Ігор Лубківський

Республіка Україна

17 Apr 08 17:22:38 GMT

Вже кілька останніх років зі здивуванням і навіть з певним захопленням спостерігаю за українською політикою. Говорять про різні напрямки розвитку, іноді навіть про глобальне призначення українського народу в боротьбі зі світовим Злом, вже навіть і не знаю тепер, з яким саме – чи то з російським тоталітаризмом, чи то – з американським імперіалізмом, а проте здається що навіть приблизно не уявляють собі, якою саме має бути їхня держава.

Ніби-то не знають – бо насправді ні в кого ніяких сумнівів щодо цього і не виникає – адже не було в нас власного царату, не було безсумнівних спадкоємців трону, не були ми імперією і навіть не були феодальною, патріархальною державою з чітким ієрархічним устроєм суспільства – завжди були вільними і незалежними за переконаннями.

Звичайно тут же мені заперечать, що насправді це пояснюється дуже просто – бо Україна взагалі ніколи не мала своєї державності, а проте це ж зовсім не спростовує того факту, що якісь мрії і уявлення в її народу все-таки мусили існувати. Які?

Відповідь надзвичайно проста – творець політології Ніколо Макіавеллі в своїй праці «Государ» поділяв всі державні устрої всього на два типи: республіки і монархії – а тому, навіть не задумуючись особливо, можна впевнено сказати таке ж і щодо українців – навіть не етнічних, але й всіх, хто проживав на цій території – така ідея завжди була лише одна – ідея республіки! І причому – саме в такій формі, в якій вона пізніше сформувалася і в європейській історії – республіки як права народу на власний розвиток, в тій формі, в якій це пропагували найкращі представники ідеології гуманізму – республіки, яка мала би забезпечити найкращий розвиток кожного її громадянина.

І навіть якщо тепер таке категоричне твердження видається нам дещо дивним і можливо навіть дещо пафосно-перебільшеним, то дивним воно виглядає лише внаслідок наших недавніх спогадів про діяльність комуністичної влади, яка на словах ніби-то відстоюючи такі ж гуманістичні і демократичні (в прямому значенні цього слова – демократія як влада народу) цінності, насправді створила зовсім інше суспільство і іншу тоталітарну антинародну державну систему, яка зовсім позбавляла народ будь-якого впливу на владу – а тому прививала відразу навіть до найменшого прагнення до демократії.

Проте аналізуючи розвиток Радянського Союзу спокійно і неупереджено, ми можемо побачити дивні періоди його відносного благополуччя – десь в період 1922-1928 років, в 60-х роках Хрущовської відлиги, на початку 70-х років періоду раннього Брежнєва. Так ось – кожен з цих періодів характеризувався як і спробою національного відродження республік СРСР, так і певним зростанням економічної самостійності його громадян, а заодно – і виникненням в них позитивних мрій і прагнень щодо свого найближчого майбутнього. А відповідно – і їхнім бажанням самостійно творити своє життя, активно включаючись в побудову власної держави, що є первинною ознакою демократії.

Порівнявши тепер ці періоди розвитку СРСР з невдалими спробами українців самостійно створити власну державу на початку ХХ ст., можна побачити лише одну чітку закономірність – надмірна демократія (читай вседозволеність) завжди веде до хаосу і дезорганізованості, а надмірна спроба контролю завжди породжує тоталітаризм. А тому, здається, тільки розумне поєднання цих двох крайнощів – свободи і обмеження, і може породити щось справді унікальне і, основне, життєздатне.

А проте зовсім невипадково такі періоди позитивного розвитку СРСР одночасно поєднувалися і з відродженням національних устремлінь народів, що входили в його склад. Річ в тому, що будь-яка державна система завжди потребує свого оновлення – щоб розвиватися співрозмірно з розвитком усього світу, інакше останній рано чи пізно просто знищить її в силу дії тих чи інших, зовнішніх чи внутрішніх, чинників.

Тоді ж, коли державна система настільки законсервована, що не має такого природного механізму оновлення – вона і розвивається стрибкоподібно, шляхом бунтів і революцій, які здебільшого просто випускають на волю раніше пригнічені і переважно далеко не найкращі прагнення народу, але по-суті нічого не змінюють, а іноді навіть і зовсім навпаки – просто відкидають еволюційний розвиток держави далеко назад. Єдиним методом уникнення небезпеки такого революційно-циклічного поступу є лише те, щоб включити в це протистояння влади і народу якийсь додатковий, третій фактор – наприклад національні прагнення тих народів, які досі не відігравали основної ролі в цій державі, щось «зі сторони».

Для Російської імперії таким стороннім фактором найперше була саме українська національна ідея – і саме тому коли після нещадних хлібозаготівель і продрозгортки 1918-20-х років в Південно-Східній частині України почало наростати невдоволення радянською владою аж до масових повстань і бунтів, розпорядженням Леніна і було розпочато політику українізації – що і дало певні позитивні наслідки для утвердження радянської системи, з мінімальними втратами для неї і по-суті майже нічого їй не коштуючи.

І саме так в історії Радянського Союзу в періоди його найкращого розвитку і виникло таке дивне поєднання української демократичної та російської тоталітарної складових національного характеру цих двох народів. А проте, як виявилося, відкриття такого факту не стало моїм власним досягненням – про подібне писав ще Костомарів більш як 150 років тому, ще задовго до виникнення більшовистської диктатури.

І ось тепер, точно так же як і в 1918-му році, залишившись без впливу тоталітарної ієрархічної структури влади колишньої радянської системи і «розійшовшись» в шляхах розвитку з російським народом, Україна отримала надмір демократії – але тепер вже не в її «чистому» вигляді, як влади народу, а зовсім навпаки – тієї псевдо-демократії, яка веде до хаосу і анархії, яка породжує цілі покоління тих, хто вміє скористатися такими умовами невизначеності і неструктурованості суспільства з найбільшою вигодою для себе самого.

Тому говорячи про сучасне політичне життя України, треба однозначно зробити дещо дивний на перший погляд висновок – що насправді немає абсолютно ніяких проблем з визначенням української національної ідеї – навіть якщо говорити про ту її частину, яка ще до кінця себе Україною і не усвідомила; немає зовсім ніякого розколу поміж різними частинами України, – бо для будь-якого українця, чи й навіть просто для жителя цієї благодатної місцини незалежно від його справжньої національності, така ідея завжди була лише одна – ідея республіки!!!

І навіть більше того – насправді мова завжди йшла навіть не про те, якою саме має бути ця республіка, як тільки про те, як саме створити ту унікальну ієрархічну і сильну державну чи суспільну систему, яка би змогла забезпечити її повноцінний розвиток, яка би вберегла її від скочування до анархії і вседозволеності, але яка би й не ставала предтечею майбутнього тоталітаризму...

Ігор Лубківський

Тернопіль,
13 вересня 2007

Дві України.rar

03 Apr 08 09:09:52 GMT

Дві України.rar

Rar-архів статей, пов"язаних з розколом України

Жива і вічна душа народу

20 Mar 08 09:09:45 GMT

Автор: Іван ШПИТАЛЬ
Джерело: Українське слово, www.vox.com.ua

На Донбасі (та й чи тільки!)... одна усна заява батьків —

і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків.

Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами?

Обов’язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної.

(Із листа Василя Стуса до Андрія Малишка,

депутата Верховної Ради УРСР, від 13 грудня 1962 р).

ЯК ЧАСТО вони повторюють: «так історічєскі сложілось«. Склалося, справді, історично. Але чи хіба само по собі? Хіба не з волі (свавілля) Олексіїв, Петрів, Єлизавет, Катерин? Найглибший і найоб'єктивніший наш аналітик Тарас Шевченко всі наступні лихоліття України, усі її найтяжчі національні катастрофи й трагедії пов'язує з переяславською поразкою 1654 року. Це першопричина тієї жахливої фізичної й духовної чорнобилізації, кажучи сучасною мовою, яка спіткає українців після Богдана.

Саме з ініціативи Богдана почалася в Україні московська присутність. Царським наказом від 20 січня 1654 року «по челобитию гетмана» було призначено в Києві воєводою князя Куракіна з трьохтисячним військом. Та вже через три роки воєводи з царськими військами були не тільки в Києві, а й у Чернігові, Переяславі та Ніжині (Див.: Олена Апанович. Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність. — К.: Ватра, 1994. — С. 80).

Оцінюючи становище, у якому опинилася пост-Богданівська Україна — велика фізична й духовна руїна, — Шевченко гірко докоряє Хмельницькому:

Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка.
Церков-домовину
Нема кому полагодить!!!
На тій Україні,
На тій самій, що з тобою
Ляха задавила!
Байстрюки Єкатерини
Сараною сіли.
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям,
А їм і байдуже…

Після полтавської трагедії 1709 року московська військова присутність в українських містах подесятерилася. Московська влада, грубо ламаючи одвічні українські традиції, почала відбирати від українців органи самоуправління, ненастанно насаджуючи свої кадри. Перебираючи до своїх рук промислове виробництво в Україні, Московщина запровадила практику примусового переселення українських спеціалістів на свої терени. Так, у ХVIII столітті в Московщину було вивезено силоміць найкращі ткальні разом з майстрами. У такий же спосіб було підірвано в Україні скляний та порцеляновий промисли, а також цукровий, виноградний, тютюновий тощо.

Практику білих асиміляторів непорівнянно удосконалили асимілятори рубіново-охрові. Тільки за сорок радянських років в Україну переселилося більше шести мільйонів росіян. Наприкінці 20-х — на початку 30-х років ЦК ухвалив постанову, якою передбачалася масова заміна керівних кадрів в Україні, — це постанова від 14 березня 1932 року. Її виконання було доручено П. Постишеву. Вже через десять місяців цей кремлівський опричник звітував: із 120 тисяч членів і кандидатів КПУ виключено 27,5 тисячі. Він привіз із собою 13 тисяч «московських кумів» — на посади парторгів, голів контрольних комісій, секретарів райпарткомів та інші ключові посади. У такий спосіб було «зміцнено» 643 політвідділи, 202 політвідділи радгоспів (Правда. — 1933. — 24 листопада).

Недремне око Кремля особливо пильно стежить за Україною в голодні роки: 1921—1922, 1932—1933, 1946—1947… Аякже, момент! Саме час заселяти вимерлі українські міста та села вихідцями з Росії! Наведу уривок із листа Й. Сталіна до Л. Кагановича від 11 серпня 1932 року — листа, мало кому відомого навіть з істориків, а не тільки широкому загалові.

«…Найголовніше тепер Україна. Справи на Україні геть кепські. Погано по партійній лінії. Кажуть, що в двох областях України (здається, у Київській та Дніпропетровській) близько 50-ти райкомів висловились проти плану хлібозаготівель, визнавши його нереальним. В інших районах справи, як стверджують, не кращі. На що це схоже? Це не партія, а парламент, карикатура на парламент. Замість того щоб керувати районами, Косіор весь час лавірував між директивами ЦК ВКП(б) і вимогами райкомів і ось долавірувався до ручки. Правильно говорив Ленін, що людина, яка не має мужности піти в потрібний момент проти течії, не може бути справжнім більшовицьким керівником. Погано по лінії радянській. Чубар — не керівник. Погано по лінії ДПУ. Реденсу не до снаги керувати боротьбою з контрреволюцією у такій великій і своєрідній республіці, як Україна.

Якщо не візьмемося тепер же за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити. Майте на увазі, що Пілсудський не дрімає і його агентура на Україні у кілька разів сильніша, аніж думає Реденс чи Косіор. Майте також на увазі, що в Українській компартії (500 тисяч членів, хе-хе) засіло немало (так, немало) гнилих елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців, нарешті — прямих агентів Пілсудського. Як тільки справи погіршаться, ці елементи не забаряться відкрити фронт всередині (і зовні) партії, проти партії. Найгірше ж те, що українська верхівка не бачить цих небезпек.

…Поставити собі метою перетворити Україну в найкоротший термін у справжню фортецю СРСР, у дійсно зразкову республіку. Грошей на це не шкодувати». (Цитований лист разом з іншими листами Сталіна до Кагановича (більше 800 листів) зберігається у Російському державному архіві соціально-політичної історії (РГАСПИ), у фонді Л. Кагановича (ф. 81, оп. 3). Додаток до «Независимой газеты». — 2000. — 1 грудня. Переклад мій. — І. Ш.)

Зрозуміло, що кремлівський Змій Горинич не проминув пожерти і С. Косіора, члена Політбюро ЦК ВКП(б) з 1930 року, генерального секретаря ЦК Компартії України у 1928—1938 роках, і В. Чубаря, голову Раднаркому України в 1924—1934 роках, члена Політбюро ЦК ВКП(б) з 1935 року, і С. Реденса, у 1931—1933 роках повноважного представника, голову Управління ОДПУ України.

Москва-Кремль, що й казати, таки «виправили» становище в Україні. Із трибуни ХІІІ пленуму Виконкому Комінтерну (відбувся в грудні 1933 р. під керівництвом секретаря Інтернаціоналу Йосипа Ароновича П'ятницького) звучало переможно й тріумфально:

«24 січня 1933 р. Центральний комітет ВКП(б) прийняв історичне рішення про зміцнення керівництва ЦК КП(б)У і вирішальних областей України. Це рішення, посилка на Україну секретаря ЦК ВКП(б) т. Постишева, посилка незадовго до цього одного із наших видатних (! — І. Ш.) працівників у галузі сільського господарства т. Хатаєвича, повернення на Україну у ролі голови ДПУ т. Балицького, який багато років спеціалізувався на боротьбі з українською контрреволюцією, бойова мобілізація більшовиків України і насамперед конкретне повсякденне керівництво ЦК ВКП(б) і т. Сталіна, велетенська допомога, надана Україні ЦК ВКП(б) і союзним урядом, привели до того, що протягом якихось 9-10 місяців становище на Україні істотно поліпшилось. План хлібоздачі в 1933 р. виконано достроково — 6 листопада. Так рано Україна його ще ніколи не виконувала) (ХІІІ пленум ЦККИ. Стенограф. отчет. — М., 1934. — С. 112).

Було б із нашого боку дуже великою несправедливістю, якби ми не звернули увагу на старання «видатного працівника сільського господарства» Менделя Хатаєвича. Ось як оцінив цей «видатний аграрій» хід та особливості хлібозаготівель в Україні: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба на смерть. Цей рік (1933-й. —І. Ш.) став випробуванням нашої сили і їхньої витривалости. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну" (Див.: Субтельний Орест. Україна. Історія. — К., 1991. — С. 360).

Та придивімося до постанови ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про хід хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західних областях» від 14 грудня 1932 року. Саме нею припинено українізацію, яка почалася було у двадцятих роках. Уже на другий день, 15 грудня 1932 року, цю імпер-шовіністичну постанову продублювали Сталін та Молотов у телеграмі ЦК республіканських компартій, крайкомів і обкомів, головам раднаркомів, край- та облвиконкомів. Телеграма вимагала терміново припинити «українізацію» не тільки в Україні, а й у районах СРСР, де компактно проживали українці: Кубань (І млн українців), Курська область (1,3 млн), Воронезька (1 млн), Схід, Сибір, Туркестан (по 600 тис.).

Московська влада зобов'язала партійне керівництво цих регіонів перевести всі україномовні газети, друк, видання на російську мову й до осени 1938 року підготувати перехід шкіл до викладання на російську мову. Жертвами цієї постанови стали не тільки школи українські, а й школи національних меншин: їх попереводили на російську мову викладання. Нагадаємо, що на 1930 рік в Україні працювала 21 тисяча національних шкіл, в тому числі російських — 1600, єврейських — 786, німецьких — 628, польських — 381, молдавських — 141, болгарських — 74, вірменських — 10, грецьких — 16, татарських — 10, австрійських — 3 і т. д. Вони ніскільки не заважали коренізації (українізації).

Ґвалтування неросіян у спосіб етно-психологічного розбою мало цілеспрямований і системний характер. Ось хронологія цього лінгвонасильства.

1938 рік. Постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про обов'язкове вивчення російської мови у школах національних республік і областей».

1938 рік. Постанова РНК УРСР і ЦК КП(б) України «Про обов'язкове вивчення російської мови у неросійських школах України».

1978 рік, жовтень. Постанова ЦК КПРС і РМ СРСР «Про заходи по дальшому вдосконаленню вивчення і викладання російської мови в союзних республіках».

1978 рік, листопад. Постанова Ради Міністрів УРСР «Про заходи по дальшому вдосконаленню вивчення і викладання російської мови в загальноосвітній школі УРСР». Колегія Міністерства освіти УРСР, на виконання постанови уряду, наказів Мінвузу СРСР, розробляє заходи, внаслідок здійснення яких з другого півріччя 1980/1981 навчального року почалося вивчення російської мови у перших класах загальноосвітніх шкіл з українською мовою навчання. При цьому класи, академічні групи з метою поглибленого вивчення російської мови почали ділити на дві групи. Згадали й про досвід білих русифікаторів. Як свідчить в автобіографії О. Довженко, їм, учителям, доплачували до зарплати, «здається, вісімнадцять карбованців — за обрусіння краю». Отож і радянським учителям, як визнала в інтерв'ю «Радянській освіті» (9 грудня 1988 р.) колишній член ЦК КП України, Голова Президії Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко, «ставки вчителям російської мови в сільській місцевості було підвищено на 15 відсотків».

1979 рік, 22—24 травня. Ташкент. Всесоюзна науково-практична конференція на тему «Російська мова — мова дружби і співробітництва народів СРСР». Повсюдно почалося розширене проведення російською мовою позакласних і позашкільних заходів — піонерських і комсомольських зборів, тематичних вечорів і вікторин, читацьких конференцій та обговорення російськомовних радіо- і телепередач, кінофільмів та спектаклів. Розгорнувся перехід на викладання мовою «старшого брата» усіх предметів у школах, профтехучилищах, технікумах, вищих навчальних закладах.

1983 рік, травень. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови у загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік».

І одразу ж — український дубляж: ЦК КП України і Рада Міністрів УРСР, Міністерство вищої і спеціальної освіти УРСР у своїх листах ректорам вищих навчальних закладів наполегливо вимагали від них «щорічно встановлювати перелік спеціальних дисциплін, які доцільно викладати російською мовою», систематично інформувати про заходи щодо виконання вищеназваних постанов партії та уряду, наказів Мінвузу СРСР та Мінвузу УРСР. Зірвалася ціла заметіль — полетіли з вищих навчальних закладів у Міністерство освіти доповідні з «переліком спеціальних дисциплін», що їх, виходячи з «доцільности», переведено було на російську мову викладання. Широко інформувалося також «Про організацію кабінетів російської мови та літератури». Так московський лінгвістичний примус став перетікати у малоросійсько-вірнопідданську «добровільність»…

...продовження:

Жива і вічна душа народу

Автор: Іван ШПИТАЛЬ
Джерело: Українське слово, www.vox.com.ua

Чим відрізняється влада московська від влади київської (учорашньої й сьогоднішньої також)?

Московська влада заявляє, що її «головні життєві інтереси» «зосереджені на всій території СНД», що «захист прав» росіян («русскіх») «становить основу національної безпеки» Російської держави. І не просто заявляє — вона послідовно обстоює права свого етносу! Навіть тоді і там, де тим правам ніхто й ніякою мірою не загрожує! Хоч би й в Україні.

Українська ж влада до подібного сентименталізму ніколи не опускалася й, схоже, навіть не помишляє опускатися. Мільйони, десятки мільйонів українців, навіть проживаючи компактними масами, скажімо, в Російській Федерації, не чують українського слова, української пісні, не знають Правди про свою етнічну Батьківщину. Діти російських українців виховуються на чужих морально-етичних цінностях, як правило, ворожих до України. Діаспорний генофонд українців гине у нас на очах, а наші солом’яні патріоти, ці великі народолюбці, дуже принципово прикидають (прицінюються), до кого вигідніше примкнути: до коаліції оранжевої чи до коаліції широкої. Наче олігархи оранжеві пряміші й святіші, та патріотичніші, аніж олігархи синьо-білі!

Не буде нічого дивного та несподіваного, якщо капітал оранжевий, злигавшись, даруйте, у Верховній Раді із капіталом синьо-білим, проголосує за… надання російській мові статусу другої державної! Адже серед десяти проектів, поданих у парламент різними силами, є також і проект, пропонований, вибачайте, нашоукраїнцями! Іншими словами, оранжеві москволюби, ці потерпателі за російську мову, цілком спроможні успішно зігратися в антиукраїнському оркестрі!

І не дурімо самі себе, не втішаймося видимістю перемоги на минулих виборах демократизму та національно-патріотичних сил! Загляньмо у списки партій і партійних блоків: цілковита перемога товстосумів, від яких ані Сходу й Заходу, ані Півночі й Півдню годі сподіватися на духовне оздоровлення!

І чи не забагато я хочу від урядових патріотів-мільйонерів, привертаючи їхню державницьку увагу до духовного голоду українців діаспорних, коли вони не бачать, а головне — не бажають бачити лінгвоінквізиції, яку великодержавні шовіністи чинять над українською мовою на одвічно українських землях, тобто під самісіньким, даруйте, носом тих-таки «щирих патріотів»?

Щоправда, їм сьогодні не до мовних проблем Слобожанщини, Сходу та Півдня! Вони відходять від шоку. Ну, справді! Так величалися, так вірили у переможну силу (кожен свого!) окремо взятого полковницького пернача — і раптом такий провал! «Непатріотів» із низів прикро, боляче вражало політичне розшарпанство, хуторянська амбітність партійних вождів і вождиків. За всі роки Незалежности ще не було такого суспільного розбрату та самоїдства, як перед минулими парламентськими виборами! І що найтяжче та найприкріше: здається, ніхто так злобно не в’їдав, не вилив стільки чорноти, як «любі друзі», дошкуляючи… ні, ні, не реваншистам, а тим, хто ще вчора підсаджував їх на владну драбину! І вистрибували, як заєць на галявинці, і в’їдали, як моська із дерези. Отож і одержали: народ не прощає зради. Не прощає зради Шевченкового заповідального: «Добро найкращеє на світі, // То братолюбіє».

Нині українську центральну владу щільно і густо, як омела вербу або осокорину, обсіли сиділки та гляділки: всілякі радники та порадники, нерідко із виразним запашком явного антиукраїнства. І зарубіжні громадяни — також. Неавторитетні вдома, ці «регенти» авторитетно радять українцям! І чого тільки не радять: і на «широку коаліцію» орієнтують, і на децентралізацію влади та посилення ролі місцевого самоврядування…

Посилення ролі місцевого самоврядування — річ, звісно, хороша. Але за єдиної умови: за наявности чіткого й усвідомленого розуміння необхідности державної єдности, єдности загальноукраїнських національних інтересів! Ослаблення ж ролі Києва за умов не подоланої ще примарної (антиконституційної!) ідеї сепаратизму означає не що інше, як потурання ініціаторам сіверськодонецького збіговиська розкольників, так зопалу амністованих Києвом!

«Президентські вибори розкололи Україну. Парламентські поглиблять цей розкол?» — запитала кореспондентка «Новой газеты» Віктора Януковича. Той відповів: «Ми повинні надати набагато більше прав регіонам не на словах, а на ділі. І треба почати роботу над прийняттям законів про федеративний устрій держави. Тоді кожний регіон буде розвивати ті напрями і в економіці, і в культурі, які дають йому переваги перед іншими регіонами».

Кореспондентка: «Ідея федералізму вперше була озвучена під час революції на з’їзді у Сєверодонецьку (так в оригіналі. — І. Ш.). Досі Генпрокуратура розслідує чотири так звані «справи про сепаратизм». Не боїтеся, що після таких ваших висловлювань з’явиться п’ята справа?».

В. Янукович: «Ні, не боюсь. Але у цієї ідеї багато противників, і її, швидше за все, доведеться виносити на референдум, як і питання про вступ до НАТО, подвійне громадянство і так далі».

Кореспондентка: «Ви продовжуєте виступати за надання російській мові статусу державної?»

В. Янукович: «Ми повинні розглянути це питання, щоб припинити знущання над людьми. Якщо зможемо в парламенті, значить, у парламенті. Якщо ні, винесемо на референдум. Є другий підхід — прийняття закону, який передбачатиме всі права для регіону, де компактно проживає той чи інший народ: діловодство, медицина, навчання і т. д. Але українська мова не може бути ізгоєм. Ми повинні вміти розмовляти по-українському. Головне, щоб не було насильницького впровадження. Щоб ми не робили ворогів із людей, які розмовляють іншою мовою. До речі, вирішення питання федерального устрою знімає всі ці проблеми» (Новая газета. — 2005. — 10–13 листопада).

Думай, Читачу, думай. Бо патріотам-мільйонерам нема коли думати про подібні «дрібниці». Та й нашу високородну еліту ці проблеми, схоже, не дуже турбують. Кожен, де притулився, там і дрімає: той у Верховній Раді по кілька каденцій додивляється патріотичні сни, той у владі виконавчій справно розписується у відомостях на зарплату, яку не в силі будуть відробити не тільки сини, а й внуки… Ой, хлібе, хлібе, невідроблений хлібе!..

Небезпечне регіональне протиправне самоврядне свавілля, що його заохотив відомий оранжево-синьо-білий меморандум — як всепрощення масового й грубого беззаконня, що творилося під час президентських виборів. Та й до цього всепрощення вимагателі «бо'льшіх прав для рєгіонов» не дрімали. Із превеликою втіхою шовіністична пліткарка писала: «…Розв’язати мовну проблему намагалися на регіональному рівні — відповідні постанови приймалися Верховною Радою Криму, Луганською обласною радою, Севастопольською, Запорізькою та Одеською міськими радами» («SOS». — 2002. — №1 (22). У цьому антиконституційному ділі не відстали й харківські «оранжеві патріоти».

Щоб з’ясувати конкретніше, де, ким і в який спосіб чиниться «іздєватєльство над людьмі», про яке оповістив Росію Янукович, пригляньмося, Читачу, пильніше до тих областей України, де політичне шахрайство збурює мовну проблему. Чи були ті області коли-небудь українськими, чи залишилася там на сьогоднішній день бодай одна українська душа, яка, між іншим, так само потребує свого, рідного, Слова-Звуку, як того потребує й душа російська?! Для цього скористаймося енциклопедичними відомостями (УРЕ) про низку східних та південних областей України. Отже, історико-статистичні дані про:

Ворошиловградську (з 1958 року — Луганську) область. Утворена 3 червня 1938 року. Площа 26,7 тис. кв. км. Населення 2 млн. 777 тис. чол. (1972 р.). Національний склад за переписом 1970 р.: 54,8% українців, 41,7% росіян, 1,3% білорусів, 2,2% інших національностей.

Протягом Х–ХIV ст. ці землі заселяли різні кочові племена. У 1223 р. — монголо-татари.

ХVII–XVIII ст. північна частина сучасної Луганщини (до р. Айдару) входила до Слобідської України, решта території належала Донському козацькому війську.

Дніпропетровська область. Утворена 27 лютого 1932 р. Розташована в середній і нижній течії Дніпра. Площа 31,9 тис. кв. км. Населення 3 млн. 344 тис. чол. (1970). Національний склад: 77,7% українців, 17,2% росіян, 2,7% євреїв, 1,3% білорусів, 1,1% — інших національностей.

У ХVI–XVIII ст. частина території входила до складу Запорожжя, яке поступово заселяли українські козаки. З 40-х років ХІІI ст. до 1593 р. на острові Томаківка (поблизу теперішнього міста Марганця) містилася Томаківська Січ. У 1648 р. в Чортомлицькій Січі (поблизу теперішнього с. Капулівка Нікопольського району) Богдан Хмельницький був обраний гетьманом Війська Запорозького. В урочищі Жовті Води (поблизу теперішнього м. Жовті Води) 19 квітня — 6 травня 1648 р. відбулася битва — Жовтоводська.

14 (25) травня 1709 р. Січ зруйновано. (Згадаймо Шевченка: «петровими собаками», які Україну «рвали, гризли».

У 1734 р. запорожці заснували Нову Січ на р. Підпільній, яку в 1775 р. було ліквідовано, а землі її увійшли до складу Азовської та Новоросійської губерній, об’єднаних у 1783 р. (рік загарбання Росією Криму) у Катеринославське намісництво. У 1797 р. ця територія увійшла до складу Новоросійської губернії (з 1802 р. — Катеринославської).

Запорізька область. Утворена 10 січня 1939 р. Площа 27,2 тис. кв. км. Населення 1 млн. 775 тис. чол. (1970). За переписом 1959 р., в області проживають: 68,2% українців, 26% росіян, 2,5% болгар, інші національності.

З XVI ст. на цих землях почали селитися українські селяни, які тікали від феодально-кріпосницького та національного гніту. У другій половині ХVI–XVIII ст. північна частина сучасної території Запорізької области належала Запорозькій Січі. Південна частина території сучасної Запорізької области у ХV–ХVIII ст. перебувала у володінні Кримського ханства і після російсько-турецької війни 1768–1774 рр. була приєднана (тобто загарбана. — І.Ш.) до Росії. У 1783–1797 рр. територія сучасної Запорізької области входила до складу Катеринославського намісництва.

Херсонська область. Утворена 30 березня 1944 р. Площа 28,3 тис. кв. км. Населення 1 млн. 45 тис. чол. (1971). Національний склад за переписом 1970 р.: 78,3% українців, 18,1% росіян, 1% білорусів, 1% євреїв, 1,6% інших національностей.

У перших століттях нової ери на територію Херсонщини почали переселятися слов’янські племена із Середнього Придніпров’я. В кінці Х ст. північна частина території сучасної Херсонської области ввійшла до складу Київської Руси. З другої половини ХVI ст. до 1775 р. (з перервами) північна частина межиріччя Дніпра та Інгульця входила до складу володінь Запорозької Січі. У 1778 р. засновано Херсон.

Одеська область. Утворена 27 лютого 1932 р. Площа 33,3 тис. кв. км. Населення 2 млн. 390 тис. чол. (1970). Національний склад (за переписом 1970 р.): 55% українців, 24,2% росіян, 7% болгар, 5,7% молдаван та ін.

З ІХ ст. тут жили східнослов’янські племена уличі й тиверці (як ми вже знаємо, українці. — І.Ш.). У Х–ХІІ ст. територія сучасної Одеської области входила до складу давньоруської держави — Київської Руси. У ХІІІ–ХVIII ст. — під владою татар, з кінця ХV ст. — й Туреччини.

Територію Північно-Західного Причорномор’я в кінці ХІV — на початку ХV ст. захопило Велике Литовське князівство. А ми ж пам’ятаємо академіка О. Шахматова: під охороною литовських князів південноруси (тобто українці) в ХІV ст. переходять через Дніпро, просуваються на Полтавщину. У ХV ст. Київське князівство простягається до Дінця і Чорного моря, а в ХVI ст. колонізаційний рух на схід стає на міцні рейки. Південноруси, за О. Шахматовим, стають українцями.

У ХVII–XVIII ст. на території сучасної Одеської области кочували підвладні Кримському ханству Білгородська Орда та Єдисанська Орда.

Кримська область. Утворена 30 червня 1945 р. Площа 27 тис. кв. км. Населення 1 млн 814 тис. чол. (1970). За переписом 1959 р., в області (нині — Автономна Республіка Крим) проживає: 71,4% росіян, 22,3% українців, інші національності.

Привертаю увагу Читача до відсотків українців, які мешкали у шести областях, на яких зупинилися. Найбільший відсоток — 78,3 — припадає на Херсонщину, найменший — на Крим: 22,3. Середній же відсоток українців, які проживали на обширах цих шести регіонів, становить 59,5.

Звичайно ж, за час, що минув від 1970 року, сталися певні демографічні зміни. Як відомо, чітко відпрацьована потужна машина зросійщення діяла бездоганно не тільки до 1991 року (рік здобуття Україною незалежности), а й після, як і по сьогодні. «Кубанізація» Сходу й Півдня України йшла повним ходом. (Кубанізація — термін, який характеризує методи шовіністичного насильства над кубанськими козаками — нащадками колишніх козаків запорозьких; в результаті русифікації нині, за офіційними московськими джерелами, на Кубані мешкає всього… 2 відсотки українців!!!).

Десь із середини 60-х років минулого століття Москва приділяє Україні особливу увагу. Зокрема, на Донбас рине ціла орда спеціалістів (і просто кар’єристів) з Росії, яким в Україні створюється режим щонайбільшого сприяння: їм уготовано керівні посади, для них вибудовуються цілі квартали житлових будинків, школи, дитячі садки тощо. Разом з тим провадиться потужна пропаганда переселення українців Сходу та Півдня України на Далекий Схід та в північні широти.

Якийсь А. Аланов (певно, з національних меншин; представники нацменшин нерідко були ого якими радниками та дорадниками московських шовіністів!) — так, кажу, якийсь Аланов писав: «Сучасна кількість людности південної господарської области (бач, для шовініста чиясь Батьківщина — то тільки «господарська область». — І. Ш.) дозволяє без шкоди «пересунути частину населення до азійської півночі на видобуток там копалин, бо тепер населення там — лише одна особа на 100 кв. кілометрів, отже, вимагає допомоги робочою силою ззовні» (Плановое хозяйство. — 1956. — Червень).

Ось так: у спосіб народозмішування, замовчування та фальсифікації справжньої історії України, приниження корінної нації — українців, посиленої пропаганди расової вищости «вєлікого русского народа» вивітрювали у козацьких степах дух запорозького лицарства, дух волі, дух високої людської гідности та шляхетности! Відступництво від українства, зречення свого роду й народу всіляко заохочувалося високими посадами, зарплатою та комфортністю життя, перспективою кар’єрного зростання. Через це багато хто з українців ставав «русскім», а рідну українську мову переназвав — російською.

Отож, «так історично склалося», що нині «в Луганську немає жодної української школи, а в Донецьку та Дніпропетровську влада закриває останні українські класи» (Див.: Сільські вісті. Відкритий лист Юрія Гнаткевича Олександрові Морозу з приводу 27-річчя самоспалення Олекси Гірника. — 2005. — 8 лютого).

Лідер Партії регіонів та його пособники ненадання російській мові статусу другої державної авантюрно називають «іздєватєльством над людьмі». Як же тоді назвати 350-річне безперервне, люте й нещадне нищення України в Україні?!! Ні для кого не секрет, що упродовж віків українця виховували не на козацькій звитязі, не на лицарській відданості рідній українській землі, а на подвигах та героїзмі «доблєстних россійскіх сіл». Уславляли загарбників та усмирителів Суворова та Потьомкіна, а не звитяжців останнього в Європі світського лицарського ордену — Війська Запорозького Низового з його Козацькою Державою!

І тепер, уже за умов нашої Незалежности, шовіністично налаштовані «патріоти» організовують помпезні «торжества» з приводу чергових календарних дат: загарбання Росією Криму, заснування Катеринослава, Херсона, взяття Очакова тощо. До речі, про Очаків. Археологічні дослідження виявляють там потужні пласти як української, так і турецької культури. Іноді ці культури мають змішаний характер. Що ж до російської присутности, то, крім ґудзиків від московських військових мундирів, інших ознак культури не виявлено.

За планами україножерства, знищенню підлягало все, що нагадувало про український демократизм, про український республіканський дух! Під постійним прицілом перебувала українська унікальність, українська самобутність: історико-культурна, морально-етична, ландшафтна, етно-психологічна, мовна і т. д. Пам’ять про Козацьку Вольницю, як берегиню одвічних українських традицій, було нищено особливо нещадно.

Її дискредитовано у псевдонаукових виданнях, у курсах лекцій з пропагандистських трибун та кафедр у вищих навчальних закладах, у брехливих засобах масової інформації, фальшивих кіновипусках тощо. Нарешті, широкомасштабних методів набуло фізичне нищення українських територій, пов’язаних зі славною історією нашого народу. «Рукотворні моря» позаливали особливо дорогі українському серцю історичні святині, пов’язані із запорозько-гайдамацькими подіями.

Іван ШПИТАЛЬ,
письменник

Донецька Україна - між минулим і майбутнім

11 Mar 08 13:26:48 GMT

Цього літа виповнюється два роки з початку протистояння Південно-Східної та Центрально-Західної Україн – протистояння, від якого ще й досі лихоманить всю країну. Але як зрозуміти, в чому саме воно полягає і чому саме Донбас став його лідером? Можливо вся справа в тому, що одна Україна має тисячолітню історію але майже не мала своєї державності і тому постаріла так і не ставши дорослою, а інша, заселена вже зовсім в недавні часи, ще не навчилася цінити будь-що поза межами звичайного прагматизму і іноді не бачить розвитку навіть тих подій, які можуть відбутися вже завтра?

Колонізована „всього” лише якихось 200 чи трохи більше років тому і не одними тільки українцями, вона здається все-ще надто молодою щоб жити самостійно, без якоїсь верховної родової влади як це бувало в степових народів – і саме тому стала благодатним ґрунтом для проростання і розвитку комуністичної ідеї, яка зі своїми общинними цінностями замінила їй сім’ю. Але разом з тим комунізм приніс з собою і інше зло – ставши „матір’ю” для цих народів, він одночасно використав і підкорив їх методами обману і брехні, створивши нову комуністичну ідеологію яка замінила собою древні релігії і взяла на себе такі ж функції підкорення людей і послушного управління масами.

Але в загальному ця проблема ще складніша, тому що Радянський Союз не являвся повністю штучним утворенням створеним більшовиками, як це можна було би подумати – і що би не говорила теперішня російська влада, але царська монархія була зовсім не тим ідеалом держави наслідувати який треба було би прагнути і тому насправді революція в ній назрівала давно – і те що сталося багато в чому було справжнім вибухом, протистояти якому дуже часто і справді було просто неможливо. Тому якщо ми говоримо про релігійно-містичний вплив комуністичної ідеології – то тільки її половина, і то в кращому разі, являється штучно створеною, а інша частина стала наслідком „виверження” прадавніх уявлень, накопичених в підсвідомості багатьох попередніх поколінь – архетипів колективного безсвідомого, по термінології Юнга. Тому говорячи про комунізм, неможливо не говорити і про ті релігійні символи в їхніх найрізноманітніших проявах, які передували йому.

Але мова не про це – бо це тема для зовсім окремої історичної чи релігієзнавчої дискусії, нас же в цьому випадку цікавить психологічний аспект цієї проблеми – ті уявлення, які живуть в свідомості мас і які дуже часто стають реальною діючою історичною силою, як це в кінці кінців і проявилося в подіях російської революції. Власне кажучи ця ідея теж далеко не нова – свідок подій тієї епохи російський філософ Бердяєв саме в цьому – в віковічній релігійності російського народу - і вбачав витоки російської революції і основу виникнення російського комунізму. Тому навіть Бог нас цікавить не як щось містичне і відірване від реального життя, не як абстрактний релігійний символ, а як підсвідома але реальна діюча сила в уявленнях людей – і те яким він має бути і що саме людині дозволено насправді має першочергове значення в розвитку суспільства.

В колишній же царській імперії православне християнство було возведене в ранг державної релігії і практично було майже тотожним державній владі, тому в цьому плані російська революція 1917-го року була навіть вже не стільки революцією спрямованою на зміну цієї влади, як повстанням проти самого Бога - такого, який для багатьох тоді ставав уособленням всього найгіршого що тільки й може існувати, чи в усякому разі зовсім не уявлявся добрим і справедливим. Саме через це вона і спровокувала вбивства священників і руйнування церков, привела до страти імператора, який необачно оголосив себе наслідником Бога на Землі, а знищивши будь-які моральні устої чи заборони - породила звірства, вбивства та масові репресії.

Але якщо комунізм виник як наслідок виверження підсвідомих напіврелігійних уявлень російського народу які були вміло використані більшовистською верхівкою, що створила на їхній основі нову, ще більш тоталітарну і нещадну псевдорелігійну ідеологію для послушного управління масами, то не так було з принципом Рад, який виникав хоч і стихійно, але далеко не випадково – його створили в першу чергу солдати і матроси які поверталися з фронтів першої світової і таким чином самоорганізовувалися, захищаючись від анархії і безпорядків. Не зумівши придушити таку самоорганізацію більшовики очолили її, але парадокс полягає в тому, що в своїй основі вона мала зовсім інші корені і зовсім інше спрямування. Спрямування на самоуправління – а значить на звільнення від залежності від будь-якої влади, якими методами вона би не користувалася, а корені – здебільшого українські, бо саме українці тоді становили основну частину рядового складу царської армії і здатність до такого самоуправління генетично зберігалася в їхній пам’яті ще з давніх козацьких часів. Але доки існувала тоталітарна царська влада, яка починаючи з 1876-го року придушувала все українське – доти будь-які прояви такої демократії в прямому значенні цього слова були неможливими.

Лютнева революція 1917-го знищивши попередню владу разом з тим принесла і інше зло – загрозу виникнення такої влади, яка все так же зневажливо буде ставитися до власного народу придушуючи будь-які прояви його самостійності, або навіть створить нову ще більш тоталітарну державу. Тому на початках при всіх своїх негативних наслідках Жовтнева революція 17-го і дійсно мала на меті все-таки остаточне звільнення народу і розвиток ним здатності до управління своїм власним життям – з чого і виник цей принцип Рад, але потім він поступово почав витіснятися як невигідний новоутвореній бюрократичній еліті, яка повністю відкинувши християнську церкву була змушеною взяти за зразок методи побудови давніх дохристиянських держав. Так з’явилися вже зовсім інші символи - червоні полотнища, пам’ятники-ідоли, мавзолеї і п’ятикутні зорі. Новітні партійні ідеологи з готовністю взяли на себе функції древніх жреців, прирівнявши себе до богообраної вищої раси і створивши нову комуністичну систему влади, яка була спрямована на збільшення керованості і залежності власного народу як і методами силового примусу, так і через його обдурювання і дезинформацію, іноді навіть аж до якихось містичних напіврелігійних методів впливу.

І навіть більше того – вся ця система дезинформації і брехні була спрямована саме на його прогресивнішу мислячу частину, щоб не допустити будь-якого розвитку з її боку – так, щоб вона не змогла з часом почати становити загрозу цій „еліті” та її державній системі. Але такі давньоєгипетські, китайські чи давньоримські моделі побудови держави, при яких народ вважався нижчою інертною масою схильною до саморуйнації і насилля, яку тільки і треба вдовільняти і використовувати і якою треба керувати методами силового підкорення або обману і дезинформації – це лише одна сторона справи.

З іншого боку - саме слово «комунізм» означає общину, тому в більшій чи меншій мірі вся державна система того періоду була побудована саме за такими общинними принципами які нівелювали будь-який розвиток, крім того який відповідає за безпеку всієї общини (держави) і підтримували розвиток тільки тих, хто визнавав якусь встановлену загальноприйнятну систему цінностей. І тому в радянські часи і доводилося або підлаштовуватися під таку ж систему визнаючи ці ж цінності, або щоб хоч якось зберегти себе і свою здатність реально оцінювати життя - шукати якесь таке своє місце в ньому, в якому існувала би хоч якась свобода і впевненість в своєму становищі. Як не дивно, таких сфер існувало лише дві – промислова, так як робітники (пролетаріат) визнавалися єдиною свідомою верствою населення, через що ними і не треба було управляти такими методами, або – криміналітет, який за визначенням жив протиставивши себе системі, а отже – і користуючись своїми власними цінностями, а не тим що звучало з пропагандистських засобів масової інформації, тим більше що навіть тих, хто не визнавав тодішні політичні цінності, теж прирівнювали до кримінальних злочинців. І якщо ти не протиставляв себе системі, то міг віднайти хоч якийсь свій відносний прихисток і хоч якось влаштувати своє особисте життя.

Проте ситуація різко змінилася з розпадом Союзу, коли виявилося що значна частина тих хто виріс при тій комуністичній системі, яка забороняла будь-який індивідуальний розвиток, вже встиг втратити здатність до самостійного життя – і тому виявився просто неготовим до нових реалій. Тому багато хто з них просто панічно почав прагнути зберегти хоч щось з колишніх ідеалів, іноді не бажаючи визнавати навіть самого факту загибелі колишньої держави і колишньої системи. І саме тому якимось дивним чином промисловий Донбас, будучи породженням тієї системи і залишаючись довгі роки після розпаду СРСР заповідником комуністичної ідеології, одночасно поступово розвивався в єдину сторону, яка могла протистояти цій ідеології – в сторону поєднання промислового і кримінального потенціалу, що ми і бачимо зараз, в т.ч. і в багатьох ще й до сьогодні живучих міфологемах які поєднали і одне і друге – ненависть до розумніших, тому що дуже часто саме вони були провідниками ідеології обману і брехні, спотворене відчуття справедливості, уявлення про те що достатньо просто добре працювати і вже незалежно від того що саме ти робиш, життя чи влада має тебе чимось нагороджувати, ненависть чи недовіра до діючої влади, віра тільки в реальні матеріальні цінності. До того ж його особливістю стало ще й те, що в силу свого історичного розвитку він заселялася вже навіть не тільки і не стільки етнічними росіянами, як представниками багатьох націй, і до того ж здебільшого вже в останні часи, іноді навіть всього одне-два покоління тому.

Тому в результаті і утворилося щось дивне – такий собі конгломерат, „еволюційний казан”, який переплавляє цілі особистості, іноді навіть і просто знищуючи чи ламаючи їх. А іноді, можливо, і утворюючи щось нове. Звичайно що саме може утворитися за таких умов - важко сказати, можливо і щось не дуже хороше, як-от нове покоління кримінальних авторитетів. Але в усякому разі ця частина південно-східної України хоч таким чином змогла вийти з-під колишнього комуністичного впливу, дійсно ставши регіональним лідером і обігнавши навіть високоінтелектуальні, але все-ще безхарактерні і розрізнені Харків і Дніпропетровськ. І ось тут якраз і починаються основні проблеми, наслідки яких ми бачимо ще й досі, бо залишившись без колишньої комуністичної ідеї, тепер вони все-ще дещо дезорієнтовані і розгублені.

Але недаремно ми приділяли стільки уваги релігійній складовій комунізму і тому факту, що вся південно-східна Україна в історичному плані значно молодша від іншої її частини. Колись радянська комуністична влада переконувала нас в тому, що людину достатньо забезпечити основними матеріальними благами – і вона все життя проживе такою як є, незмінною і стабільною, але трохи не так воно є насправді. Життя змінюється і розвивається, і щоб вчасно реагувати на такі його зміни, людина має хоча би змінюватися разом з ним, якщо й не взагалі – розвиватися ще більш ефективно і швидко, щоб бути попереду і забезпечити хоч якийсь прогрес. А тому їй і потрібна якась модель поведінки – знання про те як вона має себе вести тоді, коли змінюються такі зовнішні умови або коли вона самостійно пробує зробити щось своє, нове. Таких моделей є всього три:

- перше – це коли людина достатньо розумна і знаюча, має свій власний життєвий досвід у вигляді механізму поведінки, який включає вміння орієнтуватися в складних ситуаціях чи навіть здатність створити щось нове і своє власне;

- друге – це родова енергія наших предків, їхній генетичний досвід і те що дійшло до нас у вигляді спогадів і переказів чи навіть спадкових здібностей, або минуле інших людей з якими ми можемо себе якось ототожнювати – переважно на основі своєї національної приналежності, досвід минулого;

- третє – це або релігійна віра яка встановлює правила, обмеження і норми поведінки щодо того як ми маємо себе вести, чого хотіти і добиватися, або більш приземлена реальна ідея – чи то національна, чи то – політична, чи то у вигляді образу майбутнього згенерованого митцями, письменниками і філософами, тобто енергія майбутнього – наші уявлення про те, як саме воно має розвиватися і чого саме в ньому ми хочемо для себе.

І ось проблема якраз в тому, що колишня комуністична общинна система зовсім не сприяла розвитку індивідуальних можливостей і здібностей, і необхідний життєвий досвід самостійного життя зовсім неможливо було здобути і якимось іншим шляхом в цій частині України, віддаленій від зовнішніх кордонів чи навіть від простого спілкування з тими, хто ще не так давно жив при іншій владі – як це було, наприклад, на кордоні західному. Тому в таких випадках людина звичайно шукає якийсь замінник відсутньому власному досвіду – або в минулому, або – в майбутньому. Але справа в тому, що саме ця частина України дуже часто штучно заселялася, іноді навіть – в зовсім недавні часи, а отже багато хто з цих людей переселившись сюди втратив зв’язок з попередніми поколіннями своїх предків і відчуває себе відірваним від своїх коренів, а комуністична ідея позбавила їх релігійної віри та власної національної ідеї. І саме тому зараз вона і намагається замінити і віру в комуністичні ідеали і віру в Бога якимось новим сучасним утворенням – вірою в права людини (хай навіть дуже часто і тільки на словах) і вірою в якісь інші цінності – не обов’язково в ті, які прописані в дуже часто зовсім недосконалих законах, а ті, які можливо не завжди правильні чи справедливі, але які в будь-якому разі завжди реальні, хай навіть іноді і можуть мати кримінальне походження, щоб хоч таким чином вирішити для себе таку проблему.

І тому об’єднавчими для цієї України стали вже навіть не стільки проросійські, як саме регіональні цінності, місцевий патріотизм і так вона стала вже навіть не стільки російською, як російськомовною – саме цим надавши можливість для самоідентифікації будь-кому хто тільки заговорить російською і хто вважає себе російськомовним патріотом, незалежно від його справжніх національних коренів, вирішивши хоч таким чином ту проблему якої так і не змогла розв’язати для неї за всі роки незалежності українська держава. Звичайно в цьому плані певна відсутність релігійної віри в донецькій частині України може стати навіть позитивним фактором саме для розвитку українського національного характеру – використовуючи в релігії той же прагматичний і навіть до певної міри корисливий підхід що і в реальному житті, вони зовсім нездатні повірити в того Бога (чи в ту ідею), віра в якого не приносить користі, чи навіть ще гірше – віра в якого може спровокувати розвиток бажання самознищення, чого було більш ніж достатньо в українській історії. Тому якщо зараз одна частина України звільнившись від колишніх комуністичних уявлень відновила свій національний розвиток а інша так і залишилася в певній мірі протилежною їй посткомуністичною, то таке їхнє поєднання в результаті мало би привести до виховання і розвитку таких людей, які би розвивалися повноцінно і сильно, поєднавши відданість ідеї (віру) та сьогоденний прагматизм, усвідомлюючи своє громадянство та національну приналежність і відчуваючи гордість за свою державу.

Але нас неспроста цікавив цілком конкретний психологічно-суспільний характер релігійної віри. Бог, який без пояснень карає людей, не потрібний нікому, крім самих жреців чи ідеологів правлячої державної машини – тільки для того, щоб тримати в покорі і примусі свій власний народ. Бог люблячий і терплячий, який може зрозуміти і навчити – буде сприяти розвитку людини і тому необхідний для повноцінного розвитку всього суспільства. Тому про яку релігійну віру чи про яку національну ідею не йшлося би, але по великому рахунку вона буде мати значення лише в тому випадку, коли надасть реальні можливості для розвитку людини на протязі її життя і для забезпечення її основних потреб. І тому важливим є не тільки розвиток характеру і сили, які можна було би забезпечити просто створивши нормальні конкурентні умови для виховання молоді, але й захист і підтримка тих своїх громадян, які вже живуть самостійним життям, без опіки держави – так, щоб вже доросла повноцінна людина могла забезпечити себе хоча би самими елементарними благами, хоча би тим мінімальним рівнем, який необхідний їй для виживання і розвитку, бо не існує розвитку суспільства там, де не існує розвитку і зміни його поколінь і де молодь не бачить в своєму житті реальної перспективи вже в найближчі роки.

Тому навіть якщо говорити про таке складне завдання як про те, щоб допомогти донецькій Україні зберегти її промисловий потенціал і позбутися при цьому криміналітету, то навіть це зовсім не обов’язково необхідно робити одними тільки силовими методами знищення - натомість треба створити таке нове суспільство і такі нові справедливі закони, які би сприяли розвитку сильніших і кращих в звичайному повсякденному житті, а не в кримінальній сфері і які змогли би стати повноцінною заміною кримінальним „понятіям” – так, щоб той «еволюційний казан» породжував справді яскравих і сильних особистостей, а не кримінальних авторитетів. Це завдання не таке вже й нереальне – саме так, з колишніх каторжан, повстала сучасна Австралія – далеко не найгірша за рівнем життя і законності держава, схожі проблеми переживала в свій час Канада. Цікаво також що і одна і друга країна ще й досі формально залишається під владою англійської корони - тому цілком логічно припустити що їх могло створити саме таке поєднання молодого і вільного, та старого і консервативного суспільства, яке ми спостерігаємо зараз і в Україні – так як це буває між поколіннями чи так як це вже одного разу було в українській історії, коли комуністична ідея замінивши собою верховну родову владу підкорила всю її південно-східну частину і хоч таким чином забезпечила її розвиток.

От тільки чи можливо тепер таке для всієї України? 15 років знадобилося Донбасу на те щоб звільнитися від колишніх комуністичних уявлень – скільки ще треба буде часу для того, щоб породити щось справді нове і гідне для наслідування, чого так наполегливо від нього вимагає життя - так, щоб він дійсно зміг стати тим регіональним лідером, на роль якого претендує? І чим тут зможе допомогти йому „метрополія”-Україна – яку нову ідею запропонувати замість колишніх втрачених ідеалів? А з іншого боку – чи вдасться нам створити таке нове суспільство, яке би забезпечувало конкуренцію і розвиток сильніших не знищуючи слабших, і такий захист слабших – інвалідів, дітей, молоді, який би не знищував конкуренції і сприяв би розвитку кращих і розвитку в кожної людини бажання хоч чогось досягнути в цьому житті?

Тому чи зможемо ми справитися з цим останнім завданням і спільно породити щось нове вже для всієї України все ще так і залишається під питанням ... чи може просто натомість має прийти якась нова сила, яка розв’яже існуюче протистояння і зможе завершити ту послідовність революцій, перша з яких розпочалася ще в лютому 1917-го року, а остання не завершилася ще й досі?

Ігор Лубківський.
17 липня 2006 року.

Дві України

11 Mar 08 12:59:13 GMT

Давно вже хотів було написати щось схоже – напевно ще зразу після подій першого туру президентських виборів 2004-го року. Чи вірніше – в якійсь мірі і написав. Але спершу це стосувалося самих результатів виборів, потім – різниці в національному характері різних частин України. Залишалось, здається, зовсім небагато – розказати про різні підходи до вирішення основних життєвих проблем, які існують в уявленнях жителів різних кінців України та спробувати зрозуміти ще щось, щось зовсім незначне, що панує в свідомості жителя південно-східної і особливо – донецької України і що тільки й вирізняє його з-проміж усіх інших українців.

І як і слід було того чекати, як це завжди і буває в таких чи схожих ситуаціях, це зовсім незначне „ЩОСЬ” виявилося непереборною перешкодою – так, що за останніх півроку з січня по червень 2006-го я був змушений написати ще ряд інших схожих досліджень, аж поки ця проблема хоч трохи не стала відкриватися переді мною. Останньою краплею стало безапеляційне твердження молодої студентки на одному з Інтернет-форумів – „Не бачу розколу!” Довелося пояснити, що він все-таки є – і нарешті зібратися з силами, щоб завершити розпочату працю, хоч на це ще й пішло не менше місяця. Але тепер вже, здається, нарешті ми хоча би приблизно зможемо оцінити повністю всю картину.

* * *

Отож:

1. Україна перша – національна Україна:

Її основою є бажання розвитку і відродження. Цілком, здавалось би, зрозуміле і справедливе – і таке, яке рано чи пізно буває в історії кожного народу – тоді, коли він отримує свій історичний шанс на побудову своєї держави. І тим більше заслужене, здається, для України, яка пережила в своїй історії надто вже численні втрати в цій боротьбі за незалежність. От тільки біда в тому, що повністю ця незалежність так і не була вибореною, що вона не стала наслідком формування української нації і української ідеї і отримавши державу, в повній мірі ми так і не отримали вистражданих уявлень про те, якою саме ця держава повинна бути і чи повинна бути взагалі. За одним правда виключенням – періодом збройної боротьби проти сталінського режиму на заході України – і може саме тому ця частина України прийняла незалежність зразу як щось цілком закономірне і зрозуміле. Для всієї ж України в повній мірі ця ідея так і не спрацювала, не зумівши об’єднати суспільство і не створивши ніяких підстав для самоідентифікації представникам інших, неукраїнських націй – так, щоб вони змогли з гордістю заявити, що вважають себе українськими татарами, поляками, росіянами – і т.д.

Тому коли тепер житель Донбасу ображено заявляє щось здавалось би на перший погляд зовсім безглузде, як-от „галичане должны понять!”, то в певній мірі в цьому є якийсь смисл – так як національна ідея боротьби за незалежність не була трансформованою в ідею вже здобутої незалежності і не виявилася готовою прийняти представників інших націй хоча би в тій мірі, в якій це було в період такої боротьби – коли наприклад людина, яка відродила українську греко-католицьку церкву і надала їй національних ознак – митрополит Андрей Шептицький – була поляком, в сім’ї засновника „Просвіти” Грінченка крім нього самого ніхто не розмовляв українською, а основоположником українського націоналізму став кримчанин Донців. І внаслідок того, що така трансформація так і не відбулася і українська державотворча ідея так і не виникла, як і не виникли в повній мірі ще й досі уявлення про те, якою саме ця держава має бути, сучасна „національна Україна” і переживає дві загрози, пов’язані з особливостями розвитку українського національного характеру:

- кумівство, родичання, корупція, жадоба до особистого збагачення і особистої влади, нездатність поступатися своїми власними інтересами заради спільної цілі і в той же час – дрібні садомазохістські комплекси – з одного боку завищена самооцінка, а з іншого - бажання принижуватися і служити комусь любою ціною, і вже тим більше – заради власної вигоди, яка сприймається як щось цілком зрозуміле і єдиноправильне, аж до зневаги свого власного походження і приниження інших („я сам хохол, но хохлов ненавиджу”).

- консервативний націоналізм або розвиток нацизму.

Сам по-собі розвиток націоналізму не становить аж такої загрози, як це дуже часто хочуть показати проросійськи налаштовані сили, прирівнявши націоналізм до нацизму та протиставивши його комунізму і останні парламентські вибори стали тільки зайвим тому підтвердженням, коли ні одна з націоналістичних чи навіть і просто національних партій не змогла подолати трьохвідстоковий бар’єр, не набравши необхідних голосів навіть на заході України. Крім того сам націоналізм не містить в собі нічого аж надто поганого - його відмінністю від нацизму є те, що націоналізм означає розвиток однієї провідної нації за рахунок підтримки інших націй та народностей, як необхідного джерела для розвитку і оновлення своєї нації, а нацизм означає розвиток однієї нації за рахунок використання і знищення інших націй. Проте навіть в такому націоналізмі існує своя загроза, коли він скочується в сторону консервативного націоналізму і виникає спокуса штучно підтримувати одну націю на вершині суспільної піраміди замість того, щоб це складалося в силу її історичного розвитку, культури, національного характеру, ідеї щодо майбутнього розвитку держави чи інших якостей. Тоді коли це відбувається природно, як ми це вже показували, в різні історичні періоди на певний час основну роль в розбудові національної держави можуть на себе брати представники інших націй, залежно від обставин – і саме так тільки і відбувається природній еволюційний процес і виникає відчуття спільної долі для всього народу – чогось, що стає тією основою для самоідентифікації представників інших націй, якої нам так не вистачає зараз.

2. Комуністична Україна.

Основою радянської України в нашому недалекому минулому стали комуністичні уявлення. Частково – нав’язані комуністичною владою сусідньої Росії а частково – як такі, які виникли внаслідок давньої общинної побудови українського суспільства. Саме слово „комунізм” і означає общину. Це безумовно щось і ніби-то хороше, що створює більшу захищеність для своїх членів як від несприятливих зовнішніх факторів (як і просто від несприятливих чи жорстоких природній стихій, так і від завоювання чи поневолення іншими народами), так і внутрішніх (вирішення внутрішніх конфліктів між членами общини – в першу чергу саме тих, існування яких може загрожувати саморуйнацією всій общині, чого було більш ніж достатньо в українській історії), вимагаючи натомість дотримування певних стандартів і норм поведінки. Тому в загальному будь-яка община виявляється більш захищеною і більш стійкішою, ніж будь-яке інше природнє утворення, що склалося мовби стихійно, само по-собі. Разом з тим така общинна і особливо - комуністична система цінностей несе в собі ряд прихованих загроз:

1. Певна відстороненість від зовнішнього світу створює більш безпечне середовище для розвитку, але в той же час приводить до того, що не завжди вдається вчасно реагувати на його зміни, побачити той момент, коли вони досягають такого рівня розвитку, при якому починають становити загрозу існуванню вже всієї общини. Так наприклад єврейські общини в своїй історії не раз ставали жертвами саме такого розвитку подій, коли не зумівши вчасно передбачити можливість чергових погромів не мали змоги і якось уникнути їх.

2. Захист розвитку слабких всередині общини сприяє розвитку еволюційної складової, розвитку мутацій і джерел для оновлення, але одночасно знищує конкуренцію і розвиток сильніших. Чи навіть більше того – створює нові умови конкурентної еволюційної боротьби, коли її основою стає вже не виживання сильніших чи кращих, а розвиток тих, хто краще вміє скористатися такою системою общинних цінностей з вигодою для себе, як це в кінці-кінців і сталося в Радянському Союзі, коли вся його державна машина продукувала людей залежних і нездатних до самостійного життя, але таких, які вміли жити за штучними законами тієї системи.

3. Відірваність і відгородженість від вищих духовних цінностей коли Бог (чи якийсь інший ідеал) замість того, щоб бути моделлю майбутнього розвитку людства, стає лише мірилом моральних цінностей і навіть саме тією силою, яка тільки й обмежує будь-який розвиток вверх, так як саме він виступає основною силою примусу і страхом покарання, а все, умовно кажучи, „спілкування” з ним здійснюється тільки через посередництво керівництва общини (жреців чи партійної еліти, залежно від типу общини) приводить в результаті до зупинки розвитку, деградації і занепаду.

Тому в кінці-кінців такий общинний розвиток вироджується в дві своїх крайніх протилежності, які можна проілюструвати на прикладі розвитку радянського комунізму – нацизм сталінського типу, коли знищуються не представники інших націй, як в нацизмі гітлерівському, а ті хто не визнає певну систему цінностей – інакомислячі, чи то окремі люди, чи то навіть цілі народи, та в комунізм брежнєвського типу – обмеження духовного розвитку та відгородженість від зовнішнього світу – такий собі сліпий колективний егоїзм, особливо небезпечний тим, що він не бачить вже навіть розвитку і тих подій, що загрожують його власному існуванню. Хоча звичайно можна уявити собі дві речі:

1) що така общинна державна система буде більш-менш успішною, якщо її верховні правителі виявляться здатними до оновлення і розвитку (аристократія чи демократія) або будуть достатньо сильними і мудрими, щоб самостійно оцінювати можливі загрози і подальший розвиток світу (монархія та імперіалістичні держави до певного моменту свого існування).

2) націоналістичний підхід, в основі якого лежить розвиток конкуренції, боротьби за виживання, сили та індивідуальних здібностей кожного цілком може бути необхідним механізмом оновлення попередньої державної структури, як це в кінці-кінців завжди і стається в історії – наприклад коли періоди найкращого розвитку Радянського Союзу завжди співпадали з розвитком національних устремлінь тих народів, які входили в його склад та завжди породжували покоління яскравих особистостей.

Поєднання:

Тому безперечно зрозумілим є те, що для України мали би бути поєднаними ці два підходи:

1) суспільно-общинний, при якому захист своїх прав отримують всі громадяни, які дотримуються певних встановлених правил і норм поведінки (законів), незалежно від їхньої національної приналежності, та розвиток національних прагнень як і українського, так і інших народів, що є необхідною умовою розвитку і оновлення і державної системи і всього суспільства;

2) такий колективний розвиток всього суспільства, який би сприяв розвитку прав і можливостей кожної окремої людини, не обмежував би її індивідуальний розвиток.

Але, на жаль, конкретно для України все ще далеко не так просто – таке поєднання общинних і національних принципів побудови держави вже існувало в певні періоди розвитку Радянського Союзу, як ми про це вже було говорили – достатньо згадати, наприклад, національно-культурне відродження на Буковині 70-х років за часів тієї влади. І для всієї центральної і західної України відновити таке поєднання можливо і справді здається достатньо реальним, як воно вже в якійсь мірі існує і зараз, коли на заході України нормально згадують Радянський Союз і сповідують при цьому національні цінності, але разом з тим ненавидять комунізм і все те зло, яке він приніс. А вся справа в тому, що радянська і комуністична Україна не є абсолютно тотожними між собою.

Радянська Україна цілком мирно уживалася з національною ідеєю (наприклад в період національно-культурного відродження на Харківщині в 20-х роках ) і тут в основному не існує ніяких яскраво виражених протиріч, тим більше що навіть ідеологія ОУН в свій час теж була до певної міри соціалістичною. Протиріччя же виникають між тією комуністичною системою яка запам’яталася обманом і дезинформацією, і між реальними життєвими цінностями і реальним підходом до життя. Багато хто з нас можливо навіть ще й пам’ятає це – коли щоб забезпечити свої самі елементарні потреби доводилося брехати і викручуватися. Тому якщо з розвитком Сходу і Півдня України і далі не все так просто і зрозуміло, так це тому, що багато які з колишніх комуністичних міфів ще й досі продовжують своє існування. І тому щоб зрозуміти, що там не так, і в чому полягає те „ЩОСЬ”, яке нам заважає, давайте і спробуємо спочатку узагальнити все те, що ми вже встановили для себе:

Національна Україна:

Ідеологія - розвиток національної ідеї, розвиток українського народу, мови та культури.

Ставлення до вирішення основних життєвих завдань – відкритість до створення чогось нового, такого, результат чого ти ще не знаєш. Ставлення до життя з певною долею приреченості, коли розумієш, що те, що отримуєш, є наслідком твоїх власних вчинків, а тому і сприймаєш навіть можливий негативний результат як належне, як необхідний досвід. Що іноді може означати і визнання своєї поразки чи навіть і якусь приреченість, але що говорить і про якийсь до певної міри навіть чи не науковий підхід до життя – коли можеш більш-менш достовірно встановити наслідки своїх вчинків та встановити причинно-наслідковий зв’язок між ними. Крім того іноді це означає і відсутність страху перед життям чи навіть віру в якусь вищу силу, в долю чи в Бога, а іноді – і розвиток садомазохістських комплексів – небажання боротися і захищати себе або змінити чи відвернути щось погане тоді, коли це ще можливо. А іноді – і нездатність зробити щось заздалегідь сплановане чи щось створити.

Крайні прояви:

1) консервативний націоналізм та нацизм.

Націоналізм – розвиток однієї, провідної нації за рахунок власного розвитку та підтримки розвитку інших націй та народностей.
Нацизм – розвиток однієї провідної нації за рахунок знищення інших націй та народностей.

2) корупційне продажне і зрадливе суспільство,
основане на садомазохістських комплексах, яке живе за рахунок служіння комусь іншому і зради своїх тільки заради хвилинної власної вигоди, нездатне передбачити розвиток навіть найближчого майбутнього.

Розвиток еволюційних процесів при:

1) націоналізмі:

позитивний:
- розвиток конкуренції та виживання, що приводить до розвитку ринкових відносин в економічній сфері та до розвитку кращих, сильніших та прогресивніших в повсякденному житті;
негативний:
- байдужість чи навіть зневага до розвитку слабших або навіть розвиток агресивності та сили аж до повного знищення останніх.

2) консервативному націоналізмі:

- стагнація і занепад, які починаються тоді коли представники інших націй не допускаються до вершини суспільної піраміди і до управління державою і як наслідок - і до оновлення провідної нації та до розвитку національної держави.

3) державі корупційного (садомазохістського) типу: - розвиток тільки тих, хто відповідає певній системі цінностей – служіння іншому, спотворене сприйняття справедливості, зрадництво і продажність заради миттєвої вигоди.

Комуністична Україна:

Ідеологія – відсутня прив’язка до якогось одного народу, хоч один з них і може виступати в якості головного чи провідного, проте навіть тоді немає чіткої національної ідентифікації і ідентифікація здебільшого здійснюється за зовсім іншими ознаками. Наприклад в Україні в основному йде ставка на «русских», але не стільки етнічних росіян, як за принципом общинності – «все мы русские», або «все мы славяне». Тобто створюються якійсь інші, відмінні від національних об’єднавчі критерії, в т.ч. і стосовно спільного вже пережитого минулого – як-от періоду Радянського Союзу чи Вітчизняної війни. Йде розвиток всього суспільства, але в першу чергу – його найнижчих верств – звичайних робітників, селян, іноді навіть за рахунок експлуатації інтелігенції чи розумнішої частини суспільства.

Ставлення до життя таке, коли хочеш отримати якийсь заздалегідь відомий чи встановлений результат, що вже навіть близьке до поняття творчості чи принаймі добре виконаної роботи – побудувати завод, виконати рішення партії, збудувати комунізм, але по великому рахунку в цьому випадку навіть не має значення і те, якими саме методами досягати такої цілі, тому що завдання досягнення цілі здається настільки важливим, що вже немає права на невдачу чи поразку – тому інтереси чи навіть життя окремої людини зневажаються, виникає страх чогось не зробити чи зробити невчасно і тому право на існування має навіть брехня та підтасовка фактів. Тому іноді отримані негативні результати або не визнаються, або видаються за бажані. Недоліки – відірваність від реального стану речей і від правильної оцінки вже здійсненого (порушення механізму оцінки наслідків своїх вчинків), невизнання існуючого стану речей, особливо тоді коли він суперечить бажаному результату, іноді навіть – страх перед життям, особливо – перед самостійним. Переваги – творчі властивості, бажання щось зробити чи змінити навіть тоді, коли вже приходить результат дії.

Крайні прояви:

1) салінський комунізм та сталінський нацизм;
2) комунізм брежнєвського типу.

Сталінський комунізм - піднесення найнижчих верств населення аж до їхнього права керувати іншими та знищувати інших, більш успішних, як в період колективізації. Розвиток слабших за рахунок використання розвитку кращих аж до повного знищення останніх. Відновлення еволюційного розвитку найнижчих верств населення та така еволюції найвищих, яка передбачає їхню експлуатацію іншими верствами суспільства.

Сталінський нацизм – поділ суспільства за общинними ознаками („свої-чужі”). Розвиток тільки тих націй і людей, які визнають певну систему цінностей та зневага аж до депортацій і фізичного знищення всіх інших. В сталінському суспільстві такими стали західні українці, кримські татари та всі інакомислячі, «зрадники».

Брежнєвський комунізм:
1) обмеження розвитку найкращих та зупинка еволюції, крім тих хто відповідає за безпеку всієї общини – внутрішніх військ та міліції, служби держбезпеки (КГБ), військових та високотехнологічного виробництва, експортної промисловості.
2) відгородженість від зовнішнього світу та відсутність індивідуального розвитку людини (віри в Бога).
3) деградація, руйнація і занепад суспільства, конкурентне ослаблення людей. В першу чергу – їхньої здатності до самостійного життя та відповідно - здатності бачити будь-який смисл життя, крім власної матеріальної вигоди, поза общинними цінностями.

Розвиток еволюційних процесів при комунізмі:

1) сталінському:
- розвиток найслабших та найбідніших за рахунок експлуатації розвитку кращих чи навіть їхнього повного фізичного знищення. Надалі – відсутність конкуренції та байдужість в розвиткові слабших, розвиток тільки їхніх матеріальних прагнень, стагнація розвитку, яка наступає тоді коли нижчі верстви суспільства досягають якогось певного рівня розвитку, а вищі – ті хто мав би стати елітою, деградують або штучно знищуються.
2) брежнєвському:
- заміна принципу природного добору на штучний відбір тих, хто відповідає певним общинним правилам і нормам поведінки, розвиток корупції і родинних відносин, ослаблення керівної еліти аж до втрати нею здатності своєчасно реагувати на загрози зовнішнього світу.

Підхід до вирішення основних життєвих проблем:
1. Національна Україна – відданість ідеї, а там – будь-що буде! „Здобудем Україну, або загинем у боротьбі за неї!” Смерть сприймається як належне – і в той же час дозволяється боротися за своє власне виживання – тобто до певної міри в цьому проявляється природній еволюційний підхід. І навіть – в поєднанні з якоюсь вірою в майбутнє (Бога) – бо навіть якщо і помираєш, то робиш це саме заради майбутнього, заради розвитку наступних поколінь і в т.ч. - і своїх власних дітей. Тобто в цьому плані така смерть – це смерть заради майбутнього, смерть як частина життя, так як це буває в дикій природі коли тварини захищають своє потомство чи територію свого існування навіть ціною свого власного життя. Недоліки – певна приреченість, коли після того, як дія вже зроблена (імпульс спрямований в зовнішній світ), пасивно очікують на її результат, навіть не намагаючись його змінити. Тобто це якась відданість істині – навіть перевірка певного типу своєї поведінки, але й пасивність і приреченість, як на Майдані, коли по-великому рахунку ніхто так і не знав, що саме і як треба робити.

2. Комуністична Україна: основне – досягнути результату, хай навіть і ціною обману та брехні. Життя окремої людини не має вартості, зате основною ціллю стає те, щоб досягнути якогось заданого бажаного результату. Спотворення природного механізму зворотнього зв’язку, коли втрачається взаємозв’язок між подіями та їхніми наслідками, коли вже не можеш оцінити правильність своїх дій, але зате є можливість змінити щось вже навіть і після того, як дія завершена – аж до можливості зміни минулого (виправлення зроблених помилок).

І націоналістичний і комуністичний підхід мають одну спільну рису – відданість справі досягнення бажаної цілі, суспільства майбутнього. Не будемо зараз говорити про те, що в одних і інших уявлення про це майбутнє були зовсім різним – важливим є інше – те, що справа досягнення цієї цілі здавалася настільки важливою, що заради неї можна було пожертвувати навіть і людським життям. Тому така відданість цілі в загальному теж об’єднує ці два підходи – різниця тут полягає в іншому – в тому, що комунізм присвоював собі право розпоряджатися чужим життям, а при націоналізмі зберігалася певна свобода вибору кожної окремої людини, навіть якщо мова йшла про якусь спокусу ідеалами. Тому будь-яка відданість загальній справі не повинна порушувати такої свободи вибору, дарованої Богом, бути достатньо усвідомленою і обдуманою і тому поєднання тут існує в іншому.

Поєднання:

3) такий підхід до вирішення основних життєвих проблем і навіть – до справи досягнення якоїсь вищої цілі, при якому вчинок був би достатньо «чистим», без ідеологічних нашарувань, брехні і дезинформації – так, щоб можна було ясно бачити його наслідки, але щоб при цьому не виникало зайвого фаталізму і приреченості. Тобто так, щоб коли вже стає зрозуміло що він може привести до негативних чи небезпечних наслідків – щоб можна було зробити щось по-іншому, якось щось виправити. Щоб не було зневіри, приреченості чи бажання покарати себе, бажання взяти на себе чужу вину аж до якогось містичного впливу – прокляття чи програмування з боку інших. Тобто це вже як справжня мудрість – усвідомлення того, що треба сприйняти таким як є, а що можна змінити чи відвернути.

Ну а тепер спробуємо знайти те „Щось”, що так старанно приховується від нас і що тільки й відрізняє цю частину України від решти і не дає їй можливості:

а) усвідомити свою власну національну приналежність, не обов’язково визнаючи себе представником саме української нації, але визнаючи себе представником українського народу;

б) сприйняти позитивну складову радянської системи, виділивши звідти все те негативне, що тепер асоціюється зі сталінським чи брежнєвським комунізмом і що не сприяє ні розвитку окремої людини, ні окремої нації, ні держави в цілому;

в) самоідентифікувати себе – знайти себе і своє місце в цьому житті і в цій державі та знайти певний смисл свого життя.

Але для цього треба спочатку спробувати зрозуміти, в чому саме полягає відмінність цієї частини України, яка сама по-собі є далеко не однорідною, і навіть більше того – як мозаїка складається з великої кількості дрібніших частин - осколків колишньої системи:

1) російська (в основному) Україна – та частина України, яка заселялася в різні періоди етнічними росіянами та представниками інших націй після двох голодоморів і Вітчизняної Війни та в пізніші часи;

2) кримінальна Україна – життя „по поняттях” як заміна несправедливих законів несправедливої держави. Виросла з того криміналітету, який існував ще в часи становлення радянської влади (наприклад одеського бандитизму, яскравим представником якого, наприклад, був Котовський) та пізніше спеціально культивувався нею аж до встановлення інституту „ворів в законі”;

3) високотехнологічна Україна – в значній частині та, яка працювала на військову промисловість колишнього СРСР і якій вдалося зберегтися і вижити – „Південмаш”, „Мотор Січ”, „Авіант”, Харківський авіаційний, та ін.;

4) комуністична Україна – Україна Віктора Симоненка та Наталії Вітренко – характерна міфологією майже давньоєгипетського типу, ідеологією при якій народ розглядають як пасивну і інертну маса, якою треба керувати і яку треба вдовільняти (навіть шляхом обману) і яку треба нагороджувати за дотримання певних норм поведінки та служіння певним ідеалам, виховуючи в ньому послушність та покірність;

5) промислова/сільськогосподарська Україна. Такий яскраво виражений розкол є тільки на сході, де існують міста мільйонники і велика промисловість та родючі чорноземи – бо в центральній і західній Україні він достатньо розмитий і чіткої межі між містом і селом практично нема;

6) донецька Україна, яка стала певним поєднанням промислової, кримінальної та багатонаціональної російськомовної;<;/p>

7) НКВД-шна (ГБ-істська) Україна (присутня напевно ще в більшій мірі на заході, ніж на сході – але там вона не складає значного впливу через її загальне несприйняття населення того регіону).

Таким чином ми отримуємо мовби кілька складових, які можна систематизувати за різними ознаками і за їхнім теперішнім впливом на сучасну ситуацію в Україні. По-перше тут треба виділити комуністичну Україну, яка характеризується навіть якимись містичними методами впливу та управління людьми. Якимось дивним чином деякі з комуністичних ідеалів схожі навіть на методи побудови древніх держав – наприклад на якісь давньоєгипетські чи китайські, при яких народ вважався нижчою інертною масою, залежною від впливу обставин і схильною до саморуйнації, якою обов’язково треба управляти і яку треба використовувати навіть шляхом обману, дезинформації, релігійного чи містичного впливу. Пам’ятники-ідоли, мавзолеї, червоні полотнища – все це живі пам’ятки тієї епохи.

В цьому плані це суперечить радянській системі цінностей, яка в своїй основі мала щось зовсім інше – так як сам принцип Рад передбачав залучення найширших мас населення до управління державною, розвиток в них вміння приймати самостійні рішення і відповідати за свої вчинки. Тому це протиріччя в сучасній Україні мало би бути розділеним на два зовсім різних напрямки розвитку. Одного з них – комуністичного – треба позбутися, інший – радянсько-демократичний - можна використати.

Потім треба нагадати те, що ми говорили про общинну складову колишньої комуністичної держави, при якій нормальний розвиток отримували лише ті речі, які відповідали за внутрішню та зовнішню безпеку тієї системи. Відповідно і тут в основному ми можемо виділити дві таких же групи:

І.) Внутрішні фактори – розкол общини на своїх і чужих, розвиток внутрішніх військ і міліції, знищення інакомислячих, пошук ворогів – націоналістів (так як націоналізм суперечить комунізму).

Цьому відповідає російська та НКВД-шна Україна, яка в значній мірі підпала під вплив останньої і тепер характеризується ненавистю до України (національної держави) і особливо – до націоналізму як до протилежності комунізму. Цікавим проте є інше – якщо дійсно значна частина НКВД-истів чи КГБ-істів послуговувалася такими життєвими цінностями, то переважна більшість росіян та тих представників інших національностей які заселяли Україну, до всіх цих злочинів не мають зовсім ніякого відношення, але відстоюючи такі ж цінності і такі ж уявлення стають жертвами такого ж негативного ставлення до себе. Тобто в цьому плані спостерігається один дуже цікавий психологічний механізм з боку колишніх чи теперішніх прихильників сталінізму – спроба перекласти свою вину на інших – на тих, хто просто переселився на звільнені землі та виправдати таким чином себе чи своїх предків.

Наприклад схожа ситуація спостерігається зараз в Криму – коли тих, хто знищував і депортував кримських татар, вже давно немає в живих, але російськомовне населення Криму підтримуючи такі ж прорадянські комуністичні цінності що і тоді, йде на поводу в теперішніх продовжувачів справи НКВД і просто підставляє себе під удар, провокуючи ненависть вже до себе. Тому напевно єдиним виходом тут може бути лише одне – намагання не піддаватися на провокації з будь-якого боку, засудження колишніх злочинів і взаємне прощення і примирення з боку обох теперішніх протистоячих сторін, кожна з яких по-своєму постраждала від подій тієї епохи.

ІІ.) Зовнішні фактори – розвиток військової сфери і високотехнологічної промисловості та експортної промисловості.

В основному це відповідає тій частині общинного розвитку, яка відповідає за виживання всієї общини, за захист перед зовнішніми загрозами. Тому саме в цій сфері дозволялося нормально розвиватися і перевершувати встановлений рівень – як середньостатистичний всього суспільства, так і його керівників – такої собі „Ради старійшин” – як це наприклад було в роки Вітчизняної війни, коли єдиними, хто міг заперечити Сталіну, були тільки військові, та в пізніші часи періоду гонки озброєнь. Таким чином російська Україна, високотехнологічна Україна і промислова Україна стали певними осколками радянсько-комуністичного способу мислення – який ще не розділений між собою на комуністичну та радянську складову і в ідеологічному плані стосується боротьби зі „світовим злом”, яким тоді вважався імперіалізм та світова капіталістична система.

В загальному ж всі ці частини південно-східної України, за винятком хіба що може селянської її частини, після розпаду СРСР і далі розвивалися мовби обмежено – дотримуючись певних общинних правил поведінки, які нівелювали всілякі прояви індивідуальності, здатності до самостійного мислення чи самостійних вчинків, за винятком певного розвитку в кримінальній, високотехнологічній та експортно-промисловій сферах. Цілком логічно що в силу розвитку світу такий розвиток общини рано чи пізно приводить до її краху – тобто коли община замикається і відгороджується від зовнішнього світу, то така його енергія буде наростати і руйнувати її, що і відбувається зараз, тільки тепер це вже стосується не всього Радянського Союзу як колись, а тієї південно-східної частини України, що зберегла його цінності. Але й це напевно ще було би не так страшно – он Німеччина програла другу світову війну, але люди після того залишилися розвиватися далі і навіть більше того – за досить короткий час їхня післявоєнна держава змогла відбудуватися і створити зовсім нове суспільство.

Тому дещо дивним виглядає те що крах Радянського Союзу не просто знищив значну частину людських доль, але й вплинув на декого з них так, що вони на протязі багатьох років не хотіли визнавати самого факту його загибелі, а значна частина ще й досі (за даними різних опитувань – до 20% всього населення України!) вважає себе його громадянами. Звичайно в основному це пов’язано з тим, що нацизм все-таки спряв розвитку окремих особистостей, хай навіть і в їхніх найгірших негативних проявах, чого не буває при общинній системі, при якій заборонений будь-який індивідуальний розвиток, але й це ще не все. Тому щоб зрозуміти що тут не так, давайте спочатку розглянемо те, якими саме факторами в основному характеризується теперішній стан мислення жителя цієї частини України:

1) структура мислення залишилася такою ж відгородженою як і в часи СРСР – відсутність віри в Бога чи в будь-який розвиток, в природну еволюцію людини;

2) зв’язаний тип мислення – коли крах Союзу сприймався як особистий крах, крах смислу свого життя та нездатність відділити одне від другого;

3) відсутність розвинутої родової енергії, яка могла би стати заміною втраченим ідеалам, так як саме ця частина України дуже часто штучно заселялася – а отже багато хто з цих людей переселившись сюди, втратив зв’язок з попередніми поколіннями своїх предків;

4) відсутність національної самоідентифікації, яка пов’язана з багатьма факторами – змішаними шлюбами, можливою приналежністю предків до одного з „заборонених” народів, тією ж втратою своїх коренів через переселення чи внаслідок переїзду – і т.д.;

5) відсутність розвинутого власного життєвого досвіду, якого просто неможливо було набути в радянські часи і тим більше - в цій частині України, віддаленій від зовнішніх кордонів чи навіть від простого спілкування з тими, хто ще не так давно жив при іншій владі – як це було на кордоні західному.

І по великому рахунку такий стан речей міг скластися тільки в тому випадку, коли якийсь певний тип поведінки (іноді навіть ціле життя) в свідомості людини поєднується з відчуттям болю (крах СРСР сприймався як особиста поразка), а того що могло би скласти йому заміну – немає - через невіру в Бога чи в якісь інші загальнолюдські цінності, через відірваність від свого походження і від своєї родової енергії, через неусвідомлення своєї національної приналежності (саме звідси оте – „все мы русские», або «все мы славяне»), і через те, що вони не можуть включитися в справу побудови нової держави. Не можуть тому, що нова українська ідея побудови національної держави не створила умов для прийняття в себе представників інших націй і тому, що саме це – відданість справі побудови держави, хай навіть і колишньої, іншої і поєдналося для них в свідомості з відчуттям болю чи поразки.

Тому в такому випадку кримінальна Україна (з частковим впливом промислової, НКВД-шної та ГБ-істської), єдина, яка збереглася після розпаду Союзу і навіть тільки зміцніла, взяла на себе провідну роль і саме тому багатонаціональна донецька Україна стала єдиною силою, що зберегла хоч якісь життєві цінності, об’єднавши інші частини цієї України.

3. Донецька Україна

Її особливістю стало те, що в силу свого історичного розвитку вона заселялася вже навіть не тільки і не стільки етнічними росіянами, як представниками інших націй, тому об’єднавчими для цього регіону ставали вже навіть не стільки проросійські, як саме регіональні цінності, місцевий патріотизм. Тому вона стала вже навіть не стільки російською, як російськомовною – саме цим надавши можливість для самоідентифікації будь-кому хто тільки заговорить російською і хто вважає себе російськомовним патріотом, незалежно від його справжніх національних коренів, вирішивши хоч таким чином ту проблему, якої так і не змогла розв’язати для них за всі роки незалежності українська держава.

В загальному ж вся південно-східна частина України, і особливо – Донбас, вже навіть не тільки географічно і історично, але й за своїм характером перегукується з її степовою, половецькою частиною – дикою і вільною, не прив’язаною до якогось одного кореня чи одного місця проживання. Колонізована „всього” лише якихось 200 чи трохи більше років тому, вона все-ще надто молода, щоб жити самостійно, без якоїсь верховної родової влади, як це бувало в степових народів – і саме тому вона стала благодатним ґрунтом для проростання і розвитку комуністичної ідеї, яка зі своїми общинними цінностями замінила їй сім’ю. Але разом з тим комунізм приніс з собою і інше зло – ставши „матір’ю” для цих народів, він одночасно використав і підкорив їх методами обману і брехні, створивши нову комуністичну ідеологію яка замінила собою древні релігії, взявши на себе такі ж функції підкорення людей і послушного управління масами - і новітні партійні ідеологи з готовністю взяли на себе функції древніх жреців...

Але щоб краще зрозуміти як саме це сталося і що відбувається зараз, напевно доведеться нагадати ще раз те, що ми вже говорили про радянські і комуністичні цінності і про різницю між ними. В більшій чи меншій мірі вся комуністична радянська ідеологія була спрямована на збільшення керованості і залежності свого власного народу, його обдурювання і дезинформацію, іноді навіть, як ми це вже казали, аж до якихось містичних методів впливу. От тільки якщо на початках при всіх своїх негативних наслідках Жовтнева революція 17-го мала все-таки на меті звільнення народу і розвиток ним здатності до управління своїм власним життям – з чого, до речі, і виник принцип Рад придуманий саме робітниками і матросами а не більшовиками, то потім цей принцип поступово витіснявся як невигідний правлячій бюрократичній еліті. І навіть більше того – вся ця система дезинформації і брехні була спрямована саме на прогресивнішу мислячу частину суспільства – щоб не допустити будь-якого розвитку з її боку – так, щоб вона не змогла з часом почати становити загрозу цій „еліті” та її державній системі. І тому в радянські часи, щоб зберегти себе і свою здатність реально оцінювати життя, і доводилося або підлаштовуватися під таку ж систему дезинформації, на словах визнаючи ці ж цінності а на ділі вірячи в щось своє, або шукати якесь таке своє місце в тому житті, в якому існувала би хоч якась свобода і впевненість в своєму становищі.

Як не дивно, таких сфер існувало лише дві – промислова, так як робітники (пролетаріат) визнавалися єдиною свідомою верствою населення, через що ними і не треба було управляти такими методами, або – криміналітет, який за визначенням жив протиставивши себе системі, а отже – і користуючись своїми власними цінностями, а не тим що звучало з пропагандистських засобів масової інформації. І саме тому якимось дивним чином Донбас, залишаючись довгі роки після розпаду СРСР заповідником комуністичної ідеології, одночасно поступово розвивався в єдину сторону, яка могла протистояти цій ідеології – в сторону поєднання промислового і кримінального потенціалу, що ми і бачимо зараз, в т.ч. і в багатьох ще й до сьогодні живучих міфологемах – ненависть до розумніших, тому що дуже часто саме вони були провідниками ідеології обману і брехні, спотворене відчуття справедливості, уявлення про те що робітничий чоловік вже за визначенням завжди правий і про те, що вже тільки за це життя чи влада має його чимось нагороджувати, ненависть чи недовіра до діючої влади, віра тільки в реальні матеріальні цінності.

Але й це ще далеко не все. Так було би тоді, якби Радянський Союз являвся повністю штучним утворенням, створеним правлячою верхівкою. Але на ділі все було трохи не так – і що би не говорила теперішня російська влада, але царська монархія була зовсім не тим ідеалом держави, наслідувати який треба було би прагнути і тому насправді революція в ній назрівала давно – і те що сталося багато в чому було справжнім вибухом, протистояти якому дуже часто і справді було просто неможливо. Тому якщо ми говоримо про релігійно-містичний вплив комуністичної ідеології – то тільки її половина, і то в кращому разі, являється штучно створеною, а інша половина стала наслідком „виверження” прадавніх уявлень, накопичених в підсвідомості багатьох попередніх поколінь – архетипів колективного безсвідомого - по термінології Юнга. Тому говорячи про комунізм, неможливо не говорити і про релігійні символи в їхніх найрізноманітніших проявах. Власне кажучи ця ідея теж далеко не нова – свідок подій тієї епохи російський філософ Бердяєв саме в цьому – в віковічній релігійності російського народу - і вбачав витоки російської революції і основу виникнення російського комунізму. Тому щоб остаточно розібратися з цим складним питанням, доведеться зачепити ще одну тему.

Проблема ж полягає в тому, що Бог Старого Заповіту Біблії дуже часто виступає не зовсім люблячою істотою. І навіть навпаки – оці незрозумілі постійні образи на людину за її недосконалість - так ніби це не він її створив, знищення світу шляхом потопу, та що там багато говорити – достатньо пригадати хоча би навіть найпершу Біблійну Заповідь: „ ... бо я – Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене,” (Біблія, Книга Вихід.,20.5) - не схоже це на проповідь люблячого і терплячого Бога, чи не так? Правда дальше ця фраза має своє продовження - „і що чинить милість тисячам поколінь тих, то любить Мене і хто тримається Моїх заповідей.” (Біблія, Книга Вихід., 20.6) – але все-одно таке поєднання здається досить дивним – хіба не простіше було пояснити людині, що вона зробила неправильно і чомусь навчити її, замість того щоб зразу карати? І вже тим більше – навіщо карати невинних за гріхи винних – синів, треті і четверті покоління – чому це може їх навчити – хіба що помсті?

Звичайно християнство багато що змінило в цьому плані і навіть сама ця фраза „Бог – це любов”, з’явилася вже в Новому Заповіті, в Євангеліях. Але мова не про це – бо це тема для зовсім окремої історичної чи релігієзнавчої дискусії. Нас же в цьому випадку цікавить щось зовсім інше – психологічний аспект цієї проблеми – ті уявлення, які живуть в свідомості мас і які дуже часто стають реальною діючою історичною силою, як це в кінці кінців і проявилося в подіях російської революції. Тому Бог нас цікавить як підсвідома але реальна діюча сила в уявленнях людей - те яким він має бути, а яким – ні, що людині дозволено, а що – ні, що карається, а що – ні, і саме цей ніби й незначний перехід від Бога Старого Заповіту – ревнивого і мстивого – до Бога Любові Євангелій Нового Заповіту насправді має велике значення. Щоб не ускладнювати виклад, скажемо зразу – поєднання любові і ненависті, описані в подіях Старого Заповіту, з точки зору сучасної психологічної науки є не чим іншим, як проявом садо-мазохістських комплексів. І одне і друге завжди в житті йде поряд – не буває садиста, який не має своєї жертви, і навпаки – людина схильна до мазохізму і приниження завжди підсвідомо знайде когось, хто вдовільнив би таку її потребу.

Але біда в тому, що не буває чіткої межі не тільки між різними такими станами індивідуальної людської психіки чи навіть психіки цілих народів, але й між такою спотворенною і істинною любов’ю і виникнення та розвиток християнства мало що змінило в цьому напрямі і якщо і змінило – то тільки на початках. Чи вірніше – християнство вказало новий шлях розвитку людства не вирішивши старих проблем і весь цей час, майже 1900 років його існування, всі ці проблеми існували одним єдиним клубком – і де закінчується одне і починається інше, уявити собі не представлялося можливим. Тому в цьому плані російська революція 1917-го року була вже навіть не стільки революцією спрямованою на зміну тодішньої державної влади, як повстанням проти самого Бога, який для багатьох став уособленням всього найгіршого, що тільки може бути! І саме звідси ці дикі звірства і вбивства, страта священників, руйнування церков, вбивство імператора який посмів оголосити себе наслідником Бога на Землі.

Але всі ці жахливі події, які тепер багато в чому стали для нас проявами далеко не найкращих рис людини, мали проте один дуже чіткий позитивний наслідок – розділ світу на складові, на садистські і мазохістські комплекси та вивільнення уявлень про те, яким мав би бути його нормальний розвиток – той, що мав би відповідати уявленням про Бога Нового Заповіту – того, який є Любов, і аж після того кожна зі складових отримала своє земне втілення. Відомим є той факт, що таким мазохістом був Гітлер. Типовим садистом – Сталін. Нормальний розвиток світу, хай і з проблемами, почався після їхнього протистояння – Другої світової війни і після смерті останнього з них - Йосипа Сталіна.

Цікаво також, що садист і мазохіст завжди в житті йдуть в парі – що пояснює те, чому в кінці-кінців вони все-таки зіткнулися між собою, замість того щоб об’єднавшись почати розпоряджатися долею всього світу, чим і врятували в якійсь мірі світ від тих негативних енергій, які керували ними і яким вони служили. І в повній відповідності до цієї схеми – мазохіст Гітлер зазнав приниження і поразки, а садист Сталін – здобув повну владу. Що проте не означає, що результат Другої світової і перемога останнього були заздалегідь визначеними – з таким же успіхом вони могли би і помінятися ролями і по-іншому розділити перемогу, так як в кожній окремій людині ці комплекси завжди йдуть разом і дуже часто один з них в силу життєвих обставин може навернутися до долі іншого – тоді садист стає мазохістом – і навпаки.

Але до чого тут все це і такі складні і чисто психологічні викладки? А вся справа в тому, що все це має безпосереднє відношення до теми нашого дослідження. За свою історію в боротьбі за незалежність Україна понесла надто вже численні втрати, що і виростило в результаті в її національному характері саме такі принизливі мазохістські комплекси, які, як ми це вже казали, напряму прив’язані до уявлень про Бога – того, який принижує і карає. Втративши віру в християнського Бога, перенісши два голодомори, українець звикся зі своєю роллю приниженого і слабшого. Колись я вже детально розглядав цю тему – щоб не повторюватися, скажу тільки що кожен може самостійно прочитати про це в статті http://www.vox.com.ua/data/publ/2006/02/27/ukrains... - "Український національний характер"

. Але справа ще й в тому, що інша частина України, заселена пізніше, молода по крові і не завжди навіть і українська, перенесла це по-іншому, ввібравши в себе комуністичні цінності. Так теж буває – так в тюрмі всі копіюють найжорстокішого наглядача, так жертва часто закохується в свого ката. І тому одна різновидність України зараз тяжіє до безмежної влади над всім і всіма, байдуже до якої, влади як самоцілі – чи то кримінальної, чи то політичної, чи то – бізнесової, а інша, українська – до приниження і самознищення, як це нам зараз чудово демонструє діючий український президент з його рекордною за останні 1,5 роки швидкістю втрати популярності і підтримки. Але само по-собі таке протистояння ще зовсім нічого не означає. Воно може продовжуватися і досить довго, а може і існувати у вигляді взаємодоповнюючої пари. Але справа в тому, що в реальному житті ніколи не буває таких протилежностей в чистому статичному вигляді. В нашому житті існує час – а отже будь-яка пара протилежностей повинна розглядатися в комплексі, в процесі її розвитку. Період, коли комуністична Україна вже керувала національною і знищувала її з садистською методичністю, вже був в нашій історії.

Тепер, очевидно, мало би бути щось протилежне – коли національна ідея мала би стати головною. От тільки від переміни доданків сума не змінюється – і якщо тепер вже національна Україна почне знищувати і принижувати іншу її частину – краще від того нікому не стане. Можливо саме цього підсвідомо і побоюються жителі цієї України – і тому ще з більшою силою беруться відстоювати близькі їм прокомуністичні цінності – цим самим тільки ще більше посилюючи розкол і провокуючи вороже ставлення до себе. Але протилежності не завжди повинні ворогувати, іноді вони ще можуть компенсувати і доповнювати одна одну – і саме в цьому відкривається унікальна перспектива, і цього разу – саме завдяки донецькій частині південно-східної України. Багатонаціональна, степова, половецька, ізольована від решти України, вона знайшла свій захист від комуністичної чи будь-якої іншої ідеології розвиваючись в кримінально-промисловій сферах – тих сферах, де єдиною реальною цінністю є лише індивідуальна сила кожного.

Тому донецька Україна змогла вирішити для себе тепер ще одну колишню проблему – замінити віру в комуністичні ідеали і віру в Бога якимось новим сучасним утворенням – вірою в права людини (хай навіть і тільки на словах – але саме звідси родом Ніна Карпачова, що само вже багато в чому символічно) і вірою в якісь інші цінності – не обов’язково в ті, які прописані в дуже часто зовсім недосконалих законах, а ті, які можливо не завжди правильні чи справедливі, але які в будь-якому разі завжди реальні, хай навіть іноді і можуть мати кримінальне походження. І навіть більше того - в цьому плані певна відсутність релігійної віри в донецькій частині України є навіть позитивним фактором саме для розвитку українського національного характеру – використовуючи в релігії той же прагматичний і навіть до певної міри корисливий підхід, що і в реальному житті, вони зовсім нездатні повірити в того Бога, віра в якого не приносить користі, чи навіть ще гірше – віра в якого може спровокувати бажання самознищення.

Тому такий прагматичний релігійний підхід стає хоч якимось захистом від тієї негативної іпостасі Бога Старого Заповіту, яка вимагає приниження і покори і яка в результаті може привести до саморуйнації або до знищення інших, чого було більш ніж достатньо в українській історії. Але така віра в Бога – це не просто віра, про яку ніхто не знає навіщо вона потрібна і чи потрібна взагалі. В усякому разі зрозуміло, що нас цікавив цілком конкретний психологічно-суспільний характер такої віри. Бог, який без пояснень карає людей, не потрібний нікому, крім самих жреців чи ідеологів правлячої державної машини – тільки для того, щоб тримати в покорі і примусі свій власний народ. Бог люблячий і терплячий, який може зрозуміти і навчити – буде сприяти розвитку людини і тому необхідний їй. Тому будь-яка віра має смисл лише там, де є якийсь розвиток, модель поведінки, майбутнє кожного. І тому віру і ставлення до релігії (Бога) можна розглядати тільки в такому унікальному поєднанні віри і людини.

Поєднання:

4) така релігійна віра в Бога, яка сприяла би повноцінному розвитку людини, без бажання самознищення, приниження і покори, але й без зарозумілості і зверхності. Відкрита, чесна і зрозуміла – та, яка повинна стати символом майбутнього і навіть цим самим майбутнім – таким, яким кожен сам хотів би стати завтра. Віра в Бога як віра в розвиток людини.

5) взаємна компенсація характеру – виховання і розвиток таких людей, які би розвивалися повноцінно і сильно, без прагнення до самознищення, усвідомлюючи свою національну приналежність і відчуваючи гордість за свою державу. Так щоб суспільство (аналог сім’ї) не виховувало ні мазохістських комплексів і прагнення до самознищення, ні корупції і прагнення до безмежної, невмотивованої і надмірної влади.

Але й це ще не все. Ми багато вже говорили про протистояння двох Україн – общинно-комуністичної і індивідуально-національної. Община стає чимось поганим тоді, коли обмежує індивідуальний розвиток своїх членів, так що потім вони виявляються неготовими до реального життя. А проте такий стан речей зовсім не став наслідком саме людського типу побудови суспільства, як це можна було би подумати – щось схоже є навіть у тварин. Конкретніше – у ссавців, які мають свою сім’ю і до певного часу і справді виховують свою молодь обмеживши її доступ до зовнішнього світу. Але тоді, для її нормального розвитку і для виживання потомства і всього виду вони повинні:

- навчати і готувати молодь до такої зустрічі зі світом, виховувати її;

- створити сприятливі і своєчасні умови для настання того моменту, коли її вже можна буде без остраху відпустити в самостійне життя.

Так от, такий чисто біологічний підхід менше з тим добре вказує на реальний стан речей і на те, як це мало би бути в нормальному і повноцінному людському суспільстві. Правда цей другий пункт треба було би ще додатково пояснити, тому що здебільшого таке в тварин відбувається цілком автоматично і майже непомітно і не всі тварини в достатній мірі готують своє потомство до зустрічі зі світом. Деякі майже зразу забувають про нього, як птахи про своїх пташенят як тільки ті покидають своє гніздо, інші – весь час живуть якоюсь організованою групою – стадом чи зграєю, передаючи досвід молодшим і спільно відстоюючи загальні інтереси. Але ось чого вже точно не буває в них – так це ні того, щоб вони виганяли своє потомство на вулицю ще до того як воно досягне відповідного віку і буде готовим до цього – так як це роблять люди, дуже часто виганяючи на вулицю своїх же неповнолітніх дітей, ні того, щоб вже дорослі нащадки все життя залишалися несамостійними і залежними чи то від своїх батьків, чи то від інших подібних собі, чи то ще від якихось штучних неприродних структур.

Тому проблема України вже не тільки в тому, що ми не виховуємо молодь і не турбуємося про наше спільне майбутнє, як ще більше в тому що і доросла, повноцінна особа далеко не завжди може знайти своє місце в тому житті і забезпечити себе хоча би самими елементарними благами, хоча би мінімальним рівнем достатку, необхідним їй для виживання і розвитку. І якщо ми говоримо тепер про наявність якихось садомазохістських комплексів в українському національному характері – то напевно слід визнати, що наше українське суспільство – такий собі аналог сім’ї – не повністю виконує своє призначення по вихованню своїх членів і забезпечення їхнього повноцінного життя.

Тому по-перше мова повинна йти про те, про що ми вже багато говорили - який саме національний характер мала би виховувати така община-сім’я, чи по-великому рахунку – все українське суспільство, так щоб він був достатньо самостійний і сильний. А от про друге – захист своїх вихованців і підготовку до життя в ворожому (може й не завжди, але завжди складному) світі напевно ще треба було би поговорити додатково, бо тут теж існує ще одне цікаве поєднання. А вся справа в тому, що вся національна Україна яка позбулася комуністичних комплексів і уявлень і яка всіляко вітає будь-який індивідуальний розвиток, абсолютно байдужа до подальшої долі своїх вже самостійних і дорослих громадян, байдужа як і всередині країни, так і за її межами – і тут напевно теж можна було би чомусь повчитися у донецьких, які незважаючи ні на що змогли хоч якось ідентифікувати і усвідомити себе і хоч якось почали підтримувати один одного. І тому в результаті це мало би породити ще одне поєднання:

Поєднання:

6) не тільки розвиток характеру і сили, які можна забезпечити створивши нормальні конкурентні умови для виховання молоді, але й захист і підтримка в першу чергу тих своїх громадян, які вже живуть самостійним життям, без опіки держави – і в т.ч. і за межами свого регіону і за межами України а не так як це відбувається зараз, коли держава зовсім не турбується ні про розвиток своїх громадян всередині країни, ні про своїх співвітчизників за кордоном;

Ну і нарешті останнє – досі ми в основному говорили про те, „Чому?” відбувається те чи інше в Україні, шукали якісь причини з минулого. Але не так завжди воно буває у житті і насправді кожна ситуація має завжди два пояснення – не тільки „Чому?”, але й „Навіщо?”. Звичайно по великому рахунку зрозуміло навіщо – щоб жити краще, ніж зараз. Але що означає це „навіщо” застосовно саме до нашої ситуації розколу України? Невже для того щоб почати жити краще ніж зараз, нам потрібне саме таке протистояння?

Ну що ж, щодо „помаранчевої” команди – то здається все зрозуміло, її призначення в тому що вона мала допомогти донецькій Україні зберегти її промисловий потенціал і позбутися при цьому криміналітету, з чим вона поки що успішно НЕ справилася. До того ж зовсім не обов’язково треба робити це одними тільки силовими методами знищення – треба просто створити нове суспільство і нові справедливі закони, які би сприяли розвитку сильніших і кращих в звичайному повсякденному житті, а не в кримінальній сфері і які змогли би стати повноцінною заміною кримінальним „понятіям”.

Це завдання не таке вже й нереальне – саме так, з колишніх каторжан повстала сучасна Австралія – далеко не найгірша за рівнем життя і законності держава, схожі проблеми переживала в свій час Канада. Але з іншого, протилежного боку не все так просто. Напевно не один вже задавався таким запитанням – „а навіщо нам цей Донбас з його проблемами і його криміналітетом?” – і всі наведені досі докази напевно все-ще так повністю і не відповіли на нього. Але тепер, через 1,5 – майже 2 роки після тих революційних президентських виборів, ми напевно зможемо знайти відповідь і на нього. Справа тут не тільки в тому, що чистокровний українець не прагне єдності і тому виявляється нездатним до управління державою, про що ми вже говорили і що ми вже бачили, але ще й в тому що будь-яка радикальна зміна влади, як це і сталося в Україні після краху режиму Кучми, спершу зразу-же тяжіє до своєї протилежності, набуваючи тим самим всіх ознак і властивостей старої влади в стилі і в методах управління.

Борючись з владою, опозиція набуває рис цієї ж влади – це відома політологічна закономірність, і потім вже ставши владою вона стає такою ж, як і влада попередня – хай навіть і відстоюючи на словах вже зовсім інші принципи. Так виведений з рівноваги маятник зразу ж коливається в протилежний бік і породжує тим самим таке ж, чи майже таке ж відхилення від рівноваги як і попереднє, хай навіть вже і в іншу сторону.

Але будь-який фізик скаже, коли такого не буває – тоді, коли такий маятник характеризується великим коефіцієнтом затухання, тобто коли одна з діючих сил чинить опір такому його зворотному руху. І ось саме це, замість прагнення до відновлення владних повноважень, і мало би стати справжнім призначення донецьких політиків на сучасному етапі розвитку - контролювати теперішню владу і чинити їй спротив так, щоб не допустити перетворення теперішнього президента в нового Кучму, а „Нашої „України” – в СДПУ(о)-2. Такого, на жаль, теж не сталося, чи вірніше сталося не в повній мірі, хоча в цьому мало би проявитися ще одне поєднання:

Поєднання:

7) така боротьба зі спадщиною і недоліками старого режиму і такий спротив з боку „донецьких”, щоб нова влада не повторювала помилок чи навіть злочинів попередньої і щоб така боротьба не переросла в нові репресії і нове депресивне, пригнічене суспільство, хай навіть вже і помаранчевого кольору.

4. Україна в майбутньому.

Ну а тепер давайте вже нарешті спробуємо узагальнити все досліджене нами і зробити з того хоч якісь висновки, як ми це і обіцяли ще на самому початку. Звичайно до цього моменту ми підходили до аналізу ситуації дещо тенденційно – але це не було нашою помилкою чи ознакою необ’єктивності, якраз навпаки – це тільки ще краще вказує на наші наміри. Тенденція – це напрям розвитку і саме це ми і хотіли зробити – знайти позитивні напрямки розвитку сучасної України і вказати на методи вирішення всіх основних наявних проблем. Але якщо би йшлося тільки про це – що Україна і так буде розвиватися саме так м шляхом – то і проблем ніяких не виникало би здається взагалі і мова в кінці-кінців йшла би тільки про те, як швидко відбудуться такі зміни – чи ми будемо пасивно очікувати на їхній прихід ще найближчих 50-100 років, чи усвідомлено будемо прискорювати їх так, щоб вони прийшли вже в найближчі 10-15 рокі .

Чи може навіть – при сильній волі справжнього лідера і розумному, знаючому народові – і в найближчі 3-4 роки. Але справа в тому, що така наша тенденційність дещо закрила від нас іншу, негативну сторону процесу, яка теж має своє право на існування. Тому щоб виправити цей недолік і повністю відтворити всю картину, давайте спочатку узагальнимо ті позитивні можливості для поєднання, які ми вже встановили і спробуємо доповнити їх іншими елементами, щоб хоча би приблизно окреслити й ті негативні варіанти розвитку які можуть загрожувати нам і спробувати вибрати для себе дійсно саме те, що нам підходить для майбутнього розвитку нашої держави.

Єдина Україна - позитив:

Безперечно зрозумілим є те, що для України мали би бути поєднаними наступні підходи в розвитку держави:

1) суспільно-общинний, при якому захист своїх прав отримують всі громадяни, які дотримуються певних встановлених правил і норм поведінки (законів), незалежно від їхньої національної приналежності, та розвиток національних прагнень як і українського, так і інших народів, що є необхідною умовою розвитку і оновлення і державної системи і всього суспільства;

2) такий колективний розвиток всього суспільства, який би сприяв розвитку прав і можливостей кожної окремої людини, не обмежував би її індивідуальний розвиток;

3) такий підхід до вирішення основних життєвих проблем і навіть – до справи досягнення якоїсь вищої цілі, при якому кожен вчинок був би достатньо «чистим», без зайвих ідеологічних нашарувань, брехні і дезинформації – так, щоб можна було ясно бачити його наслідки і щоб при цьому не виникало надмірного фаталізму чи приреченості. Тобто так, щоб коли вже стає зрозуміло що він може привести до негативних чи небезпечних наслідків – щоб можна було зробити щось по-іншому, якось щось виправити. Тобто це вже як справжня мудрість – усвідомлення того, що треба сприйняти таким як є, а що можна змінити чи відвернути;

4) така релігійна віра в Бога, яка сприяла би повноцінному розвитку людини, без бажання самознищення, приниження і покори, але й без зарозумілості і зверхності. Відкрита, чесна і зрозуміла – та, яка повинна стати символом майбутнього і навіть цим самим майбутнім – таким, яким кожен сам хотів би стати завтра. Віра в Бога як віра в розвиток людини;

5) взаємна компенсація характеру – виховання і розвиток таких людей, які би розвивалися повноцінно і сильно, без прагнення до самознищення, усвідомлюючи свою аціональну приналежність і відчуваючи гордість за свою державу. Так щоб суспільство (аналог сім’ї) не виховувало ні мазохістських комплексів і прагнення до самознищення, ні корупції і прагнення до безмежної, невмотивованої і надмірної влади;

6) не тільки розвиток характеру і сили, які можна забезпечити створивши нормальні конкурентні умови для виховання молоді, але й захист і підтримка в першу чергу тих своїх громадян, які вже живуть самостійним життям, без опіки держави – і в т.ч. і за межами свого регіону і за межами України, а не так як це відбувається зараз, коли держава зовсім не турбується ні про розвиток своїх громадян всередині країни, ні про своїх співвітчизників за кордоном;

7) така боротьба зі спадщиною і недоліками старого режиму і такий спротив з боку „донецьких”, щоб нова влада не повторювала помилок чи навіть злочинів попередньої і щоб така боротьба не переросла в нові репресії і нове депресивне, пригнічене суспільство, хай навіть вже і помаранчевого кольору.

Двояка Україна:

Існує також і одне цікаве поєднання, яке не є однозначно ні поганим, ні хорошим, а є амбівалентним – за термінологією психоаналізу. І одна і інша (і національна і посткомуністична) Україна, користуючись зовсім різними підходами до справи побудови держави майбутнього, мають одну спільну рису - відданість справі досягнення бажаної цілі - суспільства майбутнього.

Правда і в одних і інших уявлення про це майбутнє були зовсім різним, але важливим є інше – те, що справа досягнення цієї цілі здавалася настільки важливою, що заради неї можна було пожертвувати навіть і людським життям. Тому така відданість цілі в загальному теж об’єднує ці два підходи – різниця тут полягає в іншому – в тому, що комунізм в особі свого лідера присвоював собі право розпоряджатися життям своїх підлеглих, а при націоналізмі зберігалася певна свобода вибору кожної окремої людини, навіть якщо мова йшла про якусь спокусу ідеалами.

Але крайній розвиток націоналізму в сторону нацизму так само зневажає людське життя як і нацизм комуністичний, сталінський, при якому знищують всіх інакомислячих. Тому навіть якщо така відданість якійсь вищій цілі теж об’єднує ці дві України, то тут існує інша небезпека - саме в такому знеціненні людського життя. Тому якщо ми хочемо її уникнути, то ми повинні розуміти те, що будь-яка відданість загальній справі не повинна порушувати свободи вибору кожної людини, дарованої Богом, бути достатньо усвідомленою і обдуманою. І тому в загальному тут можливі два, чи по-великому рахунку навіть три, якщо теперішній стан речей збережеться, зовсім різних варіанти розвитку:

1) існуючий: продовження протистояння комунізму і націоналізму, якщо воно законсервується в теперішньому вигляді;
2) негативний: така відданість ідеї яка буде зневажати цінність людського життя, чи то просто розпоряджаючись життям рядових громадян як в комунізмі, чи то навіть знищуючи його як при будь-яких проявах нацизму – чи то сталінського, чи то – національного;
3) позитивний: така ідея, розвиток якої не суперечив би індивідуальному розвитку людини і яка зможе об’єднати різні верстви населення, не ділячи їх ні за якою ознакою і визнаючи право кожного на віру в свої власні ідеали.

Єдина Україна – негатив:

І національний і посткомуністичний підхід мають одне небезпечне поєднання – той, хто уважно читав наше дослідження, напевно вже зміг це помітити. Ось воно:

Національна Україна:

Крайні прояви:

2) корупційне продажне і зрадливе суспільство, основане на садомазохістських комплексах, яке живе за рахунок служіння комусь іншому і зради своїх тільки заради хвилинної власної вигоди, нездатне передбачити розвиток навіть найближчого майбутнього.

Комуністична Україна:

Крайні прояви:

2) комунізм брежнєвського типу, при якому відбувається заміна принципу природного добору на штучний відбір тих, хто відповідає певним общинним правилам і нормам поведінки, розвиток корупції і родинних відносин, ослаблення керівної еліти аж до втрати нею здатності своєчасно реагувати на загрози зовнішнього світу.

Хіба це не дивно – таке поєднання? Але ні – насправді це цілком закономірно. Довгі роки Російська імперія існувала саме за рахунок оновлення свого суспільства українськими вихідцями. Царизм характеризувався деспотією і тиранією але зате – сильною і потужною владою, чіткою ієрархією системи управління. Українська козацька і навіть давньокнязівська демократія не так сильно всіх пригноблювала і надавала можливості для розвитку – але не могла запобігти анархії і саморуйнуванню. Тому досить довгий час саме таке поєднання цих протилежностей і виявляло свою життєздатність, створюючи потужну владу і сильну державу, але надаючи цій владі можливостей для самооновлення, запобігаючи тим самим її деградації. І тому в якійсь мірі занепад царської імперії і наростання в ній революційних рухів співпав по часу з забороною в ній всього українського. Але справа в тому, що і при побудові нової комуністичної держави були використані демократичні принципи управління, характерні для українського суспільства.

В тому проявилася одна хоч і дивна, але цілком зрозуміла закономірність Чи вірніше навіть – таких закономірностей виявляється дві.

Одна – це те, що саме українська національна складова була використана як якийсь відносно зовнішній чинник для оновлення державного механізму колишньої царської імперії щоб уникнути того „ефекту маятника”, про який ми вже частково говорили, ще одним можливим способом – ввівши в протистояння двох додаткову третю силу. Тому пізніше вже нова комуністична держава, що повстала на теренах колишньої Росії, в своєму розвитку врахувала всі ці помилки і надала союзним республікам деяких можливостей для їхнього національного розвитку.

А друге – ще складніше. Ми вже неодноразово говорили про відмінності комуністичної і радянської системи управління. Так от – комунізм виник як наслідок виверження підсвідомих напіврелігійних уявлень російського народу, які були вміло використані більшовистською верхівкою що створила на їхній основі нову, ще більш тоталітарну і нещадну псевдорелігійну ідеологію для послушного управління масами аж до їхнього повного знищення – і ці маси мов засліплені радо йшли навіть на смерть. Але не так було з принципом Рад, який виникав стихійно але далеко не випадково – його створили в першу чергу солдати і матроси які поверталися з фронтів першої світової і таким чином самоорганізовувалися, захищаючись від анархії і безпорядків. Не змігши придушити таку самоорганізацію, більшовики очолили її, але парадокс полягає в тому, що в своїй основі вона мала зовсім інші корені і зовсім інше спрямування. Спрямування на самоуправління – а значить на звільнення від залежності від будь-якої влади, якими методами вона би не користувалася, а походження – як це на перший погляд не дивно звучить – в основному українське, тому що більшість рядових військовослужбовців російської армії були українцями. І навіть більше того – і за кількістю населення в колишній царській імперії українці тоді значно переважали росіян.

А тоді вже все стає зрозуміло і все стає на свої місця – демократичне управління було в крові українського народу ще з княжих часів і тому як тільки ослабла верховна тоталітарна влада – як воно тут же взяло верх, так само як це сталося набагато пізніше вже в незалежній Україні на київському Майдані. От тільки біда в тому, що якщо більшовики змогли скористатися таким спонтанним рухом народних мас, очоливши його, то тодішня правляча еліта в особі інтелігентних Винниченка і Грушевського до такого виявилася зовсім неготовою. І будучи освіченими і розвинутими, насправді вони і далі вважали свій власний народ нездатним до керування власною долею, бачачи в ньому в першу чергу неосвічену темну масу і не розуміючи його справжніх прагнень. Витоки цього лежали в давніх часах, можливо навіть ще козацьких часів або й давнішого періоду, в усякому разі вони почали проявлятися вже зразу після смерті Богдана Хмельницького та й пізніше, в період відродження української культури вже в царській Росії 1820-1876-их рр. Ось як про це говорив І.П. Крип’якевич в Історії України, стор. 185-186:

«Смерть Богдана Хмельницького потрясла будову Української Держави. Відразу виринув ряд важливих політичнх проблем, що вимагали негайного вирішення. Чи Україна буде самостійною державою, чи приєднається до котрогось із сусідів? Чи державна територія має обіймати всі українські землі, чи тільки Наддніпрянщину? Чи гетьманство залишиться в роді Хмельницького, чи знову стане виборним? Чи держава буде спиратися тільки на старшину і шляхту, чи матимуть слово також народні маси?»

І потім, через 200 років вже в царській Росії ХІХст., Історія України, ст. 261:

«Молоді ентузіасти-романтики знайомилися з народнім життям через мандрівки та екскурсії. Так тогочасна інтелігенція всіма силами намагалася з'єднатися з народом. Але цих перших дослідників мало цікавило економічне і соціальне життя селянства,— вони звертали увагу тільки на народну словесність, шукаючи в ній джерел для свого погляду на світ.»

Було тоді правда і одне позитивне намагання, яке на жаль так і не знайшло свого продовження:

«Головна ідея, з якою виступило нове покоління, була — політичні і культурні стремління оперти на народ, на народну масу. Це не був погляд цілком новий: вже в минулих часах, за селянських повстань, на Січі, в гайдамаччині сильно пробивалося переконання, що влада повинна належати не до панства-старшини, а до черні; ідеологами таких поглядів були Брюховецький, Петрик Іваненко, різні запорізькі кошові.»

Тому недоліком української влади початку ХХ ст. стала така ж нездатність прислухатися до свого народу і розпускаючи солдатські і матроські формування, які поверталися з фронтів, вони залишили без захисту тодішню Україну і повністю знищили будь-які зародки системи самоуправління. А заодно, не зрозумівши прагнень свого власного народу і не зумівши підтримати його, втратили і його довіру і українську державність того періоду. Але для більшовиків, які хоч в якійсь формі увібрали в себе такий принцип народного самоуправління який тоді тільки починав зароджуватися, це завершилося іншим злом – таке поєднання прямо протилежних демократичних і комуністичних принципів управління привело до того, що ця псевдодемократична система втратила основну свою рису – здатність до оновлення і заміни керівних кадрів – тих, хто знаходився на вершині суспільної піраміди і втратила здатність знаходити нових талановитих організаторів з середовища народу.

Тому для Радянського Сорюзу все це завершилося виникненням корупції і родинних зв’язків, внаслідок чого така система управління почала вироджуватися, небезпека чого завжди виникає як наслідок тоді, коли немає повноцінного механізму оновлення верхівки правлячої еліти хоча би в такій мірі, в якій це існує зараз в західних демократичних суспільствах. Тому те дивне утворення, яке виникло в колишньому СРСР під кінець його існування, в пізні брежнєвські часи, стало одночасно наслідком і общинного механізму побудови держави за комуністичними принципами і наслідком однієї зовсім не найкращої риси українського національного характеру, яка дуже часто проявляється тоді коли існує така влада, якій вигідно служити і яка сама по-собі не здатна до самооновлення і до природного еволюційного добору своїх членів.

І ось саме в цьому і полягає тепер основна небезпека до України – в відновленні такої ж корупційної єдності що і тоді, яка може переважити собою всі ті позитивні можливості, про які ми вже говорили і яка може породити ще й наступні дрібніші, але не менш небезпечні від того наслідки:

1) поєднання нацизму будь-якого типу – наприклад поєднання нацизму общинного і національного, нацизму в широку значення цього слова, маючи на увазі не обов’язково поділ за національною ознакою, як сам факт такого поділу суспільства на будь-яких два класи, з яких один обов’язково буде вибраним, а інший – приниженим;

2) поєднання криміналітету з обох боків і з обох Україн. Напевно це не так вже й важко собі уявити – вони завжди знайдуть між собою спільну мову, користуючись своїми „понятіями” і своїми інтересами, тим більше що по-великому рахунку ця частина українського суспільства ніколи між собою і не сварилася, і ніколи і не ділилася за політичними ознаками;

3) поєднання комуністичного і будь-якого іншого підходу у ставленні до свого народу. Байдуже – чи розглядати його як інертне стадо, яке треба нагодувати і вдовільнити, чи як нижчу расу, залишену напризволяще – але все-одно це буде такий же поділ суспільства за принципами такого модифікованого нацизму, який ми вже описали і результат буде один і той же - справедливість – це приниження іншого, смисл життя полягає у вдалому використанні і обдурюванні інших, слабших за тебе, а особлива відвага – в обкраданні вже всього народу, який не попадає цю сферу «вибраної вищої раси» і щодо якого все дозволено. Щось надто вже знайоме, чи не так?

Розколена Україна.

Ну і нарешті, останнє – розколена Україна. Як не дивно - тут особливо систематизувати нема що, бо як ми це вже казали – збереження теперішнього стану речей і теперішнього протистояння комунізму і націоналізму як пари протилежностей може законсервуватися в такому вигляді, як є зараз, досить надовго, але все-одно з часом буде затухати, як це стається з будь-якими проблемами, витягнутими на світ свідомості. Але по-великому рахунку – будь-що: чи мова, чи походження, чи інші риси людини і суспільства можуть стати такою парою що тільки посилюватимите ворожнечу і протистояння, якщо вони не будуть повністю зрозумілими і якщо весь час будуть якось додатково підживлюватися.

Тому в кінці кінців мова тут йтиме, як не дивно, саме про метод взаємодії протилежностей і про їхній розвиток, бо будь-яка відмінність між людьми чи частинами суспільства при бажанні може стати основою для такого розколу – напевно це теж вже давно відомо в політиці, в усякому разі же з тих же давніх Римських часів. І тому напевно саме наш тенденційний підхід і є правильним – спробувати висвітлити всі наявні проблеми і вже потім вибрати з існуючих протилежностей саме те, що підходить для нашого успішного подальшого розвитку, замість того щоб поглиблювати ворожнечу і протистояння не розуміючи що саме відбувається насправді.

Таким чином розкол України хоч і спровокував цілу низку здавалось би зовсім несподіваних проблем, але зате і висвітив їх з усією ясністю. Звичайно в певній мірі можливий і той варіант, про який ми говорили – що якась частина протистояння так і залишиться в законсервованому стані. А проте – навряд чи таке тепер вже можливо – небезпечними є ті проблеми, які зберігаються частково прихованими. Витягнуті на розсуд свідомості вони зазвичай дуже швидко затухають з часом, змінюючись разом з життям кожної людини і після того вже перестають становити загрозу.

А от небезпека розвитку корупційної держави, може навіть – разом зі зневажливим, нацистським поділом суспільства на два класи вибраних і принижених і зневагою до всього народу і дійсно здається достатньо серйозною. Тому справжнє протистояння буде продовжуватися не щодо штучно створених проблем і навіть не по лінії противоборства посткомуністичної і національної України, як між цими двома можливими поєднаннями – всього того позитивного, що ми вже описали і того негативного корупційно-нацистського, небезпека розвитку якого все-ще виглядає достатньо великою. Багато що тут звичайно буде залежати саме від того, про що ми вже казали – наскільки можливим буде те, щоб вчасно висвітлювати всі наявні можливі проблеми і правильно розуміти їх, тобто від нас з вами – чи зможемо ми стати таким розумним і знаючим народом, який здатний сам вирішувати свою долю і робити свій власний вибір. І яким він буде, цей наш вибір?

Ігор Лубківський
26 червня 2006-го року.

Література:

1. Ігор Лубківський Український національний характер -
(http://www.vox.com.ua/data/publ/2006/02/27/ukrains...
2. І.П.Крип’якевич. Історія України -
http://vesna.org.ua/txt/krypyakevych/istukr/index....

P.S. Остання частина писалася тоді, коли ні про який можливий союз посткомуністичних і кланово-олігархічних партій ще не йшлося....

Відлуння Майдану, або наслідки української революції...

07 Mar 08 08:46:43 GMT

Рік тому тепер вже майже екс-спікер Верховної Ради та майже екс-політик Володимир Литвин заявив, що про український Майдан 2004-го року буде написана ще не одна книга і не одна дисертація. Але час пройшов – і ніякого більш-менш ґрунтовного аналізу ми так і не отримали, тому довелося самому взятися за цю невдячну справу, результатом якої і стала ця стаття.

До певної міри вона є логічним продовженням статті http://www.vox.com.ua/data/publ/2006/01/27/mistyka... " Містика української революції" та як складова частина ввійшла в http://www.vox.com.ua/data/publ/2006/03/17/metafiz... "Метафізику земної цивілізації", але оскільки остання була остаточно відредагована мною відносно недавно, то я і виділив все це у вигляді окремого твору, доповнивши його деякими новими думками, хоч і для цього довелося зануритися в глибини не те що психології, але й справжньої містики…

* * *

Якщо ми спробуємо згадати українську революцію осені 2004-го року, яка тепер все більше віддаляється від нас в минуле, то напевно перш за все доведеться сказати, що події тих президентських виборів для багатьох в Україні стали символом протистояння Добра і Зла. Але про що це нам тепер може сказати? І де тут добро, а де зло? Звичайно такі поняття кожен сприймає сугубо суб’єктивно, по-своєму, але принаймі один достатньо чіткий критерій їхньої оцінки відомий давно, ще з тих же біблейських часів - той, який в Біблії називається свободою вибору. Те, що сприяє здатності людини самостійно думати, аналізувати і приймати рішення – це добре, а те що тільки підсилює її залежність – зле. Саме тому вся історія виникнення, розвитку та становлення християнської церкви була спрямована на знищення будь-яких специфічних містичних чи чаклунських методів впливу на людину, доходячи іноді аж до повного абсурду і фізичного знищення людей в період інквізиції.

Цікавим є і те, що дуже часто вважають ніби-то євреї, які так і не визнали християнства, є закоренілими матеріалістами, далекими від всього настільки незвичайного і при цьому традиційно посилаються на їхнє прагнення до збагачення і історію з «Золотим тільцем» (Біблія. Книга Вихід 32.2-32.5), але насправді це не зовсім так. Щоб переконатися в цьому, достатньо згадати хоча би іншу давньозаповітну біблейську історію, яка розповідає про виведення євреїв з єгипетського полону, в якій Мойсей та його брат Аарон змагаються з єгипетськими жрецями саме в чаклунських здібностях і в якій вони в кінцевому результаті все-таки перемагають їх (Книга Вихід 7.10-7.12). Тому напевно правильнішим було би сказати, що для давніх євреїв таке поєднання приземленого матеріального прагнення до збагачення і чаклунських здібностей видавалося цілком природнім. Та й навіть і набагато пізніше, вже в європейській історії саме і одне і друге дуже часто ставало причиною ненависті західної християнської церкви саме до них.

Але мова йде про щось зовсім інше – про те, що в російській революції 1917-го року і в історії розвитку і становлення нової комуністичної держави проявилося таке ж дивне поєднання древніх містичних знань і приземлених матеріальних інстинктів, тільки вже в нових реаліях – коли при такій матеріалістичній спрямованості загальнонародної ідеології, яка зовсім заперечувала будь-що за межами самого примітивного матеріалізму, вся ідеологія цієї нової держави майже повністю відповідала одній давній релігійно-містичній легенді, навіть якщо самі творці цієї держави ту легенду не знали чи принаймі свідомо їй не слідували. А проте нам це і не настільки важливо - чи це був свідомий вибір творців тієї держави чи ні, бо йдеться про щось зовсім інше, що не завжди відповідає свідомим уявленням і прийнятим рішенням, але що все-одно дуже часто визначає долю людей і навіть цілих народів – про те, що в психології носить назву архетипів і що для нас може бути простою легендою, міфом, чи навіть казкою.

Так от – легенда розповідає що колись, зразу після виникнення чи створення людини, на Землю був посланий ангел, який мав навчати людей законам матеріального світу. Звали його «Люцифер» – Ангел вранішньої зорі. Але чи то люди виявилися занадто несприйнятливими до такого роду знань, чи може на то були якісь інші причини, але в нього не вдавалося нічому навчити їх аж до тих пір, поки він дійсно не вклав в це усі свої сили і всю свою душу. І в результаті він явно перестарався, через що людство і стало надмірно вірити тільки в матеріальний, видимий світ і зовсім втратило будь-яку здатність сприймати будь-що поза його межами. І ось саме така енергія і такий спосіб світосприйняття і запанували згодом в Радянському Союзі.

Зверніть увагу - майже всі фанатично переконані матеріалісти люблять підійматися рано-вранці («ангел вранішньої зірки») і вірять в комуністичну ідею. Та й символом в них теж була зірка і навіть кажуть, що і пам’ятник Люциферу збиралися встановити – от тільки ніхто не знав як він виглядає і чи можна зобразити щось аж настільки нематеріальне. До того ж суперечила така віра в ангела цим самим матеріалістичним поглядам і тому в кінці кінців символом тієї епохи став зовсім інший, теж давній і містичний, пам’ятник у вигляді мавзолею, який мав увіковічнити тіло земного творця тієї держави, довівши таким чином поклоніння матеріалізму до повного абсурду і знищивши навіть ту частину віри в щось неземне, яка все-ще могла існувати в тій легенді про Люцифера.

Цікаво звичайно, звідки все-це могло з’явитися в монархічній і повністю православній царській Росії, здавалось би такій далекій від всього незвичайного і містичного, в якій до того ж раніше панували зовсім інші символи. Чи може все-таки щось не так з нашими знаннями того періоду її історії? Але в усякому разі мова не так про сам цей міф, як про те, що при такому сугубо матеріалістичному спрямуванні загальнонародної ідеології, яка повністю заперечувала будь-яку віру, насправді весь державний механізм і вся державна машина новоутвореної держави була збудована за тими же древніми магічними принципами обману і керування поведінкою людей, що і 2000 або й більше років тому, що напевно могло би нам тепер багато прояснити в подіях тієї епохи, коли люди іноді цілими масами і мільйонами сліпо йшли на смерть, нагадуючи собою якесь жахливе жорстоке ритуальне жертвоприношення невідомому Богу.

Важко проте судити, в чому саме може проявлятися такий можливий вплив на мислення і діяльність людини та на її здатність приймати самостійні рішення – та спадщина минулого, повністю позбутися якої нам не вдається ще й досі, в усякому разі це неможливо зробити в такому короткому викладі. Але в усякому разі про яке би зло чи про який би можливий вплив на людину не йшлося, навіть магічний чи психотропний, але механізмом його роботи завжди є лише один з наступних шляхів:

- або розвиток зневіри і депресії;
- або розвиток надмірної збудливості;
- або стимулювання якогось конкретного типу поведінки в якійсь конкретній ситуації.

Проте в цьому плані Україна вже має свій перший унікальний досвід – досвід київського Майдану. Говорили навіть про якусь особливу і піднесену його атмосферу, казали навіть – що над ним було якесь Боже благословення, чи що його захищали Ангели. Може й так, проте навряд чи хоч щось в цьому житті може проявитися без реального впливу людей і навіть в церкві таке благословення настає не інакше, як через посередництво того священика, який здійснює службу.

Хоча священики на майдані і справді були, але навіть з церкви одна людина виходить кращою, а інша – ще гіршою ніж до того, якщо поганими є ті її думки, які керують нею і які тільки додатково підживлються такого роду енергією. Тому про яке сильне благословення не йшлося б, але якщо не буде відповідного механізму його реалізації – думок, прагнень, бажань і уявлень про те, що і як треба робити – то воно все-одно не знайде ніякої можливості свого втілення, якщо тільки ще більше не погіршить ситуацію. Так само, з іншого боку, як і будь-яка погана енергія теж повинна мати такий же свій відповідний механізм реалізації.

Але щоб зрозуміти, що саме керувало людьми на Майдані, напевно перш за все треба нагадати ту надзвичайно важку, депресивну і пригнічуючу атмосферу, яка панувала напередодні. В той же час депресія не є чимось безумовно поганим, дуже часто це просто захисна реакція організму на відчуття якоїсь зовнішньої загрози, коли цілком природним бажанням людини стає намагання втекти від такої ситуації чи заховатися десь від відчуття цієї можливої загрози чи від виникнення можливих проблем. Але здавалося, що цього разу загальний розвиток подій досягнув вже такого рівня, коли сама по собі така спроба втечі могла привести тільки до ще більшого погіршення. Тому якщо така депресія не привела в результаті до зневіри, про що ми вже говорили як про негативний вплив зла, то просто тому, що все вже досягнуло тієї межі, коли вже й боятися було зовсім нічого.

Але, по-друге, мова повинна йти і про хвилювання, збудження та такий тип поведінки, який міг би стати ґрунтом до розвитку провокацій і який міг би привести до втілення в життя першого, що приходило в голову – почати все бити і ламати. Такого теж не було, і як це не дивно звучить, але частковим поясненням цього буде все те ж найперше зауваження – напевно тому, що все це відбувалося на фоні депресії і відчуття чогось і без того настільки поганого, що вже не було смислу ще більше погіршувати його можливими ускладненнями. Але щоб краще це вияснити, напевно треба розуміти що з фізіологічної точки зору діяльність головного мозку людини визначається всього двома процесами – гальмування (що і є депресією) і збудження. Розвиток деяких психічних захворювань характерний розділенням між собою цих процесів в часі - наприклад так, як це буває при маніакально-депресивному синдромі, коли вони почергово проявляються в різні періоди протікання хвороби, але не компенсують один одного та не взаємодіють між собою.

Проте це характерно не для одних тільки психічних захворювань і навіть навпаки – такі люди виступають здебільшого індикаторами загального стану суспільства, відображаючи в найгіршій формі те, що в ньому твориться. Тільки те, що в якійсь мірі характерно для здорового, в такого хворого набуває паталогічних рис. Тому в якійсь мірі такий спосіб мислення характерний для кожної людини – і саме в такій ситуації виникнення можливої загрози чи відчуття чогось поганого, коли вона не знає точно як саме себе треба вести і що саме робити.

І тому якщо Майдан і був чимось унікальним, то в першу чергу саме цим - таким способом уникнення можливих неприємностей, коли не існувало розділення психіки на протилежні складові і коли вдавалося зберігати гармонійне поєднання таких протилежних тенденцій. І навіть якщо він і став для нас тепер символом певного протистояння, то це протистояння не було антагоністичним, бо навіть якщо схід України і був політичним суперником, то не був суперником в цьому протистоянні зі владою і з тим злом, які здавалися спільними ворогами на шляху побудови кращого життя.

Проте це лише одна частина проблеми, яка відповідає на запитання «ЯК?» мислити. Інша ж полягає в тому, що навіть за таких умов різні люди все-одно по різному будуть сприймати таку ситуацію, тому по великому рахунку справа була ще й в тому «ХТО?» ставав об’єктом такого мислення, бо навіть в сталінських таборах один наглядач залишався людиною, а інший з подвійною радістю брався виконувати все найгірше, що тільки можна було собі уявити. Тому своє значення мало і те, які саме люди збиралися на Майдані в перші же дні – переважно трохи старші, з вищою освітою і притому такі, які звикли самі в житті робити все своїми руками, тобто люди розумні і з реальним життєвим досвідом. Тому для них це не було ні акцією протесту, ні стихійним виявом невдоволення – це була цілеспрямована спроба власними силами змінити щось в своїй державі і влаштувати його так як треба і так, як вони того хочуть.

Але й це ще не все. Навіть благословення і наявності достатньої кількості правильно налаштованих людей які мислять належним чином і то все-ще буде явно недостатньо, якщо не знати «ЩО» саме треба «РОБИТИ?». А тут вже є два способи дії, як завжди в житті кожної людини коли вона дійсно хоче щось змінити в кращу сторону – або зробити щось хороше, або намагатися позбутися всього поганого, що їй тільки заважає. І якщо з тим «хорошим», чого ми хотіли досягнути, в основному не виникало проблем – про це тепер говорять як про «Ідеали Майдану» і саме це і відповідало тому піднесенню яке було на ньому присутнє, то з тим щоб позбутися всього поганого було вже не настільки ясно, хоч саме останнє і було головною ціллю на той момент.

А справа в тому, що кожна людина, яка стикається з чимось поганим і з якимись проблемами в своєму житті, завжди замикається в собі і відгороджується від зовнішнього світу. І тому вона вже не може достатньо адекватно оцінювати ситуацію і починає жити минулим або піддається чужому впливу. Тому будь-яка спроба позбутися чогось поганого якраз навпаки - в першу чергу приводить до відтворення всього найгіршого, що тільки може бути. І тому важливим для нас є не тільки те, які саме люди були на Майдані і не тільки сам цей механізм такої взаємодії протилежностей, але й ті знання про те що і як саме треба робити, які з’явилися на Майдані і які в кінці-кінців схожі на механізм розв’язання саме тих проблем, з якими стикається чи не кожна людина в своєму реальному житті тоді, коли не дай Бог, в неї стається щось справді погане. Тому напевно варто все-таки розписати все-це трохи детальніше:

На першому місці звичайно треба відмітити те, про що ми вже говорили - можливість зробити хоч щось навіть тоді, коли взагалі не знаєш що робити і замість того щоб панікувати будучи паралізованим страхом чи піддаватися депресії, просто усвідомити те що навіть в будь-якій, здавалося би самій безвихідній ситуації, треба просто зробити хоч що-небудь, хоча би те найменше що можеш. Таким «хоч щось» стало те, що всі хто зміг зібралися в Києві - хай навіть і не знаючи, що тепер робити далі;

По-друге – це можливість зробити вже те, що вмієш і що може виявитися корисним і потрібним для того розвитку ситуації, який ти вважаєш необхідним – наприклад допомогти поставити палатки, організувати проживання, чи навіть просто принести чай чи сказати добре слово. Не обов’язково завжди бути героєм, але іноді важливо зробити хоча би те, що можеш і вмієш, чи хоча би просто не зробити нічого поганого – не здійснити провокацію, не віддати злочинний наказ, не ввести війська;

По-третє – те, що було найбільшим недоліком Майдану, стало і його силою – коли незнання що саме і як треба робити далі, непідготовленість до такого розвитку подій і навіть невміння організувати все належним чином, що визнавали навіть творці революції, спровокувало зате якесь настільки відкрите ставлення до майбутнього, при якому людина очікувала вже не стільки того, що сама собі могла спрогнозувати в міру своїх уявлень, як справді чогось нового, навіть до певної міри не знаючи чого саме, чи що саме може трапитися. Це вже було схоже навіть на ставлення до життя з певною долею приреченості чи смиренності – що одночасно означало і якусь віру в себе і в свою інтуїцію, і в свою долю, в невідворотність історії чи навіть промислу Божого. Але можливо саме тому в результаті і не виникало ніякої залежності від минулих чи теперішніх поганих уявлень і стереотипів мислення.

Четвертою цікавою річчю стала реакція на таке можливе посилення погіршення ситуації, яке зазвичай викликає лише дальше наростання депресії і тривоги і остаточно паралізує людину. Тут же методом боротьби з таким відчуттям стало тверде рішення не відступати і навіть навпаки – прагнення ставати тільки ще сильнішими у відповідь на будь-який можливий негативний зовнішній вплив чи на будь-яку спробу переламати ситуацію. На практиці це проявилося ще в перші дні протистояння саме в тому, що незважаючи ні на що, навіть на спробу терміново оголосити результати виборів, людей з кожним днем ставало дедалі більше. Це стало вирішальним фактором для забезпечення наростання тієї тенденції розвитку, яку відстоювали на Майдані.

І ось всі ці фактори і привели до того, що люди створили хоч якийсь механізм поведінки в поганій, загрозливій ситуації - такий механізм, при якому людина залишалася достатньо вільною і незалежною, зберігаючи свою незалежність і індивідуальність навіть в натовпі. Ну і наостанок напевно треба сказати і те, що навіть тоді, коли вже наступило покращення ситуації чи з’явилася надія на її позитивний розвиток, не сталося того, що так часто проявляється в людини тоді, коли в неї після довготривалого поганого періоду в житті покращується ситуація чи відбувається щось приємне - коли вона тут же зразу з новими силами починає робити щось вже звичне їй і саме те що і привело до попереднього погіршення життя і тим самим знову породжує ті ж самі старі проблеми.

Таке стається здебільшого тому що вона починає жити знову тими ж самими старими і вже звичними їй уявленнями, в яких може приховуватися і щось не дуже хороше, і таке проявилося би тоді якби в поведінці тих людей, що пройшли Майдан, знову з’явилася би така ж сама пасивність та байдужість, як в усі попередні роки. Проте це проявилося пізніше, правда вже не в їхній поведінці, а тоді коли нова влада стала поступово набувати рис старої і якщо в тій ситуації не було такого бажання чи таких стереотипних уявлень що, як і за чим має слідувати, чи що і як саме треба робити, то в 2005-му році це все вже стало проявлятися в повній мірі, іноді аж до повного розчарування і зневіри людей в тих, кого вони до цієї влади привели. Так, що іноді це вже починало сприйматися навіть і як якесь відчуття зради.

Але й це ще не все - просто незрозуміло, навіщо нам все це тепер? А вся справа в тому, що те, що розпочалося на Майдані, звичайно має знайти якесь своє продовження і в теперішніх подіях, тому що не повинен той, хто відчуває, що його і так зрадили, нести за це свою же відповідальність, про кого конкретно не йшлося би. І пов’язано це з таким зв’язаним типом мислення, при якому людина робить щось одне, а думає при цьому щось зовсім інше - щось, що вона мала би отримати в результаті цього. І коли це «інше» не відбувається – те, що вона собі спланувала чи уявила, вона і відчуває себе обманутою чи зрадженою. А коли між собою стикаються вже два суб’єкти з таким взаємопов’язаним способом мислення, то вони вже вдвох відчувають себе обманутими і ображеними. А проте такого не буває і в світі психічної реальності рівновага відновлюється ЗАВЖДИ - і тим більше, якщо говорити про думки і уявлення як про щось близьке до нашого розуміння фізичної енергії. А значить в цьому випадку від такого протистояння конче повинен вигравати хтось третій і енергія має перерозподілятися на його користь.

Не заглиблюючись детально в сам механізм такого перерозподілу, достатньо складний щоб його можна було так легко пояснити, скажемо тільки що в нашому конкретному випадку цей «хтось третій» проглядається досить чітко – той донецький клан, який здавалось був зовсім дезорієнтований і розбитий після поразки на минулих президентських виборах і який тепер повністю реабілітувався на виборах теперішніх. Хоча правда, справедливості заради, треба відмітити що такий перерозподіл - це і не його вина і не його заслуга – просто він став наслідком загального розвитку подій.

А проте одну частину такого перерозподілу енергії все-таки можна вказати – те відчуття що тебе зрадили, чи зрадили твої мрії і надії викликає лише одну реакцію – бажання в майбутньому уникати повторення такої ж ситуації – тобто знову ж взагалі не цікавитися політикою. І хто вже конкретно, яка саме політична сила, від цього виграє напевно теж вже не має зовсім ніякого значення – тому що виграють всі, хто має хоч якесь відношення до влади – для збереження займаного становища і для відстоювання права того, хто вже й так знаходиться при владі на те, щоб і надалі самому вирішувати хто цією владою має розпоряджатися. Але тут проявилося і ще щось цікавіше – це відчуття зради і зневіри стосується в основному лише тих людей, які понадіялися на ті зміни, які їм принесе революція, але самі в Києві при цьому не були - тому що саме там, в Києві і проявився основний, останній урок Майдану – відчуття того, що щось треба зробити самому і що самому треба вирішувати свої справи і влаштовувати свою долю, замість того щоб на когось надіятися. І самому нести відповідальність за наслідки своїх вчинків, не звинувачуючи в цьому нікого.

І ось саме таке відчуття в якійсь мірі вже знайшло своє відображення і в результатах теперішніх виборів. І в тому, що автоматично відсіялися усі партії, які не могли запропонувати нічого конкретного і нового, і в тому що значна частина навіть тих, хто розчарувався в помаранчевій команді і в її здатності управляти ситуацією, все-таки проголосували за неї, але тепер вже в основному – за БЮТ. Чому? – чи не тому, що це стало наслідком нової ідеології яка тільки почала зароджуватися, яку приблизно назвали «Солідаризмом», хоча насправді вона мала би вміщувати в себе щось набагато більше – щось з тієї християнської ідеї, яку так безсовісно перебрала на себе комуністична ідеологія, замінивши свободу волі древніми методами обману і керування людиною?

От тільки якщо християнство обіцяло Царство Боже на тому світі, то комунізм пообіцяв його збудувати на Землі, формально зовсім відкинувши будь-яку віру, але насправді попавши під вплив зовсім інших енергій. А проте загальноприйнята думка ніби християнство пропагувало відрив від реального життя теж невірна. Таке пропагувала церква, не зумівши як і комунізм залишитися достатньо вільною і незалежною від стереотипних уявлень та негативної спадщини минулого і не зумівши створити нічого власного і нічого справді нового. Тому про яку спробу збудувати щось нове не йшлося би, але в кінці-кінців це завжди буде неможливо, якщо не звільнити людський розум, якщо не дати йому можливості творити вільно і без остраху і якщо не буде гарантії того, що розум будь-якої людини в достатній мірі буде захищеним від таких сторонніх негативних впливів, про що ми вже говорили як про перший досвід Майдану.

Тому замість того, щоб шукати якісь західні моделі розвитку чи якісь історичні аналогії теперішньої ситуації, може краще все-таки подумати тепер над тим, щоб використати щось краще і з релігійних християнських уявлень, і з атеїзму, і з колишнього радянського досвіду і спробувати відтворити ту мрію, яку в свій час людству так і не вдалося реалізувати ні в період раннього християнства, ні в мріях утопістів, ні в перші роки радянської влади і створити зовсім нову ідеологію.

Але не ідеологію українських комуністів, а ту ідеологію, перші паростки якої почали народжуватися вже зараз. Бо якщо люди на Майдані в кінці-кінців все-таки досягнули своєї цілі – хай навіть і не в повному обсязі, то значить щось все-таки їм вдалося в цьому плані досягнути нового і значить незважаючи ні на що вони змогли об’єднатися для вирішення спільних проблем, і значить своє значення мали ще й їхні уявлення про те, як саме треба вирішувати якісь такі важкі і неприємні проблеми так, щоб не сталося нічого поганого і щоб нарешті стало проявлятися те, про що вже можна говорити як про захист від такого можливого зла чи від такого можливого стороннього загрозливого впливу на психіку – вміння мислити самостійно і незв’язано, приймати самостійні рішення та придумувати щось своє…

І ось саме таке вміння і бажання і повинно стати тією новою ідеологією розвитку країни, якої нам так не вистачає вже більше 15-ти років…

Ігор Лубківський

2006 р.

Зраджена революція, або стратегічний розвиток України

29 Feb 08 14:44:59 GMT

І сталася на небі війна: Михаїл та його Анголи вчинили зо змієм війну. І змій воював та його Анголи. Та не втрималися вони і вже не знайшлося їм місця на небі. І скинений був змій великий, вуж стародавній, що зветься диявол і сатана, що зводить усесвіт, і скинений він був додолу, а з ним і його янголи були скинені. І я почув гучний голос на небі, який говорив:

„Тепер настало спасіння і Сила
І царство нашого
Бога
І влада Христа його
Бо скинений той, хто
Братів наших оскаржив,
хто перед нашим Богом
Оскаржував їх день і ніч!
І вони його перемогли
Кров’ю Агнця
Та словом свого свідчення
І не полюбили життя свого
Навіть до смерти!
Через це звеселись ти, небо,
Та ті, хто на нім пробуває!
Горе землі та морю,
До вас бо диявол зійшов
Маючи лютість велику
Знаючи, що короткий час
Має!”
(Об’явлення Св. Івана Богослова 12.7 – 12.2)

* * *

Українська революція осені 2004 року залишила після себе якесь настільки дивне і сильне відчуття незавершеності, що тепер вже здається, ніби ніхто повністю так і не зрозумів що саме і чому сталося. Перший тур виборів завершився в ніч на 1 листопада – католицький День всіх святих, другий проходив 21 листопада - в День святого Михайла, покровителя Києва, третій – на католицьке Різдво, останнє судове засідання закінчилося 18 січня, за день до завершення різдвяних свят. І все це після 13-ти років незалежності! Враження вже було навіть таке, ніби в тому є щось містичне, щось чуть чи не від світової боротьби добра і зла. Але де тут добро і де зло? І чи існує воно, Зло, взагалі? Хоча напевно цікавою є навіть не стільки відповідь на це питання, як те, чому воно виникає взагалі і саме на такому рівні сприйняття, коли говориться про політику? Може тому, що в реальному житті проблема зла проявляється крім звичайного повсякденного чи навіть побутового ще й на якомусь стратегічному рівні - як в долі кожної людини так і в політичній сфері та в розвитку держав? Закономірним є те, що ми здебільшого намагаємося всіляко уникати повсякденних неприємностей, але навіть і стосовно своєї власної долі людина теж проявляє якусь дивну байдужість, мотивуючи це тим, що нічого змінити вона все-одно не може. Тому і залишається єдиний ніби-то розумний вихід – спробувати щось пояснити і зрозуміти саме в політичній сфері. Тому правильніше таке питання мало би бути сформульованим інакше: Зло – активне, розумне, деструктивно-зв’язуюче – і політика. І саме тому, що відповіді на нього все-ще так і нема, і виникає це дивне відчуття незавершеності революції – і річ тут вже навіть не стільки в подіях останнього часу чи в аналізі української революції, як вже навіть і в чомусь значно більшому ...

Звичайно якщо ми хочемо зрозуміти, що саме з нами відбувається взагалі, і в т.ч. і з нашою країною, то в цьому плані треба було би напевно почати говорити про історичний розвиток України – спершу за останній рік, потім – за останніх 13-15 років, ще пізніше – за останніх 100, 200-300, або й 1000 років. Але як зрозуміти, де тут та межа, на якій ми маємо зупинитись шукаючи відповіді на свої питання, і чи не заведе нас такий пошук кудись в далеку і глуху безвихідь?! Тим більше, що щось схоже вже не раз пробували зробити різні покоління українських політиків, філософів, вчених і письменників – і все-одно в кінці-кінців такі їхні спроби ніколи ні до чого так і не приводили, крім того, про що вже сказав котрийсь з них – до бажання схопитися за заспокійливі засоби. Що ж маємо робити ми і чим маємо керуватися зараз? А може плюнути на все і залишити все так, як є? – здається це було би найрозумнішим виходом з ситуації – і переважно саме цим всі такі спроби завжди і закінчуються. От тільки цього разу чомусь здається, що ми вже не маємо права на це – так, мовби всі покоління народів, які жили на цій території – і навіть не одні тільки українці, мовчки благають нас про це. І ще здається, мовби в тому прихована якась велика, мовчазна і жорстока істина, надто важлива, щоб просто обійти її увагою.

Тоді ж що робити? Невже все і справді так погано? Але якщо так, то чому ми, сьогоднішнє покоління українців, не можемо дозволити собі того, що робили всі до нас – забути про всі ці проблеми і знову зануритися в цей важкий, неусвідомлений, тисячолітній сон? Чи може ми тепер занадто розумні для цього – і саме в цьому і полягає наше теперішнє прокляття? Але вихід є – парадоксальний за своєю безглуздістю, нелогічністю і навіть непрогнозованістю – і так само парадоксальний за своєю простотою – спробувати застосувати до цієї проблеми саме той розум, який нам, здається, тільки заважає, який не може зрозуміти, що відбувається, але який за ці останні 13-15, 100, 200-300 і 1000 років досягнув все-таки значних успіхів – хай і в інших сферах людської діяльності. Але хто нам сказав, що підходити до аналізу свого життя, своїх цілей і політики своєї держави треба більш по-дурному і більш безвідповідально, ніж ми це робимо в чомусь іншому? І оскільки іншого виходу все-одно не залишається, то й прийдеться спробувати згадати все, що ми знаємо і використати його для багатократного аналізу цієї ситуації, виходячи з різних точок зору, нічого не оминаючи і нічого не боячись. Перше, що приходить в голову – це те, про що ми вже казали - що саме звернення до української історії, чи й будь-яка спроба хоч щось зрозуміти в цьому плані, тут же викликає якесь важке і достатньо депресивне почуття. Це можна просто констатувати, від цього можна відмахнутися, а можна спробувати і якнайшвидше його „проскочити”. Так само зробили би й ми, якби не складність ситуації і не наше тверде рішення нічого не пропускати і все аналізувати, виходячи з наших теперішніх знань – і те, що міг дозволити собі Винниченко чи інший письменник – тепер вже неприпустиме для нас. Тому - аналіз перший.

І. Втома і депресія, які виникають при зверненні до української історії і українського
питання

З психологічної точки зору депресія означає втрату життєвої сили – цілком здавалось би логічний і зрозумілий процес за деяких життєвих обставин. Але до чого тут історія? Тим більше, що до неї вдаються здебільшого за якихось досить комфортних умов – іноді навіть і просто сидячи на дивані. Крім того депресія не є чимось безумовно поганим – якраз навпаки - це захисна реакція організму, спроба зменшити активність поведінки якраз тоді, коли вона несе в собі якусь загрозу саморуйнації або самознищення. Ну що ж – тоді, з цієї точки зору все цілком зрозуміло: дійсно українська історія – це постійне колесо знищення або самознищення – тільки в ХХ-тому ст. десь більше 20 млн. жертв голодоморів і війн. Який ще народ може похвалитися такою сумною і неприглядною статистикою? Але чи може це бути предметом гордості, чи швидше є підставою для болю і жалю? Такого теж багато в українській історії і навіть ще більше в сучасному українському суспільстві – оці постійні скарги на те, що не вдалося чогось зробити через зовнішні обставини, через ворогів і недругів, оце постійне невміння захищати свої інтереси, ця наша знищена і зруйнована українська культура, яку ми так і не змогли захистити, ці наші народні пісні, які завжди починаються з крику болю „Ой!”, а потім - постійні скиглення і плач давно вже дорослих мужчин в повсякденному житті, – з цього приводу сказано вже багато і можна сказати ще більше, хоч і роблять це здебільшого якраз люди і справді не надто добре налаштовані щодо українців і української культури. Вони переслідують свої цілі – бо їм чомусь здалося, що це надто важливо для них – принизити українця і переконати його в тому, що його не існує, або йому все сниться. Для нас же на практиці це закінчується чимось іншим – страхом перед тим, щоб не дай бог не почати себе необачно критикувати, щоб цим самим не дати недругам зайвого приводу для такого ставлення до себе - і так народжуються вже нові ідоли, останнього з яких ми чуть було не породили вже зовсім недавно.

Але по-великому рахунку, як це не парадоксально звучить, річ тут навіть не в цьому. В будь-якому минулому і в житті народів, і в житті різних людей, завжди бувають різні ситуації – і іноді і справді достатньо важкі, болючі, чи загрозливі. Але одні люди після такого виживають і стають сильнішими і мудрішими, а ще інші вже так ніколи і не приходять до себе. Це можна пояснити і важкістю ситуації і силою кожної окремої людини. От тільки справа тут зовсім не в тій силі, про яку ми завжди говоримо – не в силі волі і не в силі характеру – справа тут в здатності залишатися собою, незважаючи ні на що, справа тут у вмінні падати і вставати, у вмінні вірити і любити – тобто просто у вмінні жити. А якраз люди, сильні в звичному значенні цього слова, здебільшого і ламаються. Але і це ще не все - навіть такі, зламані і скалічені люди продовжують жити далі, тільки ще довго ночами їм сняться жахливі картини пережитої травми. З часом такі сни втрачають свою свіжість, поступово відходячи в минуле – і тоді настає природній процес видужання. Проте іноді виникає інша небезпека – в ті моменти, коли сон замість того щоб з часом почати згасати, починає наростати і повторюватися, чи, ще гірше, коли в ньому починає визрівати прихована насолода. Тоді сон з минулого поступово стає сучасним і майбутнім – ще страшнішим і більш загрозливим, ніж те, що ми вже пережили. От тоді і виникає депресія – остання панічна реакція дезорієнтованого організму, остання спроба захистити себе від цієї насолоди і від власної руйнівної поведінки. Такі випадки і справді бувають в житті – і не так вже й рідко, як це може комусь здатися.

Але що тоді – якщо таке повторюється в житті різних людей в критичних ситуаціях і саме це і викликає депресію, то чи означає це і зворотне твердження? Тобто, якщо така депресія виникає в нас навіть від простого споглядання української історії – то чи значить це те, що ми, вже як народ, пережили щось подібне, і до того ж таке, що не минає з часом як жахливий сон, а містить в собі ще щось: приховане, загрозливе, небезпечне, але, найгірше, – надзвичайно спокусливе і приємне? Щось руйнівне як прагнення до самогубства? Залишимо поки що таке питання без відповіді, тим більше що це надто близько підходить до іншого – до того, що в реальному житті є вже чимось дивним і незрозумілим, схожим на прояв якогось прокляття. Для розуміння ж подальшого викладу обмежимося поки-що лише тим, що можемо сказати напевно – простою констатацією того факту, що минуле залишається для нас достатньо важким, руйнівним і загрозливим, але при цьому - мазохістськи-привабливим.

А як же інші народи? Деякі з них давно вже мають свою державність, а деякі вже і досить непогано живуть. Але напевно з одним погодяться всі, що незважаючи на гірший чи кращий теперішній стан речей, історичне минуле ні в кого не викликає особливо приємних почуттів чи бажання туди повернутися. Особливо, напевно – відносно першої половини ХХ ст. І в цьому плані єдиною відмінністю в долі українського народу є дві речі:

1) нездатність скористатися історичним моментом і створити свою державу – що за тих умов можливо і справді могло бути поясненим несприятливим впливом зовнішніх обставин;

2) щось ще – привабливе і загрозливе одночасно і напевно все-ще так не до кінця і усвідомлене.

Тоді що далі? Напевно якщо зараз в нас нічого не вийшло з цим аналізом, то цілком логічно задатися питанням: „А навіщо все це взагалі було нам потрібно?” Тут відповідь в цілому достатньо зрозуміла – щоб спробувати знайти в минулому відповіді на якісь сучасні питання. Хоча дивним є інше – коли замість того, щоб спочатку чітко сформулювати ті питання, які нас хвилюють, ми зразу спробували втекти в минуле. Тим більше, що історична наука – не критерій істини і навіть не зовсім наука. Справжня наука має відповідати двом критеріям:

а) пояснити ті події чи факти, які вже відбулися ;
б) пояснити ті події, які відбуваються зараз і передбачити їхній розвиток в майбутньому.

Історія пояснює лише минуле, і аж ніяк не може пояснити теперішні чи майбутні події, тому в цьому плані вона не є чистою наукою, а швидше лише жанром документальної белетристики. Від чистої науки в неї залишилося тільки збирання і класифікація фактів. Події ж сучасного і майбутнього описують зовсім інші науки: соціологія і політологія, психологія, фізика і філософія, можливо – ще якісь. Разом з тим, навіть для цих наук історичні дані іноді все-таки можуть бути корисними в двох випадках: або коли мова йде про якийсь процес, який ще не завершився і зараз знаходиться в процесі розвитку чи затухання, або тоді, коли мова йде про якісь умови чи події, які вже існували колись і які тепер можуть повторитися знову. В нашому ж випадку ми поки що не бачимо ні одного, ні іншого. Це може бути поганим – бо саме тому Україна стільки часу і не може знайти свій шлях. Але це може бути і чимось хорошим – якимось підтвердженням нашого особливого призначення. От тільки як його тоді знайти – той наш унікальний шлях? Ну що ж – спробуємо виправити цю помилку і сформулювати основні запитання:

1. Який зв’язок між політикою і долею кожної окремої людини?
2. Чи має відношення ідеологія сприйняття світу людиною до політики і до реального життя?
3. Як взаємодіє те реальне зло, яке живе в кожній людині, з політикою держави?
4. Яким має бути розвиток держави стратегічному плані і в світі і в ставленні до окремої людини?

ІІ. Сучасність і людина – навіщо нам потрібна політика?

Перше, що тут приходить в голову – що напевно ніхто би так особливо і не цікавився політикою, якби не наше, достатньо погане життя. При цьому посилаються на те, що в розвинутих країнах, мовляв, рядовий виборець не дуже-то і орієнтується в політиці, а на самі вибори завжди приходить не така вже й значна частина тих, хто має на це право. Таке уявлення є достатньо стереотипним, але не завжди відповідає істині і навіть якщо там, наприклад в Європі, виборець і справді не дуже орієнтується в усіх нюансах сучасної політики, то те, що вміє захищати свої інтереси краще за нас – так це вже точно. В усякому разі важко уявити собі нашого робітника, який би їхав в вихідні дні кудись в сусідню державу тільки для того, щоб прийняти участь в демонстрації антиглобалістів. Саме виходячи з цієї точки зору і виникає час від часу мова вже в українському суспільстві про необхідність аналогічного рівня розвитку – необхідність створення громадських організацій, розвиток незалежної журналістики, реформу юридичної системи – і т.д. Ну що ж – це мабуть правильно – чи принаймні на цьому етапі аналізу не викликає зовсім ніяких заперечень. От тільки, правда, щось не дуже в нас в цьому напрямку що-небудь вдається – і тоді напевно знову прийдеться говорити ще про якусь силу, яка цьому заважає, або вдатися ще до якогось додаткового аналізу. Однак і тут не все ще так погано - просто напевно треба спробувати розвинути кожен з цих напрямків розвитку до його крайньої межі – так як це роблять в точних науках, досліджуючи динамічні процеси.

Отож:

1. Ніхто ніколи би не цікавився політикою, якби ми були достатньо добре забезпеченими матеріально. На перший погляд це твердження здається абсолютно правильним, практично – безумовною істиною. Дійсно – нікого не цікавить політика сама по собі, а тільки як можливість реалізувати свої життєві плани для того, щоб жити так, як ти сам того хочеш. Але подивимося, що залишиться з цього твердження, якщо ми розвинемо його до якоїсь крайньої межі, як ми це і збиралися було зробити. Спочатку, якщо так, то виникає цілком закономірна думка – що треба відповідно всіх якось забезпечити матеріально, хоча би на самому примітивному рівні. Зараз говорять про якісь європейські соціальні програми, але ще більше це нагадує щось зовсім інше – останні роки існування Радянського Союзу, де все-таки, хто б там що не казав, в цьому плані все було достатньо добре – не було ні безробітних, ні бездомних, ні зовсім неосвічених. Що ж в цьому поганого? – цілком логічно може запитати хто-небудь і буде цілком правий.

Але давайте не спішити з висновками – інакше ми так і не зможемо пояснити того, чому цей, такий досконалий Радянський Союз все-таки розвалився і що відбувається тепер – і тому давайте дальше спробуємо спостерігати за розвитком процесів. Отож – що буде, якщо всіх забезпечити матеріально? Здається тоді будь-яка влада цілком логічно може заявити, що вже виконала своє призначення – і наступний крок після цього буде вже і зовсім цікавий. Якщо так, то тоді, по-перше – будь-який представник влади може очікувати на якусь особливу винагороду за свою діяльність, а якщо ні - то він або самостійно спробує забезпечити себе трохи краще, або почне розподіляти ті блага, якими і так керує, з вигодою для себе – так і виникав дефіцит і корупція – теж щось дуже знайоме і таке, що цілком відповідало тодішнім уявленням про справедливість, тому що здавалося, що за певних умов будь-хто міг би стати таким самим чи попасти в цю ж систему. Але і це ще не останній етап, тому що після того, по-друге, появляється ще один крок, ще цікавіша і спокусливіша думка, майже як мрія: а може воно й добре, коли люди не цікавляться політикою? Дійсно, навіщо це потрібно – хай займаються своїми справами – і зовсім не цікавляться тим, що відбувається в державі!

Що в тому поганого? – залишимо це питання теж поки-що без конкретної відповіді. Вірніше - скористаємося першою-ліпшою відповіддю, яка приходить в голову – що так виникала брехня і обман народу, корупція в органах влади і що так обмежувалися якісь демократичні цінності – наприклад право вільно висловлювати свої думки чи критикувати владу. В усякому разі саме ця відповідь і була запропонована нам усім після розпаду Союзу і саме ця відповідь ще й досі, здається, ні в кого не викликає зовсім ніяких заперечень, принаймні на усвідомленому рівні сприйняття. Але може саме тепер пора вже звернутися до нашої інтуїції і нашої безсвідомості, які так покірно мовчали весь цей час? І ось тут якраз зразу все стає не так просто – чомусь ця „демократична” відповідь нас зовсім не влаштовує! Чому? Може через те, що і ця західна демократія теж має свої гримаси, більшість з яких нам тепер добре відома - все ті ж ніяк не обґрунтовані війни в Югославії і в Іраці, все той же чіткий розподіл людей на успішних і не дуже, все ті ж, і навіть ще більші проблеми з бездомними і безробітними, чи може навіть краще сказати, що саме демократія всі ці проблеми в наше теперішнє життя і принесла і навіть позиція Радянського Союзу здається нам тепер значно справедливішою і соціально привабливішою.

Тоді що – все так просто – і треба збудувати такий самий Союз, тільки вже без корупції і без обману? Така відповідь теж здається цілком логічною і справедливою, і навіть – і достатньо впливовою – якщо можна так сказати. В усякому разі досить значна частина населення і дальше все-ще на це надіється, і досить значна частина політиків все-ще вдало цим користується і може ні в одному ні в іншому так і не було би зовсім нічого поганого, якби це справді можна було зробити. Але чомусь в того ж Горбачова так нічого і не вдалося, а відповіді на питання що саме не так було в тому Радянському Союзі і через що саме він розпався ми так і не маємо! То що ми будемо будувати – ще раз те ж саме і воно ще раз розвалиться? Але давайте знову не будемо спішити з висновками, бо цього разу ми говорили зовсім не про це, а про західну демократію, яка зробила свій висновок з історії виникнення і розвитку Радянського Союзу. Висновок простий і цілком логічний – якщо така потужна держава самозруйнувалася через корупцію, обмеження свободи слова і обмеження громадянських свобод – то значить, щоб зберегти державу і владу якоїсь конкретної політичної сили – треба все це людям дати. Щось дуже знайоме, чи не так? І саме так в західному суспільстві і появилися:

а) незалежна преса;
б) свобода слова;
г) критика влади;
д) боротьба з корупцією;
е) право на проведення страйків і демонстрацій –

але все-це має лише одну мету - спробуйте здогадатися яку – і ви будете вражені! – все те ж обґрунтування твердження, що людині треба хоч трохи щось дати – хоч цього разу не одні вже тільки матеріальні блага, для того, щоб вона не обурювалася, сиділа тихо, і все так-же не цікавилася політикою – і в цьому сенсі ми не бачимо вже зовсім ніякої відмінності від того, що існувало в Радянському Союзі. По-суті – все те ж переконання, що народ сам нічого не може вирішити, що ним треба керувати, і що кінцевою ціллю є те, щоб він був задоволений і не цікавився політикою. Але тут знову, вже вкотре, хочеться задатися запитанням – дійсно, а що в цьому поганого – якщо я буду всім задоволений? Не будемо поки-що відповідати на нього, але спробуємо узагальнити хоча би те, про що ми говорили спочатку і зрозуміти, яких саме висновків ми вже досягнули.

Отож основне наше твердження звучало так: „Ніхто ніколи би не цікавився політикою, якби ми були достатньо добре забезпеченими матеріально!” – це виявилося неправдою, чи принаймі не зовсім правдою. Хоча-би тому, що навіть за таких умов виявився би все-одно якийсь процент людей, які би нею цікавилися, а по-друге – ще й тому, що все-одно крім матеріальних цінностей людині потрібні ще хоч якісь свободи чи пѐинаймі їх ілюзія. Але, крім цього висновку в нас виникли ще і деякі менші, допоміжні висновки, які ми, можливо, використаємо пізніше:

1) Демократія західного типу вміло типу використовує можливість надання громадянських прав і свобод для збереження діючої влади і існуючого стану речей. І це дає їй навіть ще більші можливості для використання та експлуатації людей, ніж це було при радянській системі влади.

2) Радянська система управління і корупції менше з тим здавалася достатньо розумною і справедливою, тому що створювала враження, ніби кожен може досягнути вищого рівня розвитку чи суспільного становища, якщо буде достатньо розумним, наполегливим чи працелюбним (що, між іншим, зовсім не означало, що при цьому треба бути чесним, добрим чи справедливим).

3) І одна і інша система влади в кінцевому результаті ставила собі за мету лише одну ціль – саме ту, щоб люди не цікавилися політикою, тому що це повністю дає тим, хто при владі, всі права і можливості для того, щоб переслідувати тільки свої власні інтереси.

Щодо останнього висновку, правда, ми можемо отримати цілком логічне заперечення, що для того і повинен існувати якийсь контроль влади з боку народу, щоб не допускати таких зловживань – але це твердження ми поки що теж просто опустимо – в усякому разі в реальному життя такий контроль чомусь ще ніколи не приносив ніяких реальних результатів, а той хто має владу, відповідно має і більше можливостей зробити саме так, як він того хоче – в т.ч. і для того, щоб такий контроль всіляко обмежити. Тому задамося іншим питанням: „А чому вона так потрібна, влада, і чи не саме тут і існує те Зло, про яке ми стали говорити застосовно до політики ще на самому початку дослідження?”

2. Навіщо потрібна влада? Це – найдивніше питання, на яке не може дати відповіді ніхто. Тим більше, що на перший погляд саме воно здається набагато простішим за те, про що ми говорили до цього часу. І що вже само по-собі може бути достатньо цікавим – звідки виникло таке ставлення до влади як до чогось простого і необхідного, якщо нема навіть чіткого уявлення що це таке? Якщо не вірите – можете запитати що таке влада у когось зі своїх знайомих – навряд чи хоч один з них зможе дати хоч якусь більш-менш усвідомлену відповідь. Проте ми такого собі не можемо дозволити, ми відповідати мусимо, навіть якщо не можемо правильно це зробити. І тим більше, якщо можемо: влада - це здатність щось зробити – в психологічному сенсі цього слова. Тобто – це та тонка психічна межа, за якою наші думки і мрії перестають бути нереальністю і починають себе реалізовувати. Немовля нічого не вміє робити, але воно має владу керувати своїми батьками – і тільки це і допомагає йому вижити. Стаючи дорослішою, дитина багато чого вчиться робити самостійно – і в цьому теж проявляється її влада – над речами, над зовнішнім світом, над власними вчинками. Але де та межа, за якою людина вже не може добитися чогось самостійно і починає мріяти про те, щоб керувати іншими? Можливо вся справа тільки в цьому – щоб отримувати щось для себе з мінімальною кількістю зусиль, чи що? І кінцева насолода полягає саме в цьому? Але якщо так, то що стає кінцевою ціллю влади, невже тільки ця насолода, чи все це служить ще якійсь цілі? Чи може давайте спочатку спробуємо розібратися хоча би з тим, які цілі переслідує політика?

3. Які цілі має переслідувати політика і яким має бути ставлення до неї звичайного громадянина? В якійсь мірі для кожної політичної сили це питання ідеології, а ідеологія будь-якої партії повинна вирішувати два завдання - внутрішньої і зовнішньої політики. Одне – це ставлення громадянина до своєї держави, забезпечення його матеріальних благ, можливості розвиватися самостійно, здобувати освіту і виховувати дітей та займати певне суспільне становище. А друге – це те, що навіть за таких умов будь-який громадянин хоче і якогось певного сприйняття своєї держави в світі. Можна сказати, що це - гордість за державу, але можна сказати що це і звичайний прагматизм – нікому не хочеться усвідомлювати того, що він живе в якійсь неповноцінній чи недорозвинутій державі. Але і це ще не все. Річ в тому, що саме цей другий рівень ідеології передбачає і ще щось – загальне ставлення і до життя, і до процесу розвитку, і до релігії і до бога. Саме на цьому рівні мова йде вже не тільки про матеріалістичні уявлення, але і про цілі життя і про атеїзм та релігію – і саме на цьому рівні сприйняття цілі кожної людини, чи сфера її надцінностей надто близько підходять до інтересів держави. В Радянському Союзі це все вирішувалося дуже просто – за основу було взяте атеїстичне сприйняття світу, будь-яке потойбічне життя відкидалося, а вся ідеологія розвитку зводилася лише до того, щоб зробити якусь партійно-владну кар’єру і зайняти відповідне суспільне становище, яке потім можна буде передати дітям, або до того, щоб пожертвувати собою заради справи побудови якогось зовсім невизначеного і незрозумілого майбутнього.

4.Політичні системи останнього часу – у ставленні до людини і до зовнішнього світу.
Проте цікавими є ще й інші моделі розвитку суспільства і держав. Так зараз ми розглянули по-суті дуалістичний розкол на систему радянського типу і систему західної демократії який сформувався фактично вже після російської революції 1917 року. А що було до того? Тоді, здається, державна структура влади в цілому була досить сильно сформованою. Переважно вона зводилася до того, що на чолі держави стояла одна людина, і в більшій чи меншій мірі це була держава патерналістського типу. Хоч і тут були свої відмінності. Патріархальна царська імперія, трохи більш демократична Австро-Угорська імперія, масонсько-демократичні США, та не до кінця розвинуті феодальні родові суспільства. Сказати щось конкретне щодо цих державних систем і розвитку людини в них досить важко. Можна лише відмітити що при чіткій ієрархічній структурі управління, як в імперії чи в царській монархії верховний правитель виступає єдиноможливим способом зв’язку з Богом, як законом розвитку, в родовому суспільстві такий зв’язок здійснюється через минулі покоління предків, а в нацизмі такою ланкою став фюрер. Був ще правда атеїзм, який я вже згадав в достатній мірі, але було ще й християнство і була Україна – в якійсь мірі і справді достатньо свободолюбива і демократична, але й така, що ні одне, ні інше так і не дало ні їй, ні її мешканцям в реальному житті зовсім ніякої вигоди. І навіть більше того – так, що тепер навіть сама згадка про ці колишні успіхи і можливості є депресивною, важкою і чуть чи не такою, в якій живе приховане бажання самознищення. І щоб зрозуміти, чому саме так сталося, напевно прийдеться все-таки запастися валідолом і звернутися до історії.

ІІІ. Загибель України

Наступні, максимально короткі цитати, можливо, допоможуть зрозуміти, як саме це сталося: І.П. Крип’якевич, „Історія України”, Львів, видавництво „Світ”, 1990 р. Ст. 186

QUOTE
„Смерть Богдана Хмельницького потрясла будову української держави. Відразу виринув цілий ряд важливих політичних проблем, що вимагали негайного вирішення. Чи Україна буде самостійною державою, чи приєднається до котрогось з сусідів? Чи державна територія має обіймати всі українські землі, чи тільки Наддніпрянщину? Чи гетьманство залишиться в роді Хмельницького, чи знову стане виборним? Чи держава буде спиратися тільки на старшину і шляхту, чи матимуть слово також народні маси?

Щось дуже схоже на теперішній розвиток подій і на наші теперішні спроби дослідити, якою має бути політика і державний устрій, особливо стосовно останнього речення, чи не так? І далі – стор. 187

QUOTE
„В закордонній політиці Виговський бажав утримати приязні зв’язки з усіма сусідніми державами, не допускаючи ні одної до особливої переваги. Він уявляв собі, що може виникнути система рівноваг серед держав Східної Європи, яка забезпечить Україні її незалежність. В цьому напрямку йшли його дипломатичні кроки”

Десь ми вже таке чули – чи то в перші роки незалежності, чи то знову вже тепер? Далі – стор. 193

QUOTE
„Політика Виговського виявила цілий ряд помилок. Передусім хибними виявилися його соціальні позиції. Він занадто довіряв силам козацької верхівки, а зокрема скозаченої шляхти, думаючи, що вона стане певною основою держави, що спираючись на неї можна буде також утримати в послусі народні маси і протиставитися наступові сусідів. Тим часом ця старшинсько-шляхетська верства показалася ще неодноцільною і хиткою в своїх виступах, - в моменти успіху трималися бадьоро, але, як приходили невдачі, тратили свою політичну орієнтацію. З другого боку – Виговський недооцінив сили селянсько-козацької маси – як творчі сили, так і руїнницькі, не хотів притягати народу до державної будови, а уявляв собі, що можна буде утримати його в покірливості самими адміністративними засобами. Він не зумів вийти на становище володаря, однаково справедливого для всіх, як це робив Богдан Хмельницький, а занадто часто ставав на стороні панівної верстви і тим дратував і обурював козацтво та селянство, що жило недавніми традиціями боротьби за соціальну волю."

А це вже взагалі цікаво - хіба це не наше теперішнє розчарування у владі і в революції? І хіба це не схоже на ті помилки, які раз за разом повторює Віктор Ющенко? І нарешті – найцікавіше, стор. 261 - про східну Україну часів Російської імперії, через 200 років після Богдана Хмельницького,
коли факт загибелі України поступово почав ставати реальністю:

QUOTE
„ Політичні невдачі провідного стану відбилися у настроях громадянства. Почування патріотизму перетворилося на погорду і ненависть до москалів. Помічали це чужосторонні подорожні, які проїзджали Україною. „Козацька нація сьогодні в стані кризи, вона хвилюється і б’ється під ногою колоса, що її розчавлює” – писав француз Масон на початку ХІХ ст. Московський турист Левшин (1816) каже „ Я мушу сказати про ненависть українців до великоросіян. Ти можеш легко в тому переконатися, бо часто почуєш, як вони кажуть: „добрий чоловік, а москаль”. І. Долгорукий (1817) глибше входить у суть справи: „Оскільки я помітив, придивляючись і прислухаючись, Україна не почуває себе щасливою, незважаючи на всі благодаті природи. Політичне сонце її не гріє, як небесне світило. Вона змучена, терпить різні тягарі і почуває повністю втрачену свободу колишніх віків. Нарікання глухе, але майже загальне”. Інший подорожній Сбітнєв (1830) зауважує, що селяни на Слобожанщині (Харківщина! – прим. авт.) не хотіли навіть розуміти по московському, а проїзджих москалів зустрічали насміхами і лайливими піснями. Німецький дослідник Йоганг Георг Коль (1841) помітив ті самі прояви: „Відраза українців до москалів, їх гнобителів, настільки велика, що це можна назвати ненавистю. Ця ненависть радше зростає, як послаблюється”. Але серед розбиття і розчарування, в якому перебувала Україна, Коль добачав творчі елементи, що повинні були в майбутньому виявитися: „Нема найменьшого сумніву, що колись велетенське тіло Російської імперії розпадеться і Україна стане знову вільною і незалежною державою. Цей час наближається поволі, але неухильно. Українці є нація з власною мовою, культурою та історичною традицією. Поки що Україна роздерта поміж сусідами. Але матеріал для будови Української держави лежить готовий: коли не сьогодні, то завтра з’явиться будівничий, що збудує з цих матеріалів велику і незалежну Українську Державу”.

Чи не пора? І чому все-таки так вперто в нас нічого не вдається? А може все-таки річ тут саме в чомусь такому, чуть чи не містичному, чого ми ніяк не можемо збагнути, і що тільки і відрізняє український народ від інших народів? В усякому разі це могло би дати нам хоч якусь можливість пояснити те дивне бажання деяких наших сусідів переконати нас в тому, що нас не існує! Правда тут ми вже знову повернулися практично до того ж, з чого почали – до зачарованого кола історії, але, на наше щастя, з однією відмінністю – вже в зовсім недавні часи 1816-1840 років. Україна тоді ще була жива, хоч і була розчавлена. Але жива! І ніякої депресії тоді ще не було – була втома, було розчарування, але і була надія на те, що все це колись ще зміниться і колишня слава українського народу ще повернеться до нього – саме цим і пояснюється якесь відродження українського народу в перші роки української комуністичної влади – просто сталося те, на що вже давно чекали. Але знову - що таке депресія? Адже ми це вже для себе встановили, що це захист від власної руйнівної поведінки в ситуації, яка може становити серйозну загрозу, тоді коли кожен власний вчинок може тільки ще більше погіршити ситуацію. Тоді яка ще була трагедія в житті українського народу після того відродження України – така, яка може викликати тепер такі важкі і болючі відчуття?

Відповідь тепер напевно вже знають всі – це те, що це відродження стало „розстріляним” і після нього прийшов голодомор 33-го року! Саме так і виникає депресія – коли щось позитивне, пов’язане з якимись надіями на майбутнім розвиток, запам’ятовується одночасно з чимось надзвичайно загрозливим і руйнівним. Так сталося і з українським народом – реалізація давніх надій і позитивного розвитку, на який чекали століттями, поєдналася в народній пам’яті разом з найбільшою трагедією, яку тільки можна собі уявити.

Звичайно це найбільш спірне місце нашого дослідження – чи можна говорити про те, що могло зберегтися в народній пам’яті за якоюсь аналогією з пам’яттю окремої людини – і ми поки що не будемо його обґрунтовувати. Але факт залишається фактом – тепер як тільки будь-хто спробує хоча би навіть просто уявити собі хоч якийсь позитивний розвиток України, пов’язаний з національним відродженням, як зразу ж він починає згадувати і те, що було потім – розстріли і голодомор! Це вже просто як умовний рефлекс піддослідної собачки академіка Павлова - національне відродження рівноцінне розстрілам і масовій загибелі людей від голоду. От і виникає депресія, як своєрідний спосіб втримати себе від дій, які можуть принести в результаті таке масове знищення, а в нашій свідомості виникає така собі своєрідна „вилка” думок про те, що треба було або вберегти можливість створити свою державу ще в часи Богдана Хмельницького, або, якщо це не вдалося тоді, то відмовитись від цієї ідеї взагалі - і вже в часи радянської влади уникати будь-якої можливості визнавати себе українцем! Так і виникло добровільне зросійщення тих, хто вижив і залишився, і так виникла та думка, яка багато в чому панує ще й досі – що краще бути зовсім ніким, але мати кусок хліба, ніж бути українцем – і через те здохнути. Хоч і, можливо, насправді питання тут стоїть все-таки в чомусь зовсім іншому – в тому, щоб зрозуміти, що не залежало від наших вчинків, а що залежало, і щоб замість того, щоб впиватится жалістю до себе, нести відповідальність саме за свої вчинки і за свій власний вибір. А все решта – це вже не наша вина була, ой не наша!

ІІ.

Ще раз про те ж саме - так навіщо все-таки нам потрібна держава і політика?

Все-таки, хто б що там не казав, а відчуття, що ми можемо обійтися і без політики і без держави, не покидає нас. Власне кажучи, це теж далеко не нова ідея – вона вже проявлялася і в тих же утопічних уявленнях перших комуністів, і в часи махновщини в нашій історії. Дійсно, переважна більшість людей все-одно в своєму житті ні в чому на державу і не надіється. Ми самі живемо, самі народжуємося і створюємо сім’ї, самі вирощуємо дітей. Колись заміною держави був якийсь примітивний суспільний общинний устрій, просто як об’єднання громадян чи кількох сімей для того, щоб легше було вижити. Але з часом такі об’єднання стали не зі всіма завданнями справлятися, точніше кажучи - стали просто вимирати. Вижили тільки ті, які якусь частину своїх прав чи знань делегували іншим – так з’явились перші форми суспільного устрою. Тоді таке формування мало виконувати два призначення. Одне – це допомогти згуртуватися перед лицем зовнішньої загрози, коли справа виживання цілого співтовариства ставала важливішою інтересів рядових членів общини. Друге – це вирішувати конфлікти всередині співтовариства – щоб запобігти його можливому руйнуванню зсередини, наприклад тоді, коли хтось фізично сильніший міг знищити того, хто може й слабший, але володіє цінними знаннями для виживання всього роду. Нічого особливого в тому нема – таке є навіть в тварин, коли вони бережуть своїх „стариків” тільки тому, що ті пам’ятають щось важливе для виживання всього виду. Наприклад слони запам’ятовують всі можливі запаси води в навколишній місцевості, які тільки вони знали на протязі всього життя – і тому стадо оберігає свого найстарішого представника. Так, чи принаймі не гірше, має бути і в людському суспільстві і тому в кінцевому результаті і теперішня політика і теперішня влада мали би виконувати хоча би ті ж два призначення, що і в суспільстві первісному.

Але в реальності вона чомусь нездатна забезпечити навіть цього. Чому? І звідки взялися уявлення про Бога – може цілком можна було би обійтися і без нього, принаймні для державного будівництва? Про досвід Радянського Союзу ми поки що промовчимо, але в усякому разі давнє язичеське дохристиянське українське суспільство в якійсь мірі саме так і жило, бо наявність багатьох богів одночасно означає фактично і відсутність жодного. Тоді звідки ж воно взялося – уявлення про одного Бога? Можливо воно могло виникнути перед лицем такої загрози, з якою таке суспільство не могло справитися самостійно - наприклад якщо така уособлювала в собі кілька різних природніх стихій, або асоціювалася з навалою іншого незрозумілого і жорстокого народу? Надмірно руйнівна зовнішня сила могла сама по-собі сприйматися як Бог, а могла і викликати необхідність виникнення вищої сили для захисту від неї. Хоча могло бути й інше - наприклад руйнування суспільства зсередини – тоді, коли руйнівні тенденції всередині нього переважають творчі. Тоді Бог потрібний саме як механізм покарання і як сила, що протистоїть саморуйнації. А може можна створити якусь таку державу, чи такий світовий порядок, де враховувалися би всі ці зауваження?

І. Новий світовий порядок

Здається цілком логічним створити такий новий суспільний чи державний устрій так, щоб в ньому не було всіх цих протиріч – такий собі „новий світовий порядок”. Але це словосполучення неможливо згадати, не згадавши іншого – того, про що говорити зараз зовсім не хочуть – феномен нацизму. Новий світовий порядок - нацистська держава нового типу – приблизно те, що хотів було створити Гітлер, і що тепер ще в якійсь мірі може розвиватися і в інших країнах. Але це не те, що стосується бритоголових молодиків, які не визначають долю світу, це те, що стосується світової політики. І про це неможливо згадати, не згадавши того, що стосується переродження душі, хоч для цього і прийдеться зробити невеликий відступ, оскільки мова піде про речі, про які говорити поки що ніхто, крім релігії, не зважувався. До того ж тут, напевно, будь-хто зразу же почне кричати, що не можна такими примітивними і тупими методами лізти в цю „святая-святих”. Можливо це і справді так, але що нам до того? – адже ми обіцяли розібратися з існуючим станом речей не дивлячись ні на які стереотипи і заборони!

Отож - що таке людська душа?

Очевидно – що це щось, що живе всередині нас. Віруючий християнин сказав би, що це якась цілком реальна, чи може навіть і матеріальна частинка, яка зберігає розум, пам’ять, звички, вміє страждати і любити і залишається такою і після смерті. Ну що ж– може це й так ! – ми поки що не будемо спростовувати такі уявлення, може навіть вони ще колись будуть підтверджені науковими даними. Зараз же нас в першу чергу цікавить не те, що відбувається після смерті, а те, що відбувається в нашому реальному житті. Тому тут „душа” – це щось з психології (на всякий випадок нагадую, що психологія це і є наука про душу) – здатність планувати, вирішувати, запам’ятовувати, надіятись і любити – цілий комплекс енергій, який відповідає за наше повноцінне життя і за наш майбутній розвиток. Але хіба ця наша душа обов’язково має вступати в конфлікт з оточуючим світом, якщо без нього вона, по-суті, все-одно не може ніяк розвиватися? І чому більшість людей вважає зовнішній світ таким загрозливим і руйнівним, а іноді навіть і настільки ворожим, що тільки й перешкоджає реалізації їхніх планів? Звідки приходить те, що може виявитися зовсім несподіваним і що буде нести в собі щось явно погане? Очевидно, що річ тут не тільки в егоїзмі. Звичайно така людина дбає лише про себе, але все-одно будь-яка, навіть сама егоїстична людина з більшим задоволенням жила би в хорошому, а не в ворожому світі. Тоді чому так відбувається, що більшість людей вважають себе добрими, але при цьому зовнішній світ – поганим? Зараз це відомо в основному завдяки працям Зігмунда Фрейда та його пізніших послідовників, але приблизно це можна сформулювати так, що в підсвідомості кожної людини існує спеціальна зона психічних уявлень, закрита від усвідомлення специфічним механізмом витіснення.

Таким чином і утворюється мовби два „центри прийняття рішень”: один – свідомий і відкритий, зв’язаний суспільним моральним законом, і два інших, пов’язаних з підсвідомістю - один з них взаємодіє зі свідомою частиною душі а другий – повністю неусвідомлений і закритий від аналізу, зі своїм власним спотвореним відчуттям справедливості. Але найгіршим є те, що хоч цей другий центр і є повністю закритим від усвідомлення чи аналізу, але все-ж таки він має вплив на поведінку людини – через надмірні прояви гніву і незрозумілої жорстокості, підлості і лицемірства, через егоїзм та інші негативні риси людини, які вважаються цілком зрозумілими і пояснюються її слабкістю, тим, що вона піддалася спокусі чи впливу емоцій або й просто тим, що „всі ми люди” а для людини це цілком зрозуміло і природньо. І тому обидва ці центри з одинаковою долею ймовірності впливають на дії людини і кожна людина ОДНОЧАСНО виконує своє призначення як зі сторони добра, так і зі сторони зла. Саме тому християнська релігія і каже, що в світі нема боротьби між добром і злом і стверджує, що така боротьба проходить всередині, в душі кожної людини, і що насправді це боротьба за:

а) думки і уявлення;
б) прийняті рішення;
в) здійснені вчинки і їх наслідки, -

і в кінцевому результаті це боротьба за те, що саме така людина зможе зробити доброго чи поганого в цьому житті, і це вже навіть схоже на боротьбу ідей за їх реалізацію і втілення в життя.

Це одна сторона справи. Інше, що треба врахувати – це те, що не можна людину розглядати як одиночний самотній і повністю ізольований від усього екземпляр - вона приречена на те, щоб взаємодіяти і з зовнішнім світом і з іншими людьми. І світ і люди виконують тут роль стимулу збудження для того, щоб людина реагувала тим чи іншим чином, щоб щось робила і жила, і саме тому і виникають ті чи інші думки і приходять ті чи інші рішення. І дуже часто буває так, що людина через зовнішні обставини або через вплив інших людей не може реалізовувати свої життєві принципи і жити так, як вона сама того хоче. Це приблизно щось таке, як це було в останні роки брежнєвщини. Але це ще не все. Крім такого стану обмеження і „рабства душі” може бути і ще щось гірше.

Перший етап – це коли одна людина не просто обмежує вашу душевну свободу, але й хоче взагалі її знищити, заставивши відмовитись від всього, в що ви вірите і що любите, приблизно так, як знущалися з людей в сталінських і гітлерівських концтаборах. Але і це ще не все, є ще й третій, ще гірший етап – коли така людина не просто знищує інших, не просто починає виправдовувати таку поведінку – чи то свою, чи то інших, хто це робить, але й починає відчувати від цього насолоду, чи принаймі таке задоволення, як від відчуття добре виконаного обов’язку. Такі люди не втрачають душі – вона в них є, але вона в них поступово перероджується. Це інший рівень сприйняття і це не відбувається за день чи два – а тихо, підступно і непомітно - через дрібні зради, через невиконані обіцянки, через страх і боягузтво, через дрібну підлість, через ті погані вчинки, які ми вже згадували – і саме так вона і підсилює той другий „поганий” центр прийняття рішень – аж до тих пір, поки зло не стане єдиноможливим мотивом поведінки такої людини. А до того моменту в неї ще залишається якийсь вибір – і в тому ж сталінському таборі можна було бути наглядачем, але при цьому залишатися нормальною людиною і добре ставитися до ув’язнених, а можна було робити все настільки погане, що тільки ще сам зможеш придумати.

Таким чином і виходить, що будь-яке державне чи суспільне утворення, будь-який світовий порядок, будь-що в зовнішньому світі:

а) буде в будь-якому випадку виконувати роль зовнішнього стимулу поведінки людей;
б) буде взаємодіяти з тією чи іншою частиною людської душі;
в) це буде викликати ті чи інші вчинки людини – відповідну реакцію;
г) така поведінка людини буде видозмінювати і її саму і зовнішній світ в цілому в ту чи іншу сторону;
д) в результаті загальне співвідношення в людині свідомої частини розуму і тієї частини підсвідомості, яка з нею взаємодіє, та „закритої” підсвідомості буде видозмінюватися в ту чи іншу сторону.

І тому в кінцевому результаті все буде зводитися тільки до того, до чого приведе та чи інша державна і суспільна система і яких людей вона буде виховувати чи навіть вирощувати в результаті і як це буде впливати на загальний розвиток всього світу – його еволюцію.

В християнстві ж те, щоб бути добрим і слабким довший час вважалося цілком нормальним і це стало одним з його негативних наслідків, але в одному воно виявилося правим - в тому, що його протилежність – сильна держава, незв’язана ніякими моральними устоями, приводить до виникнення загрози повного поглинання свідомої відкритої частини душі аж до її повного переродження. Результатом цього і могло стати зовсім нове державне і суспільне утворення – такий собі „новий порядок на віки” – „диявольська” держава нового типу, яка і виникла в фашистській Німеччині.

ІI. Ще раз про родове суспільство. Феномен Сталіна

Але як можна уникнути небезпеки такого переродження, не відкидаючи самих спроб створити щось нове, краще і більш справедливе? Перша думка, яка приходить в голову – це створити якийсь такий суспільно-державний устрій, де панувала би мораль і справедливість і де все було би чесно, відкрито і зрозуміло. Але тут же це викликає зразу цілий ряд зауважень. Спочатку в тому, що це надто вже схоже на утопізм. Утопія стала зараз для нас символом чогось нездійсненого, але напевно всі погодяться з тим, що в своїй основі вона не містила зовсім нічого поганого. Адже тепер, безперечно, ми вже мусимо визнати, що якщо би ми мали справу лише з відвертими і чесними людьми, які не бажають зла ні собі, ні іншим і які хочуть впроваджувати в життя свої ідеали – то світ в цілому став би значно кращим. Це – саме та ідеальна модель розвитку людства, про яку і говорили утопічні комуністи.

Потім ми звичайно маємо згадати невдалий експеримент з побудови такого суспільства при радянській владі. Звичайно цікаво, чому їй не вдалося впровадити в життя таку модель суспільних відносин, але цілком очевидно, що річ тут зовсім не в ворожому зовнішньому оточення, як про це говорив Й. Сталін. Підтвердженням тому може послужити хоча би той факт, що поки ми щось там будували, це „вороже оточення” пішло вперед значно швидше за нас. Проте в колишній царській Росії зразу після революції феномен нацизму теж був досить сильно розвинутий. Тоді чому саме Радянський Союз протистояв фашизму, хоч на початках він був такий близький до Німеччини? Можливо на це були різні причини, але це неможливо зрозуміти, не згадавши про общинний родовий фактор, який виник в основному через те, що всі перші російські комуністи були за національністю євреями, або через загальне, дещо азіатське, (монголоїдне) світосприйняття російського народу.

В основному це проявлялося в тому, що людина могла зовсім нічого не робити, ні про що не турбуватися, тому що про це мала подбати якась верховна влада, байдуже – чи то цар, чи то партія. Звичайно в якійсь мірі таке світосприйняття свідчить про певну суспільну незрілість або про страх відповідальності перед життям, але в деякій мірі пізніше воно і спеціально культивувалося радянською владою, щоб тільки підсилити незрілість і залежність власного народу. Проте саме це змогло хоч трохи об’єднати суспільство, не допустивши його розколу на два класи – вибраних і принижених, що є чи не основною характеристикою нацизму. Крім того тут очевидно треба говорити і про роль комуністичного лідера того часу – Йосипа Сталіна. Звичайно вся система знищення людей сформувалася саме при ньому і саме вона виявилася найбільш близького до того, що існувало тоді в фашистській Німеччині. Але не все так однозначно. Річ в тому, що і без нього все це могло розвинутися досить сильно руками інших большевистських лідерів того часу – наприклад за допомогою того ж Троцького, тому Сталін і став для нас тепер таким собі символом дуалізму тієї епохи. З одного боку – втіленням того ж нацизму, з іншого – символом родового суспільства, в принципі з нацизмом несумісного – «батьком народів» і навіть своєрідним захистом від чогось страшного і непередбачуваного, може навіть – саме тим Богом, про необхідність існування якого ми вже заявляли для повноцінного розвитку суспільства.

ІII. Ще раз про владу – деякі перші висновки. Чи існує Зло?

Оскільки ми в своєму політичному аналізі зачепили таке складне питання, то напевно все-таки нам доведеться дати хоч якісь приблизні відповіді на нього: що таке зло, чи існує воно взагалі і якщо існує, то де? Для спрощення викладу цієї проблеми, варіантів розв’язання якої досі так і не змогло запропонувати ні одне покоління філософів, ми обмежимося тільки нашими власними інтересами, не зачіпаючи чогось надмірно абстрактного і незрозумілого. Тоді прийдеться визнати – так, звичайно зрозуміло, що всюди, де існують люди, існує і зло. Причому не одне, а таке, що проявляється в різних формах і в різних ситуаціях, і якщо спробувати якось їх узагальнити, то стає зрозумілим, що це зло, яке не відповідає нашим бажанням – теперішнім чи майбутнім, або яке пов’язане з руйнуванням чи з загальним розвитком Всесвіту:

1) тобто те, що нам просто не подобається вже зараз;

2) те, що заважає отримати нам щось в майбутньому;

3) те зло, яке виникає внаслідок певної ієрархічної структури наших бажань і потреб – наприклад коли щоб створити щось одне, треба зруйнувати інше. Це зло – логічне і обґрунтоване як вимушена необхідність - саме про нього і кажуть, що для того, щоб приготувати яєчню, треба розбити яйце;
4) зло, яке асоціюється з якоюсь деструктивною силою чи з відчуттям хаосу – це може бути або якась руйнівна стихія природи, або просто звичайна життєва ситуація, коли нічого не вдається і все валиться з рук, або ще щось, пов’язане чи то з плином часу, чи то - з загрозою смерті, тобто щось не пов’язане безпосередньо з нами, а щось таке, що існує мовби само по собі, як закон розвитку природи.

Але зрозумілим є і те, що все вищеперераховане так і не дає відповіді на питання, винесене в заголовок, бо на увазі мається щось зовсім інше – не те зло, яке проявляється як пасивна сила природи, чи як похідна від наших бажань, а як щось, що існує цілком самостійно і свідомо, що є активним, розумним, і, здавалось би, цілком непрогнозованим. Тобто мова йде приблизно про те, що крім звичайного зла існує і ще щось – Зло з великої літери. Це – приблизно те, про що вже після Фрейда говорив Еріх Фромм як про основу людської деструктивності, хоча, крім деструктивності, воно характеризується ще й іншою ознакою – якимось відчуттям «зв’язування», своєрідною творчою силою - тоді, коли мова йде вже не просто про руйнування, а про утворення чогось нового.

Тільки така творчість спрямована на щось зовсім інше, ніж те, чого би ми хотіли для себе і більше схожа на те, про що ми вже говорили як про втрату чи переродження душі. Тут нема ніякої містики - таке Зло існує реально: в витіснених бажаннях, в стереотипах мислення, в уявленнях про те, як саме треба себе вести, в спотвореному відчутті поняття справедливості. Це схоже на вірусне захворювання, на епідемію, чи навіть пандемію, в умовах якої розвивалася наша цивілізація. Можливо якийсь святий чоловік і міг би бути людиною, вільною від такої форми Зла, але напевно навряд чи ми зможемо це перевірити З іншого боку - це ще можна порівняти з мережею Інтернету, коли якась певна програма мовби резервує для себе частину оперативних ресурсів кожного комп’ютера, який підключений до сітки, – як це наприклад планувалося зробити для обчислення складних завдань: обрахунку метеорологічних рівнянь, чи чогось схожого. І ось ці часточки особистостей кожної людини, взаємодіючи між собою, і створюють таке собі колективне, суспільне зло, що виявляється сильнішим за кожну окремо взяту людину. Це схоже на ноосферу Вернадського, тільки в її темному, спотвореному вигляді.

Але до чого тут влада? Цікавою ілюстрацією тут знову може послужити все те ж повернення до радянської системи мислення. Зараз, в умовах України, та й деяких інших держав (можливо ще більше – в умовах Німеччини, одна частина якої розвивалася по законах одного суспільства, а друга – іншого) можна прослідкувати одну цікаву закономірність, перш за все в економічній сфері відносин. Так от – радянська система управління передбачала наявність пасивності і відсутності власного бажання розвитку, якогось інтересу в житті, так що людина була швидше схожою на свійську тварину в стійлі, яку вчасно годують, і про яку дбають, щоб вона не хворіла і щоб завжди була в теплі, ніж на себе. Інший же, капіталістичний варіант розвитку, ставив собі за ціль розвиток ініціативи, конкуренції і боротьби за виживання, що в свою чергу могло розвинутися аж до знищення і вимирання однієї частини суспільства заради процвітання іншої. Так от, - влада тут має виступати своєрідним регулюючим механізмом між цими двома крайнощами. Але мова тут йде вже не стільки про державну владу, як про те відчуття влади над власними вчинками чи над здатністю щось зробити, про яке ми вже говорили. Наприклад - так, як це часто буває в бізнесі, коли людина є власником невеликого підприємства і одночасно і сама проявляє ініціативу і робить щось самостійно, але і використовує інших.

До того ж цікавим тут є і те, що тут існує і якийсь елемент приниження, коли людина радіє з того, що в неї щось вдається краще, ніж в інших. Цей елемент приниження тут виступає конструктивним елементом – можливістю і критерієм оцінки успіхів на вибраному шляху розвитку. Цікаво також, що критерієм позитивності розвитку тут виступає відчуття краси (відчуття, що ти кращий за інших), але в ідеальному випадку це передбачає те, що ти кращий в чомусь одному, а інший кращий в чомусь іншому, такому, що має значення для нього і може не мати значення для тебе – і в цілому це сприяє загальному розвитку всіх. І в кінцевому варіанті все це зводиться вже навіть і до якоїсь можливості творчості – здатності щось зробити саме так, як ти сам того хочеш в реальному житті. Але цей же елемент приниження може тільки ним, приниженням і стати, коли замість того, щоб розвиватися самій, людина починає «опускати» інших. Критерії ті ж, а напрямок розвитку прямо протилежний. Що ж стосується державної влади, чи просто влади над іншими людьми тоді, коли немає чіткого загального напрямку розвитку, як це є в бізнесі, то напевно тут саме ця спокуса в кінцевому результаті і виникає - імітувати власний розвиток приниженням інших. Так і виникає та творчість Зла, про яку ми говоримо - легкий і доступний шлях всюди, де є влада над іншою людиною, і напевно найбільше вже навіть не стільки в державній політиці, як все в тих же нацистських чи комуністичних таборах, які проте стали цілком логічним і закономірним наслідком такої державної політики і такої державної системи.

Отож, що ми можемо сказати вже зараз стосовно зла в політиці?

В поганих варіантах розвитку і радянської і західної демократії проявляється одне і те ж – ставлення до народу як до пасивної інертної маси, яку треба вдовольнити, щоб вона не заявляла про свої права і не вимагала контролю над владою, хоч і якісь певні відмінності тут є. В радянській системі демократії ставлення до народу було як до тваринного стада, де основним було нагодувати людей і обмежити їхній розвиток, а в системі західної демократії будь-який творчий імпульс, який не йшов на укріплення системи, переводиться в сферу споживання, замість творчості - в сторону хаосу і руйнації. Але основною негативною рисою обох систем став поділ суспільства на два класи, як би їх не називати – чи то експлуататорів і експлуатованих, як це було в часи Маркса, чи то на пролетаріат і селянство, як це було в перші роки більшовистької влади, чи то просто на владу і народ, як це є зараз. Хоча навіть при такому поділі все-ще може існувати певний рівень суспільної справедливості, якщо існує можливість переходу з одного класу в інший чи назад.

Іншим критерієм оцінки є можливість людини самостійно розвиватися. Причому наголос тут навіть вже не стільки на розвиткові, як на можливості людини приймати самостійне рішення чи розвиватися їй, чи ні, чи може навіть деградувати, а якщо все-таки розвиватися, то в яку саме сторону – і це саме та свободу вибору, яка дарована людині Богом, і про яку йде дискусія вже не в одного покоління філософів. Тому державний устрій, який зменшує здатність людини приймати самостійні рішення безумовно треба вважати поганим, навіть якщо це виникає не внаслідок насилля, а внаслідок чогось іншого – наприклад спокуси, як це було в фашистській Німеччині, чи обману, возведеного в ранг державної політики – як це було в Радянському Союзі.

Безумовно поганою є і державна система, яка зовсім не контролює людину. Такий державний устрій скочується в сторону хаосу – наприклад так, як це було на території колишньої російської імперії в роки громадянської війни, і в кінцевому результаті приводить до саморуйнування суспільства. Виходячи з таких міркувань, до зла в політиці можна віднести наступне:

експлуатація однієї людини іншою – дуалістичний поділ суспільства;
позбавлення людини права вільного вибору;
позбавлення людини права свідомого вибору;
відсутність ієрархічної державної структури, яка могла би запобігти розвитку хаосу чи не виступала би стимулом розвитку людини.
відсутність механізму, який би забороняв людині розвиватися чи імітувати такий розвиток за рахунок приниження і знищення інших.
І ось про останніх два пункти треба вже оговорити окремо.

ІV. Політика і Бог

Таке поєднання не таке вже й безглузде, як про це можна було би подумати. В античному суспільстві, в Древній Греції чи в Єгипті це було практично одне і те ж – чи то Бог стояв над верховним правителем, чи то останній в своєму житті прикривався волею Бога чи богів. В якійсь мірі така ієрархічна структура збереглася зараз в мусульманстві, де саме Бог зараз залишається верховним правителем і де суспільство влаштоване за чіткими ієрархічними родовими ознаками – що ми зараз не будемо обговорювати, бо це має в рівній ступені як і позитивні, так і негативні риси. Просто нас зараз більше цікавить сучасне європейське християнське суспільство, до якого ми і належимо – і тут треба говорити про два фактори впливу – про християнство і про атеїзм. Тобто, якимось дивним чином, події кінця ХІХ ст. починають перегукуватися з подіями 2000 – літньої давнини. Невже це просте співпадіння? Чи може доведеться визнати, що християнство само по-собі мало на політику дещо своєрідний влив? Те, що сказав Ісус Христос – „Віддайте кесарю кесареве, а Богу – боже”, було цілком логічною і закономірною фразою в тодішніх умовах, але саме це привело до катастрофічних наслідків в майбутньому. З одного боку – до відмови християн від влади. Це логічно і природно, щоб не путати земну владу з божественною, з тим, що а оціюється для нас з внутрішніми цінностями і з нашою душею. Але саме це і дало можливість іншим народам довший час керувати християнами і привело до того, що чесний і порядний християнин вважав для себе негідним йти у владу.

І що ми отримали в результаті - владу негідників? А з другого боку - це привело до того, що християнство поступово замінило древні містичні релігіії і церква стала таким же посередником у спілкуванні людини з богом, яким був колись верховний правитель, тільки вже у новому лиці – як це пізніше проявилося в царській Росії і в католицизмі. І саме в цей період другої половини ХІХ ст. і сформувалися в основному сучасні політичні партії, чи сучасна політична система. Тоді – в основному під впливом атеїзму, який на той момент міг бути навіть позитивним явищем – тому що повертав людині втрачену свободу і знищував залежність від церкви. Саме тоді і виникло те протистояння політики і релігії, про яке ми говоримо зараз так, що навіть сама постановка такого питання здається нам дещо дивною. Але що тоді – якщо обидва варіанти одинаково погані – то невже в нас немає і зовсім ніякого виходу? Ні – ми спробуємо спрогнозувати інші варіанти розвитку, тим більше, що дещо ми тут і справді вже зрозуміли. Тому, що говорячи про політичну систему, ми говорили, що будь-яка з них має виконувати два призначення – забезпечувати людину можливістю для повноцінного життя всередині країни, і забезпечувати зв’язок людини з зовнішнім світом – як і з іншими державами і народами, так і з вищими цінностями – чи то з богом, чи то з іншими ідеалами, але в будь-якому разі мова повинна йти не про статичний, а про динамічний процес, до того ж не просто про процес динамічної рівноваги, а про процес розвитку, пов’язаний хоча би з нашим природнім розвитком на протязі життя – народженням, ростом, старінням, здобуттям життєвого досвіду, якщо навіть вже не з чимось більшим, про що ми вже частково згадували.

Отож ми говорили, що :
1) ієрархічне патріархальне суспільство забезпечувало функції спілкування з Богом, але не дозволяло розвиватися кожній окремій людині;
2) атеїзм і політика такі можливості дали, але перервали зв’язок з Богом.
Тоді мало би існувати ще два варіанти такої взаємодії:
3) відсутність і розвитку особистосі і зв’язку з Богом;
4) зв’язок з Богом і можливість вільного вибору і розвитку людини.

Третє – це напевно утворення, яке буде поступово деградувати в сторону примітивного племінного суспільства, щось на зразок тих диких племен, які ще зараз існують де-небудь в Океанії, Африці чи в Сомалі і які поступово вимирають чи знищують самі себе. Останнє – це той ідеальний варіант, до якого ми прагнемо і який мав би стати унікальним призначенням України. Але біда в тому, що і це ще не все. В комбінаториці два варіанти і дві можливості розвитку породжують лише чотири можливих варіанти. В нас же до того добавляється ще й елемент спотворення – коли людина починає заміщати уявлення про Бога чимось іншим. Так виникає різне уявлення про Бога в різних народів і так виникає розкол і протистояння, коли кожна людина починає захищати «свого» Бога – аж до розвитку повної непримиренності, до холодної чи навіть і до ІІІ-ої світових воєн. А в кінцевому результаті все це стає розвитком прагнення до знищення або й самознищення, чого ми напевно зовсім не хотіли би, тим більше в українській політиці, де такого і так було забагато. Хіба це не може бути причиною для виникнення тієї депресії, про яку ми говорили на самому початку? І хіба це не є тим Злом, якого ми шукаємо? Тоді що ж робити?

ІІІ.

Тоді – що? Якщо політика виникла як протиставлення владі церкви і Бога, то чи означає це, що щось не так з тим Богом було, чи, принаймі, з нашими уявленнями про нього, що для нас в даній ситуації напевно одне і те ж? І чому Бог – чоловік, якщо весь розвиток подій в світі більше вказує на жіночу непослідовність і мстивість, ніж на чоловічу логіку? То може Бог – жінка?

І. Образ Софії, жіноче начало в релігії

Власне кажучи, ця ідея далеко не нова – в різні періоди розвитку людства вона проявлялася по-різному, аж до того, що Бог може містити в собі в однаковій мірі як чоловіче, так і жіноче начало. І якщо в Біблії в Старому Заповіті Бог-Отець – чоловік, то тільки тому, що первинний текст Біблії, взятий євреями з древніх вавілонських писань, пізніше був сильно спотворений їхніми же священиками заради їхніх корисних цілей. Але одне дуже цікаве посилання на Бога-жінку там все-таки є. Я сам ніколи би не звернув на це увагу, якби не прочитав згадку про це в книзі швейцарського психоаналітика Карла Юнга. Мова там йде про те, що коли Бог створював світ, то при ньому була жінка-мудрість, яка від першої особи заявляє: „Я при ньому майстринею була!” (російською – „Я при нем художницей была!”)

QUOTE
Господь мав мене на початку
Своєї дороги,
перше чинів Своїх,
спервовіку, -
відвіку була я встановлена, від
початку,
від правіку землі.
Народжена я, як безодень іще
не було,
коли не було ще джерел, водою
обтяжених.
Народжена я, поки гори
поставлені ще не були,
давніше за пагірки,
коли ще землі не вчинив Він,
ні піль,
ні початкового пороху всесвіту.
Коли приправляв небеса – я
була там,
коли круга вставляв на
поверхні безодні,
коли хмари уміцнював Він
нагорі,
як джерела безодні зміцняв,
коли клав Він для моря устава
його,
щоб його берегів вода не
переходила,
коли ставив основи землі, -
то я майстром у Нього була,
і була я веселощами
день-у-день,
радіючи перед обличчям Його
кожночасно,
радіючи на земнім крузі Його,
а забава моя – із синами
людськими!
(Біблія, Книга приповістей Соломонових 8.22-8.31)

Так от - цікаво, що в православному християнстві цей жіночий образ мудрості-Софії в значній мірі зберігся – храми святої Софії в Києві і в Константинополі, столиця Болгарії – Софія, осіннє свято Віри, Надії, Любові і МАТЕРІ ЇХ СОФІЇ, яке на мою думку саме так буквально і треба сприймати, бо навряд чи перші три християнські чесноти мають хоч якесь позитивне значення, якщо ними не керує мудрість. Тому православне християнство (включно з греко-католицькою церквою, яка в значній мірі зберегла ті ж традиції) може і справді ближче до істинного стану речей, ніж католицизм. А те, що в останньому образ жінки получився настільки приниженим, що католики іноді пропонували жінок і взагалі не вважати за людей, привело до виникнення гіпертрофовано роздутого образу матері Божої – хоч і святої, але все-таки земної жінки. Так, принизивши містичне божественно жіноче начало в релігії, католики непомірно підняли одну жінку і ще більше принизили всіх інших в реальному житті.

Цікавим також є і те, як саме в християнстві взагалі, і особливо в католицизмі, виникло таке становище. Річ в тому що в дохристиянській культурі образ жінки-богині був розвинутий досить сильно. В хетській культурі це була богиня Кибела, яка в греків потім трансформувалася в образ Артеміди. Найбільший Храм Артеміди існував в давньогрецькому Ефесі, і там же потім проповідував один з апостолів Ісуса Христа. Борючись з язичеством – він повністю знищив і це жіноче начало взагалі – і це був якраз той випадок, коли „ з водою виплеснули і дитину” Але не все і так просто – самі по собі такі наші знання ні про що ще не говорять. Ну було якесь там жіноче начало в релігії, чи не було, яка в принципі в тому різниця? Але різниця є. Власне кажучи вдумливий читач вже тепер міг помітити, що ми надто детально зачепили проблему Зла і Бога. Навіщо це потрібно в політичному аналізі? А просто тому, що ми вже говорили про те, що державна система повинна забезпечувати не просто існування людей, але і можливість їхнього розвитку, якщо вони того захочуть. А раз так – то людина має мати і відповідну модель такого розвитку – ідеал, на який вона буде рівнятися. Безперечно, що найкраще такий ідеал розвинутий в буддистському суспільстві, де Будда доступний для всіх, але там мова не йде про розвиток в його чистому вигляді, принаймі на протязі життя, а лише про якесь віддалене і міфічне майбутнє і то тільки внаслідок нескінченно довгого ланцюга наступних народжень. В Старому Заповіті Біблії Бог виступає „ревнивим, мстивим і заздрісним” і основою виступає вже не не стільки прагнення до наслідування ідеалу, як страх покарання:

QUOTE

„ ... бо я – Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і четвертих поколіннях тих, хто ненавидить мене і що чинить милість тисячам поколінь тих, то любить Мене і хто тримається моїх заповідей.”

(Біблія, Книга Вихід, 20.5, 20.6)

А якщо так – то практично це означає те, що людина починає боятися будь-якого розвитку взагалі – основним стає не наробити помилок і прожити своє життя по-можливості максимально спокійно і непомітно. Можливо така точка зору теж має право на існування – це буде закостеніла, законсервована система, всі зусилля якої спрямовані не на розвиток чи еволюцію, а на те, щоб зберегти існуючий стан речей. Ну що ж, може це теж непогано – звідки ми знаємо, що краще? В усякому разі багато людей живуть саме так. Тому вибір тут є досить чіткий і зрозумілий – або залишити все так, як є – і тоді для нас дійсно немає ніякого значення сприйняття Бога і те, яким він є насправді, чи навіть і те, чи існує він взагалі, чи ні. Або – ми хочемо щось змінити, якщо нас, як українців, не влаштовує існуючий стан речей. Але будь-яка зміна – це вже розвиток – і тоді ми вже мусимо враховувати все те, що ми стосовно такого розвитку говорили, в т.ч. і стосовно поняття Бога, чи будь-якої іншої вищої сили, якщо вже не в реальному житті, то принаймі в сенсі психічної реальності - наприклад архетипів чи колективного безсвідомого. І оскільки мова вже зайшла про такі складні речі, то цілком очевидно, що не вдасться обійти їх стороною просто так, і прийдеться звернутися до того, хто все це і придумав.

ІІ. Помилка Карла Юнга

Карл Юнг – швейцарський психоаналітик, в свій час, кажуть, досить непоганий психіатр і вчений. Але потім він дещо вдарився в містику і через це тепер вже може й не дуже поважається практикуючими лікарями. Але нам це і непотрібно – я надіюся, що ми поки-що не дійшли до такого стану, коли нам буде потрібна допомога лікаря. Зате в соціології і філософії Юнг досягнув значних успіхів. Саме йому і належить поняття „архетипу” – загального психічного уявлення, яке керує масовою свідомістю на протязі багатьох сторіч. Крім того саме він придумав і образ „Тіні” – протилежності чи доповнення до цього психічного уявлення Але найцікавішим є те, що стосується психології чоловіка чи жінки – в чоловіка підсвідомість носить жіночу природу, і навпаки – в жінки чоловічу (Аніма і Анімус). Таким чином образ Софії-мудрості, виявляється доповнюючим чи компенсаційним до образу Бога-Отця Старого Заповіту, чи вірніше є виразом його підсвідомості. Взаємодія з підсвідомістю може відбуватися двома шляхами – або природнім перетоком енергій, або у вигляді накопичення і „виверження”. В результаті чи одного чи іншого має відбуватися природна компенсація первинного образу – тобто або Бог-Отець має ставати добрішим і зрозумілішим для людей, або має виникати якийсь новий образ як доповнення до попереднього. Розвиток релігії пішов саме по другому шляху – так виникла необхідність земного втілення Ісуса Христа. З психологічної точки зору – Тінь від уявлень про Бога-Отця, призначена виправити його недоліки або змінити наше уявлення про них. Напевно саме це і малося на увазі в Біблії:

QUOTE

„ Я й Отець – Ми одне!”

„ А коли Я чиню, то хоч ви мені віри й не ймете, повірте ділам, щоб пізнали й повірили ви, що Отець у Мені, а Я – ув Отці”

(Євангелія від Св. Івана, 10.30, 10.38)

Ну з цим в принципі все зрозуміло – в усякому разі, якщо хтось хоче, може прочитати повніший виклад цих думок в працях Юнга. Але і це ще не все – в свою чергу Ісус Христос є абсолютно незалежним і незв’язаним Богом і в нього теж мав би бути якийсь символ підсвідомості – така ж Софія-мудрість – тільки в більш земному і юному варіанті, можливо навіть у вигляді юної дівчини, адже помер він ще достатньо молодим. А це вже починає нам надто сильно щось нагадувати. Наприклад образ дівчини-України, досі не знищений навіть незважаючи на поразки розвитку української нації в багатьох інших питаннях. Чи не є це ознакою його живучості, чи не є він тим самим таким-собі специфічним архетипом українського народу? Тоді цей образ дівчини-України мав би бути доповнюючим до образу Софії, так же, як це відбулося між Богом-Отцем і його сином.

Правда стосовно мудрості України, напевно, багато хто зі мною зможе посперечатися, але може якраз саме в цьому і полягає наша біда – що ми не зможемо бути щасливими доти, поки вона, ця мудрість, не реалізується? В усякому разі вже зараз можна сказати, в чому вона має проявлятися і вже в якійсь мірі і проявляється – в повній відсутності нацистського начала, в відсутності бажання знищувати інших, керувати іншими, і знищувати їхню душу. І якщо з цим хтось ще може сперечатися, то принаймі іншого вже ніхто не буде заперечувати, що крім дівчини-України є ще й ненька-Україна – тобто наша Україна живе одночасно ніби в двох поколіннях – в повній відповідності до такої теорії. Це ж саме, до речі, пояснює і феномен сприйняття Юлії Тимошенко в суспільстві. Її підтримують тому, що вона заповнює собою вільний образ дівчини України, той же самий, символом якого в свій час була Леся Українка, але викликає негативну реакцію, коли її починають порівнювати з іншим архетипічним образом - образом мудрості, до якого вже будь-кому не так легко дотягнутися, так як мудрість це все-таки щось трохи інше, ніж звичайний розум.

Але щоб повністю зрозуміти всю картину, треба розглянути і інші варіанти. Згадаємо те, як саме з релігії був викинутий цей жіночий образ. Мова там йшла про древньохетську богиню Кибелу – погану і кровожерну. В усякому разі вона була дітищем свого часу, як і давньозаповітний Єгова – і в цьому плані становила йому гідну пару. А проте різниця між ними все-таки була. Ієгова був небесним Богом, ідеалом розвитку, а Кибела була спорідненою до образу Великої Матері, тобто символізувала природу і землю і в цьому сенсі була земною богинею. Цікаво також що потім цей образ матері трансформувався в образ Артеміди – вічномолодої, юної богині. Тобто тут, в давньому світі, цей процес компенсації, про який ми говоримо стосовно Софії-України та Єгови-Ісуса Христа відбувся цілком нормально. Але тут починає виникати інше протиріччя. Ми маємо одну чоловічу пару Бог-Отець - Ісус Христос та дві жіночих Софії-України та Кибели-Артеміди. Щось не так, якась рівновага, здається, порушується. В чому справа – чому нема ще однієї чоловічої пари? Тобто якщо Софія - це втілення божественної мудрості, то Кибела – її проекція на Землю. Що ж буде з проекцією божественного розуму Ієгови на Землю? Відповідь давно всім відома, але напевно ще страшніша, ніж те, про що ми вже писали. Але якщо ми вже говоримо про Зло, то напевно рано чи пізніше мали до неї прийти.

Стосовно ж Карла Юнга – то він помилився вважаючи символом такої мудрості Софії саме якийсь закінчений земний образ, як-от образ Мони Лізи, тому що не може мати небесний образ ніякого земного відображення, як не може мати його і Бог-Отець. І, крім того, в даній ситуації, коли уявлення про Бога-Отця все ще потребують значної компенсації, і коли людство все-ще знаходиться в стані розвитку – йому потрібний саме цей образ юної і земної богині мудрості. Хоча хтось звичайно може запитати й інше: а що поганого в тому, якщо на вершині піраміди будуть два завершених і досконалих образи? Нічого – відповім я, крім того, що ні про який розвиток тоді вже говорити не прийдеться – по-перше тому, що не існує розвитку там, де вже є досконалість, а по-друге тому, що це буде прямою калькою дитячих уявлень про батьків – і в цьому плані навіть якраз тим, чого ми мали би хотіти якнайскоріше здихатися, якщо дійсно хочемо стати дорослими і самостійними.

ІІІ. Найстрашніше місце аналізу – спотворений розум як чоловіче начало земної релігії

Отож мова йде про ще одну, відсутню пару чоловічої статі. Так ми вже говорили про те, що Бог-Отець є символом розуму, тому мова має йти про проекцію цього розуму на землю. Або – про якесь доповнення до образу-архетипу Великої матері. Тобто мова тут піде про падшого ангела – Люцифера в його вищому втіленні і Сатану в його нижчому прояві. Саме вони і мали би стати тією парою втіленого земного розуму, якої нам так не вистачає. Причому якщо можна ще сперечатися про правильність таких архетипічних розкладів, то з останньою фразою в її прямому значенні напевно погодяться вже всі – дійсно людській цивілізації за останні кілька тисяч років цього розуму так вже точно не вистачає. Чи ще точніше кажучи, бракує якраз чіткої ієрархії і вміння його застосовувати та вміння ним користуватися. В реальному житті це проявлялося в двох речах. З одного боку ці образи стали символом всього найгіршого і найстрашнішого, що тільки може бути, причому навіть і для людей, які в Бога не дуже-то і вірять. В Бога не всі вірять, але в погану сторону містики вірить багато. З іншого боку ця сама земна мудрість, чи, точніше, щоб не путати поняття, розум, все-таки мали десь собі знайти місце в людській історії. Таким місцем стало масонство в усіх проявах. Таким чином земний розум і виявився ніби-то розколеним навпіл – між тим позитивним, що залишилося в масонстві, яке проте надто вже близько підійшло до самого примітивного сатанізму і між тим поганим, чорним і важким, що залишилося всім іншим. Хоча і не можна сказати, ніби не робилися спроби виправити такий стан речей – саме в такі періоди і виникав культ чоловічого тіла і надмірного захоплення матеріалізмом – як-от в Древній Греції, в епоху Відродження, чи в 30-х роках ХХ ст. в сталінській Росії і в фашистській Німеччині. Але завжди такі спроби зводилися до одного – до того, що людина знову стикалася з поганою, темною стороною Зла і або відступала, або це приводило до нового витка чогось поганого в світовій історії.

Проте і ця історія знову ж таки не мала би зовсім ніякого значення, якби надто близько не підходила до реальних проблем України. Я вже частково згадував про проблеми українського національного характеру – фактично про відсутність сильної чоловічої половини цього характеру. Це стало проявом жіночої мудрості в розвитку України – коли Україна ніколи не посягала на чужу територію, але це стало і трагедією – нездатністю порозумітися і створити сильну державу, невмінням себе захищати і невмінням самостійно жити, без плачу і сліз. І це стало повним відображенням релігійних уявлень – сильно розвинутий образ Софії надав мудрості цьому народові, але його православна релігійність привела до страху перед нечистою силою, і як наслідок – до нездатності створити свою державу і до невміння захищати себе. За одним, правда, виключенням – періодом збройного опору УПА, який міг стати і наслідком певних відмінностей релігійного сприйняття греко-католицької церкви, а міг мати на те і ще якісь свої додаткові причини (див. додаток 4.) Хоча напевно навіть в православному християнстві виправити все-це ще можна – це земне чоловіче розумне начало досить сильно було розвинутим в дохристиянських язичеських уявленнях українського народу і в якійсь мірі все-таки залишилося в пам’яті народу – в колядках, які гармонійно увійшли в сучасне християнство і в історії виникнення і розвитку козаччини.

IV. 2004 - розкол України як прообраз нового способу взаємодії і розвитку

31 жовтня 2004 року в Україні відбулися президентські вибори. Правда – лише їхній перший тур, але всі наступні події були зумовлені тим, що проявилося вже тоді. І тому ці вибори зразу почали викликати дещо змішані почуття – незрозуміло стало, що робити дальше. Хоча, ні - ніби з однієї точки зору все було цілком зрозуміло – треба було перемагати у другому турі. Але саме тут і починається найцікавіше – саме це відчуття 100% впевненості в необхідності такої перемоги і самі результати виборів тут же стали викликати між собою якесь дивне відчуття внутрішнього конфлікту. До того ж, зауважте, - навіть зовсім незалежно від того, про якого саме кандидата йдеться. Тому, щоб зрозуміти те, що сталося вже тоді і те, що ще тільки відбувається зараз, треба говорити про якийсь системний конфлікт і про системні протиріччя. А для цього треба зробити якісь перші, хоча би самі елементарні висновки. Отож – мова не йде про східну чи західну Україну. Такий розподіл існував завжди, але в основному він завжди штучно створювався існуючою на той момент владою. Бо на практиці все дещо інакше – північні райони Тернопільської області, Рівненська та Волинська області, вся Волинь, яка географічно належить до західної України, є ближчою по духу східній Україні, ніж Вінницька чи Київська області, а січові стрільці і воїни УПА воювали не тільки на Галичині. Але історія з голосуванням висвітила зовсім інший, більш природній розподіл – саме той, що склався історично, але який ще ніколи до цього часу не висвітлювався настільки яскраво і рельєфно. Показовою в цьому плані була дискусія на державному телеканалі двох кандидатів в президенти. Один з них заговорив про якийсь „Слов’янський Союз”, що нараховує вже більше ніж 100 чи 200 років – конкретна цифра не має значення, бо все одно це дуже мало. І ось в цей момент і сам ведучий теж зацікавився: „ А справді, звідки Ви взяли таку дату?” Виявилося – від якогось там з’їзду слов’ян. Звичайно це смішно. Смішно рахувати історію слов’янського руху 100 чи 200 років тому, якщо тільки Київ нараховує більше як 1500 років і коли само слов’янство існувало очевидно ще і до того. Це все одно, якби германський етнос, якому вже й взагалі більше 2000 років, ні з того, ні з сього взявся би святкувати своє 300-річчя.

Але ще цікавішим є навіть не саме це питання, як реакція на нього різних учасників – кияни не розуміли чому донеччанин рахує лише останні 100 чи 200 років. А що ще він має рахувати, якщо історики ще й досі точно не знають чи вже існував Донецьк 200 років тому, чи ще ні? Коли Харкову – 300 років, а Миколаєву, Херсону і Одесі щось біля 200? Всі ці міста були створені царською владою після того, як був знищений останній оплот української державності – зруйнована Запорізька Січ. І на ці – тоді вільні і безкраї, необжиті степи з родючою землею цілими селами і губерніями завозилися селяни, поміщики і чиновники з Росії. З тих пір пройшло вже досить багато часу, щоб все це знову, вже всоте, перемішалося, але цілком очевидно і те, що це достатньо сильний соціальний і політичний фактор, який обов’язково потрібно враховувати, якщо ми хочемо жити спокійно і злагоджено і збудувати стабільну і сильну державу.

Тобто, по великому рахунку, зараз ми отримали ніби три України. Одна - західна + центральна, друга - південно-східна, Україна Катерини ІІ і третя – це Донбас. Але немає якогось антагоністичного протистояння між однією частиною України і іншою. Є відмінності в поведінці, способі мислення і сприйнятті світу, а міф про таке протистояння здебільшого дуже часто просто сильно роздутий. Тому стосовно південно-східної України все зрозуміло – треба робити все, щоб відродити українську самосвідомість, підтримувати розвиток української державності не принижуючи людей які там живуть – і рано чи пізно ми станемо краще розуміти один одного. Колись за незалежність України, проти багаточисельної армії НКВС боролася одна тільки західна Україна, і нічого – тепер вже всі вірять в Україну, мова йде вже тільки про те, якою вона має бути. Але проблема Донбасу все-одно стоїть зовсім окремо. Річ в тому, що там живуть здебільшого люди, які заселили його останнім часом. В них немає глибокої історичної пам’яті, в них є тільки місцевий патріотизм. І можливо навіть якась, цілком обґрунтована образа – бо в свій час вони, чи їхні батьки приїхали на освоєння цього району, віддавши на це свою молодість і своє життя, а тепер ніби залишилися на узбіччі історії, так що іноді їх і взагалі вважають чуть чи не одними бандитами. Але не треба думати, ніби українці на Галичині чимось кращі за тих, що живуть в Донецьку. Вони може більш політично грамотні, тому що вийшли родом з демократичної Австро-Угорської імперії, але нічим не кращі – і якраз останні вибори це дуже чітко показали – згадайте Козака (Львів), Бойка (Тернопіль), Гавриша (Івано-Франківськ), Чорновола (Львів). І навіть більше того – найцікавішим в усій цій історії є те, що значна частина шахтарів самі родом з західної України. А який був вибір в молоді західної України після війни, в 50-х, 60-х роках, щоб хоч якось реалізувати себе в житті і щоб позбутися вічного тавра „бандерівця”? Їхали на шахти, відгукнувшись на заклик партії і щоб якось заробити самому і щоб хоч трохи допомогти родині. Тому багато проблем тут носять якийсь не зовсім простий чи зрозумілий характер, коли підсвідому і необґрунтовану ненависть до „западенців” можна розглядати вже взагалі як щось зі сфери самого примітивного психоаналізу, щось на зразок відносин між батьком і сином-підлітком, який самостійно пробує встати на ноги (див. додаток 3).

Але нас поки що не цікавлять всі ці проблеми самі по-собі, питання стоїть в іншому – що можна було зробити в той момент, після першого туру виборів і пізніше? Фактично - тоді було два варіанти позитивного розвитку подій. Один – це якби та ідея помаранчевої революції, боротьби за справедливість і краще життя, символом якої став київський Майдан, охопила би всю Україну. На практиці це означало, що треба було поступово переконувати донецьких та жителів південно-східної України. Це хороша ідея і такі спроби навіть в якійсь мірі і робилися, але це довгий і важкий шлях, який так і не був пройдений до кінця. Інше – це те, що проявилося вже тепер, і не тільки в Україні – розкол на два майже одинакових табори – як це вже зовсім недавно сталося в Німеччині і в Польщі. В цілому – це теж позитивний процес, якщо він буде реалізовуватися належним чином – або як процес взаємної „компенсації”, або як процес взаємодії і розвитку. А вся справа в тому, що Україна має тисячолітню історію, але майже не мала своєї державності. Саме тому вона така пасивна, інертна і втомлена, бо постаріла, так і не ставши дорослою. Тому за роки незалежності Галичина так і не дала жодного справді сильного політичного лідера, як від неї того чекали. І саме тому, саме ці південно-східні області, і в першу чергу саме Донбас, і є тим резервом, тією молодою кров’ю, що може влити щось нове в розвиток всієї України. До того ж в них є ще щось цінне, чого немає в решти України, чого нема навіть на Галичині і на західній Україні – їхня генетична пам’ять. Їхні батьки, всього ще якихось одне-два покоління назад, приїзджали на ці землі, щоб розпочати нове життя – і вони ще пам’ятають це по їхніх розповідях. Тому велика Україна мала дати українську ідею і історичний досвід, а Донбас – силу характеру і вміння починати жити з нуля. Такого на жаль теж поки що не сталося – ні одного, ні другого. Показовою в цьому плані стала дискусія, яка розгорнулася вже зовсім недавно на сторінках інтернет-видання „День” (див. додатки 8,9), де сторони по-суті так і не зрозуміли одна одну. І тоді прийшов варіант третій – зрада.

Зрадили і одних і інших. Звичайно це принесло і якийсь позитив – тепер вся Україна може об’єднатися в спільній ненависті до своїх лідерів. Але є в тому і велика небезпека – щоб не повторилася все та ж історія 33-го року – коли одного разу надії на позитивний національний розвиток вже поєдналися з відчуттям чогось поганого, що і залишилося для нас тепер відчуттям депресії і втоми. І щоб такого не повторилося ще раз, напевно прийдеться все-таки відповісти вже нарешті на те основне питання, яке ми задали ще на самому початку – звідки виникло те відчуття незавершеності української революції, про яке ми говорили і чому так вперто воно для нас все ще асоціюється з відчуттям якогось зла? Прийдеться нагадати, що саме там було сказано, виділивши тепер саме головне:

Українська революція осені 2004 року залишила після себе якесь настільки дивне і сильне відчуття незавершеності, що тепер вже здається, ніби ніхто повністю так і не зрозумів що саме і чому сталося. (...) Враження вже навіть було таке, ніби в тому є щось містичне, щось чуть чи не від світової боротьби добра і зла. Але де тут добро і де зло? І чи існує воно, Зло, взагалі? Хоча напевно цікавою є навіть не стільки відповідь на це питання, як те, чому воно виникає взагалі і саме на такому рівні сприйняття, коли говориться про політику? Може тому, що в реальному житті проблема зла проявляється крім звичайного повсякденного чи навіть побутового ще й на якомусь стратегічному рівні - як в долі кожної людини так і в політичній сфері та в розвитку держав? Закономірним є те, що ми здебільшого намагаємося всіляко уникати повсякденних неприємностей, але навіть і стосовно своєї власної долі людина теж проявляє якусь дивну байдужість, мотивуючи це тим, що нічого змінити вона все-одно не може. Тому і залишається єдиний нібито розумний вихід – спробувати щось пояснити і зрозуміти саме в політичній сфері.

І нагадати інше, що ми вже теж казали:

Все-таки, хто б що там не казав, а відчуття, що ми можемо обійтися і без політики і без держави, не покидає нас .... Дійсно, переважна більшість людей все-одно в своєму житті ні в чому на державу і не надіється. Ми самі живемо, самі народжуємося і створюємо сім’ї, самі вирощуємо дітей. Колись заміною держави був якийсь примітивний суспільний общинний устрій, просто як об’єднання громадян чи кількох сімей для того, щоб було легше вижити. Але з часом такі об’єднання стали не зі всіма завданнями справлятися – простіше кажучи стали просто вимирати. Вижили тільки ті, які якусь частину своїх прав чи знань стали делегувати іншим – так появилися перші форми суспільного устрою

А тепер, поєднавши все виділене разом, і отримаємо цілком логічний і зрозумілий висновок: держава – це суспільне утворення, якому частина населення делегує (довіряє) право на те, щоб воно вирішувало її долю тоді, коли самотужки зробити вони це неспроможні. Коли держава не справляється з таким завданням, тоді громадяни відбирають в неї таке право – влада втрачає довіру. От тільки, правда, так і не зрозуміло, як це можна зробити на практиці, і якщо тепер в нас все-ще не щезає відчуття незавершеності революції – то значить ми все-ще так і не змогли створити таке суспільно-державне утворення, якому і справді було би не страшно довірити свою долю, чи долю своїх дітей!

IV.

Власне кажучи, на цьому я вже хотів було закінчити свої роздуми – бо принаймі для себе вияснив те, що хотів було зрозуміти. Але боюся, що якщо зроблю так, то тоді мене звинуватять в тому, що замість відповідей на одні запитання я поставив інші, ще складніші, до того ж користуючися не зовсім досконалим логічним апаратом. Правда на це я можу заперечити, що все-одно в будь-якому випадку краще знати і розуміти, що відбувається, хай навіть і нема поки що готового рецепту стосовно того, що саме треба робити. А проте .... ми все-таки можемо згадати те, що вже говорили стосовно ставлення до історії:

Справжня наука має відповідати двом критеріям:
а) пояснити ті події чи факти, які вже відбулися ;
б) пояснити ті події, які відбуваються зараз і передбачити їхній розвиток в майбутньому.

Ну що ж – минуле ми вже гірше чи краще спробували пояснити і навіть стосовно теперішнього спробували хоч щось сказати. А як стосовно майбутнього?

* * *

І. Майбутнє України

1. Ідеальна держава
Напевно тепер ми вже зможемо сформулювати хоча би приблизно, яким має бути той ідеальний державний устрій, до якого ми маємо прагнути:

1) Визнання права кожної людини на вільне і свідоме прийняття рішеннь стосовно її власного життя – чи розвиватися їй, чи залишатися такою як є, і якщо розвиватися – то куди саме. Чи навіть деградувати - якщо це не заваджає життю і розвиткові інших.

2) Наявність розвинутої релігійної чи світоглядної моделі. Безперечно основним є те, що за основу для України цілком може бути взяте православне християнство – але з обов’язковим врахуванням в ньому вищого релігійного жіночого начала у вигляді Софії-мудрості, культурних язичеських традицій і розвинутого земного чоловічого характеру, символом якого стало козацтво, або з врахуванням тих відмінностей в релігійному сприйнятті світу, які притаманні греко-католицькій церкві.

3) Можливість регулювання тієї частини влади, яку суспільство віддає, „довіряє” державі чи навіть створення механізму для забезпечення можливості відкликання такої довіри.

4) Створення умов для обмеження хаосу, саморуйнації і самознищення в розвиткові суспільства.

5) Створення умов чи навіть стимулів для розвитку кожної окремої людини.

6) Створення механізму, який би забороняв розвиток однієї людини за рахунок обмеження розвитку інших, за рахунок їхньої експлуатації чи приниження їхніх прав і свобод.

2. Розвиток України – внутрішня політика

Майбутній розвиток подій в Україні цілком очевидно буде пов’язаний з тими процесами, про які ми вже говорили. Тобто ті процеси, які привели до розколу України, тепер будуть продовжуватися і дальше, тільки тепер вже у вигляді якогось взаємопроникнення ідей і культур. З одного боку - захід України напевно змушений буде стати більш терпимішим, з іншого – ідея національного відродження напевно дійде все-таки і до сходу України. Тим більше, як це не дивно звучить, що саме для нього вона теж цілком зрозуміла і далеко не нова – адже основою національного відродження 20-х виступали саме Харківщина і Донецьк. В цьому плані тут взагалі проглядається одна досить цікава закономірність. На початку 90-х роках ідеологом національно-демократичного відродження України виступала західна Україна, рік тому ця ідея об’єднала вже всю центральну і західну її частини, а тепер доля країни буде вирішуватися на парламентських виборах наступного року на її сході. Так от - парадокс тут в тому, що які би події не відбувалися далі, але захід України і переважна частина її центральної частини все-одно буде голосувати за сили, які уособлюють в собі національно-демократичну ідею. Тому в будь-якому разі долю України тепер буде вирішувати тільки її схід. І варіантів тут всього два, залежно від того, що саме він вирішить для себе:

1) або – і дальше продовжувати відстоювати якусь свою не до кінця зрозумілу позицію – чи то у вигляді ностальгії за Радянським Союзом, чи то у вигляді навіть якогось наплювательського ставлення на інших, чи то у вигляді не до кінця зрозумілої образи на всіх і все;
2) або – підтримати ідею національного відродження чи навіть запропонувати і щось своє, але таке, щоб воно було прийнятним для решти України.

Тоді, в одному випадку в Україні знову, вже вкотре, законсервується існуючий стан речей, а в другому, можливо, і справді нарешті зможе проявитися хоч якийсь шанс на розвиток, якого ми вже давно всі чекали, якщо, звичайно, вдасться при цьому врахувати все те, що ми вже вияснили для себе, щоб не наробити нових помилок. Тому доля України тепер в руках її південно-східної частини і навіть якщо наша держава і наш народ прийме все-таки ту модель розвитку, яку так наполегливо останні роки відстоює її захід, то все-одно в кінцевому результаті це буде перемогою саме сходу.

3. Розвиток України – зовнішня політика

Ну що ж – тут теж в основному все зрозуміло - буде сильна держава, будуть сильні люди в ній – буде можливість і визначити своє місце в світі. Хочеться наголосити тут, виходячи з наших міркувань, лише на кількох речах

а) неможливо забезпечити хоч якусь більш-менш чітку і зрозумілу зовнішню політику до того часу, поки не буде створена політика внутрішня, поки держава не визначиться з її внутрішніми цінностями і з її ставленням до своїх громадян;

б) зовнішня політика виявляється напряму пов’язаною зі світоглядними і релігійними уявленнями, тому і вирішуватися вони мають в комплексі.

Тобто в загальному справа виглядає так, що:

а) або Україна реалізує своє призначення в плані створення нового типу суспільних відносин і нового типу ставлення держави до людини і тоді дійсно зможе дати якийсь імпульс розвиткові і всього світу і знайде своє місце в світі;
б) або залишиться такою, як є зараз: аморфною, розмитою і невпевненою в собі – і вже так ніколи нічого цікавого з себе представляти і не буде.

ІІ. Майбутнє світу

1. Розвиток світу.

А ось спрогнозувати розвиток світу виявляється вже не так просто. Звичайно можна було би зробити і таку спробу, але тут зразу же виникає цілий ряд таких запитань, яких зовсім не було при аналізі розвитку держави і тому напевно в основному їх всіх прийдеться відкласти до наступного разу. А проте одна дуже цікава закономірність тут є – така, яка виявляється важливою і для нас, якщо ми справді хочемо щось зрозуміти. Мова йде про те, що всіх нас зараз, незалежно від місця проживання і від національної чи партійної приналежності, не влаштовує теперішній розвиток України. А отже – мова не йде про стабілізацію того стану речей, який існує зараз, мова йде про необхідність змін, навіть якщо де в чому такі зміни будуть спробою повернення назад. А раз так – то цілком логічно було би спробувати знайти якийсь схожий історичний досвід, коли людство вже намагалося щось змінити в світі. Звичайно історичних паралелей тут можна проводити скільки завгодно і яких завгодно, але якщо говорити саме про таке завдання, то не можна обійти увагою основного – діяльність Ісуса Христа.

Правда говорити на цю тему – справа невдячна і небезпечна, тим більше що сам факт його реального існування все-ще так до кінця і не доведений. Але повторюю знову, вже вкотре – нас в першу чергу цікавить не сам цей факт його матеріального існування, як те, які соціальні зміни виникли в результаті цього. А останнього напевно заперечувати вже не зможе ніхто – навіть літочислення ведеться від дати його народження. Також напевно прийдеться визнати, що неможливо в цій ситуації достатньо достовірно встановити якусь одну, головну ціль, тим більше, що в тому цілком могли бути і ще якісь інші цілі, недоступні для нашого теперішнього розуміння. Але нас це і не цікавить, нас цікавить лише одна складова його діяльності, яка має безпосереднє відношення до нашого дослідження – саме ця спроба щось змінити в світі. Давайте спробуємо спрогнозувати, як саме це можна було зробити:

1) необхідно було зібрати інформацію стосовно того, що можна вважати поганим. Зрозуміло, що для цього той, хто збирає таку інформацію, мав бути достатньо відкритим і незахищеним перед злом, інакше навряд чи воно хоч якось би себе проявило по відношенню до нього і, крім того, навіть тоді він мав би ще якось додатково його спровокувати. Ну що ж – напевне так і було зроблено, в усякому разі може це хоч трохи пояснює поведінку Ісуса Христа і ту пасивність і беззахисність в його вчинках, яку ще й досі так ніхто і не зміг зрозуміти;
2) необхідно було створити образ позитивного майбутнього – це теж було зроблено, - так появилася євангельська проповідь «царства божого», яке має незабаром прийти. Саме слово «Євангеліє» означає «Блага Вість», якраз стосовно приходу цього Царства Божого;
3) необхідно було створити образ негативного майбутнього – того, чого ми хотіли би уникнути для себе в майбутньому - так появилися слова стосовно «кінця світу», який має незабаром прийти з усіма його можливими негативними наслідками;
4) після того образ негативного майбутнього треба поєднати в розумінні людей з тим злом, яке існує в повсякденному житті, і яке вже було в більшій чи меншій мірі на той момент встановлене. Так виник логічний ланцюжок: зло з минулого породжує зло теперішнє, і як наслідок - розіп’яли Бога і позбавилися божественного благословення і божественної присутності, що може призвести до загрозливого майбутнього у вигляді кінця світу і геєни огненної.

Це поки що все стосовно змін. Але такий приблизний аналіз буде неповним, якщо не побачити головного – того, що ця картина получилася дещо незавершеною: ми отримали два образи зла – в минулому і в майбутньому, але лише один образ добра – в майбутньому. Цілком очевидно, що для симетрії необхідний образ добра і в минулому, щоб було на що рівнятися і що брати за основу. Власне кажучи, саме так завжди ми і робимо в повсякденному житті, іноді свідомо, коли пригадуємо тільки найприємніші моменти життя, а іноді і цілком автоматично – коли щось важке і неприємне повністю щезає з пам’яті і просто забувається, так що після того залишається тільки щось хороше і приємне. Якась схожа спроба була здійснена і в Євангеліях, коли родовід Ісуса Христа вже навіть дещо штучно був прив’язаний до родоводу єврейського царя Давида. Але зрозумілим напевно є і наступне – що в умовах, коли людство розвивалося настільки неправильно, що потрібні були такі кардинальні методи втручання в його еволюцію, навряд чи можна було знайти в його минулому хоч щось хоч трохи позитивне. Таке явище теж добре відоме в психології людини – так людина, яка пережила якусь важку травму, дуже довго потім не може прийти до себе - тому що ще і ще переживає те, що вже сталося. Саме з цією метою – щоб віднайти в цьому трагічному минулому хоч якийсь позитивний смисл і зрозуміти, чому це сталося саме з нею, і як цього можна було уникнути. Але таке не завжди вдається, і поки цього не станется, доти вона так і не зможе почати повноцінно жити.

Але що тоді ще можна зробити в такій ситуації? Іноді кажуть – почати життя спочатку. Якийсь смисл в тому є, і тому щось схоже було зроблено і стосовно розвитку всього людства. Коли не існує чіткого і зрозумілого минулого, тоді треба створити йому відповідну заміну – чітку і зрозумілу точку відліку. Такою точкою стало те, про що ми вже говорили – дата народження Ісуса Христа, Різдво. Звідки ж взялася друга точка – Воскресіння? Можливо вона з’явилася для забезпечення більшої гарантії невідворотності очікуваних змін, але швидше за все тут проявилася вже інша закономірність – стосовно майбутнього. Річ в тому, що коли майбутнє теж недостатньо зрозуміле, як-от «Царство Боже», яке кожен все-таки може сприймати по-своєму, – то тоді і стосовно нього потрібно теж задати якусь конкретну подію – «другу координату». Так і виникло це свято Паски-Воскресіння. А дві «точки відліку», вже цілком чітко задають напрямок розвитку, адже дві точки і визначають пряму, чи не так?

Але яке значення має вся ця, безумовно цікава,теорія, до наших політичних роздумів і до долі України? А річ в тому, що розвиток окремої держави де в чому схожий на ту ситуацію, яку ми вже описали. Наприклад Радянська влада, можливо навіть не знаючи цього всього, цілком чітко користувалася такими же механізмами – було все тих же дві точки відліку: в минулому – жовтнева революція і в майбутньому – образ комунізму, до речі – зовсім невизначений і незрозумілий – і це теж могло стати однією з причин того, чому цей Радянський Союз в кінцевому результаті все-таки перестав існувати.

Ну що ж, стосовно нашого власного майбутнього, і майбутнього України ми вже гірше чи краще розібралися, але от з другою точкою – минулим не все так просто. Практично навіть за останні десятиліття нас його зовсім позбавили, і перші роки незалежності так нічого і не виправили в цьому плані, тому для побудови України, як в принципі і для будь-якої іншої держави виявляється життєво необхідним крім розуміння того куди йти, ще й інше – або чітке і зрозуміле минуле, або якась фіксована точка відліку в минулому – якась подія, існування і наслідки якої беззаперечно визнаються переважною частиною суспільства. Такого в нас ще не було в нашому аналізі, тому цілком очевидно, що цей фактор ми теж мусимо врахувати для прогнозування і нашого власного розвитку і розвитку окремих країн в світі.

2. Розвиток окремих країн.
Звичайно світ проживе і без України, але загальні тенденції розвитку країн напевно в основному будуть залежати від тих факторів, які ми вже вияснили для себе. Тобто:

Наявність моделі розвитку – або релігії, або світоглядної побудови, яка, як ми це вже встановили для себе, не має бути напряму прив’язаною до статевих ознак, або має містити в собі в одинаковій мірі як чоловіче, так і жіноче начало.

Можливість повноцінного економічного розвитку, який має визначатися двома факторами – забезпеченням мінімальних потреб людини, але таким забезпеченням, щоб це не обмежувало її бажання добиватися чогось більшого і можливістю розвитку окремої людина, але такою можливістю, яка би не приводила до знищення однієї частини суспільства заради процвітання іншої.

Наявність земних моделей розвитку – культу молодої дівчини і активного чоловічого розуму.

Відсутність чи наявність такого розвитку, який може становити небезпеку для інших держав, або який буде породжувати небезпечні конфлікти всередині самої держави.

Наявність розвинутого історичного минулого, або чіткої, фіксованої і беззаперечної „точки відліку” в минулому – історичної події, важливість якої визнається переважною частиною суспільства і яка є достатньо досліджена і беззаперечна.

Під ці характеристики попадає не так вже й багато країн світу:

Іран – чітка ієрархічна релігія і чітке родове суспільство. Можливо – розумне поєднання контролю і ініціативи в економіці. Недоліки – відсутність жіночого начала в релігії, навіть ще більша, ніж в християнстві, де існує хоча-би сильно розвинутий образ Марії та приниження жіночого начала на побутовому рівні. Очевидно, що все це стало наслідком не до кінця осмисленої спадщини тієї ж богині Кибели.

Німеччина – унікальна перспектива в економічній сфері, якщо їй вдасться поєднати кращі риси західної і радянської економік. Чітке осмислене минуле, в т.ч. і з тим негативним досвідом, який навчить чого не треба прагнути в майбутньому. Недоліки – все ті ж у ставленні до жінок, що і в Ірані, хоч і проявлені зовсім в іншій формі. На перший погляд така схожість між двома абсолютно різними країнами здається дещо дивною, але це стане значно зрозумілішим, якщо згадати, що саме ці дві нації чи навіть етноси і створили в свій час арійську расу.

США – ситуація виглядає досить тривожною все через той же спотворений чоловічий розум – спадщину Сатани і через відсутність розуміння того, до чого треба прагнути в майбутньому. Краще можна прочитати про це в статті Олега Платонова „Почему погибнет Америка” http://lib.ru/PLATONOWO/america.txt. Хочеться звернути також увагу на відсутність чітко осмисленого минулого. В якійсь мірі цей недолік пробували виправити створивши „точку відліку” в минулому – прийняття конституції, тому напевно можна припустити, що США будуть існувати до тих пір, поки розвиток негативних тенденцій не переважить ті цінності, які відстоює ця конституція.

Україна – без коментарів, це вже було – проблема тільки одна – чи вистачить самого простого, самого примітивного розуму і звичайного чоловічого характеру. Хоча, правда, тепер добавилося ще одне, цілком зрозуміле і логічне – необхідність пізнання і осмислення минулого, чи створення тієї «точки відліку», про необхідність якої ми вже говорили. Можливо такою точкою зможе стати „помаранчева” революція, якщо вона все-таки буде завершена і якщо її результати будуть визнаватися переважною частиною українського суспільства.

Росія – а ось це вже цікаво. З одного боку – вміння захищати і свої інтереси і свою державу та все та ж, досить позитивна православна релігія, але тут вона дещо спотворена непримиренністю і відсутністю того образу Софії, про необхідність якого ми говорили. З іншого – досить ніжні і красиві жінки, що для Росії в даній ситуації дійсно може виявитися сильним позитивним фактором, саме таким, про який писав Достоєвський, кажучи, що «краса врятує світ», і це для Росії і дійсно може виявитися правдою. Тому проблема тут в основному полягає в тому, що і так давно вже витає в повітрі – в відсутності чіткої ієрархічної моделі розвитку, пов’язаної і з релігійними і зі світоглядними принципами і в відсутності чітко осмисленого історичного минулого, особливо якщо згадати постійні суперечки з Україною стосовно цієї історичної спадщини. І найнебезпечніше – це те, що не переосмислений негативний досвід ні періоду сталінізму, ні – комунізму в цілому. Тому в Росії і виникає сильна спокуса і дальшого вирішення своїх проблем за рахунок знищення інших – великодержавний шовінізм, від якого вона все-ще ніяк не може відмовитися і який зовсім не має чим замінити і тому вона зараз ніби й справді знаходиться на роздоріжжі двох зовсім різних шляхів розвитку.

Індія і Китай - тут щось коментувати важко – це вже не стільки народи чи держави, як цілі цивілізації і майже половина населення всієї планети. Хоча зрозуміло, чому саме вони так розвиваються – сильно розвинуті родові відносини, наявна відкрита релігійна модель розвитку, яка цілком враховує і жіноче начало, нормальне сприйняття жінки і на побутовому рівні. Та й з економікою поступово все налагоджується, треба буде тільки зберігати баланс між регулюванням і ініціативністю. Можна проте припустити в майбутньому розвиток деяких світоглядних конфліктів в Китаї, де все-таки нема чіткої ієрархічної ідеології і моделі розвитку, і де релігійне сприйняття все-таки не є достатньо досконалим.

Південна Америка – це теж дуже цікаво. Цілий культ молодих дівчат, присутність жіночого начала у вигляді культу Матері Божої, єдина проблема – економіка, але здається і тут все поступово буде приходити в порядок.

Ну і можливо ще деякі країни ми тут пропустили, вибравши тільки найцікавіші з них. Можна лише припустити що з европейських країн достатньо непоганими виглядають і шанси Польщі, та, трохи гірше – шанси Франції.

ІІІ. А чи правда все це? І що тоді робити далі?

А чи правда все це? Звичайно спірним залишається твердження, чи можна застосовувати при аналізі політичної ситуації ті методи, які підходять для аналізу людської психіки і людської поведінки. Напевно будь-який професійний історик, психолог чи філософ підніме такий підхід на сміх. Але що вони можуть запропонувати замість цього? Ми чекали їхніх висновків останніх 10 і більше років – і так нічого і не дочекалися! Чи не досить? Тому краще давайте згадаємо те, що ми говорили на початку саме стосовно такого нашого підходу:

Тоді ж що робити?

Але вихід є – парадоксальний за своєю безглуздістю, нелогічністю і навіть непрогнозованістю – і так само парадоксальний за своєю простотою – спробувати застосувати до цієї проблеми той розум, який нам здавалось би тільки заважає, який не може зрозуміти, що відбувається, але який за ці останні 13-15, 100, 200-300 і 1000 років досягнув все-таки значних успіхів – хай і в інших сферах людської діяльності. Але хто нам сказав, що підходити до аналізу свого життя, своїх цілей і політики своєї держави треба більш по-дурному і більш безвідповідально, ніж ми це робимо в чомусь іншому? <;br />

Тому давайте подивимося, як вирішували такі чи схожі конфлікти точні науки. Там теж не одне сторіччя тривали битви за правильність наукового підходу і за те, що саме можна вважати критерієм істинності, а що – ні. Подивимося наприклад, як цю ж проблему вирішили для себе фізики:

1) будь-яка теорія вважається правильною до тих пір, доки вона пояснює всі наявні експериментальні дані (в нашому випадку – історичні дані);
2) хоча б один приклад, який не може пояснити теорія, вже свідчить про її неправильність (ну таких випадків вже більш ніж достатньо – як і з т.зору матеріалістичної науки, так і з т.зору релігійних уявлень);

3) нова теорія має як частковий випадок включати стару теорію і пояснити всі ті нові дані, які стали суперечити старій теорії;

4) нова теорія має передбачити нові закономірності, які потім повинні бути підтверджені експериментально новими даними.

Тому ми по можливості спробували пояснити існуючі історичні дані, краще чи гірше пояснили те, що відбувається зараз і навіть спробували по можливості передбачити майбутнє. І якщо комусь не подобається викладене нами, то саме так він і може це сприймати – як наукову гіпотезу, критерієм істинності якої повинен стати майбутній розвиток подій. Ну що ж – побачимо – чекати залишилося вже зовсім недовго, бо деякі з описаних подій – як от парламентські вибори 2006-го року відбудуться вже зовсім скоро. А якщо хтось і після цього буде незгідний з нашими висновками – то нехай самостійно спробує довести щось інше – і вже ми подивимося, що з того вийде!

Що робити далі? Стосовно ж того, що робити зараз, я знову, вже вкотре, хотів би звернутися до Історії України все того ж Крип’якевича – якраз саме на тому місці, де ми її і залишили, на стор. 261-262:

QUOTE

Але серед розбиття і розчарування, в якому перебувала Україна, Коль добачав творчі елементи, що повинні були в майбутньому виявитися. „Нема найменшого сумніву, що колись велетенське тіло Російської імперії розпадеться і Україна стане знову вільною і незалежною державою. Цей час наближається поволі, але неухильно. Українці є нація з власною мовою, культурою та історичною традицією. Поки що Україна роздерта поміж сусідами. Але матеріал для будови Української Держави лежить готовий: коли не сьогодні, то завтра з’явиться будівничий, що збудує з цих матеріалів велику і незалежну Українську Державу”.

Тут ми зробимо невелику паузу, щоб зафіксувати це твердження в пам’яті .... і продовжимо далі:

На зміну дворянству, яке не змогло підняти давньої державної будови, прийшла нова суспільна група — демократична інтелігенція. Вона походила здебільшого з міщанства, але причалили до неї освічені одиниці з інших класів — з дрібної шляхти, козаків і селян, так що вона репрезентувала різні кола громадянства. В одну цілість з'єднувала інтелігенцію вища освіта. Це був час, коли на українських землях почали діяти перші університети (...) і цілий ряд середніх шкіл; досить багато молоді відвідувало російські університети, а дехто шукав освіти в Західній Європі. Розвинулася наукова література; не зважаючи на гостру цензуру, в Україну проникали нові ідеї з Заходу. Нова інтелігенція не відкидала давніх політичних і культурних традицій, але вважала їх за недостатні для своєї епохи і шукала нових шляхів.

Головна ідея, з якою виступило нове покоління, була — політичні і культурні стремління оперти на народ, на народну масу. Це не був погляд цілком новий: вже в минулих часах, за селянських повстань, на Січі, в гайдамаччині сильно пробивалося переконання, що влада повинна належати не до панства-старшини, а до черні; ідеологами таких поглядів були Брюховецький, Петрик Іваненко, різні запорізькі кошові. Нова інтелігенція, що не була вже зв'язана з дворянством, а часто походила з соціальних низів, прийняла такі гасла до своєї програми. Прийняла їх тим більше, що такі самі погляди набули панівного значення на Заході, починаючи від великої революції, а також романтизм поставив народну масу в центр своїх зацікавлень. Інтелігенція звернулася до народу, шукаючи в ньому джерел свідомості і національної сили.

А це вже цікаво, це напевно вже трохи схоже на той державний устрій, який ми би хотіли зараз побудувати для себе, чи не так?

Дослідження народної культури. Молоді ентузіасти-романтики знайомилися з народнім життям через мандрівки та екскурсії. Про це писав Микола Костомарів*: "Починав я робити етнографічні екскурсії з Харкова по сусідніх селах, по шинках, що за тих часів були справжніми народними клубами. Я слухав оповідань і розмов, записував слова і вислови, втручався до бесіди, розпитував про народне життя-буття, записував звістки, що їх мені доставляли, і казав співати собі пісень. На все те я не жалів грошей — і як не давав їх просто в руки, то годував і поїв своїх розмовців".

Так тогочасна інтелігенція всіма силами намагалася з'єднатися з народом. Але цих перших дослідників мало цікавило економічне і соціальне життя селянства,— вони звертали увагу тільки на народну словесність, шукаючи в ній джерел для свого погляду на світ.

262

Народні пісні, перекази, легенди, риказки вони вважали за безцінну скарбницю, в якій зберігаються традиції давнього минулого, відвічні елементи національного світогляду, які можуть послужити за матеріал для будування нового життя. З незвичайним запалом визбирували вони залишки народньої твор ості (...) Народна творчість, що до того часу була в забутті і погорді, несподівано виринула як найвищий тип мистецтва, що мав бути зразком для нового письменства. І це була поезія саме українського народу, того мужицького народу, до якого панство сусідніх народів ставилося з таким презирством. Але тепер настала просто мода на українську пісню і український побут. Це сконстатував молодий Гоголь у Петербурзі в 1820-их роках, де всі цікавилися етнографічними та історичними матеріалами з України; а серед польського панства виникли гурти так званих балагулів, що намагалися свою обстанову влаштувати на мужицький спосіб і захоплювалися народною піснею.

Почування української інтелігенції набрали через те барви високого ентузіазму. Не було вже мови про меншовартість українського народу — його творчість запевняла йому визначне місце серед інших народів.

Ну і необхідна примітка:

с. 262. Костомаров (Костомарів) Микола (1817—1885) — історик, публіцист, письменник. Закінчив Харківський університет. В 1844—45 рр. — вчитель історії в Рівненській і Першій Київській гімназіях, з 1846 — ад'юнкт професора Київського університету. В 1846 р. разом з В. Білозерським, М. Гулаком, П. Кулішем, Т. Шевченком заснували Кирило-Мефодіївське Братство, програмні документи якого "Книги Битія українського народу", "Правила", дві відозви написав М. Костомаров. Після розгрому кирило-мефодіївців був засуджений на рік в'язниці з висилкою до Саратова, де працював на обов'язковій канцелярській службі до 1856 р. В 1859—1862—професорПетербурзького університету. З 1862 — повністю займався виключно науковою діяльністю. Помер і похований у Петербурзі. Автор фундаментальних праць з історії України XVI—XVII ст. "Богдан Хмельницький" (у 3 т), "Руїна" (1879—1880), "Мазепа та Мазепинці" (1882—84), розвідок "Гетьманство Виговського", "Гетьманство Юрія Хмельницького", "Павло Полуботок". Написав також "Русскую историю в жизнеописаниях ее важнейших деятелей" (1874—1876), де найбільше уваги приділено українським історичним діячам. Основоположник народницького напрямку в українській історіографії, автор низки етнографічних студій, редактор 3—5 томів "Трудов" етнографічно-статистичноі Комісії П. Чубинського, написав багато публіцистичних статей в різних періодичних виданнях. Як письменник належить до харківської школи романтиків. Збірки поезій "Українські баляди" (1839), "Вітка" (1840) видавав під псевдонімом Ієремія Галка. Написав історичні драми "Сава Чалий" (1838) та "Переяславська ніч" (1841). Його літературна творчість російською мовою має менше значення.

&nbs ;

А тепер спробуємо з’єднати головне, що ми вже почули, разом:

1. ... коли не сьогодні, то завтра з'явиться будівничий, що збудує з цих матеріалів велику і незалежну Українську Державу".

2. ... політичні і культурні стремління оперти на народ, на народну масу. ... влада повинна належати не до панства-старшини, а до черні;

3. ... Народні пісні, перекази, легенди, приказки ... можуть послужити за матеріал для будування нового життя.

Здається цікаво, чи не так ? Звичайно в якійсь мірі це може бути підказкою для того, що і як треба зробити. В усякому разі тепер здається хоч трохи зрозумілим те, чому основою національного відродження України на наступному історичному етапі стала саме Харківщини – в роки червоного відродження 20-х років. Але ще цікавіше повернутися до однієї фрази, яка можливо пояснить, чому цього так і не вдалося зробити, яку ми вже виділили, але поки що пропустили:

Але цих перших дослідників мало цікавило економічне і соціальне життя селянства (!)

Ось воно! Чи не в цьому і була причина всіх пізніших бід в побудові держави, принаймі саме в ті перші роки українського комуністичного відродження? І саме така зневага в кінці кінців і закінчилася трагічно – тим, про що ми вже говорили – тодішня інтелігенція так і не змогла захистити своє селянство, а по-великому рахунку – і весь народ, бо саме селяноство становило на той час, на тій же Харківщині його основну частину. І саме це і закінчилося тим трагічним голодомором 33-го року, про який ми вже згадували і який стоїть тепер перед нами нездоланною перешкодою в справі побудови нової України! Ось він – той історичний досвід, який би мала винести Україна з тих часів, замість того, щоб піддаватися депресії – що не можна розколювати суспільство на будь-яких два класи, чи то на владу і виборців, чи то на інтелігенцію і селянство, чи то на партію і народ, якщо немає можливості вільного і повноцінного обміну між цими класами, якщо між ними виникає приниження, зневага, експлуатація чи залежність, чи навіть просте відчуття зверхності і нерозуміння, і якщо кожна конкретна людина втрачає право вибору де саме і з ким їй перебувати і що робити, бо

QUOTE

„...кожне царство, само проти себе поділене, запустіє, і дім на дім упаде”

(Євангелія від Св. Луки, 11,17)

Власне кажучи, на цьому місці я знову, вже вдруге, хотів було завершити наші роздуми. І навіть так було і зробив і кілька днів жив з цим дивним відчуттям – завершеної справи, але й - якоїсь незрозумілої тривоги. Звідки воно прийшло, це відчуття тривоги, чи може це знову озвалася наша підсвідомість? Але якщо так, то чому? І тому я все-таки вирішив ще раз все переглянути, а потім раптом зрозумів – справа тут саме в цих останніх кількох абзацах і в тому висновкові, який ми зробили. Ні, висновок сам по-собі правильний, от тільки те, що йде за ним – зовсім неправильне. Знову появилося відчуття поразки і, як наслідок – депресії!!!

IV. Знову про те ж саме - де сховане прокляття України?

Ну, перша причина наших невдач лежить зразу ж на поверхні – біда сталася тому, що замість того, щоб думати про державницькі устремління, стали надмірно захоплюватися культурою, зневажаючи в той же час повсякденне життя носія цієї культури - звичайного рядового селянина і громадянина. В тому і полягає талант Шевченка, що йому, на відміну від багатьох його наступників, таку єдність державотворчих тенденцій і культурних традицій зберігати ще вдавалося. І саме цей розрив, який проявився вже після нього, в значній мірі і зумовив подальший розвиток подій в Україні в 1917-1918 рр. – коли на чолі держави стояли високоінтелігентні і культурні люди, як-от Грушевський і Винниченко, які проте так і не змогли закласти основи будови державної політики чи то в силу поганого розуміння того, що відбувається, чи то, можливо, якраз саме в силу своєї надмірної культурності і відірваності чи то від реального життя чи то від усвідомлення справжніх прагнень свого народу.

А ось другий висновок вже не настільки зрозумілий. І навіть якщо мова тут знову зайшла про відчуття депресії і втоми, то зовсім незрозуміло, чому до нього тепер примішалося ще й відчуття тривоги. Проте, можливо, недарма ж ми списали таку купу паперу і потратили стільки часу – і може зможемо тепер розібратися і з цією останньою перешкодою тими ж методами, що і раніше, тільки тепер вже враховуючи все те, що вже знаємо. І попробуємо зрозуміти, яких висновків ми вже досягнули:

1. Чому повернулася втома?

Ну що ж - якщо ми в результаті досліджень отримали той же результат, що і на початку, то це ще зовсім не обов’язково означає поразку – з нами залишився наш досвід і всі ті проміжні висновки, яких ми досягнули. Але і сам цей результат, сам по-собі теж є надзвичайно цікавим і навіть корисним. Річ в тому, що якщо одна і та ж ситуація повторюється незалежно від будь яких наших дій – то це цілком явно вказує на наявність ще якоїсь психічної структури. І щоб зрозуміти, що це таке, давайте прислухаємося до голосу нашого внутрішнього відчуття, яке явно нам хоче щось сказати. Ось воно: «що б ви не робили – все-одно в вас так нічого і не вдастся, все-одно все залишиться таким, як є, і ви ЗАВЖДИ залишитеся такими, як є!!!» - що це? Хіба це не те, що відповідає нашим теперішнім почуттям? А з другого боку - що це, якщо не цілком зрозуміла і логічна позиція противників українства і українського? - не прив’язуючи ці терміни напряму до національної приналежності, як і не були вони колись напряму привязані до неї на тій же Харківщині в період її відродження. Саме так завжди і буває, коли в нас щось не вдається – тоді нам вчуваються такі слова. Що ми тоді кажемо? От прокляття! Хіба це не воно? І хіба це не його словесний вираз? Тоді що – все так погано?

Але до чого тут тривога? Ну нехай навіть і існує якесь міфічне прокляття, що нам до того? Ну не вдалося нам щось змінити, чи зрозуміти, хай навіть і через вплив такого прокляття – значить все залишиться так, як є, чи, принаймі не гірше, ніж це було на початку нашого дослідження! І тоді це - теж результат і значить все треба залишити так, як є! Тоді дійсно треба боротися за стабільність і за збереження існуючого стану речей, як це нам говорили ще рік чи два тому. От тільки парадокс – відчуття тривоги від такого припущення чомусь зовсім не щезає і навіть більше того – стає ще сильнішим і наполегливішим і напевно вже аж настільки сильним, як це було ще до початку нашої революції рік тому. То може все якраз навпаки? Тривога виникає тоді, коли якісь наші дії можуть принести щось непевне чи небезпечне в майбутньому. І якщо бажання відмовитися від наступних досліджень тільки підсилює її, то варіантів тут всього два – або це значить, що саме такий розвиток подій і таке наше рішення і може принести погіршення ситуації, або, в іншому разі, це має означати те, що ми вже надто близько підійшли до розуміння справжнього стану речей і можемо втратити щось надто важливе для себе, щось таке, що якраз може суттєво поліпшити ситуацію. І може й справді нам залишився всього один-єдиний, останній крок, щоб зрозуміти, в чому воно полягає, прокляття України?

Прокляття України.

Звичайно тут, вже вкотре, хтось може заявити, що ми вдарилися в надмірну містику чи в надто незрозумілі чи нереальні поняття. Але що нам до того, адже ми, здається, обіцяли зовсім нічого не боятися і ні на що не зважати і в цьому аналізі проходили вже і набагато складніші і небезпечніші місця, щоб тепер злякатися звичайного людського прокляття! Тим більше, що в якійсь мірі ми вже й справді зрозуміли, що і як саме відбувається і в людському житті і в житті цілих народів.

Так от – ніщо, навіть прокляття не може впливати ні на людину, ні на народ інакше, як через їхні власні вчинки. Ці вчинки стають логічним наслідком їхніх уявлення про життя та розвиток. Проте тут вже не все так просто, і хоч нам і справді залишився всього один крок, давайте спробуємо далі йти дуже повільно і обережно, щоб не пропустити чогось важливого для нас і поетапно згадаємо все те, що ми вже дослідили:

І. ... чому ми, сьогоднішнє покоління українців, не можемо дозволити собі того, що робили всі до нас – забути про всі ці проблеми і знову зануритися в цей важкий, неусвідомлений, тисячолітній сон? Чи може ми тепер занадто розумні для цього – і саме в цьому і полягає наше теперішнє прокляття?

І.І. ...з цього приводу сказано вже багато і можна сказати ще більше, хоч і роблять це здебільшого якраз люди і справді не надто добре налаштовані щодо українців і української культури. Вони переслідують свої цілі – бо їм чомусь здалося, що це надто важливо для них – принизити українця і переконати його в тому, що його не існує, або йому все сниться.

... в житті різних людей, завжди бувають різні ситуації – і іноді і справді достатньо важкі, болючі, чи загрозливі. (...)Але ... - навіть ... зламані і скалічені люди продовжують жити далі, тільки ще довго ночами їм сняться жахливі картини пережитої травми. З часом такі сни втрачають свою свіжість і поступово відходять у минуле – і тоді настає природній процес видужання. Проте іноді виникає інша небезпека – в ті моменти, коли сон замість того щоб з часом почати згасати, починає наростати і повторюватися, чи, ще гірше, коли в ньому починає визрівати прихована насолода. Тоді сон з минулого поступово стає сучасним і майбутнім – ще страшнішим і більш загрозливим, ніж те, що ми вже пережили. От тоді і виникає депресія – остання панічна реакція дезорієнтованого організму, остання спроба захистити себе від цієї насолоди і від власної руйнівної поведінки.

... значить ... ми, вже як народ, пережили щось подібне, і до того ж таке, що не минає з часом як жахливий сон, а містить в собі ще щось ... руйнівне як прагнення до самогубства ...що в реальному житті вже є чимось схожим на ... прояв якогось прокляття.

І.ІІІ. Саме так і виникає депресія – коли щось позитивне, пов’язане з якимись надіями на майбутнім розвиток запам’ятовується одночасно з чимось надзвичайно загрозливим і руйнівним. Так сталося і з українським народом – реалізація давніх надій і позитивного розвитку, на який чекали століттями, поєдналася в народній пам’яті разом з найбільшою трагедією, яку тільки можна собі уявити.

... тепер як тільки будь-хто спробує хоча би навіть просто уявити собі хоч якийсь позитивний розвиток України, пов’язаний з національним відродженням, як зразу ж він починає згадувати і те, що було потім – розстріли і голодомор. Це вже просто як умовний рефлекс ... - національне відродження рівноцінне розстрілам і масовій загибелі людей від голоду. От і виникає депресія, як своєрідний спосіб втримати себе від дій, які можуть принести в результаті таке масове знищення...

... так виникла та думка, яка багато в чому панує ще й досі – що краще бути зовсім ніким, але мати кусок хліба, ніж бути українцем – і через те здохнути! Хоч ... насправді питання тут стоїть все-таки в чомусь зовсім іншому – в тому, щоб зрозуміти, що не залежало від наших вчинків, а що залежало, і щоб замість того, щоб впиватится жалістю до себе, нести відповідальність саме за свої вчинки і за свій власний вибір.

ІІ.І. ... в підсвідомості кожної людини ніби існує ... два „центри прийняття рішень”: один – свідомий і відкритий, зв’язаний суспільним моральним законом, ... а другий – повністю неусвідомлений і закритий від аналізу, зі своїм власним спотвореним відчуттям справедливості. ... цей другий центр ... має вплив на поведінку людини – ...через егоїзм та інші негативні риси людини... І тому обидва ці центри з однаковою долею ймовірності впливають на дії людини і кожна людина ОДНОЧАСНО виконує своє призначення як зі сторони добра, так і зі сторони зла. Саме тому християнська релігія і каже, що в світі нема боротьби між добром і злом і стверджує, що така боротьба проходить всередині, в душі кожної людини і що насправді це боротьба за:
а) думки і уявлення;
б) прийняті рішення;
в) здійснені вчинки і їх наслідки, -
і в кінцевому результаті це боротьба за те, що саме така людина зможе зробити доброго чи поганого в цьому житті, і це вже навіть схоже на боротьбу ідей за їх реалізацію і втілення в життя.

Є ще й третій, ще гірший етап – коли людина не просто знищує інших, не просто починає виправдовувати таку поведінку – чи то свою, чи то інших, хто це робить, але й починає відчувати від цього насолоду, чи принаймі таке задоволення, як від відчуття добре виконаного обов’язку. Такі люди не втрачають душі – вона в них є, але вона в них поступово перероджується ... аж до тих пір, поки зло не стане єдиноможливим мотивом поведінки такої людини.

ІІ.ІІІ. Тобто мова йде приблизно про те, що крім звичайного зла існує і ще щось – Зло з великої букви... крім деструктивності, воно характеризується ще й іншою ознакою – якимось відчуттям «зв’язування», своєрідною творчою силою, тоді, коли мова йде вже не просто про руйнування, а про утворення чогось нового. ... така творчість спрямована на ... те, про що ми вже говорили як про втрату чи переродження душі. Тут нема ніякої містики - таке Зло існує реально....

До того ж цікавим тут є і те, що тут існує і якийсь елемент приниження, коли людина ніби радіє з того, що в неї щось вдається краще, ніж в інших. Цей елемент приниження тут виступає конструктивним елементом – можливістю і критерієм оцінки успіхів на вибраному шляху розвитку. Цікаво також що критерієм позитивності розвитку тут виступає відчуття краси (відчуття, що ти кращий за інших)... Але цей же елемент приниження може тільки ним, приниженням і стати, коли замість того, щоб розвиватися самій, людина починає «опускати» інших. Критерії ті ж, а напрямок розвитку прямо протилежний. Що ж стосується ... влади над іншими людьми тоді, коли немає чіткого загального напрямку розвитку ...тут ... саме ця спокуса в кінцевому результаті і виникає - імітувати власний розвиток приниженням інших. Так і виникає та творчість Зла, про яку ми говоримо - легкий і доступний шлях всюди, де є влада над іншою людиною ...

ІІ.ІV. ... до того добавляється ще елемент спотворення – коли людина починає заміщати уявлення про Бога чимось іншим. (...) Хіба це не може бути причиною для виникнення тієї депресії, про яку ми говорили на самому початку? І хіба це не є тим Злом, якого ми шукаємо?

ІV.ІІІ. Ось він – той історичний досвід, який би мала винести Україна з тих часів, замість того, щоб піддаватися депресії ...

Ну і тепер – ВИСНОВКИ:

1. Вчинки і людини і народу стають логічним наслідком їхніх уявлень, поглядів і переконань.

2. Погляди, які можуть здаватися неважливими чи несуттєвими для нас, все-одно можуть проявлятися через нашу поведінку.

3. В результаті цього кожна людина ОДНОЧАСНО реалізує в житті як і хороші, так і погані вчинки і реалізує своє життєве призначення як зі сторони добра, так і зі сторони зла.

4. Спотворений механізм розвитку виникає тоді, коли людина замість того, щоб розвиватися самій, починає знищувати і принижувати інших, імітуючи таким чином свій власний розвиток.

5. Якщо одна людина таким чином принижує іншу і відчуває насолоду від цього, то в тієї іншої людини теж може розвинутися таке ж відчуття насолоди знищення, але вже по-відношенню до себе.

6. Таким чином в реальному житті зло проявляється тоді, коли одна людина, замість того, щоб допомогти іншій після того, як та зазнала травми чи пережила щось важке і погане, починає всіляко її використовувати, принижувати і знищувати аж до того моменту, поки не почне прививати їй насолоду від своєї убогості та каліцтва або поки не спровокує в ній розвиток бажання самознищення. Це ж саме стосується і розвитку цілих народів.

7. За будь-яким проявом зла стоять або реальні люди, або їхні нащадки, або ті, хто продовжує і далі впроваджувати в життя такі ж принципи та ідеали.

8. Ситуація 33-го року для України означає наступне:

а) ми можемо ототожнювати себе з інтелігенцією, яка не змогла збудувати державу і захистити свій народ від знищення і відчувати свою вину за це;

б) ми можемо ототожнювати себе з селянством, яке не змогло себе захистити – і відчувати біль та вину за це;

в) ми можемо ототожнювати себе з цілком конкретними і реальними людьми, їхніми нащадками та послідовниками, які і створили цей голод – і відчувати своє задоволення від того, що ті, хто вмирали - то були не ми!!!

Ось воно ! – прокляття в чистому вигляді – коли той, хто був реальним виконавцем тих подій хоче перенести свою вину за це на того, хто і так став жертвою!!! Перенести одним тільки можливим способом, тим, про який ми вже говорили – заставити того, хто вже й так постраждав, відчувати насолоду від своєї убогості!!!

І тому, щоб не допустити цього, давайте згадаємо ще раз, вже востаннє, основне:

І.І. ... роблять це здебільшого якразлюди і справді не надто добре налаштовані щодо українців і української культури. Вони переслідують свої цілі – бо їм чомусь здалося, що це надто важливо для них – принизити українця і переконати його в тому, що його не існує, або йому все сниться.

І.ІІІ. ... насправді питання тут стоїть все-таки в чомусь зовсім іншому – в тому, щоб зрозуміти, що не залежало від наших вчинків, а що залежало, і щоб замість того, щоб впиватится жалістю до себе, нести відповідальність саме за свої вчинки і за свій власний вибір.

А тепер кожен з нас нехай зробить свій власний вибір – на чиїй він стороні, нащадком якої частини України він себе вважає і чи готовий він нести справжню відповідальність за свої вчинки – вже ті, які він сам робить вже тепер, хай навіть і не до кінця усвідомлюючи цього!!!

Але напевно стосовно цього неможливо сказати краще,
ніж це вже було сказано задовго до нас:

QUOTE

І сказав він до мене: „Не запечатуй слів пророцтва цієї книги. Час бо близький!

Неправдивий – нехай чинить неправду ще. І поганий нехай ще опоганюється. А праведний – нехай ще чинить правду, а святий – нехай ще освячується!

„Ото, незабаром приходжу, і зо Мною заплата Моя, щоб кожному віддати згідно з ділами його.

Я Альфа й Омега, Перший і Останній, Початок і Кінець.

Блаженні, хто випере шати свої, щоб мати право на дерево життя, і ввійти брамами в місто!

А поза ним будуть пси, і чарівники, і розпусники, і душогуби, і ідоляни, і кожен, хто любить та чинить неправду.

(Об’явлення Св. Івана Богослова 22.10 – 22.15)

05 листопада 2004-го року
23 листопада 2005-го року

Київ – Тернопіль - Харків

Автор: igor_l67@mail.ru

Необхідні застереження:

1. Під словом „Бог” і „бог” ми розуміємо одночасно декілька різних речей. Це і якась еволюційна сила розвитку і те, що відповідає віруванням древніх народів і щось в сучасному сприйнятті цього слова – як і з позицій релігії, так і з атеїстичних позицій. Всі ці поняття звичайно можна було би спробувати розділити – але складність викладу від того тільки би посилилася і до того ж, в результаті, ми могли би втратити і ще якийсь зміст цього слова – щось тонке, незрозуміле і містичне, що кожен сам вкладає в це поняття співрозмірно зі своїми уявленнями і своєю вірою чи відсутністю такої. До того ж – абсолютно не має ніякого значення і сам факт реального матеріалістичного існування Бога. Якщо люди говорять про якесь поняття, хай навіть і заперечуючи його – то воно все-одно вже цим самим починає існувати. Тобто мова тут йде не про об’єктивну матеріалістичну, а про об’єктивну психічну реальність – де об’єктом дослідження виступають саме наші уявлення. Навіть якщо Будди ніколи не існувало але мільярди людей живуть, співставляючи свої вчинки зі своїми уявленнями про нього, то вже напевно самим цим фактом він, Будда, стає реальною діючою силою сучасної історії, чи не так? Це ж саме стосується і інших релігій і інших уявлень про Бога.

2. Те ж саме можна сказати і стосовно понятть „Зло” і „зло” – вони теж вміщують в собі кілька різних значень – як і те, що заважає розвитку держави і людини, так і те, що може порушити вже існуючий стан речей в гіршу сторону. Зрозуміло також, що і одне і друге в різних ситуаціях і для різних людей може проявлятися на різному боці – і саме так воно і сприймається, як „миттєве” зло саме застосовно до конкретної ситуації на даний момент. Відносно ж всього іншого – то застереження такі ж як і при сприйнятті поняття „Бог”. Хочу тільки звернути увагу ще й на те, що в даному викладі Зло і Бог зовсім не є антагоністичними один по відношенню до іншого, як це наприклад сприймається в християнстві. Такого антагонізму не було навіть і в Старому Заповіті, про що ми вже частково згадували.

3. Відносно ж уявлень про Люцифера та Сатану варто було би нагадати хоча би деякі праці Олени Блаватської та знати дещо про сучасне масонство. Особливо уточняти тут я нічого не хочу (див. додаток 2) – на цю тему достатньо літератури. Скажу тільки, що не треба думати, ніби ця проблема обминула Україну – ця ж Олена Блаватська мала до України пряме відношення, а масонський наставник Петра І Прокопович був вихідцем з України. Так само масоном був і швецький король Карл ХІІ. Хочу також ще раз звернути увагу тут на те діаметральне антагоністичне протистояння, про яке ми теж вже трохи говорили і якого ми в своєму аналізі намагалися всіляко уникати. В уявленнях О.Блаватської Сатана є символом мудрості, але вона повністю заперечує мудрість Софію, і в цьому плані виступала навіть проти православ’я взагалі, що дало підстави її противникам пізніше віднести її до ворогів християнства.

4. Ну і наостанок я все-таки хотів би вибачитися перед справді віруючими людьми, якщо своїми роздумами ненароком когось з них образив.

Література:

Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту.
Е.П. Блаватская. «Тайная доктрина» т.2.ч.2 «Антропогенезис», Санкт-Петербург, изд-во «Андреев и сыновья», 1991 г., 548 ст.
Ю.М. Канигін „Вехи священной истории”, Київ, видавництво Україна, 1999р, 349 ст.
І.П. Крип’якевич, „Історія України”, Львів, видавництво „Світ”, 1990 р., 519 ст. http://vesna.org.ua/txt/krypyakevych/istukr/index....
Інтернет видання „День” http://www.day.kiev.ua/146488/ , http://www.day.kiev.ua/147284/
Інтернет-видання „Репортер” http://rep-ua.com/show/?id=2111
Інтернет-видання „Майдан” http://maidan.org.ua/static/mai/1129453057.html
О. Платонов „ Почему погибнет Америка” http://lib.ru/PLATONOWO/america.txt

Додаток 1.

Галичина і Росія

Люди, які говорять про національне відродження України, здебільшого кажуть про якесь нерозуміння того, що відбувається в Галичині і тому стверджують, що всій Україні потрібний ще якийсь час для того, щоб її зрозуміти. Звичайно якась різниця тут є – в основному в тому, що Галичина в її теперішньому вигляді майже незмінною проіснувала останніх років так 600-700, якщо і не всі 1000. Таким може ще похвалитися хіба що Київ, деякі райони Волині, ну і може ще якась незначна частина України, бо в основному вся Україна не настільки консервативна і за останні сторіччя дуже активно розвивалася, змінювалася і заселялася різними людьми. Але чесно кажучи, незрозуміло, в чому тут проблема? – до цього треба ставитися так, як ми ставимося до поляків, чехів, або німців. Тільки на Галичині живуть українці, які знають, що живуть в Україні, а вся Україна все-ще ніяк не вирішить хто вона така і де живе. Ось і вся різниця. Усвідомте себе українцями, зрозумійте, що ви живете в Україні – і все буде нормально! І, до речі, це зовсім не проповідь націоналізму – адже саме на Галичині здавна мирно жили представники різних національностей. Просто коли до нас в гості приїжджає той же поляк, чех чи німець – то ми саме так на нього і кажемо: „поляк, чех чи німець”, хоча за національністю він може бути ким завгодно.

Так має бути і в Україні – всі ми маємо усвідомлювати себе українцями, гордитися цим і будувати свою державу – а хто вже як саме себе самоідентифікує – це його власна проблема і його невід’ємне право. В США он нема ні однієї корінної нації, але всі державні інститути носять назву саме національних. А міф про необхідність якоїсь іншої назви замість „український народ” – як от „народ України” – придумали комуністи, які добре знають ще з радянських часів, що легко маніпулювати можна тільки тим народом, який не усвідомлює того, ким він є насправді. Тому цікаво пояснити щось зовсім інше – те, чому саме всі ті, хто підтримує саме таку проросійську позицію, так ненавидять Галичину, хоч в історії шляхи Галичини і Московії почали пересікатися аж в 20 ст. Так от – справа в тому, що більшість міст південно-східної України були засновані при російській владі, років 200-300 тому і для жителів цієї України ще можна пропагувати якийсь міф про „старшого” брата. Але не так на Галичині – тут навіть село, молодше за 600-700 років і то знайти важко! Тернопіль дуже молодий – йому „всього” 450 років, але перед його заснуванням на цьому місці вже було село, яке називалося „Топільче”. Львів теж „дуже молодий” – йому трохи більше 750 років, а Перемишль і Галич і взагалі мають понад 1000 років! Та що там Перемишль – тепер це вже польське місто, якщо звичайний районний центр Теребовля на Тернопільщині в 1097 році вже був княжим містом, тобто, що реально щоб розвинутись до міста, люди тут мали жити вже як мінімум 30-40, а то й 100 років!

Хто пам’ятає, де тоді була Москва? - її тоді взагалі не існувало, навіть в далеких планах. То може тоді вже існував Санкт – Петербург? Може інші російські міста? Невже Казань, яка недавно святкувала своє 1000-ліття - це російське місто? Тому якщо для якогось східняка міф про існування старшого брата у вигляді Росії і здається чимось хоч трохи реальним, то для кожного галичанина росіяни – це вже навіть і не молодший брат, а в кращому вигляді – внуки або правнуки. І саме тому вся російська влада, починаючи ще з першого завоювання Галичини в 1914 році прагнула просто її знищити – так, як це потім пробував було зробити Сталін – вивезти, повбивати, а на цю територію завезти зовсім інших людей, і як це напевно і було би, якби не опір УПА. Не вийшло – на жаль для теперішніх прихильників таких шовіністичних теорій, і на щастя для нас. Але дивним є інше – чому Москва так вперто і наполегливо тримається за цю давно вже віджившу теорію, чому не може змиритися з існуванням України і Галичини? Адже сучасні росіяни - це народ з потужним слов’янським, новгородським коренем, який увібрав в себе кров карело-фінського і татарського народів – і зовсім незрозуміло, чому росіяни не можуть позиціонувати себе саме так – як нову, молоду, потужну, європейську націю, замість того щоб посилатися на свою давність і пробувати відібрати в України її історію?

Додаток 2

Масонство, сатанизм та розвиток християнства

Для читача, необізнаного зі світовими релігіями, з масонством чи окультизмом можуть виникнути деякі проблеми в розумінні наших роздумів стосовно Бога, Сатани, Люцифера та інших релігійних та містичних символів, чи реальних осіб – як вже хто в це вірить. Але навіть і для людини віруючої в цьому питанні можуть виникати значні труднощі. Основним каменем спотикань тут є Біблійна „Книга Йова” Старого Заповіту, де Сатана зовсім не виступає ворогом Бога, а спокійно стає в ряд його Анголів, а сам Бог спокійно карає і нищить саму праведну людину на Землі за його напучуванням:

QUOTE

І сталося одного дня, і поприходили Божі сини, щоб стати при Господі. І прийшов поміж ними і сатана.(...)І сказав Господь до сатани:„ось усе, що його, - у твоїй руці, тільки на нього самого не простягай своєї руки!” І пішов сатана від лиця Господнього (Біблія, Книга Йова,1.6, 1.12)

Після чого напрошується цілком логічний висновок, який для віруючого християнина взагалі може здатися страшним і богохульним і таким, що просто підриває його віру – що Сатана не противник Господа, а в кращому разі – невинна жертва його задумів. Власне кажучи, це все взагалі дуже цікаво, але на цю тему вже сказано і так немало, і якщо хтось хоче – може самостійно знайти матеріал про це в Інтернеті. Мова же йде про те, що з сатанизмом не все так просто. Звичайно зараз, в нашому теперішньому розумінні цього слова, з цим асоціююється все найгірше, що тільки може існувати – і це стало наслідком впливу християнства. В той же час, говорячи про це поняття, неможливо не згадати Олену Блаватську, яка згадує про Сатану як про символ мудрості. І вже тут ми отримуємо певне протиріччя, і саме це пізніше і стало підставою для звинувачень Блаватської в сатанізмі саме в християнському трактуванні значення цього терміну. Крім того, звичайно, треба сказати, що все-це вже надто близько підходить і до різноманітних сучасних масонських і окультних течій – наприклад так, як це пишуть стосовно того, що є зараз в США.

Але коли ми починаємо говорити про масонство, то вже неможливо не повернутися до його витоків і це знову повертає нас назад до Старого Заповіту Біблії, а потім вже приводить і до наступного висновку - річ тут саме в протилежностях і саме в тому, що це не той випадок, коли можна говорити про їхній синтез чи про компроміс між ними. Тоді що? Звичайно в таких випадках людський розум відмовляється працювати, але вихід в цій ситуації є – треба просто відволіктися від будь-яких моральних принципів чи уявних заборон і спробувати скомбінувати всі можливі варіанти за законами самої елементарної комбінаторики. Просто в реальному житті майже ніколи не буває протилежностей в їхньому чистому вигляді, саме так, щоб мова йшла лише про ДВІ протилежності. Це ж саме ми бачимо і тут - добрий Бог і поганий (чи злий, конкретні терміни не мають значення) Сатана. Тобто насправді кожна з протилежностей має вже не одну, а ДВІ ознаки. А раз так – то має бути вже ЧОТИРИ можливих комбінації, і насправді зараз ми маємо не протиріччя в прямому значенні цього слова. Таке „звичайне” протиріччя існувало би тоді, якщо би змінювалася лише одна ознака, наприклад добрий Бог і злий Бог, або злий Бог і злий Сатана – і тоді справді можна було би говорити про „звичайне” протиріччя, яке можна вирішити шляхом поєднання, компромісу чи взаємної компенсації. Але, щоб знову не запутатися, давайте спочатку спробуємо знайти всі втрачені варіанти і знайти їм відповідні аналогії:

Злий Бог – злий Сатана – це історія Старого Заповіту.

Добрий Бог – злий Сатана – це вже ми згадували – це християнство
Злий Бог – добрий Сатана – а це вже цікаво – це Олена Блаватська, це масонство і окультизм, де Сатана є символом мудрості і цілком позитивною особою.

Добрий Бог і добрий Сатана – ось воно – втрачений здавалось би назовсім ідеальний четвертий варіант, про який і варто було би поговорити. І якщо з Богом, після розвитку християнства тут все зрозуміло, то Сатана тут мав би стати земним втіленням Люцифера – небесного ангела, який призначений був спуститися на Землю, щоб передати свою мудрість людям. Це не получилося і цієї мудрості люди в повній мірі так і не отримали. Чому? – це питання досі все ще так і залишається відкритим.

Додаток 3

Україна і Донбас

За останні десятиріччя Україна фактично так і не змогла стати повноцінною державою, як це зробили інші країни. Ще в далекому 1991-му році всі ті, хто мав би стати національно-демократичною елітою того часу - Чорноволи, Горині, Хмари (не ображаючи когось конкретно) виявилася абсолютно неготовими до такого завдання і навіть приблизно не уявляли собі, яку саме державу вони хочуть збудувати. Тому коли Л.Кравчук запропонував провести дострокові вибори до Верховної Ради в грудні 1991-го року разом з референдумом, що тоді було би цілком логічно, закономірно і легітимно – кожен з них став боятися за своє власне майбутнє. Так само вже було в Україні в 1918 році і так само сталося пізніше, вже на президентських виборах 1999-го року. Тому проблема Кучми і проблема виборів 1999-го року це не проблема народу-„баранів” – як про це вислювався Олександр Мороз, це проблема саме тих політиків, які так і не змогли стати тією елітою нації, як від них цього вимагало життя.

А вся біда в тому, що українець добрий, терплячий і порядний лише до того моменту, поки сам не отримає владу. А тоді вже в першу чергу він думає не про державу і навіть не про те, щоб нажитися самому, як про те, щоб не допустити до влади своїх колишніх друзів, щоб їх всіляко принижувати і ображати. Так і появляються такі „українці”, які кажуть, що „я сам хохол, но хохлов ненавижу”. Тому українська помаранчева революція якщо і була чимось унікальним, то в першу чергу саме цим - спробою виправити такий стан речей. Але недарма кажуть, що кожен народ має саме таке правління, як він того заслуговує. Звичайно таке твердження дещо спірне і суперечливе, але одна істина в ньому є – та, що будь-яке суспільне уявлення існує одночасно у двох своїх проявах – як ідея і як її відображення в суспільстві, тому те, що Україна так і не змогла сформувати свою державотворчу еліту стало наслідком іншої складової українського національного характеру, пов’язаної з першою – його інфантильності і недорозвинутості. Це не вина українців, це їхня біда. Тільки в ХХ ст. вони втратили щось біля 8 млн. в роки колективізації і голодомору, біля 10 млн. – в роки Вітчизняної війни, і ще невідомо скільки після війни – і на західній Україні і на східній - через збройні сутички і вивезення населення в Сибір і через голод 46-47 років. Всього разом геноцид проти українського народу в ХХ ст. може перевершувати навіть 20 млн. – куда там євреям з їхнім холокостом! От в результаті українець тепер і став всього боятися і постарів, так і не ставши дорослим, як про це не втомлюється нагадувати нам Олесь Бузина.

Дійсно, хіба це нормально, коли здоровий, немолодий вже чоловік плаче за „черешнею, яка росте в мами на городі”, але нічого сам вирішити не може – не хоче ні в село повернутися, ні маму забрати до себе, і навіть посадити нову черешню – і то не хоче. Йому так добре – плакати за втраченим життям і нічого не робити самому. А німець в цей час слухає марші – і будує німецьку державу, поляк слухає свої пісні – і будує Польщу, росіянин слухає низькопробну попсу – але все- одно будує державу. Тільки українець і далі плаче і за своєю мамою і за ненькою-Україною (назва-то яка!) – і нічого для них не робить. Тому молодий і нерозумний Донбас з юнацьким максималізмом і повстав проти такого стану речей на минулих президентських виборах. Звідси і появилися всі ці тези про „кота Леопольда”, про „слюнтявих оранжевих крис” , і т.д. Він, Донбас, навіть і лідера собі вибрав відповідного – Януковича, який не вміє гарно висловлюватися, який не знає що і як робити, але який має свої прості і зрозумілі, чуть чи не підліткові принципи і який може фізично постояти за себе, не вдаючиь до глибокої політики. Звичайно все це згуртувало тодішню опозицію і „оранжевих” – і без такого ставлення з боку донецьких не було би і ніякої революції.

Але цікавим є те, що в поворотні моменти в історії різних народів все саме так і відбувається – іноді так виникають навіть нові народи. Тобто повинна бути пасивна, інертна маса і активне, творче начало, без будь яких ознак того, ніби щось одне обов’язково має бути добрим, а інше – поганим. Так з галлів і франків виникла Франція, з саксів і бриттів – Великобританія. І тепер Україна переживає цей самий процес – але тепер вже, на наше щастя, в межах однієї держави. Тому питання тут стоїть таке – чи зможемо ми використати цю активність Донбасу для зміни українського національного характеру так, щоб українець нарешті перестав плакати і навчився себе поважати, чи ми так і залишимося „маминими синками”, яких всі ображають – інфантильними, недорозвинутими і навіть ненародженими.

Додаток 4

ОУН-УПА в історії України

Питання діяльності ОУН-УПА в свідомості жителя південно-східної України все-ще викликає різке несприйняття та відверту ворожість і при цьому повторюються старі, ще радянські штампи – що це були німецькі прислужники, що «западенці» прийшли на територію східної України разом з фашистами і «убивали и вывозили в Германию наших парней и девчат». Та ще й постійно наголошується на тих звірствах, які вони чинили стосовно поляків. До того-ж, - така позиція характерна для жителів саме тієї частини України, де УПА ніколи не воювала і вже тому, напевно, свідчить якщо не про їхню необізнаність, так про те, що хтось вміло підтримує саме такі уявлення. Але як же воно було насправді? Звичайно тут все-ще залишається багато такого, що вимагає детального історичного дослідження, - і в цьому плані останніх 10-15 років незалежності України для нас безповоротно втрачені, але деякі з цих міфів лежать прямо на поверхні і дещо ми можемо зрозуміти вже зараз.<;br />

Перш за все - в історії боротьби УПА треба розділяти два періоди: 1942-1945рр. і 1945-1954 рр. Стосовно першого – можна припускати що завгодно, але навіть якщо факт злочинної співпраці керівництва ОУН з фашистським урядом Німеччини і буде встановлений, навіть тоді ми повинні відділяти тих, хто міг проводити такі перемовини, від рядових бійців УПА. Ми ж не винимо, наприклад, бійців Червоної Армії в тих прорахунках Великої Вітчизняної війни, які допустили Сталін і Жуков. Кожен повинен сам відповідати за свої вчинки – і не можна огульно всіх підряд називати фашистами. Ось Німеччина, для прикладу, своїм ветеранам ІІ-ої світової війни виплачує пенсію, якщо вони не замішані в безпосередніх злочинах проти людства – адже вони не винні в тому, що злочинною була держава, яка їх і послала на фронт. І дивним є те, що ми готові простити німцям, які дійсно воювали проти нас, але ненавидимо бандерівців, щодо яких факт такої злочинної діяльності все-ще так достовірно і не встановлений.

Друге

– це те, що поліція і УПА – це абсолютно різні речі!!! Коли в звичайне волинське село приходили німецькі солдати, які забирали молодь в райцентр, то когось могли розстріляти, когось - відправити в Німеччину на роботу, а когось – і заставити піти в поліцію. Хоча, звичайно, були і такі, що йшли служити добровільно - такі теж завжди знайдуться. Але після кількох таких випадків, ще до чергового приходу німців, хлопці починали втікати в ліси – так і виникали ті перші збройні загони, які потім стали основою УПА. Тому УПА – це не поліція, це якраз ті, хто втекли від того, щоб не бути вивезеним в Німеччину, не бути розстріляним і не стати поліціянтом.

Третє, - це те, що німецька поліція була і на сході України, де УПА ніколи не воювало. Всієї західної України, разом зі старими і дітьми не вистачило би для того, щоб служити в поліції по ВСІЙ Україні! Західна Україна (Волинь + Галичина) – це зараз всього 5 млн. населення – менше, ніж одна Донецька область і навряд чи в ті часи загальне співвідношення кількості населення могло значно відрізнятися. Так що не треба путати ці два зовсім різних поняття, а з тими, хто заганяв в вагони «парней и девчат» на сході України - розбиратися окремо.

Четверте - нацизм – це розділення саме за національною ознакою, такого на території західної України не було ніколи. Боротьба же проти поляків логічно виросла з боротьби українських січових стрільців за створення української держави в 1918-1919рр. Тоді українці ту війну програли і західна Україна відійшла до складу Польщі, і тому вже в 1942-44рр. це протистояння повторилось знову, тільки тепер вже у вигляді спротиву УПА. Але не треба думати, ніби-то погані українці підло знищували поляків, а ті ніяк не могли себе захистити і мовчки за цим спостерігали. Одинакові вбивства були і з того і з іншого боку - і ті ж самі поляки на Галичині і Волині, не кажучи вже про Польщу, так само вбивали українців. Війна є війна – і вона ще нікому не принесла щастя, тим більше ця, громадянська по-суті, яка розгорнулася на фоні другої світової, яка і без того була набагато жорстокішою всіх попередніх. Тому зараз і не можна згадувати про якісь окремі звірства тільки однієї сторони - нічого хорошого в тому не було взагалі – і треба або говорити про всіх, або простити всіх, або розслідувати окремі злочини проти людства. Але за духом, з боку українського народу, це була національно-визвольна боротьба - і хочемо ми того, чи ні, але це прийдеться визнати рано чи пізно.

Але є ще й інше – боротьба ОУН-УПА з 1945 по 1954 роки. Тоді вже не було фашистської Німеччини і напевно ніхто не міг фінансувати повстанську армію, навіть якщо припускати наявність такої допомоги раніше. Як же тоді вона існувала? Невже могла продовжуватися така десятирічна боротьба без підтримки місцевого населення? І чи була би така підтримка, якби це були одні бандити? Тим більше - що це не була армія в повному розумінні цього слова. Багато хто буде здивований – але на Західній Україні майже немає лісів. Вони є на півночі Волині, є в Карпатах, частково – на півночі і півдні Тернопільської областей, але більша частина Галичини (Тернопільська, Львівська і Франківська обл.) не зайнята лісом. Тому реальність така, що в тому, що ми називаємо сьогодні УПА, боролися звичайні рядові люди, переважно селяни, цілими селами і сім’ями захищаючи свою «малу батьківщину». Але напевно повністю зрозуміти це все-ще так буде і неможливо, якщо не подивитися на цю проблему трохи ширше.

Так от, справа в тому, що тепер, з точки зору наших теперішніх знань і уявлень і з точки зору нашої теперішньої позиції це виглядає так, мовби УПА вела боротьбу проти цілком законної і легітимної радянської держави. Але трохи не так воно було насправді. Річ в тому, що територія західної України (Галичина + Волинь) була приєднана Радянським Союзом після початку другої світової війни, 17 вересня 1939 року в результаті узгоджених дій з фашистським урядом Німеччини по розділу Польщі, які в свою чергу стали наслідком домовленостей, досягнутих в ході підписання пакту Молотова-Рібентропа. Так що вже на цьому етапі виникають певні зауваження стосовно двох речей. По-перше – те, що співробітничати з фашистським урядом першим почав все-таки Радянський Союз, а не Організація Українських Націоналістів. А по-друге – це те, що за всіма правовими нормами і того часу і за нашим теперішнім розумінням цього процесу, це навряд чи можна було би назвати інакше, ніж окупацією, правомірність якої на той момент так і не була підтверджена ніякими іншими міжнародними актами чи угодами. З цього в свою чергу випливали наступні висновки:

Польська влада і польський уряд в екзилі цілком логічно і правомірно могли розраховувати на повернення собі цих територій після закінчення другої світової війни;

Цей же самий факт можливості такого повернення добре усвідомлював і провід ОУН і рядові українці, які проживали на цих землях, і саме тому і виник той спротив польському наступу, про який ми зараз і говоримо як про опір УПА.

Легітимність існування самої цієї держави – Радянського Союзу – на той момент теж була достатньо сумнівною. Можна згадати хоча би те, як довго Радянський Союз добивався міжнародного визнання після російської революції 1917 року, і про те, як вже після того, коли це визнання ціною неймовірних зусиль все-таки було здобуто, його виключили з Ліги Націй, тодішнього аналога ООН, за агресію стосовно Фінляндії.

Таким чином провід УПА і опинився в певній правовій пастці. З одного боку – приєднання західної України було дуже сумнівним з міжнародної точки зору правовим актом. З іншого – сам факт такого приєднання піддавати сумніву не могли – через те, що це відповідало віковічним прагненням західних українців до возз’єднання зі всією Україною. Тому правильним напевно було би розглядати боротьбу УПА як боротьбу з існуючим на той момент державним устроєм в межах всієї України, частиною якої стала Україна західна. В межах теперішнього правового поля такий конфлікт міг би бути вирішеним, наприклад, утворенням якоїсь конфедерації – держави, що об’єднувала би два різних суспільних устрої в межах однієї країни, але напевно цілком зрозуміло, що таке було зовсім неможливим в тодішніх умовах сталінської диктатури.

Проте і це ще не все. Щоб зрозуміти феномен УПА треба враховувати і ту загальнополітичну ситуацію, яка складалася на сході Україні на початок війни. Про голодомор 32-33-х років тепер вже знають напевно всі. Те, що Вітчизняна війна розпочалася 1941-го року – теж. Але між цими двома датами пройшло всього 8 років! Різниця нікчемно мала навіть для життя однієї людини, не кажучи вже про історичний масштаб! Більше того – навіть з часу першої окупації України німецькими військами часів гетьмана Скоропадського пройшло теж не так вже й багато часу – щось біля 20-ти років! Тому реально могло існувати достатньо багато людей, особливо в тих сільських районах, які пережили голодомор, які, співставивши ці два факти, цілком логічно могли вважати можливий прихід німецької влади чимось нічуть не гіршим влади сталінської.

Звичайно, з т.зору нашого теперішнього сприйняття тих подій, це здається незрозумілим і навіть сама думка про таку можливість здається страшним блюзнірством, але давайте не будемо забувати про те, що мова йде про події ДО початку війни, коли ніхто ще не міг нічого знати про можливі звірства фашистських німецьких військ. Тим більше, якщо врахувати що мова йшла про зовсім інші часи розвитку людства, коли сучасних інформаційних засобів ще просто не існувало – ні телевізорів, ні Інтернету, ні навіть звичайних, не те що мобільних телефонів і єдиним достовірним каналом зв’язку були лише розповіді інших людей, очевидців подій, яких на той момент теж просто ще не було. Було, правда, провідне радіо, і були газети, але от парадокс - згадаймо знову той же пакт Молотова-Рібентропа і постійні нарікання на віроломність нападу Німеччини на Радянський Союз – до 22 червня 1941 року ці засоби масової інформації працювали зовсім в інший бік, в усякому разу зовсім не на створення образу ворога з колишнього союзника.

Тому можливо фашистський німецький уряд і справді мав спочатку деякі підстави розраховувати на підтримку місцевого населення і навіть якщо такої і не було, то і спротиву особливого на початках війни – теж. І напевно навіть тих, хто на сході пішов служити в поліцію, теж можна якщо не простити, то хоча-би спробувати зрозуміти. І тільки аж тоді, коли дії окупаційного уряду щодо України стали жорстокішими, коли стали відправляти молодь в Німеччину і почалися масові розстріли на місцях і коли почали повертатися ті, хто чудом вижив в фашистському полоні і кому вдалося втекти, щоб розказати про це правду, – аж тоді для Радянського Союзу друга світова війна переросла дійсно в Велику Вітчизняну.

Але до чого тут знову західна Україна? А вся справа в тому, що опір УПА після завершення війни мав ще одну ціль – боротьбу з тією колективізацією, яка і привела до двох голодоморів на східній Україні 1932-33 і 1946-47 рр. В ті часи на західній Україні ще існувала приватна власність на землю, і тому як міг сприймати звичайний рядовий громадянин-західноукраїнець таку владу, яка прийшла для того, щоб забрати його землю і влаштувати той голод, наслідки якого ця Україна бачила на власні очі – коли жителі сходу, переважно самотні жінки, які втратили чоловіків на фронті і самі позалишалися з дітьми, приїжджали вимінювати речі на продукти? Тому з цієї точки зору опір УПА можна розглядати не тільки як боротьбу за зміну існуючого режиму в тодішній радянській державі, як ми це вже для себе встановили, але і як опір колективізації і напевно тому тепер цілком логічним здається те, що після смерті Сталіна, коли відносини в колгоспах поступово почали ставати хоч трохи людянішими, цей опір теж почав згасати.

* * *

Ну і наостанок спробуємо розібратися і в протистоянні ветеранів ОУН-УПА та ветеранів Вітчизняної війни, як нас в цьому пробують переконати, чи в протистоянні з ветеранами НКВС, як воно є насправді. Справа в тому, що СРСР розробляв далекі стратегічні плани приєднання західної України ще задовго до початку другої світової війни. Так, ще в травні 1938 року в Роттердамі радянським агентом Судоплатовим був вбитий тодішній керівник ОУН Євген Коновалець, уродженець західної України і громадянин Литви, який не становив зовсім ніякої загрози для радянської влади, якщо тільки вона дійсно не збиралася розширювати свої володіння. Тому в українських подіях часів другої світової війни на території західної України рука НКВС проявлялася ще навіть до „визволення” 1944 - 45-х років. Наприклад існував наказ партизанським загонам Червоної армії на Волині підтримувати не українців, а поляків, в т.ч. не тільки місцевих, але й тих, які переселялися сюди разом з майном цілими сім’ями з Польщі за наказом свого лондонського уряду в екзилі. Для чого це було потрібно, хіба не для того, щоб спеціально спровокувати невдоволення місцевого населення і тільки підсилити ворожнечу? А потім з числа тих поляків, які служили в рядах Червоної армії, відбиралися ті, родичі яких постраждали від українців і з них формувалися спеціальні батальйони, які відправлялися зразу вслід за радянськими військами на територію Лемківщини і Над-Сяння з єдиною метою – знищувати тих українців, які там жили, щоб таким чином підштовхнути їх до виселення і підготувати успішне проведення операції „Вісла”.

От і виходить, що вже після закінчення Великої Вітчизняної війни український народ пережив аж три трагедії – переселення українців з території Польщі, голод 46-47 років на сході і знищення націоналістичного підпілля та вивезення населення в Сибір – на заході. Чи міг бути такий збіг простим співпадінням, чи все це було проявом одного гігантського диявольського задуму „отця народів” по створенню нової історичної спільності – радянського народу, в якому місця народу українському вже просто не знаходилося? Повністю відповісти на це питання зможе тільки час та історія, але чи можна було все-це реально зробити, адже Україна – не Чечня і не кримські татари? 50 млн. населення все-таки! Так от який парадокс – кажуть не було тоді їх стільки! Війна та голодомори важко обійшлися українському народу і було нас тоді щось може трохи більше 23 млн., і то в основному жінки і діти. А стосовно тих 6 млн. воїнів-ветеранів, які, за різними оцінками, могли воювати на кінець війни в рядах сталінської армії, то щодо них вихід і взагалі знайшовся надзвичайно простий – стравити їх з бійцями УПА і заразом вирішити обидві проблеми. І напевно те, що в якійсь мірі такі спроби продовжуються ще й досі, тільки служить зайвим підтвердженням можливості існування такого плану. Але, на щастя, тоді це не вдалося – і за це треба подякувати воїнам і УПА і Червоної Армії.

До речі, ще одне - чомусь ніхто не задумується над тим, що на західній Україні були і свої місцеві ветерани Вітчизняної Війни, яких тут ніхто ніколи не ображав. Коли Радянська влада визволила (чи як це тепер називати?) західну Україну – тут почалася масова мобілізація. Але зверніть увагу – що ще й досі, коли мова заходить про якийсь ніби-то конфлікт між ветеранами УПА і Радянської армії – то чомусь ці ветерани Радянської армії завжди розмовляють тільки російською. Невже це ні про що не говорить? Просто тепер російська мова більш вживана і це здається природнім, але ж в часи війни було зовсім не так і на Україні тоді говорили переважно українською! А ті ветерани, які ще й зараз живуть на території західної України, ще й досі розмовляють по-українськи! Чому їх ніколи не видно в таких конфліктах? А може саме тому, що в свій час така спроба стравити одних та інших не вдалася, і тому, що якраз-то вони - справжні ветерани Вітчизняної війни, а не НКВС, проти бійців УПА нічого і не мають?!!

Додаткова інформація:

Газета „Дзеркало тижня” On The WEB http://www.zn.kiev.ua/nn/show/387/34310/
Сайт товариства « Меморіал» http://memorial.kiev.ua/index_p.php?path=articles&...
Сайт Організації Українських Націоналістів (ОУН-УПА): http://oun-upa.onestop.net/main/ ,
http://oun-upa.onestop.net/articles/

Додаток 5

Історична довідка:

Становлення Галичини та Волині

І.П. Крип’якевич, „Історія України”, Львів, видавництво „Світ”, 1990 р. Ст. 186

http://vesna.org.ua/txt/krypyakevych/istukr/index....

Стор. 31
Нарід "валінана" — це ймовірно волиняни; город Волинь (тепер Городок при гирлі Гучви, що впадає в Буг*)
32

був відомий до XI ст., а залишилося по ньому величезне городище. На крайньому заході української території існували також, таємничі "червенські городи", з центром у теперешнім Чермнім над Гучвою*. Але ці великі організації не були тривкі. "Пізніше пішла незгода між народами, пропав лад, вони поділилися на племена, кожне плем'я вибрало собі князя" (Маруді). Розвиток і занепад цих давніх племінних держав для нас закритий і невідомий,— тільки могутні городища, що залишилися досі, свідчать про творчі зусилля давніх віків.

Стор. 48

Західні землі. Володимир звернув увагу наперед на захід. Західні племена — дуліби, хорвати і тиверці вже за Олега були у зв'язках з Києвом, як союзники брали участь у поході на Візантію. За дальших князів, треба здогадуватися, вони увійшли до складу Київської держави. Згодом, серед невідомих обставин, вони попали під владу поляків. Для Київської держави західні землі мали значення переду ім як постачальники солі, якої багаті джерела були на Підкарпатті; від часу, коли печеніги опанували степи і почали замикати дорогу до чорноморських соляних озер, галицька сіль здобула ще більшу ціну. Через західні землі проходили також торгові шляхи — на Волинь і Червен до Польщі та Німеччини і на Перемишль до Угорщини. Це були причини того, що Володимир 981 р. пішов походом а захід і зайняв Перемишль, Червен та інші по раничні городи*.

Пізніше Володимир займався дальшим забезпечуванням західного фронту. В 983 р. він здобув землю ятвягів, войовничого литовського племені між Бугом і Німаном, в 993 р. ходив на хорватів. Ці походи викликали напруження між Києвом і Польщею, а пізніша традиція запам'ятала, що Володимир ходив глибоко у Польщу. Згодом прийшло до замирення, Володимир оженив навіть свого сина Святополка з дочкою польського князя Болеслава Хороброго. Але позиція Польщі була нещира. Вона чекала тільки нагоди, щоб підняти знову претензії на українське пограниччя. Щоб забезпечити західний кордон, Володимир заснував новий город недалеко Бугу, названий його іменем — Володимир (Волинський).

Укріпившися на західному кордоні, Володимир увійшов у приязні зв'язки з Угорщиною і Чехією, імовірно також з Німеччиною, що мала провідне становище в Середній Європі. Це посилення зв'язків з Заходом дуже прикметне для дальшого розвитку Київської держави, тим більше, що зносини зі Сходом стають дедалі слабші.

Стор. 53

Західні землі. Політика Ярослава була продовженням політики Володимира. Він так само уникав воєн, а головну увагу звертав на внутрішню розбудову держави.

Воєнні походи Ярослава забезпечували державні границі. На заході він здобув назад землі, які Святополк передав Польщі. В 1030—1031 р він зайняв червенські городи і разом із Мстиславом ходив глибоко в Польщу, вивівши звідти багато бранців. Польща була тоді у внутрішньому розкладі, і Ярослав здобув собі великий вплив серед польських князів. Він підпирав Казимира Обновителя*, дав йому за жінку сестру свою і в його справі ходив походом на Мазовше проти воєводи Моислава (1040—1041). Так допоміг Казимирові відбудувати польську державу, не передбачаючи, що вона пізніше стане небезпечною для західноукраїнських земель. Пам'яткою цих західних походів залишився названий княжим іменем Ярослав над Сяном, --- город, що мав забезпечувати західну границю держави.

Ходив Ярослав і на балтицьке побережжя — проти фінської чуді (1030 р ), на ятвягів (1038 р ) і Литву (1040 р ). Над Чудським озером заснував город, названий від його християнського імені Юрієвом (Дорпат—Тарту).

Стор. 70
VI. Галицько-волинська держава

Галичина. Коли Наддніпрянщина під ударами степових орд дедалі більше занепадала, росло значення західних земель, що лежали далі від воєнних небезпек — Галичини і Волині. Галичина завдячувала свій господарський розвиток передусім підкарпатським джерелам солі. В літописах згадується сіль в околицях Коломиї, на шляху до Жидачева* (Зудеча) і в Старій Солї*, але, певно, експлуатовано багато інших джерел, і сіль ішла великими транспортами не тільки по західних землях, але й до Києва. Це надавало Галичині особливого значення в українській торгівлі. Важливу роль мали також галицькі шляхи, що вели через карпатські просмики* до південної Європи. При шляхах виросли людні городи. Західні племена вже за часів Олега були у зв'язках з Київською державою, а пізніше Володимир і Ярослав, оцінюючи значення Підкарпаття, зводили за них боротьбу з Польщею і тісно зв'язали їх з Києвом. Та коли влада київського центру послабла, далека західна країна була залишена на власні сили і сама мусила подбати про свою організацію.

Ростиславичі. Галичина стала окремим князівством під роводом Ростиславичів. Ростислав Володимирович* був внуком Ярослава Мудрого; чи він князював у Галичині, щодо цього певності нема; разом з іншими князями-ізгоями він проживав у Тмуторокані, там розпочав якусь ширшу політичну акцію і помер року 1066, отруєний візантійським намісником Криму. Двадцять років пізніше, коло 1084 р., за згодою сеньйора династії, київського князя Всеволода, підкарпатські землі зайняли сини Ростислава,— Рюрик*, Володар* і Василько*. Вони осіли у головних городах — Перемишлі, Звенигороді і Теребовлі. Свою землю вони спільно обор няли від наступів сусідів, що загрожували їм з усіх сторін: Угорщина бажала поширити свої кордони за Карпати, Польща наступала на західне пограниччя,

врешті київські і волинські князі намагалися приєднати Галичину до своїх земель. Ростиславичі спиралися на допомогу Візантії та половців і дали раду всім противникам,—особливо ж. тяжкої поразки завдали вони мадярам під Перемишлем 1099 р. Дуже гостро виступала також ривалізація* з Польщею. Василько водив на Польщу половців і заявляв: "Я ляхам багато зробив лиха і ще хотів зробити — помотатися за руську землю". На західних землях скоро розвинулося противенство між українською і польською культурою і політичними інтересами. Ростиславичі дбали також про те, щоб сколонізувати пусті степові простори на східному пограниччі, і осаджували там степові племена, ворожі половцям. Так Василько оповідає, що хотів осадити в себе дунайських болгарів. З того часу походять оселі з такими назвами, як Печеніжин*, Торки*, Берендовичі*,— сліди по тюркських племенах.

Володимирко*. Галичину з'єднав в одно князівство син Володаря, Володимирко (1124—1153). Він відзначився безоглядністю у політиці — не вагався навіть ломити присягу, коли цього вимагав інтерес держави. Він обороняв свою країну на три фронти — проти Києва, Угорщини та Польщі і завжди вмів перемогти своїх суперників — не так у бою, як дипломатичними засобами. Наприклад, під час походу угорського короля Гейзи на Галичину він перекупив мадярських вельмож, і вони нахилили короля вернутися з дороги. Володимирко користувався великими грошовими засобами, не жалів срібла, як вимагала того політична ситуація: можливо, що мав він ці засоби з торгівлі сіллю. За столицю він обрав собі Галич над Дністром, на важливому торговому шляху до Чорного моря. В 1145 р. повстало проти князя галицьке міщанство — не знати певно, з яких причин,—але Володимирко приборкав бунт і учасників покарав гострими карами. Він був засновником могутності галицького князівства

Ярослав Осмомисл*. Син Володимирка Ярослав (1153—1187) названий у "Слові о полку Ігоревім" Осмомислом, у перших роках мусив ще обороняти свою державу від київських князів і свого племінника Івана Ростиславича*, але остаточно добився миру довів свою державу до великого розквіту. Тоді почався занепад Києва, і Галич набував щораз більшого значення серед українським князівств. Ярослав брав участь у боротьбі за Київ, часто висилав свої війська в Київщину і здобув собі там значний вплив. Він виявляв зрозуміння найважливішої тоді справи — боротьби з половцями і посилав свої полки у походи в степ. Ярослав поширив кордони галицького князівства на південь аж до гирла Дунаю, на теперішню Молдаву. Іван Ростиславич, прогнаний з Галичини, переселився на Дунай і там князював у городі Берладі; з того дістав прізвище Берладника, і так само його військо звали берладникамию Можливо, що він заснував город Галац: збереглася грамота Івана з 1134 р. (не зовсім певна), в якій Галац зветься малим Галичем. Ярослав, в невідомих ближче обставинах, зайняв наддунайські городи; "Слово о полку Ігоревім" славить його, що він "підпер угорські гори своїми залізними полками, зачинив Дунаєві ворота, судить суди по Дунаю". Шлях через Молдаву мав велике значення для торгівлі і політичних зв'язків Галича з Візантією

Стор. 73

Волинь. Волинь спершу відігравала важливішу історичну роль, як Галичина — вона мала старі традиції держави волинян і лежала на важливому торговому шляху з Києва на захід. Окрім старих центрів — Волиня, Червна, Белза, до розвитку дійшли нові городи, як Володимир, Луцьк, Пересопниця, Дорогобуж, Ізяславль та інші. Також густо заселена була т. зв. Україна — пізніша Холмщина. Але Волинь півстоліття довше, ніж Галичина, була зв'язана з Києвом і до самостійної організації дійшла щойно в половині XII ст. Та дуже скоро Волинь знову поділилася на малі князівства і через те втратила політичне значення.

Стор. 75

Збирання земель. Тим часом Романовичі дійшли зрілих літ і почали боротьбу за відбудову Галицько-волинської держави. Данило, як старший, мав провід, а Василько був його вірним помічником і союзником. Данило зайнявся наперед збиранням волинських земель, що були в руках інших князів або під владою Польщі. Повільними, витривалими заходами від здобув наперед столичний Володимир (1214), далі Берестя і Забужжя (1219), Луцьк з Пере-

сопницею (1225), пізніше Белз (1234). Це були давні землі роду Романа. Населення Волині було дуже прив'язане до своєї династії і готове було до жертв для неї. Володимирські бояри не залишали Романовичів навіть тоді, коли вони в нестатках скиталися по різних місцях. Спираючися на сили Волині, Данило розпочав війну за Галич.
Ця боротьба коштувала немало зусиль. Проти Данила ворожим фронтом стали галицькі бояри, що боялися сильної княжої влади і вживали всяких засобів, щоб сина зненавидженого Романа не допустити до Галича. Проти Данила виступали також ті князі, що змогли сісти на галицькому престолі; Мстислава Мстиславича Данило приєднав собі, взявши його дочку за жінку, але пізніше Галич зайняв чернігівський князь Михайло Всеволодович* з сином Ростиславом*, і вони повели уперту боротьбу проти Данила. Але найгрізнішим противником була Угорщина, що обсадила своїм військом головні 'городи, притягнула на свій бік частину бояр і готувалася затримати Підкарпаття під своєю владою. Данило, користуючися з Сприятливих обставин, двічі (1230 і 1233) здобув Галич і вигнав з нього угрів, але щойно за третім разом, 1238 р. засів у наддністрянській столиці остаточно. Але тим ще війна не закінчилася: Угорщина зібрала нові сили, зв'язалася з своїми боярськими прихильниками і Ростиславом, притягнула на допомогу поляків, і ця велика коаліція виступила проти Данила. Але в остаточному бою під Ярославом 1245 р. Данило переміг і поширив свою владу на всю Галичину.

Примітки:

с. 31. Волинь — перша столиця Волинської землі, містилася в Південній Холмщині на лівій притоці Західного Бугу, Гучві, біля правого берега її гирла. Нині — с. Грудек Надбужний (городище на горі Замчисько, сліди валів) Грубешівської гміни Замойського воєводства, Польща.

с. 49. У "Повісті временних літ" (див. Літопис Руський, с. 49) під роком 6489 [981] є таке повідомлення: "Пішов Володимир на ляхів і зайняв городи їх — Перемишль, Червен та інші городи, які є й до сьогодні під Руссю". Цей запис є предметом особливої спекуляції з боку шовіністичних амбіцій Польщі на ці території. Однак, як свідчать археологічні розкопки в районі Перемишля, там, на прастарому шляху з Подністров'я у Повіслянський край, існував важливий торговий центр ще у перших століттях н. е. Розкопки, здійснені у 1958—60 рр. на Замковій горі, виявили фундаменти круглої каплиці-ротонди і княжого палацу IX—Х ст., ставлені за галицьким (українським) зразком із тесаного каменю, а не за типом краківським — із цегли. Це підтверджує думку, що вже у IX ст. Перемишль був столичним городом князя білих хорватів та центром єпископату східного обряду. При цьому назва города є явно східнослов'янського, а не чеського походження. Пограничне розміщення Перемишля спричинило те, що за нього деякий час боролися

Київська Русь і Польща, а також Угорщина. У 1071—79 рр. Перемишль знову захопили поляки. Наприкінці XI ст. Перемишль став столицею окремого Перемишльського князівства, в якому княжили Рюрик Ростиславич (1087—94) і Володар Ростиславич, який у бою під Перемишлем розбив угрів і збудував катедральну церкву — собор св. Івана Хрестителя. Наступники Володаря

Ростиславича — Ростислав (1124—ЗО рр.) і Володимирко продовжували
307

об'єднання галицьких земель" У 1141 (або 1144) Володимирко переніс столицю князівства до Галича. У першій половині XIII ст. у Перемишлі від часу до часу княжили самостійні князі (Святослав Ігорович; 1206—11 рр. Олексій Всеволодович, 1231 та ін.), доки Данило Романович, зламавши остаточно боярську опозицію не приєднав Перемишльщину до Галичини.

До складу Червенських городів (див. також прим. до стор. 21) входили окрім Червена, Волинь на р. Бузі (тепер с. Грудек Надбужнии), Сутейськ (тепер с. Сонсядка) на р. Пор та деякі інші. Територія Червенських городів у 2-й половині І тисячоліття н. е. була заселена східнослов'янськими племенами дулібів, бужан, волинян. Червенські городи виникали в ході формування східнослов'янського об'єднання на чолі з дулібами. На початку Х ст. Червенські городи мали тісний зв'язок з Київською Руссю, але у третій чверті Х ст. місцева племінна верхівка потрапила у залежність від Чехії. В 981 р. київський князь Володимир Святославович приєднав Червенські городи до Русі. В 1018 р. польський князь Болеслав І Хоробрий, повертаючися з походу на Київ, захопив ці городи, але вже 1031 р. Ярослав і Мстислав Володимировичі їх відвоювали. В XI—XII ст. територія Червенських городів частково входила до складу Володимир-Волинського князівства, а в XIII—XIV ст.— до Галицько-Волинського князівства. В середині XIII ст. Червенські городи зруйнували татари, після чого вони занепали. В XIV ст. ця територія була загарбана польськими і литовськими феодалами. Про історію цих територій українського пограниччя можна детальніше дізнатися з праць Я. Д. Ісаєвича "Територія і населення "Червенських градів" (X—XIII ст.) //Український історико-географічний збірник. Вип. 1. К., 1971; "До питання про західний кордон Київської Русі // Історичні джерела та їх використання.

К., 1971. Вип. 6.

с. 70. Данило Романович Галицький (1202—1264), князь волинський і галицький, король Русі з 1253 р. Після смерті батька, князя Романа Мстиславича (1205) разом з матір'ю, рятуючись від боярських заворушень перебував при угорському дворі, потім княжив з братом Васильком у дрібних волинських князівствах. Зумів у 1238 р. об'єднати Волинь, а згодом, після кількох невдалих спроб, оволодів Галичем (1238) та Києвом (1239). Проти Данила виступила Угорщина в союзі з поляками і підтримкою ворожих йому бояр. Однак у 1246 р. під Ярославом Данило переміг коаліцію і остаточно поширив владу на Галичину. Внаслідок мудрої державної політики Данило фактично не підкорився владі Золотої Орди. Підтримував контакти з папою римським Інокентієм

IV, погодився на унію і прийняв від папи королівську корону. Засновник Львова, Холма та інших міст. Активно провадив західну політику, ширив західні культурні впливи, запроваджував європейське самоуправління у містах. Оцінюючи мудрість князя, літописець пише, що його можна ставити другим після біблейського Соломона.

Додаток 6

Дмитро ПОЛЮХОВИЧ http://rep-ua.com/show/?id=2111

Як помирала москвофільська Галичина, потужніша за російськомовний Крим

Сьогодні, майже неймовірним, видається той факт, що ще зовсім недавно Галичина за рівнем проросійських настроїв, мало чим поступалася, скажімо, сьогоднішній Донеччині. А за кількістю промосковських організацій вона могла б навіть випередити Крим!

Одним із основних галицьких міфів є думка про масову одвічну ненависть “западенців” до “клятих москалів”. Знаєте, мабуть, цей популярний анекдот:

- Куме, навіщо ж ви негритятко всиновили, невже біленьких діточок не було?

- Та були... Але тепер я напевно знаю, що його батько не москаль...

Як і усі міфи, байки про антиросійські настрої галичан, м’яко кажучи, перебільшення. Хоча, звичайно, з точки зору “рускіх інтєрнационалистав” вже одне вперте небажання русифікуватися є жахливою “русофобією”. Але не про це...

Сьогодні, майже неймовірним, видається той факт, що ще зовсім недавно Галичина за рівнем проросійських настроїв, мало чим поступалася, скажімо, сьогоднішній Донеччині. Більш того, за кількістю та масовістю промосковських організацій, вона могла б навіть випередити Крим! Проте, наразі про це пам’ятають лише історики, а самі ж галичани про колишню щиру та палку любов до “Білокам’яної” переважно навіть не здогадуються.

Неймовірно, але факт - галицькі москвофіли (тобто „Москволюби”, так тоді називали проросійські організації) майже до 80-х років XIX століття були основною домінуючою силою чи не в усіх галузях суспільного життя українців Галичини. Починаючи від культурно-просвітницької та бізнесової, закінчуючи ... релігійною. Так, як не дивно, але Греко-католицька церква того часу - була одним з головних осередків промосковських настроїв.

Ідеологія тогочасних галицьких москвофілів базувалася на трьох стовпах:

1) Київ – центр давньоруської культури та державності;
2) Після занепаду Києва усередині XIII ст. цей центр перемістився в Москву;

3) Увесь час галицькі землі були відірвані від загальноруського процесу і перебували у польському полоні і тепер прийшла черга надолужити відставання - запозичити готову російську культуру та доповнити її місцевими галицькими елементами.

Далі думки розділялися. Найбільш радикально налаштовані говорили про приєднання Галичини до Росії, більш помірковані – про створення окремого руського центру. До речі, схожі позиції були і з мовного питання - від ідеї повного запозичення і перенесення в Галичину „правильної” російської мови, до створення на її базі галицькоруського „язічія”.

Самозрозуміло, що галицькі москвофіли заперечували існування українського народу, як окремого етносу, зараховуючи, як наддніпрянців, так і галичан, до „єдиного великоруського народу”. Вперше публічно це було заявлено у 1866 р. на шпальтах таємно фінансованої Петербургом газети „старих русинів” „Слово”: „Ми не можемо більше китайським муром відділяти себе від наших братів, відкидаючи мовні, літературні, релігійні та етнічні зв'язки, що єднають нас з усім російським світом. Ми більше не є русини 1848 року; ми - справжні росіяни”.

Треба сказати, що поштовхом до розвитку москвофільства стала вже згадана революція 1848 року, яку назвали „весна народів”. На жаль, для українців Галичини „весна” тоді так і не прийшла – усі домінуючі позиції в краї перебрали поляки. Тогочасне москвофільство стало українською відповіддю на політичне та економічне домінування польської шляхти. Позитивне ж ставлення до Росії не в останню чергу було зумовлено антипольською політикою Російської імперії, особливо після поразки Польського повстання 1863 р. Фактично було задіяно принцип: „ворог мого ворога – мій друг”. На москвофільські позиції тоді перейшла більша частина старої руської інтелігенції.

На хвилі антипольських настроїв москвофіли перейняли керівництво в усіх провідних українських організаціях у Львові – Ставропігійському інституті, „Галицько-Руській матиці”, „Народному домі” та “Руській бесіді”. Головним осередком москвофілів стало «Общество им. Михайла Качковского», що активно працювало в селянському середовищі. Зокрема у 70-х роках ХIХ ст. ця організація мала 181 народну читальню в селах Галичини. Під гаслом „краще втопитися у російському морі, ніж у польській калабані” до москвофілів приєдналися навіть ті, хто з осторогою ставився до Росії.

Москвофільська істерія дійшла до абсурду і українське галицьке середовище піддало остракізму навіть тих діячів, які могли принести чимало користі «русинам Прикарпаття». Один із них доктор філософії, маршалок (спікер) Галицького сейму Миколай Зіблікевич опинився на своїй посаді у цілковито польському оточенні у Львові. Українець за походженням, користуючись добрим ставленням до себе з боку цісаря, він добивався дозволу на створення руського театру у Львові, але для українців-москвофілів так і залишився коляборантом, бо не підтримував їхнього тодішнього зачарування Москвою. Чи ж варто дивуватися, що його нащадок став одним із засновників УВО, що в свою чергу утворила ОУН.

Найсмішніше, що попри відверту нелюбов до поляків у побуті значна частина тогочасних москвофілів користувалася ...польскою - „Бо малоросійська - це мова нецивілізованих селян, а російської ми не знаємо”. Галицькі русофіли не лише зневажали українську мову, але й вважали її шкідливою справі відродженню загальноросійської єдності, вони навіть привітали заборону українського книгодрукування в Росії у 1876 р. У відразі до української мови тодішні „москвофіли” були дуже схожі з сьогоднішніми представниками проросійських рухів...

Значному поширенню москвофільських настроїв сприяло уявлення про Россію не лише, як про альтернативу польському впливу, але як про своєрідну „землю обіцяну (обітовану)”. Адже, на той час Галичина вже встигла скуштувати усіх принад дикого капіталізму, у той час, як у Росії ще зберігалися старі, патріархальні порядки, а капіталізм лише народжувався. У Росії навіть вбачали надію на соціальне визволення – у 60-80-х роках ХIХ ст. по селах Галичини ходили інспіровані „москвофілами” чутки, ніби скоро прийде «білий цар» (російський імператор), який покарає нахабних поляків, вижене зажерливих євреїв, забере у панів землю та роздасть її місцевим селянам.... І усім буде щастя... Цікаво, що щось подібне ми спостерігаємо нині в Криму, де культивується думка, що лише Крим приєднається до Россії, то кримчани заживуть, як у Москві (але не як у вимираючих селах, та дрібних містечках десь на Рязанщині).

Зі свого боку Росія підживлювала ці настрої фінасово. Головним чином, як зазначено в одному з документів російського таємного відомства від 1876 року «в целях пресечения малоросийской пропаганды».

Відповідно до офіційних даних урядових структур Російської імперії, у 1909 р. міністерствами внутрішніх справ та фінансів було прийнято рішення про регулярне виділення коштів на допомогу „прикарпатским русским” - щорічно на запит міністра внутрішніх справ надходило 60 тисяч рублів і ще 25 тисяч - безпосередньо через міністра фінансів. Втручалася Москва і цілком демократичні процеси: у 1911 р. Петро Столипін розпорядився надати 15 тисяч рублів одноразової допомоги на покриття витрат по виборах до Австрійського парламенту. Започаткований у вересні 1909 р. головний друкований орган радикального мосвофільства - щоденна газета „Прикарпатская Русь” - включно до початку першої світової війни отримувала щорічну таємну урядову субсидію з Російської імперії у розмірі 14 тисяч рублів. Суми по тих часах досить значні.

Щоправда, значна частина їх, як і тепер, одразу ж привласнювалася „борцями за російську ідею”. У звіті від 14 червня 1913 року керуючий російським консульством у Львові, надвірний радник Верховцев характеризує галицьких радикальних москвофілів, як „отвратительных комиссионеров по инсценированию русского движения в Галиции” и „субсидируемой кликой”. Як у цьому ключі не згадати сучасних активістів російського руху Львова, у офісі яких „кляті націоналісти” з завидною регулярністю б‘ють одне й теж саме вікно, а недавно ще й копійчаного гіпсового Пушкіна розтрощили... Кожного разу збитки невеликі, але дають можливість поволати про те, що оплоту російськості у „бандерівському” Львові не завадила б допомога..

Крім таємного фінансування проросійських організацій та їх керівників Петербург організовував безкоштовне навчання для їх активістів в учбових закладах імперії. Але це не дуже допомогло. З кожним роком галицькі москвофіли втрачали позиції.

Вже з 80-х рокв ХІХ століття проросійські галичани поступаються на суспільній арені „народовцям”. Останні виступали з українофільських позицій, та прагнули консолідації українського народу на всьому етнічному просторі по обидва береги Збруча. Але навіть на початку ХХ століття за проросійські партії на виборах голосував чи не кожен третій українець Східної Галичини!

Втім, справжній кінець русофільського руху почався з початком першої Світової війни. Першого удару завдала Австро-Угорська імперія. Не бажаючи мати у своєму тилу потужну „п”яту колону” Відень провів арешти активістів, та просто співчуваючих проросійським організаціям. Арешти були не такими вже й безпідставними, зважаючи на заяви провідників москвофілів, які у перші ж дні війни відверто сказали пресі, що вони підтримують Росію. Як завжди, при масових арештах, постраждали тисячі абсолютно невинних. Більша частина арештованих галицьких москвофілів була зібрана у концентраційному таборі в Талергофі. Місце це було дійсно страшне. Пізніше один із в‘язнів згадував: „До зими 1915 р. у Талергофі не було бараків. Люди лежали на землі під відкритим небом, у дощ та мороз. Щасливі були ті, хто мав над собою полотнину, а під собою жмут соломи. Скоро стебло витиралося й змішувалося з брудом, просякнутим людським потом. Цей бруд був найкращим грунтом та поживною їжею для незчисленних паразитів..., які розносили по всьому Талергофу заразні хвороби...”.

Сучасна проросійська пропаганда кінець галицького русофільства пов’язує саме з цими репресіями, а також з тим, що десятки тисяч борців за єдину та нєдєліму були замордовані у австрійських таборах. Але статистика свідчить інше. У кінці 1914 в Талергофі було лише близько 8 000 в’язнів, у листопаді 1916 — 2 717 (у тому ч. 85% українців; 76% селян, 7% греко-католицьких священників); від 1914 до 1916 зареєстровано 14 000 в’язнів. Суворий режим, голод і нестерпні санітарні умови (епідемія плямистого тифу) спричинили велику смертність серед в’язнів (зареєстровано 1 767 смертей; у дійсності їх було більше; лише між 17. 01. і 31. 03. 1915 померло 524 особи). Але все одно, це аж ніяк не 60 тисяч замордованих, про яких нині постійно згадують в проросійських ЗМІ. Зауважимо, що набагато масштабніші та кривавіші радянські репресії (австрійці хоч немовлят не розстрілювали) не змогли знищити самостійніцькі настрої населення Західної України.

Так от насправді, галицьке русофільство знищили не австрійці, а ...російські вояки. А 21 серпня 1914 року, день коли росіяни зайняли Львів можна сміливо вважати датою політичної смерті західноукраїнського москвофільства. Генерал-губернатором Галичини Росія призначила тоді графа Георгія Бобринського, який одразу розпочав активно викорінювати „мазепинство”. У цьому йому активно допомагали вцілілі москфофіли на чолі з Володимиром Дудикевичем, Семеоном Бандасюком та Юліаном Яворським, що приїхали до Львова в обозі Російської армії.

Але тут москвофіли жахливо прорахувалися - політика нової російської адміністрації та жорстокі репресії проти усіх хто підозрювався в „самостійщині” та переслідування Греко-католицької церкви викликали відверте невдоволення місцевого населення, як проти росіян, так і проти їх прислужників. А незабаром виявилося, що росіяни аж ніяк не збираються виступати проти поляків (а саме сподівання на це і підживлювали москвофільські настрої). Заради вдоволення амбіцій маргінальної політичної сили Петербург аж ніяк не збирався збурювати усе багатомільйонне польське населення Імперії, тим більше під час війни.

Москвофіли також відчули на собі ставлення старшого брата - за неповний рік російської окупації Галичини представникам місцевих москвофільських рухів, хоч вони були єдиною не забороненою політичною силою в Галичині, так і не було надано жодної більш-менш важливої посади у новій адміністрації. Єдине місце, де їм знайшлася робота, це проведення русифікації усіх сфер життя та репресивні заходи щодо українського руху.

Так Росія втратила ауру „Землі обітованної”. Якщо раніше поняття „Росія” середньостатичний галичанин наповнював власним змістом, перетворюючи її на своєрідну „країну мрій”, то реальність виявилася абсолютно шокуючою та непривабливою. За короткий час було вщент знищено усі іллюзії пов`язані з Великоросією та „білим царем”. Втім, згодом не стало і самого царя...

Додаток 7

Володимир МАРТИНЮК:

Пільги ветеранам каральних загонів НКВС повинні бути скасовані.

http://maidan.org.ua/static/mai/1129453057.html

Причиною пристрастей з приводу надання статусу учасникам бойових дій ветеранам Української Повстанської армії є змішування понять і намагання сумістити не зовсім тотожні речі.

Адже фактично йде річ про дві війни – війну з гітлерівською Німеччиною, в якій УПА приймала активну участь фактично на стороні антигітлерівської коаліції, і визвольну війну проти окупації України владою червоної Москви, яка тривала майже до 1955 року. Остання війна через залучення в неї керівництвом Радянського Союзу великого числа українців і осіб, які зараз є громадянами України фактично була перетворена на внутрішньо-українську громадянську війну , в якій для бойових дій проти УПА та бойових підрозділів ОУН широко використовувалися військовослужбовці та новобранці з України.

Відомо що спроба кремлівської влади використати для каральних акцій проти загонів УПА регулярні сили тодішньої Червоної Армії провалилися - ці частини не давали жодного ефекту в умовах партизанської війни, загони УПА просто уникали бойових зіткнень з червоноармійцями, і найголовніше – підпільники проводили масовану і дуже ефективну антисталінську і антикомуністичну пропаганду серед солдат Радянської Армії, які вже змогли порівняти рівень життя у Європі з життям в „соціалістичному раю”. Саме тому ці частини були дуже швидко виведені з території Західної України і замінені каральними спецпідрозділами Народного Комісаріату внутрішніх справ, відомого під скороченням НКВС.

Ці частини мали погану славу як серед населення так і серед військовослужбовців Червоної Армії, оскільки саме вони виконували каральні та репресивні акції, зокрема будучи основою так званих „загороджувальних загонів” („заградотрядов”) стріляли у спину фронтовикам-червоноармійцям для „заохочення їх бойового духу”, зокрема недопущення відступу з позицій.

Саме ці добре обмундировані і озброєні частини, які не підлягали військовому відомству, а належали до репресивної системи Лаврентія Берії і були основними учасниками боїв на території Західної України. Не секрет що саме ветерани, а особливо відставні офіцери цих каральних військ та їх родичі є зараз найактивнішими опонентами визнання загонів ОУН-УПА воюючою стороною у другій світовій війні. З другого боку вони , як учасники бойових дій у післявоєнний час користуються різноманітними пільгами, та ще й набагато більшими аніж.

Ті ж самі каральні загони НКВС використовувалися у післявоєнний період для придушення маловідомих через віддаленість до кордонів та відсутність інформаційних центрів за кордоном, анти сталінських повстань на Кубані, Дону ,Тереку та Північному Кавказі. Це має значення і тому, що наприклад партизанська війна на Кубані , яка тривала майже до 1950 року мала чітке національне проукраїнське спрямування.

Тому єдиним виходом із ситуації яка зараз склалася є наступне :
1. Визнати факт громадянської війни на території України, яка почалася після визволення її

західної частини від німецької окупації.

2. Урівняти в правах всіх учасників цієї війни, незалежно від того на якому боці вони воювали.

3. До часу вияснення статусу ветеранів УПА призупинити надання пільг ветеранам військ
НКВС. Дані про них наявні у військових комісаріатах та органах соціальної допомоги.

Попередня участь деяких ветеранів каральних загонів військ НКВС у боях з німецькою армією не може бути аргументом для збереження пільг та пенсій та статусу учасників війни, оскільки ветерани УПА також приймали участь в боях з частинами німецької армії та їх союзників, однак нічого цього не мають.

Всі ці питання можуть бути врегульовані розпорядженням або указом Президента.

Володимир МАРТИНЮК Магістр державного управління.

Додаток 8

Дві революції

Вадим КАРАСЬОВ, директор Інституту глобальних стратегій (ІГЛС) http://www.day.kiev.ua/146488/

МАЙДАН СТАВ ПРОРИВОМ У РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОЕКТУ ПІД НАЗВОЮ «УКРАЇНА», ПОКАЗАВШИ, ЩО НАЦІЯ ЗДАТНА «ВИРОБЛЯТИ ДЕМОКРАТІЮ ВЛАСНИМИ СИЛАМИ». ЧИ МОЖЛИВИЙ ВІДКАТ? ЦЕ ЗАЛЕЖИТЬ І ВІД ВЛАДИ, І ВІД СУСПІЛЬСТВА

Мирний крах «республіки Кучми» на Майдані став черговою точкою біфуркації в українській історії. Адже Майдан не лише привів до влади нову еліту, а й, що важливіше, каталізував цілу низку соціокультурних процесів.

Насамперед варто відзначити прискорення кристалізації української ідентичності.

Навряд чи буде перебільшенням і надмірною драматизацією вважати, що до останнього моменту в Україні не було остаточно сформованої нації. У цьому немає нічого сенсаційного, адже територія нинішньої України сформувалася з уламків імперій і країн, які наділені різними культурними генокодами.

По суті, цивілізаційний розлом, який, як влучно зауважив Самюель Хантінгтон, проходить по Україні, автоматично перетворює її на країну з невизначеною, гібридною і фрагментарною ідентичністю, що фактично виключає формування нації в класичному — «націонал-державному» — розумінні. Адже нація, на відміну від просто спільної території, створює первинні політичні зв’язки та базову лояльність індивідів, інші узи та форми солідарності. Тобто гендерні, сімейні, регіональні, релігійні, класові ідентифікації підпорядковані цій основоположній відданості громадянина його національній державі.

Протягом 14 років українські інтелектуали задавалися питанням, на основі чого у громадян України, формально об’єднаних спільною територією, однією державою, але фактично роз’єднаних історичними фобіями, побутовими стереотипами та просто несвідомою антипатією, має виникнути відчуття «уявної спільності» та спільної долі.

Відповідь на це запитання повільно формувалася в надрах нашого суспільства понад десятиріччя української незалежності. При цьому соціокультурні трансформації розвивалися під впливом не тільки внутрішніх, а й зовнішніх чинників, оскільки Україна дедалі активніше втягувалася в процес глобалізації. Свобода пересування, доступ до світових медіа, обмін товарами й ідеями дали українцям нові знання, достатні для того, щоб свідомість людей почала змінюватися, поки не настав момент і на Майдані не вибухнула яскравим коктейлем ідей, надій і поведінкових установок українська національна ідентичність.

Насамперед слід відзначити три парадокси, які є базовими для розуміння характеристик нової української ідентичності.

ПАРАДОКС «ТЕРИТОРІЯ — ПРОСТІР»

В умовах глобалізації відбувається розділення і дедалі більше розходження територіальних і просторових логік влади й організації. Швидке поширення новітніх технологій, ЗМІ та зв’язку, що дозволяють миттєво встановлювати контакт із віддаленими районами, розмиває територіальні кордони і дозволяє поширювати одноманітні зразки культури серед мільйонів людей по всьому світу, таким чином кидаючи виклик традиційним концепціям національної ідентичності, приналежності та спорідненості. В епоху глобалізації зв’язок між державами та громадянами слабшає. Такі критерії класичного геополітичного та державоцентричного мислення, як територія, армія, чисельність населення, самі по собі не виражають суті, а набувають нових смислів і значень у контексті такого актуальнішого та динамічнішого поняття, як простір. У сучасному світі триває боротьба не за території, а за простори, не за силу, а за цінності, — за те, що зараз називають soft-power.

Поняття простору вводиться в політичний і дипломатичний обіг, коли території поділені і необхідно підвищувати їхню віддачу, розвиваючи організацію самих територій і діяльності на них.

Так з’являється простір безпеки, економічний, правовий та інші простори, які виступають у ролі та функції процедурно створюваної конструкції та призначені для кращої організації відносин усередині країни, між країнами та між народами.

Націоналізм якраз і черпає свою історичну силу, моральний ресурс і політичну легітимацію та вимоги на основі «історично-територіального» уявлення про націю. Тоді як глобалізм апелює до простору — поверх територіальних бар’єрів і поділів. З огляду на характерне для глобалізації динамічне рухоме відношення «територія/простір», проявляється ряд парадоксів. Наприклад, можна жити на своїй території, але в чужому просторі. Або, навпаки, перебуваючи на чужій території, бути як у себе вдома — у своєму просторі, наприклад, відвідуючи країну, в якій вашу національну валюту резервують банки, а населення використовує як заощадження.

Діалектика «територія — простір» встановлює цікаві паралелі та розходження між основними датами української історії — 1991 і 2004/2005 рр., між точкою відліку української незалежності та її чотирнадцятиліттям.

У 1991 році на порядку денному в Україні стояло національно-територіальне питання. На момент розвалу союзних структур треба було вирішити проблему національно-територіальної незалежності та територіального устрою України.

Протягом подальшого десятиріччя в Україні формувалися територіальні ідентичність і патріотизм, зміцнювався територіальний суверенітет у рамках спільної держави, проводилося облаштування кордонів. І хоча не вирішені ще всі завдання територіальної ідентифікації (реформа адміністративно-територіального устрою, делімітація та демаркація кордонів із Білоруссю та Росією), проте цілі національно-територіальної революції до 14-ї річниці української незалежності майже вичерпані.

Наприкінці 2004 — 2005 рр. у ході помаранчевої революції Україна вирішувала завдання переходу від територіального до просторового освоєння: розрив із російським і пострадянським стратегічним і ціннісним простором та інтеграція в ціннісний і політичний простір демократичної Європи. Це була просторова революція, вибір на користь загальної європейської ідентичності, курс на просторове освоєння європейських цінностей. Не Захід і не Схід, а демократично універсальні орієнтації стали для України новим національним і постнаціональним значенням.

ПАРАДОКС «ЕМОЦІЙНЕ — ПРОЦЕДУРНЕ»

Другим парадоксом є відмінність між сприйняттям демократичних інститутів, установок в Україні та на Заході.

На Заході діяльність демократичних інститутів давно вже багато в чому є формальною та відповідає процедурній практиці, а в Україні вона має емоційний смисл і тому має одночасно і дополітичний, і політичний характер. Ці практики в Україні компенсують відсутність стабільних загальних культурно-мовних, історичних і духовних цінностей.

Загалом демократичний порядок за своєю природою не обов’язково повинен зв’язуватися з нацією як дополітичною спільнотою, об’єднаною спільною долею. У цьому сенсі українська революція якраз формує спільність політичної долі, ментально вкоріняє участь громадян не тільки в політиці, а й загалом у житті країни. При цьому відпадає необхідність штучного відтворення емоційного зв’язку у формі спільного коріння, історії та навіть спільної території, спільного минулого та спільної долі, загалом усього того, що відоме під іменем нації — держави.

ПАРАДОКС «НАЦІОНАЛЬНЕ — ПОСТНАЦІОНАЛЬНЕ»

Формування української ідентичності на основі революційних установок Майдану ставить низку найскладніших викликів перед Україною. Для того, щоб успішно розвиватися, їй необхідна подальша кардинальна перебудова державних і суспільних інститутів, в основі якої має лежати поєднання національного проекту з постнаціональним змістом. Воно містить демократичну та конституційно-правову державу, ліберал-соціальну ринкову економіку, культурну, універсалізм і мультикультуралізм.

Цей парадокс можна назвати «одночасністю неодночасного» — щоб стати нацією нового типу, Україні треба стати постнаціональною державою. Він пов’язаний із тим, що за наявності державності, заснованої на інститутах національної держави, в Україні формується ідентичність, що вже має постнаціональний характер. При цьому вона виступає не як надбудова, а як ядро національної колективної ідентичності, й їй притаманні абстрактні процедурні форми демократії: республіканізм, конституція, право, виборна демократія. Ці установки лежать у «базі» емоційного зв’язку «постмайданних українців» з територією та народним цілим. Фактично тут немає місця націоналізму старого типу, виникає новий «постнаціональний націоналізм» на основі громадянських цінностей.

Більш того, «націоналістичне самозамикання», пошук деяких безумовних історичних констант, їх нав’язування як уніфікуючого стандарту для національної ідентичності парадоксально денаціоналізує останню, оскільки неминуче зводитиме її до територіальних, етнопартикулярних, регіональних форм лояльності та спільності. Більш продуктивно, засвоюючи та переробляючи історичний симбіоз республіканізму з націоналізмом, перенаправляти республіканський настрій Майдану на демократичні, правові та громадянські форми ідентичності.

Якщо нинішній владі не вдасться закріпити «постнаціональний націоналізм» як домінуючу ідеологію і демократизація України не отримає подальшого розвитку та руху «вглиб», то єдиним виходом буде повернення до «старого націоналізму», повернення до більш виражених етнонаціональних імпульсів. Це неминуче призведе до поглиблення культурного розколу, а згодом не можна виключати й територіального розколу України.

ПОСТНАЦІОНАЛЬНА ДЕМОКРАТІЯ ЯК НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОЕКТ

Як уже було сказано, в Україні національна ідентичність не склалася як така собі цілісна та стабільна структура. У культурологічному, та й, мабуть, в етнополітичному сенсі Україна — це все-таки «незібрані землі», де одна частина належить заходу, інша — сходу, тобто західно-християнській цивілізації та православній. Тому в Україні ще немає колективності, немає національної солідарності та спільності й, по суті, немає консолідованої політики, без якої неможливе визначення та реалізація цілей і місії країни.

Впродовж 14 років незалежності було дуже багато суперечок, які, втім, досі не дали відповіді на запитання: якою повинна бути українська ідентичність, яким повинен бути український патріотизм — етнічним, громадянським, лінгвістичним або якимсь іншим.

В українському випадку апеляція до історично-культурної традиції в більшості випадків приводила і призводить до нових мікро- і макророзколів суспільства: де-факто в Україні немає державно-історичного міфу, що однозначно б сприймався всім суспільством як базовий, архетиповий. Львів’ян дратує пам’ятник Леніна на площі Свободи в Харкові, тоді як жителям Донбасу незрозумілий, а то й неприємний культ ОУН-УПА на Західній Україні.

Виплекані в 1990-ті роки «збірні» історико-культурні установки мають штучний і часто роз’єднувальний, аніж об’єднувальний характер. Тому вони можуть слугувати базою лише для такої собі гібридної ідентичності, що апріорі може розглядатися лише як «тимчасова».

Відповідно сформулювалися і національні інтереси, що реалізовувалися через політику так званої багатовекторності. Ця логіка перманентної боротьби майже з будь-якого питання знаходила своє вираження у внутрішній системі конфронтацій, компромісів і балансів як усередині еліт, так і між різними кластерами суспільства, а також у зовнішньополітичних «гойдалках» між Заходом і Росією.

Однак нація (як дополітична спільнота) остаточно оформляється як політичний колектив лише тоді, коли виникає політико-процедурна, демократична та правова структура.

По суті, це питання де-факто було вирішене в ході помаранчевої революції. Під час неї нація пережила дуже сильну емоцію, і важливе те, що вона несла в собі потужну смислову, раціональну енергію вирішення будь-яких найскладніших політичних проблем. Мирні демократичні процедури вирішення конфлікту переважили над силовим шляхом. Українцям з їхнім травматичним історичним досвідом постійних міжусобиць результат протистояння на Майдані дав нове розуміння вирішення національних протиріч. Для більшості стала очевидною необхідність мирного та легітимного шляху до деконфронтації та подальшої консолідації суспільства.

За допомогою Майдану демократична правова свобода, європейські цінності та процедури стали основними для України. У ході революції виявилася риса, яку Юрген Хабермас називає конституційним патріотизмом. У нашому ж разі її правильніше було б назвати демократичним патріотизмом. На відміну від «націоналізму» та «націоналістичного патріотизму», демократичний патріотизм робить політичні інституції, цінності та конституцію основою загальної лояльності.

По суті, Майдан не лише розбудив демократичний національний патріотизм, а й надав йому сфокусованого значення та мети — не має значення, звідки ти — зі сходу чи заходу України, «свій» ти чи «чужий», якщо є визнання верховенства права та відмова від насильства при вирішенні спірних питань. Фактично сталося відкидання соціумом будь-яких вигаданих істориками та політиками ідентичностей на користь правової, формально-практичної, що виникає і без прив’язки до «стародавньої» традиції, історичних міфів «про славне козацьке минуле» тощо.

Досвід революції продемонстрував, що в Україні демократична солідарність стійкіша, аніж національно-історична, що не може бути універсальною в нашій країні.

У 2004 році українська нація здійснила політичний і соціально-культурний вибір, що апелює до глобальних, загальносвітових цінностей відкритої демократії, легітимної процедурності в політичному житті та визначення цілей економічного благополуччя.

Вибір на користь цих цінностей не заперечує, а визначає вибір на користь цінностей національного блага. Нація вибирала не між капіталізмом і соціалізмом, не зі зразків історичного минулого, а пішла на сучасну й адекватну європейському формату логіку вибору громадянського світу, суспільного благополуччя та побудови європейської правової держави. Саме тому революція була не стільки буржуазною і, тим паче, не соціалістичною, а сучасною демократичною революцією, що має багато в чому постнаціональний характер.

Дуже важливо, що помаранчева революція здійснила перезапуск і переналаштування населення на основі демократичного патріотизму. Майдан показав, що нація має у своєму розпорядженні можливості та ресурси для виробництва демократії власними силами. Ось чому для успішного розвитку України важливо й надалі культивувати демократичну ідентичність, що виникла на Майдані.

Для зміцнення української ідентичності немає необхідності активувати «націоналістичну уяву» і в постреволюційному активізмі захоплюватися форсованою українізацією, наприклад, теле- і радіоефіру, або вводити в школах вивчення Закону Божого (у світській державі й атеїстичному суспільстві!). В інтересах єдності України все-таки важливіше культивувати форми солідарності та колективності, репродуковані через політичну участь та базовані на демократичних інститутах і правових нормах.

№142, вівторок, 9 серпня 2005

Додаток 9

Україна: осягнення ідентичності http://www.day.kiev.ua/147284/

Василь КРЕМЕНЬ, академік НАНУ, президент АПН України, президент товариства «Знання» України

Як і очікувалося, полемічна стаття відомого українського політолога, автора й експерта «Дня» Вадима Карасьова «1991/2004: «дві революції» і проблема української ідентичності» («День», №142 від 9 серпня 2005 р.) викликала широкий суспільний резонанс. Дискусія триває. Що визначає українську ідентичність сьогодні? Якою вона буде в майбутньому?

Газета «День» у номері від 9 серпня 2005 р. опублікувала матеріал, що стосується проблем етнополітики, зокрема національної ідентичності України. Автор публікації відомий політолог Вадим Карасьов констатує, що «до останнього моменту в Україні не було остаточно сформованої нації», оскільки цивілізаційний розлом «автоматично перетворює її на країну з невизначеною, гібридною і фрагментарною ідентичністю, що фактично виключає формування нації в класичному — «націонал-державному» — розумінні». Як результат, у культурологічному та етнополітичному сенсі Україна, мовляв, «це все-таки «незібрані землі», де одна частина належить заходу, інша — сходу, тобто західнохристиянській цивілізації та православній. Тому в Україні ще немає колективності, немає національної солідарності та спільності й, по-суті, немає консолідованої політики, без якої неможливе визначення та реалізація цілей і місії країни». Ось така прикра ситуація, на думку автора, склалася на чотирнадцятому році незалежності України.

Автор пропонує і вихід з цього, так би мовити, цивілізаційного глухого кута. Практика Майдану 2004—2005 років, стверджує В.Карасьов, засвідчила «відкидання соціумом будь-яких вигаданих істориками та політиками ідентичностей», які традиційно були пов'язані з ідеєю «держави-нації». В результаті, мовляв, «у 2004 році українська нація здійснила політичний і соціально-культурний вибір, що апелює до глобальних, загальносвітових цінностей відкритої демократії, легітимної процедурності в політичному житті та визначення цілей економічного благополуччя». Цей шлях, на думку автора, дає можливість переступити через безліч надокучливих національних проблем, що призводять «до мікро- і макророзколів суспільства»: «При цьому відпадає необхідність штучного відтворення емоційного зв'язку у формі спільного коріння, історії та навіть спільної території, спільного минулого та спільної долі, загалом усього того, що відоме під іменем нації-держави». Звідси й надзавдання, що політолог ставить перед нами усіма: «щоб стати нацією нового типу, Україні треба стати постнаціональною державою», а для цього «їй необхідна подальша кардинальна перебудова державних і суспільних інститутів, в основі якої має лежати поєднання національного проекту з постнаціональним змістом».

Отже, за логікою В. Карасьова, оскільки «в Україні національна ідентичність не склалася як така собі цілісна та стабільна структура», то слід сконцентрувати зусилля й удосконалювати «абстрактні процедурні форми демократії: республіканізм, конституція, право, виборна демократія». В підсумку, магістральний напрямок України на майбутнє полягатиме в тому, щоб, так би мовити, «перенаправляти республіканський настрій Майдану на демократичні, правові та громадянські форми ідентичності».

ПЕРЕДІСТОРІЯ ПРОБЛЕМИ

Спроби «скасувати» національні рухи або будь за що скомпрометувати їх відносяться ще до середини ХIХ століття. Так, наприклад, 60-ті роки ХIХ століття були позначені піком британської імперської могутності й одночасно піднесенням національно-визвольної боротьби під керівництвом Мадзіні й Гарібальді, а також боротьби феніїв в Ірландії. Тоді ж лордом Актоном (у подальшому професором історії в Оксфорді) було заявлено, що теорія «національної незалежності» є одною з найбільш пагубних сучасних теорій. Біда в тому, зауважував він, що теорія «національної незалежності» загрожує найдосконалішим державам, якими, на його думку, були Британська й Австрійська імперії. На думку лорда, «національна незалежність» має бути осуджена, оскільки потяг до неї неминуче вів би до революцій, що порушувало б «органічний характер» повноважень діючої влади.

Ставлення до «національної незалежності» дещо змінилося напередодні Першої світової війни. Отто Бауер, прихильник всезагального соціалізму, прагнув довести, що загрозливі для Австро-Угорської імперії національні конфлікти можуть бути продуктивно «зняті» в його проекті наднаціональних, соціалістичних Сполучених Штатів Велико-Австрії. Запровадження соціалізму, прогнозував О. Бауер, розставить все на свої місця, варто лише вийти на наднаціональний рівень вирішення актуальних проблем.

Однак після 1918 року все круто змінилося. Падіння імперій Гогенцоллернів, Габсбургів, Романових, а також Османської імперії стало розплатою за недооцінку національних рухів. Хоч як би більшовизм хотів «скасувати нації», проте був змушений визнати силу цих рухів і, з тактичних міркувань, формально визнати території і культури своїх основних національностей, підпорядкувавши їх в той же час загальному плану побудови «загірної республіки».

Звільнення європейських колоній у Азії й Африці між 1945 та 1975 роками мало вплинуло на ситуацію з огляду на бідність і внутрішню конфліктність новоутворених держав, розвиток більшості з яких був підпорядкований панівним тенденціям світового розвитку. Але вже справжнім глобальним відлунням прокотилося потрясіння від піднесення національних рухів у двох невеликих державах. Героїчна війна В'єтнаму проти могутніх Сполучених Штатів Америки показала, як «периферійний» рух за національну незалежність може сколихнути громадськість США, Франції, Німеччини, Японії, перетворивши 1968 рік у подиву гідне потрясіння під брендами Мао, Маркузе та Че Гевари. В той же час гул брежнєвських танків, що утихомирювали «Празьку весну», викликав жорсткий резонанс у самому Радянському Союзі у формі широкого дисидентського руху, який став одним із факторів подальшого розпаду радянської імперії. Та й у старій Європі розвиток наднаціонального співтовариства йшов пліч-о-пліч з активізацією національних виступів у Північній Ірландії, Шотландії, Каталонії, країні Басків тощо.

Ситуація змінилася в 70—80-ті роки ХХ століття. Набирала обертів колосальна міграція населення з колишніх колоній. Електронна революція привела до створення потужних систем зв'язку, які виходили з-під контролю національних держав. Рух фінансового капіталу набув велетенських масштабів і швидкості. Стало посилюватися панування транснаціональних систем виробництва. Тут уже національний рух став набувати форми забезпечення національними державами високих стандартів освіти, для підготовки своїх громадян до конкуренції за умов потужної соціальної мобільності. Але все це відбувалося переважним чином у високорозвинутих країнах.

ТРАЄКТОРІЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Тим часом у празькому Карловому університеті Мирослав Хрох опублікував своє революційне історико-соціологічне дослідження щодо своєрідності національних рухів у країнах Центральної і Східної Європи. На думку М. Хроха, нація визначається як велика соціальна група, зцементована цілою комбінацією об'єктивних відносин (економічних, політичних, мовних, культурних, релігійних, географічних, історичних) та їх суб'єктивних відображень у колективній свідомості. Три з названих факторів є абсолютно неодмінними: 1) це «пам'ять» про спільне минуле, що трактується як «доля» групи чи її ядра; 2) щільність й інтенсивність мовних і культурних зв'язків, які забезпечують більш високий рівень соціальної комунікації в рамках групи, ніж за її межами; 3) концепція рівності всіх членів групи, організованих в громадянське суспільство.

До європейського розуміння нації у викладі М. Хроха ми звернулися тому, що в публікації В. Карасьова у газеті «День» нас закликають не захоплюватися «форсованою українізацією, наприклад, теле- і радіоефіру», або ідентифікувати себе «без прив'язки до «стародавньої» традиції історичних міфів «про славне козацьке минуле» тощо». Звучить нібито надзвичайно модерно, але на ділі виходить, що українці мали б відмовитися від тих двох окреслених М.Хрохом «абсолютно неодмінних передумов», які складають сутність нації — 1) «пам'ять» про спільне минуле та 2) більш високий рівень мовної та культурної комунікації. Коли до того врахувати, що третя передумова — громадянське суспільство — в нас ще надто кволе, то йдеться практично, хотів цього В.Карасьов чи ні, але про заклик до розмивання самого феномену «українська нація».

Початком будівництва націй у сучасному розумінні, зазначає М.Хрох, можна вважати той момент, коли окремі групи в межах недомінантної етнічної спільноти вдаються до обговорення власної етнічної належності й починають сприймати свою етнічну групу як таку, що має шанс перетворитися в майбутньому на повноцінну націю. Як правило, йшлося про виконання трьох груп завдань: 1) розвиток національної культури, заснованої на місцевій мові та її нормальне використання в освіті, управлінні та економічному житті; 2) набуття громадянських прав і політичного самоуправління за умови досягнення автономії чи повної незалежності; 3) створення вивершеної соціальної структури, що пронизує всю етнічну групу — освічену еліту, клас чиновників і підприємців, вільних селян і організованих робітників. Шлях до виконання поставлених завдань може виявитись тривалим із цілою низкою зривів та невдач — часто в подальшому знову доводиться повертатися на висхідні позиції через довгі роки. Але траєкторія до незалежності вичерпувалася лише тоді, коли всі три завдання неодмінно виконані.

На шляху до виконання цих завдань можна виділити три структурні фази, де йдеться про характер і роль діючих в них соціальних сил і ступінь національної самосвідомості в рамках етнічної групи як цілого. У першому періоді (фаза А) енергія активістів національного руху спрямована насамперед на ретельне дослідження мовних, культурних, соціальних та історичних рис недомінуючої групи і на закріплення цих факторів у свідомості співвітчизників. Під час другого періоду (фаза В) з'являється нове покоління активістів, які намагаються завоювати якомога більше прибічників з числа представників своєї етнічної групи для реалізації планів щодо створення майбутньої нації шляхом агітації в напрямку пробудження національної самосвідомості. Третій період (фаза С) охоплює час формування широкого масового руху, розвинутої соціальної структури й політичних організацій, які складають, наприклад, консервативно-клерикальне, ліберальне, демократичне чи ще якесь крило, кожне з яких має власну програму.

СТАНОВЛЕННЯ НАЦІЇ

«Прелюдія» національного будівництва відноситься в Україні до часів пізнього середньовіччя, коли населення України перебувало під гнітом «зовнішнього» польського правлячого класу. У конституційних рамках Речі Посполитої, де монополія влади належала шляхті, міщанський стан мав досить обмежені права, а селянство було цілком закріпачене, козаків не можна було зачислити до жодного із станів — вони виявилися зайвими в Польсько-Литовському королівстві. Напруження, що зростало між козаками і владою, привело спершу д низки козацьких повстань, а далі й до визвольної війни.

Ще під час повстання 1594— 1596 років його керівник Северин Наливайко виношував проект створення незалежного від Речі Посполитої українського князівства на території від Дніпра до Дністра. Доленосна мета створення української держави була досягнута під безпосереднім керівництвом Богдана Хмельницького у ході національно-визвольної війни, що розпочалася 1648 року. Якими б трагічними подіями в на не супроводжувалася, тим не менше, частина національної держави на правах автономії проіснувала на теренах Лівобережжя аж до початку 80 х років XVIII століття. Навіть колиростки автономного самоуправління перервалися, спадщина цієї першої стадії проц су розбудови нації, безумовно, забезпечувала суттєві ресурси для наступних стадій становлення нації. «Пам'ять» про минулу незалежність чи автономну державність, яка відносилася до далекого минулого, відігравала в подальшому важливу роль у стимулюванні національно-історичної самосвідомості й етнічної згуртованості.

Політика гноблення з боку Російської та Австрійської імперій негативно впливали на формування української нації. Тим не менше, тривав процес зростання національної самосвідомості, зокрема відбувалися зрушення в розвитку історичних знань. Активізації національного руху сприяло збільшення української інтелігенції, що виходила із стін Києво-Могилянської колегії (1632 р.), а далі — академії (1701 р.) та нововідкритих університетів у таких центрах: Львів (1661 р.), Харків (1805 р.), Київ (1834 р.). Одеса (1865 р.). Зростає культурницька діяльність. В діяльності Кирило-Мефодіївського братства (1845—1847 рр.), що ставило за завдання національне визволення України, бачимо спробу перейти від культурницького до політичного характеру боротьби. З виходом 1840 р. «Кобзаря» за українською мовою остаточно утверджується статус літературної.

Реакція царського самодержавства на цю діяльність була жорстокою. Досить згадати циркуляр 1863 року міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону друкування і викладання українською мовою, чи Емський указ 1876 року Олександра II про недопущення ввозу до імперії навіть літератури українською мовою. Сама назва «Україна» була заборонена. Стало зрозуміло, що боротьбу з самодержавством слід було переводити в політичну площину: в 1900 році у Харкові було вперше утворено Революційну українську партію.

Аналогічні процеси тривали й у Західній Україні. Тут зачинателі національного відродження вийшли на початку ХIХ століття із середовища греко-католицького духовенства (Іван Могильницький). У Львові з 1830 по 1837 роки діяв культурно-освітній гурток «Руська трійця» (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький). Під час революційних подій 1848 року в Австрії українська інтелігенція створила українську політичну організацію — Головну Руську Раду, що вимагала утворення української автономії. У другій половині ХIХ століття створюється ряд громадсько-політичних рухів: москвофіли, народовці, радикали. Першою політичною партією стала утворена в 1890 році Русько- українська радикальна партія (Іван Франко, Михайло Павлик).

Нема необхідності переповідати в цій статті всі перипетії української національно-демократичної революції 1917—1920 років, за якої було створено і знову втрачено незалежну державу. Тим більше звертатися до кошмарних сторінок «розстріляного відродження» української інтелігенції, страшних часів Голодомору та практики геноциду проти населення західних областей України. Про це вже багато написано і ще буде час до цього повернутися. Ми ж навели деякі сторінки національно-визвольного руху в Україні лише з однією метою — показати, що українці, як і інші народи Європи, пройшли всі три фази розбудови нації: дослідники-ерудити «фази А» відкривали етнічну групу і закладали основу її наступної ідентичності; наступна «фаза В» характеризувалась утворенням широкого соціального руху за культурні й політичні перетворення; а потім на етапі «фази С» відбувалося утворення національної держави.

Продуктивно розглядати сили, що реформують посткомуністичний простір впродовж останнього п'ятнадцятиліття, як нові національні рухи, цілі яких багато в чому аналогічні цілям національних рухів ХIХ століття, хоча в цілому ряді питань відрізняються від останніх. Найбільш сильна подібність між ними, зауважує М. Хрох, «полягає в тому, що сьогодні відтворюється та ж сама триєдина комбінація завдань, яка складала національну програму сто років тому». Тобто йдеться про: 1) спільну історичну пам'ять, 2) щільність та інтенсивність мовних і культурних зв'язків і, нарешті, 3) загальну рівність людей, організованих у громадянське суспільство. Шляхи та методи вирішення цих питань, зрозуміло, не тотожні минулим часам, але спільний пафос тісно пов'язує їх один з одним. Завдання створення високоструктурованого суспільства спонукає людей із різних соціальних прошарків, а також різних політичних течій об'єднуватися в єдиний національний рух. Саме це ми й бачили і під час референдуму 1991 року, і на Майдані 2004—2005 року. Після краху комуністичного правління й планової економіки звичні зв'язки розірвалися, залишивши загальне відчуття тривоги й незахищеності. В цій атмосфері національна ідея починає успішно монополізувати роль фактора інтеграції: «Нас багато, і нас не подолати!».

Навряд чи змогли б об'єднати цих людей «абстрактні процедурні форми демократії». За умов сильного стресу люди шукають захищеності, яку (чи образ якої) може дати їм відчуття єдності з власною національною групою. Не етнічною, а саме національною, коли за нових умов створюється новий персоніфікований образ нації у складі всіх нині сущих в Україні і перейнятих її долею. А відтак «славне минуле» України має жити в особистій пам'яті кожного громадянина, а поразки України — обурювати і сприйматися як особиста невдача (чи образа), яку неможливо забути і з якою неможливо змиритися. Чи не цей фактор національної єдності став провідним, коли по дорозі на Майдан людина часто йшла ще в юрбі, а опинялася серед народу?

ПРОСВІТЛЕННЯ МАЙДАНОМ

У системі освіти України виховання громадянської свідомості в школах і через засоби масової інформації є невіддільним від забезпечення збалансованого підходу до вивчення державної мови й мови національних меншин. Лише за п'ять останніх років кількість дітей, які навчаються українською мовою, збільшилася з 65 до 75 відсотків. Під час активізації цього процесу не було допущено жодного насилля — просто створювалися належні умови, щоб разом з українською вивчали всі, хто бажає, російську мову, а до того ж знали одну з іноземних. Три мови — це під силу дітям, а знання мов широкого міжнародного спілкування дає їм ширші можливості бути конкурентоспроможними впродовж усього життя.

Звичайно, освітяни України давали собі звіт, що підготовка має бути не лише фаховою. Нашим обов'язком є готуват свідомих патріотів. Весь процес освіти, навчання, поведінка педагогів були такими, що формували любов до України, почуття єдиної родини. Яскравим свідченням стала та патріотична позиція, яку зайняла наша молодь під час помаранчевої революції. Зрозуміло, що студентська молодь за всіх часів виявляла свою непримиренність до всього старого, віджилого, несправедливого. Але до того, що цей рух набув масової форми, долучилася й система освіти — спрацював курс на формування демократичної особистості учнів і студентів, на їх здатність до максимальної самореалізації як єдиного багатоетнічного цілого. З перших же днів мирного протистояння на майдані Незалежності студентська та учнівська молодь стали важливим компонентом демократичних сил.

Зі свого боку Міністерство освіти і науки України своїми рішеннями намагалися створити належні передумови для вільного волевиявлення студентів, освітян, науковців. Ще 24 листопада 2004 року мною під час прес-конференції в Кабінеті Міністрів України було заявлено про неприпустимість будь-яких переслідувань студентів за їх політичні погляди. Наступного дня 25 листопада, коли значна кількість студентів підійшла до міністерства, вони отримали примірник наказу міністра, де було заявлено, що неприпустимим є «будь-яке переслідування студентів за їхню участь у громадсько-політичних акціях, які здійснюються відповідно до Конституції і законодавства України».

ВИСНОВКИ

Отже, хоч реальні процеси формування української самоідентифікації ще далекі від ідеального образу, проте тенденції, прискорені «духом Майдану», обнадіюють. З цього випливає, що пророкована В. Карасьовим можлива перспектива «поглиблення культурного розколу», що не виключає й перспективу «територіального розколу України», навряд чи матиме шанси на успіх.

Своєрідним барометром позитивних зрушень можуть послужити результати опитування, проведені Інститутом соціології НАН України. За півроку до подій на Майдані лише 44,3% опитуваних ідентифікували себе насамперед як «громадянин України»; в ролі жителів села, міста чи області — 37,5%. Насторожував тоді факт самоідентифікації частини громадян як «радянські люди» — 10,7%, особливо враховуючи те, що в регіональному зрізі показники були такі : Захід — 1,1%; Центр — 7,6%; Схід — 19,3%.

Через рік сталися суттєві зміни, які дають підстави вважати, що помаранчева революція послужила могутнім каталізатором формування української ідентичності. За даними травня 2005 року, «громадянами України» як пріоритетної самоідентифікації вважали себе вже 56,7% опитуваних (зростання на 12,4%!). Частка так званих «радянських людей» зменшилася до 8,1%, і, що примітно, за цим показником сталися зрушення в регіональному контексті: Захід — 1,8%; Центр — 4,9%; Схід — 13,2%. Щоправда за регіональними ознаками так само ідентифікували себе ще 31% опитуваних.

Зрозуміло, що до зазначених тенденцій слід поставитись тверезо, без зайвого романтизму, оскільки високий приріст загальноукраїнської ідентичності відбувся за форс-мажорних обставин протистояння на Майдані. Лише через рік, після виборчої кампанії до Верховної Ради та органів місцевого самоврядування (яка може накласти свій відбиток у разі застосування неадекватних технологій), соціологічні заміри дадуть можливість остаточно переконатись, чи зазначені зрушення стали незворотними.

А поки що історичний досвід засвідчує, що «національне» в житті народу ще нікому не вдавалося «зняти» з порядку денного на користь «глобального» (вже були спроби заперечити «національне» — «інтернаціональним»). Та й логіка історичного розвитку неспростовно доводить, що будь-яку проблему, як правило, вдавалося «зняти» лише на шляху «синтезу» діалектичних суперечностей, а не ліквідації одного з полюсів дуальної опозиції. Іншого не дано, і цьому нема ради.

№152, вівторок, 23 серпня 2005

Український національний характер

28 Feb 08 18:58:33 GMT

Українську історію, говорили класики, неможливо читати без заспокійливих засобів, тому що це - постійна круговерть знищення або й самознищення. Але що вони сказали би тепер, коли вже в ХХ-тому ст. український народ втратив ще десь більше 20-ти млн. жертв голодоморів і війн? Який ще народ може похвалитися такою сумною і неприглядною статистикою?

І чи може це бути предметом гордості, чи швидше є підставою для болю і жалю? Такого теж багато в українському минулому і навіть ще більше в сучасному українському суспільстві – постійні скарги на те, що не вдалося чогось зробити через зовнішні обставини, через ворогів і недругів, невміння захищати свої інтереси, знищена і зруйнована українська культура, народні пісні, які завжди починаються з крику болю „Ой!”, а потім - постійні скиглення і плач давно вже дорослих мужчин в повсякденному житті, – з цього приводу сказано вже багато і можна сказати навіть ще більше, хоч і роблять це здебільшого якраз люди і справді не надто добре налаштовані щодо українців і України.

Вони переслідують свої цілі – бо їм чомусь здалося, що це надто важливо для них – принизити українця і переконати його в тому, що його зовсім не існує, або що йому все сниться. Для нас же на практиці це закінчується чимось іншим – страхом перед тим, щоб не дай Бог не почати себе необачно критикувати, щоб цим самим не дати недругам ще одного приводу до такого ставлення до себе - і так народжуються вже нові ідоли, останнього з яких ми заледве не породили вже зовсім недавно… а потім і стається так, що українці так і залишаються все життя слабкими і переляканими і все життя так і моляться нас свого вибраного кумира боячись покритикувати і його і виправити і свої власні недоліки…

31 жовтня 2004 року, тепер вже майже півтори року тому, в Україні відбулися президентські вибори. Правда тоді – лише їхній перший тур, але всі наступні події були зумовлені тим, що проявилося вже тоді. І тому ці вибори одразу почали викликати дещо тривожні і змішані почуття – здавалося незрозумілим що треба робити далі і найгірше – саме тоді і проявився той розкол України, про який ми не перестаємо говорити ще й досі.

Але мова тепер вже не йде про східну чи західну Україну. Такий розподіл існував завжди, але в основному він штучно створювався існуючою на той момент владою, якій він був просто вигідний. А на практиці все дещо інакше – північні райони Тернопільської області, які історично належать до Волині, Рівненська та Волинська області, та й вся Волинь, яка географічно розташована на заході України, є ближчою по духу східній Україні, ніж Вінницька чи Київська області, розміщені далі на схід, а січові стрільці і воїни УПА воювали не тільки на Галичині. Але історія з голосуванням висвітила новий, більш природній розподіл – саме той, що склався історично, але який ще ніколи досі не висвітлювався настільки яскраво і рельєфно.

Показовою в цьому плані була дискусія на державному телеканалі двох далеко не основних кандидатів в президенти ще перед першим туром виборів. Один з них заговорив про якийсь „Слов’янський Союз”, що нараховує вже більше ніж 100 чи 200 років – конкретна цифра не має значення, бо все-одно це дуже мало. І ось в цей момент і сам телеведучий теж зацікавився: „А й справді, звідки Ви взяли саме таку дату?” Виявилося – від якогось там з’їзду слов’ян. Звичайно це смішно. Смішно тепер рахувати історію слов’янського руху 100 чи 200 років тому, якщо тільки Київ нараховує більше як 1500 років і коли само слов’янство існувало очевидно ще і до того. Це все одно, якби германський етнос, якому вже й взагалі більше 2000 років, ні з того, ні з сього взявся би святкувати своє 300-річчя.

Але ще цікавішим є навіть не саме це питання, як реакція на нього різних учасників – кияни не розуміли чому донеччанин рахує лише останні 100 чи 200 років. А що ще він має рахувати, якщо історики ще й досі точно не знають чи вже існував Донецьк 200 років тому, чи ще ні? Коли Харкову – 300 років, а Миколаєву, Херсону і Одесі щось біля 200? Всі ці міста були створені царською владою після того, як був знищений останній оплот української державності – зруйнована Запорізька Січ. І на ці – тоді вільні і безкраї, необжиті степи з родючою землею цілими селами і губерніями завозилися селяни, поміщики і чиновники з Росії. З тих пір пройшло вже досить багато часу, щоб все це знову, вже всоте, перемішалося, але цілком очевидно і те, що це достатньо сильний соціальний і політичний фактор, який все-ще існує і який обов’язково потрібно враховувати, якщо ми хочемо жити спокійно і злагоджено і збудувати стабільну і сильну державу.

Тобто, по великому рахунку, зараз ми отримали ніби три України:

Одна - західна + центральна, друга - південно-східна, Україна Катерини ІІ і третя – це Донбас.

Але немає якогось антагоністичного протистояння між однією частиною України і іншою. Є відмінності в поведінці, способі мислення і сприйнятті світу, а міф про таке протистояння здебільшого дуже часто просто сильно роздутий. Тому стосовно південно-східної України все зрозуміло – треба робити все, щоб відродити українську самосвідомість, підтримувати розвиток української державності не принижуючи людей які там живуть – і рано чи пізно ми станемо краще розуміти один одного. Колись за незалежність України, проти численної армії НКВС боролася одна тільки західна Україна, і нічого – тепер вже всі вірять в Україну, мова йде вже тільки про те, якою вона має бути. Але проблема Донбасу все-одно стоїть зовсім окремо.

Річ в тому, що там живуть здебільшого люди, які заселили його останнім часом, буквально навіть за останніх 50-100 років. В них немає навіть тієї історичної пам’яті, що у всіх «південно-східних», в них є тільки місцевий патріотизм. І можливо навіть якась, цілком обґрунтована образа на владу чи на державу – бо в свій час вони, чи їхні батьки приїхали на освоєння цього району, віддавши на це свою молодість і своє життя, а тепер залишилися ніби на узбіччі історії, так що іноді їх і взагалі вважають чи не одними бандитами.

ле не треба думати, ніби українці на Галичині чимось кращі за тих, що живуть в Донецьку. Вони може більш політично грамотні, тому що вийшли родом з демократичної Австро-Угорської імперії, але нічим не кращі в моральному плані – і якраз останні вибори це дуже чітко показали – згадайте Козака (Львів), Бойка (Тернопіль), Гавриша (Івано-Франківськ), Чорновола (Львів). І навіть більше того – найцікавішим в усій цій історії є те, що значна частина шахтарів самі родом з західної України.

А який був вибір в молоді західної України після війни, в 50-х, 60-х роках минулого століття, щоб хоч якось реалізувати себе в житті і щоб позбутися вічного тавра „бандерівця”? Їхали на шахти, відгукнувшись на заклик партії і щоб якось заробити самому і щоб хоч трохи допомогти родині. Тому багато проблем тут носять якийсь не зовсім простий чи зрозумілий характер, коли підсвідому і необґрунтовану ненависть до „западенців” можна розглядати вже взагалі як щось зі сфери самого примітивного психоаналізу, щось на зразок відносин між батьком і сином-підлітком, який самостійно пробує встати на ноги.

Тому таке питання: „Що робити з Донбасом?” яке тепер стоїть зовсім окремо, велике і складне, але нічого страшного в ньому нема. Варіантів його розв’язання може бути декілька:

1. На Галичині популярна думка, що Донбас треба відпустити на всі чотири сторони – хай йде, куди хоче. Тим більше, що йти йому особливо без України і нема куди, бо в Росії донеччанин вже не буде ніким особливим, а просто розчиниться в загальній масі рядових громадян великої країни.

2. Залишити все так, як є – можливо з часом все якось вирішиться, хоча тоді ми ще довго будемо мати проблеми зі всілякими партіями регіонів, комуністів і т.д.

3. Навести порядок, хоч ніхто толком так і не знає, як саме це зробити.

4. Погодитися на автономію Донбасу чи федералізацію України – хоч це є досить небезпечним для загальної стабільності в Україні, і я думаю, що в цілому всі це чудово розуміють.

5. Інше.

І ось про це „інше” і варто поговорити. Вся ця проблема досить сильно штучно роздута, але вона існує. І цей поділ, хоч і виник штучно, несе в собі великий потенціал розвитку. Звичайно донеччанам образливо, що вони в свій час пережили ще важчі економічно часи, ніж вся Україна – і вони може й справді останніми роками відчули якесь економічне зростання. Звичайно вони бояться змін і закриття шахт так само, як і втрати якихось соціальних гарантій, що асоціювалися в них з радянською владою, Радянським Союзом чи з українською комуністичною партією.

Але по великому рахунку річ тут навіть не в цьому, а в тому, на що ми вже звертали увагу - що вся ця Південно-Східна Україна на чолі з Донбасом, яка голосувала за Януковича, майже не має своєї історії і заселена в основному зовсім недавно. Тому вони всі ще надто молоді, в них немає історичної пам’яті і зараз просто дещо дезорієнтовані. Але з іншого боку – це саме той кадровий потенціал, який може стати золотим резервом всієї України, і якого вона зараз так сильно потребує. Показовою в цьому плані була поїздка Юлії Володимирівни в Донецьк рік тому, ще до її призначення прем’єр міністром – де на неї кричали, обзивали її, але коли вона дещо нечітко висловилася, одна з дівчат-ведучих чуть чи не з відчаєм запитала:

„Як?! Ви що більше не приїдете до нас?” Вони просто бояться залишитися самі, вони як діти по 11-12 років, які вже ніби знають, як треба жити, але все-ще занадто юні, щоб робити це самостійно. Тому їм треба допомогти і підтримати їх. А з іншого боку – вся Велика Україна має тисячолітню історію, але майже не мала своєї державності - саме тому вона така пасивна, інертна і втомлена, бо постаріла, так і не ставши дорослою.

Тому ще й досі в піснях дорослі українські мужики тужать за мамою і тому за роки незалежності Галичина так і не дала жодного справді сильного політичного лідера, як від неї того чекали. І саме тому, саме ці південно-східні області, і в першу чергу саме Донбас, і є тим резервом, тією молодою кров’ю, яка може влити щось нове в розвиток всієї України. До того ж, в них є ще щось цінне, чого немає в решти України, чого нема навіть на Галичині і на Волині – їхня генетична пам’ять. Їхні батьки, всього ще якихось одне-два покоління назад, приїзджали на ці землі, щоб розпочати нове життя – і вони ще пам’ятають це по їхніх розповідях. І саме це потрібно тепер всій Україні – заново, по суті на новому, хоч і старому місці, розпочинати нове життя

Хоча, звичайно, як саме це зробити і як це використати ще доведеться подумати. Безперечним є те, що з часом треба буде реорганізовувати Донбас, а може навіть і створити умови для міграції населення звідти, з тих покинутих шахтарських містечок, де тепер вже просто неможливо жити – наприклад в малозаселені райони півдня України.

Можливо тут треба буде використати щось з радянського досвіду – якусь систему пільг, направлень чи програми освоєння нових земель, можливо навіть з наданням житла. В усякому разі той процес, який розпочався ще за Януковича – що донецькі почали поширюватися і „розповзатися” по всій Україні – і справді має під собою реальні причини.

Добро і Зло завжди йдуть поруч, тільки зло розвивається не як протилежність добра, а як його спотворений варіант. Донецьким треба дати їхній шанс нормального розвитку, можливо навіть – з якоюсь привілегійованістю в навчанні, освіті, розподілі на роботу чи в сферу державного будівництва. Це – наша „молода Україна” – саме та, яка і може дати новий імпульс розвитку для всієї України.

Ігор Лубківський
2006 р.

P.S. В продовження теми - http://www.vox.com.ua/data/publ/2006/07/17/donetsk... -Донецька Україна – між минулим та майбутнім

Проблема мови та розвиток української державності

28 Feb 08 18:56:34 GMT

Проблема розвитку української мови за тепер вже майже 15 років становлення української державності все ще так і залишається підвішеною в повітрі, про що свідчить чергове її роздування перед кожними наступними парламентськими чи президентськими виборами. Тому єдиним розумним виходом з ситуації, що склалася, може стати лише одне – усвідомлення того факту, що мова є живим організмом, який постійно змінюється і вдосконалюється так, щоб відповідати реальним вимогам життя, і тому вирішення цього питання неможливе без розуміння його взаємозв’язку з побудовою держави в цілому.

А тут основним каменем спотикання вже на протязі багатьох років залишається лише одне – те, що якась частина громадян, здебільшого російськомовних, будучи громадянами України і далі продовжує вважати себе громадянами давно вже неіснуючої держави – Радянського Союзу, або не має зовсім нічого проти можливого гіпотетичного об’єднання з Росією в її теперішньому вигляді. Звичайно для державного будівництва та навіть і для державної безпеки такий стан речей є якщо не загрозливим, то принаймі цілком неприроднім.

Причинами цього може бути достатньо багато факторів, основними з яких проте є лише два. Перший – це той, що якась частина України ніби-то не впевнена в своєму праві розмовляти російською, а другий – це те, що вони здебільшого і надалі, без будь-яких пояснень, не визнають себе повноцінними громадянами України, особливо навіть не задумуючись над цією проблемою, мовляв просто так вийшло після розпаду Союзу, що вони залишилися тут – і все. Все це, разом взяте, лише підсилює несприйняття такої їхньої життєвої позиції з боку її «української» центральної та західної частин та ще більше посилює протистояння між «двома» Українами.

Як можливий спосіб розв’язання такого протистояння зараз нам знову пропонується ввести російську мову в якості другої державної. При цьому основною аргументацією прихильників такого впровадження двомовності залишається теза про те, що умовна дискримінація за мовною ознакою виключає всю російськомовну общину з числа державотворчих націй України та ніби-то ставить її в нерівне юридичне становище порівняно з україномовними громадянами. Не будемо зараз виясняти, наскільки це відповідає реальному стану справ, зауважимо лише, що в підході до такого твердження зустрічаються дві протилежні позиції.

З одного боку – «українська» частина нашого народу наполягає на тому, що це та їхня держава, за яку вони та їхня пращури боролися на протязі сторіч і в боротьбі за яку український народ поніс багатомільйонні втрати. З іншого – мова йде про те, що вся та південно-східна частина України, яка тепер говорить переважно російською, дійсно в різні періоди історії України заселялася представниками різних народів, переважно росіянами, або народами, для яких російська мова виконувала роль мови міжнаціонального спілкування. При цьому наводяться паралелі з історією розвитку США – державою, яку творили різні народи і де основною мовою стала англійська.

Проте таке порівняння виявляється не зовсім коректним. Перш за все тому – що заселення України проводилося не на настільки безлюдні території, так як це було в США, інакше прийдеться визнати, що українців може спіткати така ж доля, яка в свій час спіткала тепер вже майже повністю знищені індіанські племена. З іншого боку – в такому порівнянні є і ще одне застереження саме стосовно державотворчих позицій. Мова йде про те, що переселенці США приїзджали на ці землі здебільшого добровільно і тому зразу ж вважали цю новоутворену американську державу своєю і саме з нею і пов’язували своє майбутнє, а тому і справді мають повне право вважатися її творцями.

Чи навіть ще точніше кажучи – їм, чи їхнім нащадкам навіть ніколи і в голову не прийшло би таке, щоб не вважати себе громадянами своєї держави, чи, тим більше, вважати себе громадянами якоїсь іншої держави. Але трохи не так було на Україні, де заселення здебільшого проводилося насильно, як це було в часи Катерини ІІ, або іноді і взагалі проводилося на землі, звільнені від українців штучно – як це було після голодомору 33-го на сході, або після сталінських репресій і виселення населення 44-54-го років на заході.

Звичайно тепер, через стільки років, навряд чи можна вважати їх чи їхніх нащадків хоч якось причетними до цього так, щоб вони мали нести за це відповідальність, тим більше якщо вони здебільшого теж просто пасивно використовувалися державною машиною тих часів. Але мова йде про інше – про те, що більшість нащадків цих поселенців в моральному плані все-ще, на відміну від поселенців в США, так і не вважають цю державу своєю.

Тому тут мова мала би йти про якесь моральне визнання чи хоча би примирення, можливо навіть закріплене у вигляді якогось символічного державного акту. І навіть - про спеціальну державну політику, спрямовану на активніше залучення їх до розвитку держави і до усвідомлення своєї ролі в такій розбудові. Але для початку давайте поглянемо неупередженим поглядом хоча би на те, як ця мовна проблема вирішувалася до цього часу і що саме так наполегливо хочуть нав’язати нам далі у вигляді можливого надання російській мові статусу державної …

1. Політика українізації.

Це – якраз та політика, яка продовжувалася останнім часом і наслідки діяльності якої ми спостерігаємо зараз. Серед них є наслідки і позитивні – як от підвищення авторитету української мови та розвиток мови в культурній сфері, але в цілому, якщо ця проблема раз за разом виникає знову, то це свідчить і про те, що нормальної тенденції розвитку все-ще так і немає, тим більше на віддалене майбутнє – оскільки повністю знищити російську мову в Україні все-одно ніколи не вдасться при будь-якій політиці і при будь-якій владі і все-одно ніхто не знає, що робити далі і рано чи пізно цю проблему все-таки прийдеться вирішувати, хай навіть і при іншому процентному співвідношенні кількості громадян, які розмовляють різними мовами.

Тому недоліком теперішньої політики треба визнати те, що вона ґрунтується на тому, що українська мова ніяк не популяризується, не виготовляються словники і підручники – і т.д., але зате вводиться мовою державного діловодства і мовою навчання в школах. Такий стан речей виник через те, що розраховують на перенавчання і українізацію нового підростаючого покоління, пасивно надіючись на його переорієнтацію, але при цьому бояться вживати більш ширших чи більш радикальних заходів побоюючись невдоволення населення російськомовних регіонів країни. Що ж буде, якщо цю політику продовжувати і далі? Тенденції подальшого розвитку ситуації виглядають приблизно так:

1) Продовження такої політики українізації приведе до того, що кількість громадян, які розмовляють українською, дещо зросте, але проблема так і залишиться невирішеною;

2) Все залишиться так, як є і проблема в цілому законсервується на майбутнє з усіма її негативними наслідками, що в той же час буде означати і те, що це може спровокувати і нові кризи в майбутньому

3) Всі заговорять українською?

І якщо тепер порівняти всі ці висновки, то навряд чи ми зможемо серйозно говорити про повністю позитивні наслідки продовження цієї політики, чи про вирішення нею основних наявних на даний момент проблем. Тоді що може запропонувати нам інший шлях?

2. Впровадження російської мови другою державною.

Цей варіант розв’язання всіх проблем вже досить довго і наполегливо, ще з перших років незалежності, пропонується всім нам як ніби-то єдиний реальний вихід з ситуації, яка склалася після розпаду колишньої комуністичної імперії, коли Україна отримала багатомільйонну російськомовну громаду, і тепер він знову кожного разу випливає на поверхню з новою силою при кожній черговій зміні політичної ситуації. Але давайте і тут спробуємо зрозуміти, що стоїть за його можливим впровадженням в життя.

Позитивні наслідки:

1. Відновлення юридичних прав тих російськомовних громадян, які вважають їх приниженими через неможливість звертатися в державні установи своєю рідною мовою.

2. Визнання ними держави Україна як своєї, такої, що належить їм і громадянами якої вони дійсно являються.

3. Більш позитивне сприйняття України з боку Росії та її громадян, в першу чергу – тих, хто пов’язаний з Україною родинними зв’язками.

Негативні наслідки:

1. Українська мова буде повністю витіснятися в Києві – столиці України, який і так ще й досі залишається здебільшого російськомовним, в результаті чого виникне загроза втрати української мови навіть на Галичині і Волині через те, що єдиною мовою діловодства стане російська як зрозуміла всім і весь документообіг зі столицею доведеться здійснювати вже російською.

2. Бажання місцевого населення цих західних земель зберегти свою мову буде викликати спротив русифікації, що може призвести до розколу держави вже по лінії Центр-Захід та до певної ізоляції західної України по її історичному кордоні.

3. Відновлення російськомовних громадян України в правах одночасно буде означати ще більше приниження прав громадян усіх інших національностей, що може спровокувати прояви невдоволення з їхнього боку та висунення вимог щодо здійснення аналогічних кроків і щодо їхніх мов.

4. Впровадження російської мови може підсилити відцентрові тенденції на сході країни, спрямовані на розкол держави тому, що якась частина громадян чи політичних сил стане вважати це лише першим кроком до об’єднання з Росією всієї України, чи принаймі її окремих регіонів.

Тоді тенденції можливого розвитку ситуації на майбутнє будуть виглядати наступним чином:

1) Покращення відносин з Росією та зняття протистояння з російськомовною частиною української громади на сході України.

2) Поступове витискання української мови зі сфери державного будівництва та зі сфери міжнародних відносин та погіршення відносин з українською діаспорою, в першу чергу - США та Канади.

3) Ймовірне зростання невдоволення представників інших національностей, що може призвести до місцевих локальних конфліктів, вимог введення регіональних мов та до розвитку федералізму.

4) Виникнення небезпеки того, що таке вирішення мовної проблеми в Україні буде сприйматися з боку Росії лише як перший етап до здобуття наступних поступок – введення подвійного громадянства, спільного митного кордону, єдиного економічного простору, спільної валюти та утворення наднаціональних органів управління.

За таких умов цілком логічним здається те, що введення російської другою державною мовою призведе до зняття конфліктів з Росією та російськомовними громадянами, але посилить протистояння з представниками всіх інших національностей, включно з українською, призведе до поступового витіснення української мови зі сфери державного будівництва та зі сфери міжнародних відносин та поступово приведе до перетворення України в федеративну державу зі слабкими зв’язками з центром та посиленою залежністю від Росії та її політики.

Можливо це теж непогано і якась частина населення України напевно не мала би нічого проти і такого варіанту подальшого розвитку подій, але якщо ми тільки дійсно хочемо збудувати сильну і справді незалежну державу, то напевно розвиватися нам треба все-таки іншим шляхом. І на ділі ми бачимо, що одна політика так повністю і не досягає своїх цілей, а інша може призвести до послаблення України як єдиної монолітної держави.

3. Творення мови та державності

Тоді напевно єдиним нормальним виходом з ситуації, що склалася, може стати якесь творче поєднання державотворчих та мовних тенденцій розвитку. Власне кажучи, ця проблема теж далеко не нова. Дивним є тільки те, що за стільки років існування української держави, вона все-ще так і не була ніяк вирішена, хоча би навіть в її частковому, мовному прояві.

Чому?

Можливо якимось логічним поясненням тут може послужити хіба те, що українська мова за останніх вже майже 100 або й більше років майже ніколи природно не розвивалася, за винятком хіба що якоїсь певної віддушини періоду перших років комуністичної влади на Харківщині. Тому напевно тим, хто мав би слідкувати за розвитком мови, просто треба зрозуміти те, як такий нормальний розвиток мав би відбуватися насправді і якщо раніше це не вдавалося зробити, то тільки тому, що наші філологи так ніколи такої можливості і не мали.

А проте один виняток з цього правила все-таки був - на Галичині. Зразу після входження Галичини до складу Радянської України в 1944 році тут існувала дуже специфічна українська мова. Вона не була діалектом чи різновидом польської, як про це тепер люблять заявляти російські шовіністи, але в ній була присутня велика кількість специфічних діалектних українських слів, по-суті – окрема назва кожного предмета. Потім всі ці слова, практично на протязі одного покоління, стали відмирати – і тепер вже з них не залишилося майже зовсім нічого. Тому вже тепер українська мова Галичини стала напевно найчистішою в Україні, але зате діалектна галицька мова практично зовсім перестала існувати.

Зараз, чи може трохи пізніше, схожа доля може спіткати інші діалекти української, які все-ще існують – як-от волинський, чи, чого би особливо не хотілося, дуже цікавий і оригінальний – закарпатський. Не хотілося би тому, що вся суть проблеми якраз в тому і полягає, що мова повинна живитися саме діалектними та іншомовними словами і тільки на основі цього може розвиватися те живе утворення, яке згодом стає повноцінною літературною мовою та мовою діловодства і яке в Україні все-ще так остаточно і не сформувалося.

Тому в ситуації, коли українська мова все-ще так і не змогла повноцінно розвинутися, вкрай необхідна державна підтримка діалектних мов, різних регіональних російських мов (кримської, донецької, харківської, навіть одеської – і т.д.) та мов інших народів – польської, грецької, єврейської – і т.д., кожна з яких і повинна бути з одного боку – всіляко збережена, а з другого – повинна стати саме тим джерелом, яке стане наповнювати єдину могутню державну мову.

Проте такий висновок відповідає лише на перше питання нашого дослідження – і то не повністю. Тобто в кінці-кінців дехто може сказати, що це буде такою ж політикою українізації, як і раніше, тільки в її більш творчому вигляді і з законодавчим збереженням діалектних мов та мов інших народів, тому не зовсім вирішує проблему. Але й це ще не все, бо без відповіді залишається інше питання – що робити з державотворчими тенденціями і ставленням до своєї держави тих громадян, які фактично ними себе все-ще так і не визнають? Вихід тут напевно має бути лише один – усвідомлення ними того факту, що вони є таким же потужним джерелом творення держави і мови як і етнічні українці чи україномовні громадяни України.

Тому в цьому плані вся державна політика має бути направлена саме на пропаганду саме такого сприйняття і саме такого способу мислення аж до якогось можливого його законодавчого закріплення. Можливо навіть в конституції в якості закріплення статусу російської чи мов інших народів в якості другої мови на певних територіях – як-от в Криму чи в Донецьку чи в закріпленні їхнього права звертатися в державні установи чи навчатися рідною мовою хоч і залишається незрозумілим, як це можна реалізувати на практиці і чи не буде це все-таки приводити до розвитку сепаратистських тенденцій та до повного витіснення української мови на цих територіях.

Тому до цього питання треба ставитися надзвичайно серйозно і якщо воно і буде прийняте, то можливо одночасно з ним повинні бути прийняті і якісь інші допоміжні акти, які би забезпечували статус україномовних шкіл на цих територіях чи вводили би обмеження щодо скорочення викладання української мови в таких російськомовних школах. Таким чином творчий, активний підхід до вирішення цієї мовної проблеми, якщо тільки ми дійсно хочемо мати справді сильну і демократичну державу, мав би включати в себе кілька основних пунктів:

1. Безумовне визнання, хоча би в моральному плані, тих народів, які своєю волею чи неволею, заселяли землі України за останні 300-400 років такими, що становлять джерела державотворення – без будь-яких поділів та умовностей.
Тобто в цьому плані річ має йти, по-суті, про якийсь акт громадянського примирення, що в свою чергу вимагає і відповідного кроку і з боку представників цих народів – усвідомлення того, що вони прийшли на землі чужого народу, які проте тепер стали їхніми і в цьому плані вони повинні нести рівну з усіма відповідальність за майбутню долю своєї держави.
Результатом цього міг би стати і якийсь символічний законодавчий документ – Акт примирення чи Декларація про співпрацю в розбудові держави. Можливо слушною була би пропозиція про написання нової Конституції України, або про внесення таких змін в існуючу конституцію, в яких би враховувалася вся вищенаведена аргументація.

2. Необхідна законодавчо закріплена підтримка російської та інших мов в плані написання підручників, словників та в плані збереження та підтримки їхніх діалектів, якщо такі є та державна підтримка в відкритті шкіл та створенні класів навчання для представників інших народів, або, якщо це неможливо через малу кількість учнів чи нехватку викладачів – виділення необхідної кількості коштів для забезпечення проведення ними навчання з власної ініціативи, наприклад для проведення приватних уроків чи створення недільних шкіл.

3. Гарантоване забезпечення прав громадян при їхньому зверненні в державні установи. Ідеальним варіантом тут мало би бути те, що кожен громадян України мав би мати право писати звернення в державні установи рідною мовою.
А проте – таке навряд чи можливо фінансово і технічно, тому очевидно тут прийдеться обмежитися якимись певним процентним співвідношенням. Наприклад – що якщо кількість людей однієї національності на даній території перевищує якийсь певний мінімальний процент – то тоді в такі державні установи має вводитися чиновник чи перекладач, який би забезпечував право таких громадян звертатися рідною мовою.

4. Дещо спорідненим є й інше питання, яке на перший погляд мало би бути вирішеним таким же чином – коли в ролі відповідача виступає вже не держава, а сам громадянин України. А проте, виходячи з презумпції невинності, тут має бути застосований зовсім інший підхід – що в тому випадку, коли громадянин України виступає в суді перед державою в якості звинуваченого – то тоді йому такий адвокат, перекладач чи може навіть документальний супровід рідною мовою має бути забезпечений на його вимогу за рахунок держави в будь-якому випадку, незалежно від процентного співвідношення громадян такої національності на тій території, де відбувається засідання такого суду.

5. Необхідне створення та розвиток української граматики в її сучасному вигляді, без будь-яких спроб ускладнити її чи повернутися до такого правопису, яким він міг бути колись давно, державна підтримка створення українських та україно-російських словників та всебічна підтримка розвитку та збереження існуючих діалектів української мови та підготовка таких викладачів української, які би дійсно вміли нею спілкуватися і мали реальний досвід такого спілкування. Для цього можливо є смисл проводити стажування таких викладачі, чи принаймі студентів в різних регіонах України - наприклад з західної України на Донбасі та в Криму і навпаки.

6. Наступним етапом мало би стати створення спеціального органу, який міг би слідкувати за чистотою української мови на телебаченні та використання мови на побутовому рівні – у вигляді написів, табличок та реклами. Можливо частковим вирішенням цієї проблеми могло би стати надання певним мовним центрам чи приватним центрам перекладів ліцензій на право вносити коригування в такі україномовні матеріали або на право здійснення контролю за чистотою використання української мови.

7. Окремою залишається проблема Криму. Звичайно там мають бути збережені основні тенденції, притаманні такій концепції в цілому, але з врахуванням місцевих особливостей. Можливо якимось виходом тут могло би бути введення навіть трьохмовності чи чогось схожого, що і так вже зараз де-юре існує в конституції Криму, якщо тільки це не призведе до розвитку сепаратистських тенденцій і якщо при цьому весь документообіг з центром буде вестися українською. Тому стосовно Криму цю проблему треба буде вирішувати після проведення додаткового обговорення.

8. Для забезпечення розвитку всіх вказаних позитивних тенденцій незалежно від можливих змін політичної ситуації, ця, чи схожа концепція, напевно мала би бути винесеною на всенародне обговорення і після того має бути достатньо добре захищеною законодавчо, в т ч. і від політичної кон’юнктури чи наступних поспішних непродуманих змін – як одна зі складових частин стратегічного розвитку держави.

Ну і наостанок хочу сказати, що напевно можуть бути і інші варіанти вирішення цієї проблеми – я не наполягаю – може з часом життя підкаже і якийсь інший вихід з ситуації, що склалася, але на даний момент саме такий підхід здався мені найбільш конструктивним і правильним.

Ігор Лубківський
2006 р.

Вибори в Україні (2004-го року) – аналіз і перспективи розвитку.

28 Feb 08 12:29:52 GMT

Вибори відбулися! Але ці вибори викликали дещо змішані почуття – незрозуміло, що робити дальше. Хоча, ніби ні - з однієї точки зору все цілком зрозуміло – треба перемагати у другому турі. Але саме тут і починається найцікавіше – саме це відчуття 100% впевненості в необхідності такої перемоги і самі результати виборів викликають якесь дивне відчуття внутрішнього конфлікту. До того ж, зауважте, - я поки що зовсім не говорю, про якого саме кандидата йдеться. Тому, щоб зрозуміти те, що вже сталося, і що ще тільки відбувається. треба говорити про якийсь системний конфлікт і про системні протиріччя. А для цього треба зробити якісь перші, хоча самі елементарні висновки. Отож – ВИСНОВКИ:

1. Безсумнівно – Ющенко переміг.

І переміг досить переконливо і сильно. Особливо, якщо врахувати кілька факторів:

По-перше – повну інформаційну блокаду, чого не зможе заперечити жоден представник діючої влади – навіть той же Нестор Шуфрич. Я думаю всім має бути безперечно зрозуміло, що якби в нього була хоч якась можливість появлятися частіше в випусках новин, чи в якихось інших нейтральних джерелах інформації, то це викликало би значно більшу довіру, ніж рекламні ролики- про це знає будь-який спеціаліст з реклами, чи любий, хто хоч трохи займався бізнесом. І до речі саме на цьому була побудована вся передвиборча компанія Віктора Януковича. Те ж, що основні телеканали рекламують продукцію фірми „Рошен”, як про це не втомлюється повторювати Вячеслав Піховшек, цілком очевидно не свідчить ні про свободу слова, ні про рівний доступ до ЗМІ, ні тим більше про можливість кандидата в Президенти України розказати про себе, про свою позицію, чи про те, як він збирається керувати державою.

По-друге – сам електорат Ющенка відзначається якоюсь певною специфічністю, на яку вже звертали увагу політологи – в усіх рейтингах з часів свого прем’єрства Віктор Андрійович стабільно набирає 25-30% голосів. З одного боку – це дуже вірний електорат, який буде завжди голосувати за нього за будь-яких умов. А з іншого боку – важко розраховувати на щось більше. Тому сама можливість вискочити з цих 25-30% вже означає багато. А мова тепер вже йде про 40 чи 50%. Безперечно це багато і це перемога.

По-третє

– вдалося створити боєздатну команду, що привела до цієї перемоги – і це теж немало. Бо з часу парламентських виборів „Наша Україна” могла похвалитися хіба тільки одними поразками – нествореною більшістю, втраченою можливістю обирати керівництво парламенту, втратою частини членів фракції. Частковим успіхом було тільки обрання голів комітетів. Тому якщо зараз вдалося досягнути успіху, то очевидно, що в першу чергу це заслуга людей, що не входять до „Нашої України” – Юлії Тимошенко, Олександра Зінченко, і можливо ще когось.

По-четверте – вдалося охопити більшість регіонів України, про що, проте, мова ще піде пізніше.

2. Несподіваною виявилася втрата соціалістами і комуністами своїх позицій.

І якщо стосовно комуністів це ще якось можна пояснити старінням їхнього електорату і загальною зміню суспільних цінностей в сторону більш європейських і ринкових та незрозумілою поведінкою їхнього лідера, який хоче і в опозиції побувати і владу підтримати, коли йому це вигідно, то відносно соціалістів це вже дещо дивно, незрозуміло, і навіть тривожно. Звичайно тут теж можна знайти безліч пояснень, але в кінці кінців щось не до кінця зрозуміле таким і залишиться. Через що і виникає відчуття тривоги.

3. Несподівано високий результат Віктора Януковича.

Можна без кінця говорити про порушення з боку влади і про нечесність даних виборів, але факт залишається фактом – ніякі фальсифікації не дали би такого результату, якщо би справді не було людей, які би за нього голосували. Хай навіть було 10 чи 20% підтасовок – все-одно залишається 15-20% тих, хто чесно голосували за діючого прем’єра – це вже багато. Безсумнівно це перемога.

Це те, що відбулося. Таким чином ми і отримали два Віктора – два переможця – в повній відповідності до їхніх імен. Віктора Ющенка з майже 50% голосів – принаймі у тому випадку, якби він мав можливість більше заявляти про себе. Переможця з якимось дивним відчуттям невпевненості, який не може пояснити, чому суперник взяв так багато. І Віктора Януковича, в якого все зрозуміло – навіть якби він взяв лише 15-20% голосів - це вже була би перемога. Українці ніколи не любили тих, хто при владі, навіть коли жили краще, ніж зараз. Якщо не вірите – то почитайте в історії України чим закінчували всі гетьмани, починаючи з часів Богдана Хмельницького. Тому при довірі населення до влади 2-3%, чи навіть 7-12% отримати більше 20-30% - велика перемога. Йому і справді є чим гордитися.

Що тепер?

Тепер завдання просте, але з точністю до навпаки. Переможець Янукович має ще десь добрати тих 10% голосів, яких вже йому шукати більше ніде. Навіть якщо його підтримають комуністи чи соціалісти, то це ще не гарантія того, що саме так проголосують рядові виборці. А переможець Ющенко має переконати всіх ще раз звірити списки виборців, повинен якось вмовити східні регіони голосувати за нього і не забути нагадати тим, хто вже проголосував за нього, зробити це ще раз. У нього теж свої проблеми – все ті ж південно-східні області. Ось тут, в усій цій історії і випливає ще один 4-й висновок з цьогорічних виборів.

4. Мова не йде про Східну чи Західну Україну.

Такий розподіл існував завжди, але в основному він завжди штучно створювався існуючою на той момент владою. Бо на практиці все дещо інакше – і північні райони Тернопільської області, Рівненська та Волинська області, вся Волинь, яка географічно належить до Західної України є ближчою по духу Східній Україні, ніж Вінницькій чи Київській областям, а січові стрільці і воїни УПА воювали не тільки на Галичині. Але історія з голосуванням за Віктора Януковича висвітила зовсім інший, більш природній розподіл – саме той, що склався історично, але який ще ніколи до цього часу не висвітлювався настільки яскраво і рельєфно. Показовою в цьому плані була дискусія на УТ-1 двох кандидатів в Президенти – Олександра Омельченка і Олександра Базилюка. Пан Базилюк заговорив про якийсь „Слов’янський Союз”, що нараховує вже більше ніж 100 чи 200 років – конкретна цифра не має значення, бо все одно це дуже мало. І ось в цей момент і сам ведучий теж зацікавився: „ А справді, звідки Ви взяли таку дату?” Виявилося – від якогось там з’їзду слов’ян. Звичайно це смішно. Смішно рахувати історію слов’янського руху 100 чи 200 років тому, якщо тільки Київ нараховує більше як 1500 років і коли само слов’янство існувало очевидно ще і до того. Це все одно, якби германський етнос, якому вже й взагалі більше 2000 років ні з того, ні з сього взявся би святкувати своє 300-річчя.

Але показовою в цій історії є не саме це питання, а реакція на нього різних учасників – кияни Омельченко і телеведучий не розуміли чому донеччанин Базилюк рахує лише останні 100 чи 200 років. А що ще він має рахувати, якщо історики ще й досі точно не знають чи вже існував Донецьк 200 років тому, чи ще ні? Коли Харкову – 300 років, а Миколаєву, Херсону і Одесі щось біля 200 ?

Всі ці міста були створені царською владою після того, як був знищений останній оплот української державності – зруйнована Запорізька Січ. І на ці – тоді вільні і безкраї, необжиті степи з родючою землею цілими селами і губерніями завозилися селяни, поміщики і чиновники з Росії. Я не хочу нікого образити і ми не повинні рахувати, що ті українці, які живуть в Південно-Східній Україні чимось гірші за нас усіх. В усякому разі з того часу пройшло вже досить часу, щоб все це вже знову всоте перемішалося. Але цілком очевидно і те, що це достатньо сильний соціальний і політичний фактор, який обов’язково потрібно враховувати, якщо ми хочемо жити спокійно і злагоджено і збудувати стабільну і сильну державу.

Що далі?

В основному все зрозуміло. Мова не йде конкретно про особу одного Віктора чи іншого, хоч і мені особисто, виходячи з моральних принципів, більше імпонує Віктор Ющенко. Але мова зараз йде про більш стратегічні цілі. Це так як сказав один з російських політтехнологів: „президентські вибори в Україні – це як фінальний акт боротьби добра і зла”. От тільки де тут добро і де тут зло розібратися зовсім непросто. В усякому разі коли він про це говорив, то напевне мав на увазі щось зовсім інше, ніж те, про що говоримо ми. І навіть якщо би наші уявлення в цьому плані співпадали, навіть тоді стратегічні інтереси будівництва і розвитку двох зовсім різних держав можуть виглядати зовсім різними. Хіба що тільки одна з них зовсім відмовиться від своєї державності – і напевно це мала бути зовсім не Росія.

Але що для нас Зло і що – Добро? Попробуємо тепер, після довгого-довгого вступу нарешті розібратися в цьому з точки зору системного підходу. Нагадаю для цього вихідні дані:

Ющенко переміг, вийшовши зі своїх 25-30% рейтингових показників до 40-50%

Янукович досягнув значного успіхупіднявшись з 0% до реальних 20-30% - конкретна цифра не так вже й важлива, все одно це багато.

З’явився новий фактор розподілу – Західно-Центральна-Північна Україна і Південно-Східна, фактор, що природньо виник історично, але який ще ніколи досі не проявляв себе настільки яскраво виражено.

Існує ще щось дивне і незрозуміле, до кінця не пояснене самими переможцями. Це те, чому при такому високому результаті в Ющенка так багато зміг отримати Янукович, те, чому так багато голосів втратили комуністи і соціалісти і те чому знову, хоч вже і не вперше, настільки активно голосувала Західна Україна. І ось саме цей останній, 4-й пункт і є ключом до розгадки того, що ж відбувається НАСПРАВДІ.

В цьому плані ми можемо говорити про складне поєднання соціології, психології, механіки складних саморегульованих систем і може навіть якоїсь метафізики – що в принципі і не дивно, бо мова йде про реальне життя. Мова йде про систему елементів, кожна з частинок якої може приймати самостійні рішення щоб забезпечити краще функціонування системи в цілому. І все те незрозуміле, що відбувається, пов’язане з нашим нерозумінням механізмів такої саморегуляції. Назвемо умовно північно-центрально-західну Україну -1, а південно-східну – 2. За що голосували виборці 1 – за зміну діючої влади,за національну (не путати з націоналістичною!) ідею, за розвиток української держави і культури. За що голосували 2 – за стабільність (відсутність змін?), за можливість вільно розмовляти російською мовою, за повільний поступовий розвиток – в надії на те, що колись буде краще.

Звичайно в таких уявленнях є певне протиріччя. І навіть більше – для кожної зі сторін позиція іншої сторони до певної міри і є символом Зла, в чому і полягає метафізична суть даних виборів, що і пояснює таку високу активність на цих виборах – що стало повною несподіванкою для кожного з кандидатів, коли мова йшла про активність іншої сторони. І тому, здавалось би, в подальшому необхідний певний компроміс, про що навіть вже в якійсь мірі і йде мова. Але ось саме в цьому і полягає небезпека. Тому що компроміс неможливий!

Тоді що? Значить війна? Чи це означає, що одна із сторін, яка виявиться мудрішою і поступливішою, має добровільно програти, щоб не допустити гіршого варіанту розвитку подій, що не так вже й нереально? Але найцікавішим в усій цій історії є сам такий хід думок. Компроміс неможливий – але це ще зовсім не обов’язково означає війни. І оскільки мова йде про такі складні речі, поясню детальніше:

По-суті, тут зовсім не має значення про саме ми говоримо. Мова йде лише про комплекс взаємозв’язаних протилежностей, про своєрідну бінарну систему. Це – як пара позитивно і негативно заряджених частинок. Це – саме те, про що говорив Гегель як про єдність і боротьбу протилежностей. Але те, чого він не знав, чи не сказав – це те, що за таких умов існує декілька комбінацій і відповідно стільки ж можливостей розвитку. Тому що кожне соціально-психологічне уявлення існує одночасно як в своєму прямому вигляді, так і у вигляді своєї протилежності, тому одна пара протилежних уявлень утворює вже чотири можливих комбінації. Хоч і компроміс теж можливий, але в такому випадку він буди означати знищення протилежностей і відсутність можливості розвитку. Це все одно, якби два заряджених тіла зіткнулися і втратили свій заряд і стали би нейтральними – „ніякими” – чого в українській політиці і так вже забагато.

Отож, які ми маємо можливі варіанти?

1. Зміна діючої влади, національна ідея, розвиток української державності і культури.

1а. Незміна влади,інтернаціональна або шовіністична ідея, втрата української державності і культури.
2. Стабільність (відсутність змін), можливість користуватися російською мовою і способом життя, повільний поступовий розвиток.
2а. Дестабілізація, заборона всього російського, відсутність розвитку взагалі або революційні зміни.

Що буде?

І. (1-2а) зміна діючої влади, впровадження національної ідеї, розвиток української державності і культури, дестабілізація, заборона всього російського, відсутність розвитку взагалі або революційні зміни.

ІІ. (1-2) зміна діючої влади, впровадження національної ідеї, розвиток української державності і культури, стабільність (відсутність змін), можливість користуватися російською мовою і способом життя, повільний поступовий розвиток.

ІІІ. (1а-2) Незміна влади,інтернаціональна або шовіністична ідея, втрата української державності і культури, стабільність (відсутність змін), можливість користуватися російською мовою і способом життя, повільний поступовий розвиток.

ІV. (1а-2а) Незміна влади, інтернаціональна або шовіністична ідея, втрата української державності і культури, дестабілізація, заборона всього російського, відсутність розвитку взагалі або революційні зміни.

Аналіз:

Варіант І – це те, що зараз пропагує команда Ющенка – і те, чим страшать їхні опоненти, проти чого голосувала південно-східна Україна, голосуючи за Януковича. Ось в чому секрет – вони голосували не за Януковича, а проти другої частини програми Ющенка.

Варіант ІІІ – те, за що агітував Янукович. Тут теж секрет. Багато хто і з Західної України і з Києва чи області хотів би бачити на місці Ющенка когось іншого, можливо більш впевненого чи рішучого, як Юлія Тимошенко, чи більш лівих поглядів, як Мороз, але голосуючи „ЗА” Ющенка вони в першу чергу голосували проти можливої загрози втрати української держави, не проти російської мови чи культури, а проти загрози знищення української культури. Ніхто ніколи би не виступав проти російської мови, якби українська культура і справді мала би можливість повноцінно розвиватися.

Варіант ІІ. Безперечно – це ідеальний варіант. Це саме та програма переможця, яку всі так безуспішно шукають. Той з кандидатів, який зможе забезпечити розвиток цих протиріч, який зможе за час, що залишився, розвинути ефективну програму в цьому напрямі і донести її до виборців, і буде переможцем з великим відривом в 20-30% голосів. Звичайно шанси Віктора Ющенка тут вищі, якщо він зможе виконати другу частину плану – забезпечити стабільність, можливість користування російською мовою, еволюційний розвиток. Або – в Віктора Януковича, якщо він зможе дистанціюватися від діючої влади, виступити за впровадження національних ідей (в що, проте віриться з трудом), і за розвиток української держави.

Варіант ІV. Це – найгірший варіант. Повний крах і загроза або повільного занепаду, або самознищуючої неконструктивної громадянської війни. Це саме та загроза, від якої втікають в компроміс, знищуючи частини себе. Це саме та загроза, яка викликала в нас відчуття тривожності і навіть страху на самому початку нашого аналізу. Це саме той варіант, коли програють всі – подивіться ще раз, бо там є і втрата української державності і заборона вільного використання російської мови і культури. А це означає не більше і не менше, як те, що Україна перестане існувати, і що на цій території будуть жити якісь вже зовсім інші люди. Це може бути хто-завгодно. Знову ж таки – не бажаючи нікого образити – пакистанці, індуси, араби, німці, негри, - в історії багато народів, які безслідно щезли, або безслідно розчинилися. До того ж це саме той четвертий варіант, який містить в собі щось містичне – це саме той психологічний тіньовий образ, про який говорив ще Юнг, в якому міститься все саме несподіване, страшне і незрозуміло, що вже теж не раз бувало в історії різних народів.

* * *

Ось такий приблизний аналіз, хоча заради справедливості і треба сказати, що все-це значно складніше, бо в реальному житті таких пар протилежностей може бути декілька, а відповідно зростає і кількість можливих комбінацій, а можливі варіанти розвитку можуть коригуватися самими людьми в процесі їх розвитку. Що ж до того, що цифри, які я використав в своєму аналізі, можуть не відповідати дійсності – то це теж не має принципового значення – бо якщо і були фальсифікації, то все-одно за ними стояли якісь конкретні люди, які чимось керувалися в своїй діяльності. Одна і таж психічна енергія може по-різному проявлятися в різних ситуаціях і через різних людей.

05.10.2004р. Ігор Л.

П.С. Статя написана в жотні 2004-го року, після першого туру президентських виборів в Україні, ще тоді, коли ні про яку "помаранчеву революцію" ніхто і не думав.