Рік тому тепер вже майже екс-спікер Верховної Ради та майже екс-політик Володимир Литвин заявив, що про український Майдан 2004-го року буде написана ще не одна книга і не одна дисертація. Але час пройшов – і ніякого більш-менш ґрунтовного аналізу ми так і не отримали, тому довелося самому взятися за цю невдячну справу, результатом якої і стала ця стаття.
До певної міри вона є логічним продовженням статті http://www.vox.com.ua/data/publ/2006/01/27/mistyka... " Містика української революції" та як складова частина ввійшла в http://www.vox.com.ua/data/publ/2006/03/17/metafiz... "Метафізику земної цивілізації", але оскільки остання була остаточно відредагована мною відносно недавно, то я і виділив все це у вигляді окремого твору, доповнивши його деякими новими думками, хоч і для цього довелося зануритися в глибини не те що психології, але й справжньої містики…
* * *
Якщо ми спробуємо згадати українську революцію осені 2004-го року, яка тепер все більше віддаляється від нас в минуле, то напевно перш за все доведеться сказати, що події тих президентських виборів для багатьох в Україні стали символом протистояння Добра і Зла. Але про що це нам тепер може сказати? І де тут добро, а де зло? Звичайно такі поняття кожен сприймає сугубо суб’єктивно, по-своєму, але принаймі один достатньо чіткий критерій їхньої оцінки відомий давно, ще з тих же біблейських часів - той, який в Біблії називається свободою вибору. Те, що сприяє здатності людини самостійно думати, аналізувати і приймати рішення – це добре, а те що тільки підсилює її залежність – зле. Саме тому вся історія виникнення, розвитку та становлення християнської церкви була спрямована на знищення будь-яких специфічних містичних чи чаклунських методів впливу на людину, доходячи іноді аж до повного абсурду і фізичного знищення людей в період інквізиції.
Цікавим є і те, що дуже часто вважають ніби-то євреї, які так і не визнали християнства, є закоренілими матеріалістами, далекими від всього настільки незвичайного і при цьому традиційно посилаються на їхнє прагнення до збагачення і історію з «Золотим тільцем» (Біблія. Книга Вихід 32.2-32.5), але насправді це не зовсім так. Щоб переконатися в цьому, достатньо згадати хоча би іншу давньозаповітну біблейську історію, яка розповідає про виведення євреїв з єгипетського полону, в якій Мойсей та його брат Аарон змагаються з єгипетськими жрецями саме в чаклунських здібностях і в якій вони в кінцевому результаті все-таки перемагають їх (Книга Вихід 7.10-7.12). Тому напевно правильнішим було би сказати, що для давніх євреїв таке поєднання приземленого матеріального прагнення до збагачення і чаклунських здібностей видавалося цілком природнім. Та й навіть і набагато пізніше, вже в європейській історії саме і одне і друге дуже часто ставало причиною ненависті західної християнської церкви саме до них.
Але мова йде про щось зовсім інше – про те, що в російській революції 1917-го року і в історії розвитку і становлення нової комуністичної держави проявилося таке ж дивне поєднання древніх містичних знань і приземлених матеріальних інстинктів, тільки вже в нових реаліях – коли при такій матеріалістичній спрямованості загальнонародної ідеології, яка зовсім заперечувала будь-що за межами самого примітивного матеріалізму, вся ідеологія цієї нової держави майже повністю відповідала одній давній релігійно-містичній легенді, навіть якщо самі творці цієї держави ту легенду не знали чи принаймі свідомо їй не слідували. А проте нам це і не настільки важливо - чи це був свідомий вибір творців тієї держави чи ні, бо йдеться про щось зовсім інше, що не завжди відповідає свідомим уявленням і прийнятим рішенням, але що все-одно дуже часто визначає долю людей і навіть цілих народів – про те, що в психології носить назву архетипів і що для нас може бути простою легендою, міфом, чи навіть казкою.
Так от – легенда розповідає що колись, зразу після виникнення чи створення людини, на Землю був посланий ангел, який мав навчати людей законам матеріального світу. Звали його «Люцифер» – Ангел вранішньої зорі. Але чи то люди виявилися занадто несприйнятливими до такого роду знань, чи може на то були якісь інші причини, але в нього не вдавалося нічому навчити їх аж до тих пір, поки він дійсно не вклав в це усі свої сили і всю свою душу. І в результаті він явно перестарався, через що людство і стало надмірно вірити тільки в матеріальний, видимий світ і зовсім втратило будь-яку здатність сприймати будь-що поза його межами. І ось саме така енергія і такий спосіб світосприйняття і запанували згодом в Радянському Союзі.
Зверніть увагу - майже всі фанатично переконані матеріалісти люблять підійматися рано-вранці («ангел вранішньої зірки») і вірять в комуністичну ідею. Та й символом в них теж була зірка і навіть кажуть, що і пам’ятник Люциферу збиралися встановити – от тільки ніхто не знав як він виглядає і чи можна зобразити щось аж настільки нематеріальне. До того ж суперечила така віра в ангела цим самим матеріалістичним поглядам і тому в кінці кінців символом тієї епохи став зовсім інший, теж давній і містичний, пам’ятник у вигляді мавзолею, який мав увіковічнити тіло земного творця тієї держави, довівши таким чином поклоніння матеріалізму до повного абсурду і знищивши навіть ту частину віри в щось неземне, яка все-ще могла існувати в тій легенді про Люцифера.
Цікаво звичайно, звідки все-це могло з’явитися в монархічній і повністю православній царській Росії, здавалось би такій далекій від всього незвичайного і містичного, в якій до того ж раніше панували зовсім інші символи. Чи може все-таки щось не так з нашими знаннями того періоду її історії? Але в усякому разі мова не так про сам цей міф, як про те, що при такому сугубо матеріалістичному спрямуванні загальнонародної ідеології, яка повністю заперечувала будь-яку віру, насправді весь державний механізм і вся державна машина новоутвореної держави була збудована за тими же древніми магічними принципами обману і керування поведінкою людей, що і 2000 або й більше років тому, що напевно могло би нам тепер багато прояснити в подіях тієї епохи, коли люди іноді цілими масами і мільйонами сліпо йшли на смерть, нагадуючи собою якесь жахливе жорстоке ритуальне жертвоприношення невідомому Богу.
Важко проте судити, в чому саме може проявлятися такий можливий вплив на мислення і діяльність людини та на її здатність приймати самостійні рішення – та спадщина минулого, повністю позбутися якої нам не вдається ще й досі, в усякому разі це неможливо зробити в такому короткому викладі. Але в усякому разі про яке би зло чи про який би можливий вплив на людину не йшлося, навіть магічний чи психотропний, але механізмом його роботи завжди є лише один з наступних шляхів:
- або розвиток зневіри і депресії;
- або розвиток надмірної збудливості;
- або стимулювання якогось конкретного типу поведінки в якійсь конкретній ситуації.
Проте в цьому плані Україна вже має свій перший унікальний досвід – досвід київського Майдану. Говорили навіть про якусь особливу і піднесену його атмосферу, казали навіть – що над ним було якесь Боже благословення, чи що його захищали Ангели. Може й так, проте навряд чи хоч щось в цьому житті може проявитися без реального впливу людей і навіть в церкві таке благословення настає не інакше, як через посередництво того священика, який здійснює службу.
Хоча священики на майдані і справді були, але навіть з церкви одна людина виходить кращою, а інша – ще гіршою ніж до того, якщо поганими є ті її думки, які керують нею і які тільки додатково підживлються такого роду енергією. Тому про яке сильне благословення не йшлося б, але якщо не буде відповідного механізму його реалізації – думок, прагнень, бажань і уявлень про те, що і як треба робити – то воно все-одно не знайде ніякої можливості свого втілення, якщо тільки ще більше не погіршить ситуацію. Так само, з іншого боку, як і будь-яка погана енергія теж повинна мати такий же свій відповідний механізм реалізації.
Але щоб зрозуміти, що саме керувало людьми на Майдані, напевно перш за все треба нагадати ту надзвичайно важку, депресивну і пригнічуючу атмосферу, яка панувала напередодні. В той же час депресія не є чимось безумовно поганим, дуже часто це просто захисна реакція організму на відчуття якоїсь зовнішньої загрози, коли цілком природним бажанням людини стає намагання втекти від такої ситуації чи заховатися десь від відчуття цієї можливої загрози чи від виникнення можливих проблем. Але здавалося, що цього разу загальний розвиток подій досягнув вже такого рівня, коли сама по собі така спроба втечі могла привести тільки до ще більшого погіршення. Тому якщо така депресія не привела в результаті до зневіри, про що ми вже говорили як про негативний вплив зла, то просто тому, що все вже досягнуло тієї межі, коли вже й боятися було зовсім нічого.
Але, по-друге, мова повинна йти і про хвилювання, збудження та такий тип поведінки, який міг би стати ґрунтом до розвитку провокацій і який міг би привести до втілення в життя першого, що приходило в голову – почати все бити і ламати. Такого теж не було, і як це не дивно звучить, але частковим поясненням цього буде все те ж найперше зауваження – напевно тому, що все це відбувалося на фоні депресії і відчуття чогось і без того настільки поганого, що вже не було смислу ще більше погіршувати його можливими ускладненнями. Але щоб краще це вияснити, напевно треба розуміти що з фізіологічної точки зору діяльність головного мозку людини визначається всього двома процесами – гальмування (що і є депресією) і збудження. Розвиток деяких психічних захворювань характерний розділенням між собою цих процесів в часі - наприклад так, як це буває при маніакально-депресивному синдромі, коли вони почергово проявляються в різні періоди протікання хвороби, але не компенсують один одного та не взаємодіють між собою.
Проте це характерно не для одних тільки психічних захворювань і навіть навпаки – такі люди виступають здебільшого індикаторами загального стану суспільства, відображаючи в найгіршій формі те, що в ньому твориться. Тільки те, що в якійсь мірі характерно для здорового, в такого хворого набуває паталогічних рис. Тому в якійсь мірі такий спосіб мислення характерний для кожної людини – і саме в такій ситуації виникнення можливої загрози чи відчуття чогось поганого, коли вона не знає точно як саме себе треба вести і що саме робити.
І тому якщо Майдан і був чимось унікальним, то в першу чергу саме цим - таким способом уникнення можливих неприємностей, коли не існувало розділення психіки на протилежні складові і коли вдавалося зберігати гармонійне поєднання таких протилежних тенденцій. І навіть якщо він і став для нас тепер символом певного протистояння, то це протистояння не було антагоністичним, бо навіть якщо схід України і був політичним суперником, то не був суперником в цьому протистоянні зі владою і з тим злом, які здавалися спільними ворогами на шляху побудови кращого життя.
Проте це лише одна частина проблеми, яка відповідає на запитання «ЯК?» мислити. Інша ж полягає в тому, що навіть за таких умов різні люди все-одно по різному будуть сприймати таку ситуацію, тому по великому рахунку справа була ще й в тому «ХТО?» ставав об’єктом такого мислення, бо навіть в сталінських таборах один наглядач залишався людиною, а інший з подвійною радістю брався виконувати все найгірше, що тільки можна було собі уявити. Тому своє значення мало і те, які саме люди збиралися на Майдані в перші же дні – переважно трохи старші, з вищою освітою і притому такі, які звикли самі в житті робити все своїми руками, тобто люди розумні і з реальним життєвим досвідом. Тому для них це не було ні акцією протесту, ні стихійним виявом невдоволення – це була цілеспрямована спроба власними силами змінити щось в своїй державі і влаштувати його так як треба і так, як вони того хочуть.
Але й це ще не все. Навіть благословення і наявності достатньої кількості правильно налаштованих людей які мислять належним чином і то все-ще буде явно недостатньо, якщо не знати «ЩО» саме треба «РОБИТИ?». А тут вже є два способи дії, як завжди в житті кожної людини коли вона дійсно хоче щось змінити в кращу сторону – або зробити щось хороше, або намагатися позбутися всього поганого, що їй тільки заважає. І якщо з тим «хорошим», чого ми хотіли досягнути, в основному не виникало проблем – про це тепер говорять як про «Ідеали Майдану» і саме це і відповідало тому піднесенню яке було на ньому присутнє, то з тим щоб позбутися всього поганого було вже не настільки ясно, хоч саме останнє і було головною ціллю на той момент.
А справа в тому, що кожна людина, яка стикається з чимось поганим і з якимись проблемами в своєму житті, завжди замикається в собі і відгороджується від зовнішнього світу. І тому вона вже не може достатньо адекватно оцінювати ситуацію і починає жити минулим або піддається чужому впливу. Тому будь-яка спроба позбутися чогось поганого якраз навпаки - в першу чергу приводить до відтворення всього найгіршого, що тільки може бути. І тому важливим для нас є не тільки те, які саме люди були на Майдані і не тільки сам цей механізм такої взаємодії протилежностей, але й ті знання про те що і як саме треба робити, які з’явилися на Майдані і які в кінці-кінців схожі на механізм розв’язання саме тих проблем, з якими стикається чи не кожна людина в своєму реальному житті тоді, коли не дай Бог, в неї стається щось справді погане. Тому напевно варто все-таки розписати все-це трохи детальніше:
На першому місці звичайно треба відмітити те, про що ми вже говорили - можливість зробити хоч щось навіть тоді, коли взагалі не знаєш що робити і замість того щоб панікувати будучи паралізованим страхом чи піддаватися депресії, просто усвідомити те що навіть в будь-якій, здавалося би самій безвихідній ситуації, треба просто зробити хоч що-небудь, хоча би те найменше що можеш. Таким «хоч щось» стало те, що всі хто зміг зібралися в Києві - хай навіть і не знаючи, що тепер робити далі;
По-друге – це можливість зробити вже те, що вмієш і що може виявитися корисним і потрібним для того розвитку ситуації, який ти вважаєш необхідним – наприклад допомогти поставити палатки, організувати проживання, чи навіть просто принести чай чи сказати добре слово. Не обов’язково завжди бути героєм, але іноді важливо зробити хоча би те, що можеш і вмієш, чи хоча би просто не зробити нічого поганого – не здійснити провокацію, не віддати злочинний наказ, не ввести війська;
По-третє – те, що було найбільшим недоліком Майдану, стало і його силою – коли незнання що саме і як треба робити далі, непідготовленість до такого розвитку подій і навіть невміння організувати все належним чином, що визнавали навіть творці революції, спровокувало зате якесь настільки відкрите ставлення до майбутнього, при якому людина очікувала вже не стільки того, що сама собі могла спрогнозувати в міру своїх уявлень, як справді чогось нового, навіть до певної міри не знаючи чого саме, чи що саме може трапитися. Це вже було схоже навіть на ставлення до життя з певною долею приреченості чи смиренності – що одночасно означало і якусь віру в себе і в свою інтуїцію, і в свою долю, в невідворотність історії чи навіть промислу Божого. Але можливо саме тому в результаті і не виникало ніякої залежності від минулих чи теперішніх поганих уявлень і стереотипів мислення.
Четвертою цікавою річчю стала реакція на таке можливе посилення погіршення ситуації, яке зазвичай викликає лише дальше наростання депресії і тривоги і остаточно паралізує людину. Тут же методом боротьби з таким відчуттям стало тверде рішення не відступати і навіть навпаки – прагнення ставати тільки ще сильнішими у відповідь на будь-який можливий негативний зовнішній вплив чи на будь-яку спробу переламати ситуацію. На практиці це проявилося ще в перші дні протистояння саме в тому, що незважаючи ні на що, навіть на спробу терміново оголосити результати виборів, людей з кожним днем ставало дедалі більше. Це стало вирішальним фактором для забезпечення наростання тієї тенденції розвитку, яку відстоювали на Майдані.
І ось всі ці фактори і привели до того, що люди створили хоч якийсь механізм поведінки в поганій, загрозливій ситуації - такий механізм, при якому людина залишалася достатньо вільною і незалежною, зберігаючи свою незалежність і індивідуальність навіть в натовпі. Ну і наостанок напевно треба сказати і те, що навіть тоді, коли вже наступило покращення ситуації чи з’явилася надія на її позитивний розвиток, не сталося того, що так часто проявляється в людини тоді, коли в неї після довготривалого поганого періоду в житті покращується ситуація чи відбувається щось приємне - коли вона тут же зразу з новими силами починає робити щось вже звичне їй і саме те що і привело до попереднього погіршення життя і тим самим знову породжує ті ж самі старі проблеми.
Таке стається здебільшого тому що вона починає жити знову тими ж самими старими і вже звичними їй уявленнями, в яких може приховуватися і щось не дуже хороше, і таке проявилося би тоді якби в поведінці тих людей, що пройшли Майдан, знову з’явилася би така ж сама пасивність та байдужість, як в усі попередні роки. Проте це проявилося пізніше, правда вже не в їхній поведінці, а тоді коли нова влада стала поступово набувати рис старої і якщо в тій ситуації не було такого бажання чи таких стереотипних уявлень що, як і за чим має слідувати, чи що і як саме треба робити, то в 2005-му році це все вже стало проявлятися в повній мірі, іноді аж до повного розчарування і зневіри людей в тих, кого вони до цієї влади привели. Так, що іноді це вже починало сприйматися навіть і як якесь відчуття зради.
Але й це ще не все - просто незрозуміло, навіщо нам все це тепер? А вся справа в тому, що те, що розпочалося на Майдані, звичайно має знайти якесь своє продовження і в теперішніх подіях, тому що не повинен той, хто відчуває, що його і так зрадили, нести за це свою же відповідальність, про кого конкретно не йшлося би. І пов’язано це з таким зв’язаним типом мислення, при якому людина робить щось одне, а думає при цьому щось зовсім інше - щось, що вона мала би отримати в результаті цього. І коли це «інше» не відбувається – те, що вона собі спланувала чи уявила, вона і відчуває себе обманутою чи зрадженою. А коли між собою стикаються вже два суб’єкти з таким взаємопов’язаним способом мислення, то вони вже вдвох відчувають себе обманутими і ображеними. А проте такого не буває і в світі психічної реальності рівновага відновлюється ЗАВЖДИ - і тим більше, якщо говорити про думки і уявлення як про щось близьке до нашого розуміння фізичної енергії. А значить в цьому випадку від такого протистояння конче повинен вигравати хтось третій і енергія має перерозподілятися на його користь.
Не заглиблюючись детально в сам механізм такого перерозподілу, достатньо складний щоб його можна було так легко пояснити, скажемо тільки що в нашому конкретному випадку цей «хтось третій» проглядається досить чітко – той донецький клан, який здавалось був зовсім дезорієнтований і розбитий після поразки на минулих президентських виборах і який тепер повністю реабілітувався на виборах теперішніх. Хоча правда, справедливості заради, треба відмітити що такий перерозподіл - це і не його вина і не його заслуга – просто він став наслідком загального розвитку подій.
А проте одну частину такого перерозподілу енергії все-таки можна вказати – те відчуття що тебе зрадили, чи зрадили твої мрії і надії викликає лише одну реакцію – бажання в майбутньому уникати повторення такої ж ситуації – тобто знову ж взагалі не цікавитися політикою. І хто вже конкретно, яка саме політична сила, від цього виграє напевно теж вже не має зовсім ніякого значення – тому що виграють всі, хто має хоч якесь відношення до влади – для збереження займаного становища і для відстоювання права того, хто вже й так знаходиться при владі на те, щоб і надалі самому вирішувати хто цією владою має розпоряджатися. Але тут проявилося і ще щось цікавіше – це відчуття зради і зневіри стосується в основному лише тих людей, які понадіялися на ті зміни, які їм принесе революція, але самі в Києві при цьому не були - тому що саме там, в Києві і проявився основний, останній урок Майдану – відчуття того, що щось треба зробити самому і що самому треба вирішувати свої справи і влаштовувати свою долю, замість того щоб на когось надіятися. І самому нести відповідальність за наслідки своїх вчинків, не звинувачуючи в цьому нікого.
І ось саме таке відчуття в якійсь мірі вже знайшло своє відображення і в результатах теперішніх виборів. І в тому, що автоматично відсіялися усі партії, які не могли запропонувати нічого конкретного і нового, і в тому що значна частина навіть тих, хто розчарувався в помаранчевій команді і в її здатності управляти ситуацією, все-таки проголосували за неї, але тепер вже в основному – за БЮТ. Чому? – чи не тому, що це стало наслідком нової ідеології яка тільки почала зароджуватися, яку приблизно назвали «Солідаризмом», хоча насправді вона мала би вміщувати в себе щось набагато більше – щось з тієї християнської ідеї, яку так безсовісно перебрала на себе комуністична ідеологія, замінивши свободу волі древніми методами обману і керування людиною?
От тільки якщо християнство обіцяло Царство Боже на тому світі, то комунізм пообіцяв його збудувати на Землі, формально зовсім відкинувши будь-яку віру, але насправді попавши під вплив зовсім інших енергій. А проте загальноприйнята думка ніби християнство пропагувало відрив від реального життя теж невірна. Таке пропагувала церква, не зумівши як і комунізм залишитися достатньо вільною і незалежною від стереотипних уявлень та негативної спадщини минулого і не зумівши створити нічого власного і нічого справді нового. Тому про яку спробу збудувати щось нове не йшлося би, але в кінці-кінців це завжди буде неможливо, якщо не звільнити людський розум, якщо не дати йому можливості творити вільно і без остраху і якщо не буде гарантії того, що розум будь-якої людини в достатній мірі буде захищеним від таких сторонніх негативних впливів, про що ми вже говорили як про перший досвід Майдану.
Тому замість того, щоб шукати якісь західні моделі розвитку чи якісь історичні аналогії теперішньої ситуації, може краще все-таки подумати тепер над тим, щоб використати щось краще і з релігійних християнських уявлень, і з атеїзму, і з колишнього радянського досвіду і спробувати відтворити ту мрію, яку в свій час людству так і не вдалося реалізувати ні в період раннього християнства, ні в мріях утопістів, ні в перші роки радянської влади і створити зовсім нову ідеологію.
Але не ідеологію українських комуністів, а ту ідеологію, перші паростки якої почали народжуватися вже зараз. Бо якщо люди на Майдані в кінці-кінців все-таки досягнули своєї цілі – хай навіть і не в повному обсязі, то значить щось все-таки їм вдалося в цьому плані досягнути нового і значить незважаючи ні на що вони змогли об’єднатися для вирішення спільних проблем, і значить своє значення мали ще й їхні уявлення про те, як саме треба вирішувати якісь такі важкі і неприємні проблеми так, щоб не сталося нічого поганого і щоб нарешті стало проявлятися те, про що вже можна говорити як про захист від такого можливого зла чи від такого можливого стороннього загрозливого впливу на психіку – вміння мислити самостійно і незв’язано, приймати самостійні рішення та придумувати щось своє…
І ось саме таке вміння і бажання і повинно стати тією новою ідеологією розвитку країни, якої нам так не вистачає вже більше 15-ти років…
Ігор Лубківський
2006 р.
