І сталася на небі війна: Михаїл та його Анголи вчинили зо змієм війну. І змій воював та його Анголи. Та не втрималися вони і вже не знайшлося їм місця на небі. І скинений був змій великий, вуж стародавній, що зветься диявол і сатана, що зводить усесвіт, і скинений він був додолу, а з ним і його янголи були скинені. І я почув гучний голос на небі, який говорив:
„Тепер настало спасіння і Сила
І царство нашого
Бога
І влада Христа його
Бо скинений той, хто
Братів наших оскаржив,
хто перед нашим Богом
Оскаржував їх день і ніч!
І вони його перемогли
Кров’ю Агнця
Та словом свого свідчення
І не полюбили життя свого
Навіть до смерти!Через це звеселись ти, небо,
Та ті, хто на нім пробуває!
Горе землі та морю,
До вас бо диявол зійшов
Маючи лютість велику
Знаючи, що короткий час
Має!”
(Об’явлення Св. Івана Богослова 12.7 – 12.2)
* * *
Українська революція осені 2004 року залишила після себе якесь настільки дивне і сильне відчуття незавершеності, що тепер вже здається, ніби ніхто повністю так і не зрозумів що саме і чому сталося. Перший тур виборів завершився в ніч на 1 листопада – католицький День всіх святих, другий проходив 21 листопада - в День святого Михайла, покровителя Києва, третій – на католицьке Різдво, останнє судове засідання закінчилося 18 січня, за день до завершення різдвяних свят. І все це після 13-ти років незалежності! Враження вже було навіть таке, ніби в тому є щось містичне, щось чуть чи не від світової боротьби добра і зла. Але де тут добро і де зло? І чи існує воно, Зло, взагалі? Хоча напевно цікавою є навіть не стільки відповідь на це питання, як те, чому воно виникає взагалі і саме на такому рівні сприйняття, коли говориться про політику? Може тому, що в реальному житті проблема зла проявляється крім звичайного повсякденного чи навіть побутового ще й на якомусь стратегічному рівні - як в долі кожної людини так і в політичній сфері та в розвитку держав? Закономірним є те, що ми здебільшого намагаємося всіляко уникати повсякденних неприємностей, але навіть і стосовно своєї власної долі людина теж проявляє якусь дивну байдужість, мотивуючи це тим, що нічого змінити вона все-одно не може. Тому і залишається єдиний ніби-то розумний вихід – спробувати щось пояснити і зрозуміти саме в політичній сфері. Тому правильніше таке питання мало би бути сформульованим інакше: Зло – активне, розумне, деструктивно-зв’язуюче – і політика. І саме тому, що відповіді на нього все-ще так і нема, і виникає це дивне відчуття незавершеності революції – і річ тут вже навіть не стільки в подіях останнього часу чи в аналізі української революції, як вже навіть і в чомусь значно більшому ...
І
Звичайно якщо ми хочемо зрозуміти, що саме з нами відбувається взагалі, і в т.ч. і з нашою країною, то в цьому плані треба було би напевно почати говорити про історичний розвиток України – спершу за останній рік, потім – за останніх 13-15 років, ще пізніше – за останніх 100, 200-300, або й 1000 років. Але як зрозуміти, де тут та межа, на якій ми маємо зупинитись шукаючи відповіді на свої питання, і чи не заведе нас такий пошук кудись в далеку і глуху безвихідь?! Тим більше, що щось схоже вже не раз пробували зробити різні покоління українських політиків, філософів, вчених і письменників – і все-одно в кінці-кінців такі їхні спроби ніколи ні до чого так і не приводили, крім того, про що вже сказав котрийсь з них – до бажання схопитися за заспокійливі засоби. Що ж маємо робити ми і чим маємо керуватися зараз? А може плюнути на все і залишити все так, як є? – здається це було би найрозумнішим виходом з ситуації – і переважно саме цим всі такі спроби завжди і закінчуються. От тільки цього разу чомусь здається, що ми вже не маємо права на це – так, мовби всі покоління народів, які жили на цій території – і навіть не одні тільки українці, мовчки благають нас про це. І ще здається, мовби в тому прихована якась велика, мовчазна і жорстока істина, надто важлива, щоб просто обійти її увагою.
Тоді ж що робити? Невже все і справді так погано? Але якщо так, то чому ми, сьогоднішнє покоління українців, не можемо дозволити собі того, що робили всі до нас – забути про всі ці проблеми і знову зануритися в цей важкий, неусвідомлений, тисячолітній сон? Чи може ми тепер занадто розумні для цього – і саме в цьому і полягає наше теперішнє прокляття? Але вихід є – парадоксальний за своєю безглуздістю, нелогічністю і навіть непрогнозованістю – і так само парадоксальний за своєю простотою – спробувати застосувати до цієї проблеми саме той розум, який нам, здається, тільки заважає, який не може зрозуміти, що відбувається, але який за ці останні 13-15, 100, 200-300 і 1000 років досягнув все-таки значних успіхів – хай і в інших сферах людської діяльності. Але хто нам сказав, що підходити до аналізу свого життя, своїх цілей і політики своєї держави треба більш по-дурному і більш безвідповідально, ніж ми це робимо в чомусь іншому? І оскільки іншого виходу все-одно не залишається, то й прийдеться спробувати згадати все, що ми знаємо і використати його для багатократного аналізу цієї ситуації, виходячи з різних точок зору, нічого не оминаючи і нічого не боячись. Перше, що приходить в голову – це те, про що ми вже казали - що саме звернення до української історії, чи й будь-яка спроба хоч щось зрозуміти в цьому плані, тут же викликає якесь важке і достатньо депресивне почуття. Це можна просто констатувати, від цього можна відмахнутися, а можна спробувати і якнайшвидше його „проскочити”. Так само зробили би й ми, якби не складність ситуації і не наше тверде рішення нічого не пропускати і все аналізувати, виходячи з наших теперішніх знань – і те, що міг дозволити собі Винниченко чи інший письменник – тепер вже неприпустиме для нас. Тому - аналіз перший.
І. Втома і депресія, які виникають при зверненні до української історії і українського
питання
З психологічної точки зору депресія означає втрату життєвої сили – цілком здавалось би логічний і зрозумілий процес за деяких життєвих обставин. Але до чого тут історія? Тим більше, що до неї вдаються здебільшого за якихось досить комфортних умов – іноді навіть і просто сидячи на дивані. Крім того депресія не є чимось безумовно поганим – якраз навпаки - це захисна реакція організму, спроба зменшити активність поведінки якраз тоді, коли вона несе в собі якусь загрозу саморуйнації або самознищення. Ну що ж – тоді, з цієї точки зору все цілком зрозуміло: дійсно українська історія – це постійне колесо знищення або самознищення – тільки в ХХ-тому ст. десь більше 20 млн. жертв голодоморів і війн. Який ще народ може похвалитися такою сумною і неприглядною статистикою? Але чи може це бути предметом гордості, чи швидше є підставою для болю і жалю? Такого теж багато в українській історії і навіть ще більше в сучасному українському суспільстві – оці постійні скарги на те, що не вдалося чогось зробити через зовнішні обставини, через ворогів і недругів, оце постійне невміння захищати свої інтереси, ця наша знищена і зруйнована українська культура, яку ми так і не змогли захистити, ці наші народні пісні, які завжди починаються з крику болю „Ой!”, а потім - постійні скиглення і плач давно вже дорослих мужчин в повсякденному житті, – з цього приводу сказано вже багато і можна сказати ще більше, хоч і роблять це здебільшого якраз люди і справді не надто добре налаштовані щодо українців і української культури. Вони переслідують свої цілі – бо їм чомусь здалося, що це надто важливо для них – принизити українця і переконати його в тому, що його не існує, або йому все сниться. Для нас же на практиці це закінчується чимось іншим – страхом перед тим, щоб не дай бог не почати себе необачно критикувати, щоб цим самим не дати недругам зайвого приводу для такого ставлення до себе - і так народжуються вже нові ідоли, останнього з яких ми чуть було не породили вже зовсім недавно.
Але по-великому рахунку, як це не парадоксально звучить, річ тут навіть не в цьому. В будь-якому минулому і в житті народів, і в житті різних людей, завжди бувають різні ситуації – і іноді і справді достатньо важкі, болючі, чи загрозливі. Але одні люди після такого виживають і стають сильнішими і мудрішими, а ще інші вже так ніколи і не приходять до себе. Це можна пояснити і важкістю ситуації і силою кожної окремої людини. От тільки справа тут зовсім не в тій силі, про яку ми завжди говоримо – не в силі волі і не в силі характеру – справа тут в здатності залишатися собою, незважаючи ні на що, справа тут у вмінні падати і вставати, у вмінні вірити і любити – тобто просто у вмінні жити. А якраз люди, сильні в звичному значенні цього слова, здебільшого і ламаються. Але і це ще не все - навіть такі, зламані і скалічені люди продовжують жити далі, тільки ще довго ночами їм сняться жахливі картини пережитої травми. З часом такі сни втрачають свою свіжість, поступово відходячи в минуле – і тоді настає природній процес видужання. Проте іноді виникає інша небезпека – в ті моменти, коли сон замість того щоб з часом почати згасати, починає наростати і повторюватися, чи, ще гірше, коли в ньому починає визрівати прихована насолода. Тоді сон з минулого поступово стає сучасним і майбутнім – ще страшнішим і більш загрозливим, ніж те, що ми вже пережили. От тоді і виникає депресія – остання панічна реакція дезорієнтованого організму, остання спроба захистити себе від цієї насолоди і від власної руйнівної поведінки. Такі випадки і справді бувають в житті – і не так вже й рідко, як це може комусь здатися.
Але що тоді – якщо таке повторюється в житті різних людей в критичних ситуаціях і саме це і викликає депресію, то чи означає це і зворотне твердження? Тобто, якщо така депресія виникає в нас навіть від простого споглядання української історії – то чи значить це те, що ми, вже як народ, пережили щось подібне, і до того ж таке, що не минає з часом як жахливий сон, а містить в собі ще щось: приховане, загрозливе, небезпечне, але, найгірше, – надзвичайно спокусливе і приємне? Щось руйнівне як прагнення до самогубства? Залишимо поки що таке питання без відповіді, тим більше що це надто близько підходить до іншого – до того, що в реальному житті є вже чимось дивним і незрозумілим, схожим на прояв якогось прокляття. Для розуміння ж подальшого викладу обмежимося поки-що лише тим, що можемо сказати напевно – простою констатацією того факту, що минуле залишається для нас достатньо важким, руйнівним і загрозливим, але при цьому - мазохістськи-привабливим.
А як же інші народи? Деякі з них давно вже мають свою державність, а деякі вже і досить непогано живуть. Але напевно з одним погодяться всі, що незважаючи на гірший чи кращий теперішній стан речей, історичне минуле ні в кого не викликає особливо приємних почуттів чи бажання туди повернутися. Особливо, напевно – відносно першої половини ХХ ст. І в цьому плані єдиною відмінністю в долі українського народу є дві речі:
1) нездатність скористатися історичним моментом і створити свою державу – що за тих умов можливо і справді могло бути поясненим несприятливим впливом зовнішніх обставин;
2) щось ще – привабливе і загрозливе одночасно і напевно все-ще так не до кінця і усвідомлене.
Тоді що далі? Напевно якщо зараз в нас нічого не вийшло з цим аналізом, то цілком логічно задатися питанням: „А навіщо все це взагалі було нам потрібно?” Тут відповідь в цілому достатньо зрозуміла – щоб спробувати знайти в минулому відповіді на якісь сучасні питання. Хоча дивним є інше – коли замість того, щоб спочатку чітко сформулювати ті питання, які нас хвилюють, ми зразу спробували втекти в минуле. Тим більше, що історична наука – не критерій істини і навіть не зовсім наука. Справжня наука має відповідати двом критеріям:
а) пояснити ті події чи факти, які вже відбулися ;
б) пояснити ті події, які відбуваються зараз і передбачити їхній розвиток в майбутньому.
Історія пояснює лише минуле, і аж ніяк не може пояснити теперішні чи майбутні події, тому в цьому плані вона не є чистою наукою, а швидше лише жанром документальної белетристики. Від чистої науки в неї залишилося тільки збирання і класифікація фактів. Події ж сучасного і майбутнього описують зовсім інші науки: соціологія і політологія, психологія, фізика і філософія, можливо – ще якісь. Разом з тим, навіть для цих наук історичні дані іноді все-таки можуть бути корисними в двох випадках: або коли мова йде про якийсь процес, який ще не завершився і зараз знаходиться в процесі розвитку чи затухання, або тоді, коли мова йде про якісь умови чи події, які вже існували колись і які тепер можуть повторитися знову. В нашому ж випадку ми поки що не бачимо ні одного, ні іншого. Це може бути поганим – бо саме тому Україна стільки часу і не може знайти свій шлях. Але це може бути і чимось хорошим – якимось підтвердженням нашого особливого призначення. От тільки як його тоді знайти – той наш унікальний шлях? Ну що ж – спробуємо виправити цю помилку і сформулювати основні запитання:
1. Який зв’язок між політикою і долею кожної окремої людини?
2. Чи має відношення ідеологія сприйняття світу людиною до політики і до реального життя?
3. Як взаємодіє те реальне зло, яке живе в кожній людині, з політикою держави?
4. Яким має бути розвиток держави стратегічному плані і в світі і в ставленні до окремої людини?
ІІ. Сучасність і людина – навіщо нам потрібна політика?
Перше, що тут приходить в голову – що напевно ніхто би так особливо і не цікавився політикою, якби не наше, достатньо погане життя. При цьому посилаються на те, що в розвинутих країнах, мовляв, рядовий виборець не дуже-то і орієнтується в політиці, а на самі вибори завжди приходить не така вже й значна частина тих, хто має на це право. Таке уявлення є достатньо стереотипним, але не завжди відповідає істині і навіть якщо там, наприклад в Європі, виборець і справді не дуже орієнтується в усіх нюансах сучасної політики, то те, що вміє захищати свої інтереси краще за нас – так це вже точно. В усякому разі важко уявити собі нашого робітника, який би їхав в вихідні дні кудись в сусідню державу тільки для того, щоб прийняти участь в демонстрації антиглобалістів. Саме виходячи з цієї точки зору і виникає час від часу мова вже в українському суспільстві про необхідність аналогічного рівня розвитку – необхідність створення громадських організацій, розвиток незалежної журналістики, реформу юридичної системи – і т.д. Ну що ж – це мабуть правильно – чи принаймні на цьому етапі аналізу не викликає зовсім ніяких заперечень. От тільки, правда, щось не дуже в нас в цьому напрямку що-небудь вдається – і тоді напевно знову прийдеться говорити ще про якусь силу, яка цьому заважає, або вдатися ще до якогось додаткового аналізу. Однак і тут не все ще так погано - просто напевно треба спробувати розвинути кожен з цих напрямків розвитку до його крайньої межі – так як це роблять в точних науках, досліджуючи динамічні процеси.
Отож:
1. Ніхто ніколи би не цікавився політикою, якби ми були достатньо добре забезпеченими матеріально. На перший погляд це твердження здається абсолютно правильним, практично – безумовною істиною. Дійсно – нікого не цікавить політика сама по собі, а тільки як можливість реалізувати свої життєві плани для того, щоб жити так, як ти сам того хочеш. Але подивимося, що залишиться з цього твердження, якщо ми розвинемо його до якоїсь крайньої межі, як ми це і збиралися було зробити. Спочатку, якщо так, то виникає цілком закономірна думка – що треба відповідно всіх якось забезпечити матеріально, хоча би на самому примітивному рівні. Зараз говорять про якісь європейські соціальні програми, але ще більше це нагадує щось зовсім інше – останні роки існування Радянського Союзу, де все-таки, хто б там що не казав, в цьому плані все було достатньо добре – не було ні безробітних, ні бездомних, ні зовсім неосвічених. Що ж в цьому поганого? – цілком логічно може запитати хто-небудь і буде цілком правий.
Але давайте не спішити з висновками – інакше ми так і не зможемо пояснити того, чому цей, такий досконалий Радянський Союз все-таки розвалився і що відбувається тепер – і тому давайте дальше спробуємо спостерігати за розвитком процесів. Отож – що буде, якщо всіх забезпечити матеріально? Здається тоді будь-яка влада цілком логічно може заявити, що вже виконала своє призначення – і наступний крок після цього буде вже і зовсім цікавий. Якщо так, то тоді, по-перше – будь-який представник влади може очікувати на якусь особливу винагороду за свою діяльність, а якщо ні - то він або самостійно спробує забезпечити себе трохи краще, або почне розподіляти ті блага, якими і так керує, з вигодою для себе – так і виникав дефіцит і корупція – теж щось дуже знайоме і таке, що цілком відповідало тодішнім уявленням про справедливість, тому що здавалося, що за певних умов будь-хто міг би стати таким самим чи попасти в цю ж систему. Але і це ще не останній етап, тому що після того, по-друге, появляється ще один крок, ще цікавіша і спокусливіша думка, майже як мрія: а може воно й добре, коли люди не цікавляться політикою? Дійсно, навіщо це потрібно – хай займаються своїми справами – і зовсім не цікавляться тим, що відбувається в державі!
Що в тому поганого? – залишимо це питання теж поки-що без конкретної відповіді. Вірніше - скористаємося першою-ліпшою відповіддю, яка приходить в голову – що так виникала брехня і обман народу, корупція в органах влади і що так обмежувалися якісь демократичні цінності – наприклад право вільно висловлювати свої думки чи критикувати владу. В усякому разі саме ця відповідь і була запропонована нам усім після розпаду Союзу і саме ця відповідь ще й досі, здається, ні в кого не викликає зовсім ніяких заперечень, принаймні на усвідомленому рівні сприйняття. Але може саме тепер пора вже звернутися до нашої інтуїції і нашої безсвідомості, які так покірно мовчали весь цей час? І ось тут якраз зразу все стає не так просто – чомусь ця „демократична” відповідь нас зовсім не влаштовує! Чому? Може через те, що і ця західна демократія теж має свої гримаси, більшість з яких нам тепер добре відома - все ті ж ніяк не обґрунтовані війни в Югославії і в Іраці, все той же чіткий розподіл людей на успішних і не дуже, все ті ж, і навіть ще більші проблеми з бездомними і безробітними, чи може навіть краще сказати, що саме демократія всі ці проблеми в наше теперішнє життя і принесла і навіть позиція Радянського Союзу здається нам тепер значно справедливішою і соціально привабливішою.
Тоді що – все так просто – і треба збудувати такий самий Союз, тільки вже без корупції і без обману? Така відповідь теж здається цілком логічною і справедливою, і навіть – і достатньо впливовою – якщо можна так сказати. В усякому разі досить значна частина населення і дальше все-ще на це надіється, і досить значна частина політиків все-ще вдало цим користується і може ні в одному ні в іншому так і не було би зовсім нічого поганого, якби це справді можна було зробити. Але чомусь в того ж Горбачова так нічого і не вдалося, а відповіді на питання що саме не так було в тому Радянському Союзі і через що саме він розпався ми так і не маємо! То що ми будемо будувати – ще раз те ж саме і воно ще раз розвалиться? Але давайте знову не будемо спішити з висновками, бо цього разу ми говорили зовсім не про це, а про західну демократію, яка зробила свій висновок з історії виникнення і розвитку Радянського Союзу. Висновок простий і цілком логічний – якщо така потужна держава самозруйнувалася через корупцію, обмеження свободи слова і обмеження громадянських свобод – то значить, щоб зберегти державу і владу якоїсь конкретної політичної сили – треба все це людям дати. Щось дуже знайоме, чи не так? І саме так в західному суспільстві і появилися:
а) незалежна преса;
б) свобода слова;
г) критика влади;
д) боротьба з корупцією;
е) право на проведення страйків і демонстрацій –
але все-це має лише одну мету - спробуйте здогадатися яку – і ви будете вражені! – все те ж обґрунтування твердження, що людині треба хоч трохи щось дати – хоч цього разу не одні вже тільки матеріальні блага, для того, щоб вона не обурювалася, сиділа тихо, і все так-же не цікавилася політикою – і в цьому сенсі ми не бачимо вже зовсім ніякої відмінності від того, що існувало в Радянському Союзі. По-суті – все те ж переконання, що народ сам нічого не може вирішити, що ним треба керувати, і що кінцевою ціллю є те, щоб він був задоволений і не цікавився політикою. Але тут знову, вже вкотре, хочеться задатися запитанням – дійсно, а що в цьому поганого – якщо я буду всім задоволений? Не будемо поки-що відповідати на нього, але спробуємо узагальнити хоча би те, про що ми говорили спочатку і зрозуміти, яких саме висновків ми вже досягнули.
Отож основне наше твердження звучало так: „Ніхто ніколи би не цікавився політикою, якби ми були достатньо добре забезпеченими матеріально!” – це виявилося неправдою, чи принаймі не зовсім правдою. Хоча-би тому, що навіть за таких умов виявився би все-одно якийсь процент людей, які би нею цікавилися, а по-друге – ще й тому, що все-одно крім матеріальних цінностей людині потрібні ще хоч якісь свободи чи пѐинаймі їх ілюзія. Але, крім цього висновку в нас виникли ще і деякі менші, допоміжні висновки, які ми, можливо, використаємо пізніше:
1) Демократія західного типу вміло типу використовує можливість надання громадянських прав і свобод для збереження діючої влади і існуючого стану речей. І це дає їй навіть ще більші можливості для використання та експлуатації людей, ніж це було при радянській системі влади.
2) Радянська система управління і корупції менше з тим здавалася достатньо розумною і справедливою, тому що створювала враження, ніби кожен може досягнути вищого рівня розвитку чи суспільного становища, якщо буде достатньо розумним, наполегливим чи працелюбним (що, між іншим, зовсім не означало, що при цьому треба бути чесним, добрим чи справедливим).
3) І одна і інша система влади в кінцевому результаті ставила собі за мету лише одну ціль – саме ту, щоб люди не цікавилися політикою, тому що це повністю дає тим, хто при владі, всі права і можливості для того, щоб переслідувати тільки свої власні інтереси.
Щодо останнього висновку, правда, ми можемо отримати цілком логічне заперечення, що для того і повинен існувати якийсь контроль влади з боку народу, щоб не допускати таких зловживань – але це твердження ми поки що теж просто опустимо – в усякому разі в реальному життя такий контроль чомусь ще ніколи не приносив ніяких реальних результатів, а той хто має владу, відповідно має і більше можливостей зробити саме так, як він того хоче – в т.ч. і для того, щоб такий контроль всіляко обмежити. Тому задамося іншим питанням: „А чому вона так потрібна, влада, і чи не саме тут і існує те Зло, про яке ми стали говорити застосовно до політики ще на самому початку дослідження?”
2. Навіщо потрібна влада? Це – найдивніше питання, на яке не може дати відповіді ніхто. Тим більше, що на перший погляд саме воно здається набагато простішим за те, про що ми говорили до цього часу. І що вже само по-собі може бути достатньо цікавим – звідки виникло таке ставлення до влади як до чогось простого і необхідного, якщо нема навіть чіткого уявлення що це таке? Якщо не вірите – можете запитати що таке влада у когось зі своїх знайомих – навряд чи хоч один з них зможе дати хоч якусь більш-менш усвідомлену відповідь. Проте ми такого собі не можемо дозволити, ми відповідати мусимо, навіть якщо не можемо правильно це зробити. І тим більше, якщо можемо: влада - це здатність щось зробити – в психологічному сенсі цього слова. Тобто – це та тонка психічна межа, за якою наші думки і мрії перестають бути нереальністю і починають себе реалізовувати. Немовля нічого не вміє робити, але воно має владу керувати своїми батьками – і тільки це і допомагає йому вижити. Стаючи дорослішою, дитина багато чого вчиться робити самостійно – і в цьому теж проявляється її влада – над речами, над зовнішнім світом, над власними вчинками. Але де та межа, за якою людина вже не може добитися чогось самостійно і починає мріяти про те, щоб керувати іншими? Можливо вся справа тільки в цьому – щоб отримувати щось для себе з мінімальною кількістю зусиль, чи що? І кінцева насолода полягає саме в цьому? Але якщо так, то що стає кінцевою ціллю влади, невже тільки ця насолода, чи все це служить ще якійсь цілі? Чи може давайте спочатку спробуємо розібратися хоча би з тим, які цілі переслідує політика?
3. Які цілі має переслідувати політика і яким має бути ставлення до неї звичайного громадянина? В якійсь мірі для кожної політичної сили це питання ідеології, а ідеологія будь-якої партії повинна вирішувати два завдання - внутрішньої і зовнішньої політики. Одне – це ставлення громадянина до своєї держави, забезпечення його матеріальних благ, можливості розвиватися самостійно, здобувати освіту і виховувати дітей та займати певне суспільне становище. А друге – це те, що навіть за таких умов будь-який громадянин хоче і якогось певного сприйняття своєї держави в світі. Можна сказати, що це - гордість за державу, але можна сказати що це і звичайний прагматизм – нікому не хочеться усвідомлювати того, що він живе в якійсь неповноцінній чи недорозвинутій державі. Але і це ще не все. Річ в тому, що саме цей другий рівень ідеології передбачає і ще щось – загальне ставлення і до життя, і до процесу розвитку, і до релігії і до бога. Саме на цьому рівні мова йде вже не тільки про матеріалістичні уявлення, але і про цілі життя і про атеїзм та релігію – і саме на цьому рівні сприйняття цілі кожної людини, чи сфера її надцінностей надто близько підходять до інтересів держави. В Радянському Союзі це все вирішувалося дуже просто – за основу було взяте атеїстичне сприйняття світу, будь-яке потойбічне життя відкидалося, а вся ідеологія розвитку зводилася лише до того, щоб зробити якусь партійно-владну кар’єру і зайняти відповідне суспільне становище, яке потім можна буде передати дітям, або до того, щоб пожертвувати собою заради справи побудови якогось зовсім невизначеного і незрозумілого майбутнього.
4.Політичні системи останнього часу – у ставленні до людини і до зовнішнього світу.
Проте цікавими є ще й інші моделі розвитку суспільства і держав. Так зараз ми розглянули по-суті дуалістичний розкол на систему радянського типу і систему західної демократії який сформувався фактично вже після російської революції 1917 року. А що було до того? Тоді, здається, державна структура влади в цілому була досить сильно сформованою. Переважно вона зводилася до того, що на чолі держави стояла одна людина, і в більшій чи меншій мірі це була держава патерналістського типу. Хоч і тут були свої відмінності. Патріархальна царська імперія, трохи більш демократична Австро-Угорська імперія, масонсько-демократичні США, та не до кінця розвинуті феодальні родові суспільства. Сказати щось конкретне щодо цих державних систем і розвитку людини в них досить важко. Можна лише відмітити що при чіткій ієрархічній структурі управління, як в імперії чи в царській монархії верховний правитель виступає єдиноможливим способом зв’язку з Богом, як законом розвитку, в родовому суспільстві такий зв’язок здійснюється через минулі покоління предків, а в нацизмі такою ланкою став фюрер. Був ще правда атеїзм, який я вже згадав в достатній мірі, але було ще й християнство і була Україна – в якійсь мірі і справді достатньо свободолюбива і демократична, але й така, що ні одне, ні інше так і не дало ні їй, ні її мешканцям в реальному житті зовсім ніякої вигоди. І навіть більше того – так, що тепер навіть сама згадка про ці колишні успіхи і можливості є депресивною, важкою і чуть чи не такою, в якій живе приховане бажання самознищення. І щоб зрозуміти, чому саме так сталося, напевно прийдеться все-таки запастися валідолом і звернутися до історії.
ІІІ. Загибель України
Наступні, максимально короткі цитати, можливо, допоможуть зрозуміти, як саме це сталося: І.П. Крип’якевич, „Історія України”, Львів, видавництво „Світ”, 1990 р. Ст. 186
QUOTE
„Смерть Богдана Хмельницького потрясла будову української держави. Відразу виринув цілий ряд важливих політичних проблем, що вимагали негайного вирішення. Чи Україна буде самостійною державою, чи приєднається до котрогось з сусідів? Чи державна територія має обіймати всі українські землі, чи тільки Наддніпрянщину? Чи гетьманство залишиться в роді Хмельницького, чи знову стане виборним? Чи держава буде спиратися тільки на старшину і шляхту, чи матимуть слово також народні маси?
Щось дуже схоже на теперішній розвиток подій і на наші теперішні спроби дослідити, якою має бути політика і державний устрій, особливо стосовно останнього речення, чи не так? І далі – стор. 187
QUOTE
„В закордонній політиці Виговський бажав утримати приязні зв’язки з усіма сусідніми державами, не допускаючи ні одної до особливої переваги. Він уявляв собі, що може виникнути система рівноваг серед держав Східної Європи, яка забезпечить Україні її незалежність. В цьому напрямку йшли його дипломатичні кроки”
Десь ми вже таке чули – чи то в перші роки незалежності, чи то знову вже тепер? Далі – стор. 193
QUOTE
„Політика Виговського виявила цілий ряд помилок. Передусім хибними виявилися його соціальні позиції. Він занадто довіряв силам козацької верхівки, а зокрема скозаченої шляхти, думаючи, що вона стане певною основою держави, що спираючись на неї можна буде також утримати в послусі народні маси і протиставитися наступові сусідів. Тим часом ця старшинсько-шляхетська верства показалася ще неодноцільною і хиткою в своїх виступах, - в моменти успіху трималися бадьоро, але, як приходили невдачі, тратили свою політичну орієнтацію. З другого боку – Виговський недооцінив сили селянсько-козацької маси – як творчі сили, так і руїнницькі, не хотів притягати народу до державної будови, а уявляв собі, що можна буде утримати його в покірливості самими адміністративними засобами. Він не зумів вийти на становище володаря, однаково справедливого для всіх, як це робив Богдан Хмельницький, а занадто часто ставав на стороні панівної верстви і тим дратував і обурював козацтво та селянство, що жило недавніми традиціями боротьби за соціальну волю."
А це вже взагалі цікаво - хіба це не наше теперішнє розчарування у владі і в революції? І хіба це не схоже на ті помилки, які раз за разом повторює Віктор Ющенко? І нарешті – найцікавіше, стор. 261 - про східну Україну часів Російської імперії, через 200 років після Богдана Хмельницького,
коли факт загибелі України поступово почав ставати реальністю:
QUOTE
„ Політичні невдачі провідного стану відбилися у настроях громадянства. Почування патріотизму перетворилося на погорду і ненависть до москалів. Помічали це чужосторонні подорожні, які проїзджали Україною. „Козацька нація сьогодні в стані кризи, вона хвилюється і б’ється під ногою колоса, що її розчавлює” – писав француз Масон на початку ХІХ ст. Московський турист Левшин (1816) каже „ Я мушу сказати про ненависть українців до великоросіян. Ти можеш легко в тому переконатися, бо часто почуєш, як вони кажуть: „добрий чоловік, а москаль”. І. Долгорукий (1817) глибше входить у суть справи: „Оскільки я помітив, придивляючись і прислухаючись, Україна не почуває себе щасливою, незважаючи на всі благодаті природи. Політичне сонце її не гріє, як небесне світило. Вона змучена, терпить різні тягарі і почуває повністю втрачену свободу колишніх віків. Нарікання глухе, але майже загальне”. Інший подорожній Сбітнєв (1830) зауважує, що селяни на Слобожанщині (Харківщина! – прим. авт.) не хотіли навіть розуміти по московському, а проїзджих москалів зустрічали насміхами і лайливими піснями. Німецький дослідник Йоганг Георг Коль (1841) помітив ті самі прояви: „Відраза українців до москалів, їх гнобителів, настільки велика, що це можна назвати ненавистю. Ця ненависть радше зростає, як послаблюється”. Але серед розбиття і розчарування, в якому перебувала Україна, Коль добачав творчі елементи, що повинні були в майбутньому виявитися: „Нема найменьшого сумніву, що колись велетенське тіло Російської імперії розпадеться і Україна стане знову вільною і незалежною державою. Цей час наближається поволі, але неухильно. Українці є нація з власною мовою, культурою та історичною традицією. Поки що Україна роздерта поміж сусідами. Але матеріал для будови Української держави лежить готовий: коли не сьогодні, то завтра з’явиться будівничий, що збудує з цих матеріалів велику і незалежну Українську Державу”.
Чи не пора? І чому все-таки так вперто в нас нічого не вдається? А може все-таки річ тут саме в чомусь такому, чуть чи не містичному, чого ми ніяк не можемо збагнути, і що тільки і відрізняє український народ від інших народів? В усякому разі це могло би дати нам хоч якусь можливість пояснити те дивне бажання деяких наших сусідів переконати нас в тому, що нас не існує! Правда тут ми вже знову повернулися практично до того ж, з чого почали – до зачарованого кола історії, але, на наше щастя, з однією відмінністю – вже в зовсім недавні часи 1816-1840 років. Україна тоді ще була жива, хоч і була розчавлена. Але жива! І ніякої депресії тоді ще не було – була втома, було розчарування, але і була надія на те, що все це колись ще зміниться і колишня слава українського народу ще повернеться до нього – саме цим і пояснюється якесь відродження українського народу в перші роки української комуністичної влади – просто сталося те, на що вже давно чекали. Але знову - що таке депресія? Адже ми це вже для себе встановили, що це захист від власної руйнівної поведінки в ситуації, яка може становити серйозну загрозу, тоді коли кожен власний вчинок може тільки ще більше погіршити ситуацію. Тоді яка ще була трагедія в житті українського народу після того відродження України – така, яка може викликати тепер такі важкі і болючі відчуття?
Відповідь тепер напевно вже знають всі – це те, що це відродження стало „розстріляним” і після нього прийшов голодомор 33-го року! Саме так і виникає депресія – коли щось позитивне, пов’язане з якимись надіями на майбутнім розвиток, запам’ятовується одночасно з чимось надзвичайно загрозливим і руйнівним. Так сталося і з українським народом – реалізація давніх надій і позитивного розвитку, на який чекали століттями, поєдналася в народній пам’яті разом з найбільшою трагедією, яку тільки можна собі уявити.
Звичайно це найбільш спірне місце нашого дослідження – чи можна говорити про те, що могло зберегтися в народній пам’яті за якоюсь аналогією з пам’яттю окремої людини – і ми поки що не будемо його обґрунтовувати. Але факт залишається фактом – тепер як тільки будь-хто спробує хоча би навіть просто уявити собі хоч якийсь позитивний розвиток України, пов’язаний з національним відродженням, як зразу ж він починає згадувати і те, що було потім – розстріли і голодомор! Це вже просто як умовний рефлекс піддослідної собачки академіка Павлова - національне відродження рівноцінне розстрілам і масовій загибелі людей від голоду. От і виникає депресія, як своєрідний спосіб втримати себе від дій, які можуть принести в результаті таке масове знищення, а в нашій свідомості виникає така собі своєрідна „вилка” думок про те, що треба було або вберегти можливість створити свою державу ще в часи Богдана Хмельницького, або, якщо це не вдалося тоді, то відмовитись від цієї ідеї взагалі - і вже в часи радянської влади уникати будь-якої можливості визнавати себе українцем! Так і виникло добровільне зросійщення тих, хто вижив і залишився, і так виникла та думка, яка багато в чому панує ще й досі – що краще бути зовсім ніким, але мати кусок хліба, ніж бути українцем – і через те здохнути. Хоч і, можливо, насправді питання тут стоїть все-таки в чомусь зовсім іншому – в тому, щоб зрозуміти, що не залежало від наших вчинків, а що залежало, і щоб замість того, щоб впиватится жалістю до себе, нести відповідальність саме за свої вчинки і за свій власний вибір. А все решта – це вже не наша вина була, ой не наша!
ІІ.
Ще раз про те ж саме - так навіщо все-таки нам потрібна держава і політика?
Все-таки, хто б що там не казав, а відчуття, що ми можемо обійтися і без політики і без держави, не покидає нас. Власне кажучи, це теж далеко не нова ідея – вона вже проявлялася і в тих же утопічних уявленнях перших комуністів, і в часи махновщини в нашій історії. Дійсно, переважна більшість людей все-одно в своєму житті ні в чому на державу і не надіється. Ми самі живемо, самі народжуємося і створюємо сім’ї, самі вирощуємо дітей. Колись заміною держави був якийсь примітивний суспільний общинний устрій, просто як об’єднання громадян чи кількох сімей для того, щоб легше було вижити. Але з часом такі об’єднання стали не зі всіма завданнями справлятися, точніше кажучи - стали просто вимирати. Вижили тільки ті, які якусь частину своїх прав чи знань делегували іншим – так з’явились перші форми суспільного устрою. Тоді таке формування мало виконувати два призначення. Одне – це допомогти згуртуватися перед лицем зовнішньої загрози, коли справа виживання цілого співтовариства ставала важливішою інтересів рядових членів общини. Друге – це вирішувати конфлікти всередині співтовариства – щоб запобігти його можливому руйнуванню зсередини, наприклад тоді, коли хтось фізично сильніший міг знищити того, хто може й слабший, але володіє цінними знаннями для виживання всього роду. Нічого особливого в тому нема – таке є навіть в тварин, коли вони бережуть своїх „стариків” тільки тому, що ті пам’ятають щось важливе для виживання всього виду. Наприклад слони запам’ятовують всі можливі запаси води в навколишній місцевості, які тільки вони знали на протязі всього життя – і тому стадо оберігає свого найстарішого представника. Так, чи принаймі не гірше, має бути і в людському суспільстві і тому в кінцевому результаті і теперішня політика і теперішня влада мали би виконувати хоча би ті ж два призначення, що і в суспільстві первісному.
Але в реальності вона чомусь нездатна забезпечити навіть цього. Чому? І звідки взялися уявлення про Бога – може цілком можна було би обійтися і без нього, принаймні для державного будівництва? Про досвід Радянського Союзу ми поки що промовчимо, але в усякому разі давнє язичеське дохристиянське українське суспільство в якійсь мірі саме так і жило, бо наявність багатьох богів одночасно означає фактично і відсутність жодного. Тоді звідки ж воно взялося – уявлення про одного Бога? Можливо воно могло виникнути перед лицем такої загрози, з якою таке суспільство не могло справитися самостійно - наприклад якщо така уособлювала в собі кілька різних природніх стихій, або асоціювалася з навалою іншого незрозумілого і жорстокого народу? Надмірно руйнівна зовнішня сила могла сама по-собі сприйматися як Бог, а могла і викликати необхідність виникнення вищої сили для захисту від неї. Хоча могло бути й інше - наприклад руйнування суспільства зсередини – тоді, коли руйнівні тенденції всередині нього переважають творчі. Тоді Бог потрібний саме як механізм покарання і як сила, що протистоїть саморуйнації. А може можна створити якусь таку державу, чи такий світовий порядок, де враховувалися би всі ці зауваження?
І. Новий світовий порядок
Здається цілком логічним створити такий новий суспільний чи державний устрій так, щоб в ньому не було всіх цих протиріч – такий собі „новий світовий порядок”. Але це словосполучення неможливо згадати, не згадавши іншого – того, про що говорити зараз зовсім не хочуть – феномен нацизму. Новий світовий порядок - нацистська держава нового типу – приблизно те, що хотів було створити Гітлер, і що тепер ще в якійсь мірі може розвиватися і в інших країнах. Але це не те, що стосується бритоголових молодиків, які не визначають долю світу, це те, що стосується світової політики. І про це неможливо згадати, не згадавши того, що стосується переродження душі, хоч для цього і прийдеться зробити невеликий відступ, оскільки мова піде про речі, про які говорити поки що ніхто, крім релігії, не зважувався. До того ж тут, напевно, будь-хто зразу же почне кричати, що не можна такими примітивними і тупими методами лізти в цю „святая-святих”. Можливо це і справді так, але що нам до того? – адже ми обіцяли розібратися з існуючим станом речей не дивлячись ні на які стереотипи і заборони!
Отож - що таке людська душа?
Очевидно – що це щось, що живе всередині нас. Віруючий християнин сказав би, що це якась цілком реальна, чи може навіть і матеріальна частинка, яка зберігає розум, пам’ять, звички, вміє страждати і любити і залишається такою і після смерті. Ну що ж– може це й так ! – ми поки що не будемо спростовувати такі уявлення, може навіть вони ще колись будуть підтверджені науковими даними. Зараз же нас в першу чергу цікавить не те, що відбувається після смерті, а те, що відбувається в нашому реальному житті. Тому тут „душа” – це щось з психології (на всякий випадок нагадую, що психологія це і є наука про душу) – здатність планувати, вирішувати, запам’ятовувати, надіятись і любити – цілий комплекс енергій, який відповідає за наше повноцінне життя і за наш майбутній розвиток. Але хіба ця наша душа обов’язково має вступати в конфлікт з оточуючим світом, якщо без нього вона, по-суті, все-одно не може ніяк розвиватися? І чому більшість людей вважає зовнішній світ таким загрозливим і руйнівним, а іноді навіть і настільки ворожим, що тільки й перешкоджає реалізації їхніх планів? Звідки приходить те, що може виявитися зовсім несподіваним і що буде нести в собі щось явно погане? Очевидно, що річ тут не тільки в егоїзмі. Звичайно така людина дбає лише про себе, але все-одно будь-яка, навіть сама егоїстична людина з більшим задоволенням жила би в хорошому, а не в ворожому світі. Тоді чому так відбувається, що більшість людей вважають себе добрими, але при цьому зовнішній світ – поганим? Зараз це відомо в основному завдяки працям Зігмунда Фрейда та його пізніших послідовників, але приблизно це можна сформулювати так, що в підсвідомості кожної людини існує спеціальна зона психічних уявлень, закрита від усвідомлення специфічним механізмом витіснення. Таким чином і утворюється мовби два „центри прийняття рішень”: один – свідомий і відкритий, зв’язаний суспільним моральним законом, і два інших, пов’язаних з підсвідомістю - один з них взаємодіє зі свідомою частиною душі а другий – повністю неусвідомлений і закритий від аналізу, зі своїм власним спотвореним відчуттям справедливості. Але найгіршим є те, що хоч цей другий центр і є повністю закритим від усвідомлення чи аналізу, але все-ж таки він має вплив на поведінку людини – через надмірні прояви гніву і незрозумілої жорстокості, підлості і лицемірства, через егоїзм та інші негативні риси людини, які вважаються цілком зрозумілими і пояснюються її слабкістю, тим, що вона піддалася спокусі чи впливу емоцій або й просто тим, що „всі ми люди” а для людини це цілком зрозуміло і природньо. І тому обидва ці центри з одинаковою долею ймовірності впливають на дії людини і кожна людина ОДНОЧАСНО виконує своє призначення як зі сторони добра, так і зі сторони зла. Саме тому християнська релігія і каже, що в світі нема боротьби між добром і злом і стверджує, що така боротьба проходить всередині, в душі кожної людини, і що насправді це боротьба за:
а) думки і уявлення;
б) прийняті рішення;
в) здійснені вчинки і їх наслідки, -
і в кінцевому результаті це боротьба за те, що саме така людина зможе зробити доброго чи поганого в цьому житті, і це вже навіть схоже на боротьбу ідей за їх реалізацію і втілення в життя.
Це одна сторона справи. Інше, що треба врахувати – це те, що не можна людину розглядати як одиночний самотній і повністю ізольований від усього екземпляр - вона приречена на те, щоб взаємодіяти і з зовнішнім світом і з іншими людьми. І світ і люди виконують тут роль стимулу збудження для того, щоб людина реагувала тим чи іншим чином, щоб щось робила і жила, і саме тому і виникають ті чи інші думки і приходять ті чи інші рішення. І дуже часто буває так, що людина через зовнішні обставини або через вплив інших людей не може реалізовувати свої життєві принципи і жити так, як вона сама того хоче. Це приблизно щось таке, як це було в останні роки брежнєвщини. Але це ще не все. Крім такого стану обмеження і „рабства душі” може бути і ще щось гірше.
Перший етап – це коли одна людина не просто обмежує вашу душевну свободу, але й хоче взагалі її знищити, заставивши відмовитись від всього, в що ви вірите і що любите, приблизно так, як знущалися з людей в сталінських і гітлерівських концтаборах. Але і це ще не все, є ще й третій, ще гірший етап – коли така людина не просто знищує інших, не просто починає виправдовувати таку поведінку – чи то свою, чи то інших, хто це робить, але й починає відчувати від цього насолоду, чи принаймі таке задоволення, як від відчуття добре виконаного обов’язку. Такі люди не втрачають душі – вона в них є, але вона в них поступово перероджується. Це інший рівень сприйняття і це не відбувається за день чи два – а тихо, підступно і непомітно - через дрібні зради, через невиконані обіцянки, через страх і боягузтво, через дрібну підлість, через ті погані вчинки, які ми вже згадували – і саме так вона і підсилює той другий „поганий” центр прийняття рішень – аж до тих пір, поки зло не стане єдиноможливим мотивом поведінки такої людини. А до того моменту в неї ще залишається якийсь вибір – і в тому ж сталінському таборі можна було бути наглядачем, але при цьому залишатися нормальною людиною і добре ставитися до ув’язнених, а можна було робити все настільки погане, що тільки ще сам зможеш придумати.
Таким чином і виходить, що будь-яке державне чи суспільне утворення, будь-який світовий порядок, будь-що в зовнішньому світі:
а) буде в будь-якому випадку виконувати роль зовнішнього стимулу поведінки людей;
б) буде взаємодіяти з тією чи іншою частиною людської душі;
в) це буде викликати ті чи інші вчинки людини – відповідну реакцію;
г) така поведінка людини буде видозмінювати і її саму і зовнішній світ в цілому в ту чи іншу сторону;
д) в результаті загальне співвідношення в людині свідомої частини розуму і тієї частини підсвідомості, яка з нею взаємодіє, та „закритої” підсвідомості буде видозмінюватися в ту чи іншу сторону.
І тому в кінцевому результаті все буде зводитися тільки до того, до чого приведе та чи інша державна і суспільна система і яких людей вона буде виховувати чи навіть вирощувати в результаті і як це буде впливати на загальний розвиток всього світу – його еволюцію.
В християнстві ж те, щоб бути добрим і слабким довший час вважалося цілком нормальним і це стало одним з його негативних наслідків, але в одному воно виявилося правим - в тому, що його протилежність – сильна держава, незв’язана ніякими моральними устоями, приводить до виникнення загрози повного поглинання свідомої відкритої частини душі аж до її повного переродження. Результатом цього і могло стати зовсім нове державне і суспільне утворення – такий собі „новий порядок на віки” – „диявольська” держава нового типу, яка і виникла в фашистській Німеччині.
ІI. Ще раз про родове суспільство. Феномен Сталіна
Але як можна уникнути небезпеки такого переродження, не відкидаючи самих спроб створити щось нове, краще і більш справедливе? Перша думка, яка приходить в голову – це створити якийсь такий суспільно-державний устрій, де панувала би мораль і справедливість і де все було би чесно, відкрито і зрозуміло. Але тут же це викликає зразу цілий ряд зауважень. Спочатку в тому, що це надто вже схоже на утопізм. Утопія стала зараз для нас символом чогось нездійсненого, але напевно всі погодяться з тим, що в своїй основі вона не містила зовсім нічого поганого. Адже тепер, безперечно, ми вже мусимо визнати, що якщо би ми мали справу лише з відвертими і чесними людьми, які не бажають зла ні собі, ні іншим і які хочуть впроваджувати в життя свої ідеали – то світ в цілому став би значно кращим. Це – саме та ідеальна модель розвитку людства, про яку і говорили утопічні комуністи.
Потім ми звичайно маємо згадати невдалий експеримент з побудови такого суспільства при радянській владі. Звичайно цікаво, чому їй не вдалося впровадити в життя таку модель суспільних відносин, але цілком очевидно, що річ тут зовсім не в ворожому зовнішньому оточення, як про це говорив Й. Сталін. Підтвердженням тому може послужити хоча би той факт, що поки ми щось там будували, це „вороже оточення” пішло вперед значно швидше за нас. Проте в колишній царській Росії зразу після революції феномен нацизму теж був досить сильно розвинутий. Тоді чому саме Радянський Союз протистояв фашизму, хоч на початках він був такий близький до Німеччини? Можливо на це були різні причини, але це неможливо зрозуміти, не згадавши про общинний родовий фактор, який виник в основному через те, що всі перші російські комуністи були за національністю євреями, або через загальне, дещо азіатське, (монголоїдне) світосприйняття російського народу.
В основному це проявлялося в тому, що людина могла зовсім нічого не робити, ні про що не турбуватися, тому що про це мала подбати якась верховна влада, байдуже – чи то цар, чи то партія. Звичайно в якійсь мірі таке світосприйняття свідчить про певну суспільну незрілість або про страх відповідальності перед життям, але в деякій мірі пізніше воно і спеціально культивувалося радянською владою, щоб тільки підсилити незрілість і залежність власного народу. Проте саме це змогло хоч трохи об’єднати суспільство, не допустивши його розколу на два класи – вибраних і принижених, що є чи не основною характеристикою нацизму. Крім того тут очевидно треба говорити і про роль комуністичного лідера того часу – Йосипа Сталіна. Звичайно вся система знищення людей сформувалася саме при ньому і саме вона виявилася найбільш близького до того, що існувало тоді в фашистській Німеччині. Але не все так однозначно. Річ в тому, що і без нього все це могло розвинутися досить сильно руками інших большевистських лідерів того часу – наприклад за допомогою того ж Троцького, тому Сталін і став для нас тепер таким собі символом дуалізму тієї епохи. З одного боку – втіленням того ж нацизму, з іншого – символом родового суспільства, в принципі з нацизмом несумісного – «батьком народів» і навіть своєрідним захистом від чогось страшного і непередбачуваного, може навіть – саме тим Богом, про необхідність існування якого ми вже заявляли для повноцінного розвитку суспільства.
ІII. Ще раз про владу – деякі перші висновки. Чи існує Зло?
Оскільки ми в своєму політичному аналізі зачепили таке складне питання, то напевно все-таки нам доведеться дати хоч якісь приблизні відповіді на нього: що таке зло, чи існує воно взагалі і якщо існує, то де? Для спрощення викладу цієї проблеми, варіантів розв’язання якої досі так і не змогло запропонувати ні одне покоління філософів, ми обмежимося тільки нашими власними інтересами, не зачіпаючи чогось надмірно абстрактного і незрозумілого. Тоді прийдеться визнати – так, звичайно зрозуміло, що всюди, де існують люди, існує і зло. Причому не одне, а таке, що проявляється в різних формах і в різних ситуаціях, і якщо спробувати якось їх узагальнити, то стає зрозумілим, що це зло, яке не відповідає нашим бажанням – теперішнім чи майбутнім, або яке пов’язане з руйнуванням чи з загальним розвитком Всесвіту:
1) тобто те, що нам просто не подобається вже зараз;
2) те, що заважає отримати нам щось в майбутньому;
3) те зло, яке виникає внаслідок певної ієрархічної структури наших бажань і потреб – наприклад коли щоб створити щось одне, треба зруйнувати інше. Це зло – логічне і обґрунтоване як вимушена необхідність - саме про нього і кажуть, що для того, щоб приготувати яєчню, треба розбити яйце;4) зло, яке асоціюється з якоюсь деструктивною силою чи з відчуттям хаосу – це може бути або якась руйнівна стихія природи, або просто звичайна життєва ситуація, коли нічого не вдається і все валиться з рук, або ще щось, пов’язане чи то з плином часу, чи то - з загрозою смерті, тобто щось не пов’язане безпосередньо з нами, а щось таке, що існує мовби само по собі, як закон розвитку природи.
Але зрозумілим є і те, що все вищеперераховане так і не дає відповіді на питання, винесене в заголовок, бо на увазі мається щось зовсім інше – не те зло, яке проявляється як пасивна сила природи, чи як похідна від наших бажань, а як щось, що існує цілком самостійно і свідомо, що є активним, розумним, і, здавалось би, цілком непрогнозованим. Тобто мова йде приблизно про те, що крім звичайного зла існує і ще щось – Зло з великої літери. Це – приблизно те, про що вже після Фрейда говорив Еріх Фромм як про основу людської деструктивності, хоча, крім деструктивності, воно характеризується ще й іншою ознакою – якимось відчуттям «зв’язування», своєрідною творчою силою - тоді, коли мова йде вже не просто про руйнування, а про утворення чогось нового.
Тільки така творчість спрямована на щось зовсім інше, ніж те, чого би ми хотіли для себе і більше схожа на те, про що ми вже говорили як про втрату чи переродження душі. Тут нема ніякої містики - таке Зло існує реально: в витіснених бажаннях, в стереотипах мислення, в уявленнях про те, як саме треба себе вести, в спотвореному відчутті поняття справедливості. Це схоже на вірусне захворювання, на епідемію, чи навіть пандемію, в умовах якої розвивалася наша цивілізація. Можливо якийсь святий чоловік і міг би бути людиною, вільною від такої форми Зла, але напевно навряд чи ми зможемо це перевірити З іншого боку - це ще можна порівняти з мережею Інтернету, коли якась певна програма мовби резервує для себе частину оперативних ресурсів кожного комп’ютера, який підключений до сітки, – як це наприклад планувалося зробити для обчислення складних завдань: обрахунку метеорологічних рівнянь, чи чогось схожого. І ось ці часточки особистостей кожної людини, взаємодіючи між собою, і створюють таке собі колективне, суспільне зло, що виявляється сильнішим за кожну окремо взяту людину. Це схоже на ноосферу Вернадського, тільки в її темному, спотвореному вигляді.
Але до чого тут влада? Цікавою ілюстрацією тут знову може послужити все те ж повернення до радянської системи мислення. Зараз, в умовах України, та й деяких інших держав (можливо ще більше – в умовах Німеччини, одна частина якої розвивалася по законах одного суспільства, а друга – іншого) можна прослідкувати одну цікаву закономірність, перш за все в економічній сфері відносин. Так от – радянська система управління передбачала наявність пасивності і відсутності власного бажання розвитку, якогось інтересу в житті, так що людина була швидше схожою на свійську тварину в стійлі, яку вчасно годують, і про яку дбають, щоб вона не хворіла і щоб завжди була в теплі, ніж на себе. Інший же, капіталістичний варіант розвитку, ставив собі за ціль розвиток ініціативи, конкуренції і боротьби за виживання, що в свою чергу могло розвинутися аж до знищення і вимирання однієї частини суспільства заради процвітання іншої. Так от, - влада тут має виступати своєрідним регулюючим механізмом між цими двома крайнощами. Але мова тут йде вже не стільки про державну владу, як про те відчуття влади над власними вчинками чи над здатністю щось зробити, про яке ми вже говорили. Наприклад - так, як це часто буває в бізнесі, коли людина є власником невеликого підприємства і одночасно і сама проявляє ініціативу і робить щось самостійно, але і використовує інших.
До того ж цікавим тут є і те, що тут існує і якийсь елемент приниження, коли людина радіє з того, що в неї щось вдається краще, ніж в інших. Цей елемент приниження тут виступає конструктивним елементом – можливістю і критерієм оцінки успіхів на вибраному шляху розвитку. Цікаво також, що критерієм позитивності розвитку тут виступає відчуття краси (відчуття, що ти кращий за інших), але в ідеальному випадку це передбачає те, що ти кращий в чомусь одному, а інший кращий в чомусь іншому, такому, що має значення для нього і може не мати значення для тебе – і в цілому це сприяє загальному розвитку всіх. І в кінцевому варіанті все це зводиться вже навіть і до якоїсь можливості творчості – здатності щось зробити саме так, як ти сам того хочеш в реальному житті. Але цей же елемент приниження може тільки ним, приниженням і стати, коли замість того, щоб розвиватися самій, людина починає «опускати» інших. Критерії ті ж, а напрямок розвитку прямо протилежний. Що ж стосується державної влади, чи просто влади над іншими людьми тоді, коли немає чіткого загального напрямку розвитку, як це є в бізнесі, то напевно тут саме ця спокуса в кінцевому результаті і виникає - імітувати власний розвиток приниженням інших. Так і виникає та творчість Зла, про яку ми говоримо - легкий і доступний шлях всюди, де є влада над іншою людиною, і напевно найбільше вже навіть не стільки в державній політиці, як все в тих же нацистських чи комуністичних таборах, які проте стали цілком логічним і закономірним наслідком такої державної політики і такої державної системи.
Отож, що ми можемо сказати вже зараз стосовно зла в політиці?
В поганих варіантах розвитку і радянської і західної демократії проявляється одне і те ж – ставлення до народу як до пасивної інертної маси, яку треба вдовольнити, щоб вона не заявляла про свої права і не вимагала контролю над владою, хоч і якісь певні відмінності тут є. В радянській системі демократії ставлення до народу було як до тваринного стада, де основним було нагодувати людей і обмежити їхній розвиток, а в системі західної демократії будь-який творчий імпульс, який не йшов на укріплення системи, переводиться в сферу споживання, замість творчості - в сторону хаосу і руйнації. Але основною негативною рисою обох систем став поділ суспільства на два класи, як би їх не називати – чи то експлуататорів і експлуатованих, як це було в часи Маркса, чи то на пролетаріат і селянство, як це було в перші роки більшовистької влади, чи то просто на владу і народ, як це є зараз. Хоча навіть при такому поділі все-ще може існувати певний рівень суспільної справедливості, якщо існує можливість переходу з одного класу в інший чи назад.
Іншим критерієм оцінки є можливість людини самостійно розвиватися. Причому наголос тут навіть вже не стільки на розвиткові, як на можливості людини приймати самостійне рішення чи розвиватися їй, чи ні, чи може навіть деградувати, а якщо все-таки розвиватися, то в яку саме сторону – і це саме та свободу вибору, яка дарована людині Богом, і про яку йде дискусія вже не в одного покоління філософів. Тому державний устрій, який зменшує здатність людини приймати самостійні рішення безумовно треба вважати поганим, навіть якщо це виникає не внаслідок насилля, а внаслідок чогось іншого – наприклад спокуси, як це було в фашистській Німеччині, чи обману, возведеного в ранг державної політики – як це було в Радянському Союзі.
Безумовно поганою є і державна система, яка зовсім не контролює людину. Такий державний устрій скочується в сторону хаосу – наприклад так, як це було на території колишньої російської імперії в роки громадянської війни, і в кінцевому результаті приводить до саморуйнування суспільства. Виходячи з таких міркувань, до зла в політиці можна віднести наступне:
експлуатація однієї людини іншою – дуалістичний поділ суспільства;позбавлення людини права вільного вибору;
позбавлення людини права свідомого вибору;
відсутність ієрархічної державної структури, яка могла би запобігти розвитку хаосу чи не виступала би стимулом розвитку людини.
відсутність механізму, який би забороняв людині розвиватися чи імітувати такий розвиток за рахунок приниження і знищення інших.
І ось про останніх два пункти треба вже оговорити окремо.
ІV. Політика і Бог
Таке поєднання не таке вже й безглузде, як про це можна було би подумати. В античному суспільстві, в Древній Греції чи в Єгипті це було практично одне і те ж – чи то Бог стояв над верховним правителем, чи то останній в своєму житті прикривався волею Бога чи богів. В якійсь мірі така ієрархічна структура збереглася зараз в мусульманстві, де саме Бог зараз залишається верховним правителем і де суспільство влаштоване за чіткими ієрархічними родовими ознаками – що ми зараз не будемо обговорювати, бо це має в рівній ступені як і позитивні, так і негативні риси. Просто нас зараз більше цікавить сучасне європейське християнське суспільство, до якого ми і належимо – і тут треба говорити про два фактори впливу – про християнство і про атеїзм. Тобто, якимось дивним чином, події кінця ХІХ ст. починають перегукуватися з подіями 2000 – літньої давнини. Невже це просте співпадіння? Чи може доведеться визнати, що християнство само по-собі мало на політику дещо своєрідний влив? Те, що сказав Ісус Христос – „Віддайте кесарю кесареве, а Богу – боже”, було цілком логічною і закономірною фразою в тодішніх умовах, але саме це привело до катастрофічних наслідків в майбутньому. З одного боку – до відмови християн від влади. Це логічно і природно, щоб не путати земну владу з божественною, з тим, що а оціюється для нас з внутрішніми цінностями і з нашою душею. Але саме це і дало можливість іншим народам довший час керувати християнами і привело до того, що чесний і порядний християнин вважав для себе негідним йти у владу.
І що ми отримали в результаті - владу негідників? А з другого боку - це привело до того, що християнство поступово замінило древні містичні релігіії і церква стала таким же посередником у спілкуванні людини з богом, яким був колись верховний правитель, тільки вже у новому лиці – як це пізніше проявилося в царській Росії і в католицизмі. І саме в цей період другої половини ХІХ ст. і сформувалися в основному сучасні політичні партії, чи сучасна політична система. Тоді – в основному під впливом атеїзму, який на той момент міг бути навіть позитивним явищем – тому що повертав людині втрачену свободу і знищував залежність від церкви. Саме тоді і виникло те протистояння політики і релігії, про яке ми говоримо зараз так, що навіть сама постановка такого питання здається нам дещо дивною. Але що тоді – якщо обидва варіанти одинаково погані – то невже в нас немає і зовсім ніякого виходу? Ні – ми спробуємо спрогнозувати інші варіанти розвитку, тим більше, що дещо ми тут і справді вже зрозуміли. Тому, що говорячи про політичну систему, ми говорили, що будь-яка з них має виконувати два призначення – забезпечувати людину можливістю для повноцінного життя всередині країни, і забезпечувати зв’язок людини з зовнішнім світом – як і з іншими державами і народами, так і з вищими цінностями – чи то з богом, чи то з іншими ідеалами, але в будь-якому разі мова повинна йти не про статичний, а про динамічний процес, до того ж не просто про процес динамічної рівноваги, а про процес розвитку, пов’язаний хоча би з нашим природнім розвитком на протязі життя – народженням, ростом, старінням, здобуттям життєвого досвіду, якщо навіть вже не з чимось більшим, про що ми вже частково згадували.
Отож ми говорили, що :
1) ієрархічне патріархальне суспільство забезпечувало функції спілкування з Богом, але не дозволяло розвиватися кожній окремій людині;
2) атеїзм і політика такі можливості дали, але перервали зв’язок з Богом.
Тоді мало би існувати ще два варіанти такої взаємодії:
3) відсутність і розвитку особистосі і зв’язку з Богом;
4) зв’язок з Богом і можливість вільного вибору і розвитку людини.
Третє – це напевно утворення, яке буде поступово деградувати в сторону примітивного племінного суспільства, щось на зразок тих диких племен, які ще зараз існують де-небудь в Океанії, Африці чи в Сомалі і які поступово вимирають чи знищують самі себе. Останнє – це той ідеальний варіант, до якого ми прагнемо і який мав би стати унікальним призначенням України. Але біда в тому, що і це ще не все. В комбінаториці два варіанти і дві можливості розвитку породжують лише чотири можливих варіанти. В нас же до того добавляється ще й елемент спотворення – коли людина починає заміщати уявлення про Бога чимось іншим. Так виникає різне уявлення про Бога в різних народів і так виникає розкол і протистояння, коли кожна людина починає захищати «свого» Бога – аж до розвитку повної непримиренності, до холодної чи навіть і до ІІІ-ої світових воєн. А в кінцевому результаті все це стає розвитком прагнення до знищення або й самознищення, чого ми напевно зовсім не хотіли би, тим більше в українській політиці, де такого і так було забагато. Хіба це не може бути причиною для виникнення тієї депресії, про яку ми говорили на самому початку? І хіба це не є тим Злом, якого ми шукаємо? Тоді що ж робити?
ІІІ.
Тоді – що? Якщо політика виникла як протиставлення владі церкви і Бога, то чи означає це, що щось не так з тим Богом було, чи, принаймі, з нашими уявленнями про нього, що для нас в даній ситуації напевно одне і те ж? І чому Бог – чоловік, якщо весь розвиток подій в світі більше вказує на жіночу непослідовність і мстивість, ніж на чоловічу логіку? То може Бог – жінка?
І. Образ Софії, жіноче начало в релігії
Власне кажучи, ця ідея далеко не нова – в різні періоди розвитку людства вона проявлялася по-різному, аж до того, що Бог може містити в собі в однаковій мірі як чоловіче, так і жіноче начало. І якщо в Біблії в Старому Заповіті Бог-Отець – чоловік, то тільки тому, що первинний текст Біблії, взятий євреями з древніх вавілонських писань, пізніше був сильно спотворений їхніми же священиками заради їхніх корисних цілей. Але одне дуже цікаве посилання на Бога-жінку там все-таки є. Я сам ніколи би не звернув на це увагу, якби не прочитав згадку про це в книзі швейцарського психоаналітика Карла Юнга. Мова там йде про те, що коли Бог створював світ, то при ньому була жінка-мудрість, яка від першої особи заявляє: „Я при ньому майстринею була!” (російською – „Я при нем художницей была!”)
QUOTE
Господь мав мене на початку
Своєї дороги,
перше чинів Своїх,
спервовіку, -
відвіку була я встановлена, від
початку,
від правіку землі.
Народжена я, як безодень іще
не було,
коли не було ще джерел, водою
обтяжених.
Народжена я, поки гори
поставлені ще не були,
давніше за пагірки,
коли ще землі не вчинив Він,
ні піль,
ні початкового пороху всесвіту.
Коли приправляв небеса – я
була там,
коли круга вставляв на
поверхні безодні,
коли хмари уміцнював Він
нагорі,
як джерела безодні зміцняв,
коли клав Він для моря устава
його,
щоб його берегів вода не
переходила,
коли ставив основи землі, -
то я майстром у Нього була,
і була я веселощами
день-у-день,
радіючи перед обличчям Його
кожночасно,
радіючи на земнім крузі Його,
а забава моя – із синами
людськими!
(Біблія, Книга приповістей Соломонових 8.22-8.31)
Так от - цікаво, що в православному християнстві цей жіночий образ мудрості-Софії в значній мірі зберігся – храми святої Софії в Києві і в Константинополі, столиця Болгарії – Софія, осіннє свято Віри, Надії, Любові і МАТЕРІ ЇХ СОФІЇ, яке на мою думку саме так буквально і треба сприймати, бо навряд чи перші три християнські чесноти мають хоч якесь позитивне значення, якщо ними не керує мудрість. Тому православне християнство (включно з греко-католицькою церквою, яка в значній мірі зберегла ті ж традиції) може і справді ближче до істинного стану речей, ніж католицизм. А те, що в останньому образ жінки получився настільки приниженим, що католики іноді пропонували жінок і взагалі не вважати за людей, привело до виникнення гіпертрофовано роздутого образу матері Божої – хоч і святої, але все-таки земної жінки. Так, принизивши містичне божественно жіноче начало в релігії, католики непомірно підняли одну жінку і ще більше принизили всіх інших в реальному житті.
Цікавим також є і те, як саме в християнстві взагалі, і особливо в католицизмі, виникло таке становище. Річ в тому що в дохристиянській культурі образ жінки-богині був розвинутий досить сильно. В хетській культурі це була богиня Кибела, яка в греків потім трансформувалася в образ Артеміди. Найбільший Храм Артеміди існував в давньогрецькому Ефесі, і там же потім проповідував один з апостолів Ісуса Христа. Борючись з язичеством – він повністю знищив і це жіноче начало взагалі – і це був якраз той випадок, коли „ з водою виплеснули і дитину” Але не все і так просто – самі по собі такі наші знання ні про що ще не говорять. Ну було якесь там жіноче начало в релігії, чи не було, яка в принципі в тому різниця? Але різниця є. Власне кажучи вдумливий читач вже тепер міг помітити, що ми надто детально зачепили проблему Зла і Бога. Навіщо це потрібно в політичному аналізі? А просто тому, що ми вже говорили про те, що державна система повинна забезпечувати не просто існування людей, але і можливість їхнього розвитку, якщо вони того захочуть. А раз так – то людина має мати і відповідну модель такого розвитку – ідеал, на який вона буде рівнятися. Безперечно, що найкраще такий ідеал розвинутий в буддистському суспільстві, де Будда доступний для всіх, але там мова не йде про розвиток в його чистому вигляді, принаймі на протязі життя, а лише про якесь віддалене і міфічне майбутнє і то тільки внаслідок нескінченно довгого ланцюга наступних народжень. В Старому Заповіті Біблії Бог виступає „ревнивим, мстивим і заздрісним” і основою виступає вже не не стільки прагнення до наслідування ідеалу, як страх покарання:
QUOTE
„ ... бо я – Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і четвертих поколіннях тих, хто ненавидить мене і що чинить милість тисячам поколінь тих, то любить Мене і хто тримається моїх заповідей.”
(Біблія, Книга Вихід, 20.5, 20.6)
А якщо так – то практично це означає те, що людина починає боятися будь-якого розвитку взагалі – основним стає не наробити помилок і прожити своє життя по-можливості максимально спокійно і непомітно. Можливо така точка зору теж має право на існування – це буде закостеніла, законсервована система, всі зусилля якої спрямовані не на розвиток чи еволюцію, а на те, щоб зберегти існуючий стан речей. Ну що ж, може це теж непогано – звідки ми знаємо, що краще? В усякому разі багато людей живуть саме так. Тому вибір тут є досить чіткий і зрозумілий – або залишити все так, як є – і тоді для нас дійсно немає ніякого значення сприйняття Бога і те, яким він є насправді, чи навіть і те, чи існує він взагалі, чи ні. Або – ми хочемо щось змінити, якщо нас, як українців, не влаштовує існуючий стан речей. Але будь-яка зміна – це вже розвиток – і тоді ми вже мусимо враховувати все те, що ми стосовно такого розвитку говорили, в т.ч. і стосовно поняття Бога, чи будь-якої іншої вищої сили, якщо вже не в реальному житті, то принаймі в сенсі психічної реальності - наприклад архетипів чи колективного безсвідомого. І оскільки мова вже зайшла про такі складні речі, то цілком очевидно, що не вдасться обійти їх стороною просто так, і прийдеться звернутися до того, хто все це і придумав.
ІІ. Помилка Карла Юнга
Карл Юнг – швейцарський психоаналітик, в свій час, кажуть, досить непоганий психіатр і вчений. Але потім він дещо вдарився в містику і через це тепер вже може й не дуже поважається практикуючими лікарями. Але нам це і непотрібно – я надіюся, що ми поки-що не дійшли до такого стану, коли нам буде потрібна допомога лікаря. Зате в соціології і філософії Юнг досягнув значних успіхів. Саме йому і належить поняття „архетипу” – загального психічного уявлення, яке керує масовою свідомістю на протязі багатьох сторіч. Крім того саме він придумав і образ „Тіні” – протилежності чи доповнення до цього психічного уявлення Але найцікавішим є те, що стосується психології чоловіка чи жінки – в чоловіка підсвідомість носить жіночу природу, і навпаки – в жінки чоловічу (Аніма і Анімус). Таким чином образ Софії-мудрості, виявляється доповнюючим чи компенсаційним до образу Бога-Отця Старого Заповіту, чи вірніше є виразом його підсвідомості. Взаємодія з підсвідомістю може відбуватися двома шляхами – або природнім перетоком енергій, або у вигляді накопичення і „виверження”. В результаті чи одного чи іншого має відбуватися природна компенсація первинного образу – тобто або Бог-Отець має ставати добрішим і зрозумілішим для людей, або має виникати якийсь новий образ як доповнення до попереднього. Розвиток релігії пішов саме по другому шляху – так виникла необхідність земного втілення Ісуса Христа. З психологічної точки зору – Тінь від уявлень про Бога-Отця, призначена виправити його недоліки або змінити наше уявлення про них. Напевно саме це і малося на увазі в Біблії:
QUOTE
„ Я й Отець – Ми одне!”
„ А коли Я чиню, то хоч ви мені віри й не ймете, повірте ділам, щоб пізнали й повірили ви, що Отець у Мені, а Я – ув Отці”
(Євангелія від Св. Івана, 10.30, 10.38)
Ну з цим в принципі все зрозуміло – в усякому разі, якщо хтось хоче, може прочитати повніший виклад цих думок в працях Юнга. Але і це ще не все – в свою чергу Ісус Христос є абсолютно незалежним і незв’язаним Богом і в нього теж мав би бути якийсь символ підсвідомості – така ж Софія-мудрість – тільки в більш земному і юному варіанті, можливо навіть у вигляді юної дівчини, адже помер він ще достатньо молодим. А це вже починає нам надто сильно щось нагадувати. Наприклад образ дівчини-України, досі не знищений навіть незважаючи на поразки розвитку української нації в багатьох інших питаннях. Чи не є це ознакою його живучості, чи не є він тим самим таким-собі специфічним архетипом українського народу? Тоді цей образ дівчини-України мав би бути доповнюючим до образу Софії, так же, як це відбулося між Богом-Отцем і його сином.
Правда стосовно мудрості України, напевно, багато хто зі мною зможе посперечатися, але може якраз саме в цьому і полягає наша біда – що ми не зможемо бути щасливими доти, поки вона, ця мудрість, не реалізується? В усякому разі вже зараз можна сказати, в чому вона має проявлятися і вже в якійсь мірі і проявляється – в повній відсутності нацистського начала, в відсутності бажання знищувати інших, керувати іншими, і знищувати їхню душу. І якщо з цим хтось ще може сперечатися, то принаймі іншого вже ніхто не буде заперечувати, що крім дівчини-України є ще й ненька-Україна – тобто наша Україна живе одночасно ніби в двох поколіннях – в повній відповідності до такої теорії. Це ж саме, до речі, пояснює і феномен сприйняття Юлії Тимошенко в суспільстві. Її підтримують тому, що вона заповнює собою вільний образ дівчини України, той же самий, символом якого в свій час була Леся Українка, але викликає негативну реакцію, коли її починають порівнювати з іншим архетипічним образом - образом мудрості, до якого вже будь-кому не так легко дотягнутися, так як мудрість це все-таки щось трохи інше, ніж звичайний розум.
Але щоб повністю зрозуміти всю картину, треба розглянути і інші варіанти. Згадаємо те, як саме з релігії був викинутий цей жіночий образ. Мова там йшла про древньохетську богиню Кибелу – погану і кровожерну. В усякому разі вона була дітищем свого часу, як і давньозаповітний Єгова – і в цьому плані становила йому гідну пару. А проте різниця між ними все-таки була. Ієгова був небесним Богом, ідеалом розвитку, а Кибела була спорідненою до образу Великої Матері, тобто символізувала природу і землю і в цьому сенсі була земною богинею. Цікаво також що потім цей образ матері трансформувався в образ Артеміди – вічномолодої, юної богині. Тобто тут, в давньому світі, цей процес компенсації, про який ми говоримо стосовно Софії-України та Єгови-Ісуса Христа відбувся цілком нормально. Але тут починає виникати інше протиріччя. Ми маємо одну чоловічу пару Бог-Отець - Ісус Христос та дві жіночих Софії-України та Кибели-Артеміди. Щось не так, якась рівновага, здається, порушується. В чому справа – чому нема ще однієї чоловічої пари? Тобто якщо Софія - це втілення божественної мудрості, то Кибела – її проекція на Землю. Що ж буде з проекцією божественного розуму Ієгови на Землю? Відповідь давно всім відома, але напевно ще страшніша, ніж те, про що ми вже писали. Але якщо ми вже говоримо про Зло, то напевно рано чи пізніше мали до неї прийти.
Стосовно ж Карла Юнга – то він помилився вважаючи символом такої мудрості Софії саме якийсь закінчений земний образ, як-от образ Мони Лізи, тому що не може мати небесний образ ніякого земного відображення, як не може мати його і Бог-Отець. І, крім того, в даній ситуації, коли уявлення про Бога-Отця все ще потребують значної компенсації, і коли людство все-ще знаходиться в стані розвитку – йому потрібний саме цей образ юної і земної богині мудрості. Хоча хтось звичайно може запитати й інше: а що поганого в тому, якщо на вершині піраміди будуть два завершених і досконалих образи? Нічого – відповім я, крім того, що ні про який розвиток тоді вже говорити не прийдеться – по-перше тому, що не існує розвитку там, де вже є досконалість, а по-друге тому, що це буде прямою калькою дитячих уявлень про батьків – і в цьому плані навіть якраз тим, чого ми мали би хотіти якнайскоріше здихатися, якщо дійсно хочемо стати дорослими і самостійними.
ІІІ. Найстрашніше місце аналізу – спотворений розум як чоловіче начало земної релігії
Отож мова йде про ще одну, відсутню пару чоловічої статі. Так ми вже говорили про те, що Бог-Отець є символом розуму, тому мова має йти про проекцію цього розуму на землю. Або – про якесь доповнення до образу-архетипу Великої матері. Тобто мова тут піде про падшого ангела – Люцифера в його вищому втіленні і Сатану в його нижчому прояві. Саме вони і мали би стати тією парою втіленого земного розуму, якої нам так не вистачає. Причому якщо можна ще сперечатися про правильність таких архетипічних розкладів, то з останньою фразою в її прямому значенні напевно погодяться вже всі – дійсно людській цивілізації за останні кілька тисяч років цього розуму так вже точно не вистачає. Чи ще точніше кажучи, бракує якраз чіткої ієрархії і вміння його застосовувати та вміння ним користуватися. В реальному житті це проявлялося в двох речах. З одного боку ці образи стали символом всього найгіршого і найстрашнішого, що тільки може бути, причому навіть і для людей, які в Бога не дуже-то і вірять. В Бога не всі вірять, але в погану сторону містики вірить багато. З іншого боку ця сама земна мудрість, чи, точніше, щоб не путати поняття, розум, все-таки мали десь собі знайти місце в людській історії. Таким місцем стало масонство в усіх проявах. Таким чином земний розум і виявився ніби-то розколеним навпіл – між тим позитивним, що залишилося в масонстві, яке проте надто вже близько підійшло до самого примітивного сатанізму і між тим поганим, чорним і важким, що залишилося всім іншим. Хоча і не можна сказати, ніби не робилися спроби виправити такий стан речей – саме в такі періоди і виникав культ чоловічого тіла і надмірного захоплення матеріалізмом – як-от в Древній Греції, в епоху Відродження, чи в 30-х роках ХХ ст. в сталінській Росії і в фашистській Німеччині. Але завжди такі спроби зводилися до одного – до того, що людина знову стикалася з поганою, темною стороною Зла і або відступала, або це приводило до нового витка чогось поганого в світовій історії.
Проте і ця історія знову ж таки не мала би зовсім ніякого значення, якби надто близько не підходила до реальних проблем України. Я вже частково згадував про проблеми українського національного характеру – фактично про відсутність сильної чоловічої половини цього характеру. Це стало проявом жіночої мудрості в розвитку України – коли Україна ніколи не посягала на чужу територію, але це стало і трагедією – нездатністю порозумітися і створити сильну державу, невмінням себе захищати і невмінням самостійно жити, без плачу і сліз. І це стало повним відображенням релігійних уявлень – сильно розвинутий образ Софії надав мудрості цьому народові, але його православна релігійність привела до страху перед нечистою силою, і як наслідок – до нездатності створити свою державу і до невміння захищати себе. За одним, правда, виключенням – періодом збройного опору УПА, який міг стати і наслідком певних відмінностей релігійного сприйняття греко-католицької церкви, а міг мати на те і ще якісь свої додаткові причини (див. додаток 4.) Хоча напевно навіть в православному християнстві виправити все-це ще можна – це земне чоловіче розумне начало досить сильно було розвинутим в дохристиянських язичеських уявленнях українського народу і в якійсь мірі все-таки залишилося в пам’яті народу – в колядках, які гармонійно увійшли в сучасне християнство і в історії виникнення і розвитку козаччини.
IV. 2004 - розкол України як прообраз нового способу взаємодії і розвитку
31 жовтня 2004 року в Україні відбулися президентські вибори. Правда – лише їхній перший тур, але всі наступні події були зумовлені тим, що проявилося вже тоді. І тому ці вибори зразу почали викликати дещо змішані почуття – незрозуміло стало, що робити дальше. Хоча, ні - ніби з однієї точки зору все було цілком зрозуміло – треба було перемагати у другому турі. Але саме тут і починається найцікавіше – саме це відчуття 100% впевненості в необхідності такої перемоги і самі результати виборів тут же стали викликати між собою якесь дивне відчуття внутрішнього конфлікту. До того ж, зауважте, - навіть зовсім незалежно від того, про якого саме кандидата йдеться. Тому, щоб зрозуміти те, що сталося вже тоді і те, що ще тільки відбувається зараз, треба говорити про якийсь системний конфлікт і про системні протиріччя. А для цього треба зробити якісь перші, хоча би самі елементарні висновки. Отож – мова не йде про східну чи західну Україну. Такий розподіл існував завжди, але в основному він завжди штучно створювався існуючою на той момент владою. Бо на практиці все дещо інакше – північні райони Тернопільської області, Рівненська та Волинська області, вся Волинь, яка географічно належить до західної України, є ближчою по духу східній Україні, ніж Вінницька чи Київська області, а січові стрільці і воїни УПА воювали не тільки на Галичині. Але історія з голосуванням висвітила зовсім інший, більш природній розподіл – саме той, що склався історично, але який ще ніколи до цього часу не висвітлювався настільки яскраво і рельєфно. Показовою в цьому плані була дискусія на державному телеканалі двох кандидатів в президенти. Один з них заговорив про якийсь „Слов’янський Союз”, що нараховує вже більше ніж 100 чи 200 років – конкретна цифра не має значення, бо все одно це дуже мало. І ось в цей момент і сам ведучий теж зацікавився: „ А справді, звідки Ви взяли таку дату?” Виявилося – від якогось там з’їзду слов’ян. Звичайно це смішно. Смішно рахувати історію слов’янського руху 100 чи 200 років тому, якщо тільки Київ нараховує більше як 1500 років і коли само слов’янство існувало очевидно ще і до того. Це все одно, якби германський етнос, якому вже й взагалі більше 2000 років, ні з того, ні з сього взявся би святкувати своє 300-річчя.
Але ще цікавішим є навіть не саме це питання, як реакція на нього різних учасників – кияни не розуміли чому донеччанин рахує лише останні 100 чи 200 років. А що ще він має рахувати, якщо історики ще й досі точно не знають чи вже існував Донецьк 200 років тому, чи ще ні? Коли Харкову – 300 років, а Миколаєву, Херсону і Одесі щось біля 200? Всі ці міста були створені царською владою після того, як був знищений останній оплот української державності – зруйнована Запорізька Січ. І на ці – тоді вільні і безкраї, необжиті степи з родючою землею цілими селами і губерніями завозилися селяни, поміщики і чиновники з Росії. З тих пір пройшло вже досить багато часу, щоб все це знову, вже всоте, перемішалося, але цілком очевидно і те, що це достатньо сильний соціальний і політичний фактор, який обов’язково потрібно враховувати, якщо ми хочемо жити спокійно і злагоджено і збудувати стабільну і сильну державу.
Тобто, по великому рахунку, зараз ми отримали ніби три України. Одна - західна + центральна, друга - південно-східна, Україна Катерини ІІ і третя – це Донбас. Але немає якогось антагоністичного протистояння між однією частиною України і іншою. Є відмінності в поведінці, способі мислення і сприйнятті світу, а міф про таке протистояння здебільшого дуже часто просто сильно роздутий. Тому стосовно південно-східної України все зрозуміло – треба робити все, щоб відродити українську самосвідомість, підтримувати розвиток української державності не принижуючи людей які там живуть – і рано чи пізно ми станемо краще розуміти один одного. Колись за незалежність України, проти багаточисельної армії НКВС боролася одна тільки західна Україна, і нічого – тепер вже всі вірять в Україну, мова йде вже тільки про те, якою вона має бути. Але проблема Донбасу все-одно стоїть зовсім окремо. Річ в тому, що там живуть здебільшого люди, які заселили його останнім часом. В них немає глибокої історичної пам’яті, в них є тільки місцевий патріотизм. І можливо навіть якась, цілком обґрунтована образа – бо в свій час вони, чи їхні батьки приїхали на освоєння цього району, віддавши на це свою молодість і своє життя, а тепер ніби залишилися на узбіччі історії, так що іноді їх і взагалі вважають чуть чи не одними бандитами. Але не треба думати, ніби українці на Галичині чимось кращі за тих, що живуть в Донецьку. Вони може більш політично грамотні, тому що вийшли родом з демократичної Австро-Угорської імперії, але нічим не кращі – і якраз останні вибори це дуже чітко показали – згадайте Козака (Львів), Бойка (Тернопіль), Гавриша (Івано-Франківськ), Чорновола (Львів). І навіть більше того – найцікавішим в усій цій історії є те, що значна частина шахтарів самі родом з західної України. А який був вибір в молоді західної України після війни, в 50-х, 60-х роках, щоб хоч якось реалізувати себе в житті і щоб позбутися вічного тавра „бандерівця”? Їхали на шахти, відгукнувшись на заклик партії і щоб якось заробити самому і щоб хоч трохи допомогти родині. Тому багато проблем тут носять якийсь не зовсім простий чи зрозумілий характер, коли підсвідому і необґрунтовану ненависть до „западенців” можна розглядати вже взагалі як щось зі сфери самого примітивного психоаналізу, щось на зразок відносин між батьком і сином-підлітком, який самостійно пробує встати на ноги (див. додаток 3).
Але нас поки що не цікавлять всі ці проблеми самі по-собі, питання стоїть в іншому – що можна було зробити в той момент, після першого туру виборів і пізніше? Фактично - тоді було два варіанти позитивного розвитку подій. Один – це якби та ідея помаранчевої революції, боротьби за справедливість і краще життя, символом якої став київський Майдан, охопила би всю Україну. На практиці це означало, що треба було поступово переконувати донецьких та жителів південно-східної України. Це хороша ідея і такі спроби навіть в якійсь мірі і робилися, але це довгий і важкий шлях, який так і не був пройдений до кінця. Інше – це те, що проявилося вже тепер, і не тільки в Україні – розкол на два майже одинакових табори – як це вже зовсім недавно сталося в Німеччині і в Польщі. В цілому – це теж позитивний процес, якщо він буде реалізовуватися належним чином – або як процес взаємної „компенсації”, або як процес взаємодії і розвитку. А вся справа в тому, що Україна має тисячолітню історію, але майже не мала своєї державності. Саме тому вона така пасивна, інертна і втомлена, бо постаріла, так і не ставши дорослою. Тому за роки незалежності Галичина так і не дала жодного справді сильного політичного лідера, як від неї того чекали. І саме тому, саме ці південно-східні області, і в першу чергу саме Донбас, і є тим резервом, тією молодою кров’ю, що може влити щось нове в розвиток всієї України. До того ж в них є ще щось цінне, чого немає в решти України, чого нема навіть на Галичині і на західній Україні – їхня генетична пам’ять. Їхні батьки, всього ще якихось одне-два покоління назад, приїзджали на ці землі, щоб розпочати нове життя – і вони ще пам’ятають це по їхніх розповідях. Тому велика Україна мала дати українську ідею і історичний досвід, а Донбас – силу характеру і вміння починати жити з нуля. Такого на жаль теж поки що не сталося – ні одного, ні другого. Показовою в цьому плані стала дискусія, яка розгорнулася вже зовсім недавно на сторінках інтернет-видання „День” (див. додатки 8,9), де сторони по-суті так і не зрозуміли одна одну. І тоді прийшов варіант третій – зрада.
Зрадили і одних і інших. Звичайно це принесло і якийсь позитив – тепер вся Україна може об’єднатися в спільній ненависті до своїх лідерів. Але є в тому і велика небезпека – щоб не повторилася все та ж історія 33-го року – коли одного разу надії на позитивний національний розвиток вже поєдналися з відчуттям чогось поганого, що і залишилося для нас тепер відчуттям депресії і втоми. І щоб такого не повторилося ще раз, напевно прийдеться все-таки відповісти вже нарешті на те основне питання, яке ми задали ще на самому початку – звідки виникло те відчуття незавершеності української революції, про яке ми говорили і чому так вперто воно для нас все ще асоціюється з відчуттям якогось зла? Прийдеться нагадати, що саме там було сказано, виділивши тепер саме головне:
Українська революція осені 2004 року залишила після себе якесь настільки дивне і сильне відчуття незавершеності, що тепер вже здається, ніби ніхто повністю так і не зрозумів що саме і чому сталося. (...) Враження вже навіть було таке, ніби в тому є щось містичне, щось чуть чи не від світової боротьби добра і зла. Але де тут добро і де зло? І чи існує воно, Зло, взагалі? Хоча напевно цікавою є навіть не стільки відповідь на це питання, як те, чому воно виникає взагалі і саме на такому рівні сприйняття, коли говориться про політику? Може тому, що в реальному житті проблема зла проявляється крім звичайного повсякденного чи навіть побутового ще й на якомусь стратегічному рівні - як в долі кожної людини так і в політичній сфері та в розвитку держав? Закономірним є те, що ми здебільшого намагаємося всіляко уникати повсякденних неприємностей, але навіть і стосовно своєї власної долі людина теж проявляє якусь дивну байдужість, мотивуючи це тим, що нічого змінити вона все-одно не може. Тому і залишається єдиний нібито розумний вихід – спробувати щось пояснити і зрозуміти саме в політичній сфері.
І нагадати інше, що ми вже теж казали:
Все-таки, хто б що там не казав, а відчуття, що ми можемо обійтися і без політики і без держави, не покидає нас .... Дійсно, переважна більшість людей все-одно в своєму житті ні в чому на державу і не надіється. Ми самі живемо, самі народжуємося і створюємо сім’ї, самі вирощуємо дітей. Колись заміною держави був якийсь примітивний суспільний общинний устрій, просто як об’єднання громадян чи кількох сімей для того, щоб було легше вижити. Але з часом такі об’єднання стали не зі всіма завданнями справлятися – простіше кажучи стали просто вимирати. Вижили тільки ті, які якусь частину своїх прав чи знань стали делегувати іншим – так появилися перші форми суспільного устрою
А тепер, поєднавши все виділене разом, і отримаємо цілком логічний і зрозумілий висновок: держава – це суспільне утворення, якому частина населення делегує (довіряє) право на те, щоб воно вирішувало її долю тоді, коли самотужки зробити вони це неспроможні. Коли держава не справляється з таким завданням, тоді громадяни відбирають в неї таке право – влада втрачає довіру. От тільки, правда, так і не зрозуміло, як це можна зробити на практиці, і якщо тепер в нас все-ще не щезає відчуття незавершеності революції – то значить ми все-ще так і не змогли створити таке суспільно-державне утворення, якому і справді було би не страшно довірити свою долю, чи долю своїх дітей!
IV.
Власне кажучи, на цьому я вже хотів було закінчити свої роздуми – бо принаймі для себе вияснив те, що хотів було зрозуміти. Але боюся, що якщо зроблю так, то тоді мене звинуватять в тому, що замість відповідей на одні запитання я поставив інші, ще складніші, до того ж користуючися не зовсім досконалим логічним апаратом. Правда на це я можу заперечити, що все-одно в будь-якому випадку краще знати і розуміти, що відбувається, хай навіть і нема поки що готового рецепту стосовно того, що саме треба робити. А проте .... ми все-таки можемо згадати те, що вже говорили стосовно ставлення до історії:
Справжня наука має відповідати двом критеріям:
а) пояснити ті події чи факти, які вже відбулися ;
б) пояснити ті події, які відбуваються зараз і передбачити їхній розвиток в майбутньому.
Ну що ж – минуле ми вже гірше чи краще спробували пояснити і навіть стосовно теперішнього спробували хоч щось сказати. А як стосовно майбутнього?
* * *
І. Майбутнє України
1. Ідеальна держава
Напевно тепер ми вже зможемо сформулювати хоча би приблизно, яким має бути той ідеальний державний устрій, до якого ми маємо прагнути:
1) Визнання права кожної людини на вільне і свідоме прийняття рішеннь стосовно її власного життя – чи розвиватися їй, чи залишатися такою як є, і якщо розвиватися – то куди саме. Чи навіть деградувати - якщо це не заваджає життю і розвиткові інших.
2) Наявність розвинутої релігійної чи світоглядної моделі. Безперечно основним є те, що за основу для України цілком може бути взяте православне християнство – але з обов’язковим врахуванням в ньому вищого релігійного жіночого начала у вигляді Софії-мудрості, культурних язичеських традицій і розвинутого земного чоловічого характеру, символом якого стало козацтво, або з врахуванням тих відмінностей в релігійному сприйнятті світу, які притаманні греко-католицькій церкві.
3) Можливість регулювання тієї частини влади, яку суспільство віддає, „довіряє” державі чи навіть створення механізму для забезпечення можливості відкликання такої довіри.
4) Створення умов для обмеження хаосу, саморуйнації і самознищення в розвиткові суспільства.
5) Створення умов чи навіть стимулів для розвитку кожної окремої людини.
6) Створення механізму, який би забороняв розвиток однієї людини за рахунок обмеження розвитку інших, за рахунок їхньої експлуатації чи приниження їхніх прав і свобод.2. Розвиток України – внутрішня політика
Майбутній розвиток подій в Україні цілком очевидно буде пов’язаний з тими процесами, про які ми вже говорили. Тобто ті процеси, які привели до розколу України, тепер будуть продовжуватися і дальше, тільки тепер вже у вигляді якогось взаємопроникнення ідей і культур. З одного боку - захід України напевно змушений буде стати більш терпимішим, з іншого – ідея національного відродження напевно дійде все-таки і до сходу України. Тим більше, як це не дивно звучить, що саме для нього вона теж цілком зрозуміла і далеко не нова – адже основою національного відродження 20-х виступали саме Харківщина і Донецьк. В цьому плані тут взагалі проглядається одна досить цікава закономірність. На початку 90-х роках ідеологом національно-демократичного відродження України виступала західна Україна, рік тому ця ідея об’єднала вже всю центральну і західну її частини, а тепер доля країни буде вирішуватися на парламентських виборах наступного року на її сході. Так от - парадокс тут в тому, що які би події не відбувалися далі, але захід України і переважна частина її центральної частини все-одно буде голосувати за сили, які уособлюють в собі національно-демократичну ідею. Тому в будь-якому разі долю України тепер буде вирішувати тільки її схід. І варіантів тут всього два, залежно від того, що саме він вирішить для себе:
1) або – і дальше продовжувати відстоювати якусь свою не до кінця зрозумілу позицію – чи то у вигляді ностальгії за Радянським Союзом, чи то у вигляді навіть якогось наплювательського ставлення на інших, чи то у вигляді не до кінця зрозумілої образи на всіх і все;
2) або – підтримати ідею національного відродження чи навіть запропонувати і щось своє, але таке, щоб воно було прийнятним для решти України.
2) або – підтримати ідею національного відродження чи навіть запропонувати і щось своє, але таке, щоб воно було прийнятним для решти України.
Тоді, в одному випадку в Україні знову, вже вкотре, законсервується існуючий стан речей, а в другому, можливо, і справді нарешті зможе проявитися хоч якийсь шанс на розвиток, якого ми вже давно всі чекали, якщо, звичайно, вдасться при цьому врахувати все те, що ми вже вияснили для себе, щоб не наробити нових помилок. Тому доля України тепер в руках її південно-східної частини і навіть якщо наша держава і наш народ прийме все-таки ту модель розвитку, яку так наполегливо останні роки відстоює її захід, то все-одно в кінцевому результаті це буде перемогою саме сходу.
3. Розвиток України – зовнішня політика
Ну що ж – тут теж в основному все зрозуміло - буде сильна держава, будуть сильні люди в ній – буде можливість і визначити своє місце в світі. Хочеться наголосити тут, виходячи з наших міркувань, лише на кількох речах
:
а) неможливо забезпечити хоч якусь більш-менш чітку і зрозумілу зовнішню політику до того часу, поки не буде створена політика внутрішня, поки держава не визначиться з її внутрішніми цінностями і з її ставленням до своїх громадян;
б) зовнішня політика виявляється напряму пов’язаною зі світоглядними і релігійними уявленнями, тому і вирішуватися вони мають в комплексі.
Тобто в загальному справа виглядає так, що:
а) або Україна реалізує своє призначення в плані створення нового типу суспільних відносин і нового типу ставлення держави до людини і тоді дійсно зможе дати якийсь імпульс розвиткові і всього світу і знайде своє місце в світі;
б) або залишиться такою, як є зараз: аморфною, розмитою і невпевненою в собі – і вже так ніколи нічого цікавого з себе представляти і не буде.
ІІ. Майбутнє світу
1. Розвиток світу.
б) або залишиться такою, як є зараз: аморфною, розмитою і невпевненою в собі – і вже так ніколи нічого цікавого з себе представляти і не буде.
ІІ. Майбутнє світу
1. Розвиток світу.
А ось спрогнозувати розвиток світу виявляється вже не так просто. Звичайно можна було би зробити і таку спробу, але тут зразу же виникає цілий ряд таких запитань, яких зовсім не було при аналізі розвитку держави і тому напевно в основному їх всіх прийдеться відкласти до наступного разу. А проте одна дуже цікава закономірність тут є – така, яка виявляється важливою і для нас, якщо ми справді хочемо щось зрозуміти. Мова йде про те, що всіх нас зараз, незалежно від місця проживання і від національної чи партійної приналежності, не влаштовує теперішній розвиток України. А отже – мова не йде про стабілізацію того стану речей, який існує зараз, мова йде про необхідність змін, навіть якщо де в чому такі зміни будуть спробою повернення назад. А раз так – то цілком логічно було би спробувати знайти якийсь схожий історичний досвід, коли людство вже намагалося щось змінити в світі. Звичайно історичних паралелей тут можна проводити скільки завгодно і яких завгодно, але якщо говорити саме про таке завдання, то не можна обійти увагою основного – діяльність Ісуса Христа.
Правда говорити на цю тему – справа невдячна і небезпечна, тим більше що сам факт його реального існування все-ще так до кінця і не доведений. Але повторюю знову, вже вкотре – нас в першу чергу цікавить не сам цей факт його матеріального існування, як те, які соціальні зміни виникли в результаті цього. А останнього напевно заперечувати вже не зможе ніхто – навіть літочислення ведеться від дати його народження. Також напевно прийдеться визнати, що неможливо в цій ситуації достатньо достовірно встановити якусь одну, головну ціль, тим більше, що в тому цілком могли бути і ще якісь інші цілі, недоступні для нашого теперішнього розуміння. Але нас це і не цікавить, нас цікавить лише одна складова його діяльності, яка має безпосереднє відношення до нашого дослідження – саме ця спроба щось змінити в світі. Давайте спробуємо спрогнозувати, як саме це можна було зробити:
1) необхідно було зібрати інформацію стосовно того, що можна вважати поганим. Зрозуміло, що для цього той, хто збирає таку інформацію, мав бути достатньо відкритим і незахищеним перед злом, інакше навряд чи воно хоч якось би себе проявило по відношенню до нього і, крім того, навіть тоді він мав би ще якось додатково його спровокувати. Ну що ж – напевне так і було зроблено, в усякому разі може це хоч трохи пояснює поведінку Ісуса Христа і ту пасивність і беззахисність в його вчинках, яку ще й досі так ніхто і не зміг зрозуміти;
2) необхідно було створити образ позитивного майбутнього – це теж було зроблено, - так появилася євангельська проповідь «царства божого», яке має незабаром прийти. Саме слово «Євангеліє» означає «Блага Вість», якраз стосовно приходу цього Царства Божого;
3) необхідно було створити образ негативного майбутнього – того, чого ми хотіли би уникнути для себе в майбутньому - так появилися слова стосовно «кінця світу», який має незабаром прийти з усіма його можливими негативними наслідками;
4) після того образ негативного майбутнього треба поєднати в розумінні людей з тим злом, яке існує в повсякденному житті, і яке вже було в більшій чи меншій мірі на той момент встановлене. Так виник логічний ланцюжок: зло з минулого породжує зло теперішнє, і як наслідок - розіп’яли Бога і позбавилися божественного благословення і божественної присутності, що може призвести до загрозливого майбутнього у вигляді кінця світу і геєни огненної.
2) необхідно було створити образ позитивного майбутнього – це теж було зроблено, - так появилася євангельська проповідь «царства божого», яке має незабаром прийти. Саме слово «Євангеліє» означає «Блага Вість», якраз стосовно приходу цього Царства Божого;
3) необхідно було створити образ негативного майбутнього – того, чого ми хотіли би уникнути для себе в майбутньому - так появилися слова стосовно «кінця світу», який має незабаром прийти з усіма його можливими негативними наслідками;
4) після того образ негативного майбутнього треба поєднати в розумінні людей з тим злом, яке існує в повсякденному житті, і яке вже було в більшій чи меншій мірі на той момент встановлене. Так виник логічний ланцюжок: зло з минулого породжує зло теперішнє, і як наслідок - розіп’яли Бога і позбавилися божественного благословення і божественної присутності, що може призвести до загрозливого майбутнього у вигляді кінця світу і геєни огненної.
Це поки що все стосовно змін. Але такий приблизний аналіз буде неповним, якщо не побачити головного – того, що ця картина получилася дещо незавершеною: ми отримали два образи зла – в минулому і в майбутньому, але лише один образ добра – в майбутньому. Цілком очевидно, що для симетрії необхідний образ добра і в минулому, щоб було на що рівнятися і що брати за основу. Власне кажучи, саме так завжди ми і робимо в повсякденному житті, іноді свідомо, коли пригадуємо тільки найприємніші моменти життя, а іноді і цілком автоматично – коли щось важке і неприємне повністю щезає з пам’яті і просто забувається, так що після того залишається тільки щось хороше і приємне. Якась схожа спроба була здійснена і в Євангеліях, коли родовід Ісуса Христа вже навіть дещо штучно був прив’язаний до родоводу єврейського царя Давида. Але зрозумілим напевно є і наступне – що в умовах, коли людство розвивалося настільки неправильно, що потрібні були такі кардинальні методи втручання в його еволюцію, навряд чи можна було знайти в його минулому хоч щось хоч трохи позитивне. Таке явище теж добре відоме в психології людини – так людина, яка пережила якусь важку травму, дуже довго потім не може прийти до себе - тому що ще і ще переживає те, що вже сталося. Саме з цією метою – щоб віднайти в цьому трагічному минулому хоч якийсь позитивний смисл і зрозуміти, чому це сталося саме з нею, і як цього можна було уникнути. Але таке не завжди вдається, і поки цього не станется, доти вона так і не зможе почати повноцінно жити.
Але що тоді ще можна зробити в такій ситуації? Іноді кажуть – почати життя спочатку. Якийсь смисл в тому є, і тому щось схоже було зроблено і стосовно розвитку всього людства. Коли не існує чіткого і зрозумілого минулого, тоді треба створити йому відповідну заміну – чітку і зрозумілу точку відліку. Такою точкою стало те, про що ми вже говорили – дата народження Ісуса Христа, Різдво. Звідки ж взялася друга точка – Воскресіння? Можливо вона з’явилася для забезпечення більшої гарантії невідворотності очікуваних змін, але швидше за все тут проявилася вже інша закономірність – стосовно майбутнього. Річ в тому, що коли майбутнє теж недостатньо зрозуміле, як-от «Царство Боже», яке кожен все-таки може сприймати по-своєму, – то тоді і стосовно нього потрібно теж задати якусь конкретну подію – «другу координату». Так і виникло це свято Паски-Воскресіння. А дві «точки відліку», вже цілком чітко задають напрямок розвитку, адже дві точки і визначають пряму, чи не так?
Але яке значення має вся ця, безумовно цікава,теорія, до наших політичних роздумів і до долі України? А річ в тому, що розвиток окремої держави де в чому схожий на ту ситуацію, яку ми вже описали. Наприклад Радянська влада, можливо навіть не знаючи цього всього, цілком чітко користувалася такими же механізмами – було все тих же дві точки відліку: в минулому – жовтнева революція і в майбутньому – образ комунізму, до речі – зовсім невизначений і незрозумілий – і це теж могло стати однією з причин того, чому цей Радянський Союз в кінцевому результаті все-таки перестав існувати.
Ну що ж, стосовно нашого власного майбутнього, і майбутнього України ми вже гірше чи краще розібралися, але от з другою точкою – минулим не все так просто. Практично навіть за останні десятиліття нас його зовсім позбавили, і перші роки незалежності так нічого і не виправили в цьому плані, тому для побудови України, як в принципі і для будь-якої іншої держави виявляється життєво необхідним крім розуміння того куди йти, ще й інше – або чітке і зрозуміле минуле, або якась фіксована точка відліку в минулому – якась подія, існування і наслідки якої беззаперечно визнаються переважною частиною суспільства. Такого в нас ще не було в нашому аналізі, тому цілком очевидно, що цей фактор ми теж мусимо врахувати для прогнозування і нашого власного розвитку і розвитку окремих країн в світі.
2. Розвиток окремих країн.
Звичайно світ проживе і без України, але загальні тенденції розвитку країн напевно в основному будуть залежати від тих факторів, які ми вже вияснили для себе. Тобто:
Наявність моделі розвитку – або релігії, або світоглядної побудови, яка, як ми це вже встановили для себе, не має бути напряму прив’язаною до статевих ознак, або має містити в собі в одинаковій мірі як чоловіче, так і жіноче начало.
Під ці характеристики попадає не так вже й багато країн світу:
ІІІ. А чи правда все це? І що тоді робити далі?
Тоді ж що робити?
Можливість повноцінного економічного розвитку, який має визначатися двома факторами – забезпеченням мінімальних потреб людини, але таким забезпеченням, щоб це не обмежувало її бажання добиватися чогось більшого і можливістю розвитку окремої людина, але такою можливістю, яка би не приводила до знищення однієї частини суспільства заради процвітання іншої.
Наявність земних моделей розвитку – культу молодої дівчини і активного чоловічого розуму.
Відсутність чи наявність такого розвитку, який може становити небезпеку для інших держав, або який буде породжувати небезпечні конфлікти всередині самої держави.
Наявність розвинутого історичного минулого, або чіткої, фіксованої і беззаперечної „точки відліку” в минулому – історичної події, важливість якої визнається переважною частиною суспільства і яка є достатньо досліджена і беззаперечна.
Під ці характеристики попадає не так вже й багато країн світу:
Іран – чітка ієрархічна релігія і чітке родове суспільство. Можливо – розумне поєднання контролю і ініціативи в економіці. Недоліки – відсутність жіночого начала в релігії, навіть ще більша, ніж в християнстві, де існує хоча-би сильно розвинутий образ Марії та приниження жіночого начала на побутовому рівні. Очевидно, що все це стало наслідком не до кінця осмисленої спадщини тієї ж богині Кибели.
Німеччина – унікальна перспектива в економічній сфері, якщо їй вдасться поєднати кращі риси західної і радянської економік. Чітке осмислене минуле, в т.ч. і з тим негативним досвідом, який навчить чого не треба прагнути в майбутньому. Недоліки – все ті ж у ставленні до жінок, що і в Ірані, хоч і проявлені зовсім в іншій формі. На перший погляд така схожість між двома абсолютно різними країнами здається дещо дивною, але це стане значно зрозумілішим, якщо згадати, що саме ці дві нації чи навіть етноси і створили в свій час арійську расу.
США – ситуація виглядає досить тривожною все через той же спотворений чоловічий розум – спадщину Сатани і через відсутність розуміння того, до чого треба прагнути в майбутньому. Краще можна прочитати про це в статті Олега Платонова „Почему погибнет Америка” http://lib.ru/PLATONOWO/america.txt. Хочеться звернути також увагу на відсутність чітко осмисленого минулого. В якійсь мірі цей недолік пробували виправити створивши „точку відліку” в минулому – прийняття конституції, тому напевно можна припустити, що США будуть існувати до тих пір, поки розвиток негативних тенденцій не переважить ті цінності, які відстоює ця конституція.
Україна – без коментарів, це вже було – проблема тільки одна – чи вистачить самого простого, самого примітивного розуму і звичайного чоловічого характеру. Хоча, правда, тепер добавилося ще одне, цілком зрозуміле і логічне – необхідність пізнання і осмислення минулого, чи створення тієї «точки відліку», про необхідність якої ми вже говорили. Можливо такою точкою зможе стати „помаранчева” революція, якщо вона все-таки буде завершена і якщо її результати будуть визнаватися переважною частиною українського суспільства.
Росія – а ось це вже цікаво. З одного боку – вміння захищати і свої інтереси і свою державу та все та ж, досить позитивна православна релігія, але тут вона дещо спотворена непримиренністю і відсутністю того образу Софії, про необхідність якого ми говорили. З іншого – досить ніжні і красиві жінки, що для Росії в даній ситуації дійсно може виявитися сильним позитивним фактором, саме таким, про який писав Достоєвський, кажучи, що «краса врятує світ», і це для Росії і дійсно може виявитися правдою. Тому проблема тут в основному полягає в тому, що і так давно вже витає в повітрі – в відсутності чіткої ієрархічної моделі розвитку, пов’язаної і з релігійними і зі світоглядними принципами і в відсутності чітко осмисленого історичного минулого, особливо якщо згадати постійні суперечки з Україною стосовно цієї історичної спадщини. І найнебезпечніше – це те, що не переосмислений негативний досвід ні періоду сталінізму, ні – комунізму в цілому. Тому в Росії і виникає сильна спокуса і дальшого вирішення своїх проблем за рахунок знищення інших – великодержавний шовінізм, від якого вона все-ще ніяк не може відмовитися і який зовсім не має чим замінити і тому вона зараз ніби й справді знаходиться на роздоріжжі двох зовсім різних шляхів розвитку.
Індія і Китай - тут щось коментувати важко – це вже не стільки народи чи держави, як цілі цивілізації і майже половина населення всієї планети. Хоча зрозуміло, чому саме вони так розвиваються – сильно розвинуті родові відносини, наявна відкрита релігійна модель розвитку, яка цілком враховує і жіноче начало, нормальне сприйняття жінки і на побутовому рівні. Та й з економікою поступово все налагоджується, треба буде тільки зберігати баланс між регулюванням і ініціативністю. Можна проте припустити в майбутньому розвиток деяких світоглядних конфліктів в Китаї, де все-таки нема чіткої ієрархічної ідеології і моделі розвитку, і де релігійне сприйняття все-таки не є достатньо досконалим.
Південна Америка – це теж дуже цікаво. Цілий культ молодих дівчат, присутність жіночого начала у вигляді культу Матері Божої, єдина проблема – економіка, але здається і тут все поступово буде приходити в порядок.
Ну і можливо ще деякі країни ми тут пропустили, вибравши тільки найцікавіші з них. Можна лише припустити що з европейських країн достатньо непоганими виглядають і шанси Польщі, та, трохи гірше – шанси Франції.
ІІІ. А чи правда все це? І що тоді робити далі?
А чи правда все це? Звичайно спірним залишається твердження, чи можна застосовувати при аналізі політичної ситуації ті методи, які підходять для аналізу людської психіки і людської поведінки. Напевно будь-який професійний історик, психолог чи філософ підніме такий підхід на сміх. Але що вони можуть запропонувати замість цього? Ми чекали їхніх висновків останніх 10 і більше років – і так нічого і не дочекалися! Чи не досить? Тому краще давайте згадаємо те, що ми говорили на початку саме стосовно такого нашого підходу:
Тоді ж що робити?
Але вихід є – парадоксальний за своєю безглуздістю, нелогічністю і навіть непрогнозованістю – і так само парадоксальний за своєю простотою – спробувати застосувати до цієї проблеми той розум, який нам здавалось би тільки заважає, який не може зрозуміти, що відбувається, але який за ці останні 13-15, 100, 200-300 і 1000 років досягнув все-таки значних успіхів – хай і в інших сферах людської діяльності. Але хто нам сказав, що підходити до аналізу свого життя, своїх цілей і політики своєї держави треба більш по-дурному і більш безвідповідально, ніж ми це робимо в чомусь іншому? <;br />
Тому давайте подивимося, як вирішували такі чи схожі конфлікти точні науки. Там теж не одне сторіччя тривали битви за правильність наукового підходу і за те, що саме можна вважати критерієм істинності, а що – ні. Подивимося наприклад, як цю ж проблему вирішили для себе фізики:
1) будь-яка теорія вважається правильною до тих пір, доки вона пояснює всі наявні експериментальні дані (в нашому випадку – історичні дані);
2) хоча б один приклад, який не може пояснити теорія, вже свідчить про її неправильність (ну таких випадків вже більш ніж достатньо – як і з т.зору матеріалістичної науки, так і з т.зору релігійних уявлень);
Тому ми по можливості спробували пояснити існуючі історичні дані, краще чи гірше пояснили те, що відбувається зараз і навіть спробували по можливості передбачити майбутнє. І якщо комусь не подобається викладене нами, то саме так він і може це сприймати – як наукову гіпотезу, критерієм істинності якої повинен стати майбутній розвиток подій. Ну що ж – побачимо – чекати залишилося вже зовсім недовго, бо деякі з описаних подій – як от парламентські вибори 2006-го року відбудуться вже зовсім скоро. А якщо хтось і після цього буде незгідний з нашими висновками – то нехай самостійно спробує довести щось інше – і вже ми подивимося, що з того вийде!
Що робити далі? Стосовно ж того, що робити зараз, я знову, вже вкотре, хотів би звернутися до Історії України все того ж Крип’якевича – якраз саме на тому місці, де ми її і залишили, на стор. 261-262:
QUOTE
2) хоча б один приклад, який не може пояснити теорія, вже свідчить про її неправильність (ну таких випадків вже більш ніж достатньо – як і з т.зору матеріалістичної науки, так і з т.зору релігійних уявлень);
3) нова теорія має як частковий випадок включати стару теорію і пояснити всі ті нові дані, які стали суперечити старій теорії;
4) нова теорія має передбачити нові закономірності, які потім повинні бути підтверджені експериментально новими даними.Тому ми по можливості спробували пояснити існуючі історичні дані, краще чи гірше пояснили те, що відбувається зараз і навіть спробували по можливості передбачити майбутнє. І якщо комусь не подобається викладене нами, то саме так він і може це сприймати – як наукову гіпотезу, критерієм істинності якої повинен стати майбутній розвиток подій. Ну що ж – побачимо – чекати залишилося вже зовсім недовго, бо деякі з описаних подій – як от парламентські вибори 2006-го року відбудуться вже зовсім скоро. А якщо хтось і після цього буде незгідний з нашими висновками – то нехай самостійно спробує довести щось інше – і вже ми подивимося, що з того вийде!
Що робити далі? Стосовно ж того, що робити зараз, я знову, вже вкотре, хотів би звернутися до Історії України все того ж Крип’якевича – якраз саме на тому місці, де ми її і залишили, на стор. 261-262:
QUOTE
Але серед розбиття і розчарування, в якому перебувала Україна, Коль добачав творчі елементи, що повинні були в майбутньому виявитися. „Нема найменшого сумніву, що колись велетенське тіло Російської імперії розпадеться і Україна стане знову вільною і незалежною державою. Цей час наближається поволі, але неухильно. Українці є нація з власною мовою, культурою та історичною традицією. Поки що Україна роздерта поміж сусідами. Але матеріал для будови Української Держави лежить готовий: коли не сьогодні, то завтра з’явиться будівничий, що збудує з цих матеріалів велику і незалежну Українську Державу”.
Тут ми зробимо невелику паузу, щоб зафіксувати це твердження в пам’яті .... і продовжимо далі:
На зміну дворянству, яке не змогло підняти давньої державної будови, прийшла нова суспільна група — демократична інтелігенція. Вона походила здебільшого з міщанства, але причалили до неї освічені одиниці з інших класів — з дрібної шляхти, козаків і селян, так що вона репрезентувала різні кола громадянства. В одну цілість з'єднувала інтелігенцію вища освіта. Це був час, коли на українських землях почали діяти перші університети (...) і цілий ряд середніх шкіл; досить багато молоді відвідувало російські університети, а дехто шукав освіти в Західній Європі. Розвинулася наукова література; не зважаючи на гостру цензуру, в Україну проникали нові ідеї з Заходу. Нова інтелігенція не відкидала давніх політичних і культурних традицій, але вважала їх за недостатні для своєї епохи і шукала нових шляхів.
Головна ідея, з якою виступило нове покоління, була — політичні і культурні стремління оперти на народ, на народну масу. Це не був погляд цілком новий: вже в минулих часах, за селянських повстань, на Січі, в гайдамаччині сильно пробивалося переконання, що влада повинна належати не до панства-старшини, а до черні; ідеологами таких поглядів були Брюховецький, Петрик Іваненко, різні запорізькі кошові. Нова інтелігенція, що не була вже зв'язана з дворянством, а часто походила з соціальних низів, прийняла такі гасла до своєї програми. Прийняла їх тим більше, що такі самі погляди набули панівного значення на Заході, починаючи від великої революції, а також романтизм поставив народну масу в центр своїх зацікавлень. Інтелігенція звернулася до народу, шукаючи в ньому джерел свідомості і національної сили.
А це вже цікаво, це напевно вже трохи схоже на той державний устрій, який ми би хотіли зараз побудувати для себе, чи не так?
Дослідження народної культури. Молоді ентузіасти-романтики знайомилися з народнім життям через мандрівки та екскурсії. Про це писав Микола Костомарів*: "Починав я робити етнографічні екскурсії з Харкова по сусідніх селах, по шинках, що за тих часів були справжніми народними клубами. Я слухав оповідань і розмов, записував слова і вислови, втручався до бесіди, розпитував про народне життя-буття, записував звістки, що їх мені доставляли, і казав співати собі пісень. На все те я не жалів грошей — і як не давав їх просто в руки, то годував і поїв своїх розмовців".
Так тогочасна інтелігенція всіма силами намагалася з'єднатися з народом. Але цих перших дослідників мало цікавило економічне і соціальне життя селянства,— вони звертали увагу тільки на народну словесність, шукаючи в ній джерел для свого погляду на світ.
262
Народні пісні, перекази, легенди, риказки вони вважали за безцінну скарбницю, в якій зберігаються традиції давнього минулого, відвічні елементи національного світогляду, які можуть послужити за матеріал для будування нового життя. З незвичайним запалом визбирували вони залишки народньої твор ості (...) Народна творчість, що до того часу була в забутті і погорді, несподівано виринула як найвищий тип мистецтва, що мав бути зразком для нового письменства. І це була поезія саме українського народу, того мужицького народу, до якого панство сусідніх народів ставилося з таким презирством. Але тепер настала просто мода на українську пісню і український побут. Це сконстатував молодий Гоголь у Петербурзі в 1820-их роках, де всі цікавилися етнографічними та історичними матеріалами з України; а серед польського панства виникли гурти так званих балагулів, що намагалися свою обстанову влаштувати на мужицький спосіб і захоплювалися народною піснею.
Почування української інтелігенції набрали через те барви високого ентузіазму. Не було вже мови про меншовартість українського народу — його творчість запевняла йому визначне місце серед інших народів.
Ну і необхідна примітка:
с. 262. Костомаров (Костомарів) Микола (1817—1885) — історик, публіцист, письменник. Закінчив Харківський університет. В 1844—45 рр. — вчитель історії в Рівненській і Першій Київській гімназіях, з 1846 — ад'юнкт професора Київського університету. В 1846 р. разом з В. Білозерським, М. Гулаком, П. Кулішем, Т. Шевченком заснували Кирило-Мефодіївське Братство, програмні документи якого "Книги Битія українського народу", "Правила", дві відозви написав М. Костомаров. Після розгрому кирило-мефодіївців був засуджений на рік в'язниці з висилкою до Саратова, де працював на обов'язковій канцелярській службі до 1856 р. В 1859—1862—професорПетербурзького університету. З 1862 — повністю займався виключно науковою діяльністю. Помер і похований у Петербурзі. Автор фундаментальних праць з історії України XVI—XVII ст. "Богдан Хмельницький" (у 3 т), "Руїна" (1879—1880), "Мазепа та Мазепинці" (1882—84), розвідок "Гетьманство Виговського", "Гетьманство Юрія Хмельницького", "Павло Полуботок". Написав також "Русскую историю в жизнеописаниях ее важнейших деятелей" (1874—1876), де найбільше уваги приділено українським історичним діячам. Основоположник народницького напрямку в українській історіографії, автор низки етнографічних студій, редактор 3—5 томів "Трудов" етнографічно-статистичноі Комісії П. Чубинського, написав багато публіцистичних статей в різних періодичних виданнях. Як письменник належить до харківської школи романтиків. Збірки поезій "Українські баляди" (1839), "Вітка" (1840) видавав під псевдонімом Ієремія Галка. Написав історичні драми "Сава Чалий" (1838) та "Переяславська ніч" (1841). Його літературна творчість російською мовою має менше значення.
&nbs ;
А тепер спробуємо з’єднати головне, що ми вже почули, разом:
1. ... коли не сьогодні, то завтра з'явиться будівничий, що збудує з цих матеріалів велику і незалежну Українську Державу".
2. ... політичні і культурні стремління оперти на народ, на народну масу. ... влада повинна належати не до панства-старшини, а до черні;
3. ... Народні пісні, перекази, легенди, приказки ... можуть послужити за матеріал для будування нового життя.
Здається цікаво, чи не так ? Звичайно в якійсь мірі це може бути підказкою для того, що і як треба зробити. В усякому разі тепер здається хоч трохи зрозумілим те, чому основою національного відродження України на наступному історичному етапі стала саме Харківщини – в роки червоного відродження 20-х років. Але ще цікавіше повернутися до однієї фрази, яка можливо пояснить, чому цього так і не вдалося зробити, яку ми вже виділили, але поки що пропустили:
Але цих перших дослідників мало цікавило економічне і соціальне життя селянства (!)
Ось воно! Чи не в цьому і була причина всіх пізніших бід в побудові держави, принаймі саме в ті перші роки українського комуністичного відродження? І саме така зневага в кінці кінців і закінчилася трагічно – тим, про що ми вже говорили – тодішня інтелігенція так і не змогла захистити своє селянство, а по-великому рахунку – і весь народ, бо саме селяноство становило на той час, на тій же Харківщині його основну частину. І саме це і закінчилося тим трагічним голодомором 33-го року, про який ми вже згадували і який стоїть тепер перед нами нездоланною перешкодою в справі побудови нової України! Ось він – той історичний досвід, який би мала винести Україна з тих часів, замість того, щоб піддаватися депресії – що не можна розколювати суспільство на будь-яких два класи, чи то на владу і виборців, чи то на інтелігенцію і селянство, чи то на партію і народ, якщо немає можливості вільного і повноцінного обміну між цими класами, якщо між ними виникає приниження, зневага, експлуатація чи залежність, чи навіть просте відчуття зверхності і нерозуміння, і якщо кожна конкретна людина втрачає право вибору де саме і з ким їй перебувати і що робити, бо
QUOTE
„...кожне царство, само проти себе поділене, запустіє, і дім на дім упаде”
(Євангелія від Св. Луки, 11,17)
Власне кажучи, на цьому місці я знову, вже вдруге, хотів було завершити наші роздуми. І навіть так було і зробив і кілька днів жив з цим дивним відчуттям – завершеної справи, але й - якоїсь незрозумілої тривоги. Звідки воно прийшло, це відчуття тривоги, чи може це знову озвалася наша підсвідомість? Але якщо так, то чому? І тому я все-таки вирішив ще раз все переглянути, а потім раптом зрозумів – справа тут саме в цих останніх кількох абзацах і в тому висновкові, який ми зробили. Ні, висновок сам по-собі правильний, от тільки те, що йде за ним – зовсім неправильне. Знову появилося відчуття поразки і, як наслідок – депресії!!!
IV. Знову про те ж саме - де сховане прокляття України?
Ну, перша причина наших невдач лежить зразу ж на поверхні – біда сталася тому, що замість того, щоб думати про державницькі устремління, стали надмірно захоплюватися культурою, зневажаючи в той же час повсякденне життя носія цієї культури - звичайного рядового селянина і громадянина. В тому і полягає талант Шевченка, що йому, на відміну від багатьох його наступників, таку єдність державотворчих тенденцій і культурних традицій зберігати ще вдавалося. І саме цей розрив, який проявився вже після нього, в значній мірі і зумовив подальший розвиток подій в Україні в 1917-1918 рр. – коли на чолі держави стояли високоінтелігентні і культурні люди, як-от Грушевський і Винниченко, які проте так і не змогли закласти основи будови державної політики чи то в силу поганого розуміння того, що відбувається, чи то, можливо, якраз саме в силу своєї надмірної культурності і відірваності чи то від реального життя чи то від усвідомлення справжніх прагнень свого народу.
А ось другий висновок вже не настільки зрозумілий. І навіть якщо мова тут знову зайшла про відчуття депресії і втоми, то зовсім незрозуміло, чому до нього тепер примішалося ще й відчуття тривоги. Проте, можливо, недарма ж ми списали таку купу паперу і потратили стільки часу – і може зможемо тепер розібратися і з цією останньою перешкодою тими ж методами, що і раніше, тільки тепер вже враховуючи все те, що вже знаємо. І попробуємо зрозуміти, яких висновків ми вже досягнули:
1. Чому повернулася втома?
Ну що ж - якщо ми в результаті досліджень отримали той же результат, що і на початку, то це ще зовсім не обов’язково означає поразку – з нами залишився наш досвід і всі ті проміжні висновки, яких ми досягнули. Але і сам цей результат, сам по-собі теж є надзвичайно цікавим і навіть корисним. Річ в тому, що якщо одна і та ж ситуація повторюється незалежно від будь яких наших дій – то це цілком явно вказує на наявність ще якоїсь психічної структури. І щоб зрозуміти, що це таке, давайте прислухаємося до голосу нашого внутрішнього відчуття, яке явно нам хоче щось сказати. Ось воно: «що б ви не робили – все-одно в вас так нічого і не вдастся, все-одно все залишиться таким, як є, і ви ЗАВЖДИ залишитеся такими, як є!!!» - що це? Хіба це не те, що відповідає нашим теперішнім почуттям? А з другого боку - що це, якщо не цілком зрозуміла і логічна позиція противників українства і українського? - не прив’язуючи ці терміни напряму до національної приналежності, як і не були вони колись напряму привязані до неї на тій же Харківщині в період її відродження. Саме так завжди і буває, коли в нас щось не вдається – тоді нам вчуваються такі слова. Що ми тоді кажемо? От прокляття! Хіба це не воно? І хіба це не його словесний вираз? Тоді що – все так погано?
Але до чого тут тривога? Ну нехай навіть і існує якесь міфічне прокляття, що нам до того? Ну не вдалося нам щось змінити, чи зрозуміти, хай навіть і через вплив такого прокляття – значить все залишиться так, як є, чи, принаймі не гірше, ніж це було на початку нашого дослідження! І тоді це - теж результат і значить все треба залишити так, як є! Тоді дійсно треба боротися за стабільність і за збереження існуючого стану речей, як це нам говорили ще рік чи два тому. От тільки парадокс – відчуття тривоги від такого припущення чомусь зовсім не щезає і навіть більше того – стає ще сильнішим і наполегливішим і напевно вже аж настільки сильним, як це було ще до початку нашої революції рік тому. То може все якраз навпаки? Тривога виникає тоді, коли якісь наші дії можуть принести щось непевне чи небезпечне в майбутньому. І якщо бажання відмовитися від наступних досліджень тільки підсилює її, то варіантів тут всього два – або це значить, що саме такий розвиток подій і таке наше рішення і може принести погіршення ситуації, або, в іншому разі, це має означати те, що ми вже надто близько підійшли до розуміння справжнього стану речей і можемо втратити щось надто важливе для себе, щось таке, що якраз може суттєво поліпшити ситуацію. І може й справді нам залишився всього один-єдиний, останній крок, щоб зрозуміти, в чому воно полягає, прокляття України?
Прокляття України.
Звичайно тут, вже вкотре, хтось може заявити, що ми вдарилися в надмірну містику чи в надто незрозумілі чи нереальні поняття. Але що нам до того, адже ми, здається, обіцяли зовсім нічого не боятися і ні на що не зважати і в цьому аналізі проходили вже і набагато складніші і небезпечніші місця, щоб тепер злякатися звичайного людського прокляття! Тим більше, що в якійсь мірі ми вже й справді зрозуміли, що і як саме відбувається і в людському житті і в житті цілих народів.
Так от – ніщо, навіть прокляття не може впливати ні на людину, ні на народ інакше, як через їхні власні вчинки. Ці вчинки стають логічним наслідком їхніх уявлення про життя та розвиток. Проте тут вже не все так просто, і хоч нам і справді залишився всього один крок, давайте спробуємо далі йти дуже повільно і обережно, щоб не пропустити чогось важливого для нас і поетапно згадаємо все те, що ми вже дослідили:
І. ... чому ми, сьогоднішнє покоління українців, не можемо дозволити собі того, що робили всі до нас – забути про всі ці проблеми і знову зануритися в цей важкий, неусвідомлений, тисячолітній сон? Чи може ми тепер занадто розумні для цього – і саме в цьому і полягає наше теперішнє прокляття?
І.І. ...з цього приводу сказано вже багато і можна сказати ще більше, хоч і роблять це здебільшого якраз люди і справді не надто добре налаштовані щодо українців і української культури. Вони переслідують свої цілі – бо їм чомусь здалося, що це надто важливо для них – принизити українця і переконати його в тому, що його не існує, або йому все сниться.
І.ІІІ. Саме так і виникає депресія – коли щось позитивне, пов’язане з якимись надіями на майбутнім розвиток запам’ятовується одночасно з чимось надзвичайно загрозливим і руйнівним. Так сталося і з українським народом – реалізація давніх надій і позитивного розвитку, на який чекали століттями, поєдналася в народній пам’яті разом з найбільшою трагедією, яку тільки можна собі уявити.
... тепер як тільки будь-хто спробує хоча би навіть просто уявити собі хоч якийсь позитивний розвиток України, пов’язаний з національним відродженням, як зразу ж він починає згадувати і те, що було потім – розстріли і голодомор. Це вже просто як умовний рефлекс ... - національне відродження рівноцінне розстрілам і масовій загибелі людей від голоду. От і виникає депресія, як своєрідний спосіб втримати себе від дій, які можуть принести в результаті таке масове знищення...
... так виникла та думка, яка багато в чому панує ще й досі – що краще бути зовсім ніким, але мати кусок хліба, ніж бути українцем – і через те здохнути! Хоч ... насправді питання тут стоїть все-таки в чомусь зовсім іншому – в тому, щоб зрозуміти, що не залежало від наших вчинків, а що залежало, і щоб замість того, щоб впиватится жалістю до себе, нести відповідальність саме за свої вчинки і за свій власний вибір.
ІІ.І. ... в підсвідомості кожної людини ніби існує ... два „центри прийняття рішень”: один – свідомий і відкритий, зв’язаний суспільним моральним законом, ... а другий – повністю неусвідомлений і закритий від аналізу, зі своїм власним спотвореним відчуттям справедливості. ... цей другий центр ... має вплив на поведінку людини – ...через егоїзм та інші негативні риси людини... І тому обидва ці центри з однаковою долею ймовірності впливають на дії людини і кожна людина ОДНОЧАСНО виконує своє призначення як зі сторони добра, так і зі сторони зла. Саме тому християнська релігія і каже, що в світі нема боротьби між добром і злом і стверджує, що така боротьба проходить всередині, в душі кожної людини і що насправді це боротьба за:
а) думки і уявлення;
б) прийняті рішення;
в) здійснені вчинки і їх наслідки, -
і в кінцевому результаті це боротьба за те, що саме така людина зможе зробити доброго чи поганого в цьому житті, і це вже навіть схоже на боротьбу ідей за їх реалізацію і втілення в життя.
Є ще й третій, ще гірший етап – коли людина не просто знищує інших, не просто починає виправдовувати таку поведінку – чи то свою, чи то інших, хто це робить, але й починає відчувати від цього насолоду, чи принаймі таке задоволення, як від відчуття добре виконаного обов’язку. Такі люди не втрачають душі – вона в них є, але вона в них поступово перероджується ... аж до тих пір, поки зло не стане єдиноможливим мотивом поведінки такої людини.
ІІ.ІІІ. Тобто мова йде приблизно про те, що крім звичайного зла існує і ще щось – Зло з великої букви... крім деструктивності, воно характеризується ще й іншою ознакою – якимось відчуттям «зв’язування», своєрідною творчою силою, тоді, коли мова йде вже не просто про руйнування, а про утворення чогось нового. ... така творчість спрямована на ... те, про що ми вже говорили як про втрату чи переродження душі. Тут нема ніякої містики - таке Зло існує реально....
До того ж цікавим тут є і те, що тут існує і якийсь елемент приниження, коли людина ніби радіє з того, що в неї щось вдається краще, ніж в інших. Цей елемент приниження тут виступає конструктивним елементом – можливістю і критерієм оцінки успіхів на вибраному шляху розвитку. Цікаво також що критерієм позитивності розвитку тут виступає відчуття краси (відчуття, що ти кращий за інших)... Але цей же елемент приниження може тільки ним, приниженням і стати, коли замість того, щоб розвиватися самій, людина починає «опускати» інших. Критерії ті ж, а напрямок розвитку прямо протилежний. Що ж стосується ... влади над іншими людьми тоді, коли немає чіткого загального напрямку розвитку ...тут ... саме ця спокуса в кінцевому результаті і виникає - імітувати власний розвиток приниженням інших. Так і виникає та творчість Зла, про яку ми говоримо - легкий і доступний шлях всюди, де є влада над іншою людиною ...
ІІ.ІV. ... до того добавляється ще елемент спотворення – коли людина починає заміщати уявлення про Бога чимось іншим. (...) Хіба це не може бути причиною для виникнення тієї депресії, про яку ми говорили на самому початку? І хіба це не є тим Злом, якого ми шукаємо?
ІV.ІІІ. Ось він – той історичний досвід, який би мала винести Україна з тих часів, замість того, щоб піддаватися депресії ...
Ну і тепер – ВИСНОВКИ:
... в житті різних людей, завжди бувають різні ситуації – і іноді і справді достатньо важкі, болючі, чи загрозливі. (...)Але ... - навіть ... зламані і скалічені люди продовжують жити далі, тільки ще довго ночами їм сняться жахливі картини пережитої травми. З часом такі сни втрачають свою свіжість і поступово відходять у минуле – і тоді настає природній процес видужання. Проте іноді виникає інша небезпека – в ті моменти, коли сон замість того щоб з часом почати згасати, починає наростати і повторюватися, чи, ще гірше, коли в ньому починає визрівати прихована насолода. Тоді сон з минулого поступово стає сучасним і майбутнім – ще страшнішим і більш загрозливим, ніж те, що ми вже пережили. От тоді і виникає депресія – остання панічна реакція дезорієнтованого організму, остання спроба захистити себе від цієї насолоди і від власної руйнівної поведінки.
... значить ... ми, вже як народ, пережили щось подібне, і до того ж таке, що не минає з часом як жахливий сон, а містить в собі ще щось ... руйнівне як прагнення до самогубства ...що в реальному житті вже є чимось схожим на ... прояв якогось прокляття. І.ІІІ. Саме так і виникає депресія – коли щось позитивне, пов’язане з якимись надіями на майбутнім розвиток запам’ятовується одночасно з чимось надзвичайно загрозливим і руйнівним. Так сталося і з українським народом – реалізація давніх надій і позитивного розвитку, на який чекали століттями, поєдналася в народній пам’яті разом з найбільшою трагедією, яку тільки можна собі уявити.
... тепер як тільки будь-хто спробує хоча би навіть просто уявити собі хоч якийсь позитивний розвиток України, пов’язаний з національним відродженням, як зразу ж він починає згадувати і те, що було потім – розстріли і голодомор. Це вже просто як умовний рефлекс ... - національне відродження рівноцінне розстрілам і масовій загибелі людей від голоду. От і виникає депресія, як своєрідний спосіб втримати себе від дій, які можуть принести в результаті таке масове знищення...
... так виникла та думка, яка багато в чому панує ще й досі – що краще бути зовсім ніким, але мати кусок хліба, ніж бути українцем – і через те здохнути! Хоч ... насправді питання тут стоїть все-таки в чомусь зовсім іншому – в тому, щоб зрозуміти, що не залежало від наших вчинків, а що залежало, і щоб замість того, щоб впиватится жалістю до себе, нести відповідальність саме за свої вчинки і за свій власний вибір.
ІІ.І. ... в підсвідомості кожної людини ніби існує ... два „центри прийняття рішень”: один – свідомий і відкритий, зв’язаний суспільним моральним законом, ... а другий – повністю неусвідомлений і закритий від аналізу, зі своїм власним спотвореним відчуттям справедливості. ... цей другий центр ... має вплив на поведінку людини – ...через егоїзм та інші негативні риси людини... І тому обидва ці центри з однаковою долею ймовірності впливають на дії людини і кожна людина ОДНОЧАСНО виконує своє призначення як зі сторони добра, так і зі сторони зла. Саме тому християнська релігія і каже, що в світі нема боротьби між добром і злом і стверджує, що така боротьба проходить всередині, в душі кожної людини і що насправді це боротьба за:
а) думки і уявлення;
б) прийняті рішення;
в) здійснені вчинки і їх наслідки, -
і в кінцевому результаті це боротьба за те, що саме така людина зможе зробити доброго чи поганого в цьому житті, і це вже навіть схоже на боротьбу ідей за їх реалізацію і втілення в життя.
Є ще й третій, ще гірший етап – коли людина не просто знищує інших, не просто починає виправдовувати таку поведінку – чи то свою, чи то інших, хто це робить, але й починає відчувати від цього насолоду, чи принаймі таке задоволення, як від відчуття добре виконаного обов’язку. Такі люди не втрачають душі – вона в них є, але вона в них поступово перероджується ... аж до тих пір, поки зло не стане єдиноможливим мотивом поведінки такої людини.
ІІ.ІІІ. Тобто мова йде приблизно про те, що крім звичайного зла існує і ще щось – Зло з великої букви... крім деструктивності, воно характеризується ще й іншою ознакою – якимось відчуттям «зв’язування», своєрідною творчою силою, тоді, коли мова йде вже не просто про руйнування, а про утворення чогось нового. ... така творчість спрямована на ... те, про що ми вже говорили як про втрату чи переродження душі. Тут нема ніякої містики - таке Зло існує реально....
До того ж цікавим тут є і те, що тут існує і якийсь елемент приниження, коли людина ніби радіє з того, що в неї щось вдається краще, ніж в інших. Цей елемент приниження тут виступає конструктивним елементом – можливістю і критерієм оцінки успіхів на вибраному шляху розвитку. Цікаво також що критерієм позитивності розвитку тут виступає відчуття краси (відчуття, що ти кращий за інших)... Але цей же елемент приниження може тільки ним, приниженням і стати, коли замість того, щоб розвиватися самій, людина починає «опускати» інших. Критерії ті ж, а напрямок розвитку прямо протилежний. Що ж стосується ... влади над іншими людьми тоді, коли немає чіткого загального напрямку розвитку ...тут ... саме ця спокуса в кінцевому результаті і виникає - імітувати власний розвиток приниженням інших. Так і виникає та творчість Зла, про яку ми говоримо - легкий і доступний шлях всюди, де є влада над іншою людиною ...
ІІ.ІV. ... до того добавляється ще елемент спотворення – коли людина починає заміщати уявлення про Бога чимось іншим. (...) Хіба це не може бути причиною для виникнення тієї депресії, про яку ми говорили на самому початку? І хіба це не є тим Злом, якого ми шукаємо?
ІV.ІІІ. Ось він – той історичний досвід, який би мала винести Україна з тих часів, замість того, щоб піддаватися депресії ...
Ну і тепер – ВИСНОВКИ:
1. Вчинки і людини і народу стають логічним наслідком їхніх уявлень, поглядів і переконань.
2. Погляди, які можуть здаватися неважливими чи несуттєвими для нас, все-одно можуть проявлятися через нашу поведінку.
3. В результаті цього кожна людина ОДНОЧАСНО реалізує в житті як і хороші, так і погані вчинки і реалізує своє життєве призначення як зі сторони добра, так і зі сторони зла.
4. Спотворений механізм розвитку виникає тоді, коли людина замість того, щоб розвиватися самій, починає знищувати і принижувати інших, імітуючи таким чином свій власний розвиток.
5. Якщо одна людина таким чином принижує іншу і відчуває насолоду від цього, то в тієї іншої людини теж може розвинутися таке ж відчуття насолоди знищення, але вже по-відношенню до себе.
6. Таким чином в реальному житті зло проявляється тоді, коли одна людина, замість того, щоб допомогти іншій після того, як та зазнала травми чи пережила щось важке і погане, починає всіляко її використовувати, принижувати і знищувати аж до того моменту, поки не почне прививати їй насолоду від своєї убогості та каліцтва або поки не спровокує в ній розвиток бажання самознищення. Це ж саме стосується і розвитку цілих народів.
7. За будь-яким проявом зла стоять або реальні люди, або їхні нащадки, або ті, хто продовжує і далі впроваджувати в життя такі ж принципи та ідеали.
8. Ситуація 33-го року для України означає наступне:
а) ми можемо ототожнювати себе з інтелігенцією, яка не змогла збудувати державу і захистити свій народ від знищення і відчувати свою вину за це;
б) ми можемо ототожнювати себе з селянством, яке не змогло себе захистити – і відчувати біль та вину за це;
в) ми можемо ототожнювати себе з цілком конкретними і реальними людьми, їхніми нащадками та послідовниками, які і створили цей голод – і відчувати своє задоволення від того, що ті, хто вмирали - то були не ми!!!
Ось воно ! – прокляття в чистому вигляді – коли той, хто був реальним виконавцем тих подій хоче перенести свою вину за це на того, хто і так став жертвою!!! Перенести одним тільки можливим способом, тим, про який ми вже говорили – заставити того, хто вже й так постраждав, відчувати насолоду від своєї убогості!!!
І тому, щоб не допустити цього, давайте згадаємо ще раз, вже востаннє, основне:І.І. ... роблять це здебільшого якразлюди і справді не надто добре налаштовані щодо українців і української культури. Вони переслідують свої цілі – бо їм чомусь здалося, що це надто важливо для них – принизити українця і переконати його в тому, що його не існує, або йому все сниться.
І.ІІІ. ... насправді питання тут стоїть все-таки в чомусь зовсім іншому – в тому, щоб зрозуміти, що не залежало від наших вчинків, а що залежало, і щоб замість того, щоб впиватится жалістю до себе, нести відповідальність саме за свої вчинки і за свій власний вибір.
А тепер кожен з нас нехай зробить свій власний вибір – на чиїй він стороні, нащадком якої частини України він себе вважає і чи готовий він нести справжню відповідальність за свої вчинки – вже ті, які він сам робить вже тепер, хай навіть і не до кінця усвідомлюючи цього!!!
Але напевно стосовно цього неможливо сказати краще,
ніж це вже було сказано задовго до нас:
QUOTE
05 листопада 2004-го року
23 листопада 2005-го року
Київ – Тернопіль - Харків
Автор: igor_l67@mail.ru
Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту.
Е.П. Блаватская. «Тайная доктрина» т.2.ч.2 «Антропогенезис», Санкт-Петербург, изд-во «Андреев и сыновья», 1991 г., 548 ст.
Ю.М. Канигін „Вехи священной истории”, Київ, видавництво Україна, 1999р, 349 ст.
І.П. Крип’якевич, „Історія України”, Львів, видавництво „Світ”, 1990 р., 519 ст. http://vesna.org.ua/txt/krypyakevych/istukr/index....
Інтернет видання „День” http://www.day.kiev.ua/146488/ , http://www.day.kiev.ua/147284/
Інтернет-видання „Репортер” http://rep-ua.com/show/?id=2111
Інтернет-видання „Майдан” http://maidan.org.ua/static/mai/1129453057.html
О. Платонов „ Почему погибнет Америка” http://lib.ru/PLATONOWO/america.txt
QUOTE
Злий Бог – злий Сатана – це історія Старого Заповіту.
* * *
Додаткова інформація:
Газета „Дзеркало тижня” On The WEB http://www.zn.kiev.ua/nn/show/387/34310/
Сайт товариства « Меморіал» http://memorial.kiev.ua/index_p.php?path=articles&...
Сайт Організації Українських Націоналістів (ОУН-УПА): http://oun-upa.onestop.net/main/ ,
http://oun-upa.onestop.net/articles/
Додаток 5
Стор. 48
Стор. 70
VI. Галицько-волинська держава
Стор. 73
Стор. 75
Примітки:
307
Додаток 6
Дмитро ПОЛЮХОВИЧ http://rep-ua.com/show/?id=2111
1) Київ – центр давньоруської культури та державності;
2) Після занепаду Києва усередині XIII ст. цей центр перемістився в Москву;
Додаток 7
Тому єдиним виходом із ситуації яка зараз склалася є наступне :
1. Визнати факт громадянської війни на території України, яка почалася після визволення її
Всі ці питання можуть бути врегульовані розпорядженням або указом Президента.
Володимир МАРТИНЮК Магістр державного управління.
№142, вівторок, 9 серпня 2005
№152, вівторок, 23 серпня 2005
І.ІІІ. ... насправді питання тут стоїть все-таки в чомусь зовсім іншому – в тому, щоб зрозуміти, що не залежало від наших вчинків, а що залежало, і щоб замість того, щоб впиватится жалістю до себе, нести відповідальність саме за свої вчинки і за свій власний вибір.
А тепер кожен з нас нехай зробить свій власний вибір – на чиїй він стороні, нащадком якої частини України він себе вважає і чи готовий він нести справжню відповідальність за свої вчинки – вже ті, які він сам робить вже тепер, хай навіть і не до кінця усвідомлюючи цього!!!
Але напевно стосовно цього неможливо сказати краще,
ніж це вже було сказано задовго до нас:
QUOTE
І сказав він до мене: „Не запечатуй слів пророцтва цієї книги. Час бо близький!
Неправдивий – нехай чинить неправду ще. І поганий нехай ще опоганюється. А праведний – нехай ще чинить правду, а святий – нехай ще освячується!
„Ото, незабаром приходжу, і зо Мною заплата Моя, щоб кожному віддати згідно з ділами його.
Я Альфа й Омега, Перший і Останній, Початок і Кінець.
Блаженні, хто випере шати свої, щоб мати право на дерево життя, і ввійти брамами в місто!
А поза ним будуть пси, і чарівники, і розпусники, і душогуби, і ідоляни, і кожен, хто любить та чинить неправду.
(Об’явлення Св. Івана Богослова 22.10 – 22.15)
05 листопада 2004-го року
23 листопада 2005-го року
Київ – Тернопіль - Харків
Автор: igor_l67@mail.ru
Необхідні застереження:
1. Під словом „Бог” і „бог” ми розуміємо одночасно декілька різних речей. Це і якась еволюційна сила розвитку і те, що відповідає віруванням древніх народів і щось в сучасному сприйнятті цього слова – як і з позицій релігії, так і з атеїстичних позицій. Всі ці поняття звичайно можна було би спробувати розділити – але складність викладу від того тільки би посилилася і до того ж, в результаті, ми могли би втратити і ще якийсь зміст цього слова – щось тонке, незрозуміле і містичне, що кожен сам вкладає в це поняття співрозмірно зі своїми уявленнями і своєю вірою чи відсутністю такої. До того ж – абсолютно не має ніякого значення і сам факт реального матеріалістичного існування Бога. Якщо люди говорять про якесь поняття, хай навіть і заперечуючи його – то воно все-одно вже цим самим починає існувати. Тобто мова тут йде не про об’єктивну матеріалістичну, а про об’єктивну психічну реальність – де об’єктом дослідження виступають саме наші уявлення. Навіть якщо Будди ніколи не існувало але мільярди людей живуть, співставляючи свої вчинки зі своїми уявленнями про нього, то вже напевно самим цим фактом він, Будда, стає реальною діючою силою сучасної історії, чи не так? Це ж саме стосується і інших релігій і інших уявлень про Бога.
2. Те ж саме можна сказати і стосовно понятть „Зло” і „зло” – вони теж вміщують в собі кілька різних значень – як і те, що заважає розвитку держави і людини, так і те, що може порушити вже існуючий стан речей в гіршу сторону. Зрозуміло також, що і одне і друге в різних ситуаціях і для різних людей може проявлятися на різному боці – і саме так воно і сприймається, як „миттєве” зло саме застосовно до конкретної ситуації на даний момент. Відносно ж всього іншого – то застереження такі ж як і при сприйнятті поняття „Бог”. Хочу тільки звернути увагу ще й на те, що в даному викладі Зло і Бог зовсім не є антагоністичними один по відношенню до іншого, як це наприклад сприймається в християнстві. Такого антагонізму не було навіть і в Старому Заповіті, про що ми вже частково згадували.
3. Відносно ж уявлень про Люцифера та Сатану варто було би нагадати хоча би деякі праці Олени Блаватської та знати дещо про сучасне масонство. Особливо уточняти тут я нічого не хочу (див. додаток 2) – на цю тему достатньо літератури. Скажу тільки, що не треба думати, ніби ця проблема обминула Україну – ця ж Олена Блаватська мала до України пряме відношення, а масонський наставник Петра І Прокопович був вихідцем з України. Так само масоном був і швецький король Карл ХІІ. Хочу також ще раз звернути увагу тут на те діаметральне антагоністичне протистояння, про яке ми теж вже трохи говорили і якого ми в своєму аналізі намагалися всіляко уникати. В уявленнях О.Блаватської Сатана є символом мудрості, але вона повністю заперечує мудрість Софію, і в цьому плані виступала навіть проти православ’я взагалі, що дало підстави її противникам пізніше віднести її до ворогів християнства.
4. Ну і наостанок я все-таки хотів би вибачитися перед справді віруючими людьми, якщо своїми роздумами ненароком когось з них образив.
Література:
Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту.
Е.П. Блаватская. «Тайная доктрина» т.2.ч.2 «Антропогенезис», Санкт-Петербург, изд-во «Андреев и сыновья», 1991 г., 548 ст.
Ю.М. Канигін „Вехи священной истории”, Київ, видавництво Україна, 1999р, 349 ст.
І.П. Крип’якевич, „Історія України”, Львів, видавництво „Світ”, 1990 р., 519 ст. http://vesna.org.ua/txt/krypyakevych/istukr/index....
Інтернет видання „День” http://www.day.kiev.ua/146488/ , http://www.day.kiev.ua/147284/
Інтернет-видання „Репортер” http://rep-ua.com/show/?id=2111
Інтернет-видання „Майдан” http://maidan.org.ua/static/mai/1129453057.html
О. Платонов „ Почему погибнет Америка” http://lib.ru/PLATONOWO/america.txt
Додаток 1.
Галичина і Росія
Люди, які говорять про національне відродження України, здебільшого кажуть про якесь нерозуміння того, що відбувається в Галичині і тому стверджують, що всій Україні потрібний ще якийсь час для того, щоб її зрозуміти. Звичайно якась різниця тут є – в основному в тому, що Галичина в її теперішньому вигляді майже незмінною проіснувала останніх років так 600-700, якщо і не всі 1000. Таким може ще похвалитися хіба що Київ, деякі райони Волині, ну і може ще якась незначна частина України, бо в основному вся Україна не настільки консервативна і за останні сторіччя дуже активно розвивалася, змінювалася і заселялася різними людьми. Але чесно кажучи, незрозуміло, в чому тут проблема? – до цього треба ставитися так, як ми ставимося до поляків, чехів, або німців. Тільки на Галичині живуть українці, які знають, що живуть в Україні, а вся Україна все-ще ніяк не вирішить хто вона така і де живе. Ось і вся різниця. Усвідомте себе українцями, зрозумійте, що ви живете в Україні – і все буде нормально! І, до речі, це зовсім не проповідь націоналізму – адже саме на Галичині здавна мирно жили представники різних національностей. Просто коли до нас в гості приїжджає той же поляк, чех чи німець – то ми саме так на нього і кажемо: „поляк, чех чи німець”, хоча за національністю він може бути ким завгодно.
Так має бути і в Україні – всі ми маємо усвідомлювати себе українцями, гордитися цим і будувати свою державу – а хто вже як саме себе самоідентифікує – це його власна проблема і його невід’ємне право. В США он нема ні однієї корінної нації, але всі державні інститути носять назву саме національних. А міф про необхідність якоїсь іншої назви замість „український народ” – як от „народ України” – придумали комуністи, які добре знають ще з радянських часів, що легко маніпулювати можна тільки тим народом, який не усвідомлює того, ким він є насправді. Тому цікаво пояснити щось зовсім інше – те, чому саме всі ті, хто підтримує саме таку проросійську позицію, так ненавидять Галичину, хоч в історії шляхи Галичини і Московії почали пересікатися аж в 20 ст. Так от – справа в тому, що більшість міст південно-східної України були засновані при російській владі, років 200-300 тому і для жителів цієї України ще можна пропагувати якийсь міф про „старшого” брата. Але не так на Галичині – тут навіть село, молодше за 600-700 років і то знайти важко! Тернопіль дуже молодий – йому „всього” 450 років, але перед його заснуванням на цьому місці вже було село, яке називалося „Топільче”. Львів теж „дуже молодий” – йому трохи більше 750 років, а Перемишль і Галич і взагалі мають понад 1000 років! Та що там Перемишль – тепер це вже польське місто, якщо звичайний районний центр Теребовля на Тернопільщині в 1097 році вже був княжим містом, тобто, що реально щоб розвинутись до міста, люди тут мали жити вже як мінімум 30-40, а то й 100 років!
Хто пам’ятає, де тоді була Москва? - її тоді взагалі не існувало, навіть в далеких планах. То може тоді вже існував Санкт – Петербург? Може інші російські міста? Невже Казань, яка недавно святкувала своє 1000-ліття - це російське місто? Тому якщо для якогось східняка міф про існування старшого брата у вигляді Росії і здається чимось хоч трохи реальним, то для кожного галичанина росіяни – це вже навіть і не молодший брат, а в кращому вигляді – внуки або правнуки. І саме тому вся російська влада, починаючи ще з першого завоювання Галичини в 1914 році прагнула просто її знищити – так, як це потім пробував було зробити Сталін – вивезти, повбивати, а на цю територію завезти зовсім інших людей, і як це напевно і було би, якби не опір УПА. Не вийшло – на жаль для теперішніх прихильників таких шовіністичних теорій, і на щастя для нас. Але дивним є інше – чому Москва так вперто і наполегливо тримається за цю давно вже віджившу теорію, чому не може змиритися з існуванням України і Галичини? Адже сучасні росіяни - це народ з потужним слов’янським, новгородським коренем, який увібрав в себе кров карело-фінського і татарського народів – і зовсім незрозуміло, чому росіяни не можуть позиціонувати себе саме так – як нову, молоду, потужну, європейську націю, замість того щоб посилатися на свою давність і пробувати відібрати в України її історію?
Додаток 2
Масонство, сатанизм та розвиток християнства
Для читача, необізнаного зі світовими релігіями, з масонством чи окультизмом можуть виникнути деякі проблеми в розумінні наших роздумів стосовно Бога, Сатани, Люцифера та інших релігійних та містичних символів, чи реальних осіб – як вже хто в це вірить. Але навіть і для людини віруючої в цьому питанні можуть виникати значні труднощі. Основним каменем спотикань тут є Біблійна „Книга Йова” Старого Заповіту, де Сатана зовсім не виступає ворогом Бога, а спокійно стає в ряд його Анголів, а сам Бог спокійно карає і нищить саму праведну людину на Землі за його напучуванням:
QUOTE
І сталося одного дня, і поприходили Божі сини, щоб стати при Господі. І прийшов поміж ними і сатана.(...)І сказав Господь до сатани:„ось усе, що його, - у твоїй руці, тільки на нього самого не простягай своєї руки!” І пішов сатана від лиця Господнього (Біблія, Книга Йова,1.6, 1.12)
Після чого напрошується цілком логічний висновок, який для віруючого християнина взагалі може здатися страшним і богохульним і таким, що просто підриває його віру – що Сатана не противник Господа, а в кращому разі – невинна жертва його задумів. Власне кажучи, це все взагалі дуже цікаво, але на цю тему вже сказано і так немало, і якщо хтось хоче – може самостійно знайти матеріал про це в Інтернеті. Мова же йде про те, що з сатанизмом не все так просто. Звичайно зараз, в нашому теперішньому розумінні цього слова, з цим асоціююється все найгірше, що тільки може існувати – і це стало наслідком впливу християнства. В той же час, говорячи про це поняття, неможливо не згадати Олену Блаватську, яка згадує про Сатану як про символ мудрості. І вже тут ми отримуємо певне протиріччя, і саме це пізніше і стало підставою для звинувачень Блаватської в сатанізмі саме в християнському трактуванні значення цього терміну. Крім того, звичайно, треба сказати, що все-це вже надто близько підходить і до різноманітних сучасних масонських і окультних течій – наприклад так, як це пишуть стосовно того, що є зараз в США.
Але коли ми починаємо говорити про масонство, то вже неможливо не повернутися до його витоків і це знову повертає нас назад до Старого Заповіту Біблії, а потім вже приводить і до наступного висновку - річ тут саме в протилежностях і саме в тому, що це не той випадок, коли можна говорити про їхній синтез чи про компроміс між ними. Тоді що? Звичайно в таких випадках людський розум відмовляється працювати, але вихід в цій ситуації є – треба просто відволіктися від будь-яких моральних принципів чи уявних заборон і спробувати скомбінувати всі можливі варіанти за законами самої елементарної комбінаторики. Просто в реальному житті майже ніколи не буває протилежностей в їхньому чистому вигляді, саме так, щоб мова йшла лише про ДВІ протилежності. Це ж саме ми бачимо і тут - добрий Бог і поганий (чи злий, конкретні терміни не мають значення) Сатана. Тобто насправді кожна з протилежностей має вже не одну, а ДВІ ознаки. А раз так – то має бути вже ЧОТИРИ можливих комбінації, і насправді зараз ми маємо не протиріччя в прямому значенні цього слова. Таке „звичайне” протиріччя існувало би тоді, якщо би змінювалася лише одна ознака, наприклад добрий Бог і злий Бог, або злий Бог і злий Сатана – і тоді справді можна було би говорити про „звичайне” протиріччя, яке можна вирішити шляхом поєднання, компромісу чи взаємної компенсації. Але, щоб знову не запутатися, давайте спочатку спробуємо знайти всі втрачені варіанти і знайти їм відповідні аналогії:
Злий Бог – злий Сатана – це історія Старого Заповіту.
Добрий Бог – злий Сатана – це вже ми згадували – це християнство
Злий Бог – добрий Сатана – а це вже цікаво – це Олена Блаватська, це масонство і окультизм, де Сатана є символом мудрості і цілком позитивною особою.
Злий Бог – добрий Сатана – а це вже цікаво – це Олена Блаватська, це масонство і окультизм, де Сатана є символом мудрості і цілком позитивною особою.
Добрий Бог і добрий Сатана – ось воно – втрачений здавалось би назовсім ідеальний четвертий варіант, про який і варто було би поговорити. І якщо з Богом, після розвитку християнства тут все зрозуміло, то Сатана тут мав би стати земним втіленням Люцифера – небесного ангела, який призначений був спуститися на Землю, щоб передати свою мудрість людям. Це не получилося і цієї мудрості люди в повній мірі так і не отримали. Чому? – це питання досі все ще так і залишається відкритим.
Додаток 3
Україна і Донбас
За останні десятиріччя Україна фактично так і не змогла стати повноцінною державою, як це зробили інші країни. Ще в далекому 1991-му році всі ті, хто мав би стати національно-демократичною елітою того часу - Чорноволи, Горині, Хмари (не ображаючи когось конкретно) виявилася абсолютно неготовими до такого завдання і навіть приблизно не уявляли собі, яку саме державу вони хочуть збудувати. Тому коли Л.Кравчук запропонував провести дострокові вибори до Верховної Ради в грудні 1991-го року разом з референдумом, що тоді було би цілком логічно, закономірно і легітимно – кожен з них став боятися за своє власне майбутнє. Так само вже було в Україні в 1918 році і так само сталося пізніше, вже на президентських виборах 1999-го року. Тому проблема Кучми і проблема виборів 1999-го року це не проблема народу-„баранів” – як про це вислювався Олександр Мороз, це проблема саме тих політиків, які так і не змогли стати тією елітою нації, як від них цього вимагало життя.
А вся біда в тому, що українець добрий, терплячий і порядний лише до того моменту, поки сам не отримає владу. А тоді вже в першу чергу він думає не про державу і навіть не про те, щоб нажитися самому, як про те, щоб не допустити до влади своїх колишніх друзів, щоб їх всіляко принижувати і ображати. Так і появляються такі „українці”, які кажуть, що „я сам хохол, но хохлов ненавижу”. Тому українська помаранчева революція якщо і була чимось унікальним, то в першу чергу саме цим - спробою виправити такий стан речей. Але недарма кажуть, що кожен народ має саме таке правління, як він того заслуговує. Звичайно таке твердження дещо спірне і суперечливе, але одна істина в ньому є – та, що будь-яке суспільне уявлення існує одночасно у двох своїх проявах – як ідея і як її відображення в суспільстві, тому те, що Україна так і не змогла сформувати свою державотворчу еліту стало наслідком іншої складової українського національного характеру, пов’язаної з першою – його інфантильності і недорозвинутості. Це не вина українців, це їхня біда. Тільки в ХХ ст. вони втратили щось біля 8 млн. в роки колективізації і голодомору, біля 10 млн. – в роки Вітчизняної війни, і ще невідомо скільки після війни – і на західній Україні і на східній - через збройні сутички і вивезення населення в Сибір і через голод 46-47 років. Всього разом геноцид проти українського народу в ХХ ст. може перевершувати навіть 20 млн. – куда там євреям з їхнім холокостом! От в результаті українець тепер і став всього боятися і постарів, так і не ставши дорослим, як про це не втомлюється нагадувати нам Олесь Бузина.
Дійсно, хіба це нормально, коли здоровий, немолодий вже чоловік плаче за „черешнею, яка росте в мами на городі”, але нічого сам вирішити не може – не хоче ні в село повернутися, ні маму забрати до себе, і навіть посадити нову черешню – і то не хоче. Йому так добре – плакати за втраченим життям і нічого не робити самому. А німець в цей час слухає марші – і будує німецьку державу, поляк слухає свої пісні – і будує Польщу, росіянин слухає низькопробну попсу – але все- одно будує державу. Тільки українець і далі плаче і за своєю мамою і за ненькою-Україною (назва-то яка!) – і нічого для них не робить. Тому молодий і нерозумний Донбас з юнацьким максималізмом і повстав проти такого стану речей на минулих президентських виборах. Звідси і появилися всі ці тези про „кота Леопольда”, про „слюнтявих оранжевих крис” , і т.д. Він, Донбас, навіть і лідера собі вибрав відповідного – Януковича, який не вміє гарно висловлюватися, який не знає що і як робити, але який має свої прості і зрозумілі, чуть чи не підліткові принципи і який може фізично постояти за себе, не вдаючиь до глибокої політики. Звичайно все це згуртувало тодішню опозицію і „оранжевих” – і без такого ставлення з боку донецьких не було би і ніякої революції.
Але цікавим є те, що в поворотні моменти в історії різних народів все саме так і відбувається – іноді так виникають навіть нові народи. Тобто повинна бути пасивна, інертна маса і активне, творче начало, без будь яких ознак того, ніби щось одне обов’язково має бути добрим, а інше – поганим. Так з галлів і франків виникла Франція, з саксів і бриттів – Великобританія. І тепер Україна переживає цей самий процес – але тепер вже, на наше щастя, в межах однієї держави. Тому питання тут стоїть таке – чи зможемо ми використати цю активність Донбасу для зміни українського національного характеру так, щоб українець нарешті перестав плакати і навчився себе поважати, чи ми так і залишимося „маминими синками”, яких всі ображають – інфантильними, недорозвинутими і навіть ненародженими.
Додаток 4
ОУН-УПА в історії України
Питання діяльності ОУН-УПА в свідомості жителя південно-східної України все-ще викликає різке несприйняття та відверту ворожість і при цьому повторюються старі, ще радянські штампи – що це були німецькі прислужники, що «западенці» прийшли на територію східної України разом з фашистами і «убивали и вывозили в Германию наших парней и девчат». Та ще й постійно наголошується на тих звірствах, які вони чинили стосовно поляків. До того-ж, - така позиція характерна для жителів саме тієї частини України, де УПА ніколи не воювала і вже тому, напевно, свідчить якщо не про їхню необізнаність, так про те, що хтось вміло підтримує саме такі уявлення. Але як же воно було насправді? Звичайно тут все-ще залишається багато такого, що вимагає детального історичного дослідження, - і в цьому плані останніх 10-15 років незалежності України для нас безповоротно втрачені, але деякі з цих міфів лежать прямо на поверхні і дещо ми можемо зрозуміти вже зараз.<;br />
Перш за все - в історії боротьби УПА треба розділяти два періоди: 1942-1945рр. і 1945-1954 рр. Стосовно першого – можна припускати що завгодно, але навіть якщо факт злочинної співпраці керівництва ОУН з фашистським урядом Німеччини і буде встановлений, навіть тоді ми повинні відділяти тих, хто міг проводити такі перемовини, від рядових бійців УПА. Ми ж не винимо, наприклад, бійців Червоної Армії в тих прорахунках Великої Вітчизняної війни, які допустили Сталін і Жуков. Кожен повинен сам відповідати за свої вчинки – і не можна огульно всіх підряд називати фашистами. Ось Німеччина, для прикладу, своїм ветеранам ІІ-ої світової війни виплачує пенсію, якщо вони не замішані в безпосередніх злочинах проти людства – адже вони не винні в тому, що злочинною була держава, яка їх і послала на фронт. І дивним є те, що ми готові простити німцям, які дійсно воювали проти нас, але ненавидимо бандерівців, щодо яких факт такої злочинної діяльності все-ще так достовірно і не встановлений.
Друге
– це те, що поліція і УПА – це абсолютно різні речі!!! Коли в звичайне волинське село приходили німецькі солдати, які забирали молодь в райцентр, то когось могли розстріляти, когось - відправити в Німеччину на роботу, а когось – і заставити піти в поліцію. Хоча, звичайно, були і такі, що йшли служити добровільно - такі теж завжди знайдуться. Але після кількох таких випадків, ще до чергового приходу німців, хлопці починали втікати в ліси – так і виникали ті перші збройні загони, які потім стали основою УПА. Тому УПА – це не поліція, це якраз ті, хто втекли від того, щоб не бути вивезеним в Німеччину, не бути розстріляним і не стати поліціянтом.
Третє, - це те, що німецька поліція була і на сході України, де УПА ніколи не воювало. Всієї західної України, разом зі старими і дітьми не вистачило би для того, щоб служити в поліції по ВСІЙ Україні! Західна Україна (Волинь + Галичина) – це зараз всього 5 млн. населення – менше, ніж одна Донецька область і навряд чи в ті часи загальне співвідношення кількості населення могло значно відрізнятися. Так що не треба путати ці два зовсім різних поняття, а з тими, хто заганяв в вагони «парней и девчат» на сході України - розбиратися окремо.
Четверте - нацизм – це розділення саме за національною ознакою, такого на території західної України не було ніколи. Боротьба же проти поляків логічно виросла з боротьби українських січових стрільців за створення української держави в 1918-1919рр. Тоді українці ту війну програли і західна Україна відійшла до складу Польщі, і тому вже в 1942-44рр. це протистояння повторилось знову, тільки тепер вже у вигляді спротиву УПА. Але не треба думати, ніби-то погані українці підло знищували поляків, а ті ніяк не могли себе захистити і мовчки за цим спостерігали. Одинакові вбивства були і з того і з іншого боку - і ті ж самі поляки на Галичині і Волині, не кажучи вже про Польщу, так само вбивали українців. Війна є війна – і вона ще нікому не принесла щастя, тим більше ця, громадянська по-суті, яка розгорнулася на фоні другої світової, яка і без того була набагато жорстокішою всіх попередніх. Тому зараз і не можна згадувати про якісь окремі звірства тільки однієї сторони - нічого хорошого в тому не було взагалі – і треба або говорити про всіх, або простити всіх, або розслідувати окремі злочини проти людства. Але за духом, з боку українського народу, це була національно-визвольна боротьба - і хочемо ми того, чи ні, але це прийдеться визнати рано чи пізно.
Але є ще й інше – боротьба ОУН-УПА з 1945 по 1954 роки. Тоді вже не було фашистської Німеччини і напевно ніхто не міг фінансувати повстанську армію, навіть якщо припускати наявність такої допомоги раніше. Як же тоді вона існувала? Невже могла продовжуватися така десятирічна боротьба без підтримки місцевого населення? І чи була би така підтримка, якби це були одні бандити? Тим більше - що це не була армія в повному розумінні цього слова. Багато хто буде здивований – але на Західній Україні майже немає лісів. Вони є на півночі Волині, є в Карпатах, частково – на півночі і півдні Тернопільської областей, але більша частина Галичини (Тернопільська, Львівська і Франківська обл.) не зайнята лісом. Тому реальність така, що в тому, що ми називаємо сьогодні УПА, боролися звичайні рядові люди, переважно селяни, цілими селами і сім’ями захищаючи свою «малу батьківщину». Але напевно повністю зрозуміти це все-ще так буде і неможливо, якщо не подивитися на цю проблему трохи ширше.
Так от, справа в тому, що тепер, з точки зору наших теперішніх знань і уявлень і з точки зору нашої теперішньої позиції це виглядає так, мовби УПА вела боротьбу проти цілком законної і легітимної радянської держави. Але трохи не так воно було насправді. Річ в тому, що територія західної України (Галичина + Волинь) була приєднана Радянським Союзом після початку другої світової війни, 17 вересня 1939 року в результаті узгоджених дій з фашистським урядом Німеччини по розділу Польщі, які в свою чергу стали наслідком домовленостей, досягнутих в ході підписання пакту Молотова-Рібентропа. Так що вже на цьому етапі виникають певні зауваження стосовно двох речей. По-перше – те, що співробітничати з фашистським урядом першим почав все-таки Радянський Союз, а не Організація Українських Націоналістів. А по-друге – це те, що за всіма правовими нормами і того часу і за нашим теперішнім розумінням цього процесу, це навряд чи можна було би назвати інакше, ніж окупацією, правомірність якої на той момент так і не була підтверджена ніякими іншими міжнародними актами чи угодами. З цього в свою чергу випливали наступні висновки:
Польська влада і польський уряд в екзилі цілком логічно і правомірно могли розраховувати на повернення собі цих територій після закінчення другої світової війни;
Цей же самий факт можливості такого повернення добре усвідомлював і провід ОУН і рядові українці, які проживали на цих землях, і саме тому і виник той спротив польському наступу, про який ми зараз і говоримо як про опір УПА.
Легітимність існування самої цієї держави – Радянського Союзу – на той момент теж була достатньо сумнівною. Можна згадати хоча би те, як довго Радянський Союз добивався міжнародного визнання після російської революції 1917 року, і про те, як вже після того, коли це визнання ціною неймовірних зусиль все-таки було здобуто, його виключили з Ліги Націй, тодішнього аналога ООН, за агресію стосовно Фінляндії.
Таким чином провід УПА і опинився в певній правовій пастці. З одного боку – приєднання західної України було дуже сумнівним з міжнародної точки зору правовим актом. З іншого – сам факт такого приєднання піддавати сумніву не могли – через те, що це відповідало віковічним прагненням західних українців до возз’єднання зі всією Україною. Тому правильним напевно було би розглядати боротьбу УПА як боротьбу з існуючим на той момент державним устроєм в межах всієї України, частиною якої стала Україна західна. В межах теперішнього правового поля такий конфлікт міг би бути вирішеним, наприклад, утворенням якоїсь конфедерації – держави, що об’єднувала би два різних суспільних устрої в межах однієї країни, але напевно цілком зрозуміло, що таке було зовсім неможливим в тодішніх умовах сталінської диктатури.
Проте і це ще не все. Щоб зрозуміти феномен УПА треба враховувати і ту загальнополітичну ситуацію, яка складалася на сході Україні на початок війни. Про голодомор 32-33-х років тепер вже знають напевно всі. Те, що Вітчизняна війна розпочалася 1941-го року – теж. Але між цими двома датами пройшло всього 8 років! Різниця нікчемно мала навіть для життя однієї людини, не кажучи вже про історичний масштаб! Більше того – навіть з часу першої окупації України німецькими військами часів гетьмана Скоропадського пройшло теж не так вже й багато часу – щось біля 20-ти років! Тому реально могло існувати достатньо багато людей, особливо в тих сільських районах, які пережили голодомор, які, співставивши ці два факти, цілком логічно могли вважати можливий прихід німецької влади чимось нічуть не гіршим влади сталінської.
Звичайно, з т.зору нашого теперішнього сприйняття тих подій, це здається незрозумілим і навіть сама думка про таку можливість здається страшним блюзнірством, але давайте не будемо забувати про те, що мова йде про події ДО початку війни, коли ніхто ще не міг нічого знати про можливі звірства фашистських німецьких військ. Тим більше, якщо врахувати що мова йшла про зовсім інші часи розвитку людства, коли сучасних інформаційних засобів ще просто не існувало – ні телевізорів, ні Інтернету, ні навіть звичайних, не те що мобільних телефонів і єдиним достовірним каналом зв’язку були лише розповіді інших людей, очевидців подій, яких на той момент теж просто ще не було. Було, правда, провідне радіо, і були газети, але от парадокс - згадаймо знову той же пакт Молотова-Рібентропа і постійні нарікання на віроломність нападу Німеччини на Радянський Союз – до 22 червня 1941 року ці засоби масової інформації працювали зовсім в інший бік, в усякому разу зовсім не на створення образу ворога з колишнього союзника.
Тому можливо фашистський німецький уряд і справді мав спочатку деякі підстави розраховувати на підтримку місцевого населення і навіть якщо такої і не було, то і спротиву особливого на початках війни – теж. І напевно навіть тих, хто на сході пішов служити в поліцію, теж можна якщо не простити, то хоча-би спробувати зрозуміти. І тільки аж тоді, коли дії окупаційного уряду щодо України стали жорстокішими, коли стали відправляти молодь в Німеччину і почалися масові розстріли на місцях і коли почали повертатися ті, хто чудом вижив в фашистському полоні і кому вдалося втекти, щоб розказати про це правду, – аж тоді для Радянського Союзу друга світова війна переросла дійсно в Велику Вітчизняну.
Але до чого тут знову західна Україна? А вся справа в тому, що опір УПА після завершення війни мав ще одну ціль – боротьбу з тією колективізацією, яка і привела до двох голодоморів на східній Україні 1932-33 і 1946-47 рр. В ті часи на західній Україні ще існувала приватна власність на землю, і тому як міг сприймати звичайний рядовий громадянин-західноукраїнець таку владу, яка прийшла для того, щоб забрати його землю і влаштувати той голод, наслідки якого ця Україна бачила на власні очі – коли жителі сходу, переважно самотні жінки, які втратили чоловіків на фронті і самі позалишалися з дітьми, приїжджали вимінювати речі на продукти? Тому з цієї точки зору опір УПА можна розглядати не тільки як боротьбу за зміну існуючого режиму в тодішній радянській державі, як ми це вже для себе встановили, але і як опір колективізації і напевно тому тепер цілком логічним здається те, що після смерті Сталіна, коли відносини в колгоспах поступово почали ставати хоч трохи людянішими, цей опір теж почав згасати.
* * *
Ну і наостанок спробуємо розібратися і в протистоянні ветеранів ОУН-УПА та ветеранів Вітчизняної війни, як нас в цьому пробують переконати, чи в протистоянні з ветеранами НКВС, як воно є насправді. Справа в тому, що СРСР розробляв далекі стратегічні плани приєднання західної України ще задовго до початку другої світової війни. Так, ще в травні 1938 року в Роттердамі радянським агентом Судоплатовим був вбитий тодішній керівник ОУН Євген Коновалець, уродженець західної України і громадянин Литви, який не становив зовсім ніякої загрози для радянської влади, якщо тільки вона дійсно не збиралася розширювати свої володіння. Тому в українських подіях часів другої світової війни на території західної України рука НКВС проявлялася ще навіть до „визволення” 1944 - 45-х років. Наприклад існував наказ партизанським загонам Червоної армії на Волині підтримувати не українців, а поляків, в т.ч. не тільки місцевих, але й тих, які переселялися сюди разом з майном цілими сім’ями з Польщі за наказом свого лондонського уряду в екзилі. Для чого це було потрібно, хіба не для того, щоб спеціально спровокувати невдоволення місцевого населення і тільки підсилити ворожнечу? А потім з числа тих поляків, які служили в рядах Червоної армії, відбиралися ті, родичі яких постраждали від українців і з них формувалися спеціальні батальйони, які відправлялися зразу вслід за радянськими військами на територію Лемківщини і Над-Сяння з єдиною метою – знищувати тих українців, які там жили, щоб таким чином підштовхнути їх до виселення і підготувати успішне проведення операції „Вісла”.
От і виходить, що вже після закінчення Великої Вітчизняної війни український народ пережив аж три трагедії – переселення українців з території Польщі, голод 46-47 років на сході і знищення націоналістичного підпілля та вивезення населення в Сибір – на заході. Чи міг бути такий збіг простим співпадінням, чи все це було проявом одного гігантського диявольського задуму „отця народів” по створенню нової історичної спільності – радянського народу, в якому місця народу українському вже просто не знаходилося? Повністю відповісти на це питання зможе тільки час та історія, але чи можна було все-це реально зробити, адже Україна – не Чечня і не кримські татари? 50 млн. населення все-таки! Так от який парадокс – кажуть не було тоді їх стільки! Війна та голодомори важко обійшлися українському народу і було нас тоді щось може трохи більше 23 млн., і то в основному жінки і діти. А стосовно тих 6 млн. воїнів-ветеранів, які, за різними оцінками, могли воювати на кінець війни в рядах сталінської армії, то щодо них вихід і взагалі знайшовся надзвичайно простий – стравити їх з бійцями УПА і заразом вирішити обидві проблеми. І напевно те, що в якійсь мірі такі спроби продовжуються ще й досі, тільки служить зайвим підтвердженням можливості існування такого плану. Але, на щастя, тоді це не вдалося – і за це треба подякувати воїнам і УПА і Червоної Армії.
До речі, ще одне - чомусь ніхто не задумується над тим, що на західній Україні були і свої місцеві ветерани Вітчизняної Війни, яких тут ніхто ніколи не ображав. Коли Радянська влада визволила (чи як це тепер називати?) західну Україну – тут почалася масова мобілізація. Але зверніть увагу – що ще й досі, коли мова заходить про якийсь ніби-то конфлікт між ветеранами УПА і Радянської армії – то чомусь ці ветерани Радянської армії завжди розмовляють тільки російською. Невже це ні про що не говорить? Просто тепер російська мова більш вживана і це здається природнім, але ж в часи війни було зовсім не так і на Україні тоді говорили переважно українською! А ті ветерани, які ще й зараз живуть на території західної України, ще й досі розмовляють по-українськи! Чому їх ніколи не видно в таких конфліктах? А може саме тому, що в свій час така спроба стравити одних та інших не вдалася, і тому, що якраз-то вони - справжні ветерани Вітчизняної війни, а не НКВС, проти бійців УПА нічого і не мають?!!
Додаткова інформація:
Газета „Дзеркало тижня” On The WEB http://www.zn.kiev.ua/nn/show/387/34310/
Сайт товариства « Меморіал» http://memorial.kiev.ua/index_p.php?path=articles&...
Сайт Організації Українських Націоналістів (ОУН-УПА): http://oun-upa.onestop.net/main/ ,
http://oun-upa.onestop.net/articles/
Додаток 5
Історична довідка:
Становлення Галичини та Волині
І.П. Крип’якевич, „Історія України”, Львів, видавництво „Світ”, 1990 р. Ст. 186
http://vesna.org.ua/txt/krypyakevych/istukr/index....
Стор. 31
Нарід "валінана" — це ймовірно волиняни; город Волинь (тепер Городок при гирлі Гучви, що впадає в Буг*)
32
був відомий до XI ст., а залишилося по ньому величезне городище. На крайньому заході української території існували також, таємничі "червенські городи", з центром у теперешнім Чермнім над Гучвою*. Але ці великі організації не були тривкі. "Пізніше пішла незгода між народами, пропав лад, вони поділилися на племена, кожне плем'я вибрало собі князя" (Маруді). Розвиток і занепад цих давніх племінних держав для нас закритий і невідомий,— тільки могутні городища, що залишилися досі, свідчать про творчі зусилля давніх віків.
Стор. 48
Західні землі. Володимир звернув увагу наперед на захід. Західні племена — дуліби, хорвати і тиверці вже за Олега були у зв'язках з Києвом, як союзники брали участь у поході на Візантію. За дальших князів, треба здогадуватися, вони увійшли до складу Київської держави. Згодом, серед невідомих обставин, вони попали під владу поляків. Для Київської держави західні землі мали значення переду ім як постачальники солі, якої багаті джерела були на Підкарпатті; від часу, коли печеніги опанували степи і почали замикати дорогу до чорноморських соляних озер, галицька сіль здобула ще більшу ціну. Через західні землі проходили також торгові шляхи — на Волинь і Червен до Польщі та Німеччини і на Перемишль до Угорщини. Це були причини того, що Володимир 981 р. пішов походом а захід і зайняв Перемишль, Червен та інші по раничні городи*.
Пізніше Володимир займався дальшим забезпечуванням західного фронту. В 983 р. він здобув землю ятвягів, войовничого литовського племені між Бугом і Німаном, в 993 р. ходив на хорватів. Ці походи викликали напруження між Києвом і Польщею, а пізніша традиція запам'ятала, що Володимир ходив глибоко у Польщу. Згодом прийшло до замирення, Володимир оженив навіть свого сина Святополка з дочкою польського князя Болеслава Хороброго. Але позиція Польщі була нещира. Вона чекала тільки нагоди, щоб підняти знову претензії на українське пограниччя. Щоб забезпечити західний кордон, Володимир заснував новий город недалеко Бугу, названий його іменем — Володимир (Волинський).
Укріпившися на західному кордоні, Володимир увійшов у приязні зв'язки з Угорщиною і Чехією, імовірно також з Німеччиною, що мала провідне становище в Середній Європі. Це посилення зв'язків з Заходом дуже прикметне для дальшого розвитку Київської держави, тим більше, що зносини зі Сходом стають дедалі слабші.
Стор. 53Західні землі. Політика Ярослава була продовженням політики Володимира. Він так само уникав воєн, а головну увагу звертав на внутрішню розбудову держави.
Воєнні походи Ярослава забезпечували державні границі. На заході він здобув назад землі, які Святополк передав Польщі. В 1030—1031 р він зайняв червенські городи і разом із Мстиславом ходив глибоко в Польщу, вивівши звідти багато бранців. Польща була тоді у внутрішньому розкладі, і Ярослав здобув собі великий вплив серед польських князів. Він підпирав Казимира Обновителя*, дав йому за жінку сестру свою і в його справі ходив походом на Мазовше проти воєводи Моислава (1040—1041). Так допоміг Казимирові відбудувати польську державу, не передбачаючи, що вона пізніше стане небезпечною для західноукраїнських земель. Пам'яткою цих західних походів залишився названий княжим іменем Ярослав над Сяном, --- город, що мав забезпечувати західну границю держави.
Ходив Ярослав і на балтицьке побережжя — проти фінської чуді (1030 р ), на ятвягів (1038 р ) і Литву (1040 р ). Над Чудським озером заснував город, названий від його християнського імені Юрієвом (Дорпат—Тарту).Стор. 70
VI. Галицько-волинська держава
Галичина. Коли Наддніпрянщина під ударами степових орд дедалі більше занепадала, росло значення західних земель, що лежали далі від воєнних небезпек — Галичини і Волині. Галичина завдячувала свій господарський розвиток передусім підкарпатським джерелам солі. В літописах згадується сіль в околицях Коломиї, на шляху до Жидачева* (Зудеча) і в Старій Солї*, але, певно, експлуатовано багато інших джерел, і сіль ішла великими транспортами не тільки по західних землях, але й до Києва. Це надавало Галичині особливого значення в українській торгівлі. Важливу роль мали також галицькі шляхи, що вели через карпатські просмики* до південної Європи. При шляхах виросли людні городи. Західні племена вже за часів Олега були у зв'язках з Київською державою, а пізніше Володимир і Ярослав, оцінюючи значення Підкарпаття, зводили за них боротьбу з Польщею і тісно зв'язали їх з Києвом. Та коли влада київського центру послабла, далека західна країна була залишена на власні сили і сама мусила подбати про свою організацію.
Ростиславичі. Галичина стала окремим князівством під роводом Ростиславичів. Ростислав Володимирович* був внуком Ярослава Мудрого; чи він князював у Галичині, щодо цього певності нема; разом з іншими князями-ізгоями він проживав у Тмуторокані, там розпочав якусь ширшу політичну акцію і помер року 1066, отруєний візантійським намісником Криму. Двадцять років пізніше, коло 1084 р., за згодою сеньйора династії, київського князя Всеволода, підкарпатські землі зайняли сини Ростислава,— Рюрик*, Володар* і Василько*. Вони осіли у головних городах — Перемишлі, Звенигороді і Теребовлі. Свою землю вони спільно обор няли від наступів сусідів, що загрожували їм з усіх сторін: Угорщина бажала поширити свої кордони за Карпати, Польща наступала на західне пограниччя,
71врешті київські і волинські князі намагалися приєднати Галичину до своїх земель. Ростиславичі спиралися на допомогу Візантії та половців і дали раду всім противникам,—особливо ж. тяжкої поразки завдали вони мадярам під Перемишлем 1099 р. Дуже гостро виступала також ривалізація* з Польщею. Василько водив на Польщу половців і заявляв: "Я ляхам багато зробив лиха і ще хотів зробити — помотатися за руську землю". На західних землях скоро розвинулося противенство між українською і польською культурою і політичними інтересами. Ростиславичі дбали також про те, щоб сколонізувати пусті степові простори на східному пограниччі, і осаджували там степові племена, ворожі половцям. Так Василько оповідає, що хотів осадити в себе дунайських болгарів. З того часу походять оселі з такими назвами, як Печеніжин*, Торки*, Берендовичі*,— сліди по тюркських племенах.
Володимирко*. Галичину з'єднав в одно князівство син Володаря, Володимирко (1124—1153). Він відзначився безоглядністю у політиці — не вагався навіть ломити присягу, коли цього вимагав інтерес держави. Він обороняв свою країну на три фронти — проти Києва, Угорщини та Польщі і завжди вмів перемогти своїх суперників — не так у бою, як дипломатичними засобами. Наприклад, під час походу угорського короля Гейзи на Галичину він перекупив мадярських вельмож, і вони нахилили короля вернутися з дороги. Володимирко користувався великими грошовими засобами, не жалів срібла, як вимагала того політична ситуація: можливо, що мав він ці засоби з торгівлі сіллю. За столицю він обрав собі Галич над Дністром, на важливому торговому шляху до Чорного моря. В 1145 р. повстало проти князя галицьке міщанство — не знати певно, з яких причин,—але Володимирко приборкав бунт і учасників покарав гострими карами. Він був засновником могутності галицького князівства
Ярослав Осмомисл*. Син Володимирка Ярослав (1153—1187) названий у "Слові о полку Ігоревім" Осмомислом, у перших роках мусив ще обороняти свою державу від київських князів і свого племінника Івана Ростиславича*, але остаточно добився миру довів свою державу до великого розквіту. Тоді почався занепад Києва, і Галич набував щораз більшого значення серед українським князівств. Ярослав брав участь у боротьбі за Київ, часто висилав свої війська в Київщину і здобув собі там значний вплив. Він виявляв зрозуміння найважливішої тоді справи — боротьби з половцями і посилав свої полки у походи в степ. Ярослав поширив кордони галицького князівства на південь аж до гирла Дунаю, на теперішню Молдаву. Іван Ростиславич, прогнаний з Галичини, переселився на Дунай і там князював у городі Берладі; з того дістав прізвище Берладника, і так само його військо звали берладникамию Можливо, що він заснував город Галац: збереглася грамота Івана з 1134 р. (не зовсім певна), в якій Галац зветься малим Галичем. Ярослав, в невідомих ближче обставинах, зайняв наддунайські городи; "Слово о полку Ігоревім" славить його, що він "підпер угорські гори своїми залізними полками, зачинив Дунаєві ворота, судить суди по Дунаю". Шлях через Молдаву мав велике значення для торгівлі і політичних зв'язків Галича з Візантією
Стор. 73
Волинь. Волинь спершу відігравала важливішу історичну роль, як Галичина — вона мала старі традиції держави волинян і лежала на важливому торговому шляху з Києва на захід. Окрім старих центрів — Волиня, Червна, Белза, до розвитку дійшли нові городи, як Володимир, Луцьк, Пересопниця, Дорогобуж, Ізяславль та інші. Також густо заселена була т. зв. Україна — пізніша Холмщина. Але Волинь півстоліття довше, ніж Галичина, була зв'язана з Києвом і до самостійної організації дійшла щойно в половині XII ст. Та дуже скоро Волинь знову поділилася на малі князівства і через те втратила політичне значення.
Стор. 75
Збирання земель. Тим часом Романовичі дійшли зрілих літ і почали боротьбу за відбудову Галицько-волинської держави. Данило, як старший, мав провід, а Василько був його вірним помічником і союзником. Данило зайнявся наперед збиранням волинських земель, що були в руках інших князів або під владою Польщі. Повільними, витривалими заходами від здобув наперед столичний Володимир (1214), далі Берестя і Забужжя (1219), Луцьк з Пере-
76сопницею (1225), пізніше Белз (1234). Це були давні землі роду Романа. Населення Волині було дуже прив'язане до своєї династії і готове було до жертв для неї. Володимирські бояри не залишали Романовичів навіть тоді, коли вони в нестатках скиталися по різних місцях. Спираючися на сили Волині, Данило розпочав війну за Галич.
Ця боротьба коштувала немало зусиль. Проти Данила ворожим фронтом стали галицькі бояри, що боялися сильної княжої влади і вживали всяких засобів, щоб сина зненавидженого Романа не допустити до Галича. Проти Данила виступали також ті князі, що змогли сісти на галицькому престолі; Мстислава Мстиславича Данило приєднав собі, взявши його дочку за жінку, але пізніше Галич зайняв чернігівський князь Михайло Всеволодович* з сином Ростиславом*, і вони повели уперту боротьбу проти Данила. Але найгрізнішим противником була Угорщина, що обсадила своїм військом головні 'городи, притягнула на свій бік частину бояр і готувалася затримати Підкарпаття під своєю владою. Данило, користуючися з Сприятливих обставин, двічі (1230 і 1233) здобув Галич і вигнав з нього угрів, але щойно за третім разом, 1238 р. засів у наддністрянській столиці остаточно. Але тим ще війна не закінчилася: Угорщина зібрала нові сили, зв'язалася з своїми боярськими прихильниками і Ростиславом, притягнула на допомогу поляків, і ця велика коаліція виступила проти Данила. Але в остаточному бою під Ярославом 1245 р. Данило переміг і поширив свою владу на всю Галичину.
Ця боротьба коштувала немало зусиль. Проти Данила ворожим фронтом стали галицькі бояри, що боялися сильної княжої влади і вживали всяких засобів, щоб сина зненавидженого Романа не допустити до Галича. Проти Данила виступали також ті князі, що змогли сісти на галицькому престолі; Мстислава Мстиславича Данило приєднав собі, взявши його дочку за жінку, але пізніше Галич зайняв чернігівський князь Михайло Всеволодович* з сином Ростиславом*, і вони повели уперту боротьбу проти Данила. Але найгрізнішим противником була Угорщина, що обсадила своїм військом головні 'городи, притягнула на свій бік частину бояр і готувалася затримати Підкарпаття під своєю владою. Данило, користуючися з Сприятливих обставин, двічі (1230 і 1233) здобув Галич і вигнав з нього угрів, але щойно за третім разом, 1238 р. засів у наддністрянській столиці остаточно. Але тим ще війна не закінчилася: Угорщина зібрала нові сили, зв'язалася з своїми боярськими прихильниками і Ростиславом, притягнула на допомогу поляків, і ця велика коаліція виступила проти Данила. Але в остаточному бою під Ярославом 1245 р. Данило переміг і поширив свою владу на всю Галичину.
Примітки:
с. 31. Волинь — перша столиця Волинської землі, містилася в Південній Холмщині на лівій притоці Західного Бугу, Гучві, біля правого берега її гирла. Нині — с. Грудек Надбужний (городище на горі Замчисько, сліди валів) Грубешівської гміни Замойського воєводства, Польща.
с. 49. У "Повісті временних літ" (див. Літопис Руський, с. 49) під роком 6489 [981] є таке повідомлення: "Пішов Володимир на ляхів і зайняв городи їх — Перемишль, Червен та інші городи, які є й до сьогодні під Руссю". Цей запис є предметом особливої спекуляції з боку шовіністичних амбіцій Польщі на ці території. Однак, як свідчать археологічні розкопки в районі Перемишля, там, на прастарому шляху з Подністров'я у Повіслянський край, існував важливий торговий центр ще у перших століттях н. е. Розкопки, здійснені у 1958—60 рр. на Замковій горі, виявили фундаменти круглої каплиці-ротонди і княжого палацу IX—Х ст., ставлені за галицьким (українським) зразком із тесаного каменю, а не за типом краківським — із цегли. Це підтверджує думку, що вже у IX ст. Перемишль був столичним городом князя білих хорватів та центром єпископату східного обряду. При цьому назва города є явно східнослов'янського, а не чеського походження. Пограничне розміщення Перемишля спричинило те, що за нього деякий час боролися
Київська Русь і Польща, а також Угорщина. У 1071—79 рр. Перемишль знову захопили поляки. Наприкінці XI ст. Перемишль став столицею окремого Перемишльського князівства, в якому княжили Рюрик Ростиславич (1087—94) і Володар Ростиславич, який у бою під Перемишлем розбив угрів і збудував катедральну церкву — собор св. Івана Хрестителя. Наступники Володаря
Ростиславича — Ростислав (1124—ЗО рр.) і Володимирко продовжували307
об'єднання галицьких земель" У 1141 (або 1144) Володимирко переніс столицю князівства до Галича. У першій половині XIII ст. у Перемишлі від часу до часу княжили самостійні князі (Святослав Ігорович; 1206—11 рр. Олексій Всеволодович, 1231 та ін.), доки Данило Романович, зламавши остаточно боярську опозицію не приєднав Перемишльщину до Галичини.
До складу Червенських городів (див. також прим. до стор. 21) входили окрім Червена, Волинь на р. Бузі (тепер с. Грудек Надбужнии), Сутейськ (тепер с. Сонсядка) на р. Пор та деякі інші. Територія Червенських городів у 2-й половині І тисячоліття н. е. була заселена східнослов'янськими племенами дулібів, бужан, волинян. Червенські городи виникали в ході формування східнослов'янського об'єднання на чолі з дулібами. На початку Х ст. Червенські городи мали тісний зв'язок з Київською Руссю, але у третій чверті Х ст. місцева племінна верхівка потрапила у залежність від Чехії. В 981 р. київський князь Володимир Святославович приєднав Червенські городи до Русі. В 1018 р. польський князь Болеслав І Хоробрий, повертаючися з походу на Київ, захопив ці городи, але вже 1031 р. Ярослав і Мстислав Володимировичі їх відвоювали. В XI—XII ст. територія Червенських городів частково входила до складу Володимир-Волинського князівства, а в XIII—XIV ст.— до Галицько-Волинського князівства. В середині XIII ст. Червенські городи зруйнували татари, після чого вони занепали. В XIV ст. ця територія була загарбана польськими і литовськими феодалами. Про історію цих територій українського пограниччя можна детальніше дізнатися з праць Я. Д. Ісаєвича "Територія і населення "Червенських градів" (X—XIII ст.) //Український історико-географічний збірник. Вип. 1. К., 1971; "До питання про західний кордон Київської Русі // Історичні джерела та їх використання.
К., 1971. Вип. 6.с. 70. Данило Романович Галицький (1202—1264), князь волинський і галицький, король Русі з 1253 р. Після смерті батька, князя Романа Мстиславича (1205) разом з матір'ю, рятуючись від боярських заворушень перебував при угорському дворі, потім княжив з братом Васильком у дрібних волинських князівствах. Зумів у 1238 р. об'єднати Волинь, а згодом, після кількох невдалих спроб, оволодів Галичем (1238) та Києвом (1239). Проти Данила виступила Угорщина в союзі з поляками і підтримкою ворожих йому бояр. Однак у 1246 р. під Ярославом Данило переміг коаліцію і остаточно поширив владу на Галичину. Внаслідок мудрої державної політики Данило фактично не підкорився владі Золотої Орди. Підтримував контакти з папою римським Інокентієм
IV, погодився на унію і прийняв від папи королівську корону. Засновник Львова, Холма та інших міст. Активно провадив західну політику, ширив західні культурні впливи, запроваджував європейське самоуправління у містах. Оцінюючи мудрість князя, літописець пише, що його можна ставити другим після біблейського Соломона.
Додаток 6
Дмитро ПОЛЮХОВИЧ http://rep-ua.com/show/?id=2111
Як помирала москвофільська Галичина, потужніша за російськомовний Крим
Сьогодні, майже неймовірним, видається той факт, що ще зовсім недавно Галичина за рівнем проросійських настроїв, мало чим поступалася, скажімо, сьогоднішній Донеччині. А за кількістю промосковських організацій вона могла б навіть випередити Крим!
Одним із основних галицьких міфів є думка про масову одвічну ненависть “западенців” до “клятих москалів”. Знаєте, мабуть, цей популярний анекдот:
- Куме, навіщо ж ви негритятко всиновили, невже біленьких діточок не було?
- Та були... Але тепер я напевно знаю, що його батько не москаль...
Як і усі міфи, байки про антиросійські настрої галичан, м’яко кажучи, перебільшення. Хоча, звичайно, з точки зору “рускіх інтєрнационалистав” вже одне вперте небажання русифікуватися є жахливою “русофобією”. Але не про це...
Сьогодні, майже неймовірним, видається той факт, що ще зовсім недавно Галичина за рівнем проросійських настроїв, мало чим поступалася, скажімо, сьогоднішній Донеччині. Більш того, за кількістю та масовістю промосковських організацій, вона могла б навіть випередити Крим! Проте, наразі про це пам’ятають лише історики, а самі ж галичани про колишню щиру та палку любов до “Білокам’яної” переважно навіть не здогадуються.
Неймовірно, але факт - галицькі москвофіли (тобто „Москволюби”, так тоді називали проросійські організації) майже до 80-х років XIX століття були основною домінуючою силою чи не в усіх галузях суспільного життя українців Галичини. Починаючи від культурно-просвітницької та бізнесової, закінчуючи ... релігійною. Так, як не дивно, але Греко-католицька церква того часу - була одним з головних осередків промосковських настроїв.
Ідеологія тогочасних галицьких москвофілів базувалася на трьох стовпах:
1) Київ – центр давньоруської культури та державності;
2) Після занепаду Києва усередині XIII ст. цей центр перемістився в Москву;
3) Увесь час галицькі землі були відірвані від загальноруського процесу і перебували у польському полоні і тепер прийшла черга надолужити відставання - запозичити готову російську культуру та доповнити її місцевими галицькими елементами.
Далі думки розділялися. Найбільш радикально налаштовані говорили про приєднання Галичини до Росії, більш помірковані – про створення окремого руського центру. До речі, схожі позиції були і з мовного питання - від ідеї повного запозичення і перенесення в Галичину „правильної” російської мови, до створення на її базі галицькоруського „язічія”.
Самозрозуміло, що галицькі москвофіли заперечували існування українського народу, як окремого етносу, зараховуючи, як наддніпрянців, так і галичан, до „єдиного великоруського народу”. Вперше публічно це було заявлено у 1866 р. на шпальтах таємно фінансованої Петербургом газети „старих русинів” „Слово”: „Ми не можемо більше китайським муром відділяти себе від наших братів, відкидаючи мовні, літературні, релігійні та етнічні зв'язки, що єднають нас з усім російським світом. Ми більше не є русини 1848 року; ми - справжні росіяни”.
Треба сказати, що поштовхом до розвитку москвофільства стала вже згадана революція 1848 року, яку назвали „весна народів”. На жаль, для українців Галичини „весна” тоді так і не прийшла – усі домінуючі позиції в краї перебрали поляки. Тогочасне москвофільство стало українською відповіддю на політичне та економічне домінування польської шляхти. Позитивне ж ставлення до Росії не в останню чергу було зумовлено антипольською політикою Російської імперії, особливо після поразки Польського повстання 1863 р. Фактично було задіяно принцип: „ворог мого ворога – мій друг”. На москвофільські позиції тоді перейшла більша частина старої руської інтелігенції.
На хвилі антипольських настроїв москвофіли перейняли керівництво в усіх провідних українських організаціях у Львові – Ставропігійському інституті, „Галицько-Руській матиці”, „Народному домі” та “Руській бесіді”. Головним осередком москвофілів стало «Общество им. Михайла Качковского», що активно працювало в селянському середовищі. Зокрема у 70-х роках ХIХ ст. ця організація мала 181 народну читальню в селах Галичини. Під гаслом „краще втопитися у російському морі, ніж у польській калабані” до москвофілів приєдналися навіть ті, хто з осторогою ставився до Росії.
Москвофільська істерія дійшла до абсурду і українське галицьке середовище піддало остракізму навіть тих діячів, які могли принести чимало користі «русинам Прикарпаття». Один із них доктор філософії, маршалок (спікер) Галицького сейму Миколай Зіблікевич опинився на своїй посаді у цілковито польському оточенні у Львові. Українець за походженням, користуючись добрим ставленням до себе з боку цісаря, він добивався дозволу на створення руського театру у Львові, але для українців-москвофілів так і залишився коляборантом, бо не підтримував їхнього тодішнього зачарування Москвою. Чи ж варто дивуватися, що його нащадок став одним із засновників УВО, що в свою чергу утворила ОУН.
Найсмішніше, що попри відверту нелюбов до поляків у побуті значна частина тогочасних москвофілів користувалася ...польскою - „Бо малоросійська - це мова нецивілізованих селян, а російської ми не знаємо”. Галицькі русофіли не лише зневажали українську мову, але й вважали її шкідливою справі відродженню загальноросійської єдності, вони навіть привітали заборону українського книгодрукування в Росії у 1876 р. У відразі до української мови тодішні „москвофіли” були дуже схожі з сьогоднішніми представниками проросійських рухів...
Значному поширенню москвофільських настроїв сприяло уявлення про Россію не лише, як про альтернативу польському впливу, але як про своєрідну „землю обіцяну (обітовану)”. Адже, на той час Галичина вже встигла скуштувати усіх принад дикого капіталізму, у той час, як у Росії ще зберігалися старі, патріархальні порядки, а капіталізм лише народжувався. У Росії навіть вбачали надію на соціальне визволення – у 60-80-х роках ХIХ ст. по селах Галичини ходили інспіровані „москвофілами” чутки, ніби скоро прийде «білий цар» (російський імператор), який покарає нахабних поляків, вижене зажерливих євреїв, забере у панів землю та роздасть її місцевим селянам.... І усім буде щастя... Цікаво, що щось подібне ми спостерігаємо нині в Криму, де культивується думка, що лише Крим приєднається до Россії, то кримчани заживуть, як у Москві (але не як у вимираючих селах, та дрібних містечках десь на Рязанщині).
Зі свого боку Росія підживлювала ці настрої фінасово. Головним чином, як зазначено в одному з документів російського таємного відомства від 1876 року «в целях пресечения малоросийской пропаганды».
Відповідно до офіційних даних урядових структур Російської імперії, у 1909 р. міністерствами внутрішніх справ та фінансів було прийнято рішення про регулярне виділення коштів на допомогу „прикарпатским русским” - щорічно на запит міністра внутрішніх справ надходило 60 тисяч рублів і ще 25 тисяч - безпосередньо через міністра фінансів. Втручалася Москва і цілком демократичні процеси: у 1911 р. Петро Столипін розпорядився надати 15 тисяч рублів одноразової допомоги на покриття витрат по виборах до Австрійського парламенту. Започаткований у вересні 1909 р. головний друкований орган радикального мосвофільства - щоденна газета „Прикарпатская Русь” - включно до початку першої світової війни отримувала щорічну таємну урядову субсидію з Російської імперії у розмірі 14 тисяч рублів. Суми по тих часах досить значні.
Щоправда, значна частина їх, як і тепер, одразу ж привласнювалася „борцями за російську ідею”. У звіті від 14 червня 1913 року керуючий російським консульством у Львові, надвірний радник Верховцев характеризує галицьких радикальних москвофілів, як „отвратительных комиссионеров по инсценированию русского движения в Галиции” и „субсидируемой кликой”. Як у цьому ключі не згадати сучасних активістів російського руху Львова, у офісі яких „кляті націоналісти” з завидною регулярністю б‘ють одне й теж саме вікно, а недавно ще й копійчаного гіпсового Пушкіна розтрощили... Кожного разу збитки невеликі, але дають можливість поволати про те, що оплоту російськості у „бандерівському” Львові не завадила б допомога..
Крім таємного фінансування проросійських організацій та їх керівників Петербург організовував безкоштовне навчання для їх активістів в учбових закладах імперії. Але це не дуже допомогло. З кожним роком галицькі москвофіли втрачали позиції.
Вже з 80-х рокв ХІХ століття проросійські галичани поступаються на суспільній арені „народовцям”. Останні виступали з українофільських позицій, та прагнули консолідації українського народу на всьому етнічному просторі по обидва береги Збруча. Але навіть на початку ХХ століття за проросійські партії на виборах голосував чи не кожен третій українець Східної Галичини!
Втім, справжній кінець русофільського руху почався з початком першої Світової війни. Першого удару завдала Австро-Угорська імперія. Не бажаючи мати у своєму тилу потужну „п”яту колону” Відень провів арешти активістів, та просто співчуваючих проросійським організаціям. Арешти були не такими вже й безпідставними, зважаючи на заяви провідників москвофілів, які у перші ж дні війни відверто сказали пресі, що вони підтримують Росію. Як завжди, при масових арештах, постраждали тисячі абсолютно невинних. Більша частина арештованих галицьких москвофілів була зібрана у концентраційному таборі в Талергофі. Місце це було дійсно страшне. Пізніше один із в‘язнів згадував: „До зими 1915 р. у Талергофі не було бараків. Люди лежали на землі під відкритим небом, у дощ та мороз. Щасливі були ті, хто мав над собою полотнину, а під собою жмут соломи. Скоро стебло витиралося й змішувалося з брудом, просякнутим людським потом. Цей бруд був найкращим грунтом та поживною їжею для незчисленних паразитів..., які розносили по всьому Талергофу заразні хвороби...”.
Сучасна проросійська пропаганда кінець галицького русофільства пов’язує саме з цими репресіями, а також з тим, що десятки тисяч борців за єдину та нєдєліму були замордовані у австрійських таборах. Але статистика свідчить інше. У кінці 1914 в Талергофі було лише близько 8 000 в’язнів, у листопаді 1916 — 2 717 (у тому ч. 85% українців; 76% селян, 7% греко-католицьких священників); від 1914 до 1916 зареєстровано 14 000 в’язнів. Суворий режим, голод і нестерпні санітарні умови (епідемія плямистого тифу) спричинили велику смертність серед в’язнів (зареєстровано 1 767 смертей; у дійсності їх було більше; лише між 17. 01. і 31. 03. 1915 померло 524 особи). Але все одно, це аж ніяк не 60 тисяч замордованих, про яких нині постійно згадують в проросійських ЗМІ. Зауважимо, що набагато масштабніші та кривавіші радянські репресії (австрійці хоч немовлят не розстрілювали) не змогли знищити самостійніцькі настрої населення Західної України.
Так от насправді, галицьке русофільство знищили не австрійці, а ...російські вояки. А 21 серпня 1914 року, день коли росіяни зайняли Львів можна сміливо вважати датою політичної смерті західноукраїнського москвофільства. Генерал-губернатором Галичини Росія призначила тоді графа Георгія Бобринського, який одразу розпочав активно викорінювати „мазепинство”. У цьому йому активно допомагали вцілілі москфофіли на чолі з Володимиром Дудикевичем, Семеоном Бандасюком та Юліаном Яворським, що приїхали до Львова в обозі Російської армії.
Але тут москвофіли жахливо прорахувалися - політика нової російської адміністрації та жорстокі репресії проти усіх хто підозрювався в „самостійщині” та переслідування Греко-католицької церкви викликали відверте невдоволення місцевого населення, як проти росіян, так і проти їх прислужників. А незабаром виявилося, що росіяни аж ніяк не збираються виступати проти поляків (а саме сподівання на це і підживлювали москвофільські настрої). Заради вдоволення амбіцій маргінальної політичної сили Петербург аж ніяк не збирався збурювати усе багатомільйонне польське населення Імперії, тим більше під час війни.
Москвофіли також відчули на собі ставлення старшого брата - за неповний рік російської окупації Галичини представникам місцевих москвофільських рухів, хоч вони були єдиною не забороненою політичною силою в Галичині, так і не було надано жодної більш-менш важливої посади у новій адміністрації. Єдине місце, де їм знайшлася робота, це проведення русифікації усіх сфер життя та репресивні заходи щодо українського руху.
Так Росія втратила ауру „Землі обітованної”. Якщо раніше поняття „Росія” середньостатичний галичанин наповнював власним змістом, перетворюючи її на своєрідну „країну мрій”, то реальність виявилася абсолютно шокуючою та непривабливою. За короткий час було вщент знищено усі іллюзії пов`язані з Великоросією та „білим царем”. Втім, згодом не стало і самого царя...
Додаток 7
Володимир МАРТИНЮК:
Пільги ветеранам каральних загонів НКВС повинні бути скасовані.
http://maidan.org.ua/static/mai/1129453057.html
Причиною пристрастей з приводу надання статусу учасникам бойових дій ветеранам Української Повстанської армії є змішування понять і намагання сумістити не зовсім тотожні речі.
Адже фактично йде річ про дві війни – війну з гітлерівською Німеччиною, в якій УПА приймала активну участь фактично на стороні антигітлерівської коаліції, і визвольну війну проти окупації України владою червоної Москви, яка тривала майже до 1955 року. Остання війна через залучення в неї керівництвом Радянського Союзу великого числа українців і осіб, які зараз є громадянами України фактично була перетворена на внутрішньо-українську громадянську війну , в якій для бойових дій проти УПА та бойових підрозділів ОУН широко використовувалися військовослужбовці та новобранці з України.
Відомо що спроба кремлівської влади використати для каральних акцій проти загонів УПА регулярні сили тодішньої Червоної Армії провалилися - ці частини не давали жодного ефекту в умовах партизанської війни, загони УПА просто уникали бойових зіткнень з червоноармійцями, і найголовніше – підпільники проводили масовану і дуже ефективну антисталінську і антикомуністичну пропаганду серед солдат Радянської Армії, які вже змогли порівняти рівень життя у Європі з життям в „соціалістичному раю”. Саме тому ці частини були дуже швидко виведені з території Західної України і замінені каральними спецпідрозділами Народного Комісаріату внутрішніх справ, відомого під скороченням НКВС.
Ці частини мали погану славу як серед населення так і серед військовослужбовців Червоної Армії, оскільки саме вони виконували каральні та репресивні акції, зокрема будучи основою так званих „загороджувальних загонів” („заградотрядов”) стріляли у спину фронтовикам-червоноармійцям для „заохочення їх бойового духу”, зокрема недопущення відступу з позицій.
Саме ці добре обмундировані і озброєні частини, які не підлягали військовому відомству, а належали до репресивної системи Лаврентія Берії і були основними учасниками боїв на території Західної України. Не секрет що саме ветерани, а особливо відставні офіцери цих каральних військ та їх родичі є зараз найактивнішими опонентами визнання загонів ОУН-УПА воюючою стороною у другій світовій війні. З другого боку вони , як учасники бойових дій у післявоєнний час користуються різноманітними пільгами, та ще й набагато більшими аніж.
Ті ж самі каральні загони НКВС використовувалися у післявоєнний період для придушення маловідомих через віддаленість до кордонів та відсутність інформаційних центрів за кордоном, анти сталінських повстань на Кубані, Дону ,Тереку та Північному Кавказі. Це має значення і тому, що наприклад партизанська війна на Кубані , яка тривала майже до 1950 року мала чітке національне проукраїнське спрямування.
Тому єдиним виходом із ситуації яка зараз склалася є наступне :
1. Визнати факт громадянської війни на території України, яка почалася після визволення її
західної частини від німецької окупації.
2. Урівняти в правах всіх учасників цієї війни, незалежно від того на якому боці вони воювали.
3. До часу вияснення статусу ветеранів УПА призупинити надання пільг ветеранам військ
НКВС. Дані про них наявні у військових комісаріатах та органах соціальної допомоги.
НКВС. Дані про них наявні у військових комісаріатах та органах соціальної допомоги.
Попередня участь деяких ветеранів каральних загонів військ НКВС у боях з німецькою армією не може бути аргументом для збереження пільг та пенсій та статусу учасників війни, оскільки ветерани УПА також приймали участь в боях з частинами німецької армії та їх союзників, однак нічого цього не мають.
Всі ці питання можуть бути врегульовані розпорядженням або указом Президента.
Володимир МАРТИНЮК Магістр державного управління.
Додаток 8
Дві революції
Вадим КАРАСЬОВ, директор Інституту глобальних стратегій (ІГЛС) http://www.day.kiev.ua/146488/
МАЙДАН СТАВ ПРОРИВОМ У РЕАЛІЗАЦІЇ ПРОЕКТУ ПІД НАЗВОЮ «УКРАЇНА», ПОКАЗАВШИ, ЩО НАЦІЯ ЗДАТНА «ВИРОБЛЯТИ ДЕМОКРАТІЮ ВЛАСНИМИ СИЛАМИ». ЧИ МОЖЛИВИЙ ВІДКАТ? ЦЕ ЗАЛЕЖИТЬ І ВІД ВЛАДИ, І ВІД СУСПІЛЬСТВА
Мирний крах «республіки Кучми» на Майдані став черговою точкою біфуркації в українській історії. Адже Майдан не лише привів до влади нову еліту, а й, що важливіше, каталізував цілу низку соціокультурних процесів.
Насамперед варто відзначити прискорення кристалізації української ідентичності.
Навряд чи буде перебільшенням і надмірною драматизацією вважати, що до останнього моменту в Україні не було остаточно сформованої нації. У цьому немає нічого сенсаційного, адже територія нинішньої України сформувалася з уламків імперій і країн, які наділені різними культурними генокодами.
По суті, цивілізаційний розлом, який, як влучно зауважив Самюель Хантінгтон, проходить по Україні, автоматично перетворює її на країну з невизначеною, гібридною і фрагментарною ідентичністю, що фактично виключає формування нації в класичному — «націонал-державному» — розумінні. Адже нація, на відміну від просто спільної території, створює первинні політичні зв’язки та базову лояльність індивідів, інші узи та форми солідарності. Тобто гендерні, сімейні, регіональні, релігійні, класові ідентифікації підпорядковані цій основоположній відданості громадянина його національній державі.
Протягом 14 років українські інтелектуали задавалися питанням, на основі чого у громадян України, формально об’єднаних спільною територією, однією державою, але фактично роз’єднаних історичними фобіями, побутовими стереотипами та просто несвідомою антипатією, має виникнути відчуття «уявної спільності» та спільної долі.
Відповідь на це запитання повільно формувалася в надрах нашого суспільства понад десятиріччя української незалежності. При цьому соціокультурні трансформації розвивалися під впливом не тільки внутрішніх, а й зовнішніх чинників, оскільки Україна дедалі активніше втягувалася в процес глобалізації. Свобода пересування, доступ до світових медіа, обмін товарами й ідеями дали українцям нові знання, достатні для того, щоб свідомість людей почала змінюватися, поки не настав момент і на Майдані не вибухнула яскравим коктейлем ідей, надій і поведінкових установок українська національна ідентичність.
Насамперед слід відзначити три парадокси, які є базовими для розуміння характеристик нової української ідентичності.
ПАРАДОКС «ТЕРИТОРІЯ — ПРОСТІР»
В умовах глобалізації відбувається розділення і дедалі більше розходження територіальних і просторових логік влади й організації. Швидке поширення новітніх технологій, ЗМІ та зв’язку, що дозволяють миттєво встановлювати контакт із віддаленими районами, розмиває територіальні кордони і дозволяє поширювати одноманітні зразки культури серед мільйонів людей по всьому світу, таким чином кидаючи виклик традиційним концепціям національної ідентичності, приналежності та спорідненості. В епоху глобалізації зв’язок між державами та громадянами слабшає. Такі критерії класичного геополітичного та державоцентричного мислення, як територія, армія, чисельність населення, самі по собі не виражають суті, а набувають нових смислів і значень у контексті такого актуальнішого та динамічнішого поняття, як простір. У сучасному світі триває боротьба не за території, а за простори, не за силу, а за цінності, — за те, що зараз називають soft-power.
Поняття простору вводиться в політичний і дипломатичний обіг, коли території поділені і необхідно підвищувати їхню віддачу, розвиваючи організацію самих територій і діяльності на них.
Так з’являється простір безпеки, економічний, правовий та інші простори, які виступають у ролі та функції процедурно створюваної конструкції та призначені для кращої організації відносин усередині країни, між країнами та між народами.
Націоналізм якраз і черпає свою історичну силу, моральний ресурс і політичну легітимацію та вимоги на основі «історично-територіального» уявлення про націю. Тоді як глобалізм апелює до простору — поверх територіальних бар’єрів і поділів. З огляду на характерне для глобалізації динамічне рухоме відношення «територія/простір», проявляється ряд парадоксів. Наприклад, можна жити на своїй території, але в чужому просторі. Або, навпаки, перебуваючи на чужій території, бути як у себе вдома — у своєму просторі, наприклад, відвідуючи країну, в якій вашу національну валюту резервують банки, а населення використовує як заощадження.
Діалектика «територія — простір» встановлює цікаві паралелі та розходження між основними датами української історії — 1991 і 2004/2005 рр., між точкою відліку української незалежності та її чотирнадцятиліттям.
У 1991 році на порядку денному в Україні стояло національно-територіальне питання. На момент розвалу союзних структур треба було вирішити проблему національно-територіальної незалежності та територіального устрою України.
Протягом подальшого десятиріччя в Україні формувалися територіальні ідентичність і патріотизм, зміцнювався територіальний суверенітет у рамках спільної держави, проводилося облаштування кордонів. І хоча не вирішені ще всі завдання територіальної ідентифікації (реформа адміністративно-територіального устрою, делімітація та демаркація кордонів із Білоруссю та Росією), проте цілі національно-територіальної революції до 14-ї річниці української незалежності майже вичерпані.
Наприкінці 2004 — 2005 рр. у ході помаранчевої революції Україна вирішувала завдання переходу від територіального до просторового освоєння: розрив із російським і пострадянським стратегічним і ціннісним простором та інтеграція в ціннісний і політичний простір демократичної Європи. Це була просторова революція, вибір на користь загальної європейської ідентичності, курс на просторове освоєння європейських цінностей. Не Захід і не Схід, а демократично універсальні орієнтації стали для України новим національним і постнаціональним значенням.
ПАРАДОКС «ЕМОЦІЙНЕ — ПРОЦЕДУРНЕ»
Другим парадоксом є відмінність між сприйняттям демократичних інститутів, установок в Україні та на Заході.
На Заході діяльність демократичних інститутів давно вже багато в чому є формальною та відповідає процедурній практиці, а в Україні вона має емоційний смисл і тому має одночасно і дополітичний, і політичний характер. Ці практики в Україні компенсують відсутність стабільних загальних культурно-мовних, історичних і духовних цінностей.
Загалом демократичний порядок за своєю природою не обов’язково повинен зв’язуватися з нацією як дополітичною спільнотою, об’єднаною спільною долею. У цьому сенсі українська революція якраз формує спільність політичної долі, ментально вкоріняє участь громадян не тільки в політиці, а й загалом у житті країни. При цьому відпадає необхідність штучного відтворення емоційного зв’язку у формі спільного коріння, історії та навіть спільної території, спільного минулого та спільної долі, загалом усього того, що відоме під іменем нації — держави.
ПАРАДОКС «НАЦІОНАЛЬНЕ — ПОСТНАЦІОНАЛЬНЕ»
Формування української ідентичності на основі революційних установок Майдану ставить низку найскладніших викликів перед Україною. Для того, щоб успішно розвиватися, їй необхідна подальша кардинальна перебудова державних і суспільних інститутів, в основі якої має лежати поєднання національного проекту з постнаціональним змістом. Воно містить демократичну та конституційно-правову державу, ліберал-соціальну ринкову економіку, культурну, універсалізм і мультикультуралізм.
Цей парадокс можна назвати «одночасністю неодночасного» — щоб стати нацією нового типу, Україні треба стати постнаціональною державою. Він пов’язаний із тим, що за наявності державності, заснованої на інститутах національної держави, в Україні формується ідентичність, що вже має постнаціональний характер. При цьому вона виступає не як надбудова, а як ядро національної колективної ідентичності, й їй притаманні абстрактні процедурні форми демократії: республіканізм, конституція, право, виборна демократія. Ці установки лежать у «базі» емоційного зв’язку «постмайданних українців» з територією та народним цілим. Фактично тут немає місця націоналізму старого типу, виникає новий «постнаціональний націоналізм» на основі громадянських цінностей.
Більш того, «націоналістичне самозамикання», пошук деяких безумовних історичних констант, їх нав’язування як уніфікуючого стандарту для національної ідентичності парадоксально денаціоналізує останню, оскільки неминуче зводитиме її до територіальних, етнопартикулярних, регіональних форм лояльності та спільності. Більш продуктивно, засвоюючи та переробляючи історичний симбіоз республіканізму з націоналізмом, перенаправляти республіканський настрій Майдану на демократичні, правові та громадянські форми ідентичності.
Якщо нинішній владі не вдасться закріпити «постнаціональний націоналізм» як домінуючу ідеологію і демократизація України не отримає подальшого розвитку та руху «вглиб», то єдиним виходом буде повернення до «старого націоналізму», повернення до більш виражених етнонаціональних імпульсів. Це неминуче призведе до поглиблення культурного розколу, а згодом не можна виключати й територіального розколу України.
ПОСТНАЦІОНАЛЬНА ДЕМОКРАТІЯ ЯК НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРОЕКТ
Як уже було сказано, в Україні національна ідентичність не склалася як така собі цілісна та стабільна структура. У культурологічному, та й, мабуть, в етнополітичному сенсі Україна — це все-таки «незібрані землі», де одна частина належить заходу, інша — сходу, тобто західно-християнській цивілізації та православній. Тому в Україні ще немає колективності, немає національної солідарності та спільності й, по суті, немає консолідованої політики, без якої неможливе визначення та реалізація цілей і місії країни.
Впродовж 14 років незалежності було дуже багато суперечок, які, втім, досі не дали відповіді на запитання: якою повинна бути українська ідентичність, яким повинен бути український патріотизм — етнічним, громадянським, лінгвістичним або якимсь іншим.
В українському випадку апеляція до історично-культурної традиції в більшості випадків приводила і призводить до нових мікро- і макророзколів суспільства: де-факто в Україні немає державно-історичного міфу, що однозначно б сприймався всім суспільством як базовий, архетиповий. Львів’ян дратує пам’ятник Леніна на площі Свободи в Харкові, тоді як жителям Донбасу незрозумілий, а то й неприємний культ ОУН-УПА на Західній Україні.
Виплекані в 1990-ті роки «збірні» історико-культурні установки мають штучний і часто роз’єднувальний, аніж об’єднувальний характер. Тому вони можуть слугувати базою лише для такої собі гібридної ідентичності, що апріорі може розглядатися лише як «тимчасова».
Відповідно сформулювалися і національні інтереси, що реалізовувалися через політику так званої багатовекторності. Ця логіка перманентної боротьби майже з будь-якого питання знаходила своє вираження у внутрішній системі конфронтацій, компромісів і балансів як усередині еліт, так і між різними кластерами суспільства, а також у зовнішньополітичних «гойдалках» між Заходом і Росією.
Однак нація (як дополітична спільнота) остаточно оформляється як політичний колектив лише тоді, коли виникає політико-процедурна, демократична та правова структура.
По суті, це питання де-факто було вирішене в ході помаранчевої революції. Під час неї нація пережила дуже сильну емоцію, і важливе те, що вона несла в собі потужну смислову, раціональну енергію вирішення будь-яких найскладніших політичних проблем. Мирні демократичні процедури вирішення конфлікту переважили над силовим шляхом. Українцям з їхнім травматичним історичним досвідом постійних міжусобиць результат протистояння на Майдані дав нове розуміння вирішення національних протиріч. Для більшості стала очевидною необхідність мирного та легітимного шляху до деконфронтації та подальшої консолідації суспільства.
За допомогою Майдану демократична правова свобода, європейські цінності та процедури стали основними для України. У ході революції виявилася риса, яку Юрген Хабермас називає конституційним патріотизмом. У нашому ж разі її правильніше було б назвати демократичним патріотизмом. На відміну від «націоналізму» та «націоналістичного патріотизму», демократичний патріотизм робить політичні інституції, цінності та конституцію основою загальної лояльності.
По суті, Майдан не лише розбудив демократичний національний патріотизм, а й надав йому сфокусованого значення та мети — не має значення, звідки ти — зі сходу чи заходу України, «свій» ти чи «чужий», якщо є визнання верховенства права та відмова від насильства при вирішенні спірних питань. Фактично сталося відкидання соціумом будь-яких вигаданих істориками та політиками ідентичностей на користь правової, формально-практичної, що виникає і без прив’язки до «стародавньої» традиції, історичних міфів «про славне козацьке минуле» тощо.
Досвід революції продемонстрував, що в Україні демократична солідарність стійкіша, аніж національно-історична, що не може бути універсальною в нашій країні.
У 2004 році українська нація здійснила політичний і соціально-культурний вибір, що апелює до глобальних, загальносвітових цінностей відкритої демократії, легітимної процедурності в політичному житті та визначення цілей економічного благополуччя.
Вибір на користь цих цінностей не заперечує, а визначає вибір на користь цінностей національного блага. Нація вибирала не між капіталізмом і соціалізмом, не зі зразків історичного минулого, а пішла на сучасну й адекватну європейському формату логіку вибору громадянського світу, суспільного благополуччя та побудови європейської правової держави. Саме тому революція була не стільки буржуазною і, тим паче, не соціалістичною, а сучасною демократичною революцією, що має багато в чому постнаціональний характер.
Дуже важливо, що помаранчева революція здійснила перезапуск і переналаштування населення на основі демократичного патріотизму. Майдан показав, що нація має у своєму розпорядженні можливості та ресурси для виробництва демократії власними силами. Ось чому для успішного розвитку України важливо й надалі культивувати демократичну ідентичність, що виникла на Майдані.
Для зміцнення української ідентичності немає необхідності активувати «націоналістичну уяву» і в постреволюційному активізмі захоплюватися форсованою українізацією, наприклад, теле- і радіоефіру, або вводити в школах вивчення Закону Божого (у світській державі й атеїстичному суспільстві!). В інтересах єдності України все-таки важливіше культивувати форми солідарності та колективності, репродуковані через політичну участь та базовані на демократичних інститутах і правових нормах.
№142, вівторок, 9 серпня 2005
Додаток 9
Україна: осягнення ідентичності http://www.day.kiev.ua/147284/
Василь КРЕМЕНЬ, академік НАНУ, президент АПН України, президент товариства «Знання» України
Як і очікувалося, полемічна стаття відомого українського політолога, автора й експерта «Дня» Вадима Карасьова «1991/2004: «дві революції» і проблема української ідентичності» («День», №142 від 9 серпня 2005 р.) викликала широкий суспільний резонанс. Дискусія триває. Що визначає українську ідентичність сьогодні? Якою вона буде в майбутньому?
Газета «День» у номері від 9 серпня 2005 р. опублікувала матеріал, що стосується проблем етнополітики, зокрема національної ідентичності України. Автор публікації відомий політолог Вадим Карасьов констатує, що «до останнього моменту в Україні не було остаточно сформованої нації», оскільки цивілізаційний розлом «автоматично перетворює її на країну з невизначеною, гібридною і фрагментарною ідентичністю, що фактично виключає формування нації в класичному — «націонал-державному» — розумінні». Як результат, у культурологічному та етнополітичному сенсі Україна, мовляв, «це все-таки «незібрані землі», де одна частина належить заходу, інша — сходу, тобто західнохристиянській цивілізації та православній. Тому в Україні ще немає колективності, немає національної солідарності та спільності й, по-суті, немає консолідованої політики, без якої неможливе визначення та реалізація цілей і місії країни». Ось така прикра ситуація, на думку автора, склалася на чотирнадцятому році незалежності України.
Автор пропонує і вихід з цього, так би мовити, цивілізаційного глухого кута. Практика Майдану 2004—2005 років, стверджує В.Карасьов, засвідчила «відкидання соціумом будь-яких вигаданих істориками та політиками ідентичностей», які традиційно були пов'язані з ідеєю «держави-нації». В результаті, мовляв, «у 2004 році українська нація здійснила політичний і соціально-культурний вибір, що апелює до глобальних, загальносвітових цінностей відкритої демократії, легітимної процедурності в політичному житті та визначення цілей економічного благополуччя». Цей шлях, на думку автора, дає можливість переступити через безліч надокучливих національних проблем, що призводять «до мікро- і макророзколів суспільства»: «При цьому відпадає необхідність штучного відтворення емоційного зв'язку у формі спільного коріння, історії та навіть спільної території, спільного минулого та спільної долі, загалом усього того, що відоме під іменем нації-держави». Звідси й надзавдання, що політолог ставить перед нами усіма: «щоб стати нацією нового типу, Україні треба стати постнаціональною державою», а для цього «їй необхідна подальша кардинальна перебудова державних і суспільних інститутів, в основі якої має лежати поєднання національного проекту з постнаціональним змістом».
Отже, за логікою В. Карасьова, оскільки «в Україні національна ідентичність не склалася як така собі цілісна та стабільна структура», то слід сконцентрувати зусилля й удосконалювати «абстрактні процедурні форми демократії: республіканізм, конституція, право, виборна демократія». В підсумку, магістральний напрямок України на майбутнє полягатиме в тому, щоб, так би мовити, «перенаправляти республіканський настрій Майдану на демократичні, правові та громадянські форми ідентичності».
ПЕРЕДІСТОРІЯ ПРОБЛЕМИ
Спроби «скасувати» національні рухи або будь за що скомпрометувати їх відносяться ще до середини ХIХ століття. Так, наприклад, 60-ті роки ХIХ століття були позначені піком британської імперської могутності й одночасно піднесенням національно-визвольної боротьби під керівництвом Мадзіні й Гарібальді, а також боротьби феніїв в Ірландії. Тоді ж лордом Актоном (у подальшому професором історії в Оксфорді) було заявлено, що теорія «національної незалежності» є одною з найбільш пагубних сучасних теорій. Біда в тому, зауважував він, що теорія «національної незалежності» загрожує найдосконалішим державам, якими, на його думку, були Британська й Австрійська імперії. На думку лорда, «національна незалежність» має бути осуджена, оскільки потяг до неї неминуче вів би до революцій, що порушувало б «органічний характер» повноважень діючої влади.
Ставлення до «національної незалежності» дещо змінилося напередодні Першої світової війни. Отто Бауер, прихильник всезагального соціалізму, прагнув довести, що загрозливі для Австро-Угорської імперії національні конфлікти можуть бути продуктивно «зняті» в його проекті наднаціональних, соціалістичних Сполучених Штатів Велико-Австрії. Запровадження соціалізму, прогнозував О. Бауер, розставить все на свої місця, варто лише вийти на наднаціональний рівень вирішення актуальних проблем.
Однак після 1918 року все круто змінилося. Падіння імперій Гогенцоллернів, Габсбургів, Романових, а також Османської імперії стало розплатою за недооцінку національних рухів. Хоч як би більшовизм хотів «скасувати нації», проте був змушений визнати силу цих рухів і, з тактичних міркувань, формально визнати території і культури своїх основних національностей, підпорядкувавши їх в той же час загальному плану побудови «загірної республіки».
Звільнення європейських колоній у Азії й Африці між 1945 та 1975 роками мало вплинуло на ситуацію з огляду на бідність і внутрішню конфліктність новоутворених держав, розвиток більшості з яких був підпорядкований панівним тенденціям світового розвитку. Але вже справжнім глобальним відлунням прокотилося потрясіння від піднесення національних рухів у двох невеликих державах. Героїчна війна В'єтнаму проти могутніх Сполучених Штатів Америки показала, як «периферійний» рух за національну незалежність може сколихнути громадськість США, Франції, Німеччини, Японії, перетворивши 1968 рік у подиву гідне потрясіння під брендами Мао, Маркузе та Че Гевари. В той же час гул брежнєвських танків, що утихомирювали «Празьку весну», викликав жорсткий резонанс у самому Радянському Союзі у формі широкого дисидентського руху, який став одним із факторів подальшого розпаду радянської імперії. Та й у старій Європі розвиток наднаціонального співтовариства йшов пліч-о-пліч з активізацією національних виступів у Північній Ірландії, Шотландії, Каталонії, країні Басків тощо.
Ситуація змінилася в 70—80-ті роки ХХ століття. Набирала обертів колосальна міграція населення з колишніх колоній. Електронна революція привела до створення потужних систем зв'язку, які виходили з-під контролю національних держав. Рух фінансового капіталу набув велетенських масштабів і швидкості. Стало посилюватися панування транснаціональних систем виробництва. Тут уже національний рух став набувати форми забезпечення національними державами високих стандартів освіти, для підготовки своїх громадян до конкуренції за умов потужної соціальної мобільності. Але все це відбувалося переважним чином у високорозвинутих країнах.
ТРАЄКТОРІЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Тим часом у празькому Карловому університеті Мирослав Хрох опублікував своє революційне історико-соціологічне дослідження щодо своєрідності національних рухів у країнах Центральної і Східної Європи. На думку М. Хроха, нація визначається як велика соціальна група, зцементована цілою комбінацією об'єктивних відносин (економічних, політичних, мовних, культурних, релігійних, географічних, історичних) та їх суб'єктивних відображень у колективній свідомості. Три з названих факторів є абсолютно неодмінними: 1) це «пам'ять» про спільне минуле, що трактується як «доля» групи чи її ядра; 2) щільність й інтенсивність мовних і культурних зв'язків, які забезпечують більш високий рівень соціальної комунікації в рамках групи, ніж за її межами; 3) концепція рівності всіх членів групи, організованих в громадянське суспільство.
До європейського розуміння нації у викладі М. Хроха ми звернулися тому, що в публікації В. Карасьова у газеті «День» нас закликають не захоплюватися «форсованою українізацією, наприклад, теле- і радіоефіру», або ідентифікувати себе «без прив'язки до «стародавньої» традиції історичних міфів «про славне козацьке минуле» тощо». Звучить нібито надзвичайно модерно, але на ділі виходить, що українці мали б відмовитися від тих двох окреслених М.Хрохом «абсолютно неодмінних передумов», які складають сутність нації — 1) «пам'ять» про спільне минуле та 2) більш високий рівень мовної та культурної комунікації. Коли до того врахувати, що третя передумова — громадянське суспільство — в нас ще надто кволе, то йдеться практично, хотів цього В.Карасьов чи ні, але про заклик до розмивання самого феномену «українська нація».
Початком будівництва націй у сучасному розумінні, зазначає М.Хрох, можна вважати той момент, коли окремі групи в межах недомінантної етнічної спільноти вдаються до обговорення власної етнічної належності й починають сприймати свою етнічну групу як таку, що має шанс перетворитися в майбутньому на повноцінну націю. Як правило, йшлося про виконання трьох груп завдань: 1) розвиток національної культури, заснованої на місцевій мові та її нормальне використання в освіті, управлінні та економічному житті; 2) набуття громадянських прав і політичного самоуправління за умови досягнення автономії чи повної незалежності; 3) створення вивершеної соціальної структури, що пронизує всю етнічну групу — освічену еліту, клас чиновників і підприємців, вільних селян і організованих робітників. Шлях до виконання поставлених завдань може виявитись тривалим із цілою низкою зривів та невдач — часто в подальшому знову доводиться повертатися на висхідні позиції через довгі роки. Але траєкторія до незалежності вичерпувалася лише тоді, коли всі три завдання неодмінно виконані.
На шляху до виконання цих завдань можна виділити три структурні фази, де йдеться про характер і роль діючих в них соціальних сил і ступінь національної самосвідомості в рамках етнічної групи як цілого. У першому періоді (фаза А) енергія активістів національного руху спрямована насамперед на ретельне дослідження мовних, культурних, соціальних та історичних рис недомінуючої групи і на закріплення цих факторів у свідомості співвітчизників. Під час другого періоду (фаза В) з'являється нове покоління активістів, які намагаються завоювати якомога більше прибічників з числа представників своєї етнічної групи для реалізації планів щодо створення майбутньої нації шляхом агітації в напрямку пробудження національної самосвідомості. Третій період (фаза С) охоплює час формування широкого масового руху, розвинутої соціальної структури й політичних організацій, які складають, наприклад, консервативно-клерикальне, ліберальне, демократичне чи ще якесь крило, кожне з яких має власну програму.
СТАНОВЛЕННЯ НАЦІЇ
«Прелюдія» національного будівництва відноситься в Україні до часів пізнього середньовіччя, коли населення України перебувало під гнітом «зовнішнього» польського правлячого класу. У конституційних рамках Речі Посполитої, де монополія влади належала шляхті, міщанський стан мав досить обмежені права, а селянство було цілком закріпачене, козаків не можна було зачислити до жодного із станів — вони виявилися зайвими в Польсько-Литовському королівстві. Напруження, що зростало між козаками і владою, привело спершу д низки козацьких повстань, а далі й до визвольної війни.
Ще під час повстання 1594— 1596 років його керівник Северин Наливайко виношував проект створення незалежного від Речі Посполитої українського князівства на території від Дніпра до Дністра. Доленосна мета створення української держави була досягнута під безпосереднім керівництвом Богдана Хмельницького у ході національно-визвольної війни, що розпочалася 1648 року. Якими б трагічними подіями в на не супроводжувалася, тим не менше, частина національної держави на правах автономії проіснувала на теренах Лівобережжя аж до початку 80 х років XVIII століття. Навіть колиростки автономного самоуправління перервалися, спадщина цієї першої стадії проц су розбудови нації, безумовно, забезпечувала суттєві ресурси для наступних стадій становлення нації. «Пам'ять» про минулу незалежність чи автономну державність, яка відносилася до далекого минулого, відігравала в подальшому важливу роль у стимулюванні національно-історичної самосвідомості й етнічної згуртованості.
Політика гноблення з боку Російської та Австрійської імперій негативно впливали на формування української нації. Тим не менше, тривав процес зростання національної самосвідомості, зокрема відбувалися зрушення в розвитку історичних знань. Активізації національного руху сприяло збільшення української інтелігенції, що виходила із стін Києво-Могилянської колегії (1632 р.), а далі — академії (1701 р.) та нововідкритих університетів у таких центрах: Львів (1661 р.), Харків (1805 р.), Київ (1834 р.). Одеса (1865 р.). Зростає культурницька діяльність. В діяльності Кирило-Мефодіївського братства (1845—1847 рр.), що ставило за завдання національне визволення України, бачимо спробу перейти від культурницького до політичного характеру боротьби. З виходом 1840 р. «Кобзаря» за українською мовою остаточно утверджується статус літературної.
Реакція царського самодержавства на цю діяльність була жорстокою. Досить згадати циркуляр 1863 року міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону друкування і викладання українською мовою, чи Емський указ 1876 року Олександра II про недопущення ввозу до імперії навіть літератури українською мовою. Сама назва «Україна» була заборонена. Стало зрозуміло, що боротьбу з самодержавством слід було переводити в політичну площину: в 1900 році у Харкові було вперше утворено Революційну українську партію.
Аналогічні процеси тривали й у Західній Україні. Тут зачинателі національного відродження вийшли на початку ХIХ століття із середовища греко-католицького духовенства (Іван Могильницький). У Львові з 1830 по 1837 роки діяв культурно-освітній гурток «Руська трійця» (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький). Під час революційних подій 1848 року в Австрії українська інтелігенція створила українську політичну організацію — Головну Руську Раду, що вимагала утворення української автономії. У другій половині ХIХ століття створюється ряд громадсько-політичних рухів: москвофіли, народовці, радикали. Першою політичною партією стала утворена в 1890 році Русько- українська радикальна партія (Іван Франко, Михайло Павлик).
Нема необхідності переповідати в цій статті всі перипетії української національно-демократичної революції 1917—1920 років, за якої було створено і знову втрачено незалежну державу. Тим більше звертатися до кошмарних сторінок «розстріляного відродження» української інтелігенції, страшних часів Голодомору та практики геноциду проти населення західних областей України. Про це вже багато написано і ще буде час до цього повернутися. Ми ж навели деякі сторінки національно-визвольного руху в Україні лише з однією метою — показати, що українці, як і інші народи Європи, пройшли всі три фази розбудови нації: дослідники-ерудити «фази А» відкривали етнічну групу і закладали основу її наступної ідентичності; наступна «фаза В» характеризувалась утворенням широкого соціального руху за культурні й політичні перетворення; а потім на етапі «фази С» відбувалося утворення національної держави.
Продуктивно розглядати сили, що реформують посткомуністичний простір впродовж останнього п'ятнадцятиліття, як нові національні рухи, цілі яких багато в чому аналогічні цілям національних рухів ХIХ століття, хоча в цілому ряді питань відрізняються від останніх. Найбільш сильна подібність між ними, зауважує М. Хрох, «полягає в тому, що сьогодні відтворюється та ж сама триєдина комбінація завдань, яка складала національну програму сто років тому». Тобто йдеться про: 1) спільну історичну пам'ять, 2) щільність та інтенсивність мовних і культурних зв'язків і, нарешті, 3) загальну рівність людей, організованих у громадянське суспільство. Шляхи та методи вирішення цих питань, зрозуміло, не тотожні минулим часам, але спільний пафос тісно пов'язує їх один з одним. Завдання створення високоструктурованого суспільства спонукає людей із різних соціальних прошарків, а також різних політичних течій об'єднуватися в єдиний національний рух. Саме це ми й бачили і під час референдуму 1991 року, і на Майдані 2004—2005 року. Після краху комуністичного правління й планової економіки звичні зв'язки розірвалися, залишивши загальне відчуття тривоги й незахищеності. В цій атмосфері національна ідея починає успішно монополізувати роль фактора інтеграції: «Нас багато, і нас не подолати!».
Навряд чи змогли б об'єднати цих людей «абстрактні процедурні форми демократії». За умов сильного стресу люди шукають захищеності, яку (чи образ якої) може дати їм відчуття єдності з власною національною групою. Не етнічною, а саме національною, коли за нових умов створюється новий персоніфікований образ нації у складі всіх нині сущих в Україні і перейнятих її долею. А відтак «славне минуле» України має жити в особистій пам'яті кожного громадянина, а поразки України — обурювати і сприйматися як особиста невдача (чи образа), яку неможливо забути і з якою неможливо змиритися. Чи не цей фактор національної єдності став провідним, коли по дорозі на Майдан людина часто йшла ще в юрбі, а опинялася серед народу?
ПРОСВІТЛЕННЯ МАЙДАНОМ
У системі освіти України виховання громадянської свідомості в школах і через засоби масової інформації є невіддільним від забезпечення збалансованого підходу до вивчення державної мови й мови національних меншин. Лише за п'ять останніх років кількість дітей, які навчаються українською мовою, збільшилася з 65 до 75 відсотків. Під час активізації цього процесу не було допущено жодного насилля — просто створювалися належні умови, щоб разом з українською вивчали всі, хто бажає, російську мову, а до того ж знали одну з іноземних. Три мови — це під силу дітям, а знання мов широкого міжнародного спілкування дає їм ширші можливості бути конкурентоспроможними впродовж усього життя.
Звичайно, освітяни України давали собі звіт, що підготовка має бути не лише фаховою. Нашим обов'язком є готуват свідомих патріотів. Весь процес освіти, навчання, поведінка педагогів були такими, що формували любов до України, почуття єдиної родини. Яскравим свідченням стала та патріотична позиція, яку зайняла наша молодь під час помаранчевої революції. Зрозуміло, що студентська молодь за всіх часів виявляла свою непримиренність до всього старого, віджилого, несправедливого. Але до того, що цей рух набув масової форми, долучилася й система освіти — спрацював курс на формування демократичної особистості учнів і студентів, на їх здатність до максимальної самореалізації як єдиного багатоетнічного цілого. З перших же днів мирного протистояння на майдані Незалежності студентська та учнівська молодь стали важливим компонентом демократичних сил.
Зі свого боку Міністерство освіти і науки України своїми рішеннями намагалися створити належні передумови для вільного волевиявлення студентів, освітян, науковців. Ще 24 листопада 2004 року мною під час прес-конференції в Кабінеті Міністрів України було заявлено про неприпустимість будь-яких переслідувань студентів за їх політичні погляди. Наступного дня 25 листопада, коли значна кількість студентів підійшла до міністерства, вони отримали примірник наказу міністра, де було заявлено, що неприпустимим є «будь-яке переслідування студентів за їхню участь у громадсько-політичних акціях, які здійснюються відповідно до Конституції і законодавства України».
ВИСНОВКИ
Отже, хоч реальні процеси формування української самоідентифікації ще далекі від ідеального образу, проте тенденції, прискорені «духом Майдану», обнадіюють. З цього випливає, що пророкована В. Карасьовим можлива перспектива «поглиблення культурного розколу», що не виключає й перспективу «територіального розколу України», навряд чи матиме шанси на успіх.
Своєрідним барометром позитивних зрушень можуть послужити результати опитування, проведені Інститутом соціології НАН України. За півроку до подій на Майдані лише 44,3% опитуваних ідентифікували себе насамперед як «громадянин України»; в ролі жителів села, міста чи області — 37,5%. Насторожував тоді факт самоідентифікації частини громадян як «радянські люди» — 10,7%, особливо враховуючи те, що в регіональному зрізі показники були такі : Захід — 1,1%; Центр — 7,6%; Схід — 19,3%.
Через рік сталися суттєві зміни, які дають підстави вважати, що помаранчева революція послужила могутнім каталізатором формування української ідентичності. За даними травня 2005 року, «громадянами України» як пріоритетної самоідентифікації вважали себе вже 56,7% опитуваних (зростання на 12,4%!). Частка так званих «радянських людей» зменшилася до 8,1%, і, що примітно, за цим показником сталися зрушення в регіональному контексті: Захід — 1,8%; Центр — 4,9%; Схід — 13,2%. Щоправда за регіональними ознаками так само ідентифікували себе ще 31% опитуваних.
Зрозуміло, що до зазначених тенденцій слід поставитись тверезо, без зайвого романтизму, оскільки високий приріст загальноукраїнської ідентичності відбувся за форс-мажорних обставин протистояння на Майдані. Лише через рік, після виборчої кампанії до Верховної Ради та органів місцевого самоврядування (яка може накласти свій відбиток у разі застосування неадекватних технологій), соціологічні заміри дадуть можливість остаточно переконатись, чи зазначені зрушення стали незворотними.
А поки що історичний досвід засвідчує, що «національне» в житті народу ще нікому не вдавалося «зняти» з порядку денного на користь «глобального» (вже були спроби заперечити «національне» — «інтернаціональним»). Та й логіка історичного розвитку неспростовно доводить, що будь-яку проблему, як правило, вдавалося «зняти» лише на шляху «синтезу» діалектичних суперечностей, а не ліквідації одного з полюсів дуальної опозиції. Іншого не дано, і цьому нема ради.
№152, вівторок, 23 серпня 2005
