Ігор Лубківський

Нова ідеологія.doc

10 Nov 09 08:39:37 GMT

Нарешті дописана книга по ідеології солідаризму. Три роки життя пішло на неї. Була колись така тема на форумі сайту Тимошенко - "Ідеологія в подарунок" - так ось, це вона. Правда тепер вже немає цього форуму, а самій Тимошенко цей подарунок і близько не виявився потрібним. Може й на краще?

Релігія, психологія народів та становлення держав

19 Jun 09 06:31:11 GMT

Протистояння християнства та ісламу на заході та на сході Європи як привід намітити психологічні підходи для аналізу конфліктів між народами та державами.

Наразі мені невідомо, чи існують досвіди подібного аналізу. Не те, щоб конфлікти не розглядалися з психологічного боку, тут, звісно, існує безліч матеріалу, але напрацювання психологічного підходу до теорії війни, чи взагалі до теорії етносу - якщо і були спроби, як то теорія етногенезу Л.Гумільова, вони не витримують конкуренції в масовій науковій свідомості (це скоріше «масова ерудована свідомість»), з, так званим, «економічним» обґрунтуванням військових конфліктів.

Я наведу приклад такого «економічного» розуміння причин та цілей воєнних конфліктів в усі часи між всіма народами. Це цитата з роботи молодого вченого, аспіранта з його реферату, розміщеного в Інтернеті.

Хвилі експансії ісламу в Європу і християнства на Схід були значною мірою зумовлені економічними причинами. Араби, на протязі ста років після смерті Мухаммеда були одержимі релігійними ідеями, але головна причина їхньої експансії, як нам уявляється, була в тому, що в пустелі не вистачало на всіх оаз. Хрестоносці зі свого боку відправлялися в походи для звільнення "Гробу Господня", але їх головна мета полягала в пограбуванні мусульманських земель. Економічний характер хрестових походів особливо добре помітний на прикладі четвертого Христового походу (1202-1204 рр). Тоді "Воїнство Христове" навіть не ступило на землю ісламу, а обмежилось пограбуванням християнського міста Константинополя.
(Віталій Розумний, Іслам і християнство в третьому тисячолітті: протистояння чи діалог?)

Поширеність економічно спрямованих пояснень завдячує домінуванню позитивістських поглядів в науці, і не тільки на рідних теренах. Перемогти цю тенденцію просто необхідно, хоч як би ці приземлені погляди не вважалися «науково достовірними». Поява нових методологій наукового пошуку має з’явитися з визнанням права на інтуїтивний, а не тільки логічний шлях до обробки «емпіричних» даних.

Отже, протистояння християнства та ісламу на території сучасної Іспанії та України рідко коли розглядається в одному контексті. Начебто, для такого підходу бракує очевидності. Але я хочу довести, що у випадку конфліктів такого штибу треба бачити психологічне підґрунтя, яке і становить загальну базу для спільного аналізу взаємовідносин народів та їхніх державних утворень. Я не хочу торкатися наразі методологічних засад такого підходу, вони існують, і не тільки в інтуїції авторки. Це тема окремої розмови.

Для того, щоб продемонструвати можливість та еврістичність такого аналізу, виберу класичний приклад протистояння християнства та ісламу з двох боків Європи наприкінці Середньовіччя.

Звісно, це не є детальна картина, а тільки нарис. Я не стану зупинятися на характеристиках цих двох світоглядних систем, не буду детально розглядати внутрішню ситуацію, яка складалась на протязі століть в етносах, які згадуються, хоча все це є дуже цікавими темами для поширення цього дослідження. Я зупиняюсь коротко саме на психологічній суті конфлікту для того, щоб, окресливши проблематику, пригорнути увагу тих, хто виявиться небайдужим до можливостей методу.

Чому саме конфліктна ситуація слугує прикладом, адже війни становлять лише одну складову в розмаїтті взаємовідносин між народами та державами. Тому що війни є по-перше, беззаперечно найвідвертішим проявом всього культурного, цивілізаційного рівня, набутого етносом за своє передвоєнне існування, а по-друге, саме війни можуть слугувати демонстрацією вищих цілей, як то відчувається етносом на певному етапі його існування, в них виражає себе його тяга до якихось заповідних вершин існування, часто примарних, та взагалі катастрофічно хибних, як то з’ясовується по закінченні війни. Тому вони є такими важливими для розгляду.

Але розглядаються вони од давнини до сьогодення скоріше як значні віхи, які допомагають запам’ятати хід історичного процесу, та мало не зумовлюють цей процес, додаючи йому сенсу. Бо для наших позитивістських уявлень, сенс історії – то є досягнення все вищого рівня економіки та науково-технічного прогресу, чи не так?

Окрім війн, які ще є складові історичного процесу?

Взаємовідносини між народами відбуваються здебільшого шляхом торгівельного та культурного обміну, що супроводжується запозиченнями та взаємовпливами цивілізаційних здобутків; але ціль існування етносів на всіх рівнях їхнього розвитку – не стільки поступове цивілізаційне вдосконалювання себе через мирний взаємний обмін здобутками і досягненнями, скільки здобування переваги будь якою ціною, навіть коштом відкидання себе та людства далеко назад в цивілізаційному розвитку, заради вчинення такого тиску на середовище, де існують інші етноси, яке гарантує находження себе, попри все, при контрольних важелях, тобто ціль - стати лідируючим, а потім і пануючим етносом. А хто переміг, той і цивілізаційний герой, і модель для наслідування . І тоді вже, знаходячись при важелях та в безпеці (все то є найчастіше примарним), етнос витрачає сили на здобування усвідомлених цивілізаційних благ, але мрія є здобути ці блага найекономнішим шляхом. Тобто відібрати, якщо є можливість, бо все має бути використано для зростання тиску на інших, доведення своєї спроможності бути самими собою в несприятливому оточенні.

Щодо слабкіших, при умові тотального домінування одного етносу над іншим відбуваються асиміляційні процеси аж до зникнення якогось народу, його повного розчинення у стихії іншого народу, якщо ж тиск недостатній, він приводить до стану «не війни», але стійкого спротиву асиміляції.

Поруч із сталими формами існування етносів, та їхніми відносинами, також постійно відбуваються більш менш активні міграції різного числа населення, різними шляхами, з різними цілями, та з різних причин. Таким чином здійснюється і мирна і немирна колонізація просторів, з подальшою необхідністю співіснування колоністів та колонізаторів з тубільцями – інколи мирне, частіше в різній мірі войовничості.

Картина існування людства жвава і постійно в стані змін та конфліктів, постійно відбувається взаємовипробування народів на міцність через взаємний тиск. Пошук і впровадження заходів такого тиску і є, власне, політикою.

Всім відомий вислів Клаузевіца, який визначив війни як продовження політики, але іншими засобами. Якщо, згідно попередніх висновків, під політикою розуміти мистецтво впровадження тиску на протидіючу силу, чи то певну особистість, чи конкуруючий етнос, задля отримання влади над обставинами, контролю над подальшим розвитком ситуації, то війна є засобом політики «швидкого реагування», коли тиск треба запровадити якнайшвидше, бо ініціатива може перейти до конкурента.

До речі, можна сказати, перефразуючи Клаузевіца, що всі відомі форми владного державного устрою (монархія, демократія, диктатура) є продовженням війни але іншими засобами. Існує бо думка, що людство експериментувало з суспільним устроєм, аж поки не зупинилося на демократії, як на найкращому способі організації порядку в суспільстві, і начебто тільки розповсюдження демократії серед держав світу може забезпечити мир в середині країн та за їх межами.

Війн меншає не з впровадженням демократії або заходів колективного захисту, а з вирівнюванням сил конкурентів, коли тиск хоч і не припиняє чинитися, але ризик програти при вживанні засобів «швидкого реагування» є дуже високим, тому з’являються нові, більш приховані, вишукані форми того ж самого тиску.

Це виглядає так, що коли «клуб рівних» сформовано, вони впроваджують між собою будь які розкоші на кшталт «демократій західного розвинутого зразку» чи систем колективного захисту на кшталт НАТО і живуть начебто в мирі та злагоді між собою, що є певним досягненням історичного розвитку і дорослішання етносів. Було б іще більшим, якби так було не тільки зовні.

Тут треба відновити правильний зв'язок між причиною та наслідком. Йдеться про те, що всі народи шукають спроби чинити опір сильнішим, але які вони вибирають засоби – швидкі та ефективні, на їх погляд, методи війни, чи більш тривалі методи дипломатії та взаємних більш менш відвертих демонстрацій сили, який владний устрій, на їхню суспільну думку, дозволяє їм маніпулювати своїми виграшними позиціями найкраще, то залежить від багатьох чинників. Але завжди йдеться саме про тиск, про конфлікт, про стан войовничості, про постійне перебування в стані змагання, доведення своєї гідності, своєї спроможності перемагати і контролювати інших.

Тільки неможливість перемогти відвертою силою зупиняє нарешті примітивну агресивність і приводить народи в коло своїх вчорашніх суперників як рівних. І в межах більш-менш одного «клубу сильних», або «клубу переможців» опиняються західні і ісламські монархії (певна рівність позицій та взаєморозуміння існує між заможними країнами Близького Сходу та Європейського Заходу), західні демократії, та, скажімо, знову ж таки, в певній мірі, Росія, яка є не монархією, але і не демократією, а скажімо східною сатрапією з пост-радянською специфікою, і східні індустріальні гіганти, які теж далекі від західного типу «народовладдя».

А є і інші клуби, до яких входять ті народи, котрим визначення «troubled» - тобто обтяжені проблемами, скажімо так. І засоби вирішення своїх проблем у них не такі дорослі, не такі досконалі, як у членів «вищої ліги». Але цікавим є той факт, що вся ця досконалість і дорослість може зникнути при зміні чинників, які впливають на рівновагу сил. І тоді знову з’являється, не зна звідки, стан підлітковості, знову жбурляння камінням у ворогів з сусідньої вулиці, ювенальні прищі та невпевненість в собі, та юнацькі спроби самоствердитися.

Отже, коли ми намагаємося оцінити минуле, або зробити аналіз сьогодення, чи збудувати прогноз на майбутнє, перше, що потрібно зробити будь якому історику, чи аналітику, - це відтворити картину суперечливих інтересів, визначити поле, де саме точилося чи точиться чи буде точитися оте змагання за домінування певних інтересів.

І попри загальну думку, що ці інтереси є завжди суто економічними, коло інтересів може виявитися значно ширшим і різним на різних етапах існування етносу, в різні історичні періоди.

Іншими словами, я намагаюся довести, що історичний аналіз повинен бути психологічним аналізом, перш за все, а вже потім економічним, геополітичним і т.п. Всі економічні, геополітичні, ідеологічні, як то релігійні, в сенсі церковні, чинники є тільки формою, в яку ховаються спроби одного етносу отримати перевагу над іншим, який завдяки своїм певним властивостям виступає як конкурент. От і треба розібратися, в чому саме полягає конкуренція, та в чому етнос вбачив для себе порятунок, або шлях до успіху – от де коріння питання сучасної історії. Знання, наближене до суті, завжди дає … певну перевагу. Отакої. Може є ще якась причина, окрім пошуку переваг, навіщо нам потрібно шукати такої дослідницької методології, щоб вона наближала нас до реальності якомога більше?

Може ми просто любимо істину, або намагаємось бути вільними? Бо ще ніхто не відміняв того Ісусового «і пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить!» (Ів.8:32, пер. Івана Огієнка), хоча в тому вислові Він, звісно, говорив дещо в іншому контексті і про інше розуміння правди, але про ту саму свободу. Але я впевнена, що наближення до реальності є наближенням до свободи. І саме тому, а не для переваг над кимсь, ми шукаємо більш адекватних схем пізнання.

Тепер, звернемося заради прикладу до вузькішої теми, а саме до протистояння християнства та ісламу на сході та заході в приблизно однаковий час. Чи є підстави говорити про, скажімо, «духовну спорідненість» Іспанії та України? Про однаковість економічних інтересів, що кинула обидві країни у таке складне протистояння? Про велику геополітику, про войовничий характер молодих народів, що мали утвердити себе серед європейських сусідів?

Що виборювали насправді два етноси по обидві боки Європейського континенту в часи, коли Середньовіччя з його системою мислення вже відходило в минуле?

Вороги у іспанців та українців були спочатку етнічно різними, потім однаковими.

Отже, християнські королівства, що збереглися на півночі Піренейського півострова, мали з одного боку Піренейські гори та войовничих франків за ними, а з півдня войовничих мусульман з Магрібу. Починаючи від перемоги в 732 році християнського війська під керівництвом франка Карла Мартелла над ісламським військом, що рушило через Піренеї, християни мали справу з постійними спробами досконалого супротивника потиснути їх за гірські межі, або притиснувши до гір, не давати змоги передохнути. Чинився шалений тиск, в тому числі і воєнні напади, хоча слабка рівновага все ж була нарешті досягнута на початок 9 століття. Звісно, протистояння відбувалося і через демонстрацію культурної гегемонії і економічної вищості, що було не важко, бо об’єктивно вестготські королівства та франкська марка на сході не були спроможні перемагати маврів своїми цивілізаційними здобутками. Але незважаючи на серйозність викликів, реконкіста – поступове наполегливе відвоювання життєвого простору нетривалими воєнними кампаніями, що перемежались періодами співпраці та мирного співіснування, - все ж почалася.

Те, що гаслом війни була віра, духовний чинник – було випадковим? Просто час був такий, що релігія панувала думками і контекстами, і дискурсами? Чи ж будемо наполягати на тому, що всі війни є «релігійними», тобто війнами за духовне панування? Треба придивитися ближче.

Відвоювання Піренейського півострова тривало до кінця 15 століття, як відомо, і завершилося падінням Гранадського халіфату, останнього оплоту ісламу на території сучасної Іспанії. Одразу потому почалися війни з християнськими сусідами та з Туреччиною, яка набула неабиякої сили при Сулеймані Пишному в середині 16 століття і загрожувала всій Європі. Дуже слушно для цілей молодої Іспанської держави було встати на чолі європейської спільноти проти загального ворога. Тиск чинився іспанцями не тільки на іновірців, а й на одновірців. Бо то є завжди ціль етносу – здобуття панівного положення між іншими етносами. Це так і буде, доки етнос не прийде до інших цілей.
Що то є за інша ціль, та чи можливо досягти її на рівні етносу – то є завдання іншого дослідження.

Предки українців в ті віки, коли європейці стинали голови сарацинам, а сарацини європейцям, намагалися спинити монголів, а потім мали справу з татарами, сусідами з південного сходу та згодом з тими ж турками, які намагалися розповсюдитись під своїми знаменами на північ, на південь, на схід та захід.

В 16-17 столітті коло замкнулося, турки знайшли собі останні кордони, як до них то було з арабами, котрі зупинилися, дійшовши до певної межі на сході, на півночі, та на заході. На сході арабів зупинили китайці на території нинішньої Киргизії, на заході – франки, на півночі візантійці. Візантійська імперія – владне та цивілізаційне утворення, кероване греками, або тими, що виглядали, як нащадки саме римсько-грецької владної парадигми, це утворення ніколи не було суто етнічним, воно не витримало тиску на себе, виконавши свою роль в історії, воно розчинилося в іншому зверх-етнічному утворенні, - Оттоманській імперії, яка проковтнула і арабські і монгольські здобутки в регіоні, поставивши тюркський етнос в етнічні лідери на довгий час. Але і їхня експансіоністська енергія наштовхнулася на півночі на українців, на заході на зверх-етнічну імперію Габсбургів, якою володів нащадок Ізабелли Кастильської та Фердинанда Арагонського – Карл V, а на сході їх підпирали такі ж важкі суперники перси шиїти. Цікаво, що завойовувати Африку, чи Індію з Китаєм не спало на думку заповзятливим туркам, на відміну від македонця Олександра Великого. Вони пройшлися по місцях бойової слави римсько-грецької спадщини, та зупинилися. Чому? Як саме народи та держави обирають собі супротивників? Що впливає на вибір? Як визначають гідного ворога? Це теми, які мають бути розглянуті іншим разом.

Майбутнє України вирішувалося в надзвичайно небезпечних та несприятливих умовах. Багато етносів не витримали брутального тиску, не мали в собі духу протистояти переконливості нових імперіалістів і – прийняли покровительство і владу сильніших, поступившись частиною своєї автентичності в обмін на фізичне виживання, або позбувшись і самого існування. Український етнос мав декілька варіантів, як і іспанські королівства, що об’єднувалися заради спільного виживання перед загальною загрозою, як і московіти, які в умовах тиску з Заходу та Сходу вибрали підкоритися Сходу, інтуїтивно вбачаючи, що асиміляція з Заходом настане скоріше, аніж зі Сходом, тому треба обрати Схід і уникнути зникнення.

В таких справах завжди виграє більш інтуїтивний, котрий правильно розуміє, яке об’єднання не дасть повної асиміляції. Хто не до кінця прорахував, той зник, отже етнічна інтуїція це є показник внутрішньої сили народу, його здатності до виживання. Чинники, що впливають на вибір: треба обрати той бік, котрий забезпечить фізичне виживання, та не помітить наявності іншого духу і не почне викорінювати ту інакшість одразу, коли сил захиститися ще недостає. Тобто на поверхні має бути певна переконлива однаковість, котра прикриє розбіжності на деякий час.

Для каталонців на заході треба було обирати – чи об’єднатися з франкськими королівствами чи графствами з півночі, чи прийняти панування мусульман, чи об’єднатися з вестготами – християнськими королівствами, які етнічно були інші, та потенційно небезпечні в плані майбутнього перерозподілу влади. Обрана була непевна ситуація боротьби з мусульманським ворогом та шукання долі в союзі з вестготськими володарями.

Чим це обернулося для Каталонії - франкської марки у минулому – відомо. Неприємна ситуація для етносу, нескореного, не асимільованого в психологічнім плані, але такого, що втратив свої лідируючі позиції, не став першим за рангом при владі.

Як Московське князівство вирішило свою долю, також відомо. Монголи відчули близькість до них московітів не через спорідненість у побуті чи віруваннях, а через взаємну ненависть до сильного і психологічно тиранічного Заходу. Монголи і московіти знайшли одне в одному певну психологічну підтримку та були потрібні одні одному в протистоянні, що обіцяло прибутки, а які збитки? Для монголів ніяких, вони не вбачали небезпеки для свого духу з боку московітів, бо були войовничим племенем, яке просто погоджувалося надати свій захист покірному етносу. Великих психологічних розбіжностей хани тоді не вбачали.

Чи вбачав Олександр Ярославич (Невський) загрозу в єднанні слов’янського духу з монгольським, проти західної неминучої, як здавалося, тиранії, чи інтуїтивно вже відмовився від пріоритету етнічного, вибираючи шлях імперіалістичний, над-етнічний, якщо пощастить вижити? Схоже на друге. Отже, майбутня Росія вибрала собі долю, вибираючи в 13 столітті союзника. Загубили в якості етносу, та здобули в силі імперіалістичного поштовху.

Про здобутки та поразки можна, звісно, сперечатися, як і про пошук виходу до майбутніх союзників, але то було б цікаве та корисне дослідження, особливо за нинішніх часів, коли знов треба обирати собі долю, знов мова йдеться про те, з ким будуть найбільші здобутки та найбільші збитки для етносу.

Український етнос – Галицько-Волинське князівство, Новгород-Сіверщина, та люди з інших земель, теж мали обирати долю на певному витку своєї історії. Доля та була обрана на користь етносу, а не імперського майбутнього в складі потужного завойовника. Обрані були не гості зі Сходу, а християни з Заходу.

Чи обернувся цей вибір поразкою? Чи було то національною катастрофою? Ні, так само як і для московітів їхній вибір не став поразкою, за підсумками національних історіографів цей вибір вважається повною та славною перемогою, та чи став він виграшем? Для оцінки того треба визначитись з критерієм, з тою системою духовних координат, в якій щось визначаться як зло, а щось як добро.

От саме вибір критерію і є тою справою, що так роз’єднує народи і розводить їх в зовсім різні сторони, часто-густо по різні сторони конфліктів. Розуміння добра і зла – як в особистім бутті, так і в суспільному бутті є вирішальним фактором для обрання і союзників, і долі.

Решта чинників – тільки для того, щоб допомогти людині або етносу визначитись, ким він чи вона має бути в історії, в чому бути переможцем, а в чому безповоротно програти. Отже з цього дещо метафізичного боку, доля народів вирішується перед Богом – ким стане народ – лишиться самим собою, зникне взагалі, чи перейме на себе задачу бути над-народом, супер-етносом? Яку роль обере етнос для себе – придушувати інших, чи відмовиться від спокуси? Настільки це є його власний вибір, а наскільки це невблаганна доля? І що, власне, є доля? Як окремій людині треба розпорядитися своєю психічною силою перед Богом та іншими, поруч із ким їй треба визначати свою міру закону та беззаконня, свою міру спокутування та набору провин, так само треба визначитися і етносам.

І ця історія людства ще чекає на свого дослідника, як і цей підхід чекає на доведення свого права на існування в сучасному дослідницькому дискурсі.

Сісана Мухаметшина, м. Одеса

БЮТ на перехресті: соціал-лібералізм чи солідаризм?

10 May 08 23:09:41 GMT

Особливістю української політики за останні 15 років стало те, що всі партії, за винятком хіба що комуністів, так і не змогли представити загалу хоча б якоїсь мало-мальськи зрозумілої для всіх ідеології, не кажучи вже навіть про складніші, пов’язані з тим речі – як-от про стратегію розвитку країни, чи похідну від неї програму поведінки самої партії.

А якщо згадати ще й те, що й комуністична партія України за ці роки теж так і не спромоглася створити абсолютно нічого нового, вдовольняючись натомість лише поганим переказом старих і давно усім відомих міфів, і з кожним роком все більше втрачаючи підтримку з боку своїх виборців, то навіть цей її ніби-то виняток лише підтверджує загальну тенденцію такого політичного розвитку України, за якого її політична еліта починає все більше замикатися в колі видуманих нею ж, чи справжніх протиріч, стаючи практично зовсім нездатною вирішувати хоча б самі елементарні проблеми розвитку країни. І тим самим, здається, вона поступово починає втрачаючи право на те, щоб навіть претендувати на назву цієї самої еліти.

Звичайно до певної міри, чи краще навіть сказати – до певного часу, така тенденція розвитку саме безідейних партій ще була цілком зрозумілою – бо стала наслідком все того ж комуністичного, екс-тоталітарного минулого, за якого навіть саме слово «ідеологія» – і то вже сприймалося як щось неприємне і безумовно погане, майже матірне. А тому наступна деідеологізація суспільства призвела і до такої ж деідеологізації партій, по-суті дійшовши таким чином до її вкрай цинічної межі – того політичного болота, замішаного на вдоволенні власних потреб і зневазі до потреб інших, яке позбавлене будь-яких принципів і навіть позірного декларування хоча б якогось відстоювання інтересів країни, і в якому ми так глибоко, і здається зовсім безнадійно, застрягли зараз.

Певною позитивною відмінністю тут стала лише задекларована зимою 2006-го року, перед черговими виборами до парламенту, заява лідерки БЮТу про взяття за основу ідеології солідаризму, та наступне її намагання створити електронний банк ідей та їхніх носіїв – талановитих людей на Інтернет-проекті «Ідеальна країна. Але після того знову… тільки тиша, з короткочасним і тепер вже абсолютно неяскравим спалахом перед (поза)черговими виборами 2007-го року, так що тепер вже говорити хоч про якусь можливу ідеологію БЮТу все так-же вже не представляється зовсім можливим..

Разом з тим завдання, які стояли перед Україною зразу ж після здобуття нею незалежності, спочатку не видавалися аж настільки нездоланними – принаймі саме в плані розуміння того, що саме треба було першочергово зробити – інакше сама ідея української незалежності не отримала би аж настільки масової підтримки на українському референдумі 1991 року, як це фактично сталося. Можна навіть сказати, що практично навіть таких завдань було всього декілька:

- створення конкурентного середовища для розвитку політичних партій і для забезпечення такого різноманіття поглядів в суспільстві, яке би гарантувало його повноцінне оновлення і розвиток;

- покращення існуючої системи виборів чи створення/покращення інших додаткових механізмів, які були покликані забезпечити розвиток справжнього народовладдя, так щоб стати справді здатними впливати на реальне життя громадян;

- покращення системи управління держмайном та/або його приватизація в рівних межах і можливостях для всіх громадян;

- збереження найкращих досягнень попереднього радянського періоду та створення умов для функціонування законів ринкового капіталу.

І що ми ж маємо тепер в результаті? – різноманіття в суспільстві утворилося тільки серед рядових громадян, поділивши їх на різні верстви переважно за ознакою соціального стану, а всі політичні партії натомість тільки навпаки – стали ще більш схожими одна на одну, утворивши разом одне-єдине цілісне олігофренічне утворення. В той же час система виборів звелася до максимального маніпулювання думкою народу, втративши навіть ті демократичні інституції, які вже існували в Радянському Союзі, держмайно доведене до банкрутства або продано за копійчану вартість, сертифікатна приватизація в більшості випадків не принесла власникам сертифікатів взагалі зовсім нічого, за тепер вже 16 років незалежності все ще так і не створено фондового ринку та ринку цінних паперів, і накінець – втрачено не тільки колишній загальноосвітній рівень населення, але й майже повністю зруйновано й фундаментальну науку.

Але якщо на перший погляд такі невдачі і справді можуть видаватися наслідком нашого незнання чи невміння, хоч і дивним є таке незнання, яке триває вже більше 15-ти, якщо й не більше, років, то все стає значно зрозумілішим тоді, коли поглянути саме на ті цілі, які стоять і за одним, і за іншим. В першому випадку ми говоримо про можливість покращення системи влади і про надання народу можливостей для управління власним життям, в т.ч. – і через управління майном чи фінансовими ресурсами, а в другому – мова йде про максимальну маніпуляцію ним чи його прагненнями в інтересах когось іншого. А проте – не будемо знову говорити про ту різницю в цілях, яка відрізняє справжню демократію від тієї оманливої мішури, яку нам вже стільки часу намагаються навішати під виглядом її ліберальної моделі – про це я вже більш детально говорив в іншій статті – «Свобода слова чи демократія?»

В нас же зараз мова йде про ідеологію однієї, і цілком конкретної, партії. Правда оскільки вона, як і усі інші політичні партії України, так і не має достатньої кількості публікацій з цього приводу, не має стратегічних розробок і бачень розвитку України, то про цю її ідеологію можна судити лише опосередковано, по тому, що саме вона робить і які саме цілі сповідує. Правда це вже буде говорити не стільки про ті цілі, які вона переслідуватиме в майбутньому, що і мало би бути справжнім призначенням ідеології, як лише про те, що вона здатна зробити вже зараз.

Певні прояви такої «ідеології вчинку» виявлялися в різні роки в заявах лідера партії – Юлії Тимошенко – щодо неприватизації землі, щодо збереження в державній власності найбільш прибуткових підприємств, щодо надання громадянам права впливу на своє власне життя. Власне кажучи, саме всі ці мінімальні прояви ідеологічного спрямування і привели згодом до заяви про вибір ідеології солідаризму, яка, на жаль, на сьогодні все ще так і залишається лише теоретичною, і до того ж далеко не завершеною розробкою, цікавою для нас в першу чергу саме як спроба поєднати, умовно кажучи, капіталістичний і соціалістичний шляхи розвитку, що особливо важливим є саме для України з її багатим посткомуністичним досвідом.

На цьому етапі розвитку незавершеність такої ідеології можна було би розглядати навіть і як певний позитивний фактор, що свідчить про можливість пошуку нових шляхів, якби не одне «НЕ». Справа в тому, що таке ж бажання керувати власним життям, яке в принципі притаманне солідаризму, було і одним з основних рушіїв помаранчевої революції, яка і породила БЮТ в його сучасному вигляді, але ці досягнення помаранчевої революції, цей духовний підйом народу, так і не бути використані в повній мірі, якщо й не сказати більше – не були використані взагалі. Тому натомість тепер, замість збільшення реального впливу людей на політику, ми побачили щось зовсім інше – збільшення допомоги по народженню дітей, підвищення пенсій, виплату заощаджень колишнього Ощадбанку СРСР – і т.д..

Не будемо категорично стверджувати, що це аж настільки погано, але цілком очевидно, що це далеко не те, про що йшлося тоді – адже на Майдан їхали не за грошима, не за допомогою по народженню дитини, і не за виплатою заощаджень колишнього СРСР. І якщо в ідеалі ідеологія солідаризму мала би бути спрямованою на підтримку саме тієї версти населення, яка і є більш активною і життєздатною, і яка своєю працею і створює матеріальні блага держави, по-суті – блага не тільки для себе, але й для інших, то натомість тепер ми побачили зруйнованою основну суть такої підтримки – надавши допомогу якраз тим, хто звик вирішувати усі свої проблеми за рахунок держави, а не за допомогою власних зусиллями, не кажучи вже про те, щоб самому утримувати інших.

Тобто в цьому плані, по-суті, була кардинально змінена основна спрямованість такої ідеології, можна навіть сказати – змінено напрям еволюційного розвитку суспільства в бік підтримки найбільш пасивних і залежних, замість підтримки набільш активних і освіченіших. Разом з тим, якщо поглянути на ту ідеологію розвитку нашої держави, яку ми насправді отримали за останні роки незалежності, а не ту, до якої прагнули після розпаду СРСР, така зміна може видатися зовсім не випадковою, і навіть навпаки – цілком закономірною – тому що говорить все про таке ж намагання максимального управління масами, яке і привело до сучасного стану нашої держави.

В дещо спрощеному вигляді це можна розглядати як протистояння між ідеологією демократії, як системи управління держави народом, і ідеологією лібералізму, як системи управління держави тими, хто говорячи про рівну для усіх свободу, насправді тих свобод має побільше, тому що володіє більшими фінансовими чи інформаційними ресурсами. Така негативна тенденція, до речі, частково може бути підтверджено і тими кадровими змінами, які відбувалися в БЮТі, а тепер вже й в уряді, за останніх два роки, і які й привели до поповнення як і його лав, так і лав уряду Юлії Тимошенко новими потужними фінансовими гравцями.

В умовах все ще недостатньої підтримки з боку виборців та постійної війни на два фронти і з Партією Регіонів, і з секретаріатом Президента чи його політичними проектами, для досягнення сьогочасних тактичних цілей це напевно було більш ніж виправданим, і може навіть – єдиноможливим правильним рішенням. Але в ідеологічному плані це цілком чітко позначило поворот від ідеології солідаризму, про яку, до речі, тепер вже ніхто й не згадує, до ідеології соціал-лібералізму – тобто до такої ідеології, при якій і слід найбільше підтримувати саме найбільш слабку і пасивну частину населення, схиляючи таким чином її на свій бік, і нейтралізуючи її руками їхніх більш активних співгромадян, які самими своїм існуванням можуть нести певну загрозу існуючому режиму.

За таких умов в ідеології соціал-лібералізму, як і в солідаризмі, дійсно до певної міри перестають існувати протиріччя між владою і народом, між фінансовими хазяями і їхніми найманими робітниками. Тільки якщо в першому випадку це повинно відбуватися за рахунок справді еволюційного розвитку всього суспільства, то в другому – по-суті за рахунок купівлі голосів і прагнень основної, більшої частини виборців і за рахунок зневіри у дальших своїх можливостях меншої і кращої частини з них.

Враховуючи ж сучасну політичну ситуацію в Україні, треба сказати, що на даному етапі таке коливання від однієї до іншої ідеології дійсно може принести певну короткочасну тактичну перемогу над суперниками та зростання популярності партії, але потенційно в стратегічному плані несе в собі іншу, більшу загрозу – загрозу захоплення влади в партії новими фінансово-політичними гравцями, яка може проявитися вже в найближчих півроку-рік.

Можливо, правда, що це і не мало би для нас з вами аж такого великого значення, якби натомість ми мали хоча б якусь альтернативу – політичну силу, готову не просто в черговий раз щось пообіцяти виборцям, але й дійсно поділитися з ними частиною своїх повноважень, піти на створення дійсно демократичних, в прямому значенні того слова, інститутів влади, по суті таким чином відбираючи владу і в себе, і в своїх фінансових хазяїв, що натепер в умовах України здається вже й зовсім нереальним, або й просто фантастичним.

Тому іноді вже й справді починає здаватися, що змінити щось тепер може вже й справді хіба що тільки чудо – схоже на те, яке вже відбулося одного разу восени 2004-го року, хоч може схоже тепер вже і не стільки за самою формою його проведення, як хоча би за силою емоційного вибуху і усвідомлення народом того, що саме і як він може чи повинен зробити – усвідомлення ним своїх прав і можливостей, що і є насправді демократією в її чистому, неспотвореному зовнішніми впливами, вигляді.

Ігор Лубківський
02 березня 2008-го року.
м. Тернопіль

Солідаризм у працях В.К. Винниченка

25 Apr 08 22:33:27 GMT

На жаль автор наступної статті залишився невідомий, чи вірніше відомий тільки за ніком "Вихор"...

Про "Третій шлях" і я дещо думав. Ось результат:

СОЛІДАРИЗМ У ПРАЦЯХ В. К. ВИННИЧЕНКА

Проблема погодження у взаємодії народів і держав, соціальних груп та окремих індивідів завжди хвилювала людство, тому що саме погодження, солідарне об’єднання індивідів уможливлюють існування суспільства і взаємодію задля задоволення спільних інтересів. Згода є основою суспільного життя. У ХХ сторіччі проблема згоди набула особливо гострої теоретичної та практичної актуальності. Минуле сторіччя було позначене двома світовими війнами, які за своїми масштабами перевищували всі попередні війни в історії людства, і подальшим протистоянням двох супер-держав, яке у 1962 році поставило людство під загрозу знищення. Це було результатом панування у світі двох конфронтаційних ідеологій, які до того ж були протилежними одна одній. Два основних принципи побудови суспільства, лібералістичний та соціалістичний, виявили свою неспроможність вказати оптимальні шляхи вирішення глобальних та локальних проблем, повністю чи почасти дискредитувавши себе.

Природно виникає потреба у винайденні нового принципу вирішення протиріч, який би не призводив до війн і конфронтації як на рівні окремих суспільств, так і на міжнародному рівні. Розповсюдження ринкової економіки та ліберальних рухів не знімає протиріччя, а замінює їх іншими, іноді більш гострими і глобальними. ХХІ сторіччя потребує нової ідеології і нових методик вирішення проблем. Олвін Тоффлер у книзі „Третя хвиля” пише: „Світ, який виникає з величезною швидкістю із зіткення нових цінностей і технологій, нових геополітичних відносин, нових стилей життя і засобів комунікації потребує зовсім нових ідей... Ми не можемо втиснути ембріональний завтрашній світ у прийняті вчора категорії. Ортодоксальні соціальні установки або настрої також не підходять цьому новому світові”[1, 22]. І саме наприкінці ХХ – на початку ХХІ сторіч досить великої популярності набули ідеї солідаризму – третього, принципово іншого шляху, який поєднує у собі позитивні риси лібералізму і соціалізму, будучи вільним від їхніх недоліків.

Суспільство є продуктом діяльності і взаємодії індивідів і згода відігравала і відграє величезну роль у суспільному житті. На початку людської історії в основі прасоціальних відносин лежала згода, яка базувалася на кревній спорідненості. Пізніше все більшого значення набули економічний і виробничо-господарчі чинники, але в основі суспільства все одно залишалася згода. Визначне місце згоди у формуванні людського суспільства є настілки очевидним, що уявлення про її соціально-історичну роль виникли ще за часів античності. Наприклад, Аристотель розглядав суспільство як сукупність індивідів, які об’єдналися для задоволення спільних потреб та „суспільних інстинктів”. Антифонт вбачав у згоді специфічний для суспільства закон, який полягає у тому, що індивід має діяти згідно встановлених у суспільстві правил, а не порушувати їх.

Ідея згоди як засобу об’єднання індивідів у суспільстві набула подальшого розвитку в кінці середньовіччя і на початку Нового часу, в період трансформації традиційних суспільств у індустріальні та перетворення монархічних суспільств на буржуазно-демократичні. Т. Гоббс у своїй праці „Левіафан” визначив згоду як визначний фактор утворення суспільства і держави. Держава, за Гоббсом, є единою особистістю, чия воля, виходячи з погодження багатьох людей, повинна вважатися волею для всих, для того, щоб держава мала можливість захищати загальні інтереси. Гоббсову концепцію згоди було прийнято багатьма філософами та соціологами Європи того часу. Жан-Жак Руссо у праці „Про суспільний договір” надав розгорнуте обгрунтування цієї концепції. В умовах економічної, соціальної та політичної нерівності Руссо пропонував знайти особливу форму ассоціації, здатну захищати кожного свого члена і обстоювати його інтереси, тотожні інтересам усього об’єднання. Такою ассоціацією громадян та держави Руссо філософ вважав „суспільний договір”, який має бути утворений шляхом узгодження інтересів громадянина і держави.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя виникає політико-правова концепція солідаризму, згідно з якою „рушійною силою суспільного розвитку є не класова боротьба, а одностайність членів суспільства, відносини солідарності його членів і взаємозалежність всіх соціальних груп, гармонія інтересів праці і капіталу”[2, 326].

Термін „солідаризм” вперше було вжито у 1907 році французьким філософом Селестеном Бугле, який у праці "Le Solidarisme" заклав основу теорії солідаризму, виводячи його з принципу солідарності. Саме у Франції солідаризм набув значного поширення. Так, теоретичні засади солідаризму розроблялись у працях Е. Дюркгейма („Про розподіл суспільної праці”). Дюркгейм вважав абсолютно неможливим існування суспільства без солідарності людей. Об’єктивним показником солідарності Дюркгейм називав право і, виділяючи його репресивний та реститутивний види, розрізняв відповідно механічний та органічний види солідарності. Механічна солідарність, основана на примусі і тотальному суспільному контролі, характерна для традиційних суспільств. В такому суспільстві індивід не є особистістю, а лише відображенням суспільного життя. З переходом до індустріального суспільства збільшується значення реститутивного права, спрямованого не на покарання, а на відновлення первісного стану речей. Посилення реститутивного права свідчить про те, що солідарність у розвинених суспільствах грунтується не на уподібненні індивідів одне одному, а на суспільному поділі праці. За таких умов індивіди почувають потребу один в одному і на основі цього виникає органічна солідарність. На думку Дюркгейма, особливе значення в її забезпеченні мають моральні правила, які є основним чинником об’днання індивідів у сучасних суспільствах. Моральні норми забезпечують високий ступінь інтеграції соціальних структур і відіграють значну роль у підтримці єдності суспільства.

Ідеї солідаризму розроблялися Леоном Буржуа, Гайнріхом Пешем та іншими мислителями. Значне місце принципи солідаризму посідають у теорії неотомізму. Неотомісти виводять принцип суспільної солідарності з християнської любові до ближнього.

В українській суспільній думці теорію солідаризму розвивав на початку ХХ сторіччя Володимир Кирилович Винниченко. До цієї ідеї він прийшов не в результаті умоглядних міркувань. Солідаризм Винниченка є наслідком художнього і філософського осмислення ним бурхливих політичних подій, безпосереднім учасником і небайдужим свідком яких він був.

Винничнеко є однією з непересічних постатей вітчизняної історії. Видатний літератор, чиї твори читали по всьому світові і перекладили на іноземні мови, був водночас політичним діячем, борцем за визволення України. Але, відійшовши після років боротьби від політичної діяльності, Винниченко не був визнаний „своїм” ні українською еміграцією, ні більшовиками. Більшовики кваліфікували його як „ворога пролетарської диктатури”[3, 422], а українська еміграція – як прихильника більшовиків. Грушевський, Петлюра та інші колишні соратники Винниченка були так чи інакше визнані, а Вінниченко, який зробив не менший внесок у боротьбу за визволення України, опинився у забутті. Хоча художні твори Винниченка було перекладено на іноземні мови і вони неодноразово видавалися у багатьох країнах світу, головна його праця – філософський трактат „Конкордизм” – не видрукувана до сих пір, незважаючи на те, що сьогодні ідеї солідаризму є досить популярними. Винниченко був першим на Україні, хто проголосив ідею соціального, політичного та економічного солідаризму, хоча і не використовував термін „солідаризм”, називаючи свою доктрину Конкордизмом.

Володимир Винниченко народився у сім’ї селянина-наймита і з дитинства ненавидів поміщиків та зросійщену буржуазію, серед представників якої йому довелося вчитися у гімназії. В старших класах гімназії він писав революційні вірші, приймав участь у революційній організації, за що зазнавав репресій і тиску з боку вчителів та учнів. Після виключення за національно-свідомі погляди Винниченко не покинув навчання, а пішов складати іспит екстерном до іншої гімназії. Він був одягнений у національне українське вбрання і лише завдяки протекції директора-патріота Винниченкові вдалося отримати диплома – незважаючи на його прекрасні знання, вчителі ненавиділи молодого українця. Після гімназії він вступив до Київського університету, де створив „Студентську громаду” – таємну революційну організацію. Через рік Винниченка було кинуто до в’язниці. По кількох місяцях його випустили з ув’язнення і виселили з Києва. Винниченка виключили з числа студентів і забрали в солдати. І там молодий патріот знаходився під пильним наглядом влади, але все рівно таємно веде революційну пропаганду серед військових. Суспільно-політичні погляди Винниченка носили двоїстий характер. З одного боку, він був патріотом України, а з другого – бажав перебудови світу на підвалинах соціалізму. Активну політичну діяльність він розпочав в період лютневої революції 1917 року. На Всеукраїнському конгресі 6-8 квітня 1917 року його було обрано заступником Голови Центральної Ради Михайла Грушевського.

З самого початку Винниченко надавав перевагу національній ідеї, вважаючи першочерговим завданням української революції відродження української національної державності, а лише потім – розвиток українського народу за соціал-демократичними принципами. Винниченко вважав, що українська нація ще не завершила процесу свого формування і не має міжкласових протиріч, які б завадили українцям бути єдиними у боротьбі за власну державу. Стоячи на принципах поступових реформ, Винниченко всіляко намагався зберігати помірковану позицію. Згодом Винниченко зрозумів, що абсолютизація завдання національного відродження, розбудови власної держави заступили вирішення соціальних проблем. Чим довше Центральна Рада відкладала їх вирішення, тим більше народні маси схилялися у бік більшовиків з їхніми фантастичними, але привабливими слоганами. У січні 1918 року Винниченко полишив владу і на деякий час відійшов від політики.

Після так званого „гетьманського перевороту” Винниченко очолив Національний Союз – блок опозиційних гетьманові партій, сфактично ставши лідером антигетьманського руху. Винниченко розумів, що національна ідея втратила популярність серед народу. Невдала політика Центральної Ради і непопулярна серед широких робочих та селянських мас політика Скоропадського дискредитували українську ідею. В цей час Винниченко дійшов висновку, що необхідно встановити органічний зв’язок між вирішенням соціальних і національних проблемам, який зміг би викликати підйом національно-визвольного руху, залучення до нього мас.

Об’єднати національне та соціальне спробувала після приходу до влади Директорія. Гасла нової влади про відновлення УНР та демократичних свобод і здійснення соціальної програми українських соціалістичних партій більше відповідали настроям суспільства.

Після кількох років напруженої, але практично безрезультатної боротьби Винниченко прийшов до висновку, що „найкращий вихід – соціяльна революція... І найкращий спосіб для нас загладити свої вільні й невільні помилки та злочинства проти соціялізму... Послати послів до більшовиків... помиритися з ними, стати на коліна перед соціялізмом...” [4]. У перші місяці 1920 року Винниченко декларував свій перехід на бік комуністів, просив уряд УСРР надати йому повноважень представляти Україну за кордоном, бо в той час Винниченко вважав можливою побудову української держави на грунті Радянської влади, на засадах соціалізму. Винниченко вів переговори зі Сталіним, Троцьким, Камєнєвим, вносив пропозиції щодо впровадження конфедеративних відносин між Україною та Росією, але через деякий час зневірився у курсі більшовиків і виїхав до Австрії. Пізніше він був вражений величезною розбіжністю між декларованими комуністичними ідеалами і тим, що насправді було побудовано. Винниченко почав розуміти, що абстрактна модель досягнення національного ідеалу за допомогою соціалістичної революції виявилася нежиттєздатною. У 1920 році він написав у своєму щоденнику, що „є тільки два виходи: або відмовитися бути українцем і тоді бути революціонером; або вийти зовсім з революції й тоді можна бути українцем. Ні того, ні другого я не можу зробити, і те й друге боляче мені смертельно. А з’єднати те й друге не можна, історія не дозволяє”[5]. Зійшовши зі шляху політичної боротьби, Винниченко присвятив себе літературі та філософським пошукам, результатом яких став трактат „Конкордизм”.

За роки своєї політичної діяльності Винниченко не зміг остаточно визначитися у своїй політичній орієнтації. Він не міг погодитися ні з більшовиками, ні з гетьманом, ні зі своїми „колегами” по Центральній Раді та Директорії. Винниченко, як патріот своєї Вітчизни, бажав створення Української держави. Але він розумів, що можливо було створити лише буржуазну Україну, і то в разі активної співпраці з іноземними країнами. Цього Винниченко, як соціаліст, також не бажав. Він бачив хибність буржуазного і соціалістичного шляхів розвитку суспільства і поставив питання про необхідність обрання принципово нового шляху. Свої міркування з цього приводу він виклав у формі фантастичного роману „Сонячна машина”, який почав писати у 1922 році.

В цьому романі він піддає різкій критиці буржуазне суспільство, змальоване в образі Німеччини майбутнього:

„Хто пан і владика сучасності? На кричущо-золотому троні по нігті у брильянтах, до підборіддя в шовках і оксамитах засідає всевладний, усекупуючий, усеграбуючий, усезадоволений капітал. Черевата потвора з вузенькою крихітною голівкою самозакоханого кретина, з масними одвислими від самовпевненості губами й вузлуватими руками професійного ката.

А круг трону хто? Мізерні, манюсінькі, шамотливі фігурки колишньої аристократії... Весь же народ, згори донизу, до останнього сільського наймита, пройнятий цим духом Черева. Весь він проїжджений болячкою наживи... насичений мораллю безмилосердної конкуренції, брехні, обману, визиску, образи слабшого, насили, крові, глуму. Сучасна Німеччина — це залізобетоновий дім божевільних, моральнооголених, хижожорстоких і моторошно-нещасних істот” [6].

Різко висловлюючись про капіталістів, Винниченко не вихваляв і їхніх ідеологічних противників – соціалістів. Про них устами одного з героїв роману сказав так: „Соціалізм — це віра в чорну магію. Проповідують її фанатичні дурні або реалістичні шарлатани, а вірять у неї каліки, невдахи і плебеї... Рівності людей не було, ніде немає й бути ніколи не може. Слабші й дужчі, гірші й кращі, чернь і аристократія. Так було завсігди, так є тепер і так буде повік. Міняються тільки форми, але сам закон зостається непорушним і незмінним” [6]. Винниченко на власному досвіді побачив, що умоглядні проекти теоретиків соціалізму неможливо практично втілити в життя, не спотворивши їх.

У романі соціалістам вдається зруйнувати існуючий суспільний лад за допомогою геніального винаходу - сонячної машини, яка виробляє особливий сонячний хліб. Людина, маючи таку машину, може не працювати, бути абсолютно незалежною від суспільства, бо машина зможе нагодувати його. Поширення цих пристроїв серед народу призвело до руйнації суспільства, здичавіння людей, а не до утвердження соціалістичних ідеалів. Коли було знищено економічну потребу у співпраці задля здобуття шматка хліба, буржуазне суспільство перестало існувати як таке, а на його руїнах соціалізм збудувати не вдалося. В романі капіталізм та соціалізм „гинуть” одночасно, бо виявляється, що крім матеріальної, економічної зацікавленості ніщо не об’єднувало людей. Коли до Німеччини прибули війська іноземних інтервентів, і пролетарі, і інтелігенція, і аристократи об’єднуються для визволення своєї країни. Але вони не стали на шлях збройного опору окупантам. Єдиною їхньою зброєю є „Сонячна машина, набита приязною веселістю духу й любов'ю до наших бідних ворогів”. Один з героїв роману закликав боротися „щирою любов'ю, щирою ласкою й веселістю... Ніякого опору, ніякого саботажу, виконувати всі розпорядження, слухатись усяких безглуздих і жорстоких наказів... Ніякісінького приводу до найменшого непорозуміння, сварки, сутички. Ніяких насмішок, глуму, потайної зловтіхи, захованої злості. Щиро, ясно, весело й любовно до найбрутальніших заходів противника” [6]. Скоро армію ворога було розкладено і інтервенти почали виводити війська.

До речі, тактика боротьби, аналогічна описаній у „Сонячній машині”, була застосована технологами Помаранчевої Революції. „Польовий командир” Юрій Луценко у інтерв’ю „Дзеркалу тижня” описав характерний для Майдану епізод: „Полтретьего ночи захожу на Банковую проверить посты. Вижу, что за двумя КамАЗами, которые власть поставила, чтобы не допустить штурма, стоит маленький ансамбль из галицкого села — гармошка, скрипка, бубен — и поют «Гуцулку Ксеню», а потом «Наша служба и опасна, и трудна». И перед ними стоит семнадцать рядов крымского спецназа — без теплых подшлемников, а на улице минус десять, и ребята уже синие... При этом все вокруг покрыто цветами — и КамАЗы, и щиты спецназовцев. Люди им сигареты клали, горячие чай и кофе приносили”[7].

У „Сонячній машині” Винниченко відкрито не проголошував ідеї солідаризму\ конкордизму, але показав, що суспільство потребує солідарності і єдності, інакше воно не може бути стійким. „Сонячна машина” є спробою художнього осмислення майбутнього буржуазного суспільства і спроб соціалістичних перетворень; осмислення хибності буржуазного та соціалістичного шляхів розвитку і важливості погодження і солідарності в житті суспільства.

Подальше наближення Винниченка до створення доктрини конкордизму відбувалося після Другої Світової війни, коли світ розколовся на два ворогуючих табори, між вчорашніми союзниками по антигітлерівській коаліції починалася так звана „холодна війна”. В цей час різномасна українська еміграція в’язла у чварах та міжгрупових амбіціях. Винниченко, вболіваючи за долю України, звернувся до українства всього світу з закликом до об’єднання задля здобуття незалежності України. Він вважав, що незалежна Україна повинна стати передовою державою, яка виступить ініціатором та провідником ідеї всесвітнього миру, встановлення суспільної злагоди на основі загальнолюдських цінностей, конвергенції суспільних формацій. З цією метою у 1949 Винниченко написав „Заповіт борцям за визволення”, який було опубліковано тільки у 1991 році.

В цій праці Винниченко далі розвиває свою ідею конкордизму. „Визнаючи державу основним засобом збереження і розвитку „національного колективу”, Винниченко наголошував, що без держави нація є „покаліченою”, неповноцінною. Державність за Винниченком – це „устрій всього матеріального і психічного буття цілого народу, його національности, економіки, політики, культури”[8, 9].

У „Заповіті” було визначено головні вади ідеології лібералізму та соціалізму. Лібералізм передбачає повну свободу індивідів, невтручання держави в економічну діяльність індивіда. Винниченко писав, що „інстинкт панування” індивідів має обмежуватися, тому що цей інстинкт є руйнівним, він заважає працювати на користь суспільства, народу. Суспільства, збудовані на засадах лібералізму, де інстинкт панування індивідів не обмежується державою, знаходяться в стані постійною боротьби між індивідами. Сучасний російський дослідник Алієв у своїй праці „Соціалізація Погодження” зазначає, що „особая роль согласия индивидов в одном и несогласия в другом в демократическом обществе порождается все более растущей дифференциацией его по горизонтальной и вертикальной сферам. В результате дифференциации общество обретает характер бесконечного множества возникающих и распространяющихся микрогрупп... Общество в целом обретает характер динамичного, внутренне противоречивого живого социального организма» [9]. Соціалізм же, навпаки – передбачає державний контроль над індивідами. Але підпорядкування мас диктаторові, проводиреві, панівній групі породжує у мас інстинкт підлеглості, покори, „забиває” здатність до ініціативи, робить маси безвольними – шкодить їм.

Винниченко у „Заповіті...” наблизизив читача до осмислення важливості принципу гармонії у всесвітньому масштабі: „Світ уже так спаявся весь, що як тільки в якійсь країні робиться якийсь струс, так він моментально відбивається в інших частинах планети” [8, 87]. Сьогодні, коли має місце процес світової інтеграції, посилення міжнародних політичних та економічних зв’язків, гармонізація міжнародних відносин є одним з найважливіших завдань світового співтовариства.

У „Заповіті” було викладено ідею колектократії, яка мала полягати у впровадженні кооперації не тільки в торгівлі, а й в усьому національному господарстві. Винниченко виступає за введення кооперації „не з наказу начальства, не примусом, не терором, а доброю волею, свідомістю, радістю”[8, 88]. На думку Винниченка впровадження колектократії призведе до значного підвищення продуктивності праці. „Продуктивність праці в колектократії буде на стільки більша, на скільки більше є ціле за частини” [8, 89]. Винниченко пояснює це тим, що „робітник знатиме, що він працює не на хазяїна, приватного чи державного, а на самого себе... що вся його надвартість іде не на розкошування паразитів, а на нього самого та на його родину” [8, 89].

Найбільш повно свою ідею солідаризму\ конкордизму Винниченко виклав у великому трактаті „Конкордизм”. Над цим трактатом він працював протягом 1938 – 1948 років. Але до самої смерті у 1951 році Винниченко вважав публікацію „Конкордизму” передчасною, бо вважав неможливим впровадження в життя своїх ідей в той час. Наскільки відомо, цей трактат не опубліковано до цього часу, рукопис його зберігається в архіві письменника у Колумбійському університеті в США.

В цій роботі найбільш повно викладено соціальну й етичну концепції Винниченка. Підгрунтям усієї філософії Винниченка є його переконання, згідно з яким справжнім спрямуванням філософського пошуку має стати пошук шляхів до шасливого життя людини. Винниченко презентує конкордизм як своєрідну систему методів і правил боротьби з нещастям. Щастя Винниченко трактує як те, що дає довгу, постійну радість життя. Щастя можливе лише тоді, коли людина перебуває у стані узгодження, рівноваги між різними цінностями, досягти яких вона прагне все життя. Головною перепоною для реалізації цього Винниченко вважає соціально-економічну нерівність. Виходом з цієї ситуації є колектократія – влада колективу, основні принцтпи якої викладені у „Заповіті”. Винниченко говорить про необхідність утвердження колективної власності, а не приватної чи державної, як це передбачає лібералізм чи соціалізм. Винниченко не був прибічником встановлення колектократії шляхом революції і тому приділяв багато уваги моралі, етиці конкордизму, яка носить колективістський характер.

Конкордистська мораль спрямована на ліквідацію егоїзму, який, на думку Винниченка, лежить в основі нерівності. Винниченко протиставляє два терміни: конкордизм і дизкоркондизм. Конкордизм означає систему, основану на рівновазі та гармонії, а дизконкордизм – навпаки. Дизконкордистське суспільство породжує егоїстичну мораль: живи для себе, пригнічуй інших задля своєї вигоди. Всупереч цьому конкордистська філософія закликає до гармонії між людьми, між людьми та природою. Тому Винниченко створив досить об’ємну етичну систему конкордизму, яка б стимулювала прагнення індивідів до порозуміння, погодження та гармонії. Конкордистська мораль відкидає накази, заповіді, не визнає принципу „ти мусиш”, а навпаки – вона побудована на правилах-порадах. Ці правила мають регулювати відносини індивіда і колектива, міжнародні та міжрасові відносини.

Індивідуальна мораль конкордизму складається з 13 основних правил, які охоплюють досить широкий спектр людської діяльності, буття. Перше правило рекомендує бути часткою природи, звільнившись від „релігійного гіпнозу”. Видно, що Винниченко прагнув створити зовсім нову мораль, ідеологію – вільну від образів та стереотипів християнства. На відміну від українських націоналістів, які підреслювали свою віданість християнській вірі, Винниченко ставився до релігії дещо негативно. Це знайшло своє вираження ще у „Сонячній машині”, де одна з героїв роману каже: „...страшенно несимпатичне враження робить те, що бог страшенно любить усякі вшановування, наче який-небудь генерал. І як хто не зробить усього, то знов викоріняти його до четвертого покоління. Хіба ж це гарно? А потім, чого бог так любить, щоб неодмінно його прохали помогти в біді? І чого він сам без прохання не зробить? Люди — діти його. А хіба маму треба прохати, коли вона бачить, що дитині погано? Хіба вона жде, що дитина почне страшенно благати її? Так бог же повинен бути добріший за матір і не бути таким церемонним” [6]. У „Конкордизмі” викладено ці правила у формі коротких лаконічних порад.

„Будь погоджений з іншими, не шкідливими тобі істотами на землі...”. „Не годуйся нічим, непритаманним природі людини”. Ці поради стосуються відносин людини та навколишнього середовища, природи.

Наступні чотири настанови стосуються гармонізації власного духовного світу особистості: „Будь суцільним”, „Будь чесним з собою”, „Будь погодженим у своїм ділі”, „Будь послідовним до кінця”.

Чотири наступних правила стосуються гармонізації відносин з іншими людьми: „Не силкуйся любити ближніх без власної оцінки і не претендуй на їхню любов, не будучи цінним для них”. „Завсігди пам’ятай, що всі люди і ти сам хворі на страшну хворобу дизконкордизму. Борися з нею не догмою, не ненавистю, не карою, а розумінням, жалістю, поміччю”. „Живи тільки з своєї власної праці”. „Кохайся, з ким любо кохатися, але родину твори тільки з тою людиною, яку ти всією душею і всім тілом твоїм хотів би мати за матір (батька) дітей твоїх”.

Останні два правила регулюють відносини індивіда та колектива, закликають до повної гармонізації відносин індивіда та колектива: „Не пануй і не підлягай пануванню”. „Будь ні над колективом, ні під ним, ні поза ним, а тільки активною, відданою клітиною його. І тоді навіть страждання за нього буде тобі за вищу радість”[10].

Таким чином, ідеалом винниченкового конкордизму є абсолютне погодження у суспільстві та природі, погодження добровільне і свідоме. Реалізація настанов етики конкордизму передбачає „оздоровлення” кожного індивіда, всих людських колективів в усіх сферах життя.

Взагалі, в основі конкордизму лежить етика. Винниченко виступав проти втілення в життя своїх ідей шляхом насильства, примусу, і тому приділяв велику увагу розробці саме етичної складової свого вчення, яка б мала стати внутрішнім стимулом людей до консолідації та об’єднання. Втіленням цього є винниченкова теорія „чесності з собою”, яка полягає в тому, що віддана праця на користь суспільства не повинна обмежувати свободи індивіда, а бути виявленням його природного прагнення докласти своїх зусиль до розбудови створення різноманітних суспільних благ.

Політична програма, згідно з конкордизмом, повинна бути вільною від тоталітаризму, диктатури та пригнічення усякого роду, повинна утверджувати принцип демократії та свободи. У сфері міжнаціональних відносин Винниченко наголошує на необхідності встановлення „Світової Економічної Федерації з єдиним планетарним господарчим планом” для гармонізації міжнародних відносин у всесвітньому масштабі.

Таким чином, в трактаті „Конкордизм” В. Винниченко намагався створити цілісну, всеохоплюючу доктрину, яка б стала тим „третім шляхом”, що вивів би людство з постійної кризи, породженої пануванням дизконкордизму у світі. „Конкордизм” є яскравим прикладом філософської утопії, але утопія Винниченка є не абстрактною, а практично-корисною. Лібералізм та соціалізм є принципово дизконкордистськими системами, які рано чи піздно мають остаточно розладнатися. Конкордизм – система, згрунтована на гармонії, рівновазі та погодженості людей та природи, окремого індивіда та суспільства.

Ця проблема є актуальною і для сучасної України, яка стоїть перед вибором: наслідувати західноєвропейські зразки побудови суспільства, повернутися у соціалістичне минуле чи обрати новий шлях розвитку. Цим новим шляхом є солідаризм. О. Шморгун вважає, що "український солідаризм є... концентрованим вираженням української національної ідеї на сучасному етапі розвитку людської цивілізації"[11].

;

Література:

1.Тоффлер Э. Третья волна. – М.: ООО «Фирма «Издательство АСТ», 1999. – 748 с. – (Классическая философская мысль.)
2.Социологический энциклопедический словарь. – М., 1998. – 480 с.
3.Революция на Украине: По мемуарам белых/Сост. С. А. Алексеев/ Под ред. Н. Н. По-пова. – Репринтное воспроизведение издания: М.- Л.: Государственное издательство, 1930. – 435 с.
4.Винниченко В. К. Відродження нації. Репринтне відтворення видання 1920 року. – К., 1990. Видавництво політичної літератури України.
5.Цит. По: Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 2004 № 63-65.
6.Винниченко В. К. Сонячна машина. Роман/ Володимир Винниченко; [післямова П. М. Федченка]. – К.: Дніпро, 1989. – 618 с.
7.http://www.zerkalo-nedeli.com/ie/show/525/48663/
8.Винниченко В. К. Заповіт борцям за визволення.–К.: Вид. Т-во „Криниця”, 1991 – 128 с.
9.Алиев М.Г. Социализация согласия. – М., 1998.
10.Цит. по: Горський В. С. Історія української філософії: курс лекцій. – К.: „Наукова думка”, 1996 – 281 с.
11.Шморгун Олександр. Інтелектуальні корені українського солідаризму // Перехід-IV. 2002. Вип. 9. С. 33

Взято з форуму персонального сайту Юлії Тимошенко- http://www.tymoshenko.com.ua/ukr/forums/index.php?...

Донецька Україна - між минулим і майбутнім

11 Mar 08 13:26:48 GMT

Цього літа виповнюється два роки з початку протистояння Південно-Східної та Центрально-Західної Україн – протистояння, від якого ще й досі лихоманить всю країну. Але як зрозуміти, в чому саме воно полягає і чому саме Донбас став його лідером? Можливо вся справа в тому, що одна Україна має тисячолітню історію але майже не мала своєї державності і тому постаріла так і не ставши дорослою, а інша, заселена вже зовсім в недавні часи, ще не навчилася цінити будь-що поза межами звичайного прагматизму і іноді не бачить розвитку навіть тих подій, які можуть відбутися вже завтра?

Колонізована „всього” лише якихось 200 чи трохи більше років тому і не одними тільки українцями, вона здається все-ще надто молодою щоб жити самостійно, без якоїсь верховної родової влади як це бувало в степових народів – і саме тому стала благодатним ґрунтом для проростання і розвитку комуністичної ідеї, яка зі своїми общинними цінностями замінила їй сім’ю. Але разом з тим комунізм приніс з собою і інше зло – ставши „матір’ю” для цих народів, він одночасно використав і підкорив їх методами обману і брехні, створивши нову комуністичну ідеологію яка замінила собою древні релігії і взяла на себе такі ж функції підкорення людей і послушного управління масами.

Але в загальному ця проблема ще складніша, тому що Радянський Союз не являвся повністю штучним утворенням створеним більшовиками, як це можна було би подумати – і що би не говорила теперішня російська влада, але царська монархія була зовсім не тим ідеалом держави наслідувати який треба було би прагнути і тому насправді революція в ній назрівала давно – і те що сталося багато в чому було справжнім вибухом, протистояти якому дуже часто і справді було просто неможливо. Тому якщо ми говоримо про релігійно-містичний вплив комуністичної ідеології – то тільки її половина, і то в кращому разі, являється штучно створеною, а інша частина стала наслідком „виверження” прадавніх уявлень, накопичених в підсвідомості багатьох попередніх поколінь – архетипів колективного безсвідомого, по термінології Юнга. Тому говорячи про комунізм, неможливо не говорити і про ті релігійні символи в їхніх найрізноманітніших проявах, які передували йому.

Але мова не про це – бо це тема для зовсім окремої історичної чи релігієзнавчої дискусії, нас же в цьому випадку цікавить психологічний аспект цієї проблеми – ті уявлення, які живуть в свідомості мас і які дуже часто стають реальною діючою історичною силою, як це в кінці кінців і проявилося в подіях російської революції. Власне кажучи ця ідея теж далеко не нова – свідок подій тієї епохи російський філософ Бердяєв саме в цьому – в віковічній релігійності російського народу - і вбачав витоки російської революції і основу виникнення російського комунізму. Тому навіть Бог нас цікавить не як щось містичне і відірване від реального життя, не як абстрактний релігійний символ, а як підсвідома але реальна діюча сила в уявленнях людей – і те яким він має бути і що саме людині дозволено насправді має першочергове значення в розвитку суспільства.

В колишній же царській імперії православне християнство було возведене в ранг державної релігії і практично було майже тотожним державній владі, тому в цьому плані російська революція 1917-го року була навіть вже не стільки революцією спрямованою на зміну цієї влади, як повстанням проти самого Бога - такого, який для багатьох тоді ставав уособленням всього найгіршого що тільки й може існувати, чи в усякому разі зовсім не уявлявся добрим і справедливим. Саме через це вона і спровокувала вбивства священників і руйнування церков, привела до страти імператора, який необачно оголосив себе наслідником Бога на Землі, а знищивши будь-які моральні устої чи заборони - породила звірства, вбивства та масові репресії.

Але якщо комунізм виник як наслідок виверження підсвідомих напіврелігійних уявлень російського народу які були вміло використані більшовистською верхівкою, що створила на їхній основі нову, ще більш тоталітарну і нещадну псевдорелігійну ідеологію для послушного управління масами, то не так було з принципом Рад, який виникав хоч і стихійно, але далеко не випадково – його створили в першу чергу солдати і матроси які поверталися з фронтів першої світової і таким чином самоорганізовувалися, захищаючись від анархії і безпорядків. Не зумівши придушити таку самоорганізацію більшовики очолили її, але парадокс полягає в тому, що в своїй основі вона мала зовсім інші корені і зовсім інше спрямування. Спрямування на самоуправління – а значить на звільнення від залежності від будь-якої влади, якими методами вона би не користувалася, а корені – здебільшого українські, бо саме українці тоді становили основну частину рядового складу царської армії і здатність до такого самоуправління генетично зберігалася в їхній пам’яті ще з давніх козацьких часів. Але доки існувала тоталітарна царська влада, яка починаючи з 1876-го року придушувала все українське – доти будь-які прояви такої демократії в прямому значенні цього слова були неможливими.

Лютнева революція 1917-го знищивши попередню владу разом з тим принесла і інше зло – загрозу виникнення такої влади, яка все так же зневажливо буде ставитися до власного народу придушуючи будь-які прояви його самостійності, або навіть створить нову ще більш тоталітарну державу. Тому на початках при всіх своїх негативних наслідках Жовтнева революція 17-го і дійсно мала на меті все-таки остаточне звільнення народу і розвиток ним здатності до управління своїм власним життям – з чого і виник цей принцип Рад, але потім він поступово почав витіснятися як невигідний новоутвореній бюрократичній еліті, яка повністю відкинувши християнську церкву була змушеною взяти за зразок методи побудови давніх дохристиянських держав. Так з’явилися вже зовсім інші символи - червоні полотнища, пам’ятники-ідоли, мавзолеї і п’ятикутні зорі. Новітні партійні ідеологи з готовністю взяли на себе функції древніх жреців, прирівнявши себе до богообраної вищої раси і створивши нову комуністичну систему влади, яка була спрямована на збільшення керованості і залежності власного народу як і методами силового примусу, так і через його обдурювання і дезинформацію, іноді навіть аж до якихось містичних напіврелігійних методів впливу.

І навіть більше того – вся ця система дезинформації і брехні була спрямована саме на його прогресивнішу мислячу частину, щоб не допустити будь-якого розвитку з її боку – так, щоб вона не змогла з часом почати становити загрозу цій „еліті” та її державній системі. Але такі давньоєгипетські, китайські чи давньоримські моделі побудови держави, при яких народ вважався нижчою інертною масою схильною до саморуйнації і насилля, яку тільки і треба вдовільняти і використовувати і якою треба керувати методами силового підкорення або обману і дезинформації – це лише одна сторона справи.

З іншого боку - саме слово «комунізм» означає общину, тому в більшій чи меншій мірі вся державна система того періоду була побудована саме за такими общинними принципами які нівелювали будь-який розвиток, крім того який відповідає за безпеку всієї общини (держави) і підтримували розвиток тільки тих, хто визнавав якусь встановлену загальноприйнятну систему цінностей. І тому в радянські часи і доводилося або підлаштовуватися під таку ж систему визнаючи ці ж цінності, або щоб хоч якось зберегти себе і свою здатність реально оцінювати життя - шукати якесь таке своє місце в ньому, в якому існувала би хоч якась свобода і впевненість в своєму становищі. Як не дивно, таких сфер існувало лише дві – промислова, так як робітники (пролетаріат) визнавалися єдиною свідомою верствою населення, через що ними і не треба було управляти такими методами, або – криміналітет, який за визначенням жив протиставивши себе системі, а отже – і користуючись своїми власними цінностями, а не тим що звучало з пропагандистських засобів масової інформації, тим більше що навіть тих, хто не визнавав тодішні політичні цінності, теж прирівнювали до кримінальних злочинців. І якщо ти не протиставляв себе системі, то міг віднайти хоч якийсь свій відносний прихисток і хоч якось влаштувати своє особисте життя.

Проте ситуація різко змінилася з розпадом Союзу, коли виявилося що значна частина тих хто виріс при тій комуністичній системі, яка забороняла будь-який індивідуальний розвиток, вже встиг втратити здатність до самостійного життя – і тому виявився просто неготовим до нових реалій. Тому багато хто з них просто панічно почав прагнути зберегти хоч щось з колишніх ідеалів, іноді не бажаючи визнавати навіть самого факту загибелі колишньої держави і колишньої системи. І саме тому якимось дивним чином промисловий Донбас, будучи породженням тієї системи і залишаючись довгі роки після розпаду СРСР заповідником комуністичної ідеології, одночасно поступово розвивався в єдину сторону, яка могла протистояти цій ідеології – в сторону поєднання промислового і кримінального потенціалу, що ми і бачимо зараз, в т.ч. і в багатьох ще й до сьогодні живучих міфологемах які поєднали і одне і друге – ненависть до розумніших, тому що дуже часто саме вони були провідниками ідеології обману і брехні, спотворене відчуття справедливості, уявлення про те що достатньо просто добре працювати і вже незалежно від того що саме ти робиш, життя чи влада має тебе чимось нагороджувати, ненависть чи недовіра до діючої влади, віра тільки в реальні матеріальні цінності. До того ж його особливістю стало ще й те, що в силу свого історичного розвитку він заселялася вже навіть не тільки і не стільки етнічними росіянами, як представниками багатьох націй, і до того ж здебільшого вже в останні часи, іноді навіть всього одне-два покоління тому.

Тому в результаті і утворилося щось дивне – такий собі конгломерат, „еволюційний казан”, який переплавляє цілі особистості, іноді навіть і просто знищуючи чи ламаючи їх. А іноді, можливо, і утворюючи щось нове. Звичайно що саме може утворитися за таких умов - важко сказати, можливо і щось не дуже хороше, як-от нове покоління кримінальних авторитетів. Але в усякому разі ця частина південно-східної України хоч таким чином змогла вийти з-під колишнього комуністичного впливу, дійсно ставши регіональним лідером і обігнавши навіть високоінтелектуальні, але все-ще безхарактерні і розрізнені Харків і Дніпропетровськ. І ось тут якраз і починаються основні проблеми, наслідки яких ми бачимо ще й досі, бо залишившись без колишньої комуністичної ідеї, тепер вони все-ще дещо дезорієнтовані і розгублені.

Але недаремно ми приділяли стільки уваги релігійній складовій комунізму і тому факту, що вся південно-східна Україна в історичному плані значно молодша від іншої її частини. Колись радянська комуністична влада переконувала нас в тому, що людину достатньо забезпечити основними матеріальними благами – і вона все життя проживе такою як є, незмінною і стабільною, але трохи не так воно є насправді. Життя змінюється і розвивається, і щоб вчасно реагувати на такі його зміни, людина має хоча би змінюватися разом з ним, якщо й не взагалі – розвиватися ще більш ефективно і швидко, щоб бути попереду і забезпечити хоч якийсь прогрес. А тому їй і потрібна якась модель поведінки – знання про те як вона має себе вести тоді, коли змінюються такі зовнішні умови або коли вона самостійно пробує зробити щось своє, нове. Таких моделей є всього три:

- перше – це коли людина достатньо розумна і знаюча, має свій власний життєвий досвід у вигляді механізму поведінки, який включає вміння орієнтуватися в складних ситуаціях чи навіть здатність створити щось нове і своє власне;

- друге – це родова енергія наших предків, їхній генетичний досвід і те що дійшло до нас у вигляді спогадів і переказів чи навіть спадкових здібностей, або минуле інших людей з якими ми можемо себе якось ототожнювати – переважно на основі своєї національної приналежності, досвід минулого;

- третє – це або релігійна віра яка встановлює правила, обмеження і норми поведінки щодо того як ми маємо себе вести, чого хотіти і добиватися, або більш приземлена реальна ідея – чи то національна, чи то – політична, чи то у вигляді образу майбутнього згенерованого митцями, письменниками і філософами, тобто енергія майбутнього – наші уявлення про те, як саме воно має розвиватися і чого саме в ньому ми хочемо для себе.

І ось проблема якраз в тому, що колишня комуністична общинна система зовсім не сприяла розвитку індивідуальних можливостей і здібностей, і необхідний життєвий досвід самостійного життя зовсім неможливо було здобути і якимось іншим шляхом в цій частині України, віддаленій від зовнішніх кордонів чи навіть від простого спілкування з тими, хто ще не так давно жив при іншій владі – як це було, наприклад, на кордоні західному. Тому в таких випадках людина звичайно шукає якийсь замінник відсутньому власному досвіду – або в минулому, або – в майбутньому. Але справа в тому, що саме ця частина України дуже часто штучно заселялася, іноді навіть – в зовсім недавні часи, а отже багато хто з цих людей переселившись сюди втратив зв’язок з попередніми поколіннями своїх предків і відчуває себе відірваним від своїх коренів, а комуністична ідея позбавила їх релігійної віри та власної національної ідеї. І саме тому зараз вона і намагається замінити і віру в комуністичні ідеали і віру в Бога якимось новим сучасним утворенням – вірою в права людини (хай навіть дуже часто і тільки на словах) і вірою в якісь інші цінності – не обов’язково в ті, які прописані в дуже часто зовсім недосконалих законах, а ті, які можливо не завжди правильні чи справедливі, але які в будь-якому разі завжди реальні, хай навіть іноді і можуть мати кримінальне походження, щоб хоч таким чином вирішити для себе таку проблему.

І тому об’єднавчими для цієї України стали вже навіть не стільки проросійські, як саме регіональні цінності, місцевий патріотизм і так вона стала вже навіть не стільки російською, як російськомовною – саме цим надавши можливість для самоідентифікації будь-кому хто тільки заговорить російською і хто вважає себе російськомовним патріотом, незалежно від його справжніх національних коренів, вирішивши хоч таким чином ту проблему якої так і не змогла розв’язати для неї за всі роки незалежності українська держава. Звичайно в цьому плані певна відсутність релігійної віри в донецькій частині України може стати навіть позитивним фактором саме для розвитку українського національного характеру – використовуючи в релігії той же прагматичний і навіть до певної міри корисливий підхід що і в реальному житті, вони зовсім нездатні повірити в того Бога (чи в ту ідею), віра в якого не приносить користі, чи навіть ще гірше – віра в якого може спровокувати розвиток бажання самознищення, чого було більш ніж достатньо в українській історії. Тому якщо зараз одна частина України звільнившись від колишніх комуністичних уявлень відновила свій національний розвиток а інша так і залишилася в певній мірі протилежною їй посткомуністичною, то таке їхнє поєднання в результаті мало би привести до виховання і розвитку таких людей, які би розвивалися повноцінно і сильно, поєднавши відданість ідеї (віру) та сьогоденний прагматизм, усвідомлюючи своє громадянство та національну приналежність і відчуваючи гордість за свою державу.

Але нас неспроста цікавив цілком конкретний психологічно-суспільний характер релігійної віри. Бог, який без пояснень карає людей, не потрібний нікому, крім самих жреців чи ідеологів правлячої державної машини – тільки для того, щоб тримати в покорі і примусі свій власний народ. Бог люблячий і терплячий, який може зрозуміти і навчити – буде сприяти розвитку людини і тому необхідний для повноцінного розвитку всього суспільства. Тому про яку релігійну віру чи про яку національну ідею не йшлося би, але по великому рахунку вона буде мати значення лише в тому випадку, коли надасть реальні можливості для розвитку людини на протязі її життя і для забезпечення її основних потреб. І тому важливим є не тільки розвиток характеру і сили, які можна було би забезпечити просто створивши нормальні конкурентні умови для виховання молоді, але й захист і підтримка тих своїх громадян, які вже живуть самостійним життям, без опіки держави – так, щоб вже доросла повноцінна людина могла забезпечити себе хоча би самими елементарними благами, хоча би тим мінімальним рівнем, який необхідний їй для виживання і розвитку, бо не існує розвитку суспільства там, де не існує розвитку і зміни його поколінь і де молодь не бачить в своєму житті реальної перспективи вже в найближчі роки.

Тому навіть якщо говорити про таке складне завдання як про те, щоб допомогти донецькій Україні зберегти її промисловий потенціал і позбутися при цьому криміналітету, то навіть це зовсім не обов’язково необхідно робити одними тільки силовими методами знищення - натомість треба створити таке нове суспільство і такі нові справедливі закони, які би сприяли розвитку сильніших і кращих в звичайному повсякденному житті, а не в кримінальній сфері і які змогли би стати повноцінною заміною кримінальним „понятіям” – так, щоб той «еволюційний казан» породжував справді яскравих і сильних особистостей, а не кримінальних авторитетів. Це завдання не таке вже й нереальне – саме так, з колишніх каторжан, повстала сучасна Австралія – далеко не найгірша за рівнем життя і законності держава, схожі проблеми переживала в свій час Канада. Цікаво також що і одна і друга країна ще й досі формально залишається під владою англійської корони - тому цілком логічно припустити що їх могло створити саме таке поєднання молодого і вільного, та старого і консервативного суспільства, яке ми спостерігаємо зараз і в Україні – так як це буває між поколіннями чи так як це вже одного разу було в українській історії, коли комуністична ідея замінивши собою верховну родову владу підкорила всю її південно-східну частину і хоч таким чином забезпечила її розвиток.

От тільки чи можливо тепер таке для всієї України? 15 років знадобилося Донбасу на те щоб звільнитися від колишніх комуністичних уявлень – скільки ще треба буде часу для того, щоб породити щось справді нове і гідне для наслідування, чого так наполегливо від нього вимагає життя - так, щоб він дійсно зміг стати тим регіональним лідером, на роль якого претендує? І чим тут зможе допомогти йому „метрополія”-Україна – яку нову ідею запропонувати замість колишніх втрачених ідеалів? А з іншого боку – чи вдасться нам створити таке нове суспільство, яке би забезпечувало конкуренцію і розвиток сильніших не знищуючи слабших, і такий захист слабших – інвалідів, дітей, молоді, який би не знищував конкуренції і сприяв би розвитку кращих і розвитку в кожної людини бажання хоч чогось досягнути в цьому житті?

Тому чи зможемо ми справитися з цим останнім завданням і спільно породити щось нове вже для всієї України все ще так і залишається під питанням ... чи може просто натомість має прийти якась нова сила, яка розв’яже існуюче протистояння і зможе завершити ту послідовність революцій, перша з яких розпочалася ще в лютому 1917-го року, а остання не завершилася ще й досі?

Ігор Лубківський.
17 липня 2006 року.

Козирна карта Віктора Януковича

07 Mar 08 08:40:52 GMT

Ще півтора роки тому, спостерігаючи за бездарно вибудованою виборчою стратегією Віктора Януковича, я дивувався тим грубим помилкам, яких допускалася його команда. Це здавалося дивним і незрозумілим, хоч і не могло не порадувати мене, оскільки його прихильником я ніколи не був. Можливо ці помилки стали наслідком поганого розуміння справжнього стану речей в Україні, а може ніхто і не ставив собі основною задачею саме публічне ведення кампанії.

Проте, як би воно не було – зараз я бачу щось зовсім інше. Вірніше – все те ж саме – але старі помилки вже виправлені, тому напевно все-таки прийдеться ще раз повернутися назад і нагадати, в чому саме вони полягали:

1. Помилка перша – оголошення Януковича наступником старої влади. Цього я не розумів тоді і не можу зрозуміти й зараз – як можна було оголосити про таке наслідництво в умовах, коли колишній президент України підтримкою населення зовсім не користувався? Відповідно воно мало і свої наслідки – все те негативне, що в уявленнях народу асоціювалося з ім’ям Кучми, автоматично перейшло і на його наступника.

2. Помилка друга
– розділ України. Зробивши ставку тільки на її південно-східну Україну, умовно кажучи, «більш зросійщену» частину, він штучно обмежив кількість своїх виборців. Можливо розрахунок тут був і непоганий – бо вибрав він для себе її більш населену половину, але таким чином він відрубав від себе всю іншу Україну, і навіть більше того – протиставив себе їй.

3. Помилка третя – оголошення курсу на стабільність. Навряд чи можна серйозно говорити про стабільність тоді, коли все стабільно погано. В таких умовах напевно все-таки більш логічно було боротися за зміни. Можна – в поєднанні з тією ж стабільністю, тобто еволюційним а не революційним шляхом, у вигляді реформ.

4. Помилка четверта – ставка тільки на Росію. Це ще більше підсилило всі попередні недоліки – поглибило розкол України, обмежило електоральне поле, законсервувало існуючий стан речей і позбавило перспектив щодо можливості наступного розвитку держави.

Але що ми бачимо тепер? – помилки враховані майже дослівно! Тепер Віктор Янукович позиціонує себе представником нової влади (1), навіть незважаючи на те, що цією самою владою вже встиг побувати, який може щось зробити ДЛЯ ВСІЄЇ УКРАЇНИ (2) і який обіцяє швидке впровадження реформ (3) в економічній та соціальній сферах, покращення відносин з Росією та співробітництво з Євросоюзом (4). До того ж – тепер невтомні соцопитування не перестають нагадувати нам про постійне зростання його рейтингу.

Але в основному, навіть якщо таке зростання дійсно є, то пов’язано воно в першу чергу з численними промахами нової влади, про які тепер вже не знає хіба що дитина і тому напевно особливо надіятися на нього не варто. Так може команда Януковича зробила все-таки якісь свої висновки з минулої поразки і тому тримає тепер про запас ще щось, якийсь прихований козир? Така «козирна карта», до того ж вже сотні раз перевірена в умовах України, дійсно є – статус російської мови.

І навіть може тепер вона стала ще «козирнішою» – бо 15 років українізації так і не дали бажаних наслідків. Це звичайно свідчить про те, що щось тут не так і щось тут треба змінювати в такому однобокому і не до кінця обґрунтованому підході. А проте – це вже завдання для нової влади – тієї, що сформується вже після парламентських виборів, якщо тільки вона дійсно ще стане новою. Ми ж поки що обмежимося одним – тим, що спробуємо проаналізувати те, що стоїть за таким можливим впровадженням в життя державного статусу російської мови.

Безумовно позитивними наслідками цього кроку стане відновлення юридичних прав тих російськомовних громадян, які вважають їх приниженими через неможливість звертатися в державні установи своєю рідною мовою та, можливо, визнання ними держави Україна як своєї, такої, що належить їм і громадянами якої вони дійсно являються. А в міжнародному плані - більш позитивне сприйняття України з боку Росії, російської влади та її громадян, в першу чергу – тих, хто пов’язаний з Україною родинними зв’язками. Проте це – лише одна сторона проблеми, бо цей процес породить і цілу купу негативних наслідків:

1. Українська мова почне витіснятися в Києві – столиці України, який і так ще й досі залишається здебільшого російськомовним, в результаті чого виникне загроза втрати української мови навіть на Галичині і Волині через те, що єдиною мовою діловодства стане російська як зрозуміла всім і весь документообіг зі столицею доведеться здійснювати вже російською. І, відповідно, бажання місцевого населення цих західних земель зберегти свою мову буде викликати спротив русифікації, що може призвести до розколу держави вже по лінії Центр-Захід та до певної ізоляції західної України по її історичному кордоні.

2. Українська мова поступово почне витіснятися зі сфери міжнародних відносин що приведе до втрати Україною авторитету на міжнародній арені, зменшить визнання її як справді незалежної держави та приведе до погіршення відносин з українською діаспорою, в першу чергу – США та Канади.

3. Відновлення російськомовних громадян України в правах одночасно буде означати ще більше приниження прав громадян усіх інших національностей, що може спровокувати прояви невдоволення з їхнього боку та ймовірно призвести до виникнення місцевих локальних конфліктів, вимог введення регіональних мов та до розвитку федералізму.

4. Впровадження російської мови може підсилити відцентрові тенденції на сході країни, спрямовані на розкол держави тому, що якась частина громадян чи політичних сил стане вважати це лише першим кроком до об’єднання з Росією всієї України, чи принаймі її окремих регіонів.

5. Існує загроза того, що таке вирішення мовної проблеми в Україні з боку всієї Росії чи її певних політичних кіл буде сприйматися лише як перший етап до здобуття наступних поступок – введення подвійного громадянства, спільного митного кордону, єдиного економічного простору, спільної валюти та утворення наднаціональних органів управління.

Тому навіть якщо введення російської другою державною мовою призведе до зняття конфліктів з Росією та російськомовними громадянами, то одночасно воно посилить протистояння з представниками всіх інших національностей, включно з українською, призведе до поступового витіснення української мови зі сфери державного будівництва та зі сфери міжнародних відносин та поступово перетворить Україну в федеративну державу зі слабкими зв’язками з центром та посиленою залежністю від Росії та її політики.

Можливо це теж непогано і якась частина населення України напевно не мала би нічого проти і такого варіанту подальшого розвитку подій. В усякому разі це надто сильно нагадує нам щось інше – те, що вже давно пропагують нам наші українські комуністи і що по-суті є всього-лише якоюсь ностальгією за Радянським Союзом та безглуздим прагненням повернути такий стан речей. Безглуздим – тому що навіть рядові виборці – і то з кожним роком все краще і краще починають розуміти, що неможливе таке повернення до минулого, про що беззаперечно свідчить безупинне і поступове падіння підтримки ними такої позиції українських комуністів з кожними наступними виборами.

А проте – останнє Януковичу і його команді ніби поки-що зовсім не загрожує, і навіть навпаки – як ми про це вже говорили, соцопитування свідчать навіть про зростання його популярності. В чому ж тут річ? Можливо тут є ще щось, вже справді приховане, другий потаємний козир? Він дійсно є – реформування економіки, захист приватної власності і тепер вже навіть – і певний курс на зближення з Європою – в т.ч. навіть і в плані підтримки демократичних та гуманістичних цінностей, про що свідчить хоча би факт включення в список партії Регіонів Ніни Карпачової.

Це здається новим і прогресивним, і таким, чого зовсім нема в ідеології комуністів і на перший погляд дійсно виводить команду Януковича в розряд нових прогресивних партій. І навіть дещо криміналізоване минуле деяких його соратників, та й його самого тут також здається не має зовсім ніякого значення – править же Італією Сільвіо Берлусконі, стосовно якого теж всіляке говорять – і що з того? А проте, цей феномен розкривається дуже просто – треба тільки з’єднати докупи ці дві «козирних карти», про які ми заговорили – і картина зразу ж стає на диво чіткою.

Отож – що буде при впровадженні російської мови в якості другої державної і при загальному спрямуванні на Європу і європейські цінності та на розвиток ринкової економіки? Покращаться відносини з Росією, але сама Україна ослабне і стане не настільки монолітною і незалежною, як зараз. Крім того, з боку Росії це може призвести до бажання отримати наступні поступки, за які, проте, можна буде цілком ще щось «сторгувати» для себе, наприклад знову ж таки в плані ведення бізнесу.

А раз так – то вся ця ідеологія і вся ця політика насправді має лише одне, чітке бізнесове спрямування. Можливо і справді для когось і зовсім непогане – наприклад для робітників чи менеджерів імперії Ахметова, хай навіть це і приведе до певного послаблення позицій України на міжнародній арені. Але напевно, якщо ми тільки дійсно хочемо збудувати сильну і справді незалежну державу, то розвиватися нам треба все-таки іншим чином. І якщо для Віктора Януковича і його команди такий варіант розвитку ситуації і дійсно досить непоганий – певне ослаблення позицій України в обмін на можливість повноцінного ведення бізнесу як в Європі, так і в Росії, то чи потрібно всім нам саме це – чужий бізнес такою дорогою ціною?

Але і це ще не все – можливо є і ще щось, ще якийсь, вже третій козир? Так, він теж є – видима сила характеру лідера Партії Регіонів та знання ним що і як робити далі, після повернення у владу. Це те твердження-лозунг, що на першому місці має стояти економіка, а не політика, що здається знову ж таки зовсім відповідає і напрямку розвитку в сторону європейських цінностей і якраз тому, що всіх нас так хвилювало після розпаду Радянського Союзу. А проте? Яка особисто Вас влаштувала би зарплата? 100, 200 доларів? Чи може 1000, 2000? Чи більше? Та й що тепер вже навіть і 2000 доларів зарплати, якщо вже давно, і навіть не в одному тільки Києві, ціни на житло почали перевищувати планку в 100 000 доларів?

Скільки часу заробляти треба тоді на квартиру, тим більше жителю Донбасу для якого якщо не сьогодні, то вже завтра стане актуальною проблема напівзруйнованих шахтарських містечок, в більшості з яких вже просто неможливо жити, де не завжди є навіть звичайна, не те що гаряча води і де населення однієї тільки Донецької області перевищує 5 млн.? І на скільки тоді треба щорічно підвищувати зарплату, щоб досягнути такого омріяного рівня хоча би в тих нещасних 2000 доларів доступних тепер середньостатистичному європейцю? Кожного року в два рази, чи більше? Чомусь важко уявити собі в ролі такого благодійника пана Ахметова, власника багатьох прибуткових підприємств, бо навіщо воно йому – добровільно позбавляти себе своїх же грошей? А проте і це ще не все.

Річ в тому, що ця рекламна фраза, яка російською звучить «на первом месте все-таки економика» і справді має під собою глибоке психологічне, чи краще навіть сказати ідеологічне обґрунтування. А вся справа в тому що вона і дійсно відображає всі ті наші уявлення, які жили в нас після розпаду Радянського Союзу – тоді, коли ми всі так дружно, без ніякого поділу на Схід і Захід, голосували на референдумі за незалежність України. Тільки справа тоді була не в матеріальних благах – все значно простіше і складніше одночасно. Просто Радянський Союз, яким би він не був, все-таки мав і щось позитивне в своєму розвитку, якусь гуманістичну складову.

Звичайно тепер можна довго дискутувати про те, наскільки там могли виконуватися такі права людини як право на свободу слова, наприклад, але ж на той момент основну масу наших громадян це не дуже-то й хвилювало. Та й справді, хто знає, а що є більшим порушенням прав людини – відсутність свободи слова, чи та залежність і обмеженість, яка виникає тоді, коли людина не може забезпечити себе і свою сім’ю хоча би самими елементарними матеріальними благами, хоча би їжею і теплом, як це було зі всіма нами в перші роки незалежності і як це все-ще багато в чому продовжується і досі?

Тому те єдине, що здавалось треба було зробити тоді – так це при загальному збереженні такого гуманістичного спрямування та тих здобутків в соціальній сфері, які вже були досягненні, повернути людині ту втрачену можливість самій визначати свою долю, яку так наполегливо намагалася відібрати в неї тоталітарна держава, повернути належну їй часточку загальнодержавного майна і дозволити вільно, без обмежень, розвиватися в економічній сфері – якщо в когось і справді виявляться для цього такі здібності. Це було би чимось схожим на те, чого ми всі так хотіли отримати для себе в ході приватизації з допомогою майнових сертифікатів. І це дуже схоже все-таки і на дальший розвиток гуманізму – на відновлення права людини на вільний, нічим необмежений, крім права інших людей, розвиток.

Правда про щось останнє вже не перший десяток років не втомлюється повторювати нам західна пропаганда, от тільки ніхто вже там в них тепер особливо і не вірить ні в яку рівність можливостей і ні в яку загальнонародну власність. І якщо для жителя Донбасу це може й справді омріяний рай, то хитромудрий західняк давно вже встиг розчаруватися в такому раю і давно звик бачити в такому суспільстві свої недоліки. І знову ж таки – чи можливо це для України, саме цей шлях і саме з цією командою, яка так наполегливо береться відстоювати саме ці ідеали?

Чи може краще все-таки подумати над тим, щоб використати щось з колишнього радянського досвіду і спробувати відтворити ту мрію, яку нам в свій час так і не вдалося реалізувати і поставити на зовсім інших людей і на зовсім іншу ідеологію? Не ідеологію українських комуністів, а ту ідеологію, яку нам всім разом ще тільки треба буде створити, хоч її перші паростки почали народжуватися вже зараз…

Ігор Лубківський.
2006 р.

Метафізика історії земної цивілізації та українське питання

03 Mar 08 13:36:32 GMT

Ще з самого раннього дитинства я завжди вірив, та що там вірив - знав, що Україна має якесь своє особливе призначення в цьому світі. І це здавалося тим більше дивним, що був я тоді звичайною дитиною своєї епохи і щиро вірив в істинність комуністичних ідеалів, місця серед яких тій самій Україні зовсім не знаходилося, і навіть навпаки - самим своїм існуванням вона тільки загрожувала справі побудови «нової історичної спільності».
Тому для мене вона була моєю любов'ю і моєю долею, віру в яких я не втрачав ніколи. Але тепер, коли час такого особливого призначення давно вже так наполегливо стукає нам в двері, коли ми вже навіть спізнюємося з можливістю його реалізації, напевно пора вже нарешті зрозуміти - в чому саме воно полягає - це особливе місце України в світі, її доля і її майбутнє, так невіддільно пов'язані з долею і майбутнім всього світу...

* * *

І. Методи аналізу та вирішення проблеми.

Враховуючи те, що питання яке ми спробуємо тут проаналізувати, достатньо важке і незвичне, напевно і методи його аналізу теж будуть дещо специфічними. А проте нічого принципово нового в такому підході нема - це лише спроба тверезо і зважено підійти до розгляду питань, що вже далеко не перше десятиліття чи навіть і століття хвилюють людство...

Перш за все - будемо виходити з того, що світ зовнішній має бути достатньо зрівноваженим з нашими внутрішніми відчуттями і уявленнями. Цілком і повністю матеріалістичне припущення - щось на зразок того, про що говорили ще «отці» діалектичного матеріалізму - що свідомість є відображенням об'єктивної реальності. Тільки напевно краще сказати, що таким відображенням є не свідомість - а повністю весь людський розум і весь людський характер (останній - як механізм, через який така рівновага і відновлюється у випадку зміни зовнішнього середовища). І якщо відчуття такої рівноваги нам не завжди доступне, то тільки тому що ми не завжди здатні побачити всі життєві процеси повністю і у взаємодії між собою, в т.ч. і тому, що деякі з них можуть бути достатньо сильно розтягнутими в часі, чи можуть самостійно взаємодіяти між собою, утворюючи нові комбінації чи компенсуючи один одного.

По-друге - думки, уявлення, бажання і наміри - принаймі ті з них, які знаходять своє відображення у наших вчинках, можна прирівняти до тієї субстанції, яка в фізиці називається енергією. Тоді реальною силою стають тільки ті думки, які реалізовуються в житті, а ті, які так ніколи і не реалізовуються, як-от мрії, можна вважати чимось на зразок енергії потенційної, яка зможе проявитися лише за певних сприятливих умов. А раз так, то ми повинні усвідомлювати той факт, що будь-яка енергія живе за своїми власними законами, зовсім незалежно від наших бажань чи від нашої волі. І нехтування цими законами рівноцінне нехтуванню законами фізичними, яке іноді може призвести до нещасного випадку чи навіть і до каліцтва.

По-третє - є такий цікавий, актуальний ще й зараз, хоч і давно вже застарілий диспут стосовно свободи вибору і свободи волі людини та фаталізму і приреченості, який знову «випливе» тепер з новою силою після мого останнього зауваження, бо якщо думки людини - це окремий вид енергії, то від людини тоді ніби вже зовсім нічого і не залежить. Але вибір є - в тому, про що я говорив - що деякі думки все життя так і залишаються енергією потенційною і так ніколи і не реалізуються, а деякі знаходять своє продовження у наших вчинках. І насправді вся свобода вибору полягає саме в цьому - які з думок ми можемо дозволити собі залишити у вигляді нереалізованої фантазії, а які проходять етап обдумування, прийняття рішення і «дозволу» на впровадження в життя і насправді є лише один такий механізм вибору - які з думок «прийняти в душу» як діючу енергію, а які так і залишити у вигляді нереалізованих мрій.

На практиці це відбувається кількома можливими способами - або тоді, коли нам просто щось подобається і ми хочемо такого ж для себе - це може бути і чимось позитивним, а може бути і, в поганому варіанті, чимось близьким до відчуття «спокуси» чи «прокляття» - це здебільшого автоматичний, повністю неусвідомлений вибір, але таке ж може відбуватися і цілком усвідомленим шляхом - або через прийняття рішення щось зробити чи ні, або тоді коли свідомо змінюються деякі з наших уявлень про життя, наприклад тоді коли ми розвиваємося самі, або коли починаємо розуміти деякі закономірності розвитку подій по-іншому. Тоді, якщо мова йде не просто про прийняття рішення а справді про зміну наших уявлень і про усвідомлення чогось по-іншому, наш змінений розум відповідно і місце нам в житті підшукує вже інше - таке, щоб відновити втрачену рівновагу. Якщо це неможливо - то це звичайно може стати причиною і нового конфлікту - так людина, яка раптом усвідомлює що живе в рабському чи недорозвинутому суспільстві, починає від цього страждати і вже не може «знайти собі місця» в ньому. Тоді в неї залишається єдиний вихід - в міру своїх сил та можливостей змінювати суспільство під себе - так з'являються геніальні люди.

Але, по-четверте - і це ще не все. Такі уявлення зовсім не відображають реального стану речей, якщо не врахувати основного - того, що вся структура людської особистості збудована за ієрархічним принципом. Тобто психіка людина схожа за будовою до піраміди, в якій її «Я» знаходиться десь ближче до вершини, але так ніколи повністю її і не досягає. Те, що знаходиться внизу - наш власний життєвий досвід, досвід наших батьків і через них - наших предків та всієї земної цивілізації і в загальному - наше минуле, те що знаходиться вгорі - наше майбутнє і те, що нас зв'язує з Богом. Проблема ж виникає в тому що для нашого «Я» - такого, яким воно є зараз, на даний момент, і одне і друге - як минуле так і майбутнє, є всього лиш підсвідомістю і не більше того. Крім того, наше власне минуле вміщує в собі дві складових. Одна - це той позитивний досвід нас і наших батьків, який стає складовою характеру і який допомагає отримувати те що ми хочемо, друге - це те з минулого досвіду, що колись могло бути і цілком нормальним, але тепер вже не може бути розціненим ніяк інакше як щось негативне, бо якщо виходити з припущення що ми розвиваємося в кращу сторону, то цілком природно що те, якими ми самі, чи наші предки були ще вчора, тепер вже може вважатися застарілим, відсталим, або й просто поганим чи навіть і небезпечним.

ІІ. Створення та функціонування людини

Тепер, щоб зрозуміти про що йдеться, доведеться ввести ще одне застереження щодо того як саме функціонує людина, як вона працює і живе. Зараз, виходячи з наших теперішніх знань про її будову і особливо враховуючи останні досягнення генетики, напевно можна сказати що якщо відкинути щось унікальне і неповторне - як би його не називати: чи то «душею», чи то - «психічною енергією», чи то - «іскрою Божою», то все інше за принципом роботи надто вже сильно почне нагадувати діяльність звичайного технічного пристрою. І хоча багатьом напевно буде неприємним таке порівняння, але це цілком можна собі уявити, якщо асоціювати себе не з тілом, а з тією внутрішньою іскоркою про яку ми говоримо і навіть якщо людський мозок вважати всього лиш чимось на зразок комп'ютера - механізму, завдяки якому розум людини тільки й може функціонувати.

Але й це ще не все - крім цієї «іскри Божої» є і ще одна суттєва відмінність між людиною і самим досконалим механізмом - її здатність здійснювати самостійні вчинки, чого поки що не може зробити ні один, навіть самий довершений комп'ютер чи навіть ціла їхня система. Тому треба врахувати і те, що кожна людина в більшій чи меншій мірі є активним, творчим елементом - тобто не просто пасивно реагує на зовнішні подразники, але іноді і сама пробує зробити щось своє, приймати якісь самостійні рішення чи якось передбачати і змінювати майбутнє. І механізм такої зміни чи побудови майбутнього є лише один - наші власні вчинки, правильність яких перевіряється почуттями, чи вірніше всього одним комплексом почуттів «біль-насолода», який і задає бажаний для даної конкретної людини напрямок розвитку.

Так от - в тому випадку коли людина робить щось, що є для неї цілком автоматичним, що йде від інстинктів чи від минулого життєвого досвіду - проблем ніяких не виникає взагалі. Тому іноді цілком природнім здається бажання залишатися таким, яким ти є, на протязі багатьох років і жити за рахунок свого власного чи чийогось вже перевіреного досвіду, уявлень своїх батьків чи інших людей. Проблема виникає в іншому - тоді, коли людина хоче зробити щось відносно нове - або тому що якась подібна думка в неї виникає самостійно (це якраз пов'язано з її активними властивостями і близьке до акту творення), або тоді коли змінилися зовнішні умови, до яких вона виявляється непристосованою і тому їй просто доводиться реагувати по-іншому, не так як завжди - ми всі таке пережили зовсім недавно після розпаду Союзу. І ось тоді і виявляється, що шукаючи шлях своєї поведінки далі, в таких умовах, людина або мусить спробувати зробити щось, придумуючи його самостійно - що далеко не завжди вдається, або буде змушеною звернутися до своєї підсвідомості. І якщо вона достатньо чиста і творча - то можливо і справді зможе «зв'язатися» з тією частиною підсвідомості, яка пов'язана з майбутнім і з тим, що для віруючої людини є Богом.

Таке іноді дійсно буває, але таких людей одиниці - і вони дійсно стають Творцями. Причому існує два механізми такого творення - або справді створення чогось нового - що ближче до художньої творчості, або відкриття чогось нового, що ближче до наукового відкриття. Але переважна більшість людей в таких випадках має лише один вибір - вони не можуть вийти на таке відчуття нового і невідомого і тому змушені звертатися до минулого: або до свого власного, або до чужого - досвіду предків чи досвіду земної цивілізації. Є правда і ще один вихід - спробувати звернутися до досвіду інших людей. І якщо він в них справді є і якщо вони при цьому дійсно захочуть допомогти вам - то це справді буде реальним виходом з ситуації. Але якщо мова йде про щось справді зовсім нове - то й допомога інших не зарадить і в кінці кінців все-одно доведеться повернутися до того ж - до минулого, яким би воно не було. А там, як ми це вже встановили для себе, може зустрітися і щось не дуже хороше, що ми знову ж бачили всі на нашому власному досвіді - тоді, коли виникла необхідність вирішити нове завдання - збудувати українську державу - тут же виник і ряд старих, здавалось би вже давно забутих речей, в т.ч. і навіть такого, чого вже зовсім ніхто не чекав - самої простої примітивної і незрозумілої магії, забобонів і упереджень і всього такого, чого здавалось давно вже не було в такому матеріалістичному Радянському Союзі. І тому, щоб зрозуміти чому так відбувається і чому людина не може вирішувати проблеми, без остраху використовуючи минулий досвід чи просто творячи щось нове, і доведеться мабуть повернутися назад, до нашого далекого минулого і спробувати зрозуміти, що там все-таки було не так...

ІІІ. Походження людської цивілізації

Тут звичайно виникають серйозні проблеми - тому що здається що для того, щоб зрозуміти що саме не так з нашою цивілізацією - а останнього напевно не буде заперечувати ніхто - треба знати звідки вона з'явилася. Ніякої достатньо достовірної інформації на цю тему все-ще так і немає, але навіть незважаючи на це можна спробувати дещо вияснити для себе вже просто зараз.

Перш за все

- справа в тому, що навряд чи можна припустити щоб така все-таки складна цивілізація, навіть в такому примітивному вигляді в якому вона існувала десь 10 тис. років тому, могла виникнути зовсім випадково, з якихось самих елементарних живих частинок шляхом природного добору.

Потім, по-друге - це те що є все-таки достатньо багато неявних доказів того, що до нашої цивілізації на цій планеті могла вже існувати одна або й декілька попередніх.

А по-третє - це те, що ні перший пункт, ні другий так і не дає нам ніякої відповіді на запитання щодо походження життя - бо навіть якщо наш світ чи наша цивілізація стала наступником загиблої попередньої чи навіть якщо її створили інші, вищі цивілізації, Бог чи боги - навіть тоді рано чи пізно виникає таке ж запитання - а звідки взялися вони? - і все повертається на круги свої.

Тому напевно єдиним розумним виходом для нас в такій ситуації може бути лише якийсь частковий випадок - прийняття як аксіома того факту, що ми не можемо зрозуміти походження життя в загальному сенсі, але найбільш ймовірним виглядає припущення про його виникнення за межами людської біосфери, чи принаймі якщо це не так - то виникнення його в давніші історичні періоди розвитку нашої планети і в усякому разі - не за п'ять тисяч років тому, як це виходить з біблейського літочислення. А взагалі-то - яка вже різниця, хто його створив, наше життя - еволюція, природа чи Бог, якщо в результаті ми отримали такий недосконалий результат - цивілізацію людей які постійно знищують собі подібних, цивілізацію яка бореться сама з собою і яка в кінці-кінців загрожує знищити якщо не планету в цілому, то себе - так це вже точно?! І що, цілком можливо, могло вже не раз відбуватися в історії нашої планети. Але чи є такий розвиток ситуації - виникнення і загибелі цивілізацій, про що так наполегливо не втомлюються повторювати нам міфи різних народів, закономірним процесом, чи все-таки щось може відбуватися зовсім інакше? І якщо так, то як можна уникнути загрози такого самознищення? Давайте уявимо собі на якийсь момент, що це справді можливо і спробуємо спрогнозувати, як має розвиватися така «ідеальна» цивілізація і як можна змінити в цю ж сторону розвиток цивілізації нашої?

Тут звичайно зразу ж може виникнути наступне запитання - а чому вона, ця наша цивілізація, настільки недосконала що не влаштовує переважну більшість людей - теж надто важке для відповіді, але зате його ми вже можемо досить легко обійти, тому що тут вся суть справи в тому що нам і не потрібна відповідь на нього, нас цікавить зовсім інше - а що можна змінити? В іншій своїй праці я вже частково згадував про це, що неможливо говорити про таку спробу щось змінити не згадавши діяльності Ісуса Христа, і навіть особливого значення напевно не має навіть і те, як саме і що тоді могло бути зроблено - хоч я частково і спробував було це проаналізувати. Просто зараз нас навіть це і то вже не настільки цікавить, бо значно цікавішим є інший факт - що така діяльність повністю так і не досягла бажаного результату і що на кінець 19-го - початок 20-го століть вже сучасна цивілізація нашої епохи опинилася на межі нових війн та потрясінь та навіть загрози повного знищення, яка остаточно не щезла ще й досі ...

... це стало наслідком діяльності тієї сили, яка ...

яке це має значення, як саме її назвати? Що би це не було - чи наслідок діяльності природи, чи - еволюції, чи - недосконалості людини, для нас це теж не має принципового значення. Основне для нас - це те, що ту силу треба виділити в «окреме провадження» і спробувати зрозуміти як вона працює, як впливає на людину і як їй можна протистояти. Тому чисто умовно назвемо цю силу «Зло» - як силу, яка перш за все в свій час протистояла діяльності ще Ісуса Христа, і яка повністю не щезла ще й досі ...

ІV. Зло в розвитку нашої цивілізації як сила, що протистояла діяльності І.Х.

Ну що ж, спробуємо якось систематизувати цю силу та її вплив як на розвиток окремої людини так і всього людства, виходячи саме з таких наших попередніх припущень. Тобто уявимо собі, що навіть якщо розвиток нашої цивілізації і відбувається не так як нам би того хотілося, чи навіть якщо він повторює собою розвиток тих цивілізацій, які вже могли існувати раніше на нашій планеті і які могли безслідно загинути внаслідок якихось невідомих нам катаклізмів, то все-одно вся наша діяльність за тисячі років усвідомленого життя людства прагне лише одного - уникнути такого безславного кінця. І якщо гарантії уникнення такого шляху розвитку все-ще так і нема - то значить щось все-таки не так чи то з нашим розумом, чи то - з характером, як механізмом реалізації його діяльності, чи то - з нашою здатністю реально оцінювати ситуацію і розуміти справжній стан речей та їхній можливий розвиток. А раз так - то десь тут воно і має існувати - те Зло, про яке ми говоримо - в наших думках і уявленнях, в здатності оцінювати ситуацію і впливати на зовнішній світ так, щоб він дійсно змінювався в бажану для нас сторону.

Хоча, звичайно, тут може виникнути інше застереження - а може все-таки загибель цивілізацій - природній і невідворотній процес і нічого змінити ми тут вже не зможемо? Ну що ж - може й так. Але, по-перше, це ж все-одно не означає, що ми обов'язково маємо мучитися і страждати, чекаючи такого невідворотного кінця. Рано чи пізно помирає кожна людина, але одному при цьому вдається прожити повноцінне і цікаве життя, а інший, паралізований страхом, даремно втрачає весь відведений йому час. А по-друге, особисто мені це нагадало один мій невеликий недавній диспут з однією молодою симпатичною особою, яка на має зауваження в якійсь зовсім іншій ситуації, що "тут ми вже нічого змінити не можемо", запитала: «Ви фаталіст, пане Ігоре?» Довелося добре подумати, перш ніж щось сказати і після цього моя відповідь прозвучала приблизно так - «Я вірю в певний наперед визначений розвиток подій, але це не зовсім фаталізм. Просто є речі, які вже неможливо змінити чи відвернути, а є й ті, які ще знаходяться в процесі розвитку, або ті, які ми самі творимо і які визначають наше майбутнє».

Тому якщо хтось вважає, що загибель нашої цивілізації - справа вже вирішена і невідворотна - то залишимо це на його совісті. Тут він може закинути це безглузде читання і піти зайнятися своїми справами. А проте - які в нього можуть бути справи? Адже все-одно, чим би він не займався, робити він буде лише одне - впиватися жалістю до себе. Тому тут ми з ним з радістю розпрощаємося, а самі підемо далі і спробуємо зрозуміти два наступних пункти - те, що відбувається зараз і що ми ще можемо змінити чи відвернути і те, що можемо створити чи отримати для себе в майбутньому. І для цього напевно ще раз повторимо вже сказане нами - що якщо все-ще немає ніякої гарантії уникнення такого шляху розвитку, який може привести до загибелі нашої цивілізації - то значить щось все-таки не так чи то з нашим розумом, чи то - з характером, як механізмом реалізації його діяльності, чи то - з нашою здатністю реально оцінювати ситуацію і розуміти справжній стан речей та їхній можливий розвиток. А раз так - то десь тут воно і має існувати - те Зло, про яке ми говоримо - в наших думках і уявленнях, в здатності оцінювати ситуацію і впливати на зовнішній світ так, щоб знаходити своє місце в ньому або щоб дійсно змінювати його в бажану для себе сторону. І тому давайте спробуємо зрозуміти, що ж це воно таке - те Зло, яке приховується десь глибоко всередині нас?

І. Основа Зла:

1. Егоїзм - розділення однієї і тієї ж психічної енергії (думки, уявлення, прагнення) на дві складових («свої-чужі») так, що людина вже не бачить того як її вчинки впливають на інших людей та на розвиток всього суспільства, або не розуміє того що приходить їй внаслідок її вчинків - в т.ч. і того, що може бути можливою відплатою за здійснення чогось поганого - через що не може повністю оцінити ситуацію та побачити взаємозв'язок своїх вчинків та їхніх наслідків.

2. Надмірний матеріалізм, який привів до розколу цілісного сприйняття світу на дві складових - матеріальну та ідеальну, які до того ж стали взаємно конфліктувати між собою та взаємно заперечувати одна одну, в результаті чого і сформувалася нездатність до сприйняття нового та неможливість подальшого розвитку в сторону такого нового та невідомого.

3. Поділ всієї системи уявлень на дуалістичні антагоністичні пари та зникнення в результаті цього вміння бачити будь-які інші шляхи розвитку за межами такого протистояння, навіть найбільш близькі та споріднені.

4. Замкнутість та захищеність таких дуалістичних пар від стороннього впливу - так, що будь-який комплекс протилежностей здається ідеальним, повністю завершеним, замкнутим та незмінним в часі.

5. Розірваність мислення, коли різні проблеми існують абсолютно незв'язано та незалежно одна від одної - так, що при вирішенні однієї проблеми абсолютно не помітно аналогій з іншими схожими проблемами та так, коли кожна з проблем існує мовби сама по собі, без належного зв'язку з зовнішнім світом.

6. Відірваність почуттів від справжньої причини їхнього виникнення, тобто від тих речей та подій зовнішнього світу, які їх викликають.

7. Формування «зони витіснення» в підсвідомості кожної людини з цілим рядом допоміжних та захисних механізмів, які приглушують вплив свідомості і здатності зрозуміти, що відбувається, та формування в таких зонах «альтернативного Я» (альтер-Его).

8. Порушення повноцінної взаємодії з зовнішнім світом через створення механізмів відбирання енергії в теперішньому часі та програмування поведінки в майбутньому (прокляття), зміни минулого (зневага, приниження чи спотворення минулого досвіду або втрата пам'яті) та інших специфічних механізмів впливу.

ІІ. Вплив Зла

1. Підсилення егоїзму аж до визнання його єдино правильною «ідеологією» для кожної конкретної людини та його «логічне обґрунтування» як найкращої та найрозумнішої лінії поведінки на всі випадки життя, і в першу чергу - саме ті, в яких людина і так орієнтується недостатньо добре чи впевнено.

2. Підсилення або подальше закріплення надмірно-матеріалістичного сприйняття світу.

3. Підсилення або закріплення вже існуючого дуалістичного протистояння та вплив на структуру фізичного мозку в сторону його відірваності від природного гармонійного способу мислення.

4. Зашорення розуму, розвиток тільки його фізичної складової не пов'язаної з можливістю усвідомлення чи з відкриття чогось нового, або такий здебільшого важкий і депресивний вплив на нього, який пригнічує здатність людини самостійно оцінювати ситуацію та самостійно думати.

5. Дезорієнтація механізму логічного мислення в конкретній життєвій ситуації, що приводить до нездатності правильно оцінити цю ситуацію так, щоб прийняти важливе рішення, що як наслідок приводить до виникнення бажання віддати все або на розсуд зовнішніх обставин, або - інших людей, здебільшого саме тих які цього і добиваються.

6. Дезорієнтація почуттів людини в різних життєвих ситуаціях, внаслідок чого біль і насолода замість того щоб бути рознесеними в часі, зливаються в щось одне, утворюючи садомазохістські комплекси і вже не можуть бути критерієм оцінки правильності напрямку розвитку реальної ситуації на відповідність її нашим бажанням.

7. Масове впровадження та поширення таких психічних структур (життєвих уявлень, правил поведінки), в яких «думка-дія» стають безпосередньо зв'язаними між собою, без проміжного етапу оцінювання ситуації та прийняття рішення.

8. Зростання залежності від зовнішніх факторів впливу, як психічних (страх жити самостійно, без допомоги інших), так навіть і просто фізичних (залежність від споживання їжі чи від необхідності знайти хоча би якесь житло), а по-великому рахунку - залежність від можливої втрати того, що маєш (страх втратити свій соціальний статус).

9. Спотворення минулого, розвиток зневаги до теперішнього стану речей і програмування майбутнього (прокляття) та інші специфічні механізми психотропного впливу на людину.

10. Втрата душі (комплексу психічних енергій які відповідають за повноцінний розвиток людини в теперішньому та в майбутньому) та спотворення пам'яті людини (механізму який захищає минуле), що приводить до віддавання енергії (коли людина починає робити щось таке, що їй насправді абсолютно непотрібно), взяття на себе чужої вини (відповідальності за наслідки чужих вчинків) та перерозподілу дії механізму взаємозв'язку вчинків та їхніх наслідків (карми - за термінологією східних релігій).

ІІІ. Захист від Зла

1. Встановлення для себе чіткого розподілу «думка-дія» через усвідомлення того що не кожна думка обов'язково має мати своїм наслідком вчинок, що приводить до утворення цілого комплексу таких думок, які продовжують існувати але до певного часу не реалізовуються і або затухають з часом, або реалізовуються опосередковано, схоже на те як це часто буває в людей творчих з розвинутою фантазією;

2. Звільнення від залежності від певних уявлень - відновлення внутрішньої свободи:

а) обдумування вже прожитої ситуації (переживання) і звільнення від минулого або через усвідомлення і визнання своїх помилок (усвідомлення того, що можна було зробити інакше), або - через акт прощення стосовно того болю, який нам могли причинити інші;
б) усвідомлення того, що не кожен зовнішній подразник (стимул) зразу ж має викликати негайну реакцію (в теперішньому часі) і що навіть в такому випадку все-одно завжди можна вчинити по-своєму;
в) звільнення від залежності від майбутнього - або через логічне обдумування (прогнозування можливого розвитку) ситуації яка спочатку здається надзвичайно привабливою, або через акт мужності і примирення стосовно того, що викликає тривогу або страх;

3. Спроби встановлення взаємозв'язку між різними, на перший погляд не пов'язаними між собою, психічними уявленнями та відновлення гармонійності механізму розуму, при якому кожне уявлення чи думка можуть взаємодіяти між собою, викликаючи інші думки, на перший погляд абсолютно дивні чи нелогічні, але такі що згодом можуть привести до чогось нового;

4. Знищення, чи точніше зниження рівня егоїзму до нормального стану рівноваги з навколишнім середовищем через усвідомлення того, що те, що ми отримуємо від зовнішнього світу і що дуже часто здається зовсім поганим, насправді здебільшого може бути наслідком наших власних вчинків, тобто взяття перед собою відповідальності за свої власні вчинки і свою власну поведінку;

5. Відновлення ієрархічної структури мислення через механізм оцінювання думок (комплекс «важливість-зневага»), обумовлення можливості їхньої реалізації (коли, що саме і за яких обставин ми хотіли б отримати це для себе) та утворення того, що зветься «мудрістю» - вміння співвідносити власні знання з процесами, які відбуваються в реальному світі;

6. Обрання власного напрямку розвитку (чітко спрямованого бажання розвитку) і усвідомлення того, чого саме хочеш досягнути в майбутньому для себе та своїх близьких такого, що би не конфліктувало з бажаннями інших людей та чітке розділення в часі відчуттів болю та насолоди як механізму, який перевіряє правильність такого розвитку;

7. Спеціальні методи захисту - як молитва, вплив спеціально навчених чи просто обдарованих людей та використання спеціальних знань, спрямованих на духовний пошук та інтелектуальний розвиток людини.

V. Історичний розвиток земної цивілізації

Звичайно зараз нам вже важко судити, якою саме могла бути ситуація на нашій планеті ще до втілення Ісуса Христа - до нашої ери. Але з того часу ми бачили як і поступову еволюцію та розвиток в сторону гуманістичних цінностей, так і одночасний розвиток в сторону нагнітання матеріалізму, егоїзму, замкнутості мислення та відірваності його від реального життя, про що ми вже говорили як про основу Зла і що в результаті і привело до того стану речей, який сформувався було на кінець ХІХ ст., коли світова система десь біля 1890 року була вже повністю сформованою як система пригнічення людей та панування і розвитку Зла - незалежно від того чи мова йде про царську Росію, чи про Західну Європу, хоча в останній ситуація і була дещо кращою після „весни народів" 1848 року. Можливо природний розвиток подій тоді і не привів би до загибелі цивілізації - але навряд чи можна вважати позитивним той важкий депресивний стан суспільства, який склався було на той момент, адже ідеологія комунізму як і ідеологія його протилежності-близнюка - нацизму виникла далеко не на пустому місці.

Що ж можна було зробити в такій ситуації? На той час еволюція людства зайшла, по-суті, в тупик і найбільш ймовірними виглядали три варіанти подальшого розвитку подій - і всі вони тепер видаються вже достатньо поганими:

1) Дальше наростання депресії, пригнічення і втоми, що в кінці-кінців могло привести до регресивного, зворотного розвитку в сторону родового, племінного суспільства в його найгіршій формі - приблизно так, як це зараз існує в Сомалі, Центральній Африці та в деяких районах Афганістану і Індонезії;

2) Поступове наростання протистояння і непримиренності між різними людьми та цілими народами аж до цілковитого розвитку в них бажання самознищення - це проявилося пізніше в роки холодної війни і частково ще й зараз проявляється в деяких фанатичних непримиренних релігійних та політичних течіях;

3) Повне поглинання свідомої відкритої частини людської психіки аж до її повного переродження і до того, що в християнстві називається „втратою душі". В результаті цього могло виникнути дійсно зовсім нове державне і суспільне утворення - такий собі „новий порядок на віки" - „диявольська" держава нового типу. Частково це утворилося пізніше в фашистській Німеччині - лише частково, бо насправді все це могло бути ще значно гірше, якщо би поширилося на весь світ.

Правда про все це нам тепер вже важко судити з достатньою долею ймовірності, бо розвиток людства пішов іншим шляхом - так, що в результаті ми отримали Першу Світову війну, російську революцію 1917-го року та Другу Світову війну. Тому давайте хоча би приблизно спробуємо вияснити для себе, виходячи саме з наших теперішніх позицій і досліджень, що саме стояло за цими речами.

І. Жовтнева революція 1917-го року .

Ця історична подія, яка й справді потрясла весь світ, мала такі наслідки, більшість з яких дійсно були достатньо двозначними, але які в цілому привели до певного відновлення позитивного розвитку світу, хай навіть і шляхом війн, потрясінь та незчисленних людських жертв:

1) знищення ієрархічного механізму, при якому менша відокремлена група людей (монархічна еліта чи аристократія, хай навіть і в відносно демократичніших суспільствах) правила більшістю - через усвідомлення цією більшістю своєї сили, хай навіть і в її негативному чи руйнівному вигляді;

2) вивільнення назовні накопичених в людській підсвідомості злих енергій та прихованого Зла в його найгірших проявах аж до насильства і вбивств, що мало протверезуючий вплив на людську цивілізацію чи принаймі на якусь його, здебільшого західноєвропейську, частину;

3) піднесення найнижчих верств населення - що могло бути і негативним, але що проте дало новий імпульс для оновлення суспільства і запуску дії механізму природного добору, майже повністю зупиненого на той момент;

4) виникнення комуністичної держави - Радянського Союзу, що привело згодом до утворення світової комуністичної системи та до розколу світу на два антагоністичних утворення;

5) «розколений» розвиток світу, коли одночасно йшло з одного боку дальше впровадження гуманістичних цінностей, аж до прийняття Конвенції про захист прав і основних свобод людини та краху цілого ряду колоніальних режимів, а з другого - дальше наростання протистояння аж до загрози повного знищення світової цивілізації в ядерній війні чи в іншій глобальній катастрофі.

ІІ. Складові радянського комунізму

1) Релігійна складова комунізму. Безсумнівно - це його найважливіша частина, недаремно ж комуністи знищували в першу чергу саме церкву - як можливого конкурента. Тепер, коли християнські цінності стали для нас більш доступними, це вже цілком зрозуміло. Здебільшого вважається що християнство пропонує царство Боже на тому світі, в той час як комуністи пробували збудувати його на Землі, але це не зовсім так, тому що в Євангеліях ніде нема посилання на те що на Землі людина обов'язково має мучитися і страждати, і навіть навпаки - саме слово „Євангеліє" означає благовіщення - Блага Вість про те, що таке Царство Боже незабаром прийде на Землю. Тому проповіддю і кінцевою ціллю християнства мало стати якраз те, чого не вдалося зробити комуністам - змінити людське суспільство в кращу сторону.

2) Гуманістична складова, що безумовно була його позитивним фактором. Але одночасно - вона і найбільш парадоксальна, тому що з одного боку радянський комунізм став наступником ідеології утопічних комуністів та європейських гуманістичних цінностей - тому і захищав найбільш слабких та принижених не тільки в себе в країні, але й далеко за її межами по всьому світі, а з іншого боку - став найбільш нелюдяною ідеологією всіх часів та народів, можливо навіть гіршою ідеології нацизму, тому що в останній якийсь, хоча би відносний прихисток, мала людина панівної нації, а тут ніхто взагалі не міг бути впевненим в своїй безпеці і навіть сам творець цієї системи - могутній Йосип Віссаріонович, перед яким тремтіли цілі народи, потерпав від постійних приступів страху і все життя страждав від параної.

3) Общинна складова, пов'язана в основному з тим що всі перші російські комуністи були за національністю євреями, або з загальним дещо азіатським (монголоїдним) світосприйняттям російського народу. Це - теж дещо парадоксальна складова. Тобто нічого дивного тут ніби і нема, бо комунізм - це і є община. Дивним є те, як в одній ідеології могли об'єднатися настільки протилежні речі - християнська та гуманістична ідеї, спрямовані на розвиток людини і община, яка всіляко нівелює та придушує будь-які прояви індивідуальності.

Хоча, правда, один етап розвитку коли ці протилежності співпадають все-таки є - тоді, коли мова йде про захист слабких та принижених - цього прагне гуманізм і це ж робить і община. Конфлікт інтересів виникає пізніше - коли в такій общині з'являються люди яким стає тісно в її рамках, люди які перевершують рівень такої общини і яким для дальшого розвитку необхідно вирватися за її межі. Тоді розвиток індивідуалізму, гуманізму і християнства і починає суперечити суспільним общинним цінностям - як це і сталося в кінці-кінців в Радянському Союзі, який почав знищувати всіх, хто виходив за встановлені державою рамки обмежень і в кінці кінців, знищивши таким чином кращу частину свого народу, рухнув і сам.

Російська імперіалістична складова. Це старанно заперечували в радянські часи, хоча за кордоном СРСР дуже часто називали просто радянською або комуністичною Росією. Звичайно всередині тієї країни якась доля образи в такому твердженні і дійсно могла бути присутня, бо в тій тоталітарній державі російський народ здебільшого був таким же приниженим, як і всі інші, а проте була в ньому і якась доля істини, тому що загальна структура експансії СРСР в міжнародній політиці мала цілком чітке імперіалістичне спрямування на розширення зон і територій свого впливу - хай навіть і в дещо реформованому комуністичному вигляді. І тому в цьому плані така політика безперечно стала прямим наслідком імперіалістичних зазіхань колишньої царської Росії.

5) Месіанська псевдорелігійна місія - «Москва як Третій Рим» - уявлення про якусь особливу історичну роль російського народу і російської держави - роль, яка мала би привести до спасіння всього людства. Проте якщо згадати потуги царської влади в цьому напрямі - то вони були більш ніж скромними, хоч і здебільшого прикривалися саме такою релігійною месіанською політикою - російське православ'я оголошувалося єдиноправильною гілкою не те що православ'я, але і християнства та й релігії взагалі.

Проте в цьому плані Радянський Союз зробив крок уперед, відмовився від розширення своїх територій і обмежившись узаконенням на Ялтинській конференції того, що здобув в результаті Другої Світової війни та замінивши таке територіальне розширення експансією духовною та ідеологічною. Так з'явилася комуністична Східна Європа, В'єтнам, Корея, Китай, виникла, хай навіть і не на такий вже й тривалий історичний проміжок часу, світова комуністична система. Це стало наслідком переродження колишньої православної ідеології в її більш універсальну комуністичну ідеологічну форму. Знову ж таки, як і у випадку з общинною складовою - на якийсь обмежений час, тільки до того моменту поки вона сприяла розвитку тих частин суспільства, які досі було приниженими і поки не починала жити за рахунок тих, хто переростав таку ідеологію, по-суті просто паразитуючи на них.

6) Сталінська антилюдська складова, про яку ми вже частково згадували. Говорячи про комунізм - напевно неможливо обминути і ті злочини проти людства, які творилися під прапором сталінізму і які по-суті були нічим не кращим того, що творилося в країнах з нацистськими фашистськими режимами періоду другої світової. Швидше за все це найближче саме до нацизму - а проте в комуністичних державах сталінського типу ні одна нація так повністю і не могла бути впевненою в своїй безпеці, хоч одна з них переважно і призначалася на роль панівної чи провідної - найбільш освіченої розумної та прогресивної.

7) І нарешті найголовніша для нас з вами - національно-демократична складова, символом якої стала Україна. Як би там не було, хай навіть з експансією російської мови на всьому радянському просторі, національні культури з поваленням царського режиму все-таки отримали хоч якийсь свій імпульс розвитку. А проте - мова навіть не про це, мова не стільки про культуру, як про політичну та владну частини цієї складової. Власне кажучи, на зломі ХІХ-ХХ ст. йшлося саме про те, що тодішня державна машина потребувала значного оновлення, навіть незважаючи на те про яку саме державу вести мову - і вже тим більше, якщо говорити про царську Росію.

Таких шляхів оновлення держави є лише два. Або - коли на зміну існуючій структурі владі приходить все те, що всередині неї досі було максимально приниженим, як це майже завжди і стається в процесі революцій і бунтів, або - коли таке оновлення можна провести за рахунок якогось хоча би частково зовнішнього чинника. Саме таким чинником, відносно безболісним, стали ущемлені досі права українського та інших народів, які і отримали свій розвиток в новій комуністичній державі.

ІІІ. Друга світова війна та післявоєнний розвиток світу

Таким чином російська революція 17-го року привела до виникнення комуністичної держави в Росії та до цілого ряду комуністичних та пролетарських революцій та бунтів в багатьох країнах Західної Європи. Звичайно це мало якийсь свій вплив на тамтешню владну еліту, змусивши її прислухатися до прагнень своїх народів і породивши в результаті сучасну західну демократію, але ще цікавішим стало продовження цієї революції в тому, що взаємно підтримувати один одного на світовій арені стали дві держави, які до цього в першій світовій були ворогами - Росія і Німеччина. Але знову ж - чому тоді саме Радянський Союз протистояв фашизму в Другій світовій війні, хоч на початках він був такий близький до Німеччини - тоді, коли після війни 1914-го року саме на його території Німеччина розвивала свою військову промисловість? І чому ці дві держави, об'єднавшись, не стали розпоряджатися долею всього світу?

Можливо на це були різні причини, але напевно тепер це вже неможливо зрозуміти не згадавши про той общинний родовий фактор, про який ми вже згадували як про одну зі складових російського комунізму. В основному він проявлявся в тому що людина могла зовсім нічого не робити і ні про що не турбуватися, тому що про це мала подбати якась верховна влада, байдуже - чи то цар, чи то пізніше - лідер партії. Таке світосприйняття, яке свідчить про певну суспільну незрілість або про страх відповідальності перед життям, спеціально культивувалося спочатку царською а потім і радянською владою, щоб тільки підсилити незрілість і залежність власного народу, його страх перед самостійним життям та його керованість.

Проте саме це змогло хоч трохи об'єднати суспільство, не допустивши його розколу на два класи вибраних і принижених саме за національною ознакою, що є основною характеристикою нацизму. Крім того тут очевидно треба говорити і про роль комуністичного лідера того часу - Йосипа Сталіна. Звичайно вся ця система знищення людей сформувалася саме при ньому і саме вона виявилася найбільш близького до того, що виникло пізніше в фашистській Німеччині. Але не все так однозначно. Річ в тому, що і без нього все це могло розвинутися досить сильно руками інших большевистських лідерів того часу - наприклад за допомогою того ж Троцького, тому Сталін і став для нас тепер таким собі символом дуалізму тієї епохи. З одного боку - втіленням сталінізму, близького до того ж нацизму, з іншого - символом родового суспільства, в принципі з нацизмом несумісного - «батьком народів» і навіть своєрідним захистом від чогось страшного і непередбачуваного - напевно саме від того, що могло виникнути в результаті поширення такої нацистської ідеології на весь світ.

Разом з тим для України ця політика стала просто згубною - таке бажання об'єднати суспільство привело до масового знищення селянства і до насильної колективізації та індустріалізації. Тому до війни 1941-го року Україна підійшла знекровленою і матеріально і душевно, понісши незчисленні людські жертви, точну кількість яких встановити напевно вже так ніколи і не вдасться. Проте і це ще не все. Щоб зрозуміти в якому становищі опинилася Україна на початок війни, треба враховувати і ту загальнополітичну ситуацію яка складалася на сході і в центрі Україні на той час. Про голодомор 32-33-х років тепер вже знають напевно всі. Те, що Вітчизняна війна розпочалася 1941-го року - теж. Але між цими двома датами пройшло всього 8 років! Різниця нікчемно мала навіть для життя однієї людини, не кажучи вже про історичний масштаб! Більше того - навіть з часу першої окупації України німецькими військами часів гетьмана Скоропадського пройшло теж не так вже й багато часу - щось біля 20-ти років!

Тому реально на той момент могло існувати достатньо багато людей, особливо в тих сільських районах які пережили голодомор, які співставивши ці два факти цілком логічно могли вважати можливий прихід німецької влади чимось нітрохи не гіршим від влади сталінської. Звичайно тепер, з т. зору нашого теперішнього сприйняття тих подій, це здається незрозумілим і навіть сама думка про таку можливість здається страшним блюзнірством, але давайте не будемо забувати про те, що мова йде про події ДО початку війни, коли ніхто ще не міг нічого знати про можливі звірства фашистських німецьких військ. Тим більше, якщо врахувати що мова йшла про зовсім інші часи розвитку людства, коли сучасних інформаційних засобів ще просто не існувало - ні телевізорів, ні Інтернету, ні навіть звичайних, не те що мобільних телефонів і єдиним достовірним каналом зв'язку були лише розповіді інших людей - очевидців подій, яких на той момент теж ще просто не було. Було, правда, провідне радіо і були газети, але от який парадокс - згадаймо знову той же пакт Молотова-Рібентропа і постійні нарікання на віроломність нападу Німеччини на Радянський Союз - до 22 червня 1941 року ці засоби масової інформації працювали зовсім в інший бік, в усякому разу зовсім не на створення образу ворога зі свого союзника.

Тому можливо фашистський німецький уряд і справді мав спочатку деякі підстави розраховувати на підтримку місцевого населення і навіть якщо такої на початках війни і не було, то і організованого спротиву - теж. І тільки аж тоді, коли дії окупаційного уряду щодо України стали жорстокішими, коли стали відправляти молодь в Німеччину і почалися масові розстріли на місцях і коли почали повертатися ті, хто чудом вижив в фашистському полоні і кому вдалося втекти щоб розказати про це правду - аж тоді для Радянського Союзу друга світова війна переросла дійсно в Велику Вітчизняну, в якій українці знову ж таки понесли численні втрати. Є вже навіть такі дані, що після закінчення війни в 1945 році населення України могло становити всього лише біля 23-26 млн. чоловік. Просто були це в основному жінки і діти і тому відносно швидко його кількість відновилась, але потім ще довго, через покоління з певною періодичністю, відмічався його спад.

Але для всього світу, який де в чому пережив такі ж страхіття війни може й в більшій, а може й в меншій мірі ніж Україна, такий розвиток подій мав якесь своє позитивне спрямування, яке проявилося вже після її закінчення. Це стало наслідком того відчуття незахищеності і страху, яке виникає в кожної людини тоді, коли її власну долю починають вирішувати інші люди чи непідвладні їй обставини. Причому справа була вже навіть не стільки в поділі за національною ознакою, характерному для нацизму, як в самому механізмі такого відбору, коли одна людина ніяк не могла впливати на нього і ставала зовсім беззахисною і безправною перед іншою, наділеною владними повноваженнями. Дуже часто вважають, що такий гітлерівсько-нацистський метод побудови держави і був виразником найгіршого варіанту побудови суспільства за самими примітивними біологічними законами. А проте це не зовсім так, і навіть навпаки - там було порушено кілька основних, принципово важливих законів еволюції, що могло не тільки зупинити її розвиток але й навіть могло направити його зовсім в зворотньому напрямку:

Основою біологічного добору є мутації. Джерел таких мутацій для розвитку однієї нації може бути лише два - або кров інших народів, або природні відхилення в межах тієї ж нації - психічно хворі, каліки, хворі - і т.д. Гітлер знищував і представників інших націй і своїх власних, як він вважав, неповноцінних людей і таким чином знищував саму основу еволюції для німецької нації.

2) Еволюція можлива тільки тоді коли існує природній добір - а для цього життя всередині держави для її громадян має бути саме природнім - достатньо вільним і незалежним, що неможливо в умовах тоталітарної держави. Тоді виникають люди слабкі і залежні, що ми зараз легко можемо бачити і на своєму власному прикладі - тоді, коли ніяк не можемо позбутися колишньої комуністичної залежності і пристосуватися до більш вільного способу життя.

3) Природній добір на то він і має бути «природнім», що має відбуватися за законами природи, а не за тими уявленнями які існують в того хто вважає що може ту природу підкорити собі. Тут плутається причина і наслідок, в результаті чого фактором відбору виступає вже не природа а держава, або й взагалі просто рядовий чиновник, який несподівано отримав право вершити долі чи навіть розпоряджатися життям інших людей. Що він може «відібрати» напевно зрозуміло, в усякому разі - нічого такого що виходило би за межі його примітивних уявлень.

Тому результатом звільнення Європи від такого протиприродного утворення, яким була німецька нацистська держава, стало прийняття «Загальної Декларації прав людини» - практично першого документу за всю 2000-літню історію людства, починаючи з часів Ісуса Христа, який би узаконював право звичайного простого громадянина та усвідомлення того факту, що ніяка політична чи владна система, якою метою вона би не прикривалася, чи які би благородні цілі не переслідувала б, не може вважатися природною чи нормальною, якщо при цьому страждають люди. Чи навіть більше того - якщо при цьому незаслужено постраждає хоча би одна людина. Так виникла не тільки Декларація прав і свобод людини але й прийнята пізніше, в 1950 році «Конвенція про захист прав і основних свобод людини».

ІV. Уроки 60-х.

Але друга світова війна так і не вирішила основних завдань, які стояли перед людством і те про що ми говорили ще на самому початку - можливість глобальної світової катастрофи, дуже швидко стало реальністю. Проте до того часу той розколений розвиток світу, який став формуватися після російської революції 1917-го року, привів до утворення двох, приблизно рівних по силі світових систем, що на якийсь час і давало можливість зберігати рівновагу. А протистояння цих двох новоутворених світових систем та виникнення нової, вже «холодної», яка мало не стала ІІІ-ою світовою, війни та загрози повного знищення планети та цивілізації - на цей раз загрози цілком реальної і відчутної, привело до відчуття слабкості та незахищеності вже цілої планети, породивши перший важливий висновок в суспільній свідомості:

- усвідомлення того, що будь-яка глобальна війна може знищити людство в цілому, а отже вже просто не буде переможців і навіть та людина, яка до цього мала достатньо влади, не зможе захистити себе і своє життя та розуміння, хоча би часткове, того факту що загальний прогрес і розвиток цивілізації залежать від того, чи зможе кожна людина усвідомити на що саме вона може впливати, чи що саме від неї залежить;

Але був і ще один, не менш важливий висновок з усієї цієї післявоєнної історії, висновок майже непомітний ще й досі для рядового громадянина, але надзвичайно важливий для розвитку всього людства і надзвичайно важливий для нашого дослідження. Поштовхом до цього стала ще одна подія, про яку тепер пам'ятають хіба що вже тільки професійні психіатри - в 60-х роках ХХ ст. була відкрита ціла група препаратів сімейства барбітуратів та ряд інших психотропних лікарських засобів. Спершу навіть вважалося що це може привести до остаточної перемоги над всіма можливими психічними відхиленнями і хоч такого і не сталося - а проте вони стали хоча би частково підвладними медичній науці.

Мова йде про ставлення до психічних хвороб і до психічно хворих. Здебільшого за всю історію розвитку людства це були переважно принижені і ущемлені люди аж до того, що на практиці зреалізував Гітлер - визнавши їх неповноцінними відходами еволюції і повністю знищивши їх фізично. Звичайно про наслідки такого кроку ми так ніколи і не дізналися б, якби не цей нелюдський експеримент, але от який парадокс - процентне співвідношення кількості таких хворих в німецькому суспільстві після того дуже швидко повернулося до свого попереднього значення.

А отже щось тут все-таки не так - і не в генах і не в хворобі діло! І навіть більше того - хто ж має визначати, що саме є нормою для даного суспільства? - адже дуже часто буває зовсім навпаки, коли справжні таланти, від яких залежить доля інших, з'являються якраз на стику норми і аномалії. Чи може тепер, з точки зору наших теперішніх знань і нашої теперішньої позиції, значно логічнішим було би говорити про ненормальність чи неповноцінність всього такого нацистського чи сталінського суспільства і про необхідність лікування психічних хвороб саме заради такого хворого, а не тільки заради того, щоб такі люди не створювали проблем оточуючим чи державі?

І в кінці кінців це привело і до остаточного усвідомлення того, що немає чіткої межі між нормальністю і ненормальністю і до наступного, вже другого, значимого висновку в суспільній свідомості:

- визнання цінності кожної людини і того факту що „нормальність" людини ще зовсім не означає її цінності для суспільства, до більш обережного ставлення не тільки до психічно хворих, але й до інвалідів та дітей, та до дальшого загального розвитку гуманістичних цінностей;

Але і це ще не все - оновлена післявоєнна Європа пережила ще одну важливу історичну подію - крах світової колоніальної системи. І хоч він і не торкнувся безпосередньо нас з вами чи рядових громадян західного світу, а проте поступово привів до третього висновку:

- прийняття того факту, що і цілий народ не повинен бути ущемленим в правах так само, як не повинна бути ущемленою в правах і людина, і що право народу є таким же невід'ємним правом, даним від природи, як і право людини. Так в світову практику і в світову політику ввійшов термін про право націй на самовизначення яке, на жаль, не завжди і не повністю реалізовується ще й досі;

Ну і нарешті все це разом взяте привело до основного для нас з вами і для нашого аналізу - 60-ті роки ХХ ст. відмітилися значною демократизацією суспільного життя по всьому світі - як і на заході, так і в колишньому СРСР (політична течія 60-ників в СРСР, молодіжні рухи на Заході), причому ця демократизація торкнулася вже навіть не стільки реальних політичних процесів, як саме того, про що ми і говоримо:

- звільнення підсвідомих обмежень і уявлень та утворення здатності до більш широкого та вільного способу мислення, не обмеженого дурними невмотивованими життям перепонами, відновлення здатності вільно виражати себе, свої думки і свої прагнення.

V. Загибель комунізму.

Але вже за нашої пам'яті ця могутня колись комуністична держава - СРСР - зазнала повного краху та руйнації. Чому так сталося? Про деякі причини цього ми вже частково згадували, аналізуючи складові радянського комунізму - і тепер нам залишилося тільки згадати та систематизувати вже досліджене нами. Отож причинами деградації і розпаду колись могутнього Радянського Союзу могли стати наступні фактори:

Перш за все - не було досягнуто тих ідеологічних цілей, які ставилися при побудові такої держави, тобто не було збудовано «ідеологічного раю» - комунізму і навіть не було здійснено зовсім ніяких спроб зрозуміти чи пояснити те, чому такого не сталося чи чому це неможливо, чи що треба було зробити інакше. І навіть більше того - навіть на звичайному побутовому матеріальному рівні ми стали відставати від решти світу - не те що вже від США, але й від країн Західної Європи, які пережили таку ж руйнівну війну, а досягнення в гуманітарній сфері так і не здобули свого повного розвитку, обмежившись забезпеченням мінімального рівня виживання та ущемленням права на свободу слова, судовий захист та повною забороною на повноцінний економічний розвиток та матеріальний достаток. Все це стало наслідком дії «міни сповільненої дії», закладеної в ідеології Радянського Союзу з самого початку, ще з моменту його побудови - конфлікту цінностей спрямованих на розвиток людини і на його обмеження.

Поки псевдохристиянська комуністична ідеологія сприяла розвитку найнижчих верств населення - доти такого конфлікту не існувало. Тоді Радянський Союз і справді досягнув було значних успіхів - загальної освіченості і зайнятості населення, відсутності бездомних, гарантованого забезпечення медичним обслуговуванням. Але тоді, коли загальний рівень розвитку населення почав перевищувати встановлені державою рамки, коли державна машина почала всіляко принижувати і використовувати його, по-суті просто паразитуючи на більш активних та розумних - тоді цей конфлікт став прогресувати, аж до того моменту, поки останні це не усвідомили і не зневірилися і в такій державі і в такій ідеології, і не почали просто пасивно опиратися цьому. В основному це виявлялося в ставленні до виконання роботи - і тоді проблеми ідеології поступово перейшли в проблеми економіки і в проблеми реального життя, причому не тільки в СРСР, але й в усіх інших країнах колишнього комуністичного чи соціалістичного табору.

Проте всі ці ідеологічні проблеми звичайно не мали би такого великого значення, якби державна машина не виявилася настільки законсервованою і нездатною до оновлення і розвитку так, що зовсім перестала відповідати реальним вимогам життя. Таке завжди стається в результаті революцій і бунтів, коли на зміну старій державній структурі приходить те, що досі було максимально приниженим і коли нова система, замінивши стару, поступово набуває її же рис. В царській імперії приниженою верствою населення були євреї, робітники і найбідніші верстви селянства, але були ущемленими ще й національні права всіх неросійськомовних народів.

Тому щоб уникнути тієї небезпеки, яка стає наслідком всіх революцій, що ми вже тепер, до речі, бачимо і на прикладі України, і було прийняте рішення розвивати саме цю національно-демократичну складову нової держави. Очевидно - під впливом позиції тодішнього провідника комуністичного руху Володимира Ульянова - відомими стали його слова щодо того, що без України нова держава неможлива. Такий крок спершу і дійсно дав якісь свої позитивні наслідки для розвитку національних республік, аж поки в 80-х рр. і ця складова радянського комунізму теж не почала поступово занепадати і деградувати. І справа тут була вже навіть не стільки в культурній, як в економічній сфері, коли республіки колишнього Союзу РСР стали обтяженими зв'язками з центром і повністю позбулися будь-яких можливостей здійснювати самостійну економічну політику чи захищати свій власний інтерес. Тому те, що в 80-х роках ХХ ст. почало розглядатися як загроза існуванню СРСР - прагнення республік до національної і економічної самостійності - насправді було прагненням системи до самооновлення, яке так і не вдалося реалізувати. Очевидно перш за все тому, що в цьому не були зацікавлені люди які стояли на чолі такої системи. Система державного управління, нездатна до оновлення в масштабах всієї держави, виявилася нездатною і до оновлення своїх власних управлінських кадрів і таким чином повністю замкнулася на собі, що привело до того ж результату - її краху.

Звичайно в демократичних західних суспільствах цієї небезпеки уникають частковим оновленням кадрів (державної еліти) в результаті виборів, основне значення яких можливо саме в цьому і полягає - не стільки в реалізації волі народу, як в тому щоб привести до цієї самої влади нових людей, здатних і далі управляти державою і народом замість тих, хто вже не справляється з таким завданням. І ця ж проблема давно вже назріла і перезріла і для України, коли вже добрий десяток років або й більше того країною правлять одні і ті ж люди, просто переходяч з одних владних структур в інші, що знову ж таки привело до то о ж результату що і в історії з загибеллю Союзу - до краху кучмістської системи державного управління, нездатної відповідати реальним вимогам життя. Хоч правда і тут, як і в момент створення СРСР, була здійснена спроба здійснити часткове оновлення системи за рахунок відносно зовнішнього, в даному випадку донецького, чинника. Відносно зовнішнього - тому що будучи частиною України Донецьк і донецька еліта деякий час розвивалися дещо ізольовано. А проте тут була і суттєва, принципова відмінність з досвідом оновлення царської імперії за рахунок національно-демократичних сил - там мова йшла про оновлення держави, а тут - про оновлення тільки вла ної еліти якраз зовсім з іншою ціллю - щоб зберегти і законсервувати існуючий стан справ в державі і по-суті - просто зупинити на якийсь час будь-який еволюційний розвиток.

VI. Майбутня ідеологія України через переосмислення радянського досвіду.

Але що відбувається тепер? Вірніше, що відбувається тепер, за останні 10-15 років, починаючи з 90-х років тепер вже минулого ХХ ст., коли вже не тільки Україна, але здається і все людство здається зовсім втратило всілякі орієнтири і чому ми тепер вже не можемо просто йти природнім еволюційним шляхом розвитку, закріплюючи вже здобуті досягнення? Звичайно деякі з тих процесів, про які ми вже говорили стосовно кінця ХІХ - початку ХХ ст., відбуваються ще й зараз. Але що ще? На перший погляд ніби все зрозуміло - Радянський Союз накопичив достатню долю зла, обманюючи і експлуатуючи людей та залишив після себе далеко не найкращі спогади періоду сталінізму та тоталітаризму, тому після його розпаду і виникла відраза до всього, що з ним асоціювалося і завдання знищення старої радянської системи, яке до речі так і не було повністю виконаним, стало головним. Але якби це було тільки так, то тоді події останніх років, після розпаду Союзу, не викликали би в нас такої дивної, неадекватної реакції. І тоді напевно ми мали би тільки гордитися збереженням тих цінностей ХХ ст., про які вже говорили. Але на практиці ми бачимо щось зовсім інше - втрату найкращих здобутків і реставрацію найгірших уламків радянської системи. Чому?

Напевно спочатку ми повинні згадати те, про що вже не раз говорили - що будь-яка державна машина в результаті революцій і бунтів поступово набуває рис попередньої, так само як і будь-яка позитивна ідея в історії людства спершу викликає зворотну негативну реакцію. Це схоже на зворотнє коливання маятника, попередньо виведеного з рівноваги. Так було з розвитком християнства. Так стало з утопічним комунізмом і з філософією Ніцше і Шопенгауера і так само стало і з українською незалежністю. Значить в цілому тепер, якщо дистанціюватися від розвитку тих негативних процесів які розвивалися в світі в ХХ ст., і в Радянському Союзі зокрема, стає більш-менш зрозуміло чого ми мали би добиватися - збереження цих гуманістичних цінностей ХХ ст. та дальшого розвитку тих позитивних процесів, які вже існували в Радянському Союзі. І якщо з першим в цілому все ще більш-менш зрозуміло, то про друге треба поговорити окремо.

Перш за все

мова піде про ті релігійні і комуністичні цінності, про які ми вже говорили і які в принципі зовсім не суперечать одні другим. Суперечність тут полягає лише в сприйнятті поняття матеріалізму, але я думаю що зараз вже ніхто в нього в такій формі, як це було в ХІХ ст. коли і виникла ця комуністична ідеологія, і не вірить. Крім того навіть комунізм не заперечує того, що наука може всього не знати і що якась частина завжди так і залишається недослідженою - очевидно що саме ця частина і відноситься до того, що ми називаємо релігійними уявленнями. З іншого боку - і сучасна церква більш терпимо ставиться до науки і релігійна віра, якщо вона тільки не є надміру фанатичною і дійсно є повноцінною і мудрою, - ніколи не відкидає реальне життя, в т.ч. - і його матеріальну складову. Проблема полягає тільки в тому, що вирішення цього протиріччя неможливе без розв'язання протиріччя між ідеальним і матеріальним, але при сьогоднішньому рівні філософських та наукових знань це вже теж видається цілком можливим.

По-друге - мова піде про общинні суспільні цінності, де також, як і у випадку з релігією, має бути зняте протиріччя між еволюційним розвитком, спрямованим на знищення слабкого та на розвиток сильнішого, та суспільними общинними цінностями, покликаними підтримувати розвиток слабших навіть за рахунок обмеження сильніших. Напевно це мало би бути якесь таке утворення, при якому забезпечення мінімального рівня виживання кожної людини не приводило би до стримування розвитку чи тим більше до експлуатації окремих творчих особистостей. Причому казати тут треба не про художню творчість, а про творчість взагалі, у повсякденному житті, про можливість кожної людини реалізовувати себе на своєму робочому місці чи у тій сфері яка їй подобається так, щоб це не тільки не знищувало слабших, але й не стримувало конкуренції і розвитку сильніших та кращих.

А далі? А далі необхідно створити якийсь механізм розв'язання таких протиріч, який можливий лише за однієї умови - коли існує якийсь визначений напрямок розвитку, уявлення про те що саме, навіщо і для чого робити і як жити. А отже - мова повинна йти про якусь релігійну віру чи світоглядне утворення (ідеологію суспільства) та про те, як воно буде впливати на взаємодію людини з державою та до якого розвитку світу в результаті це приведе.

І. Україна як частина демократичного комунізму.

Отож ми вже говорили про те, що на зломі ХІХ-ХХ ст. мова йшла саме про те, що тодішня державна машина потребувала значного оновлення, навіть незважаючи на те про яку саме державу вести мову - і в е тим більше, якщо говорити про царську Росію. Якщо ж відволіктися від тих складних метафізичних роздумів, якими ми були обтяжені досі, то таких шляхів оновлення держави виявиться всього два. Або - коли на зміну існуючій структурі владі приходить все те, що всередині неї досі було максимально приниженим, як це майже завжди і стається в процесі революцій і бунтів, або - коли таке оновлення можна провести за рахунок якогось хоча би частково зовнішнього чинника. Саме таким чинником, відносно безболісним, стали ущемлені досі права українського та інших народів, які і отримали свій розвиток в новій комуністичній державі.

Спочатку це мало навіть і позитивні наслідки для України - породивши відродження селянства (аж до початку колективізації та голодомору) та національно-культурне відродження 20-х на Харківщині. Ця ж сама ситуація повторилася потім і з точністю до навпаки в історії розвалу Радянського Союзу - спершу, коли саме проголошення Україною незалежності стало фіналом ГКЧП-істського путчу, а потім - коли остаточним підсумком розпаду СРСР стало проведення Україною референдуму щодо проголошення незалежності 1 грудня 1991-го року. Так само як своє значення мало і те, що всі ці роки Україна зберігала особливий статус в СНД, що можливо стало єдиною реальною перешкодою на шляху відновлення старої держави. І ось все-це, разом взяте, і зможе допомогти зрозуміти один феномен, повністю осмислити який все-ще так і не вдавалося і який ще й досі ніхто так і не зміг пояснити, і який в свій час так шокував Михайла Горбачова, тобто - результати реф рендуму щодо збереження СРСР та всі наступні події.

Результати, згідно з якими Україна дружно проголосувала за його збереження, а потім так же дружно, чи навіть і ще дружніше голосуючи за проголошення своєї незалежності, забила останній цвях в його домовину. Але це, здавалось би незрозуміле протиріччя, вирішується дуже просто вже в нас час, якщо поглянути на психологію жителя теперішньої південно-східної України. Просто все те, що для західника чи тепер вже й навіть і жителя центральної України є його сьогоденням, для східняка ще не стало реальністю й го життя і залиша ться здебільшого таким же, як і в ті радянські часи і навіть більше того - за даними соціологічних опитувань в цій частині України 13% населення вважають, що вони все-ще живуть в Радянському Союзі, а до 20% хотіли би його відновлення. Тому голосуючи за незалежність України, населення цих регіонів таким чином і дальше голосувало за збереження СРСР - і звідси тепер і йдуть всі ці крики про статус російської мови, про злочини ОУН-УПА і їм подібне, але звідси і щось таке, що може стати позитивним для розвитку всієї України. І напевно надто наївно було би вірити тільки в те, що вони не знають в якій саме державі живуть вже більше 14-ти років, все пояснюється ще простіше - просто ця нова українська держава якраз і стала для них продовженням і логічним розвитком попередньої комуністичної саме через ту національно-демократичну складову, про яку ми вже неодноразово згадували.

Не будемо зараз казати про те, наскільки це відповідає реальному стану речей - зараз це для нас не настільки важливо, адже говоримо ми про ідеологію і значить - про майбутній розвиток держави, а отже цей фактор обов'язково треба буде враховувати. А раз так, то треба тоді все-таки говорити і про те, що Україна отримала в спадщину багато старих радянських проблем і тому напевно мала би зробити і якісь свої висновки зі свого власного радянського досвіду і вже точно використати все те позитивне, що там було. Наприклад - все в тій же сфері міжнаціональних відносин, коли саме наявність фактору присутності інших культур виступає додатковим стимулом для оновлення держави. Або - в сфері економіки.

ІІ. Нова економічна політика: комунізм чи капіталізм?

Звичайно економікою повинні займатися професійні економісти і не справа філософа вмішуватися в їхню буденну працю. Але зрозуміло, що виходячи з наших міркувань, тепер мають бути створені умови не тільки для простого забезпечення роботою, але і можливість для більш талановитих досягнути чогось більшого. А для цього треба сказати ще декілька слів про саме спірне місце комуністичної теорії, яке стосується питання доданої вартості. В часи Енгельса і Маркса вона і справді складалася з двох речей: з вкладеної праці - тут Енгельс був правий, і з того що ми отримуємо задарма, від природи: продукції сільського господарства і корисних копалин.

Але ситуація змінилася з початком широкого промислового використання нафти - людина отримала можливість отримувати більше, затрачаючи менше праці. Це, до речі, стосується і інших видів енергії, але в кінцевому результаті все-одно все зводиться до того ж, що і в першому випадку - до вкладеної праці і до того що ми отримуємо від природи, навіть незалежно від того чи мова йде про відновлювальні ресурси, чи - ні. І на цьому етапі капіталіст отримує свій прибуток або і справді за рахунок привласнення (недооплати) чужої праці, або як винагороду за свою працю і свої організаторські здібності. Але є і ще одна, унікальна складова доданої вартості, яка появляється тоді коли товар продається. Ця складова проявляється в завищенні ціни товару, коли люди самі готові платити за щось більше ніж воно коштує насправді. Це - психологічна складова і пов'язана вона з уявленнями про розвиток майбутнього. Це, до речі, добре знають всілякого роду шахраї, акцентуючи увагу саме на тому що людина може отримати в результаті придбання такого роду товару, бо переплачуючи за нього вона в першу чергу платить саме за можливість долучитися до такого майбутнього раніше за інших. Саме так зараз рядові споживачі платять за нові моделі мобільних телефонів і комп'ютерів тільки тому, що саме на це спрямована нав'язлива агресивна рекламна компанія.

І найцікавіше, що такий же механізм спрацьовує і в масштабах держави - коли люди готові „платити більше" - віддавати більше енергії і праці тоді, коли це асоціюється в них з якимось позитивним образом майбутнього, особливо - найближчого і доступного. Коли ніякої схожої ідеї зовсім нема, то максимум на що здатна економіка такої держави - на рабську працю. І в якійсь мірі в Україні всі зараз так і живуть, і ніхто особливо працювати і не хоче, крім тієї відносно невеликої частини підприємців які справді вкладають в справу свої зусилля і свою душу. Тому якщо ми хочемо справді розвивати економіку ВСІЄЇ держави, то такий приватний інтерес має бути в кожної людини - приблизно так, як ми всі це уявляли собі в 1991 році стосовно результатів майнової приватизації, коли кожен з нас хоч в якійсь частині мав стати власником і підприємцем. В свій час ми всі саме в це і вірили, коли так дружно, без ніякого поділу на Схід і Захід, голосували на референдумі за незалежність України. Тільки річ тоді була не в матеріальних благах, вірніше не тільки в них - все значно простіше і складніше одночасно. Просто Радянський Союз, яким би він не був, все-таки мав і щось позитивне в своєму розвитку - ту гуманістичну складову, про яку ми вже не раз говорили.

Звичайно тепер можна довго дискутувати про те наскільки в ньому виконувалися такі права людини, як право на свободу слова, наприклад, але ж на той момент основну масу наших громадян це не дуже-то й хвилювало. Та й справді, хто знає, а що ще є більшим порушенням прав людини - відсутність свободи слова, чи та залежність і обмеженість яка виникає тоді, коли людина не може забезпечити себе і свою сім'ю хоча би самими елементарними матеріальними благами, хоча би їжею і теплом, як це було зі всіма нами в перші роки незалежності і як це все-ще багато в чому продовжується і досі? Тому те єдине, що здавалось треба було зробити тоді - так це при загальному збереженні такого гуманістичного спрямування та тих здобутків в соціальній сфері, які вже були досягненні, повернути людині ту втрачену можливість самій визначати свою долю, яку так наполегливо намагалася відібрати в неї тоталітарна держава, повернути належну їй часточку загальнодержавного майна і дозволити вільно, без обмежень розвиватися в економічній сфері - настільки, наскільки в когось і справді виявляться для цього відповідні здібності. І це було би якраз чимось дуже схожим на те, чого ми всі так хотіли отримати для себе в ході приватизації за допомогою майнових сертифікатів.

Але ще більше це схоже все-таки і на дальший розвиток гуманізму - на відновлення права людини на вільний і нічим необмежений, крім права інших людей, розвиток в усіх сферах життя. Правда про щось схоже вже не перший десяток років нам не втомлюється повторювати західна пропаганда, от тільки ніхто вже там в них тепер особливо і не вірить ні в яку рівність можливостей і тим більше - ні в яку загальнонародну власність. І якщо для жителя сходу, який ще тільки позбувається пострадянських стереотипів мислення, це може й справді омріяний рай, то вся Україна давно вже встигла розчаруватися в такому раю і давно вже звикла бачити в такому суспільстві свої недоліки. І знову ж таки - чи можливо це для України, саме такий чи вірніше лише такий західний шлях розвитку? Чи може краще все-таки подумати над тим, щоб використати щось з колишнього радянського досвіду і спробувати відтворити ту мрію, яку нам в свій час так і не вдалося реалізувати і самим створити зовсім іншу ідеологію, яка змогла би об'єднати ці два шляхи розвитку людства?

А вже потім і справді можна буде подумати над тим куди саме спрямувати такий розвиток, щоб все знову не закінчилося так, як в історії з Радянським Союзом - коли саме відсутність віри і недосконала ідеологічна база в кінці-кінців привела до краху цієї колись такої могутньої держави зразу ж, як тільки повністю вичерпала себе економіка.

ІІІ. Ідеологія нової епохи.

Отож - що ми маємо тепер? Цілком очевидно, що теперішня державна політика мала би відповідати кільком факторам:

1. Збереження гуманістичних принципів ХХ ст.

2. Забезпечення мінімального рівня виживання кожної людини, включаючи психічно хворих, інвалідів і безпритульних дітей.

3. Забезпечення прав громадянина в усіх сферах життєдіяльності, в т.ч. і в економічній - не тільки права на приватну власність, як права на вільний економічний розвиток.

4. Повноцінний обмін інформації.

5. Створення умов для розвитку і реалізації творчих здібностей кожної людини в будь-якій сфері, яку вона собі обере та забезпечення умов для вільної конкуренції і розвитку.

6. Забезпечення розвитку релігії, науки та атеїзму без будь-яких пріоритетів і обмежень, крім тих релігій чи розвитку тих знань, які обмежують свободу волі людини.

7. Запровадження такої ідеологічної бази та стратегічного курсу розвитку країни, які би відновлювали повноцінний еволюційний розвиток як в духовній, так і в економічній сферах.

VІІ. Віра небесна та віра земна

Але неможливо побудувати нормальну державу без розвинутої світоглядної чи релігійної моделі. Перше ж протиріччя, яке тут може стати на заваді - між науковим і релігійним способом сприйняття світу, вирішується тепер дуже просто - релігійна віра відповідає тому, що ще не стало знаннями, або що так завжди і може залишитися незрозумілим і непізнаним, а наука досліджує те, що ще вчора могло бути лише вірою. Тому в цілому для нормального розвитку суспільства необхідне як одне так і друге, що ми самі бачили зовсім недавно на прикладі Радянського Союзу. Проблема ж виникає в іншому - в тому, що релігійна віра не є достатньо зрівноваженою і відкритою, а іноді навіть відверто обмежує будь-який розвиток людини, замінивши його вимогою смирення і покори. Саме це і привело до того катастрофічного розвитку земної цивілізації, про який ми вже говорили на кінець ХІХ ст. і саме тоді, як протиставлення такому засиллю церкви, і виникла політика та атеїзм. Політика - як спротив владі церкви в реальному житті, атеїзм і науковий пошук - в духовному. Тому, щоб уникнути небезпеки повторення такого протистояння, треба добре усвідомлювати, якою саме має бути релігійна віра і як саме має вона розвиватися.

Одним з коренів цієї проблеми стало те, що Бог-Отець набув в християнстві якихось надто вже чоловічих рис, чого ніяк логічно пояснити не вдається та й важко якось уявити собі Вищу Силу з таким же статевим поділом, як в людей чи тварин. Тому напевно така надмірна «чоловічність» мала би бути якось зрівноваженою чимось жіночим. Так от, виявляється що такий, рівноцінний Богу-Отцю жіночий образ, незаслужено забутий християнством, в Старому Заповіті Біблії дійсно є - це образ Софії-Мудрості:

Господь мав мене на початку
Своєї дороги,
перше чинів Своїх,
спервовіку, -
відвіку була я встановлена, від
початку,
від правіку землі.
Народжена я, як безодень іще
не було,
коли не було ще джерел, водою
обтяжених.
Народжена я, поки гори
поставлені ще не були,
давніше за пагірки,
коли ще землі не вчинив Він,
ні піль,
ні початкового пороху всесвіту.
Коли приправляв небеса - я
була там,
коли круга вставляв на
поверхні безодні,
коли хмари зміцнював Він
нагорі,
як джерела безодні зміцняв,
коли клав Він для моря устава
його,
щоб його берегів вода не
переходила,
коли ставив основи землі, -
то я майстром у Нього була,
і була я веселощами
день-у-день,
радіючи перед обличчям Його
кожночасно,
радіючи на земнім крузі Його,
а забава моя - із синами
людськими!
(Біблія, Книга приповістей Соломонових 8.22-8.31)

Цікаво також, що в православному християнстві цей жіночий образ мудрості-Софії в значній мірі зберігся - це храми святої Софії в Києві і в Константинополі, столиця Болгарії - Софія, осіннє свято Віри, Надії, Любові і матерії їх СОФІЇ. А по-великому рахунку - земним відображенням цього жіночого образу має слугувати і весь інститут церкви, через що, до речі, священиками стають саме чоловіки - знову ж для відновлення цієї ж рівноваги. Тому нормальна повноцінна релігія, яка би не обмежувала розвиток людини, має бути достатньо зрівноваженою в двох планах - в плані співвідношення божественного чоловічого і жіночого начал між собою і в плані співвідношення між вищими «небесними» релігійними символами з одного боку і їхніми можливими земними проявами - з іншого.

Проте і це ще не все. Річ в тому, що недостатньо просто взяти якусь релігійну модель, створити інститут церкви і сліпо надіятися на те, що все зразу стане добре і що все зразу запрацює. Наступним кроком має стати реальне впровадження в життя таких ідеалів, тобто все залежить від того чи зможе така віра небесна стати вірою земною і чи знайде вона своє відображення в душах і помислах реальних людей, а для цього вона має бути достатньо наближеною до людини, достатньо земною і практичною. Тому двом небесним образам-архетипам Бога-отця і Софії-мудрості мають відповідати два таких же земних образи - тих, що живуть в душі народу у вигляді традицій і переказів, так щоб людина мала якийсь цілком конкретний живий зразок для наслідування. Так от, парадокс тут в тому що християнство відповіді на таке питання вже зовсім не дає і навіть навпаки - в різні періоди його розвитку основною була зневага саме до повсякденного, як вважала церква «гріховного», життя. Але якраз для українського народу і українського православ'я і це не проблема, вірніше - тільки наполовину проблема. Справа в тому, що ці «земні» образи дуже сильно були розвинутими в язичестві і в якійсь мірі вони органічно, разом з народними традиціями, стали частиною християнства.

Проблема тільки в тому що все те, що вдалося зберегти, має здебільшого жіночу природу - колядки, крашанки, свято Івана Купала. А от сильний і земний чоловічий характер було втрачено. В основному з двох причин. З одного боку - через те що проповідуючи мученичеську смерть Ісуса Христа церква привила відразу саме до чоловічого тіла, а з другого - тому що на цьому відбилася доля саме українського народу - коли впровадження християнства проводилося «вогнем і мечем» - тобто знищуючи найсильніших і найактивніших чоловіків, які могли опиратися такому насиллю. І в результаті сильний чоловічий характер і чоловічий розум було втрачено, хоч ми і можемо спробувати його реконструювати. Тому що якщо Софія знайшла своє відображення в образі молодої дівчини-українки, втілення краси і мудрості, то молодий чоловік мав би стати втіленням сили і розуму. І якщо з силою ще так-сяк виходить, згадуючи досвід козацтва, то з розумом вже не все аж настільки зрозуміло. А проте - це не біда однієї тільки України - інакше ми напевно не говорили би про загрозу знищення цивілізації. І навіть навпаки - якщо Україна зможе якимось чином вирішити для себе це завдання, то тоді вже вона зможе запропонувати щось і для розвитку всього світу.

Релігійний же аспект цієї проблеми полягає в тому що Сатана, який в окультизмі вважається символом мудрості і який в Старому Заповіті далеко не завжди виступає Противником Бога (див. Книгу Йова: І сталося одного дня, і поприходили Божі сини, щоб стати при Господі. І прийшов поміж ними й сатана.(...)І сказав Господь до сатани:„ось усе, що його, - у твоїй руці, тільки на нього самого не простягай своєї руки!" І пішов сатана від лиця Господнього (Біблія, Книга Йова,1.6, 1.12)), в християнстві став символом всього найгіршого і силою, яка протистояла Ісусу Христу. Не відкидаючи самої цієї ідеї «Противника Бога», тим більше якщо ми весь час говоримо про щось, що іменуємо «Зло», звернемо увагу лише на те, що в результаті такого релігійного сприйняття будь-який втілений земний розум став для церкви поганим і навіть загрозливим, що напевно найповніше проявилося в часи інквізиції в західній цивілізації, а проте торкнулося і наших країв, особливо в московській православній традиції де від людини вимагалося «послушаніє», але аж ніяк не здатність до самостійного мислення.

VІІІ. Події, які відбуваються зараз - звільнення від Зла

А ось зрозуміти те, що відбувається зараз, вже не так просто, бо деякі речі ще не завершилися і все-ще знаходяться в процесі розвитку, тому можуть бути не настільки очевидні як віддалені історичні події. Тому щоб зрозуміти їх, доведеться перейти і на відповідну мову - мову міфів, символів та переказів.

І. Історія магії та християнства

Історія розвитку та виникнення християнства була спрямована на знищення будь-яких специфічних містичних чи чаклунських методів впливу на людину. Відомою стала оповідь про те як Ісус Христос заборонив віщувати ворожці, хоча для тих часів це було звичайною практикою. Більше того, хоч загальноприйнятим вважається і те що євреї ніби-то є закоренілими матеріалістами і при цьому традиційно посилаються на їхнє прагнення до збагачення і історію з «Золотим тільцем» (І сказав їм Аарон: «поздіймайте золоті сережки, що в вухах ваших жінок, ваших синів та дочок ваших і поприносьте до мене». І ввесь народ поздіймав золоті сережки, що в їхніх вухах, та й позносили до Аарона. І взяв він це з їхньої руки, і вформував його в глині, і зробив із нього лите теля. А вони сказали: «Оце твої боги, Ізраїлю, що вивели тебе з Єгипетського краю!» І побачив це Аарон і збудував жертівника перед ним. І кликнув Аарон та й сказав: «Завтра свято для Господа» Біблія. Книга Вихід 32.2-32.5), але насправді це не зовсім так.

Достатньо згадати іншу давньозаповітну біблейську історію, яка розповідає про виведення євреїв з єгипетського полону і в якій Мойсей та його брат Аарон змагалися з єгипетськими жрецями саме в чаклунських здібностях і в якій вони в кінцевому результаті все-таки перемогли їх

(І ввійшов Мойсей та брат його Аарон до фараона, та й вчинили так, як наказав був Господь. І кинув Аарон палицю свою перед лицем фараона й перед його рабами, - і вона стала вужем! І покликав фараон також мудреців та ворожбитів, і вчинили так само й вони, чарівники єгипетські, своїми чарами. І кинули кожен палицю свою, і вони поставали вужами. Та Ааронова палиця проковтнула палиці їхні. Біблія. Книга Вихід 7.10-7.12).

Тому напевно правильнішим було би сказати, що для древніх євреїв таке поєднання приземленого матеріального прагнення до збагачення саме з чаклунськими здібностями видавалося цілком природнім. І на час діяльності Ісуса Христа такі здібності, знання, вміння і специфічні методи впливу на людину в їхніх жреців теж зберігалися ще напевно досить сильно, що напевно може нам пояснити ще одне цікаве місце з Біблії, вже Нового Заповіту:

«А Пилат скликав первосвящеників і старшин і нарід, і промовив до них: «Привели ви мені Чоловіка Цього, як того, що бунтує народ. А ось я перед вами розвідав, - і не знаходжу в Людині Оцій ані однієї провини такої, про що ви оскаржуєте. Також Ірод, бо він відіслав його нам. І ось нічого, що на смерть заслуговувало б, Він не вчинив. Отже я покараю Його й відпущу». Бо повинен був їм відпустити одного на свято. А народ став кричати й надалі:

«Візьми Цього, - відпусти ж нам Варавву. А той за повстання одне, яке сталося в місті і за вбивство посаджений був до в'язниці. І знову сказав їм Пилат, хотячи відпустити Ісуса. Так кричали вони й говорили: «Розіпни, розіпни Його!» Він же втретє промовив до них: «Яке ж зло вчинив Він? Я нічого, що на смерть заслуговувало б, на Нім не знайшов. Отже я покараю Його й відпущу». А вони сильним криком свого домагалися, та вимагали розіп'ясти Його. І взяв гору крик їхній та первосвященників (виділено мною). І Пилат присудив, щоб було, як просили вони: відпустив їм Варавву, посадженого за повстання та вбивство в в'язницю, за якого просили вони, а Ісуса віддав їхній волі." (Євангелія від Луки 23.13- 23.25).

Або тут ще краще - Євангелія від Матвія 27.20
«А первосвященики й старші попідмовляли народ, щоб просили за Варавву, а Ісусові смерть заподіяли».
Або тут - Євангелія від Марка 15.11
А первосвященики натовп підмовили, щоб краще пустив їм Варавву.

Так може тут теж треба говорити не про просте підмовляння, а саме про якісь специфічні методи впливу на натовп і людину? Але й це ще не все - в якійсь мірі такі знання збережені ще й до наших днів - зовсім недавно це промелькнуло в історії щодо хвороби Аріеля Шарона, де представники якоїсь з радикальних сект відкрито заявили про те що вона ніби-то пов'язана з тим, що вони його прокляли за виведення євреїв з Сектору Газа. Звичайно ніяких достовірних засобів перевірити можливість такого впливу ми не маємо, але вже навіть сама наявність такої інформації достатньо красномовно свідчить про те, що ще й досі зберігаються люди які це допускають, чи які вірять в такі свої здібності.

А проте - мова не про це, мова про щось зовсім інше - про те що російську революцію робили в основному теж євреї за національністю і тоді ці древні знання могли бути збереженими набагато краще ніж зараз і навіть могли бути доповненими місцевими російськими традиціями. І тому в історії розвитку і становлення нової комуністичної держави ця ж історія повторилася знову, тільки вже по-новому - при матеріалістичній спрямованості загальнонародної ідеології, яка зовсім заперечувала будь-що за його межами, вся ідеологія СРСР майже повністю відповідала одній давній релігійно-містичній легенді, навіть якщо самі творці цієї держави ту легенду не знали чи принаймі свідомо їй не слідували. А проте нам це і не настільки важливо - бо йдеться про щось інше, що не завжди відповідає свідомим уявленням, але що все-одно дуже часто визначає долю людей і навіть цілих народів - про те, що в психології носить назву архетипів і що для нас може бути простою легендою, міфом, чи навіть казкою...

Так от - легенда розповідає що колись, після виникнення чи після створення людини, на Землю був посланий ангел, який мав навчати людей законам матеріального світу. Звали його «Люцифер» - Ангел вранішньої зорі. Але чи то люди виявилися занадто несприйнятливими до такого роду знань, чи то в нього не вдалося щось аж настільки добре, як мало би бути і він просто перестарався, але людство в результаті стало надмірно вірити тільки в матеріальний, видимий світ і зовсім втратило будь-яку здатність сприймати хоч щось поза його межами. І ось саме така енергія і такий спосіб світосприйняття і панував в Радянському Союзі. Зверніть увагу - майже всі переконані матеріалісти люблять рано вставати («ангел вранішньої зірки») і вірять в комуністичну ідею. Та й символом в них теж була зірка і навіть кажуть що і пам'ятник Люциферу збиралися встановити - от тільки ніхто не знав як він виглядає і чи можна зобразити щось настільки нематеріальне. До того ж суперечила така віра в ангела цим самим матеріалістичним поглядам і тому в кінці кінців символом тієї епохи став зовсім інший, теж давній і містичний, пам'ятник у вигляді мавзолею, який мав увіковічнити тіло земного творця тієї держави, довівши таким чином поклоніння матеріалізму до повного абсурду і знищивши навіть ту частину віри в щось неземне, яка все-ще могла існувати в тій легенді про Люцифера.

Цікаво, звідки ж все-це могло з'явитися в повністю православній монархічній царській Росії, такій здавалось би далекій від всього незвичайного і містичного, в якій до цього панували зовсім інші символи? Чи може щось не так з нашими знаннями того періоду її історії? А проте мова не про сам цей міф, як про те що при загальному матеріалістичному спрямуванні загальнонародної ідеології, яка повністю заперечувала будь-яку віру, насправді весь державний механізм і вся державна машина була збудована за тими же древніми магічними принципами обману і програмування людей, що і 2000 або й більше років тому ... що напевно могло би нам тепер багато що прояснити в подіях тієї епохи, коли люди іноді цілими масами і мільйонами сліпо йшли на смерть ... нагадуючи собою якесь жахливе жорстоке ритуальне жертвоприношення невідомому Богу ...

ІІ. Методи впливу на людину. Уроки Майдану

Важко проте судити, в чому саме може проявлятися такий можливий чаклунський чи навіть психотропний вплив на мислення і діяльність людини - та спадщина минулого, повністю позбутися якої нам не вдається ще й досі, в усякому разі це неможливо зробити в такому короткому викладі, але один достатньо чіткий критерій оцінки наявності такого впливу відомий давно, ще з тих же біблейських часів - той, який в Біблії називається свободою вибору. Те, що сприяє здатності людини самостійно думати, аналізувати і приймати рішення - це добре, а те що тільки підсилює її залежність - зле. І в цьому плані Україна вже має свій перший унікальний досвід, в якому саме дух і ідеологія київського Майдану стали до певної міри вирішальними. Ще в ті дні професійні психологи зі здивуванням відмічали що поведінка людей там була достатньо незалежною, що не спостерігалося того явища, яке часто буває на заходах такого порядку - не виникало натовпу і не було втрати індивідуальності. Крім того всі завжди підкреслювали якусь особливо піднесену атмосферу Майдану. Звичайно останнє часто буває тоді, коли людина звільняється від якогось страху чи позбувається чогось дуже неприємного що її давно гнітило, але це було не зовсім й так - бо що би не говорили зараз, але якийсь страх тоді все-таки був присутній, адже в такій ситуації могло бути що завгодно і ніхто не міг дати зовсім ніякої гарантії, наприклад, того, що влада не вдасться до силових методів або того, що навіть випадково не станеться чогось страшного і непередбачуваного, пов'язаного наприклад з можливими провокаціями.

Тому це почуття звільнення було не звільненням від страху самого по собі, а швидше звільненням від необхідності боятися - коли страх як природній механізм захисту, як інстинкт самозбереження в небезпечній ситуації залишався, але вже не паралізував психічну діяльність і вже не заставляв вести себе якимось певним чином. Проте було в тому і ще щось. Людина, яка хоч раз в житті бувала в церкві і після того прислухалася до своїх внутрішніх відчуттів і побувала на Майдані, напевно могла помітити певну схожість таких почуттів. Казали - що над Майданом було якесь Боже благословення, чи що його захищали Ангели. Може й так - сам я їх ніколи не бачив і навряд чи зможу підтвердити чи спростувати факт їхнього існування. А проте - навряд чи хоч щось в цьому житті може проявитися без реального впливу людей і навіть в церкві таке благословення наступає не інакше як через посередництво священика, який здійснює службу. Священики на майдані дійсно були, але напевно справа не тільки в них, тому що навіть з церкви одна людина виходить кращою, а інша - ще гіршою ніж до того, якщо поганими є ті її думки які керують нею і які тільки додатково підживлються такого роду енергією. Так і тут - про яке би сильне благословення не йшлося, але якщо не буде відповідного механізму його реалізації - думок, прагнень, бажань і уявлень про те, що і як треба робити - то воно все-одно не знайде ніякої можливості свого втілення, якщо тільки ще більше не погіршить ситуацію. А для цього нам вже треба хоча би приблизно спробувати зрозуміти, в чому ж він полягав - той досвід протистояння на київському Майдані 2004-го року?

Напевно перш за все тут треба сказати, що події тих президентських виборів для багатьох в Україні стали тепер символом протистояння Добра і Зла і нагадати ту надзвичайно важку, депресивну і пригнічуючу атмосферу, яка панувала напередодні. Звичайною реакцією людини в такій ситуації є намагання втекти чи заховатися десь від відчуття можливої загрози чи від виникнення можливих проблем. Але здавалось, що цього разу загальний розвиток ситуації досягнув вже такого рівня, коли сама по собі така спроба втечі могла привести тільки до ще більшого погіршення ситуації і це вже само по-собі було до певної міри значимим - бо можливо саме тому таке відчуття приречення і безвиході не опанувало людьми і вони змогли його пересилити. В усякому разі про яке би зло, чи про який можливий вплив на людину не йшлося би, навіть магічний чи психотропний, але механізмом роботи такого Зла завжди є лише один з наступних шляхів:

- або розвиток зневіри і депресії;
- або розвиток надмірної збудливості;
- або стимулювання якогось конкретного типу поведінки в якійсь конкретній ситуації.

Нічого такого ніби й не було. Стосовно депресії і зневіри ми вже говорили - просто все вже досягнуло тієї межі, коли вже й боятися було зовсім нічого. Але чому не було хвилювання, збудження і такого типу поведінки, який міг би стати ґрунтом до розвитку провокацій - наприклад до втілення в життя першого, що приходило в голову - почати все бити і ламати? Як це не дивно звучить, але частковою відповіддю на це буде все те ж найперше зауваження - напевно тому, що все це відбувалося на фоні депресії і відчуття чогось і без того настільки поганого, що вже не було смислу ще більше погіршувати його можливими ускладненнями, хоча це напевно доведеться все-таки ще додатково пояснити. Справа в тому, що розвиток деяких психічних захворювань характерний розділенням між собою процесів збудження і гальмування в діяльності головного мозку - наприклад так, як це буває при маніакально-депресивному синдромі, коли такі процеси виявляються розділеними в часі, почергово проявляючись в різні періоди протікання хвороби але не компенсуючи один одного та не взаємодіючи між собою.

Але це характерно не для одних тільки психічних захворювань і навіть навпаки - такі люди виступають здебільшого індикаторами загального стану суспільства, відображаючи в найгіршій формі те, що в ньому твориться. І те, що в якійсь мірі характерно для здорового, в такого хворого набуває паталогічних рис, про що ми вже частково говорили як про основу Зла і про вплив Зла - тільки там цей же механізм ми розділили на багато складових і тому в загальному він міг пройти непоміченим повз нашу увагу. Тому якщо Майдан і був чимось унікальним, то в першу чергу саме цим - таким способом уникання можливих неприємностей, коли не існувало розділення психіки на протилежні складові і коли вдавалося зберігати гармонійне поєднання таких протилежних тенденцій. Тому хоч він і став для нас тепер символом певного протистояння, але це не було протистоянням антагоністичним, бо навіть якщо схід України і був політичним суперником то аж ніяк не був суперником в цьому протистоянні зі владою і зі злом, які здавалися спільним ворогом на шляху побудови кращого життя. До того ж в психологічному плані спосіб мислення «південно-східних» був може й такий що все-ще не вийшов за рамки обмеженого способу мислення та самого примітивного матеріалізму, в повній відповідності до того що ми говорили стосовно СРСР, але зате і такий що зберіг те позитивне прагматичне ставлення до життя, яке існувало тоді.

Проте це лише одна частина проблеми, яка відповідає на запитання «ЯК?» мислити. Інша ж полягає в тому, що навіть за таких умов різні люди все-одно по різному будуть сприймати таку ситуацію, тому по великому рахунку справа була ще й в тому «ХТО?» ставав об'єктом такого мислення - тобто які саме люди збиралися на Майдані в перші же дні - переважно трохи старші, з вищою освітою і притому такі, які звикли самі в житті робити все своїми руками, тобто люди розумні і з реальним життєвим досвідом. Тому для них це не було ні акцією протесту, ні стихійним виявом невдоволення - це була цілеспрямована спроба власними силами змінити щось в своїй державі і влаштувати його так як треба і так, як вони того хочуть.

Але й це ще не все. Навіть благословення і наявності позитивно налаштованих людей які мислять належним чином і то все-ще буде явно недостатньо, якщо не знати «ЩО» саме треба «РОБИТИ?». А тут вже є два способи дії, як завжди в житті кожної людини коли вона дійсно хоче щось змінити в кращу сторону - або зробити щось хороше, або намагатися позбутися всього поганого, що їй тільки заважає. І якщо з тим «хорошим», чого ми хотіли досягнути, в основному не виникало проблем - про це тепер говорять як про «Ідеали Майдану», то з тим щоб позбутися всього поганого було вже не настільки ясно, хоч саме останнє і було головною ціллю на той момент. А справа в тому що кожна людина, яка стикається зі злом і з проблемами в своєму житті, завжди замикається в собі і відгороджується від зовнішнього світу - про це ми теж вже говорили як про один з механізмів роботи Зла. І якщо люди на Майдані в кінці-кінців все-таки досягнули своєї цілі - хай навіть і не в повному обсязі, то значить щось все-таки їм вдалося в цьому плані досягнути нового, і значить своє значення мали ще й уявлення про те, як саме треба вирішувати якісь важкі і неприємні проблеми так, щоб не сталося нічого поганого і щоб нарешті стало проявлятися те, про що ми вже говорили як про захист від Зла - вміння мислити самостійно і незв'язано та придумувати щось своє. Тому цікавим для нас є не тільки сам механізм такої взаємодії протилежностей, але й ті знання про те що і як саме треба робити, які з'явилися на Майдані і які в кінці-кінців схожі на механізм розв'язання саме тих проблем, з якими стикається чи не кожна людина в своєму реальному житті тоді, коли не дай Бог, в неї стається щось справді погане...

Так в чому ж вони тоді полягають, ці життєво необхідні уроки Майдану?

На першому місці звичайно треба відмітити те, про що ми вже говорили - можливість зробити хоч щось навіть тоді, коли взагалі не знаєш що робити і замість того щоб панікувати, будучи паралізованим страхом, чи піддаватися депресії, просто усвідомити те що навіть в будь-якій, здавалося би самій безвихідній ситуації, треба просто зробити хоч що-небудь, хоча би те найменше що можеш. Таким «хоч щось» стало те, що всі хто зміг зібралися в Києві - хай навіть і не знаючи, що саме треба робити далі;

По-друге - це можливість зробити вже те, що вмієш і що може виявитися корисним і потрібним для того розвитку ситуації, який ти вважаєш необхідним - наприклад допомогти поставити палатки, організувати проживання, чи навіть просто принести чай чи сказати добре слово. Не обов'язково завжди бути героєм, але іноді важливо зробити хоча би те що можеш, чи навіть просто хоча би не зробити зла;

По-третє - те, що було найбільшим недоліком Майдану, стало і його силою - коли незнання що саме і як треба робити далі, непідготовленість до такого розвитку подій і навіть невміння організувати все належним чином, що визнавали навіть творці революції, спровокувало зате якесь настільки відкрите ставлення до майбутнього, що людина очікувала не стільки того, що сама собі могла спрогнозувати в міру своїх уявлень, як справді чогось нового, навіть до певної міри не знаючи чого саме, чи що саме може трапитися. Це вже було схоже навіть на ставлення до життя з певною долею приреченості чи смиренності - що одночасно означало і якусь віру в себе і в свою інтуїцію, і в свою долю, в невідворотність історії чи навіть промислу Божого.

Четвертою цікавою річчю стала реакція на таке можливе погіршення ситуації, яке зазвичай викликає лише дальше наростання депресії і тривоги, і повністю паралізує людину. Тут же методом боротьби з наростанням такої загрози стало тверде рішення не відступати і навіть навпаки - прагнення ставати ще сильнішими у відповідь на будь-який можливий негативний зовнішній вплив, на будь-яку спробу переламати ситуацію. На практиці це проявилося ще в перші дні протистояння саме в тому, що незважаючи ні на що, навіть на спробу терміново оголосити результати виборів, людей з кожним днем ставало чимраз більше. Це стало вирішальним фактором для забезпечення наростання тієї тенденції розвитку, яку ми обрали для себе і яку захищали.

Ну і наостанок

напевно треба сказати і те, про що ми вже частково говорили - що навіть тоді, коли вже наступило покращення ситуації чи з'явилася надія на її позитивний розвиток, не сталося того що так часто проявляється в людини тоді коли в неї після довготривалого поганого періоду в житті покращується ситуація чи відбувається щось приємне - і вона тут же зразу з новими силами починає робити щось вже звичне їй і саме те, що і привело до попереднього погіршення життя і тим самим знову породжує ті ж самі старі проблеми. Таке стається здебільшого тому, що вона починає жити знову тими ж самими старими і вже звичними їй уявленнями, в яких може приховуватися і щось не дуже хороше - а проте це проявилося пізніше, коли нова влада стала поступово набувати рис старої і якщо в тій ситуації не було такого бажання чи таких стереотипних уявлень що, як і за чим має слідувати, чи що і як саме треба робити, то тепер воно все вже стало проявлятися в повній мірі.

ІІІ. Національний український характер в історичному плані та в плані розвитку земної цивілізації. Нація-народ-держава

Але все, досі сказане нами - лише половина відповіді на питання, що не так з нашою цивілізацією, що відбувається зараз і що треба зробити аби уникнути розвитку майбутніх можливих проблем аж до безславного кінця загибелі всієї цивілізації, тому що все це стосувалося лише того що має якесь відношення до віри і до людини. Правда не тільки віри релігійної, але і народних традицій та духовного та інтелектуального розвитку кожної окремої людини, але все-одно це зовсім нічого не каже нам про те, яким буде суспільство в цілому, тому що навіть за таких умов може існувати ціла маса самих ідеальних людей налаштованих на найправильніший розвиток, але повністю розрізнених між собою - так, що кожна з них буде існувати сама по собі, сугубо індивідуально - і це не буде повноцінним суспільством доти, доки вони не стануть соціально-сумісними і доки не будуть об'єднані між собою спільним інтересом.

А для розуміння цього знову треба повернутися трохи назад, до наших роздумів щодо українських традицій і українських вірувань, які мали би стати земним відображенням небесної релігії і які і мали би сформувати той соціально-сумісний суспільний характер, про який ми говоримо. І якщо з усвідомленням того, якою саме має бути українська дівчина і як вона має себе вести чи навіть як вона має жити, проблем дійсно не виникає, то от з чоловічим характером вже не все так просто і фактично навіть треба говорити про два типи такого характеру, які стали настільки могутніми архетипами що ще й досі домінують над народною пам'яттю в образах селян та козаків. І якщо козацтво тепер стало для нас символом відваги, то чим-чим, а ніякою політичною волею, вмінням будувати свою державу чи навіть і своє власне життя воно вже точно ніколи не відзначалося і навіть навпаки - дуже часто ставало просто руйнівним і деструктивним, знищуючи навіть само себе.

Тому в порівнянні з ним навіть прагматичний селянський розум і то був більш довершеним - хоча би тому, що сприяв розвитку і збереженню нації. Пізніше дещо схоже протиріччя проявилося вже між Лівобережною та Правобережною Україною, хай навіть залежною і підневільною, але державницькою хоча би в межах тієї автономії, яку можна було «виторгувати» для себе в Росії. Але в якійсь мірі таке ж протистояння зберігається ще й досі, хоча вже і в дещо іншій формі, як протистояння Центрально-Західної та Південно-Східної Україн. Тільки тепер це вже більше схоже на боротьбу характерів і способів вирішення основних ідей, де схід проте і далі залишається і більш прагматичним але й одночасно - егоїстично-розрізненим між собою, не пов'язаним спільним інтересом чи однією ідеєю. Тому навіть якщо вся велика Україна і має тисячолітню історію, то зате за цей період вона майже не мала своєї державності, хай навіть дуже часто і готова була покласти заради цього голову, а вся південно-східна її частина, яка заселена значно пізніше, в т.ч. вже навіть і в радянські часи і не одними тільки українцями але й представниками різних народів, навпаки - має вміння зберігати своє власне життя і будувати його заново на новому місці, але не знає що саме і як треба робити далі, заради чого розвиватися і жити. Тому в ідеальному випадку таке їхнє поєднання мало би влити «молоду кров» в розвиток всієї України і створити щось зовсім нове, поєднавши прагматизм і відданість ідеї, завершити той процес формування нації, який ще так повністю і не дійшов до свого кінця, або породити щось нове, гідне нової епохи.

Але й це ще не все. Досі мова йшла лише про українців, але особливістю України є те що на її теренах завжди жило багато націй і вона вже навіть схожа і на якесь перехрестя світів, єдиний котлован в якому виварювалися ці народи, хоча при цьому завжди зберігався хай і понівечений, але єдиний український стрижневий народ, який і ставав об'єднуючим для всього суспільства. І те, що здається найбільшим недоліком України - наявність великої кількості неукраїнців, можливо є одночасно і її найбільшою перевагою - саме тим генетичним матеріалом для оновлення всього суспільства, який тільки й може зберігати його здоровим, повноцінним і здатним до оновлення і розвитку. От тільки це завдання повинна в першу чергу вирішувати саме держава і як це зробити напевно приблизно вже зрозуміло. Чи вірніше - зрозуміло як не треба робити - так, як робили це в фашистській Німеччині, знищуючи інші народи і таким чином мало не знищивши і свій власний народ, зовсім зупинивши його еволюційний розвиток. Навіть важко собі уявити, до чого в результаті це могло би привести в далекій перспективі, тому коли ми говоримо про завдання держави, то воно має бути лише одне - сприяючи еволюційному розвитку людини, сприяти і формуванню однієї нації і розвитку багатьох народів.

IХ. Сучасність.

Проблема побудови держави стоїть перед українським народом далеко вже не вперше, а деякі з наших теперішніх проблем напряму перегукуються з тим, що існувало ще в часи Богдана Хмельницького, чи вірніше зразу після його смерті. Ось як про це розказує І. П. Крип'якевич - „Історія України", Львів, видавництво „Світ", 1990 р. Ст. 186:

Смерть Богдана Хмельницького потрясла будову української держави. Відразу виринув цілий ряд важливих політичних проблем, що вимагали негайного вирішення. Чи Україна буде самостійною державою, чи приєднається до котрогось з сусідів? Чи державна територія має обіймати всі українські землі, чи тільки Наддніпрянщину? Чи гетьманство залишиться в роді Хмельницького, чи знову стане виборним? Чи держава буде спиратися тільки на старшину і шляхту, чи матимуть слово також народні маси?

Ну і так далі - при бажанні будь-хто зможе самостійно відшукати ще багато аналогій. Але якщо зараз в нас виникають все ті ж проблеми з побудовою держави, що і колись давно та виникають все ті ж запитання, то напевно доведеться тоді розібратися все-таки, що ж воно таке - держава, як вона утворюється і як саме виникає те, що приводить до її деградації і загибелі чи до спотворення її розвитку.

І. Походження держави

Таких поглядів щодо її генезису існує два. При першому вона розглядається як суспільне утворення, можливо тільки трохи більш складніше ніж первіснообщинне чи навіть і тваринне стадо, владу в якому завдяки своїм здібностям здобуває найактивніший, найрозумніший чи найсильніший чоловік. В той момент ніякого «узаконення» своїх прав він звичайно і не потребує, оскільки стає цілковитим відображенням того стану речей, який виникає внаслідок дії принципу природного відбору - настільки, наскільки ми можемо собі це уявити виходячи з якихось самих примітивних дарвіністських позицій. Але є дві складових такого добору: сам природний добір як наслідок боротьби за виживання і прагнення до розмноження та джерело з якого він черпає для себе матеріал. Таким джерелом стають мутації, відхилення від норми, причому зауважте що в природному середовищі, наприклад в стаді диких тварин, самі тварини одного і того ж виду ніколи такі відхилення не знищують - відбір здійснюють переважно зовнішні чинники - або природне середовище проживання, або інші тварини - здебільшого хижаки. Тому тварини з такими відхиленнями від норми, внаслідок яких вони виявляються менш пристосованими - гинуть, а ті, в розвитку яких проявилося щось краще - виживають і дають нове, вже частково відмінне потомство та можливість розвитку для всього виду. Але в людському середовищі такий лідер, користуючись своїми розумовими здібностями, починає направляти всі свої зусилля якраз на те щоб знищувати всі відхилення від норми. І в першу чергу ті, які він не може зрозуміти і розвиток яких не може передбачити - тільки тому, що серед них є і ті, які можуть призвести і до виникнення чогось такого, що з часом почне становити йому загрозу. Таким чином знищуючи будь-яку можливу конкуренцію, він придушує саме джерело мутацій і по-суті направляє всі свої зусилля на зупинення еволюційного розвитку.

Але це лише половина проблеми, тому що до певного моменту поки він справляється з таким завданням придушування всього нового, боятися особисто йому все-таки зовсім нічого і мова ні про яке виникнення держави і не йде. Проблеми в нього виникають пізніше - тоді, коли він в силу якихось обставин починає втрачати владу чи впевненість в собі, наприклад - в силу старості яка наближується, внаслідок хвороби або й просто того, що змінюється зовнішній світ і він вже не може реагувати на ці зміни своєчасно, достатньо адекватно і сильно. От тоді він вже і сам починає виступати за впровадження такого механізму відносин, який би захищав все те що ще вчора йому самому здавалося слабким, немічним і просто поганим, що він сам всіляко знищував і до чого тепер відносить не тільки того, хто ще тільки розвивається, але й себе самого. В цьому звичайно вже починає проявляється позитивна складова - оскільки починає відновлюватися той механізм природного добору, який досі зовсім придушувався, але зате з'являється і негативна - тому що сама інтенсивність добору знижується і тому що іноді таке «узаконення» приводить в результаті до створення таких нових законів - байдуже чи то юридичних, чи то соціальних, які будуть захищати не тільки того, хто з часом мав би стати джерелом розвитку чогось нового, але й того, хто все-ще залишається при владі і хто цією владою не хоче поступатися навіть незважаючи на те, що давно вже не відповідає реальним вимогам життя. Тому в сучасному політичному житті все це завершується утворенням якогось певного компромісу між цими двома крайнощами - або повним знищенням всіх слабких і беззахисних, як це наприклад було в фашистській Німеччині, або таким суспільством, де при владі залишаються ті хто вже давно реально втратив всі свої найкращі якості і хто давно вже не являється ні найсильнішим ні найрозумнішим представником людського роду, що частково нагадує нам деякі африканські та південноамериканські владні режими і ще більше нагадує те, що заледве не утворилося в Україні останнім часом.

Але й це ще не все, бо така точка зору лише частково відображає розвиток держави, говорячи лише про одну його складову, тому на противагу їй існує й інша теорія - про виникнення держави як наслідку дії певного суспільного договору. Така владна структура виникає тоді, коли певна група людей вибирає серед себе або запрошує зі сторони когось такого, хто зміг би краще за них вирішувати їхні спільні проблеми. В основному це стосується двох завдань - або того, щоб розв'язувати внутрішні конфлікти і запобігати їхньому виникненню, особливо тоді коли існування та розвиток таких конфліктів може призвести до загибелі всього суспільства, або того, щоб організовувати людей для захисту від якогось спільного ворога. Тобто це стосується того, що тепер називають внутрішньою та зовнішньою політикою. В цьому випадку люди мовби делегують такому владному утворенню якусь частину своїх прав, «довіряють» йому. Тоді цей керівник має бути вже не настільки сильним чи активним, як бути мудрим і вся його влада ґрунтується вже не стільки на застосуванні сили, як саме на довір'ї інших людей. Та й власне кажучи і наслідком Майдану стало те ж саме - таке ж делегування своїх прав одній людині - нею став тоді ще майбутній, а тепер вже діючий президент України. Цей механізм створення влади за сучасних умов видається цілком нормальним, яким він і мав би бути при теперішньому рівні розвитку, але і тут рано чи пізно виникає загроза його спотворення - тоді коли цей володар починає зловживати наданою йому владою або:

а) використовуючи довір'я людей не для розвитку всього суспільства і для захисту його інтересів, а для відстоювання своїх власних інтересів і збереження займаного становища - тоді він починає обманювати людей, переконуючи їх, що він якнайкраще справляється зі своїми обов'язками, або навіть якщо вони і розуміють що це не так - то переконуючи їх в тому, що або вони все-одно ніяк не обійдуться без нього, або що його все-одно зовсім нема ким замінити;

б) використовуючи надану йому владу і силу не для захисту від зовнішнього ворога чи для вирішення внутрішніх конфліктів, а для приниження людей і усунення навіть самої загрози виникнення будь-якої можливості свого усунення.

Так от - цікаво що і такий підхід теж виявляється дуже знайомим для нас - чи то в світлі наших недавніх спогадів про епоху Кучми чи то може вже й тепер...

Проте якщо враховувати те що в людині одночасно проявляється, умовно кажучи, і «божественна» і «тваринна» складова - то обидва таких підходи до розвитку держави мали би бути об'єднаними у вигляді якогось взаємопроникного процесу. Тим більше, що все це виявляється надто близьким для України не тільки в світлі останніх подій, але й враховуючи її історичний досвід, коли на початку становлення Київської Русі вони вже були поєднані - тоді існували розвинуті і розрізнені сильні племінні мікро-держави і дійсно були запрошені чужинці-варяги для об'єднання їх в єдину сильну державу. Та й сама назва одного з наступних князів - «Мудрий» - теж напевно до певної міри відображає саме такий підхід. Але все-це, разом взяте, чомусь все-ще так і не каже нам, як всі ці проблеми мають бути вирішені нами зараз - коли ми все-ще ніяк не можемо визначитися зі своїми шляхами побудови держави. Зате тепер ми вже цілком достовірно можемо встановити інше - те, що і в першому і в другому випадку цей елемент спотворення позитивного розвитку державного утворення завжди зміщується в один і той же бік - в бік узаконення права того, хто вже й так знаходиться при владі, на те щоб і надалі самому вирішувати хто має цією владою розпоряджатися, замість того щоб це здійснював якийсь зовнішній чинник: чи то природній добір і зовнішнє середовище - в першому випадку, чи то зібрання людей - в другому. І ось саме таке спотворення розвитку державного механізму і приводить або до виникнення загрози його повної деградації і занепаду, або до знищення: чи то внаслідок внутрішніх конфліктів - революцій та бунтів, чи то внаслідок зовнішніх чинників - як втрати незалежності і завоювання іншими державами.

ІІ. Події 2005-го.

Звичайно тут, як і в ситуації про яку ми вже неодноразово говорили, проявився той же механізм, який завжди стає першим наслідком всіх революцій - погіршення ситуації і поступове набуття новою владою рис старої. Проте були й деякі відмінності - в тому, що нова влада виявилася неоднорідною і між собою і в ставленні до влади старої, тому не оцінюючи нікого конкретно відмітимо тільки, що поки існував союз Ющенко-Тимошенко - доти такої загрози не існувало, хай навіть і могли існувати інші проблеми. Але повністю відкидати можливість повторення такого переродження напевно теж не варто, тим більше що першим тривожним симптомом для нас стали ті події 2005-го року, які для багатьох стали символом зради. Можливо і це не мало би такого великого значення, якби не те відчуття зневіри і депресивності, яке знову повернулося в результаті цього і якого, здавалось, остаточно позбулися на Майдані.

І ось цікаво, що і в цьому є щось надзвичайно важливе для нас і для нашого дослідження розвитку держави і подій української революції - мова йде про порушення того природного механізму перерозподілу наслідків вчинків, про який ми згадували як про один з механізмів впливу Зла, бо не повинен той хто відчуває що його і так зрадили, відчувати за це свою же вину, про кого конкретно не йшлося би. І пов'язано це якраз з тим зв'язаним типом мислення, про який ми теж вже не раз говорили - коли людина робить щось одне, а думає при цьому щось зовсім інше. І коли це «інше» не відбувається - те, що вона собі спланувала чи уявила, вона і відчуває себе обманутою чи зрадженою. А коли між собою стикаються вже два суб'єкти з таким взаємопов'язаним способом мислення, то вони вже вдвох відчувають себе обманутими і ображеними. А проте такого не буває і в світі психічної реальності рівновага відновлюється ЗАВЖДИ - і тим більше, якщо ми вже заговорили про думки і уявлення як про щось близьке до нашого розуміння фізичної енергії.

А значить в цьому випадку від такого протистояння повинен конче вигравати хтось третій і енергія має перерозподілятися на його користь. Не заглиблюючись детально в сам механізм такого перерозподілу, достатньо складний щоб його можна було так легко пояснити, скажемо тільки що в нашому конкретному випадку цей «хтось третій» проглядається достатньо чітко - той донецький клан, який здавалось був зовсім дезорієнтований і розбитий після поразки на минулих президентських виборах. Хоча правда, справедливості заради, треба відмітити що такий перерозподіл - це і не його вина і не його заслуга, просто таким виявився загальний розвиток подій.

А проте одну частину такого перерозподілу енергії ми все-таки покажемо - те відчуття що тебе зрадили, чи зрадили твої мрії і надії, викликає лише одну реакцію - бажання в майбутньому уникати повторення такої ж ситуації - тобто знову ж взагалі не цікавитися політи ою. І хто вже конкретно, яка саме політична сила від цього вигр є, напевно теж вже не має значення - тому що виграють всі, хто має хоч якесь відношення до влади - в повній відповідності до того що ми говорили стосовно розвитку держави - для збереження займаного становища і для відстоювання права того, хто вже й так знаходиться при владі на те, щоб і надалі самому вирішувати хто цією владою має розпоряджатися, і в цьому плані вже навіть нова команда помаранчевих переможців і то отримує якийсь свій зиск. Але тут проявилося і ще щось цікавіше - це відчуття зради і зневіри стосується в основному лише тих людей які понадіялися на ті зміни, які їм принесе революція, але самі в Києві при цьому не були - тому що саме там, в Києві і проявився основний, останній урок Майдану - відчуття того, що щось треба зробити самому і що самому треба вирішувати свої справи і влаштовувати свою долю, замість того щоб на когось надіятися. Тому в якійсь мірі це і говорить про те, якою має бути держава - байдуже чи на її чолі буде стояти одна людина, чи ціла система, але це має бути щос таке, чому не страшно було би делегувати право на те щоб розпоряджатися собою і своєю власною долею в тих питаннях, в яких ти нездатний зробити це самостійно. І щось таке, що не присвоювало би собі права одноосібно розпоряджатися наданою йому владою незважаючи ні на які зовнішні чинники і в тім числі - і на вимоги того суспільства, яке його до цієї влади привело.

Звичайно тоді в ідеальному варіанті суспільство мало би мати можливість контролювати владу якимось наступним чином:

а) відкликаючи в будь-який момент того її представника, який його не влаштовує, чи який не справляється зі своїми завданнями;

б) замінюючи представників влади новими кращими кандидатурами;

в) найцікавіше - оплачуючи діяльність влади, а не так як це відбувається зараз, коли вона сама собі встановлює оплату з чужих по-суті грошей. І навіть більше того - коли розпоряджаю-чись ними на свій розсуд, вона фактично просто паразитує за рахунок суспільства.

І ось це все, разом взяте, і мало би стати завданням України по створенню нового типу держави, радикально відмінного від всього що існувало досі. Тим більше, що якийсь досвід в України в цій сфері є - як періоду козацтва, так і того етапу розвитку Радянського Союзу, коли вона була символом його національно-демократичної частини, по-суті навіть часто - антиподом Росії, перегукуючись з тією системою управління яка характерна для Середньої Азії, де правителя колись призначала і контролювала Рада Старійшин. Правда така середньоазіатська система управління рано чи пізно скочується до самого примітивного феодалізму, навіть набагато гіршого від того, що нам може запропонувати демократія. І що ми, до речі, теж вже бачимо на прикладі своєї держави, коли саме така схожість привела і до схожого результату - виникнення хабарництва, корупції і такої системи управління, при якій все вирішують друзі чи родичі. Чому ж так виходить, якщо ми говоримо що в цьому може бути щось позитивне, чи може ми помиляємося?

Ні, не помиляємося, такий позитив дійсно є - в тому, що при такій системі існує хоча би та Рада Старійшин, яка контролює того запрошеного чи вибраного правителя, який і мав би правити згідно з таким суспільним договором. Проблема полягає в іншому - навіть не в тому, що ніхто не контролює цю саму раду Старійшин, як в тому що тут втрачається той механізм еволюційного добору, про який ми говорили застосовно до першого типу виникнення держави - коли немає зовсім ніякої конкуренції і зовсім ніякого природного добору, спрямованого на оновлення кадрів та на добір найкращих - найсильніших та найрозумніших, чи в даному випадку - наймудріших. Тому поки що не будемо говорити про те, наскільки ефективним виявляється такий середньоазіатський тип управління, основним для нас є цей демократично-суспільний механізм влади сам по-собі, хоч і зрозуміло що багато що тут ще треба буде змінювати, щоб повернути назад ту втрачену еволюційну складову, яка направлена на загальний розвиток. І якщо нам вдасться створити таку державу, виділити те погане що спотворює її розвиток і створити новий механізм оновлення державного управління, який буде ефективно працювати і ефективно виконувати своє призначення - то напевно це буде тим останнім етапом, до якого ми і мали би прагнути і тим, що дійсно може стати новим досвідом для всього людства. Хоча напевно і це ще далеко не все. Але щоб зрозуміти це, давайте спробуємо хоча би спрогнозувати - яка вона, держава майбутнього?

ІІІ. Країна мрій (українська утопія).

Отож знову, вже вкотре, нам доведеться спробувати розібратися, що воно є таке - держава? Якщо поки що відволіктися від всього того, що ми вже говорили про її походження і про спотворення її розвитку, то дуже часто її визначають просто як якусь систему управління. Ну що ж, спробуємо і ми поглянути на неї з цієї точки зору - дійсно, а чому б і ні? - здається таке формулювання теж достатньо добре відображає існуючий стан речей. Але будь-яка система ефективно працює лише тоді коли має зворотній зв'язок, який би вказував наскільки ефективною є її діяльність і дозволяв би коригувати цю діяльність в ту чи іншу сторону. Дуже часто кажуть, що таким зворотнім зв'язком є виборча система, іноді - що журналістика. А проте це - не зовсім так, чи вірніше - зовсім не так. Зворотній зв'язок для того щоб знати що в неї в країні твориться і чим живуть її громадяни, влада може забезпечувати собі і через посередництво своїх же чиновників, або навіть поліції чи секретних служб - наприклад так, як це було в сталінській Росії чи в гітлерівській Німеччині, де не було ні виборів, ні незалежної журналістики і де держава проте була достатньо ефективною і сильною.

Але і одна і інша держава в результаті загинула. Одна - раніше, друга - дещо пізніше. Одна в результаті зовнішніх факторів, інша - внутрішніх. Чому? Може одного такого зворотнього зв'язку недостатньо? Так, це дійсно так - тому що те, про що ми сказали, відображає лише ставлення держави до свого народу і ефективності управління ним і тому може пояснити лише загибель однієї з названих держав - СРСР, і то не в повній мірі. Друга ж половина того, від чого залежить життя держави, стосується як зовнішньої політики - вміння ефективно співпрацювати з іншими державами, що залежить в першу чергу від дипломатів та розвідки, та вміння розвиватися так щоб це відповідало загальному розвитку світу - так щоб в результаті і не опинитися на узбіччі історії і не бути знищеними внаслідок війни. А це вже залежить не тільки від держави і її зовнішньополітичних відомств, але і від тих, хто визначає її стратегічний курс розвитку - не тільки від влади, але й від вчених та філософів, від еліти нації.

Тому щоб уникнути загрози такого знищення або в результаті внутрішніх конфліктів - революцій і бунтів, або зовнішніх - руйнації та поневолення, напевно треба було би поставити собі саме таку ціль - створити таку державу, яка би достатньо добре відносилася до власного народу, розвиток якої відповідав би позитивним тенденціям на міжнародній арені і яка була би забезпечена достатньо ефективною системою зворотного зв'язку і в одній і в іншій сфері так, щоб вчасно реагувати на можливі зміни ситуації і залишатися стабільною і сильною. Дійсно - а що в тому поганого і чи не буде це вже само по-собі тією ідеальною державою, яку ми шукаємо? Але от який парадокс - як би не назвати таку державу: чи то монархія, чи то аристократія, чи то навіть демократія - але в кінцевому результаті це буде одне і те ж - відображення того уявлення, що саме влада має керувати народом - і не інакше, якщо звичайно не рахувати того мінімального впливу народу на владу, який існує при демократії.

Для полегшення ж розуміння подальшого викладу назвемо умовно все, сказане досі, «державою І-го типу». Тоді її протилежністю мала би стати така держава, в якій народ керує владою. Не будемо розглядати крайні прояви цього у вигляді анархії чи махновщини, давайте просто спробуємо зрозуміти наскільки це можливо. Отож вплив народ на владу може бути або в результаті виборів, або ..... ? Зворотнім зв'язком ефективності такого впливу як і в першому випадку є дві речі - реальне відчуття покращення (чи погіршення) свого життя, тобто те наскільки кожен громадянин може порівняти те, як він жив ще вчора, з тим, як живе сьогодні, та відчуття захищеності від можливої зовнішньої загрози, відчуття власної безпеки. Але оскільки народ - явище саме по собі далеко неоднорідне і складене з різних верств населення, то повністю для об'єктивної оцінки такої ситуації йому необхідна різностороння інформація, яка задовольняла би кожного і яка і буде виконувати для нього роль такого зворотного зв'язку. Джерел такої інформації є два.

Одне - це звичайні новини, які дають можливість кожному громадянину порівняти своє власне життя з життям інших, друге - це експертні оцінки, готові виважені рішення інших людей - тих, які заслуговують на довіру і напевно саме тих, хто мав би стати елітою нації. Але і в одному і в другому випадку це все-одно напряму чи опосередковано буде зводитися до «четвертої влади» - журналістики. Ось це і є її справжнє призначення, кінцевим результатом якого може бути лише одне - вплив на результати виборів, як єдиного поки-що реального механізму впливу на владу. Тому напевно тут можна говорити лише про перші зародки системи управління, і не більше того - і може саме тому ця демократія багатьох і не влаштовує. І справа вже навіть не в неефективності самої системи виборів, хоча така загроза дійсно існує - коли вибори приводять не до реального оновлення кадрів, а лише до зміни діючих еліт.

Звичайно уникнути небезпеки такого застою можна, створивши умови для виховання нових кадрів і заміни старих. Можна навіть спробувати приблизно сформулювати такі умови - в основному вони мали би сприяти розвитку і просуванню:

а) молодих, сильних та розумних;
б) порядних, чесних і пр нципових;
в) налаштованих на співпрацю, з розвинутим соціально-адаптованим типом характеру.

Але навіть це не змінює суті - якщо не буде ефективного механізму управління владою, то вся ця система так і залишиться системою І-го типу, при якій завжди вважається що влада - це щось сильніше і розумніше за народ і вже тому за визначенням вона і повинна ним керувати як нерозумною і неосвіченою масою, нездатною самостійно нічого вирішити.

В той же час ми вже говорили про те що Україна має все-таки якийсь свій унікальний досвід в цьому, посилаючись на досвід періоду козаччини, коли слово і справді мали широкі народні маси і того періоду побудови Радянського Союзу, коли вона уособлювала в собі його національно-демократичну частину, виступаючи навіть до певної міри антиподом Росії і перегукуючись тепер для нас з системою управління, характерною для Середньої Азії. Так от який парадокс в цьому - яким би не був цей метод керівництва, навіть в його найгіршому, феодальному прояві, в ньому все-таки немає того дуалістичного протистояння, що в І-му випадку. Система побудована навіть на корупції, хабарництві і дружніх чи родинних зв'язках парадоксальним чином видається навіть більш справедливою за демократію просто тому, що тут цей реальний вплив на владу є - хай навіть і через хабар, тому що при ній «купити» ти можеш будь-кого і тому що тут нема ніяких обмежень ні для кого - бо у всіх є друзі і родичі, а отже і підхід мо на знайти до будь-кого.

Ну що ж - може й так, тоді це напевно пояснює живучість корупції в нашому суспільстві. І основне тут напевно в відновленні цього принципу регулювання, якого нам так не вистачало - найманий чиновник повинен служити народу за гроші - на то він і найманий і має виконувати те, що якийсь представник народу від нього і хоче. Не будемо зараз говорити про всі можливі негативні наслідки такого явища як корупція, подумаємо лише над тим, чи можна якось уникаючи її, зберегти чи відновити такий реальний вплив на владу і забезпечити його якимось інши чином, ніж підкуп чиновн ків. Але давайте спочатку глянемо ще раз, як ці ж завдання вирішує система західної демократії? тже там реальний вплив полягає в тому, щоб:

1) не вибрати того, хто неефективно працював чи погано себе зарекомендував;

2) проводити мітинги і громадські акції, підключати журналістів, закликати політиків до слідування релігійній вірі та моралі - але все-це, разом взяте, весь цей другий пункт, має таке ж призначення як і перший - щоб не вибрати того, кого не хочеш.

А коли все-таки і вибирати нема з кого - наприклад тоді коли така керівна еліта не оновлюється або коли поле її існування обмежене (наприклад як в США, де є всього дві реальних політичних партії з не такими вже й великими відмінностями між собою), то і вплив зводиться практично до нуля. Чи вірніше, єдиним реальним впливом стає страх революцій і бунтів - і то напевно тільки тому, що надто ще свіжі спогади про події які в свій час привели до утворення СРСР та до всіх посткомуністичних реалій. А причина цього конфлікту полягає в тому, що сказано в п.1, бо якщо відсторонення від влади сприймається як покарання, то сама влада відповідно зразу ж стає нагородою. А якщо згадати ще й те, що ми вже говорили стосовно походження держави як наслідку укладення певного суспільного договору, то все стає ще дивнішим - якийсь дивний той договір виходить, коли народ запрошує собі правителя, фактично навіть найманого працівника - і не платить йому при цьому ні копійки.

І навіть більше того - дозволяє йому користуватися своїми же власними грошима. Що це, як не прямий шлях до зловживань? Цікаво, чи зробив би таке хоч хтось з нас в реальному житті, наймаючи собі управителя для вирішення своїх справ, не призначивши йому зарплату, але натомість давши йому можливість розпоряджатися своїми власними грошима? Напевно що ні! Тоді чому ми, будучи такими розумними в повсякденному житті, проявляємо таку нерозважність в набагато важливішій справі побудови держави? Тому єдиний висновок, який тут напрошується, виглядає таким чином що фінансові справи повинні бути усуненими з рук виконавчої влади і що оплата праці їй має встановлюватися не нею самою, а представниками «роботодавця» - народу, бажано навіть в залежності від результатів праці. Звичайно таке твердження на перший погляд теж здається достатньо спірним і навіть дивним та незрозумілим, хоч і реалізувати його на практиці напевно не так вже й складно, вивівши податкову та митну інспекції та міністерство фінансів з підпорядкування Кабінету Міністрів в окремий незалежний державний орган. В усякому разі здається цілком логічним те, що не має бути зосередженою влада фінансова там, де вже є влада силова. Зауваження викликає лише те, що такого нібито ніхто раніше ніколи не робив.

А проте - чи не саме так побудована система державного управління США, де ФРС (федеральна резервна система) не підпорядковується урядові? Чи може все-таки це теж має якесь своє значення для процвітання тієї держави? І чи не саме це в якійсь мірі пояснює і процвітання Японії та країн Західної Європи, де існує найпотужніша банківська система, в якій серед іншого циркулюють гроші і рядових громадян, замінюючи хоч таким чином той механізм, про який ми говоримо? Хоча для ефективної діяльності такої системи мав би бути доданий ще один пункт - раз ми вже забираємо з рук керівників виконавчої влади фінансові важелі - то значить взамін маємо дати їм якийсь інший інтерес в їхній діяльності - саме той, про який ми вже казали - оплату їхньої праці і очевидно достатньо велику і таку, яка напряму була би пов'язана з результатом такої діяльності. Або наприклад у вигляді якогось проценту від зростання ВВП країни, або - в залежності від ефективності управління державними підприємствами, або від середньої зарплати в державі, або ще якимось іншим чином. Можливо навіть, як варіант - за результатом якогось опитування «роботодавця»-народу - тоді напевно мало би проводитися щось на зразок проміжних виборів - тестувань, або так щоб тоді, коли проводяться нові вибори, окремим пунктом стояла і оцінка діяльності влади старої. Ну і для цього звичайно тоді має бути добре розвинутим той фактор, про який ми вже говорили - дійсно незалежна журналістика та вільний доступ до будь-якої інформації. Хоча звичайно як краще це зробити і чи можливо це зробити взагалі - незрозуміло...

Але й це ще не все - такі спроби створити систему впливу народу на владу, чи вірніше спроби зрівноважити дві взаємопов'язаних системи, очікують ще дві небезпеки:

Перша існує в тому що та середньоазіатська система управління, яка містить в собі щось настільки позитивне як Раду Старійшин, призначену вибирати і контролювати правителя, як ми вже про це говорили, все-таки скочується до самого примітивного феодалізму. Основна причина цього напевно лежить прямо на поверхні - тому що членами цієї Ради стають тільки за віком - що може й непогано само по собі, але що означає й те, що далеко не завжди це стається за реальні заслуги і що в цьому немає такого механізму відбору і оновлення її членів, який існує в природі в процесі еволюції і який хай навіть і не завжди може й вдало, але все-таки відбирає найсильніших та найрозумніших. Цілком очевидно що аналогом такої Ради в реальному житті України виступає Верховна Рада, яка і мала би виконувати функції того представницького органу, якому народ делегує свої права на управління державою, яка вже навіть і назву має схожу, а тепер вже навіть з кожним роком і своїм віковим складом все більше до неї наближується. Тому першим завданням тут мало би бути завдання створення ефективного механізму оновлення кадрів і притому такого, який би сприяв відбору саме кращих і розумніших, з розвинутим соціально-адаптованим характером, як ми це вже казали.

Друга небезпека полягає в тому, що коли джерелом влади дійсно стає народ, то або він може виявитися неготовим до цього в силу свого розвитку чи нерозуміння того які завдання перед ним стоять, або може з'явитися якась інша сила, яка захоче ним маніпулювати і захоче його використати, про що ми вже неодноразово згадували як про методи впливу і на людину і навіть на цілі народи. Тому тут має бути відновленим той механізм, при якому людина розумна і та, яка дійсно знає що треба зробити в якійсь ситуації, буде мати більший вплив на думки людей ніж будь-які негативні сторонні фактори. Тобто мова одночасно має йти не тільки про створення того, що на Заході отримало назву громадянського суспільства і виховання тих, хто стає елітою нації, але й про розвиток в кожній конкретній людині того, про що ми вже говорили як про вміння мислити самостійно і робити саме те, що вмієш і знаєш як. А останнє ми вже й справді бачили на Майдані в його самоорганізації і в його підході до вирішення основних життєвих задач і якраз саме тоді, коли загроза такого можливого стороннього впливу на думки і наміри людей і справді існувала ...

А ось чи вдасться використати той позитивний досвід і створити те, що ми вже тут дослідили і до чого прагнемо - я не знаю і напевно відповідь на це питання знає тільки Бог ... чи час ... що напевно одне і те ж .....

Х. Післямова. Майбутнє цивілізації.

Відносно цього, як завжди, сказати щось напевно достатньо важко - на те воно і майбутнє, але варіантів його розвитку існує всього два - негативний та позитивний. Стосовно негативного правда тепер вже все в основному зрозуміло - ті тенденції, про які ми говорили, звичайно в якійсь мірі будуть продовжуватися і далі, хоча можливо дещо і затухаючи при цьому. Їх існує всього три:

а) дальший розвиток людиноненависництва (нацизм+сталінізм);

б) дальший розвиток важкого депресивного стану суспільства - так як це було до 1890 року;

в) дальший розвиток егоїзму та обману в світовій політиці - відповідно до бажання отримати щось за рахунок інших шляхом шантажу чи обману, хай навіть і прикриваючись при цьому найкращими добрими намірами.

А ось стосовно позитивного розвитку сказати вже важче, хоч і загальна тенденція проглядається теж достатньо чітко - звичайно має йти такий розвиток людини, який буде сприяти незалежності мислення та вмінню приймати самостійні вчинки. Безперечно, що це буде сприяти реалізації таких творчих здібностей кожної людини, які би дійсно давали можливість:

а) створювати щось нове, своє власне і неповторне;

б) робити щось без побоювань використовуючи при цьому весь попередній досвід як і свого власного життя, так і своїх предків чи всієї нашої цивілізації;

в) мати можливість в будь-якому випадку без застережень звертатися за допомогою до інших людей, не остерігаючись того що вони захочуть при цьому якось тебе використати, обманути чи нав'язати тобі якісь свої власні проблеми - зі свого минулого чи сучасного.

А таке в результаті повинно привести до відновлення нормальної суспільної ієрархії - такої, при якій кожна людина справді буде знаходити своє місце в житті так, щоб в кожній конкретній ситуації щось вирішував саме той, хто справді знає що і як треба робити, вміє це і не боїться взяти на себе за це відповідальність.

Проблема ж полягає тільки в тому, що такий ідеальний варіант розвитку людства стикається з тим, про що ми досі говорили як про «Зло», яке безумовно повинно бути виділеним в якусь окрему структуру, яку можна було би проконтролювати і зрозуміти і яка би не заважала нашому повноцінному розвитку. Тому в кінцевому результаті все залежатимете від того, наскільки розвиток держави та суспільства буде сприяти чи заважати цьому. А це вже в першу чергу залежить від виконання наступних завдань:

1) створення такої відкрито-релігійної ідеології розвитку, яка знімала би протиріччя між основними релігійними системами та між релігійним та атеїстичним сприйняттям світу;

2) створення такого механізму вирішення національних проблем всередині держав, який би відновлював той тип відносин які тільки починали зароджуватися в СРСР в тому, про що ми тепер говоримо як про його національно-демократичну складову;

3) створення принципово нового типу системи державного управління за прикладом демократичного козацтва або ради старійшин, але такого, який би враховував еволюційну складову розвитку з нормальним механізмом оновлення керівних кадрів та з механізмом впливу на владу чи навіть керування нею;

4) відновлення такого співробітництва і конкуренції в міжнародній сфері, які в першу чергу ставили би своєю ціллю розвиток сильніших і прогресивніших держав, а не приниження і експлуатацію слабших аж до їхнього повного знищення.

А ось що з цього списку зможе виконати Україна - це все-ще невідомо, хоча всі необхідні передумови в неї для цього справді є, тому відповідь на це запитання напевно дійсно зможе дати тільки час ... або ми з вами. І якщо говорити тепер про те унікальне призначення нашої країни в світі, про яке ми говорили ще на самому початку дослідження, то вже очевидно що воно має полягає саме в тому - щоб зняти ті протиріччя між західною і посткомуністичною системою цінностей, які існують ще й досі і створити щось якісно нове - так, щоб вирішити хоча би деякі з тих завдань, які стоять перед людством зараз. Зрозумілим також є і те, що структура мислення людей в основному зміниться вже в найближчі 30-40 років в сторону більшої відкритості та усвідомлення взаємозв'язку між речами, які тепер ще здаються абсолютно розрізненими та аж ніяк не пов'язаними між собою і це теж буде мати свій вплив на загальний розвиток світу. Коли ж саме і як саме це станеться - все-ще невідомо, можливо до цього часу наша планета переживе ще й не один катаклізм ... але основне вже позаду - і те, що відбувається зараз схоже вже не стільки на кінець світу, як на його повільне, хоч і важке одужання ...

Література:

Концепції Ідеальної країни (http://www.kraina.org.ua) :

1. Концепція українського третього шляху - автори Olex, Igorlll
http://www.kraina.org.ua/ua/module/national-idea/c...
2. Концепція український інь-янь - автор Dreamer http://www.kraina.org.ua/ua/module/national-idea/c...
3. Концепція «Украина спасется красотой?» - автор і1оv
http://www.kraina.org.ua/ua/module/national-idea/c...

Статті та книги:

4. Про право розумних та сильних на владу. Два погляди на розвиток держави
Ігор Лубківський http://www.day.ua/158116/
5. Про «три України», історичну пам'ять та «молоду кров» Ігор Лубківський http://www.day.ua/158634/
6. Ви готові розплачуватися за чужий бізнес? Ігор Лубківський
http://www.day.ua/159764/
7. Зраджена революція або стратегічний розвиток України. Ігор Лубківський http://www.vesna.org.ua/txt/pub/revolution.doc
8. Підсумок обговорень концепції «третій шлях України». Узагальнюючий нарис. Олександр Чистяков, Ігор Лубківський. http://sasaaa2004.narod.ru/Pidsymok.htm
9. І.П. Крип'якевич, „Історія України", Львів, видавництво „Світ", 1990 р., 519 ст.
http://vesna.org.ua/txt/krypyakevych/istukr/index....
10. Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту

З М І С Т:

Вступ
І. Методи аналізу та вирішення проблеми
ІІ. Створення та функціонування людини
ІІІ. Походження земної цивілізації

ІV.Зло в розвитку нашої цивілізації як сила, яка протистояла діяльності І.Х. 4
1. Основа Зла
2. Вплив Зла
3. Захист від Зла
V. Історичний розвиток земної цивілізації
1. Жовтнева революція 1917-го року
2 Складові радянського комунізму
3 Друга світова війна та післявоєнний
розвиток світу
4. Уроки 60-х
5. Загибель комунізму

VІ. Майбутня ідеологія України через переосмислення
радянського досвіду

1.Україна як частина демократичного
комунізму
2. Нова економічна політика: комунізм чи
капіталізм?
3. Ідеологія нової епохи
VІІ. Віра небесна та віра земна
VІІІ. Події, які відбуваються зараз - звільнення від Зла
1. Історія магії та християнства
2. Методи впливу на людину. Уроки Майдану
3. Національний український характер в історичному плані та в плані розвитку земної цивілізації. Нація-
народ-держава
ІХ. Сучасність
1. Походження держави
2. Події 2005-го
3. Країна мрій (українська утопія)
Х. Післямова. Майбутнє цивілізації
Література