Стаття писалася на конкурс „Стоп цензурі”, але на жаль, чи й на щастя, ніякого відгуку вона там не знайшла. От я на неї(статтю) і образився… Але тепер хоча б тут опублікую, для пам’яті..))
Про свободу слова і демократію
Не знаю, чи варто дилетанту встрявати в глибокодумні роздуми професіоналів, але схоже що це – саме той випадок, коли погляд збоку може виявитися корисним.
Адже поняття „свободи”, і зокрема „свободи слова”, тепер вже настільки міцно поєдналися в нашій уяві з поняттям „демократії”, що здається, ніби завжди так і було. Ніби тільки так і має бути.
Проте насправді демократія цілком може бути й ...тоталітарною. Ну скажімо, такою вона була за Сталіна чи Гітлера. Тоді й цензура не сильно потрібна була – страх був сильнішим. Люди й без того боялися зайвого сказати, не те що писати.
А наше сприйняття демократії саме як свободи виникло лише через те, що вся західна демократія, на яку так хочеться рівнятися, є демократією саме ліберального типу. А тому й асоціюється зі свободою.
От тільки біда в тому, що така свобода теж небездоганна. Адже якщо вона належить усім, без винятку, громадянам, то й багатіям – теж. І тоді в того, в кого грошей більше, її завжди буде трохи більше.
Тому позбувшись в ліберальному світі загрози цензури зі сторони держави, журналіст в свою чергу ... стає залежним від свого власника.
Бо ж хіба можна, визнаючи свободу кожного громадянина, звинувачувати власника у тому, що він у своєму ЗМІ не хоче читати того, що йому не подобається? І власник „Газети по-київськи”, ніби й як правий, трохи?
Хоча… – не треба плутати свободу слова і свободу преси, журналістику і аналітику. Свобода слова все-одно ж не захищає від тоталітаризму. В себе на кухні говорити що завгодно могли і за Сталіна. Принаймі тоді, коли поруч не було сексотів.
Та й демократія – це ж не завжди і не тільки свобода слова. Спробуйте організувати хоч щось, надаючи слово всім підряд. Вдасться? Так іноді зумисне роблять – щоб „випустити пару” і „заговорити” проблему. Поговорили – і розійшлися!
А ось свобода преси й справді можлива і потрібна лише при справжній, вільній демократії. Якщо народ, за визначенням, керує державою, то повинен, як її управитель, хоча б приблизно знати, що в ній відбувається.
За таких умов журналіст обов’язково має бути вільним. І тоді, коли мова йде саме про новини, цензура – це безумовне зло.
А от коли йде аналітика? Адже для управління державою недостатньо знати новини, треба ж іще вміти їх проаналізувати. До того ж аналітиками бувають не тільки журналісти, але й політологи, економісти, митці, вчені, релігійні діячі…
І кожен з них, зазвичай, відстоює якусь одну, власну точку зору. Суб’єктивну, а іноді – й упереджену. Проте суб’єктивність – це ж не тільки упередженість, це й здатність людини здійснювати активні, цілеспрямовані дії. І це, до речі, часто й призводить до спотвореного сприйняття дійсності – людина вибирає для себе тільки ті факти і поняття, які їй більше підходять.
Але зате, саме завдяки своїй суб’єктивності, вона й може виділити якусь певну лінію розвитку, висвітлити і спрогнозувати подальший розвиток подій. Саме це й називають „тенденційністю” – вмінням бачити тенденцію. І вся різниця, насправді, полягає тільки у тому, як саме вона проявляється.
Людина, яка попри все прагне до об’єктивності, спершу хоче здобути таку інформацію, яка б показувала певну ситуацію, виходячи з різних точок зору. І тільки тоді вона робить з того якісь певні висновки, говорить про ту чи іншу тенденцію. Так що всі ми, в результаті, можемо прослідкувати за ходом її думок і висновків.
Людина ж упереджена, свою точку зору і наперед прийняте нею рішення, переважно вже не змінює – незалежно від отриманих нею фактів. Або, якщо й змінює, то напоказ виставляє його все-одно в якомусь одному, вигідному для себе світлі. І подає у вигляді готового „правильного” рецепту.
В цьому й проявляється її необ’єктивність – в тому, що таким чином вона пробує маніпулювати іншими людьми. І байдуже вже – чи то з власної ініціативи, чи за чиєюсь вказівкою. Основне – те, що якщо в першому випадку ми отримуємо як об’єктивну інформацію, так і точку зору оглядача, то в другому випадку – ні.
В другому випадку людина отримує від нього лише цілісний сплутаний клубок емоцій і фактів, розмотати який вона вже просто не в силі. Якщо в першому випадку право людини на власну точку зору поважається, то в другому – ним маніпулюють.
Ну а влада? А що влада? Хто зна, яке місце вона обере для себе в цій ієрархії відносин, в трикутнику: держава/гроші/народ. Якщо захоче залучити на свою сторону народ, тоді звичайно намагатиметься створити умови, які б забезпечували його інформацією. І ставили власників ЗМІ в певні рамки.
Якщо ж ні, якщо об’єднається разом з олігархами проти нього – то навпаки. Але життя – це свобода. Тому держава, яка зневажає свободу своїх громадян, рано чи пізно гине. Якщо й не від втрати свого суверенітету, то внаслідок деградації еліт.
Внаслідок втрати інтересу у власних громадян до її існування – як це сталося в кінці-кінців з таким могутнім і незламним колись Радянським Союзом. Просто в один момент він разом з усіма його правителями став нікому непотрібним. Навіть власним громадянам.
Свобода ж, вона завжди перемагає! Питання тільки в тому, як швидко і якою ціною...
Ігор Лубківський
http://stopcenzuri.newcitizen.org.ua/esse/4d931084...
