Статтю було опубліковано на УП під назвами "Ідея держави" - http://www.pravda.com.ua/columns/4b2b604e18f37/ та "Ідея держави та українська ментальність" - http://www.pravda.com.ua/columns/4b33337924c68/, але для цього її довелося розбити на дві частини і значно скоротити. Від того вона звичайно виграла в інформативності і політкоректності, але здається дещо втратила в експресивності викладу. Тут подається оригінальний авторський текст таким, яким він був ще до внесених мною і редакцією правок.
Нещодавно один з претендентів на вищу посаду Президента заявив, що в нього немає ніякої ідеології, і це, бачте, його плюс. Смішно. Так, мовби в усіх інших претендентів вона є. Напевно він просто занадто молодий, щоб знати, що за всі роки незалежності України ніколи жодним з претендентів на президентське чи депутатське крісла так ніяка ідеологія запропонована і не була.
Більше того – в останні роки ситуація навпаки – тільки ще більше погіршилася. Бо якщо в 2004-му претенденти на посади пропонували нам хоч якесь своє бачення розвитку України, то тепер немає навіть того. Тепер вони тільки наперебій розхвалюють себе, коханого (ну чи там кохану).
Звичайно виникла така ситуація зовсім не випадково, і навіть цілком закономірно – вона стала наслідком нашого спільного колишнього комуністичного минулого, відрази до заідеологізованості тодішнього суспільства.
Але чомусь шок від тієї ідеології триває, як на мене, надто вже довго, і те, що ми бачимо в Україні, в кращому разі так і коливається десь поміж цими двома полюсами – тугою за колишнім комуністичним раєм і відразою до нього, з новітньою вірою тепер вже в „кращий” рай – демократично-капіталістичний.
З цієї точки зору пан Яценюк звичайно правий – краще вже не мати ніякої ідеології, ніж мати таку. Тим більше, що вона по-суті й не є ніякою ідеологією, а лише проявом якихось несвідомих комплексів, прагненням жити гарно і красиво – байдикуючи і нічого не роблячи.
Тому й не дивно, що правлять нами люди, які вміють вміло користатися таким нашим прагненням – полум’яні лідери з комсомольським квитком у серці та дармовим, відібраним у „лохів”, баблом у кишені.
Але в цьому разі, якщо пан Яценюк й дійсно так відверто декларує відсутність ідеології, то натомість напевно він мав би запропонувати якесь своє, інше, бачення – що і як треба робити, щоб вийти з цього зачарованого кола пошуку „втраченого раю”. Тобто мав би запропонувати хоч якісь ідеї розвитку держави – як він це бачить і розуміє. Такого немає – тільки якісь незрозумілі натяки і таке ж, як і у інших, розхвалювання себе.
Платон давно, ще тисячоліття тому, казав що світом правлять ідеї. Можна звичайно й поспорити з ним, а проте навіть селянин знає, що для того, щоб зорати город, треба хоча б приблизно уявляти собі, як це робиться. І, напевно, вже тим більше смішно надіятися на те, що в набагато складнішій справі побудови держави щось може статися випадково, без цього попереднього етапу обдумування – тоді, коли ми навіть приблизно не уявляємо собі чого саме хочемо чи до чого саме прагнемо.
Що можна збудувати за таких умов – я собі навіть й не уявляю, адже в будь-якій справі завжди перш за все потрібна ідея, потрібні механізми її реалізації (програма її втілення), потрібні ресурси для її реалізації (в даному разі – команда + підтримка суспільства, не на виборах, а в житті – на кого саме така програма буде спиратися), потрібні механізми зворотнього зв’язку – можливість коригувати і одне (саму ідею, мету, до якої ми прагнемо), і друге (програму її досягнення), і третє (механізми підбору і заміни конкретних людей – виконавців).
Нічого такого немає. І стосується це навіть не тільки того, що ми хотіли би бачити вже в найближчому майбутньому, але й того, що ми вже пройшли, що вже пережили. Так жоден з претендентів у Президенти нам і близько не запропонував цього – вміння визнавати, аналізувати і виправляти власні помилки, вміння учитися на них, вміння знаходити нові шляхи розв’язання колишніх проблем. По-суті – тих проблем, від яких українське суспільство страждає вже 19-й рік.
Звичайно можна на кожному кроці кричати, що це нам просто „заважали”, або всупереч тому, що кожен з нас бачить власними очима, розвішувати плакати, що ми все це вже „Здобули!”, але хотілося би побачити щось зовсім інше. Наприклад від пана Литвина хотілося би почути його теперішні висновки про те, якою саме має бути система державної влади.
Бо якщо він в 2004-му році так відверто відстоював ту політреформу, від якої уся наша країна який вже рік стогне, то напевно саме він в першу чергу й мав би нам усім тепер пояснити, що саме пішло не так? Чи то тоді він свідомо відстоював явно небезпечну для країни модель її розвитку, чи то вже тепер зрозумів, що в цій моделі щось не так, що щось треба змінити, щоб вона дійсно ефективно запрацювала. І що саме і чому? Бо інакше – як надіятися на те, що він „наведе в країні порядок”, якщо він не може дати ради навіть своєму власному дітищу?
Поставити на перше місце економіку обіцяє нам Тигіпко. Мабуть він просто забув, що вже намагався це зробити, що вже працював колись в уряді Лазаренка віце-прем’єром з питань економіки. І вже навіть через це напевно мав би нести тепер якусь свою частку колективної відповідальності за стан справ в державі, а не робити вигляд, нібито він до того не має зовсім ніякого відношення. Чи, знову ж, пояснити нам, як він ТЕПЕР збирається піднімати економіку, якщо в свій час йому зробити цього так і не вдалося? Що змінилося з тих пір? Чому він вважає, що цього разу в нього це вийде краще?
Хоча одна справа тоді в нього таки дійсно вдалася зовсім непогано – отримав від уряду Франції Орден Почесного Легіону. Орден, який як кажуть, передбачає французьке громадянство і пожиттєву пенсію. Може й не передбачає – не знаю, аж в такі деталі не вникав. Але за що, якщо не секрет? Один мій знайомий СБУ-шник ще в часи акції „Україна без Кучми” стверджував, що це була нагорода за знищення українського льоновиробництва, яке дивним чином співпало з періодом його віце-прем’єрства. Так це чи не так?
Різні інтернет-джерела (ось тут, наприклад - http://infoporn.org.ua/2008/10/31/viktor-zherditsk...), стверджують, правда, що там мова йшла про щось інше – про купівлю французами української цементної промисловості, але яка різниця? В будь-якому разі хотілося би почути якусь відповідь по суті, а не нові гасла. Інакше як можна довірити такій людині управління вже не тільки економікою, але й усією країною?
Люстрацію нам обіцяє Тягнибок. Ідея може й справді непогана. В умовах, коли в Україні вже майже 20 років, за словами депутата Стретовича, сказаними ним колись в ще ІСТV-iшній „Свободі слова” одних і тих самих 5000 чиновників по кругу ходять, змінюючи один одного і не допускаючи нікого нового (майже дослівно, мова йшла про корупцію: „Нам основне добитися, щоб простий народ взятки не давав. А нас тут скільки? Тисяч може з п’ять – ми між собою якось завжди розберемося!” Молодці, правда? Розберуться вони, бачте! Вже так нарозбиралися, що аж нудить від них усіх!) такий крок можливо й справді хоч якось би призвів до припливу нової крові.
А проте? Якщо вже робити люстрацію, то чому саме за критеріями 20-річної давності? Чому саме тих, хто був належний до комуністичної влади? Хіба ті, що правлять нами зараз, за ці роки менше злочинів зуміли здійснити? А може зробити люстрацію станом на 1 січня 2010 року? Просто заборонити усім, хто вже був при владі за роки незалежності України, претендувати на неї знову – та й по всьому? Ну такого звичайно Тягнибок не запропонує і не підтримає – сам же депутатом був. І знову ним стати хоче...
Але чому саме депутатом? Адже живуть за кордоном лідери партій лише партійною діяльністю, не всі з них в чиновники пруться! Чому в нас має бути інакше? Чому той же Тягнибок чи та ж Тимошенко не можуть бути лідерами партій і не будучи депутатами? Чому не можуть здійснювати свою політику і відстоювати свої ідеї через своїх представників у владі? Бояться? Слабо!? Але якщо вони бояться „кидка” від своїх же партійців, то чому ми такого від них самих чекати не повинні, чому повинні вірити вже їм?
Хотілося би почути й пана Симоненка. Колись, в аналогічній ІСТV-iшній „Свободі слова” в запалі дискусії він вигукнув: „Да у вас даже подводной лодки ни одной нету!”. Цікаво – в кого це „у вас”?. Він що, себе громадянином цієї держави не вважає? Він що, не був представником влади усі ці роки? Хіба це не він штани протирав увесь цей час у парламенті і не він по-ідеї й мав би розбудовувати цей самий український флот? Чи ні? Громадянином якої держави він себе вважає? На кого працює?
Цікаво, хіба має право, хоча б моральне, після таких слів чиновник-парламентарій і далі ним залишатися? Та в Німеччині після такого ні один депутат вже більше ним би не був, та й взагалі би в політиці більше не позостався б. Або й навіть і під слідство потрапив би – зі звинуваченням в роботі на спецслужби інших держав. А у нас можна... Ну чи принаймі наші „псевдообрані” вірять, що їм таке можна...
Зовсім не хочеться аналізувати основних „претендентів на булаву” – вони мені давно вже нецікаві, там давно вже немає чого аналізувати. Два Віктори все, що могли, сказали ще в 2004-му і з того часу так нічого нового й не показали, а Юлія Тимошенко стільки всього вже нам наобіцяла, що й сама вже напевно тепер всього й не пригадає. Хоча одне запитання, на яке й правда й без того знаю відповідь, проте залишилося.
Просто цікаво було би почути, як би вона сама це пояснила – чому це будучи в опозиції в 2007-му вона закликала проводити референдуми щороку з найменшого приводу, а ставши Прем’єром якось про це забула? Ба, навіть більше того – навіть і чергові президентські вибори намагалася скасувати. Чи не дивно? Може її знову в опозицію відправити, щоб вона знову про свій народ згадала, чи що?
Апофеозом всього цього мають стати різдвяні канікули, знову, вже вкотре, затверджені Кабміном цього року. Як і в усі попередні роки, усіма попередніми урядами. От тільки... дивні вони якісь, ці канікули. На те вони й різдвяні, щоб наступати зразу ПІСЛЯ Різдва, а не ДО нього. Так в усьому світі і є – вони спочатку святкують Різдво – 25 грудня, а вже потім – Новий рік, і саме в цей проміжок собі канікули і влаштовують.
В нас не так. В нас спочатку роблять собі канікули – бо сотня-друга забезпечених киян на курорти роз’їжджається, а вже потім в свята всі дружно ... йдуть на роботу. От ця сотня-друга і „ковбасить” всю країну, заставляючи її потім місяцями по суботах відпрацьовувати їхні гульби. Знаєте, хто так робить? „Вечори на хуторі поблизу Диканьки” надіюся всі читали? Хто там гуляв і святкував в останній тиждень перед Різдвом, пам’ятаєте? Не нечиста сила, часом?
От і дивишся в результаті на усю цю недолугу українську політику і пригадуєш слова Макіавелі. Той стверджував, що народ в масі своїй завжди розумніший за своїх правителів. Так у нас і є. Проте й з себе відповідальність знімати теж не хочеться. Бо є в ментальності нашого народу проте декілька важливих речей, які дуже добре можуть пояснити те, що з нами усіма відбувається:
Перше. Всі українці добрі і справедливі до тих пір, поки самі не стають начальниками. Хоча б найменшими. А тоді вже немає для нас нічого приємнішого, ніж почати гнобити своїх колишніх друзів і товаришів. Про це знає кожен, кому по віку ще „пощастило” служити в радянській армії – не було нічого гіршого, ніж потрапити в підлеглі до свого ж земляка-українця. Таке ж бачимо і тепер вже в нашій новітній владі. Росіяни в цьому плані не такі – чого-чого, а щирості і відвертості душі в них таки не відбереш. Не кажучи правда про те, чим саме така щирість може іноді закінчитися на державному рівні – але це питання вже зовсім іншої розмови..
Друге. Не все так просто. Не було б такого зверхнього ставлення у наших начальників, якби ми самі не потурали б їм у цьому. Ба, навіть більше того – якби саме за це їх і не любили. Вже скільки помилок і дурниць наробив Віктор Ющенко за часи свого президентства – а ще й досі знаю людей, готових за нього голову покласти. Тому що вірять – так і треба!
Тому що надіються, що за такої системи влади і їм самим теж рано чи пізно пощастить хоч кудись викараскатися. А тоді вже вони, як отой нещасний „дєд” – сержант радянської армії, за все своє приниження і відімстять. От і терплять недолугих начальників, от і прагнуть самі до приниження, надіючись що за нього їм колись сторицею „воздасться”. Так і виникають ті мазохістські комплекси, від яких ми усі, здається, вже який рік невиліковно страждаємо.
Подивіться, для прикладу, що твориться в Інтернеті. Ні один чех, поляк чи німець ніколи не скаже на свій народ „бидло”. А наші можуть, наші повторюють – так ніби той, хто це повторює, сам чимось кращий за інших. Та що там німець – зайдіть на російські форуми. Навіть наші „браття”, з якими у нас спільне минуле, і то такого собі не позволяють – так обзивати власний народ. А заодно – і себе, як його частину. А українці – вони не такі, вони інакші. Їм можна! Одні – ті, які політтехнологи, запустили це слово в маси в 2004-му році. А інші – радісно його підхопили і вже який рік носяться з ним по усіх усюдах, щосили себе ним обзиваючи. Ну чи не дурні?
І третє, що стосується вже не так поведінки, як суджень – того, що їй передує і чим вона й визначається. Марк Аврелій вважав категоричність суджень одним з найбільших недоліків людини. Не кажучи вже про політиків, хоча ті в принципі мали би бути взірцем для свого народу, а не навпаки – відображати найгірші його риси. Кажу про нас з вами. В нас це стало нормою. Якщо не сказати більше – ознакою особливої доблесті. Здається чим більш категоричніше ти висловишся, чим більш вдало висмикнеш чи перекрутиш якусь фразу з чужих висловлювань – тим більш гідною людиною зможеш себе вважати. Але чи дійсно це так? А чи може таки навпаки?
* * *
Ну а щодо ідеї держави? Так тут фактично і так все зрозуміло. Голосували в 1991-му на референдумі за:
- здатність впливати на своє життя (створення демократичних механізмів впливу народу на владу);
- створення можливостей для власного вільного розвитку (захисту прав громадянина, і в першу чергу – забезпечення його права на вільний економічний розвиток, права самому заробляти на своє життя, не чекаючи милостей від держави, чого не було в СРСР);
- побудову незалежної держави, здатну забезпечити виконання усіх цих вимог. Держави, яка могла би зберегти все те, що вже було створене тоді, але яка могла й надати йому нового імпульсу розвитку.
Натомість отримали: маніпулятивну демократію, втрату навіть декларативного народовладдя, поглинання практично усіх ресурсів держави фінансово-промисловими корпораціями, обмеження розвитку простих громадян – без родича, кума чи свата нікуди ти не проб’єшся. Ось це (перше) і мало би бути ідеєю держави, а не оте (друге), яке ми маємо зараз. Не закликаю проте до революційної боротьби – просто так усе відкинути навряд чи вдасться. Тим більше, що таке „відкидання” ми вже проходили у 1918-1922рр. – і ні до чого доброго воно так і не призвело.
Не закликаю знищувати усе без розбору, бо все-одно неможливо жити без минулого – і відкидаючи одне з нього, ми завжди натомість отримаємо інше. Так сталося і з радянською владою – зневаживши і відкинувши своє християнське минуле, знищивши царську владу, ліквідувавши інтелігенцію, вона натомість отримала минуле єгипетське, китайське, язичеське і ще чорт зна яке (можливо навіть й в прямому значенні цього слова).
Так і з’явилися в історії нашої попередньої держави язичеські ідоли, що ще й досі стоять по всій країні (однотипні пам’ятники Леніну), п’ятиконечні зірки (символ поклоніння людині, а чи таки Люциперу?), монументальні будови й пам’ятники, що мали перевершити велич єгипетських пірамід, червоні полотнища і тисячі й мільйони ув’язнених по всій країні, по суті – просто рабів. Були навіть й своєрідні криваві людські жертвоприношення, як в давньому Вавилоні – масові страти і публічні судилища.
Так і у нашому випадку – відкидаючи одне своє минуле (комуністичне), або інше (вже майже 20-ти років незалежності) ми ризикуємо відродити все нові і нові комплекси підсвідомих уявлень, які можуть принести нам ще невідомо що. Тому й кажу, що не треба нічого відкидати, не треба нікого принижувати і не треба принижуватися самому, не треба мислити категорично, а треба просто жити і думати.
Треба вміти відділяти істинне від хибного, треба бути мудрим – іншого не дано. Знаю – це важко, бо надто довго ми жили не думаючи, надто довго були іграшкою незалежних від себе сил, надто сильно звили до ролі тростинки, що коливається вітром. Але вірю – можемо. Інші держави пройшли цей шлях – зможемо й ми... Не вчора ж народилися, мабуть, все-таки...
Ігор Лубківський.
м Тернопіль.
15 грудня 2009 р.
