Ігор Лубківський

Про Тимошенко

24 Sep 09 12:00:01 GMT

Я незгідний з тим, ніби все вже завершилося, на мою думку воно все ще два-три роки тягнутися буде.

Україна звичайно не пропаде, а ось якою вона буде - побачимо. На мою думку Тимошенко, якби створила нормальну систему влади і нормальну систему оновлення партії/влади, могла вивести країну на принципово новий рівень, в перспективі - відмінний від усього існуючого зараз в світі. А так вся її діяльність зараз спрямовується тільки на те, щоб весь час когось доганяти. То Ющенка, то ПР, то Європу, то Захід. А це не є гуд - така політика ніколи до добра не призводить. Догнати звичайно може трохи і доженемо завдяки їй, але так позаду і залишимося.

Тому казав і кажу, вже 5-й, фактично, рік, ще з лютого 2004-го - треба було робити все-по-іншому, більш стратегічно і планово. І якщо вона цього так і не зрозуміє, то за цих самих 2-3 роки революція поглине і її, слідом за Ющенком - революція завжди поглинає своїх творців.

Ага, ще одне - не згідний, що це взагалі було можливо - створити якусь копію СРСР на просторах СНД, мені здається, що така спроба заздалегідь була приречена на провал. Логіка історичного процесу, так би мовити...

А ще - не сильно вірю в усілякі там "егрегори", як на мене краще оперувати поняттями психологічних уявлень, масової свідомості, колективного безсвідомого тощо... Мені це трохи більш зрозуміло

А щодо Тернополя - то я вважаю, щоо прямі прорахунки Ю.В. там таки були. Або -як організатора (не назначила відповідних людей за вибори, не створила команди), або як лідера, (неправильно прийняла рішення блокувати вибори)

Минуле, виклики теперішнього та майбутнє України

03 Jun 09 06:42:01 GMT

Події помаранчевої революції і того, що за ними відбувалося, змусило мене написати цикл статей, які купно і хронологічно зібрані ось тут - http://newua.org.ua/index.php?nma=catalog&fla=..., стосовно який ця стаття буде завершальною, підсумовуючою, і якихось продовжень циклу статей у цьому напрямку наразі не планується. Всьому своє місце і час і все, що має початок – має також і закінчення, доля невідворотно відносить мене в сфери, нецікаві до політичного життя світу у цілому та України зокрема, і в мене немає жодного бажання чи потреби щось у цьому змінювати. Однак те, що колись почалось, повинно бути завершеним, тому напишу деякі свої роздуми з приводу того, що вже відбулось і чому ще належить відбутись, в якості завершального акорду до всього раніше сказаного і написаного.

По-перше зараз вже можна констатувати як факт, що події Помаранчевої Революції не пройшли даремно і життя країни невідворотно змінилось і ніколи не увійде у заїжджені набридлі колії минулого, абсолютно без будь-якого значення чи сприймає хтось події 2004 року як прорив на ствердження народного духу, як шабаш на користь іноземних країні чи як «помаранчевий катаклізм». Старі форми державного керівництва, які до цього моменту тим чи іншим чином наслідували чи мавпували різні варіанти життєздатного та нежиттєздатного у російській імперії стають надбанням минулого. 2004 рік був роком метафізичного кінця СРСР як такого і рубіконом, який позначив абсолютну неможливість для Путіна створити на теренах бувшого СРСР симулякр у минулому великої держави, тільки без її душі, мрій та ідеалів найкращих її представників. Некромансерські потуги по оживленню трупа закінчились тріскучим провалом, і вже не мають жодного значення «газові війни», ультиматуми, погрози чи імітації «слов’янської єдності». Факт є фактом – навіть хаос та балансування над прірвою постпомаранчевої доби не схилив народ України до прийняття «стабільності» Путінського ґатунку, купленої продажем невосповнимих природних ресурсів країни та удушенням політичних свобод та прав громадян як таких на користь невеличкої купки власть імущих. Неможливість включити Україну саме з огляду на настрої її населення у Путінську концепцію відбудови псевдоімперії стала яскраво зрозумілою навіть у Кремлі, у зв’язку з чим від політики позірних пряників на подобу до дешевого газу за рахунок підкилимного спільного попилу українських активів на користь російської бізнес та політеліти перейшли до політики батога та залякування, що в сухому підсумку просто свідчить про те, що Україну як державу, хай ворожу до себе і непотрібну, але державу, російська еліта де-факто визнала. І навіть намагається її розчленити руками своїх українських сателітів. Не можна намагатись розчленити те, чого не існує, отже українська держава де-факто російською елітою зі скрипом але визнана і це може бути основою до подальших вже реальних переговорів, визначення балансу інтересів та такому іншому, що раніше (та й багато у чому й дотепер) тільки імітувалось але жодним чином не робилось. Це перше.

По-друге не менш тріскучим провалом завершилась спроба оточенням Ющенка побудувати в Україні державу «етнографічну вивіску» з реальним наповненням жадібністю та безпринципністю олігархічно-компрадорського капіталізму, який природні вади олігархічної моделі поглиблював відсутністю власного базового фінансового та ідейного стрижня, орієнтуючись в першу чергу на шароварщину в царині ідей та потугу іноземного капіталу у царині економіки. Свідомо пишу тут «плани оточення Ющенка», тому як самого Ющенка ще з 2005 року вважаю «живим мерцем», людиною, що померла душею за життя, а про мертвих або добре, або нічого. В живій форумній полеміці не завжди вдавалось дотримуватись цього правила, але в друкованих роздумах уникну цієї своєї слабкості. Так от, президентство Ющенка дало всій країні наочний приклад того, що «патріоти» на кшталт Івченка можуть їздити в Москву з перекладачем і тим не менше без проблем продавати тій самій Москві державні інтереси України, а «непатріотичні» специ «Нафтогазу» вміють в разі потреби зірвати плани друзів з сусідньої газової імперії залишити півукраїни без тепла, пускаючи транзитний газ базово непридатним для того маршрутом. І відсутність перекладача при спілкуванні з Москвою не була на заваді. Коротше, недовгий період царювання Ющенка став гарним щепленням від позірного «патріотизму», етнографічного націоналізму та пошуків у минулому як панацеї для свого майбутнього. Стало зрозумілим, що на цьому ґрунті країну не побудуєш і треба шукати якихось зовсім інших, цікавіших та революційніших шляхів у майбутнє. Світова фінансова криза поставила на бажаннях цього шляху розвитку остаточну крапку підірвавши його економічне підґрунтя – можливість тимчасово використовувати на свою користь потужність світових фінансових корпорацій. Власних внутрішніх резерві цей шлях немає, він анемічний, рахітичний у самому корені, і без зовнішньої підтримки приречений навіть у найближчій історичній перспективі.

По-третє, завдяки діяльності Юлії Тимошенко у країни буде декілька років для того, щоби осмислити пройдений шлях та намалювати реальні, а не уявні шляхи у майбутнє. Зупинюся на цьому пункті детальніше щоби пояснити, що конкретно і чому я маю на увазі і які з цього можуть бути висновки для життя країни і всіх нас в ній.

Якщо казати про загальну канву уявлення мною історичного та політичного процесу, то вона виглядає загалом таким чином. По-перше – існує первинний субстрат історичного та політичного процесу – сумарний конгломерат людських бажань, думок, воль та прагнень зі всіма своїми консонансами, дисонансами та відвертими конфліктами. Цей конгломерат, в якому подібне притягує подібне, структурується відповідно ієрархічного принципу, тобто менш сильне та потужне подібне притягується до більш сильного та потужного подібного і утворюють разом з ним спільний конгломерат (егрегор), який потенціює ефективність кожного. „Паливо” для цих конгломератів йде з двох боків: „із землі”, тобто з основи піраміди цього конгломерату (наприклад „комуністи вбили мою родину і тому вони сволота, фюрер проти комуністів значить я допоможу фюреру а жидам так і треба” – і егрегор фюрера підсилився за рахунок чужої ненависті, що спричинена особистим болем поєднаної з байдужістю до іншого чужого особистого горя, оскільки горе „не моє”, тобто за рахунок найбільш примітивних та тваринних людських інстинктів) або „з неба”, тобто до підтримки того чи іншого світового егрегору людина доходить з ідейних міркувань, на підставах своїх ідеальних уявлень про добре і зле. Поміж цими двома „чистими полюсами” існують різні перехідні етапи світлотіні, а їхня сума та дифузія обумовлює загальну цінність/нецінність/зіпсованість егрегора-когломерату в цілому. Однак не втілено жодного егрегору, який був побудований би виключно на „землі” – тваринній частині людської природи або на „небі” – ідеальній. Кожен стійкий егрегор має в собі як одне, так і інше. І трансформація егрегору у щось відмінне від нього теперішнього відбувається шляхом переходу кількості малих „підпорогових” змін з обидвох боків егрегору у якість, яка робить неможливим подальше існування певного егрегору у стабільному агрегатному стані. Зауважую – подібна зміна агрегатного стану можлива лише тоді, коли в одному часі та просторі сумується критична зміна структури егрегору як на рівні ідей, так і на рівні найпримітивніших шкурних людських інтересів. Поясню на прикладі – розвал СРСР. Допоки в країні існував романтичний інтелектуальний прошарок мрійників та фантастів майбутнього, допоки ідея нового світлого майбутнього комунізму не залишала умів мислячої частина радянського суспільства а широкий народний загал вірив у те, що сьогодні зле але завтра буде краще – СРСР жило не дивлячись на жодні „зловорожі підступи”. Однак коли з плином історичного часу накопичилась певна „критична межа” втоми інтелектуалів, які зрозуміли, що окрім мрій у радянському устрої існує безліч протиріч, які не в силах здолати теорія та практика, покладена в основу СРСР а широкий загал народу вирішив позбутись мрій про світле майбутнє задля побудови світлого теперішнього для себе особисто, система впала не дивлячись на всю свою військово-промислову потугу. Просто в критичний момент в критичному часі 1991-го не знайшлось жодного силовика, який побажав би взяти на себе відповідальність за відновлення основ тієї системи за будь-яку ціну і існувала критична межа настроїв народних мас яким було байдуже, залишиться чи ні історичне утворення СРСР на мапі землі. І критична кількість людей, яка агресивно життя цього утворення не хотіла. Оця суміш байдужості, втоми та ідейного антагонізму і народили події 1991 року та все з ними пов’язане. І всі історичні особистості тих часів – добрі чи злі – були лише свідомими чи несвідомими провідниками та концентраторами тієї чи іншої суми існуючих суспільних воль-егрегорів. І ця сума воль-прагнень не була виключно „економічною” чи виключно ідейною. Вона була сумою того та іншого, що і привело:

а) до старечого маразму старої державної машини
б) зламу цієї машини порівняно невеличкою купкою протестувальників у Білого Дому в Москві, які старечому маразму та безсиллю всього іншого змогли протиставити яку не яку віру у краще та достойніше ніж було до того
в) заміни її на деякий час невеличкою купкою "романтиків капіталізму", які при всій мало життєвості своєї ідеології єдині на той час змогли дати критичну ідейно-політичну масу, яка дала поштовх подальшому розвитку на теренах бувшого СРСР ідеології та практики державно-олігархічного капіталізму, поєднаного з шоковою соціальною моделлю, характерною для найбільш крайніх форм ліберального фундаменталізму.

Питання того хто кого фінансував і хто кому заплатив/недоплатив в цьому розрізі мене в принципі не цікавить, оскільки фінансами володіють люди з думками та емоціями, частинки тих чи інших ідейно-емоційних егрегорів, і згідно цим ідеям-емоціям-намірам і пускають свої фінанси у ход, кидаючи їх на палітру світової політичної „гри престолів”, але ніколи і ніде справу якихось глобальних та системних змін тих чи інших егрегорів не вирішували лише та виключно фінанси. Мене цікавлять думки-причини які змушують тим чи іншим чином пускати фінанси у хід, а не цей суто утилітарний інструмент світової політики. Гроші-влада-секс лише частина людської природи, яка реально і продукує ствердження та зникнення держав, і в жодному разі не єдиною та самодостатньою зникнення та ствердження держав причиною.

Отож спробуємо в цьому контексті проаналізувати те, що відбулося в країні з 2004-го та далі по ньому і в зв’язку з цим спробуємо передбачити деякі ланки нашого найближчого та трохи віддаленішого майбутнього.

2004-го року відбувся злам шляхів старого державно-метаісторичного егрегора старої Русі. Це означало два можливих варіанти розвитку: або зникнення наслідків діяльності старого егрегора та його нащадків з політичної та культурної карти планети, або утворення на його ґрунті нових типів історичних спільнот цієї території, які в більш чи менш віддаленому майбутньому дадуть новий імпульс генерації метаісторичних та історичних сенсів країнами та народами, які доторкнуться до глибинної, сокровенної душі цієї землі та її історичного призначення. На жаль, діяльність Віктора Андрійовича Ющенка практично повністю відповідала першому варіанту наслідків Помаранчевої Революції (за деякими виключеннями, які в загальному підсумку не вплинули би на результат як такий). Він почав проводити крізь себе енергію дії, яка практично цілком має стосунок до повернення у минуле і практично ніяк не реагував на виклики, які ставило перед ним та його оточенням теперішнє та майбутнє. Ще в перший рік свого президентства він втратив із своїх прихильників 100% пасіонарного субстрату Майдану, залишившись симпатичним невеличкому прошарку любителів українськості задля українськості. Причому навіть така „українськість” чим далі тим більш ставала позірною українськістю, всмоктуючи з минулого в основному найгірші прояви української душі, як то продажність, зрадливість і спадкову хитрожопість, поєднану з політично-соціальним слабоумством. Прошу пробачення за деякі абсолютно непарламентські вирази, однак відро все ж таки варто називати саме відром, і не придумувати для нього додаткових означень. За обставин панівного впливу саме цього варіанту розвитку подій в Україні до 2008 року навряд чи в Україні залишилась би хоч якась, крім трафаретної, державність, що означало би втрату будь-яких надій отримати для землі минулої Русі спосіб розвитку, відмінний від безпорадного пострадянського сировинно-інерційного тупіка, а цей сировинно-інерційний тупік череватий ідейно-ментальними катаклізмами, оскільки ця земля жива лише тоді, коли в її серці живе мрія, а безальтернативне ствердження на мріях про газову монополію та зростання ВВП і ВПК нічим крім душевної смерті цілої землі зі всіма відповідними тому наслідками закінчитись не могло. Крім того українцям після 2004-го року і неможливо було ствердитись на такій мрії, тому що для більшості з них важливість величі москвоцентрічної держави хоч би у вигляді такого недорозвиненого варіанту, як газова монополія, є порожнім звуком, а якоїсь альтернативи за таких обставин не передбачалось, їх могло чекати лише занурення у безодню нігілізму та цинізму, що інакше ніж душевної гангреною назвати важко. А гангрена як правило приводить до смерті тіла в цілому, з неї немає виходу крім ампутації (якщо є на те час) уражених частин.

З огляду на все вище написане значення в постпомаранчевій історії Юлії Володимирівни Тимошенко важко переоцінити. Саме завдяки її зусиллям пасіонарний субстрат Майдану 2004 року був збережений та законсервований у вигляді сподівань людей, пасіонаріїв на діяльність, політичну та ідейну, цієї людини. Саме завдяки її зусиллям цей пасіонарний субстрат не обернувся самознищенням та руйнуванням що обов’язково сталось би якби він, цей субстрат, не отримав точку для фокусу своїх мисленевих прагнень та сподівань. Цю думку у різних формах я виказував вже давно, отож в цій статті додатково розгортати її не буду, особливо цікаві можуть звернутись до моїх попередніх роздумів на ці теми. На чому я зупинюсь детальніше – це на тих відступах, які Юлія Володимирівна зробила від планки, піднятої сподіваннями 2004-го, найімовірнішим наслідкам цих відступів , викликам та неуникним енергетичним відправним точкам найближчого майбутнього Русі-України.

У фізиці існують такі поняття, як «підпорогові» та «надпорогові» явища. До 2006 року з боку Юлії Володимирівни я значних відступів від належного не бачив, хоча у «підпороговому» стані вони, звичайно, були присутні. Однак лише з часів літа 2006-го року ці тенденції сформувались у дещо самостійне і їх можна аналізувати як цілком самостійну окреслену лінію. Політика навряд чи є найчистішою справою у світі, однак завжди є певні базові «гилляки», на яких сидять ті чи інші політики та політичні сили, «гилляки», навіть не завжди залежні від їхніх особистих властивостей та моральних якостей. За жорстокістю Йосип Сталін нічим в кращий бік не відрізнявся від Адольфа Гітлера. Однак він був керівником країни з базово слов’янським населенням, тому він не міг, навіть якби захотів, взяти за програму своїх дій депопуляцію з наступним зникненням слов’ян як раси. Тому в історичній перспективі режим, який створив Сталін для слов’ян був кращим ніж режим, який міг би створити Гітлер – оскільки «гілляка» на який сидів Гітлер цілком припускала можливість зникнення слов’ян як раси і від відсутності слов’ян на земній кулі не переломилася б. Тоді як Сталіну це було фізично неможливо. «Гиллякою» Ющенка є етнічно національна українська самосвідомість та уявлення про нього як компромісну слабку фігуру, яка нездатна без сторонньої допомоги піти на будь-яке радикальне загострення ситуації. «Гиллякою» Тимошенко було і є її вміння входити у прямий емпатичний контакт з душевними прагненнями активної, пасіонарної частини народу та вербалізація цих прагнень, сукупно з певними мінімальними діями задля реалізації цих прагнень. Влітку 2006-го року цій «гілляці» був нанесений перший відчутний удар. Так, після кульбіту Мороза політична ситуація складалась таким чином, що реально щось змінити було неможливо, будь яке загострення, реальний вихід прибічників БЮТ на вулиці та т.п. міг спричинити лише загострення громадянського конфлікту та давав карти у руки Ющенку для офіційно оформленої коаліції з регіоналами «в ім’я стабільності країни». Так, необхідно було з одного боку щось робити а з іншого було ясно, що без повторних виборів ситуацію в парламенті змінити неможливо, а повторні вибори могли і не стати потрібним виходом. Так, треба було робити багато часом взаємозаперечуючих рухів в різні боки, для того, щоби залишитись на плаву. Але ніщо з того не робило обов’язковим

1. Імітацію «народного протесту» від БЮТ, коли офіційно оголошувалось про «протести», реально звозилось на «протести» наполовину бомжів на зарплату в намети, наполовину хто-прийде-з-районних-осередків-батьківщини-якщо подзвонять. Сама Тимошенко не брала і судячи зі всього і не збиралась брати участь у тих акціях, люди, які на Майдані складали актив, реально не бачили своєї точки докладання сил і відчували себе як непришийкобиліхвіст. Да, таким чином були забезпечені в’ялотекучі акції за принципом «не живе і не мертве», які не мали жодної іншої мети окрім показати видимість вуличної боротьби проти спотворення результатів виборів. Ситуацію на вулиці такими «протестами» загострити було неможливо (найімовірніше, для того і було зроблено – щоб ситуація не вийшла з-під контролю), однак ціна такої поведінки була гіршою. Люди, які в перші дні сприйняли ідею тих протестів за чисту монету підходили під Верховну Раду, в місцеві осередки БЮТ і на конкретні питання отримували відповіді «а ми не знаємо» або бачили під тією самою Верховною Радою абсолютну відсутність внятної, продуманої програми дій і почали розуміти, що реально Тимошенко вони не потрібні. Потрібна «масовка» якою легко керувати: заплатили – сидить, перестали платити – пішов. По суті Юлія Володимирівна такою постановкою питання тоді плюнула у душу своїм найбільш відданим послідовникам, ідеалістам (і від цього ідеалізму активістам) Майдану. Цього було дуже легко уникнути – просто зібрати пару мітингів у тому самому Києві (або вийти на телебачення) і сказати: я вважаю, що ініціювати масові протести не на часі, одак всім, хто обурений розвитком подій у країні кажу: я не здамся і ті, хто схоче мені допомогти – може дізнатись чим саме у своїй районній «Батківщині» або ще кимось чином. І по своїх організаційних структурах «спустити» такі інструкції по взаємодії зі своїми добровільними помічниками. Чи призначити за цей відділ роботи відповідального зі свого ближнього оточення. Однак те, що вона цього не зробила, означає тільки одне – це не видавалось їй пріоритетним. І велика кількість активних людей, тих, на яких і втримався Майдан 2004-го, просто перейшли у режим самоусунення від політичного процесу як такого: якщо ви вважаєте, що наші можливості вам не потрібні, то ви не сильно потрібні нам. І пасіонарна енергія цих людей перейшла з режиму активної підтримки Юлії Тимошенко у режим підтримки пасивної та ситуативної, проти ще гірших і до того часу, як не з’явиться реальна можливість самим безпосередньо тим чи іншим чином впливати на політичний процес. Це перша на мій погляд значна помилка Тимошенко. Друга – що з цієї першої витікає – чим далі тим більш активний дрейф у побудові своїх дій до концентрації навколо себе та відповідно використання командно-адміністративно-судово-силового ресурсу. Цей ресурс політику необхідний, і без нього нікуди не підеш. Однак дрейфом у бік відрізання себе від активної підтримки своїх пасіонарних прихильників та опору на командно-адміністративний ресурс Тимошенко неминуче еволюціонує до ситуації, коли в певному майбутньому її по суті пасіонарні задуми та мрії не будуть знаходити реальної підтримки у її найближчому оточенні (вони не будуть їх розуміти), а появі нових лиць у її найближчому оточенні буде заважати сам усталений бюрократично-адміністративний порядок речей, який за таких обставин неминуче буде для її поточного політичного життя усталеним та визначальним. Особливо чітко вади такого розвитку проявилися на Київських (і, можливо, Тернопільських, але тут не володію матеріалом, цілком може бути що там – цілковито інша ситуація) виборах. По ідеї на київські вибори був кинутий весь „цвіт” БЮТ, за кожен виборчий округ відповідав спеціально призначений депутат Верховної Ради, за фінансуванням Київські вибори перевершили всі троє минулих до них загальнонаціональних виборів ледь не разом взятих. Логічно було припустити, що це будуть найбільш організовані та пасіонарні вибори (оскільки саме пасіонарії і складають ядро виборців Юлії Володимирівни). Однак реальність була зовсім іншою. Це були найбільш дорогі, жлобські, бездарні вибори за історію БЮТ. Вибори, на яких про якийсь „живий зв’язок з народом” чи бодай власними прихильниками не йшлося у принципі. Вибори, на яких 10% живих людей, які хотіли щось доброго на виборах зробити були просто „затерті” натовпом випадкового народу, який злетівся на „попил” виділених під вибори фондів, і на додаток до того з'явилися абсолютно нехарактерні до цього для БЮТа намагання „кинути на бабки” тих, хто на той самий БЮТ і працював. За фіктивну роботу отримували дві-три „зарплати”, а за реальну намагались недоплатити. Як людина, волею випадку досить глибоко втягнута в той виборчий процес, бачив те все власними очима, навіть написав відповідні листи з описом баченого і це було передано на досить високий рівень БЮТу – у службу Турчинова та безпосередньо у фракцію БЮТ у ВР. Чи зроблені з того хоч якісь позитивні висновки мені невідомо, наразі зі мною як з автором листів жодних спроб зворотнього зв’язку не було, хоча була надана цілком конкретна інформація. Але можливо мої листи нічого нового їм не відкрили, то ж будемо бачити по подальших реальних діях. Менше з тим це був і є цілком характерний і небезпечний симптом – поступова втрата зв’язку з живим пульсом української пасіонарності, на ґрунті чого і розцвіла зоря Тимошенко, і заміна її системою важелів та противаг у командно-адміністративних впливах. Ще раз підкреслюю – жоден політик не в силах обійтись без командно-адміністративного ресурсу. Біда Тимошенко не в тому, що вона почала активно ним користатись а в тому, що вона почала забувати корені тієї енергії, яка винесла її на ті вершини, де вона зараз є. І, що найстрашніше, не бачить у тому поважної проблеми. А раз так, то з часом неминуча генерація помилок, не коригованих „зворотнім зв’язком”, помилок, які адміністративно-бюрократична система спробує звести у ранг політики. Якби Юлія Володимирівна реально у свій час попіклувалась про систему підбору кадрів для себе (хай не у все „партійне тіло”, а хоча би селекція людей у внутрішні структури для роботи у виключно її проектах), то цих майбутніх бід можна було би уникнути. А так всі благі наміри на подобу до "Ідеальної Країни" та такого іншого лишилися в основному піаром та благими намірами за великі гроші.

На цьому місці я хочу ще зупинитись на такому моменті, який для себе називаю „дифузією дії”. Що мається на увазі. Позитивний аспект Жовтневої Революції був той, що країна, у якій діяв закон про „кухаркіних дітей”, перетворилась у країну, в який худо-бідно, але цим „кухаркіним дітям” був доступ до освіти, інтелектуального самовдосконалення та такого іншого. Як наслідок – 80% генералів та маршалів Великої Вітчизняної були саме з таких „кухаркіних дітей”, покоління фізиків та будівників змогли розщепити атом та полетіти у Космос. В країні, в якій „кухаркіни діти” залишились би „кухаркіними дітьми” таке було би неможливим. Аналогії про те, що "в Америці все було зовсім по іншому а в Космос полетіли" не має глибокого сенсу, тому що Америка 17-го та Росія 17-го це зовсім неоднакові країни з різним багажем минулого, тому те, що було можливим у Америці абсолютно необов’язково було б можливим у Росії та навпаки. Без огляду на жорстокість та антилюдскість режиму, що виник у СРСР, певних ідей, що лежали біля його основи, неможливо було уникнути, і ДИФУЗІЄЮ вони діяли у суспільному тілі тієї країни, без огляду на те, яким чином перебігали якісь інші процеси. Так само Тимошенко не може уникнути ДИФУЗІЇ у власні структури людей, які стали активним суспільним елементом саме під час Майдану і були народжені його енергетикою, хоча в силу вибраного нею шляху питома вага цих людей з часом може тільки зменшуватись і вони практично завжди будуть знаходитись у глибинному конфлікті з „адміністративно-бізнесовою” складовою її ж власних структур. Свідома політика Тимошенко могла би допомогти уникнути цього, і замінити ідеологію конфлікту, який базово закладений у блоці її імени, зібраному за таким принципом, на ідеологію солідарності. Але це лише в тому випадку, якби кожен шар партійної структури був задіяний у своєму власному сегменті роботи, який би не пересікався на ґрунті конфлікту з іншими шарами. А так цей конфлікт перейде з теренів партійних структур у тіло державно-адміністративного механізму, що народжується і буде народжуватись навколо Тимошенко. І це в майбутньому народить процес „внутрішнього дисидентства” у самому БЮТі, „дисидентства” не купленого за гроші, а з ідейно-світоглядних позицій. І саме таке дисидентство потім і зможе стати ядром нового руху до здійснення тих ідей, які Юлія Володимирівна проголошувала, але реалізацію яких в якості жорсткої тенденції постійно відкладає у „довгий ящик” порівняно з більш важливим та нагальними для неї теперішніми справами боротьби з сіюмінутними політичними ворогами.

Відразу ж хочу зазначити, що я не маю ні найменшого сумніву що у боротьбі, які Юлія Володимирівна веде зі всіма українськими „політичними монстрами” сучасності, вона отримає перемогу. Оскільки які б відступи від належного вона не робила, у порівняні з цими пародіями на людей у 80% випадків виглядає майже що ангелом. Історично та метаісторично поміж повною деградацією та можливістю якого-ніякого розвитку вибиралось завжди друге, так буде і на цей раз. І не маю ні найменшого сумніву у тому що певні найнеобхідніші кроки, вкрай важливі для майбутнього України. Таки будуть зроблено, а саме:

1. Кроки у напрямку енергонезалежності держави
2. Кроки у напрямку інвестицій та модернізації аграрного сектору
3. Кроки у напрямку побудови в Україні стабільної схеми ротації та функціонування владних еліт (тобто кроки у напрямку збереження, наявності держави як такої, безвідносно до її конкретного наповнення).
4. Зміцнення України на міжнародній арені та формування нею внятної та сформованої зовнішньої політики.

Але я не маю жодних ілюзій стосовно того, що ці кроки якимось чином будуть стосуватись ротації владних еліт на ґрунті живого взаємозв’язку з розвитком та становленням народної свідомості. Народ та владу знову спробують розділити як такі. Скоріш за все буде спроба налагодити систему ротації за типом американського типу демократії, в якій постійно „стравлюють пару” з парового котла, дозволяючи вибирати між професійними управлінцями позірно різної партійної орієнтації, які однак, в суті своїй, мало чим відрізняються концептуально. І це і буде основою конфлікту майбутніх реальних дисидентів з БЮТу та адміністративно фінансового його крила, який стане достатньо явним не пізніше ніж за 2-3 роки після того, як БЮТ в повній мірі прийде до влади.

Яким же чином повз владні структури можливий розвиток ідей Майдану в середовищі тих, кого зачепив пасіонарний вибух тих часів. Виходячи з того що єдине, що по суті не буде робитись в напрямку ідей Майдану командою, що прийде до влади разом з Юлією Володимирівною, це ідея живого взаємозв'язку та взаємоперетікання народу та влади, врівноважуючим цю ваду фактором може і буде лише одне – широка мережа громадських самодопомогових організацій, що будуть побудовані на ґрунті довіри одне до одного. Це можуть бути місцеві, територіальні утворення, що об'єднаються навколо опору засиллю чиновників, задля покращення своєї вулиці, будинку, школи та таке інше. Час, який Тимошенко буде при владі, дозволить країні дещо стабілізуватись і восповнити недоліки горизонтальних зв’язків суспільства, які явно проявились у постпомаранчеву добу, цих горизонтальних зв’язків розвитком. В умовах засилля професійних політичних протестувальників, проплаченої „джинси” у масмедіа (що буде значно и серйозно перекрито під час влади Тимошенко, так що її в значній мірі можуть навіть оголосити „ворогом свободи слова”) єдиною живою ячейкою протидії „втрачанням орієнтирів” владою можуть бути лише такі взаємодопомогові організації – потім мережа таких організацій, оскільки в них буде присутнім те, що буде відсутнім у будь-якій з сучасних політичних партій, включно з БЮТ – довіра людей одне до одного. Саме такі взаємодопомогові організації зможуть в наступному скласти підґрунття тієї країни самокерованих громад, обриси якої так несподівано та незвичайно промайнули на Майдані і знайшли свій найяскравіший вираз в неймовірній організації та інтелігентності того Майдану. Ці взаємодопомогові організації зможуть спочатку вирости в умовах, які складе БЮТівська влада, а потім і виступити проти неминуче накопичуваних нею недоліків, але вже не на грунті інтересів ФПГ чи хворобливих амбіцій тих чи інших лідерів, а на ґрунті конкретних інтересів людей, які складуть кістяк керівництва цими громадами і які будуть у безпосередньому контакті з настроями та потребами своїх громад. Це – свого роду тест на дозрілість української спільноти. Постмайданний час не виявив таких дієвих організацій на українських теренах. Час відносної стабілізації під владою Тимошенко дасть додаткові можливості такі організації народити, розвинути та укріпити. І країна таким чином зможе скласти тест на дозрілість своєї душі і заявити на право мати якусь іншу владу, окрім вертикальноорієнтованої.

Чим же хотілось би підсумувати? Країна завжди варта тих керівників, яких має на конкретний момент. Для того, щоби в майбутньому керівники були якимось іншими, необхідно перш за все змінити народну свідомість на найглибшому рівні. На цю мить країна, яка поки що не спромоглась на самостійне народження горизонтальних мережених зв’язків «громадянського суспільства» приречена на те, щоби необхідність саме такого перебігу речей була нею усвідомлена як не миттям, так катанням. Влада, яку принесе з собою Юлія Володимирівна, створить передумови до того, щоби за цими стінами зміг вирости врожай, який потім ці стіни зруйнує. Але це станеться не раніше, ніж критична маса країни усвідомить, чого саме від неї вимагали виклики Майдану і що кожен повинен змінити особисто в собі і через це у суспільній свідомості для того, щоби країна зуміла дотягнути до височезної планки, поставленої тим майданом 2004 року. І якщо це станеться – все неможливе стане можливим. А поки що кожен лишається наодинці зі своїм життям, своєю долею та своїм власним, маленьким чи великим, призначенням – від Тимошенко Юлії Володимирівни до найменшого двірника Донецька. І дай Боже кожному з нас відповідати призначенням та викликам своєї долі гідно, це і буде нашим квитком у майбутнє.

Київ 2009. Чистяков Олександр.

Тернопіль. Як воно було.

23 Mar 09 12:45:11 GMT

Неприємно мені, як жителю Тернополя, слухати усю ту муть, яку підняли зараз в пресі, по телебаченню і в Інтернеті навколо мого міста. Тому розкажу як воно було насправді – з точки зору рядового жителя, а не з точку зору тих заумних політтехнологів і недовчених аналітиків, які нас усілякою гидотою напихають.

Тож проблема назрівала давно. Очевидно – ще десь у 2000-му або й 2001-му році. Саме тоді Юлія Тимошенко й завоювала серця тернопільчан, хоч трішки навівши порядок в енергетиці – так що область перестали масово відключати від електроспоживання, і більш чи менш розібравшись з пенсіями. В усякому разі останнє більше асоціювалося саме з її діяльністю, а не з діяльністю Віктора Андрійовича. Щодо якого, якщо чесно, ніяких особливих ілюзій і не було. Ну правда злодієм його тоді ще ніхто не вважав, вважали чесним і інтелігентним чоловіком, але не таким, щоб був надто відданий національній ідеї, чи таким, щоб мав достатньо силу характеру для того, щоб відстоювати українські інтереси. Особливо після його сумнозвісного кроку 2001-го року – коли Юлія Володимирівна в тюрмі сиділа, а він з Плющем (знову той же Плющ, який нам ще й досі спокою не дає!) підписував відозви, в яких нас усіх фашистами обзивав.

Як зараз пам’ятаю той період. Зима 2002-го року. Тернопіль, Палац культури „Березіль”. П’ятниця, здається. Ледве втекли з роботи пошвидше, щоб встигнути на зустріч. Ю.В. десь затримується в дорозі – здається їде автомобілем з Чернівців. Довго виступає хтось інший. Здається хтось з Горинів. Аж раптом вона – задихана, дзвінкий голос, швидкий політ думки. Абсолютна протилежність підстаркуватому патріоту. В березні на виборах голосували зважено, ділячи голоси між нею і Ющенком, щоб обох вберегти від Кучми. В результаті щось там біля 6-7 % в неї і в Мороза – як на той час просто фантастичний результат, і майже 22% – в Ющенка. Кажу по пам’яті, до відсотка не пам’ятаю. Ющенко після того на радостях їде в Карпати відпочивати, а Литвин (так, той самий Литвин, який тепер стверджує, що він тут ні до чого, і що то не він згодом робив ту кляту політреформу, від якої країна ще й досі вже четвертий рік поспіль стогне) тим часом спокійнісінько переманює депутатів і створює свою більшість. Нашими зусиллями вибори виграно. Зусиллями Віктора Андрійовича – знову програно. Особисто я йому того так і не простив – і більше ніколи на нього ніяких особливих надій і не покладав. І навіть якщо й були потім, в 2004-му моменти його просвітління, коли він говорив чітко і натхненно, то сприймав я це швидше як якийсь дивний феномен, ніж закономірність

Потім була революція. Пам’ятаю тернопільський Майдан перед виборами, в якусь неділю – такого зібрання людей на площі перед театром я ще в житті не бачив – ні до того, ні після. Кликала (знову ж Юлія Володимирівна) їхати в Київ в разі чого. Поїхали, перевернули там все з ніг на голову. Потім дуже довго тягнулися всі ці додаткові вибори-перевибори, суди, весь час переносилася інавгурація. І як тільки стало відомою її дата – мене тут же скосила хвороба. Звичайна простуда – але більш ніж символічна. Так на фронті колись, кажуть, було – не хворіли ні грипом, ні простудою, бо організм боровся з важливішим. На інавгурацію в результаті я вже не поїхав – хоч і звали. Але інші тернопільчани поїхали. Хто не знає, чи забув – нагадаю: то вони стояли на Майдані з плакатами „Юля – Прем’єр!”, що й заставило тоді Віктора Андрійовича таки призначити її, а не зразу ж почати вимахуватися. Правда до останнього довго чекати не довелося – всього лише кілька місяців, бо в ніяких планах він її й далі коло себе не бачив. Він же месія, а вона хто?

І ось тоді і почалися проблеми. Правда це не про Юлію Володимирівну і про її перше протистояння з Віктором Андрійовичем. Таке теж було, але мова про інше. Про те, що до влади в 2005-му треба було би прийти вже маючи готову програму дій. Такого не було, було тільки одне бажання – все відібрати і поділити. Тільки тепер вже по чесному. По-справедливому, а не так, як в часи Кучми. Отож нормальної програми не було. Це одне. А друге полягає в тому, що реально просто не було людей під виконання й будь-якої іншої програми, а не тільки цієї, недолугої. Був звичайно потенціал Майдану і людей, які намагалися щось змінити в своїй державі – але їх використовувати, здається, так ніхто і не збирався. Хоч і, до честі нашого Президента, він спочатку таку спробу ще зробив – намагався сформувати нову партію. Я й сам був делегатом її установчого з’їзду в Києві. 6000 делегатів, орендовано весь Палац спорту – той самий, в якому згодом Євробачення проводитимуть. І вже там стало зрозуміло, що щось пішло не так – делегаціям з областей слова не дали, в Президію запхали людей ні з ким не радячись, партію почали формувати звідти, звідки вона згодом почали й гнити. З голови тобто. Потім так само було зруйновано і тернопільську обласну організацію „Нашої України” – директор хлібозаводу №2 п. Гуменюк (запам’ятайте це прізвище – це буде мати значення далі!) пригнав цілу зміну своїх робочих тільки для того, щоб себе її керівником обрати, хоч ті робочі ніякими делегатами установчого з’їзду і близько не були. Ну в усякому разі – я їх там точно не бачив. Але біда в тому, що навіть якщо Віктор Андрійович і спромігся створити і знищити власну партію, то Юлія Володимирівна виявилася нездатною навіть на це – вона просто прийняла під своє крило всіх, хто туди просився, кого не взяли ні в ПР, ні до Ющенка. Може на той момент це було і виправдано – задля створення більшості в ВР. Але ж час йшов, але ж були регіони – і ніщо не заважало якщо й не зразу, то хоча би згодом вже в регіонах і областях створити такі осередки партії, як треба. Замість того – проблеми в Вінниці і в Черкасах.

Ну нехай. Може там і дійсно стояло щось на заваді. Але що ж заважало створити повноцінний осередок БЮТу в Тернополі? В тому Тернополі, де Юлію Володимирівну всі підтримували? Бо коли довелося йти на вибори в 2006-му році – то туди одних пацанів тільки позаписували. Ну одну причину я назву – і вона й дійсно не залежала безпосередньо від Ю.В. Галичина – дуже своєрідний регіон. Напівгірський. 700 років під різними неукраїнськими владами. Моя бабка он, наприклад, жила при 7-х владах – австро-угорській, російській, українській, польській, радянській, німецькій, знову радянській. А тому тут в сім’ях в основному завжди керують жінки – як це часто буває в гірських і сильних народів. Особливо в тих, які своєї державності не мали – бо це єдина умова їхнього виживання і самозбереження. А тому, відповідно, мужчини постійно теж хочуть якось самоствердитися, і тому в усіх сферах життя, традиційно більш чоловічих, не дуже сприймають жінок. Тому й в БЮТ, попри всю тодішню повагу до Ю.В, і навіть попри все захоплення нею ніхто й не спішив записуватися. Я й сам туди не пішов. Пішов в „Нашу Україну”. Здавалося, що політика – це чоловіче. Тим більше що Тернопільський БЮТ зразу ж якимись бабськими сварками відзначився – між його керівником Деревляним і колишнім лідером руху „Україна без Кучми” і Головою Комітету захисту греко-католицької церкви (був в нас колись такий) п. Демидасем. Деревляний переміг – як людина, що була вірною Ю.В. в тяжкі часи протистояння з Кучмою. Але з того часу в Тернопільському БЮТі одні тільки „деревляні” і запанували. Нормальним людям робити там було більше нічого. І які проблеми були тоді, як і на рівні обласного БЮТу, так і на рівні республіканського, такі вони, по-суті, залишилися й зараз. Якщо коротко:

а) немає мети
б) немає плану її досягнення
в) немає кадрової політики
г) відсутні зворотні зв’язки – коригування мети, методів її досягнення, відбору/заміни людей, що не справилися з виконанням поставлених на них завдань
д) незрозуміла процедура прийняття рішень в БЮТі на загальноукраїнському рівні – так що ні рядовим виборцям, ні самим членам «Батьківщини» зовсім неможливо спрогнозувати їхню поведінку.

За таких умов те що сталося, рано чи пізно мало би статися. Хоча, звичайно, навіть тоді напевно не варто було аж так сильно ганьбитися з цими виборами. Самі їх призначили – самі їх і відмінили. Раз вже призначили – то й не треба було вже відміняти. А раз вже відмінили – то треба було хоч якусь причину поважну для того придумати. А раз вже хтось оскаржив відміну виборів – то вже треба було йти на них, а не метатися до останнього дня. Мене, як виборця, наприклад, це ображало – я не хочу, щоб хтось за мене вирішував маю я йти на вибори, чи ні. В мене як би й своя голова є. Підозрюю навіть – нічуть не гірша ніж в Деревляного. А вже якщо не могли ні піти на вибори, ні не піти – то хоч би не ганьбилися зі спробою знятися з реєстрації в останній день. А то я, наприклад, по доброті своїй душевній хотів було все-таки піти їх підтримати. Сиджу в неділю на квартирі, вмикаю місцеве телебачення – аж чую: намагалися знятись. От і думаю – ну раз їм то непотрібно – то чого ж я маю за них переживати? І не пішов. Може би ще й пішов, але так вже така непослідовність дістала було, що чесно кажучи, хотілося вже хоч трохи покарати місцевий та й центральний БЮТ за неї – щоб не були такими розумними. А заодно – і Ю.В. А то вона губки закатала – „А, в Тернополі за мене й так проголосують, можна і не переживати!”. Так, Тернопіль місто – що найбільше її підтримувало. Зимою 2005-го на інавгурації Ющенка тернопільчани стояли на Майдані з плакатами „Юля-Прем’єр!”, що тільки й заставило „месію” таки виконати свою обіцянку. Тому, відповідно, тернопільчани розраховували й на якесь відповідне, чи то вдячне, чи то рівноправне ставлення до себе. Але аж ніяк не на зневажливе чи зверхнє. Ну що ж – ні то й ні, раз ми їй непотрібні, то сильно гордитися не будемо... Зате тепер показали, що ми не ті люди, яких можна сліпо використовувати. Не пішли, не проголосували, бо це був:

а) протест проти непослідовності БЮТу;
б) протест проти їхніх спроб позбавити виборців права голосу;
в) протест проти невизначеності до останнього дня.

От тільки здається чомусь, що від того тепер не тільки виборці, але й сама Ю.В. програла – і як вона тепер буде вибиратися з тієї ситуації – я навіть й не знаю. Я би на її місці розігнав увесь місцевий БЮТ, на чолі з Деревляним. Виключив би його з депутатів ВР і в перспективі зайнявся би створенням нормальної повноцінної партії з чіткою і зрозумілою структурою управління в ній замість того, що є зараз. Які ж висновки зробить вона – не знаю. Швидше за все, за своєю звичкою – ніяких.

Що ж стосується самих виборів – то як на мене особливо радіти тут й нічому. А то бачу одного, вибачте на слові, дурнуватого, який бігає тепер по форумах і радіє:
– Тепер Тягнибок попаде в ВР!
– І що? – запитую.
– Отримає не менш як 6% голосів!
– І що це дасть Україні? – мовчить, пацана зациклило, треба перезавантажувати мозок, так далеко він ще не думав, якщо взагалі думати здатний.
Бачу інших двох на іншому форумі, які носяться один за одним і хвалять один одного. За принципом – байдуже, чи комусь з того добре буде, але добре мені, що комусь погано! Бо я, як українець, можу з того тільки порадіти. Чомусь пригадалася приказка „Ой женився дурний та й взяв дурнувату. Та й не мали що робити – і спалили хату” Ну правда тут мова про двох мужиків була, але все-одно схоже. Ну а говорити про те, що хтось там переміг БЮТ – просто смішно. Ось список їхніх конкурентів – „цвіт” нашої політики. По пам’яті, звичайно – в якійсь дрібничці можу й помилитися..

Конкуренти БЮТ на виборах в Тернопільську облраду:

ПР, Орест Муц – пияк і бандюган. Ну може й не зовсім пияк, не буду наговорювати на бідного чоловіка. Але на місцеве телебачення ТВ-4 одного разу п’яним таки був приперся. Як на мене – напевно політик все-таки не мав би такого робити. І в ПР – один строк побув, а тепер вже й вони його не взяли чомусь. На рахунок бандюгана теж звичайно точно не скажу. Але в Тернополі говорять, щоб був членом „Юмакса” – таке угрупування рекетирське 90-х років. Потім когось там кинув і кілька років через це відсиджувався в Польщі. Аж коли ПР став потрібний свій представник в Тернополі, то вони, через відсутність кращого, й мусіли його взяти.

ЄЦ: Чижмар – невідомо де ділися гроші, отримані областю на ліквідацію наслідків повені. Ну в усякому разі уся ця історія з перевиборами саме з цього почалася – депутати зробили якийсь там запит щодо тих грошей. А крім того, що прийшло з Києва, в нас на роботі теж збирали, з мене самого одноденний заробіток зняли, і я ще й досі так і не знаю, куди ці гроші подівалися. Самий прикол в тому, що Тернопільську область фактично й не топило – основний удар стихії прийшовся на Карпати. В нас Карпат немає. Так, затопило кілька сіл вздовж Дністра, і то не сильно. В усякому разі хатів нікому не зруйнувало. Але оскільки моя робота пов’язана з поїздками по області, то був якось в Коропці, зайшли в магазин купити щось поїсти, от і запитую людей – що там і як там? Кажуть:
– Та яка там допомога? Так, привезли кілька одіял – і то їх голова сільради забрав і родичам пороздавав. От і вся допомога!
Зате той же Чижмар поставив пам’ятник Бандері. Навпроти облдержадмінстрації, хоч планувалося на Східному масиві. Непогано. Грошей немає, зате є пам’ятник.

ЄЦ, зам Чижмара по списку Щепановський – якийсь там будівельний бос, прямо перед виборами кинув будівельний кран на приватний житловий будинок. Нечаянно, звичайно ж. Все ж не такий дурень, щоб себе самого перед виборами так підставляти. А потім в місцевій пресі розказував, що той будинок і так був не житловим. Ніби-то. Так ніби на не житлове приміщення на чужому подвір’ї кидати щось вже можна

ЄЦ, Тарашевський – директор „Ровексу”. Ну це ще куди там не йшло – якась там продуктова гуртівня, що починала з продажу продукції «Світочу» ще в 90-х, а тепер половину тернопільських гастрономів скупила. Ну але в усякому разі говорити про те, що це мовби сильний господарник – напевно смішно. Торговець сильний – це ще так, але ж не господарник!

УНП: Ярослав Джоджик – зять колишнього директора ДБК, беззмінний керівник УНП на протязі вже багатьох років, як і незмінний депутат ВР. За весь цей час перебування в Раді не відзначився ні жодним словом, ні піднятою рукою. Чи вірніше – відзначився двічі: один раз показали по телевізору як він комусь там водою в обличчя плеснув, а другий вже тепер, при створенні останньої коаліції – його голос був вирішальним. За те його нарекли „святим”, а в ВР святкували „День Святого Джоджика” В 2004 році відзначився тим, що разом з Костенком вирішили з’єднати УНП з якоюсь там демократичною партією, очільником тернопільського відділку якої був директор швидкої Джус. І щоб його проштовхнути на роль лідера об’єднаної партії – швидкі весь вечір по всьому Тернополю гасали, лікарів і санітарок звозячи. В результаті в знак протесту 80 чоловік з УНП вийшло. І то старі перевірені кадри, ще з перших рухівців – тих, що пам’ятник Леніну знімали. Як на мене, на масштаби Тернополя – це дуже багато. Зараз же за нього проголосували просто тому.. що більше немає за кого. Ну і ще трохи – через ідеологію – не націоналістичну, а демократичну і таку, яка би визнавала права людини, з чим в Тягнибока, здається, явні проблеми.

Наша Україна: Це цікаво. Вже не знаю, хто там в них в списку був, але головою Тернопільського осередку «Їхньої України» є пан Гуменюк. І його же людина, працівниця хлібзаводу №2, ТВК очолювала. Може співпадіння, але дивне дещо, чи не так? Особливо якщо врахувати, що тих ТВК дві було, і тільки одну з них визнали „правильною”. Відгадайте, яку саме – не помилитесь. Звичайно ж – очолювану «потрібною» людиною.

Блок Литвина: Навіть не знаю, хто там на чолі блоку – його 4% – це ще й так багато. Тернопільчани все пам’ятають і тому йому все ще не довіряють. Хоч сам він, здається, вже й забув, що уся політреформа, від якої ми так страждаємо зараз, його руками і робилася. Так само як забув і те, як в 2002 році „За ЄдУ” створював і як потім депутатів в Ющенка перекуповував, поки той на лижах катався.

Пролетіла Пора і КУН. Ніби й більш чи менш нормальні партії, але просто надто малі. Тернопільчани не обирають тих, в кого немає шансів. Так і за Тягнибока раніше теж не голосували. Зараз про „Свободу” сказати нічого не можу. Поки що. Поживемо – побачимо. Ну але в усякому разі те, що вони нам чужих людей понадавали – то з Криму, то зі Львова, честі їй мабуть не робить.

Ну ось так, як що коротко. Так що говорити про якийсь там хороший результат тих, що пройшли в Тернопільську облраду, за винятком хіба що „Свободи”, насправді досить важко. Особливо якщо врахувати й низьку явку виборців – бо особисто я щось дуже сумніваюся в тому, що вона була навіть такою, про яку нам тепер говорять. В мене на роботі ходила на вибори ледве третина – і це при умові, що раніше на вибори в Тернополі ходили усі. І так в результаті Юлія Володимирівна сама себе й обманула. Які висновки вона з того зробить і чи зробить взагалі – невідомо.

Ігор Лубківський.
23 березня 2009р
м. Тернопіль

БЮТ на перехресті: соціал-лібералізм чи солідаризм?

10 May 08 23:09:41 GMT

Особливістю української політики за останні 15 років стало те, що всі партії, за винятком хіба що комуністів, так і не змогли представити загалу хоча б якоїсь мало-мальськи зрозумілої для всіх ідеології, не кажучи вже навіть про складніші, пов’язані з тим речі – як-от про стратегію розвитку країни, чи похідну від неї програму поведінки самої партії.

А якщо згадати ще й те, що й комуністична партія України за ці роки теж так і не спромоглася створити абсолютно нічого нового, вдовольняючись натомість лише поганим переказом старих і давно усім відомих міфів, і з кожним роком все більше втрачаючи підтримку з боку своїх виборців, то навіть цей її ніби-то виняток лише підтверджує загальну тенденцію такого політичного розвитку України, за якого її політична еліта починає все більше замикатися в колі видуманих нею ж, чи справжніх протиріч, стаючи практично зовсім нездатною вирішувати хоча б самі елементарні проблеми розвитку країни. І тим самим, здається, вона поступово починає втрачаючи право на те, щоб навіть претендувати на назву цієї самої еліти.

Звичайно до певної міри, чи краще навіть сказати – до певного часу, така тенденція розвитку саме безідейних партій ще була цілком зрозумілою – бо стала наслідком все того ж комуністичного, екс-тоталітарного минулого, за якого навіть саме слово «ідеологія» – і то вже сприймалося як щось неприємне і безумовно погане, майже матірне. А тому наступна деідеологізація суспільства призвела і до такої ж деідеологізації партій, по-суті дійшовши таким чином до її вкрай цинічної межі – того політичного болота, замішаного на вдоволенні власних потреб і зневазі до потреб інших, яке позбавлене будь-яких принципів і навіть позірного декларування хоча б якогось відстоювання інтересів країни, і в якому ми так глибоко, і здається зовсім безнадійно, застрягли зараз.

Певною позитивною відмінністю тут стала лише задекларована зимою 2006-го року, перед черговими виборами до парламенту, заява лідерки БЮТу про взяття за основу ідеології солідаризму, та наступне її намагання створити електронний банк ідей та їхніх носіїв – талановитих людей на Інтернет-проекті «Ідеальна країна. Але після того знову… тільки тиша, з короткочасним і тепер вже абсолютно неяскравим спалахом перед (поза)черговими виборами 2007-го року, так що тепер вже говорити хоч про якусь можливу ідеологію БЮТу все так-же вже не представляється зовсім можливим..

Разом з тим завдання, які стояли перед Україною зразу ж після здобуття нею незалежності, спочатку не видавалися аж настільки нездоланними – принаймі саме в плані розуміння того, що саме треба було першочергово зробити – інакше сама ідея української незалежності не отримала би аж настільки масової підтримки на українському референдумі 1991 року, як це фактично сталося. Можна навіть сказати, що практично навіть таких завдань було всього декілька:

- створення конкурентного середовища для розвитку політичних партій і для забезпечення такого різноманіття поглядів в суспільстві, яке би гарантувало його повноцінне оновлення і розвиток;

- покращення існуючої системи виборів чи створення/покращення інших додаткових механізмів, які були покликані забезпечити розвиток справжнього народовладдя, так щоб стати справді здатними впливати на реальне життя громадян;

- покращення системи управління держмайном та/або його приватизація в рівних межах і можливостях для всіх громадян;

- збереження найкращих досягнень попереднього радянського періоду та створення умов для функціонування законів ринкового капіталу.

І що ми ж маємо тепер в результаті? – різноманіття в суспільстві утворилося тільки серед рядових громадян, поділивши їх на різні верстви переважно за ознакою соціального стану, а всі політичні партії натомість тільки навпаки – стали ще більш схожими одна на одну, утворивши разом одне-єдине цілісне олігофренічне утворення. В той же час система виборів звелася до максимального маніпулювання думкою народу, втративши навіть ті демократичні інституції, які вже існували в Радянському Союзі, держмайно доведене до банкрутства або продано за копійчану вартість, сертифікатна приватизація в більшості випадків не принесла власникам сертифікатів взагалі зовсім нічого, за тепер вже 16 років незалежності все ще так і не створено фондового ринку та ринку цінних паперів, і накінець – втрачено не тільки колишній загальноосвітній рівень населення, але й майже повністю зруйновано й фундаментальну науку.

Але якщо на перший погляд такі невдачі і справді можуть видаватися наслідком нашого незнання чи невміння, хоч і дивним є таке незнання, яке триває вже більше 15-ти, якщо й не більше, років, то все стає значно зрозумілішим тоді, коли поглянути саме на ті цілі, які стоять і за одним, і за іншим. В першому випадку ми говоримо про можливість покращення системи влади і про надання народу можливостей для управління власним життям, в т.ч. – і через управління майном чи фінансовими ресурсами, а в другому – мова йде про максимальну маніпуляцію ним чи його прагненнями в інтересах когось іншого. А проте – не будемо знову говорити про ту різницю в цілях, яка відрізняє справжню демократію від тієї оманливої мішури, яку нам вже стільки часу намагаються навішати під виглядом її ліберальної моделі – про це я вже більш детально говорив в іншій статті – «Свобода слова чи демократія?»

В нас же зараз мова йде про ідеологію однієї, і цілком конкретної, партії. Правда оскільки вона, як і усі інші політичні партії України, так і не має достатньої кількості публікацій з цього приводу, не має стратегічних розробок і бачень розвитку України, то про цю її ідеологію можна судити лише опосередковано, по тому, що саме вона робить і які саме цілі сповідує. Правда це вже буде говорити не стільки про ті цілі, які вона переслідуватиме в майбутньому, що і мало би бути справжнім призначенням ідеології, як лише про те, що вона здатна зробити вже зараз.

Певні прояви такої «ідеології вчинку» виявлялися в різні роки в заявах лідера партії – Юлії Тимошенко – щодо неприватизації землі, щодо збереження в державній власності найбільш прибуткових підприємств, щодо надання громадянам права впливу на своє власне життя. Власне кажучи, саме всі ці мінімальні прояви ідеологічного спрямування і привели згодом до заяви про вибір ідеології солідаризму, яка, на жаль, на сьогодні все ще так і залишається лише теоретичною, і до того ж далеко не завершеною розробкою, цікавою для нас в першу чергу саме як спроба поєднати, умовно кажучи, капіталістичний і соціалістичний шляхи розвитку, що особливо важливим є саме для України з її багатим посткомуністичним досвідом.

На цьому етапі розвитку незавершеність такої ідеології можна було би розглядати навіть і як певний позитивний фактор, що свідчить про можливість пошуку нових шляхів, якби не одне «НЕ». Справа в тому, що таке ж бажання керувати власним життям, яке в принципі притаманне солідаризму, було і одним з основних рушіїв помаранчевої революції, яка і породила БЮТ в його сучасному вигляді, але ці досягнення помаранчевої революції, цей духовний підйом народу, так і не бути використані в повній мірі, якщо й не сказати більше – не були використані взагалі. Тому натомість тепер, замість збільшення реального впливу людей на політику, ми побачили щось зовсім інше – збільшення допомоги по народженню дітей, підвищення пенсій, виплату заощаджень колишнього Ощадбанку СРСР – і т.д..

Не будемо категорично стверджувати, що це аж настільки погано, але цілком очевидно, що це далеко не те, про що йшлося тоді – адже на Майдан їхали не за грошима, не за допомогою по народженню дитини, і не за виплатою заощаджень колишнього СРСР. І якщо в ідеалі ідеологія солідаризму мала би бути спрямованою на підтримку саме тієї версти населення, яка і є більш активною і життєздатною, і яка своєю працею і створює матеріальні блага держави, по-суті – блага не тільки для себе, але й для інших, то натомість тепер ми побачили зруйнованою основну суть такої підтримки – надавши допомогу якраз тим, хто звик вирішувати усі свої проблеми за рахунок держави, а не за допомогою власних зусиллями, не кажучи вже про те, щоб самому утримувати інших.

Тобто в цьому плані, по-суті, була кардинально змінена основна спрямованість такої ідеології, можна навіть сказати – змінено напрям еволюційного розвитку суспільства в бік підтримки найбільш пасивних і залежних, замість підтримки набільш активних і освіченіших. Разом з тим, якщо поглянути на ту ідеологію розвитку нашої держави, яку ми насправді отримали за останні роки незалежності, а не ту, до якої прагнули після розпаду СРСР, така зміна може видатися зовсім не випадковою, і навіть навпаки – цілком закономірною – тому що говорить все про таке ж намагання максимального управління масами, яке і привело до сучасного стану нашої держави.

В дещо спрощеному вигляді це можна розглядати як протистояння між ідеологією демократії, як системи управління держави народом, і ідеологією лібералізму, як системи управління держави тими, хто говорячи про рівну для усіх свободу, насправді тих свобод має побільше, тому що володіє більшими фінансовими чи інформаційними ресурсами. Така негативна тенденція, до речі, частково може бути підтверджено і тими кадровими змінами, які відбувалися в БЮТі, а тепер вже й в уряді, за останніх два роки, і які й привели до поповнення як і його лав, так і лав уряду Юлії Тимошенко новими потужними фінансовими гравцями.

В умовах все ще недостатньої підтримки з боку виборців та постійної війни на два фронти і з Партією Регіонів, і з секретаріатом Президента чи його політичними проектами, для досягнення сьогочасних тактичних цілей це напевно було більш ніж виправданим, і може навіть – єдиноможливим правильним рішенням. Але в ідеологічному плані це цілком чітко позначило поворот від ідеології солідаризму, про яку, до речі, тепер вже ніхто й не згадує, до ідеології соціал-лібералізму – тобто до такої ідеології, при якій і слід найбільше підтримувати саме найбільш слабку і пасивну частину населення, схиляючи таким чином її на свій бік, і нейтралізуючи її руками їхніх більш активних співгромадян, які самими своїм існуванням можуть нести певну загрозу існуючому режиму.

За таких умов в ідеології соціал-лібералізму, як і в солідаризмі, дійсно до певної міри перестають існувати протиріччя між владою і народом, між фінансовими хазяями і їхніми найманими робітниками. Тільки якщо в першому випадку це повинно відбуватися за рахунок справді еволюційного розвитку всього суспільства, то в другому – по-суті за рахунок купівлі голосів і прагнень основної, більшої частини виборців і за рахунок зневіри у дальших своїх можливостях меншої і кращої частини з них.

Враховуючи ж сучасну політичну ситуацію в Україні, треба сказати, що на даному етапі таке коливання від однієї до іншої ідеології дійсно може принести певну короткочасну тактичну перемогу над суперниками та зростання популярності партії, але потенційно в стратегічному плані несе в собі іншу, більшу загрозу – загрозу захоплення влади в партії новими фінансово-політичними гравцями, яка може проявитися вже в найближчих півроку-рік.

Можливо, правда, що це і не мало би для нас з вами аж такого великого значення, якби натомість ми мали хоча б якусь альтернативу – політичну силу, готову не просто в черговий раз щось пообіцяти виборцям, але й дійсно поділитися з ними частиною своїх повноважень, піти на створення дійсно демократичних, в прямому значенні того слова, інститутів влади, по суті таким чином відбираючи владу і в себе, і в своїх фінансових хазяїв, що натепер в умовах України здається вже й зовсім нереальним, або й просто фантастичним.

Тому іноді вже й справді починає здаватися, що змінити щось тепер може вже й справді хіба що тільки чудо – схоже на те, яке вже відбулося одного разу восени 2004-го року, хоч може схоже тепер вже і не стільки за самою формою його проведення, як хоча би за силою емоційного вибуху і усвідомлення народом того, що саме і як він може чи повинен зробити – усвідомлення ним своїх прав і можливостей, що і є насправді демократією в її чистому, неспотвореному зовнішніми впливами, вигляді.

Ігор Лубківський
02 березня 2008-го року.
м. Тернопіль

Біло-сердечний прорив" та візії теперішнього і майбутнього України.

24 Apr 08 01:41:16 GMT

Автор: Чистяков Олександр

2008-01-15 13:24:24

Взято з сайту Нова країна - http://newua.org.ua/index.php?nma=catalog&fla=...

Добрий день усім! Давно хотів написати нову порцію своїх думок з приводу того, що відбувається у нашій державі, особливо у світлі останніх політичних подій , але все руки не доходили. Але останній виступ Олега Тягнибока у його блозі на УП ось тут простимулював моє натхнення, оскільки я побачив, що далі спробу свого аналізу та передбачень на майбутнє відкладати не варто, інакше значна частина українського бунтарського культурницького медіа-простору ризикує повернутись на "круги своя" у спробах побудувати своє рідне національне українське гетто, етнічно та бізнесово чисте, якому заважали, по життю заважають і надалі теж будуть заважати злі вороги. Що за обставин сучасності було би остаточною та безповоротною, без можливості щось у подальшому виправити, профанацією та загибеллю української національної ідеї у найбільш глобальному розумінні цього слова.

Я досить давно намагався аналізувати події Помаранчевої Революції, підбірка моїх статей на загал доступна тут

Революция, Украина, Россия, Европа, Касты и братство народов

Деякі історіософічні особливості української ідеї: минуле, теперішнє та майбутнє

Размышления на тему постпомаранчевых времен. Время разбрасывать камни и время предавать

Концепція українського „третього шляху”.

Підсумок обговорень концепції «третій шлях України». Узагальнюючий нарис

Підсумки по завершальному акорду подій «помаранчевої революції»

тому зайвий раз повторювати вже сказане не буду. У цьому нарисі спробую змалювати лише те, чого реально досягнула на цей момент Юлія Тимошенко, як історична постать для України та її народу, і чого вона ще може досягнути, або у які пастки по дорозі до здійснення своєї мети може потрапити.

Ось у цій статті 2005 року я аналізував тодішні можливі розгортки подій і висловлював свою думку на тему того, яким напрямком варто було би рухатись. На цей момент пройшло достатньо часу щоби проаналізувати, що відбулось ТАК, що НЕ ТАК і яким чином у такому разі все рухатиметься далі.

Почнемо з того, що не відбулось так, як хотілось (можливо і не могло відбутись на той момент).

По-перше, Юлія Володимирівна не взяла курс на радикальне оновлення влади та владної машини, базуючись на першому і основному критерії – ступені безкорисливості людей та принципі від'єднання бізнесу від влади. Це мало як добрі, так і не дуже добрі наслідки. Добрі наслідки полягають у тому, що таким чином було уникнуто зайвої радикалізації суспільства і стало можливим значну частину "сильних світу цього" прихилити на свій бік і зробити союзником у боротьбі за право пошуку нових шляхів для країни та суспільства. Але негативні наслідки не менш серйозні, про них поговоримо пізніше.

По-друге ( і це логічним чином випливає з першого пункту), у команду Юлії Володимирівни прийшло набагато менше молодих, перспективних людей з незаплямованою репутацією, а особливо психологічно народжених "вибухом" 2004 року, аніж могло би бути за інших обставин, їм просто не вистачило місця на користь інших членів команди. Це знову мало як добрі, так і злі наслідки. Добрі полягають у тому, що сформувалась досить дозріла команда, команда ТЕПЕРІШНЬОГО, яка здатна вирішувати практичні та життєві завдання в межах тих життєво-політичних умов, які склались в Україні на цей момент. Але є у тому і негативні наслідки, про них теж пізніше.

По-третє, українська нація в цілому поки що не змогла виробити ефективних та дієвих механізмів впливу на владу зовні покладання своїх надій та допомоги у діях тому чи іншому політичному лідеру. У зв'язку з цим лідери, які не виправдали народної довіри, як, наприклад, Ющенко, не мають на цей момент достатньо ефективних механізмів для того, щоби коригувати їхню поведінку і впадають в неадекватність та манію величі. В цьому моменті складно виділяти добре і зле, тому що він об'єктивно скоріше говорить про ступінь психологічної дорослості нації, аніж про добро і зло як таке.

Водночас залишається незмінним те добре, що таки сталось за цей час, і що дає нам перспективи та надії на майбутнє

Не дивлячись ні на що вдалося зупинити занурення країни в болото тотальної та кошмарної морально-етичної деградації, коли брехня, підступ та аморальність вважались лише "аспектами політичної боротьби" і жодної кари для них не передбачалось у принципі. Принаймні дещо з уже зробленого наявно всім засвідчує: дозволено далеко не все, є речі, переступивши які прирікаєш себе на ганьбу та поразку. Досвід Мороза, та й самого Ющенка з його кволим теперішнім рейтингом краще тому підтвердження.

Вдалося зупинити країну на крок перед дефолтом її енергетичних активів, який якщо б відбувся – поставив би жирний і незаперечний хрест на наших претензіях бути хоч у чомусь самостійною та самодостатньою країною.

У людей зберіглась віра в найкраще та найсвітліше у тому числі в душах політиків, віра у реально краще майбутнє своєї країни. Що за умов доконаного пункту 1 було би неможливим, країну заполонили б цинізм, жорстока байдужість та холодний розрахунок. У цьому останньому, збереженні віри у краще та найчесніше, що не все продається чи купляється, не всі зраджують і продають, заслугу Юлії Володимирівни Тимошенко важко переоцінити.

Вичленувавши ці пункти тепер спробуємо зробити побіжний аналіз перспектив і наслідків, які з наявністю цих пунктів пов'язані. Почнемо з найголовнішого на мій погляд, аналізу психоматриць, які уособлювали собою ключові постаті помаранчевої та пост помаранчевої доби, тому що тільки після такого аналізу можливо вичленувати глибині причини дій і, відтак, найбільш неперехідні та значущі їхні наслідки.

Що відбувалося з діями та намірами Ющенка та Тимошенко впродовж останніх років, після Помаранчевої Революції? Як не бери, але Ющенко врешті-решт став уособлювати собою весь психотип стародавньої української Руїни з її підступами, зрадами, інтриганством та дрібним політиканством, неможливістю дійти до якоїсь загальноприйнятної корисної для всіх точки зору та невситимою зажерливістю всіх, хто хоч трошки побачив для себе можливість вирватись «із грязі в князі». Ющенко увібрав у себе всю психічну матрицю цього, до речі питомо українського і дуже традиційного, шляху розвитку, і за наявності лише його на чолі держави у добу після 2004 року нічого принципово нового Україні б не дала. Руїна пройшла би своїми шляхами і закінчилась би абсолютно тим самим, чим вже не раз закінчувалась у минулому. Але на противагу тому був психотип Тимошенко, яка показала принципово іншу для України якість політики, хоча досі ще далеко не ту якість, яка була окреслена ЯК МОЖЛИВІСТЬ основним потенціалом Помаранчевої Революції.

Психотипи Мороза Кінаха та інших різних такого типу нічого вельми цікавого собою не являють, це психотипи дрібних князьків та бояр епохи розбрату, які не в силах нічого робити глобально, але цілком здатні локально гадити та вставляти палки у колеса, принагідно, якщо дають таку можливість, встромляючи ножа у спину тим, хто їм повірив та відкриваючи ворогу вночі брами міст. Особлива тема – Янукович, але то не є власне кажучи український психотип, впродовж історії України місце, яке зайняв Янукович, завжди займав зовнішній ворог, особливість теперішнього моменту у тому, що психотип зовнішнього ворога діяв як-ніби зсередини, працюючи водночас каталізатором процесів та тим "поганим хлопцем", проти якого об'єднуються люди, які за інших обставин йшли би більш ніж відмінними одне від одного шляхами. Юлія Тимошенко привнесла елемент хаотичного несподіваного руху у цю всю налагоджену машину, руху, завдяки якому стало можливим цілковито інакше порівняно з минулим поєднання частин. Тимошенко - креативна, пасіонарна особистість «кочового» типу, яка привнесла в українську політику те, за допомогою чого раніше Україну завойовували її недруги, а саме:

1. Усвідомлення необхідності чіткої централізації та командних дій для тих, хто бажає бути дієвою владою цієї країни

2. Усвідомлення необхідності для державного будівництва ставити всезагальне над особистим, підкорюючи особисте всезагальному.

У останній українській історії подібного роду підхід був властивий хіба для ОУН, хоча там все було обтяжено впливом тоталітарної свідомості, але, однак, саме за часів ОУН і виникли чіткі та зрозумілі властиво українські структури, які були здатні вести ефективну боротьбу та де у чому і перемагати потужні тоталітарні машини того часу. Радянська Україна теж мала ці чіткі структури управління, однак вони не були властиво українським продуктом а, у чіткій український традиції, були «накинуті» як зовнішня канва дії черговими «варягами», роль яких на той момент грала ВКП(б). У випадку Юлії Володимирівни дієвість її шляхів підсилено генетичною «розірваністю» з історією багатовікових українських поразок та історичних тупиків, оскільки вона не вийшла базово з кола тих людей, які сучасний варіант історії України брали за основу свого світогляду. Вона привнесла з собою в українську політику психологію конквістадора, авантюриста і переможця, втіливши у собі багато у чому дух Східної, Лівобережної України, де, як у котлі, перемішувались найрізноманітніші генетичні та культурні впливи різних народів та племен. І цей життєдайний синтез дозволив їй надихнути нову хвилю на запліснявілі простори української політики. Її не у повній мірі етнічна українськість, яку їй часто закидають різні її недоброзичливці у цьому разі є лише благом, оскільки дає можливість свіжого та незаангажованого багатовіковою "кармою" поразок та зрад погляду на речі та дій відповідно цього погляду.

Однак вже наявна історична даність є такою, що ті шляхи, якими вона пішла, неминуче приведуть до двоїстих наслідків, сутність яких варто усвідомити перш, ніж вони стануть серйозною проблемою для подальшого розвитку української держави.

1. По-перше як практичний політик вона вибрала спиратись на найменш заплямоване з наявних на цей момент сил теперішніх українських «сильних світу цього» лише трохи розбавляючи це «новою кров'ю» культурної та політичної молодої еліти. Це дає їй досить потужну та ефективну команду, здатну звертати гори. Але ця команда має одну суттєву ваду: вона «намертво» зцементована навколо особистості Юлії Володимирівни Тимошенко, і якщо раптом цей «цемент» щезне, відразу розвалиться на декілька у чомусь навіть взаємозаперечуючих «векторів впливу».

2. По-друге, налаштованість цієї команди на суто практичну а часом короткочасно ефектну та у теперішньому часі ефективну політику «практичних справ» може суттєво утруднити усвідомлення Україною довготривалих стратегічних перспектив, які вимагають більш відстороненого та абстрактного мислення, ніж зацикленість на дії в «теперішньому часі» як основі всього. Крім того логіка практичної політичної боротьби того типу, у який вона втягнулась, неминуче змусила взяти її на себе багато таких зобов'язань перед членами своєї команди , що всі з цих зобов'язань легко буде поєднати з роботою на благо України.

Однак змушений констатувати, що це скоріше не вада і проблема самої Тимошенко, як стан та рівень свідомості нашого суспільства у цілому, коли не всі прекраснодушні романтики можуть бути ефективними практиками а більшість ефективних практиків є сухими, холодними людьми, яким чужі будь-які абстрактні мрії зовні мрій про "владу світу цього". Якби воно було інакше, то досі вже змогла би організуватись абсолютно незалежна та автономна від Тимошенко, Ющенко чи інших лідерів система громадського самоврядування, оскільки для такої системи необхідні лише чіткі усвідомлення людей стосовно своїх прав та прагнень ці права відстоювати, а оскільки така система поки що не виникла, то це означає, що розуміння прав та прагнень є розмитими і поки що не досить конкретними.

3. По-третє вимушена зв'язка у владному тандемі з «Нашою Україною» веде до того, що з боку БЮТ будуть забезпечуватись суто практичні та емпіричні речі, а якісь ідеологічно-стратегічні візії будуть виходити переважно з лав «Нашої України». Це не є дуже добре з огляду на доволі вузьку європо- та націо-етноцентричність цієї політичної сили, що приводить до суттєвого звуження глобальності мислення,необхідного для насправді нестандартних і творчих пошуків реальної місії країни у світі. Однак на цей момент це неминучий етап, який зазнає серйозної кризи відразу, як виникне нагальна необхідність усвідомити євразійський вектор українського розвитку, який до цього часу практично неусвідомлений та занехаяний. Чим користуються дуже часто ворожі для нашої держави сили. Намагаючись заповнити цей вакуум своїм розумінням євразійства, у якому місця для української держави немає взагалі.

Навіть побіжно оглянувши окреслені тенденції можна зробити деякі найбільш очевидні наслідки на найближче майбутнє. По-перше те, що стосується самої Тимошенко та її політичної сили, а по-друге те, що стосується суспільства у цілому. Що стосовно Тимошенко, то сувора централізація, необхідна та ефективна у випадку перманентних «військових дій» в державному управлінні ЗАВЖДИ обертається розростанням та підсиленням впливу державно-бюрократичного апарату. Зі всіма вадами адміністративно-бюрократичного способу керівництва. Природньо, що при такому способі керування найефективнішим буде концентрація влади у руках однієї пасіонарної особистості з добрими намірами. По аналогії з тим як літак, який втратив автопілот, треба перевести на ручне управління і довіритись пілоту. Але після виходу з піке ВКРАЙ НЕОБХІДНО цей автопілот відновити, і роззосередити владу від центру на периферію для максимального обмеження та підпорядкування «звортнім зв'язкам» влади державно-бюрокартичного аппарату. Це той етап, який поки що у світі В ПОВНІЙ МІРІ не пройшов взагалі ніхто.

В України є шанс бути першою. Але це буде можливо лише за тих обставин, якщо українське суспільство грамотно використає той час, який йому буде дадений, поки нова державно-бюрократична українська машина буде стверджувати себе та підсилюватись, перемелюючи у собі рештки старого постімперства, що зайшло у логічний та старечий маразм «влади парїїв». На цю боротьбу і це перемелювання потрібний час. Цим часом українське суспільство повинно скористатись, щоби вибудувати всередині себе горізонтальні мережеві взаємозв'язки. Які будуть використані для захисту своїх прав та свобод та дієвої протидії владній машині у тих випадках, коли вона вже буде мати достатньо сил щоби не тільки «перемолоти» своїх конкурентів, але і зазіхнути на повномасштабну владу над суспільством як таким.

Такі наміри - це природня властивість БУДЬ-ЯКИХ державно-бюрократичних машин, і чи вистачить у Юлії Володимирівни мужності і мудрості не тільки премогти за її допомогою чужого дракона, але і демонтувати після цієї перемоги - то покаже тільки час. Але за будь-яких обставин вона цього просто не зможе зробити, якщо не будуть вибудувані горизонтальні мережеві зв'язки нарівні живої тканини суспільства, якщо люди не зможуть об'єднатись одне з одним на основі ідей спільної дії для спільних досягнень і захисту своїх прав, як матеріальних так і духовних. Час після революції ми багато в чому використали просто на усвідомлення наявності проблем. Час, який Тимошенко буде у владі а державно-бюрократична машина буде основні свої зусилля витрачати не на захоплення влади над власним суспільством, а на боротьбу з іншими владно-олігархічними драконами, - це час для усвідомлення суспільством не лише наявності проблем наподобу до природньої дихотомії України, розподілу на Захід-Схід і т.п., але і шляхів цих проблем вирішення. Без цих живих об'єднавчих ідей жодні соціальні програми чи приріст ВВП нас не порятують, а будуть лише короткочасними «паліативами». Ми повинні будемо знайти ідейну єдність, тільки з цього зможе виникнути подальший розвиток.

Якщо брати по історичній аналогії, то часи Ющенка подібні на часи Гетьманщини і Руїни, часи Тимошенко будуть подібні на часи ствердження державної машини Катерини Другої, з тією відмінністю, що центр цієї машини буде знаходитись на цілком українських теренах. І парадокс полягає у тому, що Руїна Гетьманщини завела Україну у неволю кріпацтва, яким на той час користувались державні діячі для ствердження своєї держави, і тільки після ліквідації самоврядування часів Гетьманщини змогла виникнути потужна та ефективна на той час імперська державна машина. Але сучасна ефективна державна машина подібного типу в сухому рештку буде мати сенс лише тоді, КОЛИ ПРИСЛУЖИТЬСЯ ДО НАРОДЖЕННЯ ТА СТВЕРДЖЕННЯ ТОГО САМОВРЯДУВАННЯ, ЯКЕ МИ ІСТОРИЧНО ВТРАТИЛИ ЗА ЧАСІВ КАТЕРИНИ, АЛЕ ВЖЕ НА ПРИНЦИПОВО ІНШОМУ ІСТОРИЧНОМУ ОБЕРТІ ТА ЗОВСІМ ІНШІЙ ЯКОСТІ СВІДОМОСТІ.

І якщо так станеться то це буде означати що маятник, який три сторіччя тому хитнувся в один бік тепер повернувся на попереднє місце, але вже оновлений і озброєний новим досвідом та життєвим сприйняттям. Що дозволить іти уперед на принципово інші порівняно з минулим обрії. Проблеми часів правління Тимошенко можуть, до речі, бути абсолютно психологічно подібними проблемам часів Катерини Другої (за виключенням того, що під час "точок біфуркації" політичного простору вибори треба буде робити у психологічно та напрямковo протилежному руслі, ніж були зроблені тоді, і якщо так буде то це означатиме, що історичні уроки ми засвоїли добре), починаючи від втрати «державними сановниками» відчуття реальності і бажання перебрати і державу, і народ у свою вотчину, закінчуючи бажанням побудувати "потьомкінські селища" для цариці, щоби захистити тим себе і свої інтереси влади та земної могутності. Губський чи Хорошковський мало чим психологічно відрізнятимуться від Потьомкіна чи Орлова. І це - неминучий наслідок намагання Юлії Володимирівні у поточній жорсткій та безкомпромісній політичній боротьбі спертись на підтримку «сильних світу цього» Це - її вибір, можливо навіть на цьому етапі це неминуче зло, але наслідки цього нескладно передбачити. Ці люди допоможуть Україні звільнитись від сьогоднішнього рабства, але завтра спробують її взяти у рабство власне. Як казала Леся Українка "хто визволить – в неволю забере". Якщо Україна неправильно скористається даним їй історичним часом і дозволить їм це зробити.

І наостанок хочу сказати, що я не поділяю побоювань багатьох людей сьогодення на предмет того, що сучасні магнати, у тому числі від Тимошенко, в силах і змозі знищити та роздати на всі боки Україну. Це було би неминучим за тих обставин, якби крім дихотомії «Ющенко-Янукович», які відображають собою впливи взаємозаперечуючих різновекторних сил української метаісторії, нічого іншого не було. Оскільки ці різновекторні сили у взаємному поборюванні обов'язково звали би на допомогу антагоністичні зовнішні сили і розплачувались би за їхню допомогу країною та людьми цієї країни. За допомогою Тимошенко в України буде вихід з цієї дихотомії. Навіть вельможі та сановники, які неминуче почнуть стверджуватись за часів її правління, не будуть вельможами та сановниками інших держав. Вони будуть і порожденням, і у чомусь успіхом, а у чомусь проблемою цієї землі. Це зумовлено базовим типом енергетики, який несе у собі Тимошенко. Всі дії, які вона робить, підпорядковані дуже чіткій і конкретній меті: сконцентрувати у своїх руках достатній владний ресурс, щоби мати можливість спробувати здійснити ту ідею країни, ідеальної у аспекті побудови владної машини та взаємин цієї машини із суспільством, про яку вона мріє і яку хоче побудувати. І люди, яких вона підбирає, хочеш не хочеш будуть йти у руслі цього загального потоку, які би особливі амбіції чи особисті проблеми вони при цьому не мали. Все: соціальний бюджет чи інноваційні технології, виконання обіцянок чи боротьба з агресивними впливами інших владних груп, призначення чи зняття «антикризових менеджерів» - все це для неї лише інструменти, кроки на шляху до цієї головної, базової мети її життя: спроби побудови ідеальної, нової країни «з чистого листа».

Тому побоювання на предмет того, що задля бажання сподобатись чи на відпрацювання боргів комусь вона особисто віддасть в інші руки важелі впливу над країною та перекреслить тим для себе всі можливості здійснити свою власну мрію - вони просто беззмістовні. Вони викликані нерозумінням сутності мотивацій та життєвих потреб цієї людини. Її потреби - у спробах зробити велике. І нічого менше цього великого її не влаштує. Але цю основну ідею свого життя, у чому парадокс, вона просто не зможе здійснити, спираючись лише на власну політичну партію чи державно-бюрократичний апарат. Якісь початки цьому можуть бути закладені, лише якщо народиться жива мережево-об'єднана тканина суспільства, яке знайде об'єднавчі для себе ідеї і захоче їх здійснити та задля них жити, без огляду на що б там не було. Сходженням Юлії Тимошенко на владний Олімп нам, Україні, дадений для цього найголовніше і найважливіше на сьогоднішню мить – ЧАС. І народження такої живої тканини суспільства залежить від кожного окремо взятого громадянина України. Його думок, життєвих цілей, намірів та дій. І поки що в нас є можливість прожити життя так, щоби наші нащадки пишались і нами, і нашим часом і тією країною, яку ми після себе залишимо. Але може - це не означає буде. Попробуємо зробити так, щоби БУЛО.

Демонічна Тимошенко

17 Apr 08 18:18:39 GMT

(неполітичний памфлет)

Історія перша. Гроші.

Тимошенко вкрала. Гроші. Колись. Давно. Так кажуть. Правда це було так давно, що тепер вже ніхто й не пам’ятає, у кого саме – чи то у Лазаренка, чи то – в російської армії, чи то ще в когось зовсім невідомого – в когось, кому вона чи то продавала газ, чи то в кого купляла. Але це й не важливо, в кого саме – важливо що вкрала! Вкрала – і все тут! Моя бабуся, переконана прихильниця Януковича, яка живе на Харківщині і якій вже 93 роки, так і каже – «А ещё там женщина есть, которая деньги украла!» Ну вкрала – то й що з того – що тут дивного для українця? Всі ми в кінці кінців такі – і тому завжди готові простити іншого за те, що цілком можливо зробили б і самі, якби тільки мали для цього таку можливість.

Але от стосовно Тимошенко чомусь зрозуміти не можемо. І простити не можемо. Ба, навіть більше того – іноді кажемо ще дивніше – сам підслухав в коридорі поїзда Хмельницький-Дебальцево – «И так деньги спрятала, что теперь никто их найти не может!» Я аж навіть чуть було не поперхнувся від такого одкровення – бо до цього й справді не сумнівався, що гроші є, чи принаймі – були. А тепер, після таких слів? – а може й справді так «спрятала», що й сама тепер їх знайти не може? Засумнівався, бо надто добре знаю, що гроші просто неможливо від себе сховати – їх завжди хочеться знайти і потратити, скільки б їх не було... А тут, через стільки років? І не знайшла за цей час, і не потратила? І жінка? Та ні, Станіславський відпочиває – не вірю, і все тут!

Проте це ще не найгірша вада Тимошенко. Є на її совісті й гірша провина – вона зрадила Ющенка. Правда ніхто тепер не може сказати коли саме і як саме – але це теж не важливо, основне, що зрадила. Так, ніби вона йому хоч колись на вірність в церкві присягала – бо щось мені пам’ятається що до неї ніхто ніколи нічого в українській політиці і взагалі не обіцяв, не те щоб ще й присягати. Але вона зрадила. Це ж Тимошенко – вона все може!

Але й це ще не все – навіть після того, навіть після своєї відставки, Тимошенко якимсь дивним чином завадила Ющенкові заключити прийнятний для країни договір на поставку газу – хоча вже до того часу, до січня 2006 року майже чотири повних місяці Прем’єр-міністром не була... І не була навіть депутатом ВР! Але завадила – бо хотіла втиснути посередником свою компанію «Ітера». Правда компанія не її власна, та й взагалі – навіть і не українська, а російська – але хотіла. І тоді, щоб тільки врятуватися від цього, навіть незалежно від того, чи це добре було би для держави чи погано, він просто змушений був терміново піти на ще гірші умови від «Росукренерго». Що завгодно – тільки не те, що каже Тимошенко, хай навіть нам від того буде ще гірше! Саме так і треба робити – це Віктор Андрійович запам’ятав добре.

Саме смішне, що це абсолютно не жарт – знаю багато людей, які його в цьому підтримують, які думають саме так. Без ніяких пояснень. Та й не треба їх, насправді, цих пояснень, бо для них це вже просто як заклинання, як віра в щось незбагненне і містичне – що би не робити, тільки щоб не те, що каже Тимошенко. Бо як переконував нас колись дідуган Фрейд – якщо афект існує – то він просто існує, і це треба прийняти як факт, а не шукати докази того, що його немає. Так і тут – розумному поясненню це не піддається, а тому треба шукати нерозумне.

Це не так страшно. Нерозумне – значить ірраціональне. Ірраціональне – значить несвідоме, а там з часів Фрейда тепер вже не все настільки й безнадійно виглядає. От завадила Тимошенко Ющенкові підписати вигідний договір на поставку газу навіть не будучи Прем’єром чи депутатом – значить так і є, значить це треба визнати як факт. Значить змогла. А що не мала на той момент зовсім ніякої реальної влади – то виходить, що мала нереальну, що вона має на нього якийсь неймовірний, безпосередній вплив. Демонічний вплив. Правда незрозуміло, чому цей демонічний вплив завадив їй на посаді залишитись... Хоча ні – теж знаю – в той момент Ющенко відчув небезпеку для своєї країни від її подальшого керівництва і тому зібрав свої останні сили. І переміг – ціною надлюдських зусиль. А потім – більше не зміг. Не залишилося в нього більше сил. Ну і що тут сказати? – дійсно демонічна Тимошенко, не інакше. Тому що ні один мужчина ніколи не зможе протистояти жінці. Тим більше такій…Мабуть...

І тут до мене прийшли перші сумніви… Засумнівався я в Юлії Володимирівні. От засумнівався – і все тут, і нічого не можу з собою зробити. А що, не маю я права їй не довіряти? От всі їй не вірять – і мені теж хочеться – от не вірю я в її демонічність, і що тут поробиш? Просто маю одну серйозну, як для українського мужчини, ваду – таку, яка на фоні всіх інших українських чоловіків практично ставить мене майже на межу каліцтва – маю дурну звичку добре ставитися до жінок. Особливо в бізнесі – скільки доводилося спілкуватися з діловими жінки – завжди легше було мати з ними справу, ніж з чоловіками. І навіть більше того – вони мені здавалися навіть надійнішими і чеснішими партнерами, ніж чоловіки. Та й не такими підлими, чесно кажучи…

Тому і спілкуюся завжди нормально з усіма жінками і не боюся їх. І не вважаю їх ні гіршими за чоловіків, ні навпаки – сильнішими, незрозумілою і демонічною силою... Але може ... це щось моє власне – і насправді все зовсім не так, як я собі думаю? Може все таки Віктор Андрійович правий? Адже такий мужчина – високий, статний, красивим був колись – такий просто не може помилятися! Але як такий мужчина може бути настільки слабким? Та Бігме не може! Отже вибору таки немає – і я дійсно помилився, і Тимошенко й справді володіє якоюсь неймовірною демонічною силою – так що їй підвладні стихії, вона знає долю світу і розмовляє з душами померлих, в неї бувають видіння з майбутнього і перед нею розкрита доля кожного з нас, як на долоні…

…і повірив би я в це, але…

…надто багато помилок вона наробила в свій час, помилок собі же на шкоду…

…надто часто вірила іншим політикам – наївно і безпосередньо, майже по-дитячому…

…надто сильно захищала нашого бідного і нещасного президента – так що іноді навіть мене це починало тільки дратувати …

… і якби я сам в цьому зовсім нічого не розбирався…

… і якби не бачив деякі цікаві випадки вже зі свого, зовсім реального і такого матеріалістичного, життя…

А випадки надзвичайно прості і зрозумілі – тут навіть Фрейда згадувати не треба – Ющенка завжди люблять слабкі чоловіки і саме вони якраз завжди і ненавидять Тимошенко як можливу загрозу для себе. Із тих, які звикли плакатися на жіночих грудях, яким потрібний великий і слабкий татко, який би прощав їм їхні невдачі і переконував би їх самих, що насправді в них, в невдачах, винен хтось зовсім інший. Москаль, американець, гуцул – але ні в якому разі не вони самі, вони ж такі добрі і хороші!

А жінка? – жінка просто завжди повинна знати своє місце – і не вмішуватися в розмови справжніх чоловіків. А якщо випадково і підслухає щось не теє, щось погане – то все одно повинна просто прощати їх. Прощати за все, що б то не було. І в усякому разі чого вона точно ніколи не повинна робити – так це заставляти їх хоч чимось займатися – вони мають цілими днями плакати і жалітися на долю – а вона має їх за це любити – і все! Без ніяких пояснень! А вони тоді вже самі якось поміж собою розберуться… А Тимошенко не така, вона їх не розуміє, вона їм їхні невдачі прощати не вміє, вона їх навіть працювати заставляє! Ну як таке можна зрозуміти, чи тим більше простити, скажіть мені? Ніяк не можна!

Але це лише половина правди. Можливо навіть менша. Інша половина ще жахливіша – Тимошенко не люблять жінки. Саме ті – які мають таких чоловіків і синів. А раптом її дорогому синочку ось така дружина попадеться – яка буде заставляти його хоч щось робити, замість того щоб пити горілку, закушувати її салом і співати тужливих пісень? Такого ні в якому разі просто не можна допустити – а тому навіть дивитися на Юлію Володимирівну не можна, щоб вона не подавала поганого прикладу молодим дівчаткам! Заборонити і не пускати! І навіть по телевізору не показувати! А то раптом її рідному чоловікові якесь таке ж стерво, хай простить мені Володимирівна, дорогу в кар’єрі перейде?!

А як все було добре – сидів собі Леонід Данилович, пив горілочку, закушував соленим огірочком, знічев’я іноді, розваги задля, керував державою – і спокійнісінько збирався собі на безхмарний передпенсійний третій термін Президентства. Саме так – з Великої Букви – безхмарного, почесного, прогнозованого, коли все вже було схвачено і поділено. А тут на тобі! З’явилася якась з косою і перейшла дорогу в останній момент! А ж таке з кожним може трапитися, навіть з твоїм рідним чоловіком! А як ти тоді без нього?

Ось який парадокс в українській політиці буває – 60% виборців – жінки, а в парламенті одні чоловіки! Не голосують українські жінки за жінок, ой не голосують. Ревність замучила. Не любить українська жінка іншу жінку – і що тут поробиш? Ну ще можна зрозуміти, що в тебе самої не все так в житті склалося, як ти того хотіла, але щоб самій, своїми руками зробити кар’єру іншій жінці? Та ніколи! Українці ми ж все таки, чи ні? Нехай вже мені самій гірше буде, але тільки щоб іншій краще за мене не було!!! І голосують українські жінки за тупих і примітивних, абсолютно невихованих і просто хамовитих українських чоловіків-політиків в надії на те, що може й їхнє одоробло теж хоч колись, хоч кудись проб’ється! І тішать себе думкою про те, що іншим жінкам, можливо, живеться ще гірше ніж їм…

Історія друга. Політика.

Тимошенко була поганим Прем’єром.Так кажуть. Кажуть так, ніби за роки незалежності в Україні був хоч колись, хоч один хороший Прем’єр. До того ж її прем’єрство було так давно, що тепер вже ніхто і не пам’ятає, коли саме. Проте про інших чомусь не згадують взагалі, а Тимошенко – ще й досі погана. Це тому, що в політиці розуміються всі – навіть краще, ніж в футболі. Хоча насправді що таке політика не знає ніхто. Слухають новини, роблять прогнози, але не знають. Навіть визначення не знають, що воно таке. Зате розбираються. Попри все – це непогано, бо людина повинна знати, від чого залежить її життя.

Погано інше – те, що тоді вона надто сильно починає вірити політикам, особливо тоді, коли ті переконують, нібито від неї хоч щось залежить. Бо насправді не залежить нічого. Крім того, щоб мовчки йти на вибори і сліпо голосувати за того, за кого їй скажуть. Незрозуміло правда, навіщо ці вибори взагалі потрібні – ото домовились би між собою самі, відстріляли би чи отруїли зайвих – і не чіпали би народ! А проте – треба, бо інакше, чого диви, той народ може і повстати. А так ходить на вибори – і час від часу вірить, ніби й справді щось вирішує. А тому і не протестує, і не захищає себе – …«німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». Не змінилося нічого…

В лютому 2005-го Юлія Тимошенко стала Прем’єром. Стала якимсь дивом – бо як виявилося пізніше – Ющенко і близько не збирався її призначати, навіть незважаючи на якісь там підписані ним зобов’язання. А йому що – він же мужчина, ще й український – йому це зовсім необов’язково – пам’ятати що там і кому здуру наобіцяв! Але цього разу довелося – надто вже сильно цього хотіли люди. Ці самі – німі і непрогнозовані, які з якогось дива іноді можуть повстати на захист своїх вимог.

А з другого боку – що в тому було поганого для нього? Так і Кучма робив колись – поставить когось на якусь посаду – а потім сам же його і вижене. Або й посадити спробує. Так і тут розрахунок був точно такий же – ми їй дамо покерувати, а там видно буде – якось та викрутимося, не вперше. Проте народ тоді цього не знав і сліпо вірив своєму Народному Президенту. Вірив настільки, що той здається і сам собі повірив. А Тимошенко часу не втрачала. Збільшила надходження в бюджет більш як на 63%, повернула комусь там борги ЄЕСУ, організувала кілька криз. Так кажуть.

Збільшення бюджету я не побачив – бо не тільки самостійно на себе заробляю гроші, не чекаючи нічиєї допомоги, але ще й сам їх туди сплачую. Більше, ніж завжди, з мене чомусь вимагати не стали. Про гроші ЄЕСУ тим більше нічого не чув – не знаю, який смисл було повертати комусь там борги десятилітньої давнини, навіть якщо такі колись і існували. Кризу цукрову, правда, пам’ятаю – але мене вона абсолютно і не здивувала – бо особисто я чекав ще гіршого. В країні, де частина псевдо-«еліти» своєю тупою поведінкою сама себе загнала в опозицію до власного народу, зберігши при цьому в своєму володінні ті підприємства, які ще не так давно були його, народу, власністю, можна було й справді чекати й набагато гіршого – страйків і спровокованих нею масових заворушень, свідомої блокади і створення перешкод роботі нового уряду – аж до його повного бойкоту.

Такого не сталося. В усякому разі – явно. Значить вони, оця голота, що за якийсь там десяток років стала мільйонерами і мільярдерами – таки українці, хоч і кажуть тепер, що це не так. Українці, бо як завжди ліниві і перелякані – адже не спромоглися навіть на відкритий і чесний протест, і як завжди зуміли тільки скиглити і шукати винних. Винною виявилася Тимошенко. За те, що не встигла їх вчасно приструнити, наскільки я розумію…

Що там далі? Ага, згадав – м’ясна криза. Так, а ось чого-чого, а м’ясної кризи при Тимошенко точно не було – це вже я добре пам’ятаю. Була криза «нереалізованої надії» – бо вона пообіцяла знизити ціни – і їй це не вдалося. А піднялися ці ціни ще в червні 2004-го року, ще при такому «стабільному» Януковичі. Як зараз пам’ятаю той момент. 18 червня в мене іменини – і ось чи то десь в ці дні, чи то трохи пізніше, зібрався я в честь свята зробити для друзів шашлики. Я тоді ще бізнесом займався – мав невеликий офіс в приватному будинку майже в центрі Тернополя. Там було і невелике подвір’я – а виготовити мангал вже не було проблемою. М’ясо тоді коштувало по 12 грн. за кілограм – так що цілком можна було собі дозволити. Але коли в неділю, напередодні визначеного дня, я зібрався на базар за цим самим м’ясом – то застав там вже зовсім іншу ціну, рівно в два рази вищу – 24 грн.

Так от – точно такою ж вона була і за прем’єрства Тимошенко, тільки й того, що їй тоді так і не вдалося її знизити, як вона про це необачно поспішила пообіцяти. Інший бік цієї ж проблеми я теж добре пам’ятаю – це те, що колись я сам, разом зі своїм татом, вільно продавали в райцентрі на базарі м’ясо зі своєї власноруч вирощеної свині – а тепер вже, навіть якби захотіли, то не змогли би цього зробити. Не змогли би, бо тепер вже такого місця для звичайного селянина просто не існує – весь м’ясний відділ поділили на кабінки для підприємців і тепер м’ясо можна продавати тільки через них, через посередника тобто. Не було цього місця для торгівлі вже за Тимошенко, хоч як вона й не намагалася його відновити, і тим більше немає зараз. Це називається «навести порядок на ринках». Навели, значить...

Але не про це. Мова про Україну. І про політику. Ось як зараз бачу – сидять в телевізорі рядочком кравчуки, грачі, симоненки і кажуть, що за 15 років Україна втратила все, що отримала після розпаду СРСР – кажуть так, ніби вони самі до того не мали зовсім ніякого відношення. Ніби це й справді винен хтось зовсім інший. Ніби це не вони були тоді при владі, ніби не вони розкрадали і руйнували цю державу. Ніби не були вони депутатами і не мали своєї більшості в парламенті. Ніби не бігали один до одного і не носили туди-сюди гроші в мішках. Логіка мені їхня подобається – звалити все на когось іншого, а самим так і залишитися уявними авторитетами, мудрецями і оракулами, майже богами і безумовно вищою расою, для якої народ не має зовсім ніякого значення. Так, тільки німа підстилка у їхніх ніг для благоговійної ловлі кожного їхнього слова, всього, що вони проречуть.

А особливо сподобалося мені, коли друг їхній, Кінах, перечислював усі ті загрози, які зараз очікують Україну – і тут же, в наступній фразі гордо заявляв, що працював уже в трьох (чи навіть й в чотирьох?) урядах – один раз Прем’єром, і двічі (чи й тричі?) віце-прем’єром. І при тому, навіть незважаючи на всю силу свого недюжинного ума напівбога, не зміг навіть співставити одну половину свого же власного твердження з іншою – що насправді все це може означати тільки одне – те, що пора йому вже давно, тихесенько попросивши вибачення і низько опустивши голову, піти геть з політики, бо якщо він і не є винуватцем цих криз, то в усякому разі – явно з ними не справлявся, на якій би посаді не перебував...

Далеко їм всім ще до свого народу, ой як далеко, їм би в ноги йому вклонитися, що терпів їх стільки років, що не вийшов раніше на майдани, що не змів поганою мітлою їх усіх, разом взятих. Так що краще мабуть і справді тихенько і непомітно піти, поки ще не запізно, поки ще народ не спам’ятався і не зрозумів, чия то насправді вина в його тяжкому житті…Тільки щоб не забув цей «шановний» пан Кінах і всіх інших, хто вже за останні 16 років вволю накерувався разом з ним і дружбаном його Кучмою, теж прихопити слідом за собою. Туди, в небуття, на смітник історії, де їм всім і місце, де їх всіх давно вже чекають такі ж п’яниці і нездари, як і вони самі...

От і думаю тепер – і до чого усього того Тимошенко? Вона в політиці не так давно і все в опозиції та по тюрмах, крісла не ділила, до Кучми не бігала з кожного приводу, в групу 239 не входила і з Кравчуком не пила. Хоча ні – знаю, знаю в чому її вина! Саме в цьому – бо не така, бо не хоче ділитися, бо за Україну боліє, бо не розуміє як взяти, і кому, коли і що слід дати, але найгірше – що інших заставляє важко працювати задля досягнення мети. Боже ж ти мій – це ж якщо так далі піде, то скоро всім доведеться працювати, а не просто відлежуватися – і до чого ж котиться моя країна, моя люба, знедолена Україна?!!

Історія третя. Справжня містика.

Знову про те ж. Тимошенко володіє якоюсь особливою магічною силою. Так кажуть. Бо як інакше пояснити те, що попри все, вона все ще в політиці? І навіть більше того – що її популярність тільки росте? Значить – справжня відьма, бо логічно зрозуміти це таки неможливо. Коли Ахметов купує виборця – це зрозуміло і просто, тут магії нема, лише гроші. А коли Тимошенко несподівано отримує все більшу і більшу підтримку, то… напевно з нею щось таки не так. Напевно вона взагалі не людина, а незрозуміла і містична некерована сила. Так часто думають про неї – бо як інакше пояснити те, що одна половина чоловіків її панічно боїться, а інша половина жінок просто ненавидить. Вона знає, вона вміє, вона така!

І де вона тільки могла цьому навчитися? Цього не знає ніхто – а тому придумують самі. Договорилися вже навіть до того, що зробили її наступницею сумнозвісного «Білого Братства». Переконано стверджують це, хоч і не можуть знайти жодного, хто би потвердив наявність в неї хоч якихось схожих здібностей. Але це й не важливо – основне самому повірити в свої слова, щоб тільки відчути цю надзвичайну насолоду від того, який ти розумний і здогадливий. А насправді кажуть так якраз переконані матеріалісти – ті, хто не може зрозуміти навіть найпростішого – того, як саме, і коли саме може відбуватися такий вплив. І на кого саме. І чи може відбуватися взагалі. Черговий парадокс української сучасності – ті, хто за визначенням, як-от матеріалісти, взагалі не мали би вірити ні в яку містичну силу, насправді виявляються найбільш забобонними і переляканими.

Хоча може – й не парадокс, бо відкидаючи цю частину свого життя, вони цілком закономірно тільки ще більше наділяють її своїми страхами і забороненими прагненнями. Проте магія – не настільки складна річ, як часто вважають, бо насправді її основою є лише одне. Те, що людина нічого не зможе зробити, якщо перед тим про нього не подумає. Ну хіба що вроджені інстинктивні реакції можуть випадати з цього правила – але на те вони і вроджені. До того ж вони завжди виступають тільки як пасивна реакція на зовнішній подразник – а тому ніякою ознакою власної волі не є. Все ж інше, що людина робить самостійно, підкоряється саме такому закону – вона може зробити щось тільки тоді, коли сама того захоче, коли буде уявляти собі, що і як робити.

В іншому випадку – навіть з місця зрухатися не зможе – як не може сам себе включити ваш комп’ютер. Ну хіба що в нього для цього вже буде готова, написана кимсь раніше програма, яка скаже йому коли саме і як це зробити, як увімкнутися самостійно. Так і з людиною – мусимо або самі щось думати, або в когось іншого запитувати – користатися або своїми власними, або створеними іншими людьми знаннями про те, що і як робити – програмами поведінки. А вони, ці передані нам іншими людьми програми, можуть містити в собі разом з тим і ще щось додаткове, потрібне їм, щось приховане від нашого погляду. Ну наприклад таку маленьку-маленьку вставку – «от я скажу тобі те, що тобі потрібно, але зате…»

Це – особливість нашої планети, ми всі інфіковані цим вірусом – бажанням максимально використати іншу людину, як тільки для цього з’явиться хоч найменша можливість. От тільки до політики все це не має зовсім ніякого відношення, бо стосується лише людей, пов’язаних між собою якимись достатньо близькими відносинами. Чи вірніше стосується – але лише тоді, коли керівник чи політичний лідер повністю управляє бажаннями і нахилами своїх підлеглих, коли вони залежні від нього в усьому, що найбільш характерно для тоталітарних режимів, але не для країни, яка все ще ніяк з хаосу не вийде. Правда одне часто виростає з іншого – як це було в нацистській Німеччині чи в сталінській Росії, але там була створена і відповідна напівмістична* основа для їхніх ідеологій, і структура повної фізичної залежності, аж до страху поплатися за будь-що своїм життям, партійної верхівки від свого лідера.

А Тимошенко? Щось не виходить в неї все так, як треба, не завжди вона може керувати навіть своїм найближчим оточенням, а не те, щоб іншими людьми – інакше не бігли би від неї депутати-перебіжчики, не мала би вона проблем зі своїми людьми. Значить щось тут таки не так. Значить не все вона знає і не все вміє. Або й взагалі не знає нічого ні про яку містику. Дійсно не знає, бо пробує вмовляти і переконувати, замість того щоб вміло маніпулювати ними, як це колись робили комуністи, які на тому добре розумілися. Вони добре знали, що такі «програмки», які і керують людьми, насправді бувають двох типів – ті, які створені штучно і які ми отримали від інших разом з чимось необхідним для себе, і ті, які існували здається завжди, які притаманні великій групі людей і навіть до певної міри є її визначальною ознакою, які може і не є вродженими, як інстинкти, але які все-одно дуже часто не менш древні.

Але навіть незважаючи на це, вони не настільки складні, як про це можна було би подумати, не настільки вже й різноманітні. Їх не так вже й багато і їх цілком можна систематизувати. Карл Юнг, учень все того ж Фрейда, називав їх архетипами колективного безсвідомого. Це ті уявлення, які віками живуть в значної маси людей, іноді навіть в цілого народу чи народів. Це, навіть не знаючи Юнга, більшовики добре розуміли, бо кількома простими лозунгами – ну там «грабуй награбоване!» – і тому подібне, легко підіймали за собою мільйони людей. Такими же можливостями дуже часто користується в своїх інтересах і будь-яка релігія, закликаючи своїх вірних до здійснення тих чи інших вчинків, ведучи їх за собою чи лякаючи їх неприємними наслідками з разі відмови від виконання тих чи інших зобов’язань.

І точно так же як це відбувається в релігії, ці колективні уявлення завжди можуть бути як і позитивними – такими, що несуть в собі щось приємне, так і негативними, наслідком раніше пережитого суспільством неприємного чи й просто небезпечного досвіду. Так і в українців, як і в будь-якого іншого народу, теж є свої давні уявлення – віки неволі привчили їх або до того, щоб самим зовсім нічого не робити і пасивно на когось надіятись, або щоб постійно когось винити в своїх невдачах. Або навіть й більше того – насправді прикриватися такою своєю видуманою недолугістю тільки задля того, щоб при же першій нагоді тут же подорожче продати і себе, і свою батьківщину. Нічого незвичного в тому немає – просто саме такі люди здебільшого і виявлялися найбільш пристосованими до будь-яких умов, найкраще виживали і розвивалися.

Проте, як не дивно, не всі такі. Якась частина українців, навіть незважаючи на всі зради і поразки минулих епох, завжди була достатньо розумною і незалежною. Саме вона і могла би стати основою для формування нової нації, от тільки біда в тому, що природнім чином нація формується досить довго – десь так років з триста. Америку відкрили більш як п’ятсот років тому, а конституції США – всього 200-і. І якщо за Богдана Хмельницького (чи може й швидше – може ще за Петра Могили і впровадженої ним реформи освіти, завдяки чому Києво-Могилянська Академія стала найбільшим і найвизначнішим учбовим закладом східної Європи, а всі поголовно, навіть прості селяни, стали освіченими і грамотними) українці вперше усвідомили себе саме українцями – нащадками давнього і славетного роду, то десь так років за 300-та після того, десь так біля 1930-го року, це відчуття єдності своєї нації вже мало би об’єднати всіх, дійти до кожного з них.

Не дійшло... Це тому, що незважаючи на те, що би там не говорили розумні психоаналітики на зразок Фрейда чи Юнга, в Сталіна була своя, правильна, теорія. Марксистська. А по ній все вирішувало матеріальне буття. І якщо його, буття, людину позбавити, то… Ну коротше – скільки він зміг, стільки їх і винищив, стількох українців і позбувся – а на більше вже не вистачало ні сил, ні можливостей. І так, завдяки його зусиллям, зусиллям цього й справді демонічного «отця народів», процес формування української нації знову був відкинутий далеко назад. Років ще так на 100, не менше. Або й навіть і значно більше. Може тепер десь аж році в 2030-му або й пізніше знову згадаємо про них. Якщо згадаємо. Якщо тільки до того часу залишиться ще хоч хтось, хто буде себе ним, українцем, рахувати…І якщо буде кому про них згадувати взагалі…

Аж тут… звідкілясь взялася Тимошенко. Непосидюча, вперта. Ніяк не заспокоїться. Ніяк не хоче дозволити українцям мовчки вимирати – і глибокодумно насолоджуватися цим процесом. От зараза – знову, як колись Богдан, їздить країною, будить їх, провокує, переконує… Намагається врятувати, свідомо прискорити цей процес формування нації. Не хоче чекати ще 30-ть чи й більше років, бо вважає, що цього разу може бути вже й остаточно запізно – до того часу можуть щезнути усі. Чогось може й добилася – бо на минулих виборах 2006-го року за неї проголосувала рівно та частина України, яка колись і належала Богдану Хмельницькому. Один до одного – без Закарпаття, Львівщини і Франківщини, де той майже не бував. І без південно-східних, тоді ще зовсім необжитих, просторів, на яких тепер цей процес доведеться починати заново, спільними зусиллями. Спільність історичної долі – так це і називається – те, що і формує націю… Бо насправді вижили не одні тільки пристосуванці і скиглики, але й ті, хто був достатньо сильним, щоб не зрадити свою віру і ідеали, і достатньо розумним, щоб не загинути через це. На них і їхніх нащадків наша надія…Можливо – остання…

А що ж Тимошенко? Що ми тепер зможемо сказати щодо неї, такої загадкової і, здавалось би, зовсім непередбачуваної? Звідкіля вона? Хто вона? Може це просто її призначення – йти трішки попереду інших? Вести їх за собою? Невідомо…проте в будь-якому разі, напевно, таки доведеться всіх розчарувати – ніяка вона не демонічна. Хоч і політик, хоч і популярна, але звичайна людина, але проста жінка, переконана українка і просто лідер. А жаль, що й справді ні, що не демонічна – бо я, зі своєю нелюбов’ю саме до цієї частини українців (перепрошую, не до всіх), які звикли тільки плакатися і жалітися на долю, але які попри те тільки й чекають нагоди, кому би подорожче продатися, і які самостійно нічого вже 16-й рік вирішити не можуть, тільки й шкодую за тим, що це неправда!

Інакше давно вже вона прикликала би вищі сили собі на підмогу, давно вже призвала би до справедливої пімсти з неба і давно вже порядок в країні навела би …– хай вже навіть не силою своєї політичної влади, так своїми магічними здібностями, може навіть силою стихій, силою вітру, вогню і землі! А так … – знову вибори, знову чергові зради з боку … чорт, навіть і не знаю тепер, з чийого ото боку їх отепер чекати, ... знову нерозуміння і сварки слабких і заздрісних мужчин (прости Господи, навіть язик не повертається так їх назвати) та їхніх дружин, які вміло і вчасно під’юджують їх своїми зауваженнями, тільки щоб добитися такого бажаного, як їм це здається, самоствердження для себе…

* * *

…минали роки, десятиліття і століття… Нічого не змінювалося в долі українського народу. Нічого не змінюється і зараз. Нічого і не зміниться – якщо тільки ми самі того не захочемо. Бо ніколи не прийде ніхто чужий, щоб навести такий порядок в нашому власному домі, який буде потрібний нам, а не йому. Ніколи чужинець не буде зацікавлений в тому, щоб виховувати нас сильними і мудрими, а не такими, якими ми є зараз – слабкими і залежними. Де ви, мої українці? З ким ви? Хто ви? Чому так важко намагаєтеся стати на ноги вже стільки років поспіль? Але чи намагаєтесь?.. Чи просто вдаєте? Надто довго, надто повільно, а час же не жде – світ не стоїть на місці і вже давно гучно насміхається над нами. А може просто все-ще роздумує над тим, як йому краще скористати з наших невдач? Поки що роздумує, бо коли він почне діяти по-справжньому – нам вже ніщо не допоможе. Ми слабкі, а він сильний. Тоді вже буде запізно щось робити…

Так що ж ми тим часом? Так і будемо чекати цього моменту своєї остаточної поразки? Чи може таки, чоловіки, хоч колись нарешті станемо справжніми…мужчинами – не слабодухими і плаксивими, але рішучими і сильними? Чи може й наші дружини нарешті стануть справжніми жінками – такими, якими вони і мають бути по своїй природі – відкритими і чесними, але не заздрісними і приниженими? І може таки пора вже відродити ту Україну часів Ярослава Мудрого та Петра Могили, перед якою в пошані схиляла голову вся тогочасна Європа? Як було сказано в одній чудовій статті** – «Ми були великою нацією. Нам треба лише повернутися!» Пора, давно пора!.. Час бо не жде, шановне панство!

Ігор Лубківський.

23 вересня 2007-го року
м.Тернопіль

* Ігор Лубківський. Відлуння Майдану, або наслідки української революції -

http://www.vox.com.ua/data/publ/2006/04/21/vidlunn...

** Ернст Заграва. Сучасність і солідаризм. -
http://exlibris.org.ua/zahrava/solidarizm.html