Проблема розвитку української мови за тепер вже майже 15 років становлення української державності все ще так і залишається підвішеною в повітрі, про що свідчить чергове її роздування перед кожними наступними парламентськими чи президентськими виборами. Тому єдиним розумним виходом з ситуації, що склалася, може стати лише одне – усвідомлення того факту, що мова є живим організмом, який постійно змінюється і вдосконалюється так, щоб відповідати реальним вимогам життя, і тому вирішення цього питання неможливе без розуміння його взаємозв’язку з побудовою держави в цілому.
А тут основним каменем спотикання вже на протязі багатьох років залишається лише одне – те, що якась частина громадян, здебільшого російськомовних, будучи громадянами України і далі продовжує вважати себе громадянами давно вже неіснуючої держави – Радянського Союзу, або не має зовсім нічого проти можливого гіпотетичного об’єднання з Росією в її теперішньому вигляді. Звичайно для державного будівництва та навіть і для державної безпеки такий стан речей є якщо не загрозливим, то принаймі цілком неприроднім.
Причинами цього може бути достатньо багато факторів, основними з яких проте є лише два. Перший – це той, що якась частина України ніби-то не впевнена в своєму праві розмовляти російською, а другий – це те, що вони здебільшого і надалі, без будь-яких пояснень, не визнають себе повноцінними громадянами України, особливо навіть не задумуючись над цією проблемою, мовляв просто так вийшло після розпаду Союзу, що вони залишилися тут – і все. Все це, разом взяте, лише підсилює несприйняття такої їхньої життєвої позиції з боку її «української» центральної та західної частин та ще більше посилює протистояння між «двома» Українами.
З одного боку – «українська» частина нашого народу наполягає на тому, що це та їхня держава, за яку вони та їхня пращури боролися на протязі сторіч і в боротьбі за яку український народ поніс багатомільйонні втрати. З іншого – мова йде про те, що вся та південно-східна частина України, яка тепер говорить переважно російською, дійсно в різні періоди історії України заселялася представниками різних народів, переважно росіянами, або народами, для яких російська мова виконувала роль мови міжнаціонального спілкування. При цьому наводяться паралелі з історією розвитку США – державою, яку творили різні народи і де основною мовою стала англійська.
Проте таке порівняння виявляється не зовсім коректним. Перш за все тому – що заселення України проводилося не на настільки безлюдні території, так як це було в США, інакше прийдеться визнати, що українців може спіткати така ж доля, яка в свій час спіткала тепер вже майже повністю знищені індіанські племена. З іншого боку – в такому порівнянні є і ще одне застереження саме стосовно державотворчих позицій. Мова йде про те, що переселенці США приїзджали на ці землі здебільшого добровільно і тому зразу ж вважали цю новоутворену американську державу своєю і саме з нею і пов’язували своє майбутнє, а тому і справді мають повне право вважатися її творцями.
Чи навіть ще точніше кажучи – їм, чи їхнім нащадкам навіть ніколи і в голову не прийшло би таке, щоб не вважати себе громадянами своєї держави, чи, тим більше, вважати себе громадянами якоїсь іншої держави. Але трохи не так було на Україні, де заселення здебільшого проводилося насильно, як це було в часи Катерини ІІ, або іноді і взагалі проводилося на землі, звільнені від українців штучно – як це було після голодомору 33-го на сході, або після сталінських репресій і виселення населення 44-54-го років на заході.
1. Політика українізації.
Тому недоліком теперішньої політики треба визнати те, що вона ґрунтується на тому, що українська мова ніяк не популяризується, не виготовляються словники і підручники – і т.д., але зате вводиться мовою державного діловодства і мовою навчання в школах. Такий стан речей виник через те, що розраховують на перенавчання і українізацію нового підростаючого покоління, пасивно надіючись на його переорієнтацію, але при цьому бояться вживати більш ширших чи більш радикальних заходів побоюючись невдоволення населення російськомовних регіонів країни. Що ж буде, якщо цю політику продовжувати і далі? Тенденції подальшого розвитку ситуації виглядають приблизно так:
1) Продовження такої політики українізації приведе до того, що кількість громадян, які розмовляють українською, дещо зросте, але проблема так і залишиться невирішеною;
2) Все залишиться так, як є і проблема в цілому законсервується на майбутнє з усіма її негативними наслідками, що в той же час буде означати і те, що це може спровокувати і нові кризи в майбутньому
3) Всі заговорять українською?
2. Впровадження російської мови другою державною.
Позитивні наслідки:
1. Відновлення юридичних прав тих російськомовних громадян, які вважають їх приниженими через неможливість звертатися в державні установи своєю рідною мовою.
2. Визнання ними держави Україна як своєї, такої, що належить їм і громадянами якої вони дійсно являються.
3. Більш позитивне сприйняття України з боку Росії та її громадян, в першу чергу – тих, хто пов’язаний з Україною родинними зв’язками.
Негативні наслідки:
1. Українська мова буде повністю витіснятися в Києві – столиці України, який і так ще й досі залишається здебільшого російськомовним, в результаті чого виникне загроза втрати української мови навіть на Галичині і Волині через те, що єдиною мовою діловодства стане російська як зрозуміла всім і весь документообіг зі столицею доведеться здійснювати вже російською.
2. Бажання місцевого населення цих західних земель зберегти свою мову буде викликати спротив русифікації, що може призвести до розколу держави вже по лінії Центр-Захід та до певної ізоляції західної України по її історичному кордоні.
3. Відновлення російськомовних громадян України в правах одночасно буде означати ще більше приниження прав громадян усіх інших національностей, що може спровокувати прояви невдоволення з їхнього боку та висунення вимог щодо здійснення аналогічних кроків і щодо їхніх мов.
4. Впровадження російської мови може підсилити відцентрові тенденції на сході країни, спрямовані на розкол держави тому, що якась частина громадян чи політичних сил стане вважати це лише першим кроком до об’єднання з Росією всієї України, чи принаймі її окремих регіонів.
Тоді тенденції можливого розвитку ситуації на майбутнє будуть виглядати наступним чином:
1) Покращення відносин з Росією та зняття протистояння з російськомовною частиною української громади на сході України.
2) Поступове витискання української мови зі сфери державного будівництва та зі сфери міжнародних відносин та погіршення відносин з українською діаспорою, в першу чергу - США та Канади.
3) Ймовірне зростання невдоволення представників інших національностей, що може призвести до місцевих локальних конфліктів, вимог введення регіональних мов та до розвитку федералізму.
4) Виникнення небезпеки того, що таке вирішення мовної проблеми в Україні буде сприйматися з боку Росії лише як перший етап до здобуття наступних поступок – введення подвійного громадянства, спільного митного кордону, єдиного економічного простору, спільної валюти та утворення наднаціональних органів управління.
За таких умов цілком логічним здається те, що введення російської другою державною мовою призведе до зняття конфліктів з Росією та російськомовними громадянами, але посилить протистояння з представниками всіх інших національностей, включно з українською, призведе до поступового витіснення української мови зі сфери державного будівництва та зі сфери міжнародних відносин та поступово приведе до перетворення України в федеративну державу зі слабкими зв’язками з центром та посиленою залежністю від Росії та її політики.
3. Творення мови та державності
А проте один виняток з цього правила все-таки був - на Галичині. Зразу після входження Галичини до складу Радянської України в 1944 році тут існувала дуже специфічна українська мова. Вона не була діалектом чи різновидом польської, як про це тепер люблять заявляти російські шовіністи, але в ній була присутня велика кількість специфічних діалектних українських слів, по-суті – окрема назва кожного предмета. Потім всі ці слова, практично на протязі одного покоління, стали відмирати – і тепер вже з них не залишилося майже зовсім нічого. Тому вже тепер українська мова Галичини стала напевно найчистішою в Україні, але зате діалектна галицька мова практично зовсім перестала існувати.
Зараз, чи може трохи пізніше, схожа доля може спіткати інші діалекти української, які все-ще існують – як-от волинський, чи, чого би особливо не хотілося, дуже цікавий і оригінальний – закарпатський. Не хотілося би тому, що вся суть проблеми якраз в тому і полягає, що мова повинна живитися саме діалектними та іншомовними словами і тільки на основі цього може розвиватися те живе утворення, яке згодом стає повноцінною літературною мовою та мовою діловодства і яке в Україні все-ще так остаточно і не сформувалося.
Тому в ситуації, коли українська мова все-ще так і не змогла повноцінно розвинутися, вкрай необхідна державна підтримка діалектних мов, різних регіональних російських мов (кримської, донецької, харківської, навіть одеської – і т.д.) та мов інших народів – польської, грецької, єврейської – і т.д., кожна з яких і повинна бути з одного боку – всіляко збережена, а з другого – повинна стати саме тим джерелом, яке стане наповнювати єдину могутню державну мову.
Тому в цьому плані вся державна політика має бути направлена саме на пропаганду саме такого сприйняття і саме такого способу мислення аж до якогось можливого його законодавчого закріплення. Можливо навіть в конституції в якості закріплення статусу російської чи мов інших народів в якості другої мови на певних територіях – як-от в Криму чи в Донецьку чи в закріпленні їхнього права звертатися в державні установи чи навчатися рідною мовою хоч і залишається незрозумілим, як це можна реалізувати на практиці і чи не буде це все-таки приводити до розвитку сепаратистських тенденцій та до повного витіснення української мови на цих територіях.
Тому до цього питання треба ставитися надзвичайно серйозно і якщо воно і буде прийняте, то можливо одночасно з ним повинні бути прийняті і якісь інші допоміжні акти, які би забезпечували статус україномовних шкіл на цих територіях чи вводили би обмеження щодо скорочення викладання української мови в таких російськомовних школах. Таким чином творчий, активний підхід до вирішення цієї мовної проблеми, якщо тільки ми дійсно хочемо мати справді сильну і демократичну державу, мав би включати в себе кілька основних пунктів:
1. Безумовне визнання, хоча би в моральному плані, тих народів, які своєю волею чи неволею, заселяли землі України за останні 300-400 років такими, що становлять джерела державотворення – без будь-яких поділів та умовностей.Тобто в цьому плані річ має йти, по-суті, про якийсь акт громадянського примирення, що в свою чергу вимагає і відповідного кроку і з боку представників цих народів – усвідомлення того, що вони прийшли на землі чужого народу, які проте тепер стали їхніми і в цьому плані вони повинні нести рівну з усіма відповідальність за майбутню долю своєї держави.Результатом цього міг би стати і якийсь символічний законодавчий документ – Акт примирення чи Декларація про співпрацю в розбудові держави. Можливо слушною була би пропозиція про написання нової Конституції України, або про внесення таких змін в існуючу конституцію, в яких би враховувалася вся вищенаведена аргументація.
2. Необхідна законодавчо закріплена підтримка російської та інших мов в плані написання підручників, словників та в плані збереження та підтримки їхніх діалектів, якщо такі є та державна підтримка в відкритті шкіл та створенні класів навчання для представників інших народів, або, якщо це неможливо через малу кількість учнів чи нехватку викладачів – виділення необхідної кількості коштів для забезпечення проведення ними навчання з власної ініціативи, наприклад для проведення приватних уроків чи створення недільних шкіл.
3. Гарантоване забезпечення прав громадян при їхньому зверненні в державні установи. Ідеальним варіантом тут мало би бути те, що кожен громадян України мав би мати право писати звернення в державні установи рідною мовою.А проте – таке навряд чи можливо фінансово і технічно, тому очевидно тут прийдеться обмежитися якимись певним процентним співвідношенням. Наприклад – що якщо кількість людей однієї національності на даній території перевищує якийсь певний мінімальний процент – то тоді в такі державні установи має вводитися чиновник чи перекладач, який би забезпечував право таких громадян звертатися рідною мовою.
4. Дещо спорідненим є й інше питання, яке на перший погляд мало би бути вирішеним таким же чином – коли в ролі відповідача виступає вже не держава, а сам громадянин України. А проте, виходячи з презумпції невинності, тут має бути застосований зовсім інший підхід – що в тому випадку, коли громадянин України виступає в суді перед державою в якості звинуваченого – то тоді йому такий адвокат, перекладач чи може навіть документальний супровід рідною мовою має бути забезпечений на його вимогу за рахунок держави в будь-якому випадку, незалежно від процентного співвідношення громадян такої національності на тій території, де відбувається засідання такого суду.
5. Необхідне створення та розвиток української граматики в її сучасному вигляді, без будь-яких спроб ускладнити її чи повернутися до такого правопису, яким він міг бути колись давно, державна підтримка створення українських та україно-російських словників та всебічна підтримка розвитку та збереження існуючих діалектів української мови та підготовка таких викладачів української, які би дійсно вміли нею спілкуватися і мали реальний досвід такого спілкування. Для цього можливо є смисл проводити стажування таких викладачі, чи принаймі студентів в різних регіонах України - наприклад з західної України на Донбасі та в Криму і навпаки.
6. Наступним етапом мало би стати створення спеціального органу, який міг би слідкувати за чистотою української мови на телебаченні та використання мови на побутовому рівні – у вигляді написів, табличок та реклами. Можливо частковим вирішенням цієї проблеми могло би стати надання певним мовним центрам чи приватним центрам перекладів ліцензій на право вносити коригування в такі україномовні матеріали або на право здійснення контролю за чистотою використання української мови.
7. Окремою залишається проблема Криму. Звичайно там мають бути збережені основні тенденції, притаманні такій концепції в цілому, але з врахуванням місцевих особливостей. Можливо якимось виходом тут могло би бути введення навіть трьохмовності чи чогось схожого, що і так вже зараз де-юре існує в конституції Криму, якщо тільки це не призведе до розвитку сепаратистських тенденцій і якщо при цьому весь документообіг з центром буде вестися українською. Тому стосовно Криму цю проблему треба буде вирішувати після проведення додаткового обговорення.
8. Для забезпечення розвитку всіх вказаних позитивних тенденцій незалежно від можливих змін політичної ситуації, ця, чи схожа концепція, напевно мала би бути винесеною на всенародне обговорення і після того має бути достатньо добре захищеною законодавчо, в т ч. і від політичної кон’юнктури чи наступних поспішних непродуманих змін – як одна зі складових частин стратегічного розвитку держави.
Ну і наостанок хочу сказати, що напевно можуть бути і інші варіанти вирішення цієї проблеми – я не наполягаю – може з часом життя підкаже і якийсь інший вихід з ситуації, що склалася, але на даний момент саме такий підхід здався мені найбільш конструктивним і правильним.
Ігор Лубківський
2006 р.
