ідей та їхніх наслідків.

Тому в даному випадку мова йде про цілу групу ідей, пов’язаних між собою різними типами відносин, які вже практично майже неможливо проаналізувати, поскільки в кожному разі вони створюються заново і тому до певної міри є унікальними.

ІІІ. Форумні війни. Тактика та методи ведення бою.

Цілком зрозуміло, що тут ми не будемо розглядати всі способи звичайного спілкування в Інтернеті, хай навіть і на політичному форумі, які не містять в собі нічого аж надзвичайно складного чи напряму пов’язаного з політтехнологіями. До аналізу береться тільки те, що виходить за такі межі.

1. Нечесні методи ведення дискусії

1. «Атака» окремих користувачів – може переслідувати зовсім різні цілі, як і приховані, так і явні, як і пасивні, так і активні. Наприклад це може бути передумова до підготовки провокації. Або – спроба пов’язати певні неприємні почуття з якоюсь окремою темою чи цілим сайтом, спроба вигнати незручного користувача, спроба створити неприємний імідж сайту, спроба створити статистичну закономірність, яка би переважала середню кількість користувачів чи їхніх висловлювань на певну тематику в той чи інший бік.

2. «Провокація» – щодо тієї чи іншої категорії користувачів теж може переслідувати кілька цілей, хоч і більш конкретизованих, ніж у першому випадку. Це може бути і спроба змусити когось отримати «вірні», наперед передбачені висновки, і спроба вигнати когось з форуму чи виставити його не в дуже хорошому світлі перед іншими користувачами (чи пасивними споглядачами), спроба створити несприятливу для нормального спілкування атмосферу на форумі – і т.д.;

3. «Класифікація» – штучне відношення опонента до того чи іншого розряду, якому заздалегідь приписуються ті чи інші риси характеру чи мотиви поведінки. Класична політтехнологія ще радянських часів. Спочатку створюється обдуманий і завершений образ певного типу людини (гнила інтелігенція, буржуазний націоналіст, несвідомий робочий клас, куркульське селянство, люмпен-пролетаріат, – і т.д.), і потім вже під цей готовий образ відносять ту чи іншу людину.
Якщо вона погоджується з таким ставленням до себе, то автоматично приймає на себе і весь цей комплекс уявлень, тобто не тільки ті первинні ознаки, за якими її віднесли до того чи іншого класу, але й все інше, що його стосується – наприклад те, що інтелігенція завжди має бути в боргу перед державою, або те, що селяни завжди ліниві і жадібні, а тому нічого не хочуть робити самі, без нагайки.
Тобто іншою обов’язковою умовою такої класифікації стає те, що ці «додаткові» ознаки як правило містять в собі додатковий емоційний фон негативного характеру. Тоді, щоб позбутися такого ставлення до себе, уникнути цього неприємного відчуття, людина стає до певної міри залежною від «автора» такої класифікації, намагається не робити нічого, що би могло спровокувати таке його повторне негативне ставлення до неї.

4. «Приписування іншим несправжніх висловів чи мотивів поведінки» для підтасовки під готовий, заздалегідь спланований сценарій. Цей випадок прямо протилежний попередньому – бо якщо там людина спершу класифікувалася тим чи іншим чином, а вже потім від неї вимагали певної керованої поведінки, то тут навпаки – формується готовий результат, якого треба досягнути – що вона має робити і казати, а потім будь-який вчинок людини пояснюється виходячи саме з цих позицій, навіть якщо це абсолютно не відповідає дійсності.
Спроби ж людини виправдатися в такій ситуації, чи пояснити, що вона насправді зовсім не робила нічого такого, тільки навпаки будуть сприйняті як додаткове підтвердження правильності початкового припущення щодо її дій і їхніх мотивів, так що в кінці кінців може виявитися що те, що вона робила насправді, і взагалі вже не має тепер зовсім ніякого значення.

5. «Ставлення під сумнів їхніх джерел інформації» – не є політтехнологією, якщо тільки не має на меті повністю знищити опонента, принизити його, чи створити йому якийсь певний заздалегідь спланований образ – наприклад «ваші джерела сумнівні, а отже і Ви…»

6. «Ставлення під сумнів їхньої компетенції чи освіти» … те ж саме, звичайний метод дискусії, якщо тільки з цього не виводяться якісь висновки щодо особи опонента чи мотивів його дій.

7. «Ставлення під сумнів достовірності висловленого ними твердження» – також, якщо тільки не переходить на персональні образи з ціллю чи то спровокувати конфлікт, чи то заставити когось піти з форуму. Крім того, за таким типом поведінки може приховуватися ще й бажання перейти в результаті на такі узагальнення щодо когось, які вже позволили би зробити відповідні «вірні» висновки щодо нього самого та мотивів його поведінки.

8. «Відхід від проблеми чи відповіді» – звичайно означає небажання визнати поразку в дискусії, але може також бути і передумовою для наступної провокації, спробою перед тим «приспати» суперника. Або просто може бути і проявом звичайного флуду, який проте теж може переслідувати свої певні цілі, наприклад бажання «запустити по кругу» повторення одного і того ж твердження з усім комплексом аргументів «за» і «проти», що його супроводжують.

9. «Провокації і особисті образи» перш за все переслідують ціль створити негативний імідж всьому сайту, його власнику чи тим ідеям, які він сповідує. Можуть бути проте і менш глобальні цілі – наприклад в тому, щоб поєднати неприємні почуття, які викликає стороннє споглядання такого конфлікту, з певною темою, якій треба надати негативного забарвлення, або й просто метою може бути й те, щоб чи то вигнати якогось конкретного користувача, чи то класифікувати його і віднести до певної заздалегідь створеної категорії відповідно до п.3 даного переліку.

10. «Флуд і оффтоп» – спроба підтримувати «потрібні» теми на плаву, на вершині Інтернет-сторінки, «заговорити» незручні теми чи важливі повідомлення, створити певний негативний імідж сайту чи його власникам, чи сформувати таку атмосферу, яка вже не дозволятиме повноцінно обговорювати важливі питання. Це в першу чергу створює перешкоди звичному спілкуванню вже існуючих користувачів, але одночасно закладає і такі умови, за яких в нових потенційних користувачів вже не виникає ніякого бажання реєструватися і висловлювати свою точку зору, а тому в перспективі буде означати або занепад форуму, або втрату інтересу до нього.

2. «Чисті» політтехнології.

1. Повторюваність певного, переважно недоведеного, твердження в найрізноманітніших формах, в різних темах і в різних ситуаціях. Іноді навіть – під різними ніками, щоб створити враження його масової підтримки.

2. Емоційна насиченість в потрібних ситуаціях, коли треба звернути увагу на щось, навіть провокації, тільки щоб не залишити користувачів байдужими.

3. Позитивні чи негативні почуття тоді, коли треба закріпити в пам’яті людини якесь певне твердження. Наприклад похвалити чи сказати їй щось приємне в одному випадку чи спровокувати скандал в іншому, чи й взагалі відволікти її тоді, коли вона може самостійно дійти до правильних висновків.

4. Пов’язування неприємних почуттів з тим, що є важливим для людини, наприклад не тільки сварки і скандали, але й навіть мати і відверте хамство в цілком позитивній до цього моменту темі.

5. Флуд чи офтоп щоб заговорити важливі теми, зруйнувати їх, поєднати їх з неприємними почуттями або змінити загальну статистичну картину форуму в співвідношенні корисної інформації до пустої в гірший бік.

6. Неправильні логічні висновки, софістика. Руйнування логічної послідовності в мисленні іншого користувача, так що в нього надалі взагалі пропадає будь-яке бажання будь з ким дискутувати.

7. Створення користувачу образу його же власного «Я» та наступна спроба переконати його, що він саме таким і є. Тобто про суті це така ж класифікація, як і в першому випадку, тільки тепер вже спрямована не на його зовнішній імідж для інших, а на нього самого – так щоб згодом відповідно і заставити його вести себе тим чи іншим чином. Для цього проводиться вибіркова селекція його окремих тверджень і з них створюється потрібна картина того, яким він є, яка потім і пробується нав’язатися автору цих тверджень разом з готовими висновками-прогнозами щодо того, як він має себе вести надалі.

3. Створення ментального образу

1. Демократична система правління буде справді демократичною лише тоді, коли народ зможе робити правильні висновки з подій, що відбуваються. А для цього він повинен мати своїх аналітиків чи експертів, свою еліту. Інтернет – одна з можливостей для цієї еліти висловити свою точку зору, донести її до інших, а тому всі види політтехнологій цілком закономірно будуть спрямовані в першу чергу саме на тих, хто здатний аналізувати події і робити правильні висновки – на те, щоб не дозволяти їм висловлюватися, на те, щоб заставити їх піти з форуму чи на те, щоб всіляко применшувати значення того, що вони говорять аж до того, щоб навіть повністю знищити їхній авторитет.

2. Створення певної статистичної закономірності в сукупності усіх висловлювань чи її зміна в ту чи іншу сторону – вигнання неугодних користувачів, масові беззмістовні однотипні повідомлення, пропаганда тільки якогось одного певного твердження чи обмеженого способу мислення.

3. Сумніви в логічності опонента, які мають за мету не стільки те, щоб спростувати чи заперечити його твердження, як те, щоб взагалі порушити всі можливі закони логіки і як наслідок – посіяти таку атмосферу деструктивності і хаосу, в якій вже взагалі неможливо буде хоч щось довести, чи хоч щось вияснити та зрозуміти.

4. Руйнування ієрархічної структури мислення одного чи багатьох користувачів – руйнування якихось основних, базових логічних тверджень, що лежать в основі їхнього розуміння певної картини світу чи розвитку подій, можливо навіть всього кількох, але найважливіших.

5. Створення атмосфери розгубленості і хаосу – цілим рядом послідовних методів і вчинків, фактично навіть використовуючи все, перераховане раніше – і тоді вже підкидання нових, не до кінця висловлених, тверджень та варіантів поведінки – мовляв «а тепер робіть висновки самі», хоча насправді вся ця попередня система вже були вибудована саме під ці, заздалегідь сплановані, висновки.

6. Створення нових, раніше невідомих, авторитетів взамін тих, хто раніше виконував цю роль, бажано таких, щоб те, що вони пропагують, сприймалося тими, хто їм повірив, хто до цього долучився, як щось нове, як якесь відкриття, але таке, яке насправді вже давно відомо обмеженому вибраному колу, до якого тепер нарешті дозволили долучитися і їм. Тоді ця насолода від відчуття власної винятковості і вибраності тільки ще більше закріплює попередньо набуті уявлення.

7. Через те, що в результаті такого типу поведінки, внаслідок цілого ряду послідовних дій народ втрачає своїх авторитетів і позбавляється вміння думати самостійно, в нього виникає залежність від нових, штучно кимсь створених, авторитетів, виникає бажання служити їм тільки заради того, щоб тебе не відлучили від цієї когорти вибраних. Натомість за це він отримує «нагороду» – задоволення собою через те, що його долучили до нового, кращого світу, який ніби-то піклується про нього, і який, насправді, його просто використовує для досягнення своїх цілей і виконання своїх завдань.

4. Навіщо?

Звичайно тепер може виникнути і наступне питання: «А навіщо все це потрібно?». Відповідь на нього не така вже й складна, бо в умовах сучасного демократичного суспільства політтехнології по великому рахунку переслідують всього три цілі:

- Позбавлення народу можливості робити правильні висновки і вірні прогнози, щоб таким чином зробити його більш залежним і передбачуваним, навіть незалежно від того, хто саме за цим стоїть, бо в кінцевому результаті в цьому зацікавлені усі, без винятку, політичні сили;

- Боротьба за майбутнє, за його ментальний образ, за те, яким воно має бути, тобто це може бути той образ цілі, до якої треба прагнути чи то в силу своїх переконань, чи то в силу нав’язаних кимось тверджень – наприклад боротьба за те, якою саме повинна стати Україна;

- Боротьба за створення образу того лідера чи політичної сили, які здатні допомогти людям досягнути вже існуючих цілей відповідно до їхніх уявлень, чи можуть сформулювати їм нові цілі та окреслити нові, кращі перспективи.

Точкою ж прикладення усіх цих політтехнологій в першу чергу стає знищення чи ізоляція тих, хто може робити незалежні експертні висновки. В тому ж випадку, коли політтехнології спрямовані ще й проти конкуруючої політичної сили, вони можуть виконувати ще й завдання зниження її популярності, а тому можуть переслідувати ще й наступні дві цілі:

- створення такого іміджу політичної партії чи її лідера, в результаті якого він здавався би настільки поганим, що він нього залишається тільки відмовитися; або в іншому разі, якщо його прихильники не хочуть цього робити, то їм будуть нав’язувати таке уявлення, щоб вони змінили думку про себе самих – раз він такий, то і ви не кращі, а тому повинні вести себе тим чи іншим, наперед спрогнозованим чином;

- можливий також і зворотній вплив – коли створюється спочатку негативний образ прихильникам політичної сили, а вже потім через них намагаються поширити таке ж негативне ставлення і на цю силу, яку вони підтримують, тобто в даному випадку через користувачів форуму – відображення на політичну силу чи її лідера, які є власниками сайту, тільки щоб надати їм певного негативного зовнішнього іміджу.

ІV. Не-війни,

або просто випадки,
які ніби-то не вкладаються
в природну логіку поведінки людини

1. Природна схильність людей до провокацій і вдоволення відчуття власної значущості. Прагнення звернути на себе увагу.

2. «Справжня» гра. Тобто моделювання реальних життєвих ситуацій в ідеально безпечних умовах, приблизно так, як це буває в дітей, коли вони схожим чином моделюють своє майбутнє і в той момент настільки щиро вірять в нього, що на ту мить гра стає для них важливішою самого життя.

3. Підсвідома реалізація. Тобто задоволення тих прагнень, які не знаходять реалізації в реальному житті – наприклад звільнення від якихось раніше накопичених негативних почуттів, позбутися яких в реальному житті забороняють певні моральні норми чи обмеження. Наприклад так на форуми приходять ті, кому хочеться всім хамити і навіть безпричинно матюкатися.
Іншим проявом такого ж бажання підсвідомої реалізації стає можливість відчути себе іншим, ніж ти є насправді – молодим і красивим, чи навпаки – старшим і досвідченішим. Можливі й інші прояви таких бажань – ним може стати навіть прагнення просто зігнати на комусь злість, накопичену в результаті своїх повсякденних проблем, наприклад за аналогією: «Я ненавиджу жінок. Ви поклоняєтесь жінкам. Значить я ненавиджу вас.»

4. Природна реалізація. Тобто більш повне вдоволення тих прагнень, які вже й так знаходить свою реалізацію в реальному житті. Можливість висловити і відстояти свою точку зору. Можливість отримати потрібну тобі інформацію. Відчуття приналежності до більш широкого, глобального світу. Пошук нових друзів. Клуб за інтересами, і т.д.

5. Спілкування з іншими людьми. Можливість «перехресного», неможливого в реальному житті спілкування, наприклад представників тих професій, які ніколи не перетинаються між собою, чи набагато старших з набагато молодшими; такі різностатеві відносини, які практично неможливі в реальному житті через різницю в віці, віддаленість місця проживання, соціальний статус чи щось інше – і т.д.

6. Провокація як метод швидшого отримання інформації. Спровокувати когось, щоб отримати «горизонтальний», одномоментний зріз його особистості, взнати про нього та якості його характеру те, що він зазвичай приховує від інших, «скачати» з нього цілісну інформацію про те, яким він є; тобто отримати такий образ його особистості, який містить максимально повну інформацію про його життя, можливо потрібну тобі в чомусь.

7. Інкогніто. Можливість просто побути кимсь іншим, ніж ти є, що зовсім неможливо в реальному житті. Іноді так можна змінити свій вік, уподобання, ім’я, друзів, можна навіть віртуально змінити стать. Це може бути або своєрідною втечею від життя, або моделюванням тієї його сторони, яка раніше тобі була недоступною в силу непереборних причин реального життя.

Післямова. А навіщо все це потрібно?

Проте насправді сфера основних життєвих інтересів людини лежить далеко поза межами політики, а тому створення образу майбутнього світу в неї відбувається навіть тоді, коли насправді до політтехнологій все це не має зовсім ніякого відношення. Тобто навіть не переслідуючи якісь явні ідеологічні цілі, людина може не тільки прогнозувати розвиток майбутнього світу, але й навіть намагатися самостійно його створювати.

1. Але щоб це зробити, щоб дійсно створити своє майбутнє, треба спершу створити його видуманий уявний образ – що, як і після чого буде, що від чого буде залежати і як воно буде взаємодіяти між собою. Щось схоже відбувається тоді, коли людина просто мріє, або тоді, коли ще дитиною планує своє подальше життя.
Проте мрії здебільшого взагалі не здійснюються – хоча би просто тому, що вони можуть бути абсолютно нереальними і відірваними від життя, не враховувати всі його закони. Це відбувається через те, що в них немає основного деструктивного фактору, через який вони в основному і не можуть реалізуватися в подальшому житті – волі інших людей, а тому вони в принципі не можуть бути достатньо достовірно обдуманими і прорахованими так, щоб перетворитися з власне мрій на реальну програму поведінки.
В Інтернеті же цей елемент наявності чужої волі і чужого способу мислення є. Тому висуваючи там будь-яку ідею і пробуючи обґрунтувати і відстояти її, або навіть і нав’язати її іншим, ми ніби створюємо вже більш-менш реальний образ, який і справді може спрацювати в майбутньому – навіть якщо не вплинувши на волю чи уявлення інших людей, то просто давши нам достатньо перевірену модель взаємодії з ними, яку цілком вже можна буде використовувати наряду з власним життєвим досвідом.

2. Крім того будь-яка ціль має бути ще й сама по собі достатньо добре продуманою через те, що вона буде взаємодіяти з іншими бажаннями і прагненнями, і навіть до певної міри – змінювати і того, хто прагне до неї. Тому необхідна ще й обдуманість окремих моментів її впровадження – обдумування вже не тільки самої цілі, але й прогнозування щодо того, що саме і як буде після її впровадження; як саме зміниться вся система, якщо внаслідок впровадження нашої ідеї доведеться поміняти один чи декілька з її елементів.
Тобто необхідний ще й прогноз щодо того, що саме і як треба змінити в тому, що вже існує, щоб воно не перешкоджало реалізації наших планів і повноцінно взаємодіяло з додатково внесеними нами новими елементами. Тобто тут мова йде вже не тільки про творення, на відміну від першого випадку, але й про реконструкція вже існуючої системи, про те, що необхідно в ній змінити, можна викинути з неї, а що залишити.

3. Проте, як ми вже раніше це говорили, сама ціль – це ще ніщо, значення має ще й те, як саме її досягати. А тому на третьому етапі необхідним буде ще й відпрацювання думок і уявлень щодо методів досягнення такого вже достатньо обдуманого синтетичного образу, який тепер вже буде містити в собі не тільки саму ціль, але й ту видозмінену структуру світу, яка виникне в результаті її впровадження, тому що навіть сама реальна в принципі ціль, існування якої не суперечить законам природи, може бути недосяжною через неможливість практичного здійснення методів її реалізації.
Цих методів тепер вже буде два типи – як і щодо створення чогось нового, так і стосовно реконструкції старого, і іноді саме через неможливість другого може бути зупинена реалізація найблагороднішої ідеї. Тому необхідна ще й логічна перевірка цих методів, що саме і як треба зробити, чи дійсно це вдасться, чи вистачить сил, можливостей, і ресурсів, в т.ч. і часу.

4. Проте для практичної реалізації будь-яких поставлених завдань для будь-якої достатньо складної системи, якою є і людина, чи, тим більше, сукупність людей (суспільство), необхідний ще один додатковий механізм – механізм зворотнього зв’язку – тобто можливість контролювати власну діяльність, отримувати інформацію з зовнішнього світу і співставляти її з наперед спланованим образом, якого ми прагнемо досягнути. Проте тут виникає ще одна зайва проблема в тому, що така інформація отримується одним цілісним образом, в якому є інформація і просто про стан зовнішнього світу, і про вплив на нього наших дій, і ще про десятки чи й сотні речей, які відбуваються разом з тим.
А тому на практиці вичленити з усього цього потоку інформації саме те, що нам і потрібно – зміни в розвиткові світу та наслідки впливу на нього наших дій – дуже часто буває просто неможливо. За таких умов єдиним виходом стає тільки одне – штучне руйнування отриманої цілісної картину світу, спрямоване на те, щоб знищити таке його відображення в нашій уяві поділивши його на окремі розрізнені складові, з яких вже потім можна буде вибрати щось необхідне собі.
Методом же такого «руйнування» насправді є лише одне – послідовне вишукування вже існуючих протиріч і їх подальше загострення – аж до того моменту, поки вони не почнуть взаємознищувати одне одного, розриваючи таким чином взаємозв’язки і між собою, і між іншими елементами системи – і для виконання цієї процедури Інтернет, з його різноплановістю і різноманітністю представлених в ньому людей, підходить якнайкраще. Тобто тут протиріччя між окремими твердженнями чи елементами цілісного світу виступають як необхідний метод, що дозволяє правильно оцінювати ситуацію і вибирати напрямок подальшого розвитку. Інакше, без розвитку таких протиріч, зрозуміти те, що відбувається, може виявитися абсолютно неможливим.

5. Ну і нарешті останнім завданням стає завдання побудови нашого власного «я» – або звільнення від чогось вже непотрібного, або обдумування певних ситуацій, або переймання чужого досвіду, або реалізація в якихось раніше недоступних сферах, або ще щось; тому що насправді людину ніколи нічого не цікавить, крім її власного «Я».
Проблема ж полягає тільки в тому, що воно для неї є одночасно і ціллю, і методом її досягнення. Саме через це настільки необхідною і стає потреба в наявності двох додаткових факторів для його повноцінного розвитку, які і дозволяють відрізнити одне від іншого – спілкування з іншими людьми та взаємодія з зовнішнім світом.
Тут Інтернет теж стає до певної міри додатковим позитивним чинником, якщо тільки він не починає повністю заміщати собою цю саму можливість спілкування з зовнішнім світом, якщо не стає механізмом втечі від нього, хай навіть і в більш реальний, ніж пусті мрії, але все в такий же віртуальний світ…

Ігор Лубківський

25 вересня 2007-го року.
м. Тернопіль.

http://igorlll.mylivepage.com/home/index

Республіка Україна

17 Apr 08 17:22:38 GMT

Вже кілька останніх років зі здивуванням і навіть з певним захопленням спостерігаю за українською політикою. Говорять про різні напрямки розвитку, іноді навіть про глобальне призначення українського народу в боротьбі зі світовим Злом, вже навіть і не знаю тепер, з яким саме – чи то з російським тоталітаризмом, чи то – з американським імперіалізмом, а проте здається що навіть приблизно не уявляють собі, якою саме має бути їхня держава.

Ніби-то не знають – бо насправді ні в кого ніяких сумнівів щодо цього і не виникає – адже не було в нас власного царату, не було безсумнівних спадкоємців трону, не були ми імперією і навіть не були феодальною, патріархальною державою з чітким ієрархічним устроєм суспільства – завжди були вільними і незалежними за переконаннями.

Звичайно тут же мені заперечать, що насправді це пояснюється дуже просто – бо Україна взагалі ніколи не мала своєї державності, а проте це ж зовсім не спростовує того факту, що якісь мрії і уявлення в її народу все-таки мусили існувати. Які?

Відповідь надзвичайно проста – творець політології Ніколо Макіавеллі в своїй праці «Государ» поділяв всі державні устрої всього на два типи: республіки і монархії – а тому, навіть не задумуючись особливо, можна впевнено сказати таке ж і щодо українців – навіть не етнічних, але й всіх, хто проживав на цій території – така ідея завжди була лише одна – ідея республіки! І причому – саме в такій формі, в якій вона пізніше сформувалася і в європейській історії – республіки як права народу на власний розвиток, в тій формі, в якій це пропагували найкращі представники ідеології гуманізму – республіки, яка мала би забезпечити найкращий розвиток кожного її громадянина.

І навіть якщо тепер таке категоричне твердження видається нам дещо дивним і можливо навіть дещо пафосно-перебільшеним, то дивним воно виглядає лише внаслідок наших недавніх спогадів про діяльність комуністичної влади, яка на словах ніби-то відстоюючи такі ж гуманістичні і демократичні (в прямому значенні цього слова – демократія як влада народу) цінності, насправді створила зовсім інше суспільство і іншу тоталітарну антинародну державну систему, яка зовсім позбавляла народ будь-якого впливу на владу – а тому прививала відразу навіть до найменшого прагнення до демократії.

Проте аналізуючи розвиток Радянського Союзу спокійно і неупереджено, ми можемо побачити дивні періоди його відносного благополуччя – десь в період 1922-1928 років, в 60-х роках Хрущовської відлиги, на початку 70-х років періоду раннього Брежнєва. Так ось – кожен з цих періодів характеризувався як і спробою національного відродження республік СРСР, так і певним зростанням економічної самостійності його громадян, а заодно – і виникненням в них позитивних мрій і прагнень щодо свого найближчого майбутнього. А відповідно – і їхнім бажанням самостійно творити своє життя, активно включаючись в побудову власної держави, що є первинною ознакою демократії.

Порівнявши тепер ці періоди розвитку СРСР з невдалими спробами українців самостійно створити власну державу на початку ХХ ст., можна побачити лише одну чітку закономірність – надмірна демократія (читай вседозволеність) завжди веде до хаосу і дезорганізованості, а надмірна спроба контролю завжди породжує тоталітаризм. А тому, здається, тільки розумне поєднання цих двох крайнощів – свободи і обмеження, і може породити щось справді унікальне і, основне, життєздатне.

А проте зовсім невипадково такі періоди позитивного розвитку СРСР одночасно поєднувалися і з відродженням національних устремлінь народів, що входили в його склад. Річ в тому, що будь-яка державна система завжди потребує свого оновлення – щоб розвиватися співрозмірно з розвитком усього світу, інакше останній рано чи пізно просто знищить її в силу дії тих чи інших, зовнішніх чи внутрішніх, чинників.

Тоді ж, коли державна система настільки законсервована, що не має такого природного механізму оновлення – вона і розвивається стрибкоподібно, шляхом бунтів і революцій, які здебільшого просто випускають на волю раніше пригнічені і переважно далеко не найкращі прагнення народу, але по-суті нічого не змінюють, а іноді навіть і зовсім навпаки – просто відкидають еволюційний розвиток держави далеко назад. Єдиним методом уникнення небезпеки такого революційно-циклічного поступу є лише те, щоб включити в це протистояння влади і народу якийсь додатковий, третій фактор – наприклад національні прагнення тих народів, які досі не відігравали основної ролі в цій державі, щось «зі сторони».

Для Російської імперії таким стороннім фактором найперше була саме українська національна ідея – і саме тому коли після нещадних хлібозаготівель і продрозгортки 1918-20-х років в Південно-Східній частині України почало наростати невдоволення радянською владою аж до масових повстань і бунтів, розпорядженням Леніна і було розпочато політику українізації – що і дало певні позитивні наслідки для утвердження радянської системи, з мінімальними втратами для неї і по-суті майже нічого їй не коштуючи.

І саме так в історії Радянського Союзу в періоди його найкращого розвитку і виникло таке дивне поєднання української демократичної та російської тоталітарної складових національного характеру цих двох народів. А проте, як виявилося, відкриття такого факту не стало моїм власним досягненням – про подібне писав ще Костомарів більш як 150 років тому, ще задовго до виникнення більшовистської диктатури.

І ось тепер, точно так же як і в 1918-му році, залишившись без впливу тоталітарної ієрархічної структури влади колишньої радянської системи і «розійшовшись» в шляхах розвитку з російським народом, Україна отримала надмір демократії – але тепер вже не в її «чистому» вигляді, як влади народу, а зовсім навпаки – тієї псевдо-демократії, яка веде до хаосу і анархії, яка породжує цілі покоління тих, хто вміє скористатися такими умовами невизначеності і неструктурованості суспільства з найбільшою вигодою для себе самого.

Тому говорячи про сучасне політичне життя України, треба однозначно зробити дещо дивний на перший погляд висновок – що насправді немає абсолютно ніяких проблем з визначенням української національної ідеї – навіть якщо говорити про ту її частину, яка ще до кінця себе Україною і не усвідомила; немає зовсім ніякого розколу поміж різними частинами України, – бо для будь-якого українця, чи й навіть просто для жителя цієї благодатної місцини незалежно від його справжньої національності, така ідея завжди була лише одна – ідея республіки!!!

І навіть більше того – насправді мова завжди йшла навіть не про те, якою саме має бути ця республіка, як тільки про те, як саме створити ту унікальну ієрархічну і сильну державну чи суспільну систему, яка би змогла забезпечити її повноцінний розвиток, яка би вберегла її від скочування до анархії і вседозволеності, але яка би й не ставала предтечею майбутнього тоталітаризму...

Ігор Лубківський

Тернопіль,
13 вересня 2007

Авторитарна модель - мистецтво неможливого

17 Mar 08 10:47:19 GMT

Джерело: Журнал нової еліти ПЕРЕХІД-IV #2 (7) 2001

АРІЙСЬКИЙ СОЛІДАРИЗМ

Шморгун ОЛЕКСАНДР

Старший науковий співробітник відділу глобальних систем сучасної
цивілізації Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України

АВТОРИТАРНА МОДЕЛЬ: МИСТЕЦТВО НЕМОЖЛИВОГО

Авторитарна форма правління має величезний антикризовий потенціал. Абсолютно невірним є ототожнення її з тоталітаризмом, який є руйнівним за самою своєю природою. Перед лицем тих глобальних і регіональних загроз, які повною мірою виявляться у найближчі роки, передумовою справжнього національного порятунку в Україні може стати тільки повноцінна президентська республіка особливого автократичного типу.

ПІДОЗРІЛА ОДНОСТАЙНІСТЬ

У процесі останньої політичної кризи, після цілком справедливих критичних зауважень на адресу опозиції стосовно відсутності в її програмі належної конструктивності і позитиву («Україна без Кучми», а що ж далі?), її лідерами нарешті були сформульовані принципові положення щодо політичного механізму виведення країни із всеохоплюючої кризи. Суть цих положень зводиться до того, що за останні декілька років в Україні небачено посилився інститут президентської влади, котра, мовляв, вже набула відверто тиранічного забарвлення. Тому головною передумовою забезпечення реальної демократії в Україні є негайне внесення змін до Конституції з метою переходу до парламентсько-президентської, а потім і парламентської моделі влади.

У цьому питанні представники лівого і правого спектру опозиції досягли вражаючої одностайності. Лідери і «Правиці», і «Фронту національного порятунку» неодноразово публічно заявляли, що наполягають на значному підсиленні парламентсько-колегіального представництва у структурі української влади не тільки тому, що прагнуть конституційним шляхом усунути від влади Леоніда Кучму (скасувавши або перетворивши на «кишенькову» посаду Президента), а головним чином тому, що саме парламентська республіка є оптимальною для будь-якої країни з важким недавнім тоталітарним минулим . Якщо додати, що в цьому питанні до опозиції приєдналися навіть відносно помірковані та обережні лідери українського олігархічного капіталу з протилежного політичного табору (наприклад, з партії «Яблуко»), то ця одностайність починає видаватися майже підозрілою.

Скажу відверто, що існуючі оцінки навколо питання, яку саме республіку створено в Україні — чи то парламентсько-президентську, чи то президентсько-парламентську, чи то таку, яка вже фактично трансформувалася у «чисто президентську», — просто вражають своїм непрофесіоналізмом. Не меншою, якщо не більшою мірою це стосується і дискусій з приводу того, яким саме має бути майбутній тип українського парламентаризму.

ІЛЮЗІЯ ПРЕЗИДЕНТСЬКОГО ПРАВЛІННЯ

Історичний досвід незаперечно свідчить, що в ситуації гострої кризи унаслідок неминучої довготривалості узгоджувальних процедур, «усередненості» (а тому й неефективності) прийнятих законів, часового цейтноту та поляризації політичних сил будь-який представницький колегіальний орган — незалежно від способу його формування — із «залізною необхідністю» втрачає будь-яку дієвість та або передає свої повноваження виконавчій владі (тобто прем’єрові), або утворює тимчасову оперативну надзвичайну комісію типу Конвенту часів Великої Французької Революції. Утім, з часів якобинського терору, а потім більшовизму добре відомо, що не існує нічого більш постійного, ніж тимчасові «секретаріати» та «комісаріати». Узагалі, про ефективність класичного парламентаризму у подоланні гострих криз можна судити хоча б з того, що саме у класично парламентській Французькій Третій республіці уряди змінювалися в середньому кожні шість місяців, а після закінчення Другої світової війни в Італійській республіці керує вже 59-й уряд!

Отже, змінивши за 10 років незалежності 10 урядів, а тепер на додаток запровадивши і парламентську модель влади, ми маємо цілком реальні шанси побити західноєвропейські рекорди. Справді, чи усвідомлюють автори проекту закону «Про внесення змін і доповнень до Конституції», який «блукає» у стінах Верховної Ради, як важко буде структурувати парламент і створити в ньому конституційну більшість, а потім сформувати ефективний коаліційний уряд (та ще й за умови найвищого рейтингу комуністичної партії)? І скільки разів у випадку неможливості досягнення (протягом 60-ти днів) цього завдання треба буде, як це передбачається у проекті, оголошувати нові парламентські вибори в ситуації гострої системної кризи?!

Що ж до комуносоціалістичної ідеї повернутися у перспективі від класичного парламентаризму до «справжнього народовладдя трудових колективів» (цю модель протягом тривалого часу затято відстоює Наталія Вітренко), то за цією моделлю депутати фактично перетворюються на делегатів, позбавлених повноважень прийняття не узгоджених з виборцями рішень (тобто на представників не парламенту, а з’їзду, котрих необхідно якомога частіше переобирати, щоб «народні обранці» не «відірвалися від мас»). Отож можна сміливо твердити, що на відміну від парламентської республіки, яка є неефективною з мобілізаційної точки зору, але й не сприяє при цьому зростанню внутрішньополітичної напруги, комуністична «пряма демократія» неодмінно провокуватиме додаткову дестабілізацію у суспільстві.

Нарешті, залишається останній варіант — республіканського уряду, котрий передбачає зосередження повноти влади Прем’єр-міністром і отримав у політології назву системи кабінету або міністеріалізму. Приблизно таку форму правління пропонує Олександр Турчинов у програмній статті «Тоталітаризм (український контекст)» . Хочу підкреслити, що в силу найменшої легітимності такої форми влади (Прем’єр не обирається на загальних виборах) голова кабінету рано чи пізно обов’язково усвідомить необхідність отримати такий ненависний для опозиції статус президента. Згадаймо хоча б приклад Л. Кучми, який починав саме з прем’єрства. Як свідчить досвід правління Бісмарка, Муссоліні та Гітлера, котрі легітимним шляхом очолили свої уряди, така форма правління має не меншу небезпеку подальшої трансформації в тоталітаризм, аніж нині діюча в Україні.

При знайомстві з текстом української Конституції впадає в око на перший погляд неймовірна річ:

З ТОЧКИ ЗОРУ НЕ БУКВИ, А СМИСЛУ ОСНОВНОГО ЗАКОНУ У НАС ВЗАГАЛІ НЕ ІСНУЄ ПОВНОЦІННОГО ІНСТИТУТУ ПРЕЗИДЕНТСТВА!

Механізми функціонування цього інституту, прописані в п’ятому розділі «Президент України», містять ознаки як мінімум трьох споріднених, але зовсім не президентських моделей влади.

По-перше, це парламентська монархія, згідно з якою монарх традиційно виступає не гарантом державного суверенітету та Конституції, а лише символом «єдності нації» та гарантом дотримання Основного закону. Згідно з класичними канонами і традиціями парламентської монархії (наприклад, нинішньої англійської), король має вищий суверенітет, тобто неподільні й остаточні повноваження, а тому він є особою у принципі непідсудною, «не може бути неправим», тобто не несе жодної персональної відповідальності за негаразди в країні. Аналогічно згідно з гарантіями недоторканості та з фактично лише декларованою українською Конституцією процедурою імпічменту наш президент, принаймні «де факто», також є саме парламентським монархом.

В усіх парламентських монархіях ключовим механізмом, котрий забезпечує дію принципу «царює, але не править», є так званий принцип «контрасигнації» (скріплення) будь-яких королівських або президентських постанов головою уряду, що дає «гарантові» можливість перекладати відповідальність за «здобутки реформ» або на той же уряд, або на неефективну законотворчість парламенту. У цілковитій відповідності до цього стаття 106 нашої Конституції передбачає, що видані в межах повноважень Президента України (який номінально є главою держави) акти також «скріплюються підписами Прем’єр-міністра» та ще й «міністра, відповідального за акт та його виконання». Це, повторюю, є класичною ознакою парламентської монархії або парламентської республіки з чисто символічною президентською владою. Наприклад, механізм контрасигнації указів короля існував у Першій французькій республіканській монархії, а також у Третій та Четвертій французьких республіках (в яких, окрім того, «весільний» президент обирався парламентом). До речі, указ Президента України про запровадження інституту держсекретарів, який нещодавно викликав гостру полеміку в наших ЗМІ, незалежно від намірів, об’єктивно є спробою максимально зберегти президентський рівень контролю за Кабінетом Міністрів, залишивши за собою монархічний рівень відповідальності за дії уряду.

Мені можуть заперечити, що головна риса класичної парламентської монархії — це політична відповідальність уряду перед парламентом, а монарх практично зобов’язаний призначати головою уряду лідера партії або коаліції партій, котрі мають в нижній палаті більшість місць (таких конституційних змін, власне, і прагне опозиція в Україні). До того ж, на відміну від англійського короля чи японського імператора, наш Президент не успадковує свій титул і має широкі повноваження втручатися в законодавчий процес.

Але це зовсім не означає, що у нашому випадку знов-таки йдеться саме про президентську форму влади. Такій ситуації відповідає режим дуалістичної монархії, в якій монарх має право абсолютного або близького до нього вето на затвердження парламентських законів та може видавати розпорядження і декрети, котрі мають силу законів (що й відповідає прерогативам нашого Президента).

Більше того, в еталонній дуалістичній монархії одноосібний суверен, як правило, уповноважений розпускати нижню палату. За цієї форми правління в більшості випадків існує верхня палата, котра створюється переважно зі «своїх» — представників «партії влади» (класичним прикладом є «білоруський варіант», згідно з яким Верхня палата обирається головами місцевих рад, а третину сенаторів призначає сам Президент). Як відомо, саме таких змін у Конституції, котрі дозволяють мати у всій повноті класичний статус «президента-арбітра», який, «знаходячись над сутичкою», лише «розділяє й владарює», добивався наш Президент на останньому всенародному референдумі. Момент наростання в реальній практиці державного управління елементів консерватизму, притаманного дуалістичним монархіям, можна досить точно зафіксувати як перехід від гасла «Україна, Президент, Реформи» до гасла «Україна, Президент, Стабільність».

Нарешті, стосовно третьої форми правління, котра імітує президентську республіку. Ідеться про абсолютну монархію. Офіційно така існує, наприклад, в Аравії та Омані. У сучасних абсолютних монархіях може бути конституція, але права монарха практично необмежені. Але тут, на перший погляд, виникає неузгодженість, адже в усіх країнах на пострадянському просторі (у тому числі і в Україні) офіційно зберігаються форми колегіально-представницької влади. Проте не важко помітити, що загальна еволюція функцій владних структур у цих скоріше не «пост», а неорадянських країнах відбувається саме в напрямку від парламентської монархії до абсолютної. Про це, зокрема, свідчить продовження шляхом референдуму терміну перебування правлячих сьогодні «монархів», а то й під гаслами їх незамінності — конституційне узаконення довічності цього правління.

Найгіршим є те, що ця еволюція проходить таким чином, що найбільш ефективні механізми сучасних промонархічних режимів у нас відсутні, а найгірші — посилюються. Більше того, неухильно зменшується власне авторитарний компонент «харизматичної» особистої влади, тобто влади, заснованої в першу чергу на ОСОБИСТОМУ АВТОРИТЕТІ лідера.

Ідеться про дуже важливу функцію своєрідного уособлення або персоніфікації держави в очах національної спільноти. Адже в буквальному сенсі громадянина не можна примусити «поважати» Конституцію, але цілком реально викликати у нього повагу до справжнього гаранта цієї Конституції. Особою, яка найбільшою мірою відповідає цьому призначенню серед правлячих європейських монархів, на мій погляд, є «улюбленець нації» іспанський король Хуан Карлос — високоосвічена людина, військовий льотчик, котрий саме через свої особисті якості з порушенням генеалогічної лінії був призначений генералом Франко на посаду голови відновленої іспанської монархії і уже невдовзі виявив велику особисту мужність у придушенні спроби заколоту з метою повернення до нової хунти.

Навіть в абсолютистських та дуалістичних монархіях король нерідко є одночасно і духовно-релігійним лідером. Наприклад, згідно з Конституцією Ірану — це Керівник, який може визнати некомпетентним навіть Президента, обраного на загальних виборах, і який призначається особливим Керівництвом, складеним із вищих релігійних та політичних діячів — своєрідних старійшин (у свою чергу, обраних народом).

Але якій же формі правління у такому випадку найбільше відповідає значна кількість пострадянських конституцій? Саме радянській, яка за часи існування СРСР еволюціонувала від владного абсолютизму сталінського типу до дуалістичної брежнєвської геронтократії, в якій члени Політбюро були «старійшинами», «геронтами» не за мудрістю (таких членів справжнього сенату ще називають «нобілітетом» — «благородними» або «оптиматами» — «найкращими»), а буквально — за своїм похилим віком.

ДІАГНОЗ: МОНОКРАТІЯ

Утім, існує ще один специфічний термін, котрий позначає особливу форму правління, в якій інститути демократії перебувають у бутафорському вигляді і не мають реальних повноважень, а загальні вибори лише імітуються. Такі форми правління в сучасній політології отримали назву монократій, або монократичних республік. Це владний устрій, за якого — на відміну від монархії, де король править за «милістю Божою», і президентських авторитарних республік, де лідер отримує повноваження від нації як вищого суверена — одноосібний керівник сам тяжіє до статусу «живого бога», «батька народів»; з цього «батька» весь час роблять «культ особи», навіть якщо він не має для цього ні здібностей, ані кваліфікації.У ХХ столітті до монократій, окрім радянської, належали (а деякі належать і досі) різноманітні хунти та терористичні режими, у тому числі німецький нацизм та особливо італійський фашизм.

Такі збочені різновиди фактично нелегітимних режимів у формі республік часто бувають тоталітарнішими, аніж монархії, що їх вони замінюють шляхом тієї чи іншої форми узурпації влади. У монократичних країнах зміна усіляких фюрерів, діючих інколи і під назвою «президентів», відбувається, як правило, унаслідок або їх смерті, або військового перевороту.

Дуже важливо зазначити, що саме до таких форм правління з акцентом на дуалістичному (становому) або парламентському (регіонально-клановому) монархізмі у наш час належить значна кількість колоніальних і напівколоніальних режимів *. Сьогодні Петро Симоненко, Олександр Мороз та їхні офіційні та перефарбовані комуністичні «соратники», котрі свого часу зробили усе для того, щоб максимально вихолостити інститут президентства у нині чинній Конституції України,— підмінивши його саме монократичним монархізмом, — продовжують затято відстоювати необхідність остаточної ліквідації цього інституту. Робиться це, звісно, з «благородною» метою — «забезпечити процвітання незалежної української держави» (щоправда, у «братерському союзі» з Росією).

Із цього приводу зауважу лише, що у самій Росії відомі фахівці-політологи дотримуються протилежної думки щодо ролі президентської влади у забезпеченні реального суверенітету тої чи іншої країни. Так, 30 квітня 2001 року «Независимая газета» надрукувала текст виступів на круглому столі на тему «Яка Україна потрібна Росії?» (в роботі цього представницького зібрання від України взяли участь Володимир Малинкович та Михайло Погребинський). Зокрема, директор Інституту СНД Костянтин Затулін заявив таке: «Дуже цинічно кажучи, Росії зовсім не потрібен сильний український президент, потужна Україна. Це ж доволі очевидно. Нам узагалі не потрібна президентська влада в Україні, буде краще, якщо це буде парламентська республіка. ...Наш національний інтерес зовсім не полягає в тому, щоб Україна була могутньою державою, з якою ми повинні були б рахуватися...».

Отже, головна помилка опозиції, котра в перспективі може дуже дорого коштувати українському народові, полягає в тому, що її лідери та ідеологи не бачать різниці між неоабсолютизмом монократичного типу та справжньою президентською формою правління.

Один з найвидатніших політиків ХХ століття — Шарль де Голль, котрий створив найавторитарніший тип президентського правління в усій сучасній Європі, іноді робив заяви на кшталт: «Роль президента мусить мати монархічний характер». Але при цьому існують дуже ясні ознаки демократичності устрою французької «П’ятої республіки». Так, у Конституції Франції чітко прописано механізм імпічменту. Президент підлягає юридичному переслідуванню у разі зради Батьківщини, причому імпічмент має право оголосити Вищий суд, який утворюється із 24-х представників обох палат Парламенту, а звинувачення висувають обидві палати відкритим голосуванням та абсолютною більшістю голосів. Крім того, на противагу традиційному монархічному механізмові контрасигнації, згідно з положеннями деголлівської Конституції Президент — «гарант національної незалежності» — сам очолює Уряд, призначає разом з Парламентом його склад і безпосередньо здійснює керівництво зовнішньою та внутрішньою політикою країни.

Головним же недоліком монократичної «керованої демократії» (тобто псевдодемократії) в усі часи була її орієнтованість саме на безмежний владний абсолютизм. Адже, якщо подібно до Людовика ХІV політичний лідер прагне до того, щоб проголосити гасло «Держава — це я», він повинен усвідомлювати, що це рівнозначно заяві «Я — ніщо». Бо керувати «всім», керувати «взагалі» якраз і означає «не керувати нічим». Ще з приводу єльцинської Конституції аналітики цілком слушно зазначали, що розширення повноважень президента, виконання яких об’єктивно виходить за межі фізичних можливостей лідера, веде до «тіньовизації» влади, її поступового узурпування «оточенням». Не випадково ж термін «сім’я» поряд зі словами «клан» і «кліка» задовго до появи неорадянських монократій вживався для характеристики механізму правління «наближених», котрі у своєму «тісному колі» визначали майбутніх «спадкоємців» та «гарантів» своєї безпеки.

Але навіть найкращий почет не може «зіграти короля», якщо «король голий». Тому будь-який абсолютизм неминуче системно деградує. Саме з такого стану «напіврозпаду» рано чи пізно виводили свої країни видатні харизматичні лідери — Кромвель, Наполеон, Бісмарк, Рузвельт, Черчілль, Ерхард, де Голль, котрі завжди ставили інтереси свого народу над усе! Навіть колишні колонії до свого суверенітету «пробивалися» через одноосібний тип влади, названий «бонапартизмом».

ОСОБИСТА ВЛАДА + ВЛАДА ОСОБИСТОСТІ

Історія незаперечно свідчить про те, що саме модель політичного авторитаризму, яку абсолютно неправильно ототожнювати з тиранією, а тим більше тоталітаризмом, продемонструвала високу ефективність у найбільш критичні моменти існування суверенних держав. Видатним політичним лідерам, котрі будують свою владу на засадах легітимного авторитаризму, органічно притаманна здатність розв’язувати найскладніші завдання державотворення (і до того ж в умовах гострих економічних і політичних криз та постійних часових цейтнотів).

Справжніх державотворців також завжди відрізняють глибокі націоналістичні переконання, «Мойсеєва» впевненість у власному покликанні бути рятівником свого народу, персоніфіковане «синівське» ставлення до своєї Батьківщини, яку потрібно захищати від усіх ворогів.

І це не випадково, адже одноосібний лідер-«провідник нації», який справді користується величезним неформальним авторитетом у народі, на відміну від парламенту та уряду завжди орієнтується на розв’язання проблем переважно стратегічного характеру, на проведення радикальних реформ, а не на нескінченний клановий розподіл «за справедливістю» матеріальних благ, яких у ситуації занепаду стає все менше. Тому він прагне максимально можливої консолідації суспільства; для нього саме нація, а не клас і не стан, виступає як цілісна спільнота, покликана подолати всі внутрішні та зовнішні загрози і ризики. Ось чому Наполеон Бонапарт проголошував своєю головною пристрастю служіння Франції. Саме він основою своєї діяльності зробив принцип «Франція понад усе», якого все життя неухильно дотримувався Шарль де Голль.

Чудово усвідомлюючи, що лише максимальна «змобілізованість» і єдність дій усієї нації дає шанси на порятунок, справжній авторитарний лідер намагається добиватися не «поділу влад» як взаємних «противаг», котрі «стримують одна одну», а їх узгодженості і співпраці. У цьому плані він є справжнім демократом, бо переконаний, що не можна здобувати справжніх перемог, перетворивши власний народ на рабів.

Згадаймо, що попри усі свої монархічні симпатії, Бісмарк, спираючись не так на авторитет сили, як на силу авторитету, відразу після подолання гострої кризи почав задля максимальної стабілізації досягнутого успіху — об’єднання Німеччини — підтримувати Бундестаг (з яким він до цього вів справжню політичну війну) у його протистоянні з колишньою опорою канцлера — Верхньою палатою, або «палатою панів». У такій же ситуації Франко виступив проти своєї «Фаланги», а де Голль розпочав державну реформу для підсилення функцій не тільки власної персональної влади, а й влади Сенату як «провідника» волі професійно-корпоративних об’єднань. Він спирався саме на цих «оптиматів», котрі прагнули «оптимальності», тобто збалансованого функціонування усіх соціальних інститутів.

Не випадково й те, що соціальні програми, по суті, зародилися, а потім і досягли найбільшого розвитку зовсім не в ліберальному і не комуністичному, а саме в авторитарно-корпоративному суспільстві, яке будувало соціальну державу на національному базисі. Без цього неможливе згуртування нації, а отже, і підвищення її захисного потенціалу та здатності до оновлення. «Спроможність оновлюватися є більшою мірою виразом колективних дій, аніж уміння зберігати стабільність», — писав Реймон Арон, відомий французький соціолог, котрий належав до «команди» де Голля. Сказане стосується в першу чергу бісмарковської та Веймарської Німеччини, Іспанії Франко, Італії Муссоліні, знов-таки післявоєнних Німеччини, Японії та Франції Шарля де Голля.

Переконаність у власних силах і навіть особливій місії, а то й божественному походженні, у представників національного автократизму, заснованого на неповторній індивідуальності лідера та його загальнонаціональному — передусім неформальному — авторитеті, сполучається з наполегливим пошуком «команди однодумців», умінням помічати, наближати до себе і надавати максимальної ініціативи непересічним творчим особистостям.

Із психологічних характеристик таких керманичів слід відзначити їхні чудові організаційні здібності, вміння швидко «схоплювати» суть проблем у сферах, далеких від їхньої безпосередньої компетентності, здатність діяти оперативно, вчасно обирати найзручніший момент для початку дії, концентрувати усі сили та засоби на найважливіших ділянках «прориву». Завдяки цим та подібним якостям в усі часи «харизматичні лідери» максимально мобілізовували пасіонарний потенціал своїх народів та перемагали військових супротивників, які переважали їх чисельно інколи в декілька раз. Не випадково ще з часів античності військові царі, обрані для відвертання найнебезпечніших загроз, які виникали перед державою, отримували специфічний титул — «СТРАТЕГ-АВТОКРАТОР»** . До цього слід додати особисту мужність, яку завжди демонстрували видатні політичні провідники, а також їхні нерідко непогані творчі здібності в галузі науки або мистецтва.

АВТОРИТАРНА ТРАДИЦІЯ ЄВРОПИ

У європейській традиції простежується певна спадковість між найвидатнішими державними діячами. Існує своєрідний «ланцюг» взаємного наслідування, бажання бути подібним до свого видатного попередника. Юлій Цезар захоплювався Александром Великим (Македонським), Наполеон Бонапарт наслідував Цезаря, Луї Наполеон узагалі будував свій імідж на родинних спадкових лініях (а отже, й на особистому зв’язку з Наполеоном І). Бісмарк також був під враженням від Бонапарта, але багато що у своїй політичній діяльності і навіть механізмі реформ запозичив у свого друга-ворога Наполеона ІІІ. Президент Веймарської республіки — Бранденбург безумовно продовжував справу, розпочату Бісмарком. Практично всі ці політики-полководці, починаючи від Александра Македонського (тут також можна додати і видатних германських імператорів, починаючи від Барбаросси і закінчуючи Фрідріхом Великим), правили за взірець Бонапарту, Гітлеру, Муссоліні і Франко. Нарешті, генерал де Голль безсумнівно не тільки захоплювався Наполеоном як видатним національним лідером, але й намагався на практиці реалізувати авторитарну модель влади, започатковану ним і розвинену Наполеоном ІІІ, Бісмарком, Бранденбургом (наприклад, подібно до останнього де Голль за конституцією П’ятої Французької республіки домігся для себе семирічного президентського терміну ).

Типологічне дослідження конструктивно-авторитарної форми правління свідчить про існування певних закономірностей її становлення і розвитку. Всі видатні реформатори радикального типу приходили до влади в ситуації системної кризи, котра знаходилася на межі, якщо не за межею, національної катастрофи і була викликана повною неефективністю попередньої консервативної парламентсько-монархічної або парламентсько-республіканської моделі влади. При цьому рівень люмпенізації населення нерідко досягав граничної позначки, що обумовлювало максимально широку амплітуду коливань «політичного маятника» в діапазоні від ультрареволюціонізму до крайньої реакції (і ці обидві сили були готові реально застосовувати масовий терор). Як правило, революційну ситуацію активізували зовнішньополітичні чинники — представники інших держав, які, переслідуючи свої корисливі інтереси, нацьковували один на одного реакційний і революційний табори. Нерідко загальнонаціональна криза відбувалася у ситуації, коли країна одночасно перебувала у стані війни із зовнішніми загарбниками та війни громадянської.

За таких обставин авторитарній владі вдавалося неймовірне. Задовго до Рузвельта та Ерхарда рівні за масштабами «економічні дива» здійснили Перший та Третій Наполеони, Бісмарк, а потім Бранденбург за Веймарської республіки до моменту «зриву» в тоталітаризм, Гітлер, Мусолліні, Франко і де Голль. Економічне зростання супроводжувалося якісним оновленням технологічного рівня промисловості, а головне — значним збільшенням ступеню соціального захисту. У країні підвищувався рівень освіти та науки, нерідко розпочинався злет мистецтва. Більше того, консолідація нації навколо лідера супроводжувалася подоланням у суспільстві стану апатії та безвір’я, причому різке зростання ентузіазму часто відбувалося поряд із збільшенням антипрагматичних, антиспоживацьких орієнтацій на ґрунті нових світоглядних засад.

Правління диктаторів харизматичного типу нерідко супроводжувалося (принаймні на першому етапі) вражаючими перемогами над агресорами або над цілими коаліціями держав у процесі власної експансіоністської політики. В цілому можна констатувати, що саме правління харизматично-авторитарного типу продемонструвало надзвичайну витривалість — адаптивність, маневровість, здатність тримати удар від дуже потужних катастрофічних руйнівних чинників, знаходити все нові і нові мобілізаційні резерви і в той же час перемагати із застосуванням мінімуму сил і засобів.

Хочу особливо підкреслити, що попри те, що авторитаристські устрої в самій Європі врешті-решт зазнали поразки, їхні досягнення носили широкомасштабний характер, а «відкат» від поступального розвитку ніколи не приводив до повернення на «вихідні» позиції. Завдяки трансформаціям, викликаним правлінням Наполеона Бонапарта, у напівфеодальній Європі було запроваджено класичний буржуазний лад. Франція змогла уникнути долі компрадорськи орієнтованого сировинного придатку та дешевого ринку збуту «нового світу», до якої її об’єктивно штовхав уже напівколоніальний режим пізнього періоду правління Людовика ХІV.

Більше того, завдяки цивілізуючій місії, котру подібно до Александра Македонського, але стосовно капіталістичної формації, здійснив Наполеон Бонапарт (згадаймо хоча б знаменитий «Кодекс Наполеона», так чи інакше запозичений іншими країнами), поступово і об’єднана Німеччина, і Італія, і навіть частково балканські країни уникнули ролі сировинного додатку ліберально-колоніального Заходу (передусім в особі Англії, а потім США). Цим центральноєвропейським країнам удалося увійти в число «обраних» представників світової економічно-фінансової та технологічної метрополії. На жаль, це не вдалося зробити Україні через імперські зазіхання Польщі та Росії, а тепер Україна і більшість країн пострадянського простору фактично увійшли у новітню систему неоколоніалізму.

Наполеон Бонапарт, як, здається, і Гітлер, був щиро переконаний у тому, що розпочаті ним війни мали не загарбницьку, а визвольну, або «запобіжну», мету (він, як і пізніше Гітлер, уважав, що в разі відсутності військового захисту європейського «життєвого простору» Європа буде неминуче окупована Росією та колонізована Англією). У засланні колишній імператор повторював: «Я дав Франції та Європі нові ідеї, котрі ніколи не будуть забуті!»

Реформаторська діяльність Бісмарка привела до остаточного незворотного об’єднання Німеччини у сучасну політичну націю й до подальшого розвитку системи, стадіально вищої щодо класичних капіталістичних форм суспільної самоорганізації, — ідеться про оспівану спочатку Гегелем, а потім Шпенглером соціально-корпоративну державу під назвою «прусський соціалізм».

Та ж сама соціально-економічна стратегія Шарля де Голля, Франциско Франко, лідерів Веймарської республіки, Беніто Муссоліні і навіть до певного історичного моменту Гітлера, котрі також будували корпоративно-солідаристську модель суспільної самоорганізації , були не «кроком уперед», а потім «двома кроками назад» (як практично завжди закінчуються реформи в Росії), а «двома, а то й трьома кроками уперед» і лише «кроком назад», обумовленим не внутрішніми вадами системи, а несприятливістю загальносвітової геополітичної кон’юнктури.

За часів Веймарської республіки Німеччині саме завдяки авторитарній владі автократично-бонапартистського типу вдалося відчайдушними зусиллями подолати як мінімум дві потужні політичні та економічні кризи, спровоковані спочатку Заходом (величезні репарації після поразки у війні, а також всесвітня економічна криза 1929 р.), а потім Сходом, та розгромити і на певний час позбавити соціальної бази як лівий (комуністичний), так і правий (нацистський) екстремізм. Саме в цей час було закладено основи практично посткапіталістичної за своїми типологічними характеристиками «соціальної держави» (модель якої остаточно почав реалізовувати на практиці Людвіг Ерхард уже після Другої світової війни). І лише загроза чергового ультраекстремістського реваншу керованої з Москви величезної комуністичної «п’ятої колони», яка за вказівкою Третього Інтернаціоналу відштовхнула від себе центристськи і одночасно антифашистськи налаштовану потужну соціал-демократичну партію Німеччини, примусила суспільну свідомість хитнутися різко вправо, що призвело до системного «зриву» країни у прірву тоталітаризму.

ПРОВОКАТОРИ ТОТАЛІТАРИЗМУ

У цьому плані дуже цікавим є спостереження, зроблене російським політологом-міжнародником Сергієм Даниловим у своїй певною мірою унікальній книзі «Правові демократичні держави: нариси історії» (Москва, 1999). У ній він фактично уперше дає системно-типологічну політологічну характеристику авторитаристських моделей влади в перехідні революційно-катастрофічні епохи у Великобританії, Франції, Італії та Німеччині. Данилов зазначає, що нацистська ідеологія в очах пересічних громадян у порівнянні з комуністичною тривалий час виглядала майже як поміркована конструктивно-консервативна політична орієнтація. Адже Гітлер обіцяв зберегти приватну власність, а не знищувати її, як це зробили більшовики. Нацисти не проводили відверто атеїстичної пропаганди, виступали за збереження і посилення виховної ролі сім’ї, відкидали «рівноправну» зрівнялівку чоловіків і жінок тощо. Замість проповіді утопічної всесвітньої революції та братерського єднання усіх пролетарів нацисти цілком слушно стверджували, що завдяки грабіжницькій Версальській мирній угоді «робітничий клас Антанти живе пограбуванням німецького народу».

Не забуваймо також, що у ХХ столітті панування психології переможців і переможених значною мірою спричинило дві світові війни у боротьбі за «життєвий простір». Гітлер, котрий прийшов до влади у момент політичної та економічної катастрофи Німеччини, об’єктивно був змушений розпочати її озброєння для гарантування національної безпеки, чудово розуміючи загрозу колонізації країни економічно і військово потужними Заходом і комуністичним Сходом. (Достатньо сказати, що в цей момент на озброєнні Німеччини були лише декілька дослідних танків, а з 400 воєнних літаків жоден не був готовий до бойових дій, у той час як навіть Чехословаччина та Польща мали по кількасот танків і до тисячі воєнних літаків). І лише переконавшись на практиці у повній відсутності мобілізаційної готовності до збройного захисту Англії, Франції, США, — відсутності, обумовленій втратою національної самосвідомості класичними буржуазними демократіями та парламентськими режимами, які вже переживали стадію занепаду, — він почав збільшувати свої агресивні апетити аж до світового гегемонізму.

Нагадаю, що Англія, сподіваючись на створення геополітичного «буферу» проти Радянського Союзу, а також зберігаючи традиційну з часів війни з Наполеоном І упередженість проти Франції, не підтримала її, коли Німеччина вийшла з Ліги Націй (1933), припинила участь у роботі конференції з роззброєння, а у 1936 році розірвала Версальську угоду (покликану надавати військові гарантії саме Франції) та ремілітаризувала Рейнську область.

Пізніше, незважаючи на відверту опозиційність свого ідеалу авторитарно-корпоративної моделі держави до націонал-соціалізму расово антисемітського типу та відверте презирство Муссоліні до Гітлера, Англія і Франція (які, нагадаю, на той момент самі були найпотужнішими колоніальними імперіями) через абіссінську війну фактично зірвали антигерманську угоду з Італією і буквально штовхнули її до пакту з Гітлером. Трохи пізніше ці духовно цілком здеморалізовані країни послідовно зрадили Чехословаччину та Польщу.

Аж до 1939 року Гітлер був переконаний, що через занепад пасіонарності в західних демократіях ні Англія, ані США не наважаться на серйозну війну, і йому вдасться не тільки уникнути — на відміну від Наполеона І — бойового зіткнення з Англією, але й укласти з нею воєнну угоду. До того ж він був переконаний, що якщо і не в 1941 (як твердить у своїх гостродискусійних працях «Криголам» і «День М» Олександр Суворов), то в 1942, а ще імовірніше — у 1943 році Сталін, спираючись на свою інтернаціональну комуністичну п’яту колону, все-таки розпочне окупацію Європи (чого, власне, радянська пропаганда і не приховувала). У надзвичайно цікавій праці «Наполеон і Гітлер» Десмонд Сьюард докладно описує історичні паралелі, коли і Наполеон, і Гітлер, намагаючись уникнути війни на два фронти — з тоталітарним фінансово-імперським лібералізмом та етатистським військово-імперським “комунізмом”, — після тривалих вагань прийняли однаково фатальне рішення завдати упереджуючого удару по Росії, цьому традиційному агресорові й активному розпалювачеві європейських збройних конфліктів.

Сказане, звісно, не означає, що я хочу виправдати нацизм. Але важливо усвідомити, що і його виникнення як особливої форми тоталітаризму, і розв’язання ним Другої світової війни було б неможливим без появи у ХХ столітті двох інших, лише позірно протилежних нацизмові форм тоталітаризму або імперіалізму, — екстремістсько-ліберального та радянсько-комуністичного типів, які прагнули світового панування.

Що стосується Іспанії, то її видатному авторитарному лідерові Франциско Франко протягом декількох десятиліть довелося протистояти фактично трьом типам тоталітаризму: комуністичному, нацистському і ліберальному . Спочатку політичний конфлікт усередині країни зусиллями комуністичного СРСР було розпалено до масштабів громадянської війни, потім постала загроза окупації Іспанії Німеччиною, і Франко довелося докласти величезних зусиль, аби цього не сталося. Нарешті, в умовах міжнародної економічної блокади, запровадженої Заходом під тиском СРСР (першим ці економічні санкції проігнорував Шарль де Голль), Франко заборонив продаж землі для американських військових баз, на чому так наполягали США, і відстояв національний суверенітет своєї країни.

Отже, головною причиною кризи авторитарних режимів і значною мірою їх деградації до монократичних або тоталітарних систем було не те, що вони не доросли до рівня традицій західної демократії, а те, що західна демократія у своїх традиційних ліберальних формах переживала (і переживає сьогодні) гостру кризу «самоідентичності», неухильно трансформуючись у неоімперіалістичне суспільство фінансово-паразитичного типу, в атомізовану сукупність «масових споживачів», «людей-мас», «одномірних людей». Про все це з тривогою писали видатні мислителі-гуманісти ХХ століття, починаючи від Ортеги-і-Гассета, Освальда Шпенглера і Альберта Швейцера і закінчуючи Олдосом Хакслі, Гербертом Маркузе, Л’юїсом Мемфордом, Елвісом Тофлером. Їхня творчість абсолютно суперечить міфології «демократії», «вільного ринку», «загальних прав людини», яка накидається країнам, що розвиваються, як ідеологія неоколоніалізму постіндустріальної доби.

Власне кажучи, реформаторські прориви видатних харизматичних лідерів Європи Нового і Новітнього часу відбувалися на тлі геополітичних катастроф, в одночасному протистоянні глобалістичному космополітичному бездуховному лібералізмові та радянському комунізмові .

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІДЕР: ПЕРШИЙ СЕРЕД КРАЩИХ

Уже згадуваний Реймон Арон вважав, що веберівське поняття харизми — тобто особливої благодаті, обраності — максимально відповідає характеристиці типу політичного лідерства генерала де Голля — найвидатнішого політика ХХ століття. Після його тріумфальної перемоги на президентських виборах його попередник на посту президента Рене Коті сказав про нього: «Перший із французів стає першим у Франції».

У велику політику де Голль прийшов, маючи досвід не тільки суворої військової служби, а й безпосередньої участі у бойових діях. Уже під час Першої світової війни він отримав важке поранення, а під час Другої був чи не єдиним з вищих офіцерів, хто в ситуації повної деморалізації французької армії спромігся організувати ефективний контрнаступ проти багаторазово переважаючих сил Вермахту (і, за спогадами маршала Гудеріана, ледь не захопив його штаб). Пізніше де Голлю довелося знову неодноразово ризикувати своїм життям — уже у ранзі Президента Франції. Після найнебезпечнішого з кількох замахів на його життя він, вийшовши із пробитої кулями машини, сказав: «Ці добродії зовсім не вміють стріляти».

У своїй книзі «На вістрі шпаги» генерал так описував психологічні особливості лідера мобілізаційно-пасіонарного типу: «Але щойно події набувають загрозливого характеру, небезпека наближається, і справа загального порятунку вимагає негайної ініціативи, готовності до ризику, твердості, ... якась могутня хвиля виштовхує на передній край людину характеру... Це борець, котрий знаходить сам у собі джерело власної енергії і свою точку опори... Людина характеру надає своїм діям шляхетності... Хоч би що відбулося, тільки на його долю випадає сувора радість відповідальності». Саме з цих позицій харизматичного лідерства генерал заперечував марксистський історичний детермінізм і підносив роль особистості в історії. Він твердив: «Історична фатальність існує тільки для боягузів... Історія у великі хвилини терпить біля керма влади лише тих людей, котрі здатні спрямовувати хід подій».

Таким чином, за Вебером, тип політичного діяча, до якого належав де Голль, є «ідеальним типом» для створення команди національного порятунку. Де Голля часто називали «людиною кризи», яка діє тим рішучіше і нестандартніше, чим складнішою стає ситуація. Він усвідомлював власну відповідальність під кутом зору історичної місії служіння своїй Батьківщині — Франції. «Я уособлював для моїх сподвижників долю нашої справи, для багатьох французів — надію, для іноземців — образ нескореної Франції серед випробувань, що випали на її долю, і все це зумовлювало мою поведінку і вказувало мені шлях, з котрого я вже не міг зійти», — писав він у своїх «Воєнних мемуарах».

Цікаво, що майбутній видатний політичний лідер виховувався в тих самих неокатолицьких єзуїтських державницьких традиціях, в яких свого часу формувалася особистість видатного українського реформатора і (за збігом обставин) російського політичного діяча Феофана Прокоповича. Це ті традиції піднесення національного чинника у державотворенні, що, як зазначалося, є важливим елементом становлення традиції європейської демократії. Не випадково саме в контексті соціального католицизму, що його Наполеон I оголосив офіційною державною релігією, де Голль завжди уявляв собі Францію як жінку, мадонну, яку він має захищати від тяжких негод. (Як тут не згадати нашу традицію ставлення до України як до матері, прекрасної жінки, «земної мадонни» — починаючи ще від Гоголя і Шевченка та закінчуючи Маланюком, Сосюрою і Симоненком.) Знову і знову він повторював: «Франція — єдина моя турбота і вища мета мого життя... Я залишуся проводирем Франції... Я служу тільки Франції. Я завжди служитиму тільки Франції».

На становлення світогляду де Голля дуже вплинула філософія Анрі Бергсона з його ідеєю емоційно-вольового «життєвого пориву», до якого народ надихається «моральним героєм» (дуже близьким до веберівського «харизматичного лідера»). Окрім того, до кола улюблених авторів видатного французького політика належали відомі письменники Фрідріх Ніцше, Хосе Ортега-і-Гассет, Шарль Пегі, Моріс Баррес, Еміль Бутру, Альфред де Віньї, кожен з яких так чи інакше відстоював ідею духовного служіння нації як найуніверсальнішій та одночасно — найконкретнішій соціальній спільноті.

Багатьом нашим прихильникам де Голля як політичного лідера, вихованим на радянській пропаганді «критики буржуазного націоналізму», доведеться дізнатися про «жахливу» річ: ідею так званого «інтегрального націоналізму» вигадали зовсім не Донцов і не Сциборський. Основоположником цієї соціологічної течії був француз Шарль Моррас. А Шарль де Голль усе життя залишався переконаним прихильником цієї теорії, вважаючи, що в суспільно-економічних процесах національний чинник має пріоритет, а нація є базовою і природною структуроутворюючою спільнотою, яка зберігається у світі (якому, зазначмо, в неозорому майбутньому «не загрожує» геополітична стабільність та безконфліктні міждержавні стосунки). Саме тому де Голль ніколи не мав жодних ілюзій щодо альтруїзму в зовнішній політиці, твердячи, що в ній завжди діє «залізний закон національних інтересів». На цю тему він висловлювався у дусі Уїнстона Черчілля — свого постійного суперника-партнера: «Держава, гідна величі Франції, не має друзів»; «Союзники — це іноземці, завтра вони можуть стати ворогами»; «Війна — проти наших ворогів. Мир — проти наших друзів».

Генерал не терпів фальшиво панібратських стосунків радянського взірця між політичними діячами і був певен того, що для величі країни в міжнародному аспекті не обов’язково, щоб ця країна була великою за площею. Він говорив про велич Франції Черчіллю та Рузвельту навіть тоді, коли вона була окупована, а сам де Голль перебував у вигнанні, практично не маючи ніякого офіційного політичного статусу. І в кінцевому підсумку він завжди добивався конкретних дипломатичних і політичних перемог на шляху до відродження цієї величі.

Пізніше він дуже помірковано будував свої стосунки з НАТО і врешті-решт вивів Францію з цієї організації. Незважаючи на важкі економічні витрати, заради гарантування національної безпеки своєї країни створював у ній власну ядерну зброю і засоби її доставки. Застерігав, щоб Франція і весь Старий Світ не перетворилися на сателіта Нового Світу. Водночас перед лицем реальної воєнної загрози ще й із боку СРСР усе робив для створення «незалежної європейської Європи» — не як наднаціональної структури, а як «Європи вітчизн». Ішлося про те, щоб національно суверенні країни мали загальноєвропейські збройні сили під егідою Франції та Німеччини (ця ідея сьогодні знову актуалізується).

У внутрішній політиці де Голль знов-таки беззастережно дотримувався ідеї пріоритету загальнонаціональної спільності над будь-якими класовими і партійними інтересами. Тому цілком логічно, що «Провідник Нації» досить скептично ставився до системи парламентаризму з притаманним їй постійним партійним протистоянням і виявляв упередженість не тільки щодо лівих партій, а й щодо представників переважно спекулятивного бізнесу. Він заявляв, що дуже часто «система коаліцій приватних інтересів... у нашій країні діяла проти інтересів нації», а тому, виходячи з принципу нерозривної єдності національної солідарності та соціальної справедливості, здійснював «ліву політику правими методами» і весь час домагався, «щоб приватні інтереси змушені були відступити перед суспільними інтересами, щоб найважливіші ресурси національного багатства освоювалися і використовувалися задля всезагального блага». При цьому він твердив, що одночасно необхідно усіляко «заохочувати у всіх галузях дух підприємництва».

Що ж до комуністичної партії Франції, то де Голль уважав її недостатньо «національною і французькою» партією і називав лівих «сепаратистами», «іноземною партією», «агентами Рад». Він неодноразово давав оцінки Компартії та Всезагальній конфедерації праці як «основним антиреволюційним силам порядку у французькому суспільстві», а під час жорстокої кризи 1968 року говорив про «підривну діяльність» комуністів, твердячи, що Франції загрожує диктатура: «Її хочуть примусити підкоритися владі, запровадженій в умовах національного відчаю, владі, котра... була б владою... тоталітарного комунізму». «Комуністи в усіх випадках намагаються послабити національне суспільство в очікуванні, поки вони зможуть повністю знищити його», — писав він у своїх «Мемуарах сподівань». Аналогія з модерною українською історією ХХ століття, як то кажуть, напрошується сама собою.

Шарль де Голль безмежно поважав волю французького народу. Він наголошував: «Влада має силу лише тоді, коли її цілі збігаються з вищими інтересами країни і коли вона має всебічну довіру з боку громадян». Тому і заявив, що піде у дострокову відставку навіть у тому випадку, коли будь-яка його пропозиція отримає на референдумі лише просту арифметичну більшість, а не переважаюче всенародне схвалення. І дотримав свого слова! Саме в дусі європейської демократичної традиції суспільної угоди між народом і владою, після першої ж відмови на всенародному референдумі з приводу запропонованих ним змін до Конституції з метою реформування структури влади, він заявив про те, що французький народ розірвав з ним соціальний контракт, і достроково пішов у відставку з поста Президента.

Так, генерал де Голль завжди був прихильником досить жорсткої системи політичного авторитаризму і у своїй діяльності завжди послуговувався принципом персональної відповідальності, підкреслюючи, що «радяться всі — рішення приймає один». Але не забуваймо, що до влади він прийшов у момент чергової в історії Франції перманентної гострої внутрішньої і зовнішньої кризи, коли, за його виразом, вона знаходилася в стані «хворої людини». До того ж саме такий тип політичного правління завжди ставав «останнім порятунком» для Франції, котра під тиском зовнішніх і внутрішніх загроз майже 200 років балансувала на межі соціальної катастрофи. І тут також багато спільного з українською історією — з тією лише різницею, що за браком лідерів, рівних французькому Президенту (про яких мріяли Донцов, Липинський, Сциборський, Старосольський, Васиян та інші ідеологи українського відгалуження інтегрального націоналізму), Україна і по сьогодні не спромоглася відстояти справжній національний суверенітет.

Про нетоталітарну спрямованість авторитаризму «першого серед французів» свідчить той факт, що в його «команді», а також серед прихильників і в часи перемог, і в скрутні часи добровільних відставок завжди знаходилися десятки, якщо не сотні, найвидатніших інтелектуалів, котрі уособлюють совість французької нації. Зокрема, ще з часів Другої світової війни шлях політичного сходження разом із Шарлем де Голлем пройшли — як його політичні соратники, а то і як члени уряду — видатний французький письменник Франсуа Моріак та знаменитий письменник і філософ Андре Мальро. Обидва вони належать до плеяди блискучих мислителів, таких як Альбер Камю, Жан-Поль Сартр, Антуан де Сент-Екзюпері. Усі вони були справжніми синами Франції, і їхня творчість формувалася під час боротьби з нацистськими загарбниками за відродження незалежності їхньої Батьківщини.

Де Голль добився створення президентської республіки — шляхом, зокрема зміни Конституції Франції, в якій з’явилося положення про всенародне обрання Президента, за своїми офіційними повноваженнями — «гаранта національної незалежності» (як наголошувалося вище, згідно із донині чинною деголлівською Конституцією передбачається лише один випадок, коли Президент підлягає юридичному переслідуванню, — при зраді Батьківщини, звинувачення у якій має право оголосити Вищий суд, який складається з 24-х представників обох палат Парламенту). Він відновив діяльність Сенату як повноцінної гілки влади, коли його функції були вже вкотре — тепер під ліберально-зрівняльними гаслами усередненого представництва — фактично зведені нанівець. Виходячи з ідеї необхідності структурування нації «знизу», де Голль довгі роки наполягав на необхідності перетворення Верхньої палати Парламенту на «визначну економічну та соціальну асамблею» і саме на останньому референдумі добивався її формування за територіально-галузевим корпоративним принципом (тобто з обраних за ступенево-цензовою системою найкращих представників основних сфер суспільної, у тому числі й духовної, діяльності).

ФРАНЦУЗЬКЕ ЕКОНОМІЧНЕ ДИВО — НАЦІОНАЛЬНО-КОРПОРАТИВНИЙ СОЛІДАРИЗМ

Що ж стосується економічної політики де Голля, то «ліві» переважно хибно трактують її як максимальне наближення до радянської командно-адміністративної моделі, тобто як масову націоналізацію (реприватизацію) та застосування планового начала (т.з. «дирижизм»). Насправді ж «націоналізація» — це зовсім не радянський директивний етатизм, тобто одержавлення, а реальне підпорядкування продуктивних сил загальнонаціональним інтересам. Де Голль розумів, що попри існування усіляких універсальних механізмів структури національних економік у кожному конкретному випадку є унікальними. Оптимальні для даної території, демографічної структури населення, його менталітету, рівня кваліфікації робочої сили міжгалузеві пропорції, питома вага державного і приватного секторів, імпортно-експортна модель, податкова й фінансова система мають формуватися цілеспрямовано. Тому, зокрема, приватизацію у Франції проводили саме з метою покращення менеджменту, а стратегічним інвестором і співвласником тут часто виступала сама держава.

Зокрема, значні державні бюджетні асигнування спрямовувалися на розвиток найперспективніших наукомістких галузей виробництва. Була проведена широкомасштабна реформа сільського господарства, розв’язане украй актуальне і для України завдання підвищення рентабельності і товарності цієї стратегічної галузі. Завдяки зусиллям де Голля за рахунок зняття торговельних бар’єрів вдалося різко збільшити обсяги експорту сільськогосподарської продукції.

Одним із перших Шарль де Голль усвідомив небезпечність нового світового економічного гегемонізму, — небезпечність, зумовлену, окрім усього іншого, тим, що долар як світова валюта не забезпечений реальними товарами і послугами. Отож генерал вимагав відмовитися від його використання і перейти до єдиного золотого стандарту.

Одночасно величезна увага приділялася підвищенню продуктивності праці. Прагнучи максимально зацікавити безпосереднього виробника, де Голль розвивав різноманітні форми економічного корпоратизму та кооператизму (цим же шляхом економічної реформи пішли повоєнні Японія та Німеччина). Зокрема, він усіляко заохочував участь представників трудових колективів в управлінні підприємствами та в їхніх прибутках, підтримував інші форми тісного співробітництва між працею і капіталом. Повсякчас удосконалювалася і розвивалася система науки і освіти. Досить зауважити, що за десятиліття правління де Голля кількість людей у Франції, котрі займалися розумовою працею, зросла утричі і досягла трьох мільйонів чоловік. Чудово усвідомлюючи неминучість наростання процесів економічної глобалізації, де Голль розглядав конкурентоспроможність французьких підприємств на зовнішньому ринку як головний критерій ефективності їхньої діяльності.

Тому в момент технологічної реконструкції та оновлення, коли підприємства ще не могли «на рівних» змагатися з іноземними транснаціональними корпораціями і лише «набирали висоту», вони одержували максимальну підтримку держави. У міру ж завершення структурної перебудови та якісного поліпшення систем технологічного й управлінського забезпечення «Верховний комісаріат плану, модернізації та оснащення» переходив від «дирижистських» методів керівництва до методів «диригентських» — до «індикативного», «сценарного», суто стратегічного планування економічного й соціального розвитку. Держава «відпускала у вільне плавання» свою власність шляхом продажу контрольних пакетів акцій — переважно вже існуючим радам директорів, тим самим здійснюючи приватизацію не як денаціоналізацію, а як максимальне підпорядкування приватного бізнесу загальнонаціональним інтересам. Одночасно де Голль активно боровся з протекціонізмом: разом з реконструкцією економіки він здійснив максимальну зовнішньоекономічну лібералізацію

Результатом «голлізму» як економічної політики стало те, що з нульової позначки у 1958 році (рік обрання де Голля Президентом) золотий запас Франції зріс до 4,5 млрд доларів у 1965 році. Франція не тільки повністю розрахувалася зі своїми зовнішніми боргами, а й перетворилася на країну-кредитора, яка займала на той час третє місце у світі за експортом капіталу. Завдяки жорсткій фінансовій стабілізації «твердий» франк став однією з конвертованих світових валют. За середньорічним економічним зростанням ВНП — 5,5% — Франція тоді поступалася лише Японії (а за темпами зростання ВНП — за рахунок підвищення продуктивності праці — значно випереджала і її). Обсяг промислового виробництва зріс майже на 60%, а обсяг експорту — на 88%. Значно підвищився рівень життя населення, його накопичення стали чи не основним джерелом внутрішніх інвестицій. Рівень безробіття був низьким як ніколи (і це при тому, що задля гарантії свого суверенітету країна була вимушена нести важкий тягар військових витрат). А головне — за десятиліття президентства де Голля чисельність французів зросла з 45 до 50 мільйонів! Погодьтеся, що це — найвиразніший показник ефективності економічних реформ.

МИСТЕЦТВО НЕМОЖЛИВОГО

На жаль, геополітичні європейські та загальносвітові реалії аж ніяк не сприяли введенню у Франції стадіально-економічної моделі постбуржуазного суспільства. У своїх знаменитих «Антимемуарах» Андре Мальро показав, що де Голль чудово усвідомлював головне протиріччя сучасної епохи, котре полягає не у змаганні між загниваючим капіталізмом та прогресуючою соціалістичною системою і не між західною «імперією добра» та східною «імперією зла», а у неможливості для нації — як духовно-гуманістичної спільноти — «продертися» між Сциллою глобального фінансово-ліберального імперіалізму та Харибдою імперіалізму комуністичного.

Не випадково криза правління Шарля де Голля була пов’язана з реформою вищої освіти, коли генерал був змушений занадто авторитарними методами максимально прагматизувати вищу школу і підпорядкувати її меті економічного і в кінцевому підсумку військового геополітичного змагання у сучасному світі, а французька інтелігенція та творча молодь, котра формувалася на традиціях вищих здобутків гуманітарного знання і мистецтва (в галузі яких у ХІХ—ХХ століттях Франції належала провідна роль), фактично повстала проти вузької спеціалізованості не тільки освіти, але й свого особистого життя.

Треба віддати належне де Голлю: врешті-решт він зрозумів, що йдеться не про звичайний соціальний конфлікт з адміністрацією, а про дуже серйозні проблеми фактично стадіального вибору його країни. Він оголосив свою знамениту програму соціального самоврядування — «систему участі» як «Третього шляху», але не як синтезу, а як уникання і класичного лібералізму, і радянського комунізму. Ця теорія корпоративної єдності і співпраці класів була дуже близька до ідеї соціальної держави в Німеччині та «конфуціанського капіталізму» в Японії, але до кінця реалізувати цю модель найвидатнішому політикові минулого століття вже не судилося. Японія і Німеччина також переживають сьогодні духовно-світоглядну кризу (втрату національної самоідентичності).

Ідея якісно прогресивнішого відносно класичного капіталізму суспільного ладу — «соціальної республіки» — була сформульована на законодавчому рівні ще у Конституції Другої французької республіки. На противагу марксизму її суть полягає у проголошенні пріоритету духовних цінностей над «економічним базисом», розумінні необхідності не просто єдності класів з метою збереження загальнонаціональної злагоди, а творчої співпраці між ними на корпоративних та кооперативних засадах. В економіці модель корпоративно-національного співробітництва, яку активно впроваджував ще Наполеон ІІІ, а потім значною мірою запозичив у нього Бісмарк («прусський соціалізм»), продемонструвала величезні можливості економічного зростання одночасно з небаченим зростанням соціального захисту (а не за рахунок нього, як це зараз відбувається у нас в Україні).

Пізніше через несприятливі історичні обставини ця модель була лише частково запроваджена у Веймарській республіці та в Італії. Але після Другої світової війни у Німеччині Ерхарда, Іспанії Франко, частково в Японії і особливо у Франції де Голля вона спричинила ефект «економічного дива».

Будемо сподіватися, що Україна врешті-решт візьме курс на реалізацію моделі саме духовно-національного корпоративізму, органічною складовою частиною якого є харизматичний авторитаризм послідовно реалізованої президентської форми правління.

У цілому ж незаперечні видатні досягнення державотворчої місії Шарля де Голя стали можливими завдяки тому, що, на відміну від постійного повторення нашими «незалежними» «рейтинг-технологами» та «піар-політруками» заяложених тез типу «маємо те, що маємо», «хотіли, як краще, а вийшло, як завжди» або «політика — це мистецтво можливого» та «політика — це брудна справа», Шарль де Голль завжди жив і діяв за принципом «політика — справа честі», а інколи — й «мистецтво неможливого». Це був політичний лідер не за посадою, а за покликанням, справжній Провідник Нації.

Підсумовуючи все сказане в цьому дописі, наголошу на найголовнішому: ототожнення авторитарної форми правління, котра має величезний антикризовий потенціал, із завжди руйнівним тоталітаризмом є просто неприпустимим! Перед лицем тих міжепохальних глобальних і регіональних загроз, які повною мірою постануть перед людством у найближчі роки, тільки повноцінна президентська республіка особливого автократичного типу — тобто така, яка передбачає особисту владу харизматичної особистості — може стати в Україні передумовою справжнього національного порятунку.

* Особливо виокремлюючи ці моменти, автор хоче підкреслити і досі збережуваний напівколоніальний (чи то й колоніальний) статус «незалежної» України. — Ред

** Це дуже близько до традицій Запорізької Січі, де обрані на час важкого й небезпечного воєнного походу кошові отамани отримували необмежені автократичні повноваження. — Ред.

Що таке демократія?

11 Mar 08 13:52:26 GMT

„Але ж демократія – це і є влада більшості!” – прозвучало якось в одному обговоренні. Я спробував заперечити, а потім пообіцяв навіть написати статтю з цього приводу. І зовсім невелика відповідь на таке просте здавалось би зауваження розрослася до об’єму значого дослідження, принісши з собою нові відкриття і деякі досить цікаві висновки...

Тепер вже всі напевно знають, що сам термін „демократія” походить від грецьких слів, поєднання яких означає "владу народу". Звичайно в якійсь мірі ми можемо говорити про наявність такої влади в більшій чи в меншій мірі в різних країнах світу, але чи дійсно вдається її реалізовувати, чи може все-таки в більшості випадків, навіть в найбільш розвинутих країнах західного світу, насправді вона виконує зовсім інше призначення, яке вперше зі всією серйозністю повстало перед світовим співтовариством і владою різних країн після подій жовтневої революції 1917-го року?

Тобто може насправді мова йде лише про одне - створити такий механізм, єдиним справжнім призначенням було би лише одне - вчасно "випускати пару" народного невдоволення - так, щоб не доводити до нових повстань, революцій і воєн? Дуже часто говорять про те, що для того, щоб запобігати такому розвитку подій, чи для того, щоб держава розвивалася повноцінно і сильно, і залишалася стабільною за будь-який умов – потрібно просто знати бажання і прагнення свого народу, кажуть навіть про якийсь „зворотній зв’язок” між владою і народом. Або з іншого боку – говорять про людину як про біологічну істоту, можливо тільки трохи більш складнішу і розумнішу, ніж тварина, а всі проблеми розвитку держави і суспільства вбачають саме в такому „тваринному” походженні людини.

А проте і одне, і друге насправді не зовсім так – і якщо вже й говорити про такі поняття, то напевно слід були би звернутися до тієї сфери знань, звідки вони і запозичені. І тому навіть якщо говорити про необхідність рівноваги між прагненнями народу та його владної еліти, як про це часто кажуть прихильники соціальних наук, то навіть тоді, щоб зрозуміти за яких саме умов така рівновага можлива і які цілі насправді переслідує кожна зі сторін, напевно спочатку дійсно треба глянути на процес демократії виходячи зовсім з інших принципових понять - не політології, а системи управління, як в техніці, та еволюції, як в біології.

Державна влада як система управління

Отож говорячи про демократію як про систему влади, з технічної точки зору ми можемо розглядати її як звичайну систему управління. В той же час будь-яка система управління буде ефективно виконувати своє призначення лише при виконанні кількох наступних умов:

1) можливості сприйняття і оцінки зовнішньої (стосовно того, що до цієї системи не відноситься, але бажано і внутрішньої також – для перевірки функціонування самої системи) інформації;

2) наявності ефективного механізму її аналізу - тобто можливості послідовного порівняння теперішнього стану середовища з кількома попередніми та прогнозування можливості його подальшого розвитку;

3) можливості здійснювати певні вчинки (діяти) – або пасивно реагувати на зміни зовнішнього світу, або самому робити щось таке, що змінювало би середовище в бажану сторону;

4) можливості оцінки впливу своїх дій (вчинків) на подальший розвиток ситуації;

5) прийняття нових рішень - зміни поведінки, визначення тривалості дії чи її закінчення.

Можливо якийсь спеціаліст по системах управління описав би ці завдання більш детально, але зараз нам це не настільки важливо, нас цікавлять хоча би основні структурні елементи системи державної влади - коли вже не має принципового значення те, хто саме є її основним керівником і про який саме державний устрій йдеться. І розглянемо спочатку можливість виконання всіх перерахованих пунктів застосовно до того утворення, яке ми і розуміємо під словом „держава”, чи „державна влада”. Ну що ж - будь-яка політична влада, яка на даний момент керує державою, в основному може забезпечити виконання всіх цих функцій:

1) для оцінки зовнішньої інформації кожна держава має своїх чиновників, які закидають її найрізноманітнішими звітами, вона створює статуправління та податкові адміністрації, займається зовнішньою розвідкою і дуже часто – шпигуванням навіть за своїми власними громадянами, а іноді навіть створює спеціальні органи і для контролю діяльності своїх же чиновників і складових елементів самої системи державного управління;

2) аналіз - теж без проблем - здебільшого його здійснюють або державні чиновники вищого рангу, або вони залучають для цього спеціальні аналітичні центри чи цілі штаби, як-от в Міністерстві оборони;

3) можливість діяти – влада може приймати та впроваджувати закони, які би регулювали діяльність громадян, в неї наявні силові структури, які слідкують за їхнім виконанням, нею видаються розпорядження та підзаконні акти, обов’язкові для виконання, іноді навіть аж до застосування фізичної сили (армії та міліції) чи обмеження прав і свобод своїх громадян – або майнових – накладання штрафів чи конфіскації частини їхнього майна, або обмеження свободи волі чи пересування (ув’язнення);

4) Ну, це теж можливо - контроль виконання прийнятих рішень, хоча здебільшого саме ця частина і шкутильгає в кожній системі держвлади, і вже тим більше в Україні, коли контроль за виконанням рішень здебільшого покладають на тих же людей, хто їх і має виконувати;

5) А ось це вже цікаво - бо залежить переважно від тих цілей, які ставить перед собою держава і її керівники. Тобто коли після прийняття рішення контролюється вже не просто його виконання, але й наслідки, які приносить таке його виконання, тобто те, як впливає виконання цього рішення на загальну зміну ситуації в ту чи іншу сторону. І вже аж після того приймається нове рішення стосовно того, що робити далі і чи робити взагалі, чи шукати нове рішення і виконувати вже щось інше. Тобто таким чином вибирається якийсь стратегічний курс розвитку держави і перевіряється правильність та можливість впровадження теоретичних ідеологічних установок та програмних цілей.

Ну а тепер давайте глянемо, що саме з усього вищеперерахованого може здійснити народ - як джерело влади за визначенням демократії, чи може він забезпечити виконання хоч якихось з цих завдань?

1) Сприйняття інформації - і це тут же перше слабке місце. Звичайно стосовно свого власного життя, порівнявши його з тим, як ти жив ще вчора, це можливо. А от трохи в більшому масштабі...? Може хтось інший, якась інша країна живе краще ніж ти, а тобі цього не кажуть - як в часи Союзу, коли весь світ давно пішов вперед в своєму розвитку, а нам про це не говорили? Може навіть твій сусід чи інша частина твоєї власної країни живе зовсім по-іншому? В усякому разі зрозуміло, що при вмілому використання ЗМІ та вмілому проведенні інформаційної політики, як це часто і буває, тут цілком можна нав’язати людям таку думку, яка вигідна комусь зовсім конкретному - саме тому, хто і має вплив на ці ЗМІ, владі фінансовій чи політичній.

2) Далі ... аналіз? Народ, як маса в основі своїй неоднорідна, навіть маючи повноцінну інформацію далеко не завжди може її правильно оцінити - і в більшості випадків просто прислухається до оцінок інших, здебільшого цілком конкретних людей, яким вдалося раніше заслужити його авторитет. Зрозуміло що і тут поля для маніпуляцій більш ніж достатньо. Звичайно в країнах з розвинутою демократією і зі сторічними традиціями завжди існує певна частина громадян, яких можна віднести до духовної чи інтелектуальної еліти - тих, хто не зраджує своїх принципів і думці кого дійсно можна довіряти, якщо тільки вони самі не будуть введені в оману тим чи іншим чином.

3) Можливість діяти. Ой-ой-ой!!! Це ще слабше місце. Так, можна просто жити, але чи має народ хоч якісь реальні можливості впливу на владу і на ті процеси, які остання віднесла до своєї компетенції? Ну хіба що раз на скількись років прийти на вибори, бо все інше здається більш ніж проблематичним і багато в чому навіть набагато слабшим, ніж в такі тоталітарні радянські часи - де хоча би на листи опубліковані в газетах вимагалося обов’язкової реакції влади.

Тепер немає навіть цього. Є, правда, право на проведення мітингів і демонстрацій - але насправді воно служить лише єдиному справжньому призначенню демократії - випусканню накопиченого невдоволення, тому що як показує практика - ніяких наслідків здебільшого всі ці демонстрації не дають - достатньо пригадати теперішній досвід Угорщини та зовсім недавній - Франції. І в кінцевому результаті всі ці прояви народного невдоволення можуть мати вплив лише в двох випадках - або коли доходять до тієї межі, за якою правляча еліта пригадує події 1917-го року і починає шукати шляхів запобігання такому розвитку подій, або - лише при наближенні чергових виборів.

4) Можливість оцінки впливу своїх вчинків - це теж складно. Тут, звичайно критерій оцінки надзвичайно простий - чи ми стали жити краще вже тепер, і чи збільшилися наші можливості досягнути чогось більшого в майбутньому. Проте проблема тут полягає в іншому – в тому, що далеко не завжди, а точніше майже ніколи не вдається зрозуміти послідовність подій і взаємозв’язок між ними, щоб зрозуміти які саме з теперішніх подій стали наслідком НАШИХ вчинків, а які - впливу ІНШИХ факторів – чи то природного перебігу подій, чи то діяльності влади, яка дуже часто спеціально може захотіти ввести в оману власний народ задля власної вигоди чи збереження займаного становища.

5) А ось про це не доводиться говорити майже зовсім. Власне останній пункт найцікавіший - тому що мав би відповідати тому, що в техніці і називається "зворотнім зв’язком" - тобто коли якась система управління в процесі виконання дії коригує її в ту чи іншу сторону, підсилюючи її (додатній зворотній зв’язок), або послаблюючи (від’ємний). Але біда в тому, що ні в одній сучасній демократичній системі світу, ні один народ не має такої можливості - тривалого впливу на владу і тим більше можливості коригування такого впливу ... тому ні про який зворотній зв’язок практично не йдеться взагалі... Хіба що спробувати зрозуміти, за кого ти проголосував на виборах минулий раз, зробити з того якісь свої висновки і мовчки чекати наступні роки до наступних виборів...

Ось так, і з такого порівняння можливостей влади і народу можна зробити тепер як мінімум два серйозних висновки:

1. Якщо говорити про систему демократії, то в загальному можна сказати що саме як система вона повністю ще ніде так і не сформована - за тим рідким винятком місцевого самоуправління та громадських організацій, які хоч трохи розвинулися в Європі.

2. Ефективність такої навіть не до кінця розвинутої системи напряму залежить від повноти інформації про розвиток справ в своїй державі, в інших, сусідніх чи схожих державах - про це часто говорять як про свободу слова та від наявності людей, здатних провести повноцінний аналіз подій, що відбуваються, та донести свої думки до народу - при умові що вони теж не будуть користатися такою довірою народу до себе або для власних корисливих цілей, або не будуть служити наявній владі чи переслідувати такі ж цілі як вона.

Останнє вже забезпечується двома факторами - наявністю недержавної (саме тому Радянський Союз так прагнув поставити інтелігенцію і навіть церкву на службу державі) духовної та інтелектуальної еліти - вчених, письменників, священників, та наявність політичних сил, які переслідують інші цілі, ніж теперішня влада - наявність справжньої опозиції.

ІІ. Еволюційний розвиток людини та суспільства.

Звичайно в теперішніх умовах навряд чи хто зможе серйозно говорити про теорію Дарвіна в її чистому вигляді і навряд чи багато людей повірить в походження людини від мавпи шляхом природного добору. Але разом з тим, ми тепер вже не можемо заперечувати еволюції в її часткових проявах. Мутують і видозмінюються комахи і віруси, нижчі і вищі тварини і навіть, частково, і людина - наприклад її здатність до сприйняття різних хвороб. Так і в розвитку суспільства - те чи інше суспільство завжди вирощує певний тип людей - як породила їх, наприклад, радянська система – людей несамостійних і залежних, хай хоч іноді дуже часто і справді достатньо освічених. Тобто в такому випадку і наступна еволюція людини і розвиток всього суспільства – тобто і еволюція біологічна, і суспільна вже починають залежати від того, в яких саме умовах живуть люди, якою є їхня державна система і як саме побудована система влади, яка керує їхнім життям.

Тому говорячи про еволюцію в загальному, перш за все треба говорити про те, що людина складається мовби одночасно з кількох частин, умовно – душі і тіла, і живе серед інших людей. І тому виходячи з цієї точки зору можна говорити про три види еволюції:

а) духовну;
б) суспільну;
в) біологічну.

Про духовну еволюцію ми поки що промовчимо, це поки що трохи складно для нашого розуміння, а от про дві інших можна і поговорити. І почнемо з кінця.

1. Біологічна еволюція людини

Основні принципи біологічної еволюції кожен з нас мав би пам’ятати ще з часів свого навчання в школі, це природній добір - боротьба за виживання і продовження роду. Ті особини (чи навіть цілі види), яким вдалося вижити і дати при цьому потомство, яке успадкує їхні основні риси, і визначають майбутній розвиток всього виду. Але це ще не все - основою такої боротьби за виживання є наявність видозмін виду - мутацій, так що в межах одного і того ж виду існують особини з до певної міри відмінними властивостями і здібностями. Якщо такі їхні видозміни виявляються більш сприятливими і відповідають загальному розвитку світу - то такі особини отримують більше можливостей для виживання. Тобто основою біологічної еволюцій повинен бути природній добір - боротьба за виживання, конкуренція всередині одного виду та здатність до продовження роду при умові наявності повноцінного джерела мутацій.

А тепер хоча би коротко глянемо на те, як така еволюція могла би здійснювати при різних державних устроях:

1. Християнство.

При всій своїй позитивній суті в моральному плані, воно мало і має один різко негативний еволюційний наслідок - коли люди, які прагнуть духовного розвитку, вважають за необхідне для себе або йти в монахи, або ставати священиками. І якщо в православ’ї останнє ще не так трагічно, то в католицизмі це означає те ж, що і монашество - відсутність дітей. Ні про який еволюційний добір, природньо, тут вже і не йдеться - кращі люди просто вмирають, не залишаючи потомства.

2. Нацизм.

Дуже часто саме його вважають державним устроєм, в якому принцип природного біологічного добору був возведений в ранг державної політики. Але ... давайте проаналізуємо його, виходячи з наших уявлень:

1) „природній” добір - значить добір здійснюють умови зовнішнього середовища, природа. В німецькому нацизмі це робив чиновник, який вирішував кого вважати євреєм, циганом, чи представником такої національності, яка підлягає знищенню, чи такою неповноцінною людиною, якої на його думку необхідно позбутися для майбутнього розвитку держави, кого знищити, а кого - ні, кого вбити, а кого залишити жити. Де ж тут природа, як механізм відбору?

2) виживання визначалося не тим, щоб виживали кращі, розумніші чи сильніші, а в першу чергу наступними факторами:

- відсутністю конфліктів з владою (служіння їй);

- наявністю "правильної" крові.

3) знищувалися представники інших, неарійських націй, психічно хворі і іноді навіть інваліди - як відходи еволюції. В той же час саме або відхилення від норми в межах однієї нації, або кров інших націй і служить основою видозмін-мутацій - джерела еволюції.

Звичайно важко тепер достовірно сказати, до якого саме розвитку світу чи окремої країни могла привести в результаті така державна система, але безсумнівним є одне – сам принцип природної еволюції при такому устрої був порушений в самому корені і знищуючи представників інших націй та своїх власних, „неповноцінних”, як вони вважали, людей, керівники тієї держави привели би в майбутньому її до ослаблення, деградації і наступного виродження, навіть не кажучи про всі ті негативні наслідки, які вона принесла іншим країнам.

3. Сталінізм та подальший розвиток комунізму.

Ця державна система ще й досі залишається не до кінця зрозумілою і проаналізованою, тому що на відміну від нацистських держав не зазнала поразки в Другій світовій війні і деякі її рудименти, які багато в чому ще не дійшли до свого логічного завершення, в часткових проявах можуть зберігатися в різних країнах світу ще й до сьогодні – якщо вже навіть не у формі державного устрою, то в усякому разі – у вигляді стереотипів мислення і поведінки. Можливо частковим виходом з такої ситуації могло би стати проведення суду над злочинами колишньої комуністичної системи, якщо би такий колись вдалося здійснити - не з тією метою, щоб засудити конкретних людей, але щоб зуміти відділити те позитивне, що могло існувати навіть в тій системі, від всього негативного, небезпечного чи навіть людиноненависницького. Ми ж поки що спробуємо поглянути хоча би на найголовніші еволюційні наслідки такого державного устрою:

1) знищувалася інтелігенція та розумніша частина суспільства, що проте при всій своїй жорстокості та негативній суті на початках мало позитивні наслідки - так як звільнилося "поле для діяльності", на якому народилося багато нових народних талантів, які до того часу не мали можливостей розвитку, пригнічувалися існуючою системою.

2) знищували не тих, хто не мав "правильної" національності, як в нацизмі, а тих, хто не визнавав певної комуністичної системи цінностей, ставав "ворогом народу" Під це іноді попадали цілі сім’ї і навіть народи, тому в результаті і сформувалася людина з певний образом "правильної поведінки" та "правильної" системи цінностей.

3) далі, вже в пізніші часи, реально розвиватися міг тільки той, хто включався в нову систему комуністичних общинних цінностей - визнавав зверхність влади, корупцію і родичання. Разом з тим така людина повністю втрачала здатність до самостійного життя і починала або пасивно служити існуючій владі, змирившись з існуючим станом речей, або повністю визнавала такі цінності за свої і ставала такою, як це від неї тією системою і вимагалося.

4. Сучасна система західної демократії.

Така система в її теперішньому вигляді сприяє розвитку або тих, кому вдало вдається прилаштуватися за рахунок соціальної допомоги і підтримки - або тих, хто має можливість розвиватися в бізнесі, чи хто включений в систему політичної боротьби, тобто має певну приналежність до влади – чи то політичної, чи то – економічної, всім іншим же відводиться роль пасивних статистів-виборців. Проте це далеко не завжди дає відповідь на питання - яке потомство буде давати кожен з вищеперерахованих класів і як це буде впливати на розвиток суспільства в подальшому і чи буде він позитивним.

Переважно виходить якраз навпаки - коли найбільше дітей народжують нижчі верстви населення, а люди здавалось би більш інтелектуально розвинуті в кращому випадку мають одну-дві дитини і таким чином таке суспільство продукує в основному або людей лише з цілком певною системою цінностей, які дуже часто хочуть добитися чогось для себе, не залишивши потомства, або тих, хто привикає пасивно жити за рахунок системи. Надалі на перших порах це напевно приводить до позитивного розвитку нового покоління, яке приходить на зміну „ненародженим дітям” тих, хто мав би стати елітою суспільства, але потім швидше за все призведе до певного зниження рівня розвитку всього суспільства, або до його видозміни - залежно від співвідношення цих різних еволюційних факторів між собою. Можливо саме тому для західного суспільства настільки важливою є наявність саме середнього класу – як відносного фактору стабільності та гарантії майбутнього розвитку.

2. Суспільна еволюція.

Проблема в розумінні цього процесу полягає в тому, що він надто тісно пов’язаний з еволюцією біологічною, але одночасно відрізняється тим, що людина, на відмінність від тварин, має ще одну рису - наявність розуму (свідомості?). Таким чином вирішальним фактором дуже часто стає вже не тільки те, що в еволюції біологічній - можливість виживання та продовження роду - але й те, що діяльність розуму навіть однієї людини змінює ті природні умови, розвиватися в яких доводиться вже всім.

Перш за все це пов’язано з найцікавішою характеристикою еволюції, яка досі не попадала в наше поле зору. Мова йде про те запитання, відповідь на яке не зміг дати в свій час навіть творець цієї теорії - Чарльз Дарвін - ускладнення видів. Річ в тому що стаючи більш досконалою, людина починає впливати і на оточує життя так, що комусь новому для того щоб якось реалізувати себе, вже доводиться перевершувати цей колись ще недосяжний, а тепер вже загальноприйнятий рівень. І чим більш складнішим він виявляється - тим складнішими виявляються умови розвитку для всіх наступних поколінь. Тобто з одного боку та людина, яка вижила (не померла на протязі свого дорослого життя) може так і не залишити ніякого сліду в тому житті ні у вигляді продовження роду, ні у вигляді ускладнення соціальних умов (залишеної після себе духовної чи інтелектуальної спадщини), а з іншого – навіть та, що загинула і не змогла прожити все життя, або прожила і не залишила потомства, може все-таки такий помітний слід залишити.

Крім того, по-друге, людина все-таки в певних межах може змінюватися на протязі навіть свого власного життя, не чекаючи наступних видозмін і мутацій – змінюючи свої уявлення, переконання, манеру поведінки, тому зміна соціальних умов, створена іноді навіть всього однією людиною, змінює і людей, і суспільство відносно швидко.

Але й це ще не все – по третє, навіть ці питання і то все-ще залишаються в деякій мірі прив’язаними до проблеми біологічної еволюції, нас же цікавить щось навіть ще складніше - еволюційний добір тих, хто може впливати на розвиток держави. Тобто кого саме може вибирати держава, як до певної міри самостійний організм, на роль того, хто буде керувати її долею, і як саме це на її долю і вплине. І ось саме тут можуть і відкритися деякі досить цікаві закономірності:

- наприклад радянська система останніх часів (брежнєвського типу) продукувала людей залежних і незданих до самостійного, без опіки держави, життя, але зате ті, хто сприймав в себе цю систему цінностей - брехні, корупції, блату, родичання і знайомств, дуже часто могли добитися неабияких успіхів, що багато в чому породило і теперішні проблеми в Україні, перейшовши до нас у вигляді посткомуністичної спадщини;

- система західної демократії - здогадайтеся самі - відбирає (на виборах перемагають ті), хто вміє краще перемогти (нав’язати потрібну думку про себе виборцям) і хто менше потім буде відповідати за недотримання зобов’язань, якщо в нього щось не вийде так, як він це перед тим заявляв - тобто продукує тих, хто краще вміє обманювати народ, створюючи таким чином нові соціальні умови вже для всіх;

- система влади в Україні в епоху Кучми продукувала в першу чергу лише тих, хто підпадав під певну систему цінностей – наближеності до президента та визнання корупційних бізнесових зв’язків, створивши таким чином відгороджений від зовнішнього світу клуб обраних, який вже не тільки не міг забезпечити повноцінний розвиток держави, але й не зумів передбачити навіть тих тенденцій, які згодом привели до його знищення.

Таким чином і виходить, що суспільна еволюція породжує два важливих наслідки:

1) Вибір системи влади (системи державного управління) – яка може бути наприклад настільки корупційною як в брежнєвські часи, або такою, як в системі західної демократії, коли більш успішними стають люди, які визнають таку західнодемократичну систему цінностей, або й будь-якого іншого типу.

2) Розвиток вже всього суспільства вже в таких, нових умовах і продукування нового типу людей, навчених жити вже за таких умов.

ІІІ. Взаємодія влади.

Таким чином і наступна еволюція людини і розвиток всього суспільства – тобто і еволюція біологічна і суспільна починають залежати вже від того, в яких саме умовах живуть люди, якою є їхня державна система і як саме побудована система влади, яка керує їхнім життям. Дуже часто кажуть, що людина завжди самостійно проживає своє життя, і що тільки так і потрібно робити, не переймаючись надто складними питаннями, але на практиці ми бачимо інше – те, що державна влада завжди впливає на подальший розвиток людини – якщо навіть не безпосередньо, то опосередковано через еволюційні фактори навіть тоді, коли ми не замислюємося над цим.

1. Влада, як вона є.

Але що таке державна влада? І що таке влада взагалі? Щоб уникнути зайвих ускладнень, скажемо дещо спрощено - що для кожного з нас важливим є лише одне – те, що підвладно нам, що ми можемо зробити в своєму житті. Тобто це можливість вже зараз отримати те, що ми хочемо, і можливість отримати щось більше в майбутньому. Тому тоді, коли людина краще чи гірше реалізує такі свої прагнення – тоді здебільшого і запитань в неї щодо діяльності державної влади не виникає. Але насправді людина далеко не завжди може вирішити всі свої проблеми повністю самостійно - і тому іноді надзвичайно важливим для неї стає об’єднання з іншими, подібними собі – саме так і виникають перші суспільні утворення і держави*. Так державною владою може стати або хтось, хто добився її внаслідок якихось своїх особистих якостей, або хтось, хто був вибраний як людина, якій народ делегує свої повноваження на здійснення діяльності в тих сферах, де кожен з нас не може зробити це самостійно. Якщо ж говорити про демократію як про владу народу, то для нього самого - це влада над його життям, його здатність забезпечити своє життя таким, як він того хоче. Якщо це можливо - тоді він володіє такою владою, якщо ні - то не володіє. Тому в загальному влада народу може існувати у вигляді влади:

1) над його власним життям;
2) над тим, кому він раніше делегував повноваження на управління якоюсь частиною свого життя;
3) над тим, хто самовільно захопив такі повноваження в силу якихось своїх особистих якостей.

Звичайно з радянських часів нас привчали до думки що народ і влада єдині, тому говорити про владу народу над кимось, хто ним управляє, видається на перший погляд просто смішним – „слуги народу”, мовляв, нам і так служать. До того ж народ, за означенням, узагальнююче поняття, і кожен чиновник чи керівник теж повинен до нього належати, тому здається дивним говорити про владу народу над якимись конкретними, реальними людьми. А проте може бути і таке - і влада над кимось, але тільки тоді, коли народ сам по собі неоднорідний, поділений на два класи, один з яких є менш чисельним і "народом” себе не вважає, тобто коли є аристократія (чи якась самопроголошена еліта) і прості люди, відділені від влади – яких і вважають народом. Тоді дуже часто буває так, що в моменти розплати за своє колишнє пригнічення – повстань і революцій, вони мстять за своє пригноблення і іноді навіть фізично знищують своїх колишніх правителів. Так і виникає влада народу над цією аристократією чи елітою - тими, хто раніше управляв ним, але здебільшого раніше в історії усі такі випадки ніколи не закінчувалося нічим добрим і як наслідок приводили або до анархії, або до охлократії.

Правда тут класики марксизму-ленінізму придумали щось зовсім нове – постійний контроль народу над будь-ким, хто тільки здійснює хоч якусь владу - диктатуру пролетаріату. Ця ідея насправді в своїй основі є достатньо цікавою, але вона породила далеко не однозначні наслідки. З одного боку – на перших порах такий контроль дійсно здійснювався, що справді давало змогу будувати таке суспільство, яке в основному відповідало його основним прагненням - це пояснює певне економічне і соціальне піднесення народних мас в перші роки радянської влади, десь в період 1922-1926 рр. і трохи пізніше. Але взявши за основу лише його частину – пролетаріат, радянська влада згодом майже повністю знищила селянство, наслідки чого ми переживаємо ще й досі.

До того ж невірним виявився все той же поділ народу на два класи – вибраних, тобто тих хто має доступ до влади, хай навіть тепер це вже був пролетаріат, та на всіх інших. Це згодом привело до узурпації влади тільки однією частиною суспільства, народження нової бюрократичної еліти та до всіх наступних подій епохи сталінізму, після чого навіть перші зародки народного управління були майже повністю придушені новітньою тоталітарною системою. Тому напевно щоб зрозуміти, про що саме йдеться і як саме можна забезпечене дійсне народовладдя, очевидно доведеться говорити про дві основні речі, які вже достатньо добре відомі на теперішній момент – розподіл влади на законодавчу і виконавчу, і просто спробувати зрозуміти чим саме займається, чи повинна займатися кожна з них. Але щоб не заплутатися остаточно, давайте по порядку.

1) Законодавча влада.

Так першим завданням законодавчої влади стає завдання забезпечення подальшого розвитку держави - тобто створення того позитивного образу майбутнього, якого ми хотіли би досягнути для себе. Саме так і відбувається тоді, коли на виборах борються ідеології партій – програми майбутнього розвитку, і з цієї точки зору навіть останнє впровадження пропорційної системи виборів в Україні здається навіть більш логічним і правильним. Другим - вибір того, „ХТО САМЕ” буде реалізовувати таку ідеологічну установку – вибір конкретних партій та їхніх представників – членів партій, кандидатів в депутати. Третім - вибір того, „ЯК” саме це робити, вибір програми реалізації ідеологічних цілей, тобто конкретної програми впровадження ідеології в життя.

Тобто щоб не тільки вибрати напрям розвитку, кінцеву ціль, але й те, яким чином її досягати, так щоб методи досягнення цілі не знищували саму ціль, інакше можна повернутися до того, що в свій час реалізовувала сталінська радянська влада – коли будуючи щасливе суспільство майбутнього, вона замало не знищила чи не половину населення своєї країни – так що навіть якщо би ця ціль в результаті все-таки і була досягнута - то жити в такому суспільстві вже просто було би нікому. І ось щоб не допустити загрози такого чи іншого настільки ж небезпечного варіанту розвитку подій і виникає необхідність впливу на законодавчу владу хоча би у вигляді якихось дострокових парламентських чи президентських виборів – чого зараз дійсно зовсім немає. В загальному ж, вже на цьому етапі виникає як мінімум три умови, за яких може виникнути необхідність впливу на вибраних депутатів, їхнього відкликання чи заміни, або й проведення повторних чи дострокових виборів у повному складі:

а) неправильний вибір – адже і народ може помилитися у своєму виборі і тільки пізніше усвідомити це, таке теж буває;

б) тоді, коли після виборів випливає обман – тобто коли якась з політичних сил або хтось з колишніх кандидатів в депутати починає робити не те, що декларував раніше, в ході передвиборчої компанії;

в) методи досягнення задекларованих цінностей виявляються неправильними або й відверто небезпечними.

2) Виконавча влада.

Але це ще не все – по-друге мова піде про виконавчу владу, тому що багато яких завдань людина повинна виконувати вже зараз – кожен з нас це знає, коли йому потрібно щось вже тепер, зараз, чи то просто в повсякденному житті, як можливість отримати гідну роботу чи хорошу освіту, так і тоді, коли необхідне звертання до органів влади – наприклад отримання дозволу на право займання певним видом діяльності або хоча би навіть якась сама елементарна довідка. І цікаво що виконавча влада виконує як і ті завдання, які їй поставила влада законодавча – тобто реалізує той, визначений на виборах напрямок розвитку, програму еволюції, так і виконує всі ті справи, які вже давно стали звичними для нас, стали нашим сьогоденням – забезпечує можливість навчання, виховання дітей, отримання харчів і житла, та регулює відносини між громадянами.

Тобто така система влади вже діє не тільки заради майбутнього, але й заради сьогодення, в теперішньому часі, і хорошою виконавчою владою і справді здається така, діяльності якої ми просто не помічаємо, яка не заважає нам жити так, як ми того хочемо і дозволяє отримувати для себе основні матеріальні блага. Якщо ж такого немає – тоді і виникають перші проблеми. Саме так дуже часто і виникає корупція – як можливість хоч якогось впливу в першу чергу саме на виконавчу владу – особливо якщо нормальним чином добитися такого не вдається, або тоді, коли якийсь громадянин хоче таким чином отримати для себе якісь додаткові переваги перед іншими.

Власне кажучи, якщо говорити про владу як про народовладдя, то це стає відображенням іншої тенденції – того, що така влада, яка здійснює якісь завдання що їй поставив було народ, відповідно мала би і оплачуватися грошима народу, як воно на практиці і є зараз. От тільки тут якийсь парадокс виходить – коли влада, найнята народом за гроші народу – сама від нього ніякої зарплати не отримує, але замість того має повний доступ до використання всіх його грошей і практично всіх його національних багатств. Хіба це не дивно? І хіба це не прямий шлях до зловживань? Тому з цієї точки зору можливість за свої гроші примусити якогось чиновника виконувати те, що тобі потрібно, здається навіть достатньо розумною і справедливою – не говорячи про інші її негативні наслідки.

3) ... представницька?

Проте зараз мова не про це, вірніше не тільки про це. Справа в тому, що в Україні з впровадженням пропорційної системи виборів справді відбулися певні зрушення в її політичній системі. Не скажемо позитивні чи негативні – швидше можна сказати - в сторону. Дійсно в ідеальному вигляді така пропорційна система виборів має означати боротьбу на виборах:

а) партійних ідеологій;
б) їхніх програм;
в) самих партій.

Тобто мова йде про те, що на виборах народ вибирає ідеологію – напрям наступного розвитку держави, своє майбутнє. Потім вибирає програму – спосіб досягнення тих цілей, які ставить перед собою така ідеологія, і нарешті вибирає тих, хто буде цю програму і цю ідеологію впроваджувати в життя. Але вся ця процедура стосується лише одного – майбутнього розвитку держави і зовсім не каже нам про те, яким має бути наше життя тепер, вже зараз. Звичайно на перший погляд дуже часто здається, що саме так і треба, що саме майбутнє нас і цікавить – але що робити тоді, коли з кожним роком воно все-далі і далі віддаляється від нас? Коли людина хоче жити вже зараз, або коли їй просто, через її вік наприклад, залишається жити не так вже й багато на цьому світі?

Чи тоді, коли таке майбутнє-ідеологія настільки віддалене, що невідомо чи його хоч колись можна досягнути і чи можна досягнути взагалі, як це було з ідеєю комунізму? Звичайно можна тоді говорити і про те, щоб вибирати ближчі цілі чи реальніші завдання, але справа виглядає так, що з прийняттям пропорційної системи влади була повністю втрачена друга складова виборчого процесу – та, яка хоча би в недосконалій формі, але існувала в радянській системі – система представників народу, так що навіть саме звання „народний” депутат тепер вже звучить більше як насмішка.

Тобто тих, хто мав би контролювати законодавчу і виконавчу владу в період між виборами на предмет відповідності того, що вона робить, тому, що було заявлено раніше, зараз практично зовсім немає. І тому якщо ми говоримо про те, що необхідно забезпечити додаткові можливості впливу на законодавчу владу у вигляді дострокових виборів або відкликання депутатів, і про те, що зараз зовсім немає ніякої можливості впливати на виконавчу владу так, щоб вже тепер отримувати те, що тобі потрібно, то напевно і одне, і друге мало би здійснюватися якимось схожим чином, через механізм контролю з боку народу – наприклад створенням цілого інституту його представників. В якійсь мірі ця ідея вже була реалізована в радянські часи – через ту ж ідею диктатури пролетаріату, через профспілки і народний контроль, через місцеві органи влади (місцеві ради) – але навіть тоді повністю цей механізм свого розвитку так і не отримав, і кінцеве керівництво здійснювалося партійною номенклатурою, фактично непідзвітною нікому. В той же час ми вже говорили про те, що виконавча влада виконує не тільки ті завдання, які покладені на неї владою законодавчою по забезпеченню ідеології майбутнього розвитку держави, але й вирішує поточні, повсякденні справи.

До того ж виконавча влада далеко не завжди складається з одних тільки виборних посад і насправді велика кількість чиновників, які її становлять, є звичайними працівниками, професіоналами своєї справи і людьми, на яких поширюються норми звичайного трудового законодавства – тому неможливо і навіть дуже часто просто незаконно застосовувати до них механізм відкликання з посади. Тому очевидно, що навіть при наявності інституту народних представників, вплив народу на неї мав би забезпечуватися якимсь іншим чином, ніж на владу законодавчу – можливо навіть через реалізацію того механізму оплати праці, який в такому спотвореному вигляді існує в корупції, хоч і незрозуміло, як саме можна так зробити, щоб приватний інтерес кожного чиновника полягав в інтересах держави, а не в можливості отримати для себе якісь додаткові вигоди від використання займаного становища.

Цілком очевидним є лише те, що навіть встановлення достатньо великої заробітної плати теж буде явно недостатнім кроком, оскільки насправді мова тут йде про щось зовсім інше – не про постійно встановлений рівень грошових коштів, хай навіть і достатньо високий, а про якийсь інтерес до результатів своєї діяльності, який мав би залежати від вкладу кожного державного службовця чи чиновника в розвиток державних справ і успішного виконання покладених на нього завдань, та від розвитку всієї держави.

2. Ідеологічні цілі та методи їх досягнення

Якщо ж тепер спробувати узагальнити все вищесказане, то можна виділити декілька важливих речей, які в першу чергу будуть стосуватися саме виконання поставлених завдань – того, що саме і як треба робити, щоб досягнути бажаної мети, якою вона би не була.

Перш за все треба відмітити те, що будь-яка, навіть сама благородна ціль, не повинна досягатися таким методами, які знищують її в процесі досягнення – так, як не можна досягнути загального блага для всіх, знищуючи чи принижуючи при цьому тих, хто мав би прагнути цього щастя – як це було при побудові комунізму, коли „залізною рукою” намагалися зігнати всіх в примарний ідеологічний рай.

По-друге – коли ми хочемо зробити щось, що на той момент здається нам позитивним і хорошим, то для цього спершу ми звичайно мусимо розглянути і всі ті умови, коли таке завдання може бути не виконаним, тобто розглянути те, що може нам завадити. Тому з цієї точки зору підхід до вирішення проблем, які стоять перед політичною системою влади, мав би передбачати можливість вдоволення потреб меншості так, що вона не заважала (не була проти) здійснення тих завдань, які стоять перед більшістю – і ось тут і виникає перше серйозне зауваження. Таке ставлення до меншості – щоб вона не заважала виконанню поставленою цілі, хай навіть та була обрана і на загальних виборах – цілком може означати і те, що її просто треба примусити змиритися з цим і силовим способом, можна навіть з використанням армії чи міліції – але навряд чи таке вже можна буде назвати справжньою демократією.

Тому не можна говорити про демократію просто як про волю більшості - така система управління, яка для нас тепер асоціюється зі справжнім народовладдям, має передбачати такі умови розвитку всієї держави, при яких більшість не пригноблює меншість а навпаки - створює їй всі сприятливі умови для розвитку, тому що демократія – це влада всього народу, а не якоїсь його частини і тому що права однієї частини суспільства не повинні порушувати прав іншої.

Тобто справжня демократична система має розвиватися так, щоб новий розвиток суспільства відбувався не за рахунок погіршення майнових чи моральних прав якоїсь її частини. Тому навіть на виборах мова повинна йти не про боротьбу за те, „чия правда правильніша”, а саме за перемогу такої ідеї розвитку держави, яка враховувала би інтереси всіх, всього народу, а не якоїсь однієї вибраної групи, незалежно від того, більшість чи меншість вона становить - чого на жаль зараз зовсім нема, так як вся система західної демократії передбачає реалізацію лише однієї програми і до того ж зовсім незрозуміло, як після виборів та партія, яка набрала більшість голосів, могла би заодно вдовольнити і побажання меншості, не порушивши при цьому виконання своїх обіцянок і своєї програми. Голосування же за ту ідею-ідеологію, яка набере більше голосів, насправді повинно означати лише одне – що така ідея і такий напрям розвитку здаються на даний момент більш правильними більшій частині населення, а отже ймовірно вони і є ближчими до істини, але кінцевим критерієм їхньої істинності може бути лише одне – перевірка таких програм і ідеологій в реальних умовах, в процесі їхнього впровадження в реальне життя.

По-третє - по великому рахунку справжня демократія існує не просто там, де визнаються права меншості, мова йде ще й про те, що кожне психічне уявлення, кожна ідея, стереотип поведінки чи мислення, який керує масами, завжди існує і в своїй протилежності – тому говорячи про більшість, ми автоматично повинні говорити не просто про меншість, а й про протилежність більшості, антитезу суспільству і народу – всього про одну людину. Саме так і виникає необхідність захисту прав саме однієї людини, інакше можна збудувати навіть таку систему, при якій всі будуть щасливі, і кожен окремо – нещасним. І хоч таке поєднання на перший погляд здається диким і незрозумілим, але таке ми теж вже переживали – ще не в такі віддалені радянські часи, коли саме народ визнавали мірилом істини і єдиним справжнім носієм влади і в той же час кожного громадянина розглядали як потенційну загрозу існуванню держави і навіть могли в будь-який момент оголосити ворогом цього самого народу.

Щось схоже переживала в свій час і Європа, але вона, позбувшись примари нацизму, змогла зробити з того свої відповідні висновки, прийшовши в результаті до законодавчого закріплення саме прав і свобод громадянина, вперше за всю історію людства поставивши права людини вище права сили, хто би не був джерелом цієї сили – чи то інша людина, чи то навіть держава, що і привело в результаті до визнання гуманізму як основи сучасної політики і кінцевої цілі демократії. Тому сучасна система західної демократії, попри всі свої недоліки, має проте одну важливу рису – законодавче закріплення прав людини аж до розвитку правової держави, яка справді гарантує панування верховенства права, але не закону. Тобто будь-яка система влади визнається демократичною не просто тоді, коли в ній здійснюється принцип народовладдя, коли проводяться голосування які визначають волю більшості, яка і приймається за основу як воля народу, але й тоді, коли така воля більшості не принижує і не ущемляє прав меншості, навіть якщо така меншість буде складатися всього з однієї людини. Єдине зауваження, правда, полягає в тому, що права і свободи одного громадянина не повинні порушувати прав і свобод іншого. Тому для регуляції таких відносин між громадянами повинні працювати вже усі три гілки влади:

а) законодавча – створюючи відповідні закони;

б) виконавча – впроваджуючи закони в життя, слідкуючи за їхнім виконанням та забезпечуючи виконання судових рішень;

в) судова - вирішуючи можливі конфлікти між громадянами шляхом застосування і трактування законів та забезпечуючи їхнє виконання, визначаючи міру покарання їхнім порушникам.

Цікаво, що основою такого справедливого розвитку суспільства і гарантування і прав людини, і прав всього суспільства починає ставати судова влада, необхідності існування якої ми майже не бачили раніше в нашому дослідженні, та законодавче визнання прав кожної людини, на відміну від „блага всього народу”, чим так часто прикриваються особливо якраз при тоталітарних, недемократичних режимах. Влада ж, яка забезпечує права більшості, порушуючи при цьому права меншості і навіть права всього однієї людини, буде лише диктатурою більшості, але аж ніяк не демократією.

Ну що ж – тепер ми вже напевно можемо сказати, що при реалізації таких завдань, які ми вже встановили для себе – відновленні інституту народних представників, створенні механізму, який би дозволяв впливати на вибрану владу в процесі виконання нею її завдань, забезпеченні прав меншості та прав людини – і можна було би говорити хоч про якусь систему народовладдя, і все це при виконанні попередньо наведених нами умов – незалежних засобах масової інформації, які надають об’єктивну оцінку, наявності розвинутої опозиції та недержавної духовної та інтелектуальної еліти. Але поки що того нема – і як забезпечити виконання на практиці таких умов, особливо щодо можливості впливу на владу та створення інституту народних представників - все ще так не до кінця і зрозуміло, хоч і якоюсь відповіддю на це питання напевно могло би стати створення хоч якогось механізму відкликання вже вибраних депутатів чи запровадження нових технологічних засобів – так, щоб думку народу можна було враховувати не лише на виборах, але і в інші важливі моменти.

Чи може частковим виходом з ситуації могло би стати щось схоже до ідей, які почали активно обговорюватися в Інтернеті як можлива заміна існуючій демократичній системі.**, де пропонують додатково ввести електронні центри рейтингування, які і будуть надавати можливість громадянам висловлювати свою думку не чекаючи чергових виборів. Звичайно зрозуміло, що поле для діяльності тут відкрите для всіх, але говорячи про бажання щось змінити в сучасній демократичній системі і про бажання і далі впроваджувати в життя гуманістичні цінності, ми не можемо не сказати і про все те, що може заважати нам на цьому шляху, так щоб уникнути можливих небезпек, деякі з яких можуть виявитися достатньо серйозними, інакше всі ці наші роздуми так і залишаться лише утопією...

* Портал українця - http://www.vox.com.ua/data/publ/2006/02/17/dva-pog... - Два погляди на розвиток держави”.

** Ідеальна країна – http://www.kraina.org.ua/ua/module/elections/conce... Електронна мережева система виборів
http://www.kraina.org.ua/ua/module/elections/conce... Принципова заміна структури економічних та владних відносин в Україні

ІV. Про реальність та ілюзії***

Назву цього розділу я скопіював з назви теми, створеної на Інтернет-форумі сайту Юлії Тимошенко одним моїм знайомим влітку 2005-го, тепер вже більше року тому назад. Тоді всі ми ще вірили в успіх помаранчево-БЮТ-івської команди і жваво обговорювали проблеми, які здавалися найважливішими. Таким тоді видавалося протистояння Сходу та Заходу і ця назва стосувалася саме його. Але за рік це протистояння, як того в принципі і слід було би чекати якщо би тільки наперед припустити такий найгірший варіант розвитку подій, змістилося зовсім в іншу сферу і стало протистоянням вже не між двома частинами України, а протистоянням між владою і народом, як це і виявилося згодом при спробі його аналізу, хоч вже і набагато пізніше****. І тому важливою для нас тепер стає відповідь на зовсім інше запитання, яке часто виникає чи то само по-собі, чи то навіть як спроба чужорідного і майже гіпнотичного впливу на нашу суспільну свідомість – „Чи дійсно народ повинен мати всю повноту владу, чи іноді й справді може бути таке, що він до цієї демократії ще повинен дорости?”

1. А чи потрібна нам демократія?

На перший погляд таке застереження – що народ повинен ще дорости до демократії - нам і справді здається достатньо логічним і правильним, чи навіть таким, яке може пояснити багато наших теперішніх невдач. Але з іншого боку – чи не саме ним завжди і прикривається будь-яка система влади – що народ неготовий до повновладдя, що це загрожує йому анархією і хаосом чи навіть саморуйнуванням, і щоб вберегти його від цього і забезпечити таку необхідну стабільність, тільки й треба якось такі його повноваження обмежити. Тоді що? Може й справді тоді ми просто не того вибрали, кого треба було би? Чи навіть більше того - може насправді народом треба керувати одноосібно, не переймаючись зовсім ніякою демократією, але вибираючи чи призначаючи на роль таких його керівників тільки найкращих і найдостойніших, людей від Бога? Але й таке теж було в історії нашої планети – така собі теократична модель управління за зразком древнього Єгипту, Китаю чи Риму, яка була може й ефективною, але теж далеко не досконалою.

Або й ще щось значно новіше – вже в зовсім недавній нашій історії – досвід російської царської імперії. В усякому разі чим-чим, але демократією вона точно не відзначалася, хоча в результаті все-одно чомусь була знищена світовою війною та двома наступними революціями. Тому якщо тепер просто спробувати відновити таку ж ієрархічну одноосібну модель управління, нічого в ній не змінюючи, то це не приведе ні до яких позитивних наслідків, якщо тільки ми не зможемо зрозуміти що саме було не так в її розвитку. По-великому рахунку таких зауважень виникає лише два – ставлення до людей і до Бога. Тобто одне – це те, що царська російська влада не змогла забезпечити такий механізм управління, щоб її власний народ залишався в більшій чи меншій мірі вдоволеним і не схильним до повстань і революцій. А друге – те, що вона не змогла передбачити хоча би навіть загальний розвиток світу, який міг привести, і привів до її знищення. Очевидно це сталося тому, що вона вважала себе обраною Богом, а тому непідзвітною нікому і непідвладною ніяким зовнішнім чинникам.

Таким чином і одне, і друге опосередковано стало наслідком закостенілості тієї системи, її нездатності реагувати на зміни світу та вибирати на роль своїх керівників тільки найкращих і найдостойніших, якщо вже й не самого монарха, то принаймі його управлінський апарат, чиновників, про що ми вже багато говорили як про необхідну умову оновлення і розвитку держави. Тому якщо говорити навіть про таке – що можна було би обійтися і без демократії, якщо б вибирати на роль керівників держави найкращих і найдостойніших – то тут же виникає і інше питання – хто саме має відбирати таких людей і за якими критеріями, чи як забезпечити такі умови розвитку в державі, щоб такий відбір відбувався автоматично і бездоганно? І чи може такий відбір безпомилково здійснювати одна людина, чи повинен хтось вибирати, призначати чи контролювати її? Очевидно що це теж далеко не таке просте питання, як могло би здатися на перший погляд, бо вся попередня історія середньовічної Європи і царської Росії була історією саме цього – боротьби за трон і боротьби за наближеність до нього.

По-друге треба говорити про те, що будь-які відносини між двома суб’єктами, чи то між окремими людьми, чи то між владою і народом, як в нашому випадку, для нормальної взаємодії між ними дійсно повинні знаходитися в положенні певної рівноваги. Можливо таке співвідношення їхніх інтересів мало би бути близьким і до 50/50, але може бути і будь-яким іншим, основним залишається тільки одне, що ми вже частково встановили в попередньому пункті - щоб воно відповідало взаємним прагненням обох сторін і було достатньо відкритим до наступних можливих видозмін.

Тобто може й справді народу не потрібна вся повнота влади і він цілком міг би вдовольнитися і меншим, просто живучи своїми уявленнями і проблемами як це майже завжди і виходить, якщо тільки він буде знати одне – що зможе вмішатися в критичні моменти, чи тоді коли вирішується щось надто вже важливе для нього. Всі попередні державні системи в цьому плані завжди базувалися на одному – що мовляв хороший правитель, навіть якщо він буде правити одноосібно, завжди знає справжні прагнення свого народу і прислухається до них, а тому і враховує їх якось в своїх діях. Така віра ще й дотепер багато в чому живуча в цілому ряді країн, а іноді вона може й справді приносить де в чому навіть і зовсім непогані результати. Але як тоді визначити ту межу чи те положення рівноваги, яке би вдовольнило обидва ці утворення – правителя (чи будь-яку іншу владу), та народ? В звичайному житті між двома людьми така рівновага встановлюється дуже просто – через те, що ми визначаємо для себе як відчуття справедливості – як на думку кожної зі сторін це повинно було би бути. Те ж, що в кожної з них може бути свій погляд на те, що вона має отримати в результаті, регулюється теж достатньо просто – в основі справедливості завжди лежить наш попередній досвід, який ґрунтується на двох речах:

- моральних і духовних цінностях;
- на тому що вже було встановлено раніше як якась загальноприйнята норма і що тепер вже стало законом нашої поведінки – тобто те, що тепер регулюється законами і судовою владою.

Тому напевно саме суди і мала би забезпечувати основні права народу та відстоювати його інтереси в протистоянні з владою у випадку всіх можливих конфліктів, так само як вони це роблять регулюючи відносини між окремими громадянами. Власне кажучи, ця думка теж далеко не нова – саме тому європейські чиновники, говорячи про реформування системи влади в Україні, з такою наполегливістю відстоюють необхідність реформування саме судової системи. Але не все так просто і не в одних тільки законах, чи навіть в наявності незалежної судової влади справа – і закони можуть бути несправедливими, наприклад просто відстоюючи інтереси тільки якогось одного класу чи однієї групи людей.

Тому іншим, навіть ще важливішим, чинником, який регулює такі відносини, є саме моральні та духовні цінності. Саме вони і мали би впорядковувати і систематизувати закони, створюючи чи відбираючи з них саме ті, які і будуть відповідати суспільним уявленням про справедливість. А для цього вже треба, щоб при будь-якому державному устрої існували ті, хто і може бути мірилом чи носієм таких цінностей. В древньому Єгипті жреці були окремою кастою і тому могли здійснювати певний вплив на правителя – хоч таким чином створюючи противагу йому і забезпечуючи хоч якийсь контроль, який міг би запобігти небезпеці неправильного чи негативного розвитку держави з примхи, незнання чи невміння одного володаря. В царській Росії такого не було – і церква фактично була підзвітною монарху, ставши підрозділом держави – і навіть цей недосконалий елемент контролю, який існував в древніх державах, був втрачений.

Саме тому після краху царизму найнагальнішою стала вимога відділення церкви від влади. Правда в тій же Росії це привело до її наступного повного знищення більшовиками, але навіть там, де вона все-таки збереглася - наприклад в західному світі, під впливом різних факторів і особливо під впливом науково-технічної революції останнього сторіччя, вона майже повністю втратила свій вплив на розвиток держав і тому тепер вже не може бути ні мірилом духовних цінностей, ні реальним механізмом, здатним хоч якось впливати на розвиток держави, за виключенням хіба що тих держав, де така теократична модель управління ще й досі в якійсь мірі збереглася, як-от в Ірані чи в деяких інших мусульманських країнах. Саме тому тепер і виникає така настійлива необхідність заміни цих уявлень і цього інституту влади чимось іншим – визнанням прав людини і гуманізму як основи світової політики, створенням правової держави та громадянського суспільства, визнанням необхідності існування недержавної інтелектуальної та духовної еліти, забезпеченням свободи слова.

По-третє, зрозумілим є одне – що дійсно та людина, яка знаходиться на вершині владної піраміди, має більше можливостей правильно оцінити ситуацію ніж хтось інший, хто тим безпосередньо не займається – хоча би через те, що володіє більш повною інформацією з цього приводу і до того ж може бути обдарованою ще й певними знаннями, досвідом чи вмінням. Тому в будь-якому випадку, будь-яка система навіть народного управління, має одночасно поєднувати в собі і риси демократичного устрою, і риси ієрархічного управління та наявності лідера чи лідерів, здатних взяти на себе відповідальність за стан справ в якійсь цілком конкретній справі.

Про це писав ще Макіавелі – що народ ніколи не зможе повноцінно відстоювати свої інтереси, якщо не висуне з поміж-себе для цього тих, хто буде його представляти – лідерів чи ватажків, цілком конкретних людей. І тому мова по великому рахунку йде вже про щось значно більше – про створення саме такої моделі вже не просто державного, але й суспільного устрою, який буде гарантувати рівновагу інтересів народу та влади та буде створювати такі умови, щоб на вершину цієї і владної, і суспільної піраміди могли попадати тільки ті, хто здатний на це в силу своїх особистих розумових та моральних якостей. Але якщо при одноосібній владі правитель мав би контролюватися духовенством чи якимсь іншим утворенням, то і народ повинен мати свої обмеження – і такі його лідери мають не просто представляти його інтереси, але й стримувати його і пояснювати йому можливі небезпеки некерованої влади, користуватися в нього авторитетом, щоб не привести до такої ж тиранії як це сповна проявилася в подіях, породжених більшовистською революцією.

Про якусь схожу модель суспільного устрою, який мав би враховувати інтереси народу і вчити його відповідальності щоб запобігати такому трагічному варіанту розвитку подій, тепер іноді говорять як про громадянське суспільство, яке і мало би створити ту ієрархічну паралельну гілку влади, яка би забезпечувала його керованість і прогнозованість. Або в іншому, до певної міри частковому випадку – про це можна говорити як про місцеве самоврядування за зразком західної Європи – тоді коли людина достатньо добре знає керівників на місцевому рівні, вона дуже часто може самостійно правильно оцінити їхню діяльність і здатна повноцінно керувати власним життям, а тому не є аж настільки залежною від наявності сильних лідерів чи знаючих людей, які можуть пояснити що відбувається.

Напевно щось схоже мало би бути відтворене і в масштабах держави, якщо це тільки можливо. Особливе значення тут має те, що природній розвиток подій повинен відбуватися сам по-собі, тобто хай навіть він і може бути наслідком наших попередніх дій, але не повинен бути безпосередньою спробою змінити те, що вже сталося, принаймі доти, доки ми не зрозуміли як саме розвивається ситуація і які результати приносить. Це має велике значення саме для оцінки правильності нашої поведінки і створення того механізму взаємозв’язку вчинків і їхніх наслідків, без якого неможливо планувати свою подальшу поведінку і своє життя. А таке зовсім неможливо зробити тоді, коли робиться це за зразком комуністичної радянської влади – підганяючи отриманий результат під ідеологічні установки навіть тоді, коли останні вже не витримують зовсім ніякої перевірки реальним життям. А вся справа в тому, що за умов створення справжньої системи місцевого самоуправління саме власний життєвий досвід і виступає основним критерієм оцінки чужих вчинків і можливості прийняття правильних рішень щодо надання комусь права представляти твої інтереси чи керувати тобою, і тому основним завданням тут стає саме це – зрозуміти що саме і як відбувається, які вчинки приводять до яких наслідків, і як ти можеш оцінити ту чи іншу людину за тими чи іншими її справами.

По-четверте – своє значення має те, що ми вже казали говорячи про суспільну еволюцію - суспільство в будь-якому випадку повинно створювати такі умови для розвитку кращих чи сильніших, які би при цьому не знищували і не обмежували розвиток слабших чи гірших, за якими критеріями не оцінювати б одних чи інших. Тобто щоб розвиток сильніших відбувався не за рахунок знищення чи пригнічення слабших, а за рахунок їхнього власного розвитку, покращення чи удосконалення їхніх знань чи вмінь. Така незначна чи навіть незрозуміла, здавалось би, відмінність між власним розвитком та розвитком за чийсь рахунок, яку здається зовсім ніяк неможливо розрізнити, насправді має під собою глибоке психологічне підґрунтя.

Справа в тому, що розвиваючись на протязі свого життя, людина повинна знаходити і якісь критерії свого розвитку, щоб оцінити хоча би для себе самої, наскільки успішним він є, чи ні. І критерієм тут може бути лише одне – порівняння себе з іншими людьми, можливо навіть – відчуття, що ти в чомусь кращий за інших. В ідеальному випадку це не передбачає нічого поганого – тому що те, що ти кращий в чомусь одному, одночасно означає і те, що хтось інший може перевершувати тебе в якійсь зовсім іншій сфері, яка для нього самого може бути набагато важливішою і яка для тебе вже не має ніякого значення. Таким чином кожен знаходить своє місце в житті, саме те, що йому цікаво і потрібно. Механізм цього дуже простий – всім в тому житті відведений приблизно однаковий час, і розвиваючись в чомусь одному, ми завжди втрачаємо в іншому, і тому змушені вибирати те, що нам найбільше підходить чи найбільше подобається. Тому в кінцевому варіанті все наше життя дуже часто зводиться навіть до якоїсь можливості творчості – здатності зробити щось саме так, як ти сам того хочеш, так як тобі це подобається, що викликає іноді таке ж відчуття задоволення та краси, як від добре виконаної справи чи від чогось зробленого зі смаком і насолодою. Але цей же, зовсім безвинний критерій оцінки своїх здібностей і того, яким ти став, може перетворитися на щось зовсім інше – монстра, який принижує і знищує інших – тоді, коли замість того щоб розвиватися самій, людина починає принижувати інших чи навіть знищувати їх. Критерії оцінки ті ж, а напрямок розвитку - прямо протилежний.

Що ж стосується державної влади, чи просто влади над іншими людьми тоді, коли немає чіткого загального напрямку розвитку, як це буває в бізнесі де править приватний інтерес, чи тоді, коли такий розвиток регулюється якимись іншими факторами – як-от ідеологією чи релігійною вірою, то напевно тут саме ця спокуса в кінцевому результаті і виникає - імітувати власний розвиток приниженням інших. Так виникає справжня творчість зла - легкий і доступний шлях всюди, де є влада над іншою людиною, найжахливішими прикладами чого стали нацистські та сталінські табори, які проте стали цілком логічним і закономірним наслідком такої державної політики і такої державної системи. Тому важливо не просто забезпечити еволюційні умови розвитку людини, але й створити такий їхній напрямок, який відповідав би загальному розвитку всіх, так щоб розвиток однієї людини не знищував інших та не загрожував існуванню інших. Коли ці умови виконуються, тоді відбувається збільшення вимог і до наступного покоління, і до всіх тих, хто хоче досягнути більшого вже зараз – і саме так і відбувається загальне ускладнення і розвиток суспільства, коли кожній людині, щоб досягнути чогось в своєму житті, доводиться перевершувати цей бар’єр вимог, який ще вчора здавався недоступним, а вже сьогодні стає нормою.

Але разом з тим кожній людині при цьому надається її власний шанс на вибір - чи змиритися зі своїм становищем і залишатися такою, як вона є, чи навіть деградувати або загинути, чи придумати щось зовсім інше, знайти свій власний відмінний шлях. Саме так і забезпечується оновлення керівної верхівки суспільства в широкому значенні цього слова – не тільки державної але й недержавної еліти, та її захист від деградації та занепаду, що вже не раз бувало в історії різних держав та народів. А безумовно позитивним наслідком цього процесу стає ускладнення всього суспільства, вибір напрямку його еволюції та збільшення різноманітності за рахунок зростання індивідуальних здібностей і відмінностей кожної людини. Все це вже в якійсь мірі відноситься до того, що ми так скромно оминули раніше – еволюції духовної, яка не може існувати там, де людина більш досконала не підтримує менш розвинутих, інакше вона позбавить себе права на свій власний розвиток і на будь-яку підтримку з боку тих, хто досконаліший вже від неї...

Тому напевно говорячи тепер про те, якою має бути державна влада, доведеться визнати одне – що влаштованою вона може бути як завгодно і за якими завгодно принципами, якщо тільки хоч в якійсь мірі буде відповідати наступним вимогам:

- враховувати бажання свого народу;
- забезпечувати можливість оновлення керівної верхівки держави;
- сприяти розвитку всього суспільства;
- не буде ворожою щодо інших держав чи суспільств.

А тому основним залишається те, що ми сказали ще на самому початку – що така державна система має бути достатньо відкритою до наступних видозмін, надавати народу хоч якусь можливість впливати на владу хоча би в самих критичних ситуаціях, та відповідати його уявленням про справедливість. І навіть якщо тепер і не говорити про демократію в її повному обсязі, то про те, щоб надати народу хоч якісь можливості впливу на владу – все одно доведеться, тому напевно навряд чи можна все-таки в сучасних умовах говорити про якусь систему влади, яка хоча би частково не враховувала волю народу і хоч таким чином не містила в собі цих демократичних рис.

2. Реальність та сучасність.

Але це ще не все, це були лише наші мрії, можна навіть сказати ілюзії – спроби зрозуміти те, як можна побудувати таке нове суспільство – чи можливо це і потрібно. Поглянемо ж тепер на реальність...

А реальність полягає в тому, що насправді зараз ні один народ, навіть в найдемократичнішій системі світу, так досі і не має зовсім ніякого справжнього механізму впливу на владу – і в кінцевому результаті таким впливом залишається лише одне – можливість змістити владу силовим способом, тому що навіть на мітинги і демонстрації вона здебільшого не реагує ніяк, або в кращому разі – тільки настільки, наскільки це може зачепити її перед черговими виборами. Можна, правда, ще сліпо надіятися на мудрість доброго правителя і роками чекати його приходу – але навряд чи це буде тим, чого ми б хотіли для себе, особливо тоді, коли немає впевненості в тому, що такий правитель з’явиться ще за нашого життя. І навряд чи можна буде назвати це демократією, та й незрозуміло, що тоді має бути тим механізмом контролю його діяльності, яким раніше була церква?

І що робити, якщо ми знову помилимося і насправді він виявиться не те, що добрим – але й відверто небезпечним, чи таким, який своєю діяльністю несе відверту загрозу нашому життю чи існуванню нашої держави – чого здається вже було більш ніж достатньо в українській історії вже зовсім недавніх часів, не кажучи вже навіть і про більш віддалені історичні події? Тому якщо раніше ми говорили про ті зміни, які сталися в світовій політиці після подій Другої Світової війни, коли право сили було замінено визнанням прав людини, то в історії з намаганнями народу здобути владу все залишилося по-старому – таким же правом сили – фізичної з боку народу, так як іншою він на теперішній момент просто не володіє, і навіть якщо й не фізичної - то сили знань, інформації та використання свого становища і маніпуляції його думкою – з боку держави.

Тому якщо говорити про всі теперішні наявні системи державного управління, зовсім незалежно від того, як саме вони побудовані і наскільки демократичними є вони, чи ні, спільною рисою усіх їх є лише одне у ставленні народу – те, що прагнення і бажання останнього повинні бути завжди обмеженими, тоді вони стають цілком зрозумілими і прогнозованими, ним стає легко управляти і ще легше використовувати такі його бажання з вигодою для себе, чи хоча би для того щоб і надалі залишатися на вершині владної піраміди – зовсім незалежно від наявності в тебе необхідних моральних чи інтелектуальних якостей і від того, чи ти дійсно можеш реалізовувати правильну державну політику і прогнозувати наступний розвиток світу, чи ні.

Звичайно на перший погляд може здатися, що зовсім іншим методом впливу на народ може служити пряма протилежність такого обмеження - перенасичення бажаннями, так як це зараз багато в чому сталося на Заході у вигляді пропаганди споживацького способу життя як його найвищої цінності ... чи так, як це було в СРСР - де бажання обмежувалися до найпримітивніших - тепла, їжі та одягу, які і вважали за потрібне вдовольняти, а всі інші просто придушувалися, або ігнорувалися. Але і одне, і друге в кінцевому результаті буде таким же обмеженням, принаймні в одному – так це точно – в тому, щоб прагнення і бажання народу ніколи не перевищували нульової позначки зацікавленості політикою, владою і справжнім станом справ. Для західного суспільства особливо важливе значення для цього має і наявність середнього класу, про що ми частково говорили раніше. От тільки якщо раніше ми казали про це, як про фактор розвитку еволюції, то тут маємо щось зовсім інше – те, що саме наявність такого класу „розмиває” суспільство, знищуючи протистояння „влада-народ”, і хоч може в цьому плані і є трохи позитивною, запобігаючи можливим некерованим викидам його гніву чи невдоволення, але зате позбавляє його будь-якої монолітності і здатності до згуртованого відстоювання своїх інтересів.

Тоді – що? В чому ж вихід? І якою є наявна система влади в Україні? Дуже часто говорять про корупцію – і про її значення для народу, як про можливість отримати для себе щось легше і простіше, ніж звичайно, ми вже частково говорили. Але що вона значить для держави? Відповідь тут теж надзвичайно проста – будь-якій державній системі вигідно створювати такі умови для своїх громадян, щоб вони не могли нічого зробити, чогось при цьому не порушивши – тоді всі стають залежними від владної верхівки. Така сучасна структура влади залишилася нам в спадщину від тоталітарної радянської системи, де всі закони спеціально були сформульовані саме так, щоб людина не могла нормально жити, не порушуюши їх при цьому. За таких умов держава ставала всесильною, бо при бажанні будь-кого завжди можна було притягнути до відповідальності, залякати чи навіть ув’язнити - відкривши кримінальну справу і повністю зруйнувавши його життя. В цій своїй частині новітня українська система влади нічим не відрізняється - принаймні стосовно тих, хто займається бізнесом - не можна нічого досягнути, чогось не порушивши чи з кимось попередньо не домовившись, з кимось, хто обов’язково повинен представляти владу.

Таким чином і будь-який бізнесмен, і політик, так як це для України майже одне і те ж, стає залежним і керованим - що ми і бачимо на прикладі нашої держави і нашої теперішньої влади, коли легко і успішно можна створювати і таку більшість, яку тобі треба, і встановлювати вигідні тобі ціни на комунальні послуги, нічого не пояснюючи і зовсім не зважаючи на думку народу, легко підпорядковуючи собі чи просто перекупляючи неугодних опонентів. До того ж не треба думати, ніби така система склалася випадково, чи, тим більше - через те, що хтось там чогось не розуміє чи не знає, як це зробити правильно. Якраз навпаки - робиться це в більшій мірі свідомо і спеціально - радянська влада робила це для збільшення керованості і залежності власного народу, а в новій Україні це прижилося тому, що стало відповідати вимогам нового посткомуністичного і дикокапіталістичного суспільства, тобто попросту кажучи - стало створювати нерівні умови конкурентної боротьби - так щоб займатися бізнесом і владою міг тільки той, хто включається в певну систему цінностей, живе "по понятіях" і так, щоб той, хто вже награбастав багато, не підпускав до себе можливих конкурентів і навіть отримував ще більше.

Тому в результаті в Україні і утворилася така систем влади, коли всі ставали легко керованими і залежними, і багато років країною правили одні і ті ж люди, просто переходячи з одних владних структур в інші, що знову ж таки привело до того ж результату що і в історії з загибеллю Союзу, чи ще раніше царської Росії – до краху системи державного управління, нездатної відповідати реальним вимогам життя. Хоч правда тут, як і в момент створення СРСР, була здійснена спроба здійснити часткове оновлення системи за рахунок відносно зовнішнього, в даному випадку донецького, чинника. Відносно зовнішнього – тому що будучи частиною України Донецьк і донецька еліта деякий час розвивалися дещо ізольовано.

А проте тут була і суттєва, принципова відмінність з досвідом оновлення царської імперії за рахунок національно-демократичних сил союзних республік – там мова йшла про оновлення держави, а тут – про оновлення тільки владної верхівки якраз зовсім з іншою ціллю – щоб зберегти і законсервувати існуючий стан справ в державі і по-суті – просто зупинити на якийсь час будь-який еволюційний розвиток. Звичайно потім така структура влади була зруйнована Майданом та наступними постреволюційними подіями, але нова владна еліта так і не змогла запропонувати нічого нового, а стара команда Януковича, повернувшись до влади вже тепер, і взагалі не має зовсім ніяких уявлень щодо того, що саме і як будувати далі і тому просто пробує повернути старі важелі управління, будуючи якийсь конгломерат, складений з жахливого поєднання посткомуністичних та новокучмістських цінностей.

3. Маніпулятивні технології впливу.

Але це лише одна сторона справи. Інша полягає в тому, що нова система влади в Україні, залишивши цей найгірший елемент колишньої комуністичної системи і одночасно знищивши все краще, що там було, увібрала в себе ще один далеко не найкращий елемент західної демократії. Мова про те, що будь-яка демократична система влади має лише один, але дуже небезпечний недолік - коли джерелом влади стає народ, як воно і має бути - тоді виникає надзвичайно сильна спокуса створити такі умови, щоб ним можна було легко керувати, видаючи все що відбувається, за його ж власну волю. Звичайно найлегше це зробити просто використовуючи всі можливі махінації тоді, коли проводиться будь-яке опитування, що визначає його волю – приклад президентських виборів 2004-го ще не такий давній, щоб так швидко забутися і напевно не треба зайвий раз його нагадувати. Тим більше, що основні демократичні принципи тут встановлені вже давно – право на голосування повинні мати люди повносправні і дієздатні, всі громадяни повинні володіти рівним та однаковим виборчим правом, кожній людині належить один виборчий голос і голос однієї людини повинен бути рівноцінний голосу іншої, тому вся проблема тут полягає лише в самій процедурі, в можливості проведення таких чесних виборів. Але іноді буває навіть ще гірше – і використовуючи спеціальні політтехнології, чи іноді навіть ще більш розвинуті методи впливу на суспільну свідомість, можна маніпулювати думкою народу навіть не фальсифікуючи виборів, заздалегідь вкладаючи йому такі уявлення, як треба.

Корінь цієї проблеми полягає в тому, що людська пам’ять має асоціативну природу, тобто щось завжди запам’ятовується в зв’язку з чимось, а по більшому рахунку – запам’ятовується вся картина події повністю. Але людський розум працює використовуючи кілька механізмів роботи – не тільки такого запам’ятовування, але і наступного розділу цілісної картини події на складові частини – аналізу, та пошуку взаємозв’язків між окремими складовими елементами цієї чи інших схожих подій – синтезу. Тобто після того, як така цілісна картина подій розкладається на свої складові, між подіями і їхніми наслідками починає вибудовуватися причинно-наслідковий зв’язок. Так працює розум і логіка – і кінцевою ціллю цього процесу стає створення вже не просто асоціативної статичної картини в пам’яті, але й створення динамічних зв’язків між різними складовими різних картинок, тобто в кінцевому результаті – створення вже динамічної моделі світу, так що отримуючи певні вихідні дані, людина тепер вже може до певної міри спрогнозувати наступний розвиток подій.

Звичайно така модель – наших знань і уявлень - буде лише наближенням до реального стану справ, в більшій чи меншій мірі правильним. Чим більш точним воно виявляється – тим краще людина орієнтується в реальній життєвій ситуації, в даному випадку – в політичних реаліях і відповідно - тим більш ефективно зможе приймати участь в управлінні державою. В ідеальному варіанті повинен існувати освічений народ, який володіє повноцінною інформацією і правильно розуміє взаємозв’язки між різними подіями, їхніми причинами і наслідками, який приймає дієву активну участь в управлінні державою. Творець комунізму В.Ульянов називав таке «жива творчість мас». Таке іноді дійсно буває. Але вся справа в тому, що існує і радикально інший підхід до справи побудови держави, при якому народ розглядають як пасивну інертну масу, яку треба використовувати в своїх цілях і якою треба управляти, і чим більш керованою і залежною вона є - тим краще.

Звичайно це можна робити будь яким з методів, вже описаних нами раніше – наприклад просто обмежуючи його бажання чи роблячи його залежним від можливості їх реалізувати, але тоді і виникає та загроза революцій і бунтів, яка раніше зруйнувала вже не одну державну систему. Тому новітні системи влади – починаючи від комуністичної більшовистської і закінчуючи тими, які тепер гордо іменують себе демократичними, використовують зовсім інші методи, основою яких стає маніпуляція суспільною думкою, доходячи іноді навіть до відвертої і неприкритої брехні.

Тобто для цього треба створити в умах людей таку картину світу, яка би максимально відрізнялася від реального стану справ, не відповідала би дійсності. Звичайно цього можна досягнути просто не надаючи їм чи приховуючи справжню інформацію, але краще щоб вони жили якимись нереальними, міфічними уявленнями, тобто в кінцевому результаті зробити це можна лише одним способом – створенням неправильних логічних зв’язків між подіями і їхніми наслідками. Тобто між двома, абсолютно незв’язаними між собою подіями, створюється штучний причинно-наслідковий зв’язок. Робити це можна навіть зовсім механістичним способом, пов’язуючи між собою абсолютно різні асоціативні образи. Але поскільки такий логічний зв’язок не відповідатиме дійсному стану справ, то в силу об’єктивних психічних законів, які діють в нашому світі, така невідповідність буде його поступово знищувати. Тому таке штучне утворення конче необхідно додатково підсилювати, і методів такого підсилення існує всього два:

- повторення;
- емоційна насиченість.

Тобто одне і теж хибне логічне утворення, вигідне якійсь окремій групі населення (правлячій еліті), необхідно почастіше повторювати. Але оскільки людська пам’ять має, як ми це вже казали, асоціативну природу, то запам’ятовується цілісна картина – не тільки самі події, не тільки логічні зв’язки між ними, але й почуття, які вони викликають чи якими супроводжуються, хороші чи погані. Тому таке хибне твердження обов’язково повинно підкріплюватися насиченими емоціями, бажано навіть їхніми крайніми проявами у вигляді любові чи ненависті, і до того ж – в найрізноманітніших ситуаціях. Останнє теж має особливе значення, пов’язане все з тією ж структурою пам’яті – тому що для остаточного закріплення такого хибного твердження необхідне його повторення якраз в найнесподіваніших ситуаціях, так як розум саме між ними і вишукує можливі аналогії чи відмінності. І чим краще буде такий набір ситуацій відображати загальну структуру світу в усій його різноманітності, чим повнішою буде така картина – тим надійнішим це буде для закріплення таких уявлень. Але найголовнішим є те що таке твердження, як ми це вже казали, повинно обов’язково супроводжуватися сильним емоційним сплеском.

Тому перед тим, як сказати щось схоже, під час цього, чи зразу після нього, необхідно викликати в оточуючих якісь почуття, якось спровокувати їх. Звичайно останнього можна досягнути зовсім різними методами, залежно від конкретної ситуації і навіть – від використовуваних технічних засобів, якщо тільки ми дійсно хочемо впливати на думку всього народу. Так телебачення для цього іноді створює відповідний настрій за допомогою образних методів, іноді просто використовуючи кадри зі старих, давно відомих кіно- чи мультиплікаційних фільмів, використовуючи відомих людей чи акторів, спеціально швидко і майже непомітно накладаючи їхнє зображення, яке викликає певні заздалегідь сплановані почуття, на когось, про кого і треба створити відповідну думку, чи поєднуючи таке їхнє зображення з якоюсь реальною політичною подією.

Якщо ж мова йде про радіо, то тут звичайно в такі моменти йдуть переходи на персоналії, зачіпається щось важливе для слухача, проводяться якісь образні паралелі, які можуть нагади йому щось своє і близьке. До того ж в обох випадках важливим є те, щоб таке заздалегідь сплановане твердження подавалося не як чиясь особиста думка, а як щось чи то вже давно відоме, чи навпаки – як зовсім несподіване відкриття, але так щоб в обох випадках сам автор такого твердження при цьому залишався в стороні, створюючи образ знаючої і мудрої людини, яка краще за інших знає справжній механізм розвитку подій та взаємозв’язків між ними. Тобто треба створити таке враження, ніби насправді істина вже давно відома і зрозуміла всім, тільки ти сам ще не знаєш цього – так що в людини тут же виникає бажання виправити таке неприродне становище і тут же долучитися до когорти цих знаючих людей, стати одним з обраних.

Чи навіть іноді може бути ще складніше – коли її лише підводять до такого „усвідомлення” – надаючи можливість самій зробити „правильні” висновки, так щоб потім вона почала вважати їх своїм власним відкриттям і своєю власною думкою, насолоджуючись своїми здібностями і розумом. Саме це відчуття насолоди чи приналежності до обраної групи знаючих людей (задоволення собою чи своїм становищем) згодом і поєднується в пам’яті з тими хибними уявленнями, які і необхідно було закріпити, таким чином досить міцно зв’язуючи їх, так що потім людині стає вже зовсім нелегко від них відмовитися навіть тоді, коли вона вже бачить усю їхню неправильність – інакше їй доведеться поставити під сумнів і свої власні розумові здібності, і своє становище.

Проте і це ще не все. Далеко не завжди вдається викликати позитивні почуття, тому іноді важливим є навіть те, щоб викликати ненависть – тільки щоб не залишати людей байдужими. Іноді для цього навіть спеціально створюють образ уявного чи справжнього ворога. Але таке неприємне почуття може поєднатися в пам’яті з тим, хто його викликав, тобто з автором хибного твердження чи з політичною силою, яка може за ним стояти. Тому і в цьому випадку, як і в попередньому, мова йтиме про те щоб якось уникнути цього, щоб представити таке твердження або як щось вже загальновідоме, або як несподіване відкриття, в усякому разі як щось, що стало наслідком об’єктивних законів природи, але не чиєюсь особистою думкою.

В тому ж випадку, коли таке неможливо - мова дуже часто йтиме вже про провокації – тобто що все треба представити так, щоб винною в нестриманості і в ворожості виявилася інша сторона – саме та, яка і хотіла було відстояти істину, і неприємне відчуття поєдналося саме з нею і з тим, що досі здавалося правильним. Саме такий метод часто використовують під час ведення дискусії в прямому ефірі – тоді той, хто і спровокував ситуацію, в результаті повинен так і залишитися «білим і пухнастим», не втрачаючи свого образу знаючої людини, майже мудреця. Хоча, правда, коли основним стає завдання дискредитувати якогось відомого і сильного лідера – то останнє вже не настільки важливо – тоді можна і пожертвувати кимось із опонентів, пояснивши потім все, що відбулося, його ж власною ініціативою і нестриманістю, може навіть привселюдно покаравши його за це – головне щоб вдалося вивести з рівноваги того, кого і треба було дискредитувати.

Але навіть і це ще не все - може бути навіть і щось ще складніше. Так будуючи свої уявлення про світ, ми не просто відслідковуємо взаємозв’язок різних процесів та їхніх наслідків, не просто створюємо його динамічну модель, в таких наших уявленнях живуть ще й інші люди – набір характеристик, якими ми їх наділяємо, таке собі „псевдо-Я” іншої людини. Це допомагає нам в спілкуванні і в побудові відносин з ними – і навіть більше того – поки ми такого не зробимо, доти і не зможемо підтримувати з ними такі відносини. Саме в цьому і полягає суть знайомства – коли ми спершу мусимо хоч щось взнати про людину, щоб створити хоч якийсь її образ в своїх уявленнях. Але навіть і щодо тих, з ким ми безпосередньо не стикаємося в реальному житті, ми складаємо ту чи іншу свою думку і відповідно до неї ми так і оцінюємо цю людину, час від часу коригуючи такі свої уявлення, вирішуючи чи можна їй довіряти, чи ні, чи співпадають її інтереси з нашими, чи ні, наскільки вона може бути авторитетною чи чесною.

Тоді ж, коли мова йде про спроби маніпуляції думкою народу, завдання стоїть лише одне – позбавити його своїх провідників – саме тих людей, кому він довіряє, хто виконує для нього роль експертів, людей, здатних провести повноцінний аналіз розвитку ситуації і пояснити що треба робити – тобто тих, хто мав би належати або до недержавної духовної та інтелектуальної еліти, або до політичної опозиції. Тому завдання будь-якої тоталітарної чи маніпулятивної системи влади завжди полягає саме в цьому – позбавити народ його лідерів – і якщо не можна цього зробити усунувши їх фізично, методами Сталіна-Кучми, то необхідно нав’язати йому таку думку про них, яка би приписувала їм неіснуючі мотиви поведінки і негативні риси характеру, та поєднувалась би тільки з неприємними почуттями. Тепер все! Результат досягнуто – Істина тепер викликає лише негативні відчуття, а хибне твердження здається логічним і правильним і асоціюється тільки з чимось хорошим...

4. Необхідна післямова...

Але не все так трагічно, як це могло би здатися на перший погляд. Все-таки про які б методи впливу на народ не йшлося, чи то описані нами раніше у вигляді обмеження його бажань і прагнень, чи то тепер - у вигляді маніпулятивних технологій, все одно в результаті ми завжди будемо мати наслідком те, що об’єктивна реальність, прагнучи відновити істинну картину світу, буде провокувати розвиток нових, прямо протилежних до нав’язаних нам раніше, уявлень. Саме таких, які і повинні компенсовувати попередні, спотворені кимось з корисливою чи владною метою. І такі протилежні уявлення будуть лише наростати до тих пір, поки не знищать неправильну картину світу, повернувши їй справжнє значення – і коли саме це станеться, це насправді лише питання часу. Проблема ж тільки в тому, що таке накопичення підсвідомих уявлень потім приводить до їхнього „виверження”, іноді навіть у вигляді справжнього вибуху. А він може мати навіть зовсім непрогнозовані наслідки, як це сталося в уже не царській, але все-ще імперіалістичній Росії в жовтні 1917-го року, так як одночасно він вивільняє і все те, що могло бути пригніченим раніше цілком заслужено – як таке, що порушує певні моральні принципи чи й просто умови нормального співіснування в суспільстві. Тому якщо ми говоримо тепер про те, щоб спробувати побудувати нарешті нормальну державу чи державну систему, то завдання в першу чергу полягає саме в цьому – щоб забезпечити такі умови її розвитку, які би гарантували її еволюційний розвиток без війн та потрясінь, враховуючи думку свого народу та загальний розвиток світу.

Тому безсумнівним є те, що в більшій чи меншій мірі демократичні засади повинні бути використані при побудові будь-якого суспільства і тому навіть загроза маніпуляції його думкою видається не настільки вже небезпечною, щоб відмовитися від ідеї демократії взагалі, тим більше що використати методи такої маніпуляції при авторитарному управлінні все-таки значно легше, ніж при демократичному – і досвід сталінської та гітлерівських імперій є тому тільки зайвим підтвердженням. До того ж про які методи впливу на людську свідомість не йшлося б, в кінцевому результаті вони завжди будуть зводитися до маніпуляції через один з тих факторів, які ми вже встановили раніше:

– ненадання достовірної інформації;
– відсутність або введення в оману тих, хто може проаналізувати події, що відбуваються;
– ненадання їм права висловити свою точку зору (відсутність свободи слова);
– відсутність опозиції, інтереси якої не співпадали би з інтересами влади;
– відсутність реального впливу народу на владу, крім виборів;
– відсутність незалежної судової системи.

І якщо тепер говорити про таку структуру влади, яка би дійсно могла щось змінити в нашому житті, суспільстві, чи забезпечити хоч якісь ознаки народовладдя, то означати це повинно перш за все кілька основних важливих речей:

1. Створення такої системи відносин, при якій людина могла би вільно займатися своїми справами і вдовольняти свої основні потреби - навчатися, лікуватися, ходити на роботу чи займатися бізнесом так, щоб при цьому вона могла нічого не боятися і нічого не порушувати.

2. Забезпечення демократичних норм – загального рівного виборчого права, при якому кожна людина має право голосу, кожна людина має один виборчий голос і голос однієї людини рівноцінний голосу іншої.

3. Створення такої системи взаємодії гілок влади, при якій народ міг би справді впливати на неї не тільки під час виборів - можливо через механізм дострокового припинення повноважень вже обраних депутатів, через своїх представників наділених контрольними функціями, з допомогою сучасних електронних технологічних засобів.

4. Створення механізму, який би запобігав небезпеці маніпуляції громадською думкою. До останнього очевидно належить свобода слова і обміну інформацією, наявність політичної опозиції, розвинутої і незалежної (перш за все фінансово) судової системи та недержавної духовної та інтелектуальної еліти.

* * *

А до того часу, поки все це не буде зроблено, в будь-якому випадку, будь-яка державна чи фінансова влада, навіть якщо вона використовує зовнішні ознаки демократії, завжди буде стояти перед спокусою скористатися хоча би одним з можливих методів маніпуляцій і впливу на свій народ, в результаті чого вона завжди буде в виграші – так як його прагнення стають обмеженими і легко прогнозованим, ним стає легко маніпулювати і управляти – і звичайно що вже навряд чи в його інтересах, а перш за все заради тих цілей, які і проголошує для себе така новоявлена „еліта”.

Тому насправді мова вже навіть не стільки про „народовладдя”, як про те, чи справді народ виражає саме свою волю, чи стає заручником тих умов і нав’язаних йому уявлень і стереотипів, в залежність від яких він попадає дуже часто зовсім не по своїй волі... що здається достатньо добре описує ситуацію в Україні за останні 15, чи навіть більше, років...

Ігор Лубківський
24 жовтня 2006-го року
.

*** Форум персонального сайту Юлії Тимошенко – http://www.tymoshenko.com.ua/ukr/forums/index.php?...

"Про реальність та ілюзії"

**** Форум персонального сайту Юлії Тимошенко – http://www.tymoshenko.com.ua/ukr/forums/index.php?...

"Дві України"