Вже кілька останніх років зі здивуванням і навіть з певним захопленням спостерігаю за українською політикою. Говорять про різні напрямки розвитку, іноді навіть про глобальне призначення українського народу в боротьбі зі світовим Злом, вже навіть і не знаю тепер, з яким саме – чи то з російським тоталітаризмом, чи то – з американським імперіалізмом, а проте здається що навіть приблизно не уявляють собі, якою саме має бути їхня держава.
Ніби-то не знають – бо насправді ні в кого ніяких сумнівів щодо цього і не виникає – адже не було в нас власного царату, не було безсумнівних спадкоємців трону, не були ми імперією і навіть не були феодальною, патріархальною державою з чітким ієрархічним устроєм суспільства – завжди були вільними і незалежними за переконаннями.
Звичайно тут же мені заперечать, що насправді це пояснюється дуже просто – бо Україна взагалі ніколи не мала своєї державності, а проте це ж зовсім не спростовує того факту, що якісь мрії і уявлення в її народу все-таки мусили існувати. Які?
Відповідь надзвичайно проста – творець політології Ніколо Макіавеллі в своїй праці «Государ» поділяв всі державні устрої всього на два типи: республіки і монархії – а тому, навіть не задумуючись особливо, можна впевнено сказати таке ж і щодо українців – навіть не етнічних, але й всіх, хто проживав на цій території – така ідея завжди була лише одна – ідея республіки! І причому – саме в такій формі, в якій вона пізніше сформувалася і в європейській історії – республіки як права народу на власний розвиток, в тій формі, в якій це пропагували найкращі представники ідеології гуманізму – республіки, яка мала би забезпечити найкращий розвиток кожного її громадянина.
І навіть якщо тепер таке категоричне твердження видається нам дещо дивним і можливо навіть дещо пафосно-перебільшеним, то дивним воно виглядає лише внаслідок наших недавніх спогадів про діяльність комуністичної влади, яка на словах ніби-то відстоюючи такі ж гуманістичні і демократичні (в прямому значенні цього слова – демократія як влада народу) цінності, насправді створила зовсім інше суспільство і іншу тоталітарну антинародну державну систему, яка зовсім позбавляла народ будь-якого впливу на владу – а тому прививала відразу навіть до найменшого прагнення до демократії.
Проте аналізуючи розвиток Радянського Союзу спокійно і неупереджено, ми можемо побачити дивні періоди його відносного благополуччя – десь в період 1922-1928 років, в 60-х роках Хрущовської відлиги, на початку 70-х років періоду раннього Брежнєва. Так ось – кожен з цих періодів характеризувався як і спробою національного відродження республік СРСР, так і певним зростанням економічної самостійності його громадян, а заодно – і виникненням в них позитивних мрій і прагнень щодо свого найближчого майбутнього. А відповідно – і їхнім бажанням самостійно творити своє життя, активно включаючись в побудову власної держави, що є первинною ознакою демократії.
Порівнявши тепер ці періоди розвитку СРСР з невдалими спробами українців самостійно створити власну державу на початку ХХ ст., можна побачити лише одну чітку закономірність – надмірна демократія (читай вседозволеність) завжди веде до хаосу і дезорганізованості, а надмірна спроба контролю завжди породжує тоталітаризм. А тому, здається, тільки розумне поєднання цих двох крайнощів – свободи і обмеження, і може породити щось справді унікальне і, основне, життєздатне.
А проте зовсім невипадково такі періоди позитивного розвитку СРСР одночасно поєднувалися і з відродженням національних устремлінь народів, що входили в його склад. Річ в тому, що будь-яка державна система завжди потребує свого оновлення – щоб розвиватися співрозмірно з розвитком усього світу, інакше останній рано чи пізно просто знищить її в силу дії тих чи інших, зовнішніх чи внутрішніх, чинників.
Тоді ж, коли державна система настільки законсервована, що не має такого природного механізму оновлення – вона і розвивається стрибкоподібно, шляхом бунтів і революцій, які здебільшого просто випускають на волю раніше пригнічені і переважно далеко не найкращі прагнення народу, але по-суті нічого не змінюють, а іноді навіть і зовсім навпаки – просто відкидають еволюційний розвиток держави далеко назад. Єдиним методом уникнення небезпеки такого революційно-циклічного поступу є лише те, щоб включити в це протистояння влади і народу якийсь додатковий, третій фактор – наприклад національні прагнення тих народів, які досі не відігравали основної ролі в цій державі, щось «зі сторони».
Для Російської імперії таким стороннім фактором найперше була саме українська національна ідея – і саме тому коли після нещадних хлібозаготівель і продрозгортки 1918-20-х років в Південно-Східній частині України почало наростати невдоволення радянською владою аж до масових повстань і бунтів, розпорядженням Леніна і було розпочато політику українізації – що і дало певні позитивні наслідки для утвердження радянської системи, з мінімальними втратами для неї і по-суті майже нічого їй не коштуючи.
І саме так в історії Радянського Союзу в періоди його найкращого розвитку і виникло таке дивне поєднання української демократичної та російської тоталітарної складових національного характеру цих двох народів. А проте, як виявилося, відкриття такого факту не стало моїм власним досягненням – про подібне писав ще Костомарів більш як 150 років тому, ще задовго до виникнення більшовистської диктатури.
І ось тепер, точно так же як і в 1918-му році, залишившись без впливу тоталітарної ієрархічної структури влади колишньої радянської системи і «розійшовшись» в шляхах розвитку з російським народом, Україна отримала надмір демократії – але тепер вже не в її «чистому» вигляді, як влади народу, а зовсім навпаки – тієї псевдо-демократії, яка веде до хаосу і анархії, яка породжує цілі покоління тих, хто вміє скористатися такими умовами невизначеності і неструктурованості суспільства з найбільшою вигодою для себе самого.
Тому говорячи про сучасне політичне життя України, треба однозначно зробити дещо дивний на перший погляд висновок – що насправді немає абсолютно ніяких проблем з визначенням української національної ідеї – навіть якщо говорити про ту її частину, яка ще до кінця себе Україною і не усвідомила; немає зовсім ніякого розколу поміж різними частинами України, – бо для будь-якого українця, чи й навіть просто для жителя цієї благодатної місцини незалежно від його справжньої національності, така ідея завжди була лише одна – ідея республіки!!!
І навіть більше того – насправді мова завжди йшла навіть не про те, якою саме має бути ця республіка, як тільки про те, як саме створити ту унікальну ієрархічну і сильну державну чи суспільну систему, яка би змогла забезпечити її повноцінний розвиток, яка би вберегла її від скочування до анархії і вседозволеності, але яка би й не ставала предтечею майбутнього тоталітаризму...
Ігор Лубківський
Тернопіль,
13 вересня 2007
