Демонічна Тимошенко

Тимошенко вкрала. Гроші. Колись. Давно. Так кажуть. Правда це було так давно, що тепер вже ніхто й не пам’ятає, у кого саме – чи то у Лазаренка, чи то – в російської армії, чи то ще в когось зовсім невідомого – в когось, кому вона чи то продавала газ, чи то в кого купляла. Але це й не важливо, в кого саме – важливо що вкрала! Вкрала – і все тут! Моя бабуся, переконана прихильниця Януковича, яка живе на Харківщині і якій вже 93 роки, так і каже – «А ещё там женщина есть, которая деньги украла!» Ну вкрала – то й що з того – що тут дивного для українця? Всі ми в кінці кінців такі – і тому завжди готові простити іншого за те, що цілком можливо зробили б і самі, якби тільки мали для цього таку можливість.

Але от стосовно Тимошенко чомусь зрозуміти не можемо. І простити не можемо. Ба, навіть більше того – іноді кажемо ще дивніше – сам підслухав в коридорі поїзда Хмельницький-Дебальцево – «И так деньги спрятала, что теперь никто их найти не может!» Я аж навіть чуть було не поперхнувся від такого одкровення – бо до цього й справді не сумнівався, що гроші є, чи принаймі – були. А тепер, після таких слів? – а може й справді так «спрятала», що й сама тепер їх знайти не може? Засумнівався, бо надто добре знаю, що гроші просто неможливо від себе сховати – їх завжди хочеться знайти і потратити, скільки б їх не було... А тут, через стільки років? І не знайшла за цей час, і не потратила? І жінка? Та ні, Станіславський відпочиває – не вірю, і все тут!

Проте це ще не найгірша вада Тимошенко. Є на її совісті й гірша провина – вона зрадила Ющенка. Правда ніхто тепер не може сказати коли саме і як саме – але це теж не важливо, основне, що зрадила. Так, ніби вона йому хоч колись на вірність в церкві присягала – бо щось мені пам’ятається що до неї ніхто ніколи нічого в українській політиці і взагалі не обіцяв, не те щоб ще й присягати. Але вона зрадила. Це ж Тимошенко – вона все може!

Але й це ще не все – навіть після того, навіть після своєї відставки, Тимошенко якимсь дивним чином завадила Ющенкові заключити прийнятний для країни договір на поставку газу – хоча вже до того часу, до січня 2006 року майже чотири повних місяці Прем’єр-міністром не була... І не була навіть депутатом ВР! Але завадила – бо хотіла втиснути посередником свою компанію «Ітера». Правда компанія не її власна, та й взагалі – навіть і не українська, а російська – але хотіла. І тоді, щоб тільки врятуватися від цього, навіть незалежно від того, чи це добре було би для держави чи погано, він просто змушений був терміново піти на ще гірші умови від «Росукренерго». Що завгодно – тільки не те, що каже Тимошенко, хай навіть нам від того буде ще гірше! Саме так і треба робити – це Віктор Андрійович запам’ятав добре.

Це не так страшно. Нерозумне – значить ірраціональне. Ірраціональне – значить несвідоме, а там з часів Фрейда тепер вже не все настільки й безнадійно виглядає. От завадила Тимошенко Ющенкові підписати вигідний договір на поставку газу навіть не будучи Прем’єром чи депутатом – значить так і є, значить це треба визнати як факт. Значить змогла. А що не мала на той момент зовсім ніякої реальної влади – то виходить, що мала нереальну, що вона має на нього якийсь неймовірний, безпосередній вплив. Демонічний вплив. Правда незрозуміло, чому цей демонічний вплив завадив їй на посаді залишитись... Хоча ні – теж знаю – в той момент Ющенко відчув небезпеку для своєї країни від її подальшого керівництва і тому зібрав свої останні сили. І переміг – ціною надлюдських зусиль. А потім – більше не зміг. Не залишилося в нього більше сил. Ну і що тут сказати? – дійсно демонічна Тимошенко, не інакше. Тому що ні один мужчина ніколи не зможе протистояти жінці. Тим більше такій…Мабуть...

І тут до мене прийшли перші сумніви… Засумнівався я в Юлії Володимирівні. От засумнівався – і все тут, і нічого не можу з собою зробити. А що, не маю я права їй не довіряти? От всі їй не вірять – і мені теж хочеться – от не вірю я в її демонічність, і що тут поробиш? Просто маю одну серйозну, як для українського мужчини, ваду – таку, яка на фоні всіх інших українських чоловіків практично ставить мене майже на межу каліцтва – маю дурну звичку добре ставитися до жінок. Особливо в бізнесі – скільки доводилося спілкуватися з діловими жінки – завжди легше було мати з ними справу, ніж з чоловіками. І навіть більше того – вони мені здавалися навіть надійнішими і чеснішими партнерами, ніж чоловіки. Та й не такими підлими, чесно кажучи…

Тому і спілкуюся завжди нормально з усіма жінками і не боюся їх. І не вважаю їх ні гіршими за чоловіків, ні навпаки – сильнішими, незрозумілою і демонічною силою... Але може ... це щось моє власне – і насправді все зовсім не так, як я собі думаю? Може все таки Віктор Андрійович правий? Адже такий мужчина – високий, статний, красивим був колись – такий просто не може помилятися! Але як такий мужчина може бути настільки слабким? Та Бігме не може! Отже вибору таки немає – і я дійсно помилився, і Тимошенко й справді володіє якоюсь неймовірною демонічною силою – так що їй підвладні стихії, вона знає долю світу і розмовляє з душами померлих, в неї бувають видіння з майбутнього і перед нею розкрита доля кожного з нас, як на долоні…

А випадки надзвичайно прості і зрозумілі – тут навіть Фрейда згадувати не треба – Ющенка завжди люблять слабкі чоловіки і саме вони якраз завжди і ненавидять Тимошенко як можливу загрозу для себе. Із тих, які звикли плакатися на жіночих грудях, яким потрібний великий і слабкий татко, який би прощав їм їхні невдачі і переконував би їх самих, що насправді в них, в невдачах, винен хтось зовсім інший. Москаль, американець, гуцул – але ні в якому разі не вони самі, вони ж такі добрі і хороші!

А жінка? – жінка просто завжди повинна знати своє місце – і не вмішуватися в розмови справжніх чоловіків. А якщо випадково і підслухає щось не теє, щось погане – то все одно повинна просто прощати їх. Прощати за все, що б то не було. І в усякому разі чого вона точно ніколи не повинна робити – так це заставляти їх хоч чимось займатися – вони мають цілими днями плакати і жалітися на долю – а вона має їх за це любити – і все! Без ніяких пояснень! А вони тоді вже самі якось поміж собою розберуться… А Тимошенко не така, вона їх не розуміє, вона їм їхні невдачі прощати не вміє, вона їх навіть працювати заставляє! Ну як таке можна зрозуміти, чи тим більше простити, скажіть мені? Ніяк не можна!

Але це лише половина правди. Можливо навіть менша. Інша половина ще жахливіша – Тимошенко не люблять жінки. Саме ті – які мають таких чоловіків і синів. А раптом її дорогому синочку ось така дружина попадеться – яка буде заставляти його хоч щось робити, замість того щоб пити горілку, закушувати її салом і співати тужливих пісень? Такого ні в якому разі просто не можна допустити – а тому навіть дивитися на Юлію Володимирівну не можна, щоб вона не подавала поганого прикладу молодим дівчаткам! Заборонити і не пускати! І навіть по телевізору не показувати! А то раптом її рідному чоловікові якесь таке ж стерво, хай простить мені Володимирівна, дорогу в кар’єрі перейде?!

А як все було добре – сидів собі Леонід Данилович, пив горілочку, закушував соленим огірочком, знічев’я іноді, розваги задля, керував державою – і спокійнісінько збирався собі на безхмарний передпенсійний третій термін Президентства. Саме так – з Великої Букви – безхмарного, почесного, прогнозованого, коли все вже було схвачено і поділено. А тут на тобі! З’явилася якась з косою і перейшла дорогу в останній момент! А ж таке з кожним може трапитися, навіть з твоїм рідним чоловіком! А як ти тоді без нього?

Ось який парадокс в українській політиці буває – 60% виборців – жінки, а в парламенті одні чоловіки! Не голосують українські жінки за жінок, ой не голосують. Ревність замучила. Не любить українська жінка іншу жінку – і що тут поробиш? Ну ще можна зрозуміти, що в тебе самої не все так в житті склалося, як ти того хотіла, але щоб самій, своїми руками зробити кар’єру іншій жінці? Та ніколи! Українці ми ж все таки, чи ні? Нехай вже мені самій гірше буде, але тільки щоб іншій краще за мене не було!!! І голосують українські жінки за тупих і примітивних, абсолютно невихованих і просто хамовитих українських чоловіків-політиків в надії на те, що може й їхнє одоробло теж хоч колись, хоч кудись проб’ється! І тішать себе думкою про те, що іншим жінкам, можливо, живеться ще гірше ніж їм…

Історія друга. Політика.


Тимошенко була поганим Прем’єром.Так кажуть. Кажуть так, ніби за роки незалежності в Україні був хоч колись, хоч один хороший Прем’єр. До того ж її прем’єрство було так давно, що тепер вже ніхто і не пам’ятає, коли саме. Проте про інших чомусь не згадують взагалі, а Тимошенко – ще й досі погана. Це тому, що в політиці розуміються всі – навіть краще, ніж в футболі. Хоча насправді що таке політика не знає ніхто. Слухають новини, роблять прогнози, але не знають. Навіть визначення не знають, що воно таке. Зате розбираються. Попри все – це непогано, бо людина повинна знати, від чого залежить її життя.

Погано інше – те, що тоді вона надто сильно починає вірити політикам, особливо тоді, коли ті переконують, нібито від неї хоч щось залежить. Бо насправді не залежить нічого. Крім того, щоб мовчки йти на вибори і сліпо голосувати за того, за кого їй скажуть. Незрозуміло правда, навіщо ці вибори взагалі потрібні – ото домовились би між собою самі, відстріляли би чи отруїли зайвих – і не чіпали би народ! А проте – треба, бо інакше, чого диви, той народ може і повстати. А так ходить на вибори – і час від часу вірить, ніби й справді щось вирішує. А тому і не протестує, і не захищає себе – …«німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». Не змінилося нічого…



В лютому 2005-го Юлія Тимошенко стала Прем’єром. Стала якимсь дивом – бо як виявилося пізніше – Ющенко і близько не збирався її призначати, навіть незважаючи на якісь там підписані ним зобов’язання. А йому що – він же мужчина, ще й український – йому це зовсім необов’язково – пам’ятати що там і кому здуру наобіцяв! Але цього разу довелося – надто вже сильно цього хотіли люди. Ці самі – німі і непрогнозовані, які з якогось дива іноді можуть повстати на захист своїх вимог.

А з другого боку – що в тому було поганого для нього? Так і Кучма робив колись – поставить когось на якусь посаду – а потім сам же його і вижене. Або й посадити спробує. Так і тут розрахунок був точно такий же – ми їй дамо покерувати, а там видно буде – якось та викрутимося, не вперше. Проте народ тоді цього не знав і сліпо вірив своєму Народному Президенту. Вірив настільки, що той здається і сам собі повірив. А Тимошенко часу не втрачала. Збільшила надходження в бюджет більш як на 63%, повернула комусь там борги ЄЕСУ, організувала кілька криз. Так кажуть.

Збільшення бюджету я не побачив – бо не тільки самостійно на себе заробляю гроші, не чекаючи нічиєї допомоги, але ще й сам їх туди сплачую. Більше, ніж завжди, з мене чомусь вимагати не стали. Про гроші ЄЕСУ тим більше нічого не чув – не знаю, який смисл було повертати комусь там борги десятилітньої давнини, навіть якщо такі колись і існували. Кризу цукрову, правда, пам’ятаю – але мене вона абсолютно і не здивувала – бо особисто я чекав ще гіршого. В країні, де частина псевдо-«еліти» своєю тупою поведінкою сама себе загнала в опозицію до власного народу, зберігши при цьому в своєму володінні ті підприємства, які ще не так давно були його, народу, власністю, можна було й справді чекати й набагато гіршого – страйків і спровокованих нею масових заворушень, свідомої блокади і створення перешкод роботі нового уряду – аж до його повного бойкоту.

Такого не сталося. В усякому разі – явно. Значить вони, оця голота, що за якийсь там десяток років стала мільйонерами і мільярдерами – таки українці, хоч і кажуть тепер, що це не так. Українці, бо як завжди ліниві і перелякані – адже не спромоглися навіть на відкритий і чесний протест, і як завжди зуміли тільки скиглити і шукати винних. Винною виявилася Тимошенко. За те, що не встигла їх вчасно приструнити, наскільки я розумію…



Що там далі? Ага, згадав – м’ясна криза. Так, а ось чого-чого, а м’ясної кризи при Тимошенко точно не було – це вже я добре пам’ятаю. Була криза «нереалізованої надії» – бо вона пообіцяла знизити ціни – і їй це не вдалося. А піднялися ці ціни ще в червні 2004-го року, ще при такому «стабільному» Януковичі. Як зараз пам’ятаю той момент. 18 червня в мене іменини – і ось чи то десь в ці дні, чи то трохи пізніше, зібрався я в честь свята зробити для друзів шашлики. Я тоді ще бізнесом займався – мав невеликий офіс в приватному будинку майже в центрі Тернополя. Там було і невелике подвір’я – а виготовити мангал вже не було проблемою. М’ясо тоді коштувало по 12 грн. за кілограм – так що цілком можна було собі дозволити. Але коли в неділю, напередодні визначеного дня, я зібрався на базар за цим самим м’ясом – то застав там вже зовсім іншу ціну, рівно в два рази вищу – 24 грн.

Так от – точно такою ж вона була і за прем’єрства Тимошенко, тільки й того, що їй тоді так і не вдалося її знизити, як вона про це необачно поспішила пообіцяти. Інший бік цієї ж проблеми я теж добре пам’ятаю – це те, що колись я сам, разом зі своїм татом, вільно продавали в райцентрі на базарі м’ясо зі своєї власноруч вирощеної свині – а тепер вже, навіть якби захотіли, то не змогли би цього зробити. Не змогли би, бо тепер вже такого місця для звичайного селянина просто не існує – весь м’ясний відділ поділили на кабінки для підприємців і тепер м’ясо можна продавати тільки через них, через посередника тобто. Не було цього місця для торгівлі вже за Тимошенко, хоч як вона й не намагалася його відновити, і тим більше немає зараз. Це називається «навести порядок на ринках». Навели, значить...



Але не про це. Мова про Україну. І про політику. Ось як зараз бачу – сидять в телевізорі рядочком кравчуки, грачі, симоненки і кажуть, що за 15 років Україна втратила все, що отримала після розпаду СРСР – кажуть так, ніби вони самі до того не мали зовсім ніякого відношення. Ніби це й справді винен хтось зовсім інший. Ніби це не вони були тоді при владі, ніби не вони розкрадали і руйнували цю державу. Ніби не були вони депутатами і не мали своєї більшості в парламенті. Ніби не бігали один до одного і не носили туди-сюди гроші в мішках. Логіка мені їхня подобається – звалити все на когось іншого, а самим так і залишитися уявними авторитетами, мудрецями і оракулами, майже богами і безумовно вищою расою, для якої народ не має зовсім ніякого значення. Так, тільки німа підстилка у їхніх ніг для благоговійної ловлі кожного їхнього слова, всього, що вони проречуть.

А особливо сподобалося мені, коли друг їхній, Кінах, перечислював усі ті загрози, які зараз очікують Україну – і тут же, в наступній фразі гордо заявляв, що працював уже в трьох (чи навіть й в чотирьох?) урядах – один раз Прем’єром, і двічі (чи й тричі?) віце-прем’єром. І при тому, навіть незважаючи на всю силу свого недюжинного ума напівбога, не зміг навіть співставити одну половину свого же власного твердження з іншою – що насправді все це може означати тільки одне – те, що пора йому вже давно, тихесенько попросивши вибачення і низько опустивши голову, піти геть з політики, бо якщо він і не є винуватцем цих криз, то в усякому разі – явно з ними не справлявся, на якій би посаді не перебував...

Далеко їм всім ще до свого народу, ой як далеко, їм би в ноги йому вклонитися, що терпів їх стільки років, що не вийшов раніше на майдани, що не змів поганою мітлою їх усіх, разом взятих. Так що краще мабуть і справді тихенько і непомітно піти, поки ще не запізно, поки ще народ не спам’ятався і не зрозумів, чия то насправді вина в його тяжкому житті…Тільки щоб не забув цей «шановний» пан Кінах і всіх інших, хто вже за останні 16 років вволю накерувався разом з ним і дружбаном його Кучмою, теж прихопити слідом за собою. Туди, в небуття, на смітник історії, де їм всім і місце, де їх всіх давно вже чекають такі ж п’яниці і нездари, як і вони самі...



От і думаю тепер – і до чого усього того Тимошенко? Вона в політиці не так давно і все в опозиції та по тюрмах, крісла не ділила, до Кучми не бігала з кожного приводу, в групу 239 не входила і з Кравчуком не пила. Хоча ні – знаю, знаю в чому її вина! Саме в цьому – бо не така, бо не хоче ділитися, бо за Україну боліє, бо не розуміє як взяти, і кому, коли і що слід дати, але найгірше – що інших заставляє важко працювати задля досягнення мети. Боже ж ти мій – це ж якщо так далі піде, то скоро всім доведеться працювати, а не просто відлежуватися – і до чого ж котиться моя країна, моя люба, знедолена Україна?!!




Історія третя. Справжня містика.



Знову про те ж. Тимошенко володіє якоюсь особливою магічною силою. Так кажуть. Бо як інакше пояснити те, що попри все, вона все ще в політиці? І навіть більше того – що її популярність тільки росте? Значить – справжня відьма, бо логічно зрозуміти це таки неможливо. Коли Ахметов купує виборця – це зрозуміло і просто, тут магії нема, лише гроші. А коли Тимошенко несподівано отримує все більшу і більшу підтримку, то… напевно з нею щось таки не так. Напевно вона взагалі не людина, а незрозуміла і містична некерована сила. Так часто думають про неї – бо як інакше пояснити те, що одна половина чоловіків її панічно боїться, а інша половина жінок просто ненавидить. Вона знає, вона вміє, вона така!

І де вона тільки могла цьому навчитися? Цього не знає ніхто – а тому придумують самі. Договорилися вже навіть до того, що зробили її наступницею сумнозвісного «Білого Братства». Переконано стверджують це, хоч і не можуть знайти жодного, хто би потвердив наявність в неї хоч якихось схожих здібностей. Але це й не важливо – основне самому повірити в свої слова, щоб тільки відчути цю надзвичайну насолоду від того, який ти розумний і здогадливий. А насправді кажуть так якраз переконані матеріалісти – ті, хто не може зрозуміти навіть найпростішого – того, як саме, і коли саме може відбуватися такий вплив. І на кого саме. І чи може відбуватися взагалі. Черговий парадокс української сучасності – ті, хто за визначенням, як-от матеріалісти, взагалі не мали би вірити ні в яку містичну силу, насправді виявляються найбільш забобонними і переляканими.

Хоча може – й не парадокс, бо відкидаючи цю частину свого життя, вони цілком закономірно тільки ще більше наділяють її своїми страхами і забороненими прагненнями. Проте магія – не настільки складна річ, як часто вважають, бо насправді її основою є лише одне. Те, що людина нічого не зможе зробити, якщо перед тим про нього не подумає. Ну хіба що вроджені інстинктивні реакції можуть випадати з цього правила – але на те вони і вроджені. До того ж вони завжди виступають тільки як пасивна реакція на зовнішній подразник – а тому ніякою ознакою власної волі не є. Все ж інше, що людина робить самостійно, підкоряється саме такому закону – вона може зробити щось тільки тоді, коли сама того захоче, коли буде уявляти собі, що і як робити.

В іншому випадку – навіть з місця зрухатися не зможе – як не може сам себе включити ваш комп’ютер. Ну хіба що в нього для цього вже буде готова, написана кимсь раніше програма, яка скаже йому коли саме і як це зробити, як увімкнутися самостійно. Так і з людиною – мусимо або самі щось думати, або в когось іншого запитувати – користатися або своїми власними, або створеними іншими людьми знаннями про те, що і як робити – програмами поведінки. А вони, ці передані нам іншими людьми програми, можуть містити в собі разом з тим і ще щось додаткове, потрібне їм, щось приховане від нашого погляду. Ну наприклад таку маленьку-маленьку вставку – «от я скажу тобі те, що тобі потрібно, але зате…»

Це – особливість нашої планети, ми всі інфіковані цим вірусом – бажанням максимально використати іншу людину, як тільки для цього з’явиться хоч найменша можливість. От тільки до політики все це не має зовсім ніякого відношення, бо стосується лише людей, пов’язаних між собою якимись достатньо близькими відносинами. Чи вірніше стосується – але лише тоді, коли керівник чи політичний лідер повністю управляє бажаннями і нахилами своїх підлеглих, коли вони залежні від нього в усьому, що найбільш характерно для тоталітарних режимів, але не для країни, яка все ще ніяк з хаосу не вийде. Правда одне часто виростає з іншого – як це було в нацистській Німеччині чи в сталінській Росії, але там була створена і відповідна напівмістична* основа для їхніх ідеологій, і структура повної фізичної залежності, аж до страху поплатися за будь-що своїм життям, партійної верхівки від свого лідера.

А Тимошенко? Щось не виходить в неї все так, як треба, не завжди вона може керувати навіть своїм найближчим оточенням, а не те, щоб іншими людьми – інакше не бігли би від неї депутати-перебіжчики, не мала би вона проблем зі своїми людьми. Значить щось тут таки не так. Значить не все вона знає і не все вміє. Або й взагалі не знає нічого ні про яку містику. Дійсно не знає, бо пробує вмовляти і переконувати, замість того щоб вміло маніпулювати ними, як це колись робили комуністи, які на тому добре розумілися. Вони добре знали, що такі «програмки», які і керують людьми, насправді бувають двох типів – ті, які створені штучно і які ми отримали від інших разом з чимось необхідним для себе, і ті, які існували здається завжди, які притаманні великій групі людей і навіть до певної міри є її визначальною ознакою, які може і не є вродженими, як інстинкти, але які все-одно дуже часто не менш древні.

Але навіть незважаючи на це, вони не настільки складні, як про це можна було би подумати, не настільки вже й різноманітні. Їх не так вже й багато і їх цілком можна систематизувати. Карл Юнг, учень все того ж Фрейда, називав їх архетипами колективного безсвідомого. Це ті уявлення, які віками живуть в значної маси людей, іноді навіть в цілого народу чи народів. Це, навіть не знаючи Юнга, більшовики добре розуміли, бо кількома простими лозунгами – ну там «грабуй награбоване!» – і тому подібне, легко підіймали за собою мільйони людей. Такими же можливостями дуже часто користується в своїх інтересах і будь-яка релігія, закликаючи своїх вірних до здійснення тих чи інших вчинків, ведучи їх за собою чи лякаючи їх неприємними наслідками з разі відмови від виконання тих чи інших зобов’язань.

І точно так же як це відбувається в релігії, ці колективні уявлення завжди можуть бути як і позитивними – такими, що несуть в собі щось приємне, так і негативними, наслідком раніше пережитого суспільством неприємного чи й просто небезпечного досвіду. Так і в українців, як і в будь-якого іншого народу, теж є свої давні уявлення – віки неволі привчили їх або до того, щоб самим зовсім нічого не робити і пасивно на когось надіятись, або щоб постійно когось винити в своїх невдачах. Або навіть й більше того – насправді прикриватися такою своєю видуманою недолугістю тільки задля того, щоб при же першій нагоді тут же подорожче продати і себе, і свою батьківщину. Нічого незвичного в тому немає – просто саме такі люди здебільшого і виявлялися найбільш пристосованими до будь-яких умов, найкраще виживали і розвивалися.



Проте, як не дивно, не всі такі. Якась частина українців, навіть незважаючи на всі зради і поразки минулих епох, завжди була достатньо розумною і незалежною. Саме вона і могла би стати основою для формування нової нації, от тільки біда в тому, що природнім чином нація формується досить довго – десь так років з триста. Америку відкрили більш як п’ятсот років тому, а конституції США – всього 200-і. І якщо за Богдана Хмельницького (чи може й швидше – може ще за Петра Могили і впровадженої ним реформи освіти, завдяки чому Києво-Могилянська Академія стала найбільшим і найвизначнішим учбовим закладом східної Європи, а всі поголовно, навіть прості селяни, стали освіченими і грамотними) українці вперше усвідомили себе саме українцями – нащадками давнього і славетного роду, то десь так років за 300-та після того, десь так біля 1930-го року, це відчуття єдності своєї нації вже мало би об’єднати всіх, дійти до кожного з них.

Не дійшло... Це тому, що незважаючи на те, що би там не говорили розумні психоаналітики на зразок Фрейда чи Юнга, в Сталіна була своя, правильна, теорія. Марксистська. А по ній все вирішувало матеріальне буття. І якщо його, буття, людину позбавити, то… Ну коротше – скільки він зміг, стільки їх і винищив, стількох українців і позбувся – а на більше вже не вистачало ні сил, ні можливостей. І так, завдяки його зусиллям, зусиллям цього й справді демонічного «отця народів», процес формування української нації знову був відкинутий далеко назад. Років ще так на 100, не менше. Або й навіть і значно більше. Може тепер десь аж році в 2030-му або й пізніше знову згадаємо про них. Якщо згадаємо. Якщо тільки до того часу залишиться ще хоч хтось, хто буде себе ним, українцем, рахувати…І якщо буде кому про них згадувати взагалі…



Аж тут… звідкілясь взялася Тимошенко. Непосидюча, вперта. Ніяк не заспокоїться. Ніяк не хоче дозволити українцям мовчки вимирати – і глибокодумно насолоджуватися цим процесом. От зараза – знову, як колись Богдан, їздить країною, будить їх, провокує, переконує… Намагається врятувати, свідомо прискорити цей процес формування нації. Не хоче чекати ще 30-ть чи й більше років, бо вважає, що цього разу може бути вже й остаточно запізно – до того часу можуть щезнути усі. Чогось може й добилася – бо на минулих виборах 2006-го року за неї проголосувала рівно та частина України, яка колись і належала Богдану Хмельницькому. Один до одного – без Закарпаття, Львівщини і Франківщини, де той майже не бував. І без південно-східних, тоді ще зовсім необжитих, просторів, на яких тепер цей процес доведеться починати заново, спільними зусиллями. Спільність історичної долі – так це і називається – те, що і формує націю… Бо насправді вижили не одні тільки пристосуванці і скиглики, але й ті, хто був достатньо сильним, щоб не зрадити свою віру і ідеали, і достатньо розумним, щоб не загинути через це. На них і їхніх нащадків наша надія…Можливо – остання…



А що ж Тимошенко? Що ми тепер зможемо сказати щодо неї, такої загадкової і, здавалось би, зовсім непередбачуваної? Звідкіля вона? Хто вона? Може це просто її призначення – йти трішки попереду інших? Вести їх за собою? Невідомо…проте в будь-якому разі, напевно, таки доведеться всіх розчарувати – ніяка вона не демонічна. Хоч і політик, хоч і популярна, але звичайна людина, але проста жінка, переконана українка і просто лідер. А жаль, що й справді ні, що не демонічна – бо я, зі своєю нелюбов’ю саме до цієї частини українців (перепрошую, не до всіх), які звикли тільки плакатися і жалітися на долю, але які попри те тільки й чекають нагоди, кому би подорожче продатися, і які самостійно нічого вже 16-й рік вирішити не можуть, тільки й шкодую за тим, що це неправда!

* * *

Так що ж ми тим часом? Так і будемо чекати цього моменту своєї остаточної поразки? Чи може таки, чоловіки, хоч колись нарешті станемо справжніми…мужчинами – не слабодухими і плаксивими, але рішучими і сильними? Чи може й наші дружини нарешті стануть справжніми жінками – такими, якими вони і мають бути по своїй природі – відкритими і чесними, але не заздрісними і приниженими? І може таки пора вже відродити ту Україну часів Ярослава Мудрого та Петра Могили, перед якою в пошані схиляла голову вся тогочасна Європа? Як було сказано в одній чудовій статті** – «Ми були великою нацією. Нам треба лише повернутися!» Пора, давно пора!.. Час бо не жде, шановне панство!






Ігор Лубківський.

23 вересня 2007-го року
м.Тернопіль




* Ігор Лубківський. Відлуння Майдану, або наслідки української революції -

** Ернст Заграва. Сучасність і солідаризм. -
http://exlibris.org.ua/zahrava/solidarizm.html