Обрання Віктора Януковича Президентом України на деякий час вкинуло націонал-демократичний табір в стан глибокого шоку, хоч саме вони своїми відозвами голосувати проти всіх і зробили найбільше для його перемоги.
Явно закликали до цього Віктор Ющенко і Анатолій Гриценко, дещо слабше вторив їм Олег Тягнибок, з подібним закликом звернувся до своїх послідовників ідеолог етнічних українців Ігор Каганець.
Можна звичайно тепер дискутувати щодо того, чи було б правління Тимошенко кращим ніж Віктора Федоровича, але в усякому разі до явно антиукраїнських закликів вона точно ніколи не опускалася.
Прогресуюча двомовність, прагнення до союзу з Росією, повернення колишніх кучмістів у владу, скасування державних екзаменів з української мови, спроби анулювання звання Героя України Степану Бандері, здача українського урану – ось перші результати діяльності нової влади.
Тому позиція цих „противсіхів” виглядає тепер, м’яко кажучи, дещо дивною. Можливо вони просто не можуть жити без ворога? Але тоді напевно не варто було казати і про свою відданість справі побудови національної держави.
Тоді треба було зразу сказати, що вони не можуть без боротьби і руйнації, що вони можуть тільки заважати і знищувати, що побудова цієї держави – не їх діло.
І тому тепер заклики Ющенка до непокори, чи Олега Тягнибока – ставати до лав національної опозиції – виглядають зовсім смішно.
Інакше як зрадою національних інтересів їхню поведінку навряд чи назвеш. Українці це правда звуть „прагматизмом” і раніше він їм завжди приносив тільки вигоду.
Але тепер, чи не вперше, сталося щось унікальне – ті, що зрадили своїм ідеям, самі від того й постраждали. Бо ж напевно краще було й далі самим залишатися при владі, ніж валятися тепер у чиїхось ніг? Але напевно досвід Олександра Мороза так нікого нічому й не навчив.
І. Крах національних ілюзій.
Такий крах ілюзій не є випадковим – він став цілком закономірним наслідком попередніх уявлень нашого народу і тих міфів, які дісталися чи були нав’язані нам за усі роки української незалежності.
На першому місці тут звичайно стоїть споконвічна віра українців у власну нещасливу долю, як-от наприклад міф про 300 загиблих студентів під Крутами, спотворений так, щоб викликати побільший жаль і скорботу.
А насправді в тій битві крім студентів приймали участь і цілком боєздатні частини, закінчився бій на той момент фактичною перемогою українських сил, а студенти в кількості 35 чол. потрапили в засідку тільки тому, що в сутінках вийшли не на ту залізничну станцію.
Проте така підсвідома схильність до мазохізму ніколи не буває випадковою. Альфред Адлер стверджував, що людина часто використовує свої комплекси для досягнення влади над іншими людьми, для маніпулювання ними.
Так часто роблять євреї – але вони навчилися здобувати з того власну вигоду. Українці не спромоглися навіть до цього. І замість того, щоб маніпулювати іншими, самі й потрапили у залежність від своїх же уявлень.
І тепер це проявляється у постійних спробах винити когось іншого у власних нещастях. Це породжує невміння і нездатність щось змінити, а далі – і відчуття вини вже цілком матеріальної.
Вірять, що хтось їм винен гроші – чи то Велика Британія зі скарбом Полуботка, чи то Росія з грошима СРСР, чи то США за ядерні ракети, чи знову та ж Росія за голодомор.
І як тільки ми всі ці борги позабираємо – так зразу й заживемо щасливо. І основне – нічого не роблячи. Саме смішне, що така віра в щасливе безтурботне життя, в якому можна буде нічого не робити, якимсь дивним чином уживається з вірою в те, якою працьовитою є наша нація.
І чому ж ми тоді такі бідні? Але надіємося, що світ врятують етноукраїці, бо вони належать до предковічних націй, що існували ще зі створення світу, а тому й зберігають десь глибоко в підсвідомості предковічні істинні знання.
І як тільки вони ці знання відновлять в своїй пам’яті, так зразу й настане епоха благоденства. Незрозуміло, правда, звідки ж набрати стільки етнічних українців, щоб вони реально змогли виконати цю місію, але цей міф, здається, так ще й не помер остаточно.
ІІ. Сучасна антиукраїнська міфотворчість.
Не кращою виглядає ситуація і з іншою частиною України – міфів там нічуть не менше. Чого варта тільки думка про те, що националисты обманули народ – так, ніби житель півдня і сходу за незалежність України не голосував.
І так, мовби насправді вся ця пропаганда незалежності України в 1991-му році і справді була здійснена руками націоналістів, а не колишніх комуністів, що перелякалися Ельцина з його непрогнозованою на той час Росією.
В цьому позиція цієї частини України дуже близька до точки зору „справжніх” українців – все та ж інфантильність і безвідповідальність, небажання відповідати за власний вибір і власну долю.
Тим більше, що всі Прем’єр-Міністри України були представниками саме південно-східних регіонів. А отже – Украиной НЕ правили бандеровцы. Вітольд Фокін і Олександр Масол були киянами, та й то умовно, Ющенко – сумчанин, Янукович – донецький, всі ж інші, навіть та ж Тимошенко – представники дніпропетровського клану – „бандєровцамі” там і близько не пахло.
Не може бути, щоб житель півдня чи сходу не знав цього, а проте і далі винить у всіх невдачах „западенця”. І коли донеччанин стверджує, що гуцулы ему не указ – це сумно. Гуцулів в Україні навряд чи набереться більше 200 000, а жителів однієї тільки Донецької області (не кажучи про сусідню Дніпропетровську і Луганську) – не менше 5 млн. населення.
І вони бояться якихось там міфічних гуцулів? І вірять в нову владу, хоча той же Азаров править Україною вже більше 15-ти років? І в те, що украинцев придумали немцы, а українська мова – мова села?
Адже й граматику російської мови придумали не так давно – на початку ХІХ ст., а до індустріалізації 1930-х років мовою міста вона точно не була. Але прихильники російської національної ідеї й далі вірують, що мир спасут русские, що в нас з ними спільна історія (про 300 років такої ж спільної історії з Литвою вони ж забули).
А ще – в те, що в Росії вони потрібні, що донецькі шахтарі опиняться там в більш привілейованому становищі, ніж кузбаські. І в те, що они кормят западенцев. Цей міф теж все-ще живе, хоча по факту Донецька область єдина в Україні, що не забезпечує себе продовольством, що живе з привозних харчів.
ІІІ. Пастка для Партії Регіонів.
Уся ця міфотворчість рано чи пізно мала завершитися – так що тепер і одні, і інші фактично опинилися в однаковому становищу. Але перемога Віктора Януковича призвела до зовсім несподіваного для Партії регіонів явища – виникнення відповідальності перед виборцями і країною.
Тепер навіть свою особисту ненависть до української мови доводиться маскувати якимсь чином – наприклад казками про нестачу на це грошей. А відсутність реальних досягнень – прикривати хоча б ілюзією, маніпулятивними технологіями впливу.
Це призводить до спокуси відновити „єдінодушіє” зразка СРСР – закрити кордони, обмежити доступ до інформації, ввести цензуру на новини. І так в результаті ПР поступово дрейфуватиме до ідей часів СРСР, наприклад до ідеї побудови військово-промислової держави.
Але не маючи на це коштів, в результаті дійде лише до чергової спроби відтворення фінансово-олігархічної диктатури зразка 90-х – хай навіть тепер і на вищому рівні.
IV. Знецінення цінностей.
Ніцше писав – „переоцінка цінностей”. Але можлива вона лише тоді, коли одні цінності втрачають своє значення, а інші навпаки – займають більш значиме положення, змінюють своє місце в загальній ієрархії.
В нашому ж випадку ми маємо дещо інше – одні цінності майже повністю втратили свою вартість, але нічим іншим вони замінені так і не були.
Перша втрата вже відома – втрата морального авторитету посади Президента. Далі – фактичне знищення Конституції, руйнування довіри до парламентських партій, возведення прагматизму (читай зрадництва) в ранг допустимого.
Так ми й отримуємо нову політичну реальність – крах національно-демократичних сил та прихід до влади партії, яка прагнучи повернутися назад, не завжди розуміє що з нього й дійсно варто використати, а від чого навпаки – треба назавжди відмовитися.
16.04.2010
Ігор Л.
Посилання - http://www.pravda.com.ua/articles/2010/05/3/499322...
Примітка - тут публікується перший варіант статті, який в силу швидкої зміни політичної ситуації в Україні так і не був опублікований. На УП опубліковано вже відкоригований мною пізніший варіант.
